Кличе заміж він дівку з міста,
Щоб забрати в свою Гуцулію –
Незабаром в газеті звістка:
«Все лікує. Мольфарка Юлія».

Із освітою управлінця
Поганяє овець по горах.
Хоч достатку по самі вінця,
А віходок, як був, надворі.

Але Юлії хоч би хни –
Щоб кохання і тепле ліжко.
У сім’ї тій малій з весни
Друга доця стала на ніжки.

Десь-колись до батьків й родини
Листи пише і шле верети.
Ось, нарешті ясної днини
Дочекалися Інтернету:

«Вчора в нас підключили Нет –
Приїжджайте до нас в Гуцулію.
Я ще досі в душі поет.
Щиро Ваша, Скорода Юлія».

26.06.2010 р.Б.

Де я? Де я? Де я?
Повитий мороком.
Чи виберусь? Хтозна,
Прогнилий соромом.

Хто я? Хто я? Хто я?
Ланцем прив’язаний,
І вибратись — дарма.
Душа заражена.

Боротись нема сил —
Це тіло не моє,
Його з путі хтось збив
І в пустоту жене.

Тут я буду повік,
Вже сумнівів нема,
Засну як і торік —
Снитиметься трава.

Що там удалині?
Помітив світло я.
Потрібно йти мені,
Рветься душа моя.

Це еволюція —
Покину цю пітьму.
Чужак — ось хто я,
Між вами тут стою.

Я був одним із вас
І з вами гнив у тьмі.
А тепер зрікся мас,
Полишив сліпі дні.

Несміло крок роблю.
Цей оглядаю світ,
Шукаю путь свою,
Розвіюючи міт.

В очах у всіх більмо,
Лукаві ви сліпці.
Вбиває вас воно —
Рятунок не в мені.

Нема на мені пут —
Я вільний на Землі.
Чекаю Божий суд,
Коли прозріють всі.

Вийшла, чую, жінка з ванни
І до себе кличе:
На ваги поглянь негайно,
Любий чоловіче!
Не сиділа я в квартирі,
А гасала містом
І поділися чотири
Кілограми, звісно.
Подивився на маруду
Пильними очима
І сказав: - Знайдеш, як будеш
В золоті та гримі!..

Коли місто вкладається спати,
А будинки заплющують очі,
У зірок починається свято,
І ясніють вони щоночі.
Синьо-біло-рожевий килим,
Так і вабить рукою дістати,
Це красуня у тузі за милим
Стала шлях йому виплітати.
Позолочені вишиті зорі-
Дивна мапа нічного неба,
Десь далеко у темному морі
Одісей поспішає до тебе.
Синьо-біло-рожеві красуні
Замаячили,заяскрілися,
Бо два погляди зоресяйні
В одну мить навмання зустрілися...

Розігрілась зима,
Розсміялась на вранішнім сонці.
А воно вже горі *, а воно уже вище Говерли.
Там, де грішних нема,
Там , де вітер в гуцульській сторонці,
Де правічні смереки верховіттями небо підперли…

Розігрілась зима –
Має силу зоря вже опівдні.
У воловім сліду горобець геть розхлюпав водицю.
Курить люльку димар,
І за першість змагаються півні.
Місяць лютий в лісах білогриву ховає лошицю.

Ось і Стрітення ** знов
(треба чистити яблуню кислу).
Скрипнув десь журавель, зимував він у рідній сторонці.
На річках згуслу кров
Розбавляють молекули кисню.
Розігрілась зима, розсміялась на вранішнім сонці…


Лютий 2011



* високо (діал.)

** релігійне свято 15 лютого

Все, що я роблю – приховано.
Хочеш правду? Я знаю, цікавишся,
В милосердя ти мною граєшся,
Ой не йди ще, пограйся ще!

Що робила ти взимку?
Я спала, спала!
Мила! Мила! А влітку?
Купала півнів.
Заглядаючи в очі, очиська сірі, я свої відкриваю, стаю людиною.

Але очі вночі відкривають півні!
Не дають мені спати, женуть надію!
Я не хочу втрачати спокійні сірі, але більше не можу не спати, віриш?

Ось мовчання, таке як холодний вітер,
неримовані вірші іще про півнів,
ось, Тумаєва каже, камінці, сонце в дзьобах,
а мені так знайомо це, що не віриться.


Чашка пива, цигарки, ніяких нервів,
Трояном і тобою взламала психіку,
Попрощалася з совістю і з політикою,
Говорю з монітором чесніше ніж з лікарем.

Відпиши мене, чуєш?
Зліпи мені душу!
Я ж тобі віддала свою...

Жив у яблуку хробак, -
Чим тобі не особняк,

Всюди щастя соковите,
Долею повите .

Та минулись ваші дні,
Яблучка мої смачні,

І взялося те до рота,
Де свердлив голота.

Хоч пручався він щосили,
Та його спожили.

А коли їдець помер,
І його хробак пожер,

Правда, інший, не отой
Яблучний герой.

Кожен має свою нішу
Кращу хтось, а хтось і гіршу.

Той в хоромах , той без дому, –
Всяко є живому.

Ці молотять їжу в зграї,
Тії одиночно,
Цих при їжі умертвляють ,
Тих по смерті точать.

Тобі потрібен інший чоловік.
Він дбатиме про тебе кожну днину,
Любитиме найкращу і єдину
Не раз на тиждень – нині і вовік.

Знайти потрібно від кохання лік.
Дивитися на себе – на людину!
І будувати плани про родину,
Бо фатум неба вирок вже прорік.

Рікою море тягнеться на пік,
Душа чіпляє нерви за ожину.
Межа між нами, ніби Новий рік.

Я посадив під вікнами калину
І п'ю щоранку вичавлений сік.
І з гіркотою всотую провину…


2011

Цілунку присмак на вустах,
У серці тінь печалі,
Бо ти - в незнаних є світах
І навіть трішки далі,
В пустелях холоду й зневір,
Де люті заметілі,
У вічнім прагненні до зір,
До злетів і окрилень,
На бережечку самоти,
В обіймах дивних марев...
Мені до тебе не сягти -
Чи є десь більша кара?
Я - наче спраглий в небі птах,
Потомлений від лету.
В твоїх волошкових очах
Згубилася поетка!
Сплетіння тіл, єднання душ,
Взаємопроникання...
До тебе прагну я чимдуж -
В заручниці кохання!
14.02.2011р.

не спиться і не мариться,
і небо - синя синь -
хвилюється-хитається
серед густих ясинь.

не мариться, не хочеться -
мелодія вітрів -
увесь мій світ тріпочеться,
мов листя ясенів.

не хочеться, не чується -
повітря, як вода -
і посмішка малюється
й лягає на вуста

і легко-легко дишеться
цим холодом отав...
...не вернеться, не лишиться
і серця не віддав.

2009

Майже за Павличком…


Ти зрікся мови рідної. Тобі
Твоя земля родити перестане.
Твій корінь у безпам’яті зав’яне,
І діти не заплачуть по Тобі.

Ти зрікся мови рідної. Тремтиш,
Коли Тебе питають, чи вкраїнець.
Ти краще будеш турок, чукча, німець,
На рідній мові Ти лише мовчиш.

Ти зрікся мови рідної. Тебе
Не розхвилює українське слово,
Його не знаєш і смієшся з нього,
Хоч по-російськи теж "ні ме ні бе".

Ти зрікся мови рідної. Ну що ж,
Без Тебе не загине рідна мова.
Вона живе і оживає знову –
Залиш її в спокої, не тривож.

Без батька і без матері Тебе
Пригріють люди, наче сиротину,
А як плюгавиш мову солов’їну,
То проклянуть ще й вороги Тебе.

Ти зрікся мови рідної…


Емілія Венгер, головний спеціаліст УОЗ

13.08.08 01.25

1.
Ця жінка, що над гробом, - твоя мати.
Прости її, ріднесенька, прости.
Життя тобі змогла подарувати -
від смерті не зуміла захистить.

Весь світ би простягнула на долоні -
не поспішай, не йди іще, рости!
Ангеликів без тебе є доволі.
За те, що досі ще живу, прости...

2.
В любові ризах заховаю відчай.
Це ж скільки справ хороших не вдалось.
Померти треба, щоби жити вічно.
А я так хочу жити! - хоч якось.

Моя любов - натхнення й протиріччя,
за неї заплачУ, як і за все.
Лише б мене за ворітьми у вічність
зустріла донька свічки промінцем.

2002

Мені казали: „Ангели незрячі”
Чи не тому ховаєш світлі очі?
Чи не тобі завжди я буду вдячним
Що скресла крига в серці після ночі?

Живем піснями, знаєм це обоє,
Ми відшукаєм мрію у снігах,
Під сонцем ринем у безкрайнє поле
І знайдемо дім в Божих руках.

Запам’ятаю дихання та сльози
І збережу тебе, тендітну духом...
На полотні вночі змалюю грози,
Там біла кішка й чорний кіт під дахом...


28.03.2008.

Величні брили у воді
біліють тихо і осяйно
наврядчи їм відомий біль
що нам дарує мить прощання

Повільний шепіт чорних хвиль
колиску крижану хитає
І мимовільно в самоті
Вони як діти засинають

Хай в снах вони побачать нас
У метушні сучасних буднів,
їм дуже важко зрозуміть
цей світ заплутаних ілюзій

Постійно боримось за щось
не знаємо в бажаннях міри
і бережем в душі своїй
життєві драми та надії

Ми рідко думаєм про світ
де легко стати божевільним
і є бажання лиш одне -
розтанути і стати вільним

У царстві криги і води
немає місця для вагання
А в айсбергів збулися всі
таємні мрії й сподівання.

Мне вдруг приснилось счастье и несчастье,
Мне вдруг приснилась вся моя вина:
Как будто ты была моею частью
Любимой, а не только частью сна.

Как будто вместе стали на карниз мы
Какой-то общей истины, и вот
Задвигались над нами механизмы,
Любую мелочь зная наперед.

Как будто не стреноженные ношей
Под звуки расправляемых ветрил, -
Как будто ты была во всем хорошей,
Как будто я тебя достоин был.

Как будто мы пошли с тобой под ливень
Как в наш с тобой отныне общий дом,
И я тебе был вовсе не противен,
И было нам поговорить о чем.

2009

А Сюзан и думать забыла о профессоре Пестеле,
О том, что на небе какой-то очередной парад,
О том, что ей третий год жениха навесили.
Лишь о НЕМ в мозгу и вспыхивают фонемы!
Там, в глубине, где и гибсус себе не рад, -
Как там Немо?

Господи, как там сипаи,
Как там колониальным гнетом
Измученный весь народ?
Только подумаешь о сипаях,
Сразу хватает колика.
А профессор в полдень мирно котлету жрет,
А профессор Пестель - это известный жмот
И мучает кроликов.

В свете судачат, пора прикусить губу.
Даже на вздохи пора бы ввести табу.
Вот ведь в гостиной
Было сказала "любимый Немо", -
Лишь третьего дня хватилась.
Все эти тайны готовы влететь в трубу.
Все эти тайны (а их у нее немеряно),
Все эти тайны (фантазий желанный силос)
Лучшей подруге - подруге одной доверены.
И вообще -
Шансы на лучшее не потеряны,
Пока плывет "Наутилус".

2009

Так хочеться бути першим
(бо "перших" життя не б'є),
з двох бід вибирати меншу,
і сили хай Бог дає.

А доброму в світі легше,
він гострі зріза краї,
з двох бід вибирає меншу
і щастям зове її.

Розщедрилась доля дещо,
пролившись теплим дощем.
З двох бід не впізнАю меншу,
прикриюсь надій плащем.

Я іноді в чомусь перша,
хоч зоряний час минув.
З двох бід вибирала б меншу,
якби він, той вибір, був!

2002

За окошком рожи корчит январь,
затаился и рычит, словно зверь,
когда рядом есть волшебный фонарь,
он не страшен – ты поверь, ты поверь.

Огнегривый лев – котёнком у ног,
золотой орёл – цветком, ну и ну!
даже Мерлин объяснить бы не смог,
отчего же? не пойму, не пойму –

мне неважно, что там будет потом,
всё равно мне, кто сидит на трубе,
даже чайник своим сиплым баском
напевает о тебе, о тебе.

:)

Життя крається на четвертинку хліба
а серце – навпіл
день не вміщається на флешці вісім гіг
а ти не влазиш в старі джинси
розчиняєш губи в нерозчинній каві
витираєш насухо очі від снів
ти боїшся спати одна
бо навіть зорі сплять по семеро
у Великій Ведмедиці
прядеш думки на веретені душі
а в самої пальці в мозолях
не впускаєш ніч з VIP-статусом
у вікні покрутитися
аби завтра
не стала конкуренткою
у Його портмоне
і що тобі 220 вольт чи температура 40
коли ти носила сонце під каре
і небо навиворіт
молилася Богу
з неукраїнською припискою
і прокляла дорогу
як стару циганку
що ховала пил в спідниці
і хотіла долю продати
та померла циганка
а дорога спогадами заросла
і світлинами з Його тінню
а тепер є Він
із зовсім іншого фільму
з цілим світом за пазухою
і твоєю рукою в руці
ти знаєш тепер
що спокій живе
під його віями
які цілують твої
на розі між Всесвітом і Луцьком
тепер ти не боїшся спати одна
бо в тебе під подушкою
майбутнє
2011

Твой камин в ночи пылает ярким огоньком.
Я зашел к тебе погреться поздним вечерком.
За окном негодник-ветер закружил февраль:
Чтобы нас не съели сплетни, двери запирай.

В зеркалах играет пламя музыкой души,
Отложи своё вязанье,... свечи потуши.
Золотинки бросят в кудри отблески огня,
Будешь ты тепло и нежно целовать меня.

А потом глаза стыдливо спросят: Сколько ждать?-
- Я хочу в любви забыться, я хочу летать!
Сквозь пургу трамвай плетется прямиком домой,
Подарила ночь безумья, нам судьба с тобой!

Ты проснешься утром ясным на моей груди,
Потянувшись, скажешь: Милый, ты не уходи.
На окне мороз рисует сказку детских лет,
Только жаль в моем кармане, до другой... билет!


Февраль. 2011 г.

Мы сегодня презентуем,
Гонки "Формула-один"!
Минус-"десять", ветер дует,
Дали старт и мы летим.

Санки скорость набирают,
Ветерок свистит в ушах,
Крики зрителей витают,
На прямой и виражах.

Номер-"восемь"- Вероника!-
У нее крутой болид,
Как Шумахер- в годы пика,
Всех быстрей она летит.

Вот и финиш, руки к верху-
Победителя качать!
Сколько слез и сколько смеха,
Всем детишкам благодать!

Февраль.10.г.

Пародія


А на душі так добре, аж печально…
Оце екстаз – аж сльози по щоках.
Прекрасно все, хоч трішечки фатально –
Знов безконечність у твоїх руках.

Ця ніжність, такт і Казанови вміння
(Воно так розтривожило мене)
Раптовий зойк – і осяйне прозріння…
Іще не йди, не одягай кашне.

Давай спочинь від цих мотивів шалих.
Астральний стан – блаженство і любов…
Ну що тобі до тих двох спроб невдалих?
Ти маєш все, щоб вибухнути знов!..

_________________Моей маме, с любовью...

Пред тобой мне не зазорно на колени встать,
Только ты мне правду скажешь, дорогая Мать!
Только ты прикрыв собою сына не предашь,
Только ты, как пред иконой, по делам - воздашь!

Я сегодня открываю лист календаря,
Скоро мамы день рожденья, только нет - тебя.
Орентир мой ковш на небе, где звезда горит,
В том краю, уснув на веки, моя мама спит!

Февраль!

Я подарую тобі мухобійку,
Коли востаннє прийду попрощатись…
Або сьогодні, або в неділю,
Або на Трійцю, або на дату
Життя Сосюри чи смерті Стуса,
Чи в Хвильового число «13»…
Та знай, що я вже не повернуся…

Напевно, боляче, коли залишають,
Коли тебе, а не ти, коли кохання.
Напевно, боляче, тужно й сіро,
Але мені це ще так невідомо.
Я подарую тобі мухобійку,
Бо знаю, ти не затужиш в спину,
Я знаю, буде це неодмінно,
І я востаннє піду із дому.

Я подарую тобі мухобійку…
Без болю втрат і нудних пробачень,
Коли від наших стосунків тлінних
Повіє запахом загнивання,
Або образ, або «Якось вийшло»,
Або «Навіщо?», і холод. Холод…
Але це буде якось не зараз,
Тому всміхайся, цілуй у скроні…
А завтра вранці відкрий кватирку,
Нехай вітри залетять в кімнату.
Можливо (зовсім лише можливо!!!)
Їм вдасться вигнати першу муху.

Он захмелел и был в плену у грез,
Он помнил все, целуя эти плечи.
Когда презрев, опасность и мороз,
Ушел из кичи, ради вашей встречи.

Ты позвала его, за тыщи - верст,
За много лет, глаза все просмотрела.
А он любовь свою в душе пронес,
Сквозь лагеря и сучьи - беспределы.

И вот он здесь в объятиях твоих,
Он (это) выстрадал и ты за это - плата.
И день волшебный за окном затих,
В лучах багряных, зимнего заката.

Он думал все - отбегал, отдохну,
К груди прижавшись, к молодой, горячей.
Он поспешил, что было - на кону,
Нельзя считать, наградой - за удачу.

Они пришли, как водится - в ночи,
В постели теплой, щелкнули браслеты.
Прощальный взгляд и нежное - прости,
И первый луч холодного рассвета.


© Copyright: Вячеслав Сергеев, 2010

Собачий гавкіт був причина.

Дитяча гра чи дійсно страх.

Тепло двох рук відчула шия,

Пройшлась рука і по щоках.

Нове, незрозуміло-щемне.

Спонтанний ніжності прилив.

Відчув, що статус є у мене -

Доріс до нього і дожив…

Кар’єрний ріст, падіння, злети,

Пусті звання, як мішура.

Міняє дід пріоритети,

І дійсно радий. Так. Пора!

Моя онука щебетуха.

У клопотах своїх дитя.

Шепоче весело на вухо.

Вона щаслива – то і я!

31.01.2011р.

Те времена крестом и плахой,
По судьбам, по людским прошлись.
Язык порой немел от страха,
В комочек скатывалась жизнь.

Тридцатые - волна, репрессий,
"Моих" она не обошла -
Кому - вышак, кому - довесок,
Расстрельной тройки, без суда.

Война несла свои измены,
Все тот же голод, нищета.
И просыпалась в наших генах,
Лихая русская черта.

Система вожжь не попускала,
Тюремный быт вошел в наш дом.
Напрасно мать оберегала,
Я был с пеленок - обречен.

Я песни детских подворотен,
Усваивал со школьных лет.
Еще Высоцкий был не в моде,
И Визбор не оставил след.

В далекой, каторжной России,
Где сплошь и рядом лагеря.
Где воздух несказанно - синий,
Меня там мама родила.

Что не калитка, то - поэма,
Не легкой, лагерной судьбы.
И нескончаемая тема,
Разбокок пьяных - блатоты.

Набитые тату и шрамы,
Внушали трепетный испуг.
А для шпаны была реклама,
И в омут тянущий досуг.

Мы в эту жизнь вступали сходу -
Идешь на дело? - Не вопрос!
Была на "Промакашек" мода,
И на "Горбатых", жуткий спрос!

Знакомый кабинет ментовки,
Инспектор добрая, как мать.
Но я уже шагнул за бровку,
Чтоб шкурой эту жизнь познать.

Я часто Юрьев навещаю,
Весь в запустении мой дом!
Грущу и нежно вспоминаю,
Каким был в детстве - босяком.

Я рад, что нет на мне - ни крови,
Ни беспредельных - висяков...
Я просто жизнь любил... до боли,
Я просто парень был, таков...


© Copyright: Вячеслав Сергеев, 2010

В сивій каламуті хуртовини,
Світлий день пригнічено пригас.
Певно, ми на вулиці єдині,
Хто в снігах ховається від вас.
Обійтися хочемо без свідків
Довгожданим радощам своїм, -
Ось і зустрічаємося зрідка
В снігопаду мороці густім.
Зігріваєм щоки зледенілі
Поцілунками серед зими.
Шкода, що не часто заметілі
Бачимо у Вишгороді ми.
Первопуток втоптуєм старанно
У зірчастій, прохололій млі
Ми удвох – заручники кохання,
Чи обоє грішники малі?
А сніжинки сіються густіше,
Місто засипають звідусіль.
Обіймаю жінку наймилішу
На центральній площі в заметіль.

Цю подорож я назову - Любов
Між зорями у Всесвіті Кохання,
А замість палива ракетного - ми кров
З сердець у ступені залили на світанні.

Багато літ назад ми взяли старт,
Земних, так мовить, бо для нас це миті,
Життя своє поклали на алтар
В імя життя й любові на планеті.

І дотепер орбітами пливем,
Галактики недолі обминаєм,
Наперекір відомих теорем,
Все ж летимо й поки-що не сідаєм.

Стукіт сердець, помножений на жар,
Взаємну близькість в амплітуді часу,
Ми викидаєм з сопел, як пожар,
У простір Вічності і з ним згораєм разом.

Як у комет - в нас вогнянні хвости,
Розбиті в хаосі життя метеорити,
Не палимо лиш пройдені мости,
Щоб повернутись в часі і любити!


2009р.

Ти родилась тоді, коли сива зима
Вийшла весну у світ зустрічати.
Ти родилась тоді, коли снігу нема
Або дмуть хуртовини завзято.

Так і в долі твоїй - то веснянні вогні,
То суворі, затяжливі зими
Поряд щастя і біль,мов в суворому сні,
Переплелися в зорі-хвилини.

От тобою й живу і черпаю вогонь,
А він вперто обпалює скроні.
Мов скарбниця життя - ти весела й сумна,
Незбагненна, як день цей сьогодні!

Важче, коли не зразу, а тихо отак, здаля
дні висихають, як гілля чи як моря
Люди. Оті найдорожчі, найближчі люди!..
просто від нас віддаляються...
знаєш, сьогодні всюди
лід, а під ним земля.

Слухай, я прИйду до Тебе в сни, щоб прощатись...
пам"ять, як ланцюги, що сковують, що болять
можна вдягнути маску і навіть щиро сміятись
але ж це фальш! хай роздроблена в три чи в п"ять

Скільки шляхів ні від кого . І скільки потім
думаєш довго, оцінюєш кожен крок.
Ми чимось схожі на альпіністів чи на пілотів
завжди готових зважитись на стрибок

Вітер і дим. Крізь груди - протяжно, тонко
наче остання нота в моїй душі.
Друзі, чи обриси, чи просто одна оболонка
ви мені часом все-таки щось пишіть...

знов прокидаюсь зранку. горнятко чаю.
риси обличчя загострені. Погляд в даль
не перебільшую, не жаліюся. Лиш чекаю
тих безконечно холодних...а втім, світань

Дні, що пронизані суттю, прожиті зі змістом
Падають високо. Всмоктують нас туди
я залишаюсь тінню чи просто містом
Сніг. Ліхтарі пожовклі. провулки і протяги...

все, що від нас залежить - сказати вголос.
так, щоб почули. Чи зараз, а чи колись
Небо всередині, наче кришталь - розбилося, розкололось
Слухай, можеш не вірити, але молись!..
навіть в пітьмі - молись...

На дієту сіла Ліза:
У спідницю вже не влізе,
Хоче бути гарна, модна,
Тільки дуже вже голодна...
Шоколад, сосиски, сало
Все сусіди розібрали.
Гречку їсть пісну, салати,
Печива немає в хаті.
Каже дівка блідолиця:
«Ні! Куплю нову спідницю!»

Все суєта, мій сміх і твої сльози,
І білий сніг, і холод, і морози.
Нема нічого вартого в житті,
Міркуєш потай ти на самоті.

Все суєта і я це розумію,
Бо саме так вже не одну надію,
Віддала ти громаді на поталу .
Скільки не дай - їй завжди буде мало,

Сердець розбитих о камінні мури,
Всіма шановної псевдокультури.
І це не так, і те їй недогода,

В примхливі дні міняється погода.
Лише б незламною була твоя мета,
Сміливо йди вперед! Все інше суєта.

18.02.2001

Не родить коло мене гречка клята!..
Неврожаї. Чи град її побив?
Дядьки сумують. Бігають дівчата, -
Шукають хоч одну з альтернатив.

Прийшла пора простим речам радіти:
Коптить сальце, горілочку гонить.
Гей, хлібороби, сійте гречку. Сійте.
А ми побачим, що у ній робить.

А буде гречка - вродить і капуста
(Щось і в капусті можна відшукать).
Стрибайте, хлопці! Бо якісь ви тлусті.
Один Василь продовжує стрибать.

І хай нам ставлять палиці в колеса,
Та витривалий наш поет-мужик.
...О, як свербить п'ята у Ахіллеса!..
У пародиста, зазвичай, - язик.

Лютий – тільки лютий! Що на це казати..?
Ще пече морозом і диктує спам, –
що - весна на часі, що - розтануть грати,
що іде до зламу весь зимовий крам.

…і морозні ночі, хмари зі снігами,
і слизькі дороги – стежечки-шляхи…
Я б хотіла весен відкривати брами,
подолавши розум і здолавши «пхи…»!

Знаєте.., То знайте! Я готова грати!…
Розібрати пісню до останніх нот!
І – любити ніжно.., біль – переспівати!
Лютий – тільки лютий, він – весни пілот…

А я любив тебе тоді,
Але і сам не знав. Сьогодні,
Неначе кола по воді,
Гуляють спогади холодні.
А я бажав тебе, але
Ти зникла в просторі і часі,
Мене ж над прірву повели
Жінки, на поцілунки ласі.
А я не знав тебе. Ти так
Майнула блискавкою, може,
Було це марево, міраж?
Та на реальність дуже схоже.
А я згадав. Усе-усе.
Єдиний погляд – нота з пісні.
А я знайшов тебе. Тепер
Мені даруєш згоди ніжність.
А я люблю тебе таку,
Як невідомість, спрага, вічність…
У посмішку твою м’яку
Закохуються сни і вірші.
А я люблю тебе, хоча
І сумніваюся, і плачу,
І біль тамую… До плеча
Бог прив’язав мені удачу.
Все буде добре. От побачиш.
Але і ти зі мною плачеш…

2011

Той «променад»…
Уперше так публічно
всміхатись щиро – діло нелегке.
Всміхнулася.
І навіть символічно
із дідусем пригубила саке.
З одної чаші. Як диктує звичай.
Як вимага прадавній ритуал.
Дивились об’єктиви їй в обличчя.
Чи ще хтось так природно позував?
Це ж треба! На виду у телекамер
чарівно помахала кулачком.
Як догоджають їй «придворні дами»!
Як сяє чин високий над чолом!

«…Напевне, близько
дні страшних судилищ, –
наступники престолу – в кімоно!*
Жіночий дух! І де? – Серед святилищ!
Втім, що нам з того? Мертвим – все одно…», –
хвилюється у Храмі тіней зграйка.
Порушено Святішу з заборон.

…Чверть року їй.
Вона – принцеса Айко.
І «хризантемовий» – для неї – квітне трон.

2002(2011)

Доли - кручі.
Рани
Пекучі.
А на майданах
Борці невмирущі.

Зиску замало,
Гасло
Зів’яло!
Масло - не сало,
Рило - не рало,
Впало - не встало.


В тюрми
Бандюг!

Юрми
Злодюг
І нових
Хитрюг,-
Клич їх, не клич -
Знищили клич
Мов пияки
Могорич.

Гнуту підкову -
Щастя обнову,
Оклику знак
Знищив за так, -
- Злющенко?*
– Т-а-а-к!

Щезлики злі
П’ють при столі,
Платять рублі.
Гривні у їх –
Сором та гріх.

Батя -Донбас.
Профіль - анфас.
Править «січас» –
Карабас.

Влада - від Бога,
Тиха чи строга.
Влада ніяка, -
Дітки, – то кака.


Золото - гречка ,
Мотуз – кольє.
Діти, вуздечка
Злющенку є!

Час - у стремена.
Нива зелена
Всохне від кривд
Аж до іскри,
Потім запалу
Торкнеться помалу,
Маслом - не салом,
Рилом - не ралом.

Впало й пропало.

Стали ми
Між людьми
Ні тюрми,
Ні бандюг,
Тільки брат,
Тільки друг.


На цей раз вже вдало:
І сало як сало,
І рало як рало,
А рило - пропало.


Підкова -
Туфтова ! -
Енергія слова,
Душевна розмова
І мамина мова -
Ось міць наша, Вово!


* - демон зла при укр. владі ( нічого спільного з реальними людьми)

Вбий мене з несили, роздратовано,
Проткни кришталь нагостреним ножем
За те, що я тебе не заслуговую,
За те, що я кричав тобі je t'aime.
Поглянь, роззирнись, тут усе вже розтрачено
І очі мої розітруться в пісок,
Бо в мороці серце, а темінь в збагаченні,
І спраглий води не попросить ковток.
Я шляху не витримав, долею зраджений
Совість продав в тихій сивій сторонці,
Не зможу вернутися з неї принаджений,
І більше не гляну на сонце.
На грані відчуження в сором затоптаний
Де прірва, не видно різниці гріха,
Я слухаю довго й замислено проповідь,
Хоч знаю, в неприязнь її зустрічав.
Усі ці блокноти, записки й статистику
Скільки містилося тут достеменно,
Вже йдуть, хай читають, надовго їм вистачить,
Я чую їх кроки, вони вже по мене.
Ні болю, лиш туга гряде без підстав,
А шрами з душі виступають на тілі.
Ти в храмі Господнім лиш свічку постав
І вистачить двох жовтих лілій.

11.02.11

Не кохай ти мене, не кохай,
Не даруй мені квітів тепличних.
У заварнику - липовий чай
З ароматом надії незвичним.

Не цілуй, не цілуй ти мене,
Без цілунків від тебе п"янію.
На вустах моїх - беж праліне,
Чорна ніч беззіркова - на віях.

Ти зі святом мене не вітай,
Не бажай і шаленства в коханні.
А гаряча вода - через край
В ароматно-запіненій ванні.

Не готуй подарунків мені,
Не про це я молю Валентина.
Те, про що мрію ночі і дні:
Подаруй, любий, доньку чи сина.
13.02.11р.

Нині небо в зірках,
Нині свято земної любові,
І святий Валентин
Знов єднає серця навіки-
Ну а завтра зима
Зустрічається радо з весною,
І родилася Ти,
Хоч відтоді минули роки.

Більш як тридцять вже їх
Промайнуло від миті отої,
Коли в церкві святій
Ми у вірності Богу клялись.
Було й прикро в житті-
Та згорало від жару любові,
Що його Валентин
В наших душах роздмухав колись.

Як я вдячний йому!
Б"ю поклони і Богу, і Небу
За той адрес душі,
Що у серці твоїм прочитав.
Бути разом завжди-
Більш нічого для мене не треба
Бути разом завжди-
І тобі би я це побажав!

Гн`илі й п`адалі наївся

Стервятник безсоромний.

У гнізді тихенько причаївся,

Зробивши вигляд благородний.

Споглядає здобич вже наступну,

Ховає усмішку підступну.

Скільки черево твоє вміщає?

Скільки трупів синіх поїдає?

Звірячий погляд голодний

І спрага твоя неземна

На кров і тіло здобний

Вишкрібає нутрощі усі

І плачуть тупики оті....

Хай до зими лише два кроки -
осінній спокій на душі.
Я не соромитимусь років -
і далі буду не як всі.

В волоссі іній промовИсто
сріблиться - в серце не пущу.
Поки цілує жовте листя
остання крапелька дощу.

осінь 2008

Земля одягла вишиванку,
намисто із горобинИ.
Присіла на осені лавку
натомлена працею жнив.

Присіла і тихо рахує
осінні листки золоті.
Природа ось-ось віддівує
і буде у білій фаті.

Землі до зими не звикати,
їй подих би перевести.
Щоб знов навесні розквітати,
щоб літечко людям нести.

осінь 2008

Не пам'ятник залишу - пам'ять,
Все, що збирав і ніс - у ній...
Минуле жовтим листям палять
Дні заосінені, сумні.

Даремно, бо жага розлита
Могла б ще відтворити знов
І незабутнє наше літо,
І розкуйовджену любов...

Не пам'ятник залишу - пісню,
Щоб душу трепетом крила
Розчулено в годину пізню
І розважала, і вела.

То ж ця мелодія вразлива
Тобі нагадує нехай,
Як нас шукала тепла злива,
Як цілував пташиний гай...

Не пам'ятник залишу - весни,
Й зазеленіє спрагло світ.
Для тебе радісно воскресну,
Як благовісний первоцвіт.

Безсила снігова пороша,
І холоди - не назавжди.
Не забарюсь, моя хороша,
Ти тільки жди, ти тільки жди!

І мліє тихо листопад вже у саду безлистім.
Хвилини крутяться в вітрах у спомині яснім.
У гості мріє біла ніч вся у вбранні барвистім.
Навкруг життя, навкруг любов. І знов нові пісні.
Я доторкнуся до плеча і розвінчаю сумом
Прикриті погляди його, бо він стомився жить
Так одиноко у піснях, мандруючи із шумом,
Як листя падає до ніг, тоді його болить.
І вип'є знову листопад в моїх словах гарячих
Собі мелодію весни і радісних очей.
Я доторкнуся своїм сном до тих хвилин незрячих,
Колись я думала, що він не розумів людей.

Гелгоче гусяче стадо
Десь за селом у воді.
Серце вискакує радо,
Думи іще молоді.
Бо у душі весняної
Перші бруньки протялись.
Зустрічі дивохмільної
Знову ждемо, як колись.
І забуя дивострічка
На світовім полотні,
Казкою виллється річка,
Зіб'ються притчі ясні.
Я усміхаюся радо,
Бо молода, молода!
Горе моє, як розрада,
Знову змиває вода.

"Проколіть мені долоні, Щоб не розкопала волі..."
А крапля краплю доганя.
А гілка гілочку колише.
Хвилина вічність зупиня.
Диктує серце - ручка пише.
***
Брехні безмежжя усмішку химерить.
Повір їй, щоб з'єднати самоту
А сонце осіває вже не ту,
А іншу ніч, й собі на спогад ксерить.
***
Моєї болі білий віхоть
І слів правдивих тишина
Впилися скалкою під ніготь –
І проросли, бо вже весна
***
І знов з асфальтом крапельки цілуються.
Біжить за мною по калюжах тінь.
Бува, мені думками не віршується,
Але ніколи думати не лінь.
***
Листя скрутить жовті губи в трубочку –
Листя скрутить в трубку тишину.
І книжки старі сховає тумбочка,
Також зачекавшися весну.
***
І цілі столи паперів!
І мудрість - газетні шпальти.
Вам треба іще призерів,
Щоби не відкрити карти!
***
Твоя душа вже стала на коліна,
Щоб, як жебрачка, випросить любов.
Мене нема (хоча була нетлінна!).
А ти? Запізно в істину прийшов.
***
Пам'ятаю гарячість хвилин,
Що пливуть полином за водою.
Що ти був, що ти був за один,
Що не можу розлитись з тобою?
***
Здрастуй, мій теплий смутку,
Зоре моя солона!
Тихо. Біжить маршрутка
У надвечірній спомин
***
Що тобі написати, доле,
Як у відповідь зло мовчань?!
Ти хоч словом мене порань.
Не мовчи, не мовчи ніколи!
***
Я вірю у синтез руки і волосся.
Я вірю у синтез води і коралу.
Та я не повірю у те, що збулося.
Й не вірю у те, що би збутися мало.
***
Я всі куточки неба облечу,
Хоча, що буде далі, я вже знаю.
А вітер знов запалює свічу,
Свічу тому, кого я покидаю
***
"Придумай мені алібі, придумай
На пів мого змарнованого раю, " –
Я прошу Бога... І уже не знаю,
Про що Він, людство створюючи, думав.
***
Ти любиш мене, любиш мене, любиш,
Як світанковий чай із полинів.
Не зрадиш, не уб'єш і не загубиш,
Інакше б ти давно вже загубив (?)
***
Не вбивай мене, ні. Хай сто раз буду варта я смерті,
Нехай злість ворогів повиколює очі сердець.
Тільки згадка твоя допоможе мені не померти.
І не буде кінця, бо життя - це уже наш кінець.
***
Плакали книжки сторінками,
Плакали букви в рядках.
Ми були просто хвилинками
В часу могутніх руках.
***
Ми злиті в статую одну.
І хтось приніс пожовклі квіти.
Вже у підніжжя наші діти
І в дубову бавляться труну
***
Подаруй мені ім'я своє.
Знаєш, зорі брехати не вміють.
Ти для мене - остання надія,
Ти - спасіння єдине моє.
***
А коли ми нерозлучні, то з тобою буду завжди.
А коли ми нерозлучні, не боятимусь неправди.
А коли ми нерозлучні - я по-іншому не вмію, -
А коли ми нерозлучні, розлучити не посміють
***
Я напишу на листочку неба
І колись, напевно, відішлю
Ті листи, в яких я так люблю
Мріяти й молитися за тебе
***
Я придумаю тебе на одну лиш мить.
Я придумаю тебе, як вона заспить.
Бо таких уже нема тут, поміж людьми.
Де лишилася зима - там уже не ми.
***
Покручені пальці безлистого міста
Підносяться вгору в пучечку долоні.
Прийшли? А потрібно було би прилізти
Змією чи тінню на тлі підвіконня.
***
Плесни моїй хвилі в долоню
Свого голубого тепла!
Ти дуже втомився, мій коню,
А я ще життя не пройшла.
***
І бичують вітрів вітряки...
І руки за мене підносить...
І питають тривожно зірки:
- Може, досить?
-Та ні, ще не досить!

Вклонялись пану (в кишені дуля).
Діток шпиняли не день – віки:
Нагнемо виї, бо буде гуля,
Не поспадають із нас шапки.

А вдягнеш смушкову, з шликами,
Хребет розправиш на повен зріст, –
Знімають шапку із головами
Не раз, не двічі в страшний покіс.

Ні, я елею вам не пролию,
Прошу у Бога серед жнив'я:
Дай привілею не гнути вию,
Дай, Боже, гулю, котра моя!

По склі гарячою рукою
Малюй історію про нас.
І дихай мною повсякчас.
Не видихай мене ніколи.

Як хочеш, вбий мене сьогодні,
Але від себе не жени.
Бо я сховаюся у сни,
Бо я помру на дні безодні.

І я проплачу вік дощами,
Тобі даруючи зірки.
Мене в собі навік замкни.
Не видихай мене ночами.

13.02.2011р.