Пильнуй, щоб карбування якомога
було чіткішим. Як і велич в рисах.
Зробімо дещо вужчою корону:
не полюбляю я горшків парфян.
А надпис – тою ж грекою, еге ж бо,
без кпин і многозначностей гіпербол,
аби, бува, з їх нюхом римських пров,
проконсул не наябедничав Риму;
але, нагадую, повинен бути гордим.
А на звороті викарбуймо, певно,
атлета з диском, ні – нехай ефеба.
А над усе тримай на оці сам
(і ти, Сифасте, наглядай в обидва),
щоб після карблених «Монарх», «Спаситель»
стояло елегантно «Грекофіл».
І збав цих мудрувань, штукенцій в дусі –
«Які ще греки? Що за еллінізм
у нас за Заґром, казна де від Фрати?»
Є варвари – ще ті, а понапишуть
бува нівроку. То невже ми гірш?
Урешті, добираються до нас,
вертаючи зі Сирії, софісти
і лірники з віршами, інша рвань.
Ми, бачмо, схильні і до еллінізму.

іду крізь лютий – зміна зовсім близько,
в повітрі вже оновлення розлите,
а ти не рушиш з місця... сніжно. слизько.
твоє обличчя сльотою омите.

стоїш - і не змигнеш. минає вічність...
моя скульптуро спокою й печалі!
колись у серці променіла ніжність –
тепер воно мовчить, німе від сталі.

найдовший день в червоному промінні
згасає на порозі майбуття...
а ти стоїш – увічнений в камінні.
байдужий і холодний до життя.


лютий 2009 р.

чорним хлібом, шкоринкою,
з терпким кмином - вечеряю.
десь у небі хмаринкою
білим смутком по тобі - тужу.

чорним я на півтони
життя своє звично - міряю.
біле пір’я не тоне.
на згадку його бережу.

чорні букви, мов спам,
чорні справи у пресі - пишуть.
білі ангели там, в Небесах,
за гріхи наші й помисли - плачуть.

чорні коні мої здорожені
парою в сутінках - дишуть.
білі крила чомусь стривожено
ти ховаєш за спиною. бачу.

чорні смуги посеред білого:
мов вугіллям, вони - мальовані.
білий сніг мої спомини
тихо в пам’яті - замете.

чорні очі твої зажурені:
чи потомлені, чи стурбовані.
білий тигр тихим поступом
новорічної ночі іде.


січень 2010 р.

УСІ перекреслені спомини стали на весну птахами.
НАЙкращими першими квітами повниться наш Past Perfect.
А БІЛЬ кольоровими викладе серце моє камінцями -
у тиШІ розчиняться звуки: допонять нічний ефект.

І знов на моїм ПОрозі постане знайомий виклик.
І знову пливтимуть РОКИ - сміятимусь їм у слід.
Триматимеш мої руки: ХОлодні. До цього звикли -
хоВАЮ гаряче серце у білий бездушний лід.

Ти дивишся просто в небо - туди, де немає ходу.
Мої найдорожчі сльози гойдатимуТЬСЯ на віях...
Шукатиму В НАШИХ душах я прихистку від негоди:
отрутою зло пульсує в отих найсолодших МРІЯХ.


березень 2010 р.

Я далеко від Сонця, а ти - ще далі.
Я - статична, без руху, а ти - пульсуєш.
Моє серце - це сплав надміцної сталі.
Ти - енергія світла. Мене не чуєш.

Я повільно ступаю. Рахую кроки.
Кількість сходинок знати - питання болю.
А до тебе - півсотні космічних років.
І ніяк не дійти... Не змінити долю.

Я дивлюся на тебе - очей не звожу.
Бракне слів: навіть мрія тривожно-зайва.
Ти - пульсар. Я без тебе уже не зможу.
Я - одна. Наді мною - Блакитне Сяйво.


квітень 2010 р.

одна самотність,
дві людські душі,
три слова, що здолали порожнечу,
чотири сторони незвіданих світів
і п’ять троянд червоних... тихо... вечір...
шість ангелів тебе сховають в крилах,
сім довгих тижнів нам іще чекати,
перевернімо вісімку на Вічність -
крізь час і відстань будемо кохати!
____________________________
...я наберу дев’ятизначний номер,
щоб подзвонити - рівно о десятій.


червень 2008 р.

Прокинься. Встань. Відкрий вікно.
Всміхнися сонечку привітно.
І як у знаному кіно
На підвіконня вистав квітку.
Зроби зарядку. Поспішай.
І не забудь піти поїсти.
На кухні випий чорний чай.
Відкрий для себе двері в місто.
Іди ранковими стежками.
Вирішуй справи. Мрій. Живи.
У парку босими ногами
Торкнись зеленої трави.
Працюй без остраху й утоми.
Зайди в малесеньку капличку.
І, повертаючись додому,
Постав за день прожитий свічку.
За все, що буде і що було...
___________________________
...Як вечір тихо промине,
Допоки місто не заснуло -
Згадай мене.


червень 2008 р.

біла пір’їна у білій руці,
білими нитками шите життя,
білі троянди даруєш у сні,
білі знамена мого забуття...

білих лелек я чекаю давно,
біле більмо на самотній душі,
аркуші білі летять у вікно:
там - ненаписані білі вірші.

біле - це ніжність, і біле - це біль.
біла й незаймана тиха печаль...
білим цвіте почуття, наче цвіль.
біла безпечність, безколірний жаль.


серпень 2008 р.

червоне. солодке. п’янить,
мов келих червоного трунку...
червоною ниткою мить...
Червоним Хрестом, порятунком

була я для тебе... ніхто
не бачить сльози на долоні.
купила б червоне пальто,
якби не троянди червоні.

стояла - дивилась у сад,
а потай хотілось тепла...
коли ти вертався назад,
я серцем червона була.


серпень 2008 р.

я ще не спала - десь напівдорозі
між маренням і присмерком кімнати,
тьмяним і невиразним, заблукала...
неначе все життя тебе я знала,
а зараз - і не можу упізнати:
чому ж про тебе спомин на порозі?

собака гавкнув - і пішов собі луною
самотній звук бездомної печалі...
десь боляче у серці розірвався.
скажи мені: невже ти побоявся?
...ношу по тобі рідкісні коралі -
разочок сліз, незронених весною.

не сплю давно. дивлюсь тобі у очі -
ми мовчимо і стиха плине час.
уперше я прошу: облиш мене -
нехай моя любов, мов сон мине...
під вікнами ліхтар покірно згас,
спаливши у заграві решту ночі.


жовтень 2008 р.

яка немилосердна нині спека!
напевне, знову спалюють книжки...
густа ота задуха крізь шибки
проникла у свідомість, наче в пекло.

летючий попіл розвіває вітер,
летять в заграві знищені слова...
чиясь любов, за мить іще жива,
мільйонами розсипалася літер.

все менше книг, а що тоді натомість?
пустий бездушний наш телеефір... -
за цих умов займається папір.
пропаще людство. спалена свідомість...


грудень 2008 р.

Тіла щем і трепет нещадимий,
Куль навиліт мокра цокотня.
Від убивств цілунками рясними
Двоє мруть в облозі неспання.

Викохай до болю, до знемоги,
Розряди дощенту патронтаж,
Із війни нелегкої дороги
У тилу знеможено приляж.

Досвітку виблискує зірниця,
Воскрешає мертвих тут і там.
Хай живе військова таємниця
І свинцю в нагані кілька грам!

2011

 
Зоряна

місто напружить м*язи
місто нап*ється світла
місто тобі розкаже
ти тут - не свій, а звідти...



Сонце Місяць

якщо не наступить завтра
(усяке бувати може)
ми спалимо все негоже
залишимо компас & чарки

та поки існує простір
є двері, лише відчини ~
осріблене сяйво запросить

на шосе чотирнадцять*три



Зоряна

і фосфорний привид-місяць
що випав із мандарина
на тепле порожнє місце
у фільму кошмарів лине



Сонце Місяць

смакуючи кусень торта
в неоновій прохолоді
герой споглядає гордо
розгул небуденної шкоди

 [ ... ]

тим часом лісами
все ближче до драми
виблискують сани
набиті мерцями



Зоряна

і вітер бере акорди
зриваючи дах з конкорда
в безодню летить екстрим
прокиньтеся anybody -
на небі тотемом сходить
шосе чотирнадцять*три



Сонце Місяць

фантоми виходять з дому
зомбі повзуть з катакомб
химера гуляє з тер*єром
на Місяць летить П*єро

Лізард Кінґ - дисидент
підпаливши абсент
диригує відьмацький хор



Зоряна

але коли не бути
то і нема по суті
диму людей собак
місто живе чи сниться...
в тім уже без різниці
де воно що і як



Сонце Місяць

у міста в очницях дим
у міста отруйні сни
у міста голодні пси
видовищ! м*ясива їм!



Зоряна

залишиться звук від шин,
зіжмаканий спішно чек...
а ти таки розсмішив
місто_ в _мільйон_ очей.



Сонце Місяць

ти прийдеш нізвідки, ти щезнеш
від свідків
полум*я вітру знищить сліди

у безперспективній гонитві
на шосе чотирнадцять*три



 -&-




 

Загубити годинник, щоб більш не губити хвилин.
Загубити квитки, щоб не було куди повертатись.
Навмання, догори. До неходжених досі вершин,
До нечесаних хмар, і лісів, таємниче-картатих.

Заговорений вітер голосить вершинам псалом,
Мокрі крила ялин заплелися зеленим арканом.
За вікном громовиця... На склі малювати теплом,
Поки світ крізь дощі обростає холодним туманом...

Пахне хвоєю, воском… Танцююча тінь на стіні
Залишає цей простір – що подих, то далі і далі…
Відбиватись глибоко в зіницях, на самому дні,
Лунко падають, в тишу зірвавшись, коралі.

Заговорений вітер приб’ється ялинам до ніг,
Завмирають дві тіні на грані всіх істин і світу,
На повіках розтане останній неторканий сніг... -
Загубити б цю мить, щоб вона не змогла закінчитись!


08.03.2011 (с)

А я хочу на дах – говорити із ніччю про все,
і розкинувши руки, ловити зірки ув обійми…
і з отарами снів – що, мов хмари лінивих гусей,
зачіпають шпилі, у надії, що місто їх прийме…

а я хочу на дах, де не чується плину хвилин,
тільки скрипи вітрів на пюпітрі старої антени…
щоб привів мене там, де буваєш лиш тільки один,
залишаючи маски свої сірим привидам із мізансцени.

а я хочу на дах, де давно не рахуються дні,
де весна крізь склепіння збігає дощами розтало…
щоб спина до спини, й щоб мурашки по спинах одні,
поки два божевілля за руки, до ранку – змовчались…

09.03.2011 (С)

Із мікротріщин і шпарин
Весна скрадається по краплі, мовчки,
В зіницях – небо, ще холодне, вовче,
Ще первісне, зіяє із глибин.

Вітрище. Протяг між думок,
Десь між минулим і прийдешнім,
Знов чиясь доля на молодик бреше,
І знову казиться зв’язок…

Розбавиш темні ночі в молоці.
Безсоння назбиравши повні жмені.
… Крізь березневі будні навіжені
Тримай мою долоню у руці.

08.03.2011

На дворі березень, а Лада забарилась,
У Вирію ще вирував бенкет,
Весни богиня аж занадто веселилась,
Чуть не забула свій земний полет.

А люд чекає, і з дороги виглядає
На ту, що спушує родючий грунт,
Сніги лежать, а Лади все іще немає
Людська молитва зупиняла бунт.

Дажбог розгнівався, ще й притопнув ногою,
-Тепло даю, а ти гульню ведеш.
Люди в полях! Прощаються уже з зимою,
Тебе чекають. Чи ж весну несеш?

Зашарілась богиня й мов стріла летіла,
Через діброви, гори і поля,
Від дотику все квітнуло в красі й пашіло
Вже й змучилась. На хвильку прилягла.

Побачила її лукава чорна МАра,
Богиня зла і всіх нещасть землі,
До Лади сплячої підкралась ця примара
І навкруги посіяла терни.

Збудило Ладу голосні людей моління,
Густий ,колючий простелявся шлях,
Кололо ноги це насаджене драчіння,
Краплинки крови падали в полях.

І де виднілася червона стяжка крові,
На тій землі калина проросла,
В пучок в’язала Лада дар краси й любові,
Несла це людям і була весна!

Свяковий день жіночий навесні
Приходить раз на рік. Це - аксіома.
Але чому так хочеться мені,
Щоб ти була цієї днини вдома?

Щоб не пішла уранці за поріг,
А я один очікував на тебе.
А за вікном іще мороз і сніг,
Та ще холодне світить сонце в небі.

Та ти вернешся в затишний наш дім
І я цілунками усю тебе накрию.
Хоч знала ти немало вже мужчин,
Та я - найкращий. І, чомусь, в це вірю.

А ти - найкраща поміж всіх жінок,
Ти - промінь сонця у житті сумному,
Для тебе лиш творю віршів вінок
Чекаючи, коли прийдеш додому.

Як добре, що на світі цім є ти,
Бо там, де ти - лише любов панує.
Зі святом тебе, сонечко моє,
і дай тебе я ніжно поцілую.


Пробачте за займенники, що повторюються. Приберу неодмінно. А загалом вітаю усіх жінок на нашому форумі.
Не забудьте привітати Тараса Петриненка. У нього сьогодні День народження.
З повагою, Олександр

Старий альбом тримаю, я на згадку,
Там починається життя моє спочатку.
В нім сміх і сльози,радість мій і смуток,
Невдачі мої, може мій здобуток.
В нім друзі ті, що зараз вже далеко,
І без яких мені нелегко.
В нім ті, кого із нами вже не має,
Про тих, кого ми щиро пам’ятаєм.
Альбом вертає спогади далекі,
Часом приємні, а часом не легкі.
І через кілька років знов на згадку.
Продивлюсь, я життя своє спочатку.

Німі і слабкодухі люди,
А кажуть підкорили світ.
Стотисяч раз говорять, я не буду,
А потім зникнуть і не лишать слід.

Лиш одиниці здатні щось змінити,
На ділі, а не нас ловах.
Посправжньому навчитись жити,
І стати вільним наче птах.

Неслухати дурних, або не чути,
Уміють ті які живуть.
А хто існує, тому нащо спину гнути,
Йому подачку може й так дадуть.

Ти тримав
лице моє в долонях
трепетно, як душу,
в очі зазирав
сонячно, як сонях,
любові не дошукуючись,
бо вся я
нею сяяла...
А коли вже забула сяяти,
всім здалося,
що я зникаю,
хоч насправді я тут -
навпаки!- з’являюся,
щоб створити ілюзію
своєї присутності,
чи-то переконатися
у власній наявності,
насилу повертаючись
десь звідтам,
де нині
і присно
і вовіки -
Ти тримаєш
лице моє в долонях
трепетно, як душу,
в очі зазираєш
сонячно, як сонях,
любові не дошукуючись,
бо вся я
нею сяю!..

Іще не народився щем і гам.
Плече – притулок янгола й дрімоти.
Не вигоїти поцілунку, дотик
повідганяє смерть свічним богам.

Висмикую перо. Мій янгол спить,
нехай воно вбере білила тіла,
небес, де терпкість вин відлопотіла,
для воркування не знайшло крупи.

Тривог пергамент вимок у смолі
і літери на нім не засихають,
вони насіння яблуневе раю
у незашитих ранах по крилі.

Втекли слова півпошепки туди,
де спорожніли мушлі. Влите море
сумного нині і святого вчора –
то музика дощу без нот сльоти.

Все дихає тобою і на ‘ти’,
і наганяє хвилі – проростає
спокуси передвісник, грішних таїн.
З нікýди в нíкуди йому рости.

Сольфеджіо для серця – ‘до’ весни,
у ньому розпускаються обійми.
Приходять сни і притихають війни –
ми віднаходимо себе у них.

10 Березня 2011

Коли гримить ,дрижить...трясеться під ногами...
Подалі від людей...для них ти «анонім»
Лиш цей нерівний подих ...і рваними ривками…
Прошепче тихе слово...останній псевдонім...

То був твій другий «я» ...прожерливий психолог,
То твій таємний бункер...так біль ти тамував..
і те густе чорнило….то вже не твій онколог
Що прозовими кляксами,те серце плямував..

Навіщо ти змінив ...отеє те батьківське?
Навіщо проміняв... на чорний псевдонім?
«Змінилась моя доля…та поле те поліське»,-
знов народився в слові...чи то поет чи ні?

І так до скону віку ...від себе він втікав.
Та лиш перо його …ніколи не збрехало..
Та справа тут в коханні ...надію він плекав,
Щоб не знайшло його...все знов і знов те жало...

1.
І ще одну зиму, як біль пережито.
І ще один рік – у скарбницю розлуки.
І знов прийде мрією зраджене літо –
І мимо пройде, без образ і докуки.

І знов будуть ночі і будні безкраї,
І довге чекання, і туга, як море…
Скарбницю розлуки вже не замикаю.
Скарбниця розлуки – не скринька Пандори.

2.
Про досвід, що на пальці дмухав;
про мрію, ту, що обпеклась;
про сум твій – я ні сном, ні духом –
у власних клопотах товклась.

Губила дні. Губилась в здогадах.
Всього було: і бід, і див…
Про тебе знов – ні сну, ні спогаду –
рік, що минув, не залишив.

3.
О, скільки незабутнього й забутого –
між наших снів, між наших берегів.
Знов – березень, дитя любові лютого,
загублене у мареві снігів.

Знов – березень, весни любимий пасинок,
пригорнений до смутку назавжди.
…А небеса вдивляються прояснено
в мутні свічада талої води.

4.
...Як довго ця зима тривала.
Як тяжко сходили сніги…
Вернись, любове, – все помалу
вертає на «своя круги».

Весна крокує, тепла й гожа,
за руки клопоти веде…
Вернись, допоки мрія може
обличчя осявать бліде.

Допоки може оживати,
зігріта сонцем і людьми.
Душі – все важче розцвітати
після тривалої зими.

2004

Ні котів, ні ластів’ят ,
Шерехи мінорні,
Груди вилупані хат,
Штахетини чорні,
Хвіртки схилене плече
До корча калини…
Ой пече мене, пече –
Прéдківщина гине .

Студні витвори старі
Косо в очі лучать,
На городі – пустирі
Бур’яни дрімучі.
У душі журливий щем,
В горлі сохне слина,
Ой пече мене, пече
Рідна предківщúна.


2011

Я сумую за тобою...
Знаю я-тебе нема...
Я знущаюсь над собою...
А довкола тільки тьма...
Біль з’їдає мої сльози
І пусті уже слова...
А у серці тільки грози
Знов кричать, що я сама...
Я сумую за тобою...
Кожним подихом життя...
А душа стає німою
Й губить кожне почуття...
Я кричу-ніхто не чує
Ріжу руки-не болить...
Може хтось цей біль відчує
А моя ж душа мовчить...
Я сумую за тобою...
Ти був більше за життя...
Я тікала за тобою
Геть тікала, в забуття...
Так жила і так сміялась
Зацвіла в мені весна...
Я у тебе закохалась...
Ти ж помер-тебе нема...
Я тепер вже не тікаю...
Не люблю...і не живу...
Просто добре я вже знаю
Що тебе не поверну...
Я сумую за тобою...

Я дивитимусь пильно у небо
І вивчатиму зорі на ньому
Я сказати сьогодні прямо
Не зумію тобі і нікому.
.
Від сьогодні я вірна і вільна
Розірву всі бажання і мрії
Ніч сьогодні на диво спокійна
Тільки вітер підхоплює вії.
.
Це невміння людей промовчати
Перетворює душу на камінь
Й ще сильніше бажання кричати
Перетворює тишу на гамір.
.
Штучне світло занадто яскраве
Воно гріє не душу, а руки
Від сьогодні воно перестане
До красивого людство тягнути.
.
І сьогодні бажання жити
Я сховаю далеко в кишеню
Так виснажливо хочеться пити
Замість хлібу жувати землю.
.
Вже не стримано льються сльози
Я не бачу за ними паперу
Це чорнило з моєї крові
Воно любить цю волю шалену
.
Ці слова із мойого серця
Вони вирвані звідти із м"ясом
Від сьогодні це просто скельця
Що розіб"ються стрілочним часом.

Борей холодний. Березневе море.
Чекає Крим тепла і я – розмаю,
І мариться, як по воді прозорій
Промінчик сонця спритно чеберяє.

Півострова яскраву пелерину
І Понту* бірюзово-пінний килим
Накрити вперто хоче москалина
Триколором червоно-синьо-білим.

Прапрадід мій – козацької ватаги
Завзятий отаман часів повії**
Іще тоді до чорних саркофагів
Волів укласти церберів Росії.

Життя віддав, забитий батогами,
До сонму замордованих приклавшись,
А землю нашу оскверняють хами
І з наших бід знущаються, як завше.

А може я, прокинувшись, побачу,
Як Крим наш український торжествує?
І відійшло, одумавшись, басмачча?
І вже не скаже про півострів всує?

Дали б мені хоча на днину владу,
Щоб слово мало незломиму силу,
Через добу в Анапу дружним стадом
Вони б усім кагалом переплили.

І патріархів хори чорнорясі,
Чужинські спецагенти і стратеги.
Луна команда: „Хлопці, по матрасах!
Пливіть собі до рідних оберегів.”

Живіть сто літ, любіть свою країну.
Яких іще шукаєте колоній?
На вашій неозорій широчині
Робота є, щоб стерлися долоні.

Люблю тебе, о, Криме велеславний,
Долонями вершин твоїх зігрітий.
Тобою сню і марю безугавно,
Як пані про коштовні самоцвіти.

10.03.2011

Дусь розлучались двоє - пара
Такі подібні і такі чужі.
Їх листям золотим лиш осінь посипала
І сонце вже не гріло як тоді..

Десь падав дощ, забутий ними вчора
десь спала тиша, лишена тоді,
Вона була така, немов прозора.
А він - неначе попіл міражів..

Душа боліла, серце завмирало
Вуста тремтіли від ридання й сліз..
Мовчала осінь. і вона мовчала,
Коли він йшов, любові не зберіг..

Був падолист самотнього прощання,
в"яли квіти в сонячному тлі..
Ролучались двоє - пара
такі подібні..і вже чужі........

Коли зустрінемось з тобою-
Цього не знаю взагалі!
І що з моєю головою?!
Мабуть я втратив вже її!

Я просто хочу спілкування!
З тобою, дівчино моя,
Хоч дві секунди не до рання!
Мабуть вже став поетом я.

Ця клята відстань, що між нами
Велика дуже i така,
Що треба їхать поїздами,
Щоб бачити тебе!

Сніги зійшли.
Ще голе віття
Бринить у синяві ясній -
Назустріч кваплюся весні,
У вибухове передцвіття.

Отам увесь, у мудрім русі,
Де все бубнявіє, шумить.
Я (чуєш?) кожну нашу мить
Значущою зробить беруся!

Якщо зі мною будеш поруч,
Якщо довіришся мені
У незабутні спраглі дні,
В оцю шалену юну пору...

Мене Чурай Маруся надихнула
Писала я у прозі та пісні,
Що їх Костенко в віршах проспівала,
Сплітались, рифмувались мов самі.

Який же дар у тої поетеси,
Їй ніби щось відкрилось із століть.
Сама Маруся перейшла у часі,
Говорить з Ліною, перед очей стоїть.

Дарма, що спалено в Полтаві
Всі згадки про роздвоєння душі,
Маруся знов вернулася у славі,
Коли з’явились видані вірші.

Там строфи ніби аж гарячі
Горять від сили почуттів:
То від кохання, то від Гриця вдачі,
Що своє серце навпіл роздвоїв.

І та Маруся змучена співала
Як у коханні, так і у біді,
Бо душу зрада ще сильніш пройняла,
Вона ж вже мертва була на суді.

Нема життя, коли душа вмирає
Без неї тілу нічого робить.
Воно живе, а вже не відчуває,
Не може ні жаліти, ні любить.

Сам, Грицю, зрадив своє серце
І сам жалів по тому, що жаліть,
Як стала зрада поміж двох, то вперто
До віку так вона і простоїть.

Один лиш фенікс може воскресати
Із пепелиці спаленої вщент,
Коханню ж ніде відживати,
Спалила серце біль в один момент.

Я знаю, бачила це Ліна,
Сама Маруся сповідалась їй,
А потім, раптом, впала на коліна,
Благала, важко говорить самій,

Повідать світу, душу ж відкривала,
Просила всім розповісти,
Щоб так ніхто не плакав як Полтава,
Тоді пісні і смерть переплелись.

Маруся вмерла разом з Грицьом,
Ніхто не знав, лише її душа.
Не убивайте вчинком ницим,
Не дайте пити із ковша.

З ковша пісень і щирої любові,
Бо недолугі спробують натпить.
Щоб знов із серця люблячого кров’ю
Гріховну землю не омить.

Ви бережіть кохання як дитятко
І не давайте двоїтись душі,
Щоб люди не заклали як ягнятко
Вам Ліна написала ці вірші.

18.02.2011р.

героїв - гать, нема відваги.
маса
лялькам припнула руки до землі.
агов, ти де, людино?
прокидайся! –
просплять корону сонні королі.

кому потрібні пишні баляндраси,
коли коліна гнуть єство твоє.
час утікає,
небагато часу.
з багна
все важче вилізти стає.

Ламкий, тендітний, з порцеляни,
Ти виріс рано навесні,
На краплі зтанувшій галявин,
Де блудять березня пісні.

Такий чудовий, ніжний подих
Весняний пролісок, неси!
П’янкий, здурманений, природний, -
Вінець прадавньої краси.

Ти – порух теплого проміння,
Веселих райдужних вітрів,
Що сонне зрушують коріння
І безліч дивних кольорів.

Цю тугу я сплела
з брудних мотузок крику.
…і, кажеш, не моє?
…мій колір – чистота?
Ти
зовсім знав мене
      не
      ЦЮ
– сліпу і дику,
      в калині чорній
       вмиту.
…Хоча,
була і та –
що крала голубів
      і вліплювала в небо,
      в глевку м`яку блакить;
що дослухала рук;
що, як у сонце, йшла
      у жовту ніч до тебе
      крізь кригу снів до тебе
      у тишу слів до тебе
й, не знаючи, несла
вже сірий
в серці згук…

2004

Немов повітря тепла хвиля
Світ обціловує весною, -
Терпіння маєш ти і силу
Змагатись в ніжності зі мною.
Долаючи земне тяжіння,
Щораз у пристрасті незнаній,
Летиш, дивуючи умінням,
Зібратися в політ останній.
Твого повернення хвилини
Приносять радісну утому,
Але я спати не повинен
Допоки ми самі удома.
Благословляю рух твій кожен,
Шаленства повен і відваги.
Кохай мене до крику, дрожу,
Поки кохати є наснага!

Зачахли недоглянуті сади
весна просякла крізь торішнє листя
солодке світло падає згори
усе минає
і стає колишнім

Бентежить вітер спогади дерев
а час втікає як вода між пальці
напоєна земля снігами вщерть
і ми на цій землі
лише вигнанці

Стою мов зачарована в саду
лоскоче світло променем барвистим
у кожного свій час на мрію на весну
дарма що часом може
й на колишню.

Стривожена мовчанням,
Спустошена... Живу.

Ця звістка про зізнання...
Боюсь. Мовчу.

Отриманий дарунок,
Навіщо? - в серці кіл.

Усе, що буде потім...
Зі мною... - Цвіль.

2011

Чи я твоя?
Летить стріла.
Сумна земля
Дрижить німа.

Чому не ти?
Горять мости,
Кричать хрущі,-
Заллють дощі.

Навіщо він?
Зітхає дим.
Зоря зійшла,
Цвітуть поля...

2011

Ну, скільки гада не годуй -
на дощ ведеться все одно.
А ми ж зібрались на війну й
повзли на череві давно.

Застала злива на шляху
до військкомату у четвер.
А в понеділок без страху
ми перетнули тільки сквер.

Але мета - не розмір площ!
В суботу врешті доповзли...
Аж тут такий зненацька дощ,
що гади нас змогли знайти.

Обвили ноги, руки, ніс -
цілують так, а потім так...
От ми й не втримались від сліз:
внесла погода переляк.


10.03.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Стати б справжнім патріотом,
а не плакатись лише,
повторить Тарасів подвиг,
боронити все своє
від агресії чужої,
від завозу ГМО-жратви,
від «братерської» любові
прокремлівської братви,
від їх «благ» колоніальних,
хамства, пихи і погроз,
їх паскудних серіалів,
нафто-газових загроз!
Від їх теле-самогону,
що отруює тебе,
від бидлячого шансону
в зомбо-ящиках ТБ,
від мерзоти політ-бл…дства
своїх блазнів і наброд,
толерантного «хахлятства»
захистити б свій народ.
Свій хребет не підставляти
під зросійщення батіг,
власну гідність захищати
зможеш ти?
А він же зміг!
09.03.11

Мій рідний хоч некровний брате,
Тобі хотів би я сказати,
Що цінністю є дружба вірна,
Її губити ти не смій!
Могутня сила ця безмірна,
Що вічна у душі твоїй!

На довгому шляху зустрінеш друга,
Старого друга, кращого за всіх.
Нехай прийде невдача, горе, туга -
Йому ти розкажи з думок своїх.
Ти можеш друзів сотню навіть мати,
Але найкращого не маєш забувати!

Хтозна куди життя закине,
Та пам'яті про дружбу не зітерти.
Вона безсмертна як і дух людини,
Її могутність вища злоби й смерти.
Щоб брата не по крові розшукати
Потрібно душу свою відкривати.

Недоліки є в кожного із нас,
Та значення не мають зовсім вади.
Бо це є дружба, що з'вилась раз
Для допомоги і добра заради.
Усю біду на світі можна подолати,
Та побратима вірного насправді треба мати.

Мій любий друже і не кровний брате,
Здається, що тебе я вічно знаю.
На край хоч світу буду мандрувати,
Бо в дружню силу віру я плекаю.
Нехай тремтить підступність, люта злоба!
Кінець їй йде, її здолаєм оба.

Нехай життя легким тобі здається,
Любов нехай дарує почуття!
Нехай в житті усе тобі ведеться!
Та не тікай від змору й каяття.

Таким до тебе є моє звертання,
Нехай пройдуть незгоди, як забава.
Та є одне, малесеньке прохання:
Не забувай ти брата Мирослава.
2006р.

Стихає кроків кулеметна черга.
Відходиш в тінь, як ватажок гебреїв.
Промов до мене голосом Шевченка!
Зійди мені вечірньою зорею!

Дозволь побути трохи не собою.
Хвилину. Дві. Чи вічність. Чи востаннє.
Хтось пророкує час гострити зброю.
Той самий, що ніколи не настане.

Вологі віти витканого раю.
Сподіване відродження - занепад.
І ти смиренно й віддано згораєш,
Іскриш високим полум"ям до неба.

Душі в земній зневірі темно й тісно.
Такі мізерні щастя вбивчі дози.
Я знаю: ти повернешся у пісні,
В яку сплетуться пальці й струни кобзи...

9.03.2011

Я хочу верещати... у полях широких,
Я хочу заревіти ...десь у тишині...
Навіщо полюбив я ...дівча те карооке?
Щоб навік тонути ...в стражданнях глибині.

І бачачи дорогу...що веде в пітьму,
Я без вагань всіляких...прискорю швидкий крок,
Нехай там чорна доля...тебе я все ж "люблю"!!!
Плював я на невзгоди...не треба тих зірок...

ЇЇ ламке волосся ... ковдрою окуте...
Мені бува здається...вона-це цілий світ..
Присівши скраєчку...нерівний подих чути..
В животику там б"ється...кохання рідний плід..

Ось це мене тримає ...в глобальному проваллі...
Дитина що шепоче..."О ,батечку,не йди..."
-Я не піду ,маленький,я бачив вже всі далі...
Тому що я кохаю...вас буду берегти......

моя весна уже близится к вечеру.
стекла-матрицы на очках-невидимках
как-то вдруг оказались замечены,
ощутимы и все в колких льдинках.

мое весеннее так пахнет улицей,
как-то ветренно, фонарями подсвечено,
не прогрето еще, скалозубится,
все упрямее близится к вечеру.

мне весеннеет с каждым проеханным,
с каждым пройденным и перепрыгнутым,
иногда с небольшими помехами,
с чердаком еще более сдвинутым.

моя весна уже близится к вечеру.
по ступенькам спускается к полночи.
не люблю я ее по-прежнему.
слышишь? близится.. все. тихо. стой. молчи.

2011

Чуже плече -
пече,
в чужих очах -
острах,
коли
за сльозою сльоза тече
по моїх
щоках.
Чужі
промовлять:
-Не плач,- як:
-Молчать!,-
покладуть на вуста
німоти печать,
не побачать
посухи
в гарячих очах,
шерхлі губи
нічого їм
не прокричать,
сльози всякнуть в серце -
назад, -
і вони
відітхнуть нарешті:
- Ну от,
вже й полегшало
(бідній)...
...Але ж ти -
рідний!
Чому
не підставиш своє плече
і не скажеш мені:
- Поплач...

1996

Пародія

Не плач! Та чую – хочеш ще…
Я, добре знаєш, не ледачий.
Ну вибач – вчора почумачив.
У боці ниє… І плече.

Вже перевівсь козацький рід,
І нині – голова, як диня…
Ще плазування-плазовиння,
Чи ще там щось долав убрід.

Тебе хотів, повір, пригріти…
Води наніс – який Едем?
Ну ви, жінки – маленькі діти…
Не плач. І так на серці… щем.

Давно було – рука в руці?
Пробач – не тільки руки з вати…
А ти попробуй… нанизати,
Наприклад… море по щоці…

…Коли нарешті скажеш: ”Ох”?
Координати задиміли…
І аж пір’їни впали білі
Із серафимових вісьмох…


9.03.2011

Ти народився, мов Зоря, яка не гасне…
Та що, здрібнілим, висота? Й навіщо, власне?

Воскреслих мрій Великий День. І сотні років –
Доба обманутих надій і лжепророків.

Якби думки з Твоїм звіряли заповітом
І, наче в храм, до Тебе йшли з духовним звітом!

Якби плекали добрі справи й чесні вісті, –
Не тупцювали би отарою на місці.

Уже б відчули висі й простору потребу,
І власну пам’ять привели до справжніх себе.

Ти шлях цей Словом освітив… А ми і досі –
Під небом рідної землі, як в темнім льосі.

2010

Я мушу знати все. І не питай навіщо.
Я хоч і відгомін Великої Сурми,
Та серцю часом так стає затісно,
Так лопотить воно крильми,
Що вже тоді ні ночі не доспати,
Ні в чарах любощів згоріть,-
Лиш по закресленім писати,
Заплутавшись у гомоні століть.
* * *
Заплутавшись у гомоні століть,
Де все неспокоєм і одчайдушшям дише,
Напомацки шукаю слід
(Бодай один), що приведе до тиші.
Нема його. А тільки стогін є
Та хмари вороння, та сміх на кутні...
Чому так знехотя зозуля голос подає?
Чому лякається оголеності сутнє?
1982

На гору! На гору!
Он ту, щонайвищу на весь Голосіївський ліс,
Де вітер і сніг розходилися в грищах,
Де зашпари, сльози і сміх.
З гори стрімголов. Наче посвист ракети.
Ледь мріє-іскриться лижня.
На цій я чи, може, на іншій планеті
В дикому захваті мчу навмання?!
«Ще мить – поворот і скінчитится мусить гора», –
Подумав – і сторч головою.
І замість кричать переможне «Ура!»
Розшукую лижі з журбою.
І знову на гору. Вдесяте й усоте,
Хоч віхола б’є навідліг.
Чого я затявсь? Не штурмую ж рекорди.
Болітиме спина, з утоми не чутиму ніг...
Та нехіть і втому, і страх поборовши,
Готовий я падать вдесяте й усоте,
Щоб сину до мужності шлях був коротший,
Щоб ризику завше ішов він навпроти.

1979