Шорох дождя и журчанье ручья,
Лес над рекой и ночное светило,
Песню мотора и трель соловья –
Всё моё сердце надёжно вместило.

Есть там дороги и встречи с бедой,
Люди, разлуки и встречи, дары там.
Вижу себя – я иду молодой
С доброй надеждой и сердцем открытым.

Бури и штормы, напевы пурги,
Горы, озёра и дальние дали,
Братья и сёстры, друзья и враги,
Всё, чем мы жили, за что мы страдали.

Там умещается радость и грусть,
Всё, что имеет и смысл, и значенье.
Слёзы? И слёзы останутся пусть.
Правда, немного и как исключенье.

Видно, у сердца бездонный объём.
Я-то считал, что там малая малость.
Место святое есть в сердце моём –
Это любимая в нём прописалась.

Своє життя, написане експромтом,
Я не віддам ні Богу, ні чортам.
Воно моє, і осені офорти
Ані живим, ні мертвим не віддам.

Свої гріхи на рай не проміняю,
Їх не продам за честь чи похвалу.
Вони мої, і в пеклі чи у раї
За них себе картаю і люблю.
8.04.2011р.

Буваю я різна - нестримно-сліпуча,
Чи тиха ріка, що приборкала хвилі,
Осяяна щастям, долаюча кручі,
Чи птаха самотня, що крила втомила.

Буває, що серце у грудях схолоне,
Вітрами недолі на шмаття порване,
За мить - заіскриться душа, наче промінь,
Що з висі прорвався крізь морок й тумани.

Буває, не вмію скінчить розпочате,
Зриваюсь у відчай, як прірву глибоку.
Та вчуся щодень я образи прощати,
Із болю і зрад виносити уроки.

Я надто чуттєва і несамовита,
За голосом серця іду, як по грані.
Я милостей в долі не вмію просити
І часто собі заподіюю рани.

Не вмію ходити протореним шляхом,
Нікому скорити мій дух не під силу.
Я дихаю волею, наче та птаха,
І часто кажу собі - "Боже, я вільна!".

Залюблена в небо, у прагненні лету,
Бажаючи гніву і смутку позбутись,
Із серцем гарячим, душею поета,
В одвічних шуканнях найвищої суті...
8.04.2011р.

Згорне вечір замріяні крила,
І з тобою залишиться ніч.
Неспокійна, пуста і примхлива–
Чорний морок по білому пліч.

Причаїться, приспить і розбудить.
Заспокоїть і знов за своє.
Поцілує в запечені губи,
Воскресить, приголубить і вб’є.

А за що, не питай – не розкаже,
Та й навіщо – одне небуття.
Міцно-міцно до ліжка прив’яже,
Розгорнувши, мов карти, життя.

І в чаклунській земній круговерті,
Без надії, в химерному сні
Ти шукаєш рятунку від смерті,
Простягаючи руку мені.

Кораблик життя заблукав серед хвиль,
Його вже не ваблять ні пристань, ні шпиль,
У мороці днів не шука маяка,
Лиш блисне і згасне далека зоря,
У пошуку істин утратив свій шлях,
Кораблик пливе лиш у мріях і снах.
Хто зна скільки часу іти до межі,
Чи вийде на світло в кінцевім путі?...
А зараз у книзі буття просто штиль,
До бурі чи сповіді пройдених миль?

***
Незвідана ніжність
у серці спочила,
де стани чотири
поміряли сили.
Оспівана вітром,
одягнена в біле
зі смутком сріблястим
возз'єднана в ціле.

***
Так млосно - до щему,
чаруючи квітнем
гуляла надвечір
осонням привітним.
Збирала букети
конвалій і примул
і мріяла - світло,
безмежно, незримо...

***
Шаліла улітку -
красива і зверхня.
зненацька у серпні
приречено зшерхла.
...Приспала у серці
останню надію -
я більше кохати
нікого не вмію.

***
О ні, не зважайте!
...стернею ітиму,
до слова "байдужість"
шукатиму риму.
Настоянка глоду,
горицвіту, м’яти
додасть мені сили
як є все прийняти.


04.2011

Я проникаюся у гру наливу, ти – броди.
Стає так солодко, немов у паморозі грону.
Міцного і добротного себе – не розведи,
твоє, настояне на вистоті, хай Бог боронить!

І послужи для розуміння істини плечем,
розмову проганяй, здувай тривоги павутиння.
Повітря в легеневий міх несковано стече,
прорветься на пороги скронь у вихорі прозріння.

О крапле спрагла, небом поділись, вбери думки –
дощі жалю і прикрощі, що розстелились настом.
І грішному мені сходи, немов сніги, з щоки.
Коли проник – не дам я глибині твоїй пропасти.

І у проникненні, у грі, при охмелінні чар
поезія згорить у танці вітру і осоння.
Оте космічне і легке – післясловесний гар –
твоє, настояне на вистоті, хай Бог боронить!

8 Квітня 2011

Серце озвалося зліва –
теж, видно, хоче ласки.
Будильник співає опів на
шосту – чи, може, п’яту?

Я наступаю на горло
його настирливій пісні:
не піду на роботу,
не встану варити їсти,

бо зліва озвалося серце –
пора викликати лікаря,
бо ти десь здалЕка сердишся,
а зблизька злива вичитує

про те, що попри контракти –
шлюбні, медичні, тощо, –
я тепер, милий, в антракті:
по замовчанню...

2007

Подаруй мені
паранджу –
вона так мені
до лиця:
чорна-чорна,
як тінь людська,
що ступає
за ту межу,
де у темряві
меркнуть очі –
подаруй мені,
мій хороший…
Хай це буде
моя броня,
я в ній буду,
як в лицарських латах –
бо так хочеться, Боже, мовчати,
аж болять від слова вуста.

2008

Тепер вже не існує таємниць:
герої вмерли в присмерку долин.
Примруживши розсудливість зіниць,
прекрасні німфи дивляться з вітрин.

Ганьба тобі, Орфею, що продав
за безцінь ти кіфару чарівну!
Актори заяложених вистав
шматують долі на уривки сну.

Зів’яв вічнозелений гордий лавр.
Думки й слова блукають навмання.
А я - безумна дівчина-кентавр,
закохана у чорного коня.


листопад 2008

Небо, забарвлене у голубінь,
Милості Божі так щедро нам сипле,
Нас омиває у сонячнім світлі,
Душі зціляючи від потрясінь.

Небо, дароване з волі Його,
Вкрите палітрою Ним веселковою,
Наче дітей, нас усіх заціловує,
Дотиком ніжним торкаючись скронь.

Небо, по вінця усяких щедрот,
Кожному з нас відміря по заслузі -
Лиш би душа у гріхах не загрузла
І не зреклася одвічних чеснот...
8.04.2011р.

***
Поэтом можешь ты не быть,
но зеленеет жизни древо.

***
Я список кораблей прочел до середины,
а Германна всё нет.

***
Аптека. Улица. Фонарь.
Двадцать первое. Ночь. Понедельник.

***
Не пой, красавица, при мне:
«Почему-то вокруг все больше бумаги, все меньше риса».

***
Переведи меня через майдан –
сотрясает мозги алкоголь.

***
Нет правды на земле…
Карету мне, карету!

***
Печальный Демон, дух изгнанья,
приезжай, попьем вина, закусим хлебом.

***
Выхожу один я на дорогу,
качнувшись влево.

Приходиш знову ніжний і палкий
У мої сни, наповнені по вінця
Весною, що співає гімни Жінці,
В якій вирує пристрасть, як струмки.

Мені здається - в тих шумних потоках
Я втоплю давній сум і всі терпіння.
Втішає душу сонячне проміння,
А ще - відлуння в серці твоїх кроків...

Бентежить дух від дотику долоней,
З яких тепло і ніжність струмениться.
Душе моя, любов'ю ти наситься,
Прийми її з весною в своє лоно!

Від почуттів в мені нестримний клекіт,
Що манить дух у піднебесся синє.
Озвись до мене, серця Половино,
Яка живеш за обрієм далеким!...
8.04.2011р.

як легко легіт влився у легені
наповнив кров прозорим сірим криком
в пориві дикім, в поспіху шаленім
зірвав мене у височінь безлику
іду за ним
бреду по вогкім листі
все далі й далі в дощ холодний
в осінь
і крила сплутались
в чужій траві сплелися
як сиві гребні
в жовтому
волоссі
і мерзнуть пальці
і бракує сили
і серце гулко гупа...
зачекай!…
я не злечу…
візьми мене на крила
на теплі крила
в сонце
в ірій
в рай

2006

Над тобою проллюся дощем,
І зітхнуть крутосхили Дніпра,
Доторкни мимоволі плече –
Не змогла...
Зупинити в польоті стрімку
І спрямовану думку – катма,
Поруч ти – моє серце в танку.
Ще зима.
Різнобарвні і збочені сни,
Я борюся з відлуннями мрій.
Як то сталось, мені поясни,
Ні, бо, стій!
Над тобою проллюся й помру,
На хвилини полишу життя,
Потім знову не раз оживу -
Каяття...
Я засліплена світлом твоїм,
Непідвладні контролю думки,
Так, мені не байдуже і з ким.
Й навпаки.
Сизим попелом вранішній сніг,
Я по ньому лишаю сліди,
Десь позаду лишився поріг...
Назавжди.


06.04.11

О, як насправді хочеться весни,
Щоб у душі, думках і трохи в тілі
Надій відвертих спогади зімлілі
Відкрили пелюстки.
О, як негайно треба на Мальдіви,
Щоб океан з кокосом. Ці картини
Не залишили б навіть половини
З депресії зими...

Така мала перерва для обіду,
Схолола кава. Вже без аромату.
І знов немає часу сумувати,
До праці треба йти.

2011

День при дні,
день при дні
тону в блакитному
неба вині,
тону у жовтому
сонця вині,
тону в зеленому
лісу вині –
не виринаю,
ні!

2011

***

“У чорному лісі чорне світло та чорні відчуття”
у світлому лісі світла пітьма та світлі печалі
вони згортають і розгортають безкінечність
у цих ритмах набувається тілесність і вже по мені
незримі хвилі котять світло печалі
*

За картиною Павла Білика “У чорному лісі чорне світло та чорні відчуття”, 70х90.

Біографія «крута»,
чоловіча, справжня
чи професія
ЯКА
дійсно є поважна?
Якщо ти банкір, артист,
бригадир бандитів,
знаменитий футболіст –
щось ти значиш в світі!
Донор сперми чи м’ясник,
чи «на зоні главний»,
«нових рускіх» помічник –
отоді це славно!
Може в КГБ служив
чи торгував тілом,
або десь когось убив –
ото справжнє діло!
Чи якщо ти хуліган,
депутат народний,
«кодонутий» наркоман –
тоді дійсно модний!
Коли «в гречку ти стрибав»,
або з парашутом,
позашлюбних діток мав –
це «в натурє круто»!

Та якщо ти інженер,
вчитель авто-справи
чи дільничний терапевт –
як це не цікаво …
Маляр, столяр, каменяр,
страх.агент активний,
фермер, тракторист, завгар –
як це примітивно!..

Є молоді й старі, здорові й хворі,
тупі і ті, що розуміють жарти.
«Породи» й «Класи» – це для агрономів.
Людей же сортувать, мабуть, не варто.

- Слушай, странник, пришедший из ночи,
Верный ветру, суме и плащу,
Что ты ходишь, скажи,
Что ты ищешь?
- Я Правду ищу!
- Что же это за Правда такая,
Что не может людей обласкать,
Синей птицей над лесом мелькая,
Почему её надо искать?
Ищут правду бродяги-скитальцы
За туманом, за горной грядой,
А она ускользает сквозь пальцы,
Угасает рассветной звездой.
Что, нельзя ей разрушить преграды,
Поселиться в соседнем дому?
Почему ей не быть с нами рядом,
Почему, почему, почему?
В этом мире жестоком и странном,
На чугунный взойдя пьедестал,
Самодержцы, вожди и тираны –
Каждый правду свою почитал.
Лишь свою – никакую иную.
Пусть там Истины было на грош.
Но за горькую Правду земную
Выдавали нам сладкую ложь.
Тот, кто в правде посмел усомниться,
Тот, кто к Истине сердце простёр,
Опускались в сырые темницы,
Поднимались на жаркий костёр.
Поклонясь обновлённым иконам,
Сосчитав на ладонях гроши,
Мы тушили напитком исконным
Непокорное пламя души.
Где-то Правда живёт, возникая,
Как мираж в раскалённых песках.
Знать, судьба у нас, странник, такая:
Сколько жить, столько Правду искать.
Ты забудь свои горести, странник,
Отдохни в нашем тихом дому.
Ты за Правдой уйдёшь утром ранним,
Я до зорьки тебя подниму…

Під маскою «Я непричетна до пошуку
Істин та сутності в світі цім сущого»
Долонями ніжно підтримую стосики
Спроб дитинчати – жаринки свідомості -
Всотати у себе із плину вмирущого
Ігрек з іксом незалежної вічності.
До них я дитя підштовхну. До рухомості
Обрію знань на шляхах символічності.
Межи логічністю і неосяжністю,
Істин та вигадок – крихта свідомості
Сіється подихом харизматичності,
Тьму розганяє моєю уважністю.

У місті – о Боже! –
весільний кортеж!
Аж серденько тьохнуло гірко:
я теж
у квітах, у білім весільнім вбранні
летіла – і світ усміхався мені!
Всі хмари, всі яблуні, всі ліхтарі,
усі перехожі, малі і старі! –
всі очі сіяли назустріч мені –
а мама моя не всміхнулася, ні...
І я – молода, наречена, невіста –
осліпла від смутку,
кружляючи містом;
в машині, між дружок,
в м’якому полоні
кружляла покірно –
і білі, й червоні
тремтіли троянди,
і плечі тремтіли
під білим убором,
під вельоном білим...

1996

Не встигли обійняться й разу,
«Качає» баба тут «права»,
Вже подавай ти їй алмази,
Смарагд їй треба купувать.

Сер Бісер в неї уселився
Й потроху вводить її в раж…
Вже не камінчик їй приснився –
Палац, машина і гараж…

А там і яхту забажає,
Ще забандюриться й літак,
Круїз у океан безкраїй…
Лиш не кажи ти їй: «Не так!»

Забула геть про вічну душу,
Витає у рожевім сні.
А Чорногуз: - Ту вибрать мушу,
З котрою рай і в курені.

Що буде і у бідній хаті
Окрайцем хліба частувать,
Романси милого співати
І рани серця промивать.

І не проситиме нічого,
Та буде музою із муз…
І цілий всесвіт, мов од Бога,
Їй подарує Чорногуз.

Хай у житті не буде Крезом,
Їй дасть коштовності ясні:
Рубін шліфований поезій,
Пісень смарагди осяйні.

Оце була б поета мрія,
Поета мрія голуба,
Вона – голубка – не посміє
Із нього ізробить раба.

Сер Бісер: скаже тобі кожен –
Наївний дурень справді ти,
Ото й здихай собі на ложі,
Наївнім ложі самоти.

Плекай собі думки хороші,
Закон життя оцей не нов:
Як в тебе закінчИлись гроші,
То вже й закІнчилась любов.

ЧОРНОГУЗ:

Візьму я Бісера за барки,
І у куток його жбурну,
Потрібні і йому припарки,
Їй-Бо, хоча б на мить одну.

Сер Бісер тут як заволає,
Мов у болоті він загруз:
- Ти перед ким мене метаєш,
Сторозпроклятий Чорногуз?!!

Перед подругою моєю
Тепер болить мене нога –
- Нібаба – псевдонім у неї,
А справжнє прізвище – Яга.

Їй біля моря он сидіти,
І горе гріти у руці.
В її розбитому кориті
Лежать звичайні камінці.

7.04. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Пародія

Приходь додому – досить донжуанить
(Хвилююся за твого пістолета)
Напевне знову ніч провів у Жанни,
А може Свєти…

І, схоже, добре вцілили Амури –
З манжетів кров відмити чи зумію?
В кишенях пусто – жодної купюри.
Куди посіяв?

Коли, нарешті, станеться між нами?
(Тобою сил розтрачено немало)
А я помила коси і без мами
Тебе чекала.

На рукаві помада чи приправа?
А говорив, що я твоя фортеця…
Що витворя рука твоя жилава!..
Яка ти беця!


7.04.2011

П’ю із долоні сни.
Любий, шалена спрага!
Гріх, бо ще день пісний,
тільки не маю страху...
Господи, прихили
неба і зір, і слово!
Я же помру, коли
щастя не вип’ю знову.

Теплий вечір лягає на місто,
Зачаровує зір небокраєм.
Я сплітаю в єдине намисто
Почуття, що по крихтах збираю.

Ця розлука болить щораз дужче,
Ніч без тебе очікує знову.
Я візьму і глибоко у душу
Заховаю всі рими любові.

Б'є у шибку надривисто вітер
І роздмухує пристрасть у грудях.
Та я вірю - любові палітра
Від розлуки тьмяніти не буде.

Знаю - в кожного власні стежини,
Лиш на мить їм дано перетнутись.
День згорає вогнем у каміні...
Чи нам вдасться любов повернути?...
7.04.2011р.

Квіти, трави - природи симфонія,
Мальви, м'ята, яскраві півонії -
Всі співають, дзенять, славлять літо,
Сонце, поле, блакить - й квіти, квіти ...

Їм підспівують айстри й лілеї,
Та погляньте - в кропиві й спіреї
Зажурилась одна біла квітка ...
- Що з тобою? Ти дивна?! Слав літо!

- Я не можу, не смію, не хочу ...
- Ха, "не можу"! Безглузде дівча!
- Сонце літнє вас гріє усіх тут досхочу,
Та під променем тим спопеліє життя ...

- Що ти мелеш, безглузда, нікчемна травинко!
Ми під сонечком літнім, як риба в воді!
Певно, розум твій легкий, неначе пір'їнка,
Літо слав й ти будеш жити не гірше тоді!

- Я жила, квітла, мріяла, дзвінко співала,
Різнотрав'ю раділа, весні й світлій тиші.
Не безглузда - втомилась! Мене тут залиште ...
Славте літо, моя ж зірка вже в його полум'я впала ...

Марина Лучицька

Укради мене в глухої ночі,
Серце прагне твого порятунку...
Хай душа захоплено тріпоче,
Як застигне час у поцілунку.

Пещена коханими вустами,
Попливу назустріч ласки хвилям,
Міріади ніжностей між нами
вічність розіллє легким зусиллям.

Серця два одним зіллються стуком,
Осягнувши єдності основу,
І розчинять в собі інші звуки...
І пожнуть любов. І зродять знову.

2011

Золоті уста – коли хоронять звук,
а поховане лежить, мов карта бита.
В недомовленні надії оживуть,
розтечуться видноколом ненадпитим.

І застигне у непевності земля,
тільки й світла, що свіча із потойбіччя.
Не народжені слова, не битий шлях.
Чиста совість і невоскове обличчя.

Словники ще не пояснюють тебе,
не здирають у анфас на біс новини,
і не патрають рибини слів на `б` –
Бог бідує, бо болить... Не як за сина,

Він гадає, бо не знає вибір твій –
ще не вчинено ані добра, ні лиха,
хутко кинуто до ніг дороги дві
і наказано церквам – кадилом дихай!

Мов на кіл, настромлена на погляд, вись
стисло видихне бажання звеличати
глибину свою. І на крилі сови
стане вічність перші зорі колисати.

І знайде сміливість – легко розійтись.
Хай затужавіле храм у серці зводить.
Золоті уста – коли нема куди
йти дощу зі слів... і набирати воду.

7 Квітня 2011

Любов на серці лишає рани,
Вона дволика - і сум, і пристрасть.
Ти десь згубився поміж тумани,
Я бачу пристань - лише б доплисти.

Любов до тебе дарує крила,
Хоч ти від мене що мить то далі.
Знов рветься серце, пульсує тіло
У цім шаленім любові шалі.

Між нами прірва немов провисла,
Як перетнути її? - не знаю.
Лиш вогник в серці надії блиснув,
А ти поїхав - він догорає...

Я проганяю весняну втому
Думками, Любий, про наше щастя.
Я досі мрію - щоб в нашім домі
Знов оселились любов і ласка!
7.04.2011р.

Хай згине поплавський як Муха в окропі!
Не слухайте Дональда Юдда!
Погодився б він шо мистецтво у ..опі
І втік би далеко отсюда.

Закрийте квест пістолс у товстому сейфі
Єнотам згодуйте ключі
Бо їхнії пєсні по качєству схожі
На мОї прекрасні вірші))

Я вийшов в ніч на зорі подивитись,
І з небом чистим шось раптово стало,
Не вспіла ше корова отелитись,
Я мене на цім світі вже не стало.

Мені здалось шо впав я з нєбаскрьоба,
Я весь горів як трапка у бєнзіні,
Мені гвоздя забили в лоба,
Фашисти катували у берліні.

Збирала на зиготу – з року в рік,
Із підробітку, з пенсії – по гривні.*
В якесь із літ покинув чоловік:
Орав і сіяв, та безплідна нива...

Пила чайок із вишні гілочок,
„Мівіну” хрумкотіла на вечерю...
Навіщо їй курорти, пилосмок,
Цукерки від „Рошен” зі смаком черрі?

Із ятки торгувала, із землі...
Та в землю не збиралася лягати.
Вона хотіла донечку! Малій
Стелила б на доріжку сіно й вату.

Як сповнилося жінці шістдесят,
Запліднення зросло в ціні удвічі.
Не брала у оселю кошенят.
Квилила в постіль:
”Матір’ю б – у вічність...”.

Люд „Екстру” пив, люд гинув на війні,
Люд кидав гроші в автомати гральні...
Топтали жвавих курочок півні...
А їй світило... екстракорпоральне.

Зібрала суму. Лікаря знайшла.
Живіт замаскувала. Ноги цілі.
Здолала свій гостинець – пішки, вплав.
Дійшла до Материнства.
Породілля.

На фініші гойдає немовля...
Воно – чуже! Вона шепоче:”Рідна...”.
Марійку від пристріту затуля...
Дитя ростиме „тута” (мо’, у Відні...).

Її священик не благословив.
Харонів човен
ріже
штори
з ситцю...

Тьма-тьменна тих, хто вік синиць ловив
І спопелів, упавши на Жар-птицю.



* – у лютому після ЕКЗ 66-річна українка народила первістка.




------------

2011

Гребінчиком вітру
Косички дощу
Сумно розчісує осінь
Деревами світу
У мріях лечу
За остигаючу просинь
В тенета яскраві
Бабусиних літ
Душею заплутався б радо
У сонячній славі
Залишити слід
Дневі новому на спадок
Зеленому скільки
На щастя не жди
У мідь закують клепачі
Любитиму гілки
Домівку завжди
І вмру золотим на корчі

2011

Схилила голову калина ,
Сховала очі від людей,
Від сорому уся горіла,
Як він знімав з плечей трофей.

Немов гусак шипів на троні ,
Підтягши шию в висоту,
Помахував крильми бездільно,
Топтав калину молоду.

Йому байдужі грона крові,
Одяг вишиванку нову ,
Зробив картинку із калини,
Все більш душив її, живу.

Садив берізки де попало,
Щоби калину заглушить,
І хизувався, що у поле,
Орел двоглавий прелитить.

Забув гусак , орел не пара,
Для того хто покидьки їсть,
Поки збиратимеш помиї,
Орел господар! А ти гість.

Підуть дощі, геть змиють сором,
Всміхнеться сонце золоте,
Гусак забудеться народом,
І знов калина зацвіте.

_________________

я знаю Вас давно, вітаюсь з Вами,
як наші погляди зійдуться ненароком.
Ви - віртуоз, Маестро всіма знаний.
а поруч з Вами - муза синьоока.
її ніхто не бачить - тільки Ви,
замріяно всміхаєтесь очима...
чому Ви тут? я певна, Ви б могли
концертувати у театрах Відня й Риму.
на площі серед міста - мій скрипаль:
вже сивий, а в очах горять зірки.
в футлярі скрипки - дріб’язок, на жаль, -
безсмертя музики у серці на віки...

Зато я знаю, кто мой враг,
И враг во мне не дремлет тоже,
Не дай мне Бог шагнуть в овраг,
Предав себя соблазнам дрожи.
Не дай мне Бог, переступить
Чрез кровь и жизнь, кого – не важно,
Мне надо быть! Уметь любить –
Я тоже научусь однажды.
Греховно начиная день,
Я мысленно безмолвно каюсь.
И что теперь? А что теперь?..
Нависла тучей чья-то зависть,
Мое презрение и суд,
И паполняет осужденье
Души сосуд…души сосуд –
В нем ангел, демон, неуч, гений…
Перелистала, что вчера
Мне показали силы свыше,
И у вечернего костра
Моя рука без пауз пишет.
Герой – он тоже человек
Обетованной, плодородной.
Короток век…но вечен след
Души от тьмы свободной.

Спи, моє мале дитятко,
в морі перших чистих снів.
Твоя казка - на початку:
безліч мрій і світлих днів.

Спи, моє таємне сонце...
Спи, краплиночко тепла...
Ти б вмістилась на долоньці,
моя крихітко мала!

І коли дарують квіти
під щасливий спів птахів,
І коли блукаю світом,
загубившись між шляхів, -

чи не ти мені крізь тишу
усміхаєшся здаля?
О, народжуйся скоріше,
ніжнокриле янголя!


лютий 2009

Ми ходили з кумом в бар
Пити вчора пиво,
Але в барі хтось на кума
Подивився криво.
Я не заздрю тому „хтось”,
Бо, дякувати куму,
Він не зможе весь той вечір
Згадувать без суму.

Сир-сир, пармезан,
Пармезан, сир-сир.
Сир-сир, пармезан,
Пармезан, сир.


Кум мій дуже толерантний-
Мухи не зобидить,
Але дуже кум не любить
Як хтось щось зажидить.
Куму ж треба небагато:
Пиво і до пива,
І тоді він не учудить
Ніякого дива.

Випили ми з ним по гальбі,
Випили по другій,
І до нас тут підсідають
Дві якісь подруги.
Видно, хтіли шури-мури
З нами закрутити,
Але кум не любить як
Заважають пити.

Ми тих дівок відшиваєм-
Відстаньте, корови!
Бачите, шо в нас із кумом
Серйозні розмови.
Ми рішаємо проблеми
Світових масштабів!
А ті курви підзивають
Двох якихось гадів.

Кум служив у десантурі
Ше за есесера,
То набив він писки дурам
І їх сутенерам.
Будуть тепер пам”ятати
До смерті, скотина,
Як підмішувати людям
В пиво клофеліна.

07-04-2011

Не уж то я такой уместный
Бродяга в мире этом злом?
Моя робота- вор кудесник,
Мое призвание – челом
Оббить порог сей государев.
Удар! Ударенный, поймали….
Так есть? Так ни за что! Буранил,
у княжьей клетке…но сломали.

Так ли моя душа спокойна?
Зачем так жить? Солдаты стройны
Под руки…и рутеном хлещут,
Бродяжье сердце боль поместит,
Терпеть,терпеть и тихо молвит
Сокамерник душой задорной,
Проститься из собою вновь.

Ведь завтра казни каты-тучи
Укроют солнце, серость мучит,
Приказ государев проллеться,
Народной речи шут запнется,
До точки пастью прокричавший,
И не в одном глазу прощавший,
Так приговор мне огласит.

Не уж то я так неуместный
Бродяга в мире этом злом?

Коротка просинь – світлий шарфик дня –
Щоранку тонший, легший клаптик неба
До скроні висне й, може, так, як я,
До тебе тулиться і думає про тебе.

Коротка мить – ти допиваєш чай,
Терпкий, як світло вітряне, ранкове,
Гортаєш книжку наспіх, й знову я
Від тебе не змогла відвести погляд.

До вечора! – смієшся, і мені
Коротким щемом синь і сум зійдуться...
І доня щось малює на вікні,
І крапля сонця плаває у блюдці.

...очистить бы мозги от избытка информации,
а сердце - от ненужных чувств...
...найти бы клавишу конфигурации
и все - кэш памяти Вашей пуст...
...скачать бы новой, красивой истории,
и фотографий побольше найти...
...и избежать той плохой траектории
нами пройденного пути...

2010

Тихо гасне палаюче небо,
Забирає з собою життя...
Ну а нам хвилюватись не треба -
Ми відходимо у забуття.

Леді Ніч за вікном вже панує,
Перші зорі запалює нам.
Вітер стих, він давно не лютує,
Віддав волю свою небесам.

У кімнаті ледь вогник жевріє -
Догоряє остання свіча,
Освітити закоханих мрії
Свічі Місяць ще допомага.

Срібним сяйвом омиті тіла
Віддаються в обійми сваволі,
Забирає в полон неземне почуття,
Нас коханням пов"язує доля.

Пристрасть вже розпалила вогонь,
І крім нас вже нікого нема,
І під дотиком наших гарячих долонь,
Розтають розігріті тіла.

Ніби в мареві снів
Від двох тіл наших тінь
Розпливається наче вода,

Без ніяких затій
Чи корисливих мрій
Переплелися наші тіла.

Лиш п"янкі почуття,
Їх густий аромат
Переповнює наші груди.

Лиш незвичне тертя,
Є всередині нас
Що гріхом називають це люди....

2009

Десь дівається день, в небі місяць жевріє...
Прокидається ніч по ту сторону стін...
Десь будинок той є, де збуваються мрії,
Серед вулиць вузьких, між туманних обійм...

Куди ділось те світло, що вказує шлях?
Що ми будемо далі робити
З болем в серці, що наче той встромлений цвях,
Відбиває в нас здатність любити?...

Просто прагнути чуда - для нас вже не нонсенс,
Це вже краще ніж горе з розбитих надій.
Де ж знайти той чарівний будинок під сонцем
Серед інших, холодних, небесних світил?...

По ту сторону стін ніч продовжує жити...
День скінчився давно...прокидаюсь...зоріє...
Скільки треба ще вулиць мені обходити,
Щоб знайти той будинок, де збуваються мрії?...

2009

Ти пішов...
Знову серце забилося в такт,
Очі сяють тепер яскравіше!

Ти пішов...
Я залишилась жити, це так,
Я люблю це життя ще сильніше!

Ти пішов...
Ти нарешті покинув МІЙ світ!
В тебе інша тепер, я це знаю.

Ти пішов...
Не важливо усе це мені,
Хоч недавно казав ти: "Кохаю!"

Ти пішов...
Іодненьким цим фактом я тішусь,
Хоч останні слова твої досі слух ріжуть...

Ти пішов...
Я нарешті уже не твоя!
Залікувалися спогади часом.

Ти пішов...
Та настала й без тебе весна,
Веселіша, ніж ми були разом.

2009

мені би сьогодні важкого меча і пляшку
і чорних чортів напоїти
а потім роздерти
сніги як і я відверто прямують до смерті
під радісну пісню дурної весняної пташки

розхристана ніч кидає голодний погляд -
вгризається в місяць
виє на час на простір
слова що на смак і на дотик здаються гострими
лишають у горлі тонкі як од шовку розрізи

ти віриш у втечу ти думаєш Там зустрінуть
зігріють вином загорнуть в овечі шкури...

...ретельний годинник залишившись круглим дурнем
нервово в куточку гостритиме чорні стріли

Приходь додому, в наш маленький спокій.
Я зацілую сум твій, губи, рани.
Хай не лякають нас ворожі кроки,
Не бачать мами.

Відкинь кастет, я витру кров з манжетів,
Помию коси в череді і м’яті,
Сховаю у серванті пістолета
І підем спати.

Жилаві руки, і пульсує в скронях.
Ти на часинку у своїй фортеці.
Щока – як жар, рука в твоїй долоні.
А ти - у серці.

Шалена перекупка - пристрасть підмішую в ніжність.
Торгую думками ,розгортаю стрічечки мрій.
Метеликам сумно. Вони викликають розбіжність
І вже поміж нами розлито отруйний напій.

Малі серіали у вікнах .Мені не дістати
на продаж ілюзій і радощів – тільки нудьга.
Обабіч обличчя конають комп’ютерні грати
А там , на стіні ,знавіснілий уламок Дега.

Платівкою щастя закриюсь сьогодні від світу,

Косметика «Ейвон», поличок залізні хребти.
Розсипане сонце – остання істерика літа.
Як добре ,що поруч зі мною здивований ти.

Що ти, заспокойся, - це лиш вітер
Горнеться світанням до вікна,
Обійма в саду пожовкле віття,
Маревом сполоханим зника.

Голос мій – тобі далекий гомін,
Відчай мій – в тобі кривавий слід.
І кружляє віхолою в домі
Безнадія стільки сотень літ!

Що ти, заспокойся, - це лиш вітер,
Давня сповідь вічних покаянь,
Та нема пекельніших на світі
Дивних слів приречених зізнань.