Сл. і муз. Сірого В. В.
Виконує автор:

Пастирі з отарами у полі
Не одну вже зустрічали ніч,
А цієї - щось на видноколі
Доторкалось їх замлілих віч.
Дивна зірка сходила над містом
І будила в душах відчуття,
Що з небес на землю дивну звістку
Бог зішле у їх сумне життя .

Йосип із Марією в стаєнку
Увійшли , що вільною була
І на світ обіцяну дитинку
Непорочна мати привела.

Пастирям з’явилися АнгЕли:
- Слава Богу! Мир вам і життя!
Хай серця у вас будуть веселі, -
Боже народилося дитя!
Тож ідіть до міста Вифлиєму
В яслах сина Божого знайдіть,
Поклоніться до землі ви Єму,
Він спасе від смерті людський рід.

Йосип із Марією в стаєнку
Увійшли , що вільною була
І на світ обіцяну дитинку
Непорочна мати привела.

(гостинці за колядку висилайте по електронці:))

Веселого вам святкування!!!!!!!

Впала Зірка синя
На краю села..
Божа Мати сина
Людям віддала.

Слізоньками вмилась-
Очі в пилюгу..
В небі ранній місяць-
Блідолиций гун,

Та вітрів оркестри..
Зір тремтливий сум..
Розпустила Нічка
Жалобну косу..

Димарі новину
Чорно загули :
Уже твого сина
Люде розп"яли..!

Вмовкло.Впала крижем
У гадюччя струн.,
І всміхнувся хижо
Блідолиций гун..

-Привіт! Забудь... Я із Москви.
-Привіт! Забудь... Я із Берліну.
Я так кохаю Україну!
А як без неї зараз ви

-Привіт! Я так тебе кохав!
Я свою згадував провину...
- А я... А я - лиш Україну!
І подих вишень, й подих трав...

"Помилися свідомо!"- запрошує грішних бог.
Він приходить додому - і бачить на ліжку двох.
Ті читають завіти, обоє щось хочуть в ком.
Поможи зрозуміти, навіщо їм бути двом?

І дрібним - "Заборона:..." Вітаміни згубили рай.
І у нових Законах Каїн вже прочитав:"Кусай!"
І знання від утоми розлились в стограмів-лінь.
"Помилися свідомо. Я прощаю тобі. Амінь!"

Широке листя впало край дороги
І вище неба думи піднялись.
Хто потребує Його допомоги –
На неї дочекається колись.

Не падай головою, наче сива квітка,
Що віддала красу свою весні,
Геть здута вітерцем, що віє зрідка -
Тоді й спочине в трав’яній труні.

Ти ж – навпаки – відчуй тепло любові,
Насолодися променем весни.
Відкрий вікно, почуй поклики крові
Та змахом вій всі хмари розжени!

26.04.2009

Крокуючи дорогою у безвість,
звертають очі в незнайомий рай.
Сусідній хлопчик скаже щось про чесність,
А хтось позаду мовить "прощавай".

Рука до спазм зачепиться за долю -
зірветься з ненаситності рукав.
Хтось каже , що тобі пора на волю,
...сусідній хлопчик мовить "не вгадав".

Колючий дріт оселиться в підошві.
Роззявлять пащі з дива лікарі.
На ліки, як завждИ, немає коштів,
(але на біль теж вичерпавсь ліміт)

Піти назад. Вернути стрілки часу.
У голові зіграти щастя мить.
Переболить, можливо, не відразу,
Та стане легше, все переболить...

Переболить... Зіграють в шахи сльози.
Подерті боти приховають шрам.
Для ейфорії недостатньо дози...
Для смерті - не розбитий людський хлам...

Напевно, просто занадто сильно любила
Сваритись
Занадто сильно благала
Проститись
Чи простити її,чи любити її?
Назавжди берегти,не губити її
Ні,ніяк не губити її
А ті очі,солоні, і чорні як кава
А ті губи єхидні, гарячі як лава
Ніби після отрути,що п'янить цілий світ
Від отрути тих губ-тільки й манять услід
За собою
О ні ні,неможливо було забути ті ночі
Просидівши і спершись,дивлячись в темно-карії
Очі
Ні не можливо забути ті Ночі
Ті думки, що пронзали наскрізь усе тіло
Ті слова, що благали спрямуватись у діло-
Поцілуй,поцілуй!
Та німіють холоднії руки
Попіл з іскор очей не роздуй
Хай палають і тліють собі,бо тяжка та гірка
Дівцина ця
Ох яка ж гірка дівчина ця!

завтра,може серед ночі,
а може й зранку..не важливо
я побачу твої солоні кохані
очі
можливо це вже не так як колись
можливо

ще на світанні вдарив літо
ще зранку загубилось щастя
серед весни померзле наше тепере бабине *літо*
серед зими хворіє втрачене
кохання

пробач
яке кохання це була лиш забавка дитяча
для мене це нуждою було, вір не вір
ми навіть не співмовці. Була одна задача..
задарма наробила в совісті прозорих дір

Радість Твого Різдва
скрізь.
Найславніша в житті
Вість.
Найдорожчий в житті
Гість.
Радість Твого Різдва
скрізь.

В радість Твого Різдва -
дзвін.
Шкарлупу полома
стін.
Новину сповіща
всім.
В радість Твого Різдва -
дзвін.

Радість Твого Різдва
ось...
Найтаємніше
відбулось.
Наче серце зігрів
хтось.
Радість Твого Різдва
ось.

2011

Христос несе вічну Любов!
Сурма Його кличе мене:
Іди, Я чекаю тебе.
Я Є син Божий,
Тобі дякую за дароване мені Життя.
Христос - Господь Життя,
У славі Бога Отця!
Атом Всесвіту-це Я.
Краплина,молекула води - Я.
Бог і людина одночасно - Я.
Тепер знаю звідки Я...
Знаю де, та чому,
На цей Час - "я".
В мені Христоса Душа
Пробудилася.
Це потрібно Боже Тобі!
Чекaє на мене праця,
Адже Галалактик дев'яносто одна.
Ми - Твої діти-Сила Твоя!

2011р.

Всім поетам, Світлого
Христового Різдва!

Викрешуючи щось на дотику буття,
у ту ж мінливу мить п'ємо своє життя.

В печеру нашу цю й зійшов з Небес Господь
Святу віддати Кров, Святу віддати Плоть.

Бо істина, напевно, первісна і проста -
п'ємо-їмо, хто вірує каючись, Христа.

Бо, як в часи Різдва, так ми і дотепер
викрешуємо іскри - нинішніх печер.

І нам належить зірку сяючу знайти.
І золото, і ладан, і миро принести.

6.01.2011

Я ґартувався рік за роком,
Нормально працював і жив,
Допоки нагло, ненароком
Радикуліт мене звалив.

Либонь, проблема не найтяжча
На тлі аптекарських звитяг -
Сучасні ліки і пропащих
За день рятують доходяг.

В ефір старанно телеящик
І "побрехунчик" в унісон
Диктують мантру для болящих:
Диклофенак... Апізортрон...

І я, цінуючи турботу,
Зрадів, що все в аптеці є,
Планую вранці на роботу,
А ніч - на зцілення моє.

Зазнав до ранку болю море:
І так прострілює, і сяк.
Дружину кличу: "Люба, горе!
Прийшов мені диклофенак!"

Отак, проживши тиждень грізний,
Здорове згадував життя.
Вночі, бувало, спав у кріслі,
Не міг помитись до пуття.

Чудес приречений чекати,
Втирав у поперек крема.
Та попри всі мої витрати
Чомусь полегшення нема.

Отож, нехай вас не турбують
Рекламних роликів дива.
За день нікого не лікують
Найліпші ліки, чи трава.

А там, де ми шукаєм поміч,
Момоні зведено вівтар.
Найтяжчий стан - найлегша здобич
І чийсь стабільний гонорар.

25.01.2008

Пісні проспівали підскубані півні,
Приліг під порогом покусаний пес,
Полізли по пню печериці поживні:
Провіщують, певно, приємний процес.

Прокинься, побачиш подачку природи,
Північний періщив примхливий потік.
Парад парасольок підняв по погоді
Порепаний пень. Подивись, працівник!-

Повітрям п"янким перехоплює подих,
Південним поривом пантрає поля,
Прелюдія поклику правил природних
Покою птахів повсякчас позбавля.

Приблизно 2004-2005

Ти у Всесвіті вічний,
Ти над Всесвітом чиниш величне.
Недосяжні уму
Всемогутнього грізні чини.
Спалах світла вночі
І безмежні простори космічні
Про могутність Твою
Повідають людині вони.

Придивлюсь до земних,
До небесних творінь придивлюся –
В серці вражень усіх
І захоплення не утаю…
Дивно створене все !
Я до Тебе, мій Отче, вдаюся,
Бо в любові святій
Суть земного життя пізнаю.

Завис десант сніжинок угорі.
І все довкіл - сліпуче і крилате.
Неначн айсберг, відпливає хата
В срібляний сад, у срібні чагар1.

Як бавляться утішно снігурі!
Зітха верба, притомлена роками.
А вечір хмари розгорта руками,
Шука ліхтарик першої зорі.

Прощавай же ти, мій любий край,
мій любий край, прощай!
Їду я в чужу сторононьку,
мій любий край, прощай!
І тому бадьорим є мій спів,
Для прощань не вистачає слів.
мій любий край, прощай!

Як смієшся синім небом ти,
мій любий край, прощай!
Як вітаєш лугом й полем ти,
мій любий край, прощай!
Знає Бог, у серці вічно ти,
На чужину мушу все ж іти,
мій любий край, прощай!

Супроводжуй мене річенько,
мій любий край, прощай!
Від’їжджаю, тобі сумненько,
мій любий край, прощай!
На узліссі, біля каменя
попрощаюсь там востаннє я
мій любий край, прощай!


Nun ade, du mein lieb Heimatland

Deutsches Volkslied

Nun ade, du mein lieb Heimatland,
lieb Heimatland, ade!
Es geht nun fort zum fremden Strand,
lieb Heimatland, ade!
Und so sing ich denn mit frohem Mut,
wie man singet, wenn man wandern tut,
lieb Heimatland, ade!

Wie du lachst mit deines Himmels Blau,
lieb Heimatland, ade!
Wie du grüßest mich mit Feld und Au,
lieb Heimatland, ade!
Gott weiß, zu dir steht stets mein Sinn,
doch jetzt zur Ferne zieht's mich hin;
lieb Heimatland, ade!

Begleitest mich, du lieber Fluß,
lieb Heimatland, ade!
Bist traurig, daß ich wandern muß,
lieb Heimatland, ade!
Vom moos’gen Stein am wald’gen Tal,
da grüß ich dich zum letzten Mal:
lieb Heimatland, ade!

Де ви, музи, нічного Провансу,
Де ви, сльози, брюссельських повій?
Дайте щастя мені авансом,
Я любов’ю за це відповім.

У пелюстках рожевого сяйва,
Ніби осінь і майже зима.
Друга випита кава не зайва,
І порожня вже пляшка вина.

І я спати сьогодні не хочу,
Щось читати на ніч між рядків.
Вітер знову мені шепоче,
Епізоди щасливих снів.

О! Як тихо вирує місто,
О! Як ніжно звучать слова.
І життя це чудове - звісно,
Що аж обертом йде голова.

12.2010

Всім жертвам злощасної операції «Вісла»,
матері моєї дружини Коваль Г.М.
П Р И С В Я Ч У Ю





На лавочці, під хатою сидить
Старенька жінка з добрими очима.
Втомились ноги, сіла лиш на мить,
Від сонця на чоло сповзла хустина.
Задумалась про швидкоплин життя,
Про свою старість, сиву й одиноку,
Про те, куди немає вороття
І про дитинство, і сумне й жорстоке.
Жорстоке, бо лишилось в давнині,
В жахливих спогадах трагедії людської,
Десь за кордоном, на чужій землі,
Хоча тоді і не була чужою.
Там народилась, там вона росла,
Війну злощасну з болем пережила
І підлітком зовсім іще була,
Коли ціле село вночі спалили.
Це на Надсянщині «гуляли» «крайові»
І виганяли люд з своїх поселень,
У Пискоровичі ввірвались вони в сні
І всіх вкраїнців (майже без обмежень)
Загнали в школу, хто у чому був,
І розстріляли у звіринній люті...
І дотепер той автоматний гул
Дзвенить у скронях, не дає заснути.
Таке дитинство. Ще донині страх
Іде за нею, причиняє муки,
Хоч залишилось все у тих краях.
Росла ж бо тут, тут її діти, внуки.
І правнучата прибіжать з садку
Щось запитать в старенької бабусі
І зараз тут, на лавці, в холодку
То наче вічність - ота мить розлуки.
Не одинока, та якась сумна
В тривогах і думках чекає часу,
Коли вбіжить щаслива дітвора
Й веселим сміхом спогади загасить...
Ще пам*ятає обгорілий храм
І кров, що запеклася на стежині,
Відважна полька їх спасла отам,
Сказавши, що вони її родина.
Вони - це п*ятеро маленьких діточок
Та її матір з немовлям в корзині,
Потім дорогою, всю повною пасток,
Сюди дісталися, де і живуть понині.
Та й тут спочатку їх не прийнялИ,
Подовгу називали чужаками,
Чи лемками. Та все ж роки пройшли
Й життя розставило усіх, як слід, місцями.
Хотіла ще згадати голод, біль -
Та відчинилась хвіртка на подвір*я
І теплі рученята звідусіль
Прогнали враз усі сумні видіння...
Лиш сльози не спинили на очах.
«Чого ви плачете, бабусю?» - запитали.
«За вас боюся!» - мовила в сльозах,
Обняла щиро і розцілувала.



Пискоровичі – наша спільна рана

Минуло вже 65 років від часу масової депортації українців із їхніх батьківських земель, які внаслідок установленого наприкінці Другої світової війни радянсько-польського кордонного розмежування відійшли до повоєнної Польщі.

Хоча тодішні правителі називали це примусове виселення “добровільною евакуацією”, важко уявити, щоб понад 700 тисяч українців Холмщини, Південного Підляшшя, Надсяння та Лемківщини – споконвічно корінних мешканців цих країв – чомусь раптом поголовно захотіли покинути рідні оселі, святині, могили предків і добровільно їхати до “більшовицького раю”.

Насправді ж місцевий український люд змушений був покидати рідну землю, насамперед через повсюдні напади польських боївок, грабежі, вбивства місцевих українців, які на Холмщині почалися ще в 1942-1943 рр., а в Надсянні сягнули апогею навесні 1945 р. Попри це, офіційно встановлених термінів виселення не дотримувалися, тому з вересня
1945 р. “добровільну евакуацію” проводили спеціально підготовлені вояки трьох дивізій Війська Польського. Декілька годин на збір – і під солдатським конвоєм валки українських селян покидали свої домівки та прямували до визначених залізничних станцій, очікуючи там іноді декілька тижнів просто неба на товарні вагони, щоб потім ще тижнями в антисанітарних умовах добиратися до місць свого майбутнього поселення. Саме так депортували абсолютну більшість українців Любачівського, Ярославського, Перемиського, Ліського та Сяніцького повітів.

За неповними даними, під час депортації українців від середини жовтня 1944 року і до її завершення в липні 1946 року було вбито приблизно
20 тисяч українців. Символами тієї трагедії, зокрема в Надсянні, стали Павлокома (366 жертв), Пискоровичі (декілька сотень жертв), Гораєць (198 жертв), Березка (180 жертв), Малковичі (154 жертви), Бахів (90 жертв)

16 квітня 1945 р. представники радянської переселенської комісії в супроводі кількох озброєних червоноармійців покликали велику групу місцевих українців до школи на збори, пов’язані з їх переселенням. Їм обіцяли захист від можливого нападу озброєних польських боївок. Перелякані люди повірили, що червоноармійці справді захистять їх від чергового пограбування і вбивств, тож зібралися в школі та біля неї. Але десь о третій годині ночі 17 квітня 1945 р. до школи під’їхали кілька підвод з озброєними польськими бандитами. Червоноармійці покинули зібраних людей напризволяще і зникли. Бандити “Волиняка” і “Кудлатого” оточили школу і навколишню територію та почали розстрілювати українців.

«Львівська газета» 32/8399

Покинувши сутінь верхів’я соснову,
Спустилася вивірка хутко на сніг.
Гребеться під стовбуром, рудоголова,
Неначе в заметі готує барліг.
А може від дятла сховатися хоче,
Що, збившись із ліку, ізнову почав
Уперто й терпляче від ранку до ночі
Свій вік рахувати – і сон розігнав?
Чи вітер зухвалий її розтривожив
І випала шишка із лапок на сніг, -
Рвонулася білка донизу прожогом,
Щоб я в неї харч відібрати не зміг?
Дива відбуваються взимку в природі,
Та нас розморила життя метушня.
З диванів піднятись натомленим годі,
Коли й на екранах є дятел щодня.

06.01.11.

Приблуда-сон знов ріже ніч мою на клапті,
Складають руки сина казки дивні пазли,
Трьокрапки білі нот плетуть гінці крилаті,
Мелодій рій звучить в симфонії без назви…
* * *

Вчепилась в білий кучер вітрівниці
Колядки світла стрічка десь в селі,
Хатки застигли в пізній вечорниці,
Розносять ніч Різдва старі й малі.

* * *
Вже хрестить прохожими першими ранок натхненний,
Вдягнулись у вікна міські кам’яниці - дальмени,
У черзі за сонцем нервують думок полонені,
По сходах дощу піднімається місто до мене.

Сяйва мерехтять, тремтять по ризах
З вівтаря, що тайни повідкрив,
По ялинках, ряджених Борисом,
Той, що Леонідович котрий.

Зла нема. Пітьму загородили
І, незримий, близько Бог стоїть.
Тепло звідусюд і зсередини,
Ніби серце із обох сторін.

Та перетин в кров'яних накрапах,
Де цвяхи й долоні по краях...
Дякувати як, за те що втрапив
Під отой немислимий розмах?

І стоїш в трагічній Україні,
Й чуєш крізь вселенську тишину,
Як ростуть нові її склепіння
В безкінечність, на звізду ясну.

...Погонич з'явився із невіді, з диму.

В пустелі, підібраній небом для дива
за принципом схожості, після вечері
принишкли вони при вогні. У печері,
своєї не передчуваючи ролі,
дрімало маля в золотім ореолі
волосся, що стрімко так вчилося справі
світіння - не тілки в краю, де чорняві,
тепер - але й справді, як зірки огром,
допоки земля ця існує: кругом.

25 грудня 1988

Навпомацки у пошуках прекрасного,
Навколішки по стежці навпростець.
Шепоче ніч від спраги толерантності
і плаче день за втрачений кінець.
Сплетіння рук позаду свіжих вибриків,
мрійливий сад життєвих коректур,
Позаду грають в піжмурки солдатики,
попереду товстий гранатний мур.
Паралічі, істерики, онкологи,
психічний розлад, інфекційний грип,
невротики, холерики, психологи,
і на останок невгамовний крик –
усе в душі знайшло собі приміщення,
навпомацки, навколішки, впритул.
Життя тепер на кнопці самознищення.
Прекрасна толерантність .
три..два…нуль…

Стану стрічкою з пісні чужої.
Стану міфом останнього дня.
Не тобі. Не твоя. Не з тобою.
Навмання, по життю навмання…

Голограмного відтиску думки
Слід загубиться десь поміж строф.
Ролі сипляться, сипляться лунко
З недограної п’єси «Любов».

Написався сценарій у когось –
Вища проба розлуки і болю,
Надзвичайно печальна повість
Й аромат ідентичний любові.

Бідолашна, чи може щаслива?
За лаштунками прірва і тиша.
Я на фото не крайня із ліва,
А прямісінько в центрі вірша.

Акт останній прожито не мною –
Підмінили. Ніхто й не помітив…
Аромат ідентичний любові
Буде обрано й прийнято світом.

Еталон надзвичайного фарсу
І чужого кохання кліше
Обминаю тихенько у часі
От не сплутати б шляху лише!

Присягала на вірність у тиші.
Дзвінко падали в безвість слова.
Я на згадку вірша залишу,
Буде так, ніби я жива.

Добровільно пошились у дурні…
Що блазнюють, чи й весело їм?
Не дограні попурі й ноктюрни
Дивакам залишаю отим.

А на сцені ще грають і зріють
Нові драми й нові рубежі.
Не чужі – так, як справжні чужі!
Що то грають! Ото вже уміють!

У якому Парижі кували
Цей холодної посмішки блиск?
Аби потім колись ви сказали:
- Так! Я знав цю актрису колись…

Препогана була, препогана!
Гидко грала, на сцені ніхто!
Зараз де? Та не знаю… Пропала…
- Зовсім?
- Хто зна… Он, висить пальто.

Ви їй хто? І вона вам навіщо?
Та й нездара! Нема що й казати!
Не гукайте. Вже зайнята ніша.
Є кому і без неї зіграти.

А на сцені ще грають і зріють
Нові драми й нові рубежі.
Що то грають! Ото вже уміють!
Не чужі – так, як справжні чужі!

Акт останній прожито з любов’ю.
Не помітив. Ніхто не помітив.
Аромат ідентичний любові
Буде обрано й прийнято світом.

Дням, де «Браво!» гуло нещодавно,
Я тепер від душі посміхнусь.
Якщо хтось хоч один згадає –
Отоді я «на біс» повторюсь.
22.06.2010

Пишуть, подовшав день. Раптом, на дві секунди.
Білий туман налип на будяки і тин.
Знаєш, а ти правий. Будемо тут. Нікуди
ані мені з тепла, ані тобі не йти.
Ти почитай обом казку про тридесяте
царство, що за вікном інеєм миготить.
Я пригорнуся чи поруч тихенько сяду
слово за словом - і вічність уже, як мить...
Комин гуде і кіт муркає. О приблуда!
Хоч навпаки, мабуть, – справжні приблуди ми.
Пишуть, подовшав день. Довшою казка буде,
доки у синю ніч небом пливуть дими...
05.01.11.

Навіщо йдем?
Куди ідем?
Уже не знаємо...
Про що не можна говорить –
Про те співаємо.

Упізнаємо з нот кількох
Космічну музику
І «сображаємо» на трьох
З чужими музами.

Як вітер, довга, кров шумить
В хрестах без написів.
Тут вічність – мить, що не болить,
Забуті напасті.

Як пуповина, шлях у рай:
Короткий, змотаний.
Сміється Бог –
Старенький Ра –
Над ідіотами,
Які виходять на льодок
Тонкий і ломаний.
І роблять злет –
Останній крок, –
Не знавши, хто вони.

А вже коли отам, за всім,
Ураз дізнаються,
Чомусь...
Напевно, добре їм...
Не повертаються...

Стало сумління óрця:
крикнява сморід, вереття…
об’яви по гучномовцю…
Пофарбовані лавки – обдерті,

жінка з дитям покинута
плакала, і дитина,
жаліючи матір, плакала,
а мати: «Я винна, я винна…», –

не схлипувала – завивала,
мов гостра пила, пронизливо…
поруч крутився собака
нічийний, п’яна мармиза

пляшку з урни дістала
і допила рештки…
цигани здійняли галас…
Ось охоронник… нарешті…

Ніч обмина’ вокзали:
до біса людей, всі їдуть…
У пошуках долі - далі
за собою іду по сліду…

Ні до чого тут “охи-ахи”,
Вболівання шальна ріка –
Скиба з Гентошом грають в шахи,
"Білий лицар" принишк, чека…

Тут сховались від непогоди…
Ще б замовити щось, та лінь.
Скиба знає, тура як ходить,
Гентош знає, як ходить кінь.

Вже по третьому заказали
(Тут стратегія, бач, така)
Прямо шахові генерали
Розгорнули свої війська.

Скиба білими починає,
Враз задумавсь неабияк!
Гентош більше не хоче чаю,
Скиба випив би ще коньяк.

Перший хід, а так довго дума!
(Фору дати боявсь, герой).
На кону, наче, кругла сума.
О, та Cкиба – ще Фішер той!

Розумова звитяга вперта –
Буде вигода, чи здалось?
Скибі щось би принести в жертву,
Щоб не втратити темп якось.

Щось надовго задумавсь, друже!
Півгодини – великий строк!
Гентош обмін не любить дуже,
Скиба мріє, щоб на “хапок”!

Не до вибриків і до слави
(Кожен тактик, а не простак)
Третій хід – а уже підставив!
Щоб в дебюті – і зразу так!

До фіналу вже ближче трошки.
Гентош каже галантно – “Шах!”
Все би добре – пропав із дошки
В Скиби десь прохідний пішак!

Ждуть засади на кожнім кроці,
Гентош мудрий, як та сова!
Та "зіває", і Скиба в шоці!
(Бо не часто таке бува!)

Комбінацію гарну має –
В п’ятій партії би вдалась!
Може встигнемо? Починаєм!
Та барменша сказала – "Зась!"


5.01.2011

На скелях похмурих у сірих напливах кальциту
Водою омитих, грозою і слізьми роси
В розломах гранітних, лишайником й мохом повитих,
Тремтять пелюстки – кам’яних бригантин паруси.

Земля до Ісуса – базальтова лава віками
Затоптана людом – черствим і пісним, як граніт.
Він повінню йде, на вершинах зросте ломикамінь,
З ним розточаться вразі, з ним прийде кохання у світ.

І плодючі, як дощ, враз затепляться ангельські хори,
Благодаттю струмків зашепоче духмяний полин,
Покриється лава буянням первісної флори,
Що захопить в полон простір Богом забутих долин.

До Спасителя світ у віки кам’яні догорьовував днину,
Де повзе льодовик, де тіней маячіння пусте.
Народився Ісус – духу первісток, утла стеблина,
Чеканним врожаєм палючих, безплідних пустель.

Кам’яницями йти – ідеальної волі й терпіння,
В жилах жертвенна кров з днем ненависним стала на герць,
Й переможно зростуть, як накреслило те провидіння
Любові троянди, лілеї відкритих сердець.

Розкотиться грім над безмежжям безрадісним тверді,
Універсуму грішному милості з неба проси.
І на землю впаде за вогнем і мечем милосердя
Загубиться в прірвах, як крапля жадана роси.

Ісус ся рождає! – слізьми щастя омиються гори,
Де на схилах лоза, де квітує так буйно усе,
Де омита сльозами навіки нової Аврори
Винограднеє гроно для неба у дар принесе.

Зазвучала вона!
Розлилась, мов нестримана повінь.
Понесла,
оживила,
розбурхала стільки чуттів,
Що не стримався зал.
І концертний не стримався поверх
І злетів.
Зачарованим птахом злетів!

О, яке це блаженство
ширяти між звуків натхненних,
Уподібнившись бджілці
у купелі квітів і трав,
Завмирати від щастя.
І знову пливти незбагненно
В цю озонисту радість,
назустріч пісенним вітрам.

Ця нечувана музика,
Що вона вдіяла з нами?
І які ми віднині -
збагачені?
рідні?
чужі?
В дні і ночі ввійшла,
проросла неспокійними снами,
Прижилась таїною
на сплячім вулкані душі.

І понині звучить...

..холодна вись прозорими очима
Вже не торкає світанкових снів.
Сонети,наче крила, за плечима..
Трагічних зір.. потоптані вогні..

Багрянять сутінь келихи пролиті..
Жебрущий Бог біля церквиці вкляк..,
І просить у прочан.. когось любити..
І мідяками серце похмеля..

Виля стегном Владарка таємнича-
Мантачить косу об небесний німб.,
І миє Небо зоряне обличчя
В її зіниць мінливій бистрині..

Вмирав дідусь тихенько, без плачів,
Бо наказав, щоб сліз не розпускати.
Ще зранку вийшов у широкий двір,
Оглянув сад і обійшов круг хати.
До кожного дерЕвця підійшов,
Листочок кожен приласкав очима,
Спинився поглядом на зелені дібров,
Увись на мить заглянув в небо синє,
Якось тужливо голосно зітхнув,
Зайшов до хати, там все роздивився,
Покликав всіх, хто лиш удома був,
І в мертвій тиші з усіма простився...
А більш не пам*ятаю вже нічо -
Якась стіна жалю, журби і болю
Закрила двері в те, що відбулось
Й відкрити вже нікому не позволить.
Лишень слова, святі його слова,
Лежать у серці і керують мозком,
По них звіряю всі свої діла,
Як був малим, і вже як став дорослим.
В гірку хвилину деколи і звав,
Питавсь поради і у снах знаходив
Ту відповідь лишень в його словах:
«Будь вірним сином для свого народу!»

Надворі знову дощик моросить.
Я внуків кликнув, щоб зайшли до хати,
Кругом стола усіх їх розсадив
І дідові поради став читати.

Я боюся писати вірші,
Бо комусь вони запам’ятаються.
Я боюся писати вірші,
Та вони мимоволі з’являються.

Ти читаєш про себе вірші,
Найзагадковіші із зірок.
Ти і досі не знаєш, як пише
Дивачка. Від усіх за крок.

Ти ж не знала, що вона вміє
Прочитати усю твою душу…
Вічні спогади… Вічні мрії…
Ти читаєш про себе вірші.

Так нестерпно… до голих нервів
Пробираються всі слова.
Ти не знала, що хтось повірив,
Бо ти завжди для всіх – чужа.

* * *

Так цікаво… себе читати…
І не збоку, а так, як є.
Бачить зміст отого «кохаю»,
Розуміти: це все – моє…

Як так можна?! Та я ж… мовчала.
А вона моїми словами писала!
Я такого в житті не чекала…
І до останнього в це не вірила!
09.12.10 21:08
Я боюся читати твої вірші,
Бо вони за живе торкаються.
Я боюся читати твої вірші,
Бо в словах тих минуле ховається.

Полетіли лелеки, далеко - далеко.
Від снігів, холодів
Де зима обійме смереки.
Лишилася лише одна,
Випадком долі, від зграї відлучена.

Стала благати молитвою вона:
Друзі допоможіть, Ради Христа!
Бо сили вже нема,
Щоб до небес піднятися.

Опустились вони - допомогли,
Допомогли Рідній Душі піднятися,
Знаючи, що до теплих країв
Буде не легко дістатися.

Так і в нашому -
В житті людей
Від невзгоди хтось впаде,
Та ,,друзі" обійдуть осторонь
І ніхто із них не доможе.

Пам'ятаймо, Друзі завжди,
Що Друзі - це Рідні,
Наші Сестри та Брати. Дружба -це ниточка Любові Божої,
А Любов потрібно вберегти.

Які ж божевільні бувають вечори!
Який сюжет! - Романам і не снилось!
Якби ж то так - пішло і не лишилось,
І я дивлюсь на все це вже згори.
Чи справді так, чи по-просту здається?
Якби, якби... усе життя - ЯКБИ...
Це було довше, аніж дві доби,
А моє серце тут роками рветься...

І як прожити?! Вільне божевілля...
Моє життя - не мріяв і фантаст!
Емоції зійшлись з часом на перехресті...
І ні один не дасть, щоб хтось із них став вільним...

00.54 05.01.11

Хочу быть злым,
Бездушным,
черствым,
Хочу забыть
И не любить.
Я так устал.
Меня все бесит.
Хочу совсем
Себя убить.
Могу понять,
Согреть, простить,
Могу себя
Я изменить.
Но как бы сильно
Не хотел я,
Я не могу
Тебя забыть.
Лечу бревном,
Лавиной, бочкой,
Лечу фанерой,
Камнем в низ.
А так хотелось
Ощутить
Морской, приятный,
Теплый бриз.
В кругу родных,
Любимых, близких,
В кругу мне самых
Дорогих,
Я больше
Не имею права
Побыть с тобой
Хотя бы миг.

2011

И он ушел, не смог,
Он сдался,
Всю жизнь был сильным,
Но сломался,
И не заметили потерю,
Хотя им больше чем себе он верил.
Он долго думал,
Он пытался,
Понять зачем он сам остался,
Боролся долго.
Но устал.
Его безумный мир достал.
Не видел смысла в этой жизни,
Хотел прожить он
С ней!
До тризны!
Но вот, другой ее украл -
Контакт с землей он потерял.
Решил уйти он по английски
И не сказал прощай
Он близким.
Вот, после ночи день настал,
Он умер,
Так и не узнал,
О том,
что лишь его любила девченка та,
но поздно было(

2011

Я одинок. Меня не слышат
На протяженьи многих дней.
Я как песчинка в синем море.
Я одинок среди людей.

Я одинок не потому, что
Нет любви и нет друзей,
Я одинок душой, не телом.
Покоя нет душе моей.

Я одинок. Мой мир разрушен,
Разбит на кучу мелочей.
Я у разбитого корыта.
Увы, но я теперь ничей.

Я одинок, но все же верю,
Что есть причал души моей,
Что я взойду на тихий берег
И что я нужен буду ей.

2010

Любовь - невиданная сила,
не объяснима до конца,
и даже тот, кто самый умный,
похож, влюбившись, на глупца.
Любовь сильнее вех наркотик.
Достаточно любить лишь раз,
для того чтоб всю жизнь потратить
на поиск тех любимых глаз.
Любовь божественно красива
и в то же время жестока,
смела, сильна, не тороплива,
но тут же слаба и робка.
Любовь безлика, безгранична,
Любовь чрезмерно высока.
Любовь - восьмое чудо света,
Близка, но очень далека...

2010

Как бы жить, да так, чтоб вечность?
Как бы плыть, да по теченью?
Как бы чувствовать беспечность
И не капельки сомненья?

Как бы знать, где упадешь,
да с возможностью исправить?
Как узреть чужую ложь?
Как над чувством гнева править?

Как открыть глаза по шире?
Как бы знать, где брать терпенье?
Как найти в огромном мире
каплю умиротворенья?

Как бы способ подобрать,
чтобы лень свою расплавить?
Как бы это все уметь –
без проблем над миром править!

2010

Пришла зима.
И покрывалом белым
покрыла все,
но сердце не смогла.
Пришел мороз.
И все вокруг остыло.
Забыл я боль,
тебя я не забыл.
Придет весна
и снег водой растает.
Уйдет мороз.
Придет тепло в сердца.
Придет любовь.
Цветами расцветая
придет Она.
Уйдут печали в пыль.

Тьма поглощает все вокруг,
Она бездушна, холодна,
Она сильней всего на свете,
Она есть зло, она одна.
Ей нет названия, нет клички,
Ее встречали все уже,
В одних она вошла в привычку,
В других нет места ей в душе,
Тьма вездесуща и всесильна,
Всесильна кроме одного,
Того, что возродилось с тьмою,
Прекрасного и светлого,
Ведь капля света, как известно,
Осветит тысячи земель,
Тьма этого боится очень,
Просачиваясь светом в щель,
И подлости ее нет края,
И часто очень тяжело,
Решение предпринимая
Понять темно или светло,
А что бы побороть сомненья,
Оружия, таблеток нет,
Но есть всего одно решенье,
Я просто верю! Верю в свет!

2010

Ведь все слова написаны похоже,
Ведь тайны все открыты уж давно,
Так почему же дрожь идет по коже?
Так почему же мне не все ровно?
И где искать ответы на вопросы?
И где искать спокойствия душе?
И почему я повторяю фразу
Люблю тебя! Люблю давно уже!

2010

А з мрією прощатися нелегко...
І не прощайся. Просто відпусти.
...Він вижив, той поранений лелека,
Що впав з небес, мов янгол з Висоти.

Злим випадком відлучений від зграї?
Чи покарав за щось пташиний бог?
Тепер повік - ні вирію, ні раю.
Тепер повік - із тугою удвох.

Зимові хуги. І земні потреби.
І руки, що рятують од біди.
...Стоїть лелека. Молиться до неба.
І вірить, що повернеться туди.

2009

Ритуал. Нашу телефонну розмову
На мільярди тем затягувати за північ…

Вечір. Зорі. На кухні тіні наших облич –
Ритуал. Наша телефонна розмова.

Ритуал. Наші думки–мікровібрації
Посилати аж в космос, де зорі…

Чисте Щастя і сни прозорі –
Ритуал. Моє звичне мовчання у трубці.

Ритуал. Збиратись на кухні за чаєм,
Не важливо хто, де; важливіше – а як це і з ким…

Все це збоку здалось загадковим –
Ритуал. Сидіти з тобою за чаєм.

Ритуал. Загадково читати вірші,
Що написані точно про нас…

Без долі похибки, сотий раз –
Ритуал. Неповторно читати душу.

Ритуал. Я і Ти в цьому світі
Не даремно зійшлись – наші душі – подібні…

Я літала б думками десь в Відні –
Ритуал. Абсолютно в майбутнє згоріти.

00.14 05.01.11

- Люби!- шепочеш ти мені.- Люби!..
Злітаєм юно на вершину знову
І пристрасті дарують нам обнову,
Де ми водночас - королі й раби.

Мені жадане стужене "Люби!",
Щоби пливти в небесному гольфстрімі,
Щоби сплестись розкуто і нестримно
На крилах реактивної доби.

Серця туркочуть, наче голуби,-
Здається нас повік не роз'єднати.
І з нами будуть не місця, не дати,
А те з гарячим придихом: "Люби!.."

Перестріла хмарка сонце,
Тінь гайнула у віконце.
Посипався дощик дзвінко
у травичку між барвінку.

Розрум’янив мальвам щічки,
Наносив води в кринички.
З комину дістався хати,
Гайнув хмарку здоганяти.

Намочив стрічки веселці,
Похлюпався у відерці.
Горобців загнав під стріху,
Літній дощ - усім на втіху.

2011

«Любов від Бога!» - дід мені сказав.
Коли спитав, як те розтолкувати -
То відповів: « Онучку, Боже збав,
Щоби любові в світі не пізнати
Бо у любові народились ми,
Її Господь колись, разом з душею,
Вдихнув у глину тої давнини,
Коли творив Адама він і Єву.
І, навіть потім, первородний гріх
Простив Отець в ім*я її, любові,
Чимало в світі різних є утіх,
Але щоб стільки, і в одному слові!
Бо то любов нас змалку догляда,
Вона веде нас по життєвій ниві,
І окриляє, і кара бува -
Та завжди тільки робить світ щасливим.
А, якщо щось десь склалося не в смак
То не її вина і не провина -
Заглянь у душу, чи зробив все так,
І чи не твоя є у тім причина.
Любов не може щось зробити зле -
То почуття найвищого гатунку,
Рости ж в любові, внучку, перш за все
І другим не шкодуй до віддарунку.

Люби батьків, люби свій отчий дім,
Оцю стежину в квітах біля хати,
Люби людей, усе на світі цім -
То й будеш сам її вогнем палати!
Бо ми приходим у любові всі,
Щоби у серці зберегти горіння,
В прийдешнє передати, як привіт,
Саме любов майбутнім поколінням!
Люби Вітчизну, хлопче, понад все,
Для її слави нас і породили.
У нас з тобою її кров тече,
Від неї у нас розум наш і сила!
Не раз ти будеш у чужих світах
І побуваєш в багатьох країнах,
Та завжди повертатися, як птах,
На землю цю, що зветься - Україна!

Люблю її. Люблю, як перший вірш,
Як риму у поезії останній.
Вона лицем чарує із афіш,
А в залі вабить голосу звучанням.
Люблю її, красуню чарівну,
Як любить сміх веселий божевільний.
Люблю її закутою в броню
Постійно охорони дуже щільно.
Люблю її із квітами в руках,
Які уперше піднести спромігся.
Люблю за те, що зоряний свій шлях
Вона розпочинала на Поліссі.

Купальські вогнища…

їх відблиски горять у спалахах облич,

в ночах зіркатих і містичних

подих таїн,

сердець гарячих клич

за чарами очей,

що потемки шукають жагучих уст

лукавий папороті цвіт,

а він горить в плетінні рук,

липневим медом повнить світ.



Над полум'ям майне

Ярила яра пара –

яр весен спілий дар,

шугнувши крізь вогонь,

крізь оксамитну ніч,

шалено,

пліч-о-пліч,

очистившись від скверни і облуд,

і визріває новий плід,

танцює юний люд

у пристрасті,

не знає юність бід –

Купайла жар,

Купайла чар.


Уранці в руки ніжних лад

приб'є вінки купальські

життєдайна Дана –

жертовний щедрий збір

прийме у дар від чад,

а спрагнені уста

проситимуть води

на ярину і на плоди,

луна відтворить первісні хорали

над пралісом,

понад проваллям –

Людини життєствердне право

Роду й Рожаниць, –

їх клич

призовним клекотанням горла.



Покриє тайною все ніч животна.

Ярило стріне спрагло юний рід

О-о-о-о кличним хором.

Разом.

З руками піднятими вгору.