Як все змінилось тут. Які чужі
Протоки тіл. Чиясь дурна відсидка,
І на взуття нова сезонна скидка,
Дрібна, неначе цяточка баржі.

Минущості, котрих немає в «ґуґлі»,
Як і мене давно немає тут.
А губи все такі, такі ж припухлі:
«Рєґінка поступаєт в інстітут…»

Ще пара-трійка з них злетить історій.
Питань. Мовчань… О, я ці губи знав! –
За стінами підсобок і преторій, –
І прокуратор міг би заздрить сам…

У неї й зараз божевільний морок
В очах баских, що не зійшли на крок.
Ну трохи старша. Ну тепер під сорок.
Та кептен-муж, та тесть-професорок.

Такі невинні і невпинні зміни…
Я повертаю – звісно, знов косяк! –
На 40 лєт – звичайно ж, України,
Радянської, звичайно ж, ну а як?

Яка розтала, як усе розтане,
Як губи, що лишаються десь там,
На 40 літ… Потім – до Дніпрельстану.
Він мабуть буде довго, Дніпрельстан.

в серці синь – бо синець до синця
та просіявши тіні у вíдсів
я піду і щастя і сонця
в чернівцях десь насиплять червінців

ясени розпитають гінкі
і в полях зграї вовчої ікла
що за люди сьогодні такі
в україні запалюють вікна

на хотіння – каміння відмов
ну й нехай. врешті хтó я? гульвіса
он мій жовтень мій київ – немов
зранку килим хтось перський повісив

ох узвіз… ох небес купорос
ще б з братви хтось побачив абú но
як з тією братвою що з бронз
розпиваються бронзові вина

Вечірніх крил індиго втомлені мотиви,
Колише тінь смарагду океанська діва,
Причастям солі затаврована довіку –
В безодні перлів не віднайде чоловіка!

Піна розпуки. В скелю суджено летіти
Німотним криком, в косах сховок знайде вітер.
Рибинна кров невинна – власним венам стужа,
Означена не буде теплотіло мужем.

Заручниця води, заручена із морем,
Силяла мушлі снів на буйну нитку горя.
В осердях мушель сплакані перлини марять
Нубійською принцесою, вогнем гітари.

І вже коли пливти у ніч снаги не стане,
У шумі хвилі прокричить своє: «Осанна!»,
Забракне вдиху, видих терням груди сколе –
Навзнак у синь безумну, спів сирен прозорий.

Неспита часом ніч, невідворотна долі,
Всі води світу не розчинять в оці солі.
Купала місяць, повнилася ніжно раєм…
Ранима дуже… Діва… Та хіба він знає?

28.09 2010

Коли пережито стільки, що вже нема потреби писати,
Коли подих стає постійно сухим, як тропічні пасати,
Коли по твоїм візиті пустка лишається замість болю,
Коли кожне наше слово має вагу і влучність набою,

Чи доцільно тебе просити надалі лишатись собою?

Знаєш, якби в осені крім золотого листя можна було б щось позичати,
Я б воліла отримати здатність дощу перекреслити все,
навіть те, що не було розпочато...

Роман Скиба
поезія “* * *”
збірка “П’ЯТИЗНАК, або ЖИТТЯ І НЕЖИТЬ”,


Помічник машиніста – п’яний.
Вимкнув світло і творить вірш.
Раз за разом хтось рве стоп-крани –
В люду розуму ні на гріш.
У кюветах сніги по пояс.
З-під коліс пурпуровий дим.
Я не знаю, куди цей поїзд.
Не у ньому ж я , а під ним…




Пародія

На полиці – не на дивані,
Не розтягнешся в повний ріст.
Ми обоє уже як п’яні,
Хоч не шарпав би машиніст.
Я ж не думав, що ти, кохана,
Так в купе розійдешся – жах!
Хоч би раз хто зірвав стоп-крана.
А дороги ще добрий мах…
Не доїду… Накрий. По пояс.
Щось в очах пурпурово так…
Ну навіщо пішли на поїзд?
Боже, знову – “Ти мій мастак…”


28.09.2010

Вже рання осінь. Двірники напоготові
Збирати різно-кольори кленові.
У парках пахне листям і журбою…
І невловимо-тонко – самотою.

Це ще не дощ. Лиш тіні непомітні
У тихий сум забарвлюють повітря.
Ще сонячне тепло передостаннє
Тремтить, мов ненароджене кохання.

Це не прощання. Просто ностальгія.
За тим, у що не втілилися мрії.
За вереснем, що огортав нас снами…
Допоки ще не вбитий двірниками.

28.09.10

Я намалюю тебе світлими олівцями
На білому,як сніг,полотні
Ти був для мене повітрям,руками
Ти поселився і жив у мені.
Ти - найсвітліше,що було у мене
Ти - промінь сонця,примарний як тінь
У мене залишились сни із тобою
Колекція справжня. Хоч їх не покинь.
Я вдячна, що був, що зникав, що покинув,
Я вдячна, що з себе зліпив мене ти
У спогади наші не раз я порину.
Будь ласка, будь світлим, якщо зміг втікти.

Коли опадає листя
Чи сонце іде на спокій,
Чи вітер колише трави,
Чи просто ідуть дощі,
Ви знаєте, так написано
Не нами, а Одинокими,
Що десь у своїй заграві
Виводять штрихи Душі.

Ви знаєте це напевно,
Без сумнівів і запитань,
Без допуску навіть думки,
Що Ваше знання мине.
Чому ж часом так даремно,
Без жодних підстав, відкрито,
У Вас виникають сумніви
Стосовно мене?
2010

Окрайчик сонця ще цілує обрій.
Он – чайки самотні. Так тихо, що й сон стерегли б…
І ніжиться хвилька на моря м’якенькій ковдрі.
Десь – вишня старенька, а корінь росте … углиб.
Вже сонні кольорові пазли міста,
Кохання співає на два голоси.
Ще теплий пісок. Тіла наші близько.
Здається, от-от – і народиться крапля роси…
Кордонам ця розлука не під силу.
Я все пам’ятаю: твій погляд, усмішку на смак
Думки примостились на руки, як птахи, красиво,
Далекий ліхтар у задумі закляк.
Тут пахне зоря бурштиново, щиро…
Обійми гарячі, шалені, безмежні, що (!) аж
Удвох полетіти б над хмари на власних крилах
І слухати серцем балтійський пейзаж!
Нас – двоє. Ще вечір розкішний навколо.
І слід на піску ще не змило. А мрії вальсують у такт.
У хвиль гобелен вплетемо нашу долю.
Аби лиш з тобою… Закохано й трепетно так...

27.09.2010

Для Ю. Лазірко.

Вона тепер річка сама –прощання і прощі на дні,
І дні, наче вітер весняний ,і сміх підступа оберегом.
До берега скорше!
Бо дихають кригою ребра!
В малім кулачці - те, що людям не велено чуть.

І суть не у тім, що плітками мотали їй шию,
Як добрим намистом.
-Давай!
-Королево!
-Носи!
Та нитка порвалась. То ж сунуть цікаві носи
В сусідню країни і пащі по-закуттях шкірять.

І хай там, як хоче втихає хода таємнича…
Вона себе знає – у грудях багаття гаряче,
А втіха тобі, найгарніший із кипню, козаче
Пекельним настоєм її умивати обличчя?

Коли зачепила тебе промінням шаленним у міці,
Коли розірвала ярмо і всміхнулася милому знов.
Порожній апостол кидав вгору сонце червінцем,
І небо здригалось й по неї німотно пливло.

Любов лиш для ночі,
Бо очі людські полотном.

І не жив «на розрив»,
І «добра» не скопив.
Так – між рівними вільний.
Диким зерням наповнював
Духу снопи.
Спить в них вітер ковильний.

Позолочені трави лягають на Схід,
А корінням – до мене,
Бо під ними заснули
Мій прадід і дід
Із шаблями у жменях.

Наші гени веселі
Танцююють аркан
Попід зорями вільно.

І пітніє в руці медовухи стакан
Поминально-весільний...

22 верес. 10.

Хмуріє вись, од злих очей ховаючись.
В докОрах - незахищеність моя.
Не знаю, у люстерко літ вдивляючись, -
Чи світ змінився, чи змінилась я?

Нехай цей біль струмком із серця витече
І хоч на мить повернеться пора, -
Коли єство для дивовиж відкрите ще
І навіть смерть сприймається як гра.

Коли надії пагін
ненадломлений
Підносить вище небо голубе...
Мій світе, перекручений і втомлений,
Невже я справжнім бачила тебе?

Тоді, в дитинстві, доброму і світлому,
Коли усе - до серця й до лиця.
...Болить душі, мов птаху перелітному,
Дорога без початку і кінця.

2004

Останній сніг. Останній перший сніг.
Між нами від сьогодні тільки зими,
позначені важким відбитком ніг,
кривавим соком ягоди кизилу.
Між нами небо, випране слізьми,
колишніх мрій неміряна утома.
Між нами ще, достоту, тільки ми.
Але давно так порожньо удома.

Зів’яло листя і трава засохла
На сонці.
Не боїться лиш його
Ніколи тінь
Із полум’ям холодним.

І за що ти супишся на мене?
Я тепла твого не відбирав.
Чом дерев повержені знамена
Твій сердитий вітер розкидав.

Примх твоїх ніколи не вгадаєш,
Безлад оселився у дворах.
Буднями холодними шмагаєш,
Мокроту розводиш на шляхах.

Прибирай свої хмарки сіренькі,
Виливай вологу у поля,
А у нас поводь себе тихенько
І тебе не лаятиму я.


27.10.2007

Нашу Наталію, оса вкусила в талію,
З осиної талії зробилась справжня балія,
А потім та оса, поцілувала їй уста,
Плаче Наталочка й ридає,
Ніхто з поетів її вже більше не кохає!
Плаче Наталка навзрид,
Може операцію пластичную зробить?
Наша "Королева" впала в дикі нерви,
Всі нарешті зметикнули,
Що Наталочка утнула
Князь "Князівну" покидає, бо вкусила ту оса,
Він дружиноньку кохає,
І любов ця розквітає
Бо від ненависті до любові один крок
Затям ти добре цей урок!
Можеш спокійно спати,
Ніхто вже не піде за твої "рожеві грати",
І не буде тобі сонетів писати!
"Може ти вже не така"?!
Все ж облудна ти і зла!
Зовсім ти не адвокат,
А в мантії- ти справжній кат!

Двести лет марали бумагу кириллицей.
Выплакивали челобитные, катали кляузы.
Под пудрою букв прятали язвы и резво
Делали из словесности вязкую жижицу
Самодовольства и часто рукоприкладства,
Принимали престол, но не ведали царства.
Не знали братства, единства. А паства
Покорно паслась у кормушки буйства
Одного отдельно взятого чувства
Одного отдельно взятого трубадура,
В прочем далекого от т. н. искусства.
Сам-то он тут, так как губа не дура.
Неусыпно мурыжили наследие Достоевского,
Ибо ответа требовать в принципе не с кого,
Вернее будет сказать, все равно с кого.
В унисон рыдали над Александром,
Вежливо всхлипывали над телом Жуковского.
Перетирали абзацы резцами, которые
И без того истончились и измельчали.
Прятали жен за портьерами, шторами,
Предавались неге, иными словами печали.
Визгло облаивали чудом павшие стены,
Ходили под богом, потом под системой.
Стригли бороды, сетовали на цены.
Ратное стало частным, а частное
Стало ратным.
Саша!

Напиши это все обратно.

28.09.10, но 29.01.10.

Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз

сад розібрався, він вивчив всі сни і пахощі в музиці блудній,
стиглість росисту у переливах невгоєних пальців на лютні.
Очі заплющуй, кидатиму кроку твоєму з пелюстя доріжку,
в танці крокуй і запалюй від нього нестримно-жагучу усмішку.

Вислухай мушлеве переплітання піни жадання і лету,
вмийся криничним відлунням, щастя помічене точкою "де ти".
Перед господою, як перед Господом, чисто і тепло за входом.
Ти не дивуйся коли на порозі забракне кімнати... лиш сходи...

Сходи, як води, вилиті стінками серця, розходяться в тиші
блисків очиних при полюванні на змій – на незнані нам висі.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз?

27 Вересня 2010

Ще хапається літо
за брудно-зелений слід,
та частіше за клямку,
спішиться
не до,
а від…
Охохо!
зачекалася осінь
в старих дівках.
Може хто ще і візьме,
Та звідкись береться страх,

бо в оздоби її
прабабусині
золоті
день-у день усе глибше
вростає брунаста тінь,
обвиває вужем
непомітно
іржавий плющ
безпросвітності...
« Пробі!» -
«Жива я, лише посплю.

Розбуди мене,
доле,
коли хтось
таки прийде»,-
і повіки змикає запалені...
Хто ж?.. -
Та де!..

Око раптом окреслить
безлисте худе гілля,
і посріблені пасма,
інисті рубці від лям.

Гайворонячий прикрий
надсадно-різкий фальцет
розплете приготоване
шлюбне
сухе
чільце...

Хто б подумати міг –
та ж багачка була яка!
Не залишила доля
ні щастя,
ні мідяка...

Я королева, що жадає влади,
Я промінь сонця, що летить удаль,
Я ніч, що обгортає колонади,
Я вогнище, яке гартує сталь.
Я дика кішка, не люблю неволі,
Я вітер в лісі, що шука забав,
Я тиха річка, що співає в полі,
Я ніжна квітка у степу між трав.
Я - Клеопатра, значить, я - цариця!
Я - Бастет, Я ненависть і любов.
Мій погляд як блискуча тверда криця,
Яка здіймає і заводить кров...

2010

Ніч була дуже темна
І сповнена бажання.
Цілунки ті шалені
Здавалися коханням.

Ось ранок. Сонця промінь
Ковзнув на постіль білу
Ковзнув по шкірі ніжній
І зупинивсь на віях.

День. Ясний нескінченний…
Лиш радість і чекання.
У мріях золочених
Всі згадки про кохання.

Вже вечір. Скоро дев’ять.
Зустрітися повинні
Дві свічки, три лілеї
І зустріч за хвилину.

І знову нічка темна
До себе пригорнула…
Чекаєш ти даремно:
Про тебе вже забули…

Й поєднався в пахощах з тобою,
Надихнувся подихом твоїм.
Ти була такою молодою,
Я складав століття на столі…

Ланню ти пробіглася по долі
І зробила космос мій пустим.
І для чого я тебе струною
В серце незахищене впустив?

Випустити вже було несила.
Винести на крилах я бажав
Перемогу у боях і війнах,

А натомість – з неба я упав.
Гублячи себе в чужих обіймах,
В пестощах… Про тебе я не знав.


2010

Променя, що простір пронизав,
Леза, що обрізало вітрила…
Ти лише красу свою відкрила, –
Янгол вже до ніг твоїх упав.

Простору обвуглені краї,
Часу перепалені повіки…
Знов працюєш на вчорашні ліки
З янголом, що крила поламав.

І які тут щастя врожаї?
І які молочні будуть ріки,
Коли ніч готується до бою?

Мчать години, ніби Шугаї,
Вітер залишив свої жалі
Й поєднався в пахощах з тобою…


2010

Квітко підфарбована красою,
Янголя ранкової роси,
Хочеш, собі сонця попроси
І воно обійметься з тобою.

Квітко, не заплетена в косу,
І в букет не зірвана рукою,
Залишайся чистою такою
Поки час на білу полосу́.

Квітко, ти приречена на день.
Дихаєш крізь дзеркало в краплині
Фатуму, що жалості не знав.

Він твою красу наздожене
Лезом. Ти чекатимеш віднині
Променя, що простір пронизав.


2010

Не піти тобі до раю,
бо гріхи вже не пускають
Ти пізнала чари пекла,
Людям всім ти вже допекла.

Будь Валькіріє скромніша
Ти Валькіріє молися
І відмолюй всі гріхи,
Щоб до пекла ще не йти!

Надія Сваляви,
шляхетного роду
ми. Путь нам вказали
діди і батьки.
На благо вчимося
своє і народу:
щоб славу його
понести у віки.

Приспів:
Слався, школа-мати!
Шани час назрів.
Цей тобі лунає
гімн від школярів!

В життєвому плині
ця школа нам перша.
Як рідна домівка,
твоя і моя,
у місті Сваляві -
...Масарика, "перша".
Вітає онук
закарпатська сім'я.

Приспів.

Надія Сваляви,
шляхетного роду,
ми - учні, достойні
своїх вчителів.
На благо вчимося
своє і народу,
на честь Закарпаття:
як Бог нам велів.

Приспів.

Вересень 2010
Свалява Закарпаття

(блакитна троянда, не гріє, не пахне, не колеться,

Не справжня – торкнися –відчуєш! – ТАКИХ НЕ БУВАЄ!)
Ганна Осадко " Блакитна троянда"



Таких не буває?

А що, коли фарба лиш вигадка?

Ця дика троянда кололася, душу всю випекла!

Тонкі рученята –росточки в розтрощенім небі.

Померзлі пальчата- у люстрі – танцьована лебідь.

Ти ж –тала вода, а не кров прозаїчного кольору.

У купіль ладнали нелічені акти піїтики,

І коло за колом...

( Впивалися зашпори-вироки.)


А хочеш, кохана, я річку зрівняю із пусткою?

Світлин всеминущість -ти в них.

Океанна пелюстка:

Палац мерехтливий увесь наш – від «до» і до «сі»…

Навіщо ти босо кружляєш листочком по лезу осі,

А там всеодно одягаються маски на фейси і блузки,

Ні краплі вагання, ні крапки!

Блідий маскарад,

Де ти – Білосніжка, закинута в сотий приват.


Не треба, коханий, бо річці так шкарубко,

Їй зимньо, дурненькій: ні сонця в долонях, ні парубка,

Ні соняха- тата, і води брунатно-барвінчаті,

Там рибки живуть водяником-вієм полічені,

Мені і наснилось, що є там одна золота...

Її не торкай – поруйнується цнота хвоста,

І стане пуста златопера, без права освідчення!


Вона, як і я,

Бинти німоти на лопатках,

Язицькі мінори на стегна модерних галактик.

Перо і папір все відчує.

Нам жеробом - мавчині помисли,

Та кола спотворень закручують чортове колесо.

Цей дім –ковила, одягни його лагідні шати

В досвітнє пелюстя, що ніч причепила до поясу!


Блакитна трояндо, годино моя розхвильована,

Ти , справді , жива?

Гадали усі – намальована…

Перецвіла, достигла і стужавіла,
Врожаєм в кошик виклалась, мій Божечку!
Перестояла в оцет. І приправою
Сама себе дозовано із ложечки
У борщ життя.

По банячках, по мисочках, по слоїках,
Переропована від сліз до гіркості,
Задиристо підписана: «А я – така!»,
Гостроязико перчиком для різкості
Притрушена.

Перекладалась слів його цукатами
І, як шампань, запінилась мереживом.
А скибка сирна місяця рогато так
Пливла, на таці ночі перележана,
У ранок снів.

Вершково-зоряно купалась в поглядах,
Чорницями зіниць дозріла втішено.
І від жарівки дотиків зривало дах,
Щоб молоком ураз скипіти, змішаним
Із медом днів.

Чоколядово-трускавковим тістечком
Вляглася на плеча підносі лагідно,
Цілком приручена до крапки-рисочки,
Переливалась в щастя стигло-ягідно…
Bon Appetit!

27.09.2010

Поцілунки ніжні в груди й ротик
Іван Гентош

пародія

Для котячих справ багато треба?
Лапи, вуса і смугастий хвіст,
Місяць, дах, нявчати в небо
І з вікна стрибати мати хист.
Хтось погладить, поцілує в ротик,
Як знайде між шерсті і зубів.
Я учора ще був ніжний котик,
Найсмугастіший з усіх котів.
Хтось вітався, смикав вуса, вуха,
Заглядав на спину і живіт,
Я з вікна стрибав і недослухав,
Хто коту сказав тоді: "Привіт"...

Місто, в якому я ще не була і не знаю чи буду.
Перше заочне кохання врятує від блуду –
Вічно шукати деінде твої еманації.
Марно кричати в захриплі і зламані рації.
Знову чекати допоки скінчаться вакації.
Зціпивши зуби терпіти свою мізантропію.
Знову згрішити – дозволити трішечки опію.
Де? І у відповідь марно: Ich bin in Berlin
Що ти ще можеш віддати подібній феміні?
Хлопчики граються. Хлопчики з розумом міні.
Так повертатись не варто. А отже достоту
Містом приречено ходять двоногі істоти
З вирваним серцем. Над містом розірваним теж...
Флойди. Платівки. І небо не кольору беж.
Ввечері квітів опію ще принесеш?

Роман Скиба
поезія “* * *”
збірка “П’ЯТИЗНАК, або ЖИТТЯ І НЕЖИТЬ”,

Ти іще був ніжний, ніби котик,
Ти іще був сильний, ніби кіт.
Різко реагуючи на дотик,
Ти мовчав на цілий білий світ.
Хтось один лиш здогадався, хто ти,
Хтось один сказав тобі: “Привіт”.
От і все. А ти вже був не котик.
От і все. А ти вже був не кіт…


Пародія

Поцілунки ніжні в груди й ротик –
Мліла я від мускулистих рук.
Ти лежав чутливий, ніби котик,
Різко реагуючи на звук.
Бо секунда так багато важить…
Знає мій - не знає? Все одно!
Той, хто подзвонив, “Привіт” не скаже.
От і все. Ти вистрибнув в вікно…


27.09.2010

-ступаючи так твердо по водi,
прийди, побач, пробач!
й давай без вiровчення!
мiй човен зрадив,
як i твiй- теж прагнув глибини.
А от тепер i глибина
нас прагне в свої руки.

-нiкого не чекай,
i човна не тримай,
якшо вже глибина
йому за все дорожча.
всi береги-мiраж,
а правда- це вода:
холодна, нестiйка,
жива i неминуща!

Стали муром роки, заховали за ґрати зморшок.
Ти в полоні у літ. Не до весен. Болить зима.
І змінити усе на інакше уже не можна.
І чи варто міняти? Чи хочеш того сама?
У вогких коридорах ти легко губила сором,
у маленьких кімнатах вагомість речей і слів.
До кінця ще далеко – заледве минуло сорок.
Тільки де ж той початок, що так у фінал завів?
І за муром років, ніби бранка, або за ката
ти для себе самої. Ну хто б іще так зумів
власне серце і душу ховати у чорних ґратах
і боятися світла, і сонця, і власних слів?

Краю сумирний,
Сонячний краю,
Земле квітчаста,
Зірко розмаю.
Весно медова,
Провесінь буйна,
Будь і до мене
Тепла і чуйна.

Краєчком ока
Бачу роздоли…
Господи милий !
В них ще ніколи
Серце не мріло,
Ніби й горіло,
Але за Словом
Йшло неуміло.

Доле ! Дозволь же
Хоч крок ступити
На Землю Вічну,
Дух окропити
Таїнством Віри,
В риму священну
Вилити душу –
Суть сокровенну.

Дай мені, небо,
Тих митей зливу,
Тих звуків безмір,
Навчи мотиву,
Що дух підносить,
І пісні тої,
Якою в серці
Цвітуть левкої.

Чи до Пана? Панно польова,
Пройнята ромашками і болем,
Ти чужим ідеш, чи рідним полем –
Над тобою сонце проплива…

Пан тобі прихилить яблунь цвіт,
Самоцвітом заквітчає долю,
Поки йтимеш піснею по полю,
Поки ткати будеш килим літ.

А коли підійдеш до воріт –
Стане біло жінка із косою,
Чи пекельний воїн із ясою,
Чи перебіжить дорогу кіт…

Та іди ж! А я іще постою,
Квітко, підфарбована красою.

Руки піднімаються до Феба…
Хто цей Бог? А, може, чоловік?
Ось уже минає цілий вік
А у нього є ще зайві ребра.

Зробить жінку кожному. Для всіх
Вистачить фантазії і глини,
Полуниці, полину, малини…
Жінка – це і ангел наш, і гріх…

Спонукає вийти за межу
Але там поставить інші межі
Для гостріших вражень-хвилювань.

Нею, як собою, дорожу
І веду її туди, де вежі…
Чи до Пана? Панно польова…


2010

:
Буде буря. Буря – не бурлеск.
Лоскотом лопатками, що ніби
Відчувають холод. Темний сплеск

В за́воді, у просторі, в чеканні,
В часі, що за горло вже бере.
Будить сонце жайворонок ранній,
І від мене сон везе експрес…

Темне накопичення тривоги,
Мов з-за рогу чорний переляк.
Ніби лезо голосу між ребра.

Ватою наповнюються ноги,
Мозок у хребті моїм закляк,
Руки піднімаються до Феба…


2010

Протиставляючися холоду
Зими, а смерті – й поготів,
Аби гойднулися, як море, голови,
І душі – парою з ротів.

Завихрюють майданні видихи
Крукíв, мов розсипи чаїн…
Мостам і націям судились вибухи.
Чиїм?

Горбаті ріки вгору-вниз
Течуть. Стоп-кадр для порядку:
Булижник. Жовте листя. Зблиск
Старої, при бордюрі, ґратки.

Забиті «успіхів» гроби
І влади непродихні входи.
Відкриті протяги доби
У вільглі вуличні свободи.

Порозчиняючись у ній,
Текти вітрами по камінню.
В кафешній слякоті пивній
Звучать якомусь поколінню.

Котрих віддавна хтось вітав,
А відсвіт, відсвіт – на плечí мені…
Ще й клен, різьблéний, мов вівтар
Горить у двері непричинені.

Знову мчать фіолети фраз
Позолоченими хортами.
Скрізь Ісус. Вусібіч – Тарас.
Де вриваються, там – кордони.

За вуглами німих епох
Вересневіють кленні ноти.
Їм по контуру світлом – Бог,
Як і в тебе – свічі навпроти.

Все так тонко – і злет, і гріх,
І структура промінь розкосих.
І брати, що зійшли, мов сніг
Під ногами у гуру босих.

За шибкою дощу подвійна шибка.
За шибкою шумить, неначе водоспади.
Ще треба йти на двір,
Тримати парасольку,
Стрибати між калюж
І далі на авто по вулиці плисти,
Немовби у човні.
Ще треба перетравлювати день,
Похмурий день, на нице поле схожий.
Ще треба розмовляти, посміхатись,
Шукати компромісів і брехати
Знічев’я чи за звичкою.
А може у ліжку залишитися і спати,
І бачить небо чисте і яскраве,
Чудове небо з білими хмарками?
А може, може перевтілитися в рибку,
Якогось окуня, чи судака, чи щуку
І розчинитися у безміру води?
За шибкою води подвійна шибка.

В казанку булькоче страва,
котикові - повна миска,
одяг злагоджено вправно,
хату прибрано до блиску.

Працьовита попелюшка
потопає в ностальгії,
бач, отримане киптюжить
чорним димом і не гріє.

Десь таки прорахувалась
добра фея в добрих чарах,
бо одразу після балу
почалася буднів кара -

щось уже занадто спритно
із годинниковим боєм
той, що був казковим принцом,
знову став самим собою.

Вело-прогулянка після безсонної ночі,
Осінь ще мружиться, сонце - зі мною хоче...
Запах кондитерських, газу і маслозаводів,
Шум перехресть і раптовість твоїх поворотів;
Арки дерев і так рясно, як завжди - терен;
Яблучний килим і глянь, винограду - сила;
Цей двоколісний не скоро додому поверне,
І за спиною,здається, уже не рюкзак, а крила...

Навпроти в дзеркалі - не я.
Та жінка - сильна духом й владна.
А я - за вітром течія,
І передбачувана завжди.

Звичайний ранок: кава-чай.
Цілунок. Не гіркий - байдужий.
Завуальована печаль -
Всі так живуть. Я в тім же дусі.

А в жінки в дзеркалі - вуста
Мої, і очі, і прикраси.
Я - іграшка чиясь пуста,
Що опинилась поза часом.

...Пішов із мого ти життя.
Зі свого чом не відпускаєш?
Навпроти в дзеркалі не я -
Ту жінку ти іще кохаєш.

2007

Над ранок знову свіжо стало в парку,
Дерева налягають на чоло.
Чогось учора наливали в чарку
І щось під пупцем холодно було.

Якесь дівча сумне і надто голе
До мене лізло під новий костюм,
Внизу тепер усе свербить і коле,
Мабуть мене не порятує ЦУМ.

А смак який вечірньої пожежі!
Язик затерп і горло деренчить,
На лавці перейшли тоді всі межі -
І м'яч на носі... Зупинися мить!

Я клоуном не був іще ні разу,
Дельфіни навкруги.. Що за діла?
Мене пізнають знову всі одразу -
Я небезпечний виходець з села.

Комусь дівки лягають під колеса,
А я ведусь на свіжий фарби знак.
Нащо мені сидіння "Мерседеса",
Коли є вірш зі збірки "П'ятизнак" :)

Де ти, моя Доле згубилася?
Куди твій прокладений шлях?
Лишила мене, щоб я билася
Без тебе, мов зв*язаний птах.

Кому твої очі засяяли
І дарять усмішки вуста?
Без тебе я стала звичайною
Без віри й надії в життя.

До кого приходиш незванною
У снах та у мріях ясних?
Мене, наче квітку ізламану,
Лишила в житті без весни.

Мені ти давно вже судилася
В якихсь недосяжних світах.
А ти, моя Доле, згубилася -
Без тебе долаю свій шлях.
2004

Роман Скиба
поезія “* * *”
збірка “П’ЯТИЗНАК, або ЖИТТЯ І НЕЖИТЬ”,


Це снилося Булгакову і Кафці,
Це сниться у лункій несуєті
Усім, хто спить на задубілій лавці,
Фарбованій вночі під заметіль.
Коли сумне дівчисько на дельфіні
Гранітно гладить підфонтанну гладь,
Коли у помаранчевім камінні
Біляві жаби, кумкаючи, сплять,
З-поза дерев виходять танцівниці
При жовтих образах віконних рам
І, юні, безодежні й білолиці,
Лягають під колеса шоферам.



Пародія

Під ранок щось задуже свіжо в парку,
І від фонтану тягне по плечах.
Дельфіна бачу. М’яч на носі. Арку.
Все геніальне – у простих речах…
То що, туман? В очах незвично-біло.
Помацав лавку. Дерево, граніт?
Бо щось аж надто тіло задубіло,
А нижче пупця – як суцільний лід.
Чому дерева схилені так низько,
Неначе образú віконних рам?
І де поділось несумне дівчисько,
Бо ж добре знаю – ночував не сам…
О, смак п’янкий вечірньої пожежі!
А груди, стегна, постріли з-під брів!
Куди вона поперлась без одежі?
Напевне, до знайомих шоферів…
І смуги звідки в мене на костюмі?
(Впізнають зразу – виходець з села)
Діждусь, відкриють – нόвий вíзьму в ЦУМі.
…Та лавка пофарбована була!


26.09.2010

Течёт широкая река,
Над нею лес дремучий,
Под лёгким вздохом ветерка
Трава свисает с кручи.

Но кроны вспыхнули, и вот,
То пламя отражая,
Во весь простор широких вод
Зарделась гладь речная.

Пылает лес. И дым бело
Гривастится на сини.
Но ветра лёгкое крыло
Огонь потушит ныне.

Сдвигая пену облаков
От солнечной глазури,
Художник-ветер вновь готов
Сменить сюжет в лазури.

Течёт широкая река,
Над нею лес дремучий.
А кто-то видит облака
Да сизо-белы тучи.

Усе логічно - «jasamotnja.com». Софія Кримовська

(апологія)

Самотня жінка, начебто, права -
Чекає мужа, що терпів образу.
Не майорить під спекою трава,
Не воскресає сонце раз од разу
І подругу нещастя і думок
Вона шукає у сім'ї розбитій,
На дзеркало навісивши замок,
Не помічає бабиного літа.
Самотній друг, такий же, як вона,
Пряде терпіння у тугу колиску,
Щоб за вікном її цвіла весна
І дощ драйвовий начищав до блиску
На хмарах напис, витертий з образи:
ти не "samotnja" - ми навіки разом.

Чогось мені тоскно і чорно –
Аж муляє сонячний день…
І дощ, котрий вщух ще учора,
Понуро за мною бреде,

Визбирує знехотя сльози
(Все – здобич, нехай і мала),
Й бурчить: «А якби мала розум,
Під ручку б із сонцем ішла..» ;))