Мальви - твої руки
Вітер - твої коси ,
Що мій ум широкий
В даль глуху відносить.

Ти зіткана з світла,
Що ясніш за зорі.
У танок осінній
Ти зайшла поволі,

Ніби в теплу воду.
І не озирнулась...
Весни йдуть зі сходу,
Весни сяють світлом.
Вітер вже не грає
Мальви диким цвітом.

( ті вітри батистові
в теплий край тебе несуть
разом з моїми мислями,
що зачепилися шпилькою
за твою красу )

...Вона лиш тільки посміхнулась,
А я вже з пензлем на блакить
Багряним серцем доторкнулась,
То смутку полум"ям горить.

Я не такий фартовий, щоб ловити шанси,
Як на кінець- "Початок" і сто сторІнок вглиб,
Лиш пам"ять ,спогади,ті два рядочки вальсу,
Та вже станцьовані...тоді ще ми могли б.

Але ж ти думкою яскравою залишся,
Та фарби ще подумають:"Чи варто,чи не слід?"
завше свободі ти весняній підкоришся,
Бо то вже досвід пережитих бід.

Землі на втіху
Весна ввірвалась -
Сніги зі стріхи
Порозлітались.

Із теплих далей
Летять лелеки,
Зими печалі
Тепер далеко.

Небесне птаство
Защебетало -
Я вже у власті
Весни начала.

Тепло у грудях
Аж розпирає,
Шукаю в людях
Для себе раю.

Душа причастям
Себе напоїть,
І всі напасті
Минуть з зимою...

СердЕнько, бийся,
Спивай любови,
В небесних висях
Одна лиш мова!
весна 2010р.

Ще тріпоче ніч
на плечі, як шовк
шаликом душі.
Соловей замовк.
Поміж нами ще
не загас вогонь
втомлених очей,
подихів, долонь.
Травень у бузках.
Ранок на вікні…
Як шкода, що день.
Добре – що одні…

В краю, де трелі солов’їні
Проймають більше, ніж солодкий сон
П'ю чай небесної глибіні, -
Заварка – зорі, молодик – лимон.

Два серця доля розлучила.
Далекий пруг, мов спогади чужі.
Та вірю – ти чифіриш, мила,
Як я всю ніч - і від, і для душі.

Імлу розсіє сонячне проміння, .
Осушить роси вітровію фен.
Спасибі, рідна, за порозуміння,
Приходь іще у пам’яті кафе.


15.03.11.

1.
Мамо,
горе робить мене німою
перед тобою...
Мамо,
щастя робить мене німою
перед тобою...
Двоє -
тільки двоє нас,
я дізналась про це
пізно.
Двоє -
загубились колись, так рано,
знайшлися -
пізно.
Тільки встигла ти
все на світі мені розказати
своїми піснями,
мамо,
встигла ти
цілий світ мені напоїти
своєю любов'ю,
мамо...
А тоді -
так тужили в розлуці,
чи німо, чи криком -
не дні, а рОки.
І тоді,
як знайшлися - здалося,
минуло у згубі
стонадцять рОків.
А тепер
знов, як здАвна -
щастя
робить мене німою,
горе
робить мене німою
перед тобою,
мамо...

2.
Але ж мамо, мамо, зачекай!
Не втікай - то в Київ, то в Варшаву.
Пам'ятаєш донечку ласкаву?
У мені хоч раз її впізнай!

Ще лишись. Ще пісню заспівай,
хай твій голос тут побуде з нами.
Як дитина ревно просить маму,
так і я - аж сльози через край!

Заспівай тихенько, як колись,
ту, колишню, про коня й дівчину,
ту прекрасну, що за нею гину -
голосом до мене прихились.

Не лишай мене, не покидай
Отаку - слабку і нездужаву.
Не втікай - то в Київ, то в Варшаву -
в старості на мене зачекай...

2001

Коли згасає днина,
Коли світає ніч,
Ти спиш, моя дитино,
Ти з Богом віч-на-віч.
І бавишся зірками,
І пацаєш хмарки.
Ми старші за роками…
Які ж ми малюки!
В очах твоїх веселка,
В душі твоїй весна –
Божественного дзеркало,
Одвічного струна.
Дитиночко любима,
Ти промінець Творця.
Мудріша ти, дитино,
За матір і отця:
Ходити вчишся ніжками,
Літаючи в світах.
А щастя – це усмІшка
У тебе на вустах.
Ось грудь, моя дитино,
Рости на молоці:
Любов моя – перлина
У тебе на щоці.


10.03.11

Скарай мене, Поезіє, дорогою,
Я стільки не добрав на ній думок...
Дорогою і людською тривогою
Карай, карай, щоб голос мій не мовк!

***
Отак би йшов і йшов
До скону підошов,
А далі – й босоніж
Із осені у весну.
Хай ноги не несуть,
Руки немовби перевесла,
Не в цьому суть.
Спинюсь – як упаду
Чи шлях зумисне перекреслять.

Жовкне лист на верхів’ї беріз,
І туман над Десною спроквола снується,
І туманіє зір під навалою сліз,
І на все озивається серце.
Це пора призабуть, ким ти був, ким ти є.
Це нагода заглянуть у завтрашню днину.
...Що так хутко павук на ожині снує –
Карту Лети чи шлях журавлиний?
***

Цього літа не випало буть на Десні.
Мою давню відраду заступила лікарня.
Тільки в снах медоносив луг,
Тільки в снах чорногузом верба клекотіла.
І хотілось добути із білого всі кольори,
І на стрекіт і висвист розбити тишу...
Цього літа не випало буть на Десні,
Та Десною я думав і дихав.
***

Плакучі верби припиняють плач,
Сором’язливо віття одгортають,
Коли берізки, кинувшись у скач,
«Метелицею» кола пролітають.
...Мабуть, веселі люди садовили їх,
Мабуть, пісні позагортали в лунки,
Бо й досьогодні на Десні лунає сміх,
І жарти з чаркою розлунюються лунко.
P.S.
Воістину – на всьому,
До чого людина доклала руку й серце,
Навіки відбилась її вдача.

***

Каштан засмаглий, двійко жолудів
Та кетяг горобини –
Оце й усі сусіди мого столу.
Каштан навча вагу відчути.
Жолуді оповідають про могуття дуба.
Мугиче тихе мурмурандо горобина.
Як і додам щось,
То хіба що очеретину з-над Десни
Та гілку терну з Чернечої гори.
Для рівноваги, звісно.

Прокинусь.
Протру очі
І проснусь.
На сонній шибці витру місяць сонний.
Лиш сон із пам’яті про тебе не зітру.

берези слухали стояли тонкострунні
чекали на розхристаних орфеїв
сміялись фавни шепотіли феї
і легшав лід залежаний трофейний
на бурому і мокрому безрунні

у первоцвіті танула зірниця
коли земля зітхала повногрудо
проходив лось повз тишу і остуду
і лущив мох і рогом сонце кудлав
і пух лишав на вигрітій сільниці

Прислухайтесь: акорд цей - чарівний!
Проснувсь у нім весни бузковий вітер,
Перегук птаства, ніжний трепет віття,
Прозорий дощ, веселий, мандрівний...
Прислухайтесь: акорд цей - чарівний!

Ледь двері прочинив у таїну,
А вже зумів навік приворожити.
Летиш у вись з ним, падаєш у жито,
Пливеш, як хмарка, в срібну далину.
Ледь двері прочинив у таїну...

Йому підвладні порухи душі,
А заборони людські - невідомі.
У кожнім з нас, немов у власнім домі,
Царює, наче сонце в черемші...
Йому підвладні порухи душі.

І вже несила відігнать, забуть,
І ти вже інший сам перед собою -
Стурбований сторонньою журбою,
Схвильований, пізнавши дива суть.
І вже несила відігнать, забуть
Акорд чарівний...

У будь-якій ідеї
сльози - вічні,
але блукання й промахи
стирають нанівець
думки дотичні
і пальці скуті
дивними судомами
тож краще йти сміливо
навпростець

А почуття
Бог розділив крапками й комами.
на всіх шосе столичних
фонить у рудаментах
біль содомами
засвідчивши
твою дволичність

У пізнанні
не варто йти навпомацки:
від цього забагато ран та вивихів.
нова невдача відгудить,
але хронічні коменти
пищать на дні,
а ми ж не вічні ..

Я у чорному - не відучора,
і лицем і поставою - чорна,
як стара потемніла фреска,
ніби це крига часу скресла
наді мною,
як над рікою,
вже, здавалося, й неживою
після такої зими...
...Господи, сохрани
дні мої - по всенощних горя...

1997

Ні, це не образа - просто біль ,
ні, це не байдужість - просто втома.
Сонце нам не освітило дому,
місяць ночі нам не освятив.

Це не божевілля - просто сон:
він мені багато напророчив,
пам'ять мою правдою наврочив,
спомином безбожних молитов.

Це вже не брутальність, а біда,
це вже не жорстокість, а розпука -
піднеси свої гарячі руки,
остуди до білого вікна!

Тужить вітер. Барви губить світ.
Крона неба опадає снігом.
Привид ночі виринув з-під криги
білих рік - і вечір почорнів...

Вже образ немає - біль лишивсь,
вже нема байдужості - лиш втома.
Вже мій шлях в тумані золотому
десь на віки-вічні загубивсь...

1997

Її потрібно було відпустити,
Язик розбив їй серце вщент.
Полуду на очах вдалось лишити,
Любов же вмерла у тіні легенд.

Її потрібно було відпустити.
Як в небо птаха. Небо збереже.
А я не зміг... Вандали топчуть квіти.
Нерон загрався з дивом Фаберже.

Її потрібно було відпустити,
Не для Хуана те сомбреро було.
Не буду скиглити, не стану я радіти.
Запам’ятаю. Все одно любити буду.


05.10.2010.

Сонячний зайчик
на ймення Світланчик,
Променя раннього
радісний син,
Має веселу
допитливу вдачу –
Це непосида
з усіх непосид.

Зранку він чуба
лоскоче ялині
І перелічує
шишки на ній.
Потім, послухавши
співи пташині,
Сам повідає,
що бачив у сні.

Далі біжить
привітатись до річки,
Грати із хвильками
в довгу лозу,
Ще – погойдатись
на вітах вербички
І помогти їй
чесати косу.

Зайчик не має
спокійної миті –
Стільки на світі
Цікавих є справ.
Як ви гадаєте –
носики дітям
Хто це веснянками
поцяткував?

Хто не дає
зранку бути ледачим,
В торбу яскраву
збираючи сни?
Вірно! Це – зайчик
на ймення Світланчик,
Променя раннього
радісний син.

2011

Два Пути идут на Запад, и Два на Восток
Два Пути стреляют карму у разбитых дорог
Они смеются в спину нищим и в лицо богачам
Два Пути сойдутся в танце по горящим углям

Два Пути ведут на Север, вгоняя в прах умы
Они сойдутся на закате в свастике Кайлас-горы
Они восстанут в доме Солнца прорезая красоту
Два Пути войдут петлей в нирвану-пустоту

Пр.
Как наша жизнь - рождение и смерть
Два Пути сомкнутся в точке на нуле
Беспечно-вечно прорезая красоту
Два Пути идут...

Два Пути в начале, и Два Пути в конце
Один Путь - печаль, Он же - смирение дней
Он - естество воды и власть застывших часов
В нем сотни тысяч частей, но он пуст как бог

Два Пути - это бремя, Два Пути - засов
Два Пути это хаос в наборе истерзанных слов
Два Пути сольются в устье вневременной реки
Один лишь миг единства, до того как разойтись

Пр.

2011

Однажды, на Заре Цивилизаций,
Восстанет Камень против своего Творца
Поднимется Асфальт над головой,
Бетон раздробит кости

Настанет Эра Камня,
Тишина Веков и Вечный Хлад
Безумства проблеск, порожденный Тьмой
Что породил Начало, породит Конец

2011

Це життя хронічно хворе
нескінченним дежавю.
Сум, тривогу, радість, горе
проживу і доживу
дублем номер ікс у кубі
чи квадраті. І коли
знов на глобус пальці грубі
лиха вкажуть – вже були
біль і сльози, гнів безсилий
від нових цейтнотних «див».
Ми у світі – кратність цілей
для дамоклових мечів.

Юрій Лоза співає пісню про тридцять років –
Час, коли жити добре, час, коли мріяти час.
Нині мені за тридцять. Сорок і трохи більше.
Більше, але ще трохи – буде аж п’ятдесят.
Що за роки? Мов коні – спалахом по стежині…
І пролітають хмари… Де ж то отой рушник,
Що під ногами в церкві білим теплом розлився?
Зник. Затоптали коні. Чи забруднився? Втік
Час, ніби голка в море. Мов паперовий човник –
Білою плямою… Ми…
Хто в цьому світі ми?
Завтра підемо звідси. Завтра вже буде пізно
Мріяти і чекати… Не доживе до ста
Жоден із нас. Лиш пісня, пісня про тридцять років
Нам нагадає знову… Знову розчулить нас...


2011

Місячним рогаликом
смакувала нічка.
Зоряна стежина
милувала річку.
Чепуряться зорі-
сукні сяйво свята.
Трепетно цілує
гілка верби м"яту.
Неба темний атлас.
Тихий щем у серці.
Зачаївся смуток
в шовковім озерці.
І упали крихти
зорями із неба:
папороті квіти
майорять для тебе...

Я до тебе
не просто приходжу -
я щоразу до тебе вертаю
з того світу, із того краю,
де сама себе не знаходжу

Як додому з війни солдати,
як невинні з тюрми на волю -
до притомності
з дикого болю -
так я мушу до тебе вертати.

Залишивши життя за собою,
я іду, мовчазна і окрема...
Подаруй мене мені знову.
Зустрічай -
я вертаю до тебе!

1996

I.
Не встигло світло збігти з черепиці,
заледво тіні зняти зі стіни,
як завіконня, у котрім не спиться,
злітало ширмою, стинало сни.
На двері і на ключ надії мало.

Вина вчорашнього добротна сухість
блукала піднебінно. Далебі,
хто вчора бачив дно – той мало слухав,
заливши море істини собі
у темні порожнини міжпідвалин.

II.
На площу більше прибувало люду.
Стікаючись на барабанний дріб,
вони вируслювали звідусюди.
Соли і квась, видовище за хліб
приймай і забавляй глумливе око.

Вели мерця, душа за ним – у п’ятах
плелась, у кроці колисала тінь.
Вели, кляли, видушували свято
із постаті. На тлі відлуння стін
покора перейшла у жвавий докір.

III.
У ката на плечі присіла згуба.
Закочене підліктя різника.
Ударило затишшя перед зрубом,
бо вище голови знялась рука,
вбиваючи бажання лити осуд.

Коли, кому й за ким – зола і фенікс,
відроджувати біль, посісти трон,
по праву стати смерті нареченим –
відкрити їй лише своє нутро.
Ніхто вже не дивився, навіть косо.

IV.
Таке відлюддя – хоч бери і вішай
нестримність уст на вичити очей.
Підлезий світ ожив, ставав теплішим,
це мить, коли любов не запече,
а виїсть душу і погасить пекло.

Губителю, ви кров із рук не змили,
на Боже клали праву і клялись
так пристрасно й до запаху могили.
Над вами клекотіла гніву вись
і роздавала чужину лелекам.

V.
Надулися думки. Легені впали –
повітря зникло і забрало "чук...",
б’ючись у ляпасах об люд відталий.
В калюжу із червленого дощу,
крім голови, загрузло зазирання.

Нелегко бачити на серці шрами,
ще важче – залишатися у снах
зашклити небо у зіничну раму,
до піни в роті побороти страх
і щохвилини ждати мить останню.

VI.
Новини прогоріли язиками,
димілися чутками, та внесли,
від крові теплий, коректив. Регламент,
вдавав небіжчика. У гул незлий
дзвіниці кинули тривожний колот.

І той губив луну, чіплявся мурів,
до нитки пробирав, у горлі груз,
вдягаючи обличчя у похмурість,
ладнаючи гортань під іншу гру
і замикаючи думки у коло.

14 Березня 2011

Сияй во сне усопшего Посла
Сияй во мне, сияй во мне

Лети сквозь двери мира, Тишина
Лети со мной, лети ко мне

Я отпущу свои грехи, моя Душа
Пока с тобой, пока в тебе

Гори в моей ладони Ясный Свет
Гори сильней, гори сильней

Я хочу тебя к себе, моя Звезда
Иди по Тьме, иди ко мне...

2011

Між нами -
і далеке, і близьке:
уже удвох,
але іще не пара.
Тремтить в долонці
щастя боязке.
А, може, то й не щастя,
а примара?

Голубонько,
не віднімай руки,
дай шанс чуттям,
що роблять перші кроки.
Вони сьогодні,
наче малюки,
цікаві й полохливі,
мов сороки.

Вони в сум'ятті
(з ними теж і ми),
їм хороше
і трішечки бентежно,
бо день весни
вродивсь серед зими,
і любиш ти,
і я люблю безмежно.

Між нами -
і далеке, і близьке...

Я думав, Десно, не тутешня ти,
Бо ж так несешся-рвешся по рівнині,
Так безнастану крутиш течію свою
І береги нещадно крушиш.

Я думав, Десно, десь з далеких гір,
Коли ще на Землі дива вершились,
Ти вийшла якось на слов’янський слід,
А повернутися додому не зуміла.

Я думав, Десно, те і се про тебе,
Допоки не схилився над собою...
...Які ж до зойку схожі долі
Трапляються в людини і ріки.

ЛЮДИНА частина ПРИРОДИ.
ПРИРОДА частина ЗЕМЛІ.
ЗЕМЛЯ - це частина СВОБОДИ.
СВОБОДА НАЛЕЖИТЬ МЕНІ!
2010 р.

Я твій світ розфарбую
Веселковим намистом,
Небом світлим і чистим,
Щоб дзвеніла блакить!
Я твій світ розфарбую
Із невіданим хистом,
Феєрверком іскристим,
На життя, не на мить!

Я тобі подарую
Свої фарби казкові,
Різнобарвні обнови,
І малиновий цвіт!
Я життя розфарбую
У мазки кольорові,
В аромати чудові,
Щоб яскравим був світ!

Немає часу для чекання!
(Хай як зворушливо звучить).
Завіє холодом прощання
І все невпевнено згорить.

А, може, хтось з життям у змові
І не торкнеться жар його.
Бо в цьому світі випадковім,
Сумління, наче й не було…

Немає часу зрозуміти:
Що неповторним є життя,
Що ми народжені радіти,
Що наша молодість одна…

Бо десь на грані божевілля,
Коли залишимось без сил,
Пов’яже старості коріння,
Не прикладаючи зусиль.

…на простоти людської масу,
На задоволення бажань,-
«Сьогодні» в нас немає часу,
А «завтра» скажемо: «На жаль»…

Набридло у черзі стояти
За щастям, поділеним вже.
Ми просто німі експонати
Замучених совістю сфер.

Нас вабить усе незнайоме,
Прожите нас вабить також.
Та тільки здолати підйоми
Не кожному, мабуть, дано.

Тому набридає вивчати
Одвічний життя лабіринт.
Його не існує на карті…
Його неможливо пройти…

Які ще я матиму ролі
У цьому спектаклі життя?!
Бо серце моє на пероні.
Залишилась тільки душа.

Бо серцю набридло чекати
На щастя, без тіла й очей.
Бо всі ми в житті експонати,
А Всесвіт,напевно,- музей…

КОЛИСЬ НАСТАНЕ ЧАС РОЗПЛАТИ,
I ми без жодного слiвця
За всі гріхи свої заплатим
Цiною власного життя.

Колись прокинетьcя сумлiння,
Що зараз солодко так спить.
Своєю зрадженою тiнню
У наших венах закипить.

Колись розiрвуться кайдани,
В якi закований цей свiт.
Земля зростеться з небесами,
Не залишаючи надiй.

А ми шукатимемо вiри
В безоднi завтрашнього дня.
Свою втрачаючи довiру
До вже несправжнього буття.

... Бо неминучий день розплати,
Коли без слова каяття
Ми нерозсудливо заплатим
ЦIНОЮ ВЛАСНОГО ЖИТТЯ.

Прокинься! Бо Всесвіт чекає,
Він знову на тебе спішить.
Прокинься! Залий горе чаєм,
Що болем у тобі кипить.

Прокинься! Бо досить дрімати,
Зітри божевілля з очей.
Прокинься! Бо можеш проспати,
Можливо, найкращу з ночей.

Бо можеш залишитись вічно
У тім, віртуальнім житті…
Аж поки набридлива кішка
Подряпає серце тобі.

Аж поки настане прозріння,
Що зовсім не схоже на сон.
І вип’є тебе, наче зілля,
І стане похмільним вином.

Прокинься! Бо хитра сонливість,
Вже твій затуманила зір.
Прокинься! Бо є ще можливість,
В руці потримати весь Світ!

Я не знаю, що таке самотність,
Та, чогось, знайоме це мені.
Ніби, я в глухому безголоссі
Намагаюсь крикнути… Та ні!..

Кожен звук вдаряється об стелю,
Неспроможен просто далі йти.
Наче, в тій, розтоптаній пустелі,
Він блукає, поки не згорить.

Я не знаю, що таке втрачати,
Опускати впевненість на дно,
Напівмертву душу доглядати…
Та, хіба, мені не все одно?!

І нехай я, іноді, цинічна,
Неспроста іронія моя.
Я була обкрадена публічно
Невразливим злодієм життя.

Я не знаю, бо не хочу знати,
Бо самотність – це є втрати тінь,
Бо боюся голову втрачати.
Та, чогось, знайоме це мені.

Війна - то найтупіша гільйотина,
безжально мучить долі,роздира,
всю людяність,релігію ,провину,
то обезчестила ,лиш кісткова труна,
не личить до плоті солдата,
від голоду пух не за жменю зерна.

Насердний орден душу не залічить,
То материнське серце,там мертва сивина,
Востаннє сина,в порубане обличчя,
Слізьми цілує, та їм немає дна...

Свищава черга - дітей війни ракетних,
Трощили землю й давно мертві тіла,
Життя мовчати і пам"ять їм безсмертна,
Згадати подвиг...що кров"ю омива.

Коли мене у вічність понесуть
Мої, на диво, невблаганні крила,
Я зрозумію ту найвищу суть:
Для чого в світ з’являється людина?!

Для чого нам призначений політ,
Що так зухвало прагне нас зламати?!
Хоч ми й не йшли за долею у слід,
Та, все одно, навчилися літати.

І, хоч би як, навчилися нести
Усе, що нам накинули на плечі:
І мить розлук, і тіло самоти,
І навіть гнів розбещений, до речі.

Можливо в тім і є найвища суть,
Щоб подолати все змогла людина.
Бо лиш тоді у вічність понесуть
Її святі, невидимі ще крила.

В думках порізаного фальшу,
Щодня шукаємо ту мить,
Де ще життя квітучим маршем.
Над нами досі мерехтить.

Де гостре лезо вже не ріже,
Не ділить більше на куски.
Все, що нам стало найріднішим,
Все, що Господь подав з руки.

В думках шукаємо відради,
Самі втішаємо себе,
Що клятий біль смішної зради,
Нас стороною обійде.

Що не заплачуть наші діти,
Бо ми наплакались сповна!
В думках… ми можемо радіти,
В думках обмежень тих нема.

І все життя квітучим маршем,
Вже спалахнуло в наших снах.
І більш порізаного фальшу,
Ми не шукаємо в думках.

Казковим промінням світанку
Виблискують очі твої.
Кохання п’ючи аж до ранку,
Всміхаються ніжно мені.

Якоїсь бездонної тиші,
Шукаючи, ніби, в вустах.
Кохання в полон знову кличе
І всмоктує нас на очах.

Мінливим оманом прозріння,
Бажанням, так схожим на сон.
Без подиву і без сумління,
Пірнули любові в полон.

Вчорашнім ще подихом ночі
І дотиком зморених тіл,
Прив’язана бути так хочу
До тих незрівняних світів.

Кайданами скутої ласки
Приковані ми до життя.
Життя…, що так схоже на казку,
Якби ж не було їй кінця…

Безмежність акапельного мовчання,
Мовчання без непотребу й брехні.
Загубленого щастя крик останній,
Нам досі сняться часто уві сні.

Занедбаними косами розпусти
Все стало, що колись було святим.
Вплітаючись в гріхи свої розкуті,
Занурюємось з головою в них.

І замкнутими колами блукати
Прийдеться нам, бо вже пройшла пора,
Коли могли і світ ми подолати
І ненависть, що в нім тоді була.

І завжди, заглядаючи в реальність,
Ми бачимо один сумний кінець.
Та зглянувшись, ота бридка банальність
Не йтиме більше з нами під вінець!

Я вічністю твоєю хочу стати,
Наповнювати радістю тебе.
Коханням божевільним проростати
У погляді твоїх п’янких очей.

Я хочу загубитися спросоння
У хвилях непростої течії, -
У пристрасті, у лавах беззаконня,
Де все для нас, а ми от нічиї.

Я хочу задихнутися світанком,
Розтопленим, неначе шоколад,
На кожному шматочку твого ранку.
Спокусою родившись на губах.

Для тебе хочу завжди бути перша,
Не падаючи, як отой листок.
З тобою відчувати силу звершень,
Пронизуючись нею до кісток.

Та, все таки, найбільше, мабуть, хочу,
Заснувши на оголенім плечі,
Прокинутись тихенько серед ночі
І всесвітом лишитись у тобі!

Не випивай холодну кров
З напівзруйнованого серця.
Воно вже більше не озветься,
У ньому висохла любов.

Не продавай мої слова
Незацікавленій особі.
Ти загубився сам у собі,
Платити ж мають почуття.

Не замикай невинну ніч
В зарозумілім без віконні.
Бо все в любові незаконне,
Все випливає з протиріч.

Не вибивай квітучий сад,
Що був лицем порозуміння, -
Твоє невидиме сумління
Перетворилося на град.

Не вимагай піти з життя
Мою розлючену самотність,
Бо твоя вільна безтурботність
Не потребує каяття!!!

***
на дні океану
каштани гойдаються як рифи
будинки стоять як скелі
а я
зеленопера
поміж іншими рибами
що як люди поважні
розкуто пливу Хрещатиком
*

Відкладу читання, заплющу очі й бачу:
Збирає хмиз він, щоб зготувать вечерю.
Не знати, чи юдей, а чи тубілець.
Відомо лиш, що сталось це в суботу,
Коли роботу заборонено Всевишнім.
І от його знайшли та й привели у табір.
Звернувсь Мойсей до Бога і почув:
«Укаменований хай буде цей чоловік!»
І вивела громада його за табір,
І був забитий він камінням.
Може, й не знаючи, за яку саме провину.
Бачу укаменованого того чоловіка
В пустелі, коли ще ж і юдеї
До пуття не знали приписів Господніх.
Тож не випадково після події тої
Всевишній наказав Моше, аби юдеї
Ціціт зробили – китиці по краях одежі,
Аби накази Бога пам’ятати повсякчас,
А не ходити за серцем та очима.
Бачу укаменованого того чоловіка
Думаю: а нагодись тоді Ісус із Назарету.
Не звернувся б він за порадою до Бога,
А сказав би без остраху громаді те,
Що через тисячоліття кинув фарисеям,
Як ті глузливо дорікали,
Що зголоднілі його учні
Зривають колоски ячменю в Святу Суботу:
«Милости жадаю, а не жертви!».
То теж були слова Господні.

Дві тонкі гілки обнялися,

Двоє закоханих між собою обвилися.

Як зірки в небі золоті

Любуються красиві, молоді.


Поцілунками вкриває шию лебедину,

Руками ніжить свою малу пташину.

Як дві лілеї на лататті

Звиваються на легкім платті.


Гарячий подих на вушко шепоче ,

Як з милим прощатись не хоче .

Немов цвіт вишневий у саду

Кохання народилось на біду.

Там, на дні,
від очей завидющих,
тиха гавань
для наших сердець.
Білі краби,
розкішні медузи,
привид сонця
і чорні пастки.

І загублені тіні
фрегатів,
і монет втаємничений
блиск.

Я тебе підіймаю до неба,
і на тебе молюсь
з глибини.

Соколиний погляд прокльовує н`аскрізь душу,

Ранить, ранить, б'є нестерпно.

Перетворюється кров на сушу

І кутається в ніч безмертну.


Ти ринеш, ринеш у світи

Своїми снами квітчастими.

Соколиний погляд закликає: "лети!"

Понад р`іками хвилястими.


І плинеш, плинеш морем голубим,

Впиваючи цілющії краплини.

Стаєш ти братом вітров`им

І можеш бачити життя усі перлини.




2011..14.03.

Чи є в мене крила? – звісно нема.
Як краще сказати тобі.
Із самого ранку болить голова,
Ще досі той хміль у мені.
Я випила вчора лиш келих вина,
А може і три, не згадаю.
І знову тремтить у руках тятива,
Так плавно я стріли пускаю.
На що людям крила, що серця не мають,
Давно не летять їхні стріли.
Ворота у рай вони не зламають,
Хоч як би вони не хотіли.
До чого тут стріли? Я не розумію?
І плачеш ти знову для чого?
- Мені ти це скажеш, а я побілію.
Благаю…за ради святого.
І знову сама із собою хмільна,
Я просто тебе відпускаю.
Додам лише трішки у келих вина,
А завтра усе це згадаю.

Мне снится радуга по ночам,
На безоблачном небе,
Предаваясь мечтам,
И где бы ты ни был –
Я помню…

Мне снятся розы в саду,
И далеко улетая,
Я лишь одно не пойму,
Почему я тебя
Так и не знаю…

Мне снится жизнь как во сне,
Будто все на планете,
Говорят о тебе –
Только в розовом цвете.
Поверишь?

Ускользают мечты куда-то,
Только сны остаются со мной.
Как понять, что от жизни мне надо?
Ты ведь не знаешь,
Ромео?
2.08.09.

Ми будемо разом у цім лабіринті долі:
Поставим рояль у траві, заведем собаку,
Підкову на двері, на стіни – картини, якір.
І будемо грати солодкі сімейні ролі.

Рядки із Верлена, повільні сонати Брамса,
Чаї на осонні, легенький мережний зонтик…
А сонце пливтиме, пливтиме по горизонту
В обіймах у неба, немов у весільнім вальсі.

Пектиму канапки, гортатиму дні газетні,
Рожевий графин, а на сон по ковтку кагору.
І буде сльоза лоскітливо тремтіти в горлі,
І серце розчулять зворушливі знімки-ретро.

А хочеш, візьмéмо усі найтепліші фарби,
І так, як ти любиш – ідилія в літніх принтах?... –
Чарíвний Кларк Гейбл, захоплена Грета Гарбо…

Я вже застрелúла тебе в паралельному лабіринті!

Коли почуєш чайки голосіння,
I в хвилях вловиш місячний прибій,
Згадай ,коханий, молодe горіння,
Іскристий світ не гаснучих надій.

І не питайся де поділись рОки,
Чом інеєм укрилася коса,
Чому я завжди чую твої кроки,
Коли спадає ранішня роса.

То ж не тривож минулого, не треба,
Ми ще разом, погасла вже весна,
Своїм теплом, мов сонцем серед неба,
Ти грієш ніч, хоч за вікном зима.