Десь з'єдналися тисячі сонців,
Що так сіяє гарячий ранок;
Небесні вінця тремтять злотисто,
Від дивних звуків ширшає серце.

О яке поле безкрає, безгранне!
І знову мила мені назустріч,
І знов ми юні, – і знову любим,
І несвідомі свого кохання.

Твоя одежа – як цвіт вишневий,
Рукави пахнуть степовим вітром.
О мила, мила! Нема розстання:
Світ дивний в обладі нашій.

Десь з'єдналися тисячі сонців,
Небесні вінця тремтять злотисто,
І знов ми разом, і знову любим:
Світ дивний в обладі нашій.

З книги "Вересень" (1927)

1.
Вернули з поля голуби,
Став мирний вечір коло хати.
Забудься денної турби:
Вернули з поля голуби,
Німіє вітер голубий,
Не сміє листя колихати...
Вернули з поля голуби,
Став мирний вечір коло хати.

2.
Крізь темні віти черешень
Чуть світиться стяга черлена:
Вмираючи, жаріє день
Крізь темні віти черешень.
Виводить місяць хорошень
Зірниць нечисленні племена;
Крізь темні віти черешень
Чуть світиться стяга черлена.

З книги "Вересень" (1927)

Білить завірюха ліхтарі -
Комини, дахи і підвіконня.
Білим білить. Біло надворі,
Маревно і густо. - Авалоння.

Віхола гуляє. Аж бринять
Скло, дзеркала, очі подорожніх.
І не можна більш тебе чекать.
Й не чекати теж тебе не можна.

Завірюха білить білий світ.
Віття, душі, голубів і навіть
Ті серця, які замерзли - в лід!
Ті серця, які затвердли - в камінь!..

Віє! Віє! Виє! Заміта!
Заліта в літа мої сріблисті -
І мітлою чемною зміта
Із моїх долонь опале листя.

Високими підборами - цок-цок.
Тук-тук - цей імпульс годі вгамувати.
"Ля-ля!" - співає ніжний голосок,
ку-ку! - нічого вже не приховати.

Мур-мур, іду на ручки: ти мені
усю на світі ласку подаруєш.
Тік-так... Ночами мрію я про дні,
бо тільки вдень долонями лікуєш

весь біль мого самотнього життя,
розширюючи розміри хвилини...
Чік-чік: розріжу навпіл почуття
й віддам тобі... обидві половини.


листопад 2010

Дістати б до неба і в ньому згоріти!
І стати для всіх наче тінь, наче вітер!
Та крил вже нема - є тільки уламки,
Є ночі з тобою й самотні світанки…

Є усмішки ніжні, тобою забарвлені,
І зорі, що їх я створила слізьми, а не фарбами.
Є запах дощу, солодкий, блакитний,
І дотик мого, ще не мертвого світу…
2010 р.

У садочку стріне хата біла -
Пил спаде натомлених доріг.
В дверях звякне клямка сторопіла,
І душа моя помолоділа
Переступить батьківський поріг.

А матуся вклякне коло печі
І сльозу не втрима на щоці.
Світові одступлять колотнечі,
Щось у грудях млосно залепече,
Затремтять миттєвості оці...

Вже давно батьків моїх немає -
Спогади залишились ясні:
Мама із духмяним короваєм,
Тато радо руки рознімає,
Я немов купаюсь у весні...

коли кохатиму, мине мій власний біль.
подряпалося серце колючками...
забуду все, а ти цього - не смій:
блищить сльозами пам’ять поміж нами.

коли кохатиму, мине моя печаль.
зі спогадів зітру усе, що звичне.
а ти не смій - ти завжди пам’ятай
моє смішне закохане обличчя.

коли кохатиму... минатимуть роки,
і десь під старість я тебе згадаю:
що ти живеш і любиш літаки -
не смій забути, що тебе кохаю!

«Цієї одчайдушної пори
Усім зустрічним
«Добрий ранок!» говори.
«І злодію?»
«І злодію.
А як його розгледиш до пуття.
А в тім, може, скоріш настане каяття».

У Прип'яті весни розіп'яті ждуть
лелек, вже чверть віку, додому...
Натомість, вітри їм на крилах несуть
тривогу, раніш не відому.

І важко збагнути містечку примар:
ну, як це - весні не радіти?
Здається, недавно за руку тримав
дітей нещасливий той квітень.

На гамірних площах тепер тишина...
Не з миром приходив цей атом.
Іде до сих пір (не)безкровна війна,
і до перемоги - діжтати б.

...Всі мрії й бажання зруйновані вщент.
Земля сиротіє щоденно.
І ворог, якого не знаю в лице,
можливо, вже цілиться в мене.

2011

Сполучення ліній –
два сажні від світу,
два кроки недолі –
бо то не земля.
Мій страже суворий,
віддай мені вітер,
віддай мені волю –
гнідого коня.

Бракує любистку
і посмішки клена,
в твоїм підземеллі –
туман та імла.
Віддай мені долю,
хай буде черлена,
хай буде тривожна, –
та тільки моя.

За сажень від світу –
дорога досвітня,
не стримуй просторів
копитам коня.
Він викреше зорі,
я злину за світлом
з твоєї криниці
і стану жива.

я - жінка в пісках, полонянка твоєї спеки.
верблюдів байдужих у сторону відведи.
не буду чекати, до ночі ще так далеко.
не буду просити ні милості, ні води

я вдячно цілую сахару твоєї шкіри,
і цукром коричневим тане у роті рай.
я тільки міраж, я не вічна... ти в мене віриш?
твій піт на мені, зупинися, не витирай.

як тільки бажання схолоне під паранджею,
завиють вітри, не шануючи спокій твій.
пісок поміж пальців, у горлі пісок... невже я
та жінка, що здатна приборкати буревій?

швидким скорпіоном торкнешся мене, а далі
від ран лікуватимеш. крикне самотній птах.
промчить поміж нас чи по нас відчайдушне раллі,
і я переможно загину в твоїх пісках.

…Ти мене із ніжністю не згадуй,
захолоне ніжність між вітрів,
від розмов, що так далекі правди,
від яких мене не захистив.
Зголосився… Камінь кинув першим,
нібито, – найкраще буде нам,
заховався, втік, чуже – завершив,
а своє… своє пустив на злам…
Може так і треба в цьому світі:
що – цинічно, то на краще є…
Пригадала я тебе у квітні
й усміхнулась: – Мабуть, не моє…
Проживи життя: – себе без мене,
просто проживи як досі жив…
Я кохала й думала: « – Ой, леле!!!
Як то є: в оазі – міражі..?»

Татку, хіба ж я плачу? То сонця вечірні промені,
То тихо сідає день на зоране поле стомлено,
То гріє твоя рука і теплі набігли спомини…
Рідненький, поки ти поряд, ще трішки побуду донею.

Не мовте про зобов’язання, не згадуйте про провину. Коли проходить полк насолоди із музикою і стягами, коли чуття тремтять у лихоманці, лише безумець чи нечестивець залишиться віддалік і не кинеться чимдуж у прекрасний похід, що рушає на завоювання утіх і пристрастей.
Усі закони благочестя – хибно задумані, недоладно застосовані – саме ніщо і не можуть вистояти ні миті, коли проходить полк насолоди з музикою і стягами.
Не дозволяй якійсь сірій чесноті себе стримувати. Не вір, що якесь зобов’язання тебе зневолює. Обов’язком твоїм є завжди піддаватися, піддаватися бажанням, цим найдовершенішим витворам довершених богів. Твоїм обов’язком є стати від щирого серця вірним вояком, коли проходить полк насолоди з музикою і стягами.
Не зачиняйся у будинку і не омиляйся думками про благочестя і про загальні забобони зле влаштованого поспільства. Не кажи: «Ось стільки варта моя праця, от стільки я заборгував утіхам». Адже життя – це спадок, а ти не зробив нічого, аби його здобути як винагороду; цієї спадщиною має бути насолода. Не зачиняйся у своєму домі, але вікна розчини навстіж, щоб почути перші звуки проходження вояків, коли з’явиться полк насолоди з музикою і стягами.
Нехай тебе не вводять в оману богохульці, які кажуть, що ця військова служба небезпечна і тяжка. Військова служба насолоди – це тривале блаженство. Вона тебе виснажує, але виснажує чудовими сп’яніннями. І врешті, коли впадеш на шлях, і тоді твій жереб буде вартий заздрості. Коли проходитиме тризна за тобою, подоби краси, створені твоїм бажанням, кидатимуть лілеї і троянди білі на твою домовину, тебе піднімуть на плечі юні боги Олімпу, і поховають тебе на цвинтарі Ідеалу, де ясніють мавзолеї поезії.

1894, 1897

Я не кажу тобі зізнань. Не можу!
Не маю права слів таких писати!
Лиш серце я гаряче приморожу,
Щоби воно не сміло промовляти

Слова, що зацвітають в почуттях,
Які луною – в піснях солов’їних…
Та їх не скАжу, навіть попри страх,
Що я плющем огорну інші стіни.

А ти не взнаєш навіть при стрічанні,
Чому тріпоче надто в грудях серце.
Я не скажУ тобі оте зізнання,
Яке в тобі, боюся, обізветься…


13.04.2011

Н. К…
Нам сумувати сьогодні незмога,
Що повернули ми бозна – куди.
Світло світання лягло на дороги,
Де залишилися наші сліди.
Ти не журись, що розкрилені крила
Пилом припалі лежать на землі
Тій, що з дитинства обоє любили
І на яку із літами ми злі.
Чи були пращури всі наші грішні,
Чи у гріху ми удвох між людьми,
Що наша доля скупа і невтішна
Нас умиває гіркими слізьми?
Ніби не хоче далекий хтось злуки,
Злагоди й миру у дружній сім’ї, -
Ти мені дай незабруднену руку
В руки натруджені дужі мої!
Я із тобою у себе повірив
І я тобою себе переміг, -
В серці зневолив тебе колись щиро,
А відпустити на волю не зміг...

18.04.11.

Вечері Твоєї таємної в храмі
причетним зроби і мене тепер, Господи!
Нехай ворогам не скажу про Твій намір,
нехай, як Іуда, не створюю гамір,
цілуючи Образ Спасителя поспіхом.
Як злодій, нехай же у вічі повім:
"Згадай, що і я є, у Царстві Твоїм!"

19.04.2011

Ох, рояль! Яскраво-чорне диво
з голосом небесної краси!
Вправні пальці м’яко і ліниво
бігають по клавішам журби!
І наповниться повітря ароматом
джазових п’янких і терпких тем,
септакордових гармоній франтуватих!
Синкопічних ритмів древній щем…
Стомлене обличчя музиканта
так одухотвОрено співа’.
Радісних імпровізацій мантра –
невербальна мудрість звукова.
Вишукані контури кохання
може змалювать ледь п’яний блюз.
Розганяє сумніви й зітхання
шибений регтайм. І я сміюсь!
Вправні пальці м’яко і ліниво
бігають по клавішам журби!
Ох, рояль! Яскраво-чорне диво
з голосом небесної краси!

Оркестр херувимів вродливих із арфами,
Біле яскраве проміння навкруг,
Розкішні палаци з фонтанами, парками,
Ангели з фруктами в якості слуг,
Золотом, пЕрлами, стежки усипані,
Ирій для птаства, джерельна вода,
Ріки величні і луки уквітчані!
А з протилежного боку – сміття,
Юні, жорстокі чортяки із вилами,
Іскри вулканів з димами жахливими,
Полум’я, сморід, гнилі болотА,
Еліпси кратерів – двері в нікУди,
Кактуси, змії, брудна каламуть!
Люди до нас уже всЕ це відчули!
А може ще й нам доведеться відчуть…

Я не вірю. Мовчіть, прикмети.
Ген за обрієм спить світило.
Ти далеко від мене… Де ти?
Ой, шукати уже несила.

Запізнилась на кварту січня.
Замело всі доріжки в полі.
Ось тепер я твоя колишня…
Ой, для чого мені ця воля?

Я не вірю. Мовчіть, прикмети.
Прокидайся, світило сиве.
Буду жити. Агов, поети!
Хочу жити лише щасливо.
17.04.2011

Ти мене із ніжністю не згадуй,
Як дитячі соромливі сни,
Як солодку і хмільну принаду
У цвітінні й гомоні весни.
Більше не надійся на торішній
Слів своїх цілющих магнетизм.
Мабуть, не спроможний і Всевишній
Жартом називати драматизм.
Все в житті минуще, як дихання
Уст зрадливих на моїй щоці…
Спогадів весняних колихання
Заколишуть літні вітерці.

17.04.11.

Взиваю до Тебе, розп'ята всесвітня Любове,
молюся до Тебе і ласки у Неба прошу,
єством до Єства, а душею до вічного Слова,
горнусь до надій і хреста, що у серці ношу...

Ти знаєш думки, і сумління, і випиту муку,
і долю мою, бо за неї умер на хресті,
я стражду з Тобою й без Тебе... візьми мою руку
в долоні Твої, покалічені мною, святі...

Боюся згубитись, як стане несила терпіти,
любов'ю змаліти в щоденній мирській суєті,
де вірити маю, як вірити вміють лиш діти,
де маю любити, як вмієш любити лиш Ти...

2011

Пролетіли роки в даль лелеками,
Пролилися дощами далекими,
Та не змили чуттів, що вквітчалися,
Вони з нами на віки зісталися.

Та любов, що у серці вкорінилась,
У нащадках розмаєм прокинулась,
Новий рід вже буяє калиною,
Рідна мова летить Україною.

Вже не змиють дощі буйні зародки,
Не зламають з дерев нові паростки,
Бо на вільних полях зерна сходили,
Зникли ті, що усім верховодили.

Наша воля з віків відродилася,
Бо північним вітрам не скорилися.
Сонце й поле тріпоче прапорами,
Пісня волі несеться просторами.


2001р

За білизну зачепились хмари.
От і сохне майка третій тиждень.
Кіт синиць бентежить, сни і тишу.
Сонцем світ сльотавий місяць марить.
Втома дика, втома від чекання
на весну у серцевині квітня.
Небо загубилося блакитне –
сіре-сіре, як вода з-під крану.
А у мене сукня наготові
і розсада на дива у клумбі.
Дощ і мряка. Висну на ютубі
і у чатах, і грішу у слові.
Світ заллє. Як добре, що не стелю.
Зацвіте, запахкотить, засипле.
Непомітно квітень аж у липень
кольорові пелюстки простелить.
І наллється соком світ і слово.
І зависне сонце на балконі…
Вимкнули опалення сьогодні.
Де сорочку вивісити знову?

Ти знаєш це - осяяння на мить:
немов зійде з очей яка облуда.
Вгорі високо здавна майорить
велика мрія - букви Голлівуду.

Проміння слави світять навскоси,
у серці одинокому не тонуть...
Чарівна казка, сповнена краси, -
насправді купа сталі і бетону.

Професія - прокляття: ось такі
наводяться тобою паралелі.
Ногами люди ходять по тобі -
ім’я твоє* на Зоряній Алеї.

Земля жива -
не руш її, не руш...
На ній мільярди і мільярди душ
свій тимчасовий прихисток знайшли
о, любий Боже, мудрості пошли
усім живучим...

Земля жива -
ось дихання її
у кожному світаючому дні,
пташинім співі, шелесті вітрів
у пахощах п”янких її садів,
в цвітінні квітів.

Земля жива -
енергія життя
мережиться через усе буття,
дарунком кожному її краса,
Творця благословіння і яса,
і милість Божа.

Земля жива,
вона таки жива!
Це диво, що народжує дива,
старенька, сива, тиха і свята
колиска всього людства золота -
не смій тривожить...

Колись… Тиша, щебет пташок,
На душі благодать і тепло, колись!
Віра, надія, любов,
Серце в груди защемлене знов, колись.
Стогін, мрії вночі
Та притишені схлипи й плачі, колись.
А тепер – дух ще є,
Духу хочеться вирватись ввись,
Але шанс був такий лиш колись!
2011 р.

35
Миколі Мельнику

Мені наснивсь червоний кінь.
Червоний, норовистий до нестями.
Він не торкавсь копитами землі,
Змагавсь за висоту із літаками.
«Так то ж не кінь! – кричали доокіль. –
От був би вершник, можна б і повірить».
А кінь червоний ще гучніш іржав
І кобилиць у стайнях непокоїв.
І раптом навперейми голосам
Помчав дзвінкий хлоп’ячий голос:
«Лети-но, конику, на пашу поведу,
До джерела в глибокому проваллі!»
І вмить все зайнялось вогнем,
І гуркотом, і громом задвигтіло поле...
А як звільнили очі від долонь,
Уже сідати починало сонце.
Червоний кінь навстріч Стожарам мчав,
І вершник на коні погойдував ногами...
P.S.
Якби не ставить сумнівам межу,
На нас самих цей світ давно б уже замкнувся.

Вечер уткнулся в уставшие за день каштаны,
Капельки рос наполняют собою листву.
Близится ночь, и в предчувствии сказочной тайны
Мир затаился. Зачем эта тайна ему?

Лужи пугают случайных безликих прохожих,
Падают тени, споткнувшись о фары машин.
Кто этой ночью тебе безысходно дороже, -
Рядом идущий иль прочь уходящий один?

Станут пытать тебя словом, железом калёным,
Станут судить и вину в одночасье найдут.
Срубят, что грех, утомлённые сонные кроны
И поутру просто так, для забавы сожгут.

Мне же завяжут глаза, и в неведенье странном
Буду рукою дырявить застывшую мглу.
Близится ночь, и мечтая, как прежде, о тайном,
Мир затаился. Зачем эта тайна ему?

Ідеш скорботним Донкіхотом,
Не раз злітаючи з сідла,
Вже сам не знаєш - хто ти? що ти?
Від почуттів гориш до тла.

Тобі не час ще йти додому
І спочивати не пора,
Життя твоє - не тільки спомин,
Ще слово лине з-під пера.

І хоч вузли терпінь минулих
Звивають в серці, як вужі,
Ще не по вінця світ замулив
Широке річище душі.

Хоча гнітюче безгрошів'я
І літ твоїх стрімкий політ,
Але сказати можеш - "Жив я!
Міняв на краще білий світ!".

Спинись, скорботний Донкіхоте,
І зазирни в душі глибінь.
Ти не збагнув до нині - хто ти?
Ти - України вірний син!
18.04.2011р.

Я девчонка-плохиш, и от жизни мне нужно не много,
мне бы день без тебя продержаться да ночь пережить.
В битве с прошлым моим не держу я любовь под пологом,
светлым будущим в небо ведет златотканая нить.

Ты меня не зови – не приду, не надейся, не жди.
Зиму я провожала домой, а весну не встречала.
Пистолет у виска – не конец, а начало пути,
если времени нет, начинаю с конца, не с начала.

Я девчонка-плохиш, птицу счастья устало кормлю,
отпустить бы ее, только ты все равно не поймаешь.
И, устав повторять никому в никуда "я люблю",
я гнездо ей совью в соловьином сиреневом мае.

Я девчонка-плохиш, на передней мне пули свистят.
Мне бы день без тебя пережить да уснуть темной ночью.
Птица счастья с собой привела всех амуров-орлят,
только сердце в плену у любви и свободы не хочет.

2011

бреду як тінь в зачумленій весні
ні пари з вуст лиш пара у повітрі
холодним сомом плаває в мені
колючий сум надломленого світу

пора така - чекаю і дивлюсь -
порветься сніг провісною травою
затягне мжичка березневий блюз
і качка плюхнеться на воду

Пародія

Я авіатор – то солідний чин
(Бо літачок – найкраще для мужчин).
То не кораблик слів, що ледве плáва…
Перо ще є, і ножик перочин.

Я ще поет… Про трактори люблю…
Погода ніжна – трішечки наллю,
Хай вже пробачить якось рідна мова –
Куди до мене тому солов’ю!

Мокнýв, мелю, і не змикаю віч,
І не втомивсь нітрохи – дивна річ.
Спокóю не дає Ємелі слава…
Душа бажає – ну на те і ніч!

За епос взявсь (без лірики і драм)
Про мрії, щогли – схоже щось на спам,
Про бричку, грубку – навіть сам не знаю…
Іще сто грам – і на душі бальзам!

Всім знéхтував – тепер пишу про плоть.
Не пізно ще (не приведи Господь).
Я виправлюсь – підтягнеться Аглая,
То може вдасться й з нею помолоть.

…Ех, не прийшла – утамувати б злість
(Аглая файна – мало п’є і їсть).
В політ! До зір! Галактика безкрая!
А в ній планета – дев’яносто шість…


18.04.2011

Я тут у снах іще буваю часто,
Свічки палю і слухаю Шопена.
І кожен вечір знаю поіменно,
Вони ще зовсім у мені не згасли.

І досі диха слово пломенисте,
Останні звуки ще не перемовкли,
І шелест книжки – ніби шелех шовку,
І шовку шелех – ніби шепіт листя…

Усе ще не розвіяно вітрами,
Не пережито нами, не розмито…
Та ранками ходжу несамовита
У буднях виринаючи між снами.
17.04.11

Ніби нічого того не було ще –
Все лиш, до чого звикла:
Сосни і лави, брукована площа,
Як шоколадна плитка.

Рідне усе до найменшої щіпки –
Вази, карнизи, дивани…
Пальці усе ще тримають чіпко
Музику фортепіанну.

Скільки всього тут було й не минулось,
І – не мине ніколи!
В суміші квітів, і сміху, і гулу –
Вальси і баркароли.

Слово до слова… Шопенівське скерцо,
Фарби, пастелі, ватман…
Димка над кавою тонко в’ється
Сиза і ароматна.

Ніби нічого того не було ще,
Не перейшло за грудень…
Тільки – за вікнами дощ полоще –
Скочила – перебути.

В домі оцім – не відкинути штори,
Не переставити квітів,
Все, що можливо в далекому вчора –
Привидом побродити.
17.04.11

...Боженько_що_один_на_всіх:
без дискримінації за статтю, віком, расою та віросповіданням –
посміхається всім однаково, ніч дає, а за ніччю день дає,
чорним маркером вимальовує смужки на зебрах життів –
тонесенькі, ніби павутинки бабиного літа,
а потім з моєю бабусею кришить булку для голубів миру,
і з дідом – у чотири мозолястих руки – пересаджує яблуньки,
заглядає із-за плеча, як донька пише домашнє завдання,
а потім кліпає разом з учителькою, перевіряючи його ж:
кривулясті ряди похилених паличок,
кілечка, які то тікають угору повітряними кульками,
то стрибають донизу сухим горохом...

...Боженько_що_один_за_всіх:
Шість мільярдів дітей нечемних
(і це тільки в одній – блакитній – кімнаті)
Шість мільярдів імен, що ірисками застрягають поміж зубами,
І забути бодай одне – не можна...
Від самого ранку Він на роботі:
греко-католичкам у цвітастих хустках варить пшеницю для куті,
шахідкам мигдалеоким застібає пояси на осиних таліях,
будистським монахам завдає на плечі три плетені кошики,
а потому з моїм старшим сином клеїть літачок із фанери:
раз-два-три- почали! –
і запускають у небо синє,
і проводжають його поглядами
і підтримують його подихами
малий – знизу,
а Господь – зверху....
...і летить отой літачок
понад гори високі
понад моря глибокі
понад ліси густі
понад пустелі пусті
і сидить в літачкові чоловік мені_собі невідомий,
що летить («до» чи «від») свого_не свого дому,
тримай його на долоні, Боженько, невагомо, як павутинку,
бо шестимільярдно перша – найдорожча тобі дитинка...
....і молюся півподихом:
будь ласочка, всіхній Тато – сьогодні, завтра - і вже довіку
бережи від біди,
моровиці
мороки
світлого мені чоловіка,
від жалю і від жала,
від хвороби чорної,
від отруйної, наче земля, води –
порятуй його, Боже,
поможи йому, Батьку,
завжди
завжди.

26.1.2010

Я думав про смерть
І тримав на руках дитину
Де поділася твердь
На якій стояв до загину

Я банально життя не пропив
Не піддався голосу сталі
Я на край світу ступив
Куди мені далі

Дзвонять дзвони на Великдень
новину чудесну!

(Бог посіяв поміж людом
Пшеницю Небесну...)

Дзвонять дзвони! Ширить радість
благовіст між нами

(...і зійшла Пшениця рясно
святими місцями...)

Дзвонять дзвони на дзвіниці -
Оптіна ликує!

(...звір не спить - душа пропаща
Господа не чує...)

Якось разом - тихо стало:
аж не було сили

(...Пасха красна вже від крові:
"Братиків убили!"...)

...І рече Господь: "Кажу вам -
в третій день воскресну!"

(...Бог зібрав для Царства Свого
Пшеницю Небесну)

Ще тільки сутінки прозорі
Збирає вечір у гурти, -
А ти уже чомусь говориш,
Що час обом додому йти.
Моргають злякано крізь хмари
Зірки, коли із під повік
Відводиш швидко погляд карих
Очей своїх кудись убік.
Тебе запитую, як завше:
-Чом поспішаєш звідусіль
Навколо себе обмотавши
Мене покірного, як хміль?
Зорю не стрівши світанкову,
Страждань зав’язуєш вузли
Моїх, на жаль, ти у розмові,
Яку іще не почали.
Тебе гнітить моя біднота,
Чи жар ледь теплий у золі?..
Ти знай: - Скорботним донкіхотом
Тримаюсь міцно я в сідлі!

17.04.11.

F

Палітру кольорів земля уже готує,
Алхімія весни. Все пахне, наче ліс.
Зазеленіє світ, аж засумує туя –
До відтінків таких художник не доріс.
Зело усяке пнеться крізь грудочки до сонця,
І не спинить його нізащо і ніким.
Радіємо усі, прочинимо віконця
Сердець теплу, любові, щастю – всім.
сутЬ кожної весни – прогнать назавжди холод,
Кидати насінини поважно у ріллю.
А потім бджолами спивати меду солод,
Магічну, вічну фразу промовити: «Люблю!»
Актори ми усі, і наша роль – творити,
Розсипати довкруг, мов іскорки, добро.
І місія свята – навчитися любити,
Як нам Ісус казав, позбувшись заборон.
Могутня сила це – життя. Воно лікує,
лИш треба захотіти позбутися оков.
Роди, землице, нам, ще поки нас дивує
Обновами цей світ чудовий знов і знов.
Назавжди полюби свою єдину долю
І вдячний Богу будь за всі свої стежки.
Вони тебе ведуть, тобі дарують волю.
Нехай і завдають часами трохи болю,
Але для смутку це не додає причин.
05.04.2011

Тривожний сон Чорнобильського балу...
Захрипла перша скрипка уночі.
А час ішов... І Вічність проминала,
Із долі міткою у себе на плечі.
А я мовчала: стомлена і ... п́ яна
Своїм танком із мрією...
За чим
Пішла?.. Невже я все забрала.
Чому для Щастя не знайду причин?
Мовчу сама. Мовчать зі мною зорі.
Десь дикий вітер вовком завива...
"Можливо. Хай хтось краще поле зоре,
Та дай би Бог, щоб там були жнива!

Та це - як де... Та це вже - що посієш!
Чи суєту, чи мрію, чи слова...

а буде стільки, в скільки ти повіриш:
На день, на мить...а може - геть нема!

Я залишуся! Я посію Віри...
А усе інше..? - ІНШОГО НЕМА!
Тоді й повірю в твої очі сірі,
Яким так дивувалася зима...


Ще кілька днів... - збиратиму врожаї.
А поки: небо й звична суєта...

Як я втомилась..! Йду по небокраю.
Хоч твоє сонце... трошки зігріва!

11.04.11 21,47

* * *
Ще не було ні спису, ні кресала,
Хоча б до слова швидше добрести.
Та музика… Та музика – звучала,
Собою наливаючи світи.

Її вітри розносили крилаті,
І кожна птаха, ріки і струмки.
У ній була первинно чиста радість
І присмак туги плинної гіркий.

Вона жила у листі і у травах,
В шаленстві злив і шелесті полів,
І кожен звук душа видобувала,
Як самоцвіти із глибин землі.

Розвіяна у просторі бездоннім,
Не відаючи іншого Творця,
Вона одвічну правила симфонію
Життя, де не початку, ні кінця.

Вона вривалась в душі, мов сніжниця,
Просила струн, і подиху, і рук,
Ростила крила, піднімала нице,
Лічила рани і впрягалась в плуг.

Вона була над небом і землею,
Хтось тятиву тягнув – вона ж струну.
І серце відкликалося на неї –
Ласкаву, пломенисту і п’янку.

Усе минуще – золото і грати,
Меча могутність, велич королів,
Лиш музика звучала і звучатиме
І нині, й завжди і повік-віків!
17.04.11

Прокидаюся ночами від плачу
Дитини, яка грудей хоче.
Наливаються груди по вінця,
Терпнуть,
Тягнуться руки у темряву Всесвіту:
Де ти?
Пригріти,
Випестити,
Віддати…

То не сіль чумаки по небу розсипали, -
То ріки молочні,
Тобою не випиті:
Розлилися,
Вийшли із берегів
На мільйони років вперед, -
Пити – не перепити.

А дитя все плаче, плаче, -
Нема кому заспокоїти:
Всі зорі холодні…
На жодній іншій не стрітися…
Прокидаюся ночами
І з ним – у сльози.

Кімната замикається і я
Іду на тет-а-тет із власним Страхом.
Своє вмить забуваючи ім’я,
Боюся не сподобатися раптом.

Боюся не знайти я компроміс,
Закінчену продовжити б розмову.
Ми з Ним іще заграємо на біс,
До спільної готуючися змови.

Мабуть, я закохалася у Страх,
Бо він мені найбільше може дати:
Життєвий,нерозгаданий ще шлях,
Який хотів би кожен розгадати.

Я йду по нім, неначе, по межі,
У вірші перетворюючи прозу.
А страх недосконалості душі,
Давно мені запаморочив розум.

Кімната відчиняється й мене
Засмоктує невидиме суспільство.
А я собі спокійно п’ю лате.
Бо Страх в мені блакитно-королівський.

Що хоче жінка? Таємниця!
Гормони в плОті аж киплять!
Стоїть волосся,мов копиця,
Давно вже треба підстригать!
Поплаче трохи...так...для діла,
Життя не мед, як не крути,
Парфуми нОві ще хотіла,
А ще, щоб поголився ти!
А ще спідницю,сукню,тіні,
Рожевий новий блиск для губ,
Щоб цілуватись десь у сіні!
Щоб сам варився свіжий суп,
Щоб не будили рано-вранці,
Щоб целюліту не було,
Щоби до ранку тільки танці,
І в голові щоб не гуло!
На тиждень щоб дітей до бабці,
Свекруху за кордон на рік,
Щоб у блискІтках нові капці,
Щоби у парі довгий вік!
Щоб тістечка не калорійні,
Щоб зникла пара кілограм!
А ще стосунки! І постійні!
Щоб цілував...і там...і там...
Душа жіноча - таємниця!
Вона й сама бува не зна,
Що може цій душі насниться,
Коли співає в ній весна!

В кораблик слов мокни пера очин
Без указанья мелей и причин,
А после, как всегда, мели емеля,
И пусть твой ножик будет перочин.

Уже как часть саднит родная речь,
То в дрожки попадая, то ли в печь.
Пока нежна погода на неделе,
Всем остальным не поздно пренебречь.

Мечты и мачты выщерблены. Хоть
Душа желанна - непрестанна плоть.
К обеду, как луна, взошла Аглая -
На пару с нею нас не побороть.

А где-то в поле трактор суперблю.
Я исправляюсь в среднем к мартобрю.
Нет, я еще не эпосы солгаю,
Но как звезда с звездою говорю.

2009

Была в такие же денечки,
В былого года времена
Девчонка с родинкой на щечке
В меня изрядно влюблена.

А мне и горя было мало -
В чести я или не в чести.
А все ж она не уставала
Мне сети тайные плести.

Где ж обольстительные штучки?
Похоже, кончился завод.
Вот с однокурсником под ручку
Навстречу мне она идет.

Так что, любовь твоя, плутовка,
Теперь развеялась, как дым?!
Но, слава Богу, ей неловко
За то, что спит она с другим.

2009

...А дощ то хлюпає, то булька -
Веселий, щедрий, говіркий:
І зеленішає цибулька,
І рясно сходять огірки.

Його прихід - городу свято,
Надія добра на врожай.
Тому так бризкає завзято,
На землю краплі відряджа.

І вже стоять помолоділі
В цвіту дерева і кущі...
Завжди жадані і при ділі
Цілющі весняні дощі.

Так довго ловила мене Твоя осінь,
Вплітаючи в душу пожовклий полин.
Вриваючись в неба бездонного просинь,
Робила години з зів*ялих хвилин.
Тримала цупкими обіймами віття,
Колола, стискала і все в унісон…
Ох, як же нестерпно боліло повітря,
До Тебе покірно йдучи на поклон.
А я його брала у руки холодні
Лише щоб хоч трохи для Тебе зігріть,
Аби ти не змерз у похмільнім сьогодні,
Що п*яним учора кричало: «Живіть!»
А ми не жили… Не жили, а кохали,
Щоночі п*ючи одне одного біль.
І осінь торішня так само тримала,
І сни не змінились, і цукор – як сіль…
2010р.