я уявляю як десь
у холодних водах
під Севастополем
ти годуєш риб іржею
і намагаєшся не забути
музику власного імені
наспівуючи щось із Бітлз
гойдаються канати
важкі жилаві
схожі на руки амазонського рибалки
ти трешся об них
трешся об воду
об бетонний причал
як весняна кішка
що просить свободи
аби подумати
бо тобі як і їй
як впринципі і всім нам
не вистачає глибини
і пісні
старого
голубого кита

Блискітки на повіках
немов застиглі майбутні сльози
акупунктурно дивишся
домінуєш немов дрозофіла
зачатковими крилами
не підозрюєш
що життя
це не тільки
стрибок через купальську ватру
а щоденник самовсепалення

Стараюсь бути як ти

Не затуляти крилами очі

Розумні люди
Прикидаються дурними ляльками,
Істотами без мети в житті.
Слава, гроші, насолода -
Квитки до пекла.
Який з них твій?

Дізнайся
І спали його сльозами;
Почисть себе,
Як картоплю для варіння.

І не роби розумні очі
Та не дуйся як холодна брила -
Ти ж гарячий...

Будь собою,-
Таким, яким створив тебе Бог.
Пробач, щоб і тобі пробачив Бог.
Слава Богу навіки!

2009 р.Б.

Одягне сукню
з білих цикламен,
притулить обличчя
до холодної шиби,
і буде чекати
коли прийде той,
хто вміє малювати
на її плечі
безконечник
ніжності.

Він прийде.
Вип’є з її вуст
таємницю чекання,
на вічність помножену.
До грудей притулиться,
заховавшись
від доріг
непройдених
у просторому
домі серця її.

А потім
дивитимуться удвох
на осиротілий
кущ цикламеновий,
прощанням
обійнявшись.

ти зрадила мене з вітром
він пристрасно грався твоїм волоссям
ти зрадила мене з небом
ви обмінялися закоханими поглядами
ти зрадила мене з сонцем
воно ніжно пестило твоє лице
ти зрадила мене з Богом
Він уважно слухав твою сповідь
ти зрадила мене зі мною
я не міг опиратися твоїм поцілункам

Улица.

Улица,
С утрица лужица,
Голубь купается,
Весна с летом встречается.
Радует солнцем, преддверье жары.
Мы можем сегодня признаться в любви,
Майские пазники уже позади.

Николай Блоха февраль 7518 года (2010)

Зустріти весну у тугому сповитку бруньки.
Боятися вкотре розквітнути назустріч...
Вкритися рясними плодами,
що ароматами ніжності
до скронь тулитися будуть.
А потім знову опасти додолу
сухою тінню минулої величі,
осені землю теплом
своїм вкривши.

І знову

зустріти весну,
поділивши на двох
сніданок зі сонцем.

наче мавки поміж дерев
блукають
любові
міськими
болотами

оклик єдиної
одразу
усіх
будить

як верби плаксивих
як рогоза посохлих
вовчих
нехай і ягідних
з виду

тря-со-ви-на
вимощена бруком
надушена грішми
які пахнуть
дармовим потом
сполотнілою кров'ю
і
життям
згаяним

любові
охочі до нелюбів
байдужі крайності погляду
підмальовують
чорні квадрати зіниць
і
навісніють від того
що я
не бажаю
приємно провести вечір


2010

Людина долю на собі несе,
а в серці -
вічну любов чи ненависть,
і межа між ними-
мить свідомості.
Я, ти , ми - це єдиний рух,
що творить красу,вічність, працю,
породжує водночас лінь, війну, страх.
Тож людина -
вісь землі,
що стоїть посеред раю й пекла.
Талант людини - розум,
одначе іноді люди використовують його,
щоб робити дурниці.
Єдине щастя для людини -
творити,
бо той, хто творить -
той живе.
Люди схожі на слова!
бо слова втрачають значення,
не маючи свого місця;
слова передають емоції,
приймаючи наголос,
як і люди передають стан душі.

2004

Я хочу тебе
Обіймати руками бажання,
Багаттям мінливого слова
Вкладати щодня на престол.


Я хочу тебе
Цілувати губами пожежі,
Щоб лід твого серця розтанув,
Щоб крига не вбила мене.


Я хочу тебе
По хвилі втрачати до смерті,
Бо вірність на вічність не схожа,
Бо кажуть: любов – це полон.


Я хочу тебе
Прогнати, мов пташку із клітки,
Бо знаю – повернешся знову.
Та клітка тримає мене.

Чего я хочу? Ищу…
Невозвратимого?
Но тем отчаянней…
В глазах всех встречных женщин,
Моей единственной прощаемый.
Я с песней о безбрежном
Стучусь в сердца,
С противоречием в себе самом
Я берега ищу,
Которого бежал так много лет.
А море смыло мой несмелый след
На времени песке.
И я, теперь уж точно опоздавший
На последний поезд,
Пытаюсь с птицами дружить…
Летать непросто,
Но еще сложнее жить.

Чуєш,
як звучить велика пустка
у якій живемо?
Вона співає нам
пісню про час,
якого не можемо втримати
ніколи,
ніяк,
нічим.

Живемо у небутті,
заповнюючи його
галасом,
неспокоєм,
сумнівом
і солоними
від сліз запитаннями
коли,
чому,
для чого?

А може
спробувати
врятуватися від цього,
сховавши голову
у зірковий пил
і заснути?
Бачити сни, більші
за Всесвіт
і зрозуміти цю пустку,
щоб разом з нею
тихим голосом
пісню її снувати

про
звільнення від страждання,
від непотрібної любові,
від болю у серці,
від слів порожніх,
часом наміряних.

умереть- это сильно просто!
надо собраться и жить!
каждого может звать пропасть
но это не значит что так должно быть.
порой нам ломают жестоко крылья
и сжигают наше небо
нас иногда смешивают с пылью
и делают вид, что другим ты не был!
наше сердце разрывают на части
и душу травит и душит боль
говорят что ты не той масти,
разве ты не видишь- это вызов на бой?!
жизнь- это сплошная борьба
увы, мы воины невидимого фронта
и на смерть идёт война
ради светлого жизни горизонта!
для кого новый день-
просто скучная серая забота
а на ком-то смерти чёрная тень
и минута жизни это непосильная работа,
но он живёт ради света
ради солнца луча и воздуха глотка
их душа надеждой согрета
хоть знают что дорога не будет легка...
а мы пытаемся уйти от себя,
под жестоким миром сломаться
просто порой надо при шторме устоять
и тьме и смерти не здаться...



16 октября 2009 г.

якщо врешті скинеш
увесь цей одяг
станеш прозора
як едемський вітер
самотність облечеться
у два тіла
слова
фігове листя
поскидають
дерево пізнання добра і зла
з деревом життя
одружаться
херувим
меч свій погасить
і любов ходитиме
слідами Бога

Вот настало время
уходить должны мы
Каждый вынес своё бремя
в свой новый мир.
эх школа,школа--
время без забот!

Помнит каждый
своё 1е сентября
что не повторяется дважды,
и потеряно в дождях октября.
Помним учителей
их строгость и доброту...

Нам не забыть
тех уроков и открытий
Которые может быть
не принесли в жизнь отличий
Все радости и слёзы,
как в стенах ,так и в сердцах...

А милый сердцу класс?!
может не всеми тогда любимый...
Но помнит каждый из нас
как историю вместе творили...
Было весело и грустно
но были мы всё время вместе!

Что бы и как бы не было,
всё равно мы вернёмся
Вроде и сердце остыло--
не сюда первого ворвёмся!
увы,многое забудется
да и не все мечты детские сбудутся
Ведь теперь другая жизнь
со своими жёсткими законами
где надо выживать чтоб жить...



__.12.2008г

ніколи не відкривай вікон
бо
у чотирьох стінах
затихає вітер
червону троянду
у вуста
цілуючи

ніколи не складай віршів
бо
у словах почуття
силу втрачають
тебе від
туги
звільняючи

не пиши собі листів
бо
померлі
не вміють
читати

Не говори "навсегда"-
отпусти свой корабль,
не говори "навсегда"-
Скрой от меня эту даль!
Не говори "навсегда"-
не обрекай на гибель,
Не говори "навсегда"-
пусть сердце будет мечты обитель!
Мы будем жить с тобой "сегодня":
Держаться за руки и дышать,
греть сердца наши любовью
и ни за что друг друга не терять!
Я буду сон твой охранять,
а потом засну каплей на твоём плече.
буду часы и минуты считать
и искать силуэт твой вдалеке!
Но всё равно я буду с тобой
Может быть даже дождём или ветром
я прогоняю все плохие мысли долой
и делаю их серым пустым пеплом!


21 октября 2009 г.

а цукру мені не сип
до моєї гіркої кави
я вип"ю її до денця
і поворожу на щастя

Кіеў. Перон. Ты.
Дождж. Вецер. Дні.
Падземка. Піва. Сьвет.
Хрэшчацік. Сонца. Абед.
Размова. Мапа. Горад.
Дождж. Вецер. Холад.
Храмы. Шаша. Вяселле.
Хмяльніцкі. “Сафія”. Дрэвы.
Лаўка. Размова. Смех.
Дождж. Парасон. Грэх.
Сонца. Цукеркі. Дарога.
Мапа. Плошча. Горад.
Базар. Майкі. Матрошкі.
Грошы. Пакупкі. Крошкі.
Дождж. Парасон. Папіросы.
ЗАГС. Лужыны. Косы.
Спуск. Ручай. Дамы.
Вада. Людзі. Ты.
Дом. Цетка. Сабакі.
Будынкі. Людзі. Гмахі.
Пераход. Макдональдс. Мост.
Ежа. Абед. Тост.
Кацер. Дняпро. Тучы.
Вада. Лес. Кручы.
Мост. Страх. Сонца.
Людзі. Сабакі. Аконцы.
Арка. Сцяжынка. Радасць.
Дождж. Серасць. Гадасць.
Горка. Дождж. Піск.
Смех. Вільгаць. Візг.
Лужыны. Холад. Храм.
Крыж. Магіла. Гам.
Скрыжаванне. Мапа. Машыны.
Схіл. Людзі. Сцяжыны.
Крама. Супынак. Піва.
Лета. Ліпень. Схілы.
Фестываль. Песні. Народ.
Тучы. Дождж. Каргод.
Крама. Піва. Гарэлка.
Грошы. Заплечнік. Талерка.
Танцы. Вечар. Агні.
Дождж. Парсон. Ты.
Спевы. Метро. Кусты.
Ноч. Шпацыр. Масты.
Дняпро. Метро. Вагон.
Каханне. Сэрца. Палон.
Раніца. Гатэль. Сон.
Думкі. Свет. Тэлефон.
Кіеў. Дняпро. Масты.
Растанне. Лесвіца. Ты.
_______________________________________________
NZ

.................

Я начинаю зависеть
от многих причин,
И нету им смысла
открыть путь мой ясный.
Я видела, как стоишь
на дороге один,
Со жгучей слезой на щеке,
ждешь ты час свой!

Ти був
Відомою площиною.
Видимою сонною артерією
на тілі всесвіту.
Ти був червоним
відблиском сірої
речовини
в черепномозковій коробці
космосу.
Ти був глиняною піддатливою
Масою, яка мала частини тіла,
в яку можна було легко влитися,
з якою легко було змішатися
до утворення однорідної маси.
І ти є.
Полісемантикою,
амбівалентністю всіх речей.
Судомою десь під серцем.
Мігренню, спричиненою передозуванням
Твоєю сірою речовиною,
Яку вкладаєш мені
В уста, замість просфірки.
Приливом нової крові
У стерплі від ломки стегна.
Мені ж насправді потрібно кілька кубиків
Тебе.
І ти є голосом
В моїй голові.
Сном, який пробуджує.
Книгою, яка пишеться
Не без моєї участі.
Теплотою обіймів.
Шовковим відтворенням доторків.
Віддзеркаленням майбутнього
Ти будеш
Пам"яттю, яка ніколи не добігне
Завершення.
Циклічністю, що перейде
В закономірність.
Та, все ж, залишишся
Вийнятком із правил,
Які придумали, щоб порушувати.
Ти будеш щоразу
Рівноцінною миттю -
Довершеною і нескінченною.
У ній будемо ми
Завжди. Однорідною масою.
Солоною на присмак.
Кров"ю на присмак.
Ми будемо
Мов пісок і вода
мінятися ролями.
Хтось буде всотувати когось
Цілком і повністю
Ми будемо вічністю,
Що немає жодних аналогів.
Листом щастя, який не можливо
Повернути адресатові.
Там нам і місце -
У наших серцях,
Заклеєних типографським клеєм,
Конвертах під грифом
"Цілком таємно"

- слухаю, шо записую, шо говорю.
себе у трьох особах.
у клоуна клони.

-шо далі.

-з'їм себе змій до тиші або мовчання.
викресли гучніше.
записаний, запрограмований,
вічний.
від усієї душі до половини
уявляти себе з усієї сили...
хто ти, "я"?

- я - Омега.

- а я - Альфа-Омега

Прийми мою любов, коханий.
Прихились до серця мого.
Воно відчинить тобі
в'язницю лона мого.
І в'язниця перестане бути в'язницею,
буде палацом,
а той, хто мав бути в'язнем,
стане царем, володарем моїм.
Коханий,
в країні очей моїх
заблукає твій погляд.
І у несподіваному озері жаги
там, у країні очей,
ти солодко утопиш
свій погляд.
Він, шукач доказів
мого кохання,
полине на саме денце озера...
Бережись, бо за поглядом
тягнеться душа.
Ось і вона, душа твоя,
тихо сплеснула, зойкнула,
і вже блискучою срібною рибкою
кинулась у прірву
озера жаги.
І душа твоя раптом
відкрила для себе,
що їй тут так хороше,
що вона ніби тисячі років
жила у цій стихії
і у цій стихії — невмируща.
Щоб не злякати
цю свою здобич,
я не зачиню ворота
у країну очей моїх,
мої повіки мужньо
витримають безкінечне кохання.
Я дивитимусь у твої очі.
Промені з вій моїх
лоскотатимуть твої зіниці,
які загубили погляд
у країні очей моїх.
Хочеш, я поділюсь
володіннями своїми,
розітну кордони жаги,
щоб не тільки рибка твоя срібна
спізнала озера мого,
а щоб цілющі води озера цього
ринули у тіло моє,
віднайшовши тіло твоє:
напоїти мене,
щоб напоїти тебе, —
таке вже це озеро жаги
велике і щедре.
Бачу силу твою,
бачу вогонь твій,
відчуваю твоє терпляче нетерпіння,
передчуваю тілом усім,
що полонини грудей моїх,
рук моїх,
ніг моїх,
не встоять перед
мільйонним військом
дотиків уст твоїх,
долонь твоїх.
Зброя твоя не смертельна,
але всім фортецям
тіла мого відомо,
що впадуть вони
у довгій боротьбі
і будуть твоїми,
володарю мій.
Це твоя солодка помста
за викрадення
срібної рибки душі.
Царю мій,
ти не поспішаєш повернути
свою срібну рибку,
бо знаєш,
що їй там так добре,
як і у свого господаря.
Ти забуваєш
про душу свою,
бо всі думки і всі бажання
спрямовані до душі моєї.
Тіло моє
ще тримає солодку оборону,
але воїни жаги твоєї
вже перетворилися
на мирних садівників.
І вся шкіра моя відчуває,
як розквітли на ній
сади квітів небачених,
а коріння садів цих
настійливо і ніжно
росте у глибини тіла мого,
щоб випити із лона мого
усі таємні соки,
щоб змусити душу мою
випурхнути у ці сади
ніжною птахою,
п'янким ароматом,
зарум'янити стиглі плоди,
яких ти прагнеш скуштувати.
Але стережись,
бо наскільки отруйні ці солодощі,
настільки солодкі ці трунки.
Ти, царю мій,
не слухаєш мого попередження,
ти куштуєш
плодів моїх,
ти просиш напитися
з уст моїх,
а таємниця лона твого
шукає розгадки
у таємниці лона мого.
І руки твої
вже не терплять
ніяких заперечень,
і губи твої
замкнули моє красномовство
і красномовство тіла мого,
щоб сказати,
що твій трунок
теж небезпечно солодкий.
Володарю мій,
я розгублена
перед твоєю силою і красою.
І по якійсь хвильці
зачаровано спостерігаю
у дзеркалі зіниць твоїх,
як пташка душі моєї
кидається у безодню вод
за срібною рибкою душі твоєї...
Але я не встигаю злякатися,
а тільки встигаю подумати,
що ти не дозволиш утопитися
пташці моїй...

Скажите вы мне,
тонко, величаво,
О чем в безмолвии
горюют города?
И отчего же люди
у причала,
Стоят с упавшим взором,
как тогда?
Тогда мы права слова
не имели,
Теперь свободны мы,
как никогда.
И для чего мы эти
песни пели?
Опять вздохнет
печально вся страна.

Карати себе вічно?
Ні я не згодна з цим!
Благати про прощення?
Я ж знаю не простить.
Замурувати двері,
І вічним сном поснуть?
Чи зачинити серце,
І морю віддать ключ?

Як тільки сонце сходить у голові - все це.
Хоч тяжко і без цього,
Та це не перепона –
Любити і хотіти,
Відчути радість й біль
Та смуток нероздільний
Який так й б є до сліз.
Я знаю це проблеми
Лиш юної душі
Та чистий вік –
Зелений
Знайомить нас з цим всім.
Та буде час й зустріним
Постійність світову,
Ми мило усміхнемось,
І крикнемо – збагнув!
Оті слова що матір казала в давнині,
Оті з переживанням,
І дрожжю у руці
Нарешті ми збагнули у зрілому житті.
Нема у нас вже страху,
І біль пропала в мить,
А є серйозність духу
І справжність почуттів.
Коли в його долоні лежить моя рука.
В моїх очах майбутнє,
І шлях в нове життя
Пізнала я це точно,
І хочу щоб збагнув,
Той кожен молодисько
Що типу знає путь.
Чи знає він що буде,
Коли в його очах
Постане та постійність
У образі дівча?

- Якби Ти була лесбіянкою, а я був би гоміком,
То ми б з Тобою цілими днями займалися сексом,
Але дітей в нас би не було…
- А чому так?
- Бо не народжуються діти у гомосексуальних пар…

(2010)

копійками
сиплеться
зубожіла пороша
у простягнуті руки
снігових баб

на той дріб'язок
хіба лиш
води талої
добрі діти
подадуть

дорога
істерично
роздає хляпаси
і
відходять
дні
як потопельники
з нескладеними
заповітами


2010

Не плач!
Не сполохай сльозами дощу.
Бо весна без дощу
Має силу вбивати!

Вірш - як замінник радості.
Коли щось не стається,
не діється,
не клеїться,
просто коли болить -
утікаю у вірші, немов до пралісу:
обніму берізку,
притулюсь до дуба,
поплачу з вербою, -
ніби й полегшало...

усі думки
злітаються до неба
пилком на бджолиному хоботку
а тоді приходить
Пасічник
і витрушує соти
і небо проливається
кому росинкою
кому дощинкою
кому градинкою

Тихо, тихо, тихо…
Мовчи, завмри, не дихай…
Тихо…Так чарівно тихо.
Чуєш? Чуєш цю тишу?...
Це диво, Це чути шепіт Бога,
Чуєш?...
Хіба не чуєш…
Душею слухай!
Він десь отут говорить у грудях…
Слухай, слухай, слухай…

Буря на морі,
Буря на морі,

Каменем з серця,
Каменем з серця,

Тихо - бурхливо.
Спокій - твій ворог.

Серце ще б'ється,
В грудях ще б'ється...

Буря на морі,
Припливи крові,

Відпливи смутку.
Совість на берег,

Викине рясно
Совість наберег.

Знову припливи
Крові до місків,

Пульс почастішав,
Очі налиті,

Ти закипаєш
Кожної миті.

Точка кипіння:
Нуль - потім знову.

Що це? Для чого ?
Все.Втратила мову.



2010

мене завжди вражала твоя віра
ти дивишся своїми спокійними очима
все бачиш та розумієш
іноді тобі смішно від людської наївності
іноді боляче від дурості все тих же людей

а ти примружуєш очі
дивишся з-під брів
мовчиш та уважно слухаєш
підносиш до обличчя тремтячу руку

хвилюєшся
так буває
це нормально

твоя віра
ось що тебе рятує від божевілля
ти не хапаєшся за неї як за соломинку
яка має порятувати тебе від гріхів
ти живеш нею
несеш її в серці бережно
як найцінніше зернятко в часи голоду і засухи

ти живеш бо ти віриш
тобі варто просто простягти руку
аби зрозуміти недосконалість цього світу
навіть якщо доторкнутися не зможеш
просто простягти руку в порожнечу
бо ти знаєш що навіть у порожнечі щось існує

ти віриш
бо ти живеш
бо ти справжній
27.01.2010

Я не знав її зовсім.
На концерт Бутусова вона прийшла одна.
Мені здалося, що вона сумна і трохи самотня.
Ця дівчина (років двадцяти двох на вигляд)
Попрохала у мене бінокль,
Щоб подивитися на музикантів на сцені.
Ввічливо подякувала…
Я подумав: одна на концерті. Дивно якось…
А В’ячеслав Бутусов співав:
«В комнате с белым потолком,
С правом на надежду…»

(2009)

Чи знаєш
який вигляд має долоня
на рентгенівському знімку?
Вона схожа на крило,
що згубило пір"я,
а з ним
здатість до лету.

Мої долоні
які вміли зігріти у холод
обгортаючи теплом,
щоку твою неголену,
опали додолу втомлено
і
спочинку просять.

Руки мої
знають біль безсилля.
Переплелися пальцями,
мов два птахи налякані,
за крила тримаючись,
щоб
до тебе не летіти.

Ой прошу ж вас —
лишіть мене в чистім полю,
хай поплачу вволю...
(Федеріко Гарсія Лорка
«Поема самоти»)

Ми люди порожні
Опудала подорожні
Голови солом’яні
До купи клонимо...(Т. Еліот)


Самотність
Пуста кімната, тіні на стінах…
Пальцями перебираєш повітря,
Намагаючись вхопити за руку мить,
Зберегти хоча б її…
Дождливі очі, простір порожній..
Так хочеться його заповнити,
Хоча б гірким дощем
Так хочеться, існувати, а не розчинятись…
Так хочеться плакати, лише б не мовчати…
Нехай правда цих сліз тече ріками..
І може так її більше стане …
Хоча навряд, от би якби плакати зміг кожен,
Була б ще надія..
Якби кожен заплакав, була б ще надія…
А так, в пустій кімнаті лише огидою тхне,
Смердить запахом синтетичних життів.
підробками, автоматичними відчуттями,
І гнилими думками.. просто тілами.
Але сни ще сняться…
Вони досі приносять свої картинки у голову.
Але на ранок їх завжди забувають.
От якби хтось згадав…
Згадав і заплакав…
Тіні, тіні на стінах квартир,
У кам’яних обіймах,
У просторі машин,
Де серце вже не переганяє кров,
А п’є електрику, по кабелях оптоволокна
Кричати у відчаї, може хтось почує…
Може хтось ще існує,
Може хтось ще живе…
Самотність
І на стінах лише тіні
І мить тікає зрадниця кудись.
А за вікнами осінь…
Але дощу нема..
Бо тут підробна навіть самота…

Уві сні бачив я безліч очей.
Деякі були спокійними,
Інші навпаки, - напружено пульсували зіницями.
Здається, там були очі всіх людей світу.
Вони дивилися зі всіх боків.
Мабуть, я бачив там і свої очі.
Але я в цьому не впевнений.
Бачив я, звичайно, і Твої очі.
Спочатку саме вони зацікавили мене.
Та я подивився трохи вище.
Його очі побачив я.
Очі Того, Хто хотів допомогти і Тобі, і мені,
І власникам усіх цих очей.
Я дивився у Його очі,
Я побачив Його обличчя.
Єдине я не міг зрозуміти:
Як ми, люди, могли розіп’ясти Того,
Чиї очі так люблять нас,
Чиї очі так співчувають нам,
Чиє серце віддане нам?..
Він дивився начебто вище мене,
І разом з тим Він дивився у мене!
Він був такий добрий,
Що я не міг витримати погляду Його чесних очей,
Його милосердних очей…
…Я прокинувся у сльозах,
І довго не міг заспокоїтися.

(2009)

чекати —
найдовше із катувань

як лезом
лоскотати
горло

чеканити
кожен
подих
нумерувати
видива
перехожих

під нігті
заганяти
секундні стрілки
щоб
аж
кров
скапувала
годинниковим
піском

убийте мене
негайністю

2010

Довга нитка дороги
Біжить за голкою бажань
І, проходячи через серце,
Зникає за обрієм спогадів.

Кожен поворот долі,
Наче серп у руці колгоспниці,
Що б’є ним робітника
По молоту.

А кожен камінь на цій дорозі
Ніби вузлик на нитці,
Що проходить крізь груди.

І кожним вузликом вона
Вдаряє
по високовольтних венах,
Оголених ребрах,
Павутинні нервів.

Нитка дороги життя
Не рветься ніколи.

Просто не всі вузлики долі
Можуть пройти крізь серце,
Не застрявши у ньому.

забути б
сни свої
слова твої
голос
очі
руки...
а що тоді?

Что творите вы с нами?
Пусть затихнет молва
И засветит над нами золотая глава.
Прекратятся пусть сплетни,
Пересуды уйдут.
Пусть затихнет рассвет мой,
Заменив лунный путь.

Пожовкле листя смутку–це дивна згадка вічного і теплого, ніжного і милого, холодного і жорстокого.
Ми з тобою–це дві різні частини чорного та білого кольору, які заповнили простір. Чому в безодні холодних та ясних, теплих та тихих ночей ми розлились як два діапазони ти десь тут, я далеко? Чорний колір твого білого світу заповнює тишу мого простору. У безлічі райдуг я заблукала у лабіринті пошуку червоної та світлої частини твого життя.
А все почалося з того, що чорне і біле злились у гармонію почуттів. Чорне прагнуло до реалізації світла, а біле до чорного. Світ вигаданий білим кольором прагнув побудувати міцний фундамент, хоч завжди залишав дивні сліпі сліди свого існування. Білий завжди приховував ясність свого світу і замальовував фарбами пустоту, яка утворювалась…
А потім була німа розмова сліз у безодню ночі і два кольори розлились по палітрі.
Зараз чи потім хтось з них зрозуміє наскільки важливо було гарно разом, а поки вони одинокі. Хоч чорний колір палає шаленим вогнем та розтопити білу кригу неможливо. Почуття світлого, теплого та дивовижного перетворилось в пил буденності та зачепило струни.
Отак і ми розлились по палітрі і кожен з нас прагне те, що хоче. Один хоче бути частиною іншого, а той ховається за маскою мовчання, і почуття світлого і чистого перетворилось в хмари темного й неясного. І колись коли білий зрозуміє наскільки важливо це–буде надто пізно. А лист в нікуди знайде сторінку і переверне аркуш буднів і біле та чорне знову будуть разом у сні.

Вереснем освячене
Дев’яте кішчине життя…
Падатиме на пружини лап,
Вкриватиметься від холоду
Хутром, як пензлями полотно,
П’ятачками лапок ступатиме
По жовтому листю
У пошуках золотого мишеняти,
Якого хтось назвав долею.
Зриватимуть зливи злість
На квадратних ринвах,
Зчинятимуть рейвах,
Хапатимуть блискітки золота,
Мов Лотову дружину
Смоктатимуть, питимуть воду,
Щоб сіль не кусала губи.
І ходитимуть колами
Глибоководні птахи,
Рятуватимуть тепло мізинців,
Спливатимуть туманами
І клаптиками снів
Уже дванадцятого життя,
Даного з дозволу Піфагора
Кішці, схожій на людину.

У Храм Кохання натовп увійшов…
Трощив стосило цінності одвічні
І чоботами нищив вітражі.

Лайно і кров, плітки й брудні прокльони
Змішалися докупи і пройшлися
Іконостасом наших почуттів.

Святі на стінах плакали сльозами,
Коли холодний маятник кадила
Торкався криком їх гарячих ран.

Свіча крізь біль підпалювала книги,
А білий ангел зламаним крилом
Ловив каміння, що летіло в небо.

Даремно Бог кричав у кожне вухо,
Що голова і ноги – це замало,
Щоб мати право увійти у Храм.

Даремно я розіп’ятий, побитий,
Випльовував гвіздки зубів під ноги –
У Храм Кохання натовп увійшов…

Опять волнение.

Опять волнение в крови,
Ожог в глазах и аритмия,
Сорваться прочь, за ней бежать,
И вспоминать, годы младые.

Сидеть за партою одной,
С красивой, рыжей, молодой,
Привык я в детстве, звали Машей,
Сейчас же, этот цвет волос.

Мне задаёт один вопрос,
Как рядом стать? – произвести знакомство.
И окунутся, вновь, и вновь,
До боли жаркого знакомства.

Николай Блоха 15 февраля 7518 год (2010) 8:54

Хочеш, я
допоможу тобі
завагітніти?..
ну... наприклад,
моїми мріями?..
ми просто обміняємося ролями...
сьогодні я увійду в тебе
і посію своє світло
у тобі...
відбудеться зачаття, мов причастя,
солодке, терпке і безгрішне...
ти відчуватимеш, як ростуть
мої мрії у тобі,
крутяться, штовхаються і
просяться на волю...
а завтра ти станеш
мамою,
і я привітаю тебе
цілунком у щоку,
бо знаю:
твоя мрія - це я. :-)
Цьом, коханий!

я стала старшою ще на один спогад
закопаю його
у лютневий сніг
що анемічно хоче
рипнути морозом
і
розтанути до наступної зими
забувши про власну
смерть

я стала старшою ще на один вірш
написане мною
малює стежку від і до
віддаляючи початок від кінця
на одне слово
на два
на строфу
наближаючи
кінець до початку

гублюся в часі
та сказано жити
не день
не два
не рік
вічність

і посміхатися
усмішкою Джоконди

Валентин
брат
мені
і
ще
задовго
до святості
дня 14-ого
він
закохуватися
умів

і
я
любив
його дівчат
як своїх
і
по-своєму

а
від їх
перелюбів
досвід
мій
сивим
наливався

ніби грааль

чи не тому
чаші
моєї
не наповнити
порожнім
дешевим
невистояним

і
не надпити
навіть
поки
не перекине
її
через ліве плече
Валентина


2010

***

Що тобі, спокуснику?
Вічності чи пустки?
Перцю чи гірчиці,
щоби не приснитись?
Чи якогось дива,
що наснить мотиви,
щоб прийти голодному
й серця попросити?

Що тобі, невігласе?
Може душу винести?
Може ще й засмачити
все що не означено?
А переспів краплений –
на крихке позариться,
міра переміриться,
все одно - воздасться.

Що тобі, похабнице?
Підписом впечатати?
Словом позмагатися,
Чи життям заправити?
Чи, бува, апокрифом
перебити статуси?
То навіщо гарбати,
те, що не призначено?

Що тобі, пораднику?
Місяця відлунювать?
Може ти, не знаючи,
Сам себе задуриш–бо?
А чого соромитись?
вже печать впечатано!
Хай тобі обломиться
чатом не зачатане!