Янголи. Кохання. Ностальгія.
І солодкий хміль від почуттів.
День вчорашніх пристрастей зотлів
Не до тла, він досі душу гріє.

Ностальгія – пух пташиних крил,
Що вітри роздмухають в безмежжя.
Не приймем в любові ми обмежень,
У її загорнемось покрив.

Ностальгія, солодко і гірко
Водночас, що більше - не збагну.
Та в душі не бракне нам вогню,
Вже на обрії нам сяє щастя зірка.

Хоч душа згубилась поміж рим,
Між світів, землею й небесами.
П"ю тебе я спраглими вустами -
Може, так задумали згори?

Світ ловив, немов Сковороду,
Не зловив - здіймають крила мрії.
Янголи. Кохання. Ностальгія...
З-під небес я більше не впаду!
5.09.2010р.

Я сьогодні робила біо-хемо-аналіз любові,
розкладала її на ванадій, і бром, і миш’як.
У пробірку безсоння, цілунки і сни кольорові.
Та любов не зника, не розщеплюється, ну ніяк.

І пощо тії рівні, допаміну і прогестерону,
що мені творчий спад, чи падіння і злет лібідо,
що мені ті пігулки, любовозамінні гормони,
що мені ваші "Потім", у мене ще й досі все "До".

Не хапайте ви голову в дроти, а серце у лапи,
з вас ніхто мені душу на таємний замок не запре.
Вам не вийде позбавить мене почуття, ескулапи,
це у вас, може, "Post", а у мене повік буде "Pre".

Галина Фітель
поезія “Гормональне”



Пародія

Як без хімії жили раніше – поняття не маю,
А любили нівроку, лібідо теж було “ого-го!”
Не знайду собі місця – рік невтомно любов розщепляю,
Розщеплю незабаром усім ескулапам назло.

Той аналіз дістав – компоненти, пробірки, проценти…
Ну хоча б пополам - знов виходить якась каламуть.
Менделєєв слабак – не відкрив іще всіх елементів,
Прозріваю під рано – у лапах гормонів вся суть!

Як знайти той гормон, то кохатися можна до скону,
Тож шукати є сенс, і у дротах моя голова.
Душу в сейф, на замок, код у формулі тестостерону!
Щось аналіз дає, що для серця потрібні слова…

Я знайду той гормон, і тоді – начувайтеся, люди!
Забурлить, завирує любовно-гарячий Гольфстрім!
Вже повік буде “До”, ну а “Потім” – ніколи не буде...
Спершу спробуя я, а опісля розкáжу усім!

День погас у згасанні літа.
Сонце спати пішло додому.
Я так хочу тебе любити,
Та нікому про це, нікому…

Я так хочу сміятись тихо
у солодких обіймах ночі,
коли мрії шалений вихор
нас з тобою украсти хоче.

Нічка сни просіва крізь сито -
вони бавляться з нами в лови.
Я так хочу тебе любити,
Та нікому про це ні слова...

Як живеш, мій знайомий далекий?
Як живеш, незнайомцю мій?
Чи надійно тобі, чи легко
Поклонятись юдолі земній?

Як ведеться тобі? Як ідеться?
Хай недоля твій шлях обмине.
Я кохала тебе, здається.
Ти, здається, любив не мене.

Під чиї молитви засинаєш?
Що тобі провидінням дано?
Я нічого про тебе не знаю...
Я знаю тебе давно...

2005

Нарешті я відкашляла тебе.
Такі сухоти – Господи помилуй!
І де боротись узялися сили
піднятися із попелу і пилу?
Піднятися і жити... А тепер?..
Болять слова луною, бо порожньо
в душі моїй...
А так прожити можна?

Сотнями людей набивши черево,
Променем-мечем шматує темряву, -
Мчить на Захід фірмовий експрес.
До безсоння нудного приречений,
Я у Київ їду із Донеччини,
Маючи в столиці інтерес.

Віком заґартовані романтики
Демонструють вправно акробатику,
"На гора" піднявши свій живіт.
Верхня полка в кожного лежачого
Із контексту вирвана дитячого,
Тільки ноги звішено в прохід.

У приємну подорож тирлований,
Виставив плече розтатуйоване
Звільнений з когорти моряків.
Тепла ніч, та вранці ми побачили,
Як тремтячим скручений калачиком,
Під двома він ковдрами сопів.

За перегородкою фанерною
Алкаші моїми грали нервами
І ніяк упитись не могли.
Там на брудершафт з новоприбулими
Цілу ніч гірку сусіди цмулили:
Щоб ви вік тверезими були!

От і Київ. Дружні привітаннячка!
У твої обійми поспішаю я,
До твоїх прив'язаний осель.
Що ти небо так на мене вирячив?
Не чекав? А я зненацька вискочив,
Як отой Пилип із конопель.

1.03.2010

Ти не будеш моя. Відпускаю як птаху на волю.
Вже долоні спітніли і пальці обм’якли – Лети!
Поквартально зболить. Метушнею покриє густою.
Ніби димом пожарищ, згорають останні мости.
Відпускаю із рук у дими і у спеку від згарищ.
Монотонно шепочуть прощальну молитву вуста.
Не була ти моя, а тепер взагалі відлітаєш.
Дихай волею вповні.
А у горлі здавила нестерпна така гіркота.
03.09.10.

Мені приснився сон, в якому
Побачив чорне поле самоти.
І біла квітка, що росла на ньому,
Чекала з неба теплої води.
Багато сірих хмар закрило небо.
Затих холодний вітер пустоти.
Я б випав теплим дощиком на тебе,
Якби я знав, що цього хочеш ти.
2007

У трамваї я тебе побачив...
Ніби з дерева Життя упав Листочок.
І, як падав, в сонця щось позичив
Й неба прихопив собі кусочок.

Ти була отим Листочком з раю,
Ти полонила мою душу й серце.
І я дивився, ніби тебе знаю,
Хоч ангела тоді побачив вперше.

Твій погляд впав на мене мимоволі.
Я захотів відразу підійти,
Та побоявся дати виклик долі...

"Коли б я зміг ще раз тебе знайти !" -
Подумалось мені, як ти
З зупинки на вокзал ішла поволі.

2007

Коли безкрає небо - сіра пляма,
Птахи, тікаючи, збираються у зграї.
А день стає неначе темна яма -
Таке буває часто в нашім краї.

І знову дощ, і знову вітер виє,
Ламаючи з дерев сухі гілки.
А річка ще сильніше берег миє,
Будують собі русло і струмки.

Вода - життя. Вона і смерть, стихія,
Що добра і жорстока водночас.
Погасла в ній і згасне чиясь мрія.
Хоч каїмось - це не врятує нас.

Усе, що з неба, на людей впливає:
Спимо чи з'їли порцію борщу;
Але завжди над нами владу має
Це сонечко і крапельки дощу.

Сонце й дощ - любов й розчарування,
Щастя і нещастя, Інь та Янь.
Це пристрасть й нерозділене кохання,
Надія і полин розчарувань.

Вони єдині, хоч і протилежні.
Спільнота їх з землі життя створила.
І функції виконують належні:
Сонце - енергія, а вода - це сила.

Буде світло й буде темна яма,
Як білий день міняє чорну ніч.
Це істина, бо так сказала мама -
Природа добре знає, в чому річ.

Чи поважаємо ми мамині закони ?
Чи поміняли би ми літо на морози ?
Ламають людські мрії заборони,
І наша радість обертається на сльози.

Сміємося - це додає нам сили.
Пізнаймо же цілющу міць плачу,
Щоб сльози наші душу не гнітили,
А були тільки краплями дощу.

Світ має кисле і засолене віконце,
Де скло - із кофеїну та глюкози.
Тому не завжди в серці буде сонце;
Тому не вічно в ньому йтимуть грози.

2006

Ти настояна на слові,
Ніби ніч оця на травах,
Ніби слава на опалих
Лаврах древніх перемог.
Ти задивлена у далеч,
Як на шию гостра шабля.
Ти до болю загадкова
І до крику не моя.
Бережеш для мене вірність
Не зі мною. Неземною
Платонічно-протинічно
Наша бачиться любов.
Ти така, яку бажаю,
Уявляю… Приміряю
Простирадла білу пристрасть
До гарячих наших тіл.
Ти така, як день прозора,
Наша нива неозора,
Наше поле з двох стежинок
Перекреслене життям.
Ти настояна на волі,
Вітер вибриками долі
Пестить спрагле тіло літа
Розпинаючи моє.
Ти йому відкрила груди,
А мені відкрила душу,
Я за тебе сонце зрушу,
Я за тебе п'ю до дна.
Ти така одна на світі,
Ти окрилена при світлі,
Ти без світла, як без мене
В землю втиснута, мов гріх.
Я такий як ти. Без тебе
Я без крил впаду із неба,
Бо розіп’ятий на слові,
Що злітає з уст твоїх.


2010

Не кожному судилося поетом бути,
Не кожен може в вічності творить.
Ця риса вроджена, а не набута -
Не кожен відчуття всі може відтворИть.

Життя поета - вічний цикл творіння,
Який лиш смерть у змозі зупинИть.
Цей шлях доводить до прозріння,
Яке тихетько треба пережИть.

Поет - не той, хто може в риму
Рядки змістовно загнуздать.
Поет - це вічний дух незримий,
Що словом накликає благодать.
04.08.2010 року Львів

В клепсидрі дня стікає врешті сонце,
в любистку місто викупає дощ,
по розпростертих долі спинах площ
ітиму в ніч. І тишу в кожнім кроці
нестимуть в завтра равлики підошв.

Вже тісно снам у кошику вербовім -
калачиком звернулись біля ніг,
в туман пірнувши, наче в перший сніг, -
як у дитинстві, теплокольорові, -
посходять житом у слідах моїх.

Великий дощ прийде надвечір...
Пожадливе прозоре світло
гойдає краплі-передтечі.
Великий дощ прийде надвечір...
І попливуть міста у дельту,
в обійми неспокійних течій,
щоб межі днів навіки стерти,
щоб не боятись більше смерті.
Великий дощ прийде надвечір...

Намалюй мені дощ, подаруй мені зливу,
Намалюй мені ніч, де були ми щасливі.
Намалюй мені грім, запали блискавицю,
Світлий спалах грози поклади на десницю.

Зупини дивну мить, принеси як дарунок,
Той омитий дощем спраглих уст поцілунок,
Як солодкий нектар, що п’янить до безтями,
Намалюй божий дар, збережи дивну пам'ять.

Закарбуй назавжди чистий дотик любові ,
На вівтар поклади щастя в кожному слові.
Піднеси до небес незрівнянне кохання -
То є чудо з чудес наша зустріч остання.

Осень семьсот восьмого выдалась жаркой, словно ладонь хамама.
Валид на шебеке вальяжно плывет по Инду. (И выглядит он там,
Как бронзовый полумесяц на золоченом шпиле фракийского храма)
Откуда-то с северо-запада подуло слегка одичавшим Понтом.
Мон-Сен-Мишель еще пуст, доходяга Обер сегодня не вяжет лыка:
а) вино оказалось не в меру крепким; б) магнитные бури.
Обер все понял, получив по балде от святого духа (святого лика).
Еще целых пять столетий до скоропостижного изобретения пули.
Святой Престол, скрепя суставами и кряхтя, занимает Сизинний.
(В этом смысле, скорее всего, повезет именно Константину)
В целом - мир, не нюхавший табаку, не видевший магазина.
Арабский пастух жует соломину и гонит лениво скотину,
На Хонсю зазвенели довольно медью, очередь целлюлозы.
Юстиниан узнает, что на самом-то деле такое - скорость.
Харадж, джизия, финики, эллинизм византийской прозы.
Рот Дамаскина, а - если быть точным - его зёв и полость.
Осень семьсот восьмого выдалась жаркой, особенно на Иберии.
Римляне малость по-истрепались со времени смены причала.

От того-то нам паруса и кажутся такими ослепительно белыми,
Что нас далеко унесло от начала.

Сентябрь 2010

Чом зустрілись надто пізно?
Поміж нами - світ лежить,
Ми - вітри, що дмуть нарізно,
Хоч на зорях ворожи.

Ми розділені з тобою
Водоспадом чужих доль...
Розірвати шлюб з журбою
Мені, Господи, дозволь!

У душі дощить невпинно
І гірчить, як з полину.
Не збагну - чия провина,
Що до Тебе не сягну?

Хай ріка розлуки плине,
Біль у ній замість води.
До своєї Половини
Я знайду той шлях один!

Якщо треба - проти течій,
Проти злих вітрів життя
Я піду до самозречень
Без вагань і каяття.

Десь за обрієм зоріє
Мого щастя острівець.
Знов ожили мої мрії,
Мчусь до Тебе навпростець...
04.09.2010р.

Я сьогодні робила біо-хемо-аналіз любові,
розкладала її на ванадій, і бром, і миш’як.
У пробірку безсоння, цілунки і сни кольорові.
Та любов не зника, не розщеплюється, ну ніяк.

І пощо тії рівні, допаміну і прогестерону,
що мені творчий спад, чи падіння і злет лібідо,
що мені ті пігулки, любовозамінні гормони,
що мені ваші "Потім", у мене ще й досі все "До".

Не хапайте ви голову в дроти, а серце у лапи,
з вас ніхто мені душу на таємний замок не запре.
Вам не вийде позбавить мене почуття, ескулапи,
це у вас, може, "Post", а у мене повік буде "Pre".

04/09/2010

…і холодом невипитих дощів
у петлях днів
пливуть на схід хмарини
відлунням гроз – громів течуть вірші
за клекотанням журавлиним
за трунком часу
випите вино
дерев розп’яття штрикає у душу
і тінь моя пройшла - старе кіно! -
і я її шукати знову мушу…

павуки після сексу готуються вмерти -
не ми!
нам би ще! "намби" щезнуть в крутій круговерті
зими!

а терміти не терплять солодкого плоду
карамболів – не віриш? - розріж!
ти не пробував зірку на смак ні на йоту -
мовчиш?

свіжовижИтим соком між жорнами часу
ржавій
золотим павуком світ вдивляється ласо
як Вій

Боже, як хочеться їсти!
Боже, ще ж діти малі!
Місять артилеристи
Снарядами тісто землі.
Й за валом отим без зупинки
Підійнявшись на клич
Ми впадемо, як родзинки,
В вогню великодній кулич!

За валом отим – навала –
Ласі до «млєка» коти.
Чи ж так ви собі уявляли
Світлий свій шлях до мети?
Чи ж так ви хотіли жити?
І чи померти отак?
Чи буде вам там світити
Сварги спотворений знак?

Ви ж, ганси, як ми – хрещені,
Пастор ім'ям вас нарік,
Ми вдарим, мов яйця свячені,
У ваш незахищений бік.
Вся рота поляже у руту
Криком скалічивши рот,
Най свічку поставить вам мутер,
Най вас прощає ваш Год.

У танках – згорілих бляшанках,
В чорних мундирах СС
Вже вам не їсти крашанки,
Вже вам не слухати мес.
Під вогонь ураганний
Вам не зійти на Урал.
В Кельнськім соборі органний
Не зазвучить вам хорал.

І коли в полі чистім
Зійдемось ми на ножах
Прошу вважать комуністом,
Чи взагалі не зважать.
Бо подолали наругу,
Бо вже скільки літ по війні
Ставлять заздравну за друга,
А другу – то вже мені.

Уже не найти мне твоих следов,
Как когда-то бродивших по земле богов.
Уже в моем сердце не найти любви,
Чувства исполнили свой долг и ушли.
как ушли наши боги,в свой час,
Их просто забыли,а мы забыли нас.
Забытие нас так же как и их погубило,
Темным пледом забвенья укрыло,
как слепые котята бродим мы по земле,
В этой темно-черной мгле...
До чего же глупо и обидно и смешно,
Все что было когда-то прекрасным-ушло.
Больше нет ни злости,ни радости,ни печали
Все ушло,а мы как лютые звери одичали.
Мне в душу,внутрь меня загляни
Там ничего не осталось,кроме пустоты,
Не отводи свой взгляд,внимательно смотри,
Смотри мой теран,смотри,что сделал мне ТЫ!
Я отчаянно наших богов призываю,
Чтоб меня услышали,простили и отсюда забрали..
Я очень устала,я домой хочу...
Заберите меня,я вас заклинаю,я вас молю...

День такий: ні холодно, ні жарко,
День байдужий, мов ні те, ні се.
Заглядає вітер в неба шпарку
Й непахучий дим по нім несе.

Лиш в зеленій лісовій безодні
Чуть різкі воронячі слова:
- У свічаді вересня холоднім
Ще купається якийсь дивак.

Потьмяніло в лісовій алеї,
Скоро сутінь у гілки вросте...
Тільки перстень золотий лілеї
На лататті озера цвіте.

4.09.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Тарасові присвячується (З Д.Н)

Вітаю, друже, з рідним святом,
Бажаю гарних літ життя
І друзів вірних ще багато,
Кохання щирого щодня!

Бажаю вічно не хворіти,
Прославити себе на много літ,
Побільше вірити, радіти і творити,
Здійснити в небо не один політ!!!
04.09.2010 року Львів

Минає час незнаного прозріння
І кличе силу цей незнаний світ.
Прийшов збирати час уже каміння
Та починати формувати заповіт.

А світ нам тихо дихає у спину
Десь закликає нас продовжити похід
І не спинятися... Шукати без упину
Нові шляхи, новий пізнати плід...
01.09.2010 року Львів

Буття несе в постійному польоті
Всі наші дії в дике майбуття,
А ми не знаєм й рідного болота,
Щоб далі планувати щось в нове життя.

І світ надалі крутиться в екстазі,
Шукає жертв для млину почуттів,
Літає в пошуках нових фантазій,
Щоб в нас убити низку відчуттів...
04.09.2010 року Львів

Приснився сон жахливий.
Я наче у пітьмі…
Сиджу у темній ямі
Глибоко, аж на дні.
Cкрізь монстри престрашенні,
(а я, мов у «нірвані»)
Про справи «збезбашенні»
Кричать з телеекранів:
Зарізали, убили,
Замучили, згноїли..
На противагу їм:
Не все так безнадійно,
Як ви це уявили –
Розповідають всім…
Невже ж то до вподоби
«фейєрія» така?
А смерть й собі за рогом
танцює гопака…
Прокинулася з жахом.
Спітніло все чоло…
І дуже закортіло,
Щоб це лиш в сні було…

: поведи мене по воді
поза овидом – позу «о» зміни
у солодке тепло видінь
в ніч у сповіді - в день у спомини

: не лови мене у словах
я не в комі ще - я між комами
поміж римами я бував
як у сповіді - як у споминах

: в супокій мене затягни
пазли створені – не повторені
доторкнутись до глибини б
в ніч у сповіді - вдень у спомині

полощіть, дощі, ще полощіть!
вутлий човен, що пливе у безвість,
вишні крик червлений в синім небі,
де давно вже не гудуть хрущі.

полощіть, дощі, ще полощіть!
виперіть останню мови свитку,
випоріть, мов батогом, досвітком
битий шлях мамони, що блищить.

полощіть, дощі, ще полощіть!
мідну зелень ідолів і долі,
стріхи, бані, що хрестами голі,
і сльозами писані вірші.

Скачать.
http://depositfiles.com/files/to3tq42bk
Рік: 2005

На плесі горбочок з’явився і зник…
Здається, це очі - тіКАЙ, МАНдрівник!
(1)
Всі персонажі сховані, як кайман - у інших словах. В дужках - скільки слів сховано. Хто відшукає?

Туман густий, і мокро всюди…
Сьогодні змій ловить не будем!
- Я можу равликів збирати!
- А я наїмся винограду!
- Зловлю я рибок чи комах!
- Я – спритний звір!
- Я – гарний птах!
(2)

Верхівки гір – у шапках снігу,
А над водою – тепло й тихо,
На узбережжі океану
Живе красуня …
(1)

Зросло на полі просо,
Та нас туди не просять.
І ця лоза, й ці дині –
Належать лиш людині.
Зайти гуртом на поле
Ніхто нам не дозволить,
І фрукти, повні соку,
Дарма впадають в око.
А може, спить хазяїн
Принадного врожаю,
Звабливого садка?
Ба, ні! Він тут! Тікай!
(5)

Вдале вийшло в когось полювання…
Та чимало спритних є в савані,
Хто, нюхнувши вітер, серед гри
Фиркне враз: «І я б шматочок згриз!»
Першими птахи згори помітять:
«Гей, спускайся! Зараз будем ситі!»
А внизу вже поспішають другі:
Є, напевно, скрізь чутливі вуха.
Вже і треті сунуть по землі:
Майже непомітні, бо малі.
Очі лиш зажмур – а хижаки
З’їли найдрібнісінькі шматки…
(4)

Теплим бережком крадеться тиша,
Каламутна хвилька глину лиже.
Хто камінчик скинув у канал?
То на полювання йде…
(1)


Леви, олені, зайці, кабан, гієна, слон, мангуст, мавпа, шакал, кайман, ігуана, грифи, журавлик, мурахи
06.02.2010

Хай буде так – не ввечері, не уночі, не опівдні,
а тільки тоді ,коли мов маяк на півдні розкриються півні
і стануть, як колір твойого волосся ( і майже на колір всього , що вдалося),
тоді лише ти зрозумієш , що йшлося про літо і зиму , і весну, і осінь ,
але задля кольору твого волосся .

То ж хай буде так– коли я крізь простір , ефір і ще щось страшне
жбурляю під ноги тобі свій мобільний,
де скрізь повно не….та повніше за все в нім вологи
( вона там стабільно),
тоді поверни свою голову , очі заплющ ( всю увагу на вуха),
тоді мене слухай.
І хай буде так.


2010

І
Осіння гіркота вдягає жовті ризи,
нахлинула всерйоз, не відпускає вмить.
Чи осені хандра, чи це душі капризи,
що ностальгічний сум реальний, аж болить.

Приспів:
Я покладу листок, весь мокрий із дірками,
удома на камін, як цінність, раритет.
Лежать сухі у ряд, для мене ніби шрами,
від болю у сезон, що коле як багнет.

ІІ куплет
Задумливість алей, блукаю під дощами.
Промоклий сірий плащ і змокло вже чоло.
Топчу я жовтий лист, лежить від під ногами.
Ловлю себе на думці, що так уже було…

Приспів:
Я покладу листок, весь мокрий із дірками,
удома на камін, як цінність, раритет.
Лежать сухі у ряд, для мене ніби шрами,
від болю у сезон, що коле як багнет.



*Композитор і виконавець Оксана Первова - Рошка
слова Олексія Тичка
прослухати http://fgf1.i.ua/g/33dce6.33dce6.4c1b7.2.6e184e6.3/002_rochko_tuchko.mp3

прослухати і подивитися http://www.youtube.com/watch?v=B6rvxuGnUpk&feature=player_embedded

Не шкодувала ранку: шкрябала і писала,
Щоб не ставало гірше , втішно пила лате.
Самбу квітучих клумб - запраним покривалом…
Ноги , немов колодки, грів сивочубий плед.

Віддано бігав пес. Скніли від холоду руки,
А між червоних вишень – люті лежали сніги.
Червень дзижчав колись, наче веселий трутень,
Вересень відпускав між кавунів гріхи.

Хна зіпсувала життя : дні – поруділа торба,
Билась об стіни лобом між співчуттям сестер,
Тільки лишились рани ярих лілій тигрових,
У володіннях Флібаччі – аристократичний маневр.

Голову аж до сонця! Сонна моя Соломеє,
Випало жовте листя, наче новий дефолт,
Комікси мага Манга, вльот поруділа фея,
День, як дракон, заглядає у почорнілий рот.

розбите дзеркало уламки інших рік
твоїх вертань у сховані озера
паломництво до пам'яті де лік
років як камінь що вгрузає в землю

і все пливке і множиться зерно
і деревом ростеш майбутній попіл
і біло глід одягнений в вінок
а завтра глід румовище і спомин

а ти йому назустріч чи ідеш
а чи пливеш судинами судоми
о скільки їх чужих твоїх сердець
гойдала ця вода латаття й човен

а скільки ще уламків протекло
байдужі дні знепам'яття і смерті
отак живеш відчиненим вікном
мінливим тлом озерної поверхні

Лампади ультравіолету,
Зайве коли мегаполісу
Блакитне луни.

У вітринах без постаменту
Манекени без голосу,
Але мають вони

Очі-молекули,
І рухи у них абсолютно прості.

Вони мерзнуть
Оточені знижками,
І я вмерзаю

У скляні грати ці,
Прикриваючись листками
Лотерей та акцій.

Коли навколо манекени
- це багато неживих м'ене.



2008

Карамба! Самба! Сеньйорита
Текілою в тобі розлита,
Їй сплачуєш гріховне мито…
Це ж так підступно оголити
Лате стегна!

Уже давно ти нею мариш,
В уяві злій палких погариськ
Себе у ній кавОво вариш,
Без цукру кров’ю розчиняєш –
Паруєш сам.

Карамба! Хижа сеньйорито,
За тебе, певно, варто вбити
Чи хоч раптово полюбити,
У тропіках твоїх згоріти –
Єдина суть!

Та самба іскри висікала,
І рухів стегон мало, мало,
Начорно коси розметались,
Вона тобою вправно гралась –
Облуда снів!

Карамба! Самба! Лиш браслети
І рук зміїні силуети,
Розвінчана ущент портретом,
У сукні, пасмами роздертій, –
То – скорпіон!

Ліліт вогню, спокуса вічна,
Так шоколадно-еротична,
Не проникаюча – дотична,
Так хижо-стрімко-блискавично
Заводить! Ах…

Карамба!!!

F..k!


04.09.2010

то байдуже що я зараз під мухою
і те що ти одна перед юрбою
та я ж тебе трясця слухаю
слухаю й милуюся трясця тобою

коженг твій порух і погляд винюхую
зустрічі чекаю неначе двобою
почуття пом коросту завзято розчухую
і далі милуюся трясця тобою

2010

сьогодні для тебе я стану поганим
і навіть ще гіршим ніж був я рвніше
карай же мене і виписуй догани
або відлупцюй хоча це уже інше

вже завтра я стану трішечки кращим
та трохи тендітнішим і веселішим
таким як ти любиш тупим й бідолашним
косим на два ока а може косішим

поб"ю об підлогу усі філіжанки
виблюю каву в брудний рукомийник
таких як ти спинять хібащо танки
а я рядовий на залізниці колійник

ти маєш золотий годинник
я - лише жовті передні зуби
тебе будить вранці будильник
мене - вогкі собачі губи

це зрештою не так вже й погано
я маю теплу ковдру військову
з посуду кілька побитих стаканів
лампу настільну стареньку бузкову

щож тепер твою кухню заригано
я лише поет з непрокостнутим страхом
хоча й пахну димом і рибою
проте головне тут зовсім не запах

в ваші вуха вперто вривається
моd у землю стиглим корінням дерево
юна Дженіс з небес озивається
тільки святі здатні придумати стерео

Легкий дим на озері од вітру
Ніжно плесо хмарою гойднув,
Стомлено на дзеркало зітхнув...
Промінь сонечка печаль ту витре,

Завібрує ледь тремтливим сяйвом,
Бризкаючи злотом з-поміж віт,
Мов глибинам темним шле привіт,
І в небесний океан пірнає.

3.09.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

„Я знов загубив десь ключі від сараю,
А там же рушниця, патрони, харчі,
Укотре до мене прийшла Бунгарая,
Нам хороше з нею вночі.

Вона по не-нашому щось там патяка,
Говорить, напевно, мені про любов,
В тебе, Бунгарає, така гарна постать,-
Шо прямо... Приходь завтра знов!

Пасат жене хвилю, бамбуку хитає,
Тобі подарую сьогодні браслет,
Якщо ти нарешті, моя Бунгарає,
Покажеш тутешній цьом-цьом.

Як хвиля, виляє задком Бунгарая,
Це й все, що уміє вона...”
Та він мусить йти, бо Миклухо-Маклая
Вкраїнська чека сторона!

Звичайно ж, у нього ще будуть романи,
Бо як же в поході без них?
Тут всюди настільки дешеві путани-
Що не скористатися гріх.

Усюди тут ходять такі Бунгараї,-
Забудеш умить катехизм.
То ж вип’ємо за Миклухо-Маклая,
Що світу відкрив секс-туризм!

Просити у Бога шафранову тогу зарано,
Хоч плескає в склянці з похмілля уранці нірвана.
Та стрілка секундна з твого гороскопа відкраює миті,
Де жалюзі ділять на рівні шматочки дерев верховіття.

Ще тисячі справ до метро у ясир поведуть своїх бранців,
Облає торгаш, обрахує касир і не візьмуть їх пранці,
А NEXT-покоління проголосує за третього Шрека.
Ах тільки б, ах тільки дісталось мені шаурми й чебурека!

Шулявка мине Вавілоном яток і закопчених націй
Сотається день із ниток паперових дрібних медитацій
Мов баба Явдоха пліткує, а слухає Стефа.
І кличе епоха у слухавці голосом шефа.

Нема сінокосу, нам ніде полежать на свіжому сіні
І рватись, і рвати своїх корінних при корінні.
Нектар, наче крадений, – в нори, не в вулик, – як оси.
Тут темно й дощитиме нудно. А може це осінь?

Плюскотить коньяком ВСД і депресії згуба…
Чи може пора Пепсодентом почистити зуби?
Оминати калюжі йдучи до метро і сміятися гінко,
Відповісти на стук у вікно яблуневої гілки?

Не слухати брехні ні Стефи, ні баби Явдохи,
Сіно вранці косити і з шефом разом планувати епоху.
А вдома наваристий борщ, діточки і дружина кохана
Вона не спішить, вона зачекає… нірвана.

Як збудуєм гарні гатки,
Хто зруйнує наші хатки?
В річку падають берізки -
Аж злітають в неБО БРИзки!
(1)
/Всі персонажі сховані, як бобри - у інших словах. В дужках - скільки слів сховано. Хто відшукає?/

Ще нявкатиме тут мені хвостате!
Геть! Геть! Не заважай, бо хочу спати!
Для тебе - дім, сарай, садок і тин,
А на подвір'ї буду я один!
(2)

Спів нічний шпаків і солов'їв
Лиш навесні радує гаї.
Ми ж - за роком рік пильнуєм час,
І яка ж зоря зійде без нас?
(1)

Проростає зіллячко смачне...
А хазяйка з грядок нас жене:
"Наробили шкоду отаку!
Рийтеся собі у смітнику!"
(1)

Кожен дикий звір людей боїться:
Є в людей кинжали і рушниці.
А лісник - це друг, а не загроза:
Для добра гострить залізну косу:
Лісовим сусідам неодмінно
Принесе в мороз чимало сіна.
Звірям тяжко зиму пережити,
Той замерзне, хто не буде ситий.
Весело кошлатим і рогатим
Запашним дарунком ласувати!
(3)

Хто там швиденько майнув у кущі?
В листі торішнім слідів не лишив.
Гілка гойдається, наче колиска.
Хто зачепив? Відгадаєте?....
(2)


Гурт гуляє по траві.
Білий - шиєю повів,
Вийшов на дорогу.
- Ситий, га?
- Ге, друже, ні!
В лузі трави не смачні -
Йду шукать гороху!
(1)

Стежка. Поле. В полі щось росте.
А навколо - шавлія цвіте.
Чимскоріш до обрію помчу,
І спориш, і шавлію стопчу.
(1)

Знають і папужки, й ховрашки:
Ця тваринка не чіпає друзів.
Хай бояться в полі, в лісі, в лузі
Дикі звіренята і пташки!
(1)

Веде наліво - дорога до хліву.
Веде направо - лискуча канава.
Егей? до нас ви? - ні!
До ями в бур'яні!
(2)

Слідочки - як мереживо
В колючому сніжку:
Досліджую, обстежую...
Вхопив, зловив - і вже жую
Моторну отаку...
Під снігами шастає й по насту,
сіра, рудувата чи смугаста,
Однаково - вона
Смачна!
(2)

Бобри, свині, воли, киця, кіт, лоша, щеня, лис, лиска, вовк, косулі, миша, лосі, кози, гуси, кури, півнi
30.12.2009

скажи мені чому гориш
а я тобі скажу чому лечу
чи може теж гориш
а я і в правду полечу

бо я ніколи не летів
то все брехня пробач
я тільки трішечки змарнів
і за це мені пробач

скажи чому на небі зорі були
як у морі я палав
чи може вони мене туди вели
коли тебе я чекав

коли не небі знов вони
у морі правди чи брехні
ти мене колись знайди
у тій не загубись війні

2010

Можно брать любые слова и молчать их с тобой вдвоём.
Отпускать их, как голыши, в водоём и считать круги.
Можно убегать и слышать: «беги-беги…» сплошным враньём
полагать невозможность сбежать от себя. Радиан дуги
будет равен всегда временным промежуткам минутных ссор.
Что до ссор, когда между нами – нить и принцип игры йо-йо?
Глупо долее дней десяти не пить, сочинять колесо.
Натяжением нити вернёшь на орбиту свою. И чутьё
что по спаянным пальцам сплетённых рук проберётся ток,
помогает читать по слогам молчание наизусть,
ждать из уст твоих, златоуст, дождь-живой глоток.
По живому шить. На обратный путь без удил и узд
набираться сил, но сперва не спроси – спаси, промолчи бабью
уши все. Не выдай беглянку жестом, поймай на живца живьём
и, как нитку в иглу, сквозь двоих - временную ось… А в раю
можно брать любые слова и молчать их с тобой вдвоём?

Змінився ніччю день, тепло стікає з рук.
Загравами земна облуда майоріє,
Іди на голос мій,
Іди на ніжний звук –
Крихка і світла залишилась тільки мрія.

Її ж бо сутність не зблідніє від обмов.
Ти не помилишся і смак її пізнавши,
Щем увібравши незліковний - як любов,
Де мрія Мрією лишається назавше.


2010

Ця смаглявка , в якої три ноти смугасті «до»
Танцювала на вулиці тепле лате латини,
І здіймалися руки угору: ходи, лише, в мій полон!
Бачиш, я яка мрійна, половина всього, половинна!
А пір’їнка надії легенько лягала на кучері пінні,
І весніла бажанням блаженним край моря: дін-дон…

Хвилі мили тривоги блондики в зеленій сукні.
В голові – недоучені ігреки, діти, милий розкручений,
Попід серцем –розхожені муками кицині кручі.
Поміж ребрами – квіти горіли пахкими звуками,
Розкладала себе на слова, на рими й доручення,
А латина бриніла і плідно у витоки стукала...

А руда викладачка, у сіточці в стилі «ню»,
Що цілком, врешті, в тему, де море боронить літо,
Діставала із пазухи - будду, бруньки і приватні мітли,
Й шепотіла співуче: стихії землі, і води, і вогню,
Розіпніться в повітрі, щоб карта упала на квити!
Щоб тату на тілах віддзеркалила магія лун.

І зійшлися всі три. Невагомі, п’янкі і блискучо-плинні.
Море, може, й Карибське послало до них піратів.
Як змішалися в ньому біляві, руді і чорняві патли,
З якорів познімались брунатних перлини фрегати,
Бо лате і латина , а зверху – хай кавова піна!
Бо гарячих богинь не зачиниш аббатом за грати.

Не зрадь мене, легіню любий,
Ні в сонячний день, ні у сні -
Мені і собі на згубу
Не зрадь мене, прошу, ні.

Не зрадь, мій коханий, улітку,
Весною а чи восени -
Люби, немов лебідь лебідку,
Не спалюй між нами мости.

Не зрадь мене в рік Собаки,
Не зрадь і у рік Свині:
Не хочу пекти-бо я раків,
Щоб дулю крутили мені.

Не зрадь мене, чуєш, ніколи.
Не зрадь мене і тоді,
Як діти закінчать школу
Й залишимось ми одні.

Не зрадь мене в прикру старість,
Як згасне краса моя,
Нехай, усім людям на заздрість,
Палає любов твоя.

Не зрадь, не дивися спідлоба
У жодного тижня день.
І навіть, як стану нелюба,
Не зрадь і тоді. Не покинь.


03.09.2010