Лечу безоглядно
в безодню коханих зіниць.
Лечу безоглядно -
і солодко тону у вирі.
А серце моє
калатає з небесних дзвіниць,
натхненно співає
божественним голосом Гмирі.

Лечу безоглядно
в розгнузданий пристрастю шал,
тебе не цілую -
а спрагло голублю вустами.
Увесь розчиняюсь.
І тільки безсмертна душа
блаженно ширяє,
як місяць в цей вечір над нами.

З оцього польоту
я іншим вертаю назад,
отруєний щастям
одважно-нестримної миті,
ввібравши в любов
із очей твоїх зоряний сад,
де наші ілюзії
сплять в золотім оксамиті.

Я знову не знаю, де верх,
а де низ, і... прости –
Я знову весні цій однаково
вірю й не вірю.
У перших калюжах
купається сонце, й мости
Від серця до неба
в пташиному щебеті й пір'ї.

...А може, від неба до серця?
і все тут не так,
Даремно я рвуся до нього,
як з клітки на волю, –
Це небо в калюжі... насправді
то був тільки знак, –
Воно до нас сходить
і нас заливає собою.

Небо пухнасте, вологе та сіре
Цілунки-краплинки у світ засіває.
Ніжністю ранку тремтливо, несміло
Ріднеє місто моє огортає.

Теплим, зеленим, живим оксамитом
Вкрита земля край дороги.
Скошені трави росою омиті,
Трунком п*янким одурманюють розум.

Верби розлогі розчісує вітер.
Сріблясті тополі струшують сни.
Кожен день знову народження світу.
Найдорожчий дарунок тобі і мені!

22.06.2000р.

Пальці на струни кидай, кобзарю.
Кидай без жалю, щоб дзвоном гули,
Щоб попід канівським небом безкраїм
Серце розкраяли думи-жалі.
Може, на спів твій кроком розважним
Вийдуть з могили рука при руці,
Вийдуть задумані, вийдуть одважні
Знані й незнані наші співці.
Вийдуть, розглянуться доокола,
Струсять із себе порох століть
Та й запитають нев’янучим словом:
«Як там Вкраїна сьогодні стоїть?»
І порадіють, що волю здобуто,
Що з пут московських звільнилась нарешті.
І засумують, що розбрат-отрута
Все про минуле змовницьки шепче.
«Грай нам, кобзарю, про завтрашню днину!-
Крикне Тарас зі свого піднебесся.-
Грай про Соборну нашу Вкраїну,
Що в мирі й злагоді має воскреснуть!»
...Пальці на струни кидай, кобзарю,
Кидай без жалю, щоб дзвоном гули,
Щоб попід канівським небом безкраїм
Думи Тарасові й наші збулись.

2005

Чи ними ще не вистелено світ?
Чи ними світа ще не вславлено?
Невже не ними зір твій пломенить
Несхибно так, примружено, аж райдужно?
Чого ще треба?
Диваки мовчать, чи пак
Стискають руку завтрашньому вбивці.
Чого ще треба?
Диваки мовчать, чи пак
Гойдаються, розвішані на слові.
Чого ще треба?
Диваки мовчать...

1969

На пероні стою,тебе здалека жду,
А колеса стукочуть, втікають.
Потяг швидко пробіг,
Оминув мій поріг,
Тебе інші кохання чекають.

А я далі стою і з перона не йду,
Може ти ще до мене вернешся,
В даль біжать потягИ,
Ділять нас береги,
Ти до іншої десь пригорнешся.

Та кохання чуже, мов бадилля липке,
Не дадуть тобі в щасті прожити,
Заберуть почуття,
З'їсть сумління буття
І тобі одинокому тліти!

_________________

Мій Києве, ну ось я і з тобою,
Мов зникло півстоліття із життя,
І знов стою я босоніж малою
В сріблистих хвилях рідного Дніпра.

Думки летят веселкою за море,
То знову линуть у минулу даль,
Сплелись вінком Америка й Вкраїна,
В душі моїй- і радість, і печаль.

не треба, не журись - ламаються сніжинки
під поглядом важким, неначе пластівці.
і під словами сніг, пручається, пружинить,
і кидає у жар синицю в кулаці.

зліплю сніговика – тебе розвеселити.
коли далеко «за...» безсоння підповзе,
він тричі свистоне і королівська свита
накрутить літачків із купища газет.

я відчиню вікно, один піймати варто,
стюардами на рейс - Дюймовочка та Нільс.
ти тільки усміхнись за п’ять вагань до старту,
і вивільни думки від підрахунку гільз.

Коханій

Ваша Величносте, Мила,
Що здавна продовжує рід.
І звідки береться сила?
Без вас би розсипався світ.

Ваша Величносте. Світку,
А сила у ніжності десь…
Із поля ранкового квіти
Вам завтра і після, і днесь.

Ваша Величносте, Пісне,
Що чує найменше дитя.
Вклонитись ніколи не пізно
За щастя любити життя!

Ваша Величносте, Доле,
Хто щастя в долонях трима.
Без вас на життєвому полі
Холодна гуляла б зима.

Ваша Величносте, ЖІНКО!
Два сонця з-під ниточок брів.
І голос що лине дзвінко.
Бажаю вам ясних днів!

2011

Запахло повітря весною,
Ідень цей сьогодні для тебе.
Нехай завжди буде стобою,
Безхмарне і сонячне небо.

Для мене промінчик надії,
Ти мамо так буде зажди.
Хай збудуться всі твої мрії,
І в домі не буде біди.
А ще, дуже любить бабусю,
Маленьке оте янголятко.
Здоровя натхнення матусю,
Бобільше добра і достатку.

І хай пролітають подіїх,
Нестримно несуться літа.
Віри,любові, надії.
В здоровї прожитии до ста.

Як гарний день, так гарна ніч,
І з тим, кого кохаєш, лишитись віч-на-віч.
Минуле і майбутнє піде у небуття,
В ту мить, майже назавжди, зупиниться життя.

І ніч чи день надворі,
То зовсім не важливо.
Коли все мирно і щасливо,
Коли любов на двох одна,
Не прийде в дім тоді біда.

Хоч за вікном лютує сніг,
Тепло в серцях забрати він не зміг.
І буде тепло нам зимою,
Бо поруч будемо ми з тобою.

Натисне пошепки на сон
тремтливий ранок словом "час" -
і розпочнеться марафон
нагально придбаних прикрас...

На розі Восьмого й Весни
настане те, про що як стать
жінки востаннє восени,
де літо бабине, мовчать.

Але очікують. Носи
причепурять уранці знов...
Бодай на блискавку краси
розщедриться тепер любов.

Не буде вишуканих страв,
хай щезне пафос із пісень...
Лише "віконце" серед справ -
хоча б один жіночий день.

05.03.2011

Ще тільки березня початок
Весни наповнив течію, -
А серце хоче наздогнати
Веселу молодість мою.
Хоч не буває її двічі
І днів минулих не вернеш, -
Дивлюся дівчині у вічі
Ізнов закохано без меж.
Жбурляю погляди, як стріли,
Із – під зволожених повік.
І відчуваю в тілі сили,
І забуваю про свій вік.
Люблю красуню невідому
Не без фантазій і надій…
Весна скидає з мене втому
І проганяє спокій мій!

05.03.11.

finita la commedia

Не спи моя думо,
Ще спати завчасно,
Ще дзвони не б’ють «упокій»,
Ще сонце сміється
І серце ще б’ється,
Пташки ще летять у вирій.

У творчому слові
Джерельна криниця,
Відкриті простори небес.
Де слово витає,
Там юність літає
У світі краси і чудес.

Стискаю в долоні
Прожиті хвилини,
Ці вічні перлини душі,
Вони не зникають,
Лиш спомин лишають
Навіки в вечірній тиші.

Не з Умані пливуть,
з омани,
Як білені хатки - тумани.
Вони з уяви.
Їх нема.
Є Петербург.
Ряба Нева.
Є Літній сад.
Є аркуш білий.
Є він -
іще юнак несмілий.
А з ним, за ним -
доба нова!

Нині вітряно і хвиля б’є навідліг.
Скоро осінь, все поміниться невдовзі.
Годі, Постуме, до болю мимовільних,
і обнов, і малев подрузі в помозі.

Діва тішить з осторогою за рамці –
далі ліктя не узятись чи коліна.
Скільки втіх у нетілесному і рацій:
ні обіймів, ані зради обопільно!
______________

Надсилаю тобі, Постуме, ці книги.
Як столиця? Б’єш пороги? Стелять м’яко?
Що там Цезар? Все у справах? Все інтриги?
Все інтриги, далебі, чи хіть глитайська.

Я сиджу в своїм саду, горить світильник.
Ані подруги, ні служки, ні знайомця.
За слабих від світу цього і всесильних –
комашні лишень догідне суголосся.
________________

Тут лежить купець із Азії. Тямущим
був купчина – беручкий, скупий на ляси.
Вмер зненацька: лихоманка. З неминучим
підгадав, а не до вигоди оказій.

Обік ліг легіонер під грубим кварцом.
Він Імперію звитягами прославив.
Міг загинути не раз! почив же старцем.
Навіть тут катма бодай-якихось правил.

________________

Хай направду, курка, Постуме, не птиця,
та куриній мізківні стачає горя.
Як випадком у Імперії родився,
є провінції – глухі і біля моря.

І від Цезаря далеко, і від хуги.
Годі леститися, квапитись, трястися.
Ти казав, усі намісники – злодюги?
Пак злодюга менше зло, ніж кровопивця.
________________

Разом зливу перебути, я, гетеро,
не пручатимусь, та збав мене торгівлі:
брати з тіла, щоб покритись ним, сестерцій,
все одно, що дранку микати у крівлі.

Протікаю, кажеш? Ба, і де калюжа?
Щоби лишив я калюжу, не бувало.
От найдеш собі якого-небудь мужа,
він і буде протікати в покривало.
________________

От і нам уже давно за половину.
Як cказав в одній таверні раб ядушний:
"Обернімось, і побачимо руїну".
Погляд, звісно, дуже варварський, та слушний.

Був у горах, клопочусь тепер з букетом.
Глека доброго знайду, води зіллю їм.
Що у Лівії, мій Постуме, – чи де там?
Та невже і дотепер отам воюєм?
________________

Гожа, Постуме, в намісника сестриця.
Худорлява, але з повними ногами.
Ти і з нею спав. А нині стала жриця.
Жриця, Постуме, і знається з богами.

Приїзди, вином вчастую, хлібом ситим,
або сливами. Розкажеш мені вісті.
Постелю тобі в саду під небом чистим
і скажу, які сузір’я в оковиді.
____________________

Скоро, Постуме, твій друг, меткий на штучки
в додаванні, з відніманням кине жарти.
Забери, що заощадив, з-під подушки,
там не густо, але стане поховати.

Та поїдь на вороній своїй кобилі
в дім гетер неподалік міського муру.
Дай ціну, як і тоді, коли любили,
хай наплачуть на обіцяну зажуру.
________________

Зелень лавра, неугавна в її дрожі.
Двері настіж, припорошене віконце.
Стулець кинутий, ввім’ята пустка ложі.
Ткань, що всотує обіднє спите сонце.

Понт шумує з-за горожі чорних піній.
Чийсь вітрильник боре хвилю біля мису.
На розсохлому ослоні – Старший Пліній.
Дрізд щебече в шевелюрі кипарису.
___________________
березень, 1972

У темряві нічній мої надії
Притаїлись. Далеко до мети.
Плету вінок, мережу свої мрії,
Будуються у космосі мости.

І вірю я, що силою бажання,
У синій простір пташкою злечу
І з висоти, оправдаю чекання,
Бо там я небо й землю получу.

А коли рядом сонце й місяць стануть
І поєднають часточки душі,
Впаде заслона і роки зів’януть,
Знайду себе у приспаній тишІ.

Нічого не помітиш у снігах.
Прозорий простір метений вітрами.
Останній сумнів. І останній страх
порвати перелатане між нами.
Ніхто не зрадив. Вірні я і ти.
Та кровоточить виразка-образа.
З-під ніг у прірву падали світи,
а ти руки не простягнув ні разу.
04.03.2011.

Холод – нормальний стан,
Холод – затягує рани,
Холод – болить спина,
Холод – самотні стани.
Знову на серці біль,
Знову фізичні муки,
Знову малюнок зі слів,
Знову кохання звуки.
Чом-би все не забуть,
Чом-би з душі не стрети,
Чом-би в снігу не буть,
Чом-би тепер не вмерти?
Ниє запалений нерв,
Тягнуть стиснуті нирки,
Холод – навік тепер,
Тільки крижальця-бірки.
Тільки товар-ціна,
Тільки чуття замерзлі
І що з того, що спина,
Якщо все життя у смерті.
2005 р.

16. Я знедолено, щиро, безнадійно і вірно,
Віддано, вічно, шалено кохаю.
Ти для мене єдиний, але в виборі вільний,
Я тебе відпустить не змогла б, але й не тримаю!
Пропливають хвилини, крізь тебе і мене,
Минають години, дні пролітають,
Я завжди повертаюся в думках до тебе,
“А тобі як без мене? – безголосо питаю.
- Як тобі милий друже, де життя процвітає,
Де туманить кострище і зове за собою,
Де травнево у травах молодість промишляє
І чарує, дурманить, огорта пеленою?”
Твої клятви-слова і діла не сумісні,
Ти сказав: “Зможу я всі сприйняти удари!”,
Але бачу – тобі так зі мною, як в клітці.
Це мені за безумство належна покара!
Я сприйму її гідно, не заплачу, не здамся,
Я у долю у нашу повірила щиро.
Та чи будеш зі мною і ти як востаннє,
Чи поможеш мені щастя вибороть в миру?
Ти коханий, єдиний, ти мій без останку,
Хай у тебе в душі, навіть, сумнів вселила,
Нехай я надоїла і завів ти коханку,
Я люблю тебе в цім моя слабкість і сила!
2007 р.

Зігрій мене, благаю, у ці нестерпні дні чекання!

Хочу я забутися в твоїх обіймах навік`и.

Моя любов тремтить у час смеркання

Поклич, і сереце полетить до тебе залюбки.


Коли час іще прихильним був до нас

Тоді любов ховали ми на задній план життя

А зараз, непоборний змінний час

Закинув нас туди, де немає вороття.


І без слів я бачу у твоїх очах ,

Що наче перли з глибини морської,

Безмірний жаль і каяття.

І плаче серце по ночах

Шукає в снах душі близької...

Хто вона така, - чи жінка закосичена в тумани,
Зарум’янена у сонце, приоздоблена у гай?
Із – під снігу зеленявим оком лагідно погляне,
Ласку , ніжність подарує і попробуй - не кохай!

Хто вона така, - чи панна у блакитнім капелюшку,
В рукавичках із пелюсток первоцвітів лісових?
Рими вітру молодого переповнюють їй душу
І лунають вірші степу в суголоссях чарівних.

Хто вона така, - чи доля облюбована нівроку,
В окуття блаженне вкута, млістю скарана нараз
І воскресла на світанні небом чистим і високим.
Хто вона така, що кличе у свої обійми нас?!

04.03.11.

На пожовклих світлинах - осібно і групами люди,
Повсякденного побуту речі (доволі незвичні)...
За якихось сто літ з нині сущих - нікого не буде,
І довкола усе замалює сепією вічність...

Вдача твоя темно-синя, і врізається в небо
артерія відчаю - витікає в Сонце.
Усе, що ти маєш, те ніколи не треба ,
допоки внутрішній вибух ,
і стронцій -

назовні.

Ми - це ж навіть не втрачене покоління,
тільки помилкове віддзеркалення пустки,
що наче в театрі , де грають лиш тіні,
обличчя виказувати ніхто не змусить.

Голкою висвердлити у скронях світ,

щоб відчути ,
як воно твоєму богу,
хто напившись інформації ,за бітом
біт,
падає просто під ноги

песика Пушка на вулиці
Індустріальній.

дощем

На пероні стоїш у капцях.
Смужка диму і мій потяг.
-Ну, чому ти мовчиш? Прощайся…
Цей нестерпно тісний одяг.

Ці валізи такі тут зайві.
Гріє сонце твої груди.
Це незграбне липневе сяйво.
Довга стрічка доріг всюди.

-Ну, прощайся…
А там, у горах
На вершинах лежить крига.
-Не сумуй. Я приїду скоро,
Не відкрита моя книго.
5.03.2011

Валентині Рубан,
професору мистецтвознавства


Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються навіть окремі їхні фрази.
У пристрастях своїх вони такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина, що бачу їх людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев? І немічні, й не вічні.

Серед зими, як горобці поснули,
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Баха далі слухали удвох –
Прелюдію і фугу, і ще хоральних п’ять прелюдій...
Здавалось, Бах переконать хотів,
Що все те пережито не стільки ним, як нами...
Хотів я батькові про це сказати.
Відчинив повіки –
Ні музики, ні батька.
Навстежінь балкон.

1980

Я люблю тебе моя кохана
Моя єдина, дівчинка моя
Моя красива , та навряд щаслива
Моя ти муза й музика моя

Моє ти щастя, і водночас горе
Мій промінь світла, на яке іду
Та ось ніяк дійти не можу
І вже наврядчи я дійду

Так певне розсудила доля
Ця зла провісниця майбутніх літ
Щоб ми з тобою,
Мов ті прямі що паралельні

Завжди і бачили, і розуміли
Та от ніяк зійтися не могли
Не мають вони в світі спільних точок
І що ж поробиш, як життя таке

Одним , як мед солодке
А іншим, як той же мед нудке
І вже напевне світ на цім стоїть,
На цім безмежнім просторі прямих

І кожна з них прямує в два світи
А людям видно тільки шмат
Той шмат, що видно на папері
А що там далі нам не взнать.

2010

Ранкові сонети співав вітерець
На небі плин тихого неба
Прости мене грішного добрий Отець
Я знаю, що болі не треба

Молюся у котре, прости всі гріхи
Забуті та скоєні в люті
Я буду молитися тільки тобі
І людям.

2011.03.05

Йду стежками, стежками, стежками,
Що навколо розкрилля снують,
Крізь поля і ліси за струмками
Пролітаючі миті несуть...

Ой, стьожками, стьожками, стьожками
Вишивають стежки кожен крок
І лягають в шляхи рушниками –
Від колиски до висі зірок...

Йду стежками, стежками, стежками...
В чергу смужки: розлук і стрічань,
Сум і радість, комедії, драми,
Підлі зради і віра вінчань...

Над стіжками, стіжками, стіжками
Розлилося роздолля-блакить,
Де від сонця проміння стежками
Живодайним вогнем струменить...

Йду стежками, стежками, стежками,
Що заплетені Богом в полях,
Де в роздолля-розкрилля думками
Кожен день мій лягає на шлях...

Ледь-ледь зимові сніговиці
Затихли й відступили.
Тепла рожеві рукавиці
Світ лагідно зігріли.
Розтанув сніг. Біжать ручаї.
Чарунком споєна блакить.
Ледь-де відблиском молочаїв
Цвіте південна крутохить.
Затріпотіла в гіллі птаха.
Принишкли час і мить стрімка.
І полилось, мов фуга Баха, -
Дзвінке сольфеджіо шпака.
І закрутились у ламбаді
Привітне Сонце і Земля,
І Лель співає, кличе Ладу,
Сопілка душу звеселя.

Не прошені ідете в нашу хату
Й немов господарі сідаєте в лавках,
Ні вигнать вас, ні силою здолати,
Шнурком звязали нас й тримаєте в руках.

Колись давно, ви додавали сили,
Надії зроджувались і росли в душі
Цвіла весна, а ми кохали, жили
І не було нам спину, не було межі.

Роки, роки! У чому ваша сила?
Чому не можна хуртовину зупинить?
Ось ви прoйшли. Обіцянка зрадлива,
Що щастя близько! За горою тут лежить!

Ми сили тратили, долали гору,
Бо вірили, що там в долині сонця- рай,
А там ліси, тернистий шлях до бору
І знову треба було чистити свій гай.

Так дні плили, роки не жартували,
Мов хвилі моря били піною до скронь,
Тепер вже , бач, господарями стали
Повільно гасять догоряючий вогонь.
-----------------«»»»»»»»»»»-----------
Гей ви роки! Ще не гасіть багаття!
Ще недописані палаючі думки.
Вони в душі, наповнені завзяттям,
І ще карбуються в граніт мої рядки.

Вона - у всім! Вона - завжди!
В веселках ранку, в свіжих барвах літа.
Вона - в вокзалах, проводжає поїзди,
вона на пристанях, куди приходять діти.
Вона - в аеропортах, в літаках,
в автобусних зупинках, на пероні -
Вона - завжди! Вона - така жива,
ч"є серце не витримує іроній!
Бо серце те любов"ю палахтить,
тим пломенем одвічного горіння.
Його вже не задуть, не затушить -
з покон-віків він у душі корінням.
У цім горінні - істина Буття,
суть існування людства в Божім Слові.
Вона - це матір, оберіг життя,
це гімн її! І гімн її любові!

Її впізнати легко в світі цім,
бо то вона за малюком в пориві
біжить сходинками,коли ступає він,
не вміючи ще це робить. Надривно,
в передчутті тривоги і незгод
паде на груди при прощанні з сином.
Вона страждає, кличе з дальніх вод,
зове на пристані, взиває море синє
вернути те, що лиш належить їй,
вернути радість, що її належить,
вернути сина, бо утрати біль
її спалить, як незлічима нежить!
Це її сутність, поклик поколінь,
це клич віків, одвічної любові,
і лише їй свячу цю скриньку слів,
і лиш її я славлю в кожнім слові!

Не знаю ким задумав нас Господь -
могутніми, насправді, чи слабкими,
бо слабаками виглядаєм, хоть
і сильні тілом, з нервами стальними.
Ми можем все. Буквально. Без хвальби.
Ми відкриваєм нові горизонти,
штурмуєм небо, в новії світи
на бригантинах направляєм гроти.
Та лиш одне нам не дано ніяк -
відчути біль дитячого серденька,
задути ранку, чи зацілувать,
дати життя дитяткові маленькім.
Це дар її, чи може Божий дар,
але вона, мов ангел-хоронитель,
услід за нами на землі, з-за хмар
і любить так - як більш ніхто на світі!
Возздай же, Господи, їй радості щодня,
як Богородицю зроби її святою,
а ми в граніті виб"ємо ім"я,
щоб Матір"ю гордитись і Тобою!


2009р.

Люблю, люблю, люблю,
Як вишневі зернятка садила,
Люблю, люблю, люблю,
Коли в сад цей пахучий ходила.
Ти мені присягав,
що безмежно кохав,
Білий цвіт тут для тебе дарила.

Люблю, люблю, люблю,
Коли вперше кохання те пила,
Люблю, люблю, люблю,
І від нього назавжди сп’яніла.
В юнім цвіті краси,
Ми себе віднайшли,
Пелюстками весна серце вкрила.

Люблю,люблю, люблю,
Цілий світ нам упав на долоні,
Люблю, люблю, люблю
Посріблилися в нас уже скроні.
Я кохаю тебе,
Пригортаєш мене,
В ці останні вишневі розгони.

За тобою, мила, за тобою
Я піду, помчуся, полечу.
Зацілую сонцем, а водою
З голови до п’ят облоскочу.
Обплетуся хмелем пустотливо,
Заквітчаю різнобарв’ям всю.
Гомінким пташиним переливом
Я тобі неспокій принесу.
Я примушу потьмянілі зорі
Засіяти ясно уночі.
Забуяти зеленню безкорі
Навколінках попрошу корчі.
Споришем і м’ятою дороги
Застелю, а всі твої стежки
Я сьогодні до свого порога
Поверну назавжди залюбки.
Морем ласки і пісень прибоєм
Зачарую ночі, дні твої.
Ми давно, кохана, із тобою
Хвилі однієї течії.
Утекти від мене не удасться,
Бо хіба від долі утечеш?..
Ось побачиш, - мліючи від щастя,
Ти в мої обійми упадеш!
27.01.10.

Шепоче вітер про прихід весни
Веселим шелестом колише гілля клена
І хоч морози ще лютують злі
Але весна вже близиться до мене.

Мете ще віхола надворі, завіва
Пронизує мене морозом лютим
Мабудь вона сама іще не зна
Що скоро буде спогадом забутим.

Шепоче вітер що чека весну
Веселий шелест навкруги розносе
Жене зиму набридливу і злу
І радість до душі моєї вносе.

Забудем ми морози люті, злі
Метіль яка так довго дошкуляла
Забудем неприємності всі ті
Якими нам так довго набридала.

Шепоче вітер про прихід весни
Веселим шелестом колише гілля клена
І спокій входе у спокійні сни
Тривогу й смуток відганя від мене.

Коли почуєш чайки голосіння,
I в хвилях вловиш місячний прибій,
Згадай ,коханий, молодe горіння,
Іскристий світ не гаснучих надій.

І не питайся де поділись рОки,
Чому інеєм вкрилася коса,
Чому я завжди чую твої кроки,
Коли спадає ранішня роса.

То ж не тривож минулого, не треба,
Ми ще разом, хоч згасла вже весна,
Своїм теплом, мов сонцем серед неба,
Ти грієш ніч, хоч за вікном зима.

Брехневий джем на кусень ранку –
солодкий стан,
Вмочила б язика в солянку,
бо вже дістав,
Він не мовчить і мармеладу
слова, мов ґлей,
Зліпили правду і неправду
в одне, але

Я відчуваю, що до чого –
первинну суть,
Випльовую перестороги –
хай не гризуть,
Думок сум’яття, наче вати
липкі мохи,
Я вивергаю, щоб сказати...
а світ глухий...

Спи, дитинко, люлі-лю,
літо в лісі заблукало,
в закапелку задрімало -
може й я тебе присплю...
Спи, малесеньке, засни,
помандруємо на Возі
ген по зоряній дорозі
через зиму - до весни.
Спи, хороше, в зорях ніч,
як у цвіті синя липа:
тільки гілку прихилити -
срібний цвіт торкнеться пліч.
Засинай, моє маля,
засинай, моє кохане,
скоро знов засвітить ранок
сині зорі оченят...
Тихо диха тиха ніч.
Тихо спить моя дитинка.
Як в куточок намистинка,
закотилася сльозинка
в тепле вушко...
Ще блищить...

1992

Мені б годилося зненавидіть вогонь,
Що предковічний ліс жер на Кармелі .
Зненавидіть і вітер навісний,
Що потурав палити рукотворні села.
Зненавидіть, нарешті, й запізнілий дощ,
Що не прийшов на поміч погорільцям...
Та не наважусь навіть осудить
Даровану Всевишнім трійцю.
Не йде із пам’яті , коли малим
На розпал в піч я ніс позичену жарину,
Як аж до сліз дививсь на млин,
Що крила безнадійно опустив,
Неначе птах, що не злетів у вирій,
Як восени вітав дощу малу краплину,
Бо ж вочевидь ввижалась вже тоді
До паморок духмяна та пухка хлібина.
Тому-то дорожу, як Божим заповітом,
Його посланцями –вогнем, дощем і вітром.
І як до болю прикро часом далебі,
Що дар оцей для всіх присвоїв хтось собі
І бавиться вогнем, немов маля примхливе,-
На горе оберта дароване Всевишнім диво.

Туман манкий...
І роси сіє вечір.
Медвяний келих
сонячного сяйва
зімлілим небом
випитий до краплі.
А місяць вже кує
сріблясту шаблю,
і срібні іскри
сиплються зірками
в нічної тьми
бездонний чорний глечик...
Піднявшись, скупана,
із трав духмяних,
ніч по землі
волочить чорні коси,
їх довгі пасма
місяць відтинає...
Минає ніч.
Світлішає... Світає...
Зворушливий,
як проліскова просинь,
у лоні неба
тОркається ранок.

1994

Як пахне помираючи полин.
Здригнувшись під безжальною косою,
Він ліг на землю з іншою травою
До сутінків за декілька годин.
Коли ранкові зорі спалахнуть,
Закохані заснуть на свіжім сіні.
Покута-смерть – буття прадавня суть,
Народження – життя ясне проміння.

Світлій пам’яті ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА

А ця свіча нехай зігріє душу,
Ще молоду, всього лиш тридцять літ.
І біля свічки хлібчик наш насушний,
І перших квітів, пролісочків цвіт.

Ще квітка-рута мерзне в Чорногорі,
А спів її по світу, наче дзвін.
«Вічная пам’ять…» українським хором.
Лунає нині із усіх сторін.

І досі в струни б’є старий ЧерЕмош,
І чути від Карпат аж до Сан-Ремо.
Бо неповторні є на земській суші

І «Водограй» і «Рута…», «Два перстені»…
Знов дні вже молоді, вже дні весняні,
А ця свіча нехай зігріє душу.

Березень 2011

Рік ходила, два ходила, да усе намарне.
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий. А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать не в змозі?
Рік ходила, два ходила...П’ятий вже минає...
Колись хлопці залицялись, зараз оминають.
Через сад-виноград ходила по воду...
...І кому ж я віддала молодість і вроду?
Він і п’є, він і б’є, і табаку нюха,
Погляда на молодиць і мене не слуха…

P.S.
Де горує не любов, а лиш перебірки,
Там розплата отака: од бублика дірка.

Мовчання, як притулок уночі,
Твоїх дозрілих вуст
І рук сплетіння
Знайшов. Затих.
І розчинивсь в тобі.

Я стільки часу на одній зупинці...
І не рушаю, і не йду додому.
А ти давно належиш іншій жінці.
А я, мені здається, вже нікому.

І мчать повз мене і авто, й хвилини.
Буває, зупиняються, але
Немає, мабуть, в світі ще машини,
Щоб з цього часу вирвати мене.

Отож, стою я на своїй зупинці.
Зникаючим авто дивлюсь услід.
...А хтось для мене на доріг сторінці
Малює пішоходний перехід.

2008

Затримай дух і серце відпусти,
І не шукай правдивості і щастя,
Бо все, чим можеш вільно жити ти
Зруйнують, розграбують злі напасті.
Душі не відкривай, не продавай, -
Вона єдине праведне багатство,
Але і щирості життєвої надбай,
Щоб звинуватить не могли тебе в недбальстві.

Відгомоніло – залишило втому,
Чом не зотліло на видноколі,
Чом не спеклося на вражому сонці,
Відгомоніло – світло в віконці.
Відгомоніло, перепеклося,
Стало сміливе, глянуло в очі,
Перетерпіло дикі напасті
І відлетіло в пошуках щастя.
Відгомоніло і не зосталось,
Вітер сміливо коси гойдає,
Не повернеться – дуже далеко,
Не озирнеться – втрачати нелегко.

2009 р.

У рідній стороні на чотирьох стовпах
Висіли долі знаки миготливі,
Чи був той знак моїм, чи взятий невпопад,
А жить доводиться хотіла-не хотіла.
І хтозна чи то знак, чи може так велось,
Ніхто про те тепер не скаже,
Але моя любов до рідного всього
Горить вогнем, не дивлячись на враже.
І що б то не було, який химерний світ,
Як може доля закрутити,
І не знайти на запитання це отвіт,
Чому на світі треба жити?