У своячениці Білки
Зайці грали у сопілки,
А зелені коники
Дзенькали у дзвоники!
Круторогий дід Баран
Бив щосили в барабан!
"Ех,раз! Іще раз!"-
Заспівав бобер Тарас.
Навіть тітонька Сова
Щось тихесенько співа.
Галасливі дві сороки
Узялися дружно в боки,
І здається, що й ріка
Затанцює гопака!
Знають гори і долини,
То у Білки іменини!

2011

Фальшиві посмішки,
Фальшиві почуття,
Під масками
Проводимо життя.
На попелищі
Дотліваючих основ
Фломастером
Малюємо - Любов.

За істину
Приймемо без вагань
Все, що дарує
Здійснення бажань,
А на табло
вже засвітивсь рахунок -
Твоя душа!
То був фальшивий подарунок!

2011

Вечір, зорі дишуть в спину,
Я ж думками в мрію лину!
В танці крутяться слова,
І душа співа - співа!

Ось лягає на листок
Мій віршований рядок!
Подивилась. Почитала.
Щось не те душа співала...

Й там не те, і там не те,
І отам усе пусте!
Ще подумала з годинку...
Написала про хатинку,

Виправляла тут і там,
Щоб сподобалося Вам!
Ось лягає на листок
Котрий вже новий рядок!

Так, тепер здається гарно!
Не пройшла робота марно!
І співає знов душа!
В інтернет пишу вірша!

Ось тепер оцінять дар!
Маю перший коментар:
- Й там не те, і там не те,
І отам усе пусте!

2011

Новий день за вікном
Засліпив тебе трохи промінням
Сонця, й так аскетично зігрів.
Від байдужості знов
На тобі пристає павутиння
І вбирає в себе колір днів.

Ти на дотик тверда
За тобою – стіна аргументів
Сперечатись давно пропав сенс,
Всі слова – як вода
В порошковому клеї «моменті»,
Лиш загуснути можуть і все.

Як колись, пригадай…
Ти була така ніжна, тендітна,
Чиста, як паперовий листок,
А тепер вже не та,
Тепер вже чужа й непривітна, -
Не впізнав би за крок.

Власне, винен я сам, -
Менше став приділяти уваги,
Перестав вирізняти лице,
Ось і виник цей стан
Від того що забракло наснаги
Переносити далі все це.

І тепер я сиджу
В напівтемні кімнаті оточений
Все тобою й такими як ти.
Не побачить межу
Цього неймовірного збочення
Навіть Сонце, як зможе зійти…

Новий день за вікном
Освітив тебе ледве промінням
І, мабуть, навіть трохи зігрів.
Від байдужості знов
На тобі кляте це павутиння,
Що вбирає в себе колір снів.


Ти, шпалери смуга біла,
Не тримай на мене свою образу,
Багатьом речам ти мене навчила, -
Не повторю цих помилок іншого разу!


12-27.01.2011

помислом
подихом
порухом
світ постав

ніжністю
ласкою
вірою
виростав

ниткою
прядивом
плетивом
почуття

цяткою
зіркою
сяєвом
майбуття

маревом
краплями
росами
знов і знов

зéрнятком
паростком
пуп'янком
у любов

Так довгоплинно час собі тече,
розсіюється леготом у висі,
і чеше спини полонинам лисим,
вимолює, вигукує, рече
черлене сонце, вмочуючи в Тису.

А з піднебесся, онде, навпрошки,
по виноградниках поводарями,
дощі з благословенними дарами
ідуть, і захлинаються стежки,
у відблисках земної амальгами.

Принишк на бадилині чахлій вік,
над бистрі води птах звиває крила,
колиска тут і тут його могила,
і довгих його днів короткий вік,
й безмежна туга, чиста і зболіла.

Тут відгомін і стоголосся днів,
наповнює карпатським трунком води,
і прах, і душі, клени і клейноди,
і вечір тихий, що перегорів,
купають пам'ять з роду і до роду.

Не пиши мені епітафій – мій надгробок покрили плющі.
Не кажи, що самотність – то скарб, бо так боляче то для душі.
Не цілуй мої губи сухі, бо несила надпити водиці.
Не нав’язуй думки не свої, бо так хочеться правди напиться.

Напиши краще прозу в віршах, щоб було з чого спогади скласти.
Розкажи, з чого зроблений сніг, щоб могла я пройтися по насту.
Поцілуй у зіниці цілющі, що дають найпростіші одвіти.
Й зав’яжи мені вузликом руки, щоб на шиї їх в тебе зігріти.

Уривки відчуттів між пауз у мелодій.
Шепочеш: "Не люби..." У відповідь:"Не буду."
Та серце не змогли сховати ми на споді,
І знов для нас звучить ритмічне танго згуби.

Уже не треба слів, і пауз тут немає.
Танцюємо, забувшись, у прірву відчуттів.
Не каюся, бо й так - ти мій,тебе кохаю...
Та й сам ти не моїм... побути не схотів.

Лунають знов слова: забудь, і викинь з серця,
А далі вже дзвінок:"Манюня, повернись..."
Це танго для обох назад не повернеться -
Продовження веде окремо нас в Кудись.

Веселкою виблискуєш в очах,
Вгортаєш світ у вовну із води,
У поглядах дитинно-чисте «Ах…»
Розбуджуєш, мій лицарю. Збуди!

Збуди мене від сірих павутин
Думок, що оплітають відчуття.
Будити так умієш ти один –
Присутністю… У сутності злиття

Твого і тих, що йтимуть по тобі –
Життя… заплутані сліди… Іди.
Твори простори біло-голубі
З кристалів скрижанілої води.

І погляди людські заворожи
Чарівністю, що тихо струменить
Крізь час і нас. В тендітності крижин
Крихких сніжинок вгадується мить.

Холодний ти мій лицарю зими,
Все граєшся із скалками дзеркал…
А знаєш, сніже, трошки схожі ми:
У тихій грі приховуємо шал.

Стара картина на стіні старого замку
Живе по-давньому. По-давньому явля
Красу природи, щільно вміщену у рамку,
Де юна діва пестить немовля.

Мізерні тріщинки поморщили олію,
Мов павутиння розрослись на полотні.
Проте на твір сей нарікати не посмію,
Душа художника в нім вилилась мені.

Хто ж був той геній – не відомо нині,
Та й скільки ж тих імен поглинув час.
А він зостався жити у картині,
Крізь всесвіт барв мандруючи до нас.

Я Тобі ні жона, ні сужена...
Може грішниця не осуджена
із уяви чужої вкрадена,
що людським заповітам зрадила.

Ти ж мені на роду написаний.
В серце ввігнаний.
В розум втиснутий.
І любові не знала зроду я
поміж болем і насолодою.

Чи пороблено?
Чи наврочено?
Мов грозою в полях заскочена
не ховаюсь -
вмиваюсь зливами,
і розгублено,
і щасливо!

Підійму запітнілий стакан
В шумовинні погаслої віри..
І..зведуся назустріч вікам:
Вип"єм, сірі..!

Захмелілі залишим корчми
Навісну хитавицю..
Ви підете у безмір пітьми
Я..втоплюся в криниці ..

Буде вітер по вільхах товктись
Як по струнах..
Буде ношу правічну нести
Світ понуро..

І,можливо, на синім витку-
Диво-днини
Він надиба стакан на піску
Край цямрини..

Зачерпне крижаного вина
Тай.. уп"ється..
І збагнувши ілюзію дна
Усміхнеться.

О, від народження звані синами -
Бути ви я́влені богатирями!
Вистане мужності, сили, і слави.
Ярі віки́ би пишатися вами!
І до пуття здобуття і нестями!..
Але одспівані Святотцями
Чоловіки стають
Горобцями.


2011

«Прощай!» - звучало. Подих затамовано.

Ну от і все. Святкуй своє життя!

А це мовчання – поле заміноване… -

Як схибиш знову – прямо в небуття.

Не має змісту навіть «До побачення!».

Лиш погляд може вбити наповал…

Я тобою навік приречена…

Ще мить. І все. Останній інтервал.

Іще секунда. Фінішна пряма…

«Кохаю», хоч не вирвися до повені!

Ну от і все… Кажи ж, не будь німа!

«Прощаю… Щастя… в полі замінованім.!»

00.26 0.01.11

Ті само старі декорації.
Той само… Вчорашній сніг.
Минуле не має рації.
В минулого мало доріг.

В майбутнього їх – безмежжя.
Дні замітали сліди.
Палала холодна пожежа
І тліли в мовчанні сади.

І сходив на місяць вповні
Божевільних думок чоловік…
Щоб все почалося знову,
Ти на Щастя мене прирік.

І відтоді я вже приречена.
А відтоді минув не рік.
Не чіпайте мене – я мічена –
Я ж і є отой чоловік…

Божевільна, сиджу на місяці,
Розкидаю вчорашній сніг.
Я збирала тебе в колекції…
Повертаюсь… Стаю на поріг.

Не покличеш,.. бо я приречена –
Ти не любити мене не зміг.
Я б тебе у себе позичила –
Заважає вчорашній сніг…

Не має значення – я приречена.
А місяць вповні – мій оберіг.
Замітаю сліди щовечора…
Стежку Щастя слідів моїх…

І півжиття в таких декораціях.
Болюча мітка очей твоїх…
Я ховаю свої емоції
В той звичайний…
…вчорашній…
… сніг…

23.55 29.01.11

„Das letzte Konzerte in Bühne!“ –
Schreien Buchschtabe vor Anschlag…
Am Donnerstag hat man Furore,
Und jeder gedenkt dieser Tag!

Im Rolle romantisch Romeo
Er nehmen Theater Abscheid-
In meine Schicksal er teilnehmen –
Ich habe jetzt nur die Gluck-halb.

Ich möchte nicht vor mich beichten:
Morgen – erste ohne er der Tag…
„Das letzte Konzerte in Bühne!“ –
Schreien die stumm Anschlag…

20:03 22.01.11

І ніби дива вже не жду…
Та ходить тінь твоя за мною,
Як кінь рухливою губою
Мене торкає по сліду.
Вечірня тінь – сльоза-печаль
Нечутно зашпорами зайде
Та ще пекельно нагадає
Не зустрічі, а біль прощань.
Тебе кохатиму довіку,
Тебе чи тиху тінь твою?
Сам дивну казку збережу
І сам віддам любов без ліку.

2011 рік

Я так довго на тебе молився,
я так довго на тебе чекав,
двісті років тому народився,
сто дев'яносто проспав.

І не хочу тебе я втрачати:
у Бога до тебе просився,
так довго мріяв кохати,
так довго на тебе молився!

2010

Вічність
принишкла
перед картиною -
жінка з дитиною!

Нема краси, немає страху й міри
Є тільки досконале почуття
І брак його
Лиш ти
І решта світу.
Світ у тобі
Та ти не в ньому
Ти чужа

Така ти незалежна й самобутня
І дика, і свавільна, і проста
І найскладніша галактична схема
Ти не його
Не їх
І не моя

Така тендітна, ніби зараз розіб*єшся
А падаєш залізним лезом непроломним
І все тобі під силу і нічого,
Пропалена брехнею і промита кров*ю

Ти зіткана із вічного тепла
Заточена із найчистішого кришталу
Перфектне зло – твоя чорна душа
А очі неповинні й повні шалу

І ти сама собі між всіх людей
Мені ти - мати, і коханка, і жона
Істота абсолютно чиста, брУдна докорінно
А я тобі – лиш дівчина із протилежного вікна

січень, 2011

Обов’язком, Вітчизною, Добою
блюзнірили, як завжди, владарі.
Та не слова - серця вели до бою,
у полум’я багрової зорі,
на поле смерти, де запросять в гості
нерівна боротьба і лютий розстріл,
де на юнацький спів, на квітень їх
січневий і довічний ляже сніг.

У вирвах – рваних ранах того поля,
у шанцях, мов у лініях руки,
читалася країни чорна доля,
пекельні дні і прокляті роки;
плакатні фарси та життєві драми,
надії поруйновані і храми,
коли князі терору принесуть
війну, і голод, і неправий суд.

А поки – бій. Розв’язка. І світанок.
На юних лицях сніг, неначе гіпс.
І вже не тане сніг на них, не тане,
фіксує неповторність їхніх рис...
А на столицю марширують зайди,
і сонце України скоро зайде,
і вкажуть поїздам новий маршрут:
на Соловки і Колиму – від Крут.

2004, 2019

Я тиша тиш. Чекання всіх чекань.
Я усміх, що прилип колись до сонця.
Я сон, коли, стомившись, тихо спиш
І жнеш мої думки серпом бажань.

Я квіт зими у новорічну ніч.
Я спів дерев під інеєм кохання.
Я ягідка, примерзла до весни,
І сірий усміх сивих попелищ.

Хто ж я така? Напевно, тиша тиш.

Манять колючі дроти доріг.
Хлібом твердим, як ножик,
Краю життя своє – не на рік,
А на усмішки Божі.

Грубої в’язки печаль століть
Світиться порохняво.
Голос дитячий із-під землі...
Муза кличе «на каву».

Хмарки у річці файні таки –
Хоч на ялинку вішай.
А на могилі бомж і пташки
Булку їдять і співають віршa.

Сонце заходить в пінні сніги.
Аж зашипіло – й тихо...
Пробує доля мене на згин.
Глибоко дихаю.

Гнізда зимові.
Ночі безсонь.
Світло із болю злого.
Шрамні дороги шармних долонь –
Перші листи від Бога.

29 січ. 11.

І ти, як всі, доходиш до межі,
Коли життя почне зворотний відлік,
Як борг тебе роздасть: за щастя - біди,
За слово - сум, за мрії - міражі.

І згорне тебе птахом. Світла - вщерть!
А ти, злетівши, так натхненно віриш!
І свій політ землею перевіриш,
Розбившись зразу - не вдрузки - насмерть.

Не піднімай! Не треба похвали -
Стискає горло ніч глухою тінню...
В житті стояти легше на колінах,
Ніж в небеса летіти - догори.

Сніжинками з дерев
пооблітало
горобине
пір’я.
А потім пішов сніг.
До пір’я в гості.

Серпанок – твоїх долонь.
Серпанок – твоїх очей.
Серпанок – твогό чи тебе…
Коли ж нарешті
виплачеться небо?

Я бачила Ваші очі.
Як чийсь колихали сон...
Обличчя. А потім – ночі,
що падали в синій льон.

Я хотів би умерти при заході сонця…
/П. Тичина/
Пастельно вечір захід малював...
Не пензлем – подихом мелодій.
А потім десь у кузні накував
Найтонші пасма сонячних рапсодій.

На зламі епох шанс з’явивсь історичний,
зустрілися двадцять дев’ятого січня
під Крутами різні світи.
Один зневажав усе українське,
другий – сіль цієї землі.
Цвіт нації – юнь – дикунів зустрічала.
Озброєну, люту, ворожу навалу
ці триста спинить не змогли.
Героїв-дітей катували, вбивали…
Всі триста у вічність пішли.
Не маємо права того ми забути.
Як Ісус на Голгофу йшли хлопці під Крути
жертовно, назло всім смертям,
що можна, що треба свободу здобути
вони показали всім нам.
01.95

і знову сніг з дощем
і знову – ти
до щему свій
але й чужий до сказу
оповідаєш
брéхні про оази
спасеннику
з долини самоти

...а зиму важко якось
перетри-
чи перестри-
(-тривати і -стрибати)
ще й ти усе торочиш
про екватор
про схід і південь
теплі там вітри

не слухати не чути
сотні «не»
заношу руку вгору
для відмашки
новий почати відлік
(ні не важко)
та знову «не» і «ні»
і цирк тіней

і ми у ньому
наче в бочці о-
гірки і темні
мокрі і слизькі
містечко непривітне
Неверморськ
згадаємо
і хижі заміські

в чужім
Мементоморську
де пейзаж
щомиті
ризикує вийти за
життєву риску –
в ничії віки
нас із тобою –
нагло –
у тираж
виводячи – обох –
поза лапкú

- Мій тато бізнесмен – чотири точки!
- Мій на ремонтах в Києві. А ваш?
- А мій, а мій за компом цілі ночі.
- А мій в мансарді, де новий гараж…
- А мій приходить зрідка, по суботах.
У нього інша жінка, але він
приносить подарунки. На роботу
Мене бере…
- А мій татусь пінгвін.
Так мама каже, бо страшенно товстий.
- А мій худий!
- А в мого борода!
- А мій уміє говорити тости!
- А мій, бабуся каже, що біда…
- А в мого мерседес!
- У мого вольво!
- Мій гітарист і слухає хард-рок…
Перерва. Галас. Тільки Катя й Вова
повторювали тему на урок.

finita la commedia

Ти, хлопчино безтурботний, із усмішкою, мов промінь,
Не просив би щастя того, що отруює світи,
Бо тобі розчарування ще достоту невідомі,
Чарівне прокляття скрипки - ще його не звідав ти.

Затуманюється погляд, гасне серце недолуго
У того, хто тіло скрипки взяв хоч раз до владних рук.
Йде услід за скрипалями привид вовка-волоцюги.
Духів пекла зазиває чарівної скрипки звук.

Мусять вічно катуватись ці дзвінкі, співучі струни
Під вітрами та снігами, і смичком, що втратив глузд,
Божевільно обвивати бурунів біляві руни.
І ніхто не порятує від оцих довічних уз.

А коли скує утома, сили грати більш не буде,
І смичок на мить єдину ти опустиш, друже мій,
Ікла сірих кровожерів розірвуть безжально груди,
Лапи сірих кровожерів спів придушать чарівний.

Зрозумієш: пісня люба узяла тебе на кпини.
Зазирне у вічі острах - найпекельніша з наруг.
І тужливо смертний морок обів'є серпанком зимним,
Наречена заридає і задумається друг.

Тільки бачу, що сміються променисті очі сині.
Чарівну одержуй скрипку! Пізнавай жахи й жалі.
І помри страшною смертю, задихнувшись на вершині,
Зазирнувши у безодню, - як і гинуть скрипалі.


2011

И на земле возможен рай,
Коль под собою сук не рубят:
Да будет свято слово «дай» -
Дают, а это значит любят.

Безглузді спроби власних неписань
Не допоможуть. У червонім місті
Нас штампували із одного тіста
Без зайвих родзинкових копирсань.

Та різний бог вдихає різну суть.
І різносортно виборсавшись в люди,
Я відцурався штучного облуду
У коренях угледівши красу.

Чи-то відзнака – вміти не змовчать,
Коли довкола й на думках печать?
В свободі слова щасливіші міми.

Завжди знайдуться дивні (не дурні),
Що вже по вуха втоплені в лайні,
Але волають поглядом на німо.

Січень, 2011

Диханням – зігрію,
подихом – наснажу,
словом – полікую,
а очима знаджу.
Заведу в заплави,
де не вмію плавать,
порятуй в отавах,
від дурної слави.
Загорни – в обійми,
будь мені за правду –
полікуй ми кривду,
за яку карав би.
Задощить надовго
засніжить на славу… –
Хай віття розлоге
прагне на розправу.
З тими, хто чатує,
хто чекає цілі,
кому чорне – біле,
кому куля – вільна..
А мені – мій подих
полікує душу
і класична мода
правил не порушить.
Поєднає – словом,
подихом зігріє,
поверне в основи,
де зростає мрія…

Візьми моє серце в долоні холодні,
щоб потім розбити або розірвати,
і викинь далеко його до безодні,
моя королево, Аїдова мати.

Та ні, не кидай, ще можна знущатись,
повільно вбивати березові колики,
кров випивати, примхливо кусатись:
так, як кусають розлючені кролики.

Коли вже награєшся серцем зів'ялим,
можеш його у безодню кидати.
Та спершу зітри поцілунків овали,
бо знатиме смертний занадто багато!

2010

Україно! Як мені мовчати,
Коли серце голос подає,
Коли бачу вічно винувате
Я лице усміхнене твоє?
Вирізняю радість удовину
У твоїх засмучених очах,
І тягар невтішної провини,
Що повис у тебе на плечах.
Відчуваю ясно своїм болем
Кожен крок твій і невмілий рух.
І як правду ту, що очі коле,
Ти сприймаєш болісно на дух.
Заяскріє вогником і гасне
Сподівання в серця на межі, -
Чи бажання щастя передчасне,
Чи з тобою ми уже чужі?
Чи, мов мати бідами недужа,
Потребуєш синових зусиль
Подолати кволість і байдужість
Стрясонути із душі, як пил?
Докопатись як мені до суті
Негараздів наших і покар?
Неспроможний і себе збагнути,
Я тебе сприймаю, наче дар.
Хоч і пробігає завжди мимо
І ніяк не йде мені до рук
Ще ні разу мною невловимий
Щастя смак, як сонця в небі звук.

В тісному кварталі старого Тбілісі
Блукають віки, наче мавки у лісі -
І брами їм рідні, і мури.
Бруківка узвозу, крута і гаряча,
В лозі виноградній балкони висячі
І сонця плавкі кучугури.

В це райське міжгір'я прийду, як прочанин,
Де пісня невтомна і лазня сірчана,
Й вино у бездонному розі.
Кура плюскотлива. Платанові тіні.
І все доокіл у пахкому цвітінні
Зустріне мене при дорозі.

Тихими митями сіється часу у життя,
Дикими конями мчать неприборкані роки.
Ніжиться місячна ніч мов невинне котя,
Злизує зір непорочно-молочні потоки.

Ось і усе... Усамітнившись думами в тиш,
В шелести снів пообсипались давні печалі.
Вистигло небо. На ньому зосталася лиш
Крига очей перемерзлих у сутіні чалі.

Згублене серце десь там, за орбітами зим,
Вилягло в інеї, вкрилося сизою цвіллю.
Довго ховалася доля за сонячний грим,
Нині пройшлась мов коса по зеленому зіллю.

Скільки надій розбрелося по стежках земних,
Скільки чекань отруїло грузьке монотоння.
Струни душі... Камертону не має для них,
Є боротьба у буремних пучинах безсоння.

"... а я Дарвіна люблю.
Я за Дарвіна піду.
Еволюцію ... породи
десь на березі знайду!

Дарвін - чисто індивід:
свій веде від мавпи вид.
Не такий вже й Квазімодо -
науковий є приплід!"

29.01.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Що мені плач і стогін - Світло поряд;
для мене біль життя - це вже не горе...
Ким був - у те вже не поверну,
у бік з дороги я не зверну.

Лишаю все - що мав й чого не мав,
весь світ із хитрісттю його й лукавством,
вертаюсь я до Батька назавжди
у дім Його, що зветься Царством.

Не плачте зливами рясними
і не кричіть весняним громом!
Це ви в житті як на чужині,
а я уже іду додому.

Ти думаєш... Горілка це чи мозок?
Мабуть одне у другому втопилось,
І плава в голові нікчемний лозунг-
Не треба пити, але ще лишилось.

А що робити? Вечір повнозначний...
І друг під стіл давно уже звалився.
"Не можна пити" - сам собі товкмачиш...
Навіщо знову, як свиня напився?

2011

Намалюй промінчик у тунелі,
Щоби я повірила у рай.
Кинь канат від Альп до Піренеїв.
За тобою п́іду, так і знай!

Наточи ножі проти чужинців,
Тільки близьких, прошу, не чіпай!
Перестань лягати наодинці,
Постелила я тобі розмай.

Наливай хутчіш мені єлею -
Я для тебе стану божеством.
Від вершини сніжних Піренеїв
Прилечу розважити твій сон.


18.01.2011

У морок сну занурюється світ...
Все ближче край, за котрим невідомість,
Куди Душа, зігнувшись від утоми,
У свій останній вирушить політ.

Аби навік зректися порожнеч,
Себе пізнати в поступі невпиннім,
І з каяттям за всі свої провини
Тягар важкий позбутися із плеч.

Від самовтеч, згорання і терпінь
Іде Душа дорогами по колу
І до стократ зростаючого болю
Вертає знов, немов у власну тінь...

Тоненька цівка тіні від Душі
В могутню річку може розростися -
Як прийде час і янголи у висях
Напоять Душу в райському дощі.

І не злякають темінь, прірва, край
Душі, що прагне світла доторкнутись,
І осягнути світу вищі суті...
Та доки ТУТ - за грань не зазирай!

Хай не міліє річище Твоє
У веремії вічних перероджень,
Міцніє дух у кожнім з нових сходжень
І світ радіє - Ти ж бо в ньому є!...

Як обрій замикає небом землю -
Ми світу пізнаємо таїну.
Занурюється світ у морок сну...
Лише Душі окриленій не темно!
28.01.2011р.

Село в болото вгрузло. Шпичаки
Померлих сосен проштрикнули небо.
Олiйний морок землю придавив.
Незрушне все: могили, бур’яни.
Коросту шляху поглинає мiсто,
Що лисиною бовдура чорнiє.
У мiстi люди, як побитi пси,
Скавчать, сприймають пустку, гризучи
Солодку кiстку спiльного жеврiння.
А вiн iде повз вавiлонськi вежi…
І тварний спокiй ситого поспiльства,
Яке бажає хлiба i до хлiба,
Хоч iнодi послуха цвiркунiв.
А вiн iде – i обрiї навстрiч,
I зорi, наче Божi смолоскипи,
Душi його терпiння осявають.
Вiн грима в дверi до полiщукiв,
Вiн ходить вiд порога до порога,
Вiн зве слабких залишити себе,
Щоби себе в дорозi вiдшукати.
Буває, iнодi знаходяться таки
Раб необхiдностi та наймичка свободи,
Що кинувши напризволяще справи,
Бредуть iз ним до Киева на прощу.
Вже цiлу вiчнiсть старець раз у раз
Долає прiрви мiж людьми та Богом,
До рiдних повертаючись країв.
Село в болото вгрузло. Десь далеко
У синiм небi золотiє Лавра,
Чекаючи Леонтiя старого.

Я серед люду лиш людина,
Із власним баченням життя,
Я неочікувана днина –
У світ закохане дитя.

Я серед ночі зацвітаю,
Бо сонце – мені талісман,
І щастя у руці тримаю –
із ним – я чистий океан.

Я серед люду лиш людина,
Але мій шлях не навмання,
Душа – найкраща полонина,
Кохання – то моє ім’я…

Посмію тінню у чужих піснях
іти на голос твій, і на мовчання,
солоний сік стікатиме на рани,
та я сміятимусь, щоби ніхто не знав.

Зірвуся звуком у лунких рядках,
щоб докричатись до ядра земного,
а ти... ти не відважишся за мною,
твоя хода - обачна і хитка.

І зими перетнуть дотичну грань,
до них тобі тепер не досягнути.
Птахи безрідні - грудень, січень, лютий.
Женеш… жени, та крила не порань.

Сторінка друга: Він, Вона і мить,
коли вони прокинулись. Іскрить
ще кожен дотик дорогого тіла.
– Маленька, ти ще їсти не схотіла?
– Мій любчику, сніданком буде нам
кохання, що не снилося богам!

Година…дві…чотири… Час – ріка,
якби ще в ній той апетит зникав…

– Послухай, люба, може, поїмо?
бо сили вже скінчилися давно,
і не рятує навіть дика хіть,
у мене вже у животі бурчить!
– Ах, котику, цілуй отут і тут,
це до обіду спрощений маршрут,
а на десерт… о, ні! о, так!
і знову
він на коні і до всього готовий.

Стемніло, тиша ластиться до ніг,
він і заснув би – голод переміг.
– Коханий, де ти? Киця хоче пити!
– На батареї я – вечерю розігріти.

2011

...Тепер я – скульптура.
Мистецтво доби ренесансу, -
Жіноча фігура*
у позі напівреверансу.
Душа дерев’яна.
На сукні – сліди позолоти.
Здається, був танець...
партнер... і кружляння...
А потім?
Замовкли раптово
мелодії дивної звуки.
Лиш сутінки знову
мені цілуватимуть руки.
Й задума огорне
у тиші музейній
голівку.
І щось неповторне
сльозою впаде на долівку.
У часу питаю:
чи стіни оці
мені личать?
Стою. Не минаю.
Минають віки і обличчя.
…Й бува, на світанку
відкрається тінню од мене
чи спогад незваний,
чи він… мій творець безіменний?

2004 (2011)