Не возвратить, а просто вспоминать,
Не подсладить, а горечь поглощать,
Не разлюбить, а снова ждать и ждать
И так и жить, такой земной вот ад!
Надеяться, но зная, всё-равно
Не смениться, не повернётся вновь,
Не станется, а побежит вперёд,
Останется только душевный лёд.
И не собрать осколки от судьбы,
И не соврать самой себе, увы!
И не решать. А по теченью плыть,
Брызги метать, существовать – не жить.
Это судьба, это жестокий рок,
Это она, еще один порог,
Чтоб не была жизнь словно сладкий мёд.
И чья вина? Она свое возьмёт!

2007 г.

Останній день жаркого літа
Втопа у буйстві диких снів,
Сніп із цьогорічного жита
Стоїть на покуті з віків.
І пахне в хаті свіжим хлібом,
І диха в душу благодать,
Надходить осінь, сипле світом
Надію: жити й процвітать!

2008 р.

Це місто хиже,наче зла звірюка.
Людей нема. Існують тільки маси.
У нього голос – як у ультразвука,
А запах – як в горілої пластмаси.
Воно пусте, хоч натовпи нас душать,
У ньому дощ, коли безхмарне небо.
І сірі люди, і замерзлі душі,
Яким лиш їжі, а не сонця треба.
Воно – боксер, та б”є не в бік, а в скроні.
Воно – як пес, що заражає сказом.
Тут швидко в”яне цвіт на підвіконні,
Та довго памятають всі образи.
Це місто є . На карті і на світі.
В моїй уяві – як велика рана.
І стало мені звичним моє «Сіті»,
Та рідним все ж , як не крути, не стане.

Я нікого тобі не шукала взамін.
Я нікого собі не шукала навзаєм.
Заховала себе за фортецями стін,
Так, як ми найдорожче у сейфах ховаєм.
Ти додому прийдеш, витреш піт із чола.
Покуштуєш, як дьогтю, холодного супу.
І почуєш: самотність у вікна вола,
Не здолаєш її невтихаючий рупор.
Цілуватимеш гроші та інших жінок,
Не мене, не свою, хоч вона в тебе буде.
З голови вибиватимеш сотні думок,
Наче пил, наче часточки давнього бруду.
Усвідомиш, що вже не подужаєш змін.
Що твоє самолюбство озвалось луною.
Говорити захочеш. Хоча би до стін.
Заховаєшся в них і вжахнешся собою.

В магазині чужі
(у шпарину вітрини)
молоді "без душі"
зазирають за спини.

"Підморгнуть" увійти...
За дверима - ні слова.
За подобою - ти,
лише в погляді змова.

Молоді "без душі"
не хворіють. Одначе
затаїли ножі,
а на кого - не бачать.

У повітрі, мабуть,
відчувають на здогад,
що з них щось продають...
Навіть те, що їх спогад.

І стоять "без душі",
заніміли обличчя.
Зазвичай, типажі -
на межі протиріччя.

Адже кожен герой,
що належить, отрима.
Має рацію той,
хто завжди із грошима.

І немає межі
для клієнта ні в чому.
Він вже сам без душі,
як виходить із дому.

22.03.2011

Я так хочу, щоб були почуті
З глибини всі мої молитВИ́
Щоб провини, без суду забуті
Не жадали у серці війни.

Я так хочу туди загляНУти
У те місце, де квітнуть сади
Щоби душу думками не псути
І не пити брудної води.

Хочу знати, хто править тим царством
Хто дав душу мені, дав ім"я.
Хто отрутою був, хто лікарством
Хто дозволив писати життя.

Я б стала перед ним на коліна,
Я заплакала б наче дитя
І сказала "Прости мене грішну ,
Тобі вічність, мені забуття!"

Колись були діти. Тепер - тамагочі.
Пластилінові душі, пінопластові очі.

Гаджети стали органом тіла,
Ми забули де право, ми забули де ліво.

Візерунок на шкірі замінив целулоїд,
Лише ззовні людина, по суті - андроїд.

Особистість підмінює профіль в мережі,
Релігія мас - споживання без межі.

Копрофаги піару рекламних бюджетів,
Біжимо лабіринтом штучних сюжетів.


2011 р.

Ми зробили життя монотонним,
чорно-білим, буденним, гірким…
Нам ще вчитись і вчитись – до скону,
щоб розгледіти, хто з нас є ким.
І ковтати ще слину і з глини
Ще ліпити фігурки і сни,
щоб розгледіти поруч людину,
у якій ні вини, ні війни…
І горіти, чи перегорати
в нескінченності наших розмов.
І каратись іще і карати,
щоб збагнути найвище – любов.

Этот город забрал самых лучших друзей,
Словно прах, растоптал наши лучшие чувства.
Умножение смерти превратилось в искусство.
Снится мертвый Парис и сбежавший Эней.
Тихо плачут, качая колыбели детей,
Жены наших врагов, так похоже на наших.
Бесконечность осады нас делает старше:
Стал угрюмым Ахилл и седым Одиссей.
Нам вернуться с войны, чтоб терзаться собой
И бояться ночей с их кошмарными снами,
Где проклятья Эринний, где кровавы труды.
Истомившись великою славой земной,
Пред суровыми мы преклонимся богами
И попросим напиться из Стикса воды.

Я в цім житті лише сіренька тінь.
Не для цієї створена епохи,
Я не з майбутніх, знаю, поколінь,
Моя душа залишилась без плоті.

Не йду я в ногу зі своїм творцем,
Бо зупиняюся на кожнім кроці.
Продажний світ затримує мене,
Й долати вічність далі я не в змозі.

І от стою на чорнім вівтарі,
Де Щось мене нав’язливо колише.
І в спину дише молодість мені,
А в голові повісилася тиша…

Я залишаю в спокої серця,
Що поросли від жадібності мохом.
Бо це вже більше доля не моя,
Бо я давно за межами епохи…

Найбільший страх - це страх перед собою.
Нема звитяжців у такім двобою,
Коли ти сам собі суддя і кат.
Біль, завданий собі, болить стократ.

Війна світів - війна з самим собою,
Коли бажання серце рвуть до бою
Й не знаєш: під щитом чи на щиті
І нездоланні істини прості...

я постарів ще на одного зуба
по нім до ями спустяться літа
і покладе оця маленька згуба
щемливий доторк болю на уста

щока похило зморщечкою в’ється
в проломи муру з білих кісточок
тихенька гавань там для оселедця
горіх туди лісковий ні на крок

у щітки менше стало друзів милих
злякала шустру пустота німа
а що коли поближче до могили
повикорчовує пеньки зима?

мене й тоді мій усміх не покине
як порожніючи зів’яне рот
в такому навіть стані у людини
нема для поцілунку перешкод


21.03.11.

Реве вітер диким звірем
Дуби нагинає,
Піднімає в морі хвилі,
Піною кидає.
Пролітала зграя чайок,
А одна відстала,
Скиглить, плаче одиноко
Чом зграя не взяла.
Ой не плач же чаєнятко
Вітру не жахайся,
Мине вітер, втихнуть хвилі,
Тоді й підімайся.
Роспростаєш свої крила,
У небо знесешся,
Наздоженеш свою зграю,
В проводі озвешся.
І почують тебе чайки,
Ті що залишили,
За тобою в світ полинуть,
Їм додаси сили.
Бо, як проводу немає
І нема дороги,
Будуть зграями літати
На чужі пороги.
Ой летіло чаєнятко
Та вже й орлом стало,
Втихнув вітер, піна зникла
Домівка вітала.

‘’’’’’’’’’’’’’’’----------‘’’’’’’’’’’’’’’’’
Ось таке то, добрі люди,
Буває у світі,
На кого кидають камнем,
Буде володіти.
Й не похилиться калина
Цвістиме горячо
Вітер хмари порозгонить
Людство стане зряче.

Липне ніч метеликом до скла.
Липне сумнів холодом до віри.
Часом я шкодую, що не зла,
І з любов’ю перебрала міру.
Зависає місяць у вікні,
Отакий плафон мого безсоння.
Я тобі не говорила «ні»
І наврядчи «так» скажу сьогодні.
Липне ніч. І мислі – до душі,
нібито метелики – до світла.
Зрештою, лишилися вірші,
відео. Тебе нема у титлах.

І степ у лагіднім прозорі,
і синь у крапельці малій,
і тихі води, ясні зорі
живуть в поезії моїй.

І ти, солодка моя муко,
любове вічно молода,
і хміль стрічань,
і біль розлуки
з рядка мого не випада.

І будуть в нім завжди,
допоки
мене триматиме земля...
А що рокИ?
Вони лиш рОки
і для поезії - рілля.

Так давно не кохав...
уже тисячу літ
я тримаю у собі бажання.
в день такий розцвітає мій хліб на вікні
і мій кіт мастурбує у ванні...

Безмовності моїх осінніх днів
нема рятунку - гра була не чесна.
Ви вигоріли травами в мені
і почалась моя дорога хресна.

В гірких долонях пізніх хризантем
ані краплини сміху, ні сльозини.
Ви повернулись і пішли дощем,
тужливо, мов на поклик журавлиний.

Мені зосталась осені жура, -
димами розіп’ятою над світом…
Така безмовність в серці, а пора
уже весняним розпускатись квітам.

Зітханнями злої троянди
Мій жовтень минав навесні.
Я стала в туман на веранді
Й примерзла до мрії в вікні.

Лещатами вбили повітря
В легенях моїх сірі дні.
Так колеться біла троянда
В цей жовтень чомусь навесні...





2011

Всього і треба, що вдивитись,– боже мій,
Всього і справи, що уважно придивитись,–
І вже не підеш, і нікуди вже не дітись
Від цих очей у їх раптовій глибині.

Всього і треба, що вчитатись,– боже мій,
Всього і справи – зачекати над рядками –
Не відштовхнути нетерплячими руками,
Перечитати їх іще, і ще, і ще.

Мені шкода ще не впізнáного рядка,
І все ж рядку судилось з часом прочитатись,
Перечитатись знов і в часі вкарбуватись,
І все його навік залишиться із ним.

Але не очі – вони підуть назавжди,
Як невідомий світ, що так і не відкрили,
Як невідомий Рим, що так і не відрили,
І не відрити вже, і в цьому суть біди.

Але мені і вас шкода, шкода і вас,
Що шанували суєту, все поспішали,
Не знаючи, чого себе ви позбавляли,
І не дізнаєтесь, і в цьому вся печаль.

Втім, я вам не суддя. Я жив, як всі жили.
Спочатку слово безроздільно було правим,
А справа була потім, потім була справа,
І в цьому справа вся, і в цьому вся печаль.

Тим і скрутніший стан моїх останніх справ –
Поки вважав, що я суддя, в пророки мітив,
Які скарби я під ногами не помітив,
Які сузір’я в небесах не розпізнав!

2010

*
Еротична фантасмагорія,-
поцілунків примхлива ніч.
Я в тобі.
Поглинає полумя
з диким зойком, -
химерна річ.

Чоловіча поезія втілення
у жіноче єство
добра.
Все повторюється у вимірі
підвіконня,
підлоги,
бра.

- Чи знаєш, що ти людина?
Питаєш кожного з нас.
Усмішка, очі - єдині,
Допоки вогонь не погас.

-Чи знаєш, що ти людина?-
Запитуєш цілий світ.
Твій був на землі єдиний
Високих думок політ.

І випливають з дитинства
Казками минулих днів
"Лебеді материнства"
Сонети щемливих слів.

Щоб вірно могли ми знати,
З дитячих вирісши літ,
Що можна в житті вибирати,
А що - вибирати не слід.

Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як пасажі словами передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Моцарт схилився на рояль і плаче,
Вдивляючись в залу принишклу
І не стидається сліз анітрішки:
Чи то у захваті од гри Перайї,
Чи, може, жаль морозом пробирає,
Що не судилося, як він того хотів,
Мать піаніста й слухачів таких.

Я граю свою роль
Без емоційно , бездоганно.
Вода переді мною чи вогонь -
Пройду ходьбою елегантно.

Життя - театр:
Істина для нас.
Я після кожного удару
Ніколи не обернуся назад.

Слова до скромності прості.
Я ними володію вправно.
Як мить,для вічності всі ми.
А нам всього є завжди мало.

Як легко образи міняти.
Рахунку їм давно нема.
Лахміття на тобі чи шати,
Ти роль дограти маєш до кінця!

Ген дзвін
з-за гори
день гойдáє:
– Гóйда-да!
Життя –
не біда:
крýтить-вéртить в каруселі
від колиски до постéлі
і до смертного одрá.

Гей! Дзвін
з-за гори
день колише:
– Гóйда-да!
Рано-рано
череда
дзвоники гойдáє,
дзвони розсипає
попід ноги нам,
поміж ягоди,
ягоди-афúни –
пíдемо за ними,
назбираєм дзвону,
принесем додому:
бабі й дідові,
мамі й татові,
сестрі й братові, –
стане всім!
Бог із ними –
Бог із ним!

Ген дзвін
з-за гори
день гойдáє:
Гóйда-да,
гóйда-гóйда-гóйда-дá!

2011

Щиро вітаю колег з ДНЕМ ПОЕЗІЇ!!!


Выхожу один я на дорогу...
М.Ю.Лєрмонтов

Я теж один виходив на дорогу
У темну ніч. Туманом витий шлях.
Молився серцем янголам і Богу,
Благаючи, переповісти, як
Знайти себе між усіма у світі,
І бачив, як шепочуться зірки.

Я їх питав, чому мені так сумно?
Чи з туги, чи з обдурених надій?
А вітер монотонно і бездумно
Навіював повітряний навій.
Манив у невідому невідомість
І не питав мене моїх бажань.

А я бажав любові і свободи,
Кохання, не розтоптаного в бруд.
Та чорноризі каламутні води
Заплутали украй сліпий маршрут.
Стежки писали кроки у безвихідь,
Й вела безвихідь кожна у ніщо.

Я з відчаю хотів навік заснути…
Та, все-таки, то надто крайня путь.
Бо ж у житті є ще щось крім отрути,
Чого ані спалити, ні забуть…
Один уніч, лишень душа малює
Малюнок про надію на життя...

1995-2011

На вечернем морозе, на пьяном январском вокзале,
где к полночной платформе вчера подкатил новый год,
пляшут синие люди, у них синяки под глазами,
да наряд милицейский казацкие песни поет.

Я стою обалдевший среди разливного веселья,
и твоя на губах несозревшая юность горчит,
голосую такси, и ко мне приезжает Емеля,
и увозит меня на дымящей от счастья печи.

А твой поезд идет по заснеженной стылой равнине,
в черноте заоконной ни звездочек, ни огоньков.
Посмотри на ладошку и в переплетениях линий
ты увидишь меня посреди бесконечных снегов.

От судьбы убегать - все равно, что юлить перед Богом,
ты заснешь тяжело, но под утро увидишь во сне,
что я мчусь на печи за тобой по железной дороге,
только искры летят и с шипением падают в снег.

Розкажи мені про воду,
Я вже далі якось сам.
Із обіймів у облогу –
Полюблюсь усім морям.

Вщент розбий мою особу,
Я вже далі якось сам.
Візьму сили у природи,
А себе віддам стежкам.

Опиши мою хворобу,
Я вже далі якось сам.
Знову ряса поверх роби,
Кіптява душі – ночам.

Покажи мій шлях додому...
Я вже далі якось сам.
Мрій боюсь, а не прокльонів –
Мрії зрадять з небесами.


15.01.2011.

Зафарбую колір очей
в жовте.
Хай…
Ця річка тече
в небо.
…Голос твій обпече –
й змовкне.
Голос твій. Край ночей
я піду за ним…

Прихилю
тобі до плечей
біль свій.
Знаю.
Він звідтіль – з глибини,
що без краю…
Може, там, по той бік,
/ раю /
край ночей,
я знайду себе .


1999

Чай – не чорний
і не зелений,
без більш-менш приємного
кольору, смАку і запаху –
зате з чаїнками...
Чаїним голосом
чоловік,
чоло задерши,
кигиче в стелю:
– Чаю! Хочу чаю!
А немає!
Нема й не буде.
Хоча й… –
живуть же люди!
А мені –
чи не простіше
вмерти?
Наперед
запечатати душу в конверт – і
надіслати
до запитання:
ану ж хтось шукає
живої душі?..
Час від часу
заходьте на пошту...

2004

Ефект статичного тертя в житті моєму -
Порив довести почуття, як теорему.
Від жовтня, чи від самоти такі кульбіти.
Цнотливе "Ви" колючим "ти" не замінити.
Перенапруження мереж в вікні крапчастім.
Ти просто зайве забереш, що звали щастям.

І буде порожньо мені і легко-легко.
У ледь прочиненім вікні - не мій лелека
Переклює усі крапки на друзки й коми.
Не помираю. Навпаки. Іду додому.

Умань 2011

* * *
Упрятавшимся в лоно фонаря, –
Где твой фитиль охватываю я,
Тобой разносклоняемое пламя, –
Какого же имения желать,
Когда на свет слетелась благодать
И сумрак расступается над нами.

Так, часть – до целого и пол – до полноты
Довоплощаешь, проникая, ты,
И бегство упраздняется по мере
Прибежища, налившегося в нем,
Пока не в схватке с нашим веществом
Отравленное вещество потери.

А нежность – даже посреди огней –
Влажна и обступает тем тесней
Ковчег фонарный, что иной неведом.
Он сам себе голубка и причал,
Его, как жизнь, никто не выбирал,
И никому не увязаться следом.

2011

Уже ні з радістю, ні з болем
Кохати більш не маю сил.
Немов вітряк старий край поля,
Я ще стою, але без крил.
Безсилий вічність зупинити
І скинуть літ із пліч тягар, -
Знаходжу мужність просто жити,
Недуг тримаючи удар.
Дивлюсь, в кулак зібравши волю,
Як мій тьмяніє небосхил.
Уже ні з радістю, ні з болем
Кохати більш не маю сил…

28.02.09.

Подаруй мені сонця краплину,
Усміхнися до мене хоч раз,
Я воскресну і в небо полину,
Розкую заморожений час.

І пол’ються дощі теплозорі,
Зросять землю, нап’ються поля
І в цей день у небесному сяйві
Загориться надія моя.

Знов засвітеться щастя любови,
Заясняться зірки в небесах,
І зіллються в палкому коханні
Дві душі, як було й в початках.

Зачем тебя всегда прощаю?
Зачем люблю тебя? Не знаю!
Ведь может просто все забыть?
Уйти на дно, и разлюбить…
О нет, тогда горящий свет, ночная тьма
мне не нужна!
Не нужен ветер, небо, звезды
Забыть тебя уже мне поздно
Хоть разум просит – прекрати
Но сердце хочет лишь любви!
Не страшен день
Не страшен год
Любовь не сон
Ведь сон пройдёт и лишь оставит за собой
Простую тень, и хоть порой
Бывает, всё манит-манит за собой
Но день прейдет
и он умрёт!
Любовь – навеки лишь одна!
И пусть бывает холодна
Но навсегда!
Она со мной!
Она согреет и зимой
Чтоб жить любя
Одну тебя.

Забути все. Я їду до Варшави...

Втікаю, хоч від себе не втечеш...
Я випила з тобою чашку кави...

Чи ти мене хоч словом спом'янеш?


Забути все. Ця магія вагонів...

Забуті сни осиротілих веж...
Я залишила всі слова "на потім"...

Хоч ти, мабуть, їх зовсім не приймеш.


Забути все. Зникаю без прощання.

Та душу від очей не вберегти...
Мій світ от-от балансував на грані...

А ти і потім в сни мене візьмеш?


Забути все. Лиш віра в кілометри

Вела мене повз тисячі мереж,
Які єднали відстані із вітром...

Чи ти колись мій номер набереш?


Згадати все. Емоції... Вокзали...

У мене тоді мову відняло...
Та я себе у тебе не забрала...

Один дзвінок лише:
"Що це було..?"

21.03.11 00.47

Які ж світи нам снилися казкові!
Сьогодні вперше Останній дзвінок.
Ми не забудем ці перші основи
Життя. Нам до юності - крок.
Такими дорослими стали зненацька...
Росли ж і мужніли поволі.
Ми обіцяєм, що матимем Щастя,
Що веселкову сотворимо долю!
Усі сподівання і мрії - здійсненні!
Наш політ досягне висоти!
А життя - така річ незбагненна.
Якщо йдеш - то досягнеш мети!

Ми ростили найкращі квіти,
Позбирали в любові букет.
"МИ ВАС ЛЮБИМО!!!" - ваші діти.
"МИ ВАС ЛЮБИМО!!!" - це не секрет!
На лінійці урочистій. Рівно
Стоїть наш дев'ятий клас...
Не плачте, Тамаро Григорівно!
Ми розумієм Вас...

09.02.11 22:25

Без тебе не обхОдились ніяк.
Ти в кожній хаті є ще дотепер.
Ти – символ молодості нашої – ГРАНЧаК –
«совкової» естетики шедевр.
ЛилИ газ-воду «автомати» в гранчаки.
І ними ж пИли з бочок хлібний квас…
І пиво, й самогон, і «шмурдякИ»…
Й морЯ горілки влито ними в нас.
Тепер є келихи, фужери і чаркИ
шикарних форм із дорогого скла.
Та не нап’єшся за копійку вже води.
Нема й «казьонки» вже за «три - шістдесят два».
А чи не ностальгую я бува?
Чи не шукаю виправдань «совкУ»?
Та ні!
Всі вище сказані слова –
це просто моя ода гранчаку.

Коли спадають сумерки вечірні,
А день останній промінь посила,
Думками лину в простори осінні
І згадую твої пестливії слова.

Ти обіцяв повіки не забути,
Любити так, як ще нікого не любив.
Я вірила, пила слова отрути,
Щастям впивалася, навколо світ горів.

Ставало горяче від дотику кохання,
В твоїх обіймах зупинявся час,
Чому ж лишилась пісня ця осіння
Лиш згадкою, що роз’єднала нас.

Він ворушить кігтиком,
Він ворушить пальчиком,
На підлозі віхтики
Хутра домов’ячого.

Он для нього бризкальця,
Он для нього брязкальця,
А він хоче пальцями
У шпалері шкрябаться.

Все ковтає, плямкає
Сливами-маслинами.
На скатерці плямки є
І плоди обслинені.

Заїдає кетями.
Хлипнуть п’ятки гордими
Теплими шкарпетями,
Сонною свободою.

Глиняна іграшка - полив'яний пищик.
Півник маленький, а дзвінко як свище!
Дрантя до дрантя - й гуртом до ганчірника.
Ось воно - щастя! - в півнику, в півнику!
Навперемінки обмацуєм, свищемо.
З ним і на вулиці, і на горищі з ним.
Шаблю забуто, прострелену каску.
Пищавку ж маємо - глиняну казку!
Літ повоєнних болісна згадка.
Пищик облізлий для сина - загадка.
Іграшок в нього - півмагазину:
Є три конструктори, м'яч і дрезина,
Справжня гармонь і маленький автобус.
Є в мого сина і дзвоник, і глобус...
Як йому нині мене зрозуміти?
Інше дитинство - інші і діти.
Півник полив'яний....
Ринкова площа.
Іграшок - море.
А ця - найдорожча!

Небо заковане в грати,
Небо сидить у тюрмі…
Хочеться небу кохати
Зорі-зірниці ясні.

Небо, позбавлене волі,
Згадує небо хмари.
Та у важкій його долі
Лише існують нари…

Прошу! Зупинися, поете!
Це ж ти у тюрмі сидиш.
Небо ж буде осявати
Афіни, Київ, Париж…

Ніч…
Місяць плаче зі мною.
Туляться зорі аж до землі.
Лише ставок
Пахне спрагло водою,
А сум лебединий
Згорає, мов свічка…
Ніч ношу коромислом,
Наче воду з криниці…
Хоча в полі вже сіно
Зібрали в копиці.
Знов тікає мій сон,
Аж до самого рання
І уже на губах
Кам’яніє мовчання…
У пориві душа
До родинного дому,
Наче відлуння
Затухлого грому
Серед широких
Карпатських долин,
А тиша цвіте,
Мов полин…
Камінь сохне
Під мокрою тінню,
І синіє наяда,
Мов губи.
А слова
Загорілись в корінню,
Й на хрести
Поламалися дуби…
Та мені – знову шлях,
Знов дорога далека,
Наче бій на шаблях,
Наче в злеті лелека…
І сонця крик, –
Мов візантійські співи…
А дзвони навпіл
Розрубують небо.
Та інколи й очі
Вдивляються ще раз
Самі у себе…
Самі у себе…

А я, мамо, іншим
Ніколи не стану,
Допоки у небі
Летять журавлі,
Допоки з Іраку
Чи Афганістану
Не вернуться діти,
Вкраїно, твої!
Вже досить страждати
Й світами блукати
У пошуках істини
А чи брехні?
Пора, мабуть, рідна
Вкраїнонько – мати,
Вертатись до рідного
Дому мені?..
А вдома, а вдома
Журитись не треба.
Додому ведуть
Візерунки доріг.
Наш дім осявається
Променем неба,
Коли ти ступаєш
На рідний поріг…

Вуста пошерхлі – не для поцілунків,
Бо шерхнуть не для любощів уста!
Не треба правді шаблі й обладунків,
Хай буде правда щира, то й свята.

І не вишневі – висохлі і спраглі,
Потріскані, що в бездощів’я шлях, –
Такі вуста-бо окриляють правду,
Як небокраї окриляє птах.

А то понавигадували німбів,
Лише лукаве мавши на устах.
Як дуже спраглі вустоньки потрібні!
Як треба правда, щира і свята!

2011

Перше побачення - пізній пригірклий полин.
Пахло примарливо присмаком пінного поля .
Поночі пам'ять покличе , прилине поволі.
Північ покличе примарливий пам’яті плин .

Пінна пилюка – прихована правда пригод.
Перепливе , перетліє ,прозоро-прикута.
Пісня поверне ,приплутає плетені пута.
Перечекай , потерпи перетлінь перешкод.

Просто пробач – пересипеться пил павутин.
Пауза пристрасті, постріл, полин поцілунку.
Переболить , пережевріє пам’яті плин…
Пізня принада приходить, питає притулку…
2006 рік

Мій скіфський царю, Ви ще юні для меча,
Та він для Вас, можливо, стане Богом.
І час уже збиратися в дорогу.
Знімаю руку з Вашого плеча.

Мій скіфський царю. Буде так лише.
Я знаю, Вам колись вернутись треба.
Серед трави Тавриди стебел
Сховались плями золотих мишей.

Мій скіфський царю, серце – сам одчай.
І знов степи, і знов нові походи.
Біда йде амазонкою зі Сходу.
І тихим золотом тече моя печаль…

***
Тато сказав:
Настає весна. Скоро сніги зійдуть.
Мама сказала:
Так, котики вже цвітуть.
Я подививсь на свого Тимоша –
шерстка у нього така ж як була,
жодної квіточки, бруньки нема.
Що це дорослі говорять? Дива...
Коли ж я надворі гуляв,
крадькома
усіх котів обдивився –
дарма,
навіть бруньок на них ще нема.
Мабудь, до нас забарилась весна...

Ох, та коли вже вона прийде
і я побачу як Тиміш розцвіте.
*

На старому пергаменті свОго лиця
я намалюю собі вуста:
виберу барву брунатну,
ту,
що у нас її досі з звичкою
називають коричневою.
А відтак
додам
(домалюю) ще:
чорним кольором - брови і очі,
червоним - щоки, рудим - волосся,
так,
щоб навіть мені здалося,
ніби все це насправді у мене є.
А словами я
намалюю собі життя -
таке простісіньке,
щоб усі повірили,
навіть я! -
ніби воно, те життя,
теж насправді моє -
так само,
як очі, щоки,
волосся, вуста...
І станеться все це -
я все це утну! -
тільки тому,
що ніколи не зможу
вже змалювати -
порятувати -
(бодай в уяві!) -
ніякими
в світі фарбами,
словами, ділами,
ні навіть життям -
чи життями! -
Ту,
котрої вже ніби й нема:
Україну!..

Тепер ми уже вигнанці,
якщо не такі як всі.
Не вигідні як повстанці,
на рану - пекуча сіль,
бо хто ж тебе запитає,
чи з миром ідеш чи ні –
лиш душу перелистають,
як зошит, і кинуть в сніг.
Бо ж треба же, яко стадо –
не мислити ні про що.
Приймати брехню за правду,
яку подає сам чорт.
Вдавати, що люба ноша,
сповнених страхом тіл,
бо радість, то пані прошена –
не кликали, то простіть…
І що полинова втома
миліша комусь за рай,
чи є якийсь осуд в тому –
що хочеш, то обирай.
Так, кожен собі каратель,
і кожен собі – вінець.
Народиш себе чи стратиш,
від тебе залежить днесь.
Та, пізно в тобі, чи рано,
руйнуючи стіни лжі,
одкровення, сягнувши грані,
з серця вимиє міражі.
О! Їх ще багато буде,
тих, що пізнали суть.
Й до них доберуться люди
і спалять чи розіпнуть.
І будуть сміятись гучно
в наступній із «перемог»,
так і зоставшись учнями,
в яких нерозкритий Бог.

семидесятые, сто двадцать пятые,
не километрами, теперь уж милями,
соединенными твоими штатами,
чужими водками тоску по матери.
небезмятежное, хотя и теплое
чужое небо за чужими стеклами.
и разноцветное, но очень блёклое
воспоминание глазами мокрыми,
руками липкими, слова невнятные,
рыдаешь над своими снимками,
над перекрестками без указателей,
над заболоченными улиц вилками,
над серым городом, которых тысячи,
но он родной тебе, нет так, как этот рай.
подходит к горлу, ведь на сердце высечен,
в крови пульсирует, и мысли заполняет.
ну что, накушалась полоско-звездами?
что, насмотрелась их романтики
под переводами одноголосыми
с коварным именем "мечтай внимательно".

2011