В черговий раз здригнулася земля
десятибальним поштовхом надлому:
скажи мені - ця злоба звідкіля?
І що між нас зостанеться потому?

І знову оберемками - слова,
і знову міріадами - образи...
Хіба тобі цікаво, чи жива?
Чом серце не спинилося одразу?

Награвся? Досить? Тисни на escape**:
самотність чи свобода за дверима!
Чому ж ти тут: затвердлий і гіркий?
Хіба не я - чужа і нелюбима?

...і йде цей біль, і наслідок за ним -
спинити цю війну мені несила -
з часів, коли ще хлопчиком малим
метелику ти обриваєш крила...

Щось між нами було... Ні розмови, ні дії
Тільки відблиск вогню впав у тишу зіниць,
Тільки краплі хвилин, мов сполохані мрії,
Диким криком прощань полетіли з дзвіниць.

Із матерій тонких, манускриптів таємних
Щось межу перейшло й раптом зникло кудись,
Ніби вітер весни на вітрилах зелених,
Ніби погляд зорі, що згоріла колись.

Щось химерно – п’янке, щось до болю реальне:
Ейфорія сердець, унісонне тепло...
Едельвейс почуттів, що на скалах не в’яне
І співає весні: „Щось між нами було.”

Щось між нами було, та втекло від означень,
Потекло в глибину, проповзло поміж слів...
Лиш у храмі грудей хтось окрилено плаче,
Тінь неясних тривог крає лінію брів.

2008

Здається , що вельми далеко вона
І зовсім ти їй не цікавий,
То в пекло соратник її сатана
Закликав на чашечку кави,
То там, де гарячі на мапі крапки
Мантачить вона свою косу.
Ти ґречно стопарик узяв до руки,
А другою мнеш папіросу
І думаєш : жити і жити мені,
Нормальна така обстановка,
А око бабусі уже при вікні
Виблискує холодом вовка.

16.05.11.

"Біле личко, чорні брови повік не злиняють"
Українська народна пісня

Це, мабуть, янгол-баламута
Її вночі із кимось переплутав
І косу воронову в біле вбрав,
І рівчаками лоб зорав...
Удосвіта забракло, певне, сили –
Очі та голос тими ж залишились.
І от сьогодні безпомильно пізнаю,
Кому віддав я молодість свою.
Як і тоді, cором’язливо поруч сідає,
Мене, немовби ненароком, розглядає,
І я питаю: «Може, щось не так?»
«Пройшлися й по тобі літа...»
Краєм долоні змахує сльозину...
А я дивлюсь на неї та на доньку з сином.

Секреты прошлого хрустальными шариками,
на долю секунды блеснув, между нами зависли.
И... вот он - момент истины!..
Выброси в мусор осколки - прошлого нет.

заготовка с 1998

Чи ви бачили її
кроки ласі,
провокуючі й рясні
в час нещастя?
Вдвоє сили тьми зросли,
ще так – чари,
випасала синь в росі
хмар отара.
Гляньте, як її нутро
поглинає
світла свіжого цебро.
Не пірнає,
за підошвою, коли
ту підносять
і за хмарами кровить,
де їх косять.
А ті стіни, що вкрива, –
проти тверді,
і ті фарби на словах
легко стерти.
Ти, вона і джерело.
Видна Пані
все латає, що пройшло,
трісло й ранить.
Воском знань вона стіка
з аналоя
і тече її ріка,
серце гоїть.
На сторінці, що закрив,
тіснувато –
зачекає до пори
стане звати.
Оживе при свічці враз,
рухам – свідком.
Це вона саджає вас
в темну клітку.

6 Травня 2011

And English:
------------

Have you seen her
greedy walking
in provoking way,
invoking
steps in times of trouble?
What was dark in her
had doubled
since the sunlight
started choking
with a flock of clouds.
Watch her inner ego docking,
eating light,
and sprouting out.
Then she sticks
her fishy doubt
perfectly,
where soles outmount,
follows every bowing cloud,
stocking it.
The walls she’s cloaking
are against
whatever’s hard.
She revives a sense of art,
rattles in its tints and foibles.
Interposed by you,
this Lady Noble
mends old time
in cracks,
keeps
left knowledge
on bookracks,
and bushwhacks
its way through rhythms
of New Age.
Find her
hiding
on a page
you just turned
for good
or to a plack.
She is spry
when sun is back,
bathes
in a holy water stoup.
She’s you
inside her lightless coop.

May 6, 2011

***
Не стримать часу, як коня.
Час поспішає, шляхом битим
Років десятки проганя,
Здіймає куряву - прожите.

А в темряві тисячоліть
Іздавна люд чогось шукає
Той древній корінь, древню віть,
З якої сутність витікає.

Століття плентають недбало,
То знічено, а то зухвало
По древньому лицю планети.

Проклятий вік землею ходить,
Серця тридцятими холодить,
Чеканить час свої сонети.


Десятини
Як Божий дар, шматок за шматом,
Із сивих прадідів, дідів...
Ці десятини назбирати -
Незмірних коштує трудів.

Людино від землі і Бога,
В тенета втрапивши зневір,
Ти не второпаєш, для чого
Тебе погнали на Сибір.

Крижинились гарячі сльози,
І од наруги та морозу
Тужавіли уже й думки.

Тебе (за піт) на смерть голодну
В пустелю дику і холодну
Ведуть червоні варнаки.


Голодний зашморг
Послухай марення землі...
Їй теж болить, вона завила,
Нечиста, зрощена на злі,
Щедротну - скнарою зробила.

Бо вже не здатна годувать,
А всюди скроплена бідою,
Голодний зашморг одягать
Пішла понурою ходою.

Втонули села в бур'янах,
Вітри гасають по ланах,
Та віє пусткою повсюди.

Жахлива сіра круговерть...
То тут, то там маячить смерть,
І привидами бродять люди.


Чорний "воронок"
Скотилась неба голова
Скривавлена, за обрій впала,
Зчорніла злякано трава,
Кульбабки кліпать перестали.

Зірки сплелися у вінок,
А страж ночей завис безсило,
І тільки чорний "воронок"
Прорізав тишу знахабніло.

Хати ховаються в садах,
Під вікнами блукає страх.
...В одному свічечка воскресла.

До мужа горнеться жона,
Припала чайкою сумна,
Зітхнула зболено: "Пронесло!"


Безбожна віра
Храм з небесами розмолвляв,
До Бога руки простягнувши.
Хтось купола йому відтяв,
На Божу віру посягнувши.

То час "неронів" повернув,
Бо вже, одурений вождями,
Народ безбожництва сягнув,
Зробивши ідолів богами.

Мовчало змучене село
І знов на панщину брело
В поля з чужими вже хлібами.

Розсіявся кривавиць дим,
Новий з'явивсь натомість Рим
З німими смирними рабами.


1998р.

жінка заходить в хату,
каже, що снився чорний лелека,
човен без весел, річка без броду.
більше не колисати
мрії в подолі печально-легко,
гей, чоловіче, ладнай підводу!

пахне останнім снігом
звістка лиха, червоніє обрій,
вшиті тополі у ранок сивий.
жінко, ой, жінко, ціхо!
нащо говориш слова недобрі?
їдем до ставу шукати сина.

там золота і срібна
рибка під кригою тяжко дише,
в"ються клубками підводні змії.
що тобі ще потрібно?
богу молися і слухай тишу.
плакав би, та не вмію...

жінка виходить з хати.
думає: тільки б діждати ночі,
швидше би темрява глупа вкрила,
впасти у неї, спати...
знову тебе у мій сон, синочку,
хтось принесе на крилах...

…В задумі хтось вже м’яв отак билину,
в безодню неба дивлячись, коли
мене на цю планету, мов піщину
вітри астральні ще не занесли.

Коли я ще сама себе не знала
(як звуть мене і хто моя рідня) –
чиясь душа вже істину шукала
в очах такого ж сонячного дня.

І хтось давно збагнув на цій планеті,
сповна пізнавши горя круговерть,
життя – це птах_не_смертний, що у леті
двома крильми занурений у смерть.

Минуть віки. Все зайве світ забуде.
Замислено хтось м’ятиме зело…
Не дивно, що мене колись не буде.
А дивно, що мене – і не було.

2004 (2011)

За кордоном життя – трансформація .
А дорога туди , то – перкусія .
Хто поїде із нас – аберація .
Не чіпайте мене , бо не в дусі я .

Бо знесилена я , і знедолена ,
І заболена , і відчужена .
Непосильною працею зморена,
Між своїми віддавна загублена .

Як злочинець , додому вертаюся .
В голові нищівна аб`югація .
Я загублена і ніколи не знайдуся .
Не зворотня моя трансформація .
Травень 2011 р .

А блискучий місяць небо засіває,
Темноока хмара зорі поливає.
Ніжно колискову заспівала нічка,
І квітник зірчастий зазирнув у річку.
У нічному небі думи заблукали,
Пахощі зіркові, мрії виплітали.
Доторкнулась неба,милувалась літом:
Квітували зорі дивним самоцвітом...

Устами младенца

***

- Вот и сладкий творожок,
Сьешь-ка ложечку, дружок!
- Творожок, конечно, сьем!
А вот ложки я не ем!

***

Видит Оля в магазине
Сыр большой лежит в витрине:
- Вот так чудо на весь мир!
В магазине вырос сыр!

***

Костя к маме прибежал:
- Я такое увидал!
Я сегодня бегал в сад,
Там чернявый виноград!

***

Маша чашку протянула,
Маша тяжело вздохнула:
- Как коровкам нелегко,
Их превратили в молоко!

***

На обед у бабушки
Блинчики-оладушки,
- Внучек, что тебе подать?
Хочешь, мёда можешь взять.
- Мне вон то,- ответил Рома,
- Чего нету у нас дома!

***

Удивлялись мама с папой:
- Кто жужжит под жёлтой шляпой?
Может, это дочка наша?
Может, это пчёлка Маша?
- Не узнаете вовек!
Это просто Пчеловек!

Я расставлю строчки рядом,
Как солдатики на поле,
Мой листок - ты поле брани,
Пусть случайно, поневоле...
Станут слоги вдруг отрядом,
Бьют, казалось бы, безвредно,
Пробивают дУши-ткани
Так незримо-незаметно...

Лёгкой поступью кошачей
Рифмы лягут мне на душу,
Мой листок - ты поле брани
Не впервой, и я не струшу...
А на сердце вдруг отдачей
Рвутся тихо нитки-строчки,
Скачут рифмы словно лани,
Расставляя слёзы-точки...

Не міжсезоння, а уже пора осіння,
Тож листя падає, танцює вальс-бастон,
І ніби золотом оздоблює довкілля,
Скидає осінь пожовтілий балахон.

В гнітючій тиші привокзального перону
Відсутність повна і людей, і голосів,
Далекі звуки ріжуть слух, удари грому -
Небесний грюкіт до перону долетів.

Нема вогню - тютюн без діла у кишені,
Вселенська пустка і по ній блукаю я.
Пустельна осінь, мої пошуки даремні,
У тих місцях, де панувала метушня.

Нема людей, нема тепла, сумні перони,
Не зустрічають із букетами троянд.
Тут тільки я несу тягар глухої втоми:
Ні співчуття, а ні вогню, а ні порад.

По грані безсоромності пройду,
Немов актор по тонкому канату.
Ви тільки не жахайтесь - не впаду,
Це ж завітав я на кохання свято!

Тут почуттів не хвиля вже, а вал
Об цноту Вашу б'ється... Та хлюпоче
І вилився увесь глядацький зал
У Ваші (до безумства рідні) очі!

Тож дотягнусь, згублюсь на царині:
Тремтливій, ніжній, вищого ґатунку.
І стануть нагородою мені
Аплодисменти Ваших поцілунків.

2005р.

А стежка до тебе ще мріє про день,
Натхненно і щемко занурена в роси.
І просить, і молить, благає пісень,
А пташка лиш крильцями мовчки тріпоче.

Стежина до тебе сховалась в пирій
І роєм над нею схилилися зорі.
Вже ніч усміхнулась і, скупані в ній,
Лягають на аркуш неправлені твори.

Вже погляди наші зустрілися там,
Де мало кохання й багато емоцій.
В сивіючих спогадах губишся сам,
Шукаючи сонця на іншому боці...

В потоці думок - перелітних птахів,
Що часто від тебе до ворога плинуть,
Згубилася нитка пророків, волхвів,
Що звалася стежкою. Знову хвилину

Не встигли впіймати. Не встигли знайти:
Куди і для кого, коли і навіщо?
Цей сон був примарним, далеким, п'янким,
Чужим, нереальним... А вийшло, що - віщим!

Цей сон був совою. Чи ланню. Чи - ні!
Мов ластівка в шибку вдарявся у спокій.
Такий одинокий я був на коні,
Така одинока була ти, допоки...

Допоки блукати дозволиш нам ти? -
Невже в самоті нам страждати не досить?
На стежці до себе тебе не знайти...
На стежці до тебе сховалася осінь.


29.08.06

"Той день страшний ніколи не забуду-
(і дві сьозинки впали у траву)
Як біль із страхом розривали груди,
Кричали діти, голосили люди-
до Бога слали відчаю мольбу.

Лишень світало. Ми ще міцно спали.
(Стиснула руки-аж до білих плям)
Під хатою вантажівка в нас стала.
Збиратися! Сибір! Горлали.
Пекучий в серці залишився шрам.

Я памятаю жах тієї миті,
як віддалявся любий серцю дім.
І від тоді, аж поки буду жити,
неперестану Господа молити,
щоби такого більш не було в нім."

Було давно. Бабусі вже не має.
Її ж слова у серці проросли.
Молитву бабину щомиті промовляю,
і неустанно Господа благаю,
щоб більше в світі не було війни.

Каземати в обіймах ночі
Зазирають до віч людям,
В них відлунюють болем в грудях
І ховають його в цемент.
Заґратовані вікна хочуть
У обіймах когось стискати,
Волелюбцям ставати катом
І розчавити їх ущент.

Заґратовані наші долі,
І рахунок їм - тисяч сотні,
Упокорено йдем самотні
В невідомості водоворот.
Розгубили жадобу волі
Під розкресленим в клітку небом.
Ми забули - чого нам треба?
Ми забули, що ми - народ...

Заґратовані душі марять
Свіжим вітром в спекотну днину,
Зорепадом у небі синім,
Життєдайним рясним дощем.
І нема в світі більшої кари
За найбільші в житті провини -
В ріднім краї ставати чужинцем,
Як неволя гірка пече!

травень темніє від опіків і вибухає на спеці
за травнем жалоба
його польова дружина цілує бинти і звісно що божеволіє
вганяє під ребра зубило
мовляв я ж його зазубрювала скільки років і зрештою зазубрила
я ж йому прала
ходила на ринок
купляла гострих до літа спецій

а я казала
натисни на гальма
бо прийде смерть і фіг ти у неї візьмеш конспекти лекцій

то як ти принаймні добрався
певно нормально не їв і не мився шістнадцять днів
а потім
обліплював жінку цю тілом своїм наче потом

але ти ж святий як душі загиблих сільських вчителів
тобі черга направо
коньяк Вальгалла
повага і спокій такі
ніби ти в смерті питався
а смерть тобі мовчки кивала

2011

Сонце ген за небокраєм
Кожен вечір спочиває.
Там у нього є домівка:
Злотом стелена долівка,
Злотні стіни, злотна стріха, -
Не будиночок, а втіха.
Пахне в ньому чудо-літом
І медовим липнецвітом.
У світлиці – вишиванки,
Красні соняхи у дзбанках.
А на покуті за пана –
Запашний калач рум’яний.

На фіраночках прозорих
Примостились тихо зорі
І тихесенько до ранку
Шепчуть Сонцю колисанку.
2010

хлынула полутьма обратного счета.
первые негативы отлеживают куски.
мы ждем, скалиброванные по частотам
в единое -что там-,
мы тоже фото,
сочиненное для одной руки.

в общей рамке и под стеклянным зонтом
стакнувшихся бокалов.

нас так мало
и будет меньше потом.

Пародія

Хоч би не наплутати з металом…
“Жінці – квіти…” – то відомі жарти.
Каті й Тані вимагають “налом” –
Срібло у волоссі ніц не варте.

Хто на тачку поведеться, “дура”?
Чи на пару баксиків натомість…
А стальна міцнюща арматура –
То не депутатська нерухомість!

Мужність й шрами – то серйозні речі,
Золото в кишені – теж окраса.
Волохаті руки, сильні плечі –
Все пробачиш – специфічна раса…

Ще мужчину прикрашають вірші –
Тріолети, танки і ронделі.
Щоб від мавпи трохи красивіший
Не лежав, утупившись у стелю.

Щоби Муза справно надихала,
Й на кохання була хоч година.
Прикрашає… справжнє – зовсім мало…
Головне – щоб справжнім був мужчина!


15.05. 2011

Перемісти на сходинку
Мій сумнів.
Сирий під’їзд не свідок.
Тільки знак.
І ніби так
Безпечно і бездумно,
Крізь суєту,
Затиснуту в кулак,
Через вікно
Прочинене прозоре
На голу спину
Сяде чорний грак.
Містичний птах
Моєї непокори.
Брудна любов
Вибаглива на смак.
15.05.2011

Мчить електричка рання
В травневу заметіль.
Зозулине кування
Давно луна звідтіль.

Дзумить бджолиний клопіт,
І цвіт довкола, цвіт...
У веснянім галопі
Неспинний зелен-світ.

І ти спішиш до мене,
Мов сонечко - лице!
Підняв бузок знамено
Солодким вітерцем.

Тобі допомагаю
Пливти в п'янкій красі
До брами зелен-гаю,
До сонця у росі.

Щезає електричка -
І ми тепер удвох:
Рядном для нас - травичка,
А за скатерку - мох.

Отут не фуги Баха
Відтворить менестрель,
А незнайома птаха
Розілле срібну трель...

Відсутність болю – також біль.
Не побажай того нікому.
Виносять геть звітрілу сіль
Господарі із свого дому.
Не захитається плече,
Сльоза не випурхне раптово,
Коли не студить й не пече
Спідтиха вимовлене слово.

Перестраждавши болю раж,
Стаєш досвідченим і впертим
Хоч і страхає антураж
Всепоглинаючої смерті.
Тоді оцінюєш життя,
Поденну школу осягаєш
І горьове душі знаття
В потіху серця обертаєш.

15.05.11.

Пишет девушка под душем
Без колготок и рубах,
Ублажает наши уши,
Обретается в стихах

В центре всех иллюминаций.
Целиком! - нагая! - там! -
Позволяет низвергаться
Обольстительным струям.

Всякий жаждет - с нею вместе.
И за банный импровиз
На любом изрядном фесте
Ей вручают первый приз.

То ли дело - я с мочалкой
Мирно следую под душ.
Добрых слов в мой адрес жалко,
Приумолк фанфарный туш.

Тут тебе не тела млечность,
Не заманчивый проем...
Волосатую конечность
Тру дырявым гумаем

И мочалю поясницу.
В стих не лезет ни черта.
А казалось бы - девица
Тем же самым занята...

2010

Начался заветной ранью
Вдохновенный стипль-чез.
Где ж пример для подражанья
Для снующих поэтесс?

Вот она - первооснова!
Полный, значится, вперед
Там, где Вера Полозкова
Жизнь богемную ведет.

Не в потьмах и не в конурке -
На хрустальный первый приз
Легендарная каурка
Пишет вольный экзерсис.

Дальше - больше, все по плану,
Все наваристей бульон.
Разбитная донна Анна
Открывает Уимблдон.

В ожидании кроватца
То в подкоп, то на дыбы,
Анна Русс идет сдаваться!
Эх бы, ей бы да кабы

В полуспущенной рубахе
В полбедра и в полугрудь
С Верой Павловой на взмахе
Голой славы зачерпнуть!

2010

Молода трава
головою пробила зимову землю –
шкаралущу сумнівів глинобитних –
зелена, солодка...
Мільйонами маяків кличе мене у квітні –
:Бачиш, дівко, а ти боялася!

Міріадами гнучких пагонів
навшпиньки стає,
тягне до сонця руки пристрасні
у каблучках метеликів, сонечок великодніх –
:Живи, – каже, ­– та нічого не бійся.

...Бо не страшно це насправді – ані жити, ані вмирати.
Подивись на газон під вікном –
бачиш?
А тепер очі заплющ –
чуєш?

...І серце зупиниться від розчулення,
від запаху солодкавого
кінця–та–початку –
скошених тіл трав'яних,
гільйотованих голів кульбабових:

таких невимовно пахучих,
таких безборонно усміхнених
навіть після смерті...

Бо жили
днем єдиним,
щирі сонцепоклонники,
росою напоєні, дощами освячені.
Бо були першими,
бо стали обраними, –
Зелене військо Господа нашого
під білими хоругвами
ромашкової вірності...

- Навчи мене, чуєш, бути твоєю травою...

у сонний ранок випурхне бузок
зі соловейкової сірої сопілки.
зібравши роси із нічних стежок,
запахне травень медом білим-білим.

і полетять хустки під небеса,
хустки із кетягами ніжними пухкими,
змальованими з темперних писань.
по пір’ячку на юну землю скинуть,

в зелений шепіт соковитих трав,
в заплутані тонкі шовкові ноти.
і зійде зірка світу золота,
і день весняний догори покотить.

у місті Лева
небесна брама
ключі згубила

мила була й немила
чужа
отруйна
дочка зміїна
і я

там
левова частка мого серця
боса
сама ходила
замковою горою
краденою сльозою

поля...

2011

Агов! Ви де, далекий лорде!?
Комизитися як воно тепер?
Пороблено Вам... через шорти:
від голови до ніг одразу "сер".

Гайда до нас! Під душу жолоб...
У нас, як образно докласти слів,
валюта номіналом "Йолоп".
Але який крутий номінатив!

Не бійтесь! "Йолоп" забезпечить
найнезбагненніший Вам в світі сенс.
Ми ж виживаємо, до речі,
посеред цього "залу-конференц".

І ні "падінь", ні "девальвацій":
на "Йолопа" твердий у нас резерв.
Не випадково вчиться праці
у нас не те, щоб геній, - кожен нерв.

Гайда до нас, далекий лорде!
Не до вподоби - вип'ємо лікер.
Зате дізнаємось, хто гордий,
а хто лиш зветься з прадіда тим "сер"

15.05.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Червоний місяць. Попіл мертвих зір.
І сивий дим тонкої сигарети.
Забутий погляд із далеких гір,
Що досі кличе: де ти? де ти? де ти?..
І у тумани заткана душа.
І навіть ти давно комусь не снишся…
В полоні вітру осінь догора.
Ти з нею, як з коханкою, простишся
Та знов почнеться чорне коло зрад.
Лабети тіней в сутінках кривавих.
Не озирнутись – зникнув шлях назад,
І навіть спогад смутки поховали.
І знов на місто зійде дика ніч,
Думки якої втілюються снами.
А в них – душа і пустка віч-на-віч,
Де кожна мить поєднана з віками.
І павутинням лабіринт розлук,
І темний янгол дав напитись болем,
І не знайти тепла й шаленства мук,
І тільки вільний птах над чорним полем.

Хіба я знаю звідки і навіщо
Якою стежкою я в світ оцей прийшла
Я в роздумах а ти не спиш ще
І по очах відгадуєш слова
Але слова – це зовсім не суттєво
в них причаїлись мертві вечори
та їх коханка - темна королева
що сипле снігом із долонь зими
і я – не думай – зовсім не приручена
згорнусь клубочком в тебе на руках
мов котеня розгублене і змучене
й розтану мов сніжинка на вустах
я звикла так сама іти до бою
дивитись прямо ворогам в лице
лишатися самотньою одною
й уміти бути вдячною за це
а ти навіщось щось мені говориш
мовчання – кращі ліки від пітьми
й від болю в грудях десь отак ліворуч
тому благаю – просто помовчи
в оці люблю я вже давно не вірю
вони промовлені втрачають весь свій зміст
якщо ти хочеш – я тебе зігрію
ти у очах і не побачиш сліз
ти не відчуєш й краплі того болю
з яким я наодинці кожну ніч
і ти мене оточуєш стіною
іще не прожитих чужих сторіч
а я ще не навчилася тікати
ти такий щирий певно як усі
якби навчитися зовсім не спати
адже мені про тебе сняться сни

І вирвані листки... Незрозумілі фрази...
Несказані слова у строках телеграм.
Нам не судилось, певно, більше бути разом...
Кричить душа рядком, який не дописав.

Слова всі між рядків... На жаль, не так читались...
Назавжди замовчить мобільний телефон...
не скажемо тепер, навіщо закохались...
Розходимося ми, полишивши цей сон.

Не думай... Не читай... Спинились на трьох крапках...
Продовження десь там втекло за горизонт...
давай повіримо, що раптом так, - зненацька,
розквітне всесвіт... З ним - наша любов.

да все у меня нормально, мой милый, правда.
и к тому, что тебя уже нет я почти привыкла.
не выжать из глаз уже ни малейшей капли.
и град за окном в мои двери уже не сыплет.

да все хорошо честно-честно. улыбка, видишь?
и я засыпаю теперь каждый день, а точнее утро.
привыкла к тому, что ты мне не-звонишь-не-пишешь.
привыкла спешить, но уже не к тебе - к кому-то.

да все ни по чем. мне теперь вообще параллельно.
да ты хоть убейся там, мне теперь все, знаешь, как-то
не больно, не страшно, не скучно, не колыбельно -
что все аргументы, что тезисы, что твои факты.

да я вот живу с этим, видишь, и не страдаю
ночами, ни днями, ни вечером, утром тоже.
да вот только делать что мне без тебя не знаю.
да вот только жить без тебя, черт возьми, невозможно.

2011

Літають ангели на небі
І сиплють попіл золотий,
У кучерях зникають хмари,
На крилах-дотик теплоти.

Чомусь не раді вони зовсім,
Тече в одного з них сльоза –
На грішну землю не пускає
Чиясь безсовісна душа.

Зламались арфи і замовкла
Мелодія неголосна.
Весь світ посірів, позникали
Сліпучі фарби у життя.

Все далі котиться у прірву
У млосну даль, світ темноти.
Пахучі квіти вже зів’яли
Коли ще мали розцвісти.

Зимою сніг не випадає,
Улітку дощ – „спізнілий гість”
Душа у серці завмирає:
„Що буде далі? Куди йти?”

І в небі зорі всі потихли-
Не мерехтять як то колись.
До низу падають невтішні.
І - ангели падуть.Лиш мить ...

Вже давно відцвіли яблуневі сади і діброви,
І хрущі не гудуть, тільки зрідка грозою роздасться.
А мені би у сни легкокрилі, дзвінкі, кольорові,
Щоби знов на вустах відізвалося усміхом щастя.

Десь на кінчиках мрій загубилась весняна надія,
Де ти спраглим дощем опадаєш на здимлені груди.
А мені би туди, де сміливі тіла не старіють,
Щоб у вічність твою перетліти з чужого «нікуди».

Той бузковий дурман непомітно сполохав всі сили,
Чуєш, он під вікном той цвіркун знов не має спокою?..
А мені би – як птах, розпростерти приборкані крила,
Щоби в неба всього безкінечність, та тільки з тобою.

Давай сховаємось удвох від всього світу
поміж пахучими весняними ночами...
Як облітатимуть сади вишневим цвітом
густа завіса спуститься дощами.

У шиби вікон зашепоче нам ласкаво
про зорі, що вінчали нас коханням,
і небокраю нами стрінуті заграви,
народжені у променях світання.

Полинемо у незабутні наші ночі,
коли душа захопленням тремтіла,
а долю піснею нам соловей пророчив,
якої ми торкалися несміло.

Давай загубимось удвох від всього світу,
у пахощах бузку і матіоли,
і будуть ніжністю серця палкі горіти,
щоб наші почуття не охололи.

2010

Утяли вітер! Десь на четвертину…
Щоби росла пряма й неплутана трава,
Вже посивілу козаку чуприну
Під шаблі свист навкіс не повіва.

Вже не народ – людці, так… людські маси –
Живуть захланно кволі і бліді,
Їм знамена з Нерукотворним Спасом
Не розгорнуться в полі при біді.

Болотний люд… Ті болота без донця
Не вдарить в дзвін шинкарка чи лихвар,
Партійне і партикулярне сонце
Не затягнути чередою хмар.

Гримить над світом в бричці-дерибані
(Чи в мерседесі по Печерську проплива).
Сидить Мамай край поля на кургані
Вже в нього посивіла голова.

У нього погляд й вигляд пересічний
І куманець пустий і мутно на душі
А люд, що йде на торжище одвічне,
Йому кидає ламані гроші.

08.08.2010

Стають навшпиньки квіти і слова,
і тягнуться туди, де сонце сяє…
Земля – не просто ґрунт. Вона – жива.
Вона, як матір любить і страждає.
Округлість форми, і глибокий зміст
єдиного жіночого начала.
Любові і страждань крутий заміс, –
які плоди із нього проростали!
Які закарбувалися скарби
в бездонних надрах пам’яті земної!
…Між амнезій новітньої доби
прогрес гримить стомильною ходою.
А на городі – як споконвіків –
тендітна постать, схилена низенько.
У храмі картопель та огірків
молитву праці ревно творить ненька.
В сакральній тиші стебел і колось,
де молиться комашка на зелинці, –
земля то слуха, то шепоче щось,
мов душу відкрива вкраїнській жінці…

2007

Цей час тривожить лиш відплатами
І скиглить за скляними стінами –
Поминки наші не відплакані,
Могили наші не відспівані.
Процесії: відправа за відправою
Проходять у замислене відчуження –
Присяга Богу чи дияволу:
Потьмарення в очах твоїх розвужене.
Бо сенс не в тому з ким ти зараз й чим.
Із рук розірване спадає сухожилля –
Мовчить содомно наш Єрусалим,
Ми без поняття: жили чи не жили.
На грані снів, межі добра і зла
Ця стежка стоптана байдужими роками.
В стражданнях ріс. У муках ти росла,
Згрібала жар худющими руками
Моя свідомість – християнство – не іслам;
Зернини щастя порозкидані на каменях.
Я в потойбіччя все тобі віддам –
Ти ж, душу відлікуй розхристану, поранену.

06.05.11

Кілька рельєфних вузликів на линві залізничних маршрутів.
Кілька пересічних радостей, кілька сумних непрощень.
Геліоцентрика лише однієї можливості - зашморг в руку -
як виявляється, ідея вже у лахміття зношена.

Списані аркуші, скресані списи, закреслений вдосвіта новий день.
А воскресіння - було. Та чи буде? - достоту не знаю я.
Сірі вокзали, годинники, тіні мереживних і розмежованих постатей.
Тунелі ще не прокладені, але мости вже спалені.

2011р

Читатимуть вiкна ще першого сонця молитву,
Рукопис вчорашнього неба листатимуть клени.
Висоток солом'янi iдоли вийдуть на битву
Iз вiйськом голодних ворон та iз вiтром шаленим.

Повстане хрестами прохожих задуманих мiсто.
Дощами невипране. З болем невиспаних вулиць.
Надiй, безнадiй, розтривожених спогадiв мiкстом
Стрiчатиме кожного з нас мегаполiсу вулик.

Наша молодість – ні, не пройшла,
А шумить обважнілим колоссям.
Тільки чорне колись, як смола,
Стало срібним і рідшим волосся.
Тільки я не про це, не про це
Хочу тихо сказати слівце.
А про тебе ласкаву, в’юнку,
Як вода у струмку говірку.
Наша молодість – чиста криниця,
Неповторна, цілюща вода.
Вона досі мені іще сниться,
Як і ти - все життя молода.
Тільки годі про це вже, -авжеж
Не забув я і ти, певно, теж
Синюватого обрію жар
І невмілих цілунків нектар.
Наша молодість – славна пора, -
Вона старості є запорука.
Обнялися утіха й жура,
Коли пестив нарешті онука.
І сьогодні йому вже, йому
Розкажу й заспіваю візьму
Про минулі веселі часи,
Якщо дозвіл на це ти даси.
Наша молодість - ні, не мина,
Поки в душу приходить неспокій
Вже давно у життя довжина
Не залежить від кількості років.
Тільки я не оці, не оці
Хотів мовить слова у кінці.
А про тебе єдину – оту
З ким сьогодні ділю самоту.

Цвіте троян у травнику,
Бджіл привертаючи зусюди.
Хмаринка плине за ріку,
З долини долина: ку-ку!
І звично поспішають люди.

Як буду жить без цього дня?
Ніде нема такого раю!
Нехай сьогодні я бідняк,
Та все довкіл мені - рідня
Від трояна до небокраю.

Луг приклався до доїння
Зеленастий дим
Пахне сонячне проміння
Молоком парним
Ллє у пригорщі мужицькі
Світ ультрамарин
Ссе пшениця неба цицьку
Ротом стебелин
Повечірнє кисне в бутлі
Тьмава густина
Ізникає в тінях вутлих
Ялівка дійна

14.05.11.

Уламки фраз
і друзки слів
калічать пам'ять
мов гостра бритва,
у вервиці
із низки днів
чимало втрат -
триває битва.

А на кону
чужа душа,
чужої долі
сторінка чиста.
Юрба в ній пише
своє ім'я
свої гріхи -
і вже барвиста...

Театр ляльок...
Нещира гра
розчарувала
і затяглася,
серед ролей
є і моя
епізодична -
я у запасі...

Десь у архівах
є головна.
Чи надто грала
її успішно?
Перекувала
акторку роль
з святої -
в грішну...

2010

Міські етажерки бетонні
крутять асфальту наждак.
На них там розкладені долі
предметів, людей і собак.
Вони всі «розкрутки» бажали,
тому все і вертиться так.
Зітре їх на порох з роками
міського асфальту наждак.

Ти колись наслідив (пам'ятаєш?) у моїй душі.
Ти колись цілий всесвіт залишив мені в подарунок.
Де тепер ці ліси і моря?.. Там сьогодні дощі...
Куди зникли уста, що у снах залишили цілунок?


Ти колись відчував (чи забув?) стукіт серця (чи ні?).
Ти колись цілу вічність на мить лиш умів зупиняти.
Що навчився кохати колись ,не переч ти мені.
Бо цей дощ проливний не захоче тепер промовчати.


Ти колись (...пригадай...) дарував квітів цілі поля.
Ти колись і вінки із сузір'я вмів плести руками...
А для чого тепер ти на дощ мене знов проміняв?
Адже краплі дощу не говорять людськими словами...

Приходить час, коли ти відчуваєш,
Що найщасливіші роки уже прожив.
Не буде інших спроб і залишилось
Чимчикувати до останньої межи.

Що втрачено, те втрачено назавжди:
Не повернутися, не витерти сльози
Всім тим, кого образив ти колись.
А дощ затих і відгуки грози

Стихають вдалині. Прозорий вечір,
Як думка, що небесну має суть.
Ти знаєш все, чого тобі чекати
У дні, що мудрість і печаль несуть.