Телятко на лужку траву скубе,
Малюк наш за метеликом гасає.
І сонечко іще не пригасає,
І плесо річки біло-голубе.

Ідилія...
Вивершуєм стіжок.
Дружина розпашіла, в сіні коси.
А луки - запахущі, стоголосі -
Від путівця до заспаних осок.

Втомилися?
Під верби - на ріку,
Пополуднаєм, знімемо утому,
Щоб знов купатись в літі золотому,
В зозулиному щедрому "ку-ку!".

2010

Завітний день
Для тебе і для нас.
Найкращі квіти
Едельвейсу волі,
Мажор пісень,
Нірвана щирих фраз,
Ансамбль із світла,
Реверанси долі.
Одній тобі
Даруємо цю мить!
Живись повік
Енергією сонця,
Не смій тужить,
Нехай всміхнеться вік
Яскравим спалахом у тебе на долоньці!

2010р.

у цієї країни вже відбирали майбутнє
але поки ми хотіли жити інакше
вітер надії наповнював сенсом будні
нас не ділили на умовних наших/не наших
і слово завтра дорівнювало слову краще
а слово свобода дорівнювало слову бути

та - дві тисячі десятий. лютий.

а слово свобода дорівнювало слову бути
і слово завтра дорівнювало слову краще
нас не ділили на умовних наших/не наших
вітер надії наповнював сенсом будні
але поки ми хотіли жити інакше
у цієї країни вже відбирали майбутнє

(семейная частушка)

Я ж хотел, чтоб было лучше.
Ну, а вышло – как всегда.
Повторяю для тебя:
"Я хотел, чтоб было лучше… "
Или взять последний случай –
не старался разве я?
Ведь хотел, чтоб было лучше,
ну, а вышло – как всегда.
(03.1989)

(хоровод)

На русском, на могучем всё можно рассказать –
души российской темень детально описать:
имперские порывы и удальской «авось»,
душевные надрывы и бунтовскую злость,
унылое отчаянье и водочный угар,
и пьяное мычание и похоти пожар,
романтику блатную, тюремное веселье,
бандитскую печаль и тяжёлое похмелье,
ментовский «беспредел» и кабацкую тоску,
лагерный разгул и чейфирную мечту,
московско-православное у церкви покаяние,
слезливое, сопливое сиротства содрогание,
а ежели эмоции такие вам чужды –
язык великий русский тогда вам без нужды.


(12. 1993)

Жизнь это счастье,
А не боль!
Если не хочеш жить
Ты не герой!
За жизнь,не можеш
Жизнь отдать
Но у себя легко
Ее отнять
Если не цениш жизнь
И в каждой мелочи
Её винишь
Ты говориш,
Что не нужна она
А ведь ты зря
Так говориш
И зря Создателя
Её гневишь
Ведь ей не нужно
Мстить тебе
А лишь уйти
И этим скажет она все
Что нужно знать,
Тебе и мне!

Живу я прошлым днем опять
Любить,любовью убивать-
Не для меня
Ведь мне бы только
Больше спать
Не интересны стали мне
Не спорт,не книги,не природа
А только пух перины
И масло в складе маргарина
С друзьями больше не общаюсь
Ведь их уж нету у меня
А в школе двоек нахватаюсь
И радуюсь лишь дома про сидя
Мне все равно
Что делается в мире
Мне все равно
Что там кругом сейчас
Мне лишь-бы спать
В своей родной квартире
Мне лишь-бы спать
В любой момент и час.

Мы были с тобой
Как корабль с водой
Как пшеница с землей
Как небо с луной
Так и я с тобой
Но увы не сейчас
И уже не со мной
Ведь ты стал другой
Ты плывешь на чужом корабле
Ты живешь на чужой земле
Ты летаешь в чужих мечтах
Словно во тьму погрузилась луна
Ты погас,ты погас для меня-навсегда
Стал другим,стал чужим для меня
Ты уже не в моих мечтах
Ты не главный герой в стихах
Ты ушел,ты погас навсегда
Хоть на небе одна луна
В полнолунию ты пропал
Ты пропал навсегда
Но я буду помнить тебя
Лишь как друга
Который, всегда
Готов поддержать меня.

Зупиняє мій « уазік » молодий даішник:
- Нарушаєм,- каже,- дядьку, признавайтесь,грішні?
Так ганяти на дорозі вам хіба не сором?
Ось радар заміряв швидкість, тут усі сто сорок!

Сперечатись бачу марно. Я йому говорю:
- Ось ключі, сідай за руль, а я сідаю поруч.
Підморгнувши, тихше кажу: - Слухай, чоловіче,
Як розженеш до сто сорок, - штраф оплачу вдвічі.

* * *

У барі в нас не міг повірити ніхто,
Що у гранчак влізає сміло три по сто!

* * *
Щоб зі здоров’ям все було в порядку,
Потрібно всім частіш робить зарядку.
Тому у нас в сім’ї вже з понеділка
Щоранку на зарядці дві мобілки.
* * *
Неправда, що блондинки сексуальніш. Це не так!
Скажу лиш по секрету, - це дурниці.
Моя он скільки раз вже фарбувалась так і так, -
Повір, нема ніякої різниці…

Бачу колони внуків, поплічно,
гріб на лафеті, огиря круп.
Вітром мені не доноситься відчай
грізних російських воїнських труб.
Бачу в регалії прибраний труп:
Жуков у смерть від’їжджає навічно.

Воїн, якому безліч упало
мурів до ніг, хоча й меч затупів,
блиском маневра до Ганнібала
що доростав серед волзьких степів.
Дні закінчивши під шепіт опали,
наче Помпей, або хто й поготів.

Скільки пролив він солдатської крівці!
Що ж, горював? Сповідавсь до тих лав?
Згадував їх, передсмертний патрицій
штатського ліжка? Не відказав.
Що відповість їм, як випаде стріться
в області пекла? «Я воював».

Жуков до правого діла десниці
не докладе уже в жоднім бою.
Спи! У історії стачить дещиці,
тим, хто в російськім піхотнім строю
входили сміло в чужинні столиці,
але в страхý повертались в свою.

Маршале! Візьме слова оці Лета
і прахоря твої позабира.
Все ж, ти прийми їх – крихітна лепта
Спасові тверді, вітчизна котра.
Бий, барабане військовий, і флейта
тонко свисти на манір снігура.

1974
Лондон

так затишно й святково водночас
зітхне зима в калейдоскопі щастя
її обійми - білі та пухнасті,
і я малим приблудним потерчам

вгорнуся в хутра найсвітліших шат
на день, на чверть...(о першій чи
о сьомій -
мій потяг загуде,
ото й по всьому...
і знову дні у сутінь поспішать...)

півоберта – дзвінкі фрагменти фраз,
різдвяна ніч, зачерпнута зі студні...
нехай не довго.
хай за руку - будні.
краєчком cерця – в білий пух.
ще раз.

Так довго я собі брехала,
Брехала нагло, прямо в очі.
На жаль тоді я ще не знала,
Чому нам доні довгі ночі.

Питала я себе вже вкотре,
Чому ти така ница і єхидна.
Життя воно ж бо не зворотне,
Показує, хто чого гідний.

Не плач і не кажи більше,
Чому час все минає без зупину.
Почуття залишились в світі іншім,
А я тепер живу на половину.

21.04.2006

Желтеют листья
Уходят годы
И снова осень
Концы все в воду
Я прячу чувства
Подальше в душу
Стараюсь спрятать
Ком в горле душит
А ты уходишь...
И повторяешь :
"Друзьями стали и все-
ты знаешь"
Любовь не пытка
Любовь ошибка
Моя ошибка.

Брехнею пахне все навколо,
Самотність, ранок, дивне все.
Серце моє застудилось й хворе,
Ніщо його вже не врятує.

Боюсь почуттів, що накривають з головою
І весни п'янкої смак.
Боюсь побачити крізь роки
На наших душах закам'янілий знак.

Гадалось буде все інакше
І вірилось в твою любов без меж.
Хіба могла знати, що завше
Доля обирає собі жертв.

2006-2011

Не хотіла відпускати,

Тримала до останнього
Надію і хусточку,
Що він подарував.
Трималась до останнього
За щастя ниточку,
Поки випадок її не розірвав.

Тоді безслідно він зник,
Потяг рушив в далечінь.
Він залишив її життя,
Пролунав останній крик.
Всі стежки зруйнувала заметіль,
Та тільки не зуміла почуття.

Настали будні дні,
Вона часто згадувала нас,
Моментами валилось все з рук.
Він приходив у світлім сні.
Зринав в уяві той щасливий час,
Долинав їхньої пісні звук.

Минули довгі роки,
Коли ту хусточку він залишив.
Голова її вже сивиною посріблилась,
Вони стали батьки і діди.
Але для неї назавжди
Ця хусточка у серці залишилась.

28.12.2011

Рипить холодний білий сніг,
Мороз знов перехожих підганяє.
І віхоли сумної дивний сміх
У голому гіллі щораз лунає.
Скрипить ліхтар промерзлий до кісток,
Хапаючи з пітьми сніжинок зграї
І віхола в холодному танку
Теперішнє в минуле обертає.

2009р.

В тридев'ятому царстві його не знайшов.
Стільки літ розгубив, позбивав підошов.
Бачив горе і радість, засилля біди...
Залишились повсюди мандрівця сліди.
Відпитав сім чудес, в нетрі вирвав женьшень.
Дослухавсь до людей, до заморських пісень.
Та несита жага, мов лихий оповив:
Чи не вітра у полі мандрівцем ловив?
Геть циганське життя!
Вік минув - і дарма,
Певно, щастя його не було і нема.
Збудував теплу хату. Ловив карасі.
...Але снились дороги в снігах і росі.
Маривсь ледь не щоночі небачений край,
Де хмільні орхідеї, пустельний курай.
- Що ці спокій і хата...
Нехай їм греці!
Тільки б посох утримать в ослаблій руці!-
І старий нетерпляче звестися хотів,
Та знесилене тіло притримала тінь...
Затужив чорнотроп. Одступив путівець.
І баладі циганській приходить кінець,
Бо не ступить на ряст наш мандрівець. Хоча,
Те, що вік він шукав - золотіло в очах.

я не люблю тебя.
я не твоя.
я никогда и не была с тобой.
но что-то ж заставляет
по ночам
рыдать под одеялом с головой.
здесь все сложнее.
это как болезнь.
боязнь пространств, в которых не тебя.
да, я зависима
от сетей интернет,
где ты напишешь мне хоть иногда.
ты для меня теперь
как героин.
мне нужно увеличить дозу "ты",
чтоб было так,
что мы вдвоем лежим,
и пусть над нами только неба дым.
мне нужно,
чтоб ты чувствовал меня.
хотя, я знаю, это невозможно.
тебе ведь ночью
есть кого обнять.
и вот я снова в дурах.. да, все сложно.


2010

и пусть у меня бесснонница,
зато я умею слышать
беззвучный голос безумия
"спасите же наши души".
зато я умею видеть
в оранжевом ночью небе,
повесившемся над улицей,
звезд изредка белый пепел.
зато я могу дотронуться
до тьмы, из осколков склеенной.
и пусть у меня бессонница..
ее мне тобой навеяло.

2010

Привіт, вусатий!
Очка - намистини,
вологий ніс торкається руки,
і шовковиста біла кожушина
клубком пухнастим треться до щоки.
Цей теплий м"ячик , розімліле диво
ліниво “місить тісто” , мружить зір,
згортається в калачик воркотливо,
мій лагідний хижак,
мій ніжний звір.

Рясний сніг на околицях стелить свої градієнти,
на мостах завжди тихо, чекають творіння весни.
Кожне серце по-своєму ловить зимові моменти:
хтось літає зі снігом, хтось падає, в час спішачи.

Батальйони людей завертаються в хутряні дупла,
перестрінуть їх дикі тварини сусідніх світів.
На ослінчику хат заспіває сумна завірюха -
не почує ніхто з-за екранів мобільних мурів.

Телепати і маги пророчать лавини й потопи.
Вже на санки не сяде малеча у штучних светрах.
Сніжних баб занесли у зміст книги "Журба ідіотів"...
Тільки білі мурахи живуть на високих дахах.

Рясний сніг на околицях стелить свої градієнти,
на мостах завжди тихо, чекають творіння весни.
Кожне серце по-своєму ловить зимові моменти:
хтось літає зі снігом, хтось падає, в час спішачи...

Мело, мело по всій землі,
У всі наділи.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

Як влітку на вогонь мошка
З нічного бору,
Сніжинки вилися до шкла,
Злітались з двору.

Ліпила віхола на склі
Кружала й стріли.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

По стелі, що осяяв сніг,
Плив тінний трепет.
Перетин рук, перетин ніг,
Судьби перетин.

Й спадали черевички вниз
В тремкім безладді,
І з нічника все капав віск
Слізьми на плаття.

І все губилося в імлі,
Де сиво й біло.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

На свічку дихало з вугла,
Й спокуси присок,
Як янгол, навхрест, два крила
Здіймав у присмерк.

Мели весь лютий хуги злі,
І все несміло
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.



1946

Для різдвяних чужинців накрито (під Місяцем) стіл
(я не можу заснути, коли благодать затихає)…
Зірка, думала, сходить, а то – лиш на стелі... вініл,
Що тоді миготить, коли світло (вночі) вимикаєш…

Не востаннє злітаєш. Не вдруге торкаєшся вій,
Наче янгол дитинства, назавжди прирісши… На плечі
Опускаєш любов, ніби спогад осліплих надій,
Якось дуже розкуто, що навіть собі суперечиш…

Великодневі тіні - в уламках нового Різдва.
Знов збираю у жмені пухких янголяток (із вати)…
Крила ріжуть долоні. Не вперше відчула (жива!),
Але так й не навчилась присутність твою відчувати…

У порожній шухляді зім’яті лежать рушники…
Перев’язано руки – зусиллям святих віфліємів…
Незгасаючі душі. Нетлінність чужа – навіки
(що не стала чиєюсь, й не стане, напевно, твоєю)…
2011 рік

у тебе німби
у мене крильця
літати ніби
пора
та сниться
що б’ємо долі
у тих польотах
і не по ролях
до неба дотик

здрастуйте прадіде і прабабусю
довго ішов я до вас
трудно було у зворотному русі
йти стрімчаками в прачас
ось я нарешті стою на порозі
тихих ясних вечорів
парубок спить чорночубий на возі
місяць до хмарки підсів
плач соловейка доноситься з гаю
тінь упирається в пліт
в стайні дорідні воли румигають
лижучи зморення піт
лине тужлива дівоча співанка
аж просльозилась зоря
дзвінко взиває імлистого ранку
жайвір до плугатаря
півень натхненно утретє і вп’яте
піє в дрімоту п’янку
має ось – ось закричати мій тато
вперше в ллянім повитку
тихо і свіжо нема агрегатів
диму їдкого із труб вихлопних
соми у річці гуляють вусаті
чиста вода навкруг них
пагорки й доли байраки з ярами
зрощують цвіт і моріг
пахне чудово - сміття ані грама
я аж від того знеміг
то ж прощавайте вертаюсь додому
надто повітря хмільне
можу надихавшись впасти у кому
хто відкачає мене

Я твій герой малих трагедій,
Хуан Міро твоїх ідей.
Мої слова не для комедій,
мої слова не для людей.

2010

Потопила сльози у джерельці,
Підзаріс тут мохом слід розлук.
Прихопила спогадів
Краєчок неба в жменьку,
За плечима крила твоїх рук
Тихо спали.
Зачаївсь на дні один разочок,
Не цілунків трунок –
згірклих мук.
У обійми впав тут камінь лунко
І притих, зачах, оглух,
оглух, оглух …

2010

В англійському банку, в підземному сховищі,
сейфів броньованих раб,
за сотнею хитрих замків, невідомий ще,
спить зачарований Скарб.

Світ нагорі, ледве зрісши висотками,
в урвища падає криз ¬–
в цей час унизу обростає відсотками
чийсь несподіваний приз.

Десь землю захланні замучили заступи,
вчені десь трощать списи,
чужих таємниць розбираючи записи,
в мотлох встромивши носи.

Банки одні було другими з’їдено,
ртуттю зливавсь капітал,
і власник новий переймав заповідане –
тьмяний чужинський метал.

З давніх гросбухів в комп’ютерні файли
дивне ім’я перейшло:
Mr. Pavlo Polubotok, Esq.
Далі – кругленьке число.

Довкола цих зливків устиг наснуватись
пліток і легенд цілий міх.
Навіть подеколи може здаватись:
скарб цей насправді є міф.

Значить, дарма сподіватись і марити:
де він, джекпотик наш, де?
Так Україна, обдерта, обманута,
справжнього гетьмана жде.

Та поки світ світом, манитиме солодко
вдачі мрійливої карб –
гетьманське золото, демонське золото,
бідної нації Скарб.

2010

Я знов приміряю північ
У сірих твоїх навпроти,
Де небо – давно за Грінвіч
Із зоренатягнутим дротом.
І чую, як дихають стіни
У грудях блаженним звуком,
А ти, підібгавши коліна,
У мене вплітаєш руки.
І молиться Прага Богу
По-нашому на балконі,
Закутавшись в ковдру, як в тогу,
Ми рідні такі сьогодні…
Як вчора, як завтра, як потім...
Бо порівно навіть сонні.
Ми - ціле одне без сотих
І жодних шенген-кордонів,
Бо серце в твоє врослося
Без дозволів і бумажок,
Словами «ти мій холосий»
«..і ти моя тільки назавжди…»
Пробач, що не маю права
Щодня тобі сни писати…
У вухо уткнувшись справа,
Затиснувши щастя в лапах…
Пробач, що приходиться бігти
З солоними часто очима
Що душу шкребуть, як кігті
і горло – дорожнім димом…
пробач... що втікаю знову
під серця коліс...бах..бах…
в валізі з твоєю любов’ю…
й цілунками на губах...

Как же меня «сломать-то?»
Парень, ты слишком крут.
Ты своим неудачным словом
Мне накинул на шею жгут.

Ты учти, я и впредь не сдамся,
Я теперь как на палке змея.
Приручить захотелось самку?
Отойди и не трожь. Не твоя.

Сутки рейсами прошли
Мимолетными,
Под дождями акварельными
Промокли мы.
Забери свое унылое,
Несмелое,
И одень мои ресницы
В белое.
Зазвени, январь, морозами
Крепкими.
Разогрей сердца нам винами
Терпкими!
Задуши, февраль, тоску
Щемящую.
Разыграй блинами души
Пропащие!
И под сомкнутыми сонными
Веками
Потекут снега ручьями-
Реками.
Часом больше станет света
И баловства.
И забрызгает зеленью нас
Листва.
Просыпайся, сегодня пришел
Твой день!
И корону пахучих цветов
Надень.
Вот тебе посох-ветвь, вот вино
И мед.
Забирайся на трон, пока время
Ждет.

Так звали Богородицю колись,
І так її понині величають.
Так звуть тебе. "Маріє !" - лине в вись,
І краше імені донині світ не знає.

Ти народилась у свята
І під різдвяні дзвони
Довершеності майбуття
Приміряла корону.

Нехай Господь спішле тобі
Краси ,здоров"я ,сили,
Достатку, злагоди в сім"ї,
Кохана будь й щаслива.

Місто веліло себе читати. 
І запускати його, як змія,
Місто вело до твоєї страти.
Хто залишається місту кратним,
Хто виробляє осінні грати, 
Хай потерпить. Бо міста - повії. 

Може, існує якась молитва,
Що переносить цей жовтий острів,
Що переносить цей жовтий колір 
Сутінків. Сутінків. Сутінків. 
Їм поволі - 
видадуть постіль. 
 
Жаль, що вони нізвідки - 
Сині перевертні тиші. 
Я б відшукала це місто...
Хочу, щоб вона зникла.

Стрелки, лицо циферблата рябя,
Отсчитывают по секундам тебя,
Отмеривают миллиметры, любя,
На новые пояса время дробя.

Так в цикле твоем радуясь и скорбя,
Я жду, пока снова начнет бить тебя.
Стрелки, лицо циферблата рябя,
Вязнут в морщинах, ритм губя.

Несе неспинна круговерть,
Жадлива, як вогонь,
Нас - закодованих на смерть
З народження свого.

Не розкриває свій секрет,
Немов картяр у грі -
Несе, пришвидчуючи лет,
До ями чи зорі.

Хто ж той гончак?
Хто травить слід?
Де праведне гальмо?
В очах доріг небесний лід
Байдужий, як більмо.

А вир закручує спіраль -
І вороття нема.
В один кінець лиш магістраль,
Примарна і німа.

Що попереду? Стікс? Діра7
Світи із потойбіч?
Усе із пам'яті стира
Моїх земних сторіч...

Збудили крони
Різдвяні дзвони:
Ісус родився!
Зі святом Вас!
Добірні страви,
Вертеп-вистави,
О, Земле, смійся -
Месії час!!!

Щиро вітаю всіх З Різвяними святами!

Сумний мій янголе,
У чім твоя провина?
За що покарано тебе
Земним життям?
Сумний мій янголе,
Чом світу половина
Тебе не відпуска
З своїх життєвих драм?

Мабуть не так тобі
У цім нестерпнім світі,
Де вперто холоди
Обвітрюють серця
Заручників життя,
Приречених прожити
Без сповіді й без мрій,
Без віри й каяття.

Сумний мій янголе,
Щоб виплакати драми,
Даровано буде
Іще одне життя -
Один маленький шанс
В борні зійтись з вітрами,
На гострі відчуття
Пошматувати час.

Тримаєш у руках
Абетку мрій схололих,
З абзацами думок,
Таких не янголиних…
Не відаєш про страх,
Не чув про мартиролог -
Ти мало не пророк
У цих земних хвилинах.

Як вирок – суєта,
Земних шляхів орхестра.
Судома тіл і душ –
Агонія життя…
Юродивий поет
Зігріє в анапесті
Й розіп’єте на двох
Останнього пиття.

Сумний мій янголе,
Щасливого польоту!
Цей світ, тобі чужий,
Замолить давній гріх.
Тобі вже не чекать
Тут благ аерофлоту.
Не забрудни об мир
Пречистих крил своїх.
08.11.2010

Фіалковий вибух - і ніч розцвіла фіолетом,
Оглушлива тиша - аж чутно тремтіння зорі.
В цю мить цвіркуни налаштовують лагідні флейти -
Мелодія зойкне і попливе угорі.

Дивися, кохана, дивуйся, як місячна стежка
Мінлива, манлива і трепетна, мовби струмок,
Єдина на двох, але досить хистка і невдержна,
Така небуденна веде від землі до зірок.

А потім вертає в обійми вагітного жита
Тяжінням любові і мудрим тяжінням землі
І радістю дива незвично і спрагло зігріта
Сріблисто проступить росою на житнім крилі.

І ми злетимо - без обмовок, вагань - одчайдушно,
Зім'явши зневіру, несправжні думки і слова.
Як місячно світиться сива і юна трава!
Як хороше в світі!
Як молодо буть небайдужим!

Сліди на снігу, не ціловані сонцем,
Залишає актор, що зіграть не зумів в твоїй долі.
Він ішов,завмиравши на кожному кроці,
Він чекав, що залишиш йому всі ті ролі.

Ти могла б. Ти ж хотіла зіграти у Щастя.
І сценарій життя ти у серці собі написала.
Репетиції... Рухи... Ніжний крок, щоб не впасти. -
А сценарій-то - інший. Ти не знала. Не знала.

Інше завтра. Інші спогади будуть.
Інше літо зустріне тебе у обійми.
Ти це знала - а просто не хотіла вірити.
І душа полетіла над прозаїчною вічність прірви.

Як же так? - Той сценарій лежить на поличці.
Ти читаєш його перед сном...
Він - не спогади, він - твоя звичка
У спектаклі, що зветься "експромт".

Ну а той, ідеальний, - "кохання"? -
Це вже фільм від не знятих акторів.
Пів-щасливе життя - це чекання,
Щоб зіграти колись твою долю.

22:59 06.01.11

А як сказати? - Слів уже немає.
В лісах непевності всі вимерли, як тур.
І лиш мовчання там і тут палає...
Історія і час. Все йде без коректур.

Та де ж їх взять? - З душі їх так не викинеш,
Лиш на папір, думками підганя...
А як підуть? - То чим вже їх там виловиш?!
Як їх там... Їх було, як вороння!

Й куди вони, приручені до волі? -
Їм всі світи вже будуть затісні.
У них усі ключі, усі паролі...
То хоч би повернулись до весни.

А поки так - ловлю твоє мовчання.
Пишу... Пишу. А потім ти читаєш.
І вже нема складнішого завдання,
Як говорити те, про що ти зараз думаєш...

22:46 05.01.11

Ще з дитинства той душевний трепіт…
Сніг скрипить, десь чути коляду,
Дзвоники на зірці над вертепом,
Смерть і Ірод в другому ряду.

Миро, ладан… Мудреці з дарами.
Вифлиємська зірка угорі…
Людству Дар від Пресвятої Мами,
І в пошані вкляклі три царі...

На Свят-вечір таїнство щорічне,
Страв дванадцять стигне при свічах…
У святковім хорі “Бог предвічний”,
Що “на церкву” ходить по хатах.

Неповторні коляди і співи
Радістю наповнюють серця –
Нам Спаситель народивсь від Діви,
Дух Господній сходить від Отця!

Хай в родині кожній, в кожній хаті,
Аж по вінця буде Доброти,
У Любові й Божій Благодаті
Жити нам, любити і рости.

То ж славімо! Радуймося з нами!
Вірою хай сповниться Земля!
Наш Спаситель нашими вустами
Переможну Пісню промовля!


7.01.2011

Летит пурга, с деревьев, с крыш
А кажется, что снегопад…
И ты навстречу к ней летишь,
Зажав в руке цветов салат.
На желтом фоне фонарей
Блестят снежинки серебром.
Подуй в ее ладонь, согрей, -
Пусть тает сердце подо льдом.
Вы так забавно торопились,
Покачиваясь на ветру.
А я, смотря вам в след, глумилась,
Мол, разбежитесь поутру.
Ваши худые две фигуры
Давно успели раствориться.
На улице метель ликует,
Но в сердце – тропики – плюс тридцать!

А я стою все и стою
В ногах нет сил, в башке – порядка
Мне надоело каждый день
Смотреть на тень твою украдкой,
Смотреть, как ты легко живешь,
Как водишь к себе разных баб,
С ними ложишься и встаешь.
Ты – плотских отношений раб.
«Доброе утро.» - и за дверь.
Сегодня ведь очередная,
Ты льстец, негодник, дикий зверь,
И «плюс одна» об этом знает.

А мне-то что? А я-то кто?
Уборщица, кухарка, грязь.
Помой полы, подай пальто,
Поплачь(как будто бы смеясь).

…Ваш след метелью замело.
Остался на платке твой запах,
(Он для меня как кислород)
Сжимает сердце в львиных лапах.
Я поучать тебя не вправе…
Но проучить вполне смогу.
Сладким сиропом на отраве
Размыты грезы на снегу.
Вот так живешь и наблюдаешь,
Как белая пурга летит…
Да только знать, что ты страдаешь
Еще больнее, чем любить.
Выверну сердце наизнанку
И все попробую забыть.
Зачем уродовать осанку,
Когда и без того болит?
Я так устала! Надоело!
Да пофиг, знаешь, наплевать.
Я в жизни мало что успела,
Чтоб о тебе сейчас рыдать.

По форме ног моих - по луже,
Смотрю на время – за полночь.
Я лишь закутаюсь шарфом потуже
И отправлюсь прочь.

17.02.2010г.

На одрі смерті прошепчу: «Простіть…
Забудьте, що в житті була колись,
У ногу з часом долею пливіть,
Не закликайте більше:помолись.»

Життя переосмислю кожну мить:
В гріхах покаюся, заплачу, помолюся…
І серце в грудях мляво защемить…
А я… на світ реально подивлюся.

Згадаю кожен гріх:любов і зраду,
Життя і смерть - у долі, мов лелеки…
Але сьогодні це – лише розрада,
Бо я – жива, і смерть моя – далеко.

2010р.

Дитина усміхнулася у сні.
Що сниться їй? – Це загадка для мене.
Так хлібороб всміхається весні
І щастю так радіє наречена.
Так жінка усміхається, коли
В собі нараз відчує рухи плоду, -
І так, немов найвищій нагороді,
Дитині усміхаємося ми...

Милуюся тобою крадькома,
Очима п'ю п'янку цілющу вроду.
Любов прийшла неждана,рокова,
Що їй до літ, до племені і роду?

Любов прийшла!
Перетіка з очей,
Світ обнімає трепетним хоралом
І серце повнить янгольським плачем...
Вона жива!
Й ніколи не вмирала.

Десь там горить зоря…
Так тихо і святково
Збувається життя
Під білим дном небес.
Промчавши сотню літ,
Твій кінь згубив підкову
І повернув назад –
Ти віриш, що знайдеш.
Не повертай туди,
Лети собі в свій простір,
Підкова – не зоря…
– А як же ти?
– Я теж
Піду своїм життям.
Там гірко і непросто,
І так нестерпно в нім
Без зір і без чудес.
– Прощаєшся?
– О ні,
Прощання смутить очі.
Я буду сном твоїм,
Великим сном, без меж.
Ну ось і все, пора, –
Біліє стежка ночі.
А ти не йдеш по ній,
А ти усе не йдеш…

finita la commedia

Сл. і муз. Сірого В. В.
Виконує автор:

Пастирі з отарами у полі
Не одну вже зустрічали ніч,
А цієї - щось на видноколі
Доторкалось їх замлілих віч.
Дивна зірка сходила над містом
І будила в душах відчуття,
Що з небес на землю дивну звістку
Бог зішле у їх сумне життя .

Йосип із Марією в стаєнку
Увійшли , що вільною була
І на світ обіцяну дитинку
Непорочна мати привела.

Пастирям з’явилися АнгЕли:
- Слава Богу! Мир вам і життя!
Хай серця у вас будуть веселі, -
Боже народилося дитя!
Тож ідіть до міста Вифлиєму
В яслах сина Божого знайдіть,
Поклоніться до землі ви Єму,
Він спасе від смерті людський рід.

Йосип із Марією в стаєнку
Увійшли , що вільною була
І на світ обіцяну дитинку
Непорочна мати привела.

(гостинці за колядку висилайте по електронці:))

Веселого вам святкування!!!!!!!

Впала Зірка синя
На краю села..
Божа Мати сина
Людям віддала.

Слізоньками вмилась-
Очі в пилюгу..
В небі ранній місяць-
Блідолиций гун,

Та вітрів оркестри..
Зір тремтливий сум..
Розпустила Нічка
Жалобну косу..

Димарі новину
Чорно загули :
Уже твого сина
Люде розп"яли..!

Вмовкло.Впала крижем
У гадюччя струн.,
І всміхнувся хижо
Блідолиций гун..

-Привіт! Забудь... Я із Москви.
-Привіт! Забудь... Я із Берліну.
Я так кохаю Україну!
А як без неї зараз ви

-Привіт! Я так тебе кохав!
Я свою згадував провину...
- А я... А я - лиш Україну!
І подих вишень, й подих трав...