Ти за холодними вітрами десь.
Така невступлива і невблаганна досі!
А я не можу і заснути десь,
Бо образ твій покірно серце носить…

Ти там - для мене недосяжна,
Та й поруч неприступною була!
Байдужа ти чи просто легковажна?
Чому йому ти серце віддала?!

Тобі всієї правди не пізнати…
Коли почнеться щастя розтерзання
Тоді весь біль не зможеш приховати
В прикрашене та ж знищене кохання.

Згадай мене тоді з призрінням й приріканням,
Згадай на мить і заразом забудь!
Бо не зрівняти скелі спотиканням -
Минуле втрачене, його не повернуть…

25.09.2007р.

В мій світ раптово заявилась,
Принишкла ненадовго й розлилась,
Мов сонця промені; зміцніла, укріпилась,
І еліксиром вічним зайнялась.

Спочатку невідчутна, ледь помітна,
Паломниця без ймення мандрівна.
Забута в часі, ликом непривітна,
До болю гарна й заразом сумна.

Сумна, мов небо, що за твердю плаче,
Сумна, неначе погляд сироти!
Та щось не сповнене я бачив в ній одначе -
Ідилію краси і простоти.

Наповнила собою закут кожний,
Здурманила враз поглядом дівочим!
Противитись цій силі неспроможний
Я став сподвижником, співцем її пророчим.

Лелів її, беріг, до ніг стелився,
Себе цілого я їй посвятив!
І так їй вірив, що не додивився
Хто мене знищив, хто мене убив!

Вона була невинная пташина,
Таємна й хитра, ніби єзуїт.
І слово кожне в неї як причина,
Щоб згинув й вмер в мені самотній світ.

А я не смів противитись й боротись…
І жодний смертний імені не знав!
Її коханням своїм називав,
Любов'ю, що умів вколотись!

19.01.08 р.

1
Ти йдеш, і несучи в собі жалобу
Ти плачеш. Розірвавши грудь,
Мов покритка, й віддавши всю утробу

За крихту щастя. Що взамін дадуть
На що тобі чекати сього разу,
Куди шляхи незнані заведуть?

Хворієш на самотності проказу
І кожен лиш плює у очі твої -
Ти плачеш знову не зронивши фразу.

Нові часи, нові уже герої,
Їх ціль й мета - тебе загнати в гріб!
Їм не до віри і любви святої.

І скошена ганьбою ніби сніп,
Падеш у яму, у землицю чорну
І службу править над тобою піп,

І бачить в тобі образ, чудотворну
Ікону, Бога в тобі зрить,
А не якусь пригноблену, потворну…

Минає вічність і в єдину мить
На тебе одкровення Боже сходить,
Тепер тобі приходиться судить…

2
Країно синього неба,
Країно живого огню!
До щастя змагати потреба
Покличе тебе крізь брехню

Крізь біль, невитримні знущання,
Крізь принизливість ударів судьби
Тебе проведе до єднання
Тільки спільна нужда боротьби!

Йде війна неминуча, безжальна,
Кожен прагне поневолити дух,
Що в тобі як платформа начальна
Серце движить, приводить у рух.

Ти плачеш та сльози не марно
Падуть на землю сиру -
Жоден злочин не пройде безкарно!
І твою возвістить час пору!

І з кожним падінням твоїм,
Ти збиратимеш сили для бою.
Доведеш, що в пожертві усім
Переможцем виходиш з двобою.

Бо ти - Країна Батька Кобзаря,
Бо ти Івана нездоланний дух!
Іскритиме у небі ще зоря,
Твоя свіча, твій незупинний рух!...

20 листопада 2008 р.

Ти була знищена, розтерзана, побита,
Ти на коліна кинута була!
Та ти не вмерла, в волю заповита
Тулилася і грілася - жила!

І День прийшов, забравши твою смуту,
Він дав надію ще якусь тобі.
Пронісся горами, знайшов червону руту!
І ти поклялася не кланятись ганьбі!

Цього ж не сталося, тринадцять років тьмою
Ходив народ твій, знаючи про те.
А осінню прокинувсь золотою,
І дав питання дивне і просте:

"Чи не козак я - давня слава й сила,
Що відбивала волю в ворогів?
Чи ця земля Шевченка не зродила
І сотні геніїв учених і творців!?"

Одухотворена ти поступом Франковим
Вступила у революції ходу!
Хоч довго йшла, морозним днем ранковим
На світло кинула свою стару біду.

Новий діставши шанс від Бога
Ти виклик кинула для долі під кінець.
Та оступилася, з'явилася дорога,
Яка розбила мрії нанівець.

Ти дала владу тим, з якими билась,
Ти відреклася закликів своїх!
Як сталося, що легко так змирилась
І відступилася, підвівши все і всіх!

Кому потрібна була боротьба,
Хто на плечах твоїх буде головувати?
Ганьба тобі країно, сміх й ганьба!
Чому ти спиш, коли не мусиш спати???

31 жовтня 2006 р.

Хто ти, націє голодних босяків?
Ти вмієш демократію творити?
Хіба-що народити байстрюків,
Що розкрадуть тебе, а потім ладні вбити.

Державою ти смієш називатись?!
"Мужів народних" сплодилось до чорта -
І вже набридло їм в крові твоїй купатись,
Коли на зміну йде нова когорта.

Їм ти даєш комфорт: машини, ресторани,
Їм ти встеляєшся вже ковриком до ніг!
Поглянь до ниць - життя людське погане,
Нагору видертись із ниць ніхто не зміг!

Одні на одних брешуть, як собаки,
Блискучими обгортками закрили твої очі!
Та щоб пропали кляті вурдалаки,
Бо бачити ніхто вже їх не хоче!

Чи ти осліпла, а чи оніміла,
Навпіл розірване твоє ще юне тіло -
На ньому гадь жалючу відігріла!
Хіба так чиниться за правду, волю й діло?

Чого пустують твої чорноземи,
Кому ліси вирубують щодня?!
Куди ти котишся - до злиднів, до нікчеми,
Де був врожай тепер одна стерня!

Чому не здіймешся угору - до блакиті,
Чому над колосом не глянеш золотим,
А все туманом очі оповиті
І не звільнитися рукам від павутин

Що обснували і трима в покорі
Те чуйне серце?! Що скували крок
До поступу й досягнення. В просторі
Світи ходу, до Бога і зірок…

Хто ти, народе козачий та княжий?
На поламані ноги встань!
Хай тремтить всякий патрубок вражий,
Ти йому не слуга і не брань!

Встань же, націє, древня ти сила,
І промов над усяк материк!
Хай всі знають - Богу ти мила,
І народ твій до викликів звик!

Піднімися, Вкраїно, на крилах,
Хай побачать од величі тінь.
Нехай знають, тебе не зломила
Ні смерть голоду, ні глуха далечінь!

Прийде час і простолюдин стане
Во главі у твоєї мети!
Сльози литиме ще небо твоє багряне
Ти ж спитай себе: "Хто ти, хто ти, Хто Ти?!".

29 серпня 2008 р.

Не вірю я у примхи злої долі!
Я обираю звивисті шляхи.
Та через тебе досі божеволів,
Украли спокій кривдники-страхи.

Не вірю я у гибель правди діла,
Я завжди сам у колі посіпак!
Та ще лампада геть не догоріла.
Ти ж еталон, надбань майбутніх знак!

Байдуже те, що все негладко склалось,
До зустрічі з тобою я дрімав.
Та враз займилося нутро моє, зірвалось -
У мить відчув, що вік не відчував!

То джерело, що світом вічно руха,
То материк, що на собі держить
Кінечну ціль, яку я спрагло слухав,
Навчивсь тобою скупо дорожить!

Твоє серденько чуйне, незрадливе,
Душа чистіш за хмари оксамит!
Щоб була ти такою все можливе
Любов до тебе діяти велить!

Не вірю я, що має доля силу -
Без смислу вигадка, суєтна суєта.
Тож рано падати коханню у могилу
Ще не прийшла до нього пані та...

15 квітня 2008р.

Пізнав мене ти у книжках
Свою богиню,
Ні сни пророчі, ночі жах,
Тебе не спинять.
Ти малював у небесах,
Горючу свічку,
Скажу тобі , у моїх снах,
Візьму цю звичку.
Любов’ю запалю тебе,
Будеш горіти,
Не вирвешся з моїх лебед!
Нам разом жити!

Гортай сторінки, білу тінь,
Побачиш очі,
Палаючі, мов дві зорі
Посеред ночі.
Я викрешу із них вогонь,
Мов сни пророчі,
У павутинні моїх мрій,
Тяги дівочі.
Краплинка крові на устах,
Це твій малюнок,
Пізнаю, милий, твій секрет-
Твій поцілунок.

Весна не квітне , холодом жбурляє,
Піщана курява дорогу закрива,
Бабусю це ніяк не зупиняє,
Вона Великдень нині зустрічає,
В дугу зігнувшися, до церкви шкутильга

А там уже нема де й протовпитись,
Людей набилося, таких як i вона,
-Пустіть, благає, дайте помолитись,
Може востаннє, Богу поклонитись,
Вже не вернеться для мене моя весна.

Вона така ж, безсонячна, хмариста,
Дороги з ямами, погорбились хати,
А сонце десь по той бік огріває,
Не знати чи в село ще завітає,
Бо залишила тут зима свої сліди.

Зайшла і заразу впала на коліна.
Не за себе молитва лилася. О, ні!
Вона прохала щастя для родини,
Для усієї матері Вкраїни.
-Воскрес ти Господи ! Зніми ж з хреста й її !

Від Бога відвертатися не слід,
якщо в одній з церков п’яниця-піп
чи в іншій зайнятий він бізнесом дрібним,
а в третій він гульвіса з юних літ.
Від Бога відвертатися не слід.

У всього сущого на світі є Творець.
Його презент тобі – твоє життя.
Початок був. Подумай про кінець.
Грунтовно підготуйсь до небуття.
Всього предметного на світі – ти творець.

Спочатку храм в своїй душі збудуй,
щоб з нього зміг звернутися до Бога –
зліпи з думок, словами намалюй,
хай навіть буде це мечеть чи сінагога.
Спочатку храм в своїй душі збудуй.

ID: 1

В селі, у якому родились
мій батько і мати моя,
у церкву ходить не лінились,
і всі шанували святА,
за триста кілометрів в Лавру
не раз кожен пішки сходив.
Тягли хліборобськую лямку,
не ждавши якихось там див.
Коли ж в тридцять третьому році
той сталінський еСеСеСеР
поклав пів-села на погості,
Бог разом з селянами вмер.
Ті люди, кому пощастило
страхіття ті всі пережить,
прозріли тоді й зрозуміли,
що Богу їх біль не болить.
Вони й атеїзм не сприймали,
і весь большевицький «базар»,
ікони ж у скрині ховали,
де був вже Шевченків «Кобзар».
Спаситель на першій іконі,
а Мати його на другІй –
Марія була у народі,
як символ страждань і надій,
а Син, як звичайна людина,
що в муках тягла власний хрест,
але ж всі чекали на диво –
й Христос,(бо ж Син Божий) воскрес.

Село домирає тепер вже,
заступників в нього нема.
Молю: «Україно, воскресни!
Воскресни, Вкраїно моя!».
О, Боже! Мене чи почуєш?
Турботи й без нас в Тебе є.
Пробач, як згадав Тебе всує.
а може ти й справді помер?..

Чи задавався ти питанням "Звідки небо"?
Це вже не фізика...яскрава синь душі.
Подивишся...і виривається все з тебе...
Порив словесний...римовані вірші...

А там ,наче на взір ,так близько ...
Пливе м"який поріг ,що зветься "Небеса".
"Чому...?Чому летиш так низько?"
"Хмарино!Ти і я !Я не один!Не сам!"

Гріхи там наші ...дико розлітають...
Тому воно бува чорнішим із тонів ,
Там не в"язниця ...душі не карають...
"Там РАЙ!"-кричав ,хто високо летів.

Достукатись туди ...безпродажні білети...
Ти заслужи...а значить ...покохай...
Давайте ж скинемо з сердець наших корсети...
Бо звідти НЕБО!!! "Кохане...не згасай!!"

Гойдалка –
ніби маятник
невидимого
годинника.
Діти –
як тягарці,
міряють час на секунди
малими своїми тілами,
втиснутими
в кріселка
дією
невидимих сил:
відцентрової, і доцентрової,
і сили земного тяжіння…
діти
пірнають в час –
і виринають
голівоньками:
гойда-да!
Час – як вода,
діти – як діти.
Будь ласка, скажіте –
котра година
за тутешнім
теперішнім часом?

І.Г. на день народження

З днем народження, пані Ірино!
Народилися Ви так картинно:
Сам Святий Миколай Вас у торбі приніс,
Як столи накривались гостинно.

Пані Іро, з зимою вітаю!
Від морозу незгоди зникають.
Сам Святий Миколай ніжність в торбу поклав.
Чоловік Вам на вушко згадає.

Ірчик, наше морозяне сонце.
Сяє щирим коханням віконце.
Сам Святий Миколай торбу щастя приніс,
Порівну розділи кожній доньці.

Пані Іро, Ірусю,Іринко.
Смійся молодо, весело, дзвінко.
Сам Святий Миколайв в торбу радість напхав,
То Валера, Оленка й Маринка.

19 грудня 2009р.

І Шуман, і Ван-Гог, і Врубель, і Чюрльоніс...
Скільки ж бо їх, кого Ти гнав і гониш
Із божевільні в божевільню!..
Зглянься, Боже: вони ж не вільні од ноші,
Що Ти поклав на їхні вутлі плечі.
Оту, що тишу розбиває вщент посеред ночі.
Ти ж начебто не чуєш і не бачиш
І тільки невдоволено шепочеш:
«І це не так, і те доправить слід...»
І присуд Твій пече чи крижанить, мов лід.
Невже не знаєш, що натруджені оці ось руки
Не в змозі витримать навалу барв і звуків?
Нехай і генії, й таланти, але ж ніякі не Атланти.
Благаю, Боже, переклади на інших
Полотна, нотоносці, вірші,
Аби знесилені Твої обранці
Жили, як люди, уночі й уранці.
Та невмолимий Ти до підневільних:
Женеш до скону з божевільні в божевільню.


2010

пытался я сметать законы
но ты свинцовых литер рать
умеешь даже непокорных
с тугим уклоном выгибать

кровавый нож каля в горниле
(чтобы потом с размаху в лёд)
мы не о том с тобой молили
что всё известно напёрёд

нам навязали ржавость строчки
а рифмам лживости не счесть
что даже правде сучьей дочке
склоняться выгодно на лесть

я режу книгу «Жизнь» стальную
скребётся нож и остриём
свою статью я публикую
а вы пишите о своём...

Дай, боже, згоди святої Вкраїні,
Хай Україна у січі не гине!
Вже Україну в крові покупало,
Невинним людям надміру припало
Лазар Баранович
«Світ стрясають грози на людськії сльози»

І від Богдана, й від Івана
Та ж і від Нестора-баламути
Ще не загоїлася рана,
Не всі розплутано ще пута.
І найВерховніший консиліум
Допомогти хворій безсилий,
Бо ліки десь і кимсь розкрадено.
Тому й лікують лиш порадами.
І хоча хвора ледве дише,
Несуть на підпис закон-дишло,
Аби нічого не порушить
І ні на йоту з місця зрушить.
Вві снах Європу хвора бачить,
А як проснеться,- гірко плаче.
...Невже за те Тарас поневірявсь по світі?
За те вмирали марченки і стуси,
Аби нащадки – збайдужілі діти -
Вкраїну руйнували і без землетрусів?
Та віриться: їх Бог напоумить,
І врешті-решт настане така мить,
Що й Україна гідно стоятиме поміж людьми.

Ти поспішаєш...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
Просто мусиш поспішать...
...Бо Жінка...
А ти притиш ходу.
Заворожені, спиняються чоловіки.
(Отже, не все люстерко знає…)
На білий світ виходять навіть ті,
Чия рука навчилась гладить
Одну лиш смертоносну кнопку.
Дивіться, лобуряки,
В яку мішень націлились гармати,
Куди упасти мають бомби...
Спинися, Жінко,
Кричи на повні груди,
Що, швидкості додаючи планеті,
Самі ж ми й зірвемо її із вісі.
Спинися, Жінко,
Світ весь зупини на хвилю.
Нехай уперше, а не востаннє
Бачать чоловіки,
Що життя – це ти.
Може, нарешті зникне лихоманка,
Не кричатимуть спросоння діти.

2001

Я плачý
Відкритістю за відкритість.
Я живу
У двадцятому – друга частина – столітті.

Ця епоха крізь біль
Прогризалася, розросталася у заломах.
Ця епоха – дім мíй.
Моя фортеця. Адреса моя поштова.

Лише декілька літер
На щоці конверта з блакиті:
Кисельов Леонід,
Двадцяте – друга частина – століття.

Серпень витер калюжки,
І асфальт зажовтів першо-листом.
Що за сонячні смужки
На светрі у мотоцикліста!

А дівчатко буденно
Смокче фільтр, вітер – просто в обличчя, вендетта.
Ось вам повість – наш сучасний Ромео
І сучасна Джульєтта.

Два століття спливе
Пил зітруть із моїх непримітних рядків.
Схочуть взнати сливé:
Про поетову долю, чим жив…

Нащо в бійку встрягав він?
Що пророчив, про що він торочив?
Та Іраклій не стане
Підбирать моїх денників клоччя.

Стрінуть пагорб в степу
І вернуться докладно повіти:
Він родився й відбув
У двадцятому – друга частина – столітті.

Обдовбані підлітки ділять косяк на всіх,
Заходяться реготом – котиться горлом дим,
Волають веселі, здається їм так, пісні -
Байдуже все вічно п’яним і молодим.

Байдуже, що в школі мама вже п’ятий раз
За місяць, і керівничка – скажений пес,
Кидається на людей без команди «фас»,
І дід-фронтовик побачив фашистський хрест

Під лівим плечем, ще свіжий, ще кров сочить,
Так ніби тікає з тіла... Бліді слова,
Неначе палатні стіни, і хтось кричить
На вухо, аж розривається голова...

І білі халати бідонами молока
Заповнюють простір, звідти і аж сюди,
На очі лягає холодна чужа рука –
Байдуже все вічно п’яним і молодим.

І вечір ховає тіні у капюшон,
І кисне в калюжі сумка «Хеллоу Кітті»,
Здіймається в небо дим, як густий фантом,
І в землю вростають корінням штучні квіти...

І насниться життя земне
У системі чиїхсь обчислень.
У програмі "Чекай мене"
Хтось до старості нас зачислить.
- А ти стільки мене чекав!
- А ти стільки мене любила!
Але час тихо проскакав.
І нічого ми не просили.

Не порань, не убий, збережи
І хай правда лиш гострить ножі.
Не покинь, а врятуй, зрозумій,
Що усі ми під впливом подій.
Не покинь і тим самим не вбий,
Ти для мене один дорогий.
Хай живе одинокая лань,
Лиш мене, як її, не порань.
Не порань, краще вбий, а не рань
Не люблю відчувати страждань.
Хай несу всі у світі хрести,
Та найважчий із них - саме ти.

І сніг у вальсі під ногами
Замовк, не смівши видать звук.
Тепер ми стали ворогами.
Колись любили ніжність рук.
Хоч я не думаю, що грою
Закінчить можу свій сонет.
І небо падає іскрою.
І в серці стерся твій портрет.
І все не так, як має бути.
І не гудить у скронях кров.
Раз я тебе могла забути,
Так, може, це і не любов?

Дні біжать як вода –
а мені
повертатись в пустелю,
де не буде ні дня,
що сьогодні
біжить як вода…

Прийшла весна,розквітли квіти.
Усе почало оживлятися.
А за весною,підскочило літо.
Пташки можуть спокійно клювати
зерно,та усе що вони їдять.
Літо-Літо ми всі тебе кохаємо,
Та твою красу Божественну шануємо.

Березневими бруньками весна-краса.
Просинаєтся наша матінка-Земля,
Дихає коханням, Життя проявляєтся.

За стан душі оцінка "задовільно",
І пустота, шматована мовчанням,
Крізь сухість сліз у Вічності безмірній
Думки і плоть пронизує спонтанно.

Втопити відчай в мріях синьооких
Не так і просто, як колись казали:
Хоч фальш свідомість і веде глибоко,
Ми все ж прозрінь знаходимо причали.

Душа живе у стані "задовільно",
Шматки думок висушуючи в сльозах.
Брехні в вузли зв"язалося коріння -
У бур"янах не проростуть мімози.

2011

Весна, просинаєтся Земля.
Душа піснею бринить,
Довгожданна мрії мить.
Радіємо, весело зрання,
Сьогодня свято-Масляна.
Посмішками виграють млинці -
Здоровья всім, щасти!

2011р.

А може не варто палити мости,
А може ми схочемо ще повернутись
До місця старого, щоб знову забутись
І подих в знемозі перевести?
А може над нами згустилися хмари,
Щоб ще раз детально усе перевірить,
Щоб ще раз у дружбу і вірність повірить,
А ми у запалі усе розтоптали?
А може не варто палити мости,
Але я ніколи цього не скажу
І болю свого теж не покажу,
А як буде далі – те вирішиш ти!
2009 р.

Україною, Україною стелиться туман,
Понад балками і яругами, як міраж, обман,
Поза горами і долинами розстелив килим
І не видно, лиш, чути «Кугирли!» - журавлиний клин.
І суха земля стала вогкою, диха степ теплом,
Україною, Україною осінь покотом.
2007 р.

Ти до мене прийдеш через дні, помилки і печалі,
У знемозі простягнеш жадані знедолені руки,
Кинеш душу до ніг і розкажеш про всі свої жалі,
І захочеш в мені втихомирити, стишити муки.
Ти попросиш мене не кидати тебе, не згубити
І забути усе, що було, з ким було, де і як,
Проте знаєш, мабуть, я не зможу усе те простити,
Ти до мене прийдеш, але вже обиратиму я!
2009 р.

...тут небо – як розбавлений кефір
з полиці супермаркету:
благенька
прозоро-біла бовтанка,
бо так
тут забагато снігу та мовчання.
...немов у чані намочила прати
ті простирадла Пані Хуртовина,
де я колись із ним лежала в парі...
...тікає пара з коминків угору –
хатинок жменя, кинута недбало,
як зерна ті,
що вже не проростуть...
...сніги та небо,
та іще дерева,
що руки піднімають млосно вгору,
навшпиньках поставали, як дівчатка,
аби його за шию обійняти....

Народжена у люті сніговії,
не пестувана доленьки рукою
несла в душі такий вогонь надії,
що осявала все навкруг собою.

У кволім тілі - серце Прометея
і криця слова у руках жіночих.
Мінлива доля, наче Мавка-фея
полюбить нині, завтра - залоскоче.

Або завдасть на плечі хрест дубовий,
нікого в поміч - ні душі живої.
Нелегка справа то - кувати слово
із власною недугою в двобої.

Та важче все ж - спостерігати німо,
як хтось твої чуття вдягає в шори.
...Гордись дочкою, мати-Україно,
тебе достойні підростуть нескоро.

25.02.2011

Пізнай історію, пізнай її героїв,
Зроби до правди громадянський крок,
Бо в цьому є патріотизму прояв,
І необхідний для життя урок.

Цьому не вчили у радянських школах,
Де був Mорозов Павлік всім взірець,
А молодь сліпо йшла за комсомолом,
Йому віддаючи вогонь сердець.

Та час минув і вже не приховати
Геройські вчинки і святу любов
Борців за Україну, що вмирати
Пішли у бій й пролили вражу кров.

... Зима лютує, та серця горячі
Воліли розтопити ті сніги
Й життя покласти на вівтар юначі
Щоб в Київ не вступили вороги.

У січні вісімнадцятого року
Три сотні відчайдушних юнаків
Під Крутами спинили наче блоком,
Шість тисяч Муравйовських вояків.

Строчили кулемети, як скаженні,
І від гармат здригалася земля,
І гинули бійці від невіжених
Озброєних досхочу орд Кремля.

Тривав той бій жорстокий і кривавий.
Зійшлися тут патріотизм і міць,
Висока мужність, доблесть, честь і слава
Й ганьба головорізів і убийць.

Студент Омельченко закликав не здаватись
Хоча набоїв більше не було.
І хлопці намагались захищатись,
Доки не знищили усе ліве крило.

Лилася кров захистників невпинно,
І сьомокласник Пипський заспівав
Гімн рідний " Ще не вмерла Україна"
Й підтримали його всі, хто стояв.

Мов град із неба сипалися кулі
Косили молодь ,український цвіт.
Не схибили студенти , не звернули
Загинули у розквіт своїх літ.

Та тридцять п'ть знесилених героїв,
Потрапили в полон до ворогів
Але судилось їм і після бою
Іще зазнати лютості катів.

Стріляли в них й багнетами кололи
За те, що не скорились, не здались.
І душі юні їх , немов соколи,
Полинулиуі піднебесну вись.

І подвиг їх із пам'яті не стерти,
Допоки Україна ще жива,
Бо героїзм завжди сильніший смерті,
І це, мій друже, не пусті слова!

Пізнай історію, пізнай її минуле,
Відкинувши брехню і тінь облуд,
Й вклонися тим, безсмертя що здобули
В священному бою- героям Крут!

Чому душа весь час болить,
Чому нема спокою?
Твої слова мов гострий ніж ,
Що ріже час на двоє.

Здається сонце ізійде
Та довго не сіяє,
Бо знову непроглядна ніч,
У серце ніж встромляє.

Слова летять мов горобці,
Влітають й відлітають,
Крім покидьків в моїй душі,
Нічого не лишають.

Затьмарилась наша любов,
Через твій вчинок зради,
Простити це не можу я.
Високі барикади!

Отож іди, шукай вітрів,
Шукай нові обнови,
Розказуй їм свою біду,
Я ж вмерла для любові.

• • • •
І як вітрило уві сні майне
про тебе згадка з мрії Одіссея,
його далеке незабутнє - "не..."
розлукою в рою лунання слова
понад Борея те́чею, - сяйне,
і вмить, як долі усмішка раптова,
злетить і згине марево земне

Какая дура! Ткала и порола,
Порола, ткала и порола вновь,
Задавленная гнётом лет любовь
Терзала пальцы ниткою суровой.

И снова круг. Двадцатый, как года…
Не кончится, о Боже, никогда
То полотно – бескрайне-бесконечно,
Как саван. Не ему. А мне, конечно.

Безумие тягучее, как мёд,
И голос среди ночи мучит, жжёт:
«Ты ждешь, но это лишь насмешка судеб.
Он не вернётся. Знай, его не будет».

Воспоминанья смутны и солёны:
Быстрейшему в награду будет приз.
На старт, вниманье, марш! Бегут, как кони.
Я – вместо кубка.
Победил Улисс.

Он… не меня хотел. Хотел Елену.
Её хотели все. И неспроста!
Пылала Троя – сёла, города –
Всё в честь сестрички. Но досталась та –
Другая. Тихая, как травы к лету,

Как пёрышко…На свадебном застолье
Есть жертвы тела (сердце и рука).
А он ушёл – как в магазин за солью,
А он блуждал – века, века, века…

И боги с ним в игру свою играли
(Вселенная – ему, а мне – лишь сто
Бессониц хищных выставили жала:
Порола-ткала, вновь порола-ткала,
Не Полифем – никто, а я – Никто.

Вода и небо. Чудо – не разбиться.
Перед глазами – бесконечность лиц
Подруг, любовниц – с ними был Улисс.
Но есть одна – Цирцея белолица –
Семь лет пленяла смоляная бровь.
Ах, да, конечно, волею богов…

Ты с ней ещё…
Не смею и присниться…
Вздохну сквозь сон – кому? Тебе? Себе
О горькой, исковерканной судьбе
Не говорю. Ибо слова – как птицы,
Словам нет веры. Им не верю я,
Рука и сердце – жертва ведь моя,

Но не твоя. Натянешь лук, стрелою
Всех женихов пронзишь… Какой шашлык
Из тел врагов: не только в дом вошли –
Имели наглость любоваться мною!
………………………………….
Хозяин возвращается! Встречает
Его собака, нянька, рада челядь,
Земля, трава, хозяйство… Еще та есть…
Ну, как её… Ну, с нею нам постелят…

Олива старая растёт сквозь тело,
Пускает корни. Путается речь
Живым клубком… Попробуй уберечь,
Узнай меня в том хороводе встреч,
И волосы белы,
И утро бело…

А жизнь прошла, и вот её итог –
Крошащийся засушенный цветок,
Что цвёл вчера – любви заветной знак.

Проклятье – верность галицких Итак…

2010

Я бачу сни, ти їх не бачиш,
Я чую ніч, вночі ти спиш.
Чому тоді так гірко плачеш
Коли від мене ти летиш?

Малюю зорі знов на небі,
Вночі тобі їх запалю,
Мені нічого більш не треба,
Хоч би почуть твоє „люблю”.

Цілую квіти, ти ж не знаєш,
Їх неймовірний аромат,
Ти просто знов кудись тікаєш,
А чи повернешся назад?

Пишу картини, знов сльозами,
Пишу і рву, і знов пишу.
Я проводжу тебе очами,
І в серці образ залишу.

Вчора нагорі - сьогодні знизу,
Нині буря, а назавтра бриз.
Не чекаймо від життя сюрпризу,
Бо саме життя – уже сюрприз!

Вічні гори Альпи, вічні Анди,
Нашу ж долю - однесуть роки.
Як всихають пелюстки троянди,
То міцніють гострі колючки.

Є щасливі вельми, є невдахи,
Та одне для щасних і невдах
Сонце, що завжди іде на захід,
І ясою в темінь мостить шлях.



28.02.11.

Зацілуй мене голосом. Можна
я сплітатиму звуки у пісню,
кожне слово і видих, і кожну
думку до і, можливо, опісля?
Заведи у дрімучі діброви
недолюблених ночей навічно.
Закипи у душі та у крові,
ляж туманом рожевим на вічі.
Зацілуй. Залюби. Заяснися
між зірок і галактик на сході.
Заплети мої руки і мислі.
Від реалій стомилася. Годі.
13.11.10

Чому тужу, мій краю , за тобою?
Чому ввижається хатиночка мала,
Де під вікном, посіяна весною,
Пахуча мята зеленню цвіла.

Й тут на полях пшениця злотом ллється,
В городі маки радують весну,
Й тут під вікном барвінок часто в’ється,
І соняшник- До сонця дотягну!

Є й чорнобривці , що садила мати.
Саджу і я, і пахнуть як й тоді,
А смуток ось не можу заховати,
Хотілося б вернутись в давні дні.

Послухати б хоч ще раз соловейка,
Що тьохкав десь у батьківськім саду.
Лишився там, а з ним й моя сімейка-
Лиш на знімках нагадує весну.

Хотілось би зозулю насварити,
За те, що накувала купу літ,
На жаль, не можу з нею говорити,
Не прилетіла жити у цей світ.

Немає й жайворонка, пусто в небі
Лиш часом чорна хмарка надбіжить.
Заплачем разом, ніби у потребі
Шукаю друга, спогадом пожить.

Ти спиш Тарасе, а слова,
Які мережались сльозами
Та карбувалися рядками,
Запали в душу, проросли
І твоє слово понесли
Через роки, через наруги,
Трісли кайдани, від напруги
Прорвалась воля, зацвіла
В новім пориві рай-земля,
Тебе пророка спом’янула.

Як вірний син свого народу
Ти гостре вістря у незгоду
Встромив і розпалив багаття,
Збудив рабів і дав зачаття,
Щоб Україна чула слово
Твоє могутнє і наново
Прославився твій рід багатий,
На новій ниві у новій хаті
Воскресла воля на землі.

_________________

Добре твоє слово –
на вагу золота,
але золота
в мене нема…
Недобрі слова –
роздаєш задармА.
ДармА…

Коли він вмирав,
так тяжко,
ніби народжувався –
так само
страшно і боляче,
так само
мокро й криваво,
так само синьо
було його шкірі,
так само важко
було йому дихати.
Коли він вмирав
сімдесятилітнім дідом,
не доживши
й до сорока –
останнім його бажанням,
єдиною світлою мрією
було:
щоб йому
зробили укол:
щоб виссати
ватку зі спиртом
після ін’єкцій…

2009

Вона слова леліяла у серці,
вона зростала їх,немов дитя,
ними раділа і журилась,
вони й були її життя.

У тих словах і Україна мила,
у них кохання і важка журба
і сни чарівні,мрії й сподівання,
у тих словах була уся вона.

Згадаймо, друзі, ми усі сьогодні
віршем і піснею із уст дитини
життя і творчість Лесі Українки -
доньки великої для неньки України.

2011 рік

Нехай в кожній господі
під вікном цвіте калина,
хай буде чутна всюди
мова солов'їна,
хай образ прикрашає вишиванка
і хліб духмяний спіє до сніданку!
Нехай живе у серці українськім
вкраїнське слово,українська пісня!
Хай Україна наша процвітає,
а Господь рясно всіх благословляє!

2011 рік

Складав терпляче до її колін
слова
обрáзи
молитви
стезю
котів
вона намотувала
собі на пальці
дощі та нерви
звісно він любив її
(а чи хотів?)
ту дівчинку
ту крапельку
ту гілочку
ту вишеньку

стерву

Ми - команда космічної подорожі...
Припорошені зоряной пильцею,
кружляємо танцючи у вихорах
та водоворотах бескінечності.
Радість-Життя, Життя-Радість,
Вічної Любові медове Щастя!
Ми зупинилися на мить,
Щоб познайомитись, коханням поділитись.
Сьогодня, дорогоцінні миті Радості-
Короткий єпізод вічності.

2011р.

І падав сніг, і гілля ворушилось,
Земля біліла за вікном.
У когось щастя народилось,
А хтось вбивав свій біль вином.

І падав сніг, і гасли в небі зорі,
Злітали вниз – за горизонт.
Чиясь ріка впадала в море,
Чиїсь війська пішли на фронт.

І падав сніг, і сумно стало
На мить, секунду, на момент,
Бо десь у світі покохали,
А хтось ховав свій пістолет.

Застигли в сні віконні рами.
Чиєсь авто летіло в ніч.
Не падав сніг лише між нами.
На землю – тихо падав сніг…

26/02/2011
00.05

Нині білою фатою,
Зима землю вкрила,
Ясне небо золотиться,
З хати іде мила.

Не до шлюбу зібралася-
Несуть домовину,
Ллються сльози материнські
В нещасну годину.

-Ой на кого ж покидаєш,
Донечко єдина ? -
Залишилася старенька,
Немов сиротина.

Дзвони дзвонять прощальнії,
«Отче наш» співають,
І дванадцять евангелій
В останнє читають.

Ой, лелеко, лелеченько,
Куди відлітаєш?
Недоспівані легенди,
На кого лишаєш?

-Я іду в кращі світи,
Де немає болю,
Розірвались тяжкі пута
Й я відчула волю.

Повним місяцем зійду,
Зіркою засяю,
Ту любов, в якій жила,
На землі лишаю-.

Ще повернуться лелеки
В Буковинські доли,
Моя пісня- «євшан зілля»
Не згине ніколи.

Зажурилася зима:
- В мене снігу вже нема.
Роздала я всім сніжинки,
Замела усі стежинки.
Річки в кригу одягнула,
Мости вкрити не забула.
Притрусила ліс і поле –
Біле й чисте все довкола.
А весна - не забарилась,
вранці сонячно з’явилась!

Жебонять струмки веселі,
Чепуряться міста й села.
З вирію спішать птахи,
обганяють літаки.
У весни – усе весняне.
В пелюсткові шати вбране.
Щез мороз. Тепліє вітер.
Весна всім дарує квіти.

25/02/2011