Гадали ви, що я - якась така?
Ні, не така – а лиш трамвай чекаю!
І вам, трамвайним збоченцям і дивакам,
Зась до мого, лише мого, трамваю!

Сумні у мене очі і думки
Про щастя, подароване не вами,
І не збігаються мої смаки
Із "не такими" вашими смаками…

Та вдячна вам, що в серці в мене рай,
І я ніколи навіть не дізнаюсь,
Як ви здивовано дивились на трамвай
Котрий чекаю і ніяк не дочекаюсь...


24.01.2011

Багато зараз, як в часи Христові,
месій-пророків з префіксами "лже".
Чомусь нам мало вічної любові,
нам треба, хай нікчемну, аби вже.

І плачеться, і платиться немало
за жалюгідний відблиск почуття.
Ридає в піднебессі гірко Ангел
над нашим понівЕченим життям.

...А ми на цій землі - не випадкові.
Принаймні, намагаймось віднайти
любов, надію, віру - в Божім Слові.
Сказав Він кожному: "За Мною йди..."

2007

мій кобзарю, ось церква, зіграй свої псальми
хай волосся, помите настоєм ромашки
буде пахнути степом і теплими псами
буде п"янко і важко

мій кобзарю, між нами нічого святого
недоросла я, грішна, співай мені тихо
освіти мені шлях до найближчого бога
до найдальшого лиха

шелестітиме листя на липах зелене
пролунають прокльони і дзвони тривожно
мій кобзарю, я - церква, сідай біля мене
бо у мене - не можна

Поміж вечором і ранком
Наді мною у імлі
Сяють зорі безустанку
Недалеко від землі.
Їх незрима світла сила
Розсікає ніч густу.
Хмарам крила обпалила
Тихо й зримо на льоту.
Та зігріти неспроможна
Душу стомлену мою.
Опівнічний подорожній,
Я в безсоння на краю.
23.01.11.

Закрутила, завертіла
Зимовиця сніговинням,
Білим пухом полетіла
Зорепадом-сновидінням.

Закрутила, загорнула
В іній-сонні килими,
Наче все навкруг поснуло,
Поховалось від зими.

Вітер гунить басовито,
А мороз тріщить, співа,
І різцем талановитим
Викристалює дива...

Мерехтять зірками далі.
Небеса такі п’янкі.
Зимовиця в білій шалі
Навіває супокій...

Стовпи, закутані в гірлянди,
Зігрітися ніяк не можуть,
А ти бредеш у сніг і стужу,
Несеш кохання кару божу.
Це, ніби, чемодан без ручки –
І нести – мука, й жаль лишити,
Бо уявити тяжко-важко:
Як без кохання бути? Жити?
Воно як світло серед ночі,
Як рятівний жилет у морі,
Як білий купол парашута –
Надія у біді та горі.
Воно як незбагненне щастя,
Хоч і приносить стільки болю!
Але якби не жар любові,
То сніг би вкрив і світ, і долю.


2011

Пародія

Не спи! Не спи! Враховуй фактор –
Я мов запущений реактор!
Тепер не раджу жартувати –
Ти чув про Гіга-Мегавати?
Сльозами не зарадиш справі…
Сидів, мабуть, на задній лаві
Як про графітні стержні вчили?
Мій хлопче, цьом! Розслабся, милий!
Живем у ядерну епоху –
Сховай старі ці фото… з мохом.
Я й так на грані божевілля…
А ті альбоми пахнуть цвіллю.
І вимов вже оте “кохаю”,
Невже і цього вчити маю?
І не тягни, бо трохи пізно…
Строфа містком не стане, звісно…
Придумай щось. Родзинку… Перчик…
Без куцих тем… Арівідерчі!


23.01.2011

В такі моменти хочеться вміти плакати
від поневолених сліз
кров стає солонішою і прозорішою
знати все
і не говорити нічого
на білоту мовчання
проливаються слова
як вчорашній чай
отруйні та карі
ти можеш і надалі зводити свої фортеці
і вдавати щасливого -
брати від життя все
насправді не беручи нічого
можеш боятися зради обману болю
ховатися за іронією
заповнювати порожнечу музикою
розмінюватися на тисячі справ і десятки знайомих
тримати дистанцію
вимагати уваги
боятися близькості
уникати відвертості

але перестояне небо між нами
ніяк не розродиться грозою
і все більше болітиме відстань
від руки до руки

тоді я піду

тобі залишаться фортеці із кольорових кубиків
мені - вицвіле і пригіркле - люблю...

любощі літом вологі і нерухливі
спека випалює розум, жагу і слину
хіть розчинилась у квасі й живому пиві -
почухай спину

наші тіла вимагають води і тіні
крапля гаряча повзе по хребту поволі
ми флегматично сплітаємось в нехотінні
лежимо голі

губи сухі на губи - ліниво й сонно
літо на твоїх грудях жарке й солоне
руку мою cпинило пекуче лоно -
і все холоне

Курортний роман. Море. Сонце і небо.
Дещо партнерка втаїла від тебе.
Хтось обдурив? Ображатись не треба!
Ми ж часто приховуєм правду від себе.

- х - х -

Ці хочуть кінці із кінцями звести,
а ті у лікарнях здоров’я знайти.
Мабуть, і цей світ не дуже поганий,
бо в кращий не всі дуже рвуться іти.

- х - х -

Проходять чередою «круглі» дати.
Життя все менше здатне налякати.
Час і терпіння можуть більше дати
ніж сила й пристрасть відібрати.

Чекаю поїзд.
Підганяю хвилини.
Та разом з ними
ніби дощу краплини
губляться миті життя.


**********

Я. Провінційний вокзал.
Лиш нудьга дзвенить.
Мухи. Запльований зал.
Голова болить.
Зупинилась мить.


**********

Над головою
в мене лампочка горить.
На вагон одна!
Листок і ручку маю –
не щасливий я хіба?

Я не така, як ви гадали, не така.
Стороння вашим збоченим смакам,
незрозуміла вам, хіба що... дивакам

таким, як я, із дивними думками,
поняттями, сухих очей сльозами,
із щастям, подарованим не вами,

що ніжно в схроні серця бережу,
окресливши круг себе ту межу,
поза яку вам зась.

2011

Так хотел познать я Истину,
Бог судья, мне это не дано.
А так жить хотелось искренне,
Но и это мне не суждено.

А любить хотелось до забвения,
До потери разума и чувств,
Все прошло, рассыпалось в мгновении,
Лишь осталась маленькая грусть.

И застыла боль разочарования,
Раны лечит сильная тоска,
А уста хранят твои молчания,
А в душе таится пустота.

И осталось жить тебе в неверии,
И хранить оставшиеся дни,
Зло, ненависть и высокомерие
Будто бы ты лучше чем они.

И уйти когда наступит время,
Оборвав последнюю нить,
Потеряв свое бремя:
Основной инстинкт – жить.

20**

Прибій ласкаво манить і зове
В обійми хвилі, синього простору.
У шторм у нім чудовисько живе,
А в штиль - воно принадне тепле море.

Я капітанський одягну картуз,
Помчу на яхті в мрію срібнокрилу
Із вітром між дельфінів і медуз
Шукати милу.

Бо жде мене, немов Ассоль, вона,
Щодня до моря ходить, виглядає:
Чи корабель казковий вирина
І хвиля його радісно гойдає?

Я рвусь до неї, як до скель прибій,
І знаю, що почую достеменно
Оте бажане й незбагненне "Мій!".
Душі маяк світитиме для мене...

2010.

Не має більшого блюзнірства -
як гине віра,
як чисті помисли
переростають
в оскал звіра,
як учорашні друзі
природно ворогами стали нині
зачаївши підступ,
а псевдоперемоги
маскують честі відступ.
де те, що вчора було благом -
завтра вразить гниллю,
де зрада пахне глупотою,
де на відвертість -
відповідь користю,
підозри і невігластво -
на намір бути відданим,
де невимОвлене кохання
на завтра -
слабодухе лицемірство,
де на оновлене єднання –
вінтаж позерства
й лицедійства,
де недалекий розум
з часом
породжує відразу,
а боягузтво для
правдивих почуттів –
супротив душ,
утому і зневіру
і розчаровуання - разом.
як з цим миритися – не знаю.
вже не живеш у цім вертепі -
виживаєш.

за принципом тамагочі -
годую, вкладаю спати…
усе, що лише захочеш.
бо все – це не так багато.

бо є важливіші речі,
ніж осад в остиглім чаї.
я вірю. і, безперечно,
вчергове тобі прощаю.

і знов не прощаюсь. потім,
здолавши лялькові стіни,
побачиш рубці від поту
на скронях мого терпіння.

побачиш різкі сивúни
в куделі мого чекання.
не треба шукати винних -
ні вперше, і ні востаннє.

лише відпустити звуки,
заплющити міцно очі.
і жити отак, без стуку,
розчавленим тамагочі.

Оревуар! Чи як там, хлопче?
Ця відстань ту любов затопче.
Ці сльози гоять все потроху.
Ті фото – цвіллю, міллю, мохом.
Слова – на букви і морфеми.
Історію – на куці теми.
Мій хлопче, цьом! Строфа остання
ніколи першою не стане!

Ти чуєш шепіт всесвіту довкруж?
Бринить струмок, тривожно вітер свище,
Мов прагне загасити попелище,
В якім людських згорають сонми душ.

Звучить космічна музика небес,
У ній - мотиви смерті й перероджень,
Падінь у прірву, злетів, нових сходжень -
Усе, що поміщається на хрест...

Бринить душа, ледь чутно, мов скрипаль,
Котрий порвав всі струни у натхненні.
Ці звуки, наче кров по наших венах,
Пульсують в нас і манять душу вдаль.

Почуй ці звуки! Відчини їм серце,
Знайди свої утрачені сліди,
Якими йшов крізь терня, не один -
Із янголом, що знає усі дверці.

Бринить космічна музика. Прозрій,
Відкрий для неї радісно обійми,
Якщо душа втомилася у війнах,
Від нескінчених світу веремій.

Хай біль життя, зростаючи стократ,
В нас не заглушить звуків диво-світу -
Світань, пташиних щебетів, барв літа,
Закоханих сердець у зорепад...

Світ не німий! Це диво розпізнати
Спроможна лиш окрилена душа,
Яка навчилась вірити й прощать,
Не втратила спроможності сіяти!
23.01.2011р.

*
Я пригорнув поцілувати
Тебе і світ осінній зник,
Запах мені чебрець і м'ята
І липцю смак відчув язик.

І я – не я , - метелик барвний
В купелі ніжної яси
Лечу де коники і сарни
І гаю співні голоси.

Де піль хлібних гойдає вруна
Легенький липня вітерець
І ти немов берізка юна,
І я - безвусий ялівець.

*
На юній квітці конюшини
Бринить коханням сивий джміль,
Нектар збирає по пилині
Гоїти серця мого біль.

Колись із губ твоїх збирав я
Меди у мрії потайні.
Джмеля містерія прадавня
Вертає нині їх мені.

І липцю дикого сп’яніння
Торкає знов мого єства,
І серця музика осіння
Твої оживлює слова.

*
Цвіте духмяним квітом липа.
Бджолиним шепотом роїв
Несе в Дністер печальна Стрипа
Пригадку наших юних днів.

Я так давно тебе не бачив,
Не дотикавсь твого єства,
А пристрасть буряна юнача
В мені ще до сих пір жива.

Нема про тебе вістки, мила.
Так мало меду, – гіркота.
А може ти вже одлюбила
Мене і туга ця пуста.

2011

Красивая погода – как и ты!-
Забрался в свитер нежно-снежный холод.
В парадную все просятся коты -
На мокрой шерсти целый лес иголок
Ты приходи – посмотрим Саус Парк
Я встречу, как всегда, у перекрестка
Под пледом вместе легче засыпать
Или болтать всю ночь словно подростки
Я как ребенок верю в чудеса
Я как младенец присосусь губами
Пусть нас осудят небеса
Наш разговор мы завершим телами

2011

Заростає в душі, там де рай цвів, повільно осот;
Фраза милої сонце закрила, раптово, мов хмара…
Ти сказала мені: «Народись через років п’ятсот,
Зрозумію тоді, любий, може з тобою ми пара.»

…А півтисячі літ пролетить, наче спалах зорі;
Інші сни-сподівання пророчать, мов дивляться в воду,
Інші діти – не наші! – до вечора мріють в дворі
Що й вони через років п’ятсот пострічають свободу…

А півтисячі літ пропливе, наче бистра вода;
Інші душі ходитимуть світом, де рай розпустився,
Буде мрії ступати стрімка і всесильна хода… –
Зрозумію тоді, як я сильно в тобі помилився.

04.12.2010 р.

Зорями небо засіяла густо
Мною залюблена ніч.
У рівновазі сумління й розпуста,
Чи в боротьбі протиріч?
Скрипнуть спросоння заперті ворота,
Віття віконце торкне, -
Йду на подвір’я дивитися - хто там
Кличе до себе мене?
Я йду опівночі тихо із хати
В пахощі ніжні весни.
Хочу не мріями – тілом обняти
Ту, що збентежила сни.
Випливе з темряви тінь на доріжку,-
Думаю, поруч – вона!..
Шелестом листя сміється берізка
Біля паркану одна.
Та ще надію на зустріч не втратив,
Повний хмільної снаги.
Я у роботі й коханні завзятий, -
Знають усі навкруги.
Вітром до неї полину ласкавим
Хоч із сватами, хоч сам.
Завтра зустріну красуню чорняву
І розлучитись не дам…
Зорями небо засіяла густо
Мною залюблена ніч.
У рівновазі сумління й розпуста,
І в боротьбі протиріч.

Вони знов кажуть – затягти паси нам,
самі ж в цей час затягують гайкИ.
Невже струїли рабства діоксином
кров українців на усі віки?!

2011

Щоразу, втікаючи звично
Від себе на довжину
Ланцюга незрадливої пам’яті,
Волочачи на хвості
Гримотливу бляшанку з пустими горіхами спогадів,
Вальсую із нею на раз-два-три,
Витолочуючи по колу:
Росу на сусідській межі,
Хмари в калюжах,
Сніги – довгождані й невічні…
І загнано мрію про
Заокеанських родичів
(із Мексики там чи Бразилії),
Що лишать у спадок вдосталь
Серіальної амнезії;
Або (як варіант
Реальніший, хоч і болючий) –
Про персональний
Вселенський потоп,
Бо тільки вода здатна
Переписати все,
Не змінюючи нічого…

Якби знаття,
куди ми ідемо -
Не шкодував би
сил своїх і духу.
Ведуть сліпці,
як вів нас гегемон...
Вовіки
не збороти з ними скруху.

Б А Й К А


Його привезли в неосяжні далі,
На край землі й встромили у пісок,
Щоби екзотикою тішив він надалі
І дарував опівдні холодок.
Між голими деревами, без пробки,
Межи оливками і пальмами в парку,
Він так й завмер самотній, одинокий,
Зі смутком на зеленому листку.
Йому царівна-Пальма говорила:
«Та кинь ти, Клене, так журитись, мій!
Дивися, як тут тепло, як красиво!
Який чудовий голубий прибій!
Дивись, як сонце сходить спозаранку,
Як апельсини пахнуть у цвіту!
Захочеш - буду я тобі коханка,
А не захочеш - то й не підійду!
Дивись, як чистотою сяє місто,
Скільки людей на тебе, он, глядять!
Ну, перестань, коханий, в думах виснуть,
Проснися свіжим соком у гілках!
Ну що ти там у себе бачив вдома -
Терпкі морози, хурделИці, сніг?
А тут живеш, як в пазусі у Бога
І всі причуди Півдня - біля ніг!»
На те їй Клен у відповідь промовив:
«Що знаєш, Пальмо, ти про ті краї?
Там - благодать живущої вологи,
Там - дім мій! І серпанки вогнянні!
Там щедрі роси умивають зранку,
Там, літом, в різнобарв"ї ситих трав
Така краса, яку я доостанку
У своїм серці, з болем, приховав!
Так, там і холодно узимку, і тривожно,
Так, восени не жалують дощі.
Але, хіба цей край зрівняти можна?
Замовкни, Пальмо! Й більше не гріши!
Тобі, можливо, тут і добре, сестро,
Хоч і сама тутешнею не є,
Я ж пригадаю як Калину пестив -
І туга моє серце обдає!»
Надулась гордовито Пальма-цяця,
Поправила корону угорі,
А Клен почав тихенько помирати
Зі смутком в серці у чужім дворі.

Мораль така: Не милі райські далі,
Не тішить душу золото і шик,
Бо найтепліше місце в світі - в ріднім краї,
Де народився й виріс чоловік!


2010р.

Это она, перепачканная бледной пастелью помады,
Боролась за счастье, верила – просто так надо:
Тянуть за собой самое бесценное и дорогое:
То, что станет за узкой спиной громадной скалою.
И всех :"К черту! "Ведь дьявол не носит « Прадо»?

Сладкой и скользкой, как леденец , промозглой зимой,
С давними кладами стихотворений – золотой ордой,
Что- то взорвалось и оглушило мгновенно душу!
Была красиво логична и просчитывала ходы,
На всю кухню врубала, не слушанные « Квины»,

Защищала его безупречно, издавая еле слышный стон:
« Идите все к черту!», и таяла точкой во рту МЕТРО.
Шарахалась чопорно от золотой молодежи,
Хрупкая шея ловила едкие пули ее патогенных зон,
И тогда она закрывала глаза взлетною полосой.

Просыпалась под запахи карамели по воскресеньям,
И была ласково говорлива и целовала его колени.
И, даже, Джо Джирард, в тонкой маечке переплета,
Не раздражал на крахмальном белье букеты сирени,
Аисты счастья запястье ее узнали мгновенно...

Она, перепачканная бледной пастелью помады,
Интуитивно верила и боролась ! Просто, так надо…

Ти все просиш забути
ту казку зимову-
ще теплу, під льодом,
з жорстоким кінцем..
Ти знов зовсім поряд-
немає претензій...
Лиш спогади палять
Холодним вогнем...
При всіх ми лиш друзі-
самі свято вірим..
Напевно,так лекше
стирати мости..
Та щось залишилось,
Напевно,довіра,
давно не кохаю,
не вірю,а ти...
Ти просиш забути
Єдине КОХАННЯ!!!!!
дитяче,наївне,
не наше-моє..
Ні-ні..не кохаю...
лиш згадую з болем,
як те,що вбивав ти,
було ще живе....

2010

Побудь моїм іще хоч раз...
я обезсилена мовчанням...
у павутинні звичних фраз
ти вдариш ніжно,мов востаннє...
і я,нескорена,паду,
і спеціально б"юсь до крові...
а ти мовчиш,хоч досі тут,
і я кричу...відлуння в скронях...
ти чуть підвипивший.Люблю.
І ти це так яскраво бачиш!!!
не злю тебе. мовчу.боюсь.
А ти кричиш"чого ти плачеш??!"
Все.Досить болю.Я встаю.
асфальт облитий слізьми зночі.
Брутально розвернеш...люблю..
а ти ще раз ударить схочеш...

2010

Єдина ніч.Така затишна.
Тремтить душа при ностальгії.
Холодне тіло. Наче тиша,-
Ти ніжно розбиваєш мрії.
Я наче сталь, а ти в бажанні,
Ніяковієш згідно з віком.
Це тільки вперше і востаннє-
зустрінеш сльози грубим сміхом...
Ще рання осінь..Ти правий...
Не так безслідно йдеш додому...
Холодний ранок, біль і ти...
Моя душа впадає в кому...

2010

Ти поцілуй в останній раз
І кинь безжально фразу в очі,
Що більш не буде разом «нас»
Що ти такого більш не хочеш.
І не розбавиш тихий сум
Який не крикне, не захоче,
І в тиші серед сотні трун
Не загляне тобі у очі.
Лиш непомітною сльоза
Стече по тілу швидко-швидко,
Я зрозумію, що не та,
А ти зустрінеш сльози сміхом.
Я розвернусь і промовчу,
Ти любиш бачити слабкою,
Не закричу, зітру сльозу,
Зустрінусь поглядом з тобою.
Заплачу голосно. Здаюсь.
Не маю сили опиратись.
Безсило знову затрясусь,
Ти не навчив мене сміятись.
А потім ніжно прошепчу,
Що я тебе завжди кохала,
І побіжу у самоту,
Яка завжди мене чекала.
А ти не знайдеш навіть слів
Якими б можна описати
Ту біль, відразу почуттів,
Якими вчив мене кохати.
Я вже ніколи не вернусь
У той палац зі смутку й болю.
В якому вчилася кохать,
Не знаючи, що не з тобою...


2009

Подивишся в очі без наміру-
крига в серці не тане від слів...
Оці в очі-цей погляд...Розплавлює...
Хоч ти, певно, зігріти хотів...
Відвернешся не різко, не холодно...
Мовчки крикнеш душею "Вернись"...
А я стала чуть гордою, новою...
Не наївна, як була колись...
Візьмеш сніг ти руками тремтячими,
Зіжмеш пальцями, кинеш униз...
Я тобою була закріпачена,
Та звільнилася ріками сліз.
Поцілуєш губами холодними
І несміло ти скажеш "моя"...
Наче взимку морями безводними
Я без льоду прошепчу..."не я"...

2010

Замалюю фарбами весни
усе, що в серці гірко наболіло...
Паліту снів збираючи з роси,
підберу мимохіть...не надто сміло...
Розіб"ю тихим дзвоном вічний біль,
напишу те,що збереглось для тебе..
а ти,як завжди ,вдай, немов німий,
в руках цигарка-привикай...ростемо...
Заглушить п"яну втіху голос твій,
що не спотворить цей сценарій долі,
задушиш болем...рідний і чужий...
такий зухвалий і доволі скромний...
Тепло вмирає тінями на склі,
Банальна казка свій кінець шукає...
Ти почуття свої ховав в мені....
Проснулась...зрозуміла..Їх немає...

2010

Знов повіки ніжно опускаються...
Я не можу відірвати погляду...
Хоч одвіку ніжності цураюся,-
Я ж боюся стати не свідомою...
Хочу вірити,що вірністю не граються,
Але ти так заперечиш зрадами...
Як нема кохання,що ж лишається?
Нам прийдеться жити тільки вадами...
Більше ніжності в гудках,аніж у голосі...
Нігелізмом замалюєм репліки...
Ти б хотів від мене трохи скромності,
Та слова не можуть бути теплими...
Знов повіки ніжно опускаються,
Я насилу байдуже відвернуся!!!
Я ж довіку ніжності цураюся...
Якщо ти кохаєш...ти повернешся...


2010

Рим -
ритм
століть,
рима
Рима
стоїть
скрізь
із
лунким
словом -
зломом
вуст "Рим".

Рим -
грім.
Не мир.
Око.
Окрик.
І вир.
Смерть
серць.
Латинь.
Камінь
Amen.
Амінь.

2013 р.

Кажуть, Данте боявся дантистів і блуду,
а Руссо знав напам’ять «Історію русів».
Може, так і було (я, звичайно ж, не в курсі),
а якщо не було – то напевно ще буде.

***
Зупинити набридливий відеоряд,
рвучко вийти в ефіри,
зірвавши стоп-крани пробачень.
У моїх незізнаннях –
переліки тих, хто мовчать,
у моїх неприходах –
переліки тих, хто не плаче.

* * *
Це серце знову бездомне. І твій діагноз невтішний.
Даремно в грудях судомить учора написаним віршем.
Даремно молиться мовчки у стенокардійнім угарі,
бо твій діагноз короткий: це серце тобі не до пари.

* * *
Є щось таки від сатани у неосудності афіш.
Коли ішов крізь мене в натовп, то не питав, чи ще болиш.
Коли ішов повз мене в будні міняти сонце на ліхтар,
то озирався так ганебно, немов неспійманий картяр
з тузом в кишені. Вправний шулер. Такий надійний мародер.
Безвинний злодій. Тиха кара. У кого вірити тепер?

***
У абсурду тендітні зап’ястя.
Ти приходь. Я уже не чекаю.
Просто вип’ємо м’ятного чаю
і згадаємо: вірили в щастя.

Рук пелюстки - на плечі,
Сонце очей - у серце.
Музика, ти і вечір.
Губи у такти терцій.
Ляже рука у вічність,
тепла і сильна-сильна.
Згаснуть вечірні свічі.
Доньку тобі чи сина?..
22.01.11

Мов із лона матері дитина
Довгожданна, стрімко й світлочинно
Народилася вночі весна.

Наче пташка, вирвалась на волю,
З теплим вітерцем зустрілась в полі.
Що їй вже суперниця-зима!

Задзвеніла срібними струмками,
Дощиком майнула над лісами,
Вивела річки із берегів.

Пробудила котики вербові,
Щоб розквітли з подихом любові,
Що дрімала десь серед снігів.

Я щаслива в цю весняну днину,
Довгожданна, стрімко й світлочинно
Народилася в душі весна…

2005

В ніч на Купала чароцвіт цвіте
У нетрі лісу вогником-обманом
І сяйво червіньково-золоте
То блискає, то губиться туманом.

Заманює завзятих шукачів,
Веде по лісу крізь ярки, болота,
Штовха на буреломи і корчі
Бридка Мара, драглиста і холодна.

Стіка, мов піт, невидимим дощем,
Від шереху волосся настовбурчить,
Підстеріга за здибленим кущем
Підступний ляк і душу страхом мучить.

В ніч на Купала чароцвіт цвіте,
Але до рук нікому не дається.
І сяйво червіньково-золоте,
Неначе серце шукачеве б'ється.

Сум...
Одинокий, шляхетний сум
Від глибоких, бездонних дум,
Від безсонних важких ночей,
Від байдужих людських очей.

Сум...
Ув обіймах далеких зір,
На вершинах самотніх гір.
У потоках глибинних сліз
Одинокий, дрімотний ліс.

Сум...
В техногенній пустелі дів,
На абстрактній арені слів,
У рутині буденній снів,
На долоні лукавих днів.

Сум...
Вириваюсь з його обійм,
Утікаю в країну мрій.
А він тінню услід іде,
І однако наздожене.

Одинокий, шляхетний сум
Від глибоких, бездонних дум,
Від безсонних важких ночей,
Від байдужих людських очей.

20..

Скачуть коні, степом скачуть,
Пилюга горою,
То не коні, то юначі
Роченьки стрілою.

То ціляє лучник страдно
В рихле полотнище.

Розпухають хмари градом.

Вітер журно свище.

Вітер свище, мліє мряка
На тинах похилих,
Жовкне уділ аніякий
На покатих схилах.

Не віднайдені підкови.

Здичавілі коні.

Багряніють світанкові
Жили крови повні.

Зирить сонце крізь пилюку
На степи змарнілі, -
Одинокий вершник з луком
Досягає цілі.

Колоскова колискова.
КленОва колиска...
Пахла тиша вечорова
чебрецем, любистком.
Пісня неньки. Біла хата.
І росли потрошки
не "перекотиполята",
а - Котигорошки.
Споришів меридіани.
Хмарок паралелі.
Підростали отамАни
в батьковій оселі.
Виростали з козачат
Довбуші сміливі.
Та настала Поттер-чад
ера галаслива.
"Чари-мари", "тари-бари"...
Ось вам і розв'язка -
в ріднім домі, як примара,
сива добра казка.
Хазяйнують у світлицях
"фентезі" і містика.
І байдужістю ятриться
в серці казки істина -
та, де тиша вечорова
в пахощах любистку.
Колоскова колискова.
КленОва колиска...

2010

Під ключем до вирію зустрілися...
Жовтих вулиць вишуканий дим,
Граючись, ховав твоє обличчя
В сяйво згадок. В золото. Один


Я стояв у натовпі строкатому,
Слухав шурхіт підошов і шин,
Дивлячись,
як мрії листям сиплються
Під колеса буднів і машин.


Ці думки і настрої непрошені...
Я тебе усе життя шукав!
Серце повернуло вже до осені,
А в думках купається весна.


200?

Здесь все - неправда. Люди могут верить,
Фантомы истин подобрав (в снегу)…
А я могу, переступая через
Рассветы тех, кого не сберегу?..

Могу дышать, пережимая вены,
Любовь (ответно) подготовив (в срок)…
На подоконнике (с немой драценой)
Молчать о том, что каждый - одинок…

...И мне ли знать, как жить, чтоб стало легче...
Примерзнув лбом к отчаянью окна,
Смотреть на небо, проклиная вечность,
И ждать, чтобы оттаяла весна…
2011 год

Скільки іще тих боїв попереду ?
Скільки важких, неприступних фортець ?
Боже, чи буде війні тій кінець ?
Доле, чи вділиш хоч крапельку меду ?

Бачу, знов друзі в атаку ідуть,
З ними душа моя трепетно лине,
Безліч разів оживає і гине,
Кане в земну каламуть.

Сонце, ти сходиш завжди не для всіх,
Завтра твій промінь й мене не застане.
Буде ридати світання туманне,
Буде...
Та буде і сміх !

Буде життя, бо життя незнищенне,
Вічне – у Світі, безсмертне – в Душі.
Кличуть високі його віражі
Вихрами мчать у Багаття Священне.

Тишина... тишина... тишина...
Шелест аркушів,
мов шелест листя.

Імена... імена... імена...
Час над ними
в жалобі схилився.

Скільки їх! Скільки їх! Скільки їх!
Ні страждань, ані сліз -
не злічити.

Чи це гріх? Чи це гріх? Чи це гріх? -
рідну землю
всім серцем любити?

Сторінки... сторінки... сторінки...
І рядків
поминальна молитва.

Крізь віки... крізь віки... крізь віки
в'ється "вервиця",
кров'ю обмита.

Далина... далина... далина
до нащадків
луною озветься.

Все мина... все мина... все мина...
Тільки пам'ять людська -
зостається.

2010

Нема що робити...
Рахую зорі.
Мов сонна дитина,
Слухняний весь.
І лід борисфенський такий прозорий,
Що видно на дні:
Хто втонув, живе...

Он блиснула рибка, чи шабля давня...
Загадуй бажання:
А мо’, здійснить?..
Чи вовк, а чи вітер гуля у плавнях?
Реальність усе це, чи давні сни?

Здається, що п’ю я вино із рога
І люльку палю,
І грішу, й пишу
Калиновим соком
Листи до Бога,
Але не за ту межу...

Мені ще й отута хоч тяжко, – світло.
Я в білій сорочці.
Кохана... друг...
Бабуся прислала сільське повидло.
Битву я виграв, програвши гру.

Одні зреклися, нові з’явились...
Шляхетні друзі,
Такі – мов кров.
Цвіте коріння.
Складаю крила
І – воскресаю знов...

21 січ. 11.

Семимиллионный город не станет меньше,
если один человек из него уехал.
Но вот один человек из него уехал,
и город огромный вымер и опустел.

И вот я иду по этой пустой пустыне,
куда я иду, зачем я иду, не знаю,
который уж день вокруг никого не вижу,
и только песок скрипит на моих зубах.

Прости, о семимиллионный великий город,
о семь миллионов добрых моих сограждан,
но я не могу без этого человека,
и мне никого не надо, кроме него.

Любимая, мой ребенок, моя невеста,
мой праздник, мое мученье, мой грешный ангел,
молю тебя, как о милости, - возвращайся,
я больше ни дня не вынесу без тебя!
(О Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
о Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
о Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
ну, что тебе стоит, Господи, сделать так!)

И вот я стою один посреди пустыни,
стотысячный раз повторяя, как заклинанье,
то имя, которое сам я тебе придумал,
единственное, известное только мне.

Дитя мое, моя мука, мое спасенье,
мой вымысел, наважденье, фата-моргана,
синичка в бездонном небе моей пустыни,
молю тебя, как о милости, - возвратись!
(О Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
о Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
о Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
ну, что тебе стоит. Господи, сделать так!)

И вот на песке стою, преклонив колена,
стотысячный раз повторяя свою молитву,
и чувствую -
мой рассудок уже мутится,
и речь моя все невнятнее и темней.

Любимая, мой ребенок, моя невеста
(но я не могу без этого человека),
мой праздник, мое мученье,
мой грешный ангел
(но мне никого не надо, кроме него),
мой вымысел, наважденье, фата-моргана
(о Господи, сделай так, чтоб она вернулась),
синичка в бездонном небе моей пустыни
(ну что тебе стоит, Господи, сделать так)!

До бабусі їде Ліза,
Все поклала до валізи:
Ведмежа, чотири Барбі,
Олівці, альбом і фарби,
М’яч, три книжки і візок
Для улюблених ляльок,
Іграшок не рахувала,
Бо не буде їх замало,
Тільки думає усе:
«Хто ж валізу понесе?»

Сміється світ. Сміється він над нами...
Мовчать в зажурі темні небеса.
Щодень у нас трагедії і драми,
Що крок вперед - відразу два назад.

Зневірою знівечено на шмаття
Нам душу, донедавна ще живу.
У розбраті згораючи багатті,
Щомить лаштуєм нову тятиву.

Чомусь найперші промені світання
Нам серце не бентежать вже давно.
У вічнім до мети недосяганні
Ми каменем зриваємось на дно.

Подібно тіням, бродим напівсонні,
Немов поклав мовчання хтось печать.
Не маєм сили вирватись з полону
Від власноручно зведених розп'ять.

Давно не родить нива незорАна,
Чи кров'ю надто зрошена й слізьми?
Земля батьків - неначе рвана рана,
Благає нас - "У руки плуг візьми!".

Давно вогонь у грудях загасили,
Байдужий люд до власних навіть доль.
Одні - напівголодні, в інших - вілли...
О, Господи, прозріти нам дозволь!

Сміється світ. А, може, й Бог сміється,
Неначе нас зреклися в небесах.
Коли терпець нарешті наш урветься?
Коли ми подолаєм власний страх?

Настане час зірвати з віч полуду
І дух свій волелюбний воскрешать!
Та поки що - сміється світ, бо люди
Спішать до власно зведених розп'ять...
22.01.2011р.