Ми тіні забутого покоління
Про нас часто кажуть із префіксом «next»
Ми ще не вогонь але змучені тлінням
Ми з молоком всмоктали стрес

Ми тіні ілюзій наших батьків
Ми просто суцільний нервовий струс
Ми наче світлини останніх рядків
Які в казематах залишив Стус

Ми діти Чорнобиля, де б хто не жив
Ми браття і сестри нової країни
Та іскру дитинства несли у душі
Крізь темні провулки міської руїни

Ми тіні забуті, але не втрачені
Про нас часто кажуть із префіксом «post»
Ми посткомунізм і вже постпомаранчеві
Ми маємо ціль, ми - український форпост

Де Ви були ? В якому хвилюванні ?
Зійшла зоря над хмарами низин.
В чеканні млів, горів у сподіванні,
А Вас – весну зустріти не зумів!
Тепер мені словами шлеться мука
Доріг, стежин невидима печаль
У силуеті, далечі – розпука
Торкає кровно березня рояль
Не треба слів ! Вони тривожать двічі!
Утричі море повниться вогнем
І крил моїх осиротілість вічна
Тяжітиме палаючим дощем
Падіння щем на виразі двобою
Женіть порив у прірву забуття
Забудьте…, ще, зостаньтеся рікою;
Пестливість хвиль цінуйте над усе !

Зеленії верби на став похилились,
свої довгі коси в воду опустили.
Місяць ясночолий по небі гуляє,
світить ясним зорям і у верб питає:
- Ой, чому , вербички, ви так зажурились,
невже срібні роси носить потомились?
Одна із вербичок гілля піднімає
і сумно Місяцю відповідає:
- Ой,Місяцю-брате, не про те питаєш,
не про те питаєш, бо видно не знаєш,
що в цім світі дивнім з кохання буває.
Ось тут у ставочку діточки купались
з року в рік і скоро всі попідростали.
Особливо гарні двоє були в парі,
мали чорні брови й оченята карі.
Василь й Василина давно покохались,
ось тут під цим гіллям вони й зустрічались.
Може пам,ятаєш, як роняв ти роси,
то одна росинка впала їм на коси.
Тією росою обоє погрались
і вперше під віттям, тут й поцілувались.
Місяць чоло хмурить- хоче пригадати:
- Це та Василинка, котру кличе мати?
- Так, Місяцю-брате,згадав ти дівчину,
та тільки пробач мені, трохи я спочину.
Верба коси в воду знову опустила,
а з води Русалка враз випливла й сіла.
Сіла та Русалка на вузький місточок,
на зелені коси одягла віночок.
Поблід в небі Місяць-вінок із калини!
такий же віночок був у Василини.
Русалка ж віночком, сміючись, погралась,
потім - шубовсть в воду! В зіллі заховалась.
Місяць вербу будить:"Проснися, сестричко!"
А верба ховає в ставку своє личко.
Місяць рогом віття верби піднімає,-
А що ж було далі?Розкажи,- прохає.
Верба все ж підняла з води своє гілля
і мовчки вказала тим гіллям на зілля:
- Ось там, у тім зіллі русалки гуляли,
Василь й Василинка ось тут розмовляли.
Одна із Русалок від подруг відстала,
бо ж про те кохання нічого не знала.
Хотіла кохання людськеє побачить,
підслухать й дізнатись,що все ото значить.
Василь Василинку ж за стан обнімав
розчісував коси,вуста цілував.
Русалка від подиву вся затремтіла,
ловила слова ті солодкі і мліла.
Василька вона у ту ніч покохала,
на себе кохання з тих пір приміряла.
Підгледить Василька,як трави той косить -
дівчиною стане і воду підносить.
Василь же гадає - кохана дівчина,
тому і голубить, немов Василину.
Та тільки, як місяць на небі гуляє
й Василь Василину у вербах чекає,
тоді вже Русалка у зіллі сидить,
лютує на дівчину, але мовчить.
Та згодом набридло Василька ділити,
рішила вона Василину втопити.
Ото якось мати дівчині сказала,
щоб ряски качатам малим назбирала.
Побігла до річки красуня-дівчина.
Русалка ж у зіллі вже жде Василину.
Дівчина в корзину все ряску збирає
і пісню веселу про Галю співає.
Аж раптом, здалося, у зіллі хтось плаче.
І так тихо хлипа, дитятко неначе.
Ступила у воду,до зілля нагнулась,
а звідти до неї рука простягнулась.
Схопила Русалка дівчину й сміється:
- Я знаю,твій милий Василем зоветься,
Та більше ніколи його не побачиш,
для нього ти більше нічого не значиш!
Мене лиш єдину Василько кохає,
щодня він у травах на мене чекає!,-
сказала й дівчину на дно потягнула,
зв,язала у водоростях, там й припнула.
- Так, Місяцю-брате, втопила дівчину,
та тільки пробач мені,ясний, спочину.
Верба коси в воду знову опустила,
а звідти Русалка вихлюпнула й сіла.
Сіла вона знову на вузький місточок,
одягла на себе з калини віночок.
Місяць роси сипле й зверху усе бачить-
йде до верб Василько і потиху плаче.
Підійшов до ставу, ступив на місточок.
Зирк,- а там Русалка, а на ній віночок.
- Русалонько люба, послухай хвилину,
може ти хоч знаєш,щось про Василину?
На тобі віночок із цвіту калини,
такий же віночок був і в Василини.
Русалка хвостом у воді помахала,
тріпнулась і враз Василинкою стала.
До себе Василька вона підкликає
лоскоче,шепоче,що любить,кохає.
Все манить у воду.Голубить,лякає...
все глибше, все глибше його закликає.
- Йди,любий, за мною - Василька прохає.
Та раптом він чує, хтось в зіллі співає:
- Васильку, коханий не йди ти у воду!
Загубить Русалка життя твоє й вроду!
Мене тут у зіллі вона прив,язала
й що ходить у трави до тебе,сказала.
Ти чуєш,коханий, не йди ж далі в воду!
Загубить Русалка життя твоє й вроду.
-Впізнала й Русалка вже голос дівчини,
зірвала із себе віночок з калини,
Русалкою стала і знов - шубовсть в воду!
Василько ж отямивсь і ну, шукать броду.
Пливе він до зілля, кохану шукає,
а Місяць стараєть допомагає.
Нарешті знайшов він кохану дівчину.
На берег виносить- обняв, мов дитину.
Русалка ж хвостом по воді повиляла
ще трохи погралась і окунем стала.
Василь й Василина побралися згодом.
І нині живуть вони в злагоді з родом.
Старенькі вербички уже їхнім дітям
дають погойдатись своїм гнучким віттям.
А врясці качата вже спостерігають,
як дітки в ставочку з вербичками грають.
Всі дітки за гілля вербичок хапались,
стрибали у воду, на ньому гойдались.
Увечері ж верби статечно стояли
і Ясного Місяця чемно вітали.

Олівець все дорікав гумочці лукаво:
- Все, щоб я не малював, ти стираєш жваво.
- ха, подякував мені,- гумка закричала.-
через тебе стерла ніс і старіти стала.
Он в сусідки оловак, не малює- пише!
Гумку свою цілий вік в пеналі колише.
Ти ж малюєш казна- як,соромно й сказати,
зірку з неба аж ніяк не зможеш дістати.
Олівець на ті слова так відповідає:
- А гумова голова твоя про те знає,
що в житті не тільки нас водить вища сила?
- Тебе водить дід Панас! хоч внука й просила.
але він мені сказав :"нет в пенале места",
щей огризком обізвав, і послав..."без текста"
Скільки дурня можна вчить? - запищала гумка.
-оловак завжди мовчить , в тебе ж бачте думка
є своя на все, і що ж? Що із того маєш?
Дірку з бублика! Ото ж, сам прекрасно знаєш,
що якби не малював портрета онука,
то ніколи б не зрубав під собою сука.
Вийшло ж що ? Як вгледів він морду ту бульдожу,
то скривився й гаркнув:"Блин исказил кто рожу?"
От якби ти посадив в лисині чуприну,
шию тоншою зробив,м,язи більші, спину...
Гумка стихла лиш на мить, та й сказала далі:
- як би міг ти так чинить, жили б у пеналі...

Играйте, Маэстро,
Играйте...
Глаза закрывая на миг,
Я в Вас растворяюсь...
Играйте,
Души изливая родник!
Играйте, Маэстро, прохожим,
И чуточку, может и мне,
Мы с Вами
Немножко похожи,
А может, встречались...во сне...
Играйте, Маэстро,
Играйте,
В любви признаваясь не мне,
Играйте, Маэстро,
Играйте,
Для той, что грустит в тишине.
А я...
Брошу в ящик монету,
За чудо
Открытой мечты,
Мне скрипка шепнёт по секрету,
Что где-то мы были
На ТЫ.
Прощайте, Маэстро,
Прощайте...
Я тень среди множества лиц...
Играет, Маэстро,
Играет...
И дУши склоняются ниц.

Вночі наснилось Олексію якось,
Що він не Олексій – Олексіакос.
І не в колгоспі вже, а десь далеко
Перетворився з українця в грека.

Поліз в кишеню. В нього – баксів хмара,
І не цигарку смалить, а сигару,
Все пригортає українку в міні,
Не самогонку жлуктить, а мартіні.

Ще б довго Олексій від щастя хмикав,
Та півень у дворі закукурікав,
То ж пробудився, знехотя піднявся
І в хлів худобу порати подався.

Гей, чоловіче! Слухай, брате!
Тобі не снилися дівчата:
Розкішні перса, білі спини,
Солодше щось, як у дружини?!

Бува, голубиш власну жінку.
І груди пестиш, й пестиш спинку.
Та лізе в мозок (й не в останнє) –
Уже була в користуванні.

Тож вип'єм, щоб такі думки
Частіше лізли у мізки!
І боронь Боже для жінок
Набратися таких думок!

Ми вірили з тобою
У силу почуттів.
Ти був для мене сонцем,
А я життям твоїм.

Ми будем завжди разом-
Ніщо нас не розлучить.
Ми будем завжди вільні,
Як птахи у повітрі.

Кохання наше вічне
І справжнє,щире,чисте!
Злучили нас з тобою
Десь високо у небі...

Тож вірь мені,коханий,
Що це все не брехня.
А чисте й неминуче,
Як нашеє життя.

2011

Приятно думать о тебе
И лишь тобою жить,дышать,
Мечтать,встречаться и любить,
Желаньем тайным возгарать...

И как хочу сказать я вслух
"Люби меня и не забудь!"
Но ты проходишь без оглядки,
Один твой взгляд!
И я схожу с ума в догадках
Была ли то любовь
Или закрытая обманка.
Но верь мой Мальчик ,я люблю
И лишь твое имя пишу
Я каждый часик на листку!

2010

Ведь знаешь ты ,что я люблю
И никогда не изменю.
Но ты не хочешь знать меня,
По этому страдаю я.

Ведь я мечтаю о тебе
И днём, и ночью ,и во сне
Хочу тебя поцеловать,
С тобою быть да мне нельзя

2008

Стервонька йменням Літо! Треба ж так потепліти,
в кучері сонце травневе хвацько отак вплести!
...
Ними, мов струнами пальці,
бавився вітер.
Серце співало, та згодом
і відгомін стих.

Тиша раптова ударила
дзвонами вуха,
коник-скрипаль обірвав
концерт в траві.

Жде так грози земля,
коли посуха,
руки скорботно леліють
лілії дві.
...
Голос затих спонтанно, потім простіше стане,
Літо забуде пункти - ті, що закреслив ти...

Так завмирає скрипка, перед останнім танго,
щоби воскреснути знову в іншому Всесвіті.

Твій голос повертається до мене, -
Скуп спогадів чи просто мій каприз?
А, може, тінь прочитаної книги?
Чи пам'ять у білбордах із реприз?
Те марево, що зіткане з озону,
До послуг серця надане маною?
Прогноз на сонце, зісланий дощами,
В ту повість, що просочена не мною...

04.07.2011

Наче й нічого нема, лиш мої молитви,
Але й ті як слід не промовлені, без благань.
Річищем снів і яви пропливи,
Човником стань.

Тільки не треба вітрил, рожевих принад,
Як до мене будеш пливти - почепи білі.
Дощ налаштуй і град на свій лад -
справжніх, бо вільних.

Анголе мій, в мене бажання такі земні!
Знаю, про них не варт говорити всує.
Краще мовчи, та не кажи мені "ні"...
Анголам тиша пасує.

23.06.2011

Один поет сказав: сонети куці…
А я за строгу форму їх люблю.
Зерно я кину в сонячну ріллю,
Й радіє серце батьківській науці.

Я в юності засіяв поле всуціль,
І легко так, як в небі журавлю.
Я знаю, що однак його зловлю,
Хитрую трохи – я втомився буцім…

І знову аркуш орють лемеші,
І солодко, і боляче душі,
Як рясно поле всіяне рядками.

О друже, ти відважився – пиши,
Але сумління не продай ні грама, –
Довіку проти слова не згріши.

2009

Серед ясних озерець синяви,
По стежечкам промінисто-барвистим,
Хтось швидко біг, лишаючи сліди
По чудернацьким острівцям іскристим.
Лишав віконечка для жовтої зорі,
Утихомирив громи й блискавиці,
Жарт ненароком розказав ріці,
І підтягнув до сонця печериці.
Спустившись на травневій колісниці,
Зайшов до лісу - й розпустився цвіт,
Почервоніли ягідки суниці,
Немов даючи сонечку одвіт.
Це літо пустувало на просторах,
На небі, на воді і на землі,
Гуляло по рівнинах і по горах,
Гойдалось на зеленому гіллі.

2010

Я не цілувався ще ніколи
В літаку, в підводному човні.
А цілунки в джунглях африканських
Навіть і не снилися мені.

Я не спав із жінкою ніколи
На піску Єгипту, в Сомалі,
У стількох країнах, що на карті
Величезні й крихітно малі.

А гондоли, а індійські храми... –
Я не встиг ще мати й на меті.
Це ж мене ще стільки невідкритих
Таємниць чекає у житті.


2000

патріоти вкраїни люблять казати промови
патріоти вкраїни можуть не вивчити мови
патріоти вкраїни вдягнуті у вишиванки
патріоти вкраїни усім роздають обіця́нки
патріоти вкраїни носять значки синьо-жовті
патріоти вкраїни хва́ляться га́маном товстим
патріоти вкраїни із форбсом рахують мільйони
патріоти вкраїни легко обходять закони
патріоти вкраїни просяться в братню росію
патріоти вкраїни у нато потрапити мріють
патріоти вкраїни прагнуть до євросоюзу
патріоти вкраїни люблять наїстись від пуза
патріоти вкраїни їздять на мерсах шістсотих
патріоти вкраїни мають не вірте шість соток
патріоти вкраїни деколи пишуть і вірші
патріоти вкраїни маються коби не гірше


03.07.2011

«Я – справжній син Вкраїни-неньки!» -
Облиш свої ти побрехеньки
І що зробив, скажи, рідненький,
Для України в час незгод?

Ти клявся, бив себе у груди
(І не боявся слів огуди) -
Але за срібняки Іуди
Віддав і землю і завод.

Продав і акції фабричні
(Тобі ця справа стала звична,
Та що там - і не спорадична) -
Продав би й восьме диво з див.

А із бабусиної скрині
Ти вишиванку витяг нині,
Значок хвилястий жовто-синій
Собі на лацкані вчепив

І кажеш всім: "Про Україну
Я дбаю ледь не щохвилини" -
От лише мову солов’їну
Калічиш суржиком щораз.

Навіщо спрагло й войовниче
В майбутнє щастя нас ти кличеш -
І не здригнеться ж на обличчі
Тобі ніколи жоден м’яз.

Спитати хочу - в час тривожний
Поможеш нам панів вельможних,
Пихатих, зверхніх і заможних,
Прогнати з рідної землі?

Ти з нами, вершником в сідлі?
Чи у літак - і на Балі?..


01.07.2011

Люблю дарунки - квіти і книжки,
Такі, як є, – із клумби чи книгарні.
Благословенні діти й диваки,
Бо щирість їм минається безкарно!

Хай не безкарно, буде перифраз:
На неї мудрі дивляться крізь пальці.
Їм диваки і діти - без образ! -
Такі дрімучі, як неандертальці.

Комусь дарунки – тільки у фользі,
Щоб неодмінно – класти під ялинку.
А я люблю волошки у росі!
Мені книжкова світиться сторінка!

Себе даруймо! Віно й бариші
Мене лякають згадкою короткою:
Так від душі не лишиться душі,
Лише сама, що шарудить, обгортка!

23.06.2011

Якщо мене забудеш ти -
А час уміє все стирати,
Нівелювать заслуги, втрати,
На всьому ставити хрести, -
Не смій любов мою картати,
На волю краще відпусти!

Не хочу вірити, що ти
Вуста мої забудеш, очі.
У них - і дні твої, і ночі,
І хміль, і крила висоти.
Невже відчути знов не схочеш
В чуттях сердечних гостроти?

Що покохав тебе, прости,
Як і за те, що ти любила.
Безжальна кривда все згубила:
Спалила зоряні мости,
Підрізала любові крила,
Щоби не прагнула рости.

Тепер між нами даль глуха,
Ріка з крутими берегами,
І не музИка бере гами -
Недоля чорна і лиха...
Але ж любов живе з богами -
Її надія колиха!

Хотілося бути Есхілом, Вергілієм,
Шекспіром, Вольтером, да Вінчі…
Втішає одне: може, в спискові геніїв
згадали й мене – як «та інші».

2011

Про що писати вірші?
Про що писати вірші?
Про те, що було краще?
Про те, що буде гірше?
Про те, що хтось спізнився,
Про те, що хтось не встиг,
Про те, що ми кохали
Не там, не так, не тих?

Про те, що жити важко,
Особливо тут,
І що померти треба,
Щоб позбутись пут?

Що ми усі невільні,
Що граєм чужі ролі,
Що повсюди війни
Ламають людські долі?

А може просто написати
Потоком свідомості:
Як ж це класне відчуття
У животі невагомості?

Нізащо не проміняю
На срібло, на злото
Відчуття перебування
Душі у польоті.

Я заходжу у астрали
Чакрами усими,
І зриваю, наче грона
Виноградні рими.

Я впиваюся цим щастям,
Наче свіжим соком,
Раптом чую здивоване:
"Це ж Черкаський Кока!!

Сам Маестро завітав
До нас у астрали,
Видно, правильні ми й гарні
Молитви читали!"

Я ж привітно усміхнуся
Жителям астралів,
Побажаю щастя всім,
Почимчикую далі....

І як не ховайся, а світ заповзає під комір…
І дихає поруч ось тінь моя, вірна, як пес.
Потріскують дрова. Ще літо спалахує – колір
Червоно-блакитних, холодно-гарячих небес.
Серпнева вечеря на дотик ще тепла. А після
Спадатиме тихо обпалене листя з долонь,
Згорятиме в часі, кружлятиме відчаю дійсність…
І тінь моя плаче, що я вибираю вогонь...

Зашерхлі долоні по шкірі - як відчай.
Згортаємо пальцями листя із вікон.
І тіло, як щастя. Тут тіні і свічі.
Спадатиме сукня в пастельному світі.
І музика втихне у серці до ранку…
Назвеш мене мовчки собою і мною,
Бо подих і шепіт…Бо осінь на ганку.
Рятується світлом душа. І тобою…

Був кожен з нас малим і кволим…
Ми пам*ятаємо той час,
Коли найкраща в світі школа
Уперше зустрічала нас.
Найкраща в світі – Дев*ята школа-
Уперше зустрічала нас.

Не завжди вчитись ми хотіли,
Та вам спасибі, вчителі,
Що головного нас навчили -
Людьми лишатись на землі.
Ви головного нас навчили -
Людьми лишатись на землі.

В шкільному парку (там, де тополі,)
Дитинство наше відгуло,
Коли в найкращій світі школі
Кохання перше нас знайшло.
В твоєму парку, Дев*ята школо,
Кохання перше нас знайшло.

А час, немов шалений вітер,
Що листя кидає до ніг,
Розвіяв нас усіх по світу,
Як білий пух тополь твоїх.
Розвіяв нас усіх по світу,
Як білий пух тополь твоїх.

Хай не вернути нам ніколи
Дитинства безтурботний час,
Але найкраща в світі школа
Завжди чекає в гості нас.
Найкраща в світі - Дев*ята школа,
Як мама в гості кличе нас.

Хай не одне мине століття,
На всі часи, на всі світи -
Дев*ята школа – найкраща в світі -
Ти в нашім серці назавжди.
Дев*ята школа – найкраща в світі -
Ти в нашім серці назавжди.

як достеменний поціновувач традиції
в тому сенсі що вона в мені як інфекція
ну я можу не знати про неї а вона є
і можна з нею боротись
а можна просто жити
знаючи що вона не передається
через шкіру слину
ну повітряно-крапельним шляхом
отож як поціновувач традиції
інфікований з необережності
я пишу про горілку і сигарети
і всі прокляті поети
навіть ті яких я не читав
кажуть мені ну бля ти просто задовбав
якщо співаєш співай своїм горлом
тремти своїми легенями і діафрагмою
якщо ти дійсно хочеш співати

А давай ми на все заб"ємо!
І втечем на безлюдний острів,
Чи в пустелю якусь без стелі,
Де не треб промовляти тостів...

Візьмем книжки,навушники , плеєр
Вимкнем світло і станем чекати,
Що знайде нас зелена фея
І буде рани в душі лікувати

Зарубцюються,стягнуться рани-
Ми хмільні і щасливі доволі,
Ми загублені і нестабільні-
Дві забуті вигнаниці долі

Ми босоніж пройшли сім кіл пекла,
Та до раю шляхів нам немає
У думках і у снах примари
А для раю там місця немає...

2011

Я вже давно стою на перехресті
у шапці-невидимці, а вони
нервують, їдуть, тицяючи жести
такі - навзаєм - боже борони!

Я посміхаюсь, ніби все за планом -
в невидимості аура така...
Все вигладяю - де ж то мій коханий,
що за кермом асфальтного катка?

Моя примхлива вишукана ніжність,
як і його терпіння, має край:
він розчавив мене на роздоріжжі.
Гуд бай, май лав. Воістину - гуд бай!

03.07.2011

Мій солодкий рогалику, мій шоколадний пиріг!
Моє ніжне суфле, або краще рахат із лукумом,
мій з родзинкою, кремом, нугою, горішком… Як міг
ти нажертись отої гидоти учора із кумом?
Я солодкого хочу. А ти до кісток пропахтів,
прокоптився таранею, пивом і куривом також.
Мій солодкий рогалику, цьом, міцно-міцно… А, втім,
то все буде опісля. А зараз я смачно так вмажу!

День утік за хмар мережку,
Вишив дощ край неба стежку.
В білу смужку, в світлий хрестик
Біль і тугу мою сплести.

Пізня птаха б'є крилечком,
Світ тяжкий, моя лелечко.
Ти далеко, я далеко,
Знаю добре : ждать нелегко.

Вишив дощ дорогу в далі,
Дні розлуки будуть далі...
Дощ надій чи сліз дружини
Кличе в рідний дім з чужини.

Злетіли півні з ваших рушників,
І розлетілися по всій окрузі.
І дивувалися знайомі й друзі
Дзвінкоголоссю їхніх голосів.

Я чув їх навіть у далекім лузі,
А ви б їх упізнали поготів.
Один із них в світлицю прилетів,
І промені поклав на вашій блузі.

Ви, радісні, проміння те взяли,
І людям роздали, щоб сяяв ранок,
А золотистий, що лишивсь останок,

Сумне почувши в небесах курли, –
Ви раптом кинули на щастя птицям,
Щоб стріла їх привітно чужаниця.

2010

Занадто коротка шворка.
До того ж - навік під струмом.
Про нього завжди промовка
У люду, що диха сумом.
Під шаром рудої фарби
В іржавих болячках шкіра.
Лишень спалахнули фари,
Я бачу зіниці звіра.
В його напівтемнім шлунку
Витравлюється свідомість.
Тут клунок лежить на клунку,
І старість плює у совість.
Погиркує вовк сталевий,
Приручений хижим віком.
Протерті до дрантя нерви
Кондуктор лікує криком.

Хай буде дим.
Це вогнище доречне.
Цнотливий хмиз
і вісім сірників.
Візьми в кулак –
брутально і безпечно.
Мої слова –
на тисячі шматків.

Моє палке,
податливе і хтиве
це тепле тіло
витримає шквал.
Хай буде дощ.
І вітер полохливий.
Вологих вуст
напружений овал.

Безсонний світ.
Як гірко пахне осінь.
Безглуздий зміст
беззахисних рядків.
Хай будеш ти –
розгублений і босий,
Без сірників.
1.07.2011

шукати дорогу, яка тобі часто сниться,
плестися узбіччям, ловити вказівники.
згоряють зелені зірки, порожніє сито,
і ти, перетнувши межу, стаєш ніким.

під ніком «ніхто» зупиняєш авто червоне
чи біле, байдуже, важлива лише мета.
відтак розумієш утягнутий марафоном,
що відповідь мусиш знайти на всі «не так».

і потім, скуривши із ворогом люльку миру -
здолати останню(зелену) милю. як приз -
тебе автострада помилує, врешті, віриш,
і зникне в кінцевій точці своїх реприз.

У немочі старечості зодяг,
Слабкість доріг підперезав постами.
Від нерозважливості хід мій остеріг
І недугом тяжким помножив рани.
Лахміття діл моїх жбурнув у рів,
Безперестанно змусивши блукати.
І до стіни безвиході привів
На хрест вказав, звелів його підняти.
Бувши малим, не в змозі хрест нести,
Потяг його дорогою зневаги.
Під окрики осудливі юрби
Ішов на схід навчатися поваги.
Провалювавсь у відчаю ями,
В пітьмі вдарявся в кам’яні постави
То спотикався під батіг ганьби,
То упирався у зневіри брами.
Не перестав... Щоб бути назавжди.
Щодень вмирав, щоб смерті вже не знати,
Щоб скуштувавши муки на хресті,
Так як і Ти - міг вічність упізнати.

Написав би я вірші,-
Й полетів за ними...
Ген за крилами Душі,
За рядками цими,..

Я у далі б залишивсь...
Там де моє серце,-
Серед снів би пробудивсь,-
Та не знаю: "Де Це?"

Та не знаю де там є-
І моя та стежина,-
Дописав я лиш куплет,-
І за нею йтиму...

І піду собі шукать -
Край для мого серця,..
Може й він проліг в рядках,-
Може в них озветься...

Дякую:-) 24.06.2011р.

Вдягала нічка темну сукню,
А смерк на пнях - корчах дрімав,
Ясні зодіакальні букви
Читали всує пси: «гав - гав!»,
Обíч садиб, через левади
Дивак одвічний - пілігрим -
Ішов уперто слів заради
І небувалих досі рим…
Пройшли літа, а він понині -
Сандалі, посох, калита -
Напроти глуму і гордині
Не зрікся свого хомута.

03.07.11.

У нетрях слів поезію шукати –
Ловити взимку в небі журавля,
Коли відпочиває ця земля,
Натруджена і стомлена, як мати.

А ти чомусь продовжуєш блукати,
Але вдаєш із себе короля.
В колисці Музи схожий на маля,
Що не відвикло пальчики смоктати.

Хоч ти й не коронований король,
А висловитись тут мені дозволь,
Бо любить слово істину глибоку.

І вибачай, що прикра правда ця,
Бо мантія тобі не до лиця, –
І це найкраще, друже, видно збоку.

2007

Лягає вечір
Землі на плечі,
А там на ганок
Виходить ранок.
І день охоче
Примружить очі,
Напевно, знає:
Життя минає.

Життя минає,
Душа ридає,
Чомусь від суму
Волають думи.
Прикрили вії
Рожеві мрії.
І дні ,мов судні,
Зчерствілі будні.

Зчерствілі будні
Набридли трУдні.
Куди течете
І що несете?
Кому це треба-
Тікать від себе?
Не дорікаю:
Себе шукаю.

Усе життя служив для тіла.
Тепер для духу послужу!
Та ти, відчувши владу й силу,
Мене вже кличеш за межу.

І краєш гострим лезом ночі
Життєві далі голубі.
Дивлюсь до тебе, смерте, в очі:
-Ну, як не совісно тобі!

В твоїх обіймах я пливу рікою,
Пірнаю стрімко і сягаю дна.
Живе в твоєму царстві таїна,
І всіх чарує постаттю стрункою.

На троні серця – істина сумна,
Як здалеку махне вона рукою,
Чи ледве-ледве поведе бровою,
В моїй душі – царює тишина.

Я п’ю, як хміль, благословенний спокій,
І вловлюю твої небесні кроки,
І зріє слово на моїх устах.

І повен ти безмежної любові,
Що сходить сонцем над потоком крові, –
Як ти несеш планету на руках.

2007

Пародія

Так калáта серце… На погоду?
Душ прийму, поніжуся у ванні.
Може, дійсно, ближча до народу
І зваблива буду в… сарафані?

Зацікавлю графа Монте-Крісто
Бáбциним моністом – буду фея!
Ех, дівчата, що там гармоніста –
Зааркáню нині я ді-джея!

Заглянýти треба ще в аптеку
(Фініш – може всяко… Діло звичне)
Перед тим, як йти на дискотеку –
Ще в “Продуктах” щось… енергетичне!

Специфічний кавалер сьогодні –
Може вдасться з ким побути в парі?
Очі в того он які… голодні,
Але швидше п’яні, чи в “угарі”.

Ті – в куточку згрупувались кучно,
Вже червоні – щось було до кави.
Оглядають – аж мені незручно,
І про честь їх зовсім не цікавить!

…Йде до мене! Ой! Звершúлось диво!
Щось кульгáє – хоч би не з протезом!
Хай би вже понуро і ревниво,
Але щоби щиро і тверезо!

3.07.2011

Візьму я у руки гітару
щосили по струнах ударю
і вийнявши з серця тугу
віддам я її струні

найтоншій і найніжнішій,
найпершій і найдзвінкішій.
А потім торкну я другу
і байдуже вже мені,

що ніжну струну терпеливу
найтоншу, в обіймах тремтливу,
здолавши слабке пручання
від себе я відштовхну -

найтоншу і найніжнішу,
найпершу і найдзвінкішу,
щоб вирвать з неї зітхання.
Й ненароком розірву.

І вигукнуть струни у пісні:
-Чудово як! Нам вже не тісно!
Та тільки замовкла гітара
і пісня вже більш не звучить.

Найтонша і найніжніша,
найперша і найдзвінкіша,
моя ти любов і кара,
Не рвись... та струна мовчить

Навіяв день мені печаль,
мені журбу - тобі дорогу.
Нехай зіграє нам, скрипаль,
вбере у музику тривогу.

В твоїх очах, палких вустах
я бачу сум і біль розлуки
і в унісон у двох серцях
бринять й назовні рвуться звуки.

Моя рука в твоїй руці,
її легесенько стискаєш,
сльозинку на моїй щоці
губами лагідно стираєш.

В своїх словах, думках стрімких
я намагаюсь не згубитись.
Вони ж кружляють, як птахи,
не в силі долі покоритись.

Ще будуть зустрічі.На жаль,
будуть стрічання й розставання.
Нехай зіграє нам скрипаль,
вбере у музику кохання.

Сталка на луках. Прив'ялі покоси.
В гіллі бринять золоті абрикоси.

Вітер супрутній, смалкий і гарячий.
Крячка в заплаві стурбовано кряче.

Межінь. А отже мілішає річка.
Стиглими краплями бризка порічка.

В полі - жнива: буде жито й до жита.
Ходить худоба вгодована, сита.

День звичайнісінький. Маківка літа.
...В липня-художника щедра палітра!

Впіймай мене. Я подихом любові
Озвуся тихо крізь ранкові сни.
Цілуй тепер, бо далі нам з тобою
Не буде цвіту ніжної весни.

Кохай мене. Я ніжно і безкрило
Лечу крізь день у ночі забуття;
Вкради мене, бо я любов не вбила -
Моя душа не знає каяття.

Так часто душу садимо за грати,
Хоча вона і прагне у безмеж.
Душа моя у зареві пожеж,
В яких горять жалі всі і розплати.

Печать мовчання досі на вустах,
Неначе скеля, хилить дух додолу.
Щомиті біль душі зціляю болем
І прагну волі, наче неба птах.

Гірчать дощі і думи теж гірчать
Під голос грому, часом під Вівальді.
Фарбую душу барвами від райдуг,
Допоки світ готує до розп'ять.

Від самовтеч сховатися ніде,
Як не позбутись світові від тіней.
Тоді лиш миті щастя є безцінні,
Коли недоля в прірву нас веде!

Давайте поговоримо про дощ...
Про той, що йде за вікнами балкону,
Про свіжий вечір, що на підвіконні,
Про вітер, що торкається долоні.
Давайте поговоримо про дощ...

Давайте поговоримо про ніч...
Про ту, що починається з молитви,
Про зорі, що за хмарами не видно.
Я так люблю із Вами говорити!
Давайте поговоримо про ніч...

Давайте поговоримо удвох...
Про ліс, гриби, про листячко опале,
Про душу і про квітку, що зів'яла,
Про те, про що нікому не казали.
Давайте поговоримо удвох...

А потім помовчим... Хвилину-дві...
Про щось своє... Про хмари грозові,
Про коників, що скачуть у траві,
Про роси, що неначе з кришталю.
Про те, що я душею Вас люблю!

2-3.07.2011

Забракло слів.
Щемить –
а я мовчу.
Запалюю свічу
і медитую.
Щоб імені
не згадувати всує –
сумую під Вівальді
і гірчу…

Студене небо
хмуриться кошлато.
Громів розкати –
вісники грози.
Мольфари вміють
зречено чекати
на зимних скелях
пагонів лози…

Я знайшов одиноку на березі –
Ти стояла, ти хотіла втопитися!
Із долонь твоїх просто напитися
Мріяв ангел у чорному одязі.

Розійшлися тумани долинами.
Поприходили друзі заплакані.
…Ти прощалась тепер з Україною
У чужій в півзруйнованій гавані!