Вдруге народжений Понтій Пілат
себто з Христосом зустрівся...
Корчив лице, підлаштовував мат,
писано давньо - він кат!

Але на Голгофу Ісуса не вів,
та й на Хресті не повісив.
Кров'ю омити святе не зумів,
себе ж самотужки убив...

Сотні пілатів - отруйних мужчин
ноги по грунті волочать.
В спадок від першого - слава і чин,
але ж син Ісус був один...

Із Пана_Дриґом_Догори,
Що у воді стоїть,
Сміюсь щоразу я, хоча
Робити так не слід.
Для світу іншого, мабуть,
Чи міста,
Чи пори,
Він, як належиться, стоїть,
Я ж – дриґом догори.


Reflection

Each time I see the Upside-Down Man
Standing in the water,
I look at him and start to laugh,
Although I shouldn't oughtter.
For maybe in another world
Another time
Another town,
Maybe HE is right side up
And I am upside down.

Податки
Я не раз від старших чула
слово дивне – «податкова».
А ще чула про податки,
що це значить – невідомо.
«Розкажи мені, будь ласка, -
попросила я у мами, -
що ж таке є, цей податок?
Це цікаво мені знати».
«Донечко, - мама промовила, -
це серйозне дуже слово.
Коли станеш ти доросла,
то його почуєш знову.
Зобов’язання серйозні
кожен має у державі.
Допомога громадянам -
ось мета цієї справи.
Вчасно сплачений податок –
це сиріткам допомога,
а також пенсіонерам
хоч мала, та все ж підмога.
А якщо матуся вдома
догляда мале дитятко,
тимчасово їй поможуть
вчасно сплачені податки.
А людина, що хворіє
і не може працювати!
Як не зробить це держава,
хто про неї буде дбати?
Ще – багато інших виплат
(соціальні – вони звуться)
багатьом допомагають
і з податків всі беруться.
Щоб надходили податки,
є державна установа,
що слідкує за порядком.
Вона зветься – податкова».
Ось тепер я зрозуміла,
що це за цікаве слово,
означають що «податки»,
і що значить «податкова».
Висновок зробить неважко,
це не ребус, не загадка:
щоб не було в вас нестатку,
вчасно сплачуйте податки!

Наточили крові із берізок,
У бідони і пляшки зливали.
Цей, з минулої весни відрізок,
Від болючих ран відпочивали

Ці красуні з білою корою…
Але кров у них вдалась на диво,
Тому знов весняною порою
Точить сік людина неквапливо.

Ці природні чудодійні ліки
Задарма в берізки звикли брати.
Не одному сік добавив віку,
Тож спасибі не забудь сказати.

29.03.2011

Lilith, так плакав вітер, коли ти мовчала,
Сховавши погляд свій в глибокій далині.
Нас знову розлучали всі вокзали
Крізь шепіт й гордість сонних вітражів.
І тихий щем важкої сталі
Порушить кожен нерв, легкий мов літій,
Пройме ці стіни, тугою роздавить,
Тобою серце змусить знов боліти.
Чекання скрапує в моїх іржавих ринвах,
Судомить волю неозорих споглядань.
Я ж клятий потяг в самоту не стримав,
Коли він рушив в непроглядну рань.
Відмолю час і цей двотактний спокій.
І хай шкребуть на душу тлін і злидні –
Прийти хоч в сни до тебе одиноким,
І, так же хочеться, тобі потрібним.


29.03.11

Зникли геть налякані морози.
Вже і сонце вирвало свій шмат.
Жовта гілка з кульками – мімоза
Спокій мій впроторила у пат.
Вислів «я кохаю» вже не в моді,
Час такий. І ніжність не в ходу.
Квіти ці… Картини і комоди…
Як же зрозуміти, мову цю «круту»?
Ти ж неначе зіткана зі світла,
Ти ж неначе сонячна стріла…
Поки у вікні мімоза квітла,
Ти все серце випила до тла…
В хмарах день на сонці танув,
Десь далекі сполохи гасив,
Поспішали ми мов капітани,
Кораблі вернути до роси…
Десь у небі зорі заясніли…
Очі в очі. Ніжності без меж…
Ми в собі нічого ж не змінили
І пірнули у нічний кортеж.
Жовті кульки висипали пилом,
Свіжий подих березнем буяв.
Ти мене, в той раз назвала милим,
Поки у вікні букет куняв…

Березень 2011

В жестоком мире зла и холода
На нас - прощания печать.
Прости раздаренную молодость,
Прости внезапную печаль.

Прости, прости - но слова мало...
Да и за что же? Боже мой!
За то, что сердце замирало -
И билось в нежности немой?!

За то, что передал приветы?
За то, что плакала навзрыд?
Пусть это солнышко посветит,
Пусть это счастье отболит...

У Львові
все збирається на дощ.
В мені
усе збирається на сльози.
А я, з того всього,
збираюся борщ
варити.
І як би то так зробити,
щоб сліз туди не нападало -
знов пересолений буде!

2002

Незнані людям задуми Творця
І неосяжність світу незбагнена.
Ми є усі акторами на сцені
Театру, що ім'я йому - "Життя".

В нім режисер сплітає у вінок
Непоєднане – віру та зневіру,
Буття яскраве – існування сіре,
Бездумність і шалений вир думок.

Сліпучий промінь тне небес блакить,
На світло дня лягає темінь ночі
І чорним круком дивиться нам в очі,
Тамуючи за снами ненасить.

Гірський струмок, напившись досхочу,
Зринає враз стосильно й стоголосо
І розриває плоть землі в покоси,
Задобрюючи бога від дощу.

І холод зим роз’ятрює вогонь
Гарячих душ, залюблених у волю,
В театрі цьому біль зціляють болем,
А самоту – теплом своїх долонь.

Там у безсилих зроджується сила,
Що вісь земну спроможна відхилить,
Тамують за любов'ю ненасить
Усі, хто прагне лету і окрилень...

Незнані досі задуми Творця,
Що є в театрі цьому режисером.
Приходьте - там завжди відкриті двері!
Театр чекає нового гравця...
2010 - 2011р.

у діда Миколи повно роботи -
небо неметене, зорі мляві
не спиться діду - життя напроти
котом приблудним дріма на лаві
потріскана груба журбу розтопить
по хаті жмурки духу нічного
і хмари наче трипільські розкопи
а доживати нема для кого

Лукавила в житті чимало,
Пішла важка на сповідь.
Марію в очі цілувала,
Бо Божа кара – совість.

Посипались гріхи крамольні
Сльозами на підлогу,
Нема де дітись… Повно… Повінь…
Увесь непотріб – Богу.

Покаялась і відмолили.
Пречиста у неділю.
Та грішну душу не намилиш,
Лише притрусиш сіллю.

2011 р.

***
Мій погляд,
важкий, як камінь,
не відвЕсти
від прірви обличчя,
не зрушити
з дна обличчя,
не піднЕсти
з землі обличчя –
він такий незворушний,
як камінь...
Він може
тільки насилу
відірватись
від мОго обличчя,
відбитого на нічному
автомобільному склі,
крізь яке побіжно
просвічує світ -
сам вслід за світом,
занадто важким,
щоб могти його втрИмати
поглядом...

2002

Курчат рахують восени,
Їм іспитами – літо.
А вам до заліку, сини,
Ще довго-довго жити.
Тоді, коли насіє час
Вам сивини на скроні –
До рук мені диплом за вас
Життя вкладе в долоні.
І невідомо, чи жива
Я буду в ту годину…
Які ж то бажані слова:
«Ваш, жінко, син – Людина»…
Та на сьогодні ви моє
Досягнення найбільше,
Бо сенс у тому, що ви є,
А потім – усе інше.

Отгорели салютов ракеты,
Наступила пора тишины,
И пошли инвалиды по свету,
Опалённые в топке войны.

Они шли, костылями стучали,
По вокзалам и по городам,
По дорогам народной печали,
По летящим во мрак поездам.

Костыли над землёй их держали,
А надежда по свету вела.
Они руки тянули к державе,
Но держава помочь не могла.

Пережившая горькое горе
Вся в руинах лежала страна.
За награды платили, но вскоре
Сняли плату и за ордена.

Они шли по земле в непогоду.
Падал снег и закат угасал.
Они руки тянули к народу,
И народ им копейки бросал.

И, бывало, при встрече случайной,
Вспоминали былые бои,
И сидели в прокуренных чайных,
Пропивая копейки свои.

Всё текли и текли ручейками,
Оглушённые страшной грозой.
Придорожные серые камни
Прожжены инвалидской слезой.

По дорогам, слезами политым,
Всенародной наглядной виной,
Шли и шли по земле инвалиды -
И с поверхности скрылись земной.

прочитаю твоє ім‘я у небеснім зорепаді,
відгадаю нашу правду серед тисячі «але» –
і замріюся в чарівнім золотистім листопаді,
і залишуся навічно, як миттєвість промине.

проголошу наше щастя непорушеним законом,
заквітчаю наші мрії едельвейсом в тихім сні –
бо коханням серце стигне, наливається, мов гроно,
і росте до тебе думка, наче квітка навесні.

ти не бійся, що замерзнеш, бо зима – це тільки спокій:
це не кара й не розлука, що нас губить в самоті.
потримай мене за руки... я лічу несмілі кроки...
почуття між нами сяють – неосяжні і прості.

перші промені рожеві розчинили наші вікна –
тихо й біло насвітанні... подивися, випав сніг!
наше щастя несміливе вже до нас потроху звикло:
сипле срібними зірками з піднебесся нам до ніг.



січень 2009 р.

Квітневий день жеребчиком баским –
Пахнув у ніздрі гострий дух роздолля,
І мчить лоша, аж грива навдибки –
Переліски, діброви, байракú…
Чорнóземом і вітром дише воля!

Нуртує запал, б’є в його кровí
Буремна сила, зроджена весною:
Вже сонце розлилося в синяві,
Вже міцно-терпко пахне деревій,
Вже дибляться поля озиминою.

Квітневий день. Іще непоказний,
Ще приморозки ранні, а у стайні
Дріма лоша, в його молочні сни
Негнуздані ввірвались табуни
В рожево-яблуневому буянні.

В наших желаниях все запутанно
Ты рад жизни, а я к заутренней
Спешу по лужам, сломя голову,
Замаливать грехи своего голубя.
В наших жизнях все устроено.
Живем не живем, а так войнами
Прожигаем закаты с рассветами
И засыпаем со своими секретами.
В наших страхах все яснее ясного.
Не волнуйся - я ведь напраслину
Возводить не умею намеренно
И боюсь уходить преждевременно.
В наших днях уже все прожито.
Только вечером каждым множится
По росинке, по капле патока
Как былые надежды пагубна…

А я бажаю тобі щастя,
Нехай воно і швидкоплинне -
Ти зовсім не гнилої масті,
А мов з бурштину...

І я віддам своє натхнення,
Щоб викрасти з Олімпу крила.
Їх прикріплю до твого ймення,
Згубивши тіло...

І боротьби вічна стихія
Знімає джгут із ран укусів.
Над нами небо ще синіє -
Тож жити мусим...

Викинь з серця льоду жменю,
Я бажаю тільки щастя!
Не пхай невдачі у кишеню.
Ми ж, наче, однієї масті???

невагомі човни – хоч вихлюпуй черпалкою небо…
в них нізвідки плисти, в них не знати про стіни і скло
щоб знайтися відбитками пальців на кременях скребел
щоб розчути повільне, мов тінь лебедина, весло

народитися там,
де так довго тебе не було

де вартують вогонь, де віки кам’яніють у глиби,
де слова ще найперші, мов дотик на рівні грудей…
невагомі човни між сузір’ями Рака і Риби
проминають тобою в далеке-далеке ніде

щоб причалити там
де і небо ще досі тверде

а коли ти зійдеш, щоб оговтатись в тілі й у часі
у містах, що всотались у пам'ять підшкірну твою,
то чекатимеш снів прокидатись у тому баркасі,
де сплітаються зорі в Чумацького Шляху змію,

прокидатися там
де і досі тебе впізнають

спраглий, але воду не шукає
терплячий- хоч би й вiчно шкандибать
тягти останнi ноти- лише б пiсня не минала,
укорiнившись в свiт душа iще до раю зацвiте
й цвiстиме як вiд плiсняви хлiбина

за що чiплятись в свiтi вiдображень неба
хто прагнув влади, знову став її рабом
ше й замахнувсь на Бога булaвой, дурило.
а меньший з заздрiстю iзкоса погляда
ослiпне й геть загубиться дитина

28 березня 2011

Поборюйте в собі свої страхи.
Не відкладайте радощів на потім.
Ви можете літати, як птахи.
Ви - ангели, народжені у плоті.

Звільніть свої натомлені хребти
і душі ваші від ілюзій очних.
Хай буде кожен помисел – святим.
Хай буде кожен дотик – непорочним.

І хай прибуде світла на землі.
Життя усе - суцільна дивовижа.
Хай між зірок не губиться ваш слід.
І бережіть язик свій від принижень.

Світ може бути добрим і лихим.
А розум ваш - і мудрим і нестерпним…
Поборюйте в собі свої страхи.
Радійте – ви є вищими од смерті.

Дівчинка пише вірші,
Трепетні й недолугі.
Брів її теплі дуги
Схожі на лебедят.
Вечір плете повір'я:
"Дівчинко, - просить, - вір, я..." -
Вкутує в обіцянки
Від голови до п'ят.

Птаху червонодзьобу
Садить собі на роги
Місяць - король безногий,
Вічний блукалець-ром.
Дівчинка небосхилом
Пише свої дороги.
Слід припадає пилом.
Ні, золотим пилком.

Літери - водограї.
Аркуш руки - пребілий.
В морі небес пробіли -
Хвилі перисті хмар.
Вечір-шипун злітає
Вище сузір'я лілій,
Дівчинці залишивши
Пера і каламар:

"Груди для серця - грати.
Рими, слова - не гра. Ти
Будеш передчувати
Мідний пергамент вій,
Дотик пера гарячий..."
Дівчинка снить і плаче.
Дівчинка пише вірші,
Боже мій, Боже мій...

2011

Почни з абзацу. Поїздом у квітень.
Сумлінний рейс. Вже придбано квитки.
Сумнівний сум. І ці весняні квіти.
І це тепло від рідної руки.

Ритмічний рух. Мовчання дріб’язкове.
Нервовий жест. Валізи без речей.
І цей мотив приречено чудовий.
І це купе без вікон і людей.

Не буде вальсу. Тільки наші тіні
Зімкнуться в коло. Стануть між рядків.
Ці дві навіки рівні половини.
Ця увертюра грішних почуттів.
26.03.2011

Нам недолго осталось побыть на земле,
Отгореть, отлюбить удаётся пока нам,
На калёных ветрах помечтать о тепле,
И в тепле посидеть за гранёным стаканом.

Был Всевышний не нас не на шутку сердит,
И хотя он не жаловал нашего брата,
Нам на годы войны всё же выдал кредит,
Рисковал он, и мог не дождаться возврата.

Ты чему научила нас, школа войны,
В сорок пятом вручая свои аттестаты?
Чувству кровного братства и чувству вины,
Да святому и горькому чувству утраты.

Что нам скажут потомки? Не будем гадать.
Но я верю - потомки не скажут плохого.
Знайте: время своё мы не можем предать,
Потому что не выпало в жизни иного.

Кто из нас позабыл, как кипела гроза?
Её эхо доносится глуше и глуше.
Ещё много таких, что хотят рассказать,
Да вот мало таких, что желают послушать.

И рассветы в огне, и закаты в дыму…
Наша жизнь, наша боль, наша пам'ять и слава.
Кто там первым уйдёт? Дайте слово ему.
На последнее слово незыблемо право.

Болю мій, друже вірний, коли ти відпустиш,
чей же мало тих днів відгуло в небуття?..

Годі мабуть уже позбирати докупи
клапті згадок усіх, ні хвилин каяття
за принесений смуток і прийнятий біль,
за зрадливу сльозу, що стікала квапливо,
за незґрабні потуги потрафити в ціль
на розпутті життя, між сум'яття розливом.

Він не йде, не зникає, він завжди на чатах,
колихає мої неспокійні тривоги...
Де шукати рятунку від пам'яті-ката,
що вертає на ту нескінченну дорогу
де на кожну хвилину лягає тягар
многотонних думок, що рояться невтомно...

Господи, не збагну, це покута чи дар -
пульсувати , як серце, ритмічно, судомно?..


2011

Мене все менше і менше,
А літ - все більше і більше,
Все перше - уже не перше,
Все краще - аби не гірше...
Не гірше, минулих звершень
(хоч мрії сягають вище)
Мене все менше і менше,
А літ - все більше і більше...

Я маю два профілі: перший - із сонця,
а другий - із мармуру, строгий, без сліз.
І погляд, спрямований гордо униз,
холодний, неначе вода в ополонці.

Не треба вважати: я зовсім не хвора.
"Зустрінемось в небі..." - о, звичні слова.
Непросто зіграти, хоч роль - не нова:
глядач у театрі одного актора.

Щоночі вимучують втомлену душу
слухняні хімічним реакціям сни.
І все ж усміхатись обличчям весни
щодня безумовним рефлексом я мушу.

Важливо не бачити, а розуміти.
Красиві не очі, а те, що в очах...
Загублено долі, розірвано шлях,
крізь час кличуть нас ненароджені діти.

У колір землі пофарбовано крила,
і сіллю з очей пересипано сніг.
Я маю два серця: в одному із них
іще кровоточать дві рідні могили.

січень 2010

Три дні існування для вічної слави...
І дивляться пильно на нас з небуття
ті хлопці, чиї непрожиті життя
принесені в жертву химері держави.

Зімкнулись війська, і знамена рядами
осяяли їхній безвихідний світ.
Змінивши цей бій на сліпучий політ,
вони народились по смерті братами.

Три дні існування для вічного краху...
Долиною стеляться трави руді.
Тут воїни-діти, такі молоді,
вмираючи, вголос кричали від жаху.

червень 2009

Півтисячі миль і я знову щасливий,
Це серця блаженство й душі то пориви,
Очами, думками, я Вручим гордивсь.

Там на річці Жолоні стояла хатина,
В ній обрамлений образ- Господня картина ,
Щоночі до неї моливсь...

-Дикий ліс незбагненний - моя перша любове,
Чому ти трухлявий звернув мою долю,
Що із кровю поклявся? - бо жив!

Бачиш край Овручанський став серця притулком,
Тримає в собі надприроди дарунки,
Скільки ран він моїх залічив.

Півтисячі миль і я знову з журбою,
Лиш згадка поллється печалі сльозою,
Що те все пам"ятає, болить...

Так хочеться падати снігом у небо – не вмію;
себе привела до землі – колисала хвилину.
Я бачу – не рай. Але вірю. І просто зникаю…
Люблю. Передсердя. Сумна, з полинами, а лину.
Ти душиш очима мене, бо – тернина Христова.
Німує мовчання, до тиші, напевно, не досить.
Немов самарянка, слова тобі вічно лікую.
І падаю з інею, важко, у ночі, у коси…

2011

я захворіла - серце ниє.
шалено б'ється наостанок.
І ковдра тіла вже не гріє,
і ніч,як день, і день,як ранок...
Думки сплели вінок надії,
уста неспритно завязались.
до чого ці безглузді мрії,
якщо я хворою зосталась?
тоді задумалась...
не дивно,
що біль оця прийшла весною,
бо лікаря тут не потрібно,
я ж захворіла лиш тобою...

Змаліло у душі. Весна, а сніг.
Прогнози обіцяли плюс п’ятнадцять.
Півбутерброда і кришки на таці –
нез’їдений, а гризений уранці.
Ти знову повернутися не зміг…
Так скупо бреше безпородний пес.
Хіба такого музика заглушить?
Я нищу в інтернеті мертві душі,
сім клонів. Ворожу на чорній гущі,
на щастя ворожу. Уже прогрес.
Рахую дні і сніг, останній сніг.
У мене черевики наготові
і плащ, і шалик, і весна у слові.
Нема лише пігулки від любові.
Та буде – ти вернутися не зміг…

Ви тільки не вірте, мій Принце, будь-ласка, не треба,
коли я казатиму знову про лан неозорий,
бо стигле колосся давно вже зотліло на порох,
бо згасли волошки і тінь їх розвіяно вітром…

Ви тільки, мій Принце, будь-ласка, не треба, не вірте,
коли я казатиму знов, що обряди всесильні...
Сузір’я слідів вигасає на літеплій глині,
і сонце безжальне випалює мертві зіниці…

Ви тільки, будь-ласка, не треба, не вірте, мій Принце,
коли я казатиму знов про сто тисяч і більше
лисиць і мисливців. Розкраяна пострілом тиша
стоїть за плечем - безнадійна остання поразка…

Ви тільки, не треба, не вірте, мій Принце, будь-ласка,
коли я казатиму знов про трояндову ніжність.
Принада пелюстків - спокуса підступна і хижа,
як голос зірок в порожнечі серпневого неба…

Ви тільки не вірте, мій Принце, будь-ласка, не треба,
коли я казатиму знову про приспану пам’ять,
про ніжність, солодко-терпку, як шовковиця стигла,
про вміння чекати, тамуючи тугу і відчай…

…коли я проситиму знов, щоб мене приручили…

2009

Всі троянди, мій Принце, за суттю своєю – троянки.
Лиш дурні забаганки і пустопорожні розмови.
Слово честі, ну що ви знайшли в цім трояндовім трунку?
Теревені й цілунки – хіба то заняття достойне?
Пам’ять рани загоює довше, ніж в’януть пелюстки,
пам’ять нині – лиш пустка, лиш пастка – по білому білим.
Пам’ять нині безсила, безкрила, убога проява…
Як, і досі троянда? Мій Принце, їй-правда, це несмак.
(Це тяжіння – небесне сьогодні аж трохи занадто).
Як, і досі троянда? Скажіть мені, принце, навіщо?
Є обряди негірші, а є навіть дещицю кращі,
тож скажіть мені: нащо ця відданість тіні зрадливій?
Принце, бути щасливим – не злочин і навіть не кара!
Принце, вірність – примара, коли поміж вами – століття!
Пелюсткове лахміття давно вже… не стало і сліду!
Принце, вся ніжність світу……чому вам дорожча – вона?

2009

Ця повня як повінь наповнює душу по вінця,
прозора тривога із присмаком лоз і води.
Я кожного разу назавжди тікатиму звідси,
я жодного разу не зможу назавжди втекти.
Хай виплаче очі понура святенниця осінь;
найвища свобода - свобода від втрат і розлук!
Мисливці і кури, цього мені, зрештою, досить.
Мене вже ніхто не зуміє привчити до рук!..

Та спрага любити - безжальна, ядуча, запекла,
розпачлива ніжність - підступніша тисячі Зграй...
Я знову і знову завзято шукатиму пекла,
бо так і не зможу забути свій втрачений рай...


2009

Росте
завжди самотою
де не посій – там і вродиться,
нелюдимкою саме тою –
попід парканами й смітниками
моєї відчуженої вітчизни:
корінням – як дерево, глибоко в землю,
руками – як дівчинка, високо вгору
смутна одиначка вовкувата,
синя_аж_зелена панчоха:
«тільки без рук, будь ласка».

Жалива велика,
дівка схарапуджена,
сто голочок наляканих
навсібіч виставила –
таку не візьмеш голіруч, не обнімеш,
у пальцях скалочки
жалких жалощів дитинних:
як же мені не плакати?

Кропива дводомна,
де ти зараз, з ким ти зараз насправді?
Два доми_два тереми в твоєму серці,
дві риски паралельні на твоїх долоньках –
Стоїш збентежена, роззираєшся...
Перший дім_що у нім – виярок позад хати,
де корінням в каміння вплетена,
наче маківка в коси...
Другий дім_в сні однім – бачений, та далекий,
вирій лелечий сонячний –
а в тебе і крил немає...

Сестро моя наїжачена,
джигуха золотоока,
розкажу тобі казку дівчачу
про лебедів зачарованих –
одинадцять братів сердешних,
і про Ельзу, як я, маломовну,
що любов'ю і кропивою –
(бо кохання – і слів не треба)
що зелено-червоною кров'ю
і жалкими голками у пучках
їх_своїх від біди рятувала...
А найменший – не встигла! – крилечком
помахав – та у вирій подався...

А вона звичайна, така звичайна, вона пахне глицею і одчаєм, аспірин запиває гарячим чаєм і не вірить, що час ще піде навспак. Всі навколо добрі і майже люди, та дарма – вже завтра її не буде. На десктопі – Джотто, "Цілунок Юди"; вона знає, що все було геть не так.
На роботі – бабери, плітки, інтриги. А у неї – лише кіно та книги. Двадцять вісім; в очах – хижі скельця криги. Двадцять дев'ять не буде, і не проси. Вона любить Селінджера і Фродо; вона, кажуть, надто зухвало горда; вона знову на фіг зірвала горло, та мовчати більше немає сил.
А тому – навідліг, тому – навикрик. Кожне слово – біль, кожен погляд – виклик. Вона знає – вже розпочато відлік, вже палає хмиз і чадіє згар.
Королівська зрада болить як рана. І нехай вони кажуть, що все - омана… -
в неї є lj під логіном "жанна".
Якщо повністю – jeanne_of_arc.

Знову дихаєш сповідями,
плачами, проханнями
з підлоги, з-під лавок,
з колін юродивих
заблуклих дітей,
ковтаєш піґулки,
зализуєш рани
церковними співами,
воском мальованим
духом просвітлих тіней...
і займаються зайчики,
тікають з підрамників,
в посохлих садах
проростають квітки,
сподіваєшся,
так, сподіваєшся,
він, як сон, недосяжний,
та одмінно колись
він все ж має прийти.

Поцілована,
так, поцілована,
необділена Божим велінням,
заладована,
душа неодспівана
все шмигає вночі,
неспокоєнна,
знову дихає,
благає -
візьми!
а ікони довкола лукавляться,
їхні зайчики - чорні коти,
усміхається вищість,
вона усміхається-
дочекайся,
чекай,
він колись неодмінно,
він має прийти.

І не думала я,
якби думала - так і зізналася б,
не дійшла,
не сягнула Твоєї мети,
лише руки з тремтячими
синіми пальцями
і для чого тепер молитви?!
закохалась,
ха-ха, закохалася,
зблиски лез,
кровотеч,
онiмілі думки...

самогубце!-
усміхайся в приховану камеру -
неодмінно
колись
спокій має прийти.

2011р.

*
Нет дивана, нет подушки, -
есть бетонный пол.
Радиола, безделушки
и рабочий стол.

Кухни нет и ванны тоже, -
есть весна и дождь.
Кофе, сладкий запах кожи
и коленок дрожь.

Україно свята!
Хоч багато із нас в домовині
І чужинці попи,
Не садили над нами калини,
Та ти вічна - жива
Наша слава ніколи не згине!
Бо ми діти твої,
Подай слово й ми встанем з могили
Це ж бо наша земля!
Вона легка, і ми нею жили!
Йшли в смертельні бої
В безпощадності ворога били.
Це ж не наша вина,
Що у серці вмостилося рабство,
Ось століття пройшли,
А у нас на вершинах нахабство.
Вкорінилась ця гадь
Немов воша, і ссе наше тіло
Все ж збудуємо гать,
Ми ще зробим своє святе діло,
Ми піднімем її
Ту прив’ялу червону калину,
Щоб на нашій землі,
Прославляли святу Україну.

Хлюпа й хлюпа у вікна дощ,
хлипко хльоскає, б'є по листю...
Небо в землю стікає… Що ж,
нам не буде вже так імлисто.

Вже не треба чекати ніч,
щоб кохатись у темній млості.
Небо впало –
                    як коси з пліч –
і зірками у ґрунт врослося.

Тихо!..
Тихше… Пече вино.
Поцілуй мене. В серце. Глибше!..
Небо сяє в мені. Воно
сірі краплі собою стишить.

2004

Мне бы стать ароматом счастья,
Что б невзгоды собою прикрыть,
Что б собрать все разбитые части,
Неразрывной ниткою сшить.

Мне бы стать дуновением ветра,
Хоть бы малого, но ветерка,
И развеять остатки пепла
Моих слез, что сгорели до тла.

Мне бы хлынуть волною прибрежной
И стремительно к берегу плыть,
Проходя, все пустые надежды
Аккуратно на дно сложить.

Я бы облаком в небе стала
И с дождем пролила печаль,
Я бы молнии счастья послала
Переполненным мраком ночам.

Я бы птицею вечно парила,
В необъятном пространстве миров,
До последней капельки силы,
До последнего взмаха крылом...

20.03.2011

Уйти от повседневной суеты,
Забыться. Выпить яда Леты.
Считать шаги.
Переиграть всю жизнь.
Перечеркнуть все, Богу даные, обеты.
Переписать судьбы пером куплеты,
В которых нет мне никакой нужды.

Пролить вино из жизненного склада,
Годами выдержанного большой ценой.
Им окропить граничную аркаду
Между воображаемой слепой ексцентриадой
И настоящей безвозвратною игрой,
Где нет декоративного оклада,
А правда в сердце колется иглой

16.02.2011 г.

мовчки востаннє мене обійми.
вийми шпильки затяжної образи.
(пластиром з рани мене відірви,
зуби стиснувши - одразу.)

мовчки й так само рішуче - пробач:
все, що тобі не скажу й не сказала.
(темрява ночі, почувши мій плач,
сльози гіркі рахувала...)

мовчки й навіки мене відпусти -
посмішка в споминах тане привітна.
(буду до віку у серці нести
дивних очей оксамитове світло.)


січень 2011 р.

Занурю віршів голоси
В озон любові,
Де душу повива в ліси
Дідусь Любомль.
Хоч юність з віями дощу
Згаса ліхтарно,
На вухо липам прошепчу,
Що все – не марно.
Жило кохання в унісон
З життям вулканів,
І лунко билися в бетон
Серця каштанів.
Коли в безкрайній степ грози
Шляхами неба
Котились хмар важкі вози
Й легенькі кеби,
Для нас Любомль був човном
І плив у тишу,
Щоб юності тривкий огром
Посміливішав.
Щоб ночі грілись нам в руках,
В очах – світанки,
І літа лет не зносив дах
Безперестанку.
… Впадаю, мов потік в ріку,
У світлу тугу,
Бо стертий напис на піску –
Адреса друга.

2010

добридень, лікарю, - прийшла я на прийом:
не діють ні пігулки, ні снодійне.
моя любов - уявна, ненадійна -
мов птаха із пораненим крилом...
слабка, самотня, мріями існую -
в рожевий колір серце пофарбовано.
його коханням здавна залікована:
за що він так? це ж я його лікую...
ця пустка за вікном мене лякає -
куди іти? і де його шукати?
мій прихисток - віршована кімната -
поволі у реальності зникає...
не сплю давно, замучили кошмари -
щоразу здоганяю той літак.
а далі розумію: щось не так -
і знов ця вертикаль... униз... крізь хмари.
заціпило зі страху... чи з утоми?
лежу - не ворухнусь, мов паралітик.
пиши рецепт, мій психоаналітик:
любов - щоб повернулась я додому.



вересень 2008 р.

Будет эта сказка по самым дням
Неосяжной явью казаться нам.
Где-то по неведомым деревням
Есть такое, право, на свете место.

Лунной ночью снов серебрилась нить.
Как батяня трактор пошёл чинить,
В озарённой спаленке, может быть,
Сладко потянулась душа-невеста.

В сказочной сорочке, зело вперёд,
День недлинный радугою бредёт.
От дарёных радостью ей щедрот,
Будто колокольчик, она смеётся.

На спор под крыльцом дворовая знать -
Пёс и жаба - пузы айда чесать.
Ожиревший боров - ни дать, ни взять, -
Кот-баюн выглядыват из колодца.

В палисаде росписи там растут,
У неё там полюшко-изумруд,
У неё там рыбы поют в реке,
Звёзды отражаются в молоке.

2011

Не бажаю ліпше долі,
А щоб так було завжди:
Колоситься жито в полі,
Медом повняться плоди.
В лісі горлиця туркоче,
Соловей із саду: - Тьох!..
В лободі ховає очі
Колючок чортополох.
Ранок п’є цілющі роси
Із листочків ковили.
Розпустили верби коси
І в туманах попливли.
Терпко пахне свіжий вітер
Несмакованим вином.
Ген лелеки край болітець
Позбиралися гуртом.
Сонне сонце хмарка вкрила
І лягла на землю тінь.
Стала ближче сизокрила
Неозора далечінь.
День підводиться поволі,
Прокидається зі сну, -
Не бажаю ліпше долі,
А тримаюсь за одну.

26.04.09.

Мудрість приходить з часом,
але не з віком, ні.
Людство...
Ми дивна раса.
Щасливі, сумні, смішні…
Кожен чогось шукає, -
хто щастя, а хто - себе.
Кожен чомусь звикає
гнути в ярмі хребет.
Маримо ми коханням,
миром і щастям теж,
тільки, нема єднання
і ворожнечі меж.
Тягнемо наші руки
до зброї, до золотих.
Мудрість у душі стука
і проклада мости
поміж серцями тихо, -
чи відгукнеться хто?
Несе нас життєвий вихор,
наче сухий листок…
Мудрість – питання часу:
досвід і все таке.
Страх поглинає масу,
тому і життя гірке…

Світ...
Сталевий в зорі дріт...
Сталева передмова -
і канцелярський гніт.
Пат...
Нічний на розі мат...
На процедурі слова -
одібраний карат.

Маленький павучок
чіпля собі значок
і павутинку віша
вночі чужих пліток...
Маленький павучок
став власником казок.
І Колобок не дише,
як чути в дім дзінок.

Звук...
Глухий дверима "грюк"...
Упевнена байдужість
як канцелярський хук.
Спад...
На зовні рветься мат...
Народжена "співдружність"-
одібраний парад.

Маленький павучок
чіпля собі значок
і павутинку віша
вночі чужих пліток...
Маленький павучок
став власником казок.
І Колобок не дише,
як чути в дім дзвінок.

Сум...
І верховенство дум...
Обов'язок і право
як канцелярським глум.
Струм
від іграшкових гум
пронизує лукаво
одібрану гру струн.

Маленький павучок
чіпля собі значок
і павутинку віша
вночі чужих пліток...
Маленький павучок
став власником казок.
І Колобок не дише,
як чути в дім дзінок.

28.03.2011 "Сльозогінний сік березових віників"