Біні Смєховій

Упав тихо лист до ніг.
Щось сказать хотів мені?
Може, як улітку йшлося?
Може, що надходить осінь?
Я поклав лист на долоню:
Е, та він же непритомний...
Зачекаю. Лист – мій гість.
Як оклига – оповість.

Так хочеться душу відверту
Знайти у пустелях облуди,
Палітрою щастя мольберту
Влягтись на замріяні груди.

Так хочеться в слово значиме
Себе, мов живицю, пролити,
Воскреснути правдою в римі
І променем морок прошити.

Так хочеться свіжістю ранку
Зцілити потомлену душу,
І навіть за мить до останку
Вдихнути життя в неї дужче.

Так хочеться зіркою щастя
Для когось у небі сіяти,
Дощами із ніжності й ласки
Упасти до ніг і зостатись.

Так хочеться серце схололе
Нарешті любов'ю зігріти,
Довіку позбутися болю
Й себе до життя відродити.

Так хочеться в янгола тіні
Спочити від світу облуди,
Умитися в неба промінні
І знову повірити в чудо!

Будяк уздовж церкви прошкує,
Газдує тут, як і належить:
Ошатно стріча подорожніх,
Бува, що й хапне за рукав…
Хтось прикро у мандрах слабує
На втому, на кашель чи нежить?
Тут ліків – без ліку – для кожного
Господь у господу послав.

Будяк розчепірив ручиська –
Будячу показує вроду!
«Давно б уже вдома сполола, -
Здивована гостя украй, -
А тут приїжджають незблизька,
А тут міські діти проходять,
А їм же цікаво довкола…
То ж пишно для них розквітай!»

Будяк заквітчався, мов дівка,
Стоїть в зачарованім колі:
Вкруг нього – сокирки, волошки,
Ромашки й васильки в танку!
До жінки, дітей, чоловіка
Підкотить перекотиполе,
Смикне за веселкові стьожки,
І вдячно моргне будяку.

Перекоти-щастя, будяче,
Перекоти-людям-по-колу,
Усім, що до нас завітали:
В Рубанівськім нині святки!
Тут - вічне поріддя козаче,
Яке не зміліє ніколи,
Хай нове століття настане –
Будяк в нього пре… навпрошки!


13.07. 2011.

Чи появилось часу більше,
Чи стало менше з часом справ, -
Та ще ніколи вірш за віршем
Я до сьогодні не писав.
Слова з душі аж рвуться зовні
В передвечірній сизій млі.
Багатозначні, невимовні
На аркушах німому тлі
Сміються й плачуть різномасті
І гаснуть іскрами в золі.
А я увесь умлів од щастя
Чи не уперше на землі…

05.08.11.

Нас єднає тепер тільки голос
І далекий притишений сміх…
Ти своїх не забула нікого,
Посилаєш вітання усім.

І турбуєшся, як твої діти?
(Голос лагідний в тебе, як шовк),
І питаєш, а як там сусіди –
Хто женився, хто заміж пішов?..

Ми зриваємо з мамою вишні,
А рясні! Не зібрати за день…
Повертайся додому, сестричко,
Рідна хата чекає тебе.

2011

Той сірий дощ…
Він був-таки блакитним,
Якщо дивитись крізь завісу хмар.
Він просто все навкруг хотів умити.
Нудьги у ньому й крапельки нема.
Є ритм і струм.
Води холодні струни,
Що в кожну шпару вміють зазирнуть.
І стати тим жаданим порятунком,
І свіжі барви саду повернуть.
Безмежний захват чистих поліфоній,
Овації в прозорості новій.
І спраглий шепіт пристрасних півоній,
Рожевих. У заплаканій траві.
2010

Пилом і полином перехрестя ляже.
Ти зібрався, кажуть, у важкий похід.
Там ліворуч, схоже, келихи і пляжі,
та пройти прийдеться три ріки убрід.
А праворуч, певне, гопники і злидні.
Але що із того – лишишся живим.
По обидва боки Трускавці і Відні.
Тільки прямо, кажуть, ти ідеш «на ви».
Обернись востаннє. Що тобі втрачати,
батьківську «копійку» і боргів ярмо?
Ти не жив ніколи. Ти життя на чатах
вистояв на совість – не допомогло!
Прямо йди. Пора вже "соловейка" бити.
Висвистів паскуда власне і твоє.
В тебе крім рутини і боргів є діти.
А у них надія на майбутнє є…

А що є слава? Світ ілюзій,
Бурхливих оплесків букет,
Широке коло псевдодрузів
І псевдомрій буття гірке.

А що є слава? Море втіхи,
Прийоми з квітами й вином,
Де псевдодрузі псевдосміхом
З чужих вершин зіткали дно.

А що є слава? Світло камер,
Коктейль із фото та пліток,
В який немитими руками
Й тебе домішують шматок.

А що є слава? Тепле слово:
Бажання щастя й вічних благ.
Не плач, мала! Усе чудово!
Сама хотіла жити так...

05.08.2011

Якби були шляхи відкриті
Назад і стати молодим, -
Я міг би заново прожити
Півсотні літ і стільки зим.
А так, закоханий без тями
В життя нестримну течію, -
Свій час вимірюю вже днями,
Схиливши голову свою
Давно обтяжену журою
Невідворотності кінця
Того, що бачилося грою
Мені з пітьмою каганця…

05.08.11.

До тіней гостриться проміння,
Буркоче джміль, бринить бджола …
В моє дитинство проросла
Кудлата пам'ять з - між каміння .

Прожитих опарів зола
Вдяга її в своє одіння,
Та зріє дивне просвітління
На скибах зрілого чола.

Дарма , що вже пора осіння
Сміється з юного тепла,
В мені ще сила чимала

Здолати жовчний подув тління,
Аби хоча б в сердечних сінях
Ява дитячих літ жила.

05.08.11.

Дозволь мені
Бути банально-простою
Сьогодні,
У капцях м'якеньких,
При світлі
Старого торшера,
Мовчати...
А кішка муркоче,
На нас поглядає,
Немов із партера,
І байдуже їй,
Чим закІнчиться
Нинішня ера,
Бо гарно
Сьогодні
Мовчати...
Бо серпень,
Бо зОрі
ПопАдали в небо!
Так треба
Сьогодні...
Бо поряд із ліжком
Дрімають
Дві пари
Щасливих
І стомлених капців,
У світлі
Старого торшера...

Пародія

Життя навчить, воно таке –
Розпечене, як бляха…
То тягне ввись, а то – в піке,
Мордує, бідолаха!
Медведя шкода – що звинив?
(Дісталось на горіхи)
Навчили для циганських “жнив”
Для сміху і для втіхи.
І все життя не забува –
Танцює, як заграють!
І у людей таке бува –
Своїх “медведів” мають.
Ті десь навчилися самі,
Чи вміли ще з колиски,
І так прикидують “в умі”,
Щоб до корита писком.
І хто за танець що їм дасть,
Підсуне ближче миску,
І як уникнути нещасть,
І мати більше зиску.
А там, дивись, уже і сам
На скрипці стане грати…
О слава, слава небесам –
Ти пританцьовуй, брате!
Своє, відомо, не чуже,
Своє до тіла ближче,
Дивись – кишені повні вже,
А в інших – вітер свище…
І зовсім в лапах не пече –
Освоєна наука,
Ніхто із кругу не втече –
Ось, брате, в чому штука…
Розмножилась “медвежа рать” –
Нахраписті, всесильні…
На задніх файно танцювать,
Та і передні вільні!

Ото життя – у всій красі!
Є хліб й кавалок сала!
Ну що “затóпали” усі?
Ще скрипка не заграла!

05.08.2011

Корінням сягаючи дива, на гілля повісили сутінь.
Такі неможливо забуті, такі обважніло-легкі,
ці яблуні – мов маяки моєї банальної суті,
по них ще звіряють годинник ретельні старі світляки.
Ці яблуні – місячні мушлі, ці яблуні пахнуть вітрами,
гойдають налиті плоди до часу, мов немовлят,
стоять у осінній сльоті, неначе язичницькі храми,
і вперто про все на світі на мові землі мовчать.
Ці яблуні (руки між зорі) – сніги, що на сонці не тануть,
живуть у далеких казках і сняться їм спасівські сни.
Змиває праяблучний дощ мою запилюжену пам’ять –
до решти,
        до сонцестояння,
                до серцеклітковини.

 
Hаче не вийти з цієї гри
& я волаю з безтями
чуттів із туманів пам’яті
 
безслівно свавільний вітер
розбійник невірний розп’ятий
цупкими уламками мрій
як відлунює свіжа тиша
виблискує півімла
невід’ємно кришиться ніч
 
Місяць вбирається в тінь
& Стигнуть безплідні чари
 
(Darksider)
 
 
 
 -/[~
 
 
о діти майбутнього лісу
волосся в розлитому мороці
у танці безчасної радості
божевільно божисті
 
оздоблені сріблом-карміном
лунким дощем ейфорій
багаттям дзвінкого екстазу
 
ваші очі ~
одверті рани
 
 
 
 -/[~
 
 
Діставшись воріт парадізу
за старим бетонним гайвеєм
крізь жовтогарячий серпанок
неспішно смакуючи спрагу
 
де кохання у затінку злотім
ліцензованим на розради
де наядові цноти мріють
з-за манікюрів диявольських
 
хай зненависне слово прощай
вустами сирени рейнської  [No!]
блискай, карбункул джакомо
від утоми безсмертного бризу
 
 
* заКриВАВлЕНИй
 сАКСофОн *
 
 
 
 -/[~
 
 
 
 
 
 
 
 

& 1 &

В Хайяма я читав напередодні:
"В минуле не дивись, живи сьогодні!
Будь сам собою, не гадай про завтра."
Чи не веде порада ця в безодню?


& 2 &

Про тих, що йшли колись на ешафот
За волю й рідну землю, за народ,
Мої сини – довіку пам'ятайте,
Бо память - це найвища з нагород.


& 3 &

Буваємо занадто ми суворі,
Не помічаємо – людина в горі.
О де ти, часе юності дзвінкий,
Коли ми з душ викрешували зорі!

1991

1.

Ще існую у світі, прожитім, описанім мною,
Провідчутім до нервів і до праглибин-прависот.
Журавлино над замком цей поклик веде за собою...
Як невипитий мед із небачених бджолами сот.

Чорноземна глибінь озивається піснею смерті,
Вже яку не боїшся, а дивно жалієш, як все.
У вселенськім Комп’ютері файли майбутнього стерті,
А минуле зосталось і ссе...

Літа сита печаль. Липень з глупим красивим обличчям.
На рибалці нічній я зловив собі цілий Дніпро,
Із якого мене голе небо пронизливо кличе,
А в деревах зелених осіння з’являється кров.

Дрочить шаблю сумну постмодерна бліда феміністка,
Що «начхала на все». Є лиш компік, вібратор і VIP…

Ця епоха – базар.
Ця епоха зі здобного тіста,
Що існує, допоки її воріженьки живі.

Я ж бо ворог також.
Хляю водку із вовчого сліду
І читаю думки придорожних повій і ялин.
Але батько мій тут не дожив до середини літа
І затих, як стихає поламаний грозами млин.


Я зостався іще,
Самогонно сумний і веселий.
Наче діри в кольчузі, до мене моргають зірки.

Але Всесвіт скрипить, як дитячі, гучні каруселі,
Бо не змазав його дід Юхим, що з війни без руки...

26 лип. 11.

2.

Інтерес до життя проминає, немов електричка.
Кисень білим вином прострумує у жили мої.
Але я іще є. І буття моє – імпульсна звичка.
Наді мною не хрест, поки що тільки Сонце стоїть.

Чорні шаблі доріг усе менше мене пригортають
І не так переймає подушка жіночих грудей.
Перепито сповна. Усього. Вже я падаю, наче літаю.
Громний зародок пісні у грудях неюно гуде.

І богема не кличе. Не манять іскристі Багами.
Зрозуміла весільна печаль скоморохів мені.
Із веселих чортів ми стаємо сумними богами...
Хтось воскресне.
Хтось ні.

Все те золото крові на зуб не візьмеш, як монету.
Сиву тінь цього злота малює крило на траві.

Логін мій та пароль будуть вічно гулять Інтернетом,
Наче думка про гріх у п’янючій моїй голові.

5 серп. 11.

Чи знаєш ти, брате, як учать
Медведя танцювати?
На бляху на залізную
Веде його вожатий,
Під тою бляхою огонь
Розпалює помалу,
А скрипкою збуджа в душі
Любов до ідеалу.
Медвідь реве, а скрипка гра,
Та ось знизу пригріло,
На задні лапи зводить він
Своє могутнє тіло.
А скрипка скучно гра та й гра,
Регочеться, то плаче,
І бляха дужче гріє, й він
Дрібніше, швидше скаче.
Сей танець пам'ятає вже
До смерті бідолаха,
В одно зіллявся скрипки тон
І розпалЕна бляха.
Зіллялись нерозривно так,
Що скрипку як почує,
То зараз в лапах запече -
І зараз він танцює.
Та не один медвідь отак!
З ним, брате мій, посполу
І кождий з нас, поет-співак,
Таку проходить школу.
Веде його іронія
З дзвінками та скрипками,
Стать на залізний тік життя
М'якенькими лапками.
Грижа розпалює вогонь,
Любов на скрипці грає,
І скаче, бідний, і співа,
Хоч з болю умирає.
І хоч не вмре, то так в душі
Зіллються нерозривно
Вражіня ті - любов і біль, -
Що дивно, справді дивно!
І як лише почує він
Святі слова любовні,
То зараз будяться в душі
Терпіння невимовні.
Горить під ним залізний тік,
Горять небесні стропи,
І піднімається бідак
На віршовії стопи.
Іронія на скрипці гра,
Жура кістками стука,
Поет танцює і рида -
І се зоветься штука.

Я сьогодні ніякий, не ніжний не злий
а емоцій феєрія глИбоко-глибоко...
В термос.
Будь іскрою!!! Дай вибух!!!
скоріше його привідкрий
Покажи мені моє
інтимно-улюблене стерво.
Запались і згори, але поступово...
детально.
Щоб і місяць і зорі здивовані були,
щоб плакав
молоденький амур
покидаючи втомлену спальню,
Я зроблю це для тебе!!!
Ко прийдеш додому ніяка.

05.08.2011

Вони обікрали поета. До нитки, вважай, обібрали:
спалили римовані рами поезій його непростих…
«Сиди у сімейних тенетах; іще б чого не вистачало –
дражнить бідну тещу роками!..». І голос поетів затих…

Метеликом спікся рукопис. Востаннє зігнувся гадючо
(а люди несуть несусвіття: мовляв, сторінки не горять…).
Поета карають за «опус» - отой «полюбовний», пекучий,
де тещі немає «привітів», дружині немає присвят.

…Коли розпинали блокнотик, по клаптю його розчленяли,
коли в піддувало жаринки упали, мов стиглі слова –
стояв безтілесий, мов докір, мов лицар без тіні забрала,
сімейний поет біля жінки. Лиш німо сіпнулась брова…

20.04.2011.

Чим далі, тим в густіші нетрі думок
спрямовуються уваги потуги, в
те місце, той ліс, останній прихисток
див. Усвідомлюю, сам не хотів
визнавати раніше, вважаючи актом наруги,
заглиблення в себе, як це не звучить.

В пошуках зовнішніх, хибних, мов
дурень наївний, йшов по стежині,
не чув як тремтить
моє серце
й не бачив як вгрузли вже ноги
у пил старих помилок.
Погляд спрямовував вгору,
на сонце, на те, що сліпить.
І от, здавалось ще мить й
затерпла душа не горітиме блиском очей
вже ніколи. Втім, не вперше ось так,
світанкам початок з безсоння ночей.
Що тепер?
Вкотре виписую з себе слова
на папір, на людей.
Інакше ніяк. Інакше зачинені двері,
а так змінився на приязнь
гавкіт собак
й немовби з'явився союзник на сцені
внутрішніх пошуків, війн та містерій.

2010

Заосеніло… Літеплом червневим
Відпалахкотіла - ніжна і сумна.
Спогадом липневим, кисло-яблуневим
Слів твоїх непроханих тихая луна…

Легіт журавлиний тихо плаче мжицею,
Видивляє Осінь біла неясить.
Загорілось серце, збите блискавицею,
Той вогонь не можу досі погасить.

Осене замріяна, милая посестронько,
Не зуроч кохання мого дивоцвіт.
Літом обцілована, щедро обдарована,
Серця ЗаквітчАного дай мені отвіт.

Я ніколи не бачила снігу!
Розкажіть мені - він темно-синій?
Може, сніг наймудріший, як книга?
Може, гострий, як зір соколиний?

Я ніколи не бачила горя,
Тільки чула, що горе - нещасне,
Кажуть, в вільнім безкрайнім просторі
Гірке горе негайно погасне!

Я ніколи не бачила болю,
Чула - присмак у нього солоний.
Страшне щастя йому, страшна воля,
Бо із солі не міцна корона!

.....................................

На Землі я пізнала багато,
Я відчула всю зимність снігів,
Несла горе на плечах лапате,
Випивала увесь біль богів.

Як же хочу, щоб інші не знали,
Що таке отой плач невідомий,
Щоби горе та біль обминали,
І лиш в щасті тонула свідомість.

Ходіть далі від горя туманів,
Захищайтеся ковдрою щастя,
Й за добро - тяжку працю титанів,
Вам сторицею щедро воздасться!

Зупинилась на хвильку послухати вічність -
Може, пані висока шепне щось мрійливо,
Запила тихим подихом катастрофічність,
Запинаючи мрії комет чарівливо.

Може десь полетіла шукати свідомість,
Мерехтливу,заїжджену сірість феєрій,
Почувати молекули світу вагомість,
Спокушати ангельські душі бактерій.

Пролетіла безоднею людського гріху,
Посміхнулось Сатурну промінням галактик,
Здивувалась щоденності бистрого віку,
Розкривала загадки захованих свастик.

Розпускалась громами над полум'ям снів,
Розпинала зухвалість хрестом Ватикану,
Цілувала космічного пса, щоб не скнів,
Обіймала спокуту вогнями вулкану.

Обережно зійшла на орбіту Землі,
Завагалась плескато небесним корінням,
Розплилась у зірковім арктичнім теплі -
Тиха ніч опустилась під вії Вкраїні.

Краплі солоду в голосі марились,
І на листі іскрилась роса.
Між серпневими сонними хмарами
День новий свою казку писав.

Розлетілися спогади бджолами
Поза межі буденних розмов.
Стали вільними, сильними, голими,
Чорним жалом жили між думок.

Закружляли між квітами парами,
І зривались за обрій рої.
Між серпневими сонними хмарами
Загубила всі сенси свої.

04.08.2011

На Цейлоні святому
Є кипарис високий,
Розкішний, тисячлітній,
У світі одинокий.
Журчить з його коріння
Малесенький поточок,
Ніхто не тямить, щоб він
Зронив один листочок.
Як перший лист ізронить,
То твердо вірять люде,
Хто з'їсть отой листочок,
Той вічно жити буде.
І довгі вже століття
Побожнії буддисти
Стоять під кипарисом,
Читають акафісти.
Звернувши очі вгору,
Перебирають чотки
І ждуть, аж з кипариса
Впаде той лист солодкий.
І ждуть собі безсмертя,
І мруть один за одним, -
Нові приходять з серцем,
Прагнущим і голодним.
І ждуть того листочка -
Ніяк не відірветься!
І ждуть, і мруть в тій вірі,
Що хтось його діждеться.

Кажуть, нерішучі революції
Схожі не на секс, а на полюції.
Й "сексуальний" маємо урок:
Маскувавсь під Перця... Огірок.
В результаті - "сексуальна" кваша:
Вже повсюди... перці, та - не наші.

Коні місяця у повні
Йдуть, де водопій,
Втомлені і маломовні.
Кволі і сліпі.

Ніч їм попускає віжки,
Ніч дарує сон.
Місячної кінь доріжки
Кожний – автохтон.

А за ними – фаетони,
Мовчазні пани.
А за ними – сонця поні,
Очі вогняні.

У повітрі пил і смута.
Я лечу навскіс,
В черевики смерті взута,-
Кінь бо не доніс.

2011 р.

Я – веселий сантехнік Іван!
Унітаз, умивальник, біде
Я монтую на плиття тверде
І підводжу до кожного кран.
Два дзвіночки на день – не межа!
Інструменти чекають в авто.
За кермом, то не питиму сто ,
І в дружини - спокійна душа.
Ні, не графік у мене й не план,
Та щовечір її віддаю
Всю щоденну заплату мою,
Я ж бо добрий сантехнік Іван!
Наскладаю бабла на басейн,
Побудую на заздрість усім
І купатися будем у нім
Я, дружина і пес Бармалей.

04.08.11.

Тарас, таврований хрестом,
Стогнав вірша вікну навпроти.
Серпневі промені скорботи
На шибку тиснули снопом.

Ще животіло сиве сонце.
І я питав у нього - хто це?

А ще й себе тоді не знав!
Та відчував і я, малеча,
Як той гаптований предтеча
У сірих сутінках вмирав.

2007

Давно над Журавлівкою
Не видно журавля.
Чи згордував домівкою,
Що й не пахка рілля?

Чи вже несила знатися
Й не знати доброти?
Чи лячно повертатися,
Де ждуть (чи й ждуть?) брати?

Вже й Журавлівка виросла
З очеретів-боліт...
Душа, неначе виразка,
На чужині болить.

Дарма топивсь горілкою -
Одна така земля!
...Коли ж наж Журавлівкою
Побачу журавля?

Пародія

Прокидáюсь – поруч Хтось…
Не рогатий – знать не лось…
Без рильця – бо має ніс,
І без хвостика – не біс!
Не згадаю вже сама,
Що було і де… Дармá!
Тихо так встаю (без слів) –
Хтось сердито засопів!
Налякалася – лежу
(Хоч не ліз би “за межý”)
Де там! Хтось вщипнув мене –
Чую – ніченька мине…
Мала з Хтосиком, нівроку
Аж до ранку я мороку,
Що приємна і знайома –
Не долає Хтося втома!
Думала – не зможу так!
Ой ти, Хтосику, й мастак!

… А під ранок (чи здалóсь?)
"Та це я…” - бурмоче Хтось,
Стало смішно вже самій:
Той чудовий Хтось- то Мій!

04.08.2011

Наш любий Києве! До тебе,
Як на паломництво, ідуть,
Світліє над тобою небо,
І серце нації, й майбуть.

І все, чого давно не чути, -
В Софійських дзвонах ожива.
Гримить майдан: Вкраїні бути!
Дрижить по норах вся "братва".

Тріщать мішки. Тремтять іуди,
А "примоскалені" - мовчать...
Ми є Народ! Ми справді - Люди!
Нам гідності не позичать!

Колиска наша - то Свобода,
А пісня - шум Дніпрових вод.
Із Днем народження, народе!
Ми вже - не натовп. Ми - народ!

Старший Хтось малого Хтося
Ухопив вночі за носа,
Хтося Хтось спихнув із печі,
Хтося Хтось вщипнув, до речі,
Хтось скотився й загримів,
Хтось сердито засопів.
Хтось питає:"Хто це вліз?
Хто хапа мене за ніс?"
"Та це я, - буркоче Хтось,
- Отаке наснилось щось,
Сам не знаю, що було,
Та добряче загуло!"
Мали Хтосики нівроку
Уночі таку мороку!
Ось нарешті тихо вдома,
Подолала Хтосів втома,
Старший Хтось і Хтось малий
Сон зустріли чарівний.

(Із Станіслава Пенева)

Вода у наступі, безжальна,
вкриває піна камінь кожний
і кришиться порода скальна –
ніде сховатися не можна.

Затока бідна ледь встигає
поперед хвиль звести фортеці
і віжки течій натягає –
тримає берег у вуздечці.

І неозорі водні милі
відкриті, і безперестанно
звучать попід домами хвилі,
мов клавіші фортепіано.

2011

Я – неба ситець, рваний голос чайки,
Що збиту вись підхоплює дощу.
Я – цукор твій. Мене лиш в чай кинь,
В окріп гарячого “прощу”.

Я – нотний стан і стан душі твоєї,
Обірвані шпалери на стіні,
В обкраденій художній галереї,
В портретах, ненаписаних мені.

Я – неба ситець, латаний вітрами,
Під парасоллю вічного “люблю”…

2006

Надзьобані сутінки
Кришилися зорями
І васильком синім
Дихав ладан:
Вмирають тіні,
Та не вмирають душі –
Вірять сосни, що
Стануть небом…

2008

Горять міських будинків ватри...
Старі платівки Ф. Сінатри...
І тиша ділиться прожитим.
Ти можеш на ніч залишити
Свій аромат жасмину й віскі.
Балкони – вулиці-колиски
Старіють, бачачи це місто.
Ти можеш сісти. Хочеш їсти?
Помріємо про місто Лева
Й посадимо разом дерева
В моїм дворі у передмісті.
Я прошепчу разів ще двісті,
Як я люблю тебе, дуреля....
А пам’ятаєш акварелі?
Мої тобі смішні малюнки,
Дніпро і перші поцілунки,
Твоя у ритм красива проза:
У ній щось з Ніцше і Спінози;
І блюз кімнати, кухні сутінь,
А повінь ванни надвечірня?
В тобі щось непохитно-вірне
Живе в ефемних мегагерцах,
В таксі маршрутних і у серці
Твойого міста, і в мені...

(Із Станіслава Пенева)

...І в лагідних обіймах-берегах
скидає льолю каламутну хвиля
і завмира, покірна і нага,
безплотна – заніміла і безсила.

І берег погляда на кращу з хвиль –
від пристрасті її боронить суша.
І тугу відчува, і лють, і біль,
Негойні рани заховавши в душу.

2011

знову я залюблена укотре
в серпень довговязий і цибатий,
у волосся із відтінком жовтим,
і у звичку топлес засмагати,

у налиті яблука медові,
у округлість помідорних китиць,
у поля, у очі волошкові,
погляд очі-в-очі надивитись,

у тумани і росу ранкову,
у твої натруджені і темні
руки, і розкреслені долоні,
і у мрії наші потаємні,


у сніги на маківках у Альпах,
і у білий одяг наречених,
у тенети пристрастей, кохання,
пульс і натиск крові в моїх венах,

голод і у стан «чекаю зустріч»,
в магію очей твоїх зелених,
у відтінок шкіри, плечі, губи,
у життя під емоційним креном.

Не виховуй мене. Не зоставлю свою автентичність.
Я така, яка є. Ти прийми, а не можеш – покинь.
Я з тобою і так у собі загубилась, практично,
Тож уникнемо вдвох запізнілих і марних прозрінь.
Не випитуй в очей, чи ночує сьогодні в них щастя.
Здогадаєшся сам. Почуття – не умовний рефлекс.
Я й сама так живу: одночасно секрет і підказка,
Неслухняної власної долі безмовний суфлер.
Не старайся збагнуть. Не розкинеш мене по полицях.
Ти зі мною чи ні? Вибирати потрібно колись.
Я сама по собі – сильнодіюча, пряна, левиця.
Хочеш – поруч іди, або всі намагання облиш.
2011

Гарбузи чекають на невдах, гарбузів тих нині – незліченно!
Втомлені, вляглися у дворах…Їх у хати котять наречені:
Штурхають розпечені боки, думають роздати їх побільше…
Де ж ви, шанувальників валки?.. Вітер насміхається і свище –
Він-бо знає, хто пришле сватів: парубок, що без роботи виє…
Фермера не буде й поготів - в фермера є жінка… при надії!

…Може, в місто з’їздить, пошукать? Там же їх – ого! – на кожнім кроці…
Гарбузи глузливо гелготять: «Ой, не підеш заміж в цьому році!»
Однокласник виїхав у Рим (нині й чоловік – за покоївку!).
Інший – від горілки, молодим…Гарбузи залежаться у дівки!

- Що ж робити, мамо? Може, нам на наступний рік поменше сіять?
Чи згодуєм потім кабанам, та й зітрем на тертушку… надію?..

- Будуть і без того кабани! Гарбузи назад викочуй з хати.
Бо сватів же - Боже борони! - пугалом пикатим налякати!
Будеш в парі, як і я жила: будеш дбати, смажити й варити.

…Клятий, виглядає з-під стола – хоче в мандри світом покотити!
Ти його у мандри відпусти, та вручи комусь по Інтернету:
Дай йому зернятком прорости, хай потішить десь Наталю й Свєту –
«Професіоналок», що в чужбу вербувались «посуд витирати»…
Кинь ту «гарбузяну» ворожбу: знайдуться й без Гансів парубчата!
Ти мені онуків народи: щоб мої були – у шкірі й слові…
Геть від нас, перестарки-плоди! Вішай, доню, на вхідні підкову!


2010р.

Тихіше гамору синиць,
ледь чутно. Торкнулась
крилами й хвостами. Запаморочила,
на мить, чутливими вустами.
Уся сукупність таємниць
і сутностей пройшла крізь ґрунт -
тепер на дні криниць.

Схоже, ще б дещицю нам, і,
танець грому й блискавиць
розворушить серця на свіжості ковток,
на бунт!

І сльози б потекли з очей,
бо вперше світ пізнали
й сприйняли увесь абсурд речей,
й згадали як тремтіли...
тихіше гамору синиць.

2011

II.
В парку є одна стежина,
Де колись ходила ти, -
Бачиться, в піску сріблястім
Міг би ще твій слід знайти.
Край стежини проста лавка -
Тут сиділа ти не раз,
Тут прощались ми востаннє...
Тут мені твій промінь згас.
І коли на серці туга,
Наче камінь затяжить,
Закиплять в душі питання:
" Пощо жить? Для кого жить?".
Я спішу на сю стежину
І розшукую твій слід,
І відсвіжую твій образ,
Що в душі моїй поблід.
І гляджу на лавку з жахом,
Чи не мигне тінь твоя?
І сідаю й тихо плачу.
Се Кальварія моя.
VII.
Вже три роки я збираюсь,
Щоб побачити тебе,
Та коли лиш соб наверну,
Щось усе зверта цабе.
Я боюся твого ока,
Твоїх уст, твого лиця,
Як страшного суду свого,
Як фатального кінця.
Якби знав я, що побачу
Вроду пишную твою
В незів'ялім, повнім блиску, -
Я побіг би як стою.
Якби знав я, що побачу
Усміх на твоїх устах,
Гордощі тривкого щастя, -
Я б злетів туди, як птах.
Якби знав я, що почую,
Притулившись край вікна,
Твій веселий спів, розмову, -
Я б спішив туди щодня.
Твоїм щастям, наче сонцем,
Я би серце грів, слабе,
Завидів би твоїй долі
І - забув би так тебе.
Та боюсь, моя небого,
Що не так тебе знайду,
Що вписалися турботи
Й сум у тебе на виду.
Що приглух твій срібний голос,
Що надломаний твій хід,
На лиці твоїм побачу
Чистих сліз гарячий слід.
Бачити, як ти сумуєш,
Як ти плачеш у кутку, -
Боже, ні, і в пеклі муку
Не зсилай мені таку!
Чути жаль твій і докори,
Чути серцем, бо уста -
Знаю - й слова не промовлять, -
О, при думці тій густа
Пасмуга якась кривава
Застилає світ мені...
От тому боюсь відвідать
Я тебе в далечині.
XI.
Я поборов себе, з коріннєм вирвав з серця
Усі ілюзії, всі грішні почуття,
Надії, що колись вільніше ще дихнеться,
Що доля ще й мені всміхнеться,
Що блиснуть і мені ще радощі життя.
Я зрікся їх навсе. У тачку житєву
Запряжений, як наймит той похилий,
Я мушу так її тягти, покіль живу,
І добре чую се, ярма не розірву
І донесу його до темної могили.
Мені не жаль житя, бо що ж воно давало?
Куди не глянь - усюди браки й діри.
Робив без віддиху, а зроблено так мало,
І інших зігрівав, аж на кінці не стало
У власнім серці запалу, ні віри.

Осіннього ранку proprium:
перехоплює подих.
Вакуум простору, стискається в сум.
Мох старих стріх.
Туманом склеїв легені.
І рух сповільнився, і серце
вже здатне на струм.

2011

Сльози і кроки – потоки й мости,
солені ноти і прісні.
Свашці кирпатій доріг не знайти
в царство крислатої пісні.

Віхи епохи – гербарій з гербів,
віхоть планиди сухої –
викажіть вітру мовчання гробів,
що не знайшло супокою.

Хай рознесе він по гніздах сердець
віхолу часу і спрагу,
з неба відлиє для слова свинець,
для Батьківщини – відвагу.

Б’ється у грудях, тремтить на щоці
і розпинається щемом.
Сльози і кроки – правда і ціль,
поки не всохли – живемо.

Поки до щастя стежина летить,
колір міняє сутанний,
поки ще тепло мені від ходи
а між акордів – духмяно –

сльози і кроки – потоки й мости,
солені ноти і прісні.
Хто би струною тебе пригостив
й голосом, вигнана пісне?

3 Серпня 2011

Але якщо твій хрест –
це я, -
забутий дім,
безсонні ночі –
мені болить любов твоя
і вірші бісівські,
пророчі.

Але якщо ні рук,
ні ніг
і там, де очі,
білі плями –
я визнаю себе, як гріх,
як зло
химерної Омани.

Підступне лихо, ой - підступне!
Бува, лишень ногою тупне
І вже сіріє день від нього,
І вже кривулиться дорога:
В потилицю жорстоко диха
Неждане, проклятуще лихо.

Втекти бажаєш. Ноги - ватні,
Лещата лиха акуратні
Додолу хилять добру долю,
Полонять думи, гнітять волю.
Зігнуло лихо раз і вдруге
І - ти не витримав наруги,

Упав... Втекти ж не стало сили:
І страх, й недоля - повалили.
Нестачило сердезі духу
Вхопити лихо те за вухо,
Піднять на глум потвору дику
І... зацідити їй у пику!

Хоча у народу вродило не густо,
Залізли до нього козли у капусту.
І, хоч небагато тієї капусти,
В кишенях козлиних- капусти не пусто.

Тут сірі вовки налетіли і гордо:
Одного за горло, а іншого в морду.
І, щоби не стало в козлiв зовсiм пусто,
Козли i вовкам уділили капусти.

Така вже вона, іронія зла-
Годуємо вовка ми і... козла.

Невротичними краплями – сльози змарнілих зозуль…
Ти бажав би... спинити мене, але слід звечорів…
Я хотіла б почути (слова поділивши на нуль):
«Перетвориш на янголів сірі старі ліхтарі?

Розітнеш забуття загрубілих забруднених трав?
Віддзеркалиш дитинство? Теплом перевершиш блакить?»
…В невідомість янтарну хтось інший тепер завітав…
Тільки холодно тут. І зозуля зрадливо мовчить…
2011 рік

смикаю за рукава час
то щоб швидше а то щоб став
заварюю каву чай
пускаю вінки на став
запалюю на вікні
свічку
пічку топлю
лю
люблю
голос твій сміх і тіні
рук по нерівних стінах
райські у сни падіння
тільки би на вікні
промінь не блиснув
ні
ночі б на три доби
лю
люби