Ти родилась тоді, коли сива зима
Вийшла весну у світ зустрічати.
Ти родилась тоді, коли снігу нема
Або дмуть хуртовини завзято.

Так і в долі твоїй - то веснянні вогні,
То суворі, затяжливі зими
Поряд щастя і біль,мов в суворому сні,
Переплелися в зорі-хвилини.

От тобою й живу і черпаю вогонь,
А він вперто обпалює скроні.
Мов скарбниця життя - ти весела й сумна,
Незбагненна, як день цей сьогодні!

Важче, коли не зразу, а тихо отак, здаля
дні висихають, як гілля чи як моря
Люди. Оті найдорожчі, найближчі люди!..
просто від нас віддаляються...
знаєш, сьогодні всюди
лід, а під ним земля.

Слухай, я прИйду до Тебе в сни, щоб прощатись...
пам"ять, як ланцюги, що сковують, що болять
можна вдягнути маску і навіть щиро сміятись
але ж це фальш! хай роздроблена в три чи в п"ять

Скільки шляхів ні від кого . І скільки потім
думаєш довго, оцінюєш кожен крок.
Ми чимось схожі на альпіністів чи на пілотів
завжди готових зважитись на стрибок

Вітер і дим. Крізь груди - протяжно, тонко
наче остання нота в моїй душі.
Друзі, чи обриси, чи просто одна оболонка
ви мені часом все-таки щось пишіть...

знов прокидаюсь зранку. горнятко чаю.
риси обличчя загострені. Погляд в даль
не перебільшую, не жаліюся. Лиш чекаю
тих безконечно холодних...а втім, світань

Дні, що пронизані суттю, прожиті зі змістом
Падають високо. Всмоктують нас туди
я залишаюсь тінню чи просто містом
Сніг. Ліхтарі пожовклі. провулки і протяги...

все, що від нас залежить - сказати вголос.
так, щоб почули. Чи зараз, а чи колись
Небо всередині, наче кришталь - розбилося, розкололось
Слухай, можеш не вірити, але молись!..
навіть в пітьмі - молись...

На дієту сіла Ліза:
У спідницю вже не влізе,
Хоче бути гарна, модна,
Тільки дуже вже голодна...
Шоколад, сосиски, сало
Все сусіди розібрали.
Гречку їсть пісну, салати,
Печива немає в хаті.
Каже дівка блідолиця:
«Ні! Куплю нову спідницю!»

Все суєта, мій сміх і твої сльози,
І білий сніг, і холод, і морози.
Нема нічого вартого в житті,
Міркуєш потай ти на самоті.

Все суєта і я це розумію,
Бо саме так вже не одну надію,
Віддала ти громаді на поталу .
Скільки не дай - їй завжди буде мало,

Сердець розбитих о камінні мури,
Всіма шановної псевдокультури.
І це не так, і те їй недогода,

В примхливі дні міняється погода.
Лише б незламною була твоя мета,
Сміливо йди вперед! Все інше суєта.

18.02.2001

Не родить коло мене гречка клята!..
Неврожаї. Чи град її побив?
Дядьки сумують. Бігають дівчата, -
Шукають хоч одну з альтернатив.

Прийшла пора простим речам радіти:
Коптить сальце, горілочку гонить.
Гей, хлібороби, сійте гречку. Сійте.
А ми побачим, що у ній робить.

А буде гречка - вродить і капуста
(Щось і в капусті можна відшукать).
Стрибайте, хлопці! Бо якісь ви тлусті.
Один Василь продовжує стрибать.

І хай нам ставлять палиці в колеса,
Та витривалий наш поет-мужик.
...О, як свербить п'ята у Ахіллеса!..
У пародиста, зазвичай, - язик.

Лютий – тільки лютий! Що на це казати..?
Ще пече морозом і диктує спам, –
що - весна на часі, що - розтануть грати,
що іде до зламу весь зимовий крам.

…і морозні ночі, хмари зі снігами,
і слизькі дороги – стежечки-шляхи…
Я б хотіла весен відкривати брами,
подолавши розум і здолавши «пхи…»!

Знаєте.., То знайте! Я готова грати!…
Розібрати пісню до останніх нот!
І – любити ніжно.., біль – переспівати!
Лютий – тільки лютий, він – весни пілот…

А я любив тебе тоді,
Але і сам не знав. Сьогодні,
Неначе кола по воді,
Гуляють спогади холодні.
А я бажав тебе, але
Ти зникла в просторі і часі,
Мене ж над прірву повели
Жінки, на поцілунки ласі.
А я не знав тебе. Ти так
Майнула блискавкою, може,
Було це марево, міраж?
Та на реальність дуже схоже.
А я згадав. Усе-усе.
Єдиний погляд – нота з пісні.
А я знайшов тебе. Тепер
Мені даруєш згоди ніжність.
А я люблю тебе таку,
Як невідомість, спрага, вічність…
У посмішку твою м’яку
Закохуються сни і вірші.
А я люблю тебе, хоча
І сумніваюся, і плачу,
І біль тамую… До плеча
Бог прив’язав мені удачу.
Все буде добре. От побачиш.
Але і ти зі мною плачеш…

2011

Той «променад»…
Уперше так публічно
всміхатись щиро – діло нелегке.
Всміхнулася.
І навіть символічно
із дідусем пригубила саке.
З одної чаші. Як диктує звичай.
Як вимага прадавній ритуал.
Дивились об’єктиви їй в обличчя.
Чи ще хтось так природно позував?
Це ж треба! На виду у телекамер
чарівно помахала кулачком.
Як догоджають їй «придворні дами»!
Як сяє чин високий над чолом!

«…Напевне, близько
дні страшних судилищ, –
наступники престолу – в кімоно!*
Жіночий дух! І де? – Серед святилищ!
Втім, що нам з того? Мертвим – все одно…», –
хвилюється у Храмі тіней зграйка.
Порушено Святішу з заборон.

…Чверть року їй.
Вона – принцеса Айко.
І «хризантемовий» – для неї – квітне трон.

2002(2011)

Доли - кручі.
Рани
Пекучі.
А на майданах
Борці невмирущі.

Зиску замало,
Гасло
Зів’яло!
Масло - не сало,
Рило - не рало,
Впало - не встало.


В тюрми
Бандюг!

Юрми
Злодюг
І нових
Хитрюг,-
Клич їх, не клич -
Знищили клич
Мов пияки
Могорич.

Гнуту підкову -
Щастя обнову,
Оклику знак
Знищив за так, -
- Злющенко?*
– Т-а-а-к!

Щезлики злі
П’ють при столі,
Платять рублі.
Гривні у їх –
Сором та гріх.

Батя -Донбас.
Профіль - анфас.
Править «січас» –
Карабас.

Влада - від Бога,
Тиха чи строга.
Влада ніяка, -
Дітки, – то кака.


Золото - гречка ,
Мотуз – кольє.
Діти, вуздечка
Злющенку є!

Час - у стремена.
Нива зелена
Всохне від кривд
Аж до іскри,
Потім запалу
Торкнеться помалу,
Маслом - не салом,
Рилом - не ралом.

Впало й пропало.

Стали ми
Між людьми
Ні тюрми,
Ні бандюг,
Тільки брат,
Тільки друг.


На цей раз вже вдало:
І сало як сало,
І рало як рало,
А рило - пропало.


Підкова -
Туфтова ! -
Енергія слова,
Душевна розмова
І мамина мова -
Ось міць наша, Вово!


* - демон зла при укр. владі ( нічого спільного з реальними людьми)

Вбий мене з несили, роздратовано,
Проткни кришталь нагостреним ножем
За те, що я тебе не заслуговую,
За те, що я кричав тобі je t'aime.
Поглянь, роззирнись, тут усе вже розтрачено
І очі мої розітруться в пісок,
Бо в мороці серце, а темінь в збагаченні,
І спраглий води не попросить ковток.
Я шляху не витримав, долею зраджений
Совість продав в тихій сивій сторонці,
Не зможу вернутися з неї принаджений,
І більше не гляну на сонце.
На грані відчуження в сором затоптаний
Де прірва, не видно різниці гріха,
Я слухаю довго й замислено проповідь,
Хоч знаю, в неприязнь її зустрічав.
Усі ці блокноти, записки й статистику
Скільки містилося тут достеменно,
Вже йдуть, хай читають, надовго їм вистачить,
Я чую їх кроки, вони вже по мене.
Ні болю, лиш туга гряде без підстав,
А шрами з душі виступають на тілі.
Ти в храмі Господнім лиш свічку постав
І вистачить двох жовтих лілій.

11.02.11

Не кохай ти мене, не кохай,
Не даруй мені квітів тепличних.
У заварнику - липовий чай
З ароматом надії незвичним.

Не цілуй, не цілуй ти мене,
Без цілунків від тебе п"янію.
На вустах моїх - беж праліне,
Чорна ніч беззіркова - на віях.

Ти зі святом мене не вітай,
Не бажай і шаленства в коханні.
А гаряча вода - через край
В ароматно-запіненій ванні.

Не готуй подарунків мені,
Не про це я молю Валентина.
Те, про що мрію ночі і дні:
Подаруй, любий, доньку чи сина.
13.02.11р.

Нині небо в зірках,
Нині свято земної любові,
І святий Валентин
Знов єднає серця навіки-
Ну а завтра зима
Зустрічається радо з весною,
І родилася Ти,
Хоч відтоді минули роки.

Більш як тридцять вже їх
Промайнуло від миті отої,
Коли в церкві святій
Ми у вірності Богу клялись.
Було й прикро в житті-
Та згорало від жару любові,
Що його Валентин
В наших душах роздмухав колись.

Як я вдячний йому!
Б"ю поклони і Богу, і Небу
За той адрес душі,
Що у серці твоїм прочитав.
Бути разом завжди-
Більш нічого для мене не треба
Бути разом завжди-
І тобі би я це побажав!

Гн`илі й п`адалі наївся

Стервятник безсоромний.

У гнізді тихенько причаївся,

Зробивши вигляд благородний.

Споглядає здобич вже наступну,

Ховає усмішку підступну.

Скільки черево твоє вміщає?

Скільки трупів синіх поїдає?

Звірячий погляд голодний

І спрага твоя неземна

На кров і тіло здобний

Вишкрібає нутрощі усі

І плачуть тупики оті....

Хай до зими лише два кроки -
осінній спокій на душі.
Я не соромитимусь років -
і далі буду не як всі.

В волоссі іній промовИсто
сріблиться - в серце не пущу.
Поки цілує жовте листя
остання крапелька дощу.

осінь 2008

Земля одягла вишиванку,
намисто із горобинИ.
Присіла на осені лавку
натомлена працею жнив.

Присіла і тихо рахує
осінні листки золоті.
Природа ось-ось віддівує
і буде у білій фаті.

Землі до зими не звикати,
їй подих би перевести.
Щоб знов навесні розквітати,
щоб літечко людям нести.

осінь 2008

Не пам'ятник залишу - пам'ять,
Все, що збирав і ніс - у ній...
Минуле жовтим листям палять
Дні заосінені, сумні.

Даремно, бо жага розлита
Могла б ще відтворити знов
І незабутнє наше літо,
І розкуйовджену любов...

Не пам'ятник залишу - пісню,
Щоб душу трепетом крила
Розчулено в годину пізню
І розважала, і вела.

То ж ця мелодія вразлива
Тобі нагадує нехай,
Як нас шукала тепла злива,
Як цілував пташиний гай...

Не пам'ятник залишу - весни,
Й зазеленіє спрагло світ.
Для тебе радісно воскресну,
Як благовісний первоцвіт.

Безсила снігова пороша,
І холоди - не назавжди.
Не забарюсь, моя хороша,
Ти тільки жди, ти тільки жди!

І мліє тихо листопад вже у саду безлистім.
Хвилини крутяться в вітрах у спомині яснім.
У гості мріє біла ніч вся у вбранні барвистім.
Навкруг життя, навкруг любов. І знов нові пісні.
Я доторкнуся до плеча і розвінчаю сумом
Прикриті погляди його, бо він стомився жить
Так одиноко у піснях, мандруючи із шумом,
Як листя падає до ніг, тоді його болить.
І вип'є знову листопад в моїх словах гарячих
Собі мелодію весни і радісних очей.
Я доторкнуся своїм сном до тих хвилин незрячих,
Колись я думала, що він не розумів людей.

Гелгоче гусяче стадо
Десь за селом у воді.
Серце вискакує радо,
Думи іще молоді.
Бо у душі весняної
Перші бруньки протялись.
Зустрічі дивохмільної
Знову ждемо, як колись.
І забуя дивострічка
На світовім полотні,
Казкою виллється річка,
Зіб'ються притчі ясні.
Я усміхаюся радо,
Бо молода, молода!
Горе моє, як розрада,
Знову змиває вода.

"Проколіть мені долоні, Щоб не розкопала волі..."
А крапля краплю доганя.
А гілка гілочку колише.
Хвилина вічність зупиня.
Диктує серце - ручка пише.
***
Брехні безмежжя усмішку химерить.
Повір їй, щоб з'єднати самоту
А сонце осіває вже не ту,
А іншу ніч, й собі на спогад ксерить.
***
Моєї болі білий віхоть
І слів правдивих тишина
Впилися скалкою під ніготь –
І проросли, бо вже весна
***
І знов з асфальтом крапельки цілуються.
Біжить за мною по калюжах тінь.
Бува, мені думками не віршується,
Але ніколи думати не лінь.
***
Листя скрутить жовті губи в трубочку –
Листя скрутить в трубку тишину.
І книжки старі сховає тумбочка,
Також зачекавшися весну.
***
І цілі столи паперів!
І мудрість - газетні шпальти.
Вам треба іще призерів,
Щоби не відкрити карти!
***
Твоя душа вже стала на коліна,
Щоб, як жебрачка, випросить любов.
Мене нема (хоча була нетлінна!).
А ти? Запізно в істину прийшов.
***
Пам'ятаю гарячість хвилин,
Що пливуть полином за водою.
Що ти був, що ти був за один,
Що не можу розлитись з тобою?
***
Здрастуй, мій теплий смутку,
Зоре моя солона!
Тихо. Біжить маршрутка
У надвечірній спомин
***
Що тобі написати, доле,
Як у відповідь зло мовчань?!
Ти хоч словом мене порань.
Не мовчи, не мовчи ніколи!
***
Я вірю у синтез руки і волосся.
Я вірю у синтез води і коралу.
Та я не повірю у те, що збулося.
Й не вірю у те, що би збутися мало.
***
Я всі куточки неба облечу,
Хоча, що буде далі, я вже знаю.
А вітер знов запалює свічу,
Свічу тому, кого я покидаю
***
"Придумай мені алібі, придумай
На пів мого змарнованого раю, " –
Я прошу Бога... І уже не знаю,
Про що Він, людство створюючи, думав.
***
Ти любиш мене, любиш мене, любиш,
Як світанковий чай із полинів.
Не зрадиш, не уб'єш і не загубиш,
Інакше б ти давно вже загубив (?)
***
Не вбивай мене, ні. Хай сто раз буду варта я смерті,
Нехай злість ворогів повиколює очі сердець.
Тільки згадка твоя допоможе мені не померти.
І не буде кінця, бо життя - це уже наш кінець.
***
Плакали книжки сторінками,
Плакали букви в рядках.
Ми були просто хвилинками
В часу могутніх руках.
***
Ми злиті в статую одну.
І хтось приніс пожовклі квіти.
Вже у підніжжя наші діти
І в дубову бавляться труну
***
Подаруй мені ім'я своє.
Знаєш, зорі брехати не вміють.
Ти для мене - остання надія,
Ти - спасіння єдине моє.
***
А коли ми нерозлучні, то з тобою буду завжди.
А коли ми нерозлучні, не боятимусь неправди.
А коли ми нерозлучні - я по-іншому не вмію, -
А коли ми нерозлучні, розлучити не посміють
***
Я напишу на листочку неба
І колись, напевно, відішлю
Ті листи, в яких я так люблю
Мріяти й молитися за тебе
***
Я придумаю тебе на одну лиш мить.
Я придумаю тебе, як вона заспить.
Бо таких уже нема тут, поміж людьми.
Де лишилася зима - там уже не ми.
***
Покручені пальці безлистого міста
Підносяться вгору в пучечку долоні.
Прийшли? А потрібно було би прилізти
Змією чи тінню на тлі підвіконня.
***
Плесни моїй хвилі в долоню
Свого голубого тепла!
Ти дуже втомився, мій коню,
А я ще життя не пройшла.
***
І бичують вітрів вітряки...
І руки за мене підносить...
І питають тривожно зірки:
- Може, досить?
-Та ні, ще не досить!

Вклонялись пану (в кишені дуля).
Діток шпиняли не день – віки:
Нагнемо виї, бо буде гуля,
Не поспадають із нас шапки.

А вдягнеш смушкову, з шликами,
Хребет розправиш на повен зріст, –
Знімають шапку із головами
Не раз, не двічі в страшний покіс.

Ні, я елею вам не пролию,
Прошу у Бога серед жнив'я:
Дай привілею не гнути вию,
Дай, Боже, гулю, котра моя!

По склі гарячою рукою
Малюй історію про нас.
І дихай мною повсякчас.
Не видихай мене ніколи.

Як хочеш, вбий мене сьогодні,
Але від себе не жени.
Бо я сховаюся у сни,
Бо я помру на дні безодні.

І я проплачу вік дощами,
Тобі даруючи зірки.
Мене в собі навік замкни.
Не видихай мене ночами.

13.02.2011р.

Із любов"ю повік!
Із коханням у серці і слові-
І тебе я зустрів,
І серця наші в вузлик зв"язав.
Вже треть віку пройшло-
Та ніяк їх не можу промовить,
Хоч казав і не раз,-
Та найкращих ще так й не сказав.

Не знайшов серед тих,
Що за звичай говорять другії.
Обшукав стоси книг,
Кучу фільмів напам"ять згадав.
Отож, люба, пробач,
Що й сьогодні сказати не вмію
Те що мав би сказати,
Та так, поки що, й не сказав.

В тебе знов ювілей
І я знову кланяюся Богу
За безцінний той дар,
Що спіслав мені в юні роки.
Я вітаю тебе
І стараюсь знайти оте слово,
Що прославить любов
Й ощасливить тебе на віки!


2009р.

ЛІРИЧНА

Тут лапи в смерічок здригаються скрізь,
тут птаство щебече лякливо.
Оселя твоя – зачарований ліс,
з тих хащів піти неможливо.
Хай бузок облітає на кшталт завірюх,
хай черемуха сиплеться з гілки –
все одно я тебе звідсіля заберу
до палацу, де грають сопілки.
Твій світ чародії на тисячі літ
сховали від світу й від мене,
і маєш ти цей зачарований світ
за всесвіт увесь нескінченний.
Хай за хмарами місяць, хай вранці в бору
ні росинки на листі немає –
все одно я тебе звідсіля заберу
до світлиці з балконом на море.
Який буде день і година яка, –
ти вийдеш з пітьми несміливо, –
коли я тебе віднесу на руках
туди, де знайти неможливо?
Украду, як цей вчинок пробачиш мені, –
я ж розвідав усі там пролази.
Та погоджуйся хоч би на рай в курені,
раз вже зайнято кимось палаци.

2010

Лютнева заграва печального сонця,
У ніч поринає. І сум
Народжує думку, реакцію - стронцій.
Спинити не в силі цей глум.
Що я відчуваю в вечірньому прузі?
Можливо світанок весни,
Де мрії вертають, кохані та друзі,
Де води біжать до Десни.
А може, і далі - в Дніпро і до моря,
А може, у літо, де Ти.
Липнева заграва пірнала за гори,
Ми в зорі збиралися йти…
Лютнева вечірня сховала у відчай
Всі спроби зродити тепло.
І думки поснули, затухли вже свічі…
А зорі все звуть за село...

2011-02-11 01.34.

Мого ти серця захотів?
Навіщо?! Я ж таки заміжня.
Чи ти, ДіКапріо, здурів?
Чи ти, ДіКапріо, здурів,
що так кар'єра та успішна?

І не вигадуй, що ще ледь
не з пелюшок тебе я ваблю.
То ти десь з дуба падав геть...
То ти десь з дуба падав геть,
і не відомо, чого задля?

До біса квіти і ти сам!
Гуляй на всі чотири боки.
І до чужих не пхайся дам...
І до чужих не пхайся дам,
бо ще поб'ють... обидві щоки.

13.02.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Я проснулся утром рано
Здравствуй папа, здравствуй мама.
Здравствуй солнце, здравствуй день.
Здравствуй маленькая тень.

Я умылся, и оделся,
Маминым теплом согрелся
Причесал свой гребешок
И пописал на горшок.

С мамой мы покушали.
Сказочку послушали.
Мы заправили кровать.
И идем теперь гулять.

На дворе поют нам птички
Клюют семечки синички,
Воробушки скачут,
И никто не плачет.

А прохожие спешат
Оставаться не хотят.
Есть у каждого заботы.
Люди едут на работу.

Мы гуляли с мамочкой,
Камушком и с палочкой
Брали с дома мы совок,
Сыпали в ведро песок.

Мы бродили и устали.
И чуть-чуть опять поспали
На руках, в коляске
С мишкой и со сказкой.

Я проснулся дома,
Мне здесь все знакомо.
Я живу тут с мамой
И любимым папой.

У меня тут есть игрушки,
Куклы, кубики, подушки.
Я играюсь с ними,
У меня есть Имя.

Говорить я не умею,
Но учусь и верю.
Выучу все буквы
В трудном слове «Клюква».

А пока я маленький,
Но зато удаленький.
Буду кашу кушать,
Буду маму слушать.

Пить компоты, молоко,
Есть морковь и яблоко,
Помидорчик, курочку,
И с какао булочку.

Чтобы добрым быть как мама,
Чтобы сильным стать как папа.
Буду книжки я читать,
Мячик во дворе гонять.

С дедушкой и с бабушкой
Я играю в ладушки.
Прыгаем, хохочем.
Я люблю их очень.

Так провел я целый день
Было мне совсем не лень.
Я гулял, игрался, спал,
И немножечко устал.

На последок я пойду
В свою комнату зайду
И с игрушками своими
Я порядок наведу.

Почитает папа сказку
Мама мне помоет глазки.
И уставший очень-очень
Всем скажу: «Спокойной ночи».


07 ноября 2005

От подвала и до крыши
Стеллажи стоят из книжек
И закрыты у Смотрителей веки,
Восседая словно Кришны.
…Тишина, …и муху слышно…,
…Это тайный мир библиотеки.

Мудрость тысяч поколений,
Снов, открытий и решений
С полок зазывают нас остаться.
Стоит лишь открыть пергамент
_ Словно звуков оригами.
И с любой странички зачитаться.

Здесь спокойствие и вечность,
Где-то даже человечность
От простых хранителей познаний.
Неподкупный шарм мистерий
Дорогих бумаг, материй
До эффектов просто засыпаний.

Проза, мистика, поэты.
Сказки, россказни, сюжеты
Унесут в диковинные страны.
И, возможно, что ответы
На вопросы, и советы
Вам залечат ваши боли или раны.

Вы уйдете окрыленный,
И идеей вдохновленный, -
Изменить хоть что-нибудь в мире.
А, иссякнув, возвратитесь,
К старым книгам обратитесь,
И насытитесь живым эликсиром.

…Изречения и мысли…
…В этом мире мы туристы…
Формуляры Бога картотеки.
Пусть исчезнут боль и скука!
…Тишина!…, летает муха…
…Она тоже шарм библиотеки!…

19.12.2010

С легкого пера Жюль Верна
Добралась до нас легенда
О послании во скле эмигранта.
И с тех пор призы, подарки
В фунтах, долларах и марках
Называем мы в честь дядюшки Гранта.

Повелось и у народа
Да простит меня природа, -
В крик души али с иных побуждений
Мы кидаем в море гальку,
Деньги сколько нам не жалко.
Ожидая в место то возвращений.

Мы кладем на дно посуды
Недоеденные блюда,
Спирт, вино супы и помидорчики
Чтоб потом достать из банки
Эти смачные останки.
И продолжить с давним другом разговорчики.

Дарит нам судьба сюрпризы
Слезы, радости, капризы
В результате найденных открытий.
Их великие услышат,
Может что-нибудь напишут
Об истории забытых событий.

Вскроет кто-нибудь бутылку
С доброй, радостной ухмылкой.
И вернется чудом с греков в варяги.
Станьте джином, чародеем,
В крайнем случаи евреем.
Пусть изменится судьба у бродяги!

Люди, просто человеки!
Заклинаю вас вовеки!
Оставляя потомкам посылки.
Вы подумайте о вечном.
И не будьте безсердечны, -
Не бросайте пустые бутылки…

20.11.2010

Спеціальність є смачна
Серед всіх професій:
Розбиратись у супах
Прянощах і спеціях.

Всі ми любимо рулети,
Сливи у компоті.
Як згадаємо котлети, -
Аж слина у роті.

Ходить пан цей у халаті,
Має глечики пузаті,
Всі рецепти знає,
Ковпак одягає.

До вподоби його страви
Й запахи смачненькі,
Нагодує всіх він справно
Великих й маленьких.

Хто ж нам їсти куховарить
Пече, жарить, варить, парить?
На гаряче дмуха.
Хто це, діти?
– Кухар!

24 вересня 2008 р.

Байка


Біля пивнушки
У добротній клітці
Сидить папуга
Гордо й величаво,
Ізрідка щось
Підтакує сусідці -
Червоній трихколірці
Ар Макао.
А та зове його
До свого дому
І вихваляє
Ласощі й горіхи,
І мліє вся
В передчутті любові,
В передчутті
Солодкої утіхи.
Не без гріха
Подумує Макао,
Щоб замануть
До себе Араруна,
Тоді вона
Газдинею вже стане
Обоїх кліток
(От вона, фортуна)!
І їжі буде
Уже трохи більше,
Бо Арарун був
Джентельменом зроду,
Та якось вдвох
Воно і веселіше
Скликать клієнтів
До пивнушки-дому.
До неї вже
Просивсь Зеленокрилий,
Та дуже в нього
Норов вже жаднючий:
Усе до себе тягне
Що є сили,
Ну а віддать
Сам нічого не хоче.
Інакше діло
Зовсім Араруна -
Отой останнім
Ділиться охоче.
Недарма його
Кличе і Бюффона,
І вдова Спікса
З ним з"єднатись хоче.
А що сам красень,
І про кого мріє?
Чом зажуривсь
У роздумах тужливо?
Чого у небо,
Наче у надії,
Він заглядає
І розводить крила?!

Отак і нам,
Як гордій тій папузі,
Приходилось не раз
Вже вибирати:
Чи лізти в клітку
Золотую друга,
Чи волю і політ
Вкінець обрати!


Ара макао, араруна, зеленокрилий, бюфона, спікс - види пупугаїв сімейства ара.
Ара макао - червоний пупугай, з білим і синім оперенням.
Араруна - жовто-блакитний.
Бюфона - великий солдатський пупугай.
Зеленокрилий - зелений пупугай.
Спікс - голубий пупугай.



2010р.

Приспало лихо Україну
Заснула ненька на віки.
Тепер чи плачу, чи радію -
Цілком однаково мені.
Розлетілись та пропали
Тарасові думи.
Проросли, та вщент зів`яли
Без жалю, без суму.
Мов квіти зів`яли,
Нерозкриті квіти,
Обмануті та нещасні,
Нерозумні діти.
Поснули ті думи
Сном довгим, та вічним
Без часу, без болю,
Мов полум’я свічки.
І сниться тім думам
Свята Україно,
Де правда і згода
Та доля єдині.
Славлять Бога й землю нашу
Козаки-браття.
А журба, та лиходійство
Горять у багатті.
І звертаюсь я до Бога
У тім сні, й корюся:
«Залиш мене у цім царстві
Прокинутись бо боюся».

16.04.2010 року

Коли не буде вже надії
Знайти хоч іскру у золі, -
Про маму думка обігріє
Мої скорботи і жалі.
Вона ніколи не згасає,
А тільки дужче з року в рік.
Її тепло, як світ, безкрає
В собі носитиму повік.

І де та дика орхідея?
І де ті пахощі, що снять
Тобою. Вабою. І де я?
Коли усі уже стоять

У черзі – дивляться на тебе,
Очима мацають, а ти
Мене шукаєш. Не ба–
жання, а крок за кроком до мети

Ідеш. Іду. Доріжку неба
Стелю під ноги. Але ніч
Нас розділила. Розлучила,
Печаллю доторкнулась пліч.

Любов’ю квітне орхідея,
А я в літах… У небі? Де я?


2011

Вони думають: це не вертеп,
А насправді життя,
А у нас із нагальних потреб
Ковбаса та взуття,
І горілка, і теплий жупан
(Тільки так).
Юлефан, пердуни, балоган –
Наш бардак.
Чи єство не помітити нам
Крізь дірки для очей?
А із пана аж лізе хам,
І так мало людей.

***
Хильнула осінь зайвого і тулиться
До стін, до неба, до старого бруку,
Гойдається перед очима вулиця
І падає на руки...

Відвереснісніло, віджовтніло, пада лист,
Танцює осінь у хмільному вирі
Контемпорарі під шалений свист
В моїй квартирі...

І вітер, що вже пахне сивим інеєм,
Стару гульвісу ляскає по пиці,
І осінь, що здавалась вчора сильною,
Лягає мовчки ниць...

У витверезнику ночує перший сніг,
В порозі осінь перевтомлена ще спить,
І їй не соромно – це міжсезонний збіг,
Лиш голова болить...

Учора знову падала на сніг:
а дотик не такий - ніхто, нізвідки.
Впустила в біле серце білоцвіт,
бо він мені не зможе не боліти.
А щогли снігу, сяючи, скриплять,
стискаються, скрегочуть і сміються...
Я пада-пада-падаю,.. я "па"
танцюю, мов Ізольда Білорука.

2011

Мічено. Позначено. Закинуто.
Позабуто. Викрито і вирито.
Читано і ще раз перечитано
Те, що серце в цю хвилину викине.
Писано. Погано. Переписано.
Взято в руки й знову тут залишено.
Сказано своїм і переказано:
"Не беріть, бо будете наказані!".
Зраджено. Покинуто. Обдурено.
Синє небо зорями захмурено.
Терто-перетерто і витирано.
Спалено і у папір завинено.

Зім'ятий сніг в відкриті двері
Мене від болю застеріг.
І порозкидані папери...
Й мільйон закреслених доріг.
І все не так, бо всюди люди,
Які топили теплий лід.
Іде по вулиці приблуда,
Думок ковтаючи політ.
Чомусь помилками налите
Чорнило пише без помих.
А я сиджу. Вікно відкрите:
Іде жебрак і крає сніг...
***
За законом, ніким не лишеним,
Сьогодення вже судить світ.
Ми вірші у майбутнє пишемо –
І стирає слова політ.
Перекажемо у будущину
Заповіти свої страшні.
Ми слова нерозумні пустимо
Знову зграєю комашні.

В строфу вплелась давно прожита рима,
І я думки доводжу до пуття.
А вітер шепче казку за дверима,
Надії всі відносить в небуття.
І кожне вистраждане мною слово
Лягає, ніби скошена трава.
Любові жду від світу, лиш любові –
Тієї, що у вічності жива.

Мої слова – це пасинки бетону.
А від обличчя рикошетить ніч.
Ноги несуть із пункту А фантома.
Мене несуть. А я тягну свій ніж.

Як хрест Ісус. Лиш лезо давить плечі.
Я ріжу ним нав’язливих роззяв.
Я не збирався і не брав з собою речі.
Коли прибув на мертв’яків вокзал.

Мої слова там вибиті в бетоні –
Гарчать зі стін, очікуючи плоть.
Зарізані воскреснуть, скажуть: «Годі!»
Залишусь сам у самоті з самот.

Все на шматки! Усе до біса, в пекло!
І вістря на іржу. Іржу – до пліч.
І з головою в неї. Темно. Тепло.
Регочуть пасинки бетону в ніч.


8.12.2009.

Йшла вулицею мати із дитиною –
самотня, та з розправленою спиною –
вела за руку всі свої надії,
безсонні ночі й материнські мрії.

Дитинка щось до неї щебетала,
а потім стихла – зирк убік – й спитала:
чи може мама дати тьоті рублик
і, як тій дівчинці, купити доні бублик?

Аж раптом кров закалатала в скронях...
Безпомічно розтиснувши долоні,
сказала мама: згодом їй придбає,
бо зараз в неї грошиків немає...

Дитині це збагнути важкувато:
немає грошей і немає тата...
Чому не хоче мама відповісти:
чому у інших зáвжди є що їсти?
Чому чужі матусі мають гроші,
а власна – ні? Вона ж така хороша!

Хіба дитині цій багато треба?
Усмішка мами та ковточок неба,
було б що з’їсти та із чим погратись,
та щоб в обіймах таткових сховатись...

...Іде й мовчить аж до самого дому,
бо їй, малій, до болю це знайоме,
бо так давно не бачила вже тата
(так само, як і мамину зарплату)!

– Алло...
Добридень! – жінка каже тихо. –
Покличте, Любо, свóго чоловіка!
...Та добре, я зажду.
– Алло, це ти? Привіт!
Ти вибач за дзвінок... Дочка? Вивчає світ...
А ти як? Буде син?.. (Щасливий!..)
...Такий, як ти, веселий і вродливий.

Мовчать обидва... Якось воно буде.
Аби дитину не згубили люди!
– Приходь до нас, побався із дочкою,
бо скучила – й нема мені спокою.
...Принести щось? Ні, в нас усього досить!
Хіба що... бублик. Бо вона тáк просить!..

я йшов на голос
пензель мій
олією на полотні
мов кров’ю серця
записував
“Зов золотого дуба”
що предок мій
колись був посадив
тепер озвався ним

спокійний і безсмертний
ПРЕДОК
мій
на Землю повернувся рятувати
мене
самотнього


* За картиною Валерія Франчука

Згорить ця мить і день мине.
В думках яснітиме лиш спалах.
Вас так давно обох не стало.
Не стане й нас- його, мене.

За кроком крок в нові світи
Незмінно сильною ступати,
Любити, вірити, чекати,
Бодай чогось, та досягти!

І протягнути крізь віки
Любов до вічного, одного.
І бути чортом або Богом,
І бути всім або ніким.

Страхи і спогади чужі,
Мов смерч гуляють моїм тілом.
І то не сніг. То клапті білі
Чужої спраглої душі.


12.02.2011р.

Скрипаль старий у центрі Львова грає,
Й скрипку ту смичком немов лестить,
Та на це з людей ніхто уваги не звертає,
Й ніхто монет не кине…не лестить…

Але в очах його все ще горять зірки,
А в погляді - надія і гірка печаль,
В футлярі жовті й білі копійки,
Цим й заробляє на життя скрипаль…

Він всю душу в музику вкладає,
Яка звучить не один вже день,
Та всі глухі…ніхто уваги не звертає,
Ніхто не чує веселих цих пісень….

Хоч він грає не гірше від Сбіока,
Та не пускає його ніхто до зали,
У нього вже сльоза тече із ока,
Йому і шансу жодного не дали…

Тепер на площах він шедеври творить,
І лине біля опери музика його печальна,
Він відомий…кожен прохожий вже говорить,
Що музика його красива…хоч страждальна…

Скрипаль знову видав шедевр у всій красі,
Люди оглянулись коли мелодія звучала,
Бо в неї вклав він звуки серця і душі…
Від того всього сльоза його на скрипку впала…

І скрипка також плакала і чарувала,
Захоплювала голосом своїм усі серця,
Думала тоді вона…собі гадала,
Що не буде музиці її кінця…

Аж раптом обірвалася її струна,
І з нею обірвалась доля чоловіка,
Більше шедеврів не видає вона,
Усе кінець…вона каліка…

Автор :Назар Гузій 08.02.11 ©

Сумні ви, сумніви нічні.
Та, головне, що - не ледачі...
На роздоріжжі я неначе,
Стовбичу перед "так" і "ні".

Нуртують у мені вони -
І мушу голову сушити,
Думки поляргі ворушити,
Як перестиглі кавуни.

Сумні мої, між вас угруз:
І там, і сям є плюс і мінус.
І нариваюсь то на міну,
То на прихований гарбуз.

І як тут буть - ніхто не зна,
Від того журимося разом.
Та сумнів - це ще не поразка,
А шляху певна кривизна.

Настане ранок - і змете
Нічні тривоги і вагання
Й аргументоване надбання
Рішуче з сумнівів сплете.

2010.

Якщо зима снігами твоє серце замете,
Весна його розбудить білим цвітом,
Душа розквітне та вінок любові заплете,
Сонячне ,веселе,красне літо…

Про твоє кохання розкаже вітер мені,
Дорогу завжди вкажуть ясні зорі,
Ніколи не забуду милі очі твої,
Душа твоя-безкрайнє синє море.

Коли вже осінь дощиком постука у вікно,
Та яблука додолу впадуть спілістю налиті,
Тобі я подарую букетик літніх квіток,
Вернеться в серце справжнє тепле літо.

Приспів
Літо-сонце в зеніті !
Квіти-світлом зігріті !
Ніжних-милих очей твоїх!
Вітер –розчеше коси!
Сонце –висушить сльози!
Море-тихо шепоче!
Про мою любов до тебе!

Потріскані чакри засмажених риб
здіймаються в плесо білявої стелі,
Бермудським трикутником –
простір оселі,
зникаєш у ньому, пірнаючи вглиб,
чи хтось порятує?
остання з надій,
у “служби спасіння” –
обідня перерва,
уяво-акула –
оголеним нервом,
і сльозо-дельфіни пливуть серед вій.
“концерт на замовлення”,
хвилі FM,
єдина заявка -
“рятуй мою душу!”,
холодні глибини штовхають на сушу,
зарано…
бо Сонце - твій досі тотем.

із піднебесся табунами
пасуть траву крилаті коні
блискуче море під ногами
розчісує в нічному лоні
креветки й сіль поміж зірками

поля чиїсь сліди читають
у квітах чебрецю прим’ятих
вже блискавиці світлом грають
і казкарі росу збирати
до сходу сонця поспішають

а на небесному пероні
дощі збирають у валізи
ті громовери що на конях
увірвуться у сон Луїзи
з всесвітнім щастям на долонях

Пародія

"Дві любові скували сьогодні мене,
Дві найближчих для серця людини..."
Я на чвертку - верлібр, а на решту - сонет.
Почуваюся повним блондином.

"І обоє вустами тривожать лице,
Ох, які же солодкі ті губи!"
Тільки в часі, боюсь, щоб не збіглося це.
Не хотілось би врізати дуба.

"Промовляє одна: "Ти назад поверни,
Мою мрію – яснУ..."", оком тисне.
Поверни-поверни, але як?.. не словник,
І не сотка, що зичив колись там.

Друга пестить так ніжно, а губи-томат -
( скільки з'їв цьогоріч помідорів,
Поки з ніжних наук заробив "автомат"),
Чи на щастя мені, чи на горе.

Що ж робити мені? Я не їм і не сплю,
Схожим став на скелет із шухляди.
Доки виберу, чую настане каюк
Егоїсто_спокуснико_гаду.

вже скоро сорок майже всі живі
хоч кілька друзів – в темнім потойбіччі
пустелі сходжені з царем у голові
і вороги упізнані в обличчя

ще кілька років формул і кліше –
і справжнє вистигне заскочене на зламі
щоразу все виразніші мішені
з нас творить світ настояний на твані

тепер не страшно – ні людей ні снів
лише себе боїшся (зовсім трохи)
аби устиг – зіскочити без слів
з підніжки загрубілої епохи