На дворі осінь. Листя опадає,
Вже дні коротшають та й сонце не так с'яє,
А ми удвох збираємо зернини,
Які садили в ранішні години,
Коли весна і молодість цвіла.

Багато жнив з тобою пережили,
Безліч доріг разом переходили,
Та ми долали труднощі життя
Відкинувши бадилля і сміття
Разом збирали квіти урожаю.

Часом здавалось, довга наша нива
Та ми орали, бо любов правдива,
Давала сили все в житті бороти.
Часом спіткались, та не страшні турботи.
Серця пов’язані! Нехай іде зима!

Як ти підеш – зів’януть всі рослини,
І навіть мій кактус стояти не буде.
Слину губитиме голодний пудель…
І на ніч вікно ніхто не відчинить.

Зранку знов залишу в кухні срач,
Ну принаймні - курю на балконі.
Ввечері чекаю, телефон не дзвонить,
Пишу смс, і прошу «ти пробач!!!»

Бо як ти геть підеш, то я буду голодний,
або заб’юся тут на цій брудній підлозі.
«Нехай вона вернеться» - я помолюся Бозі.
Бо хто ми попере тії бруднющі сподні?


2011р.

Лячно, тітко, від ваших слів
І немає тому переміни:
"Льон в солдатських очах одцвів..."
"Спотикнувся синочок на мінах..."

Де блакитне цвіло зело,
Іздаля йду сюди поклониться.
Це ж колись тут було село,
Славно звалося: Шумовиця.

Тільки вітер тепер шумить
Між дзвіночків квітучих у полі.
Тихо пісня бринить-щемить
Одголосками смутку і болю.

Пташка піснею проситься "пи-и-ть".
Ох, як льон оцей солодко пахне!
Квітку-дзвоник боюсь зачепить:
Це ж те поле...
А раптом бабахне?

Співом солов’їним у калині,
Голосом струмочків навесні, -
Пісня, наче ніжність лебедина,
Душу переповнює мені.
Вистраждану в радості і горі,
Повну гніву, болю, доброти, -
Рідну пісню вічність не поборе,
Кращу неї в світі не знайти.
Україно! Мій співучий краю,
Хай єднає наша пісня нас!
Хай вона ніколи не змовкає
У годину скрути й добрий час!
Гарній пісні споконвік властиво
Проганяти смуток із облич.
Надихай залюбленим мотивом
Нас до справ і до кохання клич!
Будь із нами поруч безустанно,
Наче хліб із сіллю на столі.
Українська пісне несказанна,
Ти одна відрада на землі.
Україно! Мій співучий краю,
Хай єднає наша пісня нас!
Хай вона ніколи не змовкає
У годину скрути й добрий час!

22.03.11.

я иду в горе, в дальнее горе,
я веду дом за дверную ручку,
маленький дом, отрастивший дворик,
я веду в горе,
по воле случая.

я иду в горе, в дальнее горе,
не выходи за мной на крылечко.
в маленьком доме большая ссора,
я иду в горе,
а ты на речку.

я иду в горе, в дальнее горе,
только оно почему-то ближе
наших душевнейших разговоров.
я иду в горе,
а ты не пишешь.

Тут гнів війни погас,
і хрест на ній, бо час,
а листоноша попри все
розшукує тут нас.

В нових державах живемо ми,
і тільки пошта польова
приносить лист, неначе постріл-спомин, -
одні на всіх у вічність вписані слова!
Одні на всіх у вічність вписані слова!
Йдучи назустріч книгам
словесний маршу плац,
вони вистрілюють тепер калібром -
калібром з якнайвдаліший абзац!
Калібром з якнайвдаліший абзац!

В руїнах ми колись
з колін разом звелись...
і на колінах стоїмо -
нарешті спромоглись.

Творим реклами і рингтони,
і тільки пошта польова
приносить лист, неначе постріл-спомин, -
одні на всіх у вічність вписані слова!
Одні на всіх у вічність вписані слова!
Йдучи назустріч книгам
словесний маршу плац,
вони вистрілюють тепер калібром -
калібром з якнайвдаліший абзац!
калібром з якнайвдаліший абзац!

Не вмерли на війні,
і в наші, вірю, дні
звучатиме Державний Гімн,
як наші вчать пісні.

Ведуться начебто реформи,
і тільки пошта польова
приносить лист, неначе постріл-спомин, -
одні на всіх у вічність вписані слова!
Одні на всіх у вічність вписані слова!
Йдучи назустріч книгам
словесний маршу плац,
вони вистрілюють тепер калібром -
калібром з якнайвдаліший абзац!
Калібром з якнайвдаліший абзац!

6.05.2011

ты не скажешь большего чем
будь осторожен
ты не умеешь видеть людей счастливыми
но бесценными почему-то можешь.

смеешься наоборот это был бы ад
где сколько ни радуйся
не станешь кому-то близким.
ты не знаешь
какого все они стоят риска.
ежедневного
неизвестного
стоят
риска.

и как счастье лежит
во всю ширь
во всю связь
меж ними
светясь.

Ти мою печаль позолотив
голосом солодким. Хай недовго.
А хіба потрібно диво з див,
щоби я щаслива стала з того?
Ти не мій. А стільки поміж нас
розквітало слів у ту хвилину.
Досі шепіт у душі не згас,
голос твій з тенет мобільних ліній.
Ти мою печаль позолотив,
ти мене від сну збудив під ранок.
Певне, голос мій – також мотив
тих, що недоснилися, коханок.

Ходім у ліс, у цей привітний дім,
Де таїна, солодка і прадавня,
Де у зеленім, жовтім і рудім -
Симфонія зарошеного травня.

В гущавині загубимось удвох,
Вчаровані, притихлі і зріднілі
За вільглою яругою, де мох
І царствених конвалій квіти білі.

Тут не віднайдем видимих стежок,
Тут шелест листя, наче звук валторни,
Тут тиша тче мереживо казок,
Знайомих і прекрасно-неповторних...

Играем в игры ну совсем как малышы,
Ты мой герой, поступки без ума пока я не замечу -
Плохие мальчики особо хорошы
И чуствам бешеным я волю не перечу.

Всем сказкам наступил конец, а ты попался
Скажи мне то, что вслух и никогда не скажеш!
Сегодня за покорностью моею гнался,
А завтра ты не в ложе, а под дверью ляжешь.

Мне проще быть ничей, чем быть твоей в кавычках.
Хотел уйти но поздно ты опомнился,
Когда мое внимание было в твоих привичках-
Тариф твой на мою любовь закончился.

Как так, ответ мой прост, обычен:
Мозгами надо шевелить, не ягодицами,
Кому какое дело что в постели ты отличен-
Смотреть надо на душу, а не вертеть лицами.

2011. ророкококо

Вже сутінки давно окутали долину,
Широкими просторами кружляє заметіль,
Із неба сріблом сипле без зупину
Вкриваючи верхів'я мальовничиг гір.

Спить тихо й мирно ліс,кружляє хуртовина
Навіює мереживом деревам сон
Лише коли відклониться важка хмарина,-
Кидає світло місяць із снігом в унісон.

І спить свята земля під ковдрою пухкою,
І ніжно пригортає вітер гілля снів:
Між дивних марев манить він рукою
Чарує,кличе до холодних берегів...

2011(с)rorocococo

Ділив ти те, чого не мав усі ці дні.
Лише собі повік я вірна буду, обіцяю.
Гру виграно: ти - нуль,я – на коні,
А я не Бог, запам’ятай - я не прощаю,

Бо тільки він терпить всі промахи твої..
Поки я тут, в вогні моїх очей ти грійся,
Покірно прикладай до ніг уста свої
Й не бійся ти своїх бажань, а моїх бійся.

Тривог і болю прояви змив час немов вода,
Коли і падала далеко вниз, так і таке бувало..
Вставала, далі йшла і памятала про слова:
Минуле не шкодуй, воно ж тебе не шкодувало.


2011(с)rorocococo

місто пливе, утікає крізь ніч
як велетенська налякана риба
місто ковтає фантоми облич
різного штибу

в жерлі пітьми розчинився трамвай
блиснули леза відточених рейок
шаснула вулиця чорна крива
в чашу Морфея

тиша замшіла відлунням крихким
капле ліниво роса із надлому
місяць ховає в неоновий дим
профіль знайомий

кільцями сон набивається в дім
тільки давно там не мешкають люди
бродять по закутках тіні худі
тіні приблудні

Схилила голову калина ,
Сховала очі від людей,
Від сорому уся горіла,
Як він знімав з плечей трофей.

Немов гусак шипів на троні ,
Підтягши шию в висоту,
Помахував крильми бездільно,
Топтав калину молоду.

Йому байдужі грона крові,
Одяг вишиванку нову ,
Зробив картинку із калини,
Все більш душив її, живу.

Садив берізки де попало,
Щоби калину заглушить,
І хизувався, що у поле,
Орел двоглавий прелитить.

Забув гусак , орел не пара,
Для того хто покидьки їсть,
Поки збиратимеш помиї,
Орел господар! А ти гість.
----------------------------------------
Підуть дощі і змиють сором
І знов калина зацвіте.
Гусак забудеться народом,
Знов зійде сонце золоте.

Куплет 1

Синим туманом все улицы скованы,
Белыми взглядами руки сплелись,
Силы терзаний со временем пройдены,
Вовсе не глупый сей жизни каприз.

Пурпурным пламенем веки зажгутся,
Птица моя не свободой зовет,
Мне бы в озерах мечты окунуться,
Отдаться всем истинам в дикий полет.

Припев:

Я хочу быть, как и все,
радоваться мелочам,
довериться плечам,
молчать о счастье….

Я хочу петь при всех,
Тишиною признаваться,
С тишиною посмеяться,
Не путая масти.


Куплет 2

В жизни прекрасен тот мир поднебесный,
Люди без города - смыслам упрек
Я буду краешком, милым, чудесным,
Солнцем пустыни, как истин пророк.


С добром поиграю я взгляд не тая,
Ловко венчая букеты с людьми,
Я, как и вы – человек, не моя,
Ты, зеленая, чудная, верность, вернись.

Припев:

Я хочу быть, как и все,
радоваться мелочам,
довериться плечам,
молчать о счастье….

Я хочу петь при всех,
Тишиною признаваться,
С тишиною посмеяться,
Не путая масти.

Ще темні хмари сонце заступали,
Краплинки срібла ховалися в гілках,
Сповола криги неохоче тали,
І плакав сніг на брудних берегах.

То тут-то-там робилися тріщини,
Весняна сила бурлила навкруги,
Тепло будило заспані долини,
Цвіли підсніжки, всміхалися луги.

І вже ось-ось природа заспіває,
Про те кохання ,коли бринить струна,
В нових акордах музика заграє,
День збудить землю і зацвіте весна.

*
Проспав твій спів сьогодні.
Сон звалив
Іще тоді,
Як місяця тремтіння
Опівночі окутало мене.


*
У сні прийшла, як вчора, і лягла.
Не зовсім поруч.
І не зовсім лячно.
Ось чим заповнить відстань
Поміж нас?


*
Знайомий голос розбудив мене.
Ще вдосвіта
Від спогадів про тебе.
Чого ж ти пташкою голосиш
За вікном?


Я втретє у Львові. Востаннє місто відвідував 25 років тому. Вдячний людям за книгарні.

Ковать металл и плугом землю резать –
Твоя судьба, твой первородный дар.
Но если людям смерть грозит железом,
Ты должен грудь подставить под удар.
Но если смерть над Родиной нависла,
Есть верный выбор в случае любом.
Есть смысл борьбы, и нет прекрасней смысла:
Достичь Победы и не стать рабом.
Не все услышат голос звонкой меди,
Не всем придётся счастье испытать,
А сколько ляжет на пути к Победе,
Мы до сих пор не можем сосчитать.
Придёт пора. Война поставит точку.
Салют зарницей вспыхнет в небесах.
Но лишь одна Победа знает точно
О каждой жизни на её весах.
И павшие стоят с живыми вровень,
Не слыша залпов, музыки, речей.
Несёт в себе струю солдатской крови,
Священной нашей памяти ручей.
Садам – цвести. Пробиться к солнцу травам,
И в синем небе голубям кружить,
А нам нести по жизни скорбь и славу,
Победа с нами. Значит будем жить!

Мой странный зверь,
Мое несовершенство,
Ночей бессонных рваная дыра
И тайный страх, и мнимое блаженство,
Капризных масок лживая игра.

И всплеск ресниц, давно лишенных глаза,
Кровавых губ отчаянный надрыв,
И бессловесный дух старинной вазы,
И белых крыльев страждущий порыв.

Мой тайный зверь, мой стражник сокровенный,
Хранитель одинокого огня,
Я преклоняю пред тобой колени,–
И нет меня, и не было меня.

О, Господи, открой свои врата,
Вними душе просящей, хоть и грешной,
/Прикрывши тело, я храню надежду, на то,
Что буду Богом понята…/
Молюсь тебе, прошу, пошли мне сил,
Все выдержать, и не сползти по стенам
В бессилии…/Иже на небеси,
И на земле…пульсируешь по венам./
Я верю, не оставишь, не предашь,
Душа моя тянулась, словно к солнцу,
В молитве за…/за Твоего раба,
Хоть тот считал, что это несерьезно…/
Даруй ему и мудрость, и любовь,
И здравие крепчайшее как благо,
Да, все минует, обратится прахом,
Останется лишь радость! Или боль…

Помилуй, Боже, или успокой...

Стискаю пальці, хмурю обличчя,

І чую зойки гіркі здаля,

На сході – пробі!Із потойбіччям

Звязок ладнає cвята Земля.



Ні, то не бомба над Нагасакі,

Здригнувся вкотре наш грішний світ,

Цунамі хвилі - стихій атака,

Стирає людства погорди слід.



І зяє атом в глобальних нетрях,

Повстане привид полин-трави,

Змістились осі, і присмак терпкий,

Мов на порозі ста літ чуми.



Погорду людства дола природа,

Непереборна і мовчазна,

Стихії криком вона не згодна,

З людини тиском. Іде весна



І землетрусом ховає сотні

Невинних й винних, правих і ні,

Світ має ситих, та є голодні,

Про них забуто в глибокім сні.



Планета сногне. Вола щосили:

Прокиньтесь, люди, я лиш одна.

Нуртує лава в прадавніх жилах.

А світом грішним іде весна!



Відкрию очі, на сході – сонце,

Світанок знову віщує день.

У мирі з миром – природа просить,

В мільярдів...різних...проте людей.

Від земленьки руки,
Від сонечка очі,
Від Бога серденько,
Від Бога серденько
Твоє.
Милуєш дитину,
Милуєш дитину,
Життя подаруєш,
Їй подаруєш
Своє.
У подиху вітру
І квітів перлинках
Тобі найдорожча,
Тобі найдорожча-
Привіт.
ПРОБАЧ МЕНІ, МАМО,
ПРОБАЧ МЕНІ, МАМО,
Що я залишаю,
Тобі залишаю
Цей світ.
Як перше кохання,
Як досвітній ранок,
Як лагідна ніжність,
Як лагідна ніжність
Беріз.
І вперше, востаннє,
І вперше, востаннє
На світ ми приходим,
Усі ми приходим
Зі сліз.
За правнуків, внуків,
За радість і смуток,
За слів найщиріших,
За слів найщиріших
Завіт.
ВКЛОНЯЮСЯ, МАМО,
ВКЛОНЯЮСЯ, МАМО,
А я зачекаю,
Тебе зачекаю
Там біля воріт.
05.05.2011

Якщо любиш Україну
І її віднову,
То не будеш сперечатись
За вкраїнську мову.

Як приїхав ти в гостину
Й залишивсь тут жити,
То навчись любити мову
І з нею дружити.

І не пхай чужої мови
У нашу державу,
Не смій рушити основи,
Не нищ її славу.

Ніхто тобі не боронить
В Україні жити,
Та не дано тобі права
Ворогам служити.

Супротив проти тих,кого нема
Відсутність тих, хто б зміг все осягнути
Жила б отут хочаб чиясь душа,
котра б могла не йти, а просто бути.

Зінницями упізнаний обєкт
на дотик це ніщо, мов недосяжність..
А я це Щось? чи я німий проект
чийогось бога, крізь чиюсь полярність?

Святий маразм у святість коректур,
редактор,дозвіл..все нові вершини
Усе це бруд-фарбований в гламур,
а я ніщо, із слабкостей людини.

Люблю томний ранок опісля безсонної ночі,
цигарку не першу за добу, та першу із світлом.
люблю із під ковдри розіспані втомою очі
і спогад про вечір, що здався чомусь божевіллям.

Не люблю той ранок, коли є потреба прощатись,
ненавиджу ранок, коли завершилася кава,
та як я люблю оті вікна у небо, що навстіж
малюють на стінах всі барви що влила заграва.

Я так люблю цей тюль, що й не сказати,
цю шафу під стіною і сервіз,
Усю безглуздість не смішного жарту
і твій буденно-зіграний каприз.

Ти любиш чай, а я таки не дуже
та я люблю цю звичку у тобі,
коли мішаєш цукор і байдуже
повільно тонеш поглядом в собі.

В коробках на стриху твої секрети,
і ти не вмієш викласти думки
у тебе для розмови звичні жести
й на всьому в тебе висять ярлики.

Та я люблю цей тюль, і ти ж зі мною,
і цей сервіз, цю шафу й коробки
Спасибі за оцю смішну безглуздість
і за невміння викласти думки.

Він Вінсент, і він божевільний
і що тут такого, направду,
якщо ще в його божевілля
це сонце добавило фарбу?

А з фарбами--це геніальність
Це ваза і соняхи з небом
розписана райдужна гуща
й трава перемащена медом.

Він Вінсент, і він божевільний.
Бо він задалеко од світу...
Та в нього галактика глузду
ціни не побачити вітру.

не потрібно в снах писати небо,
і шукати бурі у затишші,
я з тобою, ти ж завжди без мене
Все направду вийшло трішки гірше.

Ні, не мучить, просто надто пусто
не торкає, просто вже добило
і втрачати нічого, крім глузду,
я уже й не знаю, чи любила.

Шаленію шаленством і надто триваю,
доки шал твій не знає межі.
Сонце в банці,доведено, швидко згорає,
як і те що у твоїй душі.

шаленію шаленством, до пів-половини,
креативлю над власним імям
шал твій буде не довго, хіба до години
пролітати моїм не буттям.

йде реклама, йдуть тіні...іде сонце в банку
я приписую все голові...
шаленію шаленством, шалію від ранку
ти дійшов до своєї межі.

Кава онлайн, а більше нічого й не треба
Просто крах світла і світу, а надто надій
Я ж так не звикла, опора-це явна потреба
Кава онлайн, йду офлайн, і об землю на зліт.

День помаранчу і рік в апельсиновій шкірці,
як прозаїчно і кволо котити квадрат...
Все заключилось глобально в земнім потеплінні
Вийшла офлайн, пост-депресія. знову тайм аут.

Цивілізації пали, наука з мистецтвами,
Може нарешті знайдеться оте, що "нема"
Кава онлайн, в білих стінах..До Біса прогресії,
Все так не вірно, навколо ж новітня весна.

Я відбудую Париж, заперечу залежності,
і від сьогодні до вечора я не курю...
пост-апокаліпсис, нуль особливості й сталості...
Кайф, все... офлайн. Перейти б хоч вчорашню межу.

Теплий подих красуні-весни
Змусить серце холодне тремтіти.
Все, що хочеш, у неї проси -
І на камені виростуть квіти.

Не ховайся у диких лісах,
Не втекти нам від долі, не вдасться!
Це ж для Тебе жагуча весна
Стелить квітами стежки до щастя.

Ніжні квіти для Тебе - дивись,
Серенади пташині - для Тебе!
І веселка, де мрії вплелись,
На прозорому вишита небі...

травень 1997р.

У полоні краси неземної
Відчуваю п'янку насолоду
І спиняється час назавжди.
Моє серце не знає спокою,
Не вгамую ні зараз, ні згодом.
Ти - чаклунка, чи фея? - Скажи!

Ні, не можу, не смію бажати,
Хоч у сні відчувати твій подих,
Доторкатися ніжно долонь.
Два світи, між якими є грати,
Не дають на любов нашу згоди,
Проникаючи навіть у сон.

У житті більш не прагну нічого,
З тим, що є, проживу у достатку,
Буду хрест свій покірно нести.
Тільки вогники погляду твого
У душі залишаю на згадку,
Щоб самотнім світами не йти...

1997р.

Здійснити хадж у каталонську Мекку,
дізнатись, чи існує він насправді, –
той дивний світ, що вплив у vademecum
з тремтливих візій деміурга Ґауді:

не хмарочоси, а химерні хмари,
фортець небесних зримі бастіони;
заблуклі айсберги із крижаної пари,
нетанучі під сонцем Барселони.

Нехай нарешті відпочине око
від прямизни докучливої ліній,
поринувши полегко і глибоко
у тих будівель хвилі білопінні,

немов у спогади, про те, чого ніколи
не відбувалося ні в сні, ані насправді;
мов у знання таємні, що нікому
їх не було об’явлено. Крім Ґауді.

2003

Вже стомились оченята,
Не тупочуть ноженята,
А лягли хутенько в ліжко
Слухать казочку-потішку.
Принесла сорока вісті,
Що колись у дивнім місті,
Десь за тридев'ять земель,
У хатинці з конопель,
Жив та був один дивак,
На всі руки був мастак.
Майстер зовсім не простий,
А казковий, чарівний!
НІколи йому поспати,
Хоче ліжка змайструвати,
Для слухняних ведмежат,
Для пухнастих кошенят,
Для руденьких лисенят,
І маленьких мишенят.
Будуть ліжечка чудові,
Не прості, а кольорові!
Молоточок дзвінко - дзень!
Завтра буде новий день!
Ось і ліжечка готові,
Щоб наснились сни казкові!
Вже стомилися у кішки
Всі чотири лапки-ніжки,
Задрімала дітвора,
Мабуть, вже і нам пора!
Ось і ліжечко для нас,
На добраніч! Спати час!

Заховались у кутки
Непосиди-чобітки!
І сумують, не гасають,
По доріжці не стрибають!
Ще й вреднющий сірий кіт
Насміхався з них в обід:
- Засмутились, любі наші,
Попросили дружно каші!

В одном из окон районной пятиэтажки
Девушка у подоконника без рубашки
В одном бюстгальтере, в электрическом свете.
Ей-то что?!
Окрестным вечером мирно уснули пташки.

Вот так посмотришь наверх - и вся жизнь насмарку.
А ей-то что - ей не холодно и не жарко,
Но как-то даже хочется угадать -
Как им там с ее оберткою от подарка?

Завсегда на ура принимаются эти вещи.
В фас, конечно, не так - в полупрофиль резче.
Все крепчает вечера мумие,
Но хотя бы пятый этаж расцвечен...

Завтра девушка в нос пролепечет -
"Хватила лишку" -
И на лекции выйдет плавно, а не вприпрыжку.
В чисто убранной комнате не найдешь
Ни халата и ни открытой книжки.

Не запечатлев и не удостоив,
Лишь одни цветочки глядят с обоев:
То ли тут и не было никого,
То ли просто все унесла с собою.

2010

Вечером думаю об одном -
Что у Вселенной на самом дне?
Вега и Сириус за окном
В самое сердце сияют мне.

Дети, которые всех сильней,
Старятся за мимолетный час.
Издали, падкие до огней,
Черные дыры глядятся в нас.

Чья-то Премудрость? - А где итог?
Трудно войти в Его Млечный Путь.
Мя, онемевшего, кличет Бог:
Просто по росту и просто будь.

Не говорит мне: куда полез?!
Не посылает за край земли.
В форточку лета плывут с небес
Все вековечные корабли.

2010

Немає тем, натхнення. Це не все -
Нема достойних навіть на заміну.
Я зрозумів це - й так сі стало зле,
Що п’ю martini, whiskey й вітаміни.

Тепер я привид, видиво, фуфло,
Тінь батька Гамлета - Офеліє, о, німфо! -
Fata Morgana, UFO, НЛО -
А мій Пегас пасеться під Олімпом.


05.05.2011

Йдуть тумани, наче старці
Попідтинню за село.
На небесній циркулярці
День стинає ночі тло.

На тополь тремкі долоні
Линуть крізь вуаль імли
Крапелини тирси сонні
З – під рожевої пили.

Майстер вправною рукою
Чоп стамескою довбе
І вимощує ясою
Арку в диво голубе.

Нею в небо дух увійде,
Як прокинуся зі сну,
Там собі натхнення рідне
Повні груди зачерпну.

05.04.11.

Що мені, веселому, робити
Поміж вас, як сироти, сумних?
Вашою зажурою повитий
Сміх, було, мій мало не затих.
Страх панує в душах українців
І зневіри влада в їх серцях,
Бо шукати звикли поодинці
Ми до щастя віднедавна шлях.
Мусимо єднатися негайно
Гордості своїй наперекір,
А не сумувати одностайно
Псуючи повітря і папір.
І волати дружно на майданах,
А не десь комусь щось із осель,
Про життя убогу і погану
Нам запропоновану модель.
02.05.11.

Война вдали, а здесь игры накал.
Но умолкала детвора босая,
Чуть женский плач внезапно возникал,
Покой провинциальный нарушая.
Была в рыданьях смертная тоска,
И нота общей скорби в них звучала.
Молчали и деревья, и река,
Молчало небо, и земля молчала.
Рыданья в душу били всё больней.
На свете горше не было печали.
Как будто виноваты перед ней,
Соседки перед женщиной стояли.
А ту, что чашу выпила до дна,
Святое горе гнуло и качало.
Казалось, что не женщина одна –
Мать-Родина в отчаяньи кричала.
Да, память дикой ягодой горчит,
Ведёт назад, в далёкую сторонку.
Мы знали: если женщина кричит,
То значит, получила похоронку.

ця весна неможлива до болю
безкінечна безкрая
та що зиму в нерівнім двобої
усе важче долає

ця весна не можлива без солі
вітер витисне сльози
тихо скрикне спросоння
вовкулаками прози

цю весну не забути не стерти
от хіба пережити
ти… вона… невідомо хто жертва
переперчених митей

ця весна це усе ще весняне
живодайне повітря
ти ковтаєш його – наостанок
видихаєш молитву

ця весна наче звір – насторожі
нашорошені вуха
бережи береженого Боже
не позбав Свого Духу

Тюльпанно-абрикосово-бджолина
Рапсодія весняного тепла.
Адажіо закоханості лине
Вишневим квітом. Тиша завела
Емпатію у гості до полину.
Ноктюрни степу, наче ковила,
сЬогоднішнє колишуть без упину.

Созерцая свет, достойный вечной тишины
В нагой душе сомнений нет - нет мысли впереди
Одна любовь - две равных смерти стороны
Насмешки Бога над бессмертными людьми

Оставив путь, догнать себя - не глупо ли?
Так, словно смотришь на себя из пустоты
Как будто сердце с грязной жопой спутали
Великий символ добродетели и чистоты

Покажешь суть, корнями в снах запутаться
Покажешь тело, угодишь в огневорот страстей
Единый принцип целости сознания нарушиться
Разбив тебя на тысячи бессмысленных частей

Но звук струны, дрожащей в унисон с печалью
Взовьется в небеса всесильными раскатами
Расколет шар земной как фужер из хрусталя
Затихнет. Не осталось ничего. Не от меня.

Закохався Грім старезний
В Блискавицю молоду.
І гримить, гримить помпезно,
Як годиться, на виду.

Блискавиця блисне й зникне,
Хтиво змійкою крутне...
Ну, а Грім ніяк не звикне -
Що ж іще вона утне.

Прокотився над горами,
Десь шукав якесь чар-зілля.
Й повелів під небесами
Готуватись до весілля.

У вогненній колісниці
Поміж хмар прогуркотів.
Й чим скоріш до Блискавиці
Засилав своїх сватів.

Блискавиця ж донестями
Веселиться - не вгава
Забавляється з вітрами -
Жалю Грому завдава...

Дуже вправна, світлолиця
Наче пальчиком веде,
Мабуть гарна молодиця,
Що аж Грім по ній гуде?!..

А він - парубок "моторний",
Не зважайте - скільки літ,
Як візьме до рук й розгорне
Свій письмовий заповіт!

То збіжаться Блискавиці,
Забринять на всіх ладах...
Гучно слава розлетиться
По незвіданих світах...

Будуть файно веселиться
На весіллі в небесах!!!
Тільки швидко молодиця
Та й опиниться в сльозах...

Ну, а дідові старому
Дасть, напевно, одкоша.
Бо відомо і малому -
Не все щастя у грошах.

Дідусю ж потрібно знати-
Не шукать лиху біду.
Й не бажать за жінку мати
Блискавицю молоду.

Банановий ґвалт, зоопаркова зона,
Нині це дуже вже знана персона,
Кілька штрихів додамо до портрету,
Ну, а тоді вже на шпальта в газету
Відому персону усім в "проффесурі",
Пам'ять котрої відсутня в натурі.
Чехов - поет, а Ізраїль - в Европі,
Менша була б - заробила б по ж.. .
В неї Безсмертним стає Безпощадний,
В кожній країні курйоз безпорадний,
Львів'яни для всіх "геноцид" України.
Не так?!... То візьміть "генофонд" для заміни.
Путін ще й досі в Москві президент,
Що не ефір - то цікавий момент.
***
Ну, і про інше додам кілька слів,
Зайвих позбутися час паспортів,
А то на порядку не честь України -
Чиїсь інтереси, чиєїсь країни,
А щоб відвернути людей від думок,
Народ в них ну що, ну Іван-простачок,
Нате вам кістку й не лізьте в верхи,
Гризіть... і кидають нам ті прапори...
04.05. 2011

----------------
Працює скульптор з формами.
Він зайве видаляє.
І з брили кострубатої
видобува́ красу.
Хтось возиться із бронзою.
Хтось мармур полюбляє.
Хтось – золото багатеє.
А хтось – деревину́.
І точно гарантована
їм слава довговічна.
Зберіг творцеві ім’я
міцний матеріал.
Чи хто згада' художника
хоча б через століття,
який із криги й снігу

Гудуть рядки вірша – високовольтні лінії.
Їх струм, за кліткою звіря, тремтить під інеєм
забутого, прожитого, по буквi знятого,
такого видного нічим і перейнятого
мене.
І нерв
від рим кігтястих попадає в рай непрошений,
де літо бабине вітрами не покошено,
птахи води складами гам на дощ збираються,
вмиваються у простоті і серцем краються
на лет.
Каркле,
весна строфою золотою в сонці тріскає
у темряві лакується і сохне мискою
для місячного перекотиполе-яблука.
За ним, убогий волоцюго-хисте, я блукав
і крок,
курок
чи корок, щоб душа для істини відкрилася,
давав мені добро і випинав у вилицях
роками схожими, поношеними зливами.
Крикливими для зору, a на слух – дратливими
крильми
пройми,
поезіє, це небо, що бринить над інеєм.
Хай осипається воно, папір осинює,
переплітає несподіване із баченим,
несе мене туди, де ще не страчено
любов,
або
перебіжи – де не стікає сонце маками,
де все за так, за все, що у словах проскакує,
не дякують і не визбирують покришене.
І літо бабине летить, де світ побільшено
думкам
і вам.

4 Травня, 2011

Мучимось з дорогами своїми.
Мука ця ментальна і свята.
В кожного з нас різні кінські сили.
В кожного якась своя біда.
Хтось летить по чудо-автобану
ідеально рівному, мов скло.
І йому ніщо не тарабанить,
зовсім не трясе і не трясло.
КіломЕтри він промчить і милі,
насолоджуючись швидкістю автА.
В нього надпотужна техно-сила
наче переходить з двигуна.
Ну, а хтось трясеться на вибоях
в «Жигулях», на «Яві» чи конем.
Сам собі здається він героєм,
як обходить яму віражем.
Що за поворотом – невідомо:
схил чи нахил, ухил чи закрут.
Тріщинка з’явилась два дні тОму,
а сьогодні вже блищить баюра тут.
Чи по швидкісній нестися трасі,
чи по ДАО пОвагом іти -
деградує й той, хто довго пхався,
й хто завчасно досягнув мети.

Цій весні (як тобі) не забракло розплетених кіс…
За вологим волоссям – сліди усамітнених вишень…
Верховіттям дерев знову ранок у небо уріс,
Позмагавшись з берізкою – хто з них сьогодні стрункіший…

Хтось такий же, як ти. Розглядає розкуте гілля.
На черешні (як спогад) лишивши рубці - в нагороду…
Це не блиск на воді. Просто вечір духмяний. Й здаля
Твої очі нагадують талу стривожену воду…

Ще з тієї весни, до якої не встиг прирости…
Й прихилитись принадно, зустрівши останній світанок…
То не війни чужі – то твої вічно юні хрести,
Простягають (як руки) до сонця роз’ятрені рани…

В неба сни - підвісні. Вони пильно вдивляються (в ніч)…
Так дивились й тоді, коли квітів вмирало багато…
Ти живеш. У думках. У веснянках мінливих сторіч…
Я не знала тебе. Але буду завжди пам’ятати…
2011 рік