Дощ шаленів, вистукував в вікно,
Жбурляв по склу колючими cтрумками.
Надворі осінь ткала полотно
З ниток-дощів, розчесаних вітрами.

Вплітала сум в строкатий візерунок,
І знову гірко плакала-ридала…
Я в осені шукала порятунок,
Неначе все вона про мене знала.

Розклала листя-карти десь на пні
І довго мудрувала, ворожила,
Немов змогла б вернуть щасливі дні,
Про що я щиро її так просила...

Почати б все із чистого листа,
Та мчать вперед життєві коліщатка.
Візує пам'ять втрачені літа,
І на листі стоїть велика крапка.

Я вийду в дощ, я обнімуся з вітром,
Сумне пророцтво осені пробачу.
Сльозу зрадливу непомітно витру,
Коли йде дощ – не видно, що я плачу.

2006 р

Мій іноземний гість блукав
Кварталами Донецька,
Мене з цікавістю питав,
Я згадував німецьку.

- Оцей з жердиною атлет
Чому пожив так мало?
- Живий!!! І свій авторитет
Зіп"яв на п"єдестала.

- Це жарт чи натяк - сам пожив,
То-ж іншим дай пожити?
І нащо-б я отак спішив
Народ простий смішити?

Невдовзі ще один "бовван"*
Для огляду відкрився.
Спитає точно, що за "ман".**
І я не помилився.

- А цей веселий чоловік...
- Співак один чудовий.
- Помер?
- Та ні, іще не встиг,
Але, як бач, готовий.

- І як воно для них самих,
Не бринькає по нервах?
Пошана - слава для живих,
А пам"ятник - для мертвих.

Веду по вулиці з ім"ям
Відомого нардепа:
- Живий?
- Ато-ж,- кидаю я.-
Гарцює ще, як треба.

- А як народ?
- Та що народ?
Йому народ - не люди.
Такий собі мордоворот,
Як скаже, так і буде.

Та-а-ак! Є у скромности межа.
У Азії вчимося?
Вже й нам своїх "туркменбашат"
НаплОдити вдалося.

- А в цього вигляд ого-го!.-
На пам"ятник киває.-
І цей живий?
- Та ні, його,
На щастя, вже немає.

17 грудня 2007 року

Я буду твоєю піснею,
Тільки ти її заспівай,
Світанковою, світло-чистою…
Грай, сопілонько, грай.

Я буду вранішнім сонечком,
Тільки ти його засвіти.
Відчини своє навстіж віконечко…
Збережи мене, не відпусти.

Я буду твоєю мрією,
Тільки ти мене привітай.
Я прилину до тебе надією
В зачарований, тихий рай.

Я буду ніччю шаленною,
Застели мені постіль із трав.
Доленосною, незбагненною…
Так іще ніхто не кохав…

…………………………

Не питай мене, не питай мене,
Чому я нині не твоя?
Розминулися, не зустрілися…
Не судилася тобі я…

Виклично (і обдумано) – крок в бурштинове півсвітло.
Переглянувши наскрізь все і вся,
Втолити спрагу вишнею і ковточком вітру.
Жити. Не як всі, а від (і без) кінця.
Проти течії – проти натовпу – тобі навпереймИ, –
Читай по очах, грамотний, (напис: обіймИ).
Решта – формальність, суть – крила,
Перевернуті зорі надимають вітрила.
В керунку серця через осінь жоржин
Не згуби терпіння (рівне «не вбий»
Любові). Квінтильйони стежин
В спокій. І одна – до тебе.
Тільки б не стати Євою. Не занапастити.
Яблуко спокуси в Адама на шиї –
Так треба. Може. Вмій жити.
Зміна світогляду – ревпереворот. Не міняй навмання.
Падають зорі в небо. Ми
Нечитаною газеткою прикривши срамоту незнання, –
Люди, будьмо людьми!
Аорти розрізані, очі відкриті – VITA.
Скорботи, любові, ненависті, емоцій ріки –
Я хочу так – VINI, VIDI, VICI!

серпень 2010

Жінка-рибо, донька моря,
Люба посестро моя,
В піднебессі неозорім
Десь горить й твоя зоря!
Хвиля в груди б'є щосили,
Очі ріже сіль морська.
Ти ж плекаєш власні крила
Там, де в інших - лиш луска...
Хвиля піниться іскристо,
Вітер хмари розганя.
Щоб це море переплисти
Мало буде ночі й дня.
Десь ховає срібло-злато
Дна морського каламуть.
Звикла мертвих цілувати? -
Це в минулому, забудь!
Знаю, в серці так солоно
Від печалі й самоти.
Хай мине ця ніч безсонна
І згорять старі мости.
Знаю, хочеш вічно жити
І любов нести у світ.
Відпусти несамовитість -
Крила просяться в політ!


Наталія Крісман
поезія "МОЇЙ ЛЮБІЙ РУСАЛЦІ Оксані Мазур"



Пародія

Десь русалки пощезали –
Щось не бачить їх ніхто
Чи на яхти “заказали”,
Чи злякалися Кусто?
Цілуватись, лоскотати –
Звісно, справа не проста
Так, щоб не зазнати втрати –
Шкода луски із хвоста.
Знаєм Ваші хороводи
(Тут би не ловити гав)
Перелесник не заходив?
Вибачте, не пропливав?
Збоку виглядає дивно –
Техпрогрес – хоч верть, хоч круть.
Просто плавать – примітивно,
Це в минулому, забудь!
А тепер, як все набридне –
Ти на крила, в небеса!
Небо теж для тебе рідне:
Хвіст і крила – то краса!
Геть печалі і самόти,
Чирк! – і спалені мости…
Водяник не знає – хто ти,
З ким ночуєш нині ти?
Осяйні, простоволосі,
Вам не оберег – полин…
З діамантиком у носі
І з амбре від класних вин.
Трохи риба, трохи птаха:
Хто від тебе утече?
Не один “поїде дахом” –
Не одного припече.
Є спокуси й небезпеки –
І печаль за всім земним
Ти тримайсь від них далеко,
Та кохайся лиш з одним.
Забирай його у хмари
Щоб подалі від біди.
Бо ж сестрички – не примари,
А красуні – хоч куди!
Дві стихії неозорі,
Височінь і каламуть
Чи у небі, чи у морі –
Ви ЖІНКИ – ось в чому суть!

Не мені Вам казать про кохання.
Знаю Ви теж кохали не раз.
Хтось придумав на відьм полювання,
Тільки відьми безгрішні якраз.

Може в чомусь і я помиляюсь,
Де кохання, там жди помилок.
Знов і знов я до вас повертаюсь
До узбіч перехрестя думок.

Марна віра у те, що не сталось,
Як від спеки чекати дощу,
Може я і в останнє покаюсь,
А сьогодні кохай до схочу.

Не лякає довічне страждання,
не лікується біль від образ...
Хтось придумав на відьм полювання,
Тільки відьми безгрішні якраз.

Зіронька маленька натяга ковдринку
На свої зіркові рученьки ясні,
Татко-Місяць ніжно цьомає дитинку,
Мама-Сонце тихо заспіває їй.

Спи і ти, дитятко, спи.
Хай тобі присняться світлі сни,
Дрімота солодка прийде,
Миле немовлятко засне.

Зірочки засвітла у піжмурки грались,
Гойдалки із хмарок Вітер розганя,
А вони всі гуртом весело сміялись,
Та приходить Нічка – спатоньки пора.

Засинайте зіроньки, лю-лю,
Ігри залишайте Сну.
Закривай очатка й, лялю, ти
Сильним щоб у завтра йти.

Зірочкам насняться хмарки пурпурові,
Казочки небесні і пісні дзвінкі.
Хай крилом прилинуть ангели казкові,
Сон небесний тихий принесуть й тобі.
29.07.10.

Вітряний погляд ЯС

Вітряний погляд
Сонця вечірнього так
Душу стривожив,

Що відвернувся.
Свідок усьому Зоря –
Жду, не діждуся.

Рано-раненько на Схід
Зором прямую.
Подуви вітру ловлю,
Адже люблю я.

За тінню тінь, за ликом лик
І день, як хрестик на рушник,
Волає з вуст твоїх владик:
Козаче, ходу!
За ніччю ніч і день при дні
У тім розбурханім вогні
Обом – країні і мені –
Шукати броду.

А на мені – моя вина,
Не у вині шукати дна,
І ти один й вона одна –
Твоя потреба.
Ще дух, як дуб, ще хоче жить,
Ще правду вирізнить від лжі
Та чорна тінь уже біжить
Кудись до тебе.

Богема збещених богинь,
Боліт багнистих мертва рінь,
Це місце тепле, як черінь,
Та крізь серпанок
Осанну бою проречи:
Рай – у тіні твоїх мечів,
Де за спинами орачів
Ступає ранок.

02.02.2010

Я не скажу тобі: "Прощай!,
Коли переплелися руки.
В твоїх очах – гірка печаль,
Біль неминучої розлуки…

Бо важко мовити: "Забудь!"
Устам, обпаленим устами…
Сніги дороги заметуть,
Покриють сріблом нашу пам'ять.

Тобою випита сповна
Беззастережно, світанково ..
Хіба ж моя у тім вина,
Що липи пахли так медово.

Хіба ж твоя у тім печаль,
Що ясно зорі нам світили,
І місяць – молодий скрипаль
До струн торкався жалісливо.

На згадку пісню залишив -
Тривожний крик нічного птаха.
Він може теж когось любив
І безнадійно, гірко плакав...

Між нами - спалені мости,
Стежки загубленого раю...
Я тихо мовила :" Прости!"…
Тільки за що прости не знаю.

На подоконнике у края ,
под солнцем утренним сгорая,
отображаются все грани
цветов герани.


Выводят линии креста.
И если линий больше ста,
то всё картинкой упадёт
На тонкий лёд,

через пролёт оконных штор.
Прохожим будет ясно, что
сквозь март (апрель?) летают, тая,
кристаллы мая,

и в русло улицы впадая,
взлетая, бликами играя,
вновь возвращаются на грани
цветов герани.

2010

Мій Бог! Ти мене до глибин моїх знаєш,
коли я сиджу, чи підвожусь на ноги,
і думку мою наперед осягаєш.
В дорозі я, чи на спочинку, Ти, Боже,
Пильнуєш навколо і тверду правицю
Свою наді мною простяг милосердно.
Високе знання Твоє, - людською міццю
не можна його осягнуть достеменно.

Куди я від Духа Твого помандрую?
Куди я сховаюсь від Божого ока?
На небо? Ти там. До шеолу впаду я?
Ось Ти і в шеолі знаходиш глибокім.

Чи вдаль понесуся на крилах зірниці,
спочину без Тебе край синього моря,-
мене пильнуватиме Божа правиця:
рука всемогутня з людиною поряд.

Коли б я сказав:"Тільки темрява вкриє
від Тебе мене", та не буде такого,
бо темрява ночі як день пломеніє,
як світло - пітьма для Всевишнього Бога.

Бо нирки мої Ти вчинив і в утробі
зіткав мене всього довершеним плодом.
Діла дивовижні лишаєш по Собі,
Тебе прославляю, величу. Та, згодом,
і кості мої не закриті для Тебе,
коли в потаємних підземних глибинах
я витканий був, мій зародок на небі
Ти бачив, мій Боже, Своїми очима.

І дні мої числяться в книгах небесних
коли ні один з них іще не приходив.
Я вражений величчю відань безмежних,
думок Твоїх розсип ціную. Мій подив
і захват від Тебе, з моєю хвалою,
з пробудженням раннім від сну відправляю.
Коли прокидаюсь, то я ще з Тобою.
До Тебе прохання сердечні звертаю.

Якби Ти безбожника вразив! О, небо!
А ви, кровожерці лихі, відступіться
від мене! Підступні слова їх про Тебе,
У задумах марних не хочуть спиниться.

Отож, ненавиджу Твоїх ненавидців,
Твоїх заколотників бриджуся, Боже:
ненависті чаша налита по вінця,-
вони вороги мені!.. Господи! Можеш
пізнать моє серце, вдивившись очима
в твердиню думок моїх, задумів скелю.
Побач, чи не йду я дорогами злими?
Скеруй мене шляхом у вічну оселю!


15 квітня 2007 рік

На дисплеї світилось салатовим,
І кричало про зраджену розумом.
Непомітними, часом занадто аж,
Задзвеніло в душі стоголоссями.

Потонуло у сонячних променях,
А назад повернутись боялося.
І словами глухими і скромними,
Говорило про те, що не сталося.

Лікувало краплинами ніжності,
І вбивало свідомість оргазмами.
Тільки мить і святі стали грішними,
Їхні зради крізь погляд вилазили.

Зачинилось за мідними гратами,
І ще довго думками леліяло.
На дисплеї світилось салатовим,
І кричало про скривджену мріями.

01.08.2010р.

Осіннє листя падає додолу.
О,скільки в нім печальної краси!
На крилах вітру носиться довкола.
Мені його в долонях принеси.

Чудесний витвір золота й багрянцю
З сумним відлунням літньої пори,
Кружляє листя в хуртовині танцю,
Злітає стрімко й падає згори…

Мережить літо бабине волосся –
Журливих днів срібляста сивина.
Та не тужи за тим, що не збулося
І не шкодуй, що скоро все мина.

Черпни в літах своїх незриму силу,
Залиш печаль, забудь свої жалі.
Прислухайся: нам осінь залишила
Прекрасний спомин - в небі журавлів.


2008 р.

Вона

Пробачте за вечір! Напевно, він буде останнім…
А ще ... заберіть дорогі італійські парфуми.
Прошу, не питайте… Я так не люблю запитання.
Пробачте і йдіть. Це єдине, що буде розумним…

Пробачте за правду! Мене ще чекає розплата!
Пробачте за скутість. Колись я була не такою.
Пробачте за «ні».. Хоча можете не пробачати,
Та не назову Вас ніколи (ніколи!) тобою…

Він

Моя мила, маленька дівчинко,
З рожевими щічками і гарненьким кирпатеньким носиком,
З карими оченятами і ніжками ледве не босими,
Я годжуся тобі у вітчими…

Ти чомусь мене стала боятись.
Надивилася фільмів? Може, книжок начиталась, дурненька,
Ти ж для мене, наче останній ковток у задушливу спеку,
Як я можу такого торкатись?

***

За сусіднім столиком сиділа дивна пара. Імпозантний чоловік із посрібленими скронями. Дивився лагідно, до безтями закохано. Вона час від часу по-дитячому супила брови, дівчина, з розкуйовдженим світлим волоссям, у потертих джинсах і в’єтнамках.
За сусіднім столиком.
Ой, помилка.
То просто в кафе таке велике дзеркало…

2010

Байка

– Бризь! Бри-и-зь!
– Бризь! Бри-и-зь! –
Розсердилась
На всю Бердичівську Калюжа,
Коли промчав блискучий “Мерседес.”
– Які ж ці люди всі байдужі!
Мене обходить навіть Пес,
Отой великий, мов теля,
Що водить містом тічку…
– Я ж невеличка!
Та звіддаля
Мене всім добре видно!
Невже завидно,
Що маю гарне місце я?
Та тут не чути й Солов’я,
Немає навіть Поросяти…
– Бризь! Бри-и-и-зззь!
Бризь! Бри-и-и-зззь!
Як їх багато!
І подивись,
Як другі в нас живуть Калюжі!
Ого! Вони ж давно
Скрізь розкошують дуже…
– А як мені самій живеться?
Маленька… Метрів півтора…
Мене любила б дітвора,
Якби не їздили машини…
– Бризь! Бри-и-и-зь!
Бризь! Бри-и-и-зззь!.. –
Калюжа стогне безупину. –
Як жити тут мені тепер?..
Ну, що я мушу їй сказати?
Піду до хати,
Бо я ж не мер…
Колись я, може, мером буду,
То й про Калюжу не забуду.
А поки знову обійду,
Щоб не накликати біду…

Для себе вік живе Калюжа,
Та каже всім, що людям служить.

1997

Розлітаються заміж дівчата
Аж у вирій щасливих сімей –
Це на радість і їм розпочати
Туркотіння сердець між людей,

Це назавжди: у свято і в будні
Кожну гілочку слова – в дітей,
Відчиняти в душі Великодні
В самий гірший з життів ювілей,

І збиратись, згуртитися знову
В круг гніздечка родин із добра
Коли вітер весни та обнови
Прогримить про початок тепла,

Заспокояться далі тривожні,
Все прийдешнє , як добрії сни,
Отоді муркотіти вже можна
Коли в щасті і дочки й сини.

2009

Гуща кави на денці зіниць вистигала начорно,
Розповзалась на райдужку тихо і якось готично.
Відкривалось майбутнє таке непристойно мінорне,
І шалена весна пролітала не повз, а дотично.
Додавала ще дрібку кориці і сонячний зайчик,
Що скотився на вії, шукаючи сховку від грому…
Східних пахощів в’язь набирала непевно на пальчик
Й ворожила лиш янголу – босому й трішки хмільному…

серпень 2010

Ніч підкрадалася кішкою дикою,
Зорі за хмари сховала.
І у самотність темно-безлику
Кігтики гострі впивала.

Із днем промайнулим зверхньо прощалася,
Доки не занапастила,
Злодійкувато в шпарки сховалась.
Й двері для тебе закрила.

Не повертайся, як сплеск недоречності,
Й спомин, де болем ятриться
Тон фальшивий беззаперечності…
Ти не приходь… Як годиться…

Ніч підкрадалася кішкою дикою,
Зорі за хмари сховала.
В лоні самотності темно-безликої
Втрачені мрії приспала.

* * *
Як хороше, що ваш кумир - не я,
Як хороше, що хвора я не вами,
І що ніколи ця важка земля
Не попливе під нашими ногами.
Як хороше, що я – смішна й проста,
Розкута – і не граюся словами,
Не червонію, стиснувши вуста,
Торкнувшися зненацька рукавами.

Як хороше, що вільно при мені
Мій ніжний, ви голубите другую,
Не даєте в пекельному вогні
Мені згоріти – бо не вас цілую.
Як хороше, що ви моє ім'я
Вночі і вдень не згадуєте всує,
Що у церковній тиші – ви і я –
Ніколи не почуєм: алілуя!

Від серця вдячного – уклін низький
За те, що з ним ви – у таємній змові! –
Мій спокій зберігаєте нічний,
За зустрічі вечірні – випадкові,
За наші не-гуляння в сяйві дня,
За зорі не над нашими серцями,
За те, що біль ваш – як не жаль! – не я,
За те, що хвора я – на жаль! – не вами!
7.12.2006

Дзвенить струна,
Струна надії, струна польоту, сподівань
І золотаво-срібні мрії
Ведуть до світлих починань.

Дзвенить струна,
Вона єдина, хто не покине, хто спасе,
Вона тебе з колін підніме
І вище неба піднесе.

Дзвенить струна!
І нереальне вже не здається забуттям,
Воно відкинуло примарне
І стало враз твоїм життям.

Струна дзвенить.
І я благаю, щоб ненароком зачепивши,
Мою струну не обірвали,
Мені за нею треба йти ще...
30.07.10

Ось так від терпіння і знов до терпіння,
Ось так: від смирення і до покори.
Долаю свій шлях аж до оніміння.
І все, здається, іду я під гору.

На зболену душу наклею усмішку,
Згребу в долоні розсипані мрії..
Я можу, я буду – ще трішечки, трішки...
Все ж десь глибоко лелію надію.

Збираю до кучі пророслі зернята,
Щоби родючу засіяти ниву.
І мудрістю паростки напувати,
Їх відмоливши від Божого гніву.

Нелегкий цей хрест у жорстокому світі.
В сірому натовпі б не загубитись,
Бо кредо життя й сенс кожної миті –
Залишити слід, а не наслідити.

Твоєю дійсно мрією
Був світ Співочий Рай,
За горами, за хвилями
Ти бачив небокрай,
Краплинки рясно падали
Від пахощів дощу,
За тебе щиро рада я,
Що ти свій край знайшов!

Непрочтенному мне, непрощенному
грянет сорокоуст октября,
день, размазанный белым по черному,
оторвется от календаря.

Но дорогой, как вена распоротой,
я вернусь навсегда в этот свет,
где в заштатном окраинном городе
я с землею остался в родстве.

Там - на сонной речушке без имени
скрип уключин и мат рыбаков –
не ищи ты меня, не зови меня
из моих перезревших стихов.

Там - заросшие чертополохами,
пережившие смерть на века -
золотая строка архилохова
и моя золотая строка.

Архімеда власна сила
та у ванну опустила.
Ванна повная була
То ж водичка й потекла.
Полилася через край
Архімеде, не моргай!
Про виштовхувальну силу —
Свій закон — повідомляй.
Цар велів корону зважить,
тож до діла приступай, —
Бо затопиш цілий край!
1999

Так часто ми є в'язні самоти -
Від щастя свого ходим за півкроку,
Із помилок не робимо уроки,
Надії спопеляючи мости.

Як пристрасно у маревах літать,
Вигадуючи те, що нездійснене...
Та доки кров біжить по наших венах -
Ми вірим в диво й Божу благодать!

Усупереч законам самоти,
Зриваючи з душі облудні маски -
Душа все ж прагне ніжності та ласки...
До щастя треба вміти дорости!
31.07.2010р.

Сьогодні літо, літо
Тривожить сон солодкий,
Де діти раді ситі,
Спить охоронцем котик…

Ось тонким вухом ночі
Припав на землю вітер,
Шепоче він охоче:
«Вже відлітає літо…»

Сьогодні ще не осінь,
Чого ж душа холодна
Тепла, як киця просить,
Що виглядає модно,

Сьогодні тільки заспів
Ворушить листя ночі,
А завтра зрячий приспів
Відкриє ранку очі…

1979

Чи я колись тебе збагну, -
тебе, людино, з крові й плоті?
Так під тобою світ прогнувсь…
Так намісилося болота…

Чи осягнуть мені колись
твоє божественне коріння?
Ту душу, що так рветься ввись –
у царство світла і нетління?

Чи розгадать колись мені,
тебе, як ворога і друга?
І дощ, і сніг - тобі до ніг.
І ангели у тебе – слуги.

Чи я прощу тобі колись
твоє мовчання і упертість?
І мрії ті, що не збулись,
зазнавши передчасно смерті?

То хто ж, людино, ти така,
що з того світу в цей – у гості?
Любові вічної ріка
тече крізь тебе просто… Просто.

Самотньо так і сумно плине час,
На вістря нанизавши, мов перлини,
Зненацька так загублені хвилини,
Що більше не повернуться до нас.

Ця недоречна швидкість у добі
Вертає сон, давно уже забутий.
Злилися в келих гіркої отрути
Мої світанки сіро-голубі..

Крізь голограму проминулих літ
Чомусь боюсь пройти й не зупинитись,
У просторі і часі розчинитись,
Мов риба, побиваючись об лід.

Синхронним кроком відбиваю ритм,
Із замкнутого кола вириваюсь .
Перетворить в програму намагаюсь
Давно мені відомий алгоритм.

Вилити думки словами,
вилити, спочити…
Серце твоє на папері
не всім зрозуміти
А душа ніяк не змовчить,
все кричить, волає
і рівненько на папері
себе викладає.
Та даремно… чи почують?
і чи те потрібно?..
Минають дні, минають ночі,
та мені все рівно…
Вже не та я. Я вже інша -
попелом минуле…
Не згоріти б в вогні часу…
Не згоріти б в сує…

2006

Загорнуся у цисту,
Відмежуюсь від світу.
Мрії з пам"яті витру
І розвію по вітру.

Напишу лист в минуле
Й не відправлю ніколи.
Все, про що ми забули –
Не засіяне поле.

Час по колу кружляє
Золотим циферблатом.
Бур"яном проростає
За кохання розплата.

Сад залишив нам пні…
Хто ти був? Подорожній.
Все, що вмерло в мені –
Воскресити не можна…

Не ти одна, але найкраще - ти,
вдихнеш у скроні радість повноти
у мить, коли сполум’яніле листя
над памороззю голеним обійстям
відшелестить декором наготи
плодів, які мені ще стерегти,
і спокушати вічності провістям.

Сніги і ти, чи я і пори року -
Печалі Демон, в'язень самоти,
від тебе завше, завше на півкроку.
та послизається на тлі зими,
і тим хрумку зумовлює мороку -
і пам’яті, і люблячому оку -
морозно-римно збурюючи „ми”.

Напевно, люба, ми - як двічі "я",
як береги життя і течія,
як хіть моя та рудень твоїх руди -
у душу благосно вповзає грудень
і рятувати я лечу тебе - од люде,
і вже, як можу, ніжу – стопи, груди,
їх молоком зворушене маля.

Як пристрасно у мареві зими!
Кохання вивертається на біло,
і з осені у соковите тіло
злітаються солодкогубі сни –
на три нестямні місяці у ліжку,
допоки не пришлють весняні дні
нам неоплатну фатуму платіжку.

Цілуй мене до ніжності мовчання,
і хай тілесне зводиться бажання
усупереч небесному „терпіти”,
я свідчитиму Господу, що жити
інакше не могла ти, бо схотіти,
коли минає все до "запитання”,
це значно більше, аніж "полюбити".


2010

Коли було це?..
На весні.
Аж он кипить
Блакитне жито.
Та все ще чуються мені -
Молитви бабиного літа.

З отих червоних кольорів
Складає ніч рядки для тебе.
І стогнуть крони від плодів,
Тримаючи іще і небо.

Коли було це?..
Не питай.
З тобою в пам`яті щомиті.
Неначе в серці водограй -
Молитви Бабиного літа.

Особистий щоденник – майже цінне і майже нічого.
Кілька сотень сторінок – не багато і зовсім не мало.
Моя мрія – знайти свою ту єдину дорогу.
Я пройти міст хотіла, натомість тільки зламала.

Мій надійний плей-лист – мої спогади і відчуття.
Так багато пісень, відповідно, багато мотивів.
Мені б доторкнутися й просто почути слова,
Подих літа, дощу і гріз неба сміливих.

Мої книги і фільми – потрібні, потужні, ефектні.
Нові двері буття, співчуття, розради й добра.
Я хотіла б навчитись стояти так непохитно,
Як стоїть віками височезна кам’яна гора.
27. 07. 2010

Попробуй тільки доторкнутись до душі!
І це буде останнім, що ти зробиш.
Я поверну тоді тобі твої ключі,
І цим закінчиться любов твоя до гробу.

Моя душа, мій світ, мої думки –
Це те, про що ти можеш вже забути.
У подарунок дам тобі нитки.
Повернеш, якщо схочеш повернути.

Струна порвалася. Та й слід було чекати
Такий кінець. Ще п’ять секунд до пісні.
Та й взагалі, ти ж можеш вишивати.
Не пий мій чай, мотиви дуже різні.

29. 07. 2010

Я забула від тебе пароль -
Невідомо чия вина
І змінилась тепер моя роль,
Внесла зміни у неї сама.
Щось можливо зробили не так
І обставини вкрали час.
Сіли ми не в один літак,
А життя роз'єднало нас.
Збудували бар'єр зі слів,
Вимагаючи правди доказ.
Стерла раптом всю щирість снів
Стрічка фальші в думках на показ.
Все це стало не схожим на гру,
Почуття зруйнувавши душу,
Обміняли наш мир на війну,
Яку я зупинити мушу.
А тому, підійму прапор білий
І віддам я себе долі іншій.
Зберегти нашу мить не зуміли -
Може знайдемо щастя у ліпшій.
01.04.10 р.

Павутина.

Між соснами прозоре павутиння
Гойда хрестовика
Із візерунком на округлій спинці.

Легенький вітер запахом живиці
Війнув і стихнув.
Лунко впала шишка.

Пучки м′якої довгої трави
За вітром простягли зелені стебла.

Згори майнула лусочка кори
І зачепилась біля павука.
Сріблясто зблиснула на сонці павутина
Дрібними краплями ранкової роси.

2010.
* * *

Пів на п’яту. Продуктовий за рогом.
Лінь іти. Також скрипить підлога,
А це дратує. Строкаті птахи
Лоскочуть дахи.

Чверть на шосту. Я вимив посуд.
Роздивляюсь пташиний послід.
До продуктового доведеться йти:
Кінчились цигарки.

Пів на сьому. Я знову вдома.
Із дзеркала вирячився невідомий.
Гротескний, в ореолі диму:
Із рота стирчить «Прима».

Це - нікчема: з глибин душі
До самої маківки ледачий.
Він не вміє писати вірші.
Але ви – тим паче.

2010

1.
Та що багаття схолодніле,
Коли розлука – ремесло!
Спочатку хвилею накрило,
А потім в море понесло.

Не поповзу я за коханим
У гніві раболіпнім вслід -
Колисана я океаном,
Морського лона гордий плід!

І хоч всю землю, доли й гори,
Мов яблуко, з боків кусай,
Коли звертаєшся до моря, -
Зі мною розмовляєш, знай.

Я не складу навхрест долоні,
Як дівам личило б земним,
Бо виношена я у лоні
Не материнськім, а морськім.

Ні, наші жони вслід не плачуть,
Не пишуть і листів не ждуть.
І знову я піду, рибачка,
Без невода – в рибальську путь.

Мій голос полетить над світом,
Якась–то сила є у нім –
Я в лоні виношена світлім,
Не материнськім, а морськім.

Колись на струмінь швидкоплинний
Поглянеш з борту корабля
І скажеш: «Я любив Марину –
Морську, що канула в моря!»

Серед коралів, скель придонних
Не твій, срібляста, тихий дім?
Дочка, що викохана в лоні
Не материнськім, а морськім!
11.07.2010

2.
Учора в очі зазирав,
А нині – погляда на сторону!
Учора до пташок гуляв –
Всі жайвори віднині – ворони.

Розумний – а немов здурів!
Я ж – глупа, плачу, остовпілая.
О, крик жінок усіх часів:
«Мій милий, що тобі зробила я?!»

І сльози їй – вода, і кров –
Вода, – в крові , в сльозах умилася.
Не мати – махуча –Любов:
Не ждати ні суда, ні милості.

Коханих крáдуть кораблі,
Жене від нас дорога білая…
І стогін по усій землі:
«Мій милий, що тобі зробила я?!»

Учора – біля ніг лежав,
Рівняв з Китайською державою.
Долоні розтулив – упав
Мій світ – копійкою іржавою.

Я дітовбивцею в суді
Стою – немилою, несмілою.
І в пеклі крикну я тобі:
«Мій милий, що тобі зробила я?!»

Скажіть, і ліжко, і стілець:
За що тепер мені каратися?
«Націлувався – і кінець,
Щоб з іншою націлуватися!»

Привчив горіти у вогні,
Жбурнув – у ніч задубенілую!
Ось милий що зробив мені.
Мій милий, що тобі зробила я?

Я стала зрячою ізнов –
Все некоханій відкривається.
Де відступається Любов, –
Смерть-садівниця підкрадається.

Не треба й дерево трясти –
Свій час для яблука дозрілого.
За все, за все мене прости,
Мій милий, – що тобі зробила я!
11.07.2010.

Обабіч дороги -
сумна, струнконога,
кусаючи губи...
Злітали у листя,
як срібне намисто,
сльозинки з очей.
Мене зачепили
скривавлені крила,
замотані грубо.
Боліло минуле
і ти пригорнулась
мені на плече.

Жіночі долоні
у серце і скроні
теплом проростали
І ти розквітала,
та кликав у далі
дороги рушник.
Легкою ходою
ти – поряд зі мною,
але на вокзалі,
Мене підхопивши,
сховався у тишу
вагон-мандрівник.

Обабіч дороги –
сумна, струнконога
кусаючи губи...
Росинками - в листя,
як срібне намисто,
сльозинки з очей.
Підняти несила
зневірені крила
і жити не любо,
Шукати по світу,
чи в долі просити,
надійне плече...

Поштову голубку
беру я у руки
і ген відпускаю,
Хоч заздрю їй потай –
тепло і турботу
до тебе несе.
Тепер ти щаслива –
це зовсім не диво:
так бути і має!
Розумна, кохана,
турботлива мама
і це ще – не все.
30.07.10р.

Покотилися спогади краплями,
Наче перли намиста погублені.
І старенька бруківка заплакала,
Недоніжена і недолюблена.

Наче громом у полі між травами
Проонеслись два трамваї сполохані.
І прощання здавалось забавою
Для нещасних, до болю закоханих.

Поміж куполів неба вечірнього,
Майоріли зіниці залякані.
Обіцяли навік бути вірними,
А сьогодні від зради заплакали.

Пронеслось «прощавай» над вокзалами,
Переходами і світлофорами.
А ліхтарики довго казали нам,
Що до смерті зостанемось хворими.

Обмінялись думками взаємними,
І ще довго мовчали здивовані.
Бо єдине нас досі поєднує:
Ми обоє навіки зальвовлені.

у цієї жінки десятки імен та облич
двадцять сім пар взуття
чи не стільки ж колишніх
вибіркова пам'ять
спеції на полич-
ках і вниз головою на лампі летючі миші
переможна постава й усмішка femme fatale
ну…діра в голові
й на кредитці постійний мінус
в холодильнику - з їжі пліснявий ементаль
замість власної доньки
п’ять нестерпних племінниць
два обламані нігті
облом на інтим-фронтах
кілька слів у кишені
і сиві три волосини
а було б задля кого усе це послати нах…
і до кого упасти з вершини на руки сильні

Я не той
І ти не та.
Йдуть дощі якісь химерні.
У мовчанні стогнуть верби
На рядках твого листа.

Не здійснилось,
Не збулось,
Ми шукали взимку літа,
Та не квітне
Снігом жито,
Снігом серце зайнялось.

Всім серцем своїм я тебе прославляю,
співаю Тобі лишень перед богами,
до храму святого Твого я вклоняюсь,
Імення Твоє прославляю між нами
за правду Твою і за милість безмежну.
Ти Ймення Своє возвеличив і Слово
підніс над усе. І багаторазово
удень піднімаю молитву належну.

Бо Ти підбадьорюєш силою душу.
Прославлять Тебе всі царі,бо почують
слова Твоїх уст, що наповнюють сушу,
почують і піснею гучно вшанують.

І будуть співать про шляхи мого Бога,
бо слава Господня безкрає велика.
Високий Господь, але бачить низького,
І вгадує здалеку гордого лика!

Якщо серед тісняви піду, Ти, Боже,
оживиш мене проти люті запеклих,
правицю простягнеш, мені допоможеш,
за мене здійсниш Ти, бо милість до чесних
довічно є cуттю Твоєю. Не можеш
Ти справу десниці лишити, мій Боже!

14 квітня 2007 рік

Барви яскраві
Вітер з туманом змішав –
Ранок поблякнув.

І переплутав…
Яблуню я обійняв…
Стан її білий.

Ледь ворухнулись вуста,
Очі всміхнулись.
Яблука спіють якраз…
Дай доторкнуся.

Не спиню, не покличу,
залишу все на відкуп долі.
Зореносного серпня сивиною
вкрите чоло.
Із прив’ялих троянд пелюстки
облітають поволі.
Між минулим й майбутнім
Лишилося літа тепло.

Через радість й печаль я іду
не шукаючи броду,
Моя бистра ріка
не міняє свою крутизну.
І не вдруге - вдесяте,
заходжу в одну і ту ж воду.
Чому трапилось так,
то мабуть і сама не збагну.

Захлинаються грози
лісів праправічних луною,
цього літа востаннє
танцюючи свій падеграс.
Покриваючи землю
ряснющихих дощів пеленою...
Та це дійство в природі
сьогодні уже не для нас.

Я прозора, мов тінь,
до небес простягаю руки
та у безвість лечу,
знов підхоплена вихором мрій.
Щастя сонячний промінь
і темінь одвічної муки
Воєдино злилися
в написаних віршів сувій.

2006 р.

А може очі у тебе сині?
Врослося небо в сутулі плечі.
І давить небо, бо ти всесильний,
Бо ти всесильний і не заплачеш.
Земля чарує – холодна й чорна.
Вгрузають п’яти – тримають ноги…
Колись вона і тебе огорне,
Коли утомишся бути богом.
Горбата вічність, щерблена пам’ять…
А ти тримаєш плечима небо…
Колись це небо в тобі розтане,
Дощем солоним ввіллється в тебе!
…Мене чарують зіниці сині.
Я ще тримаюсь, та вже не довго:
Скупаюсь в сонячному промінні
І стану нóвим безсмертним богом.

2009

Возьму из твоего крыла
Перо. Одно. Такая малость!
Что от меня тебе досталось?..
Мой милый мальчик,– до утра!

Мой милый мальчик! До утра
Игра становится обузой.
Быть может, я не буду музой,
Любовницей, et cetĕra.

Но буду сном. О чём – не помни,
Мой милый мальчик-до-утра.
Страстей прошедших кожура –
Исчерканный листок альбомный.

Теперь – пора.


Мрія Поета
поезія "До утра"



Пародія

Вставай! Іди! Тепер – пора,
На вулиці світає, милий…
Та не пручайся ти щосили,
І не лякайсь – я не мара.

Ти дома наберися сил,
І не сердись, коханий хлопче.
Мудрішим будь – життя розтопче,
Все пір’я вискубає з крил.

Вже ким я в тебе не була!
(Так вИсоко піднята планка)
Я – Гейша, Муза і Коханка…
Який тягар на два крила!

Я полежу, тобі – пора
(Під шум дощу так добре спиться).
Одна пір’їнка – то дрібниця…
Не варте слів. Еt cetĕra.

Що напророчили Таро?
Не пара – констатую з сумом.
Але, щоб ти не передумав,
Я в тебе висмикну перо…

Гудки мобільних телефонів
Кругом із радістю та гордо
Снують, як птиці невгамовні,
Аби скінчить політ акордом;

Літали й ми з батьками дивно:
Оркестром бесід з янголами
Зустріла станція нас Кримно,
Дивились люди – пароплави
Своїх життів, щасливих долей
Ми привели у рідний простір,
Тут не болять нам наші болі,
Тут ластівка радіє гостям,

Я слухавку кладу печально:
Скінчаться знов і знов розмови
І «Слава Богу» - як причальне,
І потиск рук, і подих знову.

2009