Я думав про смерть
І тримав на руках дитину
Де поділася твердь
На якій стояв до загину

Я банально життя не пропив
Не піддався голосу сталі
Я на край світу ступив
Куди мені далі

Дзвонять дзвони на Великдень
новину чудесну!

(Бог посіяв поміж людом
Пшеницю Небесну...)

Дзвонять дзвони! Ширить радість
благовіст між нами

(...і зійшла Пшениця рясно
святими місцями...)

Дзвонять дзвони на дзвіниці -
Оптіна ликує!

(...звір не спить - душа пропаща
Господа не чує...)

Якось разом - тихо стало:
аж не було сили

(...Пасха красна вже від крові:
"Братиків убили!"...)

...І рече Господь: "Кажу вам -
в третій день воскресну!"

(...Бог зібрав для Царства Свого
Пшеницю Небесну)

Ще тільки сутінки прозорі
Збирає вечір у гурти, -
А ти уже чомусь говориш,
Що час обом додому йти.
Моргають злякано крізь хмари
Зірки, коли із під повік
Відводиш швидко погляд карих
Очей своїх кудись убік.
Тебе запитую, як завше:
-Чом поспішаєш звідусіль
Навколо себе обмотавши
Мене покірного, як хміль?
Зорю не стрівши світанкову,
Страждань зав’язуєш вузли
Моїх, на жаль, ти у розмові,
Яку іще не почали.
Тебе гнітить моя біднота,
Чи жар ледь теплий у золі?..
Ти знай: - Скорботним донкіхотом
Тримаюсь міцно я в сідлі!

17.04.11.

F

Палітру кольорів земля уже готує,
Алхімія весни. Все пахне, наче ліс.
Зазеленіє світ, аж засумує туя –
До відтінків таких художник не доріс.
Зело усяке пнеться крізь грудочки до сонця,
І не спинить його нізащо і ніким.
Радіємо усі, прочинимо віконця
Сердець теплу, любові, щастю – всім.
сутЬ кожної весни – прогнать назавжди холод,
Кидати насінини поважно у ріллю.
А потім бджолами спивати меду солод,
Магічну, вічну фразу промовити: «Люблю!»
Актори ми усі, і наша роль – творити,
Розсипати довкруг, мов іскорки, добро.
І місія свята – навчитися любити,
Як нам Ісус казав, позбувшись заборон.
Могутня сила це – життя. Воно лікує,
лИш треба захотіти позбутися оков.
Роди, землице, нам, ще поки нас дивує
Обновами цей світ чудовий знов і знов.
Назавжди полюби свою єдину долю
І вдячний Богу будь за всі свої стежки.
Вони тебе ведуть, тобі дарують волю.
Нехай і завдають часами трохи болю,
Але для смутку це не додає причин.
05.04.2011

Тривожний сон Чорнобильського балу...
Захрипла перша скрипка уночі.
А час ішов... І Вічність проминала,
Із долі міткою у себе на плечі.
А я мовчала: стомлена і ... п́ яна
Своїм танком із мрією...
За чим
Пішла?.. Невже я все забрала.
Чому для Щастя не знайду причин?
Мовчу сама. Мовчать зі мною зорі.
Десь дикий вітер вовком завива...
"Можливо. Хай хтось краще поле зоре,
Та дай би Бог, щоб там були жнива!

Та це - як де... Та це вже - що посієш!
Чи суєту, чи мрію, чи слова...

а буде стільки, в скільки ти повіриш:
На день, на мить...а може - геть нема!

Я залишуся! Я посію Віри...
А усе інше..? - ІНШОГО НЕМА!
Тоді й повірю в твої очі сірі,
Яким так дивувалася зима...


Ще кілька днів... - збиратиму врожаї.
А поки: небо й звична суєта...

Як я втомилась..! Йду по небокраю.
Хоч твоє сонце... трошки зігріва!

11.04.11 21,47

* * *
Ще не було ні спису, ні кресала,
Хоча б до слова швидше добрести.
Та музика… Та музика – звучала,
Собою наливаючи світи.

Її вітри розносили крилаті,
І кожна птаха, ріки і струмки.
У ній була первинно чиста радість
І присмак туги плинної гіркий.

Вона жила у листі і у травах,
В шаленстві злив і шелесті полів,
І кожен звук душа видобувала,
Як самоцвіти із глибин землі.

Розвіяна у просторі бездоннім,
Не відаючи іншого Творця,
Вона одвічну правила симфонію
Життя, де не початку, ні кінця.

Вона вривалась в душі, мов сніжниця,
Просила струн, і подиху, і рук,
Ростила крила, піднімала нице,
Лічила рани і впрягалась в плуг.

Вона була над небом і землею,
Хтось тятиву тягнув – вона ж струну.
І серце відкликалося на неї –
Ласкаву, пломенисту і п’янку.

Усе минуще – золото і грати,
Меча могутність, велич королів,
Лиш музика звучала і звучатиме
І нині, й завжди і повік-віків!
17.04.11

Прокидаюся ночами від плачу
Дитини, яка грудей хоче.
Наливаються груди по вінця,
Терпнуть,
Тягнуться руки у темряву Всесвіту:
Де ти?
Пригріти,
Випестити,
Віддати…

То не сіль чумаки по небу розсипали, -
То ріки молочні,
Тобою не випиті:
Розлилися,
Вийшли із берегів
На мільйони років вперед, -
Пити – не перепити.

А дитя все плаче, плаче, -
Нема кому заспокоїти:
Всі зорі холодні…
На жодній іншій не стрітися…
Прокидаюся ночами
І з ним – у сльози.

Кімната замикається і я
Іду на тет-а-тет із власним Страхом.
Своє вмить забуваючи ім’я,
Боюся не сподобатися раптом.

Боюся не знайти я компроміс,
Закінчену продовжити б розмову.
Ми з Ним іще заграємо на біс,
До спільної готуючися змови.

Мабуть, я закохалася у Страх,
Бо він мені найбільше може дати:
Життєвий,нерозгаданий ще шлях,
Який хотів би кожен розгадати.

Я йду по нім, неначе, по межі,
У вірші перетворюючи прозу.
А страх недосконалості душі,
Давно мені запаморочив розум.

Кімната відчиняється й мене
Засмоктує невидиме суспільство.
А я собі спокійно п’ю лате.
Бо Страх в мені блакитно-королівський.

Що хоче жінка? Таємниця!
Гормони в плОті аж киплять!
Стоїть волосся,мов копиця,
Давно вже треба підстригать!
Поплаче трохи...так...для діла,
Життя не мед, як не крути,
Парфуми нОві ще хотіла,
А ще, щоб поголився ти!
А ще спідницю,сукню,тіні,
Рожевий новий блиск для губ,
Щоб цілуватись десь у сіні!
Щоб сам варився свіжий суп,
Щоб не будили рано-вранці,
Щоб целюліту не було,
Щоби до ранку тільки танці,
І в голові щоб не гуло!
На тиждень щоб дітей до бабці,
Свекруху за кордон на рік,
Щоб у блискІтках нові капці,
Щоби у парі довгий вік!
Щоб тістечка не калорійні,
Щоб зникла пара кілограм!
А ще стосунки! І постійні!
Щоб цілував...і там...і там...
Душа жіноча - таємниця!
Вона й сама бува не зна,
Що може цій душі насниться,
Коли співає в ній весна!

В кораблик слов мокни пера очин
Без указанья мелей и причин,
А после, как всегда, мели емеля,
И пусть твой ножик будет перочин.

Уже как часть саднит родная речь,
То в дрожки попадая, то ли в печь.
Пока нежна погода на неделе,
Всем остальным не поздно пренебречь.

Мечты и мачты выщерблены. Хоть
Душа желанна - непрестанна плоть.
К обеду, как луна, взошла Аглая -
На пару с нею нас не побороть.

А где-то в поле трактор суперблю.
Я исправляюсь в среднем к мартобрю.
Нет, я еще не эпосы солгаю,
Но как звезда с звездою говорю.

2009

Была в такие же денечки,
В былого года времена
Девчонка с родинкой на щечке
В меня изрядно влюблена.

А мне и горя было мало -
В чести я или не в чести.
А все ж она не уставала
Мне сети тайные плести.

Где ж обольстительные штучки?
Похоже, кончился завод.
Вот с однокурсником под ручку
Навстречу мне она идет.

Так что, любовь твоя, плутовка,
Теперь развеялась, как дым?!
Но, слава Богу, ей неловко
За то, что спит она с другим.

2009

...А дощ то хлюпає, то булька -
Веселий, щедрий, говіркий:
І зеленішає цибулька,
І рясно сходять огірки.

Його прихід - городу свято,
Надія добра на врожай.
Тому так бризкає завзято,
На землю краплі відряджа.

І вже стоять помолоділі
В цвіту дерева і кущі...
Завжди жадані і при ділі
Цілющі весняні дощі.

Так довго ловила мене Твоя осінь,
Вплітаючи в душу пожовклий полин.
Вриваючись в неба бездонного просинь,
Робила години з зів*ялих хвилин.
Тримала цупкими обіймами віття,
Колола, стискала і все в унісон…
Ох, як же нестерпно боліло повітря,
До Тебе покірно йдучи на поклон.
А я його брала у руки холодні
Лише щоб хоч трохи для Тебе зігріть,
Аби ти не змерз у похмільнім сьогодні,
Що п*яним учора кричало: «Живіть!»
А ми не жили… Не жили, а кохали,
Щоночі п*ючи одне одного біль.
І осінь торішня так само тримала,
І сни не змінились, і цукор – як сіль…
2010р.

Непримітнаобшарпана осінь
Прийняла нас у лави свої.
Все як зараз: розпущені коси
Розсипались по змерзлій землі.
І гарячі обвітрені губи
Припадали до твого лиця.
Все як зараз… ти пристрасно любиш
І цілуєш мене без кінця.
Це ж вона у безсоннії ночі
З наших ламаних битих життів
Намагалась зв’язати охоче
Теплий шарф нетривких почуттів.
Це ж вона в дощові надвечір’я
Нашу Долю ховала під дах
Й ми лежали вивчали сузір’я,
Наче ангели в інших світах.
І вона безперечно миліша,
Ніж сто весен безглуздо-чужих.
Наші помисли, святість і грішність
В ній сплелися. І вітер затих…
2010р.

За те, що ти у мене є,
Я посмішку дарую небу.
І щастя більшого не треба,
За те, що ти у мене є.
Подякою йому за тебе,
Молитвою – ім'я твоє.
За те, що ти у мене є,
Я посмішку дарую небу.

Білі голівки схилились до долу,
Листочки зів’яли і квітів нема.
Люди зірвали і взяли до дому,
Для вас не прийде вже під снігом весна.

Зв’язані ниткою туго стеблинки,
Зробили букетик,яка ж бо краса ,
На білих голівках сяють краплинки,
Це сльози у вас, для нас просто роса.

Вас продають, жмуток по п’ять гривень,
Таку люди склали за смерть вам ціну.
Ви нам пробачте що ви нещасливі,
Просто ми любимо вашу красу!

Я не вбивала й не судила
Життя життю я віддала
У світі я добру служила
Й добро від світу я взяля

Зимою снігу я раділа
А літом сонцю і теплу
Не існувала я а жила
І не існую а живу

Весняні квіти я любила
В осіннім листі я плила
І своє серце я не вбила
І душу злу не продала

Я сповідаюсь перед вами
Мої дороги і стежки
Пішла я вірними шляхами
Від мрії просто до мети

За обрій сонце не сідає
Й вечірня пісня не звучить
І небо зорі ще ховає
Я сповідаюсь щоби жить!

Віднайти істинну радість –
найважче з духовних завдань
Рабі Нахман з Брацлава

Не шкодуй для радості
Ні часу, ні коштів.
Не відкладай радість
На завтра, на потім,
Бо, як сонце взимку
Визирне і щезне,
Так і радість нинішня
Завтра вже не верне.
Як нема своєї,
Позич радість в інших:
Порадій, що з бруньки
Заквітчалась вишня,
Що малятко вперше
Зіп’ялось на ноги,
Що безбожник просить
Помочі у Бога...
...Радість не чекають,
Радість самі творять.
Хто про це не знає,–
В непоправнім горі.

Зима завыла и завьюжила,
Кружа над нашей головой.
Луны задумчивой жемчужина
Закрылась шторой снеговой.
Неумолимая, упругая
Метель – ночная егоза –
Вдруг оттолкнула друг от друга нас
И залепила нам глаза.
Неукротимая, студёная,
Прошла, снежинками шурша –
И сразу спала охлажденною
Незащищённая душа.
Метель кружила и елозила,
Нас разводила до конца,
Не только руки поморозила,
Но остудила нам сердца.
Наш след на две дорожки делится,
И, даже не сказав «прости»,
Мы разошлись, ну а метелице
Следы осталось замести.

 
На березі північного Едему

Осіння пустеля, опалові води
линвою за тишину мелодійну
адамівська самота перетни обрій

За океанічні летючі риби
вітрила у мрійному плині відлуння
крізь шкіру змієвого лабіринту
фатальні пророцтва тліну чаклунського

За дощ & армагеддонські офорти
біль світлого Майкла осипаний квітом
забобонні фрески, химерні потвори
багаття сморідний інфернальний кіпоть

Прадавній сад у покрові кохання
смерть проминає зі святими дарами
за позачасно зчорнілим окраєм

Пелюсток містерійної амальгами



1T




 

Душа жіноча, як криниця,
Цілюща й темна аж до тла.
Яка сьогодні таємниця
В її глибинах залягла?
Що нині там струмує в плоті,
У німоті її сліпій?
Які ще примхи, чи турботи
Ось забагнуться зараз їй?..
Стрімких думок незламна сила,
Охоча завжди до дерзань, -
Давно заручником зробила
Мене усіх своїх бажань.

16.04.11.

уявили: нависа темне кровозжерне небо, пристрастю сходить земля, ароматичні гілочки лимонника, дивні глибокоалкогольні водорості волинські, бурхливо пророста пєчєнь, важко плентається пікселізуючи привмара тарантіно; Охохох, Ухухух і Вахвах, гіперболізуються.

уявили файно: за столом плаче Маша. з Машою трапилася весна, з Весною трапилася маша. іще неясно кому гірше.

Переваги завєдєнія типу забігайлівка: над входом жваво майоріє картата жилава напис «От заката до рассвєта»; на стінах висять і нічого не просять: чарівна флейта (1 шт.), смарагдова скрижаль (раритетне видання), меланхолія (консервована), дік трейсі (перша кляса), і чегевара (куди ж без нього).

Голос із пєчєні: нє спать!

уявили: під ногами швендяють гноми-торчки (за станом здоров*я), стихійні набори з русалки, ведмежатка-гаммі, пародійні німфоманки (за станом душі), крабові паличкі, сруделі, яйця однорога (прісноводні), буйок, пуцьки-пуцьки, бюстгальтери без дівчат, прага, так говорив заратустра, курва-мать, слободські лишайчики, приблюзки, ніжні сукимоскалі, тихі рожеві мойри, караоке на майдані, ширли-мирли, волохаті циганські дівчата без бюзгалтерів, круторогатий василь м.київ, лоно пітона, лото забава джекпот 8 мільйонів, жито і пашниця, безрадісна паранойа, доктор ковбасиль, неживе усім радісно, і штучка-дрючка.

Дія друга.

Двері гірко розчиняються. На ровері в ритмі капаейри в*їжджає нєзабвєнна m-lle ку-куй.
Маша намагається: е-е-е… хай ку-куй…

Всі улибаються весело. Всім кукуйово. Веснавесна прийде. Осьось. Кукуй вимирає.

О, діє третя.

Голос із пєчєні: нє спать..

Маша граційно сахається. Маша осьось.

Весна брутально припіка,
Над вічним присмаком очей,
На Вічні мухи приріка
Облізла темрява ночей.

Я вас кохав, я вас коха,
Я вас кохати буду ще,
Весна брутально припіка,
І хочу я іще і ще.

Я ради вас пустити б ладен
Собі із вени венну кров,
Нехай завидує Б. Ладен,
Не знав бо він таку любов.

Бом! він злетів уже на небо,
А я кохаю вас іще,
Мені вас треба, треба, треба,
І ще, і ще, і ще, і ще.

Коефіціент прозорості в шокє. Пародійні Лезбійки прозрівають. Маша хоче ще. Весна осьось.

Тим часом дія четверта.
Голос із пєчєні заснув.

Світло мляво гасне. Луна музика. Завсідникам враз стає млосно і еротично. У повітрі кублиться «О!... О!... ОООООО…». На сцені являється травесці-діво Звіздатая. Сьогодні день народження і торт, Охохох, Ухухух і Вахвах.

Голос із пєчєні пойот:

Вона така красива як кросівок,
І, шельма, дорога як дві машини,
Як стегнами крутне і випне груди,
Так всім стає спекотно й тісно в гульфік…

І тоне білий світ у тій ширінці,
І в грудях роздається па-де-дьо,
Вона іде, ступа, і наступа,
І платтям грає вітер і хорти.

Екстатичний вірш обривається. Травесці-діво гламурово перечипляється через труп. Всім радісно. Йой! Труп не заперечує.

О, що це? Труп? Кошлатий?
Мека-бека досі?
Як це ставалось, ґа?
О, Машо, роздивися,
Знайди убивцю нам!

Всі щось аплодують. Натовп регоче.

Маша (неочікувано для себе):
Як медексперт засвідчую, же смерть
Настала від задушення м*ячем,
М*яч був китайський. Добре видно це
По гумі. Ось така фігня аж страшно.
Як бачимо це сталось випадково,
Коли шахтар віддався барселоні,
загибла непомітно, у запалі
Ковтнула м*яч і захлинулась їм.

Голось із пєчєні: ми всє умрьом…

Увага, дія п*ята.

Перед вами манливі рожеві двері. Над дверима маньєристично блимає напис: мрія поета. До дверей стоїть черга. Нікого не впускають. Парить. Весна осьось.

За дверима на червоних подушках, обтягнутих чоловічою шкірою, набитих курчавим чоловічим ворсом, спочиває панна. Раптом зі стіни пародійно випадає Маша. Панна млосно висне. Затемнення.

Маша поправляє вуса, осмикує кіски і гмика. По радіо передають:

О, панна двинули копита?
О, склали ласти,
О, простерли ніжки…
Як шкода… Чу! Це реквієм вівальді!..
Чи знов г-глючить страшно і безбожно?
Чи патефон? Дослідимо умить.
Оце лежить... Не спить... Померла? Жуть.

За дверима чутно пародійно сублімоване ридання тисяч голосів і натовпу. Маша хутко хаває труп, вдягає вуаль, прокрашується, манікюриться, особливо ногу, відчиняє. Весна осьось.

Дія шоста.

З-за дверей заглядає бабця з косою. Всі збиваються купи, йдуть гулять, пить, волать, стрибать, реготать, конать, ганять, ригать, валять, драть, і все це через с….ку і така інша чорнорота грязь.

Здичавіла Тать:
Я чую голоси, це йдуть сюди
Літературні негренята. Шість.
Підкину їм сокиру і дрова.
А вдруг хтось з них захоче порубать?..
Ось, бачу вже один схопив
топор…

Здригнувся ліс, почувся зойк. На парашуті тут же Маша. Все елементарно, як той Ватсон.

Тут сталось вбивство. Як дізналась я,
Спитаєте мене? Я відповім:
Дізналась з характерної сокири,
Яка стирчить. І сім смертельних ран.
Він зарубався сам,
це очевидно!

Все сталось дуже швидко, прямо тут.
Що характерно, саме через с…ку.
Та інша чорнорота грязь…

Натовп екстатує і гойдає Машу. Машу укачує і блює. Натовп дебільно втирається.

Дія сьома.

Встать. Суд іде.
Всі типу встають. Суд типу іде. Маша зачаїлась. Весна осьось.

Головний Реактор:

Цей вірш кричить, він грюкає дверима,
Він продирається наскрізь,
Ніхто нічьо не розуміє. Шедевр!
А ви б змогли…

Руйнуються дрімотні хмари,
Дракони сипляться з небес.
Вам нездогнати! Це шедевр…
В одній руці у мене вічність,
В другій руці пустелище жаги
Іграє в карти зі стихійним лихом…
А ви могли б? А Ніфіга!
Вам не вгадати хто я є!
А - Я...
Шедевр! Шедевр!

Натовп одностайно тицяє великим пальцем у ґрунт. Сушитє вьосла, сер. Хана прийшла..
Парить. Над побоїщем пародійно сходить ясне сонце і заходить тупий місяць. Всі розбігаються.

Мій боже, бачиш свіже тіло!
Чи не таке вже й свіже… Ніпанять.
(Як придивитись видно ж нам стає,
що труп сей дуже жвавий як на труп.
Підморгує панянкам, ніби він
давно померлий дон іще й жуан)

Його судили тут, це очевидно.
Де очевидність?, спросите мене…
Я відповім: підтверджує цю тезу
Хоча би мох на дереві отут,
Весілля Христіана Розенкрейца,
І пекло Данта, тільки подивіться!
Це очевидно!
Ватсон теж підтвердить.

Його судили іменем страшним
Кофіцієнта Про. За це й убили
сімнацять з половиною разів.

Бабця з косою пародійно грюкає невидними дверима. З-за них несеться дебільний регіт. Двері розчиняються.

Дія восьма.

Маша йде гуляючи. Аж раптом бачить щось таке страшне, що тут же намагається говорити віршем:

Я бачу труп! (Я бачу труп?)
Останній з нас поліг
В нерівному бою з маразмом світу!
Загинуло усе. Усьо пропало, шеф!
Яка печаль… Та що, скажіть, мені…
Аби не розплескалась суть повз посуд…

Цей труп втонув. Чому? Спитає щось…
Я чесно відповім: це очевидно.
Якщо подробиць хтось бажає знать,
Скажу, нема секрету в цьому ніц.
Він йшов гулять цим лісом,
Йшов і йшов, і раптом утопився він у чаї.
Таке буває.
Більше з тим, погляньте,
Це ґречно очевидно!

Маша озирається навколо:
Панічні груди сміття, металічних кшталтів брухт,
брудні трупи, попалені шматки макулатури, апокаліптична
заварка, рештки ровера і Тать.
Хтось там ридає, потім щось регоче, потім занову нудно.
А Всі хотіли пародійних спецефектів? абідна, да.

Фінал.
Сонце стоїть у зеніті. Зеніт теліпається на шиї у Маші. Кіски шляхетно потемніли від крові. І хто це побачив. Ну?
Всі шляхетно морозяться. Бабця з косою. Парить.
Весна осьось.

Завіса падає. Трупи ґраційно оживають і п*ють чай.
Ніщо не натякає.

Голос з пєчєні німує.

Над нами небо кришталево ясне
Над нами сонце чиста голубінь
Та в мить і сонце й небо те погасне
На землю впаде чорна тінь

Гріха людського тінь проклята
Страждань минулого і майбуття
Вперед життя наздоганяти
Біжать всі люди навмання

Чи довго злість в душі тримати
Слова травити попелом надій
На світі жити і не знати
Що ти людина цим радій

Радій бо сонце ще над нами
Бо світло в голові твоїй
Та перекотиться все догориногами
Ти ще живеш то ще радій

Радій бо очі твої бачать
Бо серце б’ється і душа горить
Звучить твій голос і неначе
Цього ще мало щоб щасливо жить?

Ти хочеш золота і срібла
Та пам’ятай це не життя
Іди до Бога йди до світла
Відкрий всім людям їх серця

По вікнах дощ стіка на землю
Ти хочеш плакати то плач
Та сльози впадуть не даремно
А за образи всі пробач

Пробач страждання це не легко
Пробач бо боляче комусь
Пробач і я тобі повірю
Й тобі пробачити клянусь

В очах твоїх нестримна жалість
Прошепотів комусь прощай
А ти повірив у страждання
Чи біль у серці заховав

Гримить гроза і дощ холодний
Так страшно б’ється у вікно
Ти з усіма чи одинокий
Тобі погано або все одно


Живеш життям слозами плачеш
Багато зла в тобі кричиш
Як хочеш дружби то пробачиш
А сам не знаєш то мовчиш

Мовчи слова твої порожні
Як і душа якою ти живеш
Твої думки то знаки подорожні
Куди подумаєш туди і йдеш

Іди дорога безкінечна
Іди спіши бо кличуть вже
Слова казати недоречно
Куди дорога приведе

Куди прийдеш і сам не знаєш
І все таки ти поспішаєш
І слів моїх не дочуваєш
І рук моїх не помічаєш

Ти йдеш а я вже відлітаю
Бо я лиш дух і тіла я не маю
Бо я лиш ангел твій й мене
Ти бачити не поспішаєш!

Я відкриваю себе,
Я бачу тільки дощі,
Та скоро сонце зійде,
В моїй розбитій душі.

Я відкриваю тебе,
Там біль розлуки й печаль
Я знаю біль твій мине,
А ти на віки прощай.

Прощай, не згадуй мене.
Солодкі дні вже пройшли,
Я знаю біль твій мине,
Ти доживи до весни,

І квіти знов розцвітуть
Хотіти будеш життя,
А наші дні не прийдуть
Прийде лише забуття.

Хоч зараз сонце бліде
І світ ховає любов
Тебе ще щастя знайде ,
І покохаєш ти знов.

Не вір іще почуттям,
Бо ти не знаєш життя,
Тобі я серце не дам,
Бо не для тебе душа.

Зійде і твоя зоря
Ти зрозумієш колись,
Чому мої почуття
Твого кохання зреклись.

Я знаю біль у душі,
Я бачу сльози в очах,
Та стіни горя крихкі
Зійдуть у землю в дощах.

Прошу мене зрозумій,
І другом стань у житті.
З печалі вижить зумій,
Бо ти потрібен мені

Тепло твоїх почуттів,
Яскравість твоїх бажань,
Ти підкорити зумів
Не моє серце нажаль.

А я холодна й далека,
Я просто впавши зоря,
Мені тепла твого не треба,
І зрозумій я не твоя!

Як дорога та ниточка життя,
Що з’єднує з родиною близькою!
До дому рідного завжди є вороття,
Й це серцю втомленому додає спокою.
Додому хочеться - де б, друже, ти не був,
Бо поклик крові - то святе бажання.
Ніхто із рідних вдома не забув
Про ваші любі стрічі і прощання.
А ти в світах, далеко від рідні,
Життєва доля не дарує тільки радість.
Хвилини щастя є, а є й сумні,
Важкі думки, що викликають жалість.
Та все ж надійсь, очікуй вороття,
Стривоженій душі додай спокою,
Бо дорога та ниточка життя,
Що з’єднує з родиною близькою.

На підвіконні білі голуби
Кохаються. Якби лише кохалися –
Лишають сірі наслідки-сліди,
Які, пробачте, тяжко так змиваються.

А голубам то що? Любов така
Що про буденні справи і не думає.
Вона і ніжна, ніби, і м’яка, –
А в грудях так потужно гучно гупає.

Придертися до дієслівних рим
Дає цей твір можливість, але друзі,
Нас дурять знову білі голуби –
Паскудять підвіконня всій окрузі.

Любов – це тільки верхній бік медалі.
На іншому ж – і сльози, і печалі…

2011

Про що ви мовчите,високі?
Що криє вічність тишини?
Про що?Про що холодноокі
Мовчать,все видячи згори?
***
Чи,може,зорі нам говорять,
А ми не знаєм тої мови?
Чи то ми,ниці,грішні люди,
Не гідні їхньої розмови?

Зіграй мені, зіграй мені, Ніно*.
Зіграй, перед тобою мої руки...
Зіграй - і в душу проллється вино,
Зіграй мені, забудьмо час розлуки.

Так владно й ніжно, як то вмієш ти,
Мелодію дзвінку свою, веселу
Зіграй же так, щоб не хотілось йти,
Не гірше, ніж зіграла б Ізабелла**.

Ці звуки - я уся від них тремчу,
І моя кров повільно закипає.
Звучання уподібнене ключу,
Що двері відкрива до твого раю.

Я закохалася у небо.
В безодню хмар.Немов у сні
Воно на вухо шепотіло
Приємні думи весняні.
***
Розвіяв вітер аромати-
Парфуми ранньої весни.
Заграло променями сонце
В краплинах теплої роси.
***
Дзвінкоголосі соловейки
Співали оду тій весні.
А я,закохана у небо,
Сиділа й слухала її.
***
Краса квіток і їх блаженство
Мене,мов хвиля,полонило.
Красою цьою неземною
Усе навколо затопило.

пірнали дрова в баби з рук до печі,
місився хліб і пікся хліб старечий.
з-поза вікна дивився голуб сизий,
як по столу текли недільні ризи.

мінився жар, поволі повз обличчям
у дим, і шамотів у небокличчі.
кахикав комин, дід сидів на лаві.
і кіт куняв. ще був. рябий, ласкавий.

Я все искал тебя родная,
И негде было мне упасть,
Остановить себя,…прощая
твою наигранную власть.

Ты убедила меня морем
невинных, искренних очей,
Ты забрала меня без боя,
Так как тогда я был ничей.

И твою дрожь я - снег задорный,
Согрел собою. Все тепло,
Отдал наивный и покорный,
как вновь зимою замело.

Мое тепло ты не полюбишь,
Как жаль, что я всего лишь снег,
Мои кристаллы позабудешь,
И вспомнишь лишь весенний смех.

Дивлюсь крізь скло на платинові струни -
четвертий день над містом йдуть дощі.
Воно старе - та знову стане юним,
як тільки бруньки вкриють всі кущі.

Німує телефон: відняло мову.
Як завжди у неділю, він мовчить.
Я слухаю мелодії любові -
кларнет укотре ніжності навчить.

Знайомий сон: оливкова хустина,
тоненька збірка Джойса на столі...
Неначе у калюжах, щохвилини
у серці розпливаються нулі.

Одним-одна. І все ж таки - щаслива.
В цей день немає місця для журби
і смутку, адже поруч - справжнє диво:
у склянці пахнуть гілочки верби...


квітень 2009

Под белой ночью, затаив дыханье,
Проходишь мимо слов и суеты
И ждёшь в ответ нелепого признанья,
Теряясь в запоздалых Я и Ты.

И, погружая пальцы в чёрный омут
Дряхлеющей сновидицы Невы,
Пытаешься извлечь давно знакомый
Предметный вымысел ответному - Не Вы.

Но где-то на задворках полстолетья
Кружит тоска того, что не сбылось.
И мой двойник касается, как плетью,
Твоей души и вымыслов, и грёз.

T

Q

H

6

P

Лягає паморозь на пересохлі трави,
Промінням сонце місто обiйма,
I чує вже знеможена зима
Квітневих радощів нечувані октави.

Лишилося сім днів до часу слави
Господньої. Здригається пітьма,
Бо гілочку верби малюк трима,
Мов перший спалах грізної заграви,

Що провістить завершення вiкiв.
Єрусалим не істини хотів,
Не відпочинку від будення злого,
За князя він сприймав Живого Бога,
Чекав меча. А Iiсус любовi
Принiс дарунки нiжно-волошковi.

Y

4

H

K

Gf

E

Ty

7

Gh

Благородство, Гідність і Сумління –
ось свят-воїнство, нам дане триєдине.
Простягни йому листки долонь.
Не шкодА за нього і в огонь.

Дивовижний і високий – його лик.
Присвяти йому життя своє недовгеє.
Може, і не вийдеш з перемогою,
та зате скінчиш по-людськи вік.

2010