Вона. Чому я знов тебе чекаю?
Нема тебе - це правда, так?
Бо вже злетів у вись літак.
Чого чекаю я? Не знаю.

Він. На що надіюсь я, скажіть?
Вона залишилась далеко,
Лечу від неї мов лелека,
Та думка все ж униз біжить.

Вона. Ти вмить злетів у небеса,
І думка теж до тебе лине.
Повір вона, як ти не згине,
В душі навік твоя краса.

Він. Я не хотів туди іти,
А так бажав з тобою бути.
Бо ти дала змогу відчути
Справжнє кохання, тільки ти...

Вона. Я знаю ти кохав мене,
Тоді чому ми розлучились?
Може у чомусь помилились?
Як мучиться серце сумне...

Він. З-за хмар дивлюся я туди,
Де ще живе моє кохання...
Буду дивитись до смеркання,
Душа кричить - до неї йди!

Вона. О, Боже, нащо ти забрав,
Моє єдине справжнє щастя?
Більше таке знайти не вдасться,
Ти й мою душу поховав.

Голос згори. Це не кінець, бо ти живеш,
Ти маєш жити задля нього,
Щоб не згубити щастя свого.
Колись ти теж у вись підеш.

Вона. Навіщо жити, коли нас
Жорстоко розлучила доля?
Немає навіть думці волі,
Про нього думаю весь час.

Голос згори. Ти думаєш йому там легко?
Він мучиться ще гірш ніж ти,
Не може місця він знайти,
На тому світі, там - далеко.

Вона. То все ж його душа жива?
І він все чує, і він знає,
Як я тут на землі ридаю,
Він чує всі мої слова?

Він. Моя кохана, так я чую,
Тебе і всі твої слова.
Душа моя вічно жива,
Повір, я тут ще більш сумую.

Вона. О всі святі, скажіть мені,
Як жити далі, що робити?
Не можу я без нього жити,
Всі дні стали немов німі.

Голос згори. А ти живи, так як до нього,
Не плач прошу тебе, не треба,
Не рвися ти до нього в небо,
Бо гріх просити в мене цього.

Він. Моя кохана, ти сумуєш,
А я не хочу сліз твоїх.
Хочу я чуть веселий сміх,
Тоді полегшення відчую.

Вона. Коханий мій, не буду я
Тепер ридати, як раніше.
Хай буде тобі спокійніше,
Та вічна туга вже моя.

Він. Забуть мене, хоч я не хочу,
Зітри мене з думок своїх,
Нетреба більше сліз твоїх,
Нехай радіють твої очі.

Вона. Я не забуду вже повік,
Тебе, тих рук, твоєї ласки,
Я не забуду нашу казку.
Бач, сльози капають із вік.

Він. Ти пам'ятай, що я люблю,
Але не можу обійняти,
Коханою тебе назвати...
Завершив казку я свою.

Вона. Навіщо жити, коли смерть
Руйнує все, що ми будуєм?
Коли приходить ми не чуєм,
Коли іде, чуть кроку твердь.

Голос згори. Що народилось мусить вмерти.
Така є істина одна.
Чи вірно так? О, я не зна.
Але ця істина уперта.

Вона. Але так рано він помер.
Навіть, невстиг, щось розпочати,
Він тільки но навчивсь кохати,
Не бачивши життєвих перл.

Голос згори. Навіть сказати що не маю...
Ти права, він невинний був,
Він він до кінця і не збагнув,
Що Бог його вже забирає.

Їх непокоять лиш гроші та акції,
Бренди, реклами і зміни у рейтингу.
Нами керують не адміністрації,
А товстошкірі акули маркетингу.

Світ під рекламними максі-магнатами.
Вчать наші комплекси, думають слогани.
Лиш би кидали ми в сумки полатані
Купи непотребу, їхньої погані.

Манять фігурами, світять бігбордами,
Душать протести, ліміти, дискусії.
З ницими душами, з пиками гордими.
Люди, не вірте рекламним ілюзіям!

Чи спокійно спить поет
Чи ні
Думи іскрятся
В імлі

Думи поета, як зірка
Засяє і погасни
А то оживе знову-
Факелом фугасне

Не спить поет
Думою хворіє
Музою в думках
Він живе і мріє.

Про любов кохання
Багато проспіване
Стільки сердець закоханих
Стільки і омріяне.

Про любов кохання
хай поет співає,
про горе народне
хай не забуває

Могильник сонячного вітру – Місяць.
Йому Земля нагорне тіні доста,
над брамою небесною повісить
розлогі роги. Хай спочинуть кості

і табуни молодняку розмісять
Чумацький Шлях. Колискою для брості
хита натхнення клекоту на стрісі –
збагни – як лускає зима зі злості.

Вивужується в серпантинній ниті,
на днях відлебеділа, пісня скресу.
Душевний крик від снігу відшептали

шпаки. Ці чорнокнижники маститі
вчинили галас у зеленій пресі –
тепло вже так давно не лопотало.

22 Березня 2011

Дивлюсь у небо, в рай, в безмежжя,
В сліпу обитель душ людських.
Вперед ступаю обережно,
Роблю останній, мабуть, вдих.

Кидаю погляд у безодню,
Що піді мною простяглась.
Душа вже мертва, кров холодна,
І бачу Бога іпостась.

Стаю назад, вагаюсь ніби.
Який там Бог? Я Чорта син!
І власне "я" стає на диби,
А розум думає: "Кретин!"

На ранок тіло вщент розбите
Птахи клювали, дощ обмив.
Душа скалічена, убита,
Все проклинала той обрив.

Я знаю, що помру
Що зламаються крила
І знаю не зігріє
Моє тіло могила.

Стануть руки холодні
Мені очі закриють
Вперше ангели смерті
Свої двері відкриють...

Душу виймуть із серця
І загорнуть в долоні
Дикі демони з пекла
тепер я в їх полоні...

А мій ангел зламає
Об гріхи білі ноги
Віри більше немає
і нема допомоги...

Догорить в церкві ладан
Разом з ним і натхнення
Я не встиг попросити
В свого Бога прощення!!!

замалює на чорно ніч
жовту бурю у склянці соку.
і по правому з передпліч
місяць видреться в сон високо.

бо на лівому – спить печаль,
непотрібна і неосудна.
прихилилася до плеча,
і здригається, і марудить.

мародери з позадзеркаль
вигрібають останній мотлох.
чути, бачити, знати жаль.
тільки шансів немає жодних.

Аврагаму,
лікарю й піаністу

Руки музика поклав на рояль.
Очі заплющив, І тої ж миті
Долоні немов одійшли од зап’ясть
На дивну розмову з чорним і білим.
Ліва басила голосом Баха,
Переливом Зілоті права озвалась.
А за вікном партитуру на Пурим
Зливою й вітром зима догравала.
Пальма до шибки раз у раз припадала.
Може, хотіла хоч трохи зогрітись
Може, із нами музику слухать.
...Руки, мов птахи, з клавіш знялися –
Бах і Зілоті розмову скінчили.

Вічністю неспокою
Ріже світ, мов ніж,
Ти зі сну глибокого
Уставай скоріш!

Подивись на зіроньки,
На вогні заграв,
Хай міцніє віронька,
Крилонька розправ.

Хоч вони потомлені -
Хай увись летять,
Знай, на ринку споминів
Рано ще стоять!

Намалюєш вічності
Мить ще не одну.
Чи не дивовижно це? -
Стріти знов весну,

Римувати пристрасно
Про бажань політ,
По стежинах звивистих
Йти у диво-світ...

Райдуги палітрою
Серця сторінки
Розмалюй, не зітре їх
Доля на віки!
2010-2011р.

Якже я зміг без Псалмів прожить
Мало не півстоліття?
А там же долі людські, наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
А думку Господом Богом сповиту.
В розпачі й вірі, в радості й горі,-
Все у Псалмах по-людськи клекоче:
Щось там на арфі, щось на кінорі...
Щось крізь сльозами зрошені очі.

Любіть Ірванця Олександра, поети!!
Як дядька, як батька, як неньку!!
Любіть його вірші і навіть портрети
Ховайте під ліжком маленькі!!
Любіть його вуса і чубчик любіть!!
І дим від його папіроси!!
В годину негоди і в радості мить!!
І навіть коли вас не просять!!
Поетко!! Якщо ти не любиш Сашка,
то знай не одному хлопчині
не стане в пригоді грудаста душа
такої скупої дівчини!!
Поете, ти можеш забуть імена
Тичини, Костенко чи Барки!!
Та вірші Сашка, як святі письмена,
Цитуй в оргазмічнім припадку!!
Повір не одна світова висота
Не буде тобою здобута
Якщо ти не любиш Сашкові вуста
І віршів смішні його букви!!
Слова Ірванця проникають у серце
Сильніше від запаху сала!!
Травневу баладу ,як ранішний секс
Люби!! І люби - Олександра!!)))

Барвінок обплітає викохані ружі,
А сива жінка все одно невтішно тужить.
Круки пообсідали трав’янисті луки
Отам, де сіяла рясні думки на сході,
Як соняхи, узяті небом на поруки,
Зростали, тішили надіями… Та й годі…

А нині лютий звір – навальна хуртовина
Задубне серце і напризволяще кине
Ті руки немічні і ноги неслухняні…
Зненацька підкосив небогу на дорозі
Не той пекучий біль,що в кров коліна ранить,
А той, що із душі піднятися не в змозі.

2011р.

Принаймні, тішуся, що це таки було –
О, як нечасто нам дано кохати!
Сьогодні стане вічним ремесло:
Любити зараз та завжди чекати.
Абсурдно довго лаю всіх богів,
Навшпиньки зазираю у майбутнє
Навіщо безліч залишав слідів
Якщо судилось стежку ту забути?

Лоскочуть спогади... Всміхаюся.
А ти? Чи зможеш справді не забути промінь?
Солодкими ще довго будуть сни,
Твоє обличчя згадують долоні.
І я не здамся – зникну у людві.
Вшаную спільний біль, що серце крає...
Це важко пояснити... Просто вір
І я чекатиму тебе з-за небокраю.


28.01.2011.

Образливі слова – набори літер,
Одними ними неможливо вбити,
Я не боюся бурі – то лиш вітер,
З міцним корінням буду далі жити.
Мої думки не розтривожуть грози,
Я йду вперед, прискорюючи біг,
Мета – не мрія, а дощі – не сльози,
Ти не плануй, а покажи, що зміг.
Якщо прийду, не буду зупинятись,
Якщо впаду – піднімусь в сотий раз,
В житті я звик без бою не здаватись,
Бо зміцнений атаками образ.
На всі удари захисні є блоки,
На всі мечі знаходиться броня,
Нам кожен день дає свої уроки,
Життя – учитель, ну а учень – я.
Мозолі творять, шрами прикрашають,
Сильнішими нас роблять перепони,
Незламний дух ніколи не зламають,
Таке життя. Жорсткі його закони.
Через вогонь, і воду, й труби мідні
Я йтиму далі, доки не прийду,
Здобудуть ті, хто дійсно цього гідні,
Я – зміцнений і я це доведу.
2010 р.

Я борсаюсь в постелі, повний вражень
Від віршів, сексу, польових химер.
Гидоту в носа капаю у ражі,
Дивуючись, як досі не помер.

Доксициклін ковтаю без надії,
Та, пишуть, що холера відступа,
Й первинний сифіліс, і ознак гонореї.
А в мене під очима біль тупа.

І твій дзвінок - чорти б його забрали,
Чекаю, не чекаю - вірний штам.
Гепатоксична дія,- хочу кави
І жінку, що відважна на «не дам».

Втікали роки, в'януло кохання,
Посохлим листям прикривали жаль,
Лиш поцілунок першого пізнання,
Метеликом роздмухував пожар..

Життя, плило і в морі потопало,
В сольоних водах никнули сліди,
Усе що любе згинуло, пропало,
Лиш у думках повіки будеш ти!

То прірва між нами, то - луки,
то - сонце, то - хмарище знов.
Лиш наші неприспані руки
щось знають таке про любов.

Їм клятв, обіцянок не треба,
і віршів не треба в альбом.
Та їхній знеможений трепет
і нам щось шепнув про любов

У темряві нічній літають мої мрії,
Отак кружляють не маючи мети.
Як їх спасти, куди їх понести,
Щоб не схопили їх не прохані злодії.

Чекатиму до ранку, на схід сонця,
Тоді схоплю її і дам їй сильні крила,
Щоб пташкою літала й вічно жила,
Я пригорну її і вилечу з віконця.

Таємна мрія понесе мене далеко,
Здолає гори, здолає всі моря,
У ясних променях побачу диво я,
Що крила приросли і я уже лелека.

Спущусь на дах, який давно лишила
І тут навіки відрубаю крила.

Я блукаю сумними алеями,
Тут немає людей, лишень тінь,
Все під ковдрою чорною сховане,
Відчуваю лиш шепіт терпінь.

Закриваю лице від неспокою,
На щоках витираю струмки,
Та вони мов вороння настирливе,
На шматки рвуть останні думки.

Може я від життя смертю схована,
І не я тут алеями йду,
Моя тінь ізливається з тінями,
У беззвучним тумані бреду.

Перевод с украинского стихотворения
Юли Шешуряк, г.Киев


она готова убрать жилище, поджечь жилище
в матриархате она готова возглавить тыщи

роман закрутит, роман напишет, с подвохом даже
и варит воду, а завтра, может, заварит кашу

наворожить она может насморк, суму с тюрьмою
сыграть на скрипке, сыграть на нервах - её родное

согреть ладони, пойти за рутой, сказать всю правду
сидеть в айнете, во сне метаться, одеться в prada

она способна зарезать словом, прихлопнуть муху
лапшицу варит - себе в тарелку, ему на ухо

она приносит разлад, немилость, успех, удачу
она полюбит, она поверит. она заплачет...

2011

Был август, море, крымский звездопад,
я был другой – зелёный, тонкокожий, –
и многое казалось невозможным,
что после стало в жизни наступать.

Теперь, когда «забыться» и «забыть»
отличны только на литраж и градус,
придёшь в себя и, памяти на радость,
считаешь полустанки и столбы.

И вспоминаешь: много лет назад
у девочки, которая любила,
была собака, старший брат, и было
ночное море, август, звездопад.

Ранкове місто в молоці туману,
Тролейбуси, мов заспані коти.
У таємницю вікон, як в екрани,
Хтось позолоту світла упустив.

В повітрі траєкторії сніжинок,
Розтанув сніг, немов вчорашній день.
Тролейбуси – заручники зупинок –
Із заздрістю кивають на людей.

А на зупинці вічність і чекання,
Годинників гучний апофеоз,
Надія циферблатів – це останнє,
Що досі тут сприймається всерйоз.

Осінні мрії – напнуті вітрила,
Несуться вдаль між вулиць, парків, площ,
І парасольки розправляють крила,
Ну ось, нарешті... Здрастуй, пане Дощ.
2000 рік

Яка могутня зброя – ніжне слово,
Промовлене так вчасно і неждано.
Яка любима пісня – колискова,
Яку співала матінка кохана.

Яке вразливе серце у дитини,
Що мріє про батьків своїх щасливих.
Яка ж душа відкрита у вразливих,
Які босоніж бродять під час зливи…

Як легко ніжним словом сповістити,
Що милість ваша в гідне русло ллється.
Як любо бути мамою й ростити
Своє дитя, що в щасті засміється.

І як важливо серце не розбити
Отій дитині, що прохає поміч.
Бо легше тому в світі любім жити,
В якому твої рідні близько, обіч.




Обіч – поруч, поряд; коло чогось.


11.03.2011

Ми - однакові.
Рожеві сльози - дощем.
Я і пелюстка.


березень 2011 р.

Гном, мов химера, прийшов хтозна-звідки.
Чуєш ночами цей тупіт під вікнами?
Поки я встигну торкнутися шибки,
Срібним дощем стане й в сутіні зникне він.

Всі квітники безнадійно затоптані.
З’їв весь горох. Спокушає смородина.
(Тільки клопи ще відлякують смородом).
Ближче підійдеш – тікає городами.

Торба за спиною – там білі бублики,
Ще інструмент із блискучими струнами.
Гном щось шука безнадійно загублене,
Грає сюїти, записані рунами.

Я через нього вже тиждень не виспана:
Шурхіт, і шелест, і вся какофонія,
Світле намисто навмисне скрізь висипав,
Щоб я збивала коліна потомлені.

Та проганяти його щось не хочеться.
Піде – пропала від тиші і спокою.
Це по секрету: ми просто з ним родичі.
Я… на мітлі… в небі ночі глибокої…

Рука тремтить.
Малюю мить.
Малюю вічність.

Рядки летять:
Мій сенс життя
Мовчить так звично.

Римую те,
Моє святе,
Моє солодке.

Роблю дива:
Мої слова
Міняють нотки.

Розгорну ніч.
Мовчиш чи спиш?
Мене не чуєш…

Раптовий крик.
Мій сон вже зник?
Мабуть, не сплю я…

10/01/2011

Весна! Весна! Веснянками
Злітає і цвіте
І сіє сонце ранками
Проміння золоте.
Дзвенить блакитний березень
В струмочках надстрімких,
В проталинах, на вересах,
На пролісках ламких.
Веснянохід. Хоругвами
Пливе перістість хмар,
Веселками приблудами
У проблисках стожар.
Весна! Весна! З веснянками
Вертають журавлі
І гімн співають ранками
Заквітчаній землі.
А сонце оберемками
Дарує світ-тепло,
Що травами і зелами
Навколо проросло...
Весна! Весна! Веснянками
Злітає і цвіте
І сіє сонце ранками
Проміння золоте...

Застигло серце в бурштині,
Весь час ввижається мені:
То казка ночі, шепіт снів,
А то пе-ем кохання-спів,
Подяка, шана і коменти -
Найкращі творчості моменти.
Злилася з кріслом у екстазі
Та "Фастум" зніме біль у тазі.
Затерпло тіло у чеканні -
Чи комп зізнається в коханні?
Нехай в житті що крок аврал
Та я шукаю ІДЕАЛ!
Мужчин так мало на планеті
То пошукаю в інтернеті.
Бач, аватарка в всій красі!
Куди там бабі тій нозі?!
А в мріях... вимкнути екран,
щоб оцінили ніжки й стан...
Та в кожній шафі свій скелет,
Іду на світло, крапка, net.
22.03.2011 р.

Сняться часто знову
Вечори казкові, -
У саду вишневім співи солов'їв.
Розстеляє скатерть,
Як на свято, мати,
І до столу кличе дочку та синів.
Як світанок чиста,
Мама урочисто
Кожному в тарілку порівно кладе.
Страв її смачніше
Смакувати більше
Не виходить дітям у житті ніде.
Вітерець колише
Біля хати вишні,
Квітнуть срібні зорі в темних небесах.
Веселяться діти,
Що в вишневім цвіті,
Як в снігу зимою, мамина коса.
Мама любить пісню
І ми дружно, звісно,
Змушуємо слухать нас вже солов'їв.
Крає серце смуток,
Що у снах вернути
Зрідка удається до дитинства днів...

Не возвратить, а просто вспоминать,
Не подсладить, а горечь поглощать,
Не разлюбить, а снова ждать и ждать
И так и жить, такой земной вот ад!
Надеяться, но зная, всё-равно
Не смениться, не повернётся вновь,
Не станется, а побежит вперёд,
Останется только душевный лёд.
И не собрать осколки от судьбы,
И не соврать самой себе, увы!
И не решать. А по теченью плыть,
Брызги метать, существовать – не жить.
Это судьба, это жестокий рок,
Это она, еще один порог,
Чтоб не была жизнь словно сладкий мёд.
И чья вина? Она свое возьмёт!

2007 г.

Останній день жаркого літа
Втопа у буйстві диких снів,
Сніп із цьогорічного жита
Стоїть на покуті з віків.
І пахне в хаті свіжим хлібом,
І диха в душу благодать,
Надходить осінь, сипле світом
Надію: жити й процвітать!

2008 р.

Це місто хиже,наче зла звірюка.
Людей нема. Існують тільки маси.
У нього голос – як у ультразвука,
А запах – як в горілої пластмаси.
Воно пусте, хоч натовпи нас душать,
У ньому дощ, коли безхмарне небо.
І сірі люди, і замерзлі душі,
Яким лиш їжі, а не сонця треба.
Воно – боксер, та б”є не в бік, а в скроні.
Воно – як пес, що заражає сказом.
Тут швидко в”яне цвіт на підвіконні,
Та довго памятають всі образи.
Це місто є . На карті і на світі.
В моїй уяві – як велика рана.
І стало мені звичним моє «Сіті»,
Та рідним все ж , як не крути, не стане.

Я нікого тобі не шукала взамін.
Я нікого собі не шукала навзаєм.
Заховала себе за фортецями стін,
Так, як ми найдорожче у сейфах ховаєм.
Ти додому прийдеш, витреш піт із чола.
Покуштуєш, як дьогтю, холодного супу.
І почуєш: самотність у вікна вола,
Не здолаєш її невтихаючий рупор.
Цілуватимеш гроші та інших жінок,
Не мене, не свою, хоч вона в тебе буде.
З голови вибиватимеш сотні думок,
Наче пил, наче часточки давнього бруду.
Усвідомиш, що вже не подужаєш змін.
Що твоє самолюбство озвалось луною.
Говорити захочеш. Хоча би до стін.
Заховаєшся в них і вжахнешся собою.

В магазині чужі
(у шпарину вітрини)
молоді "без душі"
зазирають за спини.

"Підморгнуть" увійти...
За дверима - ні слова.
За подобою - ти,
лише в погляді змова.

Молоді "без душі"
не хворіють. Одначе
затаїли ножі,
а на кого - не бачать.

У повітрі, мабуть,
відчувають на здогад,
що з них щось продають...
Навіть те, що їх спогад.

І стоять "без душі",
заніміли обличчя.
Зазвичай, типажі -
на межі протиріччя.

Адже кожен герой,
що належить, отрима.
Має рацію той,
хто завжди із грошима.

І немає межі
для клієнта ні в чому.
Він вже сам без душі,
як виходить із дому.

22.03.2011

Я так хочу, щоб були почуті
З глибини всі мої молитВИ́
Щоб провини, без суду забуті
Не жадали у серці війни.

Я так хочу туди загляНУти
У те місце, де квітнуть сади
Щоби душу думками не псути
І не пити брудної води.

Хочу знати, хто править тим царством
Хто дав душу мені, дав ім"я.
Хто отрутою був, хто лікарством
Хто дозволив писати життя.

Я б стала перед ним на коліна,
Я заплакала б наче дитя
І сказала "Прости мене грішну ,
Тобі вічність, мені забуття!"

Колись були діти. Тепер - тамагочі.
Пластилінові душі, пінопластові очі.

Гаджети стали органом тіла,
Ми забули де право, ми забули де ліво.

Візерунок на шкірі замінив целулоїд,
Лише ззовні людина, по суті - андроїд.

Особистість підмінює профіль в мережі,
Релігія мас - споживання без межі.

Копрофаги піару рекламних бюджетів,
Біжимо лабіринтом штучних сюжетів.


2011 р.

Ми зробили життя монотонним,
чорно-білим, буденним, гірким…
Нам ще вчитись і вчитись – до скону,
щоб розгледіти, хто з нас є ким.
І ковтати ще слину і з глини
Ще ліпити фігурки і сни,
щоб розгледіти поруч людину,
у якій ні вини, ні війни…
І горіти, чи перегорати
в нескінченності наших розмов.
І каратись іще і карати,
щоб збагнути найвище – любов.

Этот город забрал самых лучших друзей,
Словно прах, растоптал наши лучшие чувства.
Умножение смерти превратилось в искусство.
Снится мертвый Парис и сбежавший Эней.
Тихо плачут, качая колыбели детей,
Жены наших врагов, так похоже на наших.
Бесконечность осады нас делает старше:
Стал угрюмым Ахилл и седым Одиссей.
Нам вернуться с войны, чтоб терзаться собой
И бояться ночей с их кошмарными снами,
Где проклятья Эринний, где кровавы труды.
Истомившись великою славой земной,
Пред суровыми мы преклонимся богами
И попросим напиться из Стикса воды.

Я в цім житті лише сіренька тінь.
Не для цієї створена епохи,
Я не з майбутніх, знаю, поколінь,
Моя душа залишилась без плоті.

Не йду я в ногу зі своїм творцем,
Бо зупиняюся на кожнім кроці.
Продажний світ затримує мене,
Й долати вічність далі я не в змозі.

І от стою на чорнім вівтарі,
Де Щось мене нав’язливо колише.
І в спину дише молодість мені,
А в голові повісилася тиша…

Я залишаю в спокої серця,
Що поросли від жадібності мохом.
Бо це вже більше доля не моя,
Бо я давно за межами епохи…

Найбільший страх - це страх перед собою.
Нема звитяжців у такім двобою,
Коли ти сам собі суддя і кат.
Біль, завданий собі, болить стократ.

Війна світів - війна з самим собою,
Коли бажання серце рвуть до бою
Й не знаєш: під щитом чи на щиті
І нездоланні істини прості...

я постарів ще на одного зуба
по нім до ями спустяться літа
і покладе оця маленька згуба
щемливий доторк болю на уста

щока похило зморщечкою в’ється
в проломи муру з білих кісточок
тихенька гавань там для оселедця
горіх туди лісковий ні на крок

у щітки менше стало друзів милих
злякала шустру пустота німа
а що коли поближче до могили
повикорчовує пеньки зима?

мене й тоді мій усміх не покине
як порожніючи зів’яне рот
в такому навіть стані у людини
нема для поцілунку перешкод


21.03.11.

Реве вітер диким звірем
Дуби нагинає,
Піднімає в морі хвилі,
Піною кидає.
Пролітала зграя чайок,
А одна відстала,
Скиглить, плаче одиноко
Чом зграя не взяла.
Ой не плач же чаєнятко
Вітру не жахайся,
Мине вітер, втихнуть хвилі,
Тоді й підімайся.
Роспростаєш свої крила,
У небо знесешся,
Наздоженеш свою зграю,
В проводі озвешся.
І почують тебе чайки,
Ті що залишили,
За тобою в світ полинуть,
Їм додаси сили.
Бо, як проводу немає
І нема дороги,
Будуть зграями літати
На чужі пороги.
Ой летіло чаєнятко
Та вже й орлом стало,
Втихнув вітер, піна зникла
Домівка вітала.

‘’’’’’’’’’’’’’’’----------‘’’’’’’’’’’’’’’’’
Ось таке то, добрі люди,
Буває у світі,
На кого кидають камнем,
Буде володіти.
Й не похилиться калина
Цвістиме горячо
Вітер хмари порозгонить
Людство стане зряче.

Липне ніч метеликом до скла.
Липне сумнів холодом до віри.
Часом я шкодую, що не зла,
І з любов’ю перебрала міру.
Зависає місяць у вікні,
Отакий плафон мого безсоння.
Я тобі не говорила «ні»
І наврядчи «так» скажу сьогодні.
Липне ніч. І мислі – до душі,
нібито метелики – до світла.
Зрештою, лишилися вірші,
відео. Тебе нема у титлах.

І степ у лагіднім прозорі,
і синь у крапельці малій,
і тихі води, ясні зорі
живуть в поезії моїй.

І ти, солодка моя муко,
любове вічно молода,
і хміль стрічань,
і біль розлуки
з рядка мого не випада.

І будуть в нім завжди,
допоки
мене триматиме земля...
А що рокИ?
Вони лиш рОки
і для поезії - рілля.

Так давно не кохав...
уже тисячу літ
я тримаю у собі бажання.
в день такий розцвітає мій хліб на вікні
і мій кіт мастурбує у ванні...

Безмовності моїх осінніх днів
нема рятунку - гра була не чесна.
Ви вигоріли травами в мені
і почалась моя дорога хресна.

В гірких долонях пізніх хризантем
ані краплини сміху, ні сльозини.
Ви повернулись і пішли дощем,
тужливо, мов на поклик журавлиний.

Мені зосталась осені жура, -
димами розіп’ятою над світом…
Така безмовність в серці, а пора
уже весняним розпускатись квітам.

Зітханнями злої троянди
Мій жовтень минав навесні.
Я стала в туман на веранді
Й примерзла до мрії в вікні.

Лещатами вбили повітря
В легенях моїх сірі дні.
Так колеться біла троянда
В цей жовтень чомусь навесні...





2011

Всього і треба, що вдивитись,– боже мій,
Всього і справи, що уважно придивитись,–
І вже не підеш, і нікуди вже не дітись
Від цих очей у їх раптовій глибині.

Всього і треба, що вчитатись,– боже мій,
Всього і справи – зачекати над рядками –
Не відштовхнути нетерплячими руками,
Перечитати їх іще, і ще, і ще.

Мені шкода ще не впізнáного рядка,
І все ж рядку судилось з часом прочитатись,
Перечитатись знов і в часі вкарбуватись,
І все його навік залишиться із ним.

Але не очі – вони підуть назавжди,
Як невідомий світ, що так і не відкрили,
Як невідомий Рим, що так і не відрили,
І не відрити вже, і в цьому суть біди.

Але мені і вас шкода, шкода і вас,
Що шанували суєту, все поспішали,
Не знаючи, чого себе ви позбавляли,
І не дізнаєтесь, і в цьому вся печаль.

Втім, я вам не суддя. Я жив, як всі жили.
Спочатку слово безроздільно було правим,
А справа була потім, потім була справа,
І в цьому справа вся, і в цьому вся печаль.

Тим і скрутніший стан моїх останніх справ –
Поки вважав, що я суддя, в пророки мітив,
Які скарби я під ногами не помітив,
Які сузір’я в небесах не розпізнав!

2010

*
Еротична фантасмагорія,-
поцілунків примхлива ніч.
Я в тобі.
Поглинає полумя
з диким зойком, -
химерна річ.

Чоловіча поезія втілення
у жіноче єство
добра.
Все повторюється у вимірі
підвіконня,
підлоги,
бра.

- Чи знаєш, що ти людина?
Питаєш кожного з нас.
Усмішка, очі - єдині,
Допоки вогонь не погас.

-Чи знаєш, що ти людина?-
Запитуєш цілий світ.
Твій був на землі єдиний
Високих думок політ.

І випливають з дитинства
Казками минулих днів
"Лебеді материнства"
Сонети щемливих слів.

Щоб вірно могли ми знати,
З дитячих вирісши літ,
Що можна в житті вибирати,
А що - вибирати не слід.