Поліфонія та багатогранність...
Фрактал, що хоче стати вітражем.
Я плутаю - де сон, а де - реальність...
Як площина, що згадує об`єм...

У краплі - голограма океану,
Це - гра у бісер із спіраллю ДНК.
Коани дзен, що зламують програму.
- Зустрінемось у сні. Бувай.
- Пока.

У світі торнадо, де стих жалю блюз,
У світі, де радість наводить конфуз,
У світі, де зіверти замість троянд,
Стихає романтики стомлений ямб.

Фіксую лиш кроки Твої на віки,
Сліди на піску, на Голгофі душі...
Розтрощило серце торнадо зі зла,
Торкається ніжно квіт яблунь чола.

Фіксую зарубки на ранах смерек,
Пеньки замість лісу без гнізд і лелек.
Розкроєно розум на друзки із мрій,
На рій фарисейок і чесних повій.

Фіксую розморене сонцем дитя,
Що просить копійку на хліб, на життя.
Розірвано душу на клапті добра,
Шматини спокус, потайного гріха,

Опущені руки у вчителя муз
У світі, де бідність наводить конфуз,
У світі, де гроші замісто сердець,
Де тихо вмирають нездара й митець.

Фіксую словами мовчанку ягнят
У світі, де плаче книжок старих ряд,
Ноутбуки і файли — в канаві думок...
Запхати би духа в наступний рядок...

Та, Господи, чом та фіксація зла
Зорала несіяне поле чола
І дім на піску, де народ – за бортом...
Вуста лиш наповнені ситим добром.

У світі торнадо любов - як конфуз,
Фіксує душа тихий радості блюз.
Де Голгофа Твоя, мій Ісусе, була,
Там урвалась фіксацій струна...

Вечір босими ногами
По ставку чалапав,
Десь присів би, раптом стямивсь -
Берег , мов канапа.
Колискову у болоті
Жаби квакнуть в’яло.
Умостився на звороті ,
Солодко так стало, -
Задрімав…А як прокинувсь, -
Нічка біля нього
Розляглась на всю долину,
Дихає волого.

Той же берег, той же став,
Та у чому справа?
Глянь, а то він нею став, -
Матінко ласкава!
Є й між людом дивина,
Раптом серед ночі,
Замість нього вже вона
У єстві клекоче.
І замінюється стать.
А як ранок стане,
Роси болісно блищать
На траві омани.

09.06.11.

Які дужі вітрила напроти всесильного вітру!..
Через кілька годин вже минеться гіркий ураган.
Не дозволю тобі, не дозволю так швидко зітліти, -
Самим спомином лиш прикладай мене, милий, до ран.

Злегка білим дощем заховаюсь надійно в скафандр, -
Божевільне кіно!.. Де усім заправляє обман.
Ким не був би ти – Зевс, Квазімодо, напів-Іхтіандр,
Незів’ялим стеблом прикладай мене ніжно до ран.

Обгородженим дном, невичерпною тінню осмути,
Обіймав не мене, не мене ізнічев’я за стан!..
Есмеральда, Семела, Гуттієре – ким мушу я бути,
Щоб безсмертним вогнем ти мене прикладав би до ран?..

...капітулюю,
як намакіяжена стара руда богема,
не їм і не сплю я.(?!)
барахлять всі радари та внутрішньовенні схеми...
я носила на пальцях перстені
бутафорні,звичайні.
щоб свої прагматичні мігрені
втопити у ванній (негайно ж!)
я вдягалась частіше у чорне,
щоб здаватись насправді худою...
та мало хто знає,що "рятівне" чорне
повнить і зливає з юрбою.
єдине у чому мені пощастило-

голос.
коли б і про що я не говорила,
усі прислухались до мене навколо...

а потім,цей згубний і хтивий потяг,
що приводить до ліжка.
зранку прокинулась,а на серці протяг...
хильнути б міцного,не багато.
трішки.
...капітулюю.
чуєш?ти спиш,та не сплю я.
і холодно так,аж судомить душу.
ти в неї плюєш,
а любов моя сушить.

Вдягнутись нашвидкоруч,
вибігти з дому,дістати з кишені таку
дефіцитну пачку цигарок і через мить жбурнути її геть,
зрозумівши що,мабуть,не варто або просто немає запальнички.
Недоліки рішучості,хибні ілюзії звички...

Іти по магістралі в розхристаній сорочці,
ковтаючи пилюку з-під ніг.
Робити це різко,нахабно й прямісінько в очі,
щоб й слова у відповідь ніхто сказати не зміг!

Рвати на собі волосся,тремтіти від холоду,
рахувати дріб'язок в кишенях...
Не відчувати нічого зайвого,навіть голоду,
потрапляти з одного пострілу по твоїх мішенях.

Загортатись,наче зародок,у травневу плаценту.
Плекати в душі найінтимніший паросток,люмінесцентний...
Ним гоїти наскрізні поранення,
терпимо і поволі...
Роздвоїти себе,захистити каменем
йодованої,кухонної солі.

...іноді б'ється,рветься на шматки,пітніє інсультами,коли швидко бігаєш
і коли вушна раковина,мов приймач,ловить солоні,черстві хвилі
зі станції,де тільки одна покинута колія...
"Такою ти мені непотрібна".
Якою...слухняною,тихою,здібною?
Бачиш вивіску і не заходиш до кав'ярні.
Плутаєшся довгими колами,вибираєш числа для розмов
і чомусь завжди парні...
Одягаєш на себе красиве,смачно готуєш,пахнеш
вишнями...а все що?Все марно.

У тебе ж є жінки,до яких ти липнеш...не від того,що солодко-а від бруду.
Вони намотують твої нерви на палець і різко смикають,
виїдають тебе з середини,словами грішать,
забивають свідомість криками.
Ти цілуєш їх просто в губи,а зі мною цілується твоя душа.

Під наглядом у місячний монокль
Таємного для простих смертних свідка...
Старого склепу – злякано і швидко –
Смолистий кіт ховається за цоколь
Від нелукавих, кормом щедрих рук,
Напружено полискує очима...
Мов тінь, яка теж чорна, невловима,
Горішній вітер замітає брук.

Щоб бути ближче до кісток, мій дім
Покинув кіт, чий зголоднілий погляд
Неначе досі промовляє поряд:
«Помреш – тоді прийду, тебе ж і з’їм».

2011 р.

Зупинюсь, у мертвій тиші загублюсь.
Он похований безбатченко чомусь.
Не один він тут, їх тута цілий гурт.
Кожен з них – не українець, а манкурт.

Десь, під чорним покривалом німоти,
Їхні душі проклинають животи.
На смітник їх викида тамтешній світ –
В Абсолюті ж бо не ціниться живіт!

Їм, сердешним, ще частенько, певно, снить
Жовтим кольором підведена блакить,
Гомін міста, благодать п'янка села –
Та країна, що матусею була…

Але мариться усе оте дарма –
В них ні мови, ні історії нема.
А притулок цей, завершили де путь,
Вже не цвинтарем, а "кладбіщєм" зовуть!

Любові в Тобі - аж по вінця,
Вона виплескує щоразу,
Коли співаєш гімни жінці,
Чи кажеш нам повчальні фрази,
Коли шукаєш шлях до Бога
У світлі дня і серед ночі,
Коли пізнати суть усього
Ти з кожним стуком серця хочеш.
Твоя любов у кожній римі,
У кожнім слові струмениться,
Тече міжряддями незримо
Цілющим струменем живиці.
Твоя любов бува печальна,
Але для нас несе надію,
І стоголоса у мовчанні,
Дарує крила нашим мріям...
Твоя любов вже стала ліком
На душі, спраглі Правди слова.
Нехай горить в Тобі довіку
Любов, помножена любов'ю!
9.06.2011р.

Снив і мріяв павучок
Вклавшись зручно на бочок,
Милувався на хмаринки,
Розгойдавши павутинку:

От би сонце-золотаві
Ниточки із неба впали,
Я б, хвилиночки не втратив,
Пряжу намотав для хати.

І як майстер ткацьких справ,
Дім-світлицю виплітав.
Затишну, теплом осяйну,
Тільки справа ця загайна!

Снив і мріяв, обрій гасне,
День скресає так невчасно.
Майже вже довершив справу,
Тільки було це в уяві!

06/2011

Мерседес – то кльова "тачка",
Це тобі не „Жигулі”...
Треба мати „баксів” пачку
І не думать за рублі.
Був початок як у п”єсі:
(Всьо то стало саме так).
Приїздив на „Мерседесі”
Сексуальний мань”як.

Жахи- мраки їхали мань”яки,
Їхали мань”яки наганяли страх.
Жахи- мраки їхали мань”яки,
Їхали ман”яки на крутих "тачках".

А нелегка далі й далі
Мань”яка того несла...
Здибав він красуню Галю
Із найближчого села.
Він крутив її як лялю
(Він на ці діла мастак),
Довго мучив бідну Галю
Сексуальний мань”як.

Жахи- мраки їхали мань”яки,
Їхали мань”яки наганяли страх.
Жахи- мраки їхали мань”яки,
Їхали ман”яки на крутих "тачках".

Потім він не міг піднятись,
Відірватись від землі.
Впала „штука”, серце грюка,
А на руках мозолі...
Тільки Галя не здавалась:
Трясла його так-і-так...
В „Мерседесі” ледве дихав
Сексуальний мань”як.

Жахи- мраки їхали мань”яки,
Їхали мань”яки наганяли страх.
Жахи- мраки їхали мань”яки,
Їхали ман”яки на крутих "тачках".

Був на фірмі президентом
(Гроші в банку, чорний фрак...)
Став дешевим імпотентом
Сексуальний мань”як.
Україна- це не Лондон,
Не Париж, не Амстердам.
У нас тут нічого робити
Закордонним мань”якам.
Бо у нас і Президент, і депутати, і Те.Де…
Всіх вони їб.ть як хочуть,
Бо ніхто ЇХ не ї.е! ***Приспів виконується на мотив «Ой ти, Галю…»

Вже й небо стемніло – як перша земля на труні.
Струна обірвалася – лінія фронту душевна.
Дивлюся на зорі.
І вічно й дитинно мені.
І чахкає поїзд.
Сміється повія дешева.

Базарна печаль України в мені і кругом.
А даль шоколадна виблискує кров’ю солоно.
І чорт його знає – який там у мене геном
У космосі, що материнське нагадує лоно.

У космосі, де навіть сльози униз не течуть:
Смішна невагомість.
Так легко – що аж нецікаво...
І тане намотана ніч на могильну свічу.
І радість маленька:
На плитці запінилась кава.

Так час надто швидко минає – як літо чуже.
Відходять Додому по духу брати і по крові.

Я диву даюся: мені вже за сорок!..
Невже
Збулися всі сни кольорові?..

Лаку плакалась эмаль:
- Братец, мне себя так жаль!
Блеском жизнь моя казалась,
да, вот, быстро испарялась.
Я токсична до предела -
иногда сама балдела.
Страшен всяк со мной пожар,
да и муж мой - скипидар!
Он меня не растворяет,
в смысле - удовлетворяет.
То ли дело, глянь, в жестянке,
Ух! Маслянка-самозванка.
Возвратилась с Тенерифе
со служаночкой олифой.
У нее различный тон,
и любовник - ацетон!
Подарил ей оформитель
дорогущий распылитель.
Мне - лишь заскорузлый валик...
Впору опрокинуть шкалик.
Вон, гуаши, акварели,
тоже мало каши ели.
На полотнах по музеям...
Мы с тобой так не сумеем...
Отвечал ей мудрый лак:
- Не расстраивайся так!
Я, ведь, тож не страдиварный.
Я простой - не элитарный.
Но ничуть не комплексую,
потихоньку полирую.
Нам еще с тобой везет.
Видишь, капелька ползет?
Это лезет из щелей
братец наш, бедняга-клей.
Туго, тесно там ему,
он, увы, рожден для мук.
Разрываем и невидим...
...Зря себя мы ненавидим.
Ты, подруга, еще та!
И блестишь, как у кота.
На авто, и на кастрюлях,
и в шикарных вестибюлях.
Где еще - не сосчитать!
Так что нечего роптать...
...Успокоилась эмаль.
И пристроилась мораль:
Если жизнь не удалась,
водку и вино - не пей.
Есть же клей!

05.06.11

Пyстинь
Валерий Гребенюк
.
Фiлiжанка залишилась волi
Iз фьолдалy забутих столiтть...
Серед барлiю в дикому полi
Старий Пустинь в зажурi стоїть.
.
Дерев'яний з розбитим вiконцем
I Кpиласом нездалим своїм--
Вiн покинутий долею зовсiм--
Пiдневiльник пpaльських руїн.
.
У самотностi тiльки надiя,
Ще чекає мирян iз села...
Та забутi прадавнi повip'я
I стезя бодлаком заросла...
.
-- Чи розкриєш свої таємницi,
Де iгумен, твiй бог та суддя?
Та залишенi давнi Каплицi:
У безбожностi шанец буття.
.
Ще всеношна у мрiї лунає...
Загубився у нетрях стихар...
Про єктенiю щиро благає
Преокрутний у душах тягар!
.
Сподiвання годити на прощi...
Та залишений рейвахом тут!
Найсвятiшi зпатлюженi мощi...
Не розiрвеш самотностi пут!
.
Святий Пустинь чекає весiлля--
Вельми вipить в казковi дива!
Духоборiв навколо свавiлля
IЧервона у душах ґаба!
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации №21105280834

Не розбудить рабів словами,
Рабам потрібен хан і цар,
Служити хану головами,
Для них то божий дар.

Пірує хан з панами:
Народ вони,
Всі інші, бидло й хами,
Довіку їх раби

А що рабам?
Дадуть видовище із кров'ю,
На кусень хліба, з їх трудів,
З великою любов'ю:
До вірних і дурних своїх рабів

2011/05 Еак

Я вам ніколи у любові
Не зізнаюся у кутку.
Вона в моєму зріє слові
І в кожній букві у рядку.
Її наївну чути в пісні,
Яку співаю з юних літ.
Вона відома і безвісна
Несамохіть чи самохіть.
Сія вона в моїм мовчанні,
Гаряча й світла, як вогонь
Живе у кожному торканні
Когось із вас моїх долонь.
В душі ущелині глибокій
Її тому не затаю,
Що вічно, мрійник одинокий,
Безтямно вас усіх люблю

08.06.11.

Нам би в літо ввірватись осіннім дощем.
Нам би плакати щиро від сміху.
Задихатись, благати: “Давай, хочу ще”
І спіймати блаженнішу втіху.

Нам би солодом впасти на мокрий асфальт,
І розтанути в променях міста.
Щоб розбити безхмарні надії об фальш,
Щоб спалити правдивих і чистих.

Нам би подумки в небо по сходах зійти.
Нам би шлях, хоч крутий чи скелястий.
Але в тебе є я, а у мене - не ти.
Хтось літає, а хтось мусить впасти...





Там ніхто не вказує дату. Там не знають про час.

Пародія

Атоми моїх думок – клубочки,
все пряду єднання з цілим світом.
Вже би швидше допрясти – і в бочку,
де під кайфом Діо з Демокрітом.

Зачіпки такі, як клешні рака.
Як думкам літати в повній бочці –
крила всі порвали об ті гаки,
відірвали гудзики в сорочці.

Атоми, як зелен-чоловічки,
вже із бочки сунуть табунами,
А думки, хазяйки-перепічки,
суть зварили і спеклись віршами.

Вірші різні знов поперли стадом,
зачепають, краще б зачіпали.
Істина в вині, бо суне задом,
як той поїзд, як на рейках шпали.

Не будіть ви істину до ранку,
а мене вже краще до обіду.
Як зіронізую на світанку –
думкою ще не туди поїду.

Знаю я, що вірш мій дуже добрий,
а поганий, звісно, в пародистки.
Задусила б, як крілятко кобра,
тільки от вино таке іскристе.

08.06.2011.

Мама вбрала рукавички,
А вони як дві лисички
На руках вмостилися,
Пальчики зігрілися.

Притулила я до личка
Руки в рукавичках,
І лоскочуть мої щічки,
Вовняні сестрички.

Наліпила круглі сніжки,
Рукавички змокли трішки.
Що ж мені тепер робити,
Аби їх не простудити?

Зараз вернуся до хати,
Покладу їх зразу спати.
Місце тепле пошукаю,
Хай скоріше висихають.

10.11.2007р.

Любити у горі і в глорії
не відвертатись
надто коли повертає на гірше
байдуже, домом -
просто кімната чи метри просторі
аби брунькувалися діти і вірші.

Змолити задавнені помилки
спільно забувати
значення слів пережитих раніше
рухатись далі
із непорушністю права на спомин
єдинородно прийняти твою іншість.

Зціляти підводити гоїти
не завдавати
ввірити долі як грамоти вірчі
не припинятись
у неперервності віянь і воєн
кохати сакрально - щоб діти і вірші
обіцяю

Грози. Потоплення задухи,
Парчі відмитих кольорів.
У вільний стрій перевдягнути
Вітри, танцюючі вгорі.

Де розітнули блискавиці
Небесноткане полотно -
Нехай проллється, заіскриться
Високо зібране вино.

Води прозріння. Громотрусу,
Що затихає, наче спів.
І всім, хто витримати мусить,-
Оливи з теплих берегів.

И тогда защемит, заколет и ты войдешь
в свое прошлое будто бы в тело острейший нож
и воробушек-сердце трепещит но не молчит
если б был здесь хоть кто-то, сказал бы - по чину чин.
и рукой проведешь по лицу, а лицо - зола.
Перетлелое имя забудется не со зла.
ТОлько в сердце (в мозгу если точно) следы следы
Только память не мажет: то в зубы, а то под дых.
и проснешся, а простынь не смята но вся в поту
и тогда защемит, заколет. Невмоготу.

Тут ні зворотів,ні розпуттів,
Чергує з темінню яса.
Транзит з минулого в майбутнє,
А мито сплачує краса.

Є початкова і кінцева,
Зупинок інших і не жди;
Тут навіть цар чи королева
Все рівно з челяддю - туди.

Єдина втіха: за віконцем
Мелькають радощі життя
І навіває тепле сонце
Тобі мрійливі почуття.

І мчиш назустріч безіменним
Околам, сферам і мостам.
І хто розкаже достеменно
Яке тобі судилось там?

08.06.11.

Ти жити хочеш? Жити... Ні? Питаю...
А мову інозьомну добре вчиш?
Бо пломба - інозьомна. Не з Китаю...
І вартістю приблизно - як Париж!

А, може, ти того... Щоб обійтися,
нагріти хочеш руку у селі?
Так там навчились теж... А ще - молися,
бо токар стис у тому щось свердлі...

А, ти обурюєшся... Неподобство!
Бракує почуттів у порожнині цій!
Як зуб, то що - зухвале зубофобство?
Язик задок облизує тут твій?

Тобі дай пломби, як новеньке ліжко!
Кусається ж... Як муха та цеце...
Ти жити хочеш? Вгамувався б трішки,
бо, знаєш, люди рвуть уже за це.

8.06.2011

За границей Гамадрил
Важные слова учил!
Чтобы продавать товар
Знает слово "гонорар",
"Бизнес","менеджер","проценты",
"Скидки","бонус","дивиденды"!

Очень нужный Гамадрил
В джунглях магазин открыл!
Положил он на прилавки
Брюки,юбки и булавки,
И кастрюли,и пальто,
Сковородки и манто.

На витрине сто картин
Рисовал ему Павлин!
Заграничная же Дама
НазвалА это - реклама!
Вот уже открылись двери,
В магазин вбежали звери!

Вон огромный серый Слон
Покупает телефон.
Покупает Бегемот
Разрисованный комод,
А застенчивый Жираф
Покупает себе шкаф.

Гамадрил кричит:"Есть скидки!
Покупайте срочно нитки!"
И зелёный Крокодил
Ниток целый воз купил!
Тащит Зебра два пакета
Ниток голубого цвета!

В магазин,как на пожар,
Мчится маленький Комар,
Попугай,Питон,Горилла!
Знать,реклама - это сила!
Чтоб в торговле был прогресс
Очень важен интерес!

Був Мишко у зоопарку,
Зазирав у кожну шпарку,
Ще й дражнив маленьких поні:
"Ви ж поміститесь в долоні!"
У ведмедів смикав сітку,
Стукав палицею в клітку,
І кричав:"Хоч звір цей дикий!
Не боюсь! Я вже великий!
Мов Тарзан серед дерев!
Я хоробрий! Справжній лев!"
Раптом зблід Мишко-герой!
Що ж це сталося?! Ой-ой!
Труситься герой від страху!
По нозі повзе...мураха!

Я граю ролі, я міняю маски,
двозначними словами говорю,
чекаю дарма ніжності і ласки,
від випадкових дотиків горю.
Ви - той вогонь, що спопеляє душу,
Ви той, хто в снах, хто в мріях наяву.
Я Вам ніхто і з цим змиритись мушу,
хоч Вами вже давним-давно живу.
Мені ніхто нічого не порадить,
плювати всім, що в мене на душі.
Я Вам пишу, від Вас я жду поради.
...Простіть мене за ці дурні вірші.
2010

Довгожданний - такий несподіваний.
Мій коханий, жаданий, мій ніжний.
Твої ласки посипались зливами...
Мені страшно, тривожно ...і смішно.

Взяв за руку, мурликаєш котиком.
Не спішиш до дружини, додому.
А від твого гарячого дотику
Аж здається, що душу судомить...
2010

На нічній автотрасі – вітер вихровий.
Зринає в повітрі теплий запах трави.
Десь далеко попереду – мерехтливі вогні.
Голова моя важчає, зір тьмяніє мені.
Я спинивсь на ночівлю і в готелі побачив її.
Я почув подзвін долі і подумав тоді собі:
«Це може бути раєм, а може – пеклом буть».
Вона засвітила свічку й показала путь,
а звідусіль лунали голоси –
здавалось, було чуть:

Вас запрошує готель «Каліфорнія» –
гарний краєвид, певний колорит,
вдосталь кімнат – це готель «Каліфорнія»,
завжди в будь-який час він чекає на вас.

У неї думки химерні, у неї мерседес-бенц,
у неї безліч таких милих хлоп’ят, яких вона зве my friends.
Як танцюють вони на подвір’ї – час пОтом сплива.
Хтось у танці все згадує, хтось – про все забува.
І я викликав метрдотеля: «Будь ласка, мого вина». –
«Від шістдесят дев'ятого в нас тут такого нема».
А голоси все кличуть здалеку в мольбі…
Прокинься вночі, щоб почути лишень,
як вони кажуть тобі:

Вас запрошує готель «Каліфорнія» –
гарний краєвид, певний колорит.
Там, де дні марнотратять, – це готель «Каліфорнія».
От і алібі грішному тобі.

Дзеркало на стелі. У кубиках льоду – шампань.
І сказала вона: «Ми всі тут лиш в’язні власних фантазувань».
І в кімнаті господаря зібрались вони на обід.
Ударили звіра своїми ножами, та не змогли його вбить.
Останнє, що пам’ятаю: як біг до дверей хутчіш.
Я знайшов коридор, що вів назад, туди, де я був раніш.
– Розслабся! Ми запрограмовані, щоб сприймати, – сказав вартовий. –
Ти можеш будь-коли з’їхати з номера, але зовсім тобі не втекти!

2007

Буває з горя чарочку хильну,
Все рвусь - із кручі!
То з мого краю роблять чужину
Воли й онучі.

І хоч кусають люто батоги -
В покорі спини,
Бо тих волів купили вороги
За їхнє ж сіно.

Онучі пріють, паряться в поту,
Латають рани,
Лягти зручніше, мають за мету,
На ногу пану.

А я, своїм нащадкам на буття,
(Страждать обридло)
Зіпхнути з кручі мушу не життя -
Спаніле бидло!

Скільки життів прожито?..
Ніхто не рахував.
Був я кульбаби цвітом -
Весноньку цілував,

Був солов'єм співучим -
Літу звіряв думки,
Красенем став дрімучим -
В кроні ховав віки.

Ясеном в полі чистім...
Вихор мене зборов.
Впав я пожовклим листям
І... повернувся знов.

Розплела колоски із думок
Розплела і пустила за вітром.
І звільнилась від втоми немов,
І на мить перестало боліти.

Розплела колосок із образ,
Розплела і втопила у вчора.
Та єдина, сумна і стара
І сьогодні приходить, як морок.

Розплела і самотність і біль,
Розплела, щоб ті зникли, розплились!
А сьогодні зізналась собі:
«Я сама, як той колос похилий».


08/06/2011

Життя не зовсім порожнеча,
порожня пляшка і порожнє ліжко,
і божевілля зовсім близько,
а за вікном кричить малеча.
Геть, геть іди, не треба, музо,
ти не займай мій гарний ранок,
я краще вже під церквою з картузом
збиратиму копійки на сніданок.
Життя не зовсім порожнеча,
порожняя пляшка і порожнє ліжко,
а за вікном кричить малеча
якій на ковзанці так слизько.

2001 р.

світ сивий-сивий наче тінь лісів
корону неба приміряти важко
на троні людства він - не БОГ - посів
а люд на це і на віки не зважив

ти тільки не рахуй сьогодні снів
вони як зморшки з далеку - міфічні
майбутній день приспати біль зумів
майбутній день як і майбутній відчай

незнаний... і тому течуть думки
і б'ється ніч у світлі без розпуки
світ витриманий - як вино - з руки
ти п'єш безбожно і німіють руки

і захмеліла старість наче юнь
і біль давно не біль а тільки спомин
а світ укотре вивіє чиюсь
любов як попіл... чистить жінка комин

Сьогодні ти так мальовничо відсутня
У сутінках сотень всесвітніх столиць.
Столи стережуть склянку синього смутку
У відблиску лоску, в колисці зіниць.


Листом листопаду на глобусі світла
Стриножено зграю стандартних століть,
На спогаді сонця написано сонях...
На споді покинутий сторож стоїть.


Від світу стіною відділено пісню,
Сюжетом стосилим достигла стріла...
У морі амурної спраги і саги,
І сили, і мрії згортають слова...


2006

На Радянщині можлива тільки суспільницька критика, тому щоб знайти признання, треба свідомо робитися сліпим, цебто поза суспільними проблемами не бачити нічого
Богдан Ігор Антонич «Проти поменшування мистця»


І Пушкін, і Лермонтов тим паче
Втомилися життям, смерть сприйняли б за щастя.
На прив’язі один в царя ходив і прославляв свободу,
А другий кров місив в чеченському болоті,
Чекаючи кулі як причастя.
А ти, лемківський хруще , ти ж тільки-но почав густи,
Як вишні українські заходилися цвісти.
Щоправда, одразу ж загув якось незвично:
Містично. Ба, навіть сюрреалістично .
І довго гув би ще, бо так і не повірив,
Що молодість – не вічна і начебто літами міряна.
Та в двадцять з лишком літ Всевишній
Узяв тебе до себе в Горні Висі.
І , може, й слушно: на Лемківщину твою любу
Апокаліптична вже насувалась згуба.
Тож і якби уник ти ровів Катині,
Зогнив би десь у сталінських катівнях:
Не зміг би з ручними солов’ями буть в одному хорі,
Оспівувать за мурами кремлівськими причаєну потвору,
А кинув би, як побратим по слову Осип,
У безсоромні вовчі очі хоча б і ці рядки пророчі:
«Де не оставсь на каменю ні камінь, де зрівнялись гори,
Знов мулярі нову тюрму будують з брил квітчастих.
Цвіте під шибеницями багряне квіття мандрагори
І мотуз вішальників для живих приносить щастя» .
Ні, ти уник «щастя соціалізму»,
Приправленого голодом та слізьми,
Уник і глуму, й неминучої біди
У вічність, як Ісус, вознісся молодим.

---------------
«Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко».
Богдан Ігор Антонич «Вишні»
Див. Тетяна Лисенко «Сюрреалістина типологічна лінія Сальвадора Далі і Богдана Антонича (синтеза поетичного й образотворчого мистецтв у сфері підсвідомого».
Йдеться про вірш Осипа Мандельштама «Мы живем, под собою не чуя страны», де вперше Сталін був зображений як тиран, а поет прирік себе на неминучу смерть.
«Апокаліпсис».- Богдан Ігор Антонич. Повне зібрання творів. К., «Літопис», 2008, стор.173.

Невже таки проспала кінець світу
і опинилася прямісінько у раю?
Усюди повно Єв, і я лягаю
в костюмі Єви на траву зігріту.

Костюм прим"ятий, трохи целюлітний,
проте привабливості досі не втрачає,
раз поруч вже Адам, не дуже літній,
щось там листком фіговим прикриває.

А де ж коханий мій, невже не поруч?
Свобода, бабоньки, нарешті можна все!
От треба ж, тільки глянула ліворуч,
мов кару за гріхи, його сюди несе…

Ну от скажіть тепер мені дурній,
навіщо йти до раю з чоловіком.
Читаю раптом напис на стіні:
"Вітаємо усіх на пляжі дикім".

То це не рай, і світу не кінець,
того той Адамисько витріщався.
Мабуть, пора нарешті під вінець,
поки Армагеддон не розпочався.

Так он який сюрприз приготував,
хотів побачити живцем людську натуру.
Ще голяка ти не відпочивав,
замало вже Єгипту, Ніцци, турків.

Ще добре, хоч морозива купив,
до пива мідій, квасу й мінералки.
Ой, що це? Той Адам штани вхопив,
листок і у кущі. Ех, йолки-палки.

Піти скупатись, може, "потону",
хай порятує він моє гаряче тіло.
Та чоловік не відпуска одну.
О, вже дріма, нарешті… Полетіла!

07.06.2011.

Ти не такий,
Яким тебе малюють вороги чи друзі
Ти сам крокуєш
І по білій і по чорній смузі

Ти українець!
І від того дуже радий
Твої діди – герої
Але їх подвиги не передаються в спадок

Лише нікчеми
Виставляють як свою дідівську славу
Годі шукати винних
Під Берестечком чи Полтавою

Твоє майбутнє
Побудують твої діти
Зроби усе
Щоб їм по-справжньому було чому радіти

Анатолій Хромов 2011

Ніколи не читала наніч,натомість-пила жменями снодійне.
Думала,пройде.Це ж всього лиш совість.А вона у мене надійна.
Розтягала на собі одяг,щоб він не лип до тіла.Така неохайна близькість
викликала нудоту,коли я їла...
Силяла ниткою вушко голки,ніби пестила власну шию шибеницею.
Рвала на грудях улюблену сорочку,сподіваючись,що ти замовкнеш...і
Я її потім зшию.Цілилась в яблучко,але знову схибила...
Прогнози останні два роки були неточні.
У мене заростали поволі мочки,а ти продовжував душу слинити і терпіти
оргазми мовчки.Ми кохались як риба з рибою.Довго...Пліч-о-пліч.

Треба бути більш,ніж менш терплячою.Приносити в зубах,мов хижачка
до зграї,впольовані істини.
Та,яке тепер вони матимуть значення?Якщо ти їх нізащо не їстимеш.
Ці мігрені такі надокучливі.Ніби п'явки,викликають залежність і звичку.
Ми з тобою одне від одного тільки мучились...Бо я вірна,а ти язичник.

Я ніби сьогодні себе залишила вдома...
Забула так само,як вимкнути світло чи праску.
Словом,багато причин.Це,напевне, конфузія втоми.
Вибач,будь ласка.

Я знаю,що ти мене всеодно любитимеш...
Хворою,ситою,мов асфальт, розбитою вщент.
Я буду для тебе,як книга,прочитана
з початку в кінець і не втрачатиму сенс.

Хтось спокійний грає нами в нарди.
Хтось за хребет вириває з корінням
останні розсадники правди,

натирає маслом сумління,
щоб блискучим і чистим здавалось,як завжди.

Я хочу чути в нашому домі дитячий сміх
таким життєдайним,раптовим,мальованим...
Немов олівцем ескіз.Любов,як весна і Бог,
не лишень нас двох,врятує всіх.
Всіх, хто хоче бути врятованим.

У мене в шухляді лежить дві Біблії:
одна-природня,а інша-штучна.
Іноді здається,що я таки схиблена...
Підкручую тишу на максимальну гучність.
Гадаю,що жінки,в яких виразні вилиці,
всмоктують в себе одну третю власної совісті.
В них надто короткі звивини й
черстві серця,майстерно приховані
під воском ідеально гладкої шкіри.
Ти в це віриш?
Часто хтось кричить на іншому кінці слухавки:
-Вона брудна,списана чорнилом!
Тоді болить у грудях і важко рухатись.
Пий до дна.Щоб змилось.

Коли іду вздовж,а не в поперек,
розфарбована,ніби картина.
Хтось ковтає слину і
думками облизує поперек,
на ньому дві римські літери...
Одна з них немає значення.
Здирай шматками обвітрену шкіру-я терпітиму...
За комунальні послуги душі,як завжди,сплачено.
Проте,в ній досі немає світла,
батареї ніколи не гріють...
З крану у ванній виходить повітря,
а у шафі на вішалках повісились мрії...
з яких я давно виросла.
Вкриваюсь поволі панцирем і тихо сивію.

Мої маршрути сьогодні без пункту призначення.
З дому в готель,з прірви в безодню.
Й зовсім немає вагомого значення-
це сльози чи перекись водню.

Дощить по шибах минулим так матово,
поховались під ноги смуги з доріг...
Хочеш,я ніколи тебе з собою не братиму
туди,де ти бути нізащо б не зміг!?

Висмоктуєш з мене кисень,
Прагнеш жити,мов риба, спокійно.
Нарощуєш нігті,волосся,а душа...
Всеодно залишається лиса.
Запиваєш ЇЇ ртуттю навпіл з снодійним.

Я зірвала з грудей поштову скриньку,
щоб жоден лист ти більше
до серця не вкинув.

Ніцше як завжди,на сенс перебільшив-
долають не просто гору,долають її вершину.

21 грам втрачає тіло після смерті.
на 21 грам ти стаєш легшою...
Не пам'ятаєш нічого,ні хто ти...імені і де мешкала...
хочеш відвертості?Все начисто стерто.
Але,мабуть,всі мої спогади важать більше,
ніж тонна.
Я,наче Си́кстинська Мадо́нна,
втрачаю розкутість...
і здобуваю цноту.
Щоб зменшити власну сутність,
пальцями в горлі викликаю рвоту.

Навіть,якщо помирати без серця,
помирати безсердечною.
Навряд можна стати легшою...
Якщо тобі смачно,тоді весь сенс
у тому,щоб до шоколаду просто
додати гострого перцю.

Зважити власну душу
там,де сплелись ключиці.
Мабуть,ти все таки мусиш...
її ціна в крамниці
надто висока.

21 грам втрачає тіло після смерті.
на 21 грам ти стаєш легшою...

-Зважте мені трохи душі...так "на око".
І не поспішайте з рештою.

Твоя душа-константа,світла і тепла.
Вимочена у молоці...Розстелена паприкою
на мокрій спині...Витончено і легко.
Паперовий ліхтарик в руці.
Танго під тонкі мелодії дикого техно.
Життя як гольф,ми в ньому гравці.
У кожного м'ячик,проте одна лунка.
Результат як завжди в кінці.
Мозаїка...Невже це теж малюнок?
Чому у риб замість рук плавці
і серце працює без струму?

Для того,щоб написати тобі віршами картину,
як молодий Ван Гог,
не треба істерик,сліз,неврозів...
Я прокидаюсь щодня від наркозу,одного наркозу на двох.
Повітря пропахло сумом і кмином,
а фікус на кухні поволі засох.

Я насичена,здобна колумбійська жінка...
Чорна і смугла,ніби зернятко кави.
У мене є друг,вона тримає в футлярі від окуляр пір'їнку...
Для чого?Для щастя!Якщо цікавить.

Я все життя вчусь відчувати менше,

емоції на обличчі малюю пензлем.

Наче тиха,стримана гейша,
загортаю себе тканиною,бинтую поламані сумом ноги.
Я стаю до усіх цих речей терпимою...Зціпивши мотузкою зуби,
навіть коли ти буваєш надто різким та грубим,
коли очі від темряви стають вологими,я беру твою холодну долоню і грію її об
свої спалені болем груди.Грію впевнено.



Зірвати б тонни гриму,який на душі свинцем осів.

Вуста твої-пілігрими,обіймали шию,залишали на ній синці...

Ти від мене ніколи не йшов,швидше просто виходив...
як виходить з судини кров.
Як виходить штучне з моди.

Якщо говорити з тобою про тонкощі,якщо говорити в деталях.
Я,наче Жанна д'Арк,босоніж ступаю на вогнище
й,зітхнувши з полегшенням,чекаю...
коли мене нарешті вже спалять!

Трохи млосно зранку давитись на сніданок
вчорашньою запіканкою
і пускати по легенях кип'ячену воду з крану.

Я була надто відданою коханкою

і зализувала всі твої минулі рани.

Вирвати б з-під нігтів мотузку,
якою ти мене ще й досі тримаєш...
Та в мені надто мало здорового глузду
тому поволі вона приростає.
До огиди брутально палити совість...
якби хтось навчив мене по-іншому,
я була б неодмінно зразковою,

хаотичною,як у Лінча,короткометражна повість.

моя різкість,на жаль,спадкова
може,це знак?маєш часу до завтра,щоб піти...
вся поламана місткість крові
на обпечених вилицях розтікає по вулицях,
як по Львові я...коли хочу від світу втекти.

Вона не розмовляла,вона читала на пам'ять Ахматову.
І ці три родинки на лівій щоці навскіс по діагоналі текстами набиті,
і ці орхідеї затиснуті пальцями міцно в руці,
і ці зіниці,наче з кориці,наче матові...

Ягідний пунш на мереживній скатертині тремтінням
в словах тихо розлитий.
Хребет у стільця сколіозом розхитаний...
Совість пришита до ліжка блідими нитками.

Вона вкрита лускою зовні,чекає,мов риба, свого поплавка.
Чекає,щоб місяць був у театральній повні...
Тоді вона еротично-легка,така іншомовна,
аристократично триматиме підборіддя...
У нього на плечах лупа,він декілька років поспіль носить
ганчір'я,
пахне акварельними фарбами і щоранку п'є з-під них воду.
...так невагомо виводить кожен контур,як алегорію,кожну лінію,малює її
зніжену,сонну,малює її нетверезою,малює її океаном,його хвилями...
Робить нариси обережними,пильними і в куточку підписує пензлем
"Gloria".

У мене чим важче,тим більше посміхаюсь,розкидаю
себе намистом в густому,забитому ідіомами просторі.
І,ніби навмисно,заїдаю алкоголь спеціями,що найкраще терпкими та гострими!
Мені немає про що з тобою мовчати,твій годинник на стіні у вітальні
зупиняється завжди рівно о п'ятій.
Гувернантка приносить свіжовбиті нарциси,
заварює сонний чай,пелюстками магнезії в чашці розп'ятий.
Я кидаю тобі у обличчя повні жмені сирого рису,
щоб зачерствілі гримаси змінились на нові полотна.
Залишаюсь знову голодна,але безодня в шлунку тамується з часом
вкотре.
Білизна чомусь не сохне,вона ще досі мокра всмоктує соки.
Які ти,мов перестиглі фрукти,пускаєш...
Присмак на вустах подряпаний шматками спаленого цукру,
я відчуваю себе м'якою канапою,на яку ти завжди сідаєш
не повністю,тільки з краю.

Тут немає землі,тут небо з одного і з іншого боку...
З нижнього ллється дощ,а верхнє вкрите медовими сотами.
Десь посередині Muse...як Бог,мікрофонними дротами
на твоє серце і вуха намотаний.

***
Пройдут дни и ночи
и снова
мы будем смотреть друг на друга
будем видеть невидимое
будем слышать неслышимое
и будет молчание речью
ясной и необычной
Слышишь - растет трава
видишь - светлеет мой голос
и вновь понимаем слова
что таит в себе наше горло
И нет уже ночи и дня
нет горечи нет потерь
есть сфера святого огня
мы отблеск бессмертья на ней
*