Словно окно в твоем Эрмитаже, слово упало
Треснуло, хрипло рассыпав узор на асфальте
Летним дождем было вымыто слово,
В книжке любимой давнишней оно танцевало.

Вскользь пролетело над ливнем беззвучно
Село на камне, душе безымянной
Плакало слово ночами, наутро -
Снова стучаться к тебе собиралось.

Снова совою старой корявой
Ухнуло букв сочитание смелое,
Малым ребенком мудрость картавила,
Сизой голубкой Любви ворковало.

Березень. Весна надходить,
і коти співають.
Кошеня похмуре ходить,
з вікон визирає.
Мріє підліток пухнастий,
що піде до кішок.
Вже набридло м’ясо красти
і ловити мишок!

…Та не визнали за брата
котú його старші
і завдали кошеняті
смачне-е-нької каші!
…Важко бути першим всюди.
Се ля ві, брати!
…Важко людям вийти в люди,
а котам – в коти.

Менша доня радо
слуха татків спів
й почина благати:
– Заспівай-но, тату,
пісню «ПРО КАЧКІВ»!
– Важко пригадати…
Зможеш наспівать?
– «Че-рез на-шу ха-ту
вже кач-ки ле-тять»…

Освітляючи темінь небесну
Поміж хмар, наче душу людську, -
Понад обрієм місяць воскреснув
І повис, як ікона, в кутку.
У яскравих зірниць позолоті
І принаді своїй молодій, -
Намагався всю ніч побороти
Моїх дум невтихаючих рій.
Бачив я, сизим сяйвом залите,
Відображення власне на склі.
І нестерпно хотілося жити
У затишному храмі землі.

21.04.11.

Ведуть на страту, а Він йде, немов Дитина .
Ось вже Голгофа, де Твій край, Твоя вершина.
Ніхто не знає, у чім є Його провина,
Ведуть розп’ясти на хресті Людського Сина .

Довкола люд, холодний піт, байдужі спини .
Ну не мовчи , скажи Ти їм , що Я - не винен.
А поруч учні, і брати, і рідна Мати,
Їм не дозволять, щоб Тебе навіть обняти .

Ти сам один, Ти сирота, і в цю годину
О, навіть батько із небес не скаже: „ Сину... „ .
Сміються з Тебе і глузують темні люди:
Видовищ хочуть, хочуть бачить ці наруги .

Ось кинуть хрест, приб'ють до нього Твої руки,
І піднімуть Тебе уверх терпіти муки.
Вінок терновий - голові Твоїй прикраса,
Таблиця зверху „Цар Юдейський" - як гримаса.

Хто цей народ, ці люди є - вони ж потвори .
Невже на це Ти їх обрав, о горе , горе!
Ніхто не кинувся Тебе з них рятувати.
Для них прийшов Ти, щоб Тебе отак прийняти.

Йому так важко цих людей порозуміти ,
Та Він - Син Божий, і повинен все стерпіти .
Тече із рук Твоїх на хрест благословення,
І кров оця для грішних них стає спасінням.

Закрилось небо, Бог в тривозі, а чи в смутку?
Злякались люди, повернувшись до розсудку.
Благально очі Син до неба підіймає :
„ Прости їм, Отче , що творять вони - не знають!

Я все вчинив, як Ти хотів, сльоза остання -,
Спаси Ти їх , що дав Мені, Моє прохання „.
Чи зможе хто любов оцю Твою збагнути,
Чи здатен світ Твою цю жертву осягнути?

Білі крила яблунь туляться до скроні
Запахом медвяним, подихом тепла.
Плаче квітень садом. Білим простирадлом
Мить зловити хочеш, аби не втекла.
Ще весна минула так не відчувала
Щемко, аж до болю, безбережжя мрій.
Рій думок високих селиться в тополях,
А краса сакральна – у душі твоїй.
Голосом ілюзій повниться майбутнє,
«Бути чи не бути?» – відійшло у ніч.
Нічия в театрі, що життям озветься
У цитаті вічній, та не в тому річ.
Просто ти наснилась нині на пероні.
У вагоні білім їхав я на Січ…

2011

Пародія

За кóмір лий – не можеш в рот
(Бо вийде як в відомій байці),
Купуй своє – ти ж патріот,
Та і сусіди не китайці.

Тут головне – збагнути суть…
Здоров’я тратить на бридóти?
Жень-шень, тритон – то чиста муть,
А з самогоном – знаєш, хто ти!

Відчуєш запах буряків –
“Шумел камыш, ревела вьюга…”
То й що, як поперéду рів?
Як “тигр” німецький… козарлюга…

На ранок зле – хоч вовком вий…
На гілці три змії балáмка.
Який там запах степовий –
Дожити б до обіду… клямка…

Ех, загубилась Долі нить –
Що “оковита” поробила…
Моя вже навіть не кричить –
Чужим цікавитись несила…

То що ти там про корінець?
Без дотику? Та каюсь… каюсь…
Тритон – свиня, мені – капець.
Допивсь. За рідне ось… тримаюсь…

21.04.2011

Десь сьогодні гуляла посмішка
Щирим сміхом гуляла радість,
Поселилась в серці квітонька
і розквітла з ранковим запахом

Зеленіла трава барвистая
По невинній пробігли коні,
А вона проросла пшеницею,
а вона чарувалась лоном.

А вона при місяця сяйві
Колисала вітрів розбещеність
Колисала щастя в запасці,
Розсипала радість перлами...

Зелена мрія заховалась в клатч,
Понурий місяць став уже ай-тач.
В он-лайн перетворилося життя –
Інет давно уже не майбуття.
І дружба наша щось частенько глючить.
Думки-бацили антивірус мучить.
На вебку-душу натягаєм нік,
В очах застигла посмішка «час пік».
Чорна шкірянка, окуляри чорні.
А фейс блідий і губи пречервоні.
Блютус у вусі, штанга у брові,
Червоні нігті, «Лонгер» у руці.
Життя прекрасне, все о’кей, олрайт.
І дружно в об’єктив всі скажем : “Ха-ай!»


2011р.

Трошки фарби, вапна, щоб прикрасити хату,
Кілька зернят святих, щоб покласти у піч на лопату,
Ті, що курочка знесла, яєчка до паски,
Не по сто за кеге, а своєї на свято ковбаски,
Вийме з шафи убрання, якому не відає літ,
Ще квіток під віконцем насадить, щоб був милим світ,
Хоч прожила життя, та не знає, що є "від кутюр",
Раз у місяць бере вісімсот аж по гривні купюр,
Світло, газ, ще таблетки оті, що ходити без них не дає,
Решту внучці, що прагне до знань, віддає,
Знає - кінців з кінцями не зводять батьки,
Не придбавши нічого на рідній землі за роки:
БО НА ТИХ, ЩО ЖИВУТЬ НА ОДНУ ЛИШ ЗАРПЛАТУ,
КОНЧИХ-ЗАСП ПО ВКРАЇНІ ЗАНАДТО БАГАТО.

Ты права – не хватает её,
на ветру громыхает быльё,
как стыдливое белое знамя;

и к зубам прилипает халва
кубик_рубика слов, и в слова
впопыхах превращаемся сами;

а ведь где-то пустыни молчат,
тихо плещется озеро Чад,
и улитки ползут к Фудзияме.

P.S.
Может, бросить все эти понты,
и с молчанием зимним на «ты»
собирать журавлей-оригами?

2011

"  Вечірній птах здійметься на крило,
густий туман впаде на дно долини...
Десь там цвіте цілюще джерело
під золотим, густим кущем ліщини..."   *

Стою одна, ховаючи з очей
печалі в пам'ять, як у домовину,
і теплі сльози від вогню грудей,
услід за ними линуть без упину...

Як важко я сюди і довго йшла.
Забулося, коли і звали "мила".
Невже ворожці щось недодала,
коли любові, хоч у сни, просила...

"  Воно цвіте в сталеву пору дня.
Воно цвіте в мідяну пору ночі,
в його воді відбилась тінь моя
і тінь журби і материнські очі..."   *

Малим дівчам збігаю за струмком,
несе вода вінцем опале листя.
І п’янко ковзаюся каблучком,
у твердь повіривши слизького місця.

Не пізнаю на нім свої сліди.
Не хочу відати майбутні біди.
Мені одне би тільки - донести
в зимові сни осінні мої квіти...

"  Так хочу знов, щоб щастя привело
мене туди, де в тихих тінях гаю
Затиху п'є цілюще джерело
невтомне серце батьківського краю..."   *

Лише для скель високе ремесло
вітри вбирати у свої граніти.
Мені сльозами ж берегти тепло,
яке, крім них, нема куди і діти...

"  Вечірній птах здійметься на крило,
густий туман впаде на дно долини...
там б'є і б'є цілюще джерело
живе і вічне серце батьківщини..."   *


2001

B

Если ты хочешь, скажи-скажи,
Только не мучай, оставь-оставь.
Все эти звонкие дележи
Злачны, а мне бы добраться вплавь.

Ты ведь и так хорошо живешь,
И не нарушу я твой покой,
И между нами шальная ложь
Не пробежит ни одной строкой.

Поздно. Напрасен амурам клич.
Ты таки все-таки хороша,
Словно барашкам их тучки стричь.
В общем и целом - сама душа.

Как заметающий все самум...
Словно летящий немой костел...
В банке изрядно прогорклых сумм
Я это в прошлое перевел.

2009

Тебе я в часі загубила,
Прости і більше не шукала.
Так жаль, я щастя розпізнати не зуміла,
І так легко тебе до когось відпускала.

Ти в серці досі місце маєш,
І інколи приходиш в снах.
А жаль цього ти вже не знаєш
І тільки час летить як птах.

Про тебе пам’ятаю, та нічого не змінити,
Все склалось так як я хотіла.
І кожен мусить своїм життям жити,
І тільки зараз зрозуміла , я любила.

Варто може вже забути,
Але так приємно пам’ятати.
Я знаю так не може бути,
Та хочеться тебе серед натовпу впізнати.

А колись він був дитиною,
Маленьким синочком,
Став тепер скотиною.
І спить під тиночком.

В дома десь дружина,
Не шукає знає.
Десь її свинина,
Землю вигріває.

Схаменіться люди,
Досить може пити.
Бо мужчин небуде.
Нескім буде жити.

Невже ви гадали,
Що так може стати.
Того в житті чекали,
Щоб під забором спати.

Тож є такі на світі,
Цікаві заняття.
Цінуйте гарні миті,
Бо алкоголь прокляття.

А колись він був дитиною,
Маленьким синочком,
Став тепер скотиною.
І спить під тиночком.

В дома десь дружина,
Не шукає знає.
Десь її свинина,
Землю вигріває.

Схаменіться люди,
Досить може пити.
Бо мужчин небуде.
Нескім буде жити.

Невже ви гадали,
Що так може стати.
Того в житті чекали,
Щоб під забором спати.

Тож є такі на світі,
Цікаві заняття.
Цінуйте гарні миті,
Бо алкоголь прокляття.

Достойно у серці належить,
якщо нам Тебе і бентежить,
то зичить блаженство!
І знати:
не маєш Ти жодної вади.
Бо Бога без тліну,
бо Слово
(смиренно, а не примусово)
вродила,
була Йому Мати,
бо міг Він Тебе так назвати.
Воістину
Ти найчесніша
з усіх Херувимів,
славніша
з усіх Серафимів
без тіні вагання.
Тобі - величання!

21.04.2011

Пробач, що образив,
Прощення нема.
Як завжди напартачив,
Пробач, що сумна.

Пробач, що кохаю,
Пробач все дурне.
Тебе лиш я маю,
У мене ти все.

Новий день настає,
Нас з тобою розлучає.
Пробач, що це все,
Вже у снах настає.
(21.04.11)

Неначе землю цвітом засіва -
Отак ця жінка молодо співа!
І нащо популярність їй і успіх -
Лице осяяв таємничий усміх,
А кожне слово птахом ожива...
Добріша світ, коли вона співа!

Заколисує сопілка
немовля дбайливо
То співає кожна мама,
щоб дитятко спало
Колискову заспівала
пригорнувшись мило
З нею так тихенько
Притулилась ніжно.
Пташка щебетала
берегла гніздечко
Мама говорила
Спи моє серденько
Твоя колискова...
Ніжне, добре слово
Хочу лиш, щоб знала
Тебе люблю я, мамо!

Блідий коханець смуток
Зв'язаний любов'ю
З душі ніяк не піде
Тримає він тобою
Як біль і кров, то згусток
Керує смуток мною
Заручене з ним серце
І як розбити той союз не знаю.

Знову впавши на коліна
Покличу сестру Волю
Тебе уже не кличу
Я біль в душі сховаю
А душа моя похила
Так тихенько вимовить, благаю...
Відкрий у серці двері смутку!
Візьми мене з собою.

Єдиний вірний друг мій
Блідий коханець місяць
Я з ним спокійно засинаю
Він в темряві заковує мій біль
І відтепер на серці буде спокій
Ніч зі мною відтепер мовчить
Душа розквітла, крила розправляю
І назавжди тепер зі мною, лише блідий коханець - місяць.

09.02.11

Колише вітер долю
вона гуля по полю
шукає спокою,
любові...
Маленька мила дівчинка
А звуть її Надія
Вона гуляє босонога
і з нею її мрія

Колише вітер долю
вона гуля по полю
шукає спокою,
любові...
Століття в'ють стежину,
як пташка в'є гніздечко, ростуть,
маленька дівчинка Надія
і з нею її мрія

Століть уже дорога
Не дівчинка маленька,
а уже сильна жінка
От тільки біля неї
немає місця мрії
Одне лише не змінне...

...колише вітер долю
вона гуля по полю
шукала спокою, тебе, любове!
Лише одне не змінне
Чи дівчинка маленька
А чи доросла жінка
Вона віками живе з нами,
А звуть її НАДІЯ.

10.02.11

Тихо нене, тихо
щастя поряд з нами
Плинуть роки швидко
швидко плинуть...швидко


Досить доле, досить
Де знайти нам волю,
що як зірка за обрієм світить
і кличе на поміч...кличе

Де ми, ми де?
Скільки ще треба чекати
коли?сон жахливий геть піде
Ще трішки...іще зовсім трішки

Не мовчи, прошу не мовчи
закликаю до вітру, до сонця!
Чому не чекають роки, скажи
питаю, хоча знаю сама, та питаю.

Тихо нене, тихо
Щастя вже поряд з нами
Плинуть роки швидко..
головне, що ми, плинемо разом з ними.


05.12.2010

Мій зелений, ніжно весняний,
загадковий, заквітчаний,
переплетений піснями,
небом, сонцем, день новий))

19.04.11

як воно – знати усе й без вагання іти?
небо упало й до гір безпорадно приникло,
ніч у саду, і остання доба до мети,
слухає світ, плачучи, гефсиманську молитву.

плавиться камінь... їдка елеонська роса –
ні, то не сльози, то дар висоти найвірнішим.
зараз відійде архангел, бо час твій настав,–
завтра тебе він прийматиме трішечки іншим.

нам бракуватиме слів і відкритих очей
там, де за душі людські в смерті вигравши битву,
всесвіт вустами своїх розіп'ятих дітей
все ще шепоче твою гефсиманську молитву.

Починаю свій день не з порожнього
Споглядання в саду різних див.
Я підхожу до дерева кожного,
Хоч його, може, інший садив.
Поміж них не стою, як укопаний,
Коли яблуні й груші сумні.
Поливаю улітку й обкопую,
Підрізаю гілки навесні.
І не має межі моїй щирості,
Як і щедрості їхній ціни.
Не прошу при дорозі я милості,
А своє віддаю восени.

20.04.11.

В. К…

Не потрібно багатства, ні слави,
Ні того, що вже маю, й хотів…
Від недуги швидкої розправи
В пекло ладен іти до чортів.
Та не можу ні кроку зробити,
Ані встати, ні просто лягти.
Не прикутий до ліжка – розбитий
Тут на ньому я до німоти.
Далі болю коритись несила,
Хоч потроху до нього і звик…
Мене думка про смерть засмутила,
Хворе серце я нею обпік.
Треба думи скорботні зітерти
І радіти життю кожну мить.
Це ж так легко – сьогодні умерти,
Це ж так просто – терпіти, щоб жить!

18.04.11.

День прожит… Ну и слава Богу!
Федор Тютчев


А найстрашіш усе ж - безмеття:
Куди стрело, туди брело.
Те узвичаєне прикмеття:
«Якось та буде, бо не було
Ще так, щоб якось та не було».
Ще руки сильні. Ще широкі плечі.
Ще товариства – дай Бог кожному
І гранчаки ще не порожні
Іще дівчата - всі твої.
Життя співа, неначе солов’ї,
Під музику «Іще не вечір».
А вечір наступа і в ніч вже переходить.
І ти вже не «герой», а просто перехожий.
Мов лист на дереві останній,
Тремтиш один в осінній хвищі.
Понад тобою вітер свище...
Ти молиш Бога безустану,
Щоб одвернув од тебе лихо
І старість дав безклопітну і тиху.
Та громом пролунає з-під Небес:
«Талан, що дав тобі Я, весь
На легковажні ти розтринькав будні.
Тож хай уроком іншим буде:
Не тихе дам тобі життя,
А лиш довічне каяття».


І

Я крокувала по сирій землі
і віями торкалась небосхилу.
Буденна тіль губилася в імлі,
Із маминих очей черпала силу.

Ловила сум останньої зорі,
з камінчика вирощувала вишню.
Тримала в одноразовій дірі
жовто-песимістичну пісню.

Я не ховала думку у пакет,
Не прикривалась тишком окулярами,
не одягла невидимий жакет,
не обдурила пристрасть чарами.

Але обличчям впала я до ніг,
Вони зтоптали, порубавши, вишню.
З німих очей мене вдушив насміх,
З камінних губ убила жовта пісня.

Відчинені двері. Холодне вікно.
Ніч крильця пелюсток змикає в бутон.
Мовчить телефон. Телевізор. Кіно.
Бездушне безсоння. Розвінчаний сон.

Кар'єра. Оточення. Авторитет.
Щоденно, мов грім – 18.00.
Укотре – надія, укотре прийдеш,
Укотре пройдеш, не відкрившись Йому.

Таксі. Супермаркети. Вечір не вдвох.
На хвилі думок, сподівань і пригод
Є друзі, є гості. Нема тільки двох –
Її і Його, лиш Її і Його.

Розвіє світанок нічну пелену.
Самотня сльоза. Не зігріте плече.
Щоденно, мов грім – 18.00,
Й німий діалог їхніх душ і очей…
2011р.

Счастливой быть не запретишь
И не заставишь.
Свой шанс – один из десяти –
Ты выбрать вправе.
– Не получилось?! «С' est la vie»...
Поплачь немного.
– Не разуверилась в любви? –
И слава Богу!

Теперь ты ценишься вдвойне –
Не зря же бита.
Ты проиграла не в войне,
А только в битве.
Хотя стремления мужчин
И женщин – разны,
Но обижаться нет причин,
Грустить – напрасно.

Пусть будет Он силён и строг –
Для милой, нежной
Беду согнёт в бараний рог –
Лишь дай надежду,
Что ты любовью одаришь,
Признав заслуги,
Ведь счастье спрятано в груди
Его подруги.


*«С' est la vie»...- такова жизнь (франц.)
18.04.11г

1.
Панує літо над ланами
і засмагА зелений лист.
А доля пишеться не нами -
ми тільки редагуєм зміст.

І почуваємось панами,
в душі притлумлюючи злість.
А доля пишеться не нами,
хоч ми йдемо на компроміс.

2.
І зрію я. Зростають вІрші й діти.
Мудрішою поволеньки стаю.
Можливо, ще навчуся стрімко жити,
а поки що у роздумах стою.

А поки що надіюся несміло
на милосердя й прощення Отця;
що доля "пофарбується" на біло,
і колір цей їй буде до лиця.

2009

Коли тебе я лицезрів,
Одухотворену весною,
В мені цвіла бентежність слів,
Що ніжно пахнули тобою.

Із них букета милих рим
І голубу тасьму розсвітý
Поклав я почерком тремким
У вазу віршів серцем гріту.

Декламувала їх ріка,
Зітхали верби понад плавом
І строф містерія п’янка
Лунала треллю з гаю жваво.

Барвистий лугу килимок
Суцвіття слав обітоване
Під ноги трепетних думок,
Що вік їх вицвіт не зів’яне .

Чи то рондель був, чи сонет
Вже достеменно не згадаю.
Важливо те, що серця лет
В нім осягав блаженства раю.

20.04.11

Екзотика – як дивний сон…
В китайській плавають горілці
жень-шеня корінці, тритон
та ще й дві-три змії на гілці.
Ти ту бридоту пить зажди,
Бо не смачне воно й огидне.
Цікавсь чужим, але завжди
цінуй своє, тримайсь за рідне.
Як хочеш випить, то налий
у чарку нашу «оковиту».
Відчуй в ній запах степовий
Традиціями оповитий.

Стою під душем, а в душі
Усе вирує, мов скажене.
Життя проходить біля мене,
Неначе ми із ним чужі.

Стою під душем і весь бруд
Тече прямісінько у серце.
Та не такої, мабуть, смерті
Воно хотіло би. ( Забудь ).

Стою під душем і мовчу,
Свої погрішності змиваю.
А час іде, летить, спливає,
Та я ніяк не полечу…

19.04.2011р.

А ти – звичайна? Як і всі?
Чи маєш щось таке незнане,
Що відчувається в росі
І вечорами в травах тане?

О, ні – як всі, але одна –
Це так буває на світанні,
Коли самотність поглина
В нестерпних муках і чеканні.

А може інше – тихий сум
І не твоє – моє блукає
Звичайне, кинуте в росу,
Вечірнім небом догорає.

Була ти кинута всіма, немов сміття
Не залишився тут ніхто, розчарування
Ти помилилася один раз за життя
Й воно тобі лишило лиш страждання

Хтось помиляється, а їм це пробачають
Так от яка ж вона, ціна помилки,
На тебе впала ненависть і лють
Й чекають всі лише твої поминки

Усі твої гріхи без розуму і волі
Неміцна і пихата, ти впала на коліна.
І залишилась плакати на самоті від болі.
Наче ти непотріб, неначе ти скотина.

Коли підуть вони, на зміну прийдуть інші,
І лишиться прожити життя в розчаруванні,
Ти тут згниєш загинеш, складаючи вірші,
Вони ж на волі житимуть у радості й коханні!

Хто зазирав до віч левиці,
Що полювати вийшла ніччю?
Така ця Жінка - таємниця,
Жага і пристрасть аж по вінця.

У ній - сплітається незвично
І світло дня і темінь ночі,
І зрозуміле і містичне,
Дух амазонок і пророчиць.

У ній - і полум'я і крига,
І воскресіння і розп'яття,
Ніким не читана ця книга
І незгасаюче багаття.

Зі всіх криниць, відомих людям,
У ній - найглибша глибина є,
Пірнеш туди - собі на згубу,
Але найвищу суть пізнаєш.

Її слова в холодне серце
Вливають жар п'янким бальзамом
І стоголоссям дивних терцій
Його доводять до нестями.

Її печаль, така бездонна,
Карбує вічність на папері
Й у світ, де є любов Законом,
Нам відчиня незримі двері.

Душа так сонячно іскриться,
Немов крильми торкнулись з неба.
Ти чуєш - Жінка-таємниця
Іде до тебе!...

Неспокійний вітер
Білим снігом цвіту
Засипає в травах наших тіл сліди.
Щоб не міг я знати
В осінь де шукати
Зустрічі одної неземні плоди.
Сонячне сіяння
В тихий час світання
Холодом лягає поміж двох сердець,
Знали безсумнівно
Мрійники наївні,
Що початок мають ночі і кінець…

29.05.08.

По-зимовому тихо – спокій.
По-ранковому зимно – сніг.
Я могла би чекати поки,
Ти б чекання своє беріг.
Я могла би миритись тихо,
Як не зміг би миритись ти,
І спокійно чекати лиха,
Підійматись і знову йти.
Я могла би невтомно вічно
Прокладати для марень шлях,
Щоб нарешті у цьому січні
Розчинитись в твоїх очах.
2011р.

Твоє ім’я упевнено й поволі
Зникало з часу й простору мого.
Я не благала більше в тебе волі
І не благала прощення твого.
Твоє ім’я прискорено й ритмічно
Зникало з пульсу стрмлених басів.
І час летів (він все-таки не вічний)
Щоб наздогнать моєї волі псів.
І я стояла, дивлячись у вічність,
Блаженна легкість огортала стан.
Я добре знала, не міняють двічі
Солодкий трунок на гіркий обман.
2011р.

Десь з'єдналися тисячі сонців,
Що так сіяє гарячий ранок;
Небесні вінця тремтять злотисто,
Від дивних звуків ширшає серце.

О яке поле безкрає, безгранне!
І знову мила мені назустріч,
І знов ми юні, – і знову любим,
І несвідомі свого кохання.

Твоя одежа – як цвіт вишневий,
Рукави пахнуть степовим вітром.
О мила, мила! Нема розстання:
Світ дивний в обладі нашій.

Десь з'єдналися тисячі сонців,
Небесні вінця тремтять злотисто,
І знов ми разом, і знову любим:
Світ дивний в обладі нашій.

З книги "Вересень" (1927)

1.
Вернули з поля голуби,
Став мирний вечір коло хати.
Забудься денної турби:
Вернули з поля голуби,
Німіє вітер голубий,
Не сміє листя колихати...
Вернули з поля голуби,
Став мирний вечір коло хати.

2.
Крізь темні віти черешень
Чуть світиться стяга черлена:
Вмираючи, жаріє день
Крізь темні віти черешень.
Виводить місяць хорошень
Зірниць нечисленні племена;
Крізь темні віти черешень
Чуть світиться стяга черлена.

З книги "Вересень" (1927)

Білить завірюха ліхтарі -
Комини, дахи і підвіконня.
Білим білить. Біло надворі,
Маревно і густо. - Авалоння.

Віхола гуляє. Аж бринять
Скло, дзеркала, очі подорожніх.
І не можна більш тебе чекать.
Й не чекати теж тебе не можна.

Завірюха білить білий світ.
Віття, душі, голубів і навіть
Ті серця, які замерзли - в лід!
Ті серця, які затвердли - в камінь!..

Віє! Віє! Виє! Заміта!
Заліта в літа мої сріблисті -
І мітлою чемною зміта
Із моїх долонь опале листя.

Високими підборами - цок-цок.
Тук-тук - цей імпульс годі вгамувати.
"Ля-ля!" - співає ніжний голосок,
ку-ку! - нічого вже не приховати.

Мур-мур, іду на ручки: ти мені
усю на світі ласку подаруєш.
Тік-так... Ночами мрію я про дні,
бо тільки вдень долонями лікуєш

весь біль мого самотнього життя,
розширюючи розміри хвилини...
Чік-чік: розріжу навпіл почуття
й віддам тобі... обидві половини.


листопад 2010

Дістати б до неба і в ньому згоріти!
І стати для всіх наче тінь, наче вітер!
Та крил вже нема - є тільки уламки,
Є ночі з тобою й самотні світанки…

Є усмішки ніжні, тобою забарвлені,
І зорі, що їх я створила слізьми, а не фарбами.
Є запах дощу, солодкий, блакитний,
І дотик мого, ще не мертвого світу…
2010 р.

У садочку стріне хата біла -
Пил спаде натомлених доріг.
В дверях звякне клямка сторопіла,
І душа моя помолоділа
Переступить батьківський поріг.

А матуся вклякне коло печі
І сльозу не втрима на щоці.
Світові одступлять колотнечі,
Щось у грудях млосно залепече,
Затремтять миттєвості оці...

Вже давно батьків моїх немає -
Спогади залишились ясні:
Мама із духмяним короваєм,
Тато радо руки рознімає,
Я немов купаюсь у весні...

коли кохатиму, мине мій власний біль.
подряпалося серце колючками...
забуду все, а ти цього - не смій:
блищить сльозами пам’ять поміж нами.

коли кохатиму, мине моя печаль.
зі спогадів зітру усе, що звичне.
а ти не смій - ти завжди пам’ятай
моє смішне закохане обличчя.

коли кохатиму... минатимуть роки,
і десь під старість я тебе згадаю:
що ти живеш і любиш літаки -
не смій забути, що тебе кохаю!

«Цієї одчайдушної пори
Усім зустрічним
«Добрий ранок!» говори.
«І злодію?»
«І злодію.
А як його розгледиш до пуття.
А в тім, може, скоріш настане каяття».