Спека надворі.
Душу замело
снігом.

2010

В городе
вода высыхая
всё ещё оставляет
на поверхности автомобиля песок

Пустыня везде


2010

Возможность --
это ветка сирени
единственной ногой
застрявшая рано утром
в водяной роговице стакана
уравновесив чашу хрустального взгляда -- головой.


2010

Передсвяткова тиша запанувала
Після метушні.
Проблеми десь далеко,
Мабуть залишились у метушні.
І вибори уже байдужі.
Тепер важливі лише наші душі.
Бо сьогодні сімейний Святий Вечір.

6 січня 2010 року Божого

Темна ніч закриває
Бачення світу.
Зоряне небо
Нагадує про ще нездійсненні мрії.
Примітивність набридла,
Юридична освіта спустошує
Й не дає відірватись,
Не дає полетіти у небо...
Ніжне віяння вітру,
Щира посмішка,
Залежна свобода - це не біль.
Біль - це егоїзм та відчай.

11 грудня 2010 року Божого

Почуття і бізнес,
Життя й лайно
Вони з'єднали.
Щастя та готівку,
Радість й пустоту -
Поєднали...
Фігню усіляку торочать
У перерві фільму, серіалу
Та вже і в серіалі.
Куди котиться цей світ?
Де ж сіль землі?
Болить живіт,
Болить душа...
Не радьте мені
Нерозумні рекламісти!

19 жовтня 2009 року Божого

Ти одна,
Бо ти хотіла бути сама.
Свобода в твоїй голові -
Це однина.

Ти сама сидиш і переживаєш,
Турбуєшся про це, про те,
Про загальне благо.
Не парся і розслабся.
Все гаразд.. справді.

12 липня 2009 року Божого

Чому всіх вставляє
Коли вже все позаду?
Дають поради,
Коли марні вони.
Мене тим дратують-
Не чини так.

Так легко носити розумні слова мені до вуха,
Коли вони ні до чого не приведуть.
А ти гарно говориш
І брешеш мені..
Ну може вже досить,
Коли ти почервонієш від брехні?
Годі! Закрий рота
І наступного разу допомагай.

19 червня 2009 року Божого

Хтось знайшов,
Хтось ще блукає..
А хтось узагалі не шукає.
Неначе ти не людина,
Навіть не шукаєш себе
І мети у цьому житті.
Так, у нас є мета;
Так, ми не одразу її знайшли.
Ми шукали її у егоїмі,
Владі, славі, грошах і в майні...
Але знайшли у Бога:
Служити Богу та людям
І, як наслідок, бути щасливим.

17 червня 2009 року Божого

Настало літо-
Воно вже пахне...
"Ні,-хтось каже,- це тіко тепло стало";
"Настала свобода",- інший скаже;
"Дівчата ходять оголоні",- інший подумає.

Чи це ним тіко пахне?
Чи запах означає буття?
Таке на юрфаці не вивчають;
Таке дається людям,
Такого прагнуть всі підсвідомо.


7-8 червня 2009 року Божого

я, дым и пустота.
немая красота.
зависли.
темно и две свечи.
и плеер не молчит.
теряюсь.
не близится рассвет.
и кофе больше нет.
закрыто.
я, дождь и молоко.
мы очень далеко.
отлично.

2010

може це не самотність
а просто чекання
на поїзд
з мріями
ще не померлими
і вже не наївними
як колись

може стояння
на пероні
застеленому
зоряним пилом

може просто
споглядання годинника
що крихтами любови
не часом
а душею твоєю
мандрує

може слухання
голосу
що звіщає
прибуття слів
так довго очікуваних

може прагнення
зайняти
призначене тобі місце
з квитком в один бік

може це не самотність
а просто чекання
на когось
хто поруч мовчить
заслуханий у самотність
яка є
просто
чеканням

****
голосом папужки
скрипітиму здрастуй
чекаючи відповіді
і погляду –

розмови не буде –
вавілонська вежа
перешкода
спілкуванню

і будуть питання
без відповідей
радітемеш як дитина
іграшці

читай її
незнайомку що в руках тримаєш
вдивляйся зіницями у зміст
жадай її жіночності
прихованої у вигині строфи
роздягай її
вірш за віршем
повільно долаючи ґудзики слів
мов перепони на пишних шатах
відкрий для себе тіло її розуму
глибину чуттів виміряй думками
що птахами здіймаються
над неприступними брамами
райських садів
її величності
поезії

Боже Милостивий,
в руці Твоїй подих наш,
по волі Твоїй наші сподівання.
Повстали вороги наші, Господи,
повстали вони за облуд наш
і неправду нашу.
Бо хто ми є, як не злочинці
перед очима Твоїми?
Хіба справи наші кращі за справи
наших пращурів?
Хіба відреклися ми
зненависті та братовбивства?
Повстали вороги наші
і не знають жалю,
і сміються над нами,
і зневажають нас.
Господи, зглянься!
Возведи нас, Отче!
Дай нам сльози оплакати наші провини,
гріхи наших батьків відмолити.

целуй сама себя. в зеркало.
больше некому.
больше некуда.

люби сама себя. прежнюю.
больше некому.
больше некого.

благодари себя. сильную.
больше некому.
больше незачем.

и обмани себя. откровенную.
больше некому.
больше неочем.

скажи сама себе: "буду".
больше некому.
больше некогда.

целуй сама себя. в зеркало.
больше некому.
больше некуда.

2010

Шлях до тебе —
через червоне світло світлофора...
Заплющую очі і йду,
не думаючи про наслідки.

* * *
Нам, мабуть, винесуть
довічний вирок, —
невинним в"язням
ніжних почуттів...

* * *
Цілую ніжно я твоє чоло:
ти, мов дитина, ласки в мене просиш.
Любитиму тебе усім на зло,
усім на заздрість і усім на осуд.

Поїдаючи яблуко з пожадливістю
ніби впиваючись коханою жінкою
доберешся до точки
до її глибини
кожне розжоване мною зерня
це дерево
що в добу збільшення парникових
ефектів
повітрям забезпечило б з десяток людей
кожне з’їдене мною зерня
це серцю милий спів тих птахів
для яких дерево стає ложем
як і для гусені що готує себе
у жертву серенадних гаптувань у птахів
кожне обсмоктане мною зерня
це центнери яблук рожевобоких
духмяних
з яких вичавлять сік для майбутніх
поколінь
кожна перетерта мною кісточка
це тисячі посмішок вабливих жінок
які кремами на основі яблучних
кісточок
захищають вроду
від ультрафіолетових променів
через озонові дірки викликані
парниковим ефектом
через недозбільшення деревного покрову
планети

і як це увесь всесвіт умістився в мені?

червень 2009

Я залишила шматок серця в капкані твоєї любові,
Я залишила тепло кохання у твоїх очах,
Я залишила ніжний дотик, на твоїй долоні,
Я залишила солодкий цілунок на твоїх устах.
Я залишилась із розірваним серцем, на дві половини,
Я залишилася без кохання, без відчуттів,
Я спорожніла душею, а ти, як дитина,
Вдав, що сліз не помітив і погляд убік відвів.

(2010)

Жасмин пахне
холодом,
байдужо розкиданий
по сходинках дощу.
Під листям вдаваності
краплинами принишкла
зустріч,
Зустріч надто очікувана,
щоб бути радісною.
Просто пам’ять
жасминного холоду –
Це навіть не ти
і не я…


2001р.

Розкажи мені про місце,
куди потрапимо тільки окремо,
виправдай мою тривогу
болем, міцнішим від простору.
Говори надривно і сильно -
так треба,
щоби я бачила,
як кришталь виштовхується
істеричними спазмами з недр,
і трава каміння кришить.
Говори тихіше, сильніше...

Покажи, як підступає темрява до вікон,
засупає на витягнуту руку.
І не заполуджені, мов вчорашній чай,
очі мої,
не заглушена яв мені на перепоні
перед тобою стануть,
таким колись світлим і статним.
Завіє липовим цвітом,
притягнеться вітами до вікон,
заскрегоче пітьма і закрутиться,
довкола мізинця,
вбираючи тепло у свої зіниці,
чорно-зелені, як омел́а;
і твій рівний голос - оберегом мені стане.
Я чую, як сон до нас точиться у шпари -
я б і його, власноруч витканого,
на вогонь перевела,
аби лице твоє бачити,
коли пітьми закрутиться рій,
і голови дістане -
і хай як забере мене, а ти залишишся,
нового витчеш по собі,
та молитвою за мене
підпережеш.
Оберегом мені - голос рівний твій.

інколи ангели плачуть від людської зневіри
їхні сльози так довго летять нам під ноги
що стають маленькими розпеченими сонцями
ангели старанно поливають сонячне насіння
воно проростає кульбабами
з тягучими слізьми в судинах замість крові
інколи вони повертають нам віру але завжди
залишають на молитовно складених долонях
слізний слід від свого стебла
він не змивається довго-довго
коли сльози-кульбаби повернули планеті
всю радість і наснагу своїх
трошки згірклих сонячних променів вони хочуть
знову злетіти до ангелів
від людського подиху або силкування вітру
розправляються
їхні безбарвні крила
і несе їх повітря
і ангели довго потім не плачуть

червень, 2006

життя її було соняхом
до неба здіймалося
сонцю пелюстки позичало
щоби могло воно
землю пестити
коли променів бракуватиме
насіння днів теребила
вилущувала зернинки
печаті цілунків ставила
духом почуттів живила
щедро словами поливаючи
а вони
розколисані музикою дня
у вірші запліталися

прокотилося сонце
канатом обрію
у темряві ночі втопилося
лушпиння днів
холодний вітер підхопив
у пустку розвіяв
а слова
мокро і солоно
потекли по її обличчю
на самотні пальці капаючи
віршами ненаписаними

а життя її було соняхом...

вовки шматують сонце
а сонце пише мріє про любов
(розкіш славу розуміння анжеліну джолі)
сонце вмивається хлорованою водою
(слізьми потом лосьйоном для обличчя)
сонце нидіє в офісі
(класі аудиторії шахті інтернет(і) магазині)
сонце не танцює трайбл
не грає на табла
не зашибає бабла
не вирішує траблів
наступає на граблі
сонце

гей сонце
дай відсіч вовкам
(в пику хулігану секс хлопцю всім перцю)

гей сонце
життя тебе минає
(підминає підкорює впокорює)
життя пропливає повз тебе
(повз мене повз нас)
гей сонце
ти судомо вчепилося в берег руками
(зубами звичками)
гей сонце
тебе шарпає ти захлинаєшся

гей сонце
просто відпусти
відпусти себе
випростай проміння
(плечі почуття)
випростай
чуєш?
сонце...

27.04.2010

Знати таємниці всесвіту – ніби прожити
Тисячу життів. Залишити одну –
Від еліксиру молодості сп’яніти.

Жодної відповіді – наче
Народжений в пляшці метелик.
Як притягує слово «ніколи»!

Шкідлива звичка – чаювати
Водночас зі ста горнят. Тільки в одному
Вушко ще поки ціле.

Наскрізь. Прочинені вікна і двері.
Перетяг в кімнаті. Обережно,
Застудиш душу свою.

З розмаїття весни
Найдухмяніше пахне вишня -
Спекотного літа
Її смак буде
Схожий на мої почуття.

Фіалка і первоцвіт
Квітнуть нарізно і одночасно:
Їй - затінок, сонце - для нього.

Я бачила махаона.
Духмяно цвіла алича
І вітер весняний з мріями разом
Зірвав із гілля
Метелика і пелюстки.

Хочу заблукати з тобою в хмарах,
що не прагнуть стати дощем,
прогулятися безмежжям,
де горизонт -
лінія дискретного туману,
а перспектива
не здатна досягнути крапки
в собі...
Нехай це Місто
само п’є свою цикуту
пухлими губами галасливого натовпу...
Ми ще повернемось.
Я волів би зробити місток
над "прірвою для вільних людей"
з кожного, хто претендує на ім’я
Надлюдини,
не будучи здатним навіть
стати повноцінною потворою...
Вони ідуть: позаду і назустріч,
намагаються -
підставити ногу,
дихнути в обличчя,
лизнути руку...
Діогене! Мерщій дай мені
свою палицю -
буде на що опертися
в калюжах слизьких поглядів...
Ми вирушаємо в Нікуди,
Завтра або Ніколи,
щоб там придумати світ,
заселити його мріями,
подарувати їм Безіменність
і Свободу...
А на сьомий день відпочинемо,
запросимо друзів,
посміємося разом над химерами
власних творінь,
пригадаємо пісню старого Часу,
у якій приспівом була
дурнувата посмішка крокодила,
що любив сперечатися з Гераклітом,
а потім ми втечемо в темряву
твоїх повік...
Чуєш?
Давай заблукаємо в дощі,
що не має ніякого стосунку
до Осені,
що ніколи не стане снігом,
що падатиме в безмежжі
десь з-під сонця...
Я люблю це Місто,
поки в ньому є ти,
така, що його не любить...
Що це? Ранок?
Заплющ очі.
Ніч.
Ранок. Ніч. Ранок. Ніч. Ранок. Ніч.
Ой! Котра година?
П’ять хвилин до часу,
поки про нас згадають...

Зануда ти, Місто!

1997-99

не бійся у світло своє увійти
воно ж
покликом твоїм освячене

моя любов
що виросла з Господньої долоні
дорогу тобі прокладе
вона обережна і делікатна
як ангельський подих
і сильна як промінь воскресіння
що шкаралупу аду пробиває

візьми її
вона другом вірним
засіватиме твої сліди
іконами спогадів
більших від людської пам'яті

вона музикантом
ноти акомпанементу
малюватиме в літургії
твого серця

вона смолоскипом
темряву гріха розбиватиме

вона фундаментом
міцним стоятиме
у храмі твоєї Тайни

не бійся
бо
ця любов
з Господньої долоні
виросла

Мені кажуть, що наші життя не мають особливого сенсу,
Вони проходять у мить, як в'януть троянди.
Мені кажуть, що наш час спливає,
Що на наш жаль, він із собою все забирає
Однак, дехто мені сказав ...

... що ти все-таки мене любиш,
хтось, хто мені сказав, що ти все-таки мене любиш.
Чи можливо це? ..

Мені кажуть, що доля жорстоко сміється над нами,
Що вона нам не дарує нічого, але обіцяє все.
Здається, що щастя так доступно,
І тягнуть руку - і опиняються в дурнях
Однак, дехто мені сказав ...

... що ти все-таки мене любиш,
хтось, хто мені сказав, що ти все-таки мене любиш.
Чи можливо це? ..

Але хто ж, хто мені сказав, що завжди любив мене?
Не можу згадати, це було пізно вночі,
Я знову чую голос, але риси обличчя розпливаються,
«Він вас любить, це секрет, не кажіть йому, що я вам це сказав»
Бачиш, дехто мені сказав ...

... Що ти мене любив, мені про тебе точно сказали ...
... Що ти мене любив, чи можливо це? ..

Мені кажуть, що наші життя не мають особливого сенсу,
Вони проходять у мить, як в'януть троянди.
Мені кажуть, що наш час спливає,
Що на наш жаль, він із собою все забирає
Однак, дехто мені сказав ...

... що ти все-таки мене любиш,
хтось, хто мені сказав, що ти все-таки мене любиш.
Чи можливо це? ..

Чарівно ходиш по подіуму
Змушуючи тримати погляд на тобі.
Щось схоже на впевненість з тобою,
Хоча, ні, - воно в тобі.
Я не знаю як тебе звати,
Але повір, я хочу тільки це знати!

Модель шоу-бізу,
Цей малий вірш
Я присвячую тобі.

19 лютого 2010 року Божого

дай, Боже, ніжності до її навчених пальців,

дай, Боже, обтяти пуповину залежності

від тютюну та її найніжнішого погляду;

дай, Боже, сили любити її таку…

гірку та солодку, нічну і вранішню

взимку і влітку, щовесни і щоосені;

дай, Боже, їй сили любити мене

такого звичайного і слабкого

немов трава, що чекає на сонце;

дай, Боже, дочекатися на її посмішку

в кінці довгого тунелю…

дай, Боже, зачекати на неї

біля райських воріт.

2010

Радісне сонце на небі,
Сумніви й страх у голові.
Боюся я, боюсь, що мене
Ти зупиниш.
Боюся, що давня мрія не здійсниться.
Боюся правди про відповідальність.

Наплічник зібрав,
Квиток заховав,
Їжу купую,-
Завтра писатиму "па-па".

2010

а о 6 ранку рвуться простирадла, сорочки і ілюзії
а о 6 ранку роздираються перетинки і динаміки.
а о 6 ранку,а о 6 ранку...
а о 7 ранку ти йдеш безладна, чужа і замучена.
а люди у транспорті пишуть денні графіки.
а о 7 ранку...це ж о 7 ранку!!!
і кроки сотень таких,як ти
різниця, хіба шо, колір ваших очей.
ти - такая, як вони.вони, власне, ти.
витирають паркети, граніти й асфальти.
у їх подушках сльози безсонних ночей.
плачуть усі. тихо чи голосно.без винятків.
а у всіх покинутих будинках часом горить світло.
часом вони стають у нагоді.
чуєш, навіть ті,що майже зруйновані!
і твоїй душі час від часу буває доить тепло,
часом хтось заходить перечекати негоду.
час від часу, раз на пів року.
а о 2 по півночі приходить єдиний і незмінний
а о 2 по півночі цілує і латає твої рани.
а о 2 ночі...це ж о 2 ночі!!!
та й він не витримує, і б"є ляпас неодмінно
і виправдовується дощем, і благає правди
з 3 ночі до 5 ранку.
просить пробачення і змиває твій бруд сльозами
тільки він тебе кохає, він нехтує своїми снами.
тільки вітер...один лиш холодний вітер.
і заганяє тебе холодними обіймами і ліжко,
цілує у губи,у руки й у скроні ніжно.
а вже 6 ранку, вже знов 6 ранку...

2010

ховаємо любов
далі від ока людського
ховаємо у серці
але забуваємо
що серце є любові домом
де всі двері і вікна відчинені
де стіни співають пісню серцю
а воно на пальчиках легко танцює
і любові добре так

ховаємо любов
далі від ока людського
ховаємо у головах
тоді всі запитують
чому на вулицях так багато
розквітлих тюльпанів бродить
очі їхні блищать як зорі Єгипту
а вуста червоні наче схід Сонця
і любові добре так

ховаємо любов
далі від ока людського
ховаємо у словах
закопуємо їх
у городах власних душ
тоді плодоносять віршами
висушені на шпильках думки
а мудрість всміхається ласкаво
і любові добре так

В старих дзеркалах
полів невідкритого космосу
променяться, мерехтять та сутеніють
айсберги часу й тріщини простору
крізь крижані гейзери Енцеладу.

Угору, вкрите памороззю слів, світло
підноситься Землі карколомною гіпотезою,
вигадкою вулканів, химерою пари.

Тож небо, окільцьоване математикою
смугастої думки розсудливого Сатурна,
гримає на ці струмені
зимовими радіохвилями.

Але фантазії безоднями
по осях координатних розповзаються.

Ламають кардіограмами дахів
обрії міст, у гейзерах вигаданих
та й заселених заметами і хуртовинами,
де, щоб поцілуватись з вітрами сивими,
трохи сором‘язливо встають навшпиньки сосни і ліхтарі.

Хай під снігом десь достигають вже райдуги,
їх не дочекавшись, вітри закрутисто втікають
всесвітами
і лиш провулки їм вслід махають поворотами.

Кожна сніжинка марить гейзером,
хоч скафандрами пам‘ятників
люди відокремлені від енцеладових мрій,
де, в відлисках звуків слухаючи промені,
хтось, лобом припавши до шибки,
вивчає епіцентр ночі.

Кожна сніжинка то є зореліт
в епіцентрі… центрі…
опівнічної цивілізації.
Пружно б‘ють куранти:
старт… старт… стартуємо…
І тонка крижина шибки трощиться на друзки,
й хтось кричить та пада
усім своїм тілом в чорний океан таїни,
вибухнувши планет бульбами.

В його глибині намоклий одяг тіл зриваємо,
аби у безвісті не потонути
під здибленою інопланетною кригою,
яка кристалами вростає в серце.

Здіймаємось крізь луну небозламів
аж до поверхні, щоб зробити сонця ковток,
і от зірками стікає космос по шкірі,
легені кришаться на сніг альвеол,
подихами стають гейзери Енцеладу.

На морозі з роту йде пара
і твоє дихання
втікає в моє крізь поцілунок,
а увесь світ, місяці, сонця, будинки, пахнуть парфумами
й місто фантазує вогником таксі…
Чи у небі супутника штучного світлячком?

Я стіна, назустріч вітру пливу себе я знайду... Ніщо не зламає, звук тепла лунає ... Серце - барабан... В голові дурман, піду покурю, за стіною знайду ту одну, сонце плаче - тіло дрижить ... запамятаю цю мить, свобода одна - вибору більше нема...Ні завжди є, що вибирати .. Мені на все це наплювати... Я стіна -- на зустріч долі біжу -- знайду ту одну ..Біжу її дожену, музика тихо мелодію свою навіває, вона то там, то тут ніхто точно не знає.. навіщо тобі всеодно наплювати ...знання - це сила,а тобі цього не знати кого збирась я догнати...

твоє волосся мало
всі шанси стати
справжнім канонізатором
у жанрі перфекцій а доти
чи то пак до тепер
ховає так хитро й втаємничено
відлуння ворожінь надзеркальних
комусь наснилася
корова
в подобі крокодила
комусь
ерекція застінних голосів
мені вбачалася розгорнута долоня
завершена зап’ястком
на місці дотику
на обідку горнятка
відкрита долоня
з розчепіреними фалангами
під пасмами твого
брунатного погляду

колись ми намагалися вчувати
коліщатка дощовості
на паралельних радіохвилях
колись ми вміли
на будь-яке чи будь-чиє невдоволення
відповідати посмішкою язикатою
колись і твоє волосся
фліртувало значно впевненіше
довелося цю ролю
віддати долоням
можливо вони не настільки граційні
але принаймні пам'ять у них краща

троє одночасних чоловіків
одночасно рефлексують
троє різних чоловіків
одночасно важливі
троє флективних чоловіків
одночасно зраджують власній формі
троє вільних чоловіків
одночасно потрапляють у пастку
троє залежних чоловіків
одночасно визнають власну залежність
але звички не кидають
троє закоханих чоловіків
тимчасово мають одне тіло
одне тимчасове тіло
однієї тимчасової жінки

Суспільство первісне давно жило
Історію й культуру свою творило
мораль завжди існувала і буде існувати,
тож місце між людьми, вона у всі епохи буде мати
Дикунство, варварство, цивілізація
Усе це про людей як певну нвцію
Людина це така тварина, якій властиво пізнавати
у руках своїх усе тримати
Світ не стоїть на місці,
людина крутиться неначе в тісті
Від первісних форм суспільства аж до класових утворень
в історії, це було без усіляких спотворень
суспільство жило, розвивалось і навчалось,
для прикладу на раси поділялось
Усьому є і буде причина
від неандерталця до розумної людини,
так розвивалась та сама людина
В епоху мезоліту починають люди по-різному триндіти
мовою почали люди панувати, язики до скону чесати
Людині ніколи на місці не сиділось,
кудись мігрувати їй завжди хотілось
Суспільство навіть і не зчулось як
швидко деференціація мов відбулась
Мова зявилась, слово прийшло
Для цього люди винайшли письмо
Писати, малювати суспільство почало
Усе, що бачило воно виражало
Від матріархату до патріархату община розвивалась
Роль чоловіка усе більшою здавалась
Неандертальці, а таке робили
Мегалітичні споруди вони створили

Собі брешу (та розумію – марно),
що ми спимо,
що то все нереально.
Що я несправжня.
І несправжній ти.
Тому що ми спимо.
Ми уві сні.

Торкаючись земних повік руками,
Я бачу сни, в яких усе насправді,
В яких ролей не граємо зухвало,
А живемо.
Такий прекрасний сон!!!

І ти щасливий був!
Я з того так раділа,
Бо ти сміявся.
Ти щасливий був…
Я сивину ховати перестала.
І зморшок не боялася у кутиках очей.
Трималися за руки.
Торкалися вустами.
Стояли на колінах на заході епох.

І я така щаслива,
Що Всесвіт був із нами,
Що ти мене тримався,
Що ти згорав думками…

Та я прокинусь вранці…
Піду у сіре місто
Ногами лоскотати асфальтний бруд доріг.
І ти мене не зможеш
Так просто тут тримати,
Де я жива вже ледве,
Де я не бачу снів…

І жити тут обридло.
І бути тут обридло.
Вмирати тут обридло.
Бо то несправжній ти!!!
Верни мій сон, коханий,
Де ти був чистий ранок,
Де ти був тихий легіт,
А я була вода.
Де я світилась росами
Над свіжими покосами,
Де я вмивала сонечко,
Де я була жива.
18.04.2010

Кричить душа за народ мій,
Який знищували служителі сатани.
Але Бог зберіг його.
Забили на право життя;
"Знищити їх",- це була їхня ціль.
Але ми живемо
І житимемо доти,
Доки Бог нам призначив.

2009

Володимиру Павлишину, художнику

У місто моїх снів
Приходять вчорашні страхи.

Мов птахи
Сідають радісно
Й викльовують очі.
Боляче
Втрачати себе у світлі
А світ у собі.

Повіки,
Якби ж ви були залізні!

Залізе під шкіру вітер,
Обітре повітрям холод
І піде під воду погляд…
Погладь мене, музо,
Може,
Я буду з тобою поряд
Рядниною вкривши небо
Під стінами сірих храмів.

Цей танець кохання й тріо,
І погляд з далеких францій
На це обважніле тіло,
Що хвилею вкриє спогад…

Погода у нас… Негода.
Негоже життя прожити
Під стінами сірих храмів.

Під хмарами стін. Неславо,
Хоч спробуй мене родити!…

В долоні зібравши щастя
І пензля втопивши в лоні
Я знову забув про сонях
У місті мого безсоння.

22.02.10

Багато, що минає повз вас вам здається немов би ви стоїте на місці ваш світ завмер невпинно на місці, а життя бурно циркулює десь навколо , але тільки у вашому всесвіті повна тиша ..Рух подій давно зупинився втратив свою значущість. Та все це лише обман , тільки ви самі є якорем свого щастя ... Проблеми , недоліки ..втрати вибивають вчергове з колії... у вашій душі грає мелодія піаніно..Та ніколи ніщо не закінчується..Я пробую вчергове помиляюсь, але я не оглядаюсь назад навіщо , я просто торую свій шлях у світле майбутнє

комбінація цифр
як лотерейний білет
як код замка
зайнято…
зайнята?
справами, кимось
чи сама собою?
найнестерпніший вид гудка
краще вже знати
що по той бік дроту нікого нема

2010

О рождении нового Альбома.

Ансамбль вообщем, пол мужской,
Мужчина, выносить ребёнка?...
Троеточий запас, эпитетов не передаст.
Но вот бывает иногда приходит пора,
Работа до рвоты, выносит ребёнка,
Мгновенье рожденья, это лишь восхищенье,
Волнение долгий и трудный процесс,
Для нас лишь мгновенье, оно здесь и сейчас.
Ребёнок по слухам, это просто…
Троеточий запас, эпитетов всех не передаст.
Альбом иль пластинка, пол не понять,
Он будет представлен, и мы будем решать,
Стоит ли завтра его покупать,
И сможет ли группа названье своё оправдать,
Диверсию сделать, и нас всех взорвать,
Ребёнком, маньяком, это просто…
Троеточий запас, эпитетов не передаст.

Группа «Диверсанты» 28.04.7518 года (2010) в АРТ Клубе «44» город Киев представляет свой новый альбом «ЭТО ПОЛНЫЙ…»