Квітко підфарбована красою,
Янголя ранкової роси,
Хочеш, собі сонця попроси
І воно обійметься з тобою.

Квітко, не заплетена в косу,
І в букет не зірвана рукою,
Залишайся чистою такою
Поки час на білу полосу́.

Квітко, ти приречена на день.
Дихаєш крізь дзеркало в краплині
Фатуму, що жалості не знав.

Він твою красу наздожене
Лезом. Ти чекатимеш віднині
Променя, що простір пронизав.


2010

Не піти тобі до раю,
бо гріхи вже не пускають
Ти пізнала чари пекла,
Людям всім ти вже допекла.

Будь Валькіріє скромніша
Ти Валькіріє молися
І відмолюй всі гріхи,
Щоб до пекла ще не йти!

Надія Сваляви,
шляхетного роду
ми. Путь нам вказали
діди і батьки.
На благо вчимося
своє і народу:
щоб славу його
понести у віки.

Приспів:
Слався, школа-мати!
Шани час назрів.
Цей тобі лунає
гімн від школярів!

В життєвому плині
ця школа нам перша.
Як рідна домівка,
твоя і моя,
у місті Сваляві -
...Масарика, "перша".
Вітає онук
закарпатська сім'я.

Приспів.

Надія Сваляви,
шляхетного роду,
ми - учні, достойні
своїх вчителів.
На благо вчимося
своє і народу,
на честь Закарпаття:
як Бог нам велів.

Приспів.

Вересень 2010
Свалява Закарпаття

(блакитна троянда, не гріє, не пахне, не колеться,

Не справжня – торкнися –відчуєш! – ТАКИХ НЕ БУВАЄ!)
Ганна Осадко " Блакитна троянда"



Таких не буває?

А що, коли фарба лиш вигадка?

Ця дика троянда кололася, душу всю випекла!

Тонкі рученята –росточки в розтрощенім небі.

Померзлі пальчата- у люстрі – танцьована лебідь.

Ти ж –тала вода, а не кров прозаїчного кольору.

У купіль ладнали нелічені акти піїтики,

І коло за колом...

( Впивалися зашпори-вироки.)


А хочеш, кохана, я річку зрівняю із пусткою?

Світлин всеминущість -ти в них.

Океанна пелюстка:

Палац мерехтливий увесь наш – від «до» і до «сі»…

Навіщо ти босо кружляєш листочком по лезу осі,

А там всеодно одягаються маски на фейси і блузки,

Ні краплі вагання, ні крапки!

Блідий маскарад,

Де ти – Білосніжка, закинута в сотий приват.


Не треба, коханий, бо річці так шкарубко,

Їй зимньо, дурненькій: ні сонця в долонях, ні парубка,

Ні соняха- тата, і води брунатно-барвінчаті,

Там рибки живуть водяником-вієм полічені,

Мені і наснилось, що є там одна золота...

Її не торкай – поруйнується цнота хвоста,

І стане пуста златопера, без права освідчення!


Вона, як і я,

Бинти німоти на лопатках,

Язицькі мінори на стегна модерних галактик.

Перо і папір все відчує.

Нам жеробом - мавчині помисли,

Та кола спотворень закручують чортове колесо.

Цей дім –ковила, одягни його лагідні шати

В досвітнє пелюстя, що ніч причепила до поясу!


Блакитна трояндо, годино моя розхвильована,

Ти , справді , жива?

Гадали усі – намальована…

Перецвіла, достигла і стужавіла,
Врожаєм в кошик виклалась, мій Божечку!
Перестояла в оцет. І приправою
Сама себе дозовано із ложечки
У борщ життя.

По банячках, по мисочках, по слоїках,
Переропована від сліз до гіркості,
Задиристо підписана: «А я – така!»,
Гостроязико перчиком для різкості
Притрушена.

Перекладалась слів його цукатами
І, як шампань, запінилась мереживом.
А скибка сирна місяця рогато так
Пливла, на таці ночі перележана,
У ранок снів.

Вершково-зоряно купалась в поглядах,
Чорницями зіниць дозріла втішено.
І від жарівки дотиків зривало дах,
Щоб молоком ураз скипіти, змішаним
Із медом днів.

Чоколядово-трускавковим тістечком
Вляглася на плеча підносі лагідно,
Цілком приручена до крапки-рисочки,
Переливалась в щастя стигло-ягідно…
Bon Appetit!

27.09.2010

Поцілунки ніжні в груди й ротик
Іван Гентош

пародія

Для котячих справ багато треба?
Лапи, вуса і смугастий хвіст,
Місяць, дах, нявчати в небо
І з вікна стрибати мати хист.
Хтось погладить, поцілує в ротик,
Як знайде між шерсті і зубів.
Я учора ще був ніжний котик,
Найсмугастіший з усіх котів.
Хтось вітався, смикав вуса, вуха,
Заглядав на спину і живіт,
Я з вікна стрибав і недослухав,
Хто коту сказав тоді: "Привіт"...

Місто, в якому я ще не була і не знаю чи буду.
Перше заочне кохання врятує від блуду –
Вічно шукати деінде твої еманації.
Марно кричати в захриплі і зламані рації.
Знову чекати допоки скінчаться вакації.
Зціпивши зуби терпіти свою мізантропію.
Знову згрішити – дозволити трішечки опію.
Де? І у відповідь марно: Ich bin in Berlin
Що ти ще можеш віддати подібній феміні?
Хлопчики граються. Хлопчики з розумом міні.
Так повертатись не варто. А отже достоту
Містом приречено ходять двоногі істоти
З вирваним серцем. Над містом розірваним теж...
Флойди. Платівки. І небо не кольору беж.
Ввечері квітів опію ще принесеш?

Роман Скиба
поезія “* * *”
збірка “П’ЯТИЗНАК, або ЖИТТЯ І НЕЖИТЬ”,

Ти іще був ніжний, ніби котик,
Ти іще був сильний, ніби кіт.
Різко реагуючи на дотик,
Ти мовчав на цілий білий світ.
Хтось один лиш здогадався, хто ти,
Хтось один сказав тобі: “Привіт”.
От і все. А ти вже був не котик.
От і все. А ти вже був не кіт…


Пародія

Поцілунки ніжні в груди й ротик –
Мліла я від мускулистих рук.
Ти лежав чутливий, ніби котик,
Різко реагуючи на звук.
Бо секунда так багато важить…
Знає мій - не знає? Все одно!
Той, хто подзвонив, “Привіт” не скаже.
От і все. Ти вистрибнув в вікно…


27.09.2010

-ступаючи так твердо по водi,
прийди, побач, пробач!
й давай без вiровчення!
мiй човен зрадив,
як i твiй- теж прагнув глибини.
А от тепер i глибина
нас прагне в свої руки.

-нiкого не чекай,
i човна не тримай,
якшо вже глибина
йому за все дорожча.
всi береги-мiраж,
а правда- це вода:
холодна, нестiйка,
жива i неминуща!

Стали муром роки, заховали за ґрати зморшок.
Ти в полоні у літ. Не до весен. Болить зима.
І змінити усе на інакше уже не можна.
І чи варто міняти? Чи хочеш того сама?
У вогких коридорах ти легко губила сором,
у маленьких кімнатах вагомість речей і слів.
До кінця ще далеко – заледве минуло сорок.
Тільки де ж той початок, що так у фінал завів?
І за муром років, ніби бранка, або за ката
ти для себе самої. Ну хто б іще так зумів
власне серце і душу ховати у чорних ґратах
і боятися світла, і сонця, і власних слів?

Краю сумирний,
Сонячний краю,
Земле квітчаста,
Зірко розмаю.
Весно медова,
Провесінь буйна,
Будь і до мене
Тепла і чуйна.

Краєчком ока
Бачу роздоли…
Господи милий !
В них ще ніколи
Серце не мріло,
Ніби й горіло,
Але за Словом
Йшло неуміло.

Доле ! Дозволь же
Хоч крок ступити
На Землю Вічну,
Дух окропити
Таїнством Віри,
В риму священну
Вилити душу –
Суть сокровенну.

Дай мені, небо,
Тих митей зливу,
Тих звуків безмір,
Навчи мотиву,
Що дух підносить,
І пісні тої,
Якою в серці
Цвітуть левкої.

Чи до Пана? Панно польова,
Пройнята ромашками і болем,
Ти чужим ідеш, чи рідним полем –
Над тобою сонце проплива…

Пан тобі прихилить яблунь цвіт,
Самоцвітом заквітчає долю,
Поки йтимеш піснею по полю,
Поки ткати будеш килим літ.

А коли підійдеш до воріт –
Стане біло жінка із косою,
Чи пекельний воїн із ясою,
Чи перебіжить дорогу кіт…

Та іди ж! А я іще постою,
Квітко, підфарбована красою.

Руки піднімаються до Феба…
Хто цей Бог? А, може, чоловік?
Ось уже минає цілий вік
А у нього є ще зайві ребра.

Зробить жінку кожному. Для всіх
Вистачить фантазії і глини,
Полуниці, полину, малини…
Жінка – це і ангел наш, і гріх…

Спонукає вийти за межу
Але там поставить інші межі
Для гостріших вражень-хвилювань.

Нею, як собою, дорожу
І веду її туди, де вежі…
Чи до Пана? Панно польова…


2010

:
Буде буря. Буря – не бурлеск.
Лоскотом лопатками, що ніби
Відчувають холод. Темний сплеск

В за́воді, у просторі, в чеканні,
В часі, що за горло вже бере.
Будить сонце жайворонок ранній,
І від мене сон везе експрес…

Темне накопичення тривоги,
Мов з-за рогу чорний переляк.
Ніби лезо голосу між ребра.

Ватою наповнюються ноги,
Мозок у хребті моїм закляк,
Руки піднімаються до Феба…


2010

Протиставляючися холоду
Зими, а смерті – й поготів,
Аби гойднулися, як море, голови,
І душі – парою з ротів.

Завихрюють майданні видихи
Крукíв, мов розсипи чаїн…
Мостам і націям судились вибухи.
Чиїм?

Горбаті ріки вгору-вниз
Течуть. Стоп-кадр для порядку:
Булижник. Жовте листя. Зблиск
Старої, при бордюрі, ґратки.

Забиті «успіхів» гроби
І влади непродихні входи.
Відкриті протяги доби
У вільглі вуличні свободи.

Порозчиняючись у ній,
Текти вітрами по камінню.
В кафешній слякоті пивній
Звучать якомусь поколінню.

Котрих віддавна хтось вітав,
А відсвіт, відсвіт – на плечí мені…
Ще й клен, різьблéний, мов вівтар
Горить у двері непричинені.

Знову мчать фіолети фраз
Позолоченими хортами.
Скрізь Ісус. Вусібіч – Тарас.
Де вриваються, там – кордони.

За вуглами німих епох
Вересневіють кленні ноти.
Їм по контуру світлом – Бог,
Як і в тебе – свічі навпроти.

Все так тонко – і злет, і гріх,
І структура промінь розкосих.
І брати, що зійшли, мов сніг
Під ногами у гуру босих.

За шибкою дощу подвійна шибка.
За шибкою шумить, неначе водоспади.
Ще треба йти на двір,
Тримати парасольку,
Стрибати між калюж
І далі на авто по вулиці плисти,
Немовби у човні.
Ще треба перетравлювати день,
Похмурий день, на нице поле схожий.
Ще треба розмовляти, посміхатись,
Шукати компромісів і брехати
Знічев’я чи за звичкою.
А може у ліжку залишитися і спати,
І бачить небо чисте і яскраве,
Чудове небо з білими хмарками?
А може, може перевтілитися в рибку,
Якогось окуня, чи судака, чи щуку
І розчинитися у безміру води?
За шибкою води подвійна шибка.

В казанку булькоче страва,
котикові - повна миска,
одяг злагоджено вправно,
хату прибрано до блиску.

Працьовита попелюшка
потопає в ностальгії,
бач, отримане киптюжить
чорним димом і не гріє.

Десь таки прорахувалась
добра фея в добрих чарах,
бо одразу після балу
почалася буднів кара -

щось уже занадто спритно
із годинниковим боєм
той, що був казковим принцом,
знову став самим собою.

Вело-прогулянка після безсонної ночі,
Осінь ще мружиться, сонце - зі мною хоче...
Запах кондитерських, газу і маслозаводів,
Шум перехресть і раптовість твоїх поворотів;
Арки дерев і так рясно, як завжди - терен;
Яблучний килим і глянь, винограду - сила;
Цей двоколісний не скоро додому поверне,
І за спиною,здається, уже не рюкзак, а крила...

Навпроти в дзеркалі - не я.
Та жінка - сильна духом й владна.
А я - за вітром течія,
І передбачувана завжди.

Звичайний ранок: кава-чай.
Цілунок. Не гіркий - байдужий.
Завуальована печаль -
Всі так живуть. Я в тім же дусі.

А в жінки в дзеркалі - вуста
Мої, і очі, і прикраси.
Я - іграшка чиясь пуста,
Що опинилась поза часом.

...Пішов із мого ти життя.
Зі свого чом не відпускаєш?
Навпроти в дзеркалі не я -
Ту жінку ти іще кохаєш.

2007

Над ранок знову свіжо стало в парку,
Дерева налягають на чоло.
Чогось учора наливали в чарку
І щось під пупцем холодно було.

Якесь дівча сумне і надто голе
До мене лізло під новий костюм,
Внизу тепер усе свербить і коле,
Мабуть мене не порятує ЦУМ.

А смак який вечірньої пожежі!
Язик затерп і горло деренчить,
На лавці перейшли тоді всі межі -
І м'яч на носі... Зупинися мить!

Я клоуном не був іще ні разу,
Дельфіни навкруги.. Що за діла?
Мене пізнають знову всі одразу -
Я небезпечний виходець з села.

Комусь дівки лягають під колеса,
А я ведусь на свіжий фарби знак.
Нащо мені сидіння "Мерседеса",
Коли є вірш зі збірки "П'ятизнак" :)

Де ти, моя Доле згубилася?
Куди твій прокладений шлях?
Лишила мене, щоб я билася
Без тебе, мов зв*язаний птах.

Кому твої очі засяяли
І дарять усмішки вуста?
Без тебе я стала звичайною
Без віри й надії в життя.

До кого приходиш незванною
У снах та у мріях ясних?
Мене, наче квітку ізламану,
Лишила в житті без весни.

Мені ти давно вже судилася
В якихсь недосяжних світах.
А ти, моя Доле, згубилася -
Без тебе долаю свій шлях.
2004

Роман Скиба
поезія “* * *”
збірка “П’ЯТИЗНАК, або ЖИТТЯ І НЕЖИТЬ”,


Це снилося Булгакову і Кафці,
Це сниться у лункій несуєті
Усім, хто спить на задубілій лавці,
Фарбованій вночі під заметіль.
Коли сумне дівчисько на дельфіні
Гранітно гладить підфонтанну гладь,
Коли у помаранчевім камінні
Біляві жаби, кумкаючи, сплять,
З-поза дерев виходять танцівниці
При жовтих образах віконних рам
І, юні, безодежні й білолиці,
Лягають під колеса шоферам.



Пародія

Під ранок щось задуже свіжо в парку,
І від фонтану тягне по плечах.
Дельфіна бачу. М’яч на носі. Арку.
Все геніальне – у простих речах…
То що, туман? В очах незвично-біло.
Помацав лавку. Дерево, граніт?
Бо щось аж надто тіло задубіло,
А нижче пупця – як суцільний лід.
Чому дерева схилені так низько,
Неначе образú віконних рам?
І де поділось несумне дівчисько,
Бо ж добре знаю – ночував не сам…
О, смак п’янкий вечірньої пожежі!
А груди, стегна, постріли з-під брів!
Куди вона поперлась без одежі?
Напевне, до знайомих шоферів…
І смуги звідки в мене на костюмі?
(Впізнають зразу – виходець з села)
Діждусь, відкриють – нόвий вíзьму в ЦУМі.
…Та лавка пофарбована була!


26.09.2010

Течёт широкая река,
Над нею лес дремучий,
Под лёгким вздохом ветерка
Трава свисает с кручи.

Но кроны вспыхнули, и вот,
То пламя отражая,
Во весь простор широких вод
Зарделась гладь речная.

Пылает лес. И дым бело
Гривастится на сини.
Но ветра лёгкое крыло
Огонь потушит ныне.

Сдвигая пену облаков
От солнечной глазури,
Художник-ветер вновь готов
Сменить сюжет в лазури.

Течёт широкая река,
Над нею лес дремучий.
А кто-то видит облака
Да сизо-белы тучи.

Усе логічно - «jasamotnja.com». Софія Кримовська

(апологія)

Самотня жінка, начебто, права -
Чекає мужа, що терпів образу.
Не майорить під спекою трава,
Не воскресає сонце раз од разу
І подругу нещастя і думок
Вона шукає у сім'ї розбитій,
На дзеркало навісивши замок,
Не помічає бабиного літа.
Самотній друг, такий же, як вона,
Пряде терпіння у тугу колиску,
Щоб за вікном її цвіла весна
І дощ драйвовий начищав до блиску
На хмарах напис, витертий з образи:
ти не "samotnja" - ми навіки разом.

Чогось мені тоскно і чорно –
Аж муляє сонячний день…
І дощ, котрий вщух ще учора,
Понуро за мною бреде,

Визбирує знехотя сльози
(Все – здобич, нехай і мала),
Й бурчить: «А якби мала розум,
Під ручку б із сонцем ішла..» ;))

Слова, яких не заслужив...
Образа очі випікає.
За що неправдою карають,
Неначе ріжуть без ножів?

Одне неправедне слівце
На подив вбивчу має силу:
Учора на руках носили
І вже закопують живцем.

Та є Суддя і свідки є...
Я віри в Господа не втратив,
Мені не треба адвокатів,
Христос - пристанище моє.

21.08.2007

ОМ! Тобі, Боже правий, молитва оця.
ОМ! Не дай загубитися на манівцях.
ОМ! Перед образом світлим ударим чолом.
ОМ!

ОМ! Тобі поклонитись прийду в мавзолей.
ОМ! Булаву піднесуть в ювілей.
ОМ! Твої неофіти збирають металолом.
ОМ!

ОМ! До колгоспу корівку свою відведи.
ОМ! Нам би хлібця з кори і борщу з лободи.
ОМ! Світ старий разом з нами на злом.
ОМ!

ОН! Половіють жита й наливаються кукурудзИ.
ОН! Черевиком по столу, а потім вже транш попроси.
ОН! МВС, МВФ і обком.
ОМ!

ОМ! Туди, куди нас поведуть чолові.
ОМ! Нам би гроші в калитку й царя в голові.
ОМ! Гарувати сапою й кайлом.
ОМ!

ОМ! Затруюють річку й вирубують ліс.
ОМ! Твої ж партизани пускають тебе під укіс.
ОМ! Мати зиск, чи боротись зі злом?
ОМ!

ОМ! Несповідимі божі путі.
ОМ! На попах і «торпедах» розп’яття литі.
ОМ! Урвати свій кусень в погоні за вічним баблом.
ОМ!

ОМ! Так хотілося ще потримати стерно.
ОМ! Вступати щоразу у нове лайно.
ОМ! Чи скніти вже звично, чи йти напролом?
ОМ!

ОМ! Наш очільник запевнить ще раз.
ОМ! Буде сир (в мишоловці) і флот і свобода і газ.
ОМ! Ще мести і мести ці терени новим помелом.
ОМ!

ОМ! Здирають асфальт, зверху новий кладуть.
ОМ! Чи оновлюють шлях, а чи гроші крадуть?
ОМ! Чи не жде нас з тим шляхом черговий облом?
ОМ!

ОЙ! Влада міцна нам потрібна здавен.
ОЙ! Скільки рвалось до неї достойних імен.
ОЙ! А приходить до влади мурло із хамлом.
ОМ!

ВІН! Тільки Він нам потрібен один.
ВІН! Він має на царство ярлик із орди.
НАМ! Нам так звично ходить під ярмом.
ОМ!

ОМ! Не потопчем дівок – повмираємо всі.
ОМ! У внучат чорна шкіра й очиці косі.
ОМ! У мечеті затягнемо новий псалом.
ОМ!

ОХ! Безкінечні вони, медитації ці.
ОХ! Десять раз у одній і тій самій ріці.
ОХ! Не закінчиться все це добром.
ОМ!

24.08.2010

Де цегла жорстка, вузлувата
В пiску залишає слiди,
Поржавiли геть колiщата
Колись-то живої води.

Де Бусове поле, де чути,
Як дихає Лиса гора,
Де все навкруги водокрутом
Затягує в прiрву Днiпра,

Ти, Либiдь, – розрiджена криця –
Колектором пнешся глухим.
Сама собi скарб i скарбниця,
Сама собi втеча i дiм.

Не млосно душi давньоруськiй,
Без щему i зайвих розмов,
Об вiчнiсть розбитись на друзки,
В Славутич iти сторчголов.

2008

Я мрій шалених не плекаю:
Туга калитка, кадилак,
Мандат, посада, свій літак.
Якби й давали, не бажаю.

Життєвий план - гучні слова:
-"Ти не плануєш на майбутнє?"
- "Чи я пророк, чи Всемогутній?
Цим не забита голова."

А мрії, що? Туман лишень,
Міраж, що міниться в очах.
Та я у Бога дитинча,
Не знаю, як скінчиться день.

Ні виходу свого, ні входу
Не відаю, як кожен з нас.
З ким і яку складу угоду?
Всьому призначено свій час.

Звичайний побут заїдає,
Щоденний клопіт дістає, -
Оце і є життя моє,
А що по тому? Я не знаю.

Веселі дітки вгору йдуть,
На хліб і воду вистачає,
Та й на потреби інші маю.
Що станеться, тому і буть.

Душевний мир, блажений спокій
Слова Ісуса м'яко ллють,
В мені любов'ю віддають.
Це диво - я не одинокий.

Мій Пан мене не полиша,
Тому-то, при своїх потребах,
Я маю все - і більш, ніж треба,
І славлю Бога у віршах.

06.07.2007

Твій поїзд плювався, займаючи позу,
Він викашляв небо, зірки, літаки,
Йому не давали, мабуть, лактулозу,
Тому то нещасний плювався-таки.

Його машиністи - такі хулігани:
Зсадили її, як одну з поетес,-
Вони не читали віршів і романів,
А ти відшукав і її марґінес.

Вичитував вперто управо і вліво
Сліди від неписаних помилок-вправ,
Плювати бажання надсадно боліло,
Тому і на Юлю тоді наплював.

Твій поїзд плювався, а далі вже пукав,
Ну, що ти поробиш? - залізний він звір.
Його би вгорнути у затишні руки,
Завести тихенько в його рідний двір.

А раптом усе це - застуда і грипи,
Старця Гіпократа прокльони і плач?
Поета поету потрібно любити,
Бо як же поета полюбить читач?!

Народ вимагає змін –
А ви все суєте брехню…
І йдете до нас на поклін
Зі своїм «гнилим меню»…
Пора вже… мабуть пора,
Подумати, як же нам жить?
Це всім нам не дасть добра –
До виборів лише мить…

26 вересня 2010 р..

Життя затятий ворог з вогкою імлою
Понурий падолист панує над землею,
І мертвим холодно в сирих могилах снів,
І крик озлоблений голодних жебраків!
І ранок – ніч глуха, і дощ - то мжичка навісна
Навколо все безглуздо – дім як келія тісна!
І нявкаючи жалібно облізлий кіт –
Стара тваринка, посивілий дід
Намарно шкрябає підлогу посірілу,
Розкрита книга, що нагадує могилу
Про автора померлого оповіда мені.
І дим огидний із пічної головні,
І маятник докучливий хитає часу плин,
І дзвони церкви колихають тлін,
З кладовища долинув поховальний спів…
Колода карт старих огиду викликає й гнів
Відтоді як стара і хвора господиня
Останнє ворожіння припинила.
Здалось на мить – в колоді тій брудній
Валет дзвінковий з дамою нудний
Роман заводить чи розмову давню
Про їх любов брудну, про їх зв’язок фатальний…

2010
(вільний переклад)

Хто витворив тебе з тропічних темних мрій,
Який тубільний Фауст, марево савани?
Ти пахнеш мускусом і тютюном Гавани,
Ти – місячне дитя, фатальний ідол мій.

Ні опіум, ні хміль зрівнятися з тобою
Не сміють, демон мій, мій тимчасовий рай,
Куди моїх жадань розтерзаний розмай
В оазис уст твоїх іде до водопою.

Не прохолода там – вогонь, і сірка , і смола
Ти не катуй мене – пекельна мла!
Не Стікс я, щоб кричати: «Охолонь!»

В обійми потрапляв твої я знову й знов
Не Прозерпіна я – моя холоне кров,
Не гріє жар страшний твої долонь!

2010
(вільний перклад)

Дрімучі праліси – ви як готичні храми
Сумним органом в кронах вітру шум;
В серцях зневірених, де вічний траур, сум.
Як стогнуча луна одвічні ваші драми.

Прокляття океан. Безодню глибини
Мій дух знайшов. І сміху буревій
Такий, як сміх знедолених повій
Сміх відчаю нагадують мені.

Я ніч би полюбив - та в серце хвилювання
Несе твоїх зірок свічадо з висоти
А я шукав лиш порожнечі і пітьми!

Але пітьма – то лише полотно страждання
Де впізнаю я тіні, постаті сумні,
Що смерть забрала у минулі дні.

2010
(Вільний переклад)

Мені у спадок лишено слова,
торішні сни, знервованість і втому.
Твоя дружина, так, була права,
але уже питання не у тому.
Болять суглоби осені на сніг,
вологе небо хмариться на грудень.
Від неї ти тоді піти не зміг,
проте дійшов до мене… і в нікуди.
Ділюся словом нібито шматком
останнім, або першим – неважливо.
Усе логічно - «jasamotnja.com».
Сьогодні. У онлайні та наживо.

З мідним дзвоном листя клена
Розбиває колір літа,
Парасолька-клаптик неба
З натяком на дощ відкрита.

Їжачий носик чобітка
Проходить вбрід калюж озерця,
Мелодія ворон гірка
Чорніє в небі в ритмі серця.

Я замісив багато глею,
Натер сухого ялівцю,
Бо панну віднедавна "клею"
Не осоружну, як оцю,
Що твердо вклалася на ложе
І "сотрясає тілеса", -
Не розкажу, мені не гоже,
Спокусо вража. Бо краса
Мене чекає у палаті
За номером нуль нуль один,
І намастити доньку знаті
Посмію я - плебея син.
Я натиратиму ще сонну
І управлятиму хребці,
Вона вдихатиме озону..
О, мізерабле, муки ці
Терпітиму востаннє, люто,
Бо заспіваю в унісон
Я стогону святої лютні...
... О так, спокусо, дивний сон
Мене рятує від образи,
Яку щоденно я терплю
Від панни Зет, яка одразу
Розбила серце з кришталю...

Я стукала в глуху стіну,
Та в котрий раз шукала двері.
І знову мислі на папері
Ведуть розгнуздану війну.

Я намагалась докричатись,
Хотіла, щоб почув глухий.
Та ризик неабиякий
Фантом на поміч закликати.

Я намагалась полетіти,
Як зогляділась – крил нема.
І лиш стіна, стіна, стіна,
Яку ніколи не пробити.

А за стіною - пустота…
Чи може так мені здавалось,
Що я з минулим розпрощалась
Й мої старання - суєта.

Не розтрощити ту стіну
І не знайти ніколи двері.
Думки залишу на папері
Я про історію сумну.

З корінням вириваю дні,
Де розуміння не бувало.
Якби ж тоді була я знала ,
Які гнилі лишаться пні...

І фуги смерти, і псальми сили
Гудуть підземно у день розверстий.
Дзвенять трамваї. Пливуть світила.
Спитать немає. І батько мертвий.

Кудись я втрапив… Під зорі блудні.
Під гиблий прапор і соло в грудні.
П’янить. І наче – за мить до змагу.
Я – нить. Одначе – теж з того стягу.

Дими розтали. Часи розпались.
А що ж пече так, як рана Божа?
Нехай у пропасть, нехай у пафос,
А все ж інакше таки не зможу.

Отож, кружляння обабережжям...
Пусте мережу. Аякже. Слово…
Невже ж з мережив сплестись мережам?
Заходь, голото – вже все готово…

Із порцелян
Небо й земля
Пауль Целян
Мабуть це я

Іже в Сучаві
Святий Іоан
Чао так чао
Нам не як вам

De in Suceava…
Дé він –
Іван?

Знаю: чуєш, мила…
Знай:
чую й я від тебе вісті –
ще тонкіш димів, що край
вересневого обійстя.

Бо – не те. Не та. Й не ця,
всі, що манять іншим щастям.
По світах. У Чернівцях.
Де вже був у тридцять шостім.

Де стоїть Hotel Bristol.
В нім писав я вірші наче.
У чужому тембрі доль
все інакше. Трохи й наше.

Та без тебе – не моє,
хоч які б обрати страти.
Грають, грають оркестранти
все, що подихом стає.

Подих… Ніч, немов рояль.
В полисках… У співтремтінні.
Не кохання вже – проміння,
що обох обороня.

Ніч сіла на землю
наділа чорного капелюха.
Із-за темних хмар
Опустилась завірюха.
за нею дощ землю поливає,
Грім гримить поміж хмари
Страху наганяє.
Туман сизий на поля
Вершником сідає.

Розступились чорні хмари
Засіяли зорі
Опустилася веселка
Купатись у морі.
зачесали трави коси
заспівали квіти
все покрили ранком роси
пробудились діти

ніч зняла капелюха,
закінчився нічний танок
все ожило,заквітчалось
наступив веселий ранок

24 -9 -2010р


Слободський Г.

Якби мені крила і душу птахів...
Аби небо завжди було так далеко...
Злетіти би вище найвищих дахів,
І кружлять над тобою, неначе лелека!

Кружляючи, підійматись у хмари,
Допоки назавжди зірвусь в далечінь -
Там лишать мене і жахи, і кошмари,
Там буде лиш сонце і омріяна синь...

Без тебе я буду щаслива и вільна -
От тільки б забути твій доторк і сміх! -
Бо як не забуду, то буде безцільна
Та втеча з землі вище всіх людських стріх...

Найбільше у світі тебе я жадаю
З усіх своїх тих напівздійснених мрій...
Стаю на крило і у небо злітаю,
Та серцем лишаюсь з тобою, повір...

Кружляючи, підіймаюсь у хмари,
Ось-ось вже назавжди зірвусь в далечінь -
Там лишають мене і жахи, і кошмари,
Там бачу лиш сонце і омріяну синь...

2007

Мої мертвонароджені вірші
Завжди з`являються аж вкрай невчасно,
І я шматую їх - це схоже на аборт,
Бо пошматовані вони такі прекрасні!

Такі прекрасні, як змиваються водою
У прірву каналізаційної системи,
Бо там їм місце, це їх доля -
Вбирать у себе всі мої проблеми...

Мої мертвонародженії діти!
Яка жорстокість вовча, ненаситна!
Тремтячими руками дістаю вас з лона,
І знову ж, в той момент стаю вагітна...

Пробачте свóю деструктивну матір,
Мої прекрасні, милі, суїцидальні!
Хотіла б я, щоб ви були інакшими,
Та світ навколо трішечки безжальний...


2007

Тебе розірвуть на слова.
Готуйся , якщо є жива
Сторінка – никай, вирви.
І ,хоп ! Немає більше прірви .

- Ніч добра .Скільки ? Тридцять сім.
Він встав і вийшов – справи , справи.
Не ниють діти .Баста всім .
І зліва ні хуя ,і справа.

Де ваша совість ,дядьку , годі.
Бо то асфальт ,бо то не небо ,
І він , без понту, до погоди ,
Але не з даху ,хай , не треба.

- Ніч добра .Пам'ять ? Пам'ять – стерво.
Та ні , давно вже не вживаю –
Чекаю кожним клятим нервом,
Щоб спав малим під баю–баю .

Бо плачу , мамо ,вірю , боля…-
Агу ! Агу ! Он осінь вперлась..
У немовляти ширша доля.
Холодний чай ,гарячий термос.

- Ніч добра.Котра? Два нуль два.
Не ті квитки ? Ви шо , дебіли ?

Тебе розірвуть на слова ,
Залишать тільки м'ясотіло .

2010

Осенняя пора,
Ласкает солнце -
Иногда, лучем,
Раскрашивая
Листья и траву,
В золотые, яркие,
Пурпурные тона...
В хрустальном воздухе,
Звучит мелодия -
Прохлада ветерка,
И в вальсе кружится,
Листва, а на Земле -
Рапсодия и кружева...
Разноцветная вуаль,
Покрыла все леса...
Молочная река -
Туманом дымка,
Плывет маня...
Прекрасная -
Осенняя пора...

Я хочу позбутися меж і кордонів.
Я хочу спокою. Я хочу й війни.
Я хочу йти вперед без перепонів,
Тож гетьте, думи всі сумні!

Я хочу не боятись самоти,
І хочу знати, що ти будеш поряд -
У смерті, у могилі, на хресті
Розділиш мій одвічний холод.

Я хочу, щоб не відвернув лице,
Коли настане час страшний розлуки.
Довіку буду я любить за це,
І все життя тримати твою руку.

Я - Єва без Адама,
Я грішниця й свята.
Одвічная це драма
Й свобода золота.


Я гола, боса й щира,
В печерах, у кущах -
І в соромі є віра,
То у гріху лиш страх.


В заплаканих віконцях -
І в Бога є війна.
У сутінках, без сонця,
Самотня і сумна.


Я - Єва без Адама,
Я вільна і свята!
Спасибі за оману!
Я - воля золота!