І
Нас холодом огорне тьма осіння.
Прощай, коротке сяйво літніх днів.
Удари поховальні – знак падіння
Дзвінкого дерева на брук дворів.

Зима в моє єство усе поверне: гнів,
Дрож, страх і лють, і працю-муку,
Мов сонце в пеклі льодяних країв,
Оберне серце на червону каменюку.

Тремтячий чую: падають дровини.
Будують ешафот – глухе відлуння.
Мій дух, мов вежа під ударами важкими,
На землю падає сумну й безумну.

У напівсні, крізь цих ударів стогін
Вчуваю: поспіхом труну забили.
Чию? Пощезло літо, в світі осінь.
Прощання дивним шумом задзвеніло.

Вона тебе відпускає
тільки коли вже смеркне –
і тоді ти приходиш до мене:
голодний, невтішний, нестерпний.
З порогу
кИдаєш мені, коханій,
обсмоктану кістку погляду –
єдину, тверду і коротку;
навпОмацки в ванні
змиваєш
денний бруд
в примарній надії
позбутися заразом і її
слідів,
присохлих до тіла;
сердито
бурчиш на світло,
якого нема,
через силу,
при свічці за свідка,
ковтаєш вечерю,
як сльози,
ретельно
оминаєш мої очі,
замовчуєш мої слова,
відводиш мої руки –
і ховаєшся за Її спину,
і повертаєшся до Неї
думками й очима,
і мовчки щоразу
вирАзно
дякуєш Їй за хліб,
як Богові...
А тоді
лягаєш у ліжко,
широке, як поле –
щоб спати;
займаєш на ньому
свій полюс –
напевно, Південний,
(бо мій –
точно
Північний) –
остаточно
відокремлюєшся своєю ковдрою
і старанно засинаєш
своїм сном,
готуючись
вранці знов
повернутись до Неї...
А мене
залишаєш далеко,
десь аж за Полярним Колом,
одиноко вгортатися в ковдру
і власний смуток,
тихо мерзнути в ноги і серце –
і снити
тобою...

2000

ультрамарин, індиго, бірюза... –
зелено-синя гама релаксації.
із томика виходить сер Гораціо
із вигуком (підслуханим) «банзай!»

і звичаям двірським наперекір,
звільнивши ноги з-під взуття та одягу,
ступає в рай прозорих вод із подивом:
«куди дивився батько мій, Шекспір?

яка краса - цей крихітний гавай!
пробач стара і добра бабцю Англіє,
від враження іскрять базальні ганглії -
о, Гамлете, лишаюсь. прощавай.

З волосиною світла невпинний
через берег у небо дивлюсь.
То землі я, то небу є винний,
що живу так, що так іще звусь.

Охолоджує посмішку збоку
вовкулачого присмерку тінь.
Завиниш як земному - морока!
А як небу - у серці Хатинь...

Обертається вісь криголамом
парасольки земного, де ти -
акробат, що під куполом храму
чи будуєш, чи нищиш мости.

І тріщать божевіллям ляльки ті,
що шикуєш для бою їх сам.
На землі молоточками збиті,
непотрібні зате небесам.

А у попіл лягають краплини
з волосиною світла на них.
Так багато небесного плину
на шляхах велелюдних, земних.

19.03.2011

Цукеркова вулиця. Солодко.
Аж ворушать вивіски вухами.
Всі ідуть із кетями. Золотко,
Ми з тобою тортика схрумали.

А кахляр собі купить вафельки
І не намилується кетями.
Папірці до ніг липнуть злякано,
Глянеш – прикидаються мертвими.

Хочеться морозива крихітку.
Папірці біжать за підошвами.
Мармеладами земля. Дихати.
Цукеркова вулиця. Сонячно.

А я живу ,як дощ- погода,
Прозорим сльози підбира,
Скляна,морозна ,прохолода
Кохання нерви роздяга.

Так дужче колеться кропива,
що залишила денний слід,
Немов чекавши того дива,
Від флори мішаних порід.

Але ж пече небес краплина,
як льотчик ,йодом напува,
Болить не довго- лиш хвилину,
Та серця сльози наверта.

Ти поверни йому нетлінну пам'ять
Віддай тепло недоспаних ночей
Нехай в душі фіалки не зів'януть
Від тих буденних та складних речей.

Віддавши все до краплі,оп'яніла
Згораєш ти від тіла, мов в вогні
В душі ти світла вогник запалила
Тож поцілунки квітнуть хай шальні...


18.03.2011

Ніченька ретельно
зорі рахувала:
Місячна печатка
Небо штампувала!!!
Та принишкли зорі
в одну мить сумливо,
І почервоніло
Місячне світило...

*
А коли я дійду до тебе,
я вже буду старий
і мертвий.
Може, в цьому й була потреба,
щоб на дні відшукати
впертих.

І, солоне злизавши з тіла,
потойбіччя в нічев"я
кинеш.
Що,
окрайцем була?
Не вміла?
То моїми слідами
згинеш.

Та на дні,
де з"їдають краби
Твого тіла таємні хвилі,
я горнусь до тієї зваби,
мов ті риби
дворукокрилі.

Як важко кохати всім серцем великого генія
як важко у генія в серці знайти, хоч клітиночку
у світі де морок вклоняється чистому кремнію
нарешті знайшла для душі я свою половиночку

Я знаю, фіалки в саду навесні розкриваються,
своїм ароматом наповнюють груди до стогону
не тільки лебідка із лебедем знову стрічаються
а генії теж від кохання втрачатимуть голову…

Я уже запізнилась у той мандариновий рай,
що мені обіцяв ти у січні. В тюльпановий також.
І нічого не зміниш, і навіть нічого не скажеш.
Ділюсь думкою-спогадом, тістечком ніби: «Тримай».
Так простіше вдавати пробачення. Все шоколад.
Що гіркий – то нічого. Такий і смакує найліпше.
Я спізнилась до раю. Але ти і досі не віриш,
що нічим не зарадиш. Хоча і пробачиш навряд…

Уже давно ніхто не стереже
Свойого брата, каючись як Каїн,
Перетривавши поставання таїн,
Одну для себе ревно береже.
І світ такий - голубка і змія,
І в кожнім падолисті квітне квітень,
Як златоглави з бучацьких робітень,
Глибокий млосний погляд Мамая.
І все тобі проститься, й та гінка
Твоя дорога, що малює звичний
Присвят і зрад орнамент меандричний,
Коли заступиш брата від клинка.

Прийди, прийди!
Чай зомлівав
У склянці води,
Руки гойдались
Від дикого суму,
Терпли долоні
Від важкості голови.
Сонце лило лимонад
Крізь прочинені двері,
Щось дороге
Висковзало із рук.
Небо очей
Лило дощ на папері,
Слух
Прорізав кожен звук.
Сходи
Лякливо ховали свій подив,
Подих
Тонув у прозорості скла,
Але ніхто, ні,
Ніхто не приходив...
Страшно.
Самотність.
Далека весна...

І знову, і знову, життя - скрізь репризи.
Повтори, повтори... Зламали щось в нас.
Мільйони щоденних людських афоризмів
Відкине вже завтра зневажливо час.

І я - лиш одна із сто сот комбінацій,
І Ви теж не кращі, не перший Адам...
Якщо ж і любов - лиш одна із реакцій,
То чим іще жити і дихати нам?

2011

Я півміста оббігала з клунками –
за подарунками.
Бачила небо над головою,
чула – дощик ходив за мною,
стріла дорогою три хризантеми,
смутком і запахом схожі на мене –
тільки й того.
А тобі
не знайшлося нічого.
Була, правда, в прОдажу
класна машина –
так і стоїть мені перед очима:
точно купила б її в подарунок,
якби не скрута з грошима.
А поки
досить і тОго,
що:
я твоя Єва –
ти мій Адам,
я вже нікому
тебе не віддам:
ні чОртові в зуби,
ні Богу за пазуху,
ані ніЯкому
королеві за кума.
Ти –
моя наймиліша дума,
ти мій тут-тут,
коли навіть там-там!
Я твоя Єва,
Ти – мій Адам!

2000

…Послухай…
Вона вже близько
Вовчиця в степу осіннім
Запахне земля любистком
Із вен поросте коріння.


Вовчиця в степу осіннім
Шукає притулок серцю
Ти станеш для мене тінню
І біль назавжди минеться.



Запахне земля любистком
Заграє гривастий вітер
Неждана вечірня звістка
Тримає облогу літер.


Із вен поросте коріння
Крізь горло старого крука
Вовчиця в степу осіннім.
Заходить у дім
…Розлука…


2010 рік

Перевод с украинского стихотворения
Юли Шешуряк, г.Киев


бьётся сердце - пугливый заяц
ветер жалится в караоке
помоги же мне - замерзаю
оказавшись на дне глубоком

до тебя докричаться - тяжко
помоги же мне - будь героем
шевелится во сне букашка
в сонном дереве под корою

что есть силы, но так уныло
до рассвета трещат морозы
помоги мне - далёкий, милый!
рвётся нить, замолкает морзе...

2011

Перевод с украинского стихотворения
Юли Шешуряк, г.Киев


и будет вино тебе - кровью на вкус и цвет
а снег - будто манна с небес или просто каша
а я ожидаю - иуда про нас расскажет
и щёки подставим под ветер чужих бесед

ступаю дорогой ночей беззаконных я
мне десять крестов за тобою нести охота
похоже, что это навечно моя работа
покорно готовлюсь и первого жду гвоздя!

любить обещаю, клянусь распоследний раз
от низменной злости рассветно воскресшей мною,
и нашим потомством, усвоенным простынёю,
и строгостью мам, тяжело осудивших нас...

2011

Мій біль – на мольберті душі.
                    Акварелі
ще пахнуть густим фіолетом
                    і стигнуть.
Це вперше між нами – дзеркальна пустеля.
Це вперше – і важко...
В товсту павутину,
в мовчанку –
все глибше...
крізь контур панелі...
О, де ж ти? Озвися !
                    Мов привид – МОВЧАННЯ.
І горло стискає беззвучне ридання.
І світ – лише аркуш
                        порожньої стелі.



1999

***
мій кіт задивився на метелика
і став схожий на сфінкса
метелик літав під стелею
і кімната стала його в’язницею
я випустила метелика
і він розтанув у небі
кіт втратив об’єкт спостереження
і невдоволено розтягнувся на підлозі
ритмічний стукіт хвоста
як віддалений звук тамтаму...

сьогодні
всі рівні реальності
м’яко перетинаються в моєму домі
і світові хвилі Часу
гойдають мене обережно
*

Я стану в чергу на лоботомію
Не треба зволікань. Хто крайній у ряду?
У горлі сухо і вже все все рівно.
Віддам видіння, голоси, журбу.

Я – голем, лялька. Киньте мене в скриню!
Всі біди з черепної, їдло в черевну.
Зависну тихо у міжпорожнинні:
Залишу тіло тут, а сам піду.


26.11.2010.

Не вбивай
Книга вихід.20, 13

Галина та Ілля Епштейни втратили тої кривавої ночі
одразу доньку Тетяну, двох онуків, зятя, сватів.
Газета «Маарів»(Ізраїль). 11 листопада 2009 року

Не смерті шукаю для душогуба,
Бо ж за відраду вона йому буде.
Смерть, а тим паче раптову,
Він хоч і зараз прийняти готовий.
Що таке куля, петля чи ін’єкція?..
Все це мізерним таким видається.
Кари шукаю для душогуба,
Що різав і немовлятко беззубе:
Бачте, на батька воно дуже схоже.
Лишити живим – просто негоже...
Кари шукаю, але кари незвичної,
Та не знаходжу й в часах інквізиції.
Кари такої, що не бувало,
Щоб в самім пеклі чортів здивувало.
Кари шукаю для людоїда...
Та хоч знайду, демократія рідна,
Світом уславлена демократія
Виставить враз адвокатську братію.
А та готова й собаку скажену
Зробити законнно...лиш навіженою.
І не в тюрму, а в психушку помістить,
Щоб міг людоїд там і пити, і їсти,
Ще й телевізор щодня подивитись,
Щоб знать достеменно, що діється в світі...
Словом, щоб жив людоїд десь там років зо двісті.
Кари шукаю для душогуба,
Бо нависа над людиною згуба.
Кари шукаю... і не знаходжу,
І знемагаю в безсилій дрожі...
...Та все ж сподіваюсь: Бог допоможе!

Ой ходив донець сім год по Дону,
На восьмом году сам додому йду...
Прив’язав коня та й до прикорня,
Сам ліг спочивати возлі коника.
Українська народна пісня

Тільки захропів, наче сім міхів,
Зблизька чи здаля підповзла змія.
«Ось ти, дурню, спиш, – так йому сичить, –
А жона твоя з іншими гуля.
Збіжжя все твоє дорозпродує,
Коні і воли в корчму перейшли,
А сини-орли у розбій пішли.
Встань же, не барись, за діло берись!
Може, встигнеш ти хоч щось зберегти…»
Відповзла змія, наче й не була.
Скочив на коня, та не підганя –
Коник-буревій вже примчав на двір.
Жона молода – золота коса
Відчиня коханому швидко ворота.
«Здрастуй» не сказав, з плеч голову зняв.
Огляда господу – і молиться Богу:
У конюшні – коні...Ясла волів – повні…
Дорогі сини додивляють сни…
В небі голубім зграйка голубів,
Зграйка голубів кружеля в журбі…
Догора краса, мов у день роса...
...У якій криниці утопить ревниці,
Щоб коханій вірить, а не поговірам,
Та щоб жить із серцем в злагоді – не в герці?..

Душа достигає мріями,
пірнає в небесну синь.
Хто серце любов’ю зцілює,
той волі і світла син.

Вітри переходять в музику
крізь шепіт дощу і трав.
І в’яжуть на згадку вузлики
із сонечка та октав.

А сонце все глибше дихає –
торкається серця дна.
На поклик таємний тихо як
приходить до нас весна…

Тримай за руку,я благаю,
Тримай,не відпусти!
Від самоти я помираю,
Ти за любов мені проости.

Пробач,що не змогла тобі сказати,
Що зупинила цілий світ.
Я не могла про те кричати,
Що люблю,любила,цілий вік!!!

Тепер живу неначе вітер в полі,
Питаю серця,чи ще болить.
Нестерпна гіркота-це присмак волі,
Та як же зупинить цю мить.

(в задумі, дивлячись у вікно)

Мій пане, а осінь тепла.
Даремно чекали морозу.
Життя, смугасте, мов зебра,
до нашого впряжена возу.

А віз поволі, поволі,
дорогою в небо, в хмари,
а у душі коморі
так місця для щастя мало.

А, може, життя, мій пане,
Єство сповнило по вінця,
Занадто було бездоганним…

Забудьте, це все дурниці…

Я не згорю у полум’ї чекання,
Не загублюсь в безвиході думок.
Я залишу самотності на пам’ять
Веселий сміх і відблиски зірок.

Я не втечу від докорів сумління,
Не задихнусь в прозорості брехні.
Я віднайду той залишок прозріння,
Який ніхто знайти іще не зміг.

Я не впаду від болю на коліна,
Не розірвусь на сотню протиріч.
Пробачу все, що навіть не хотіла,
Та про печаль не йтиме більше річ.

Я залишусь єдиною з єдиних,
По вікнах зла я радістю проллюсь.
В пустих серцях - розгублених й безсилих,
Я вітерцем свободи залишусь…

Загублена душа шукає тиші,
У просторі, що без брудних думок.
Де спокій у обійми палко кличе,
Й до щастя залишається лиш крок.

Загубленій душі немає місця,
Між смородом просякнутих небес.
Й заплакано звучить остання пісня,
Що лине з небайдужих нам сердець.

Вогонь вже підіймає всі вітрила,
Й на швидкості у далечінь спішить.
Ще вчора та душа лише іскрилась,
Сьогодні ж полум’ям палким горить.

… самотньою душа блукає в тиші,
Ховаючись від тих брудних думок.
Й ніхто її в обійми вже не кличе,
Й до щастя не один іти ще крок…

В золі немає зла – вогнями змилось.
Хрестоматійний дощ, кошерні хмари
насичені тривогою, де милість
видушує собі життя на кару.

Вітри розщедрені, дарують хвилі
скелястий берег і розбиту старість.
Чаїне серце не за нею квилить,
воно у відчаї, бо жде удару.

Роздмуханість. Пасу зірок отару
і заганяю їх то в океан, то глибше.
З-за весел берег не встеріг – він всівся,

неначе куриво в безлюднім барі.
Безмежний простір, у якому дише
могильник сонячного вітру – Місяць.

18 Березня 2011

Слова - як каміння з кручі -
Прощальні і поминальні.
Всі вироки - неминучі,
Всі задуми - геніальні.

І чашу проносять мимо,
І вінця сухі до ранку,
Допоки ще серце риму
Викохує, наче рану,

У час, коли в ночі зимні
З провинами ставки очні.
Всі істини - незглибимі,
Всі доторки - непорочні.

Весна. Відчиниш сірі рами,
Відсунеш штори поруділі.
Перетікають зимні драми
В смішні, веселі водевілі.

Та ще чигає дика паводь
На безборонність теплих лунок,
І первоцвіти потай крадуть
Холодний Юдин поцілунок.

І загляда небесне око
В калюж пошерхлих амальгами.
Весело, смішно, одиноко.
Весна. Відчиниш сірі рами...

Перо величавого болю,
Моє златоглаве перо.
Тобою я ниву проорю
І висію своє єство.
Перо мого синього смутку,
З найдальшого краю вино,
Шляхетна скарбнице здобутку,
Моє найдзвінкіше майно.
Перо найціннішого статку,
Ґатунку - самотнього дня.
Стежину ним стелю достатку
У вічну світлицю Творця.

Моя любове - рятувальний круг,
з останніх сил чіпляюся за тебе.
Цілюща сила твоїх уст і рук
на безнадії гудзика застебне.

Потому змусить вірити в дива,
коли умить затягує пучина,
а зорі в небі морок задува...
Дивись на мене рідними очима -

і я тоді мужніший у стократ,
і тоді багатший од багатих.
Моя любове - дивовижний клад,
який у мене зроду не забрати.

Я міг би тебе і не знати,
Зустріти і мимо пройти.
Навколо стежинок багато,
І тільки одна – де йшла ти.
Я міг не промовити: - Здрастуй!
Кудись подивитися вбік...
Буденного спокою царство
Сміється тепер звіддалік.
Я міг би іще без кохання
Прожити хоч тисячу літ.
Та нині собою ти, панно,
Для мене затьмарила світ.
Я міг би, повір, мій гнобитель,
Забути давно твій поріг.
І навіть тебе не любити
Я міг би, але я не зміг!..

31.03.10.

Є щось жорстоке у кленовім листі ,
Є щось пророче у осінніх днях ,
Так , ніби не голубить рідна пристань,
А кличе за собою битий шлях .

Безжально, аж до болю у зіницях ,
В очах калюж бринить руда печаль.
Востаннє заплетуться чорнобривці
У сиву невагому пектораль.

І все, колись так старанно забуте,
Здається повертається назад ,
Ранкове небо в крапельках отрути,
На парасольках сльози янголят…

2008 рік

Темно. Десь у дубах розходилися знову сичі.
Стукіт клямки крізь ніч – мокрим холодом, снулою рибою...
Пробурчавши „От лихо, кого там ще носить вночі?”
У від сну відсахнувшись, дивитись у вічко подибає.

- Швидше, бабо, не вельми-бо затишно ранком в траві!
- Ну а хто тебе, іроде, кликав, до чесного дворища?
- Не цурайся, потворо, відьмацтво у тебе в крові:
І наврочиш, і знімеш прокляття, і зуб заговориш ще!
Увімкни монітор – із богемського ввесь кришталю,
Покажу тобі дівчину - ту, що мені так потрібна є.
Приворожиш мені її. Сили нема – так люблю!
Або вб”ю тебе. (Чим вас? Осикою? Кулею срібною?)

- Ну подивимось, що ж, випий чаю, поки я на сайт...
Достобіса ж ти гарний - (тихенько) – як я подивлюся...
Нащо треба вона тобі? - (тихше) - Ти спи, засинай.
Ну а я поки вмиюся й до фотошопу візьмуся...

30.06.2010

Ой попід гай зелененький
Ходить Довбуш молоденький .
На ніженьку налягає,
Топірцем ся підпирає.
Ой, ви, хлопці, свистом-свистом,
Засипає стежки листом.
Ой, ви, хлопці, бігом-бігом,
Замітає стежки снігом.
Українська народна пісня

І побачив Добуш Коломею і вигукнув: «Нема на землі людини без столу й печі, тільки в нас нічого нема». «Не сумуй, Добуше, зараз налетимо на місто, тоді й одвідаєш жидівських паляниць і вип’єш багацько вина!»
Шмуель Йосеф Агнон «Шабля Добуша»

«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
«Оце так стрічати гостя
Між жидами повелося ?
Не поможуть замки ваші,
Як плечем двері підважу».
Всею силою наліг,-
Мало не звалився з ніг,
Бо була на те причина –
Двері ж тільки-но причинені.
У світлицю Довбуш входить
І на діда шаблю зводить.
Бородань стоїть незрушно
Та губами ледь ворушить.
У руці трима чарчину
І не кліпає очима.
«Чом стоїш, мов пень гнилий?
Таж вина гостю налий!..
А... не хочеш говорить?..
Перейдеш ураз на крик!»
Опуска Довбуш шаблюку
Прямо дідові на руку.
Та на подив чималий
Лиш вина трохи пролив.
А од крапель лезо сталі
Преважким опришку стало.
І шаблюку, що все крушить,
Вже не в змозі з місця зрушить.
Реб Ар’є (це був той дід)
Освятив шабесний хліб
І, як здавна повелося,
Запросив до столу гостя.
І пили удвох, і їли
Під сумний спів заметілі
Два тутешні ватажки:
Проводир грізних опришок
І знавець Святої Книжки.
Зустрілися ворогами,
А прощались другарями.
Так було, а чи інакше –
В Коломиї знають краще.
Та відтоді і опришки
Спочивали в шабес трішки.
...Перш ніж знятися у небо,
Пригадав Олекса ребе
І сказав в останню хвилю
В товаристві, серцю милім:
“Хлопці, топірці сховайте,
Крові більш не проливайте,
Бо кров людська – не водиця,
Проливати не годиться “.

Довбуш (Добуш) Олекса був ватажком опришків у 18-му столітті. Легенди оповідають, що награбоване в багатіїв добро й гроші він роздавав бідним.
Коломея (Коломия) ¬ містечко Івано-Франківської області в Україні, переважну більшість якого до Другої світової війни становили юдеї.
Газда –господар.
Під час шабесного освячення вина й хліба юдеям не можна відволікатися.
Реб Ар’є Лейб Пістнер із Коломиї був одним із знаних хасидів-цадиків (праведників). Його наставник – засновник хасидизму Бааль Шем Тов (Бешт).
Це сталося в п’ятницю ввечері, коли юдеї стрічають шабат (шабес) – Святу Суботу, виконуючи одну з десяти Божих Заповідей.

Шепче осінь про юність веселу
Золотими устами дібров
І до ніг килим спогадів стеле
Тканий з роздумів і молитов.

Весняним одурманений хмелем,
Натворив я немало ділов.
Що сказати тут: зелень є зелень,
Неспокійні і вдача, і кров.

На квітчастому лузі метелик,
Божевіллю віддавшись немов,
Подарований долею келих
Випиває до самих основ.

Чи не в тому небес дивна велич ,
Щоб творінню спізнати любов?


2011

Вирви досаду з того саду,
Що ти плекав і боронив.
У дальню путь візьми відраду,
Щоб золотавий помах нив,
Черешень квіт, гомін бджолиний
До тебе піснею прилинув.
Аби і в найщаслившім краї,
Коли, буває, розпач крає,
Ти юні пригадав літа,
Які життя вже не верта,
І серцем чистим помолився
За край отой, де ти зродився.

Професору Мирославу Мариновичу


Не похиляйся над собою,
Не дай розлитися журбі.
Всевишнім подароване тобі,
Не все в нові світи полине за тобою:
Сумлінно ноосфера ще стоїть на чатах:
Аби земне на Землю повертати.
І як у вічність відліта душа,
Борги твої бере хлопчина чи дівча.
Та що робить, якщо ти з тих,
Що тільки й думки: ще не все устиг?
До кого голос Господа не долинає вниз:
«Бери по силі! Не підвередись!»

Чому вони щаслими не можуть бути,
Чому розєднує повік їх доля???
Чому лише один хоче все забути???
Та все ж обом не мила дана воля...

Один зривається вночі,
Від пекучого у серці болю.
Одна закривши очі,
Просить у неба щасливу долю...

Чому не разом,чому на самоті,
Чому обоє плачуть,
Ховаючи серця в темноті???

Чому,скажіть же люди???
Не має щастя на землі
І що там дальше буде
Невже коханння ви утопите в імлі???

І знову вечір ...падають зірки,
Сховав за плечі білі крила.
Залишив сонцю шум карпатської ріки,
Розпустивши загадкові,таємні вітрила.

Вечір-це моя печаль,
Безсонні ночі,чи тривожні сни.
Як жаль,о Боже,який жаль!
Що не знайду у серці цвіт весни.

Небо кольору чорного шовку,
Вишиті золотом зірки.
Всі мрії зібрані в мутовку,
Тремтять від холоду квітки.

Що вечір ховає в небесах?
Холодний,тихий,перон...
Полетіти б туди наче птах,
Заблукать у світлі бентежних вікон.

Лишень вечір знає мою мрію,
Лишень ліхтарі читають мої думки,
Та ще у серці не помре надія,
Бо попереду ще всі мої роки...

Я помню чудный зимний сон-
Моя любимая подруга,
а дальше бродит Цицерон,
насилует мне душу туга…

Метя снежинки бравая зима,
наверное не помнит дней прекрасных.
Вопрос, а чья ж тогда вина?
Что вновь и вновь здесь день не ясный.

Не светит солнце, листьев шум,
давно опавших, нет…не слышен .
Людей прохожих ,хилый глум ,
Порой рвет душу: « Громче! Тише!»

Да так и в старости проснуться,
И дивный сон сей вспоминать
«Так хочется туда вернуться»,-
Но здесь реальность… здесь мечтать .

Осиротіли вулиці вечірні,
Дощами Львів кривляється на зло
Самотнім левам* треба неодмінно
Хоча б на мить зігрітися теплом

Старий трамвай дзвінком ламає тишу,
На площі Ринок гаснуть ліхтарі
Весняний вітер вітками колише,
Холодні краплі губляться між брів

В кав’ярнях пахне кавою і димом,
Напівпустим здається «Вернісаж»,
В полон до себе манить невловимий
Архітектурний міста антураж

левам* - тут в значенні жителям міста Львова, львів'янам.

Ребекка живе у Сірії
у неї тут своя Мекка
хоч згодом і це посіріє
рахує щодня поденні
і прокидається пообід
Ребекка кохає Реммі
ну а від неї божеволіє Сід
нарощені нігтики, вії
розкидане по плечах волосся
в Ребецці є щось від повії
а може мені це здалося
розтрощені тишею мрії
і день наче танучий лід
Реммі її не зігріє
можливо зігріє Сід

Вже зібрано каміння. Може знову
Його розкидать і піти у ніч?
І не шукати відповідність слову,
І не блукать в тенетах протиріч.

Вже зібрано сповна. Що з того, брате?
На скронях пил, в очах пісок і сум.
Чи будеш знову вічність катувати
Присутністю своєю?- Божий глум.

І вмер. Відносно. Чи навіки канув,-
Блаженна мить безликого єства.
Що принесеш з собою на заклання?
Мабуть, нічого. Лиш одні слова…

Коли вмирало небо
Я жив у задзеркаллі.
За Сонцем знову черга
І знов герой останній.

Ревіли пісню тіні,
Збиваючись у зграї.
З-за обрію у вирій,
І я летів останній.

І плавилося місто
В солодкому тумані.
Хай вальс той і Mefisto,
Зате він не останній.


19.11.2010.

Настояна на шепотінні трав,
Ця тиша надто загадкова.
Мольфаре, починайте ритуал!
Готова я. Проводьте коло –

Замкніть мій простір вже і тут.
Клекоче нетерпіння чаша.
Давайте – не боюсь отрут.
До дна. Любов сильніша завше.

Запалюйте свічу від зір
І замоліть цю ніч на попіл.
Законам всім наперекір
Я пронесу вогонь крізь спокій.

Мольфаре, бачте, я жива –
Як дикий звір чи вільна птиця.
Тож хай шепочеться трава
Про те, що ранкові насниться.
2010

В широтах забамбулених совком
стояли й веселили нас скульптури:
«Шахтар», «Доярка», «Дівчина з веслом» –
шедеври пролетарської культури.
Дебела дівчина велично зирить вдаль.
Придуркуватість легка на обличчі.
Веслом відгонить смуток і печаль?
Веслом долає всякі протиріччя?
«Для чого їй весло?» – питаєш ти?
Для нападу, для самооборони?
Куди збиралась краля з ним підти –
в бутік чи на веслярські перегони?
Чому весло, а не, скажімо, смолоскип,
як в пОдруги – у статуї Свободи?
Чи те весло взялась постерегти
бой-френду, поки п’є він «Пиво-Води»?
Чому не оголила вона грудь,
як інвалідка та – Венера із Мілоса?
В веслі чи в чім її жіноча суть?
Чому в «мужскіх» трусах? Чому не боса?
Аж раптом зрозумів! Мені дійшло!!
Ця дівчина кохає і страждає!
«Гребіть ви звідси! Нате вам весло!» –
всім виглядом своїм нас закликає.

У неземній блакиті неба
Звучить весняний передзвін,
Ключі летять із тих країн,
Де одягатися не треба.

Дзвенять веселкові сопілки,
Дзюрчать цимбалами потоки,
Під крик строкатої сороки,
У пісні дивній перепілки...

Як ластовиння в ямах плями
Ще недотанувших снігів...
Чорніють хмарами граків
Дерева з голими гілками.

У хоровод тонких беріз
Вплелися вітру п’яні струни,
Гілля їх пестячи і думи,
Що полились потоком сліз.

Все ожива – і ліс, і поле, -
Дзвенить напругою життя...
В душі шукає каяття
Весни пробудження ранкове.