ранок.
зроби мені каву,
поки відкрию вікна.
будь же до мене ласкавим –
я вже до цього звикла.

сонце
так лагідно світить:
напровесні це можливо.
будь же до мене привітним –
сонечко, ти мов диво…

вітер
постука в шибку
і принесе стоголосся…
будь же зі мною до віку -
скільки б не довелося...

Як гарно весною у парку,
Коли набубнявілі бруньки
Ще тільки-но сонцю моргають,
Неначе у нього питають:
Чи можна уже розпускатись?
Бо рвуться листочки на волю,
Їм тісно в отих шкаралупках,
Їм хочеться сонця. Доволі!
Хай пташку людина послуха
Із вітів зелених, не голих.
Ще десь-не-десь тане льодинка,
Та всіх вже чарує ця гама.
Як мило колише дитинку
Ласкава щасливая мама!
На вулицях – інша картина:
Людей поспішає лавина,
Ярмарки кишать покупцями –
Повіяло духом весняним.
У парку – пливуть каруселі,
Гойдаються діти веселі,
І пташка на бруньку моргає,
Їй пісню чарівно співає –
Напевно, також дожидає
Весну, що теплом зігріває.

Я сегодня побывала в сказке:
Лес стоял притихший и немой.
А душа моя, расстёгнутая настежь,
Мчалась по дорожке моховой!
Вижу племя рыжих Мухоморов
На поляне, скучившись стоят.
И, устав от лишних разговоров,
Грузди закосили под Маслят.
Вот и Зонтик - мой спаситель,
От дождя защитник мой,
Мой коварный искуситель-
Заберу тебя домой!
Лучик солнца сквозь листву
Озарил мою опушку-
Упаду сама в траву,-
И качаются верхушки...
Сосны машут мне рукой,
И облака уносят вдаль.
Наклонясь над трепетной рекой,
Утихает ноющая боль...

Неприйняті дзвінки. Пурпурний шрам.
Красуня. Розпач і над’ївше серце.
Поезія. Поразка. Сам-на-сам.
Ти зовні чай, а п’єш – неначе з перцем.

Смітник. Двірник. І коваль з року в рік
Створіть любов, хоч вигадану втільте!
Мій світ. Мій біль. Смутний, похмурий світ.
Затемнення. Кінець. Вже смерть? Не вийде!

Живу. Марнію. Добрива нема.
Вода втекла. Засуха з почуттями.
Безодня. Гріх. Довірливість. Зима.
Безликий спір з чужими язиками.

Хвороба. Місяць. До безумства страх.
Цигарки. Вени. Шприц… Лиш не для мене.
Одна планета. Попіл. Пух і прах.
Надія-мрія. Психи. Вдача. Гени…

Занепад. Зірка. Телефон в руках.
Сльоза. Щока. Змокрілі вії. Подих.
Свій ідеал чекаю. Ні, нема!
Отрута. Пісня. Рок. І знову подих.

Опіки-рубці по всій душі.
Нитка. Втрата. Стук. Удар на серце.
Грім. Молитва. Клятва. Не лиши.
П’ю той чай в середині із перцем.

Пустота. На дні. І нерви, нерви.
Тиша. Тінь і сум. Кохання. Голод.
Тільки чорне. Не існує зебри.
Мінус. Полюс. Тягар. Від тебе – холод…

Вдихаю настрій сутінків –
Сердечний плач і біль…
Пігулки з назвою «любов»
Ковтаєш, наче сіль.
Долоні склеїлись в одну,
Щось губи шепотять.
Піїт іде в мою весну,
Де мрії шелестять.
Метаморфозно пахне час
Й підтюпцем утікає.
Я жити почала із Вас,
І підсвідомість знає.
Землі я заздрю, бо вона
Свою орбіту має.
Я ж одинока, і сама
В руках свій світ тримаю…

Два келихи – в однім отрута.
Ти п’єш чи відсуваєш геть?
Назавжди до стіни прикуті,
Невільні і життя, і смерть.

Скуштуй! Як солодко і дивно,
І тільки потім запече
Підступно, жадібно, невинно,-
Укусить нишком і втече.

Ти п’єш? Ти п’єш,- тремтять долоні
І мимо вуст червоний слід.
В такому вічному полоні
Ти не була вже стільки літ.

А потім чорна ніч пророча,
І зрада. Випила одна!
Ти віриш в це? Як довгі ночі,
Коли я п’ю тебе до дна.

Усміхайся! Весна з тобою!
Ніжно пестять ліси руки снів.

Нова зірка стане навік золотою!
Головне, щоб її хтось зігрів!

Головне: Не триматись суму...
Лишить місце для Щастя в душі.

І воно повернеться... Обов́ язково!
Мріять знову щасливі вірші.

Подивись на зірки, як вперше.
Загадай... Не чекай на долю

Своє Щастя, хай серце вирішує!
Усміхайся! Весназ тобою!

27.03.11 22:20

Не зупинивсь більше час ні на мить.
Серце спогадів повне до краю.
І емоцій... Який від них щит?!

Ти кохаєш його ще? -


Кожен ранок і кожного вечора
В літню спеку, зимову завію...
В тебе доля своя - непозичена.

Ти сумуєш за ним ще? -


Після того, як зрушився світ,
Допиваючи чашку зеленого чаю,
Ти загадала його біля своїх воріт...

Ти чекаєш його і донині? -


Твоє Щастя - чудна теорема!
На пів-Неба дорога до Раю...
Не розмінялись на звичні проблеми.

Ти пам"ятаєш все це? -


І навіть в сон загублену доріжку
Проходиш ти крізь сотні заборон.
Усе затихло... Не минуло й тижня.
І залишився
лиш дзвінок...
Чи сон?

05.03.11 23:20

Крихку галактику криштальних почуттів
Я загубила б на чужій дорозі...

Ішла у гості до сумних дворів
Серпневих зір, що ждали на порозі.
Кричали здалеку, що мають телеграму.
- Ну і від каго ж?
- Не казать просили...

"Частинка "нас", все ж залишилась з нами.
А ти мовчиш... І я не маю сили
Порушить камінь наших обіцянь,
Які ми перед зорями давали.
Ми виліпили гострий небокрай...
(Хіба ж то болю... ЩЕ було замало?)

А він мені ще й досі ріже душу...
Вона болить - не гояться ж-бо рани!
Бо ті секунди забагато важать...
і їх на час обмінювати марно...

А коли ти усе це пам"ятаєш...
І навіть хуртовини цих дворів -
Хотів би вірити, що ти мене згадаєш:
В сузір'ї Щасть... Дві зірки Почуттів."

24.03.11 22.37

Просякне листя сонцем
за весну,
за літо, і –
вже восени –
засяє.
А опаде –
під снігом поховає,
у зиму заховає
цю весну.

1995

А вже весна!
На білому світі
знову весна!
Течуть сніги –
такі ще недавно
білі сніги!
І знову вона –
така ще недавно
юна вона –
іде із ним –
таким ще недавно
закоханим!..

1995

Там де вітер колихає гілля,
Де хвилі біжать за край,-
Додолу, на зустріч схиляється їм гілля.
Там зароджається мій тихий рай...
Там цілий день розмовляють птахи,
Із теплого літа, аж до білої зими.
Хрумке листя танцює під вітром танок....
Там з квітів барвистих сплету тобі вінок,
І подарую, як оберіг,
Щоб оберігав твою маленьку душу.

Спи.Спокій твій я не порушу.
Покладу тебе на мох, духмяний, свіжий.
У сонця променів наріжу.
Вкрию, щоб було тепліше.
З пам"яті зітру усі слова
І між нами ляже тиша...
Лиш вона, кольору небесного, одна..

Метелики в лапках нестимуть тобі сни,-
Малюючи барвами посмішку на твоєму обличі
Ти зачекай, я ляжу поруч, зажди
Дивись, твоя посмішка, вона моєму серцю личить!

А хочеш, я крила тобі подарую?
Дорогу покажу до мрій !
Зірками стежину тобі прокладу я
І ангелом стану тобі...

Чиста енергія – час.
Чуєш? пульсує у скроні –
Докір для тих, хто погас
В царстві тіней і безсоння.
Вчора – згадати й знайти,
Зараз – простити й забути
Руку твою, тільки б ти
Більше не зміг озирнутись.
Вірна обіцянка – час,
Міряєш кроками вічність,
Тільки до тебе... до нас
В долі немає дотичних.
У задзеркальній ході
Вирок найважчий – навіки...
Квітка пливе по воді –
Світла сльоза Еврідіки.

О ні, не стане велич на котурни!
Лише мізерне прагне висоти.
Коли пророки вимруть, наче тури,
Не матимем до кого дорости.

Полохають чортів чортополохи –
Не все ж троянди й мальви не усе ж!
Дніпро не спотикнувся об пороги,
І ми, гадав, не спотикнемось теж.

Слабкі і дужі, ниці й полум‘яні…
Але безсмертям славиться почин!
Все пізнається, друже, в порівнянні,
А не в рівнянні різних величин.

І на котурни зводиться епоха.
І текст сьогодні, що учора – вірш.
На те й ростуть вони, чортополохи,
Що проти них троянда красивіш!
2011

іще ні слова ні півслова лише гул
тяжке дудніння гомін спраглий до зростання
а вже Гефест в золу тепліючу дмухнув
жаринку викотив коржавими перстами

кульгавий лубу наскоблив і раз у раз
міхи присилюючи полум’я роздмухав
заговорила Етна спалахами фраз
мовчання зламане відновлюванням слуху

______________________________

ми глина дороги якою простуємо ми
тій глині мугикати чавкати чмихати йти
за колесом кожним за ботами за чобітьми
щоб нами ставати і поруч ставати могти


найменший зі свищиків щойно опалена твань
ми глина хвилинна огорнена в гонор пустий
хтось тихий і глиняний зіп’ятий із кружелянь
нас – душу вдмухнувши – спікатися світом пустив

___________________________

я несу тобі в долонях
мрій дитячих повну жменьку,
слів гарячих, сліз солоних,
молитов моїх тихеньких.

я несу у них незримо
незалякані надії,
я завжди тобі нестиму
перші промені на віях.

розчини у склянці ліки...
в круговерті велелюдній
зникну й я отак безлико,
розмінявши сни на будні.



квітень 2011 р.

Я до тебе й торкнутись не смію.
Ти приходиш і сам в мої сни.
Я від цього поволі шалію,
Та не можу сказати – Піди!..
Все таємно. Ні слова, ні думки
Не дозволю у мріях собі.
Все даремно. І наші стосунки
Чимсь подібні крижаній воді.
Я не знаю як подихом, рухом
Ти зумів упектись в мою кров.
Ти говориш – і я стаю слухом.
Ти мовчиш – помираю знов.
Кому треба ота незалежність
Ні від кого? Від себе ж теж…
Самота. Одинокість. Безмежність,
Яка має мільйони меж!..
Ти проходиш повз мене як вчора.
Так сьогодні, так завтра пройдеш.
В серці біль мовчазного докору,
І сльозами його не зітреш.
Власного серця гетера
Від любові залежна душа.
Скільки було, що майже померла.
Шкода лиш, що майже. Шкода.
18.02.2008

І знову ніч. І знову я одна.
Навкруг зима плете свої тенета,
А я малюю обабіч вікна
Хатинку, свічку і оті замети.
І вже давно нема куди піти.
Куди б не йшла – приходжу лиш до тебе.
Невже весь світ зійшовся на тобі?!
Кричати марно. Тільки пустка й небо.
І на подвір'ї сизі голуби.
А їм в житті так небагато треба –
Лиш скибка хліба й горнятко води,
Для них єдині альфа і омега…
Шкода, не можу так, як от вони.
Мені потрібно щось, а що – незнаю.
Здійняти крила можуть лиш пісні.
Мої пісні. Але й вони вмирають.
І далі ніч. І кава на столі.
І сигарета у руці згасає.
Згадати хочу – люди без обличчь.
Померти хочу – щось мене тримає.
І я від олівця ані на крок.
А гнотик свічки непомітно тане,
А на папері – помира любов,
А у вікна – троянда мовчки в'яне… 27.12.2007

Прийшла весна. Цвітуть стрункі черешні.
В полях невтомно коники сюрчать.
Незмінно зачаровують тутешні
чудесна вічність, сонце, благодать.

Дрімають в люльках іграшки забуті:
либонь, тут хтось збирався похапцем.
Дощі без сліз відмолюють покуту -
штрихують плеса сірим олівцем.

Старий асфальт, в якім нема потреби,
освідчується мовчки журавлю -
блакитна фарба, мов дарунок неба,
і ніжний напис: "Я тебе люблю".

Одне лякає: тут занадто тихо.
Неторканий, цнотливий світ роси -
Чорнобиль... Білий біль. Нечутне лихо,
вкарбоване у трави і ліси.


травень 2009

* * *
Далеко, далеко, за тисячу літ,
Перепелиний глас.
Хто я? Навіщо? Чавунний лід –
Найважча з усіх прикрас.

Зустріч, якої тоді не було.
Можливість найбільша з усіх.
Подряпавсь буттям, розбивши скло,
Здійснивши звичайний гріх.

Хто я? Навіщо? Нечутний плач
Нікчемних моїх покаянь.
А козеня кидається вскач:
Чужа і первісна рань.

Далеко, далеко. За тисячу літ
Двір заросте споришем.
Не відшукати дитячий слід,
Пекучу сльозу лише.

Мої очі – ранкові роси,
А комусь – бруньки замерзлі.
Заплітаю любов у коси,
Визираю з думок тверезих.
А характер пахне м’ятою,
Хоч насправді на кактус схожий…
Вдача не напхана ватою,
Листопад занадто ворожий!

Пастелі останнього літа
        вже ллються на місто безладно.
Твій Київ вечірній, горіхово-шоколадний,
маршрутом кільцевим
        виводить свій звичний «о’к».
Вокзали, розкривши пащеки,
        впускають потоки людей.

Ти. Вечір. Неділя.

Я знову тиняюсь без діла,
        годую чужих голубів –
і очі мої голубіють, і небо усіх кольорів,
неони пославши до біса,
        розводить свою акварель.
І ти посміхаєшся світло: «Я знаю. Конечно, апрель…»

Ти знаєш…
        І повняться сіллю

долоні німих жебраків,
        що щастя збирають по гривні.
Так глибоко в сонному вирі…
Кому і для чого ми винні?
Це серця гойдається човник.
До гирла безпечно тече,
        поволі зникає Почайна.
Будуймо нарешті ковчег.

Я. Місто. Ти знаєш. Востаннє.

Я від сонця заховалась –
а воно мене знайшло!
Де дістало –
цілувало,
поки маком зацвіло,
зашарілось,
завстидалось
і – втекло!

1994

Дощ хлюпоче:
– хлюп-хлюп-хлюп,
я – охоче!–
сплю, сплю, сплю;
дощ дахами:
– дум-дум-дум,
а думками –
сум, сум, сум;
смуток ніжністю присплю,
посміхнусь тобі: люб-лю;
нас захлюпнуть не дощі –
любо-любо-любощі;
ніч шепоче:
– люб-люб-лю,
я – не сплю, не сплю,
не сплю...

1994

Це все – моя остання золота симфонія:
Весни зажурена мелодія,
І вальсу білий невгамовний дим…

Засяяв вечір – й у тривозі я…
В повітрі золота поезія
Спокійних крихітних хвилин…

В душі ворушиться стара трагедія…
Чарівних мрій сумна елегія
Шепоче голосом чужим…

До задзеркалля ще залишилось
чотири кроки.
Через туман і морок,
небо й сонце.
Трохи.
Ще трохи пристрасті на білім полотні.
Самотньо так співають яблука у сні…
А у вікні,
далекому, прозорому й дзвінкому,
зникає час.
І в настрої такому
чомусь розквітнув сніг,
мій загадковий оберіг…
Та й лід – блакитний вірний друг –
засяяв, з подивом, в обіймах
твоїх рук!
2001р.

"На ПМ майстернях скоро
Ждіть у гості ревізора",-
Но згори зіпхнули факс,
Тут у двері Жанна Д'Арк, с-с-с.
- З сат. журналу я, власкор.
/"Боже мій, це ж ревізор!"/
- Будь ласка, прошу, ось сідати.
Сатиру? Гумор? Що подати?
- Лишень сідати... ну що ж нехай і так,
Питання перше: " Хто і як,
У кого тут які резерви,
І хто подовше, без перерви.
Почнем з найбільш сміхоагента
На ймення Йван, Іван чи Гента.
- О, тут все чисто, по закону,
Відповідає рамкам клону,
Вірші, пародії -
близнятка,
Як два мальованих горнятка.
- Близнятка... ну, непогано для початку,
Хто далі має добру хватку?
- Даймон Пеем з античних літ
На ліво - право ділить світ,
Щоб по місцях ставало й грало,
Йому лиш шпильки не хватало.
- У мене є, це не проблема,
Тут постає нова дилема -
- Мене цікавлять форми, очі.
- Та в нас є спец, це Вітер Ночі.
- І щоб не страшно було в грози.
- В нас є один, що тисне сльози.
- А може ще є з кого зиск?
- ?... Лиш комариний з нього писк.
*****
Щоб вийшов гарний діалог,
На результат, а не в пролог,
Спитаю ще в несмілій формі:
- Чи і-і-і м-м-м потенція л-л-л в них в нормі?

Ми знов удвох. Про се й про те
Ведем розмову обережно.
Боюся втратити тебе,
Так, ніби ти мені належав.

Пихатий, зверхній. Та пусте.
Моя сліпа любов - безмежна.
Боюсь образити тебе,
Так, ніби ти мені належав.

А щастячко моє - скупе.
Ти хочеш бути незалежним.
Як розумію я тебе!
Так, ніби ти мені належав...

2007

чи знаю тебе, коханий?
напевне, я вірю в це:
ти осені любиш ранок,
як дощ омива лице.
ти любиш гарячі грінки,
зелений холодний чай,
пожовклі старі сторінки,
історію, Схід, Китай...
і небо - чисте, блакитне,
сріблясті швидкі літаки -
несила без нього жити,
а я... я усе навпаки...
бо квіти люблю і кішку,
холодні тонкі млинці,
і каву гарячу в ліжку,
і грудочку ґрунту в руці...
відмінності нанизавши,
щодень нас єднає знов,
бо спільні для нас назавше
надія, віра, любов.


травень 2008 р.

Глузують відверто
осінні дощі.
І гасять дими,
що снувались поволі.
Дотріпують листя
убогі плащі,
що не захищають
від бруду і долі.

Минаю калюжі.
У залишку барв
таке ще чітке
віддзеркалення неба.
Листочок-мідяк,
задзвенівши, упав.
Ця осінь до мене
по-своєму щедра.

2008(2011)

В моєму домі сонячних кімнат
так просто і водночас складно жити.
Прозорий вітер пестить юний сад,
над прірвами гойдає білі квіти.

В моєму домі всі картини сплять,
усі тварини вміють розмовляти.
Ці стелі не здригались від проклять:
під ними звикли ангели кружляти.

В моєму домі місячних ночей
за вікнами тріпочуться фіранки,
на стінах сяють вогники очей,
і зорі не згасають до світанку.

Питаєш, звідки сила? Річ у тім,
що я, коли навколо дні палають,
дивлюсь туди, на захід, де мій дім
далекі сині гори обіймають.


липень 2010

Сумно, ой же сумно та й мені -
Котика не гладять по спині,
Рибки мій хазяїн не купив,
Та іще й на хвостик наступив.

Сумно, ой же сумно, няв, няв, няв!
Мій хазяїн лисий уже став.
Де б йому хазяєчку знайти,
Аби жити як усі коти.

А хазяйці в будні і свята
Я б радів до кінчика хвоста,
Я б хазяйці ручку полизав,
На коліна вклався й промурчав:

Приспів:
Рибкою набивши животи
Інші он хвалилися коти:
Кожен вечір, я брехать не стану,
Їм дають хазяєчки сметану.

Затянувши свой пояс потуже,
Не забудь побриться и поесть.
И запомни, что бывает хуже,
Радуйся тому, что в жизни есть.

Ты живёшь в своей квартире, дома.
Так живи, здоровье не губя.
Ну ушла твоя жена к другому,
А могла бы вышвырнуть тебя.

Как болезнь навалится на плечи,
В голову дурного не бери.
Нет лекарств? Но слово тоже лечит.
Так иди с врачом поговори.

Зря ты на чиновника не гавкай.
Он не бюрократ, не в этом суть.
Ну и что, что он послал за справкой?
А ведь мог послать… куда-нибудь.

С хулиганом встретившись лохматым
Ты считай, что это – благодать.
Ну покрыл тебя он крепким матом,
А ведь мог бы и по шее дать.

Радоваться надо, а не плакать,
И соседа не ругать с плеча,
Что его зубастая собака
На тебя набросилась, рыча.

Да, собака ногу повредила,
А лечиться нынче тяжело.
Но сосед не держит крокодила,
В этом тебе крупно повезло.

Не спеши кричать: «мальчишка гадкий!»
Строгость преждевременна твоя.
Он стрелял в старушку из рогатки,
А ведь мог бабахнуть из ружья.

Макароны отвари на ужин.
Радуйся, что вечер подошёл.
Ты ведь знаешь, что бывает хуже,
Значит плохо – это хорошо.

Війни, зради, влад розбещене свавілля-
Це гостромечне минулого життя.
Добряче рубало воно життеві колоски
Не дотримуючись заповіту: "Не нашкодити"

Людям, котрі духовну цінність зберегли,
Сьогодня потреба - сіяти зерна до ріллі...
Вони завішані на жито колоска.
Його енергія - Сила, Воля, Знання.

2011р.

Лякає вчорашніми тінями,
Історії крутиться колесо,
Як президент - нижче плінтуса,
То й жарти тоді - нижче пояса.

Все нижче життя ватерлінія,
Нас нищать, нещадно винищують,
Вкраїна наша вся вкрилася
Прищавими попелищами...

2011

Десь у чийомусь ліжку
ми отримали доступ
до тіла палкого,
ми отримали доступ
до серця.
Нам відкрились ворота
Раю.

Рай – це місце де всі зібрались,
де не мучить ні спрага ні голод.
Рай – це час, коли не буває
зимно, сумно і страшно і болі
не відчуваєш зовсім.
Це тоді коли просто літаєш,
десь у просторі невагомий.
Це те чудо, яке існує
поза мною, наразі, й тобою.
Це щось, на кшталт сну, у якому
сняться сни кольорові.
Забуття у бутті,
у бутті неземному,
водночас для душі
і для тіла мого
не настільки й чужому,
мого тіла, так спраглого до життя,
і до чогось,
що життя те дає, котре є
по собі вже самим собою.

...на подолі тополі
високі і голі
бо осінь

2010

Знов обласканий
мій сад анемонами —
квітня вибрики.

(2026)

Ти не стискував міцно зуби
на румовищах невичерпних.
Не дивися на мене, любий -
ти не знаєш цих днів нестерпних.

Ти, від болю й надій безсилий,
не всміхався усім відкрито.
Не дивися на мене, милий -
ти не знаєш смеркання світу.

Ти ніколи не бачив страти -
там, у снах, помирало диво.
Не дивися на мене, втрато!
Ти не знаєш про ночі сиві.

Ти не плакав в пітьмі невтішно
на сходинках убогих ґанків...
Не дивися на мене ніжно!
Ти не знаєш моїх світанків.

лютий 2009

У серці – тиша. Світлих днів мовчання
Перетворилось на осінню ніч.
Благаю, більше ти мене не клич,
І не даруй надію сподіванням.
Моє кохання – ніжний поцілунок.
Він поміж нами на зорі розтав
І тільки згадкою у серці став,
Мов долі зачарований дарунок.
Так боляче і сумно у душі…
Холодна ніч подарувала сльози,
Збулись чиїсь затаєні погрози…
І морок, і печаль мене знайшли.
А я розмріялась, що бачу весну,
І знов в очах блакитних загублю
Свій давній біль, і радість пригублю,
Й нарешті у любові я воскресну.
Але всі мрії утекли у осінь.
Ти поряд – але ти мені чужий.
Моя любов, але і біль теж мій –
Блакить очей і чиста неба просинь…
8.11.2005

Відчути день як сонце, радість, сміх.
Відчути ніч, немов безодню болю.
Відчути поцілунок наче сніг,
Що прагне вирватись з небес на волю.
Пройти крізь всі обмани самоти
Зовсім давно забутими шляхами.
І вже від себе більше не втекти
Похмурими осінніми ночами,
І не знайти рятунку у віршах.
І втратить силу одинока відьма,
Згорівши у чужих очей вогнях,
І їй допомогти ніхто не прийде.
Не здійме крила колись вірний птах,
Й словам не місце в цьому божевіллі,
Де тане осінь у простих казках,
В твоїх небес щасливому промінні.
І ніби треба знов почати жить,
А я не вірю. Вже ні в що не вірю.
Мене направду треба би спалить,
Бо я по-іншому давно не вмію.
Бо хто я – бранка болю й терпких сліз,
Моя душа заблукана в тумані…
За мною тужить золотий осінній ліс
І його тіні, вічністю незнані.
А тут з'явилось чудо із чудес!
Чиясь весна несе мені(?!)кохання!
І віє подихом тепла з небес…
Але, повір, я не скажу зізнання!
Колись ти зрозумієш і простиш
За те, що не дала напитись горем,
Якого в відьми досить. Й ти залиш.
А я здіймуся яструбом над полем.
Я знаю, що завжди на все свій час,
Що цей полон – це все ж таки неволя.
Гіркий полин, як згадка, як наказ,
Що в нас з тобою зовсім різна доля.

Як маєш сили, то мені пробач,
За мене помолися… і не плач.
5.11.2007

іду осіннім парком золотим
під музику замріяного листя.
тече між нами час,
мов річки тихий плин,
та хоч далеко ти -
до тебе зовсім близько.
на досяг думки...
відстанню в життя
відміряно відмінності між нами,
поглянь у небо - там любов моя
вернулася до тебе з журавлями.
чарівна осінь... незабутній жовтень...
як пахне листям! хочеться любити!
усе навколо так розкішно-жовте,
мов під ногами золото розлите...


жовтень 2008 р.

Від "Порно" не завмерти б у тривозі...
Яка там мить!? Усе це - перманентно ж.
Аби лиш не підвів на півдорозі
товариш Гентош! Товариш Гентош!

Аби лиш не підвів на півдорозі
товариш Гентош!

І "знову не туди"... Колись і досі
триває цей процес практично юзом.
Аби лиш не підвів на півдорозі
товариш Кузан! Товариш Кузан!

Аби лиш не підвів на півдорозі
товариш Кузан!

Не тхне від поцілунку, адже в змозі
папір для туалету прислужитись.
Аби Хмельницький десь на півдорозі
не став голитись! Не став голитись!

Аби Хмельницький десь на півдорозі
не став голитись!

На "краба" схожа дівчина у позі...
Спітнієш, доки знатимеш, як стати.
Аби лиш Чорногуз на півдорозі
не звабив ската! Не звабив ската!

Аби лиш Чорногуз на півдорозі
не звабив ската!

Оголені та голі, навіть босі
живуть у віршах образи бурхливо.
Аби лиш пародистам у дорозі
завжди щастило! Завжди щастило!

Аби лиш пародистам у дорозі
завжди щастило!


1.04.2011

* * *
Що за обладунок у Ахілла!
Спис не взяв, тож відступив на крок,
Стиснувши меча, а жеребок
Потягнув у царство темнокриле.
Мить лише, холодна криця тіло
Розітне. Станцює свій танок
Бог Танат. Троянських сліз струмок
Потече у море пінно біле.
Та герою вже про це не знати,
Луками підземними блукати,
Біля Трої спочивати прахом.
Гекторе, на ворога дивись!
За спиною плаче Андромаха:
«Повернися, любий, повернись!»

Сідало сонце, хтось сідав в
маршрутку, хтось до поїзда
хтось на крісло лікаря,
хтось Бога, хтось деінде,
інший йшов, добігав, запізнювався
до неї, до нього, до мами, сестри
до дитини
хтось думав, чи йти, чи сідати
чи бігти, чи спати
до завтра, сьогодні, до вічності.

Ця зимова зима
Небо у небі
А душа відкрита
Не важко
Дивлюся
Бачу
Живу
Лечу
До неба чи у ньому шукаю я значень?

Білосніжна зима
Свято у святі
Готуюсь
Готую
Не сплю
І неба чекаю, сніжинки збираю, люблю.

Ця чудова зима
Біло по білому
А двері навстіж
А вікна навстіж
Заходь, моя люба,
Віхолами
Морозами
І хороводами
І подарунками під подушкою, і небом заходь.

Бентежно, світло! Я - щаслива!
Хоч ти давно уже не мій.
Та іноді шалена злива
Сльозою доторкнеться вій...

Так легко й просто, сонцесяйно
Душа клонована навік,
Сповита музою печально,
Омита тихим плином рік.

Сніп мрій зв"язало перевесло -
Не нам чекати до весни...
І тільки лиш старий маестро
Смичком торкнеться до струни.

найперше люблю у критиках – крики ті
вигуки – «так не пишуть люба!»
категоричні очі на викоті
трагічні пальці в заломах грубих

«ніхто—і—ніколи—тебе—не—читатиме!..»
робиш висновок і… годі сквúрити –
в багатті вірші чудооово палатимуть
когось зігріють… за так – без приводів

а потім буде щасливий ранок
і купка попелу під ногами
і раптом – феніксом – віршик-равлик
воскресне – світлий і бездоганний

Пульсують скроні! В кров - адреналін!
Земля пливе синхронним круговертом.
Ритмічно стука серце: Він-це-він!
А я стою вже ні жива, ні мертва...

В єдину точку весь зійшовся час
У вимірі роздвоєних означень.
Цей світ вердикт виносив вже не раз,
Заручниками долі нас призначив.

Тонку боюся обірвати нить.
Кричать слова безмовними устами.
В думках волію зупинити мить...
Та це лиш сон, задивлений у пам"ять.

Біля сільського храму
підсніжників білі хмари
хилять голови
у молитві.
А мимо у вічній гонитві
хмари пилу з дороги.
Сивий,
старий,
убогий
дядько фарбує ворота
храму.
У нього своя турбота –
аби не стемніло рано
і висохло, і не всохла
посаджена горобина.
Білий храм, наче хмара,
за синім тином.