Вчусь посміхатись, любити, радіти.
Вчать помилки, попаплюжені мрії.
Вчать доброті, що здолати зуміє
кривду і зло, - обездолені діти.

Вчить твоя зрада моралі забутій -
як не робити ніколи й нікому.
Вчитиму сина: дорогу додому
завжди знайди з-поміж всіх на розпутті.

Вчусь обережно й, либонь, недоречі.
Дивна наука гірка і контрастна:
серце спинилось назавжди дочасно -
посмішка вперше осяяла вечір.


серпень 2011

Неначе сни в полон взяли
Солодкі запахи навколо, -
Незвично спиться так, коли
Цвіте пахуча матіола.
Як на фіалках ночі тінь
Іскриться срібною росою, -
Нестерпні марева видінь
Шумлять у снах барвистим роєм.
І глибоко в душі на дні
Ночами радощі та болі,
Якщо стоїть він у вікні –
Цілющий подих матіоли.
21.08.11.

Тече Дніпро по вільній Україні,
Шліфує кручі, змінює роки.
У ній ціную кожен день віднині,
Лише лунають стомлені плітки.

Хтось каже, що моя країна бідна,
Що їй дорога в темне небуття.
Та Україна – це робота спільна:
Робота і любові почуття.

Хтось каже, що у ній «хохли» ледачі,
Горілка й сало – кращий друг душі.
А наші руки - сильні та терплячі.
І для сусідів, ми товариші.

Гнучкі Карпати, пагорби і схили
Широке поле, затишні сади -
Ви наш народ красою наділили:
Дивись у відображення води.

Жовтіє жито золотом гарячим,
Зерно обдує теплий вітерець.
Не будь лінивим і не будь невдячним -
Вже доспіває запашний хлібець!

Тебе я більше не чекала,
А все ж минуле ще болить.
Надій ніяких не плекала.
Я просто знала: ти – це мить.

І ось давно усе минуло,
Зіткало суті полотно…
Та ми з тобою не забули,
Як щастя стукало в вікно…

Злітало горлицею в небо,
Губилось перлами в траві,
Спішило сонечком до тебе,
Минало хмари грозові.

Здавалось вічним буде літо...
Чому ж з тобою ми на "ви"?
Дощами-сльозами омиті
Пучки пожовклої трави.

Зойк із загубленого раю
Колючим жалом впився в кров…
Кохаю, каюся, страждаю!
Вмираю й воскресаю знов!

Ти будеш жити і тоді, коли умреш, -
Зіходить знов-таки бо сонце спозарання,
Земля пульсує в голубій душі небес,
Хмарини білі – світла туга сподівання.


За бірюзовим днищем - хід у небуття,
Химерний острах потойбічного тунелю,
Веде людей туди поденна путь життя,
Як вів Мойсей ізраїльтян через пустелю.

Тоді багато полягло із них кістьми,
Зневірених у промислі святім Єгови.
Без віри у майбутнє обернемось ми
У барахло на звалищі світобудови.

21.08.11

Була юність
і світ видавався яскраво-красивим,
І життя вистилалось тоді килимами до ніг,
Кожен крок, кожен сон, кожен подих був стигло-звабливим -
перше диво, цілунок, кохання і холоду сніг…

Була зрілість
і час видавався нестримно-квапливим,
Крокувала вже доля поораним полем життя...
А зажура на скроні туманом влягалася сивим,
Та всміхалося серце ще дням, що вели в майбуття.

Була старість
і світ видавався непевним і дивним,
І втікав кудись час, покидаючи схилений стан...
Усміхалося сонце очима малої дитини,
Проводжало минуле, що тануло ніби туман…

Була мудрість
від віку і років цілком незалежна
як світилась у юних, й відсутня в старечих очах,
що глибока, як море, безкрая, як небо безмежне
струменіла в серцях, де любові вогонь не зачах.
2011

Анна Ахматова
(переклад)
Повстречались мы с тобою,
Только несколько минут
Говорили рядом стоя,
Словно вдруг случайно двое
Земляков сошлися тут.
Что-то я спросил такое,
Мне ненужное вполне,
Про идеи, но пустое,
И не то, совсем другое,
Что сказать хотелось мне.
Рассудительно ты, пани,
И свободно речь вела.
Мы расстались как в тумане,
Только ты мне на прощанье
И руки не подала.
Ты кивнула, кончив дело,
И пошла к себе домой.
Я стоял остолбенелый,
И бессильный и несмелый,
Взгляд мой крался за тобой.
Я ведь знал - в минуте этой
Рай скрывался мой тогда:
Два-три слова, но согреты
Обаянием привета,
Все решили б навсегда.
Проиграл! Своей рукою!..
Не поставить точку вновь.
Что в душе щемит такое?
Безнадежная любовь.
..................................
Іван Франко
(оригінал)
Раз зійшлися ми случайно,
Говорили кілька хвиль -
Говорили так звичайно,
Мов краяни, що нечайно
Здиблються з-за трьохсот миль.
Я питав про щось такеє,
Що й не варт було питать,
Говорив щось про ідеї -
Та зовсім не те, не теє,
Що хотілося сказать.
Звільна, стиха ти, о пані,
І розсудно річ вела,
Ми розстались, мов незнані,
А мені ти на прощанні
І руки не подала.
Ти кивнула головою,
В сінях скрилася як стій,
Я ж мов одурілий стою
І безсилий за тобою
Шлю в погоню погляд свій.
Чує серце, що в тій хвилі
Весь мій рай був тут - отсе!
Два-три слова, щирі, милі
І гарячі, були б в силі
Задержать його на все.
Чує серце, що програна
Ставка вже не верне знов...
Щось щемить в душі, мов рана:
Се блідая, горем п'яна,
Безнадійная любов.
.....................

Якби усе так легко удавалось,
То щастя б буднями здавалося усім,
А так дозовано його шукають
Посеред пересічної брехні.

Колись життя ще святом нам здавалось
І фартом розпускалось навесні...
Одної миті доля обірвалась -
Залишились лиш кості на землі.

Усе колись проходить і минає,
Сивіє серце в невгамовності щодня,
В душі постійно дика маячня

Хвороб і сварок впевнено шукає,
Лиш точиться навколо нас брехня,
Яка не проти нового л..на.

17.08.2011 року Сокаль

Життя постійно утікає, мов пісок,
Продажністю в щоденності іскриться
Та холодом проймається висок,
А постріл в душу угризається велично.

І все проходить, наче клятий сон,
Лишаються мазки гріхів розкритих,
Лиш хочеться згорнутися в клубок
Та в немочі, мов сіромаха, вити.

Однак проходить тихо день за днем,
Шукають щастя люди у коханні
І дякувати Богу, що іще живем.

Що ще щось виграємо у змаганні -
Колись Фортуна нас таки знайде,
Щоб світлим оком на буття поглянуть.

16.08.2011 року Сокаль

Тремтить на плесі місячна доріжка
Й ховається у гострій осоці.
Ковшем збирає вечір зорі нишком.
І знов моя рука в твоїй руці.

У келих ночі вллється рута-м"ята,
Снодійним трунком у липневу ніч.
У лоні літа, у зелених шатах
Безмертним дотиком торкнешся пліч.

Цей дивний сон насниться аж до ранку,
Засвідчивши кохання таїну...
Блідими ж стануть зорі на світанку,
І я відчую присмак полину.

Вже вкотре осінь тулиться до літа
Туманно сивим з холодом чолом:
Жоржино розквіта барвиста свита
Та ріллями чорніє за селом.
А день спішить, немов на вечорниці
І мітить позолотою сліди,
І Спасом світлим урожай святиться,
Духмяно намагнічує сади.

Вже вкотре літо пахне короваєм,
І на ожини кличе: «Назбирай!»,
Манить зваблива стежечка до гаю
І в полі рум’яніє виднокрай.
А вечір йде із свіжістю терпкою,
Приводить зоряниці чи дощі
І хлипне зрідка вітер за рікою,
Щось зашепочуть вражені кущі.

Що таке ВСЕ, якщо тиша займає луги,
Розливається степом і собою його покрива?
ВСЕ – це нічого, шепочуть дуби навкруги
І в такт їм кивають кущі та зітхає трава.

Що таке ВСЕ, у оточенні болю сліпого в душі?
І крихти почуттів розлітаються бризками в світ.
ВСЕ – це задарма утрачені, пройдені дні
І незірваний ніжності, знову зів’ялений цвіт!

Іде вперед задимлена тривога,
Веде підозру вправно за собою
І відкриває для самотності дорогу,
Протоптану сміливою ногою.

А почуття завіреного щастя
Летким стає і з кожним кроком тане.
Душа благає ніжного участя
Та сили попросить його не стане!

Беззвучно губи в небо загукають,
Погляд стьмяніє, зазирнувши в правду…
Таке не всі в житті переживають.
Та як такому тоді дати раду?

липень, 2011 р.

І знову дощ пере на клумбах квіти,
Я в подушках, ув’язнена, лежу.
Мені би тільки дощ цей відболіти,
Занадто затяжний він, як для літа,
А сонце блимне – певно, побіжу.

Як денервує вся ця неспроможність!
В самій мені набралось море сил.
Ти ж не лукавив? Сильна я? Отож-то.
Чому ж лише ковток зробити можу?
І той до вуст, будь ласка, піднеси.

Нездужаю… Зарано помирати.
Всі метушаться, бігають, а я
Лежу так нерухомо-винувато,
Блідий пергамент і слухняна вата,
Дощів марудних стомлений маяк.

Пусті пуделка несмачних пігулок,
Та не від них я, любий мій, зцілюсь,
І не тому, що слабне грому гуркіт,
Що сила є вже у судин завулках…
Одужую від того, що люблю.
28. 06. 2011

Вдруге заходжу у ту саму річку…
Ті ж береги і така ж каламуть,
Та ж течія, безперервна, як вічність.
Що ж я незнаного можу збагнуть?
В ту саму річку!
І як воно вийшло,
Що повторився перебіг подій?
Струшую краплі останнього смислу
І починаю… іти по воді.
23.06.2011

Ми занадто загралися в сильних,
Огорнулися дивними хобі.
Ми драйвові, ми файні, ми стильні,
Які хочеш, та тільки не добрі.
***
Ми занадто багато голосим
Про високе, моральне, про волю.
Продаємо, одначе, за гроші
і державність, і правду, і долю.
***
Ми занадто загралися в Бога,
зупиняємось в черзі до раю.
Марний вислів тамує тривогу:
"Ненароджені не помирають"!?!

21.08.2011

По-осінньому, брате,
зодягнемо душі у злато.
Проведемо у злуці,
в родинному колі пісень.
Бо сьогодні те рідке,
згори подароване свято
І такий особливий,
осяяний радістю день.

Поворкуємо, друже,
бо спільних у нас тем багато.
Пронесемося з вітром
на сонячних крилах думок.
Протаранимо злісне,
нависле над нами закляття.
І зустрінемо небо,
в мрійливому гурті зірок.

Попрощаємось, рідний,
зворушимо чашу мовчання.
Бо минувшість в майбутність
розлукою знову гряде.
Закарбуємо в серці
на згадку це пізнє зітхання,
І тоді та блакить вже
надовго поглине тебе.

По-осінньому, брате,
зодягнемо душі у злато...

Мене всього спили до денця
Щоденних муз чужі уста
І залишилася у серці
Розчарування гіркота.
Немов якась незнана сила
Незримо в душу увійшла
І поламала мріям крила,
Спалила спомини до тла.
Померкли барви, згасли звуки,
З душі розвіялось тепло, -
І обхопили вперше руки
На мить у розпачі чоло…
20.08.11.

Давай замовимо більше рому,
поки розмова не зупинеться на перехресті.
Поки ти мене ще хвилюєш, соромиш,
поки ти ще зі мною такий милий,такий відверто чесний.

Я б годинами дивилась як твій ніс сіпається від диму,
що кільцями виходить з мого рота,
як пітніють сильно долоні,
що можна з них вичавити у стакан півокеану.
Ти ж все, що хотів давно отримав.
Мене вполював, мов здобич, поранив...

Так завжди, свіжі газети зранку,
тости з повидлом на кухні.
Мені остогидла напівфабрикатна правда,
твої слова, наче повії, дешеві й доступні.

Я не вмію так щоб боляче,
так щоб вирвати гнів разом з нігтями...

Я не готова ще змінювати стан речей.
Це 9 балів за шкалою Ріхтера.

Це період коли надто потрібне поряд
міцне чоловіче плече!

Круглий сирота свого народу,
Був я з дня народження самотній.
Корінь роду не в цілющу воду
Вглибився – засох в траві болотній.

Вимерли до пня Великороди,
Низові геть вилягли покосом,
Тож мене, безродного, без згоди
Досі обзивають малоросом.

Недруги всечасно однакові –
Виродки ж усі, гермафродити
Прагнуть козаку-одинакові
Українську пам’ять вкоротити.

Зась, кажу вам, правнуки погані
Прадідів всеславних і великих –
На всеукраїнському Майдані
Вас я не помітив, хохлопиких!

Там були правдиві українці,
Завше монолітні в обороні,
Тож не міг я всидіти в криївці
В посиніло-білім регіоні.

Світ увесь пізнав нас: хто ми й що ми
І чиї ми діти. І тоді ж я
Притьмом зруйнував своє барліжжя
Й вийшов на всі обшири-огроми!


2008

Я у небесний увійшов чертог,
Стою, схиливши серце, і молюся.
Кладу своє життя до ніг Ісуса,
Він мій Господь, Спаситель мій і Бог.

Сьогодні ми у храмі серця вдвох,
І вперше у житті я не журюся.
Бо відступили немочі й спокуси,
І гріх, що вкоренився, геть засох.

Блаженна мить, як припаду до Слова,
І падають мої старі окови,
І в небесах душі нуртує дух.

Як ревний учень, я прошкую краєм,
Люблю і вірю, і благословляю, –
Блаженний, хто душею не оглух.

2011

обсихає літо білим терафимом,
як разок намиста у руці Творця,
що в собі ховає теплий подих глини –
може, просто зліпок рідного лиця…

може, просто вітер у фаянсах степу,
де швартує осінь небо на причал,
сам з собою знову грається в лелеку –
серце просить серця: ні, не відлітай!

я – твій княжий замок, вечорова пісня,
тиха-тиха зірка на нічній воді,
я – твоє прокляття, я – твоє "запізно"
і сто років смутку в одинокім дні,

і крило шалене, що виносить з бою,
і циганське щастя – далеч без кінця,
я – твій сивий ангел, стану над тобою –
Бог ще місить глину, ми – в руках Творця…

Ліхтарик огризався навсібіч.
Швейцар нових очікував халеп.
Незграбно танцювала п’яна ніч
Свій чудернацький реп.

Чотири панни в білому разом
Вступили в коло, наче сніг у бруд.
Нявчало свято збудженим котом.
За Цезарем ганявся п’яний Брут.

Та Цезар утікати не хотів,
Щоб славу свою часом не злякати.
Не порятує волю й сто ножів,
Якщо в душі її не мати.

Вже зломлені збивалися у гурт.
Їх утомила велич сьогодення.
Цей неофіт, той дурень чи манкурт,
А хтось – червивий геній.

нічого більше не болить,
бо я не відчуваю більше.
пройде одна єдина мить -
і знову тільки гірше й гірше.

дивлюсь: в очах чорніє страх
і біль, і смуток, і тривога.
не може спати по ночах.
а ранком скаже *ради Бога*.

вона вирізує слова,
мене ножем цим наче ріже.
і новина ця не нова,
що знову тільки гірше й гірше.

і велкам у незнаний світ
пародій, масок та історій.
де переріжеш смутку дріт.
а там чи морг, чи крематорій.

чи сад нетліючих бажань,
чи муки, що ще не забули,
але вже там, ти просто знай,
ЖИТТЯ нікому не вернули.
2010

Світ з якого ми прийшли
І куди підем напевно
буде кращим ніж життя
Що проходить повз ,даремно
Запитання внікуди
З сірником як проти ночі
Очі дивляться удаль
На вустах із слів пророчих
Не лишилося вогню
Не завжди усе що хочеш
Залишається з тобою ,
………………деколи ти мусиш знати
Щоб відкрити собі волю
Научитись пробачати
, і не злитися на себе , віднайти стежку спокути ,
І хоч ти у всьому й винен , ти наважишся забути
. може там було інакше , може там літали люди , щастя несли сині ріки
Біблія там без іуди , може.. мабуть ми ніколи.. нехай буде так як буде
Радій лиш,.. усі там скоро.. зрештою ми тільки люди..
2010

Я не скажу тобі – «Не йди!»
Це наче б сонцю наказати
У час належний не вставати.
Є час на весну й холоди,
Час, щоб обіймів уникати,
Час віднайти чернетку м’яту
І повернутися сюди.

А інше все дрібниці, власне.
Крім щастя. Щастя – позачасне!

Київ 03.08.11

Щоночі настирливо сниться
Калини похилений куш,
Матусі хатина й криниця,
У цвіті і яблунь, і груш.

Нехай ностальгію незриму
І сум на чужій стороні.
Розвіють кущі біля тину,
Бузок, що цвіте по весні.
Шпориш і стежина до ставу,
Що знає тепло моїх ніг.
У співах птахи без угаву,
Я знаю, тут мій оберіг.
Молитись, немов на ікону,
Просити прощення у всіх:
У мами, у рідного дому,
Бо довго не був, а це гріх.
05.06.2011р.

Колись давно, ще на своє весілля,

Я привезла від бабці білу хустку.

По ній дрібненькі квіти хтось посіяв,

Так попри край, доріжечкою, густо.

В’язала раз чи два її потому,

Та берегтиму поміж рушниками.

Вона ще досі сильно пахне домом.

Як стрічка роду, той її орнамент.

2011

У торбу хліба – і гайда по світу
Шукати Україну і братів.
Двійник мій зголосився поготів,
Як син, шкодує матір він роздіту.

І що б його докласти до привіту?
А, може, цю тужливу кобзарів?
Чи цю, в якій вогнем клекоче гнів?
Хто здатен дух сонливий розбудити?

Бо де байдужість душі обняла,
Там хворий дух не ворухне крила,
Не прагне той ні простору, ні неба.

І кожен, хто прошкує з багатьма,
Уважно поглядає тайкома, –
І невзабарі братиме огребом.

2011

Як хочеться сказати... – про слова
Найкращі, найновіші, необлудні...
І хмари розжене важкі похмурі
Веселий промінь слави... і мара

Розсіється покручена й затвердла...
Співати проситься знеможена душа –
Так ні ж бо, згублена, з-за хмар,
У небі неозорому... – затерпла.

Крізь найхлипучіший крізь ночi часу сум,
Що з листопада заповзає непомітно,
Щось з піснями наспівує незгірдно:
А може, марно проливався дощ... із дум?

2011

Де віття вербове ще нижче обвисло
І стали зелені листочки - руді, -
Мені жабуриння запахло прокисле
Дитинства повітрям у теплій воді.
Завмер водограй кольорів мерехтливих
І звуків мелодія стихла на мить.
Повірити серцю хотілося в диво
- Зуміє матуся мене знов родить!
І я побіжу у густі верболози,
Маскуючи в травах уміло сліди.
Проллються на мене "зозулині сльози",
А мати зітре всі свої назавжди.
Я певен, що зможу іще раз прожити
Життя, бо сьогодні замало мені
Оцього смеркання короткого літа,
Як гарного видива в доброму сні.
Купалося сонце в блакитному небі
І жаром іскрилася синя ріка.
І боляче різала лезами стебел
Натомлені ноги мої осока.
19.08.11

ІV
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько - колюче терня?
Чом твої устонька - тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
І чом твій усміх - для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.

1895

Вона фарбувала життя, як годиться, яскравим.
Ні фарби жаліти не стала, ні рук, ні колін.
Старанно з кутка у куток. І забула про справи,
і навіть про те, що голодним повернеться син.
Підлога вітальні. Банальний ремонт. Але жінка
така ж незбагненна, як всесвіт, і дивна така ж.
Підлогу скрипучу – у колір достиглого жита
таки замастила. І навіть чудний декупаж
у дверях створила. Тепер на порозі волошки.
У когось – паркети, у когось – важкі килими.
А в неї квітує долівка, не вся, тільки трошки.
І хата, як поле. (Аби ж чоловік не гримів...)
І тільки би зливи нечасті, а зрідка – то можна.
І тільки би вітру поменше і більше тепла.
Вона фарбувала життя. Так змогла би не кожна.
І літо у хату, як тільки уміла, несла.

По вулиці, по довжелезній сцені,
Де гук перекупок та клопіт лайливих газет,
Шукаючи гроші у власній кишені,
Йшов напідпитку Маленький Поет.

Всміхався сонцю, ловив посмішки
Дебелих джул’єт, що нидіння плекали.
Через дорогу чорна кицька
Пробігла зненацька й авто поставали.

Знайшовши банкноту, пішов до базару
Маленький Поет, щоб випити пива.
Вірмени товклись біля свого товару,
А крамом була травневая злива.

Злива гвоздик, що барвились навколо
Калюжами відер, каструль та букетів.
Люди тинялись, купуючи кволо,
Мовчки злобились на спокій кашкетів.

Третій кухоль допив і п’яниці
Сповідь послухав про тещу ледачу,
А потім поплентався до дівиці,
Що мала незрозумілу вдачу.

Не подівалася моя любов нікуди,
не обернулися літа у тло полуди.

Була і будеш ти, кохана, у мені,
як юне сонечко у зору бурштині,
як мовчазна твоя печаль-застуда мною,

з якою й Бог у дні мої, такі земні,
глядить порою сумно - «що ж я кою?»…


2011

Сполошилися думки, розлетілися,
За віршовані рядки зачепилися,
Розметалися в листі, розгубилися
І болючими словами заіскрилися.

Серце з болю, ніби в клітці, знов забилося,
Від розпуки все навколо зупинилося.
І здивована душа відчинилася
Та зневагою і розпачем покрилася.

Сполошилися думки, їх не стримати
І добро в пустій душі вже не втримати!

липень, 2011 р.

Спека… Сонце нещадне, байдуже, сліпуче!
Спека… Гострі проміння їдкі і колючі.
Літо засушену землю на крихти ламає.
Літо… Заспрагла природа в’яне-вмирає.

Знову, небо ясне, прозоре, високе,
Знову, падає в озеро небо глибоке.
Стала, погода жарка і нема тому краю!
Стала, іще недосяжніша східня до раю!

червень, 2011 р.

Неспішно і босоніж, крадькома
Отавою прямую до півоній.
Вони, як і моя нова тасьма,
Всі подиху коханого – червоні.

А поряд ліс. Замшілі пні колон
Доби Ампір, чи навіть ще давніші,
І кличуть ніби (Боже, оборонь!)
Спочити назавжди у їхній ніші.

І може лиш ввижається мені,
Та хтось таки присутній ходить слідом.
Але сусід у темному вікні.
Хоча... чи невідомий є сусідом?

Ізнов морозить спину тріск гілля.
Зриваю квітку любу і скоріше
Від місця, де багряна квітка зла,
Втікаю із півонією з тиші.

2011 р.

Сісти на палю коханих колін.
Бризнуть у вічі відвертим дощем.
Хай він повірить: все інше – то тлін…
Крім частувань не домашнім борщем.

Ти утовкмачуй упевнено, в лоб,
Що ти така… ну, куди ото їй!
Ти проштампована безліччю проб.
Ти є коштовність, та ще й без надій:

Спільне майбутнє обом не пече –
Цих перспектив він і не обіцяв…
То ж не заманюй солодким борщем –
Краще прогірклого меду постав!

Те все твоє, що крізь пальці втіка:
Крадені ночі, і дні в самоті…
Хлюпай у пику, правдива така,
Як ти щаслива в приватнім житті!

…Хай він вирощує трійко синів,
Потім онуки обсядуть його…
Кинуть сім’ю він ніколи не смів,
Просто коханка – найкраща з пригод…

Ти ж у люстерко не дуже дивись –
Раптом помітиш колись сивину?..
Бачиш: два клени отам обнялись? -
Шлюб офіційний у них на кону.

Поруч берізка (точнісінько ти!),
А в її бік клен пошлюблений пре…
Разом ніколи їм не прорости –
Хай і оголиться гілля старе,

Вітер скуйовдить вбрання восени,
Зробить кленово-берізковий мікс…
…Гордо дружина стоїть біля них –
Наче в майбутнє зруйнований міст.

Поруч кленята малі проросли:
Тиснуться в татову торбу турбот…
Твердить берізка, що це – до пори
(«Він же кохає мене, ідіот!»).

Все воно так, і дискусій нема;
Тільки от бачать навколо усі:
Завжди берізка - самотня-сама,
Топить тужливе люстерко в руці…



17.07.2010.

Кривави’’ місяцем скріпИла
ніч душу; полилАсь на хрест
голодна кров; з’являлись рими,
мов якісний тверезий секс….

На грудях нАколки робили
безбожники… З церковних бань
круки злітали галасливо,
немов їх сам Христо’’ зганяв…

В сновиддях копирсавсь наосліп
змарнілий пруг, крихка роса
зволОжила мовчання; просить
земля дощів, мов Дагестан

в Росії миру… Тре бороться!
Поезія – моя любов.
Закоханий, як в Роговцеву
Аду –
Кость Степанков…

Александр Белоусов

Иврит
Как сердце, как душа, как вера,
Язык священный, ты во мне.
Ты солнечного света мера,
Пусть вечно ночь в моем окне.

Домой вернусь, раскрою Книгу,
Услышу вещие слова –
Звенят на протяженье мига,
Как вздрогнувшая тетива.

Стрелу пославший сквозь столетья,
Едва ты не исчез во мгле;
Я не хотел бы жить на свете,
Не будь ты рядом на земле.

Как в дни Гиллеля и Шамая,
Твоя душа юна, нова;
Как почек взрыв в начале мая –
Твои нелегкие слова.

И как Шагал свои картины
Писал на продранном мешке –
Я про тебе, язык старинный,
Пишу на новом языке.


Олександр Бєлоусов

Іврит
Як серце, як душа, як віра,
Святая мово, ти в мені.
Ти сонячного світла міра,
Хай вічно ніч в моїм вікні.

Тільки-но Книгу я розкрию,
Почую віщії слова –
Дзвенять вони, як давня мрія,
Тремтять, мов лука тятива.

Стрілу пославши крізь століття,
Не щез ти мало уві млі;
Я не хотів би жить на світі,
Якби не був ти поруч на землі.

Як в дні Шамая і Гіллеля ,
Душа твоя і юна, і нова;
Як вибух бруньки і прозорість клею –
Прості й важкі твої слова.

І як Шагал свої картини
Писав на продранім мішку –
Про тебе, мово старовинна,
На мові новій я пишу.
------------
Олександр Бєлоусов (1949-2004) – росіянин з діда прадіда. Підлітком закохався в ідиш, вивчив його, став писати цією мовою і перейшов в юдаїзм. 1990 року переїхав в Ізраїль і за свою творчість отримав премію Спілки письменників і журналістів, які пишуть на мові ідиш, та премію імені Давида Гофштейна. Посмертно в США вийшла книга вибраних віршів.
Гіллель і Шамай (кінець першого століття до н.е. – початок першого століття н.е.) - остання пара мудреців. Гіллель прибув в Ерец Ісраель з Вавілону і, згідно з традицією, належав до сім’ї, що походила від царя Давида.
Шагал Марк (1887-1985) – видатний художник, один з лідерів світового авангарду 20-го століття.

Ми б душі вилили дощами
У сиву млу земних тривог,
Якби забули, що над нами
Є милосердя повен Бог.

Ми б розум кинули в безодню
Нечистих помислів ураз,
Якби святу любов Господню
Лукавий взяти міг від нас.

Ми б серце витовкли об тління
Безщастя гордої скали,
Якби не сила воскресіння,
Що ми в Ісусі осягли.

Не проминає віри діло -
В порядку дух, душа і тіло.


19.08.11.

Поля мого тихого смутку,
мої журавлині поля.
Місця досконалого жалю
і юності зріла пора.

Крім вас я нікого не маю,
достоту усе віддаю.
У вас свою силу черпаю,
знаходжу думок глибину.

До вас я щораз прилітаю
ламаючи буднів стіну.
Добірний свій біль виливаю
і всю висіваю журбу.

З колосся снопа собі зв’яжу,
хлібину пахучу спечу.
Її скуштувавши - поляжу,
у рідну землицю сиру.

Поля мого тихого смутку,
мої журавлині поля.
Найвища вершина здобутку,
найбільша удача моя.

Застигла ніч густим сливовим джемом.
Закарбувалась вічність у зірках.
Життя свого доводжу теорему.
Думок - багатство, у кишенях - крах.

Як рясно цьогорІч вродили зорі!
Зберу їх повні пригорщі з небес.
Нехай до мене вічність заговорить,
за це я вдячна буду вік увесь.

За кожну ніч, яку цілує місяць,
за подих вітру, доброти тепло...
Коли уперше не прокинусь, вічність,
мене ти візьмеш під своє крило.

2003

Зав’ємо смуток
римами і квітами.
Фанерно загримить
фанфарний грім…
Святкуй!
І ми вдамо,
що не помітили
гіркого щему
в погляді твоїм.
Нехай ніщо
зневіри не виказує.
Літа блукань і сумнівів…
Але й,
можливо,
вже десь яблуками ласує
маленький спас,
майбутній твій Мойсей.
А поки що:
з двадцятою річницею!
Ще, начебто,
терпіння є… і час.
Прийми
букет салютів над столицею.
І все ж…
якої думки ти про нас?

2011

* * *

Давай збожевoлімо рáзом
На мить, на годину, на рік.
На вічність століть розіллє́мося зразу,
Немов журавлиний крик.

Давай полетим в вишинý, де свободу
Обí́ймем нагую в дурмáні кохaнь.
Чи хтось ще пізнав без сльози насолоду?
Не взнали і ми... Чи не годі страждань?!

Там рóсами вмиють тебе тихі зoрі,
Там спóкоєм нас зачарує краса.
Там будемо в чистому ніжному морі,
Там в вічних садoчках не в’яне весна.

Давай утічeмо наскільки-но зможем,
Забудемо в парі, що є таке – жити.
А потім нас світ дожене́, де всі схожі,
Де знов будем биті ми й бyдемо бити.

Павло Гай-Нижник
25 липня 1991 р.

* * *

Лазурóві неосяжні очі!
Та суми́рність у пири́ні вій!
Ції дві маленькі світлі ночі
Синіх наших сподівань і мрій.

Ці озéра пристрасті й любові,
Ці дунáї кри́штальних чуттів,
Ці бентежні стрiчі вечорoві,
Бурхіт юності та божевілля слів.

Ції очі – водогрáї ночі,
Ці дівочі ви́казки волíнь,
Ці стумáнені, сколи́хані у плоті
Свiчечки оргі́йних сновидінь.

Ця глибiнь жіночого кохання,
Піднебесна дзеркало-крини́ця,
Це ставкíв чарíвне сумування
І блакитна звaба-весели́ця.

Дві волoшки, квíтки в мoїм полі,
Дві краплини ніжності морiв,
Ції очі, лагідні, мов долі,
Мoїх кaрих диво-почуттів.

Павло Гай-Нижник
18 липня 1991 р.

* * *

Покажи мені Шлях,
Що привéде туди, де Ікони.
Подаруй мені цвях,
Який було б куди забивать.
Дай мені щось Людськe,
Хоч у краплі Біблейські закони,
Щоб хоча б щось Святе
Я зумів в наших стінах вбача́ть.

Павло Гай-Нижник
18 липня 1991 р.

MORITURI TE SALUTANT!

Ніхто нас не поставить на коліна!
Немає сили дух наш надломити!
Бо з діда-прадіда нас воленька ростила,
Бо ми-но вміємо Укрáїну любити!

Нас не злякає ворогóва сила,
Катівні й гетто – все ми стерпимó!
Якщо ми будем тілом на колінах,
То духом на ногах ми все одно!

Ми будем бить, палити й підривати
Усе й усіх, хто нам почне шкоди́ти!
Ми в крóві втопим наші ґрати,
Якщо не зможем їх звалити!

У боротьбі відважні будем й вперті,
За Націю нас кат змішає з гноєм,
Та певні ми, що честь – то вище смерті,
І кожен перший – буде в нас героєм!

Павло Гай-Нижник
24 червня 1991 р.

* * *

Життя, мов блискавка, сяйну́ло
Тобі в початку юних літ,
Та й пролетіло, промайнуло,
І ти уже – зів’ялий цвіт…

І поза спину озирнувшись,
Гадаєш інколи в журбі:
Невже колись я був квітучим
Чи, може, то булo у сні?

Так гірко жити миттю смерті.
Та деколи, з собов на сам,
Собі міркуєш: от нарешті
Я взнаю, як і що є “там”…

Павло Гай-Нижник
23 червня 1991 р.