ніколи не відкривай вікон
бо
у чотирьох стінах
затихає вітер
червону троянду
у вуста
цілуючи

ніколи не складай віршів
бо
у словах почуття
силу втрачають
тебе від
туги
звільняючи

не пиши собі листів
бо
померлі
не вміють
читати

Не говори "навсегда"-
отпусти свой корабль,
не говори "навсегда"-
Скрой от меня эту даль!
Не говори "навсегда"-
не обрекай на гибель,
Не говори "навсегда"-
пусть сердце будет мечты обитель!
Мы будем жить с тобой "сегодня":
Держаться за руки и дышать,
греть сердца наши любовью
и ни за что друг друга не терять!
Я буду сон твой охранять,
а потом засну каплей на твоём плече.
буду часы и минуты считать
и искать силуэт твой вдалеке!
Но всё равно я буду с тобой
Может быть даже дождём или ветром
я прогоняю все плохие мысли долой
и делаю их серым пустым пеплом!


21 октября 2009 г.

а цукру мені не сип
до моєї гіркої кави
я вип"ю її до денця
і поворожу на щастя

Кіеў. Перон. Ты.
Дождж. Вецер. Дні.
Падземка. Піва. Сьвет.
Хрэшчацік. Сонца. Абед.
Размова. Мапа. Горад.
Дождж. Вецер. Холад.
Храмы. Шаша. Вяселле.
Хмяльніцкі. “Сафія”. Дрэвы.
Лаўка. Размова. Смех.
Дождж. Парасон. Грэх.
Сонца. Цукеркі. Дарога.
Мапа. Плошча. Горад.
Базар. Майкі. Матрошкі.
Грошы. Пакупкі. Крошкі.
Дождж. Парасон. Папіросы.
ЗАГС. Лужыны. Косы.
Спуск. Ручай. Дамы.
Вада. Людзі. Ты.
Дом. Цетка. Сабакі.
Будынкі. Людзі. Гмахі.
Пераход. Макдональдс. Мост.
Ежа. Абед. Тост.
Кацер. Дняпро. Тучы.
Вада. Лес. Кручы.
Мост. Страх. Сонца.
Людзі. Сабакі. Аконцы.
Арка. Сцяжынка. Радасць.
Дождж. Серасць. Гадасць.
Горка. Дождж. Піск.
Смех. Вільгаць. Візг.
Лужыны. Холад. Храм.
Крыж. Магіла. Гам.
Скрыжаванне. Мапа. Машыны.
Схіл. Людзі. Сцяжыны.
Крама. Супынак. Піва.
Лета. Ліпень. Схілы.
Фестываль. Песні. Народ.
Тучы. Дождж. Каргод.
Крама. Піва. Гарэлка.
Грошы. Заплечнік. Талерка.
Танцы. Вечар. Агні.
Дождж. Парсон. Ты.
Спевы. Метро. Кусты.
Ноч. Шпацыр. Масты.
Дняпро. Метро. Вагон.
Каханне. Сэрца. Палон.
Раніца. Гатэль. Сон.
Думкі. Свет. Тэлефон.
Кіеў. Дняпро. Масты.
Растанне. Лесвіца. Ты.
_______________________________________________
NZ

.................

Я начинаю зависеть
от многих причин,
И нету им смысла
открыть путь мой ясный.
Я видела, как стоишь
на дороге один,
Со жгучей слезой на щеке,
ждешь ты час свой!

Ти був
Відомою площиною.
Видимою сонною артерією
на тілі всесвіту.
Ти був червоним
відблиском сірої
речовини
в черепномозковій коробці
космосу.
Ти був глиняною піддатливою
Масою, яка мала частини тіла,
в яку можна було легко влитися,
з якою легко було змішатися
до утворення однорідної маси.
І ти є.
Полісемантикою,
амбівалентністю всіх речей.
Судомою десь під серцем.
Мігренню, спричиненою передозуванням
Твоєю сірою речовиною,
Яку вкладаєш мені
В уста, замість просфірки.
Приливом нової крові
У стерплі від ломки стегна.
Мені ж насправді потрібно кілька кубиків
Тебе.
І ти є голосом
В моїй голові.
Сном, який пробуджує.
Книгою, яка пишеться
Не без моєї участі.
Теплотою обіймів.
Шовковим відтворенням доторків.
Віддзеркаленням майбутнього
Ти будеш
Пам"яттю, яка ніколи не добігне
Завершення.
Циклічністю, що перейде
В закономірність.
Та, все ж, залишишся
Вийнятком із правил,
Які придумали, щоб порушувати.
Ти будеш щоразу
Рівноцінною миттю -
Довершеною і нескінченною.
У ній будемо ми
Завжди. Однорідною масою.
Солоною на присмак.
Кров"ю на присмак.
Ми будемо
Мов пісок і вода
мінятися ролями.
Хтось буде всотувати когось
Цілком і повністю
Ми будемо вічністю,
Що немає жодних аналогів.
Листом щастя, який не можливо
Повернути адресатові.
Там нам і місце -
У наших серцях,
Заклеєних типографським клеєм,
Конвертах під грифом
"Цілком таємно"

- слухаю, шо записую, шо говорю.
себе у трьох особах.
у клоуна клони.

-шо далі.

-з'їм себе змій до тиші або мовчання.
викресли гучніше.
записаний, запрограмований,
вічний.
від усієї душі до половини
уявляти себе з усієї сили...
хто ти, "я"?

- я - Омега.

- а я - Альфа-Омега

Прийми мою любов, коханий.
Прихились до серця мого.
Воно відчинить тобі
в'язницю лона мого.
І в'язниця перестане бути в'язницею,
буде палацом,
а той, хто мав бути в'язнем,
стане царем, володарем моїм.
Коханий,
в країні очей моїх
заблукає твій погляд.
І у несподіваному озері жаги
там, у країні очей,
ти солодко утопиш
свій погляд.
Він, шукач доказів
мого кохання,
полине на саме денце озера...
Бережись, бо за поглядом
тягнеться душа.
Ось і вона, душа твоя,
тихо сплеснула, зойкнула,
і вже блискучою срібною рибкою
кинулась у прірву
озера жаги.
І душа твоя раптом
відкрила для себе,
що їй тут так хороше,
що вона ніби тисячі років
жила у цій стихії
і у цій стихії — невмируща.
Щоб не злякати
цю свою здобич,
я не зачиню ворота
у країну очей моїх,
мої повіки мужньо
витримають безкінечне кохання.
Я дивитимусь у твої очі.
Промені з вій моїх
лоскотатимуть твої зіниці,
які загубили погляд
у країні очей моїх.
Хочеш, я поділюсь
володіннями своїми,
розітну кордони жаги,
щоб не тільки рибка твоя срібна
спізнала озера мого,
а щоб цілющі води озера цього
ринули у тіло моє,
віднайшовши тіло твоє:
напоїти мене,
щоб напоїти тебе, —
таке вже це озеро жаги
велике і щедре.
Бачу силу твою,
бачу вогонь твій,
відчуваю твоє терпляче нетерпіння,
передчуваю тілом усім,
що полонини грудей моїх,
рук моїх,
ніг моїх,
не встоять перед
мільйонним військом
дотиків уст твоїх,
долонь твоїх.
Зброя твоя не смертельна,
але всім фортецям
тіла мого відомо,
що впадуть вони
у довгій боротьбі
і будуть твоїми,
володарю мій.
Це твоя солодка помста
за викрадення
срібної рибки душі.
Царю мій,
ти не поспішаєш повернути
свою срібну рибку,
бо знаєш,
що їй там так добре,
як і у свого господаря.
Ти забуваєш
про душу свою,
бо всі думки і всі бажання
спрямовані до душі моєї.
Тіло моє
ще тримає солодку оборону,
але воїни жаги твоєї
вже перетворилися
на мирних садівників.
І вся шкіра моя відчуває,
як розквітли на ній
сади квітів небачених,
а коріння садів цих
настійливо і ніжно
росте у глибини тіла мого,
щоб випити із лона мого
усі таємні соки,
щоб змусити душу мою
випурхнути у ці сади
ніжною птахою,
п'янким ароматом,
зарум'янити стиглі плоди,
яких ти прагнеш скуштувати.
Але стережись,
бо наскільки отруйні ці солодощі,
настільки солодкі ці трунки.
Ти, царю мій,
не слухаєш мого попередження,
ти куштуєш
плодів моїх,
ти просиш напитися
з уст моїх,
а таємниця лона твого
шукає розгадки
у таємниці лона мого.
І руки твої
вже не терплять
ніяких заперечень,
і губи твої
замкнули моє красномовство
і красномовство тіла мого,
щоб сказати,
що твій трунок
теж небезпечно солодкий.
Володарю мій,
я розгублена
перед твоєю силою і красою.
І по якійсь хвильці
зачаровано спостерігаю
у дзеркалі зіниць твоїх,
як пташка душі моєї
кидається у безодню вод
за срібною рибкою душі твоєї...
Але я не встигаю злякатися,
а тільки встигаю подумати,
що ти не дозволиш утопитися
пташці моїй...

Скажите вы мне,
тонко, величаво,
О чем в безмолвии
горюют города?
И отчего же люди
у причала,
Стоят с упавшим взором,
как тогда?
Тогда мы права слова
не имели,
Теперь свободны мы,
как никогда.
И для чего мы эти
песни пели?
Опять вздохнет
печально вся страна.

Карати себе вічно?
Ні я не згодна з цим!
Благати про прощення?
Я ж знаю не простить.
Замурувати двері,
І вічним сном поснуть?
Чи зачинити серце,
І морю віддать ключ?

Як тільки сонце сходить у голові - все це.
Хоч тяжко і без цього,
Та це не перепона –
Любити і хотіти,
Відчути радість й біль
Та смуток нероздільний
Який так й б є до сліз.
Я знаю це проблеми
Лиш юної душі
Та чистий вік –
Зелений
Знайомить нас з цим всім.
Та буде час й зустріним
Постійність світову,
Ми мило усміхнемось,
І крикнемо – збагнув!
Оті слова що матір казала в давнині,
Оті з переживанням,
І дрожжю у руці
Нарешті ми збагнули у зрілому житті.
Нема у нас вже страху,
І біль пропала в мить,
А є серйозність духу
І справжність почуттів.
Коли в його долоні лежить моя рука.
В моїх очах майбутнє,
І шлях в нове життя
Пізнала я це точно,
І хочу щоб збагнув,
Той кожен молодисько
Що типу знає путь.
Чи знає він що буде,
Коли в його очах
Постане та постійність
У образі дівча?

- Якби Ти була лесбіянкою, а я був би гоміком,
То ми б з Тобою цілими днями займалися сексом,
Але дітей в нас би не було…
- А чому так?
- Бо не народжуються діти у гомосексуальних пар…

(2010)

копійками
сиплеться
зубожіла пороша
у простягнуті руки
снігових баб

на той дріб'язок
хіба лиш
води талої
добрі діти
подадуть

дорога
істерично
роздає хляпаси
і
відходять
дні
як потопельники
з нескладеними
заповітами


2010

Не плач!
Не сполохай сльозами дощу.
Бо весна без дощу
Має силу вбивати!

Вірш - як замінник радості.
Коли щось не стається,
не діється,
не клеїться,
просто коли болить -
утікаю у вірші, немов до пралісу:
обніму берізку,
притулюсь до дуба,
поплачу з вербою, -
ніби й полегшало...

усі думки
злітаються до неба
пилком на бджолиному хоботку
а тоді приходить
Пасічник
і витрушує соти
і небо проливається
кому росинкою
кому дощинкою
кому градинкою

Тихо, тихо, тихо…
Мовчи, завмри, не дихай…
Тихо…Так чарівно тихо.
Чуєш? Чуєш цю тишу?...
Це диво, Це чути шепіт Бога,
Чуєш?...
Хіба не чуєш…
Душею слухай!
Він десь отут говорить у грудях…
Слухай, слухай, слухай…

Буря на морі,
Буря на морі,

Каменем з серця,
Каменем з серця,

Тихо - бурхливо.
Спокій - твій ворог.

Серце ще б'ється,
В грудях ще б'ється...

Буря на морі,
Припливи крові,

Відпливи смутку.
Совість на берег,

Викине рясно
Совість наберег.

Знову припливи
Крові до місків,

Пульс почастішав,
Очі налиті,

Ти закипаєш
Кожної миті.

Точка кипіння:
Нуль - потім знову.

Що це? Для чого ?
Все.Втратила мову.



2010

мене завжди вражала твоя віра
ти дивишся своїми спокійними очима
все бачиш та розумієш
іноді тобі смішно від людської наївності
іноді боляче від дурості все тих же людей

а ти примружуєш очі
дивишся з-під брів
мовчиш та уважно слухаєш
підносиш до обличчя тремтячу руку

хвилюєшся
так буває
це нормально

твоя віра
ось що тебе рятує від божевілля
ти не хапаєшся за неї як за соломинку
яка має порятувати тебе від гріхів
ти живеш нею
несеш її в серці бережно
як найцінніше зернятко в часи голоду і засухи

ти живеш бо ти віриш
тобі варто просто простягти руку
аби зрозуміти недосконалість цього світу
навіть якщо доторкнутися не зможеш
просто простягти руку в порожнечу
бо ти знаєш що навіть у порожнечі щось існує

ти віриш
бо ти живеш
бо ти справжній
27.01.2010

Я не знав її зовсім.
На концерт Бутусова вона прийшла одна.
Мені здалося, що вона сумна і трохи самотня.
Ця дівчина (років двадцяти двох на вигляд)
Попрохала у мене бінокль,
Щоб подивитися на музикантів на сцені.
Ввічливо подякувала…
Я подумав: одна на концерті. Дивно якось…
А В’ячеслав Бутусов співав:
«В комнате с белым потолком,
С правом на надежду…»

(2009)

Чи знаєш
який вигляд має долоня
на рентгенівському знімку?
Вона схожа на крило,
що згубило пір"я,
а з ним
здатість до лету.

Мої долоні
які вміли зігріти у холод
обгортаючи теплом,
щоку твою неголену,
опали додолу втомлено
і
спочинку просять.

Руки мої
знають біль безсилля.
Переплелися пальцями,
мов два птахи налякані,
за крила тримаючись,
щоб
до тебе не летіти.

Ой прошу ж вас —
лишіть мене в чистім полю,
хай поплачу вволю...
(Федеріко Гарсія Лорка
«Поема самоти»)

Ми люди порожні
Опудала подорожні
Голови солом’яні
До купи клонимо...(Т. Еліот)


Самотність
Пуста кімната, тіні на стінах…
Пальцями перебираєш повітря,
Намагаючись вхопити за руку мить,
Зберегти хоча б її…
Дождливі очі, простір порожній..
Так хочеться його заповнити,
Хоча б гірким дощем
Так хочеться, існувати, а не розчинятись…
Так хочеться плакати, лише б не мовчати…
Нехай правда цих сліз тече ріками..
І може так її більше стане …
Хоча навряд, от би якби плакати зміг кожен,
Була б ще надія..
Якби кожен заплакав, була б ще надія…
А так, в пустій кімнаті лише огидою тхне,
Смердить запахом синтетичних життів.
підробками, автоматичними відчуттями,
І гнилими думками.. просто тілами.
Але сни ще сняться…
Вони досі приносять свої картинки у голову.
Але на ранок їх завжди забувають.
От якби хтось згадав…
Згадав і заплакав…
Тіні, тіні на стінах квартир,
У кам’яних обіймах,
У просторі машин,
Де серце вже не переганяє кров,
А п’є електрику, по кабелях оптоволокна
Кричати у відчаї, може хтось почує…
Може хтось ще існує,
Може хтось ще живе…
Самотність
І на стінах лише тіні
І мить тікає зрадниця кудись.
А за вікнами осінь…
Але дощу нема..
Бо тут підробна навіть самота…

Уві сні бачив я безліч очей.
Деякі були спокійними,
Інші навпаки, - напружено пульсували зіницями.
Здається, там були очі всіх людей світу.
Вони дивилися зі всіх боків.
Мабуть, я бачив там і свої очі.
Але я в цьому не впевнений.
Бачив я, звичайно, і Твої очі.
Спочатку саме вони зацікавили мене.
Та я подивився трохи вище.
Його очі побачив я.
Очі Того, Хто хотів допомогти і Тобі, і мені,
І власникам усіх цих очей.
Я дивився у Його очі,
Я побачив Його обличчя.
Єдине я не міг зрозуміти:
Як ми, люди, могли розіп’ясти Того,
Чиї очі так люблять нас,
Чиї очі так співчувають нам,
Чиє серце віддане нам?..
Він дивився начебто вище мене,
І разом з тим Він дивився у мене!
Він був такий добрий,
Що я не міг витримати погляду Його чесних очей,
Його милосердних очей…
…Я прокинувся у сльозах,
І довго не міг заспокоїтися.

(2009)

чекати —
найдовше із катувань

як лезом
лоскотати
горло

чеканити
кожен
подих
нумерувати
видива
перехожих

під нігті
заганяти
секундні стрілки
щоб
аж
кров
скапувала
годинниковим
піском

убийте мене
негайністю

2010

Довга нитка дороги
Біжить за голкою бажань
І, проходячи через серце,
Зникає за обрієм спогадів.

Кожен поворот долі,
Наче серп у руці колгоспниці,
Що б’є ним робітника
По молоту.

А кожен камінь на цій дорозі
Ніби вузлик на нитці,
Що проходить крізь груди.

І кожним вузликом вона
Вдаряє
по високовольтних венах,
Оголених ребрах,
Павутинні нервів.

Нитка дороги життя
Не рветься ніколи.

Просто не всі вузлики долі
Можуть пройти крізь серце,
Не застрявши у ньому.

забути б
сни свої
слова твої
голос
очі
руки...
а що тоді?

Что творите вы с нами?
Пусть затихнет молва
И засветит над нами золотая глава.
Прекратятся пусть сплетни,
Пересуды уйдут.
Пусть затихнет рассвет мой,
Заменив лунный путь.

Пожовкле листя смутку–це дивна згадка вічного і теплого, ніжного і милого, холодного і жорстокого.
Ми з тобою–це дві різні частини чорного та білого кольору, які заповнили простір. Чому в безодні холодних та ясних, теплих та тихих ночей ми розлились як два діапазони ти десь тут, я далеко? Чорний колір твого білого світу заповнює тишу мого простору. У безлічі райдуг я заблукала у лабіринті пошуку червоної та світлої частини твого життя.
А все почалося з того, що чорне і біле злились у гармонію почуттів. Чорне прагнуло до реалізації світла, а біле до чорного. Світ вигаданий білим кольором прагнув побудувати міцний фундамент, хоч завжди залишав дивні сліпі сліди свого існування. Білий завжди приховував ясність свого світу і замальовував фарбами пустоту, яка утворювалась…
А потім була німа розмова сліз у безодню ночі і два кольори розлились по палітрі.
Зараз чи потім хтось з них зрозуміє наскільки важливо було гарно разом, а поки вони одинокі. Хоч чорний колір палає шаленим вогнем та розтопити білу кригу неможливо. Почуття світлого, теплого та дивовижного перетворилось в пил буденності та зачепило струни.
Отак і ми розлились по палітрі і кожен з нас прагне те, що хоче. Один хоче бути частиною іншого, а той ховається за маскою мовчання, і почуття світлого і чистого перетворилось в хмари темного й неясного. І колись коли білий зрозуміє наскільки важливо це–буде надто пізно. А лист в нікуди знайде сторінку і переверне аркуш буднів і біле та чорне знову будуть разом у сні.

Вереснем освячене
Дев’яте кішчине життя…
Падатиме на пружини лап,
Вкриватиметься від холоду
Хутром, як пензлями полотно,
П’ятачками лапок ступатиме
По жовтому листю
У пошуках золотого мишеняти,
Якого хтось назвав долею.
Зриватимуть зливи злість
На квадратних ринвах,
Зчинятимуть рейвах,
Хапатимуть блискітки золота,
Мов Лотову дружину
Смоктатимуть, питимуть воду,
Щоб сіль не кусала губи.
І ходитимуть колами
Глибоководні птахи,
Рятуватимуть тепло мізинців,
Спливатимуть туманами
І клаптиками снів
Уже дванадцятого життя,
Даного з дозволу Піфагора
Кішці, схожій на людину.

У Храм Кохання натовп увійшов…
Трощив стосило цінності одвічні
І чоботами нищив вітражі.

Лайно і кров, плітки й брудні прокльони
Змішалися докупи і пройшлися
Іконостасом наших почуттів.

Святі на стінах плакали сльозами,
Коли холодний маятник кадила
Торкався криком їх гарячих ран.

Свіча крізь біль підпалювала книги,
А білий ангел зламаним крилом
Ловив каміння, що летіло в небо.

Даремно Бог кричав у кожне вухо,
Що голова і ноги – це замало,
Щоб мати право увійти у Храм.

Даремно я розіп’ятий, побитий,
Випльовував гвіздки зубів під ноги –
У Храм Кохання натовп увійшов…

Опять волнение.

Опять волнение в крови,
Ожог в глазах и аритмия,
Сорваться прочь, за ней бежать,
И вспоминать, годы младые.

Сидеть за партою одной,
С красивой, рыжей, молодой,
Привык я в детстве, звали Машей,
Сейчас же, этот цвет волос.

Мне задаёт один вопрос,
Как рядом стать? – произвести знакомство.
И окунутся, вновь, и вновь,
До боли жаркого знакомства.

Николай Блоха 15 февраля 7518 год (2010) 8:54

Хочеш, я
допоможу тобі
завагітніти?..
ну... наприклад,
моїми мріями?..
ми просто обміняємося ролями...
сьогодні я увійду в тебе
і посію своє світло
у тобі...
відбудеться зачаття, мов причастя,
солодке, терпке і безгрішне...
ти відчуватимеш, як ростуть
мої мрії у тобі,
крутяться, штовхаються і
просяться на волю...
а завтра ти станеш
мамою,
і я привітаю тебе
цілунком у щоку,
бо знаю:
твоя мрія - це я. :-)
Цьом, коханий!

я стала старшою ще на один спогад
закопаю його
у лютневий сніг
що анемічно хоче
рипнути морозом
і
розтанути до наступної зими
забувши про власну
смерть

я стала старшою ще на один вірш
написане мною
малює стежку від і до
віддаляючи початок від кінця
на одне слово
на два
на строфу
наближаючи
кінець до початку

гублюся в часі
та сказано жити
не день
не два
не рік
вічність

і посміхатися
усмішкою Джоконди

Валентин
брат
мені
і
ще
задовго
до святості
дня 14-ого
він
закохуватися
умів

і
я
любив
його дівчат
як своїх
і
по-своєму

а
від їх
перелюбів
досвід
мій
сивим
наливався

ніби грааль

чи не тому
чаші
моєї
не наповнити
порожнім
дешевим
невистояним

і
не надпити
навіть
поки
не перекине
її
через ліве плече
Валентина


2010

***

Що тобі, спокуснику?
Вічності чи пустки?
Перцю чи гірчиці,
щоби не приснитись?
Чи якогось дива,
що наснить мотиви,
щоб прийти голодному
й серця попросити?

Що тобі, невігласе?
Може душу винести?
Може ще й засмачити
все що не означено?
А переспів краплений –
на крихке позариться,
міра переміриться,
все одно - воздасться.

Що тобі, похабнице?
Підписом впечатати?
Словом позмагатися,
Чи життям заправити?
Чи, бува, апокрифом
перебити статуси?
То навіщо гарбати,
те, що не призначено?

Що тобі, пораднику?
Місяця відлунювать?
Може ти, не знаючи,
Сам себе задуриш–бо?
А чого соромитись?
вже печать впечатано!
Хай тобі обломиться
чатом не зачатане!

Чому любов є голубою
голубим має бути небо
і глибінь очей коханого
а ще зачаровуюча глибінь морська
чому любов рожева буває
рожевими мають бути квіти
і щоки дітей щасливих
а ще схід сонця ранковий
Любов має бути червона
криваво-червона пурпурова
багряна вогненно-полум’яна

Моя любов шаленого кольору
як незабутній колір французького вина
вистояного у древньому родовому замку
протягом сотні років

Напевне Поль Моріа посварився з коханою
коли до такої чудової мелодії придумав таку дивну назву
така мелодія може бути гімном тільки найчервонішого кохання

Він був вищим за умовності поділу любові на голубу рожеву та всяку іншу
він умів і любити і кохати
любити світ життя музику
кохати кохану єдину
він умів жити і цінував життя
тому його любов блакитна від безкрайньої блакиті неба моря і очей коханої
моя любов не може бути такою ж блакитною
очі мого коханого іншого кольору

2007

Земля Дурисвіт

Заспів

Чи знов податися на захід,
В провінцію на краю Дурисвіту,
Куди долинають пахощі інших країн,
Запахи поважних матрон
І обскубаного лісу?
О приємна близькість кордонів,
За якими тебе не чекають!
Нам обридло бути собою,
Ми призвідці великих ілюзій,
Що опали вже позавчора
І відкрили велику пустку
Під корогвами Дурисвіту.
Чи знов податися на захід,
Звідки все починається завше?
На околицях Дурисвіту
Ми сиділи в кафе “Олеся”
І виделками “їли” горілку.


1

Це місто схоже на пана Сенеку
(Листи Сенеки краще трагедій),
А доля схожа на пана Нерона,
А “добрий” Нерон схожий тільки на себе.
Отож не сумуй в цьому місті, друже,
Бо смерть тут звична і досить гарна,
Бо тут навіть звичне здається значним,
А значне ніколи не остогидне;
Бо тут і пурпур, і холод троянди
До вподоби чесним повіям
Та іншим поважним особам,
Що живуть за рахунок державного ладу
Навіть в епоху безладдя.
О, місто слабких аксіом,
Які не сприймаються
І не сприймались ніколи.
Твої аксіоми з’єднали сто сот берегів
Чавунним литвом та камінням.
Ти зникнеш в тумані
І лишиш по собі болото
З химерами дивного міста,
Що схоже на пана Сенеку.




2

В електричці, що йде на Донецьк
Ми їхали вдвох: Я і злодій,
Що вранці хотів мене обікрасти.
Ми співали пісень про чесноти,
Про любов до усіх подорожніх,
А також про радість від спілкування.
Хай живе спілкування між нами!
В моїй валізі співали речі,
Яких не привласнив невдаха-злодій,
Співали акації та кукурудза,
Співали колеса старих вагонів.
А терен колючий співать не хотів –
Він знає ціну такій пісні.


3

Пане Володю, ви бачите пана змія?
В нього довгий зелений хвіст,
Що нагадує крик будяка.
Тож почнемо, пане Володю,
Уговтувати зеленого змія.
Вам не шкода сумну цю тварину,
В якої температура
І прописка в землі Дурисвіт?
Наливайте, добродію, чарки.
Як важливо добрати закуску!
Я, наприклад, люблю оливки,
Маслюки і тиху розмову,
І відсутність жіночої статі
У просторі до горизонту.
Пане Володю, згадайте
Наші дні, вечори осінні
За пляшкою самограю,
Що був зерном спервовіку


4

Знаю про ворогів, що вбили мого діда,
І про ворогів, що будували дорогу на Крим,
А також майстрували стільчики та столи
За шматок хліба.
Хіба скажеш про однозначність буття?
Знаю про бабусю, що бачила двох святих.
Одну рятували ведмеді в Сибіру,
Другий водив на прощу
Неспокійних поліщуків.
Одвічні дороги, як нитки,
Що приборкують простір.
Знаю народних трибунів, чиї промови,
Як безперервне зґвалтування здорового глузду.
Їх балакучість перевершує їх продажність.
Новітні Гракхи схожі на хлопчиська Клодія –
Звабника чужих жінок,
Схожі на Ціцерона –
Одну з найдорожчих повій Сенату.
О демократія – привід для сарказму.
О тиранія – привід для байки.

*
Граки – брати Тиберій і Гай, політичні діячі Риму, трибуни, діяли в інтересах плебсу.
Публій Клодій-Пульхер – римський громадянин, переодягнувшись в жіноче вбрання, перебував в будинку Гая Юлія Цезаря, коли його дружина приносила жертви Добрій Богині. Цей вчинок став причиною розлучення Цезаря.

5

Бійці за народну волю в чудових краватках
Мацають подруг – найдорожче майно республіки.
Ще б пак!
Хіба ми гірші за греків,
Що прославляли свою добу,
Купуючи ласку гетер?
Хіба Перикл помирав від злиднів,
А Нікій був пролетарій?
О де ж вони, наші Фідії
І наші Протагори?!
Ми обіцяли народу небачений розцвіт.
Ми клялися над козацькими могилами
Збудувати палац на місці селянської хати.
О бійці за народну волю в чудових краватках!
Епамінонди парламентських битв,
Леоніди вуличних маршів!
Я не знаю, що буде з Фідієм і Протагором,
Але в той рік, коли правду сплюндрують до решти,
На майдані вас перестріне Сократ,
Щоб задати якесь недоречне питання
І бути отруєним задля суспільного спокою.

Потягнуло хвоєю, недопитим молодятами шампанським,
Коктейлем із водоростей, що хитає Дніпро там, внизу
Зимно, та гріють двох закоханих обійми на Мосту кохання
Вони видряпують імена на перилах
Чіпляють замок серед кладовища інших,
Заржавілих від пролитих сліз самогубців,
Що зірвалися з мосту так легко,
Як із уст молодих зірвалось недолуге "люблю"
Голодний крук, що пролітав над ними,
Спіймав слова й наврочив їх
На риболова із берега Дніпрового,
Якому прихисток єдиний – це самотність

За імпозантними спинами-силуетами –
Сивий досвід і свавілля.
Їхні привиди із чорними руками,
Засмаглими від пролетарського пилу,
Залитими дощем незалежності
Ховають за собою все,
Осяяне блиском пронозливих зіниць.
Як вежовий годинник, постукує часом
Зболена совість під бронею міцною,
Та несила їй пробитися на волю
Крізь чорні фраки воскових фігур.

нам смакуватиме сьогодні ніч
бо місяць
світить білою тарілкою

позичу її у нього
бажаннями розмалюю
і на вечерю тобі подам
помаранчу
міцно цедрою обтягнуту

вона
квіткою відкриється
соковиту душу
перед тобою оголюючи

ти
будеш смакувати жовтуваті
краплини півдня
що до твоїх уст
пристати хочуть
мов кораблі
чуттєвої гавані
шукаючи

а я
торкнуся їх
і понесу своїм устам
помаранчеву звістку
про те
що ця ніч
смаку повна

Одним дыханием
своим
Окно сегодня
распахну,
Мои мечты, что
на стекле,
Споют мелодию
свою.

Каким ты видишь мир
в своих глазах,
Какие тени на стене
не отражают
Твою любовь в душе,
твои глаза,
Твои цвета и краски
раздражают,
Какие слезы катятся внутри,
И что ты видишь
за окном, какое солнце?
Что у тебя сегодня
на душе?
Все отражения в одно
не соберешь ты,
Ведь мир иллюзий больше не
по мне,
И грани мы
распределяем сами,
Что у тебя сегодня
на душе?
Мы мысленно соединяемся
сердцами...

2009 г.

Допоки сміливість безкарна – героїв багато.
А зарядИ бойові в магазин автомата –
Зразу побачиш: хто голосно кликав в атаку,
Риє окопчик – сховати від куль свою… спину!

13.02.2010

Сонця мої, сонця...
Заплющив ючі... Чхнув.
Брехун прийде... Замовк.
Та жодного слівця!
Бува, щоб, не почув,
отой міліціянт,
що внаслідок родивсь...
А буде з того товк?
Ми вицупили фант.
Смачна була маця.
І, начебто, не снивсь
подібний сон...
Ця мої,сонця...

12.02.2010

Арбенина родила двойню, найдено мертвым Александра Макквина,
Герои фильмов именуют любимых личным сортом героина.
Все так немыслимо неизбежно, просто ахтунг.
В каждом втором блоге дети ахают – ах, меня снова не любят,
Ах, достала школа, ах родители упыри и не дают денег на карманные расходы.
А вокруг в мире столько всего – глаза нараспашку,
Пальцы веером по клавиатуре бегают, листают сайты, кликают ссылы,
Где-то паинькой притворяются педофилы,
Где-то 12-летние играют в гей и лесби, говорят о себе в мужском и страдают прочей ересью.
А еще вокруг много суицида, это не то, чтобы модно, просто бывает – накатило.
Вчера до хрипоты спорили с человеком в черной рясе, о Боге, о мире, справедливости и заброшенных могилах.
На углу нашей улице старый дом деревянный, синей краской выкрашен, хоть вокруг район спальный, железобетонный.
В доме жила старушка, под домом росли фиалки, в зарослях сирени галдели галки,
А вчера дом…раздели? Унизили? Оскорбили?
Я не знаю пока нужного слова, только шушукаются вокруг все знакомые:
Умерла старушка, фиалки давно под снегом, галки бросили заросли сирени – улетели,
Вместо них пришли четыре мужика в спецовках, бензопилою все срезали и срубили,
Выволокли на улице жалкие остатки веток,
И оставили беззащитный старый синий дом раздетым.
Он такой одинокий, дрожащий, нелепый.
Гор-дый. И один на всей планете.
Я вчера почти в страхе прошагала мимо, он мне бросился в глаза противопехотною миной,
Он ударил меня по глазам своим видом,
Он остался в памяти моей инвалидом.
А вокруг в мире столько всего еще, держи зрачки шире.
- Хватит, душечка Армстронг, пить кофе – ешь витамины.
С четверга на пятницу я приснюсь тебе в прямом эфире.

Стремительно уходят вдаль
все те минувшие года,
Когда стремительно то вверх,
то вниз нежданно улетели,
Остался лишь осколок пыли,
который сердце сохранит,
Душа же дальше полетит.

Фиалки нежный лепесток,
и веточка сирени
сплелись в чудесный аромат
ночных, немых затмений

любимый шепот,
нежность рук,
романтика рассвета,
кричащий нежный аромат,
недолгий, как комета.

2009

Моя душа
летит сквозь темноту,
Ей не известен
тот небесный профиль,
И разбиваясь
вмиг о пустоту,
Она все вновь
летит сквозь темноту.

2008

Господь сьогодні
до нас завітав
в дім увійшов
мовчазним привітався
поглядом
за стіл попросився
втомлену голову
схилив
заплакав тихо
пригостіть
горнятком любові
яку виростили

цей затінок сонцем наповнений
нагадує тишу якою мовчиш
до мене

сушу на дощі своє волосся
що мокрими пасмами прилягає до скронь
а бачу сонце

воно стікає по мені
кольоровими клаптиками
з яких пошию картату ковдру
аби теплом вкритися
і нового дня чекати

занурю у нього руки по лікті
прийдешнього зачерпну повні пригорщі
голос свій напою
і промовлю

що

ти
сонцем
наповнений...