На ньому струмує напруга печалі,
Коли поміж нами розлуки завали.
І бачу на ньому я радощів зблиски,
Якщо біля мами знаходжуся близько.
Обпалене сонцем, обвіяне вітром
Обличчя матусі, засмагле й привітне, -
Мені полюбилося змалку навіки,
Милуюся ним я без міри і ліку.
Хоч вічний неспокій і рання утома
Над віком матусі глузують на ньому.
Вони не з’явилися раптом нізвідки,
Вони – пережитого мамою свідки.
Усі його риси, із пристрастей звиті,
Любов’ю і гнівом матусі повиті.
Торкаюсь обличчя матусі устами
І щиро радію, що схожий на маму.

08.07.11.

Я повертаюсь у майбутнє
Судилось вік котити Віз.
Відерцем бавитись у глині
Бо мокрі пелюшки від сліз

Я передбачую минуле
Високим рівчаком доби
Ви нагадали про колишнє
Якби ж зустріти вас, якби

Тепер та зараз – легка хмара
Що набухає й розтає
Тепер та зараз перестало.
Не їсть, не спить. Воно не є.

* * *
Вечір. Вітру непомітний пальчик
Мокрі струни пробує в садах,
Тихий дощ – лінивий барабанщик –
Паличками стукає об дах.

Партитура темряви знайома,
Можна грати, не відкривши віч.
Лиш один необережний помах
Сигарети – й виконають ніч.
2009

***

Утону в ночи морозной,
Хрустнет снег под каблуком…
Не достать рукой до звезд мне –
Высоко.

Нет дороги под ногами,
Нет тропинки – снег да снег…
Свищет ветер над домами –
Это мне.

Что ж, я тоже прахом стану:
Пылью, снегом – все одно…
Постучит к тебе нежданно
Снег в окно.
Уральск… 01. 1982г.

В житті все не зовсім так…
Життя - то не зовсім те,
Ціною чому мідяк -
Не має ціни святе…
Не має ціни любов,
А все ж продають за гріш…
В огонь підкидають дров
Згоріла аби скоріш.
Довірі нема ціни,
Вбивають її за так,
Не миру бо, а війни
Лукавство є вірний знак…
Здоров'ю нема ціни,
Немає ціни словам -
Ненависті, зла сини
Шуліками тут і там…
Уколи буденних фраз…
Розпука немає дна?..
На порох трухлявіє час
І скніє душа сумна…

2011

Якщо в мене не буде
Наприклад лівої руки
Я писатиму про це

Звичайно не прямо
Як ідуть топитися
А так…

Читатиме своїй дівчині
Юнак в окулярах для
Загубленого пансіонату

Вітер зламав гілля
І сонце
З’їла річка

Вона промовить
Ото бідося

Я писатиму правою
Повільно і впевнено
Немов спокій приходить
Немов холод помер назавжди

Що залишатиметься?

Розчинишся цукром
З лівою у своїй…

Палає багаття, іскриться доріжка,
Іду обережно в минувшину днів.
Шукаю тут квітку. Знайду на обміжку,
Припалене листя погасших вогнів.

Ой місяцю ясний, тобі світла шкода?
Із заздрості, мабуть ,ти сонце закрив,
Та й сам заховався, для тебе вигода ,
Бо світло даєш до наступних вітрів.

А вітер, як завжди, не десь за горою,
Під листям зчорнілим тихенько сидів,
Не витримав світла, зірвався до бою,
Нагнав густі хмари багаття згасив.

А я все блукаю, чи місяць чи сонце.
Мене чомусь манить багаття віків,
Шукатиму квітку, знайду її конче!
Іскриста доріжка веде до батьків.

Вдягаю очі у спустошені слова
І заповіді множаться у фрази,
Де кожна мить торкається чола
І ми із ним сьогодні будем разом.
Повільно поступаючи вперед,
Від пристрасних бажань в потреби босі,
Туди, де у терпінні бачиш лет,
Про тіло забуваючи назовсім.
І трепетно боготворять уста,
У полі тиші істина зерниться,

Служінням омивається душа...
Я не твоя тепер, його, бо я - черниця.
08.07.2011

Ти колись попросив, щоб навіки,
І як в казці це сталось. Раптом
Від цілунків зів»яли повіки…
Я тепер, наче доля, фатум.

Спокушаюсь безсило щоночі,
Для світанків мене нема,
Я до дна тебе випити хочу,
І як біль, хочу бути одна.

Та до ранку лишатись не хочу-
Я навіки у тебе одна,
Що приходжу, як біль, серед ночі,
І любов випиваю до дна.

2011

(казка)
На вулиці Зеленій,
в будинку номер п’ять
живе сім’я тюленів-
ви маєте їх знать:
матусю звати Тюля,
татусик зветься Лень,
а діток - Тоша, Пуля,
найменшого Люпень.
От якось Пуля й Тоша
у двір пішли гулять
і раптом листоноша:
- Де дім тут номер п’ять?
Хутенько Пуля й Тоша
побігли кликать маму:
- Матусю, листоноша
приніс нам телеграму!
В цей час матуся Тюля
білизну прасувала
співала „люлі, люлі”,
колисочку гойдала.
Татусик сповз з дивану,
газету враз відклав,
схилився над Люпенем
і Тюлечці сказав:
- Хутчій біжи, матусе,
отримуй телеграму,
та не барись, лапусе,
Чекати будем маму!
Матуся повернулась
в кімнату за хвилину,
радесенько всміхнулась,
вказала на дитину:
- Вітають з днем народження
маленького Люпеня.
Із Півночі вітання,
від дядечка Арсеня.
Привіт шлють дідо Ботик,
всі родичі тюлені,
ведмеді білі, котик
і красені - олені.
Запрошують на свято
на Північ завітати.
Нахмурив брови тато:
- Це просто лиш казати!
Далека ця дорога,
холодний край північний
та й діти ж краю того
не бачили де вічно
лежать сніги холодні
І віють сніговії.
Пробач, про це сьогодні
облиш свої ти мрії!
Матуся спохмурніла
на Леня покосилась,
з краєчку крісла сіла:
- Ой, трохи я стомилась,
І я також щось хочу
у відповідь сказати -
Північне сяйво дітям
ми мусим показати!
На вулиці Зеленій
в будинку метушня.
Збирається в дорогу
на Північ вся рідня.
Плетуться всім гарненькі
шкарпетки, рукавички
і шиються тепленькі
для діток черевички .
Нарешті все готово!
Валізи всі зібрали,
про соску для малого
лиш під кінець згадали.
Татусь по телефону
таксі вже викликає
й буквально за хвилину
сім'я в авто сідає.
Назустріч мчать тополі,
кав’ярні, магазини.
Та ось за містом в полі
аеродром , машини.
Це вперше Пулі й Тоші
отак на власні очі
явивсь літак . Він сяяв
вогнями серед ночі!
А ось і трап подали.
Ведмеді тут пілоти,
вони усім бажали
щасливого польоту.
І стюардеса Лиска
їм мило посміхалась.
Ба, навіть про колиску
вона потурбувалась.
Ще мить – літак у небі!
Зірок не полічити.
Летіть їм довго треба...
А вам вже час спочити.
Ми теж поїдем з вами
пізніше на ті святки.
Та зараз навіть мами
стомились, хочуть спатки.

Затравлений погляд спинився на вбивці,
Ці очі стражденні благають:"Не ріж!!!"
Та, сповнений древнім азартом мисливця,
В скривавлене тіло він встромлює ніж.

Зникає тварина,лиш тільки понуро
Освіжена тушка тріщить на вогні,
А в нім пригасає хижацька натура,
Звільняючи місце інстинктам свині.

Он під кущем маленьким світлофором
Червоне підосичник запалив,
За ним лисички жовторотим хором
Співають дивну пісеньку без слів.

Випурхує з суничної завіси
Ще й зграйка сироїжок-кокотух,
А мухомор нагадує гульвісу,
На очі злі нап'явши капелюх.

Дарунки обіцяючи багаті,
Пробуджуючи росяні стежки,
Луна ввірвалась під зелені шати -
На полювання вийшли грибники.

Высади меня здесь!
Гремуче-взрывная смесь.
Можешь оставить себе эту ночь на сдачу.
Будет тебе облом.
Мешаю абсент со льдом.
Плачу? О нет, это осень, как дура, плачет.

Вот я сейчас возьму,
Одна, и в ночную тьму
Прямо под дождь. И с размаха ударю дверью!
Резко и хлестко "нет"
Брошу, как горсть монет.
И не проси, ни в какую любовь не верю.

Можешь себе визжа
Сжечь об асфальт тормоза,
Можешь беситься, я даже не двину бровью.
Гравий из-под колес!
А может нам лучше врозь?
И глупый динамик стертым до дыр: "ай лооо-о-о-ов ю".

Вот, болит голова…
И я, как всегда, права,
А ты от меня еще хочешь услышать "сори"?!
Чувства твои слепы,
И розы – одни шипы…
А знаешь, любимый, я давно не была на море.

мы сами создаем себе проблемы
и даже не пытаемся решать.
грузящие без повода нас темы
наталкивают только на тетрадь,
на карандаш и на тупые сопли.
никто не заставляет слезы лить.
лишь сами в этих бы слезах утопли,
вытягивая их за нитью нить.
никто не заставляет убиваться
и повода никто не подает.
мы сами выбираем заливаться
алкоголическим "не двигаюсь вперед".

2011

Пародія

Так сіро і буденно вдома –
Звільнитись хочеться від пут…
Дістало все. Заїла втома.
За мапу! Бац – і є маршрут!

Згадав Танюшу білолицю
(Без сумнівів і каяття)
В столицю, братики, в столицю!
Ото дурний – було б знаття!

Надумав все – любов… навиліт…
А не пускá! І ніч. Хоч плач!
Ну, я наліг – я ще при силі…
Відкрилися – а там скрипач!

І, як Кличко, міцний зараза
(Танюша зовсім нежива)
Смичок у нього… з контрабаса,
Чи може більший ще бува…

Все пояснив мені… на розсуд,
Порадив не ловити гав!
Ну, значить, тиждень мив я посуд,
І прибирав, і прасував…

Тепер я в курсі… Аксіома –
То думка слушна і проста:
Наступний раз відсиджу вдома –
Куди з моїм Фелічіта!

8.07.2011

Це почуття - святе причастя -
Подарувала спільна путь.
Як вдячний я тобі за щастя
Кохати і коханим буть!

Надій наповнені вітрила -
І вже позаду буднів гать.
Огром краси любов одкрила,
Її нам разом осягать.

І з уст кохання пити вічність,
І пізнавати мудру мить...
Земна любов - сердець космічність,
Яку нічим не зупинить.

Відласкавились дні полуничні.
Відпишались малинові дні.
І вишневі – драгльовані вишні
Залишили на згадку мені.

Дні смородинові і порічкові…
Літа спілого ягідний смак.
Вже й на липня смаглявому личкові –
Благодатної осені знак.

Застигає-проміниться в слоїчках –
Бурштином – абрикосовий джем.
А в саду – папіровки, як сонечка.
Зріє яблучних днів тихий щем…

07.2010

Сонети кожен зможе написати,
Коли здолає цей великий шлях.
І по дорозі, як розгубить страх,
Усяк збагне, що це приємна втрата.

Як сильна течія прорве загати,
І понесе удалеч бідолах,
То ти не бійся – це тріумф, не крах,
І душу, й слово підготуй до свята.

Хоч ти простий поет – не корабел,
Курс каравелам – до святих джерел,
І сам одразу підіймай вітрила.

Тобі позаздрять – і король, і хан,
Бо вмієш ти обходити туман,
І дме попутний вітер повносило.

2011

Пародія

Відмучивсь ніч… От добре – ранок!
Не дихаю – заснув ланцюг.
Скоринку б з’їв… Який сніданок?
Проснеться – знов впрягайся в плуг…

Своє огляну рідне… Де там!
От стáтую би… молоду!
Не все під силу і поетам…
Зубами клáцну і… підý.

8.07.2011

Зубами клацнув на світанні.
Оглянув рідний свій ланцюг.
Скоринку хліба з’їв останню.
І знов побрів до волоцюг.
Бездушних статуй хвилювання
бриніло скрізь серед доріг.
Іржавих петель глузування
вже більше витримать не міг.

У плутанині днів палання
терор жадоби залиша,
й шукаючи сліди кохання
скрипучо котиться душа.

Танго посеред цибулі
Не відбудеться

Шматки тіла
Закатають в банки

А я так хочу щоб
Над моїм трупом
Всі плакали і кричали
Звивалися в судомах
Як змії
Істерично промовляли махаючи кулаками
Блядь блядь ти куди с'їбався

Сльози стікатимуть мов жир до рота
Брудними щоками

Найгірше в даній ситуації то
Не побачити

Боляче пектиме під нігтями

В сірім небі мішають розчин,
Колір хмар – цемент і пісок.
Хто хитріший – торгує дорожчим,
Хто простак – продає дріб’язок.

Рекетирів бетонні лики.
Жебрака целофановий спів.
І знесилений дощ-каліка
Сперсь на милиці двох стовпів.
2009

Пам"ять зализує рани сердечні
Вірним і лагідним псом.
Тіло бажає у молодість втечі,
Дух - з ним не згоден цілком.
Різні з віків у них пріоритети:
Дух у майбутнє, а тіло – назад;
Неоднорідні щорічні бюджети
Й діапазони витрат.
Тіло вичерпує із портмонетки
Бувші свої гаразди,
Рідше на лоні природи й брюнетки
Звершує любі труди .
Дух же із Богом практично ровесник,
В нього нетлінні паї,
Золото й срібло у скрині небесній,
Членство в Господній сім’ї.
Чом же так часто ми нехтуєм духом,
Ніжимо плоть, догоджаємо їй,
Адже по ній пусто - голо і глухо,
Горбик землі і безкровний пирій.

07.07.11.

***
я Радість зустрів
о проминальності дні
вона вже іде од мене
і в білім диханні на полотні
зростають самотні Дерева


* за полотном Івана Марчука

Люда я плакав
Знаю це напевно
Тому прокидаюсь наче після розп’яття
Смиренним
Я плакав
І сніг розтанув
Я плакав І забув її
Люда
Передай всім вітання
Намагатимусь більше не згадувати тебе

Біля милої крутиться доста гуляк,
А її розлюбити не можу ніяк!

Парубків приворожує чимось, ачей,
Бо не сила від неї відвести очей.

Клином клин вибивають. Он - кралечок сонм...
А вона поміж них йде у яву і сон.

Не втекти, не сховатись за дальні моря,
Бо дружиною в мене кохана моя...

17 липня 2011року
16:00
(15:00-збірка в Брюховичах, зупинка маршрутки № 13 "Чебуречна")
Дорогі майстернівці!
Запрошую скрасити своєю присутністю феноменальне місце в Україні - Музей модерну і скульптури Михайла Дзиндри.
Поезія, проза, пісня, танець, театр доповнять створену майстром казку.

Адреса
Львів
смт. Брюховичі
вул.Музейна,16 (бічна Львівської)

Сорок вісім, сорок вісім...
Вже й прогалина у стрісі.
Дощ – по ній вода тече,
Спека – в голову пече.

Може це твоя кохана
Десь із вечора до рана
В миті пристрасті чудові
Вискубла її з любові.

Там тепер роки гарцюють,
Вже десяток шостий чують.
Тільки й толку, що блищить
Там би хмелю посадить…

Тож не падай духом, куме,
Наливай бальзам від суму.
Побажаємо тобі
Не тонути у журбі.

Хай кохає жінка люба,
Хай скубе в екстазі чуба,
Хай у тебе, молодця,
Він достоїть до кінця!

Вже гулькнув день у надвечір’я,
Небесну витопивши піч.
До тебе, Йванко, на подвір'я
Покваплюся на могорич.

День ангела зустріти чинно,
Усе сказати, що кортить,
І, непомітно для дружини,
У тебе серце залишить.

Нехай отут побуде трішки,
Клубком звабливих грішних дум
Тобі закотиться під ліжко,
Та тільки, щоб не бачив кум.

Підносим келихи медові
І їх осушим – жартома!
Надії, віри і любові
По вінця, любонько кума!

Я вдягну червоне і відкрите,
Фантастичні шпильки плюс парфуми,
Я пройду по місту, як стилетом
Перекраю і серця, і думи!

І студент забуде про екзамен,
А професор - про розумне й вічне,
Вдавляться слиною юні дами,
А не юні злипнуться у віче.

Видзвоню подруг і друзів в темпі,
Підемо на піцу під мартіні,
Далі - танці, аж настане темно,
А як стане - сходимо до кіна!..

А тоді коханий не відпустить,
Понесе мене на своє ложе...
Дякую за перший день відпустки,
Всемогутній милостивий Боже!

Ми зібрались знімати кіно у грудні
Бо у грудях якраз щеміло
У калюжах замерзлі кола
Нам про зливи ще гомоніли
У рюкзак повкидали речі
Що тепло нам пророкували
Помастили олією плечі
Аби крила нас швидше здіймали
І… забрались у дивні гори
Там долонями камери гріли
Аби тільки чарівні сни
На цю зиму нас полонили…

Антологія зрадництва, фальші, облуди й зневір,
Помилок і поразок, що дух наш схиляють додолу.
Вже давно цей народ не підносить свій погляд до зір,
Не йде гордо вперед, а смиренно плазує по колу.

Світ глузує над нами і плаче Господь із небес,
Бо блукаємо світом наосліп, плекаючи відчай
У душі, де на денці лежить тягарем споконвічним
Для новітніх розп'ять власноручно змайстрований хрест.

Нас століття привчали до думки, що "Волі нема!",
І мовчання печаті вуста затуляли все дужче.
Час на зміни настав! Відступає поволі пітьма,
Світло істин вмиває Вкраїни потомлену душу...

Дуй, железо, в свою удачу,
В непроглядный землеворот.
Закрутилась под небом чача
Не на решку, а на живот.

Как там - легок? И как там - светел?
Стольких глупостей мне не дашь.
Перекрестный огонь и пепел
Умоляют врасти в блиндаж.

Здесь уже не вопрос осанки.
Захлебнувшись атакой, впредь
Слева танки и справа танки,
И пора бы им всем гореть.

В небе ж горлица сизокрыло
Чертит легким своим крылом
Песню, ту, обо всем, что было:
"Встань-ка ты во весь рост, мой милый, -
Вместе в небо гулять пойдем".

2010

Я чекаю тебе опівночі,
Свічка блимає тихо в вікні,
Я вдивляюся в темряву ночі
Де ж ти милий?Прийди, ой прийди!

Чомусь серденько боляче ниє,
Відчуття - ти покинув мене.
Десь, напевно, тебе інша гріє,
Свічка гасне, як й щастя моє.

Якщо раптом від болю
Бог
всесвіт наш
як яйце розчавить,
підрахуйте мою
любов –
може, вистачить для початку?

Підривайте, і будуть вам
чорні діри,
планети,
вакуум.
Можна зводити новий храм,
чорнозем засівати злаками.

Гей ви, в танку!
Все рівно не знайде
жоден з вас від усесвіту ключ.
Вимикайте ваш бісів колайдер
і тримайте!
Любов! голіруч!

Ви ущент провалили іспит,
тільки дурні не бачать бо:
якщо щось вибухало дійсно –
вибухала лише
Любов.

О Всевишній Технічний Прорив!
Щось прогнило під Вашею стелею...
Навіть якби Шекспір застарів,
світ ридав би
під Едварда з Беллою.

В усі часи усе не там
Філософи шукали архе.
Фалес проголосив: «Вода!»,
Анаксимен: «Повітря в хмарах!»

Іще багато їх було,
Таких самих дивакуватих,
Усіх віками замело,
Як заметає сніг лапатий.

Та крізь замети всіх століть
Живе так прагне до живого!
Ну як могли не зрозуміть,
Що це і є першооснова?

Нехай в занедбаних садах
Доріжки поросли бадиллям
І крізь дірявий синій дах
Перун дощами як з бадді ллє,

На звалищі усіх епох
Усе ще видно крізь лушпиння,
Як глибоко вросло в любов
Могутнє всесвіту коріння.

Тепло полум*я ноги лоскоче,
Синьо всесвіт пульсує і стомлено.
Що це – диво купальської ночі,
Що ним серце так жадібно сповнено?

Майже боляче, дико, щасливо,
Наче щось повертається істинне,
Наче в серце вривається злива,
Наче пальцями – чистими, чистими!

Наче люди у колі – безгрішні,
Наче вечір любов*ю знеможений,
І цей всесвіт – первинний і ніжний –
Хіба може він бути знебоженим?

Пляшет ветер, осоловев,
Степ чеканит босыми пятками.
Есть здесь кто, у кого в голове
До сих пор еще все в порядке?

Даже небо сошло с ума:
Сыплет снегом, как будто лопнуло,
Снегопадами льнет зима
К землекожему телу теплому.

Льнет младенец к набухшей груди,
Льнут ладони к ладоням бездумно…
Забываю, в чем суть пути,
Просто радуюсь, как полоумная.

Славит небо мой вещий бред,
Расстилая закат скатертью,
И такой с него льется свет,
Как с ладоней моей матери!

И, шелками ее обвив,
Шепчет сумрак луне сонеты…
Если все это - не о любви,
Черт возьми, то о чем же это?

Напророчили майя вещие,
Что недолго топтать нам Гею:
Наводненье ли, в небе трещина ль –
Хор нестройный людей онемеет.

Прогневили мы силы предвечные,
Мы неверием Землю измучили.
Неспроста небо, прежде беспечное,
Затянулось хрипящими тучами.

Рассыпайтесь, дождя горошины,
Собирайте потоп по крупицам!
Вон, с корнями, в Праматерь вросшими,
Мой пшеничный ковчег колосится,

Шелестит золотистыми перьями,
Мой хороший, мой солнцекрылатый.
Проросту и сама артериями
В землю в пестрых цветов заплатах,

Чтобы с миром одними соками
Омывались сердечные недра.
Только страхи в ладони скомкать бы,
Только сердце б очистить от цедры!

Я тогда все потопы выстою,
Пальцы-ветви вцепивши в почву,
И для нового мира, чистого,
Буду новою чистой дочерью.

Сонце, любов*ю вагітне,
Хилиться долу надвечір,
Де тіло Землі квітне,
Щоб вмити її плечі,
Проміння своє влити
У лоно її тепле...

Ну як же й мені не мліти
На грудях шорстких степу?
Як не занурити пальці
В пшеничне його волосся?

Все починалося з вальсу,
Та потім у румбі злилося...

Отражаются древние знаки
на серебряных бедрах луны,
и деревья в предутреннем мраке –
как забытых времен колдуны.

Где вы, скальды, друиды, мольфары?
Где ты, сердце, с вселенной одно?
Ослабели предвечные чары,
в забытьи погрузились на дно.

Но не вытравить память седую,
затаилась в крови и душе;
и опять, как лунатик, бреду я
к алтарям, где бывала уже.

Хоть молиться сегодня не в моде,
но, укутавшись в сизый туман,
я, как прежде, взываю к природе
и глотаю священный дурман.

Расплываются желтые кольца,
я смотрю в золотистой пыли,
как восходит влюбленное Солнце
над языческим ликом Земли.

Вновь родит ее древнее чрево,
и мне верится: ясень любой –
Иггдрасиль – это вечное древо,
что корнями уходит в любовь.

Де небо пестили лимонні пальці ранку,
Світило набиралося снаги,
Мені здалося: сходами світанку
Зійшли пістряві до землі боги.

Забувши про ненависть, владу й гроші,
Проливши розум з мозку до грудей,
Народ щасливий у подертих кльошах
Так схожий став на сонячних людей!

Одмили від багнюки душу вбогу,
Невинні стали, як у перші дні,
Вклонялися Любові і Дождьбогу,
Землі співали вдячності пісні.

Прадавня мудрість сяє сивиною.
Я бачу: листя пробиває сніг,
І очі наливаються весною,
І дядько Волт всміхається з-під ніг.*

У руслах вен нестримною рікою
Шалена радість буйно клекотить,
І серце вибухає під рукою,
Бо пам*ята первинну заповідь - любить!


* Уітмен, Пісня про себе: «Я заповідаю себе брудній землі, щоб згодом прорости моєю милою травою, якщо знов захочеш побачити мене, шукай мене під своїми підошвами.»

Сонце стигло-жовтим помаранчем
висить низько попід небозводом,
от і в мене в грудях щось гаряче
наспіває соковитим плодом
і брикається під паранджею,
прагне битись, доки пульс не зникне.

Тільки я незграбною душею
до життя ніяк не можу звикнуть.

Десь на сході хтось за нафту гине,
пестить хтось кермо автомобіля,
а вона, дивачка, так і лине,
тягнеться в колосяні обійми,
у поля, де сонця мед пролився,
і не вміє від краси не мліти.

Тих, хто в світі часом помилився,
Можна, певно, тільки пожаліти.

У кронах, ще напівживих
чи в листі, що напівзів*яло,
був шепіт то чи шурхіт ніг?
"...дивись, щоб серце не обпало..."

І знов в знесилену блакить
я шлю лише одне бажання:
"Навчитись жити... Жити. Жить!"
на цих теренах помирання.

Щоб втамувати цю жагу
первісну до життя, рушаймо!
стрічати сонце на даху
і танцювати в ритмі джайву!

Ця тепла ніч, ці вуличні музики,
Гітари плескіт, як ковток глінтвейну,
І тіло гнеться в танці, мов желейне,
Узувши хмари замість черевиків.

Якби могли ми всім на зло блаженно
І вічно жить на цій чудовій кулі!
Заграй бітлів, збудімо сни поснулі
І вип*єм за здоров*я навіжених!

Солнце, обважніле від знемоги,
Котиться, мов яблуко опале,
Думаю, прямісенько до Бога,
Хто зна: в вирій, рай чи до Вальгалли?

Все, що треба – диким медом віри
Підпоїти душу-голодранку,
І молитись(в рай, а може – в вирій),
І кохатись з вітром до світанку.

І не треба дертись на горище,
Щоб зібрати яблука вогнисті:
Стовбур неба навіть видно ближче
Крізь дірки моїх потертих джинсів!

Розрубати так хочеться вузол
Десь там поблизу серця й легень,
І так хочеться з*їхати з глузду,
Як старий неформал Діоген.

Як колись, заспівати з дощами,
Цілувати вітри, як колись...

Пам*ятаєш, у чому, душа, ми
Вітру з півночі слізно клялись?
І як вірили ми, що не сон це,
Як сплавляли ми щастя і щем?

Чорт, так хочеться випити сонце
І сп*яніти навіки ущент!

Мої внутрішні органи цілуватимуть повії
Своїми працьовитими губами
Тіло залишиться на дереві
Немов недозріла брунька

Об нирки повії загасять цигарку
А серце віддадуть собакам

Тут мав би бути вірш про любов
Тобто про
Тебе

Ми далеко
Як Мобі Дік і божевільний капітан
Ти з’їла мене мов його ногу білий кит

Тут мав би бути вірш про кохання
Але я розучився писати вірші
Тобто говорити про нього

Повії зароблять добрі кошти на моїх органах

Їй заздрять визнані зірки і
топ-моделі,
Любов до неї розростається,
мов жито,
Про Яну мріють олігархи,
менестрелі –
Летять під ноги пропозиції
і квіти.

Щемить сердечко, бо кохання
ще не згасло.
Які важкі у Долі-вчительки
уроки.
Та підбадьорює її
незмінне гасло:
„Не зупинятись до мети
за кілька кроків”.

Вона ще буде і кохана
і щаслива,
Бо Місто Мрії вже чекає –
зовсім поряд,
А там: коханий і дитя –
маленьке диво –
Знайомі очі, таємничі,
наче зорі.
6.07.11р.