(переспів на мелодію “Тече річка невеличка”)

Стежка в’ється круто вгору,
До старого замку,
А у ньому Вітер держить
Гарну полонянку.

Вітре буйний, Вітре дужий,
Подаруй їй волю.
Хай гуляє дівчинонька
І шукає долю.

Вітер хитро брови супить
Та й відповідає:
- А на дверях мого замку
І зáмків немає.

Для моєї полонянки –
Жодного полону...
Тільки я – лиш прилітаю,
До серденька горну.

Дівчинонько молоденька,
Дівчинонько мила,
Нащо сéбе з буйним Вітром
Ти занапастила?

Дівчинонька засміється,
А по тім – заплаче:
- Бо крім нього моє серце
Жодного не бачить!
2010

На пошті пахло сургучем,
і сонний ранок сьорбав каву,
коли з утомлених очей
до нього лист у скриньку канув.

У кілька тривіальних фраз -
про реп життя-буття у фолі...
між слів – оте, що вже не раз
не умістили бандеролі.


2010 р.

Немов сірник, що обпікає руки,
Самотній день зотлів у ніч-золу:
Вона приспить, узявши на поруки,
Твою печаль розхристану і злу.

Ласкавих снів спокусниці і феї,
Бентежних снів липкий чортополох –
Міцні обійми лікаря Морфея
Вгамують біль і сумніви тривог.

Твоє єство у вихорі ілюзій,
Немов Тесей, шукає:
Вихід де?!
У лабіринті ти одна –
Без друзів –
Невже монета решкою впаде?

Та все минає...
І приходить ранок.
Він порятунок і Тобі приніс.
То ж не барись –
Бери його руками,
Бо це – твій шанс,
Дарунок і сюрприз.

29.09.10р.

Розлітаються мрії пелюстками ніжними сакури,
Опускаються в руки рожево-блідим падолистом.
Перевтомлене сонцем і перенаповнене знаками,
Засинає в чеканні чогось неприйдешнього місто.

Відчуття причаїлися, стали тонкими й прозорими.
Чи вони оживуть, ці легкі силуети з майбутнього...
(Іще трохи і, певно, я стану насправді криптологом.
Пілігримом, навічно загубленим в пошуках суті.)

Впаде дощ на світанку, і очі закриють оракули,
Хоч здавалося – відстань руки до таємного змісту.
...Розлітаються мрії пелюстками ніжними сакури
Залишаючи в серці лиш тіні легкі падолисту...

30.09.10

Буває сонячним. Буває – темним.
А ще буває так, що й поготів…
Згадається, бува – й столичні демони
До запорізьких мружаться чортів…

Луна така у кронах і у дзвонах…
Така ріка, що без країв і дна.
По щóках їй і по руках червоних
Гудуть селянські стихлі племена.

Поміж котрих себе я затамовую,
Щоб раптом залітати десь аж у…
І сам собі кажу своєю мовою,
Бо, бачте, вірую… А вірую – й кажу.

Із ранком разом, звіддаля
Ішли раптовості кругами.
І впевнена така земля
У всіх лежала під ногами.

Виднілась доля до плечей,
Блатних на мить, або назовсім.
І сіль світилася з очей,
Як на перéсипах азовських.

І щось тонке, мов анаша,
Поміж вітрами кошовими
Вчувалось так, немов межа
Між мертвими і неживими.

Подаленіло. Не зумів.
Чи не залишилось нічого,
І навіть дівки з тих домів,
Що мнилась майже за пів-бога.

Летить вітрів новий призóв
В райони в прожилках якудзи.
І світу дихає вузол,
Тремтливий і вологий вýзол.

Що розсипає на «путя»
Вогні – фальшиві діаманти.
Що в «дурня» грає з небуттям
На виходи... Чи варіанти.

Невимóвні слова,
Затихають назавше –
Їх не вимовлю більше,
Не жди.
Не хились від осмути:
Все повинно минути,
Подивись,
Вже зникають сліди…
Уже осінь прийшла.
Ось, обтрушує віти,
Мов доноси,
Листки посила…
Зачарований цим,
Але мушу горіти
Я на ватрі життєвій
Дотла…

Мишенятко у неділю
Побувало в цирку
І тепер плекає мрію,
Гарну та велику.

Наміру ніхто не змінить,
Навіть мама й тато,
Бо жонглером неодмінно
Вирішило стати.

Справа ця важлива надто:
Вдома без вагання
Узялося Мишенятко
Вже й до тренування.

М’ячиками жонглювати?
Зовсім нецікаво.
От яєчка взяти варто.
Це вже інша справа!

Розпочати із одного?
Легше не буває!
А учитися недовго! –
Два вже підлітає.

Шліфувалося б уміння
Й далі дуже вміло,
Якби яйко при падінні
Хоч одне вціліло.

Мишеня не розгубилось:
– Буду тарілками!
Лиш одна із них розбилась –
На порозі мама.

– На жонглера, бачу, вчишся?
Зовсім я не проти.
Але зараз ти берися
Трохи до роботи.

Маєш тільки три хвилини
Щоб усе прибрати.
А для цього треба, сину,
Фокусником стати!

2010

У осені дивна вдача…
Ця пані така вразлива,
Так часто надривно плаче
Нестримано і примхливо.
Насуплено хмурить брови,
Жбурляє вітрами в груди,
І суму тяжкі окови
Навішує всім і всюди…
А інколи посміхнеться,
Їй сонце тоді до пари,
День щирим теплом наллється,
А небо розгубить хмари.

Немає чітких означень,
Якого чекати дива –
Всміхнеться, а чи заплаче
ця пані… така зрадлива.


2010

Начорно списано ночі німою Наядою
Сукня з настурції марить днем листопадовим.
Ходить-блукає, слів намотує прядиво,
З білого шовку душа – нешовкопрядова.

Вирветься з кола на мить – холодно!
Вітер –гульвіса кладе оберемками золото:
Листя кленове прилипло на сходах подиху
І так до скону : спіткнулась –адью –інкогніто.

Гульбище кіс – місяця хитре плетиво,
Шосту неділю їх розпліта . Еnter і Гретою
Суне до Ганса , вимучена дієтами.
Висне під куполом неба сонетом ранетовим .

Руки заплутались в карти Таро з пледами.
Поряд гніздиться квочкою мультимедіа.
Падає вістря зорі і закони старого Менделя
В чашку із чаєм ,де м’ята гірчить Одетою.

Вальсом, танго, канканом , Тарканом лестощів.
Наче наркотики , клацають пастки тестові,
Бачиш - навпомацки видали плащик Дантесовий,
Всоте промацано , наче диверсію, версії.

Але вона тепер ,наче з граніту-каменю,
Ходить-блукає між гранями гострим гравієм.
Серце лушпайками слів до кісток зранено.
Осінь- красуня –пора епатажного спалення.

Зорям – крапельки сну
і шматочки думок.
А вітрам –
розпашіле, гаряче лице.
Загубився? Знайшов?
Здогадався, що це -
лиш безжальної
долі моєї
урок?


У туманах нічних
мовчки зник
без вагань,
без вагітно-важких
кроків - тих,
що назад.
І без слів, що так часто
звучать невпопад
в порожнечі
несказаних ніжних
зізнань.

Ти в країну свою
теж самотньо пішла.
І нема вже листів
та вітрів-листонош!..
В лабіринті безкраїх
чужих огорож
ми згубили
останні краплини
тепла.

Ось кохання з долоні
озимим зерном
загубилось...
Засне, щоб розквітнути знов
десь весною з під-снігу -
червоно, як кров -
не для мене
написаним щирим
листом...

Небо сохло, пошите на виріст.
А як висохло – вицвіли взори
і настало навиліт-прозоро
у назбираних складках на вирій.

Сни списала Сешат аж до коми,
зір отрушено з дерева роду...
Серцем Нілу спливала у лоді
у написане і незникоме.

Сета спішили храму долоні,
бо спішив за Сешат стрімголов і
Ніл палив у здичілім піскові,
насміхався – як хвиля холоне.

Колінкуй тепер храмним повітрям,
бий поклони до самої тиші.
Цих обійм ще ніхто не залишив,
кожен вдих заслуговує вістря.

Кожен видих вартує не страти,
а довічного уст посиніння.
Я тебе зодягну у каміння –
у властивість на стук завмирати.

Я твоє забуття, нерухомість.
Забувай про Сешат в білих шатах.
Стану душу тобі вибивати,
де богиня поставила кому.

Храм величний піски оповили,
мов поранене судно – сіль хвилі.
Так прозоро настало, навиліт
перешив Сета крик Серце Нілу.

30 Вересня 2010

а вона - тільки кавер-версія,
їй у нотах - неповних сім.
від депресії до депресії -
на таксі.

а у нього мігрень та наміри
то повіситись, то втекти
до кролячих нір омани і
наркоти.

а між ними лиш десять знаків,
два гудки і одне "алло!" -
пересвідчитись, розпізнати
тло.

і до виснаження кипіти,
вдаючи прохолодні тембри,
замість "як тебе не любити...
...стерво!"

відтепер то тобі найзгубніше табу,
відсьогодні прикушуй губи,
бо віднині моєї спини мармур
солоніти на них не буде.
відкричи мене, винеси з ліжка геть,
потруї свої сни від хіті,
я спалю костьол, ти спалиш мечеть,
інцестовано хворі діти
хтось з замБогів учора намислив суд,
але ми - в недосяжнім відгулі...

ти все робиш фаст, я роблю все фуд

нелегальні біженці з ґуґлу...

сипле на мізки попіл
вранішня німфоманія
пані Абсурд, міс Допінг,
фрау Самопоранення...

смужкою ліг синець,
ліг і розсунув стегна:
патолого-кравець
встрочується у вени...

кришить на плечі м'юзік,
губи цілує кожні
і розстібає ґудзик
на сукні самоушкоджень...

***
Що тобі, пані А?
Як тобі, фрау С?
витатуй віщуна
котрий з твого лона -
(раніше, пригадуєш?) -
щез.

Блакитні очі - Синевир і Світязь -
Блакитні очі рідної землі.
Вони, неначе, виникнули звідкись,
Бо їм тепер вже й вічності малі...

Замріяні, вдивляються у небо.
Крапати мріють в осінь злолту.
Тут кожен має вільності потребу.
Я вірші в косу сонцю доплету.

Синьоокий натхненник в Карпатах,
Я кохаю тебе, Синевир!
Не закутий в меридіанних ґратах,
Променистієш святістю гір.

Ти співаєш чиїмись піснями,
А я пишу для тебе вірші.
Це зізнання залишим між нами -
Ти назавжди засяяв в душі.

Поблукаю по берегу. Тихо,
Поки вщухне закоханий вир...
Я люблю, як ти лагідно дихаєш...
Я КОХАЮ ТЕБЕ, СИНЕВИР!


27.09.10 22:34

Так боязко чекаю того дня,
Коли прийдеш і принесеш троянди.
Візьму собі усмішку, навмання,
І ждатиму тебе біля веранди.

Як боязко... Сіріють десь тумани...
Осінній сум березу пригорта.
Моє чекання на межі омани.
Я вірю в те, що десь є самота...

Я - не самотня. Я - сама у себе...
Була. Ти ж душу не віддав -
Сама забрала. Може б і не треба..? -
Та ти мене про це не попрохав.

Нехай, - пусте. Минуло все минуле.
І кожен день ще душу не зламав.
Не згадую вже те, що призабула,
Та вітер знов мені тебе шептав.

Листок осінній хтось зронив з берези.
Заяскравів в чужих руках букет...
Ні, не з троянд. - Мої рідненькі - фрезії.
Пройшов повз серце рідний силует.

Невже прийшов?.. А я вже й не чекала.
Обпік в душі очима мій секрет -
Я ще ніколи ніжно не страждала,
Тримаючи із фрезії букет.

Такий...однаковий..? Та щиро привітаєш -
Всього три слова :"ЛІНО, з днем народження!"
А я ж НЕ ВІРИЛА, що ти мене читаєш!
Та все ж, чекала. Боязко. Щодня.

28.09.10 21:58

Багряні сутінки. Огранена роса.
Начищене до блиску небо.
І сутінню обличч чарується краса.
Ну, і чого ж тобі ще треба?!

Танцюють вогники світанку на воді.
Цей танець наш...й слова. Не пам"ятаєш..?
Я знаю - МИ НА СВІТІ НЕ ОДНІ,
А тільки ти мені так душу зачіпаєш.

Й вона зривається. Над прірвою літає.
Одвічний сум там струшує крильми.
Й отак по волі...волі. З а б у в а є ш,
Були якими боже
-
вільними
людьми.

Замріялась. Засумувалась. - Зникло.
Лишились сутінки, роса...і просто Небо.
Чи...може, й сутіні насправді не було?
Обличч - мільйони. Іншого - не треба...

Ну, що ж я можу сказати..?
Ти ж знаєш - мовчання одне.
Я вчуся свій біль тамувати,
Хоч знаю, що він не мине.


29.07.10 23:25

Торкає душу загадковий спомин...
Смаглявий вечір струшує зірки...
Серцями вже немає перемовин,
Їх замінила доля...і роки!

Все в нас було. І що в нас залишилось? -
Зірки і небо. Море і зірки...
Та й то - усе на двох розбилось
Безсмертним порухом руки...

14.09.10 22:15

Я не стану такою, як люди!
Я не буду такою, як скажуть!

_____ _____

Я дякую, що ти в мене є!
Просто справжня, як крапля дощу.
Ідеальних людей не існує!
І в душу я їх не пущу!
Бо страшенно не люблю нещирості
І дволиких, що добрі "в лице".
Я сповідую правду вірності!!!
І теж дякую тобі за це.

_____ _____

Давай на сьомому небі зустрінемось!
Потримаємо час у руках.
Давай, ми зірками лишимось...
Один в одного...в іменах.

_____ _____

Я б пам"ятала те, що треба пам"ятати...
А забувала б те, що пам"ятать не слід.

_____ _____

Я ТАКОЇ свободи не хочу!
Я не хочу оту, хоч якусь...!
Це свобода, коли ти ховаєш очі,
Коли кажеш про неї комусь??!

_____ _____

І знову вечір. Знову дім. І ти...
Такий ... простий. Такий мені знайомий.
Я знов вдягаю крила самоти,
Щоб відлетіть на поклик загадковий.
Ти знаєш, а там - моє море...
Ти знаєш, а тут мої зорі...
_____ _____

Кілометри - це відмовка просто.
Земля ж - одна. І ми на ній - одні!
А долі, всі дорогами пошиті,
Пірнають в час...в хвилини...і у дні.

_____ _____

Це літо почалося майже вчасно.
Пригріло сонце. Заквітчалися луги.
Та ніби і в житті усе прекрасно...
А пам"ять зводить серця береги...
_____ _____

Велика септима дратує вуха скреготом,
Прозоро-білий весельчак гойдає решето,
Збирає сяйво у сферичні кола-видива,
Куди коханий повсякчас свій погляд кидає.
Руйнує думка родіоли слів скуйовджених,
Це є початок, не кінець на гору сходження.
Парадоксує відшуміле гасло раціо
Із рухом потягів, що гучно мчать від станції.
Кидаєш потайки ідею у прогалину –
Критичне вето універсуму заспалому.
Невпинний рух у далі кличе знову
І хочеться почати все ab ovo.

Взревел Перун благим славянским матом,
Из глаз он сыпал искры над землей.
Испуганные тучи, как цыплята,
В табун от страха сбились грозовой.

Когда цветок из Красной книги мифов
Вновь не зацвел в купаловскую ночь,
Перун не в силах гнев свой превозмочь
И предвестил земле сплошное лихо.

Все небо он отчаянным галопом
На жеребце мгновенно облетел,
По тучам с силой грозною похлопал,
И выбил дух посредством молний-стрел.

Упал тогда Перунов гнев на землю,
Обрушился всем небом на поля.
Прижалась поцелуем вдохновенным
От жажды к струям жаркая земля.

А гнев разлился озером бескрайним
По всей степи, по рекам, городам.
А вся земля от края и до края
От тяжести заплакала тогда.

Сменил Перун свой грозный гнев на милость,
И засиял Ярилов яркий свет.
А с солнцем вдруг надежда появилась:
Когда-то расцветет Перунов цвет.
2010

Моєму вітру закортіло в ніч.
Твоїм словам свербить іти у люди.
Але, на жаль, уже не в тому річ,
що відбулось, а що лише прибуде.
Ніколи не пиши мені віршів
і коментів у сітях Інтернету,
бо час минулим літом відпашів
і почуття поринули у Лету.
Але, на диво, ми удвох іще,
такі чужі і рідні, аж до болю.
В моєму вітрі навпіл із дощем
готові до цілунку чи до бою.
30.09.10.

травмоване тавро і слід нерівності
де світла не було не буде милості
а шкіру з двох сторін у кров попечено
навіщо цей кармін мені приреченій
ти друг порадник… хто? слова з харизмами...
яскраве шапіто – виставу визнано!
і бум і тарарам і пил узбіччями
харам зулмі, харам на все крім вічності.

Молилися живі уже за мертвих,
А мертві все молились за живих,
Ото, коли б до часу їм не вмерти,
Вони б жили за себе і за них.

І їх навчили б розуму і долі,
І крихта хліба їм була б смачна,
А так… Дивись, живі, – та не на волі,
Одна мета, – як п’яному корчма.

І білий тин зарослий бур’янами,
І вікнами пустими – хутори,
Хто приведе живих тепер до тями,
Живих, але до часу – до пори?

Усе пішло із молотка за безцінь
І деревИна і заліза шмат
І щастя завойоване у герці
В руках чужих недолюдків – вар’ят.

Спинився час, хоча летять ракети,
І маятник усе ще не застиг –
Молилися живі уже за мертвих,
А мертві все молились за живих…

сонця більярдну кулю
загортає у хмар рушник
кельнер-вечір
і з маху лупить
в скроню обрію
валить з ніг
захід фарбується кров'ю
що темніє згортаючись
рана
вкривається кіркою темряви
вкривається кіркою рано

і незримі механізми ночі підносять
місяця диск хромований
над лісосмуг кучерявим волоссям
над засмаглим тілом промзони

2010

Сторож явно не Вільям.
Шóфер не Франсуа.
Темні люди на білім.
Бо не май. Бо зима.

В їхніх головах – щó там?
Вся сукупність життя.
По неголених щоках
Мені бліки тремтять.

Збайдужіння. Цікавість.
Гул. Хрещатик. «По сто»…
Ось іду, матюкаюсь
Вас невидимих до.

Злого умислу жодного.
Все гранично просте ж…
І немає Холодного.
Вогнепального – теж.

* * *

Я люблю вас, мої ближні, безпородні,
І здається, що сьогодні кожен варт…
І дерева, золоті і безборонні,
Всі обметені вогнем з підземних ватр.

І ляга на теплі землі навскоси нам
Звук сурмú – ходіте, люди, веселіш.
А нещастя, острогú і темні зими
Позабрали із собою москалі ж…

Хай тремтить мені на дальнім силуеті
Рідне сонце, ще ясніше крізь сльозу.
Сірі сутінки, собаки соловецькі,
Йдіть у Пєнзу, троюрідні, чи в Пєнзу.

Так то, ближні, безіменні, безпородні,
Я таке сьогодні трохи ніби бард.
Та і ви, і ви не ті якісь сьогодні,
Намело на вас тепла із Божих ватр…

У бані в шпарку підглядав,
і бані – очі.
Ти соромливо затуляй
ото же хоче...

Кохання баглося країв,
спирала пара.
А він би тую пару їв
її би шпарив.

Ошпарював до наготи
і до щілини.
У нього тіко моготи –
відра не скине...

По барабану серця стук –
які там дині.
Ждання душ і мила з рук
у дзюрці гине.

І крик любасі по той бік
такий горлистий,
же мало дупи си не спік
до рур паристих.

А зовтра клюбна гупота
пройде по вуху.
Ну де ж ти серце, дупо та
шпаринно-руха.

30 Вересня 2010

Люлька.
Місяць туманний...
І ти,
І я...
З ЖЕКо-зеківським штампом:
«Вибув»...

І. Павлюк



А що воно краще, любий,- зразу не розбереш:
Жили рвати на рими з окопних одеж,
Вірити в те, що скалки в оці подібні до веж.
Вмились би люди…

Літо фіалкове, осінь - Софіївській дзвін.
Мати Софія маля підіймає з колін,
І повстають графіті згорблених стін
Одуд лікує застуди

Всіх протиріч і постріли в потерчат.
Хист обвиває плющем заюшений чат,
І вже не сила небу в долоні кричать
Притчі про мудре.

Йога, неначе еленіум – жарко снігам.
Наче обойма, закинута в космос ,богам:
Лотосом синім сповідь на мить застига
В оранжевих грудях.

Очі відкриєш : Віра, Надія, Любов.
Іван-киванці готують кленове тавро.
Інервація спогаду – вилитий бром.
Колії худнуть.

Вишиті степом в червоно-червоні хрести,
Хроноси квітів і свято святої роси:
Вірші.
Розсипаний лід бірюзи –родео зубрів.

Я любила тебе кожну хвильку життя свого. Навіть
Ще до того, коли ми зустрілись. У кожен мій вірш
Ти приходив як Доля, що думала я, не злукавить.
Я її викликала на сповідь на білий папір.

Я любила тебе до ув'язнення в грішній цій плоті,
Коли ти ще хлоп'ям говорити вчив тиху струну.
Я волосся твоє цілувала промінчиком жовтим,
Кращі в світі сюжети тобі готувала до сну.

Я не переставала любити тебе і в моменти,
Коли ти забувався у пестощах інших жінок.
До народження ще я хотіла від того померти,
Що з тобою вже я не станцюю весільний танок.

…Тож коли ти прийшов, я так довго чекала й любила.
Тільки пізно тепер викликати нам щастя на біс.
Я тобі віддаю свої сповнені мріями крила,
Вірші й серце, яке й так належало тільки тобі.

Я любила тебе одночасно востаннє і вперше,
Як викреслював відчай твій слід із моєї душі.
Розливалася фарба, ламався графітовий стержень.
Ти приходив у сни, прокрадався в чергові вірші.

Я втрачала себе, а мені ти, на жаль, не належав.
Я чекала тебе. Ти ж ховався за ночі світи.
Я любила тебе… Як ніхто. Я губилася в межах.
І тому що люблю, я не можу тепер не піти.

2010

В перукарні біля клена
Сушить Білка хвостик феном,
Бо ходила по горішки
І під дощ попала трішки.
Мокрий хвостик, мокру шубку
Треба висушити хутко.
Адже Білочка – ласунка,
Ще й до того ж чепурунка!
:)
2010

Прячусь в комнатах я теперь
От осеннего светлого солнца.
Ты захлопнул в свое сердце дверь,
И звонок мне теперь не смеется.

Прячусь в комнатах от потерь
Жизненных сил во влаге
Слез соленых… Ты победил,
Как коммунисты в Праге…

Прячусь в комнатах от любви,
От ребяческой нежной глупости –
Незабытый мой друг, прости,
Не избежать мне участи

Удаленных из мира грез,
Желтой листвою в лужи…
Господи, как же сушит
После выпитой соли слез!

Прячусь в комнатах от хандры,
От любимой холодной осени…
Незабытый мой друг, верни
Урну с пеплом души! В ноги босые

Упадет голубая лазурь
И растает в серости лужи…
Льву не легкость лань и косуль,
А лишь вкус на губах их нужен…

від битви шовковими подушками
до комплексу втраченого ребра -
ти сам напросився на роль Адама:
ось яблуко правди – кусай, пора.

мені довподоби зіграти Єву,
прем’єра вдається - чому б і ні?
зацитькує правду сліпе forever -
дамо йому фори у кілька днів.

і змій наш повірить, що білий лебідь,
люб’язно прикусить гидкий язик.
нарешті,
хтось візьме вину на себе,
як справжній, не з пороху, чоловік.

2010р.

Пересушене горло вина
Відбродило у манго і персик,
Бірюзою означені перса:
Ти не жрець благородний – шаман!

Я в гранатових зернах одна,
Перевтілень Сехмет більш не буде.
Перепалене сонце остудить
Кішка Баст – срібнолика жона.

Поклоніння тобі – то дурман,
У підгорля зло мітить пантера,
Твій портрет аж до вохри я стерла,
Роз’ятривши вщент серце до ран.

Зазміїлась браслетом рука,
Ієрогліф приховує двері,
І пергамент як згусток містерій,
Грань між «буду» і «щезну» тонка…

Води Нілу не відають дна,
Страх шкарубкий вже липне до стелі.
Я одна на зчорнілій постелі
І забракло у горлі вина.

Жрець казав: вбереже талісман
Від повторень світів, перевтілень…
Захміліла від крові - не зцілень
Жде Сехмет, і вона не обман!

Чорне сонце спадало у схрон,
І посліпли враз лебедям крила.
Віднайшла у собІ вкотре сили,
Щоб набіло завершити сон.

30.09.2010.

Люлька...
Місяць –
Задимлений мамонта ріг.
Тютюнець –
Конопля і вишня...
Порожнеча, втамована сумом доріг,
Воскреса, як любов колишня.

Я маруджу собі, що в житті є сенс,
Що згадають мене нащадки,
Буде грошей багато,
Слава і секс...
Ще й усе, як тоді, –
Спочатку...

Захлиналися кайфом.
І Сонце-Бог
Обіцяло зігріти світло.
І плящина пітніла –
Одна на трьох...
І дівчата гули на мітлах.

То ж горіла душа,
Як бікфордів шнур,
Під сльозою, вином і морем.

Йшов з мечем Христос,
Кликав на війну...
Бісенята співали хором.

А пізніше була Запорозька Січ,
Гайдамаки,
ОУН,
Майдани...
Радість смішно печальна,
Що згинем всі, –
Як бальзам на душевні рани.

Все повернеться знов
«На круги своя»:
Динозаври...
Великий Вибух.

Люлька.
Місяць туманний...
І ти,
І я...
З ЖЕКо-зеківським штампом:
«Вибув»...

Щиро вітаю всіх митців ПМ зі святом ВІРИ, НАДІЇ і ЛЮБОВІ!!!

Повітря дихало дощем.
Вона стояла на пероні.
На вже чужому підвіконні
Лежав порожній портсигар.
Поміж буттям і забуттям
Чекала потягу. Нізвідки.
В нікуди рейсом, без помітки,
В котрім чи зникне, чи втече.
Повітря дихало дощем.

Легені дихали слізьми,
Котрим не окропити вії.
Серця томилися навієм
Розіпнутого почуття.
Він залишався десь і скрізь.
Вона стояла на пероні.
А підсвідомості безодня
Тягла минуле із пітьми.
Легені дихали слізьми.

Самотність дихала в лице.
Надія дихала в постскриптум.
Вона і Він – смичок і скрипка
В конвульсіях замовклих струн.
Фальшива тиша. Дум табун
Кричав до хрипу, різав струни.
Кохання рвалося із трунви,
Не примирившись із кінцем.
Самотність дихала в лице.


Кошмар агонії грози.
У зачаклованому колі
Хтось вирішив здурити долю
Й назустріч крок не зміг пройти.
Хтось вчасно не сказав: «Зажди!»
Хтось вчасно не почув пробачень.
Колись комусь хтось не пробачив.
Квитки, перони, поїзди.
Кошмар агонії грози.

Крізь біль і невгамовний щем
Надія гойдалась на вітрі.
«О, Боже, вилікуй повітря,
Перенасичене дощем.
Не через караван років,
А поки ще не надто пізно
Верни в життя невинну пісню,
Котра таки не вмерла ще
В повітрі, зморенім дощем.

В повітрі. Зморенім дощем
Надія линула в постскриптум...
...Маестро взяв смичок і скрипку
Й ожила казка двох сердець.
Початок переміг кінець.
В інтимі зазвучали струни.
Кохання вирвалось із трунви,
Заповнивши собою вщент
Довкілля, зморене дощем.

Одвічна повість двох сердець.
Роман, трагедія чи драма.
Та над життями, над віками
Хай возвеличиться Любов.
У вирі непорозумінь
Вона і Він – смичок і скрипка
Хай пам’ятають про постскриптум.
Хай не знаходить свій кінець
Інтим цілунку двох сердець.

2000р.

Він мене, наче книгу вивчав,
Між рядками блукаючи легко.
І ковтав мій скривавлений час,
Мов якийсь самогубець таблетки.

Він мене, як поему читав,
Хоч ненавидів ритми і рими.
Він мене надсилав у листах,
І губив між листами чужими.

Він мене вимовляв по складах,
Хоч неправильно наголос ставив.
З перших літер мене розгадав,
І зіграв, як найкращу виставу.

Він мене, наче драму писав,
І вигадував різні сюжети.
Він і досі — мої небеса,
Ну, а я лиш далека планета.

29.09.2010р.

На моєму дивані ,як Каїн,
Як жага до життя крізь подертий кондом
Ветхий Фредді благає ,хрипить, вивертає :
Open the doors!Open the windows! The show must go on!

Телевізору скло –терапевти , гештальти.
Душі влазять в натягнутий гумо-капрон .
Крізь прогнози погоди віщають криштальне –
The show must!The show must! The show must go on!

Якщо чесно , то робота ,родина,стосунки
У мене асоціюються з доном Карліоне , всередині якого
Існують коти,апельсини і пропозиції,
Від яких не можна відмовлятись ,
Бо кому вона потрібна,та дірка в голові?
Та–та-да-да-да____та-да-да-да____та-да-да .Чи не так ?

Ветхий Фредді замовк ,обірвали антену
Хулігани ,- чи сніг крізь новини – закон?
Божеволіє місто,лише хтось непевний
Пожовтів під під’їздом під Snow must go on .

2010

Іван Гентош. пародія " СПРАВИ РОДИННІ "

Білий сніг, чорна ніч.
Що у світі коїться?
Не збагну, в чому річ –
У очах щось двόїться….
Вивів хтось за поріг
(Певно, я подякував)
Хто то Кума запріг?
Розуму ніякого!
І кожух був, і кінь…
А корчмар вже лається.
Ех, щось думати лінь –
Завтра пригадається.
Як зійдемся – умú!
Вип’ємо, щоб збýлося!
Кум – дрова! До Куми!
Решта все забулося…

пародія


Смуга біла, смуга чорна,
Зимонько-зима,
Хто до серденька пригорне,
Як Кума нема?

Наливали, щебетали
Дворові дівки,
А закуски було мало,
Єдні маслаки.

А вляглися спочивати -
Кожуха нема,
І босоніж вийшли з хати,
А навкруг - зима.

Як тоді я не заслаб?
Де взялись уми?
Добре, що Кума була,
Біг я до Куми !

П'яту чарку підіймали
За Кума й Куму!
А що було, друзі, далі, -
Я ума не йму...

‘За картавість ніхто не картає’, –
Думав хлопчик, над трупом стоячи.
Депресивним узбіччям звичаєм
Їхав потяг, суглоби ломлячи.
Млосним жиром засмажено-плісних
До пательні млинців приклеєних
Роздувало в відчинені вікна
І нестримно тягло алеями.
У сусідів гуляли весілля,
Тхнуло тортом надміру зсолодженим.
До кватирки вдиралося гілля,
І кричало життя народжене.
Бігли двором дівчата з кісками,
А любасі, забувши про сором,
У екстазі зі сміху прискали
І тікали лунким коридором.
На асфальті, спеченім спекою,
Діти голосно в класики грались.
Він себе уявив лелекою,
Бо йому тоді так здавалось.
Він себе уявив усміхненим,
На одній нозі баластуючи,
І розміреним кроком стишеним
Він подався, з вікна простуючи.
А дівчата манірно стрибали,
Виробляючи ніжками па,
Тільки хлопчик дивився схиблено
Із затемненого вікна.
Він хотів щось сказати татові,
Той в багрянці вже міцно спав.
Й посеред віртуозно-дівчачого
Загубилось хлопчаче: ‘ПА…!’

***
Бліда змія впилася в очі хижо,
Направду жало тягне до руки.
На чоловіка хлинули думки
Гіркі, звабливі, радісно-нервозні…
Давай станцюєм твіст на струнах ночі,
Крізь вогкі пальці, змочені в вині.
Пізнай мене. Ми в темряві одні.
Сумні, дурні. Живемо час від часу…
Він п’є, ковтає жадібно, нестримно,
Мільйони шпильок в горло уп’ялись.
Солодка трута тягне тіло вниз.
Він хочу жити зараз, тут, тепер…
Готовий трунок. Зирить в очі смерті.
Цілюще питво вип’є без терзань.
У світі забагато зайвих знань.
Дивак сьогодні не на жарт відвертий…
Зведи у небо очі, милий друже,
Ти сам спаситель власного життя.
Іде-простує стомлений кістяк.
Поглянь… навколо…й не чини гріха.

Філософе, прекрасний, незрівнянний,
Лишіть матерію сувору хоч на мить.
Легка незграбність, молодість духмяна
Ще грають в вас, хвилину зупиніть,
В моїй уяві, збудженій до краю,
Субстанціально виражена тінь.
Думок химерних матові примари
Штовхають розум в ординату змін.
Прозорих суджень товпище за муром
Мого єства. Лиш матрицю пізнать.
Ідеї світ статичність нівелює,
І 2Х2 ще може бути п’ять.

***
Не оплакуй мене. Хто тобі сказав, що я померла?
Я просто хвилинно перестала жити,
Втомилась від байдужого чекання твоєї незмінної відповіді:
«Спасибі. Тобі того ж».
Скупо. Все, що ми написали один одному.
Круто. Бур’янчики життя водять нас навколо пальця.
Зимно. Від пекельного полум’я у душі через тебе.
Жахливо. Від передчуття того, що ми ніколи більше не летітимемо поруч у цьому житті.
Меланхолійно. Птахи знову несуть пахощі моїх парфумів у київські мурашники.
Докорінно. Змінюю свої переконання і авторитет «зубрилки» .
Стильно. Від сьогодні починаю жити по – іншому. Табула раса.
Вільна. А може, просто належу іншому?

Знову сонячний глек покотився, але вицвілий сонях чола
повертає уперто на південь, мов не вірить у зими чужі.
Я тобі напишу не вірші. У шухляду старого стола
не сховаєш на пам’ять про весну недотлілу жарину душі.
Я питаю у себе щодня: ти вже був чи ще тільки наснився?
І летить в нікуди колісниця чи то колесо крокове днів –
від тих обертів крутиться світ, як одвіку, напевно, крутився.
Поки хтось про високе молився, день навколо давно обмалів,
тільки рінь від розмов та дощі, що давно оселились у місті.
Грають осінь музики троїсті – листопаду стрімкий краков’як.
І давно би не вірити снам, не чекати ні пошти, ні вістей,
але серце, заклякло-безлисте, просить дива хоча б на мідяк.

Роман Скиба
поезія “* * *”
збірка “П’ЯТИЗНАК, або ЖИТТЯ І НЕЖИТЬ”


Білий світ, білий сніг.
Висріблена вулиця.
Хто – дійшов, хто не зміг;
Решта все забулося.
Хто там коней запріг?
Хто на санях скулився?
Білий світ, білий сніг,
Решта все забулося…



пародія

Білий сніг, чорна ніч.
Що у світі коїться?
Не збагну, в чому річ –
У очах щось двόїться….
Вивів хтось за поріг
(Певно, я подякував)
Хто то Кума запріг?
Розуму ніякого!
І кожух був, і кінь…
А корчмар вже лається.
Ех, щось думати лінь –
Завтра пригадається.
Як зійдемся – умú!
Вип’ємо, щоб збýлося!
Кум – дрова! До Куми!
Решта все забулося…

29.09.2010

Я у тобі знайшла притулок
Від самоти, що вік тримала.
Давай залишимо в минулім
Усі печалі!

Для тебе стану свіжим вітром,
Який вдихатимеш у груди,
Що з твого серця сльози витре
Й любов розбудить.

Я джерельцем для тебе стану,
З якого питимеш щорання,
І залікую твої рани
Своїм коханням.

А ти - стань терном, що звиває
Навколо мене тугі пасма,
Мій дух від щастя підіймає
Під зорі ясні.

Вдихни життя у мої крила,
Які від лету потомились,
Щоб віру знов я воскресила
У неба милість...

Душа в душі знайшла притулок
Від самоти, що вік тримала.
Усі печалі у минуле
Повідступали!
29.09.2010р.

За нами місяць підглядав
у шибу опівночі,
і соромливо затуляв,
ховав у хмарах очі.

Кохання баглося йому
солодкого напою,
шаленства, пристрасті вогню,
що ми пили з тобою.

Мов барабана серця стук,
мелодія кохання -
сплетіння душ, сплетіння рук
і тіл палке єднання.

Під ангельський Амура спів
кохання танцювало,
а місяць щире срібло лив,
і ночі було мало...

2010

Душі своїй знайшла я пристань
В твоїх волошкових очах.
Тепер це щастя променисте
В мені тріпоче, наче птах.

І я немов цілую долю
За те, що ти в мені тепер,
Що нам любити Бог дозволив
І ми - немов єдиний нерв.

У мить розвіялася темінь,
Коли мені зустрівся ти.
Лише боюсь, що розминемось
У цих пустелях самоти...

Крізь всі світи любові промінь
До нас нарешті долетів!
Вже не гірчить вчорашній спомин,
Він у мені навік зотлів.

А знаєш - я вже не боюся,
Що розминемось у світах!
Яка ж невипита спокуса
В твоїх волошкових очах...
29.09.2010р.

То є конче ще раз…,
та не Конча де Заспа.
То колгоспний камаз,
залізай-но, будь ласка.

Хай же тіла літак
на летовище сяде.
Я тебе нині так...
заведу у ламбаді –

будеш бачити сни,
оселедці Памиру.
Тіко глянь у штани,
бачиш голову звіра,

же торчит з-під парчі
і готова до втечі.
Ти до губ приручи
хай же з них си нахлепче.

Хай намуляє зір,
не піщинка ж у оці,
то голодний мій звір
пожалій його, хойці.

Хай кохання зайде
мов худоба до стайні.
То не конче... в тебе,
аби було нам файні.

Язиком по стегні
і до губ соромливих
зазміїтись мені
у крамольних курсивах.

29 Вересня 2010