А поет, поет не може бути богом,
Бо боги не ходять по землі.
Не вдягай главу поета німбом -
Він живий, тому близький тобі.

В нього є своє життя й проблеми.
Він підвладний часу і очам.
Його шлунок знає тільки тему:
Гімн співати їстівним речам.

Шлунку борщ із пампушками й салом,
Чи омари із сухим вином,
Чи млинці з ікоркою так вдало
Під горілочку… усе одно.

Лиш би щось укинути у жерло
На догоду жадібним кишкам.
Ми живі, і тіло щоб не вмерло,
Турбуватись кожен має сам.

А поет, поет жива, як всі, істота.
І природа глумиться над ним.
І кохання, і гидка нудота
Сплетені у круговерті рим.

Пережити та відчути, записати,
Скласти у гармонію рядків.
Не пізнати, то лиш запитати,
Загорнувши в папірець зі слів.

9березня 2011

П’ю за смуток у склі вагона
Перехресніють долі світла
Різдвяного дзвону.
Дзвонами
Самітнію…

Ці краплини крові рабської
течуть-печуть і моїми венами –
міліграмами німої слабкості,
страху дозами
мінісмертельними…
Їм-працюю-живу-дихаю.
А вони все печуть
отрутою,
й точать душу –
підступно, тихо так,
що я часом сама вже плутаюсь –
чи не пізно,
чи сили
вистачить
чужим страхом колись інфікованій
«напівнації», «постколонії»
рабську кров
з свого серця
виточить –
зупинитись, вдихнути глибоко
і, зайнявшись від іскри істини –
міліонним єдиним вибухом
вже навіки себе очистити...

8.02.2011-16.06.2012

Проклинаю вогонь нам з тобою сьогодні холодно
Ти змальовуєш день я чекаю нового року
Ялинкові сюжети одні за одними
Поприходили в гості важкими кроками

Посріблені святом сніги за вікнами
Телефонними дзвонами люди звучать здалеку
Не стихає до болю журна віхола
Де замшілою стежкою йде ханука

Двадцять друге чоло. Прихились вітами
І закінчився день. І на сон хилиться
І не віриться нам, що зима й вітряно
І звучатиме дзвонами нам
… пісня ця

Скалічено віти одвічним весільним стогоном.
На сполох пробили сніги: горить епоха.
Спізнившись на сум, я стану твоєю тремкою тривогою.
Невже не залишишся? Дивно, мабуть, так удвох нам.

Пробило за ранок, снують незнайомі в пальтах.
А я обираю шлях, наче провісник долю.
Твій нерозхристаний відчай
Озветься гучними альтами.
Безмарно, безкарно, без барви… лечу на волю.

І тільки дерева, як скелі, як голі жіночі груди,
Торкаються висі екстазом чужих ілюзій.
Дві долі на шлях, наче більше уже не буде.
Бувай, ще побачимось…
Я ночую сьогодні в друзів.

Я пригостив тебе дощем,
коли до серця сіль чумачив.
І ти прокинулась і плачеш,
питаєшся мене про ще.

Я перейшов тебе убрід –
води наніс за мною вітер
і так хотілося пригріти
те плазовиння – серця хід.

Я розв'язав тобі кінці –
до ліній рук вносив крислате...
Мене так легко нанизати
на сповідь моря по щоці.

Я охрестив тебе "Мій Щем" –
в координат згоріли вісі
і крил примножилось до вісім
за серафимовим плечем.

9 Березня 2011

finita la commedia

Минає все. Мене ти проминеш,
так, ніби ми з тобою не знайомі.
І з пам'яті із легкістю зітреш
всі дати, тільки нам обом відомі.

Запалювати зорі маєш хист.
З них скільки доживає до світання?
...Я ще одна зоря, що пада вниз.
Чому ж ти не загадуєш бажання?

2010

Пародія

Тут не до жартів – згубилась грань,
Боже, як добре – то був лиш сон…
Скільки мороки, дурних страждань
Від коронованих тих персон!

Ще одна нічка – тремтливий щем,
Видих і вдих – нескінченний плин…
Ти налякався, що я з ножем?
Мала розрізати апельсин…

Келих наповнив – неначе вкрав,
Думаєш – решта усе тобі?
Ти сексологію хоч читав?
Звідки цей прищик тут на губі?

Ще один сон… Ну давай, давай,
Сам напросився – терпи, малий!
Гірше цикути цейлонський чай,
Та помагає... Попробуй. Пий.

Ніжний мій дуче… Доволі… Киш!
Не прикидайся, що ми чужі.
Слухай, а й справді, чого лежиш?
Краще б пішов погострúв ножі…


9.03.2011

Коханням досягають вершини,
Коханням долають шляхи,
Кохання - це дар для людини,
Коханням прощають гріхи.
Кохання безмежне й глибоке,
Без краю воно і без дна
І навіть якщо одиноко,
Я знаю, що я не одна,
Кохаю і маю надію,
Коханням зриваю замки,
Кохання міняє події,
Кохання - воно на віки.
Кохайте й коханими будьте
І знайте взаємне воно!
Найпружніші канати порвуться
І згіркне вода мов вино!!!
Лиш справжнє кохання не зникне,
Воно не засне не згорить,
Не образить воно і не скрикне,
А болі й обмови простить,
Воно у житті на все здатне,
Будує й ламає мости,
Кохати щоденне то свято,
Кохати то вічно цвісти!!!!

Ну от, минувся дрож в руках,
Тепер – на пік.
Ну от, зірвався в прірву страх
Навік, навік…
Спинятися нема причин,
Іду в прорив,
І на Землі нема вершин,
Що б не скорив.

Поміж неходжених стежин
Знайду свій плай,
Поміж невзятих рубежів –
Десь є й мій пай,
А ймення тих, хто тут поліг,
Сніги таять…
Поміж неходжених доріг
Одна моя.

Весь схил убравши у блакить,
Тут сяє лід,
І береже, мов заповіт,
Граніт чийсь слід;
Вдивляюсь в мрію, як в мету,
Поверх голів
І свято вірю в чистоту
Снігів і слів…

І хай десятки літ спливуть,
Згадаю вмить,
Як сумніви свої я тут
Зумів убить.
І зичила «Щасти тобі!»
В той день вода…
А день, який був день тоді?
Ах, середа…

2010

Маленькі слізки, наче крапельки роси,
Кусючий светр, в кашку сіру з білим.
Він згадував як на руках Її носив,
І як про все на світі забувати вміли.

Як вперше він подарував нарциси,
І ніжно пестив Їй густе волосся,
Взяв зорі світу і в намисто їх нанизав.
Так, ніби рай навколо – Їм здалося…

Ненаписаний лист
Пам'ятає несказане слово,
Ненаписаний лист,
Нерозгадане значення снів...
Безголосий артист,
Що шукає вже втрачену мову,
Неоцінений хист
Занімілих,неспіваних слів...

Ненаписаний лист...
Так багато важливих речей...
Слів прозорий батист
Розплескався на денці очей...

замах не вдався - ножі тупі
жарти на двох і на видих - лю...
ще одну ніч віддаю тобі
фюреру гетьману королю

ще одна ніч ну давай нехай
щастя на видих - терпи, мала...
в чашках чорніє цейлонський чай
біла стіна, оберіг від зла

чаю цикути вина налий
ніжний мій дуче усе тобі
жарти на вдих - і живи, малий...
замах не вдався - ножі тупі

Я учора зустрівся з Бед Боєм,
Поруч з ним я – нудний споживач.
Його світ був похмуро-червоним
Ну а мій посірілий, хоч плач.

Його друзі сидять по в’язницях,
А я скиглив, що знов став палити...
В нього знову широкі зіниці,
Ну, а в мене зір впав через книги.

Ми колись виступали на сцені,
І писали куплети разом.
І, хоч нерви в обох не сталеві –
Кожен вирушив власним шляхом.

Дійшли згоди, що ми стали старші,
Порох є, не розбите корито...
Розійшлись, побажавши удачі.
Хочу бачитись з ним. Зрідка...


2.06.2010.

Він був завжди. Як Слово, що лягло
в основу первородної ідеї.
Ще, може, України не було –
а він вже був призначений для неї…
І як окреслив Бог стражденний шлях
землі святій, що серцем безборонна,
він був – в її крові, її сльозах,
її молитвах і її прокльонах.
Коли ж безмовно гинула в біді,
знов зрадою упившись, наче трунком –
він був її надією тоді,
він був її останнім порятунком...

…Вкраїно! Материнських мук снаго!
Одвік, до неба зводячи долоні,
всміхалась ти крізь сльози, бо його
вже відчувала у своєму лоні.
І він явивсь. Не бого-чоловік.
Твоєю опечалений журбою.
Щоб у тобі воскреснувши, повік
єдиним цілим бути із тобою.
Він з тебе ріс. І в тебе проростав:
свободи Духом, пам’яті корінням.
В тобі – його могуть і висота,
у нім – твоя надія на спасіння.

2006(2011)

Голі стіни зітхали знеможено.
На підлозі валялись старезні квитки.
Пахло сумом і страхом від кожного.
І не чулося сліз крізь протяжні гудки.

На годиннику північ спинилась замріяно,
Наче стрілки втомились літати кудись,
Наче стрілкам вже більше не вірили.
На годиннику північ, як знак “зупинись”.

Ліхтарі щось кричали за вікнами.
Вітер пензликом-снігом змахнув.
І сніжинки прозорими ріками
Фарбували руде в сивину.

Над очима, від болю вологими,
Зупинилось життя на межі.
В цій кімнаті ще житимуть спогади.
Просто люди тут будуть чужі.

Не личить Вам, омріяна панянко,
Знущатись над закоханим і вірним.
Жаданий Ваш візит збентежив п’янко,
Та обернувся ляпасом добірним.

Метнули із очей зимову кригу,
Відверто посміялись наді мною.
Вас не збагнути, як закриту книгу,
Розпуснице з найлегшою ходою!

Вам до душі «нявчання» парубочі,
ВоднОчас і піднесені, і хтиві?
Не знехтуйте! Наступні дні і ночі
Давайте спілкуватись в позитиві!

Іду на все в любовному пориві.
Я не абúхто теж! Зізнаюсь чесно.
Настирливий і трішечки ревнивий,
Я Вас доб’юсь, блакитноока Весно!

* ранній весні.


12.01.2011

В селах закривають школи,
ясла, дитсадки, гуртки.
Не почути вже ніколи
там дитячі голоси.
Будуть «оптимізувати»
ще й лікарні для селян.
Згодом має тут зостатись
тільки матінка-земля.
Ех, Тарасе! Рідний тату,
українців порятуй!
Нас зосталось небагато!
Ти іще раз всіх згуртуй!
09.03.2011

БатькІвська мова, мова предків, мова роду –
іденти-фікаційний наче код.
В своїй (?) державі їй не має ходу,
своєї мови вже не бачить наш народ,
хіба в дрібних субтитрах на ТВ-екрані –
то фільми «продубльовані» на глум.
А крупно – фарбами – матюччя на паркані,
без нього нам не йде ніщо на ум.
Вже скоро мову нашу всі забудуть.
Вже майже «нєт в налічіі» її.
Нащадки наші на англійській мові будуть
іржать і блеяти на дивній цій землі
чи на івриті, хінді чи китайській.
«Какая разніца какім» вести «базар»?!
А може викоріним ще ми синдром хохляцький?
Чи ще раз хтось напише нам «Кобзар»?
09.03.11

Вкопаний страхом до скону,
а ні-на-п’яддю – у рів,
я окутів, мов ікона,
порохом дихав і зрів.

Куль у пориві тривкому
мертво кропило стискав.
Хай стане п’яді нікому,
зацепеніє рука.

Неба наповнені ясла,
душ пересохлих фураж.
Ніч припастú і припáсти
там, де Господь зазира.

Там, де є сили боліти,
рани зціляти вином.
Ким я ставатиму світу,
як припаду на клинок?

Вбитим, що бився у груди –
тут не пройти ні на п’ядь.
Зірку, пагонну приблуду,
хай розпинають... Висять

старість – брязкучі медалі,
крові ковтки – ордени.
Там, де найбільше проталин,
сходить саркома війни.

Вітру відправа – ні дзвону,
так засипається рів...
Серце моє нерухоме
з болю, котрий не згорів.

8 Березня 2011

Дивні ми, чоловіче.
Плакати би і годі.
Щастю даємо відсіч,
любимо при нагоді.
Мріємо жити згодом.
У суєті і злиднях,
Господи, вже не годні
навіть зробити видих.
Дивні, бо не живемо –
вижити – справжня втіха.
Темні, коханий, темні -
кличемо правду лихом.

Не мете до сміху злякана метелиця,
Не біжить з-під ніг посипана земля,
Лиш дівча ніжненьке біля мене телиться,
І дурію тихо коло неї я.

Що ж тобі не спиться, місяць же уповні,
Зашпорами входить холод в босоніжки,
І твоя спідничка по моїх долонях… –
Ти ж говориш: «Трішки, милий, трішки…»

Кліпають невинно карі оченята,
А колготки трісли, дали вже очко,
Лиш тобі, паскудна, на все це плювати,
А мені тим більше зараз все одно.

Каблучки знімаєш, як завжди, не вперше,
Ручками милуєш кучері свої,
Від тих цнот миттєвих я в тобі відмерший,
Як з кульбаби бджоли майже всі рої.

Ти ж маленька ніжність, підліткове стерво,
Віддалась, огидна, крізь облуду фраз,
Мама взнає – зробить тобі справжнє мерво,
Але ж ти говориш: «Було і не раз!…».

Завтра підеш в школу, у критичні дні,
І співати будеш у народнім хорі,
Плакатимеш в нóчі під сумні пісні.
Згадуючи миті зі своїх love-story’s.

21.12.09

З кам'яної столиці
до рідного краю
стільки подумки йшов,
та не йшов,
а летів!
Там йому перебендя
на кобзі заграє,
там малим себе стріне
в чужім полотні.
Онде мазанка їхня,
пахуча левада.
Вийшли мальви
назустріч,
а мами -
нема...
Познімала брилі
босонога громада,
і не літо надворі,
а люта зима.
Давить груди хвороба -
дожити б до ранку...
Не Лукера -
Вкраїна подасть
рушники!
...Він підводиться
кволо,
вдяга вишиванку.
Він ще піде.
Він прийде
в грядущі
віки!

Кіс О.В.
Гарно. Тонко. Вишукано. Вимріяно.
Зболено. Промучено. Знадієно.
Знайдено у найтемніших закутках
Думи й мислі. Виспівано птахами.
Ходжено глибинними дорогами –
В душу, в серце, в нетрі. Крутогорами
Ношено до сонця правди пуп’янки –
Для життя, для радості, для муки. Ми
Можемо відчути спраги порухи –
Як здійма життя завію порохом,
Як засипле нас піском буденщини.
А ми є. Ми предковічні жони. Ще
Ми, жінки, були каріатидами,
В океані сліз – німими рибами.
У вогні жалю – палкими птахами.
Та ніколи не були ніякими.
Ми любили. Плакали. Молилися.
Ми за долі інших потомилися,
Щоб життя ніколи не кінчалося.
Ми -- жінки. Земна печаль уся
В нас так щільно напхана і втоптана,
Що, здається, вже немає місця там
Для чогось прекрасного і світлого.
А ми квітли, квітнем й будем квітнути!
Всупереч законам прагматичності,
Аксіомам злючості і звичності,
Завдяки тому, що не вмирає в нас
Божий Дух, його любові глас.

2010

З твого лиця
Зіп’ю до краплі вроду,
Тіла зіллються наші
У одне,
Як два стрімкі струмки в річкові води.

Не мовчи
поруч вночі –
словом ласкавим
серце залоскочи,
хай навіть з відстані
двох розкинутих рук,
коли шепіт лиш
прилягає до вух,
коли звук
тоне в темному мареві
в голові
і
родить сни –
як плоди
мого невимовного
щастя.

Він сильний був, хочай життя пекуче
Старалось гнуть його сильний хребет,
Та його слово тверде і рішуче
Спиняло зло і нищило ущент.

Безстрашний був, нічого не боявся.
Поради не від кого не приймав.
Він вершник -на коні своєї долі!
Борець життя і розповсюдник прав.

У серце не пускав бездійні мрії,
Гартований наукою життя,
Він дозволяв собі лишень надії
На краще завтра, щастя і добра.

Такий він був в очах, що його знали.
Твердий, не зламний , відданий юнак.
Життя віддав за волю України,
А не схибнув, не зрадив свій маяк.

Ти давно вже не можеш зайти до цієї кімнати,
Де у стелю вростають обдерті до сорому стіни,
Де відбитки самотності важко не розпізнати
По кутках, де завмерло життя в гамаку павучинім...

Ти не можеш прикласти до дзеркала часу долоню -
Переплелися лінії долі та зморшки душі,
Твоє тіло черствіє, цвітуть сивиною скроні,
Це початок того, що закінчується на межі,

Де тебе затискає майбутнє і перебуте
У лещата ілюзій, які собі створюєш ти,
Щоби знову згадати усе і назавтра забути...
Ти давно вже не можеш з цієї кімнати піти...

Нема пророка в своїм царстві!
Немає більше Хмеля, Богуна.
Перевелись герої на Вкраїні.
Пани й голота, марнославство і журба.

І те, що нам Тарас казав віршами
Є актуальним до теперішніх часів.
Народ все терпить під ярмом у пана.
Немов не бУло декількох віків.

Між часом тим страшним і сьогоденням,
Хтось постирав роки тривалі.
Куди подівся дух козацький і натхнення
До подвигів, звитяг що так збирали.

Ми поколіннями від князя до гетьмАна,
Скидали іго, шляхту й москаля.
Та все ж раз по раз лізли по-під пана.
Бажаєм жити поряд, не здаля.

Погляньте, знову Катерини
гуляють вдома й поза з москалем.
Жирує знову шляхта, їй «до спини».
Людські тривоги з жалем і болЕм

Івась же з дідом бабою нидіють
На ту подачку, що дають верхи.
Керують же країною вампіри,
Ті кляті олігархи та жиди.

Терпіння все ж людське вже закипіло,
Знайдуться скоро славні козаки.
зімнуть нестримно панство знахабніле
Тримає що народ наш у ярмі.

Тримайся пане, за свої ти статки,
Але й за пазуху свою не забувай.
Нагостряться на тебе ще рогатки,
Прийде ще Залізняк у рідний край.

Ще наш терпець міцний таки урветься.
Посвятять зброю ще в Холодному Яру
З колін народ вкраїнський підійметься
Щоб вийти з пекла,країни болю та жалю.

Ми перекинулись з тобою
Двома-трьома словами – й тільки.
І ти пішла. Однак зі мною
Лишився запах. Запах… жінки.
Він збуджував мою уяву.
Він не давав мені робити.
Я заварив духмяну каву,
Щоб запах жінки перебити.
Але хіба якась там кава
Замінить справжню насолоду?!
Не допоміг й настій на травах,
Вже не говорячи про воду…
Додому йшов я, як в тумані.
Ще крок. Тролейбусна зупинка.
Хтось поруч став – і одурманив
Мене знов запах. Запах жінки!

Усмішок, усмішок, усмішок,
Милих чарівних жаданих
Ввечері, вдень і удосвіта
Дружніх, чужих і коханих.

Хай посміхаються люди
Вашим очам і принадам!
Хай розливається всюди
Сміх ваш, як джаз по естрадам.

Милі жінки я вас хочу…
З святом Весни вас вітаю!
За вашу долю жіночу
Вам рушники аж до раю.

2011р.

Мне и раньше в любви признавались,

мне и раньше дарили цветы,

но не так мне как ты улыбались,

ведь как свет улыбаешься ты.


Мне и раньше скучать приходилось,

мне и раньше хотелось летать,

но, поверь мне, не так сердце билось,

и ни кем не хотелось дышать.


Я и раньше мечты рисовала,

я и раньше любила писать,

лишь Тебе я себя открывала,

и готова открыться опять.

Я хочу, что бы ты улыбался

Ни минуту, ни две и не час,

Я хочу, что бы улыбался

Все время, всегда и сейчас.


Я хочу, что б мечтать научился,

Что бы вместе с Тобою летать,

Я хочу, что бы в небо влюбился,

Что бы звездочки все посчитать.


Я хочу, что бы счастье искрилось,

В Твоих не обьятых глазах,

И чувства любви сохранилось

В наших с тобою сердцах.

В жизни все случается

на землю опускается

из неба светлый лучик, золотой.

И в жизнь твою закрытую,

на все замки закрытую,

стучится тот, кто знает твой пароль.


И ты в словах теряешься,

тихонько открываешься,

ведь чувствуешь его, как будто СВОЙ,

И к звездам подымаешься,

и миру удивляешься.

Ведь снова чувствуешь себя живой.

Світ поділено навпіл. Звісно,
чоловічий і наш, жіночий.
На своїх половинах тісно.
То ж на іншу стріляють очі.
За краватки, за руки-ноги
перетягуємо в коханці.
Десь надавиш, дрібничку, трохи,
і коханий уже в обранцях…
Зовсім крапелька – ти не краля,
а обвішана пелюшками.
Таня, Маша, Лариса, Галя
із борщами і галушками.
Цілий рік круговерть кухонна.
Тільки тішить скупа надія –
8 березня. І коханий
фартушок у квітках надіне…
08.03.11

Вона прийшла і вчасно, і неждано
Снігам - на сльози, сонечку - на сміх,
Любові повна елегантна панна,
Готова знову обійняти всіх.

Її рамена ласкою налиті,
Блакитний погляд крізь серця зорить
І теплим щемом з’єднує щомиті
Мільйон епох у неповторну мить.

Вона прийшла. Прокиньтеся, кохані ,
І проженіть геть крижану печаль,
Що вже сидить на сірім чемодані
І почорнілу стріпує вуаль.

Вона прийшла. Побачення, цілунки,
Утіха стрічі і розлуки біль,
І ніжна мрія не одної юнки
Про сукню білу на пору весіль.

08.03.11.

Чи не зіллям мене напоїла
Несподівано ти навесні?..
Позашлюбне хмільне божевілля
Оживає в душі вглибині.
Я нікого не чую й не бачу
Окрім тебе на грішній землі, -
Чарівнице солодка й гаряча,
Промінь світла в буденній імлі!
Не минає кохання оскома
І бажання вогонь не затих.
Не спішу повертатись додому
Із обіймів затишних твоїх.
За усе пережите й прожите,
Наче борг повертають літа.
Твого теплого подиху вітер
Мої спраглі воложить уста…

08.03.11.

Рушниками підперезані,
Як весільні старости,
Між ялинами старезними
Стали цвинтарні хрести.

Хай на Світі Тім заручені
З пеклом зайди і народ,
Більше, ніж на Цьому, мучити
Не додумається чорт.

Рушники крильми розп’ятими,
Як на плечах, на хрестах.
Хто ж на Світі Тім спасатиме?
Може, Будда чи Аллах?

Трухлявіють-розсипаються
І хрести, і родовід.
Рай і пекло починаються
Ще до цвинтарних воріт!
2011

Як гірко плачуть наші діти,
Коли неправедно караєм.
Наче журавель підбитий
Над посмутнілим небокраєм.
А найстрашніші тихі схлипи,
Зойки до остраху і дрожі...
...Немовби вдарили під дихало –
Кричати б треба.
А не можу.
1979

"Як много важить слово..."
Тарас Шевченко

Сказала в злості ти:
«Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати допуття:
Зійшлись вони чи розійшлись навіки.
Як інколи вершать життя
Слова-принади і слова- каліки.
2008

Петрарці заздримо і Норвіду, й Шевченку:
«Які слова! Таж то сама любов!..»
...Нажаль, слова.
Не загніздилися в серцях
Лаур, Марій, Ликер.
Так і літають нічиї.
Невже на те, шоб справджувавсь
Одвічний парадокс:
«Гіркіш страждання – ваговитіш слово»?

Обурений аж до щілинки
дрібної зморшечки чола:
"швидка", яку просив для жінки,
за дев'ять місяців прийшла.

Та що це за "швидка" ледача?
Я ж телефоном пояснив:
запліднення... дружина плаче...
я б двері лікарю відкрив!

Вже якось сам її, кохану,
таки утішив, як умів.
Попросить, щоб підвівся... - стану!
"Я найсмачніша," - каже. Їв.

А звідки знать, що полюбовно
жінки на черево слабі?
Я догоджав, дружина - повна!
І просить кислого собі.

І ось таки прийшла нарешті,
хоч і з запізненням "швидка"...
"Усе гаразд!" - сказали тещі
й запеленали малюка.

8.03.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

В потоках теплого проміння
Шугає провесінь тепліням,
Струмками-іскрами у далі
Сніги знесли свої печалі...
Земля всю силу живодайну,
Ніким не звідану, потайну
Видобуває із корінь...
А небо сіє голубінь...
У гомоні лісів привітно,
Дзвінково-диво-самоцвітно,
В злиняло-листяній імлі
Розквітли зорі весняні.
Поміж зів’ялого бадилля
Зростають келишки сон-зілля, -
Проліска-соньчик дзвінкувата,
Сапфіро-синьо-яснувата –
Пралісу давній оберіг
Весну виводить на поріг.
Сон-зілля – страж ліловий лісу,
Знімає марева завісу,
У гіллі будить думи мрійні:
Розкрити листяні обійми.
Дзвінково-чиста сон-трава
Весну стрічає і співа.
І ліс, почувши диво-спів,
В проміннях теплих заяснів.

На червоне всі дружно спинилися.
Пронеслось ностальгійне “до зустрічі”.
І трамвай, мов каліка на милицях,
Проповзає по втомленій вулиці.

У бруківки, здається, істерика,
Бо століттями плаче згвалтована.
Їй Італія сниться, Америка,
А навколо каміння зальвовлене.

Вмить трамвайна каліка на милицях
Загубилася під атмосферою.
На хвилинку життя зупинилось.
Вже зелене. Дорога попереду.

Я Тобі подарую ніч....
Суть чеснот серед дня відгоріла
Навіть тінь в лабіринтах сторіч
ловить подихом запах тіла

Я Тобі подарую ніч,
як прозріння страждань невгамовних.-
Без боязні суворих віч
під архангельським стягом верховних.

Я Тобі подарую ніч,
наче"SOS",рятівне кораблями,
в океані холодних облич
з дев'ятьма штормовими валами.

Я Тобі подарую ніч,
на гарячих руїнах Помпеї
щоб наляканий попелом сич
не тривожив розраду Псіхеї

Зустрінь себе в мені,
Поговори з собою
Про вибухи шумні,
Що розійдуться мною.

Кохай мене чимдуж,
Люби мене повільно.
Ти мій славетний муж,
А я лиш божевільна.

Бери мене до дна,
Кохай мене устами.
Шукай, що не мина.
Цілуй, обвий ногами!

Схопи. В мені відчуй
Проміння сонця твого.
Хрипи, кричи, цілуй!
Убий мою тривогу…

лютий 2011

Мотузка туго провиса.
Ще б пак! Тягар, вважай, подвійний!
У вухах - цілі небеса...
Хіба вони у чомусь винні?

По самі аж прищепки зле:
у голові вода хлюпоче.
У жоден отвір, котрий є,
чомусь ніяк текти не хоче.

Отож на сонечку нехай
просохне, як на те є ласка.
А думка хлюпа через край:
"Тоді навіщо в домі праска?"


07.03.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

В свято вічно чарівних фей
По весняному вітер свище.
Знову ми коло Ваших грудей,
А часами і трохи нижче…

Іван Гентош «Зі святом 8 березня»
http://maysterni.com/publication.php?id=59261

Знову не туди!
(пародія)

О, жінки! 8 березня скоро
За годину. Чи, навіть, ближче.
Знову ми коло ваших грудей,
А часами і трохи нижче.

О, жінки. Скоро свято. О!
Ми в захопленні – «ахи!», «охи!»
Знову ми коло ваших ніг,
А часами і вище трохи.

О, жінки! Ви не лайте нас –
Це буває лише сьогодні.
Ми, хмільні від жаданих тіл,
В ціль попасти ніяк не годні.


07.03.2011

Читаю Тичину серцем – не очима.
Крізь серце свищуть вітри його доби.
А він на вітрах тих прапором має
Такий же бо соняшний та голубий.
То як же червоним все те залилося?
Як замість зозуль трактори загули?
Як голод і мор проросли колоссям?
І як же трансфер зміг на дружбу народів зрости?..
Питаю-питаю, а в кого одвіту шукати,– не знаю,
Бо начебто з ним і я завинив.
І тільки Вкраїна, як мати, і знає, й прощає
Великих своїх і малих синів.

1989