Плинність часу, як зашморг на шиї годинників.
Як сльози і рани на щоках вчорашній подій.
І з ритму збиваються люди і стріхи будинків.
Від плинності часу страждає тайфун-буревій.

У вчорашній вечері немає смаку відчайдушності.
У сьогоднішніх чашках засохли кавові рештки.
Монета вже кинута – і вибору не позбудешся,
Бо й плинність дарує на вибір орли нам і решки.

Навіщо втрачати себе у чийомусь просторі?
Коли ти уже й не згадаєш, де дім і свобода.
Забуду розбити на друзки я зорі прозорі,
Бо плинності часу вони ж бо і не перешкода.


20.01.2011

По голубих дорогах неба
Уже вертають журавлі.
Котрийсь із них листа від тебе
Приніс сьогодні на крилі.
Короткий лист, як та записка
Серед уроку: - Відчепись!..
Розчарування гіркий присмак
Ще довго юне серце гриз.
Я червонів і вперто очі
Ховав від сорому в журбі,
А на перерві саме клоччя
З листка того в портфель тобі
Жбурнув при всіх і гордо вийшов,
Щоб десь хоч трохи поревти.
І щоб не бачить, як навмисно
Смієшся радо іншим ти.
Пройшли роки. Проте забути
Мені чомусь не довелось
Кохання перший світлий смуток,
І тих записок цілий стос.
А це ось лист... Всього три слова…
Мов сніг у травні на землі.
І за вікном курличуть знову
До мене радо журавлі.

Знову посмішки в'януть у серці моїм,
І терпець перевершує вінці.
Над холодним проваллям безмежним твоїм,
Стоїмо ми із тінню в одинці.

Знову б'ється душа перед замком твоїм,
Не зупинить її навіть сяйво червінців.
тільки мучить сумління у тілі моїм,
Що, як цьому немає ні краю, ні кінців?..

Знову посмішки в'януть у серці моїм,
І терпець перевершує вінці.
Над холодним безмежним проваллям твоїм,
Стоїмо ми із тінню в обнімці.

літо 1990

Злість знову рветься на папір-
забудь,мовчи,не треба реплік!..
в проміннях срібнозолотих
ти в моїх вуст неначе степлер.

Чийсь вірний ти, та ж досить мрій!
Безкарно лицеміриш в очі...
примітивізмом своїх дій
мою байдужість мов зурочиш.

З азартом дивишся.Здаюсь.
Де перемоги-став відмітку.
Заплачу гірко,розвернусь.
Я знов попалась в твою сітку.

27.01.11

Європа вже давно переселилась
з печер у комфортабельне житло.
А ми все в мАзанках побілених тулились –
п’ять тисяч років наче й не було.
Так само орем землю, жито сієм,
горшки так само ліплять гончарІ,
в лугах траву коровам косимо на сіно.
Так само в сЕбе ми не головні…

Роками тЕрплять, терплять люди
знущання й кривди від царів.
Герої все ж знайдуться всюди,
й царів спровадять до катів.
Але й герої мають вмерти.
Живий герой – стає царем,
вождем, міністром, президентом,
а ми рабами знов стаєм.
Так що й лежачих часто б'ють,
або ще й ноги обітруть.
А скорбь-печаль не зацькувати,
бо мабуть в ній буття вся суть.

Терористичні акти…
Вибухи у Росії…
Не втомлюються плакати
люди. Число Звіра…
Б’ються сто чи
тисячу століть…
Людські очі –
сльоза стоїть.
Кригою, кайданами
скуті гарно…
Заповіді зламані.
Машутіна Ганна…
З Москви в Одесу:
смерть обуджати.
Зрізали пейси,
імшедь – ножами…

Зосереджені личка
пірнули в розкрилені зошити
і на кінчик пера
повсідались бджолині думки.
Навіть ранок принишк,
аби учнів моїх не стривожити,
що над твором оце -
залюбки!

Любий вересню мій,
з понеділка дзвениш до суботи.
Юний вересню мій -
березнева ж довкіл дітвора!
В класі радісна тиша,
в класі збуджене дійство роботи:
ластів'ятами очі -
це ж їм у дорогу пора.

А залишусь один,
скрикну птахом за вирієм їхнім.
Буде совість моя
з ними, наче невидима тінь.
Там невдачі мої -
а навчити їх краще я зміг би!
Там і втіха моя,
і надій полохка золотінь.

Зосереджені личка
пірнули в розкрилені зошити...

эта корявое краснописание, обряженное в стихотворенье,
может, кому-нибудь пригодится в качестве бальзама на душу.
когда заорет она и начнет казнить любовь на мгновенья, -
спектакль воспоминаний блеснет красивой короною мужа,
она прошепчет: Отче наш» и вытащит голос наружу.

станет вдруг белой вороною, закружит вдохновеньем,
окурком, что кто-то жадно добьет и присядет устало,
сладким вареньем клубничным, или июльским соленьем,
оно хоть и не лечит сомненья, но трезвит разогретые планы.
по плану будут облака раскрошенные на подушке диванной.

и какого цвета должна быть на сердце щепотка правды?
цыганским вымыслом насквозь, как пуля лихая навылет,
она отвернется, пряча полную грудь любви, Боже правый!
кидая глазами солеными в глаза, словно цветочной пылью,
незамеченным паучком повиснет в компьютерной паутине.

ГОрода, что словно рыба, еле живой , лежит на блюде,
где давно она в едком облаке невозмутимого адреналина,
приклонит голову на плече, не понимая, что в зрелой шутке
надышали алые паруса на на перину из повести дядюшки Грина.
теперь ей, грешнице и осталось всего,-
отведать яблочек чудных!

Це ж тридцять три чоловіки,
а з ними й дядько войовничий
вертаються з Москви-ріки
у водний свій притулок звичний.
Їх обладунки, мов вода,
ось-ось спадуть, хоча й сталеві...
Кремезні хлопці, та біда,
якщо з'ясується, що... геї.

27.01.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Зачарована
твоїм поглядом,
твоїм подихом,
терпких вуст смаком,
розчиняюся
у хмільних думках,
у твоїх руках,
під твоїм крилом.

Заворожено
зупинився час,
вистиг день, погас,
тиша, аж дзвенить,
колисковою
тільки серця стук
тільки легіт рук,
в цю блаженну мить.

2011

Ховає сміх у вус пан Біг:
Лишивши білий слід,
Під носом чорту перебіг
Дорогу чорний кіт.

Спинився чорт - ніхто не йде,
Ну хоч кого поклич!
А час летить, а час не жде –
Закінчується ніч.

Ось-ось о вранішній порі
Озвуться у півсні,
Немов зозулі з дзиґарів,
Із курників півнІ.

Нервує, й ратицею, щоб
Прискорити думки,
Шкребе потилицю і лоб,
Аж прискають зірки.

Невкрадений, по другий бік
Підморгує мені
Веселий місяць на стовпі,
Як глечик на тині.
12.2010

Де хрести із зіниць обважнілих
Виповзають на празник презлих -
України шрамоване тіло
На веселім торжку.. розп"яли..

Там святині занесли в заставу...
Там над селами ворон вита...
Там гортані могил -нашу Славу
Вже закляпив гарячий метал..

Там сміються і плачуть завії..
Чорні мари...ясні кочії...
Тополята у саванах білих
На коліна упали й.. зомліли..
Проводжаючи в небо ЇЇ...

Тюльпанів келихи червоні
Морозять руки. Наче сніг
Тримаю довго у долонях,
Щоб потім кинути до ніг
Зів’яли квіти. Не судилось
Торкнутись їх твоїм устам.
Тюльпанів келихи розбились.
Це не на щастя. Ти – затям!..

Стану сонцем, щоб тебе,коханий, гріти.
Стану зливою любов на тебе лити.
Вітром стану, обійму тебе красою.
Твої сльози змию ранньою росою.

Перетвориться моя любов весною.
Буду ніжною для тебе, чарівною.
Перетвориться моя любов на літо,
Пронесеться палко цілим світом.

Потім, осінню тебе я заспокою,
Проведу по тілу ніжною рукою.
А зимою весь твій смуток заморожу
Я для тебе все зробити зможу.

Плакати тобі я не дозволю,
Подарую твоїм мріям волю.
Будеш ти сміятися, радіти,
Буду я для тебе, милий, жити.

Сильною, моєю лиш, палкою
Міцно обійму тебе любов'ю.

Запряжу коня баского
І до милої помчу.
Ой не легка путь - дорога,
Аж сльозиться ув очу.

Скачу полем, мчу гаями,
Із листочків п'ю росу,
Все, що було поміж нами
Чистим спогадом несу.

Геть, вовчиську, із дороги,
Чи ти любої не мав
І у полум'ї тривоги
З рук убивць не рятував.

Не шипи в пилюці, гаде,
Не крадися до копит
Чи не брався ти до ради,
Як губив гадюки вид.

Не носися , чорний круче,
Понад гривою коня,
Чи без милої не мучивсь
Ти хоча б одного дня.


Сонцю, грій мені ласкаво,
Недалеко дім її,
Скачуть коники у травах,
Мруть од млості солов’ї.

Заворот, подвір’я, ясен.
Сад без пісні… квіти мруть…
Те, чого не сподівався,
Вістрям вдарило у грудь.

Недаремно норовився
Кінь , як я його спиняв,
Бив копитом хмиз і листя,
Рвав на клапті щіть отав.

Чув, сердешний, моє горе,
Знай, - розумна німина! -
Став понуро, землю поре,
Мовби гробу прагне дна.

Я піду за перелоги,
Відшукаю любки слід,
На стежину, на дорогу,
На місточок і на брід.

Почекай на мене, коню,
Світе милий, почекай, -
Я із серцем у долоні
Полечу за виднокрай.

27.01.11.

Мені кажуть: «Живи!»,
Мені кажуть: «Люби!»,
Ти пішов… Ну до чого все це?
Мою душу привив,
Мої мрії любив
І розбив на шматки моє серце.

Ну для чого Земля
Коло сонця моя?
Не зігрів мене промінь зимній!
І цей лід устромляв,
Ком у горлі стояв
Як ішов ти твердий, мов кремній.

Я боялась іти,
Не хотіла води
І не знала як серце б’ється,
Коли ти вже не ти…
Так від тої біди
Дощ з очей, мов із неба ллється.

2010 рік

Мчиться поїзд, мчиться вдаль
Чітко визначеним шляхом.
Лиш вперед… І тільки жаль,
Жаль розвіюється з страхом.

Ціль безумна, непроста
І вперед лише дорога!
Визначена прямота.
Те, що втік - це перемога?!

Очі заглядають в серце,
Погляд - сильний і стрімкий.
Де ж воно тепер усе це?
У минуле шлях тяжкий...

Біля ніг весь світ валявся!
Наплювать було на всіх!
Рвав серця, з життям кохався.
У стрибку – могутність ніг!

Як могла не полюбити
Вас за танець, волю, рух?!!!
Все життя за мить прожити!
Зміг підняти рухом дух!

Не здавався, не вагався!
Лиш отримував і брав!
З вітром в легкості змагався,
Спокій серця світу крав.

Все робив не як усі –
Танцював, кохав, дивився!
Почуття тримав в руці,
Плакав, рвав… Із звуком злився.

А коли побачив вечір,
Сонця захід крізь бокал –
Опустились мужні плечі,
Вже не слухалась рука.

І ціна була заплачена!
Не забуде Вас цей світ!
Тим недугом тяжким схвачений
Згас, пішов в зеніті літ.

І на плівці з новим кольором
Стрибок волі – стрімкий рух!
Танець, сила, погляд з гонором
І незламний, сильний дух!

Назвися псевдобогом для тупих,
Де всі твої нестримні Афродіти
Не бачитимуть цінностей простих,
Бо пиху свою нікуди їм діти.

Назвися псевдонЕлюбом для мене,
Де важко так стискати у обіймах,
Бо треба бути награно шаленим.
А я для тебе – як марА підпільна.

Назвися найщирішим почуттям
без псевдо-, нАпів-, навіть без недО-
Так хочу я зіграти з тим життям,
Де ноти всі прості, як - мі, ре, до…


недо- – наприклад недолюбити, недоцінити…


13.01.2011

Торкнися рукою тремтливо зап’ястя.
В нім пристрасть невпинна жадає на волю.
До губ припади - до святого причастя.
Забудь, що гріхом налились, ніби кров’ю.

Солодким цілунком насить мої плечі.
Жорстоким «не хочу» тебе не скараю.
Забудь все на світі, усі інші речі.
Ми вдвох – ти і я… Пощад́и! Я благаю!

Але ти не чуєш, караєш і далі.
Цілуєш, шепочеш на вушко бажання.
І тут ніби вибух... Злетіла у далі,
Де спокій в душі і невтомне кохання.

17.11.2010

Всесвіт повен світла та екзотики.
Тут усе - незвичне і чудне.
Бавляться квача вербові котики,
виглядають сонця між планет.
Дивляться на нас очима світлими,
туляться до теплої руки,
так, немов запитуючи: з
Звідки ми?
Хто є ми - рослини, чи зірки?
Вгадують в очах жадану відповідь.
О, не бійтесь, котики, людей –
ми тутешні,
правда, трохи вітряні…
Ех, який чудний весняний день!

Ладан молодої лободи,
злагода розчулених долонь.
Солов'їне соло слободи
облива остиглу оболонь.

Мліють заколисані сади,
розпашілі товпляться слова.
Вилиском вабливої води
довгождане диво дозріва.

Тут ще туман,
тут зараз сум і спокій,
нечутно так
відходить з серця ніч.
Дерева
втаємничено-високі
і тіні
невмолимо-зусібіч.
Мій світлий!
тихо,
безшелесним звуком
холодна обсипається трава,
минає ніч,
і ця минає мука -
я не сама вже,
хоч ще тут - сама.
Над нами
сонце
вже встає - не сердься…
І біль, і сум, і цей туман - мине.
Не розіб'ється
в нас
вогненне серце -
розбити можна тільки кам'яне.

Безсмертного подвигу
гідні обранці -
не просто собі відчайдухи.
Ті триста вкраїнців -
не триста спартанців, -
ще діти, хоч велетні Духом.

Хтось, може, леліяв
рядки непочаті,
а хтось - почуття недоспіле...
Хто знав,
що легенда повториться в часі,
що будуть і в нас "Термопіли"?

Супроти навали -
лиш горстка, лиш триста -
Вкраїни остання надія...
Як цвіт, розтоптала
смерть люта, плечиста
юнацькі розвеснені мрії.

Зима над кривавим побоїщем
стерпла,
прикрила останки габою...
Напевно, крізь сніг
аж до сьомого пекла
земля просочилася кров'ю.

...Зібрала тіла,
мов надії осколки,
Могила свята над горою:
Іванки, Романки, Степанки,
Миколки,
Михайлики... - юні герої.

Що пам'ять про них -
знаменО і знамення,
багнистій душі не збагнути.
...Повік
матерями голублені ймення
зрослися із назвою Крути.

27.01.2008

Коли печаль очей твоїх торкнулась
І сльози полилися просто так,
І стало сумно...Пізно схаменулась!
Минуле не повернеш аж ніяк!
Мобільний твій мовчить, ніхто не дзвонить,
А сльози ллються, тануть на щоках.
Ну, як собі посміла ти дозволить
Втонуть в його чаруючих очах?
Між вами тиша, тиша телефону,
Вона, як прірва, як глибокий ров.
Печаль сіріла, стала нудним фоном...
А де ж ота рятуюча любов?
Що відбувається? Ніхто не знає.
Життя - це загадка, не просто так.
А чи знайде той, хто завжди шукає?
Чи щось віщує випадковий знак?
Ну, хто пояснить, що таке кохання?
Як у житті його не загубить?
Це щастя, радість, біль, розчарування?
Любить і жити, жити і любить.
Кохання, кажуть, треба заслужити,
А, як же ж, як? Не знає це ніхто.
Чому без нього так печально жити?
Хто він без тебе, ти без нього хто?
Немає відповіді, лиш одна печаль,
Печаль і сум із важкістю зітхання.
А на щоках сольоних сліз кришталь
З очей, що заслужили на кохання.

2008 рік

За лісом – поле,
Життя там скінчив
Сьогодні.
Така вже доля
Мій шлях призвів
До безодні.
Я лежав і не дихав
На холодній землі,
Вже не застудитись.
А колись крокував
В непрозорій імлі
Легко так помилитись.
Вітер щось наспівав
І посипався сніг
Притихло...
Я ж лежав як лежав
Моє тіло до снів
Вже звикло.
Так багато проблем
Різноманітних загроз
У світі.
Мудрість давніх давен
Потребує метаморфоз
І квітів.
Не буває доріг
взагалі без турбот,
Навіть автомобільних.
А якщо не зберіг
Щось і втратиш от-от
Так будь сильним.

Як стріла промайне життя,
Бо немає зупинки і вороття.
Але краще стрілою у полі упасти,
Ніж пробить чиєсь серце й життя з нього вкрасти!

11.04.2008

Мої содоми і гоморри вкладають спати дитинчат.
Умінню жити не навчать. Уміння вмерти не оскаржать.
І хто тепер тобі розкаже, про що оті старці мовчать?
Одне обернення назад – стояти тут до смерті стражем
чужої плоті, в’язнем тіл, твердої хіті гордим прахом,
старим прокуреним легеням кисневим втомленим ковтком.
Втішайся купленим квитком, немов пігулкою від страху.
Від снів про неминучу мряку довіку бігти чорним псом
по недоторканих снігах, розкритих жменях Водохреща.
Зупинка ця така конечна, мов перехід на вищу ртуть.
Намиста срібного разок. Тебе урешті-решт оплещуть,
мене ж – камінням в сіль заб’ють.
2011

Я збентежена? О ні!
Дорікай своїй дружині.
Те, що бачиш на мені,
не лежати має в скрині.
Приверта увагу три -
цілих три моїх прикраси...
Ювелірні кольори
і обидві в блузці маси!

26.01.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Мені здається: місяць – сонний,
Не світить вже, не видко зір,
З-за сірих хмар багатотонних,
Що заліпили неба двір.

І день тоді не той, що завше,
І ніч занадто довга нам...
Чому зима, не завагавшись,
Вросла снігами коло брам?

До того ж заспані дерева
Тужливо скаржаться мені:
„Тепло відчути є потреба,
Доволі бути вже зимі.”

Та й на душі доволі сумно
Від заморожених льодів...
Вже час, мабуть, зимі-красуні,
Весні віддати сніп ключів,

Щоб різноквіття березневе
Заграло морем почуттів
І спів шпака біля оселі
Ліниві хмари розтопив.

Була тут!.. Безсумнівно, я знаю...
Стихли кроки її за дверми.
Що робив? – Пригощав гостю чаєм,
Ласували ще печивом ми.
Хоч її непокоїв не голод,
А сховатись прийшла від дощу, -
Я гостей своїх завжди до столу
Запрошу і чим є пригощу.
Я і з ними не маю мороки,
Були в мене їх цілі гурти.
Розпрощались... Пішла... І неспокій,
І думки неспокійні – де ти?..

I.

Эту панельность женщин и стен
с Божьего сервера город скачал.
“Мы вне обиды” – пел тесноте.
Мы вне себя, если вход без ключа.

В битах и байтах гласность раздел,
стих выжигая на диске Луны.
Мастер нажатия кнопок, ты где?
Рушится мир виртуальной страны.

II.

Вирусный червь, отъедаясь в метро,
с ветки туннельной сдувая шрихкод,
переварил вновь усталости ток
и перевёл на безмолвие легко.

Эти ресницы рекламных щитов
ночь не сомкнёт, но глазами не съесть
жёсткость бумаги и краску. Зато
есть право верить и шанс не подсесть.

III.

Не по карману мне пища богем.
Если не сплю, то не делаю вид...
Тонкость иглы не решает проблем.
Вот ваше детище – лес пирамид,

поприще ртов, что себя продают
чаще за лай и любезность царей,
чем посвящая лакейский свой труд
тем, кто бы жизнь эту сделал добрей.

IV.

Память хранит завещания код.
Только забыты пароль и ходы.
Бегает мышка. Глаза, словно кот.
Дождь проводной. Интернетной воды

полная сеть, но ни грамма души.
Ночь просидел у окна и ловил
жёлтые смайлики в папку-кувшин,
капли глотал виртуальной любви.

V.

Стойка, как стройка – стой или строй
взгляды на жизнь при желании выжить.
Сколько стремлений, лжи за игрой?
Если б не ночь, Бог казался бы ближе

тем, кто мечтал быть Им для других
глобус пытаясь поймать в свои сети.
Есть у поэта родина – стих,
где проживают Правда и дети.

26 Января 2011

Із Корзо в потойбіччя мігрував ти,
У ірреальність стежку прорубав;
Вдягнув містечко у химерні шати,
На струнах смерті голосно заграв.

Поставив тему в пів-четвертий вимір,
Де жінці крила ревність обпалила...
Вона страждала, мучилась невинно,
У ніч їй стала пропуском могила.

Твої герої всі непозитивні -
Звичайні люди, що без німбів і без крил.
Живуть життям розмірено активним...
Ти їх реальними в фантазії створив.

2011

Де наш дім?
Чиїх батька та матері діти?
Розгубились по світу,
як краплі у морі води...
Сном земля, по якій
вперше вчились ходити,
дивним сном ті пісні,
що колись колискові були.

Сном та стежка,
що слалась аж ген від порогу
цілувала шовкову
ноженят запашну білизну,
із якої рушали
в далеку дорогу,
пам'ятати клялись
рідну неньку - свою сторону.

Юність сном,
і кохання, і перші цілунки.
Цвіт весни чарівний
і духмяних садів аромат...
А у матері серденько
б'ється так лунко -
жде своїх ластів'ят:
“Повертайтесь, кохані, назад.”

2011

Милий хлопчику веселий, усмішка твоя сяйлива,
Не проси такого щастя, що отруює світи,
Ти не знаєш, ти не знаєш, скрипка ця – химерне диво,
Що таїть в собі жахіття, від якого не втекти!

Хто її хоч раз увізьме у свої владарні руки,
Для того навіки щезне безтурботне світло днів,
Духи пекла полюбляють чути царствені ці звуки,
І вовки скажені бродять по дорозі скрипалів.

Цим дзвінким, безжальним струнам треба плакати й співати,
Вічно має битись, витись збожеволілий смичок,
В завірюху та під сонцем; під бурýном білуватим,
І коли палає захід, і коли на сході бог.

Втомишся і гру сповільниш, і на мить утихнуть співи,
Ані подихом, ні криком не продовжиш свою путь,
І вовки скажені миттю кровожерно пустять слину,
В горло вчепляться зубами, груди хижо роздеруть.

Зрозумієш ти, як злобно насміялось, що любило,
В очі гляне запізнілий, але владний острах-крук,
І тужливий смертний холод обів’є, мов саван, тіло,
Наречена заридає і задумається друг.

Хлопче, далі! Тут не знайдеш ти безпеки рятівної,
Та я бачу – ти смієшся, очі сяють звіддаля.
На, тепер і ти володар тої скрипки чарівної,
Славу віднайди у смерті, лютій смерті скрипаля!

Як хвіртка знайома тихесенько рипне,
Зрадливо мій голос отерпне, охрипне.

Не зважу. Наважусь. Зайду відчайдушно,
Щоб стало на серці і свіжо, і душно!

Зухвало скажу тобі, дивлячись в очі,
Що більше не зможу так, більше не хочу

Без тебе, ласкавко, ні їсти, ні пити...
Та ж як цей поріг мені переступити?

Милый мальчик, ты так весел, так светла твоя улыбка,
Не проси об этом счастье, отравляющем миры,
Ты не знаешь, ты не знаешь, что такое эта скрипка,
Что такое темный ужас начинателя игры!

Тот, кто взял ее однажды в повелительные руки,
У того исчез навеки безмятежный свет очей,
Духи ада любят слушать эти царственные звуки,
Бродят бешеные волки по дороге скрипачей.

Надо вечно петь и плакать этим струнам, звонким струнам,
Вечно должен биться, виться обезумевший смычок,
И под солнцем, и под вьюгой, под белеющим буруном,
И когда пылает запад и когда горит восток.

Ты устанешь и замедлишь, и на миг прервется пенье,
И уж ты не сможешь крикнуть, шевельнуться и вздохнуть, —
Тотчас бешеные волки в кровожадном исступленьи
В горло вцепятся зубами, встанут лапами на грудь.

Ты поймешь тогда, как злобно насмеялось все, что пело,
В очи глянет запоздалый, но властительный испуг.
И тоскливый смертный холод обовьет, как тканью, тело,
И невеста зарыдает, и задумается друг.

Мальчик, дальше! Здесь не встретишь ни веселья, ни сокровищ!
Но я вижу — ты смеешься, эти взоры — два луча.
На, владей волшебной скрипкой, посмотри в глаза чудовищ
И погибни славной смертью, страшной смертью скрипача!

2 декабря 1907 года

Вже так багато поступів невлучних,
Число велике кроків невпопад,
І рясно аж від помислів беззвучних,
І озиратись часто став назад.
Призвичаївся жити без любові,
Навпомацки, навприсідки, навгад.
Десь сокровенне загорнув у слові,
А виставив буденне напрокат.
Зітхаючи у сутінку печалі,
Міліючи в квапливості руки.
В невідані просовуючись далі.
Без сенсу зводжу тлінні поверхи.
Колись пожну, теперечки що сію.
Зберу десь там, й на тік його подам.
В снопі достатку матиму надію,
Бо ж намагався ...
не аби-но як...

стара карга, білявка із «динамо»,
ханжа, повія, сіра миша, відьма... -
чоловіки ярлик на кожну даму
вхитряються прилаштувати притьмом.

а кожна жінка – загадка і гадка,
не до кінця прочитана сторінка.
це вам не на долоні, рівно-гладко,
а дивна ява із мінливим лінком.

не вірте оку, вуху – надто просто...
у воду ж – ризик, не спитавши броду,
не вимірявши, відповідно, росту.
але прийде і це уміння, згодом.

Пророчица сказала:
"На жизненном пути,
Все пополам дели",
А вслед судьба смеялась,-
Постой, не ухади,
Возьми в дорогу счастье,
Как милость от судьбы...
Годы все летели,
Листая Книгу жизни,
Страницы горькой -
Моей судьбы,увы,
Не находилось,
Крохи счастья,
Для поддержания,
Спокойствия души...
И непрочитанная Книга,
Осталась "чтивом",
На столе- в пыли...
Открыл бы Кто-то окна,
Впустил весенний ветерок,
Луч солнца золотой,
Нарушил бы покой,
Перевернул листы,
И нежным шепотом,
Листвы, он прочитал -
МОИ МЕЧТЫ...

Ти прости
Оті листи
Серце хоче ясноти
В них по суті
Я - не я -
Тарабарщина моя
А насправді
Я волію
Оживити нашу мрію

Повернуся навесні
В голосні
Гаїв пісні
І на личенька красу
Принесу
Душі росу
Пензлем слова
Кольоровим
Окроплю завіт любові

Геть печаль
І серця сталь
Нас кохання кличе даль
Травень ярий
Млості чари
І сльози кришталь…

Життя - не завжди бездоріжжя.
Десь помиливсь,
десь маєш рацію.
Хтось проти течії пробився,
а я - приймаю ситуацію.
Нехай, як є.
Там буде видно.
Що від таких, як я, залежить?
Ні, це не доля мене кривдить,
це від хандри хронічний нежить.
Це просто ліньки роздивитись
промінчик сонця,
що для мене
сьогодні вперше народився,
у душу сиплячи натхнення,
щоби життям насолодитись,
буденних справ
важкою працею.
Як є. Прийняти і простити.
І відпустити ситуацію.

2008

Я трудилась...
Я зморилась...
Он з камінням тим носилась.
На дизайнера збиралась -
певно, з морем щось не склалось!

26.01.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Із дотиків лавинних
Ми творимо вселенні,
В яких лиш я з тобою —
Безмежжя і любов.

І нас — творців нестримних —
У мандри нескінченні
солодкою жагою
манить кохання зов.

На пишних покривалах спалень королів
припали пилом безсоромні ласки.
Екскурсія недорого оглядини гріхів,
прохання "не торкатися до маски"

Підступністю солодкою завіси не затягнуті
ШПАРИНИ ПРОСЯТЬ "ЗАГЛЯДАЙТЕ ПИЛЬНО"
Туристи з марева до істинності прагнуть,
Вони ж до об'єктивності не схильні.

Затерта міць на зброї пахне потом,
тунелі вогкістю пронизують кістки.
Обпечені давно заскнілим гнотом,
туристи вперто йдуть на спалені мости.

Фальшива зацікавленість картинами,
що у XV були за шедевр,
в мистецтві тільки-но відкритими вершинами.
Про них забули...не в ціні тепер.

Контрасти ріжуть очі сильно,
від КИМ я Був і Де межа?
Та королі давно вже вільні
А ТИ?

Она была колючая, как роза,
Ведь каждый день давался ей с трудом,
А по ночам ворчала от артроза
Совсем одна – с наперсником-котом...

Лелеет память: звуки Мендельсона,
Надёжный тыл, новорождённый крик,
Смех малыша – игривый и смышлёный, –
Как высший смысл
И радость,
И родник...

Но всё ушло, исчезло, испарилось:
И дом, и жизнь – зияюще пусты,
И лишь она – колючкою застыла
Среди людской мышиной суеты.

Уже ли всё?
Уже ли всё напрасно?
И больше ждать и верить проку нет?
Остыл очаг.
Зачем рассвет не гаснет?
Простой вопрос и
Каверзный ответ.
20.01.11г.

.. Там лілеї цвітуть ,
Соловейки ночами ридають
І тремтить від жаги
Наших мрій гомінка течія..,
Там в заснулих гаях
По забутих стежинах блукає
Таємнича Мадонна моя...

..Буйно сходять хрести
На попалених нивах ілюзій..
Чорне сонце повстало
Й ридає, голосить, сія...
Там спинилася Ти ,
Як верба в зачарованім лузі -
Україно трагічна моя...

Яблука на першому снігу
радо зустрічають перехожих.
Бути не привітними не можна
яблукам на першому снігу.

Срібним смутком ранньої зими
сповнюються і сади, і ріки.
Тільки, як з тобою нам зустрітись
в тихім смутку ранньої зими.

Скільки ще на березі чекань
нам збирати яблука і груші?
Скільки заколисувати душі,
вгадуючи долю по зірках?

Білий сніг сідає на плече,
наче птах, що збився із дороги.
Зазира мені у вічі строго –
поглядом рубає, як мечем.

Крадькома зривається із губ:
Де ти, моя пташко перелітня?
Тихо. Усміхаються привітно
яблука на першому снігу.

Чорний терен білим цвітом замело.
Проводжало хлопця в армію село.

І троїсті, і сусідова гармонь,
І дівочий несміливий хміль долонь.

Перед світом сіла мама в головах
І ніяк наговоритись не могла...

Все від сльози: і тінь її, й печаль.
І ніч давно своїм накрила тілом
Вогонь свічі і струшену вуаль
З очей і серця. Тільки крила,
Що Ангел поспіхом не взяв,
Світили сяйвом святості і дива.
---------
Іду на прощу, наче під вінець.
І небо покриває мої коси.
Несу ікону, а на ній – Творець
Про щось у мене тихо просить…
Усе це сон, бо чую – десь
Ранковим криком півень стоголосить.
----------
Прошкую боса з підписом “Душа”.
Хтось кине хліба, ну а хтось – копійку.
Та світ мені не винен ні гроша
У цім житті, закутим в слово “гірко”.
У цім житті, де кожен - сирота,
І світу тінь сприймається за світло.
Подайте, люди, дрібочку тепла:
Душа бажає душу відігріти.
----------
Ця жінка, схожа на колосся,
Прийшла до мене уночі.
Чи так було, чи то здалося –
Кричали лячно павичі.
І цокав маятник у скронях,
Немов годинник на стіні.
А під вікном, неначе сонях,
Всміхалась жінка… Уві сні.
---------
День вперто тиснеться в кулак,
немов бродяга в хату.
Давно нечесаний, патлатий,
уже забув і хліба смак.

А на столі парує борщ
і міцно пахне м’ята…
У тім кутку – Ісус розп’ятий
і я під ним…
Як бомж.

(2000)

Ось і діждався я із вами

Нарешті справжньої зими.

Завія пружними вітрами

Тче білосніжні килими.

Посеред двору кучугури

І перемети на шляху.

Хто на авто – сопе в зажурі,

А дітлахам негода – тьху!

Летять із гір уже санчата,

Неначе кулі у яри.

Іти не хочеться до хати

Малим до пізньої пори.

Мабуть, я сам на лижі стану,

Ось лише вщухне заметіль.

Зима у сніжному тумані

Собі вимощує постіль.