Пробачте мені, вибачте ви
Я так не хотіла, погано вчинила
Моя поведінка – це сором і жах
Моя поведінка абсурдна –це страх
Зганьбила я своє ім’я
Я знаю тепер нема вороття
Хорошою та доброю, тихою , не злою
Вічливою , чемною – була я такою
Та щось за мутніло, скрутио
Мій розум накрило
І все моє добре кудись полетіло
Пробачте мені, вибачте Ви
Мої гріхи – ось всі вони
Я вам віддаюсь всі і сповна
Робіть все що хочете , бо я вже не я
Пробачте за все, за все на землі
За мої слова, за мої вчинки
За біль від тих слів, що я вас казала
Я більше не буду – завжди так казала
Тепер на колінах перед вами стою прощення
за всі ці слова я молю.

Веде мене стежина крізь поля,
Де сонечко гуляє ще зрання
Де кожен промінь золотистий
На колосці все гра імлистий

Веде туди де зорі ясні
Освітлюють сади прекрасні
Де кожен подих вітерця
Вдиха у все нове життя

Веде не просто так гуляти
Де можна гарно поспівати
Веде до вічного тепла
До вчительського стола

Невже це не моє життя??
Невже це час не той, що мав би бути?
Невже таким є шлях до каяття?
Цей шлях…мені б дорогу не забути
Наосліп йду. Куди не знаю
Не бачу Вас й не намагаюсь
Вже не кричу лиш подумки питаю
«Дорога в пекло?» так… і поки ще не каюсь
Була б змогла виправити все
Був би шанс у прірву не скотитись
Хоча ні…. За течією вже несе
Давно несе, давно скотилася, упала
Хоча на що жалітися, такою доля є
А нещодавно ще так високо літала
У думка в голові: життя це – не моє

Натхнення час коли приходить,
то світлий час в моїм житті:
усе на другий план відходить,
і все навколо в забутті.

Душа у хмарах десь літає:
Вона уже не на землі.
Літа на крилах десь в розмаї,
земля ж далеко десь в імлі.

Проходять болі і печалі.
Душа тепер уже не та:
із нею ангели літають,
Коли вона у вись зліта.

Ловлю летючу мить життя,
І її чарами впиваюсь...
Це - неповторне відчуття:
В чарівних розкошах купаюсь...

стаю щасливою, чуткою,
стаю прозорою, легкою..
Душа все бачить і вчува....
Та інший це... не відчува...

Розійшлися дві дороги, що вели у майбуття,
Дві дороги, дві тривоги, два поранених життя.
Розійшлися розлетілись у невідані світи
І вже більше не зустрілись, не судилось разом йти.

Ти колись ішов праворуч і тримав мій світ в руці,
А тепер зі мною поруч тільки сльози на лиці.
Ти колись ішов зі мною, а тепер тебе нема,
А тепер летить за мною із морозами зима.

І летять незграбні миті у незвідане буття,
Ми були єдинні в світі, а тепер час забуття.
Ти забудеш все сьогодні, я ж зловлю терпку цю мить,
Ще півкроку до безодні, тільки б в неї не ступить.

Тихо, тиша й більш нікого тільки сірі небеса,
Лихо дихає для когось, а в очах бринить сльоза.
І на крилах у тривоги ми зустрілися колись,
А сьогодні дві дороги розлетілись, розійшлись.

Сніжинкою в пейзажі твого літа
Я від сьогодні бути не схотіла;
Сьогодні можеш з іншою радіти,
І медом вуст торкатися до тіла.

Я не твоїх фантазій Афродита -
Це просто лялька добре грає ролі...
Ти не схотів, я не змогла любити -
В життя театрі від сьогодні двоє.

Під пресом маски ще душа не всохла,
І я сама щаслива вмію бути.
Я ще жива, іще не зовсім мотлох -
Мій ляльководе,я скидаю пута.

Накрила сном міста і села нічка,
Сипнула жменю зірочок у небо
І запалила місяць, наче свічку,
Щоб помолитись, Господи, до Тебе.
Ось вітер заховався під ялинку
І задрімав там якось ненароком.
Пробач прошу за всі погані вчинки,
Хай кожна помилка буде уроком.
Я не молю про золото і крам,
Я не благаю долі золотої.
Лише любов усіх на світі мам
Візьми до Себе і зроби святою.
А коли раптом в грудях запече
І страх загляне у зірниці-очі,
Підстав, благаю, батьківське плече,
Це все чого в цю мить, мій Боже, хочу.
Так ніжно й легко падають сніжинки
І гинуть від тепла чужих очей.
А прощення за всі гріховні вчинки
Летить і губиться серед пустих речей.
І неба синь, і нічка-українка
Покірно припадуть Тобі до ніг.
Німі слова із легкістю пір*їнки
Зворушать душу і впадуть у сніг......

Нехай лютують злі морози
Нехай вітри сніги метуть
Та не страшні зими погрози
В моїй душі квіти цвітуть

Мороз все більше шаленіє
Покрилась кригою земля
Мене весь час як сонце гріє
Ваша усмішка чарівна…

А вітер більше, більше злиться
І кучугури наміта
Та тепле літечко дарує
Очей чарівних синєва

Людино!Ось ти родилася на світ
І перед тобою праведна дорога
Тобі прожити треба сотню літ
Щоб хоч на крок наблизитись до Бога

Це персональна є твоя дорога
Дорога у життєве майбуття
Стежина, що веде до Бога
Де буде звіт за прожите життя

І в кожного своя дорога
І кожного тернистий шлях
Від материнського порога
А дальше все в твоїх руках

Якщо ти в дим пустив всі дні
І не оставив в сіті свого сліду
То час твій,як папір згорить в огні
І по слідах твоїх ніхто не піде

Я бачила у сні прекрасні очі…
У них блакить і темінь водночас,
І ніби день, але темніший ночі,
Й мов сон, але правдивіший за нас.

Таких іскрин, як в їх глибинних шквалах,
Таких сльозин, як на повіках їх
Я ще в житті ні разу не стрічала,
Ні на яву, й між сновидінь доріг.

І не могла ніяк я зрозуміти,
Чому ці очі ранять так мене, –
Чи я колись їх зрадила в цім світі,
Чи вкрала їх сіяння осяйне?..

До них немов віки уже прикута,
Дивилась я, не зводячи очей,
На цю красу, що наче тло отрути
Так моторошно впало на плече…

Я бачила у сні прекрасні очі.
От тільки плакали вони…
А я, не вірячи у сни свої пророчі,
Не знала, що була це, ти…

Мої вірші ви легкокрилі,
у вас живе моя душа.
Ви все в думках моїх летіли
шукати крапельку тепла.

Летіть вірші понад полями,
летіть в незвідані світи,
в далекий вирій з журавлями:
назустріч щастю і весні.

Злітайте вище аж за хмари
туди, де вільний дух летить.
І там розсипте свої чари
й про мене вітру розкажіть..

Пісні складалися для неї,
Вона і є моя душа,
Сьогодні я прощаюсь з нею
Все ж дочекатись не змогла.

Але вже світяться ось зорі
і місяць вийшов у блакить..
Та у небесному просторі
вже квітка щастя майорить.

Мова - це історія народу.
В ній відбито все його життя:
Наший склад і звичаї, і побут
З давнини й до нашого життя.

Довго ти пригнічувалась, мово, -
Промайнув тернистий довгий шлях,
Доки стала мовою народу,
Що звучить з любов"ю на вустах.

Мово моя рідна, материнська!
Ти співуча, ніжна і близька.
Хай же дух незгасний український
У житті нас завжди зігріва.

Процвітай же, мово калинова,
І тобі не в"янути в віках:
Мелодійна українська мова -
Чарівний, навік коштовний скарб.

зима помічає мене і мені говорить
зима переходить на докір на крик на плач
сміливо долаю заплутані коридори
твоїх "пробач"

шпалери приймають тепло батарей як данність
зима ремонтує складні механізми снів
з твоїх вже зникають оленки ірини ані
з моїх - ще ні

ти спиш ти ростеш повільно неначе гори
ще рано і тиша просить - не дихай всує
зима помічає мене і мені говорить
а я - не чую

впадемо на дно несподівано мов титанік
розтопимо ніч розхвильовані та гарячі
минають хворобами каті оксани тані
і я пробачу

Віршований букет із орхідей
Тобі дарую – усмішка й цілунок.
У мене є ще тисяча ідей,
Та я для тебе – кращий подарунок.

«Шанелі» запах шаленіє і
Веде мене на подвиги для тебе:
Букет із едельвейсів – теж тобі,
А ще роса з прихиленого неба.

А ще зірки над нами і краса,
Така краса, аж запітніли вікна:
Звисає в ніч розплетена коса
І ти така вдоволена і ніжна…

І сяє щастя в усмішках очей
І в міріадах завтрашніх ночей.


2011

А світ - це я.
Маленьке я плюс ти.
Палітра осені рясної,
Колодязь неба, повен доброти.
І я, в гармонії з собою.

О, як цю мить важливо зберегти,
Щоб пережити дні зимові
З піднесенням в душі.
А світ - це ти
плюс я, у прихистку любові.

2008

...А по дощі -
зелених трав розмай.
Веселка (або райдуга) -
в півнеба.
Дощу перлини
в жмені назбирай -
такого подарунку
жду від тебе.

Від серця поклику
не відрікайсь.
Твори,
якщо у цьому є потреба.
...А райдуга -
немов дуга у рай.
Тоді, коли веселка -
шлях до тебе.

2009

Благословляю погляд твій -
Він сірий день зробив жаданим,
Мене закоханим, коханим...
Благословляю погляд твій!

Благословляю дотик рук,
Довіру пальчинів тендітних,
Що в грі пестливій, наче діти.
Благословляю дотик рук.

Благословляю вуст огонь
І боязкий, і нетерплячий,
Жадібний, звихрений, гарячий.
Благословляю вуст огонь.

Благословляю тіла хміль,
Нестримну амплітуду шалу,
Значущість піхов і кинджала.
Благословляю тіла хміль.

Благословляю, бо люблю,
Бо ти мій світ, моя молитва,
За тебе - найсолодша битва!
Благословляю, бо люблю.

Той вечір був осяяний різдвяною зорею
В ту ніч маленькі янголята спустилися разом з нею
Вони несли всім радість і вісточку про свято
Всім миру принесли і радості багато.

І чути дзвін святковий їх пісенька лунає
І кожен з них у пісні Ісуса прославляє.
Та не відчувши свята, лягала спати жінка,
На сивому волосі зав’язана хустинка.

Вона жила самотньо, хоч і сина зростила.
І біль за все на світі його бачити б хотіла.
І ставши на коліна, у Бога попросила,
Здоров’я сину своєму, вона його любила.

Різдвяне янголятко молитву ту почуло,
І сум на її серці також воно відчуло.
Той сум взяло з собою, і понесло до сина,
. Щоб знав , за ним сумує рідна йому людина.

І завітало янголятко, до молодого сина,
Давно у нього вже була своя родина,
Хоч жив він і далеко, та пам’ятав дорогу,
Яка вела його до рідного порогу.

Сказало янголятко, поїть до мами сину,
Візьми також із собою усю свою родину
Щоб радісно дзвенів дитячий сміх в оселі
На свято треба,щоб усі були веселі.

Не думав ні хвилинки, Зібрався у дорогу.
До любої матусі, до рідного порогу
Що разом святкувати, Ісуса прославляти,
Великою родиною заколядувати.

І за вікном метелиця так грізно завиває,
А мати свого сина до серця пригортає.
Над ними янголятко так весело співало
Тепер насправді свято до хати завітало.
2011р.

Беря резец и от мечты хмелея,
запомни равновесия закон:
не в каждом камне дремлет Галатея,
не каждый камнетёс – Пигмалион.

Я – кремінь? Авжеж, не дитина,
Яку на плечах дужих ніс.
Зі криці, а часом зі глини,
Коли у душі плаче біс.

Кресалом зірниці свідомо
Підпалюю вишню-зорю,
Щоб здалека навіть сліпому
Розвиднилось там, де стою.

Отам, де тумани пітьмяні
Затулюють очі ясні,
Ворожать маруни-цигани,
Що ти не належиш мені.

Я - мошка, торуюча скелю.
Я - з тих божевільних кобіт,
Що в гущі дурманного хмелю
Шукають загублений світ.

2011 р.

Весна нарешті!.. Галас. Квітнуть пні.
Працює сонце солодко і ревно.
І ти такий оновлений. Чи ні?..
І я така оновлена. Напевно...
Коханий мій, торішній сніг зійшов.
Струмки сурмлять. Виблискують калюжі.
Любов перетворилась в нелюбов.
Любов перетворилась у байдужість.

Гірка смакує, а солодка -ні.
Ще по одній - та й будемо брататись.
Незмінний принц на білому коні
Такий старий, що хочеться плюватись.
Лахміттям слів, уривками розмов
Прикриєм ню ( із огляду на гречність).
Любов перетворилась в нелюбов.
Любов перетворилась в недоречність.

Не опускай так низько голови.
Не розтікайся п'яною сльозою.
Іду, та день із запахом трави
На згадку залишаю із тобою.
Дивись угору: юні хмари, мов
Жоржини білі, кинуті на воду.
Любов перетворилась в нелюбов.
Любов перетворилась у свободу.

Перетворилась в не-лю-бов...

finita la commedia

А в моїх земляків і далі
На душі - жалі і печалі.
А найбільша печаль і обида -
Зайва гривня в кишені в сусіда.
2011

Метель мела...
Простуженно кряхтела под ногой.
Белы снега утюжила, свистела надо мной.
В студёном вальсе кружево взлетало до небес.
И в снежном, звонком крошеве вдруг город весь исчез.
Деревьев ветви тонкие с надрывом гнулись вниз.
Кружился снег, осколками сверкая меж ресниц.
Всю ночь пурга буянила, сквозь щели в дом рвалась.
Лихою пляской пьяною по улицам неслась.
Наутро, сил убавилось, уснула егоза.
На солнце блещет биссером забава...
Боль-слеза.

12.02.11г

Морозна ніч всім під Різдво
на землю срібло розливала.
Зірки та місяць у вікно
Щасливу мрію засівали.

Ця мить народження Христа,
Нам в порятунок Богом дана.
Марія діва молода
В хліву дитину сповивала.

В любові виросло дитя
І учнів мудрості навчило.
Та всі ж грішили з праотця...
Все, що задумано звершилось.

Надію виміняв Іуда
На тридцять срібних кругляків.
Крізь сльози виринуло Чудо,
Месія вмер та знов ожив!

Любов нікого не карає.
Людські гріхи син Божий змив.
І нині місяц сріблом сяє,
Щоб кожен миттю дорожив.

Помилок тяжке є каміння,
В майбутнє дітям не тягни.
Любов, Надію так сумлінно
В Різдвяну ніч несуть зірки.

лютий 2011р.

А що є серце без любові? - Пустка...
Холодна неосвітлена рівнина
Самотня, зледеніла, як крижина,
Чи вицвіла і посіріла хустка...

Там виє вітер сумно і натужно,
гуляє болю перекотиполе,
відлунням туги — де ти, де ти, доле? -
озветься стогін чи зітхання скрушно.

І хто ж засипав ту святу криницю,
що живодайним хлюпала промінням,
здоровим зріла кОханим насінням,
чей не лишилося його бодай дещиці?

О, бідне серце, не зрікайся мрії,
пощо шукати в смерті порятунку,
коли живеш і ще крокуєш лунко,
а поруч крила вірної надії.

2011

В такой мороз вдвоём быть хорошо.
Прижаться б к другу, душу согревая.
Воображу себя в предверьи Рая,
Любви былой картины вороша...

Твой нежный взгляд, волнением под кожей.
Руки касанье, выстрелом в висок.
Ах, надо быть немножечко построже,
Да как сказать, сорвался голосок.
В пылу любви соломинкой сгораю.
От жарких чувств пылаю, как в огне.
В капкан волшебный снова попадаю...
Но это сон, и ты лишь снишся мне,
А рядом храпом в бок мой собачонка.
И кошка грелкой сверху разлеглась.
Я два в одном - старушка и девчонка.
Метелью вновь разбуженная страсть.

14.02.11г.

Заграковіло місто – то на сніг.
Гойдаються на липовому вітті.
А я боюсь із хати нині вийти –
у білому пальті. Оце то сміх!

В облозі я, ну тобто я і ти.
Суцільне вороння і гайвороння
на всіх дахах, у небі… То сьогодні
гуляти в парк не варто, може, йти?..

То знак – на самоті в одній квартирі.
Граки – на сніг. А ми удвох – у вирій…

В трамвайній тисняві якась сволота
з кишені в мене вкрала гаманець.
А я ж тоді пахав на двох роботах…
Так мріям про круїз прийшов кінець.

Щоб подолать оту душевну втому
почав я їздить з дому
на службу на таксі.
Але не довго таке тривало свято.
Останні грошенята
потратив геть усі.

Я піднатуживсь, підключив ще й тещу –
купив правА і «Жигулі» купив.
Гараж… Техогляд… Ремонти… І, нарешті,
що я жебрак колісний зрозумів.

З тих пір ходжу я пішки – свіжий, сильний.
Здорового прихильник
став способу життя.
Мені і служба й курорти непотрібні.
Тепер хоча і бідний,
та сплю спокійно я.

В селі, у якому родились
мій батько і мати моя,
у церкву ходить не лінились,
і всі шанували святА,
за триста кілометрів в Лавру
не раз кожен пішки сходив.
Тягли хліборобськую лямку,
не ждавши якихось там див.
Коли ж в тридцять третьому році
той сталінський еСеСеСеР
поклав пів-села на погості,
Бог разом з селянами вмер.
Ті люди, кому пощастило
страхіття ті всі пережить,
прозріли тоді й зрозуміли,
що Богу їх біль не болить.
Вони й атеїзм не сприймали,
і весь большевицький «базар»,
ікони ж у скрині ховали,
де був вже Шевченків «Кобзар».
Спаситель на першій іконі,
а Мати його на другІй –
Марія була у народі,
як символ страждань і надій,
а Син, як звичайна людина,
що в муках тягла власний хрест,
але ж всі чекали на диво –
й Христос,(бо ж Син Божий) воскрес.

Село домирає тепер вже,
заступників в нього нема.
Молю: «Україно, воскресни!
Воскресни, Вкраїно моя!».
О, Боже! Мене чи почуєш?
Турботи й без нас в Тебе є.
Пробач, як згадав Тебе всує.
а може ти й справді помер?

Сильный порыв сумасшедшего ветра
Мысли мои, как золу разметает.
И с расстояния ста километров
Дождь монотонный их грязью смывает.

Вера в любовь принесла одиночество.
Время замедлила боль нестерпимая.
Все же сбылось то земное пророчество –
Жажда по образу неутолимая.

Если бы ранее знать о случившемся
В миг перед пропастью, чтоб сломя голову,
Может тогда не пришлось бы свалившимся,
Плыть по течению к жгучему олову.

2010

Я так хотел поверить в Бога,
И по-другому жить хотел.
Я думал – все не так уж плохо,
Но жить как надо не сумел.

Моей судьбой играют чувства,
Те злые чувства, что порой
Запутав, вводят в заблужденье
И открывают мир иной.

Там тяжкий сон без пробужденья
Терзает душу, впившись в мозг.
И нет надежд на исцеленье,
Их в зиму остудил мороз.

В сплошную тьму, лишаясь света,
Я погружен, как грязный раб.
И пусть в ней нет дурных запретов,
С меня довольно – я ослаб.

Смывать вином с лица усталость
Мне приходилось каждый раз,
Когда в борделях ошиваясь,
Я слышал фальшь продажных фраз.

Казнить себя за те поступки
Я был обязан, да не смог.
Меня спасали проститутки
И хмель портвейна, но не Бог.

2003

А я у промінчик! А я у краплину!
І гайда на небо, як той Капітошка!
А я у пір'їнку, мабуть, журавлину!
І ще залишуся з дитинством на трошки!

А я у кульбабку! І гайда за вітром!
Кудись у незнані світи і дороги!
А я у бурульку, прозору й тендітну!
І знову в дитинство! На мить, ненадовго!

А я у світанок! Зорею над світом!
А я у веселку! В казкове намисто!
А я у листочок! Росою на квіти!
А я у дитинство! А я у дитинство!

2011

Кличе заміж він дівку з міста,
Щоб забрати в свою Гуцулію –
Незабаром в газеті звістка:
«Все лікує. Мольфарка Юлія».

Із освітою управлінця
Поганяє овець по горах.
Хоч достатку по самі вінця,
А віходок, як був, надворі.

Але Юлії хоч би хни –
Щоб кохання і тепле ліжко.
У сім’ї тій малій з весни
Друга доця стала на ніжки.

Десь-колись до батьків й родини
Листи пише і шле верети.
Ось, нарешті ясної днини
Дочекалися Інтернету:

«Вчора в нас підключили Нет –
Приїжджайте до нас в Гуцулію.
Я ще досі в душі поет.
Щиро Ваша, Скорода Юлія».

26.06.2010 р.Б.

Де я? Де я? Де я?
Повитий мороком.
Чи виберусь? Хтозна,
Прогнилий соромом.

Хто я? Хто я? Хто я?
Ланцем прив’язаний,
І вибратись — дарма.
Душа заражена.

Боротись нема сил —
Це тіло не моє,
Його з путі хтось збив
І в пустоту жене.

Тут я буду повік,
Вже сумнівів нема,
Засну як і торік —
Снитиметься трава.

Що там удалині?
Помітив світло я.
Потрібно йти мені,
Рветься душа моя.

Це еволюція —
Покину цю пітьму.
Чужак — ось хто я,
Між вами тут стою.

Я був одним із вас
І з вами гнив у тьмі.
А тепер зрікся мас,
Полишив сліпі дні.

Несміло крок роблю.
Цей оглядаю світ,
Шукаю путь свою,
Розвіюючи міт.

В очах у всіх більмо,
Лукаві ви сліпці.
Вбиває вас воно —
Рятунок не в мені.

Нема на мені пут —
Я вільний на Землі.
Чекаю Божий суд,
Коли прозріють всі.

Вийшла, чую, жінка з ванни
І до себе кличе:
На ваги поглянь негайно,
Любий чоловіче!
Не сиділа я в квартирі,
А гасала містом
І поділися чотири
Кілограми, звісно.
Подивився на маруду
Пильними очима
І сказав: - Знайдеш, як будеш
В золоті та гримі!..

Коли місто вкладається спати,
А будинки заплющують очі,
У зірок починається свято,
І ясніють вони щоночі.
Синьо-біло-рожевий килим,
Так і вабить рукою дістати,
Це красуня у тузі за милим
Стала шлях йому виплітати.
Позолочені вишиті зорі-
Дивна мапа нічного неба,
Десь далеко у темному морі
Одісей поспішає до тебе.
Синьо-біло-рожеві красуні
Замаячили,заяскрілися,
Бо два погляди зоресяйні
В одну мить навмання зустрілися...

Розігрілась зима,
Розсміялась на вранішнім сонці.
А воно вже горі *, а воно уже вище Говерли.
Там, де грішних нема,
Там , де вітер в гуцульській сторонці,
Де правічні смереки верховіттями небо підперли…

Розігрілась зима –
Має силу зоря вже опівдні.
У воловім сліду горобець геть розхлюпав водицю.
Курить люльку димар,
І за першість змагаються півні.
Місяць лютий в лісах білогриву ховає лошицю.

Ось і Стрітення ** знов
(треба чистити яблуню кислу).
Скрипнув десь журавель, зимував він у рідній сторонці.
На річках згуслу кров
Розбавляють молекули кисню.
Розігрілась зима, розсміялась на вранішнім сонці…


Лютий 2011



* високо (діал.)

** релігійне свято 15 лютого

Все, що я роблю – приховано.
Хочеш правду? Я знаю, цікавишся,
В милосердя ти мною граєшся,
Ой не йди ще, пограйся ще!

Що робила ти взимку?
Я спала, спала!
Мила! Мила! А влітку?
Купала півнів.
Заглядаючи в очі, очиська сірі, я свої відкриваю, стаю людиною.

Але очі вночі відкривають півні!
Не дають мені спати, женуть надію!
Я не хочу втрачати спокійні сірі, але більше не можу не спати, віриш?

Ось мовчання, таке як холодний вітер,
неримовані вірші іще про півнів,
ось, Тумаєва каже, камінці, сонце в дзьобах,
а мені так знайомо це, що не віриться.


Чашка пива, цигарки, ніяких нервів,
Трояном і тобою взламала психіку,
Попрощалася з совістю і з політикою,
Говорю з монітором чесніше ніж з лікарем.

Відпиши мене, чуєш?
Зліпи мені душу!
Я ж тобі віддала свою...

Жив у яблуку хробак, -
Чим тобі не особняк,

Всюди щастя соковите,
Долею повите .

Та минулись ваші дні,
Яблучка мої смачні,

І взялося те до рота,
Де свердлив голота.

Хоч пручався він щосили,
Та його спожили.

А коли їдець помер,
І його хробак пожер,

Правда, інший, не отой
Яблучний герой.

Кожен має свою нішу
Кращу хтось, а хтось і гіршу.

Той в хоромах , той без дому, –
Всяко є живому.

Ці молотять їжу в зграї,
Тії одиночно,
Цих при їжі умертвляють ,
Тих по смерті точать.

Тобі потрібен інший чоловік.
Він дбатиме про тебе кожну днину,
Любитиме найкращу і єдину
Не раз на тиждень – нині і вовік.

Знайти потрібно від кохання лік.
Дивитися на себе – на людину!
І будувати плани про родину,
Бо фатум неба вирок вже прорік.

Рікою море тягнеться на пік,
Душа чіпляє нерви за ожину.
Межа між нами, ніби Новий рік.

Я посадив під вікнами калину
І п'ю щоранку вичавлений сік.
І з гіркотою всотую провину…


2011

Цілунку присмак на вустах,
У серці тінь печалі,
Бо ти - в незнаних є світах
І навіть трішки далі,
В пустелях холоду й зневір,
Де люті заметілі,
У вічнім прагненні до зір,
До злетів і окрилень,
На бережечку самоти,
В обіймах дивних марев...
Мені до тебе не сягти -
Чи є десь більша кара?
Я - наче спраглий в небі птах,
Потомлений від лету.
В твоїх волошкових очах
Згубилася поетка!
Сплетіння тіл, єднання душ,
Взаємопроникання...
До тебе прагну я чимдуж -
В заручниці кохання!
14.02.2011р.

не спиться і не мариться,
і небо - синя синь -
хвилюється-хитається
серед густих ясинь.

не мариться, не хочеться -
мелодія вітрів -
увесь мій світ тріпочеться,
мов листя ясенів.

не хочеться, не чується -
повітря, як вода -
і посмішка малюється
й лягає на вуста

і легко-легко дишеться
цим холодом отав...
...не вернеться, не лишиться
і серця не віддав.

2009

Майже за Павличком…


Ти зрікся мови рідної. Тобі
Твоя земля родити перестане.
Твій корінь у безпам’яті зав’яне,
І діти не заплачуть по Тобі.

Ти зрікся мови рідної. Тремтиш,
Коли Тебе питають, чи вкраїнець.
Ти краще будеш турок, чукча, німець,
На рідній мові Ти лише мовчиш.

Ти зрікся мови рідної. Тебе
Не розхвилює українське слово,
Його не знаєш і смієшся з нього,
Хоч по-російськи теж "ні ме ні бе".

Ти зрікся мови рідної. Ну що ж,
Без Тебе не загине рідна мова.
Вона живе і оживає знову –
Залиш її в спокої, не тривож.

Без батька і без матері Тебе
Пригріють люди, наче сиротину,
А як плюгавиш мову солов’їну,
То проклянуть ще й вороги Тебе.

Ти зрікся мови рідної…


Емілія Венгер, головний спеціаліст УОЗ

13.08.08 01.25

1.
Ця жінка, що над гробом, - твоя мати.
Прости її, ріднесенька, прости.
Життя тобі змогла подарувати -
від смерті не зуміла захистить.

Весь світ би простягнула на долоні -
не поспішай, не йди іще, рости!
Ангеликів без тебе є доволі.
За те, що досі ще живу, прости...

2.
В любові ризах заховаю відчай.
Це ж скільки справ хороших не вдалось.
Померти треба, щоби жити вічно.
А я так хочу жити! - хоч якось.

Моя любов - натхнення й протиріччя,
за неї заплачУ, як і за все.
Лише б мене за ворітьми у вічність
зустріла донька свічки промінцем.

2002

Мені казали: „Ангели незрячі”
Чи не тому ховаєш світлі очі?
Чи не тобі завжди я буду вдячним
Що скресла крига в серці після ночі?

Живем піснями, знаєм це обоє,
Ми відшукаєм мрію у снігах,
Під сонцем ринем у безкрайнє поле
І знайдемо дім в Божих руках.

Запам’ятаю дихання та сльози
І збережу тебе, тендітну духом...
На полотні вночі змалюю грози,
Там біла кішка й чорний кіт під дахом...


28.03.2008.

Величні брили у воді
біліють тихо і осяйно
наврядчи їм відомий біль
що нам дарує мить прощання

Повільний шепіт чорних хвиль
колиску крижану хитає
І мимовільно в самоті
Вони як діти засинають

Хай в снах вони побачать нас
У метушні сучасних буднів,
їм дуже важко зрозуміть
цей світ заплутаних ілюзій

Постійно боримось за щось
не знаємо в бажаннях міри
і бережем в душі своїй
життєві драми та надії

Ми рідко думаєм про світ
де легко стати божевільним
і є бажання лиш одне -
розтанути і стати вільним

У царстві криги і води
немає місця для вагання
А в айсбергів збулися всі
таємні мрії й сподівання.

Мне вдруг приснилось счастье и несчастье,
Мне вдруг приснилась вся моя вина:
Как будто ты была моею частью
Любимой, а не только частью сна.

Как будто вместе стали на карниз мы
Какой-то общей истины, и вот
Задвигались над нами механизмы,
Любую мелочь зная наперед.

Как будто не стреноженные ношей
Под звуки расправляемых ветрил, -
Как будто ты была во всем хорошей,
Как будто я тебя достоин был.

Как будто мы пошли с тобой под ливень
Как в наш с тобой отныне общий дом,
И я тебе был вовсе не противен,
И было нам поговорить о чем.

2009

А Сюзан и думать забыла о профессоре Пестеле,
О том, что на небе какой-то очередной парад,
О том, что ей третий год жениха навесили.
Лишь о НЕМ в мозгу и вспыхивают фонемы!
Там, в глубине, где и гибсус себе не рад, -
Как там Немо?

Господи, как там сипаи,
Как там колониальным гнетом
Измученный весь народ?
Только подумаешь о сипаях,
Сразу хватает колика.
А профессор в полдень мирно котлету жрет,
А профессор Пестель - это известный жмот
И мучает кроликов.

В свете судачат, пора прикусить губу.
Даже на вздохи пора бы ввести табу.
Вот ведь в гостиной
Было сказала "любимый Немо", -
Лишь третьего дня хватилась.
Все эти тайны готовы влететь в трубу.
Все эти тайны (а их у нее немеряно),
Все эти тайны (фантазий желанный силос)
Лучшей подруге - подруге одной доверены.
И вообще -
Шансы на лучшее не потеряны,
Пока плывет "Наутилус".

2009

Так хочеться бути першим
(бо "перших" життя не б'є),
з двох бід вибирати меншу,
і сили хай Бог дає.

А доброму в світі легше,
він гострі зріза краї,
з двох бід вибирає меншу
і щастям зове її.

Розщедрилась доля дещо,
пролившись теплим дощем.
З двох бід не впізнАю меншу,
прикриюсь надій плащем.

Я іноді в чомусь перша,
хоч зоряний час минув.
З двох бід вибирала б меншу,
якби він, той вибір, був!

2002