Ну що, маестро, - підтягуй струни,
штани, народ і –
ходімо грати!
Нехай дивуються: Паганіні –
у ці палаци,
у ці палати…
Нехай милуються:
Бах і Моцарт,
і Брамс і Скорик.
Тебе почують обов’язково! -
як не зсередини,
то - знадвору.
Вдаряй гучніше!
Хай зводить пальці
і підборіддя.
Веди солодше!
Чаруй красою
традицій Відня.
Хай буде легко.
Хай важко буде
від сну і жиру.
Веди, маестро!
Від меркантильних,
бридких і сірих…
Я тут, з тобою:
твої лаштунки –
мої пенати.
Натхненно тільки,
якщо не можеш
уже не грати!
І поки чисто
звучати буде
струна не всує, -
Гріхи ночами
твої, маестро,
всі відмолю я.

Світло розтало цукеркою. Вечір.
Ти поза зоною. Може, доречно.
Сиві шпалери і тіні плафонів.
Сон, як цілунок, лягає на скроні.
Може, опівночі ляже у фібри
голос нарешті – мобільний на вібро.

Нічка-спокусниця
знову десь нудиться
там під вікном,

вечір ховаючи,
все затуляючи
синім крилом.

Росами осені
рими непрохані –
кішками в дім.

Труться і туляться –
лиш не на вулицю,
в холод і дим.

Буквами-лапками,
ночі загадками –
ось і вірші,

тільки замріятись,
щиро повірити
ти не спіши...

Витікають із хмар перестояні згірклі меди.
Утікають з-під ніг перетоптані звичні твердині.
Самосуд ще триває, та я не вернуся туди.
Самоосуд звершився:"Самотність", - написано синім.

Закінчились думки. Тра’ купити іще цигарок.
Цілий світ заснували слідами розбещені лярви.
Нині з моди виходить банальний терновий вінок.
Нині входять у моду пишноти, амброзії, лаври.

Ви-тікатиму тихо, як Ви. Дише час: тік-не-так.
Перший сніг (і останній), в цілому, погоди не робить.
Просто в груди, як титул, всмоктався роздвоєний знак,
Наче знак розділовий, що впевнено речення дробить.

Затаврована ним, яко смертниця в довгім плащі,
Не співатиму більше. Від рота слова оддираю.
На околицях співу все’дно: хоч співай, хоч кричи.
На око-лицях лиць у Всевидяче Око впадаю,-

Ні в дитинство, ні в сон, ні у ноги, як падають ниць.
Біла магма сльози поглинає сьогодні і вчора.
Тінь тернової гілки – на чистому аркуші шкіц.
Я - черниця його. Я сама одягнулась у чорне.

Нездійсненне бажання: шукати чиїсь голоси,
Засотатись між них, закрутитись у лялечку-кокон,
Бо майбутній метелик не зна про набридливий сніг,
Що здогонить незмінно - не з того, то з іншого боку,

Зариштує повітря, спинивши знервований біг
На око-лицях лиць, що тремтять у Всевидячім Оці.
Передчасне знання диким холодом цілить під дих:
Передчасне успіння - це сніг, що завмер на півкроці.

2003-2009

Для порока уж нет преград -
Чернокрылие мне дано,
И со мной по дороге в ад,
Да не всё ли тебе равно:
Когда яростью страсть в очах,
Не упомнишь, что тело – прах….

Так, раскрываясь, даруют жемчуг
Раковины - что-то губы шепчут,
В танце сливаясь в одном адажио,
Виво, виваче... - за что отдашь его? -
Этот безудержный дикий вальс,
Вечный, как два-три-раз.

Так половинки (казалось, дольки
Лишь единицы) - по правде только
Пара нулей - неделимых, суммою
Равных полуночному безумию,
И бесконечность сложивших вдруг
С помощью губ и рук.

Танец над пропастью неба синей -
Той, что так сладко нас в ноябре манит -
О па-де-де неуклюжих душ!
И - круазе параллельных линий,
Па-де-сизо на простынке времени,
Искрами среди стуж.

Словно ты зодчий из Вавилона,
Выкидыш ранний земного лона,
Слово забудешь для всех единое,
Ибо для вас своя гильотина и
Ночью слепой и при свете дня
Речь - языки огня.

Сохнешь, и рёбра идут на хворост.
Мысли бегут, позабыв про хворость,
Прочь от огревшей их инквизиции.
Видно, недолго с огнём возиться им.
Сердце, нужна ли тебе, ответь,
Эта охота [на] ведьм?

Сердце согреет - увы, сгорая, -
Сердце. Но если из дома змиева
Выйдешь с любовью живой вдвоём
И среди пепла земного рая
Сердце, как птицу, найдёшь - возьми его:
Это теперь твоё.

Для звіра,
що, не кліпаючи,
ловить
застиглий пострах
у людській горлянці
і рве зубами час –
безпеки панцир,
як грім небес:
«ми – однієї крові»

Коли шипить,
визміюючись знову,
напруження
словесного двобою,
де від ненависті
за крок
зійшлися двоє,
шепоче хтось:
«ви – однієї крові».

Не опиратися,
вдихнути
дивну мову
і розгойдати сонце –
вишню світу
щоби відчути врешті,
зрозуміти,
що різні,
так,
та однієї крові.

2010 р.

Вже склалося –
по янголу на відчуття, та нічого складати,
бо сталося –
пройшла війна по вінця в тиші, рашпілем по ґратах.
І дихати,
як вірити що є за що, коли не пити – то чіплятись
за хрипле "ти",
за трупні запахи вітрів і за любов трикляту.
Куди ж мені,
відкритому листу, пропахлому у біль вчорашній?
Ні імені
від ломоти юрби, ні вогнища, де вгріється домашнє...
Чорнила тромб –
обірвані рядки, немов гілки, а серце – плаха,
цупке нутро,
хоч кіл вбивай у це осіннє голосіння птаха.
Прикований,
на погляди приречений, на їхню вкопаність і сирість.
Приховані,
вони лякають і прошиває – як не вогонь, то сіре.
Таки з`ятрю,
пів-зношений у голосних, напів – на сонці перелитий.
Мов люком – трюм,
задраю щільно, аж до крапки три – нерозуміння світу.
Весна, мов кіт,
сама гуляє по собі і відганяє тіні, де осоння клига.
Які щемкі,
які холодні продихи вірша, крізь паперову кригу.
Йому би йти,
губитися між губ метеликом нічним і розпихати
глухі кути
до гостроти – потреби ліктя, голови і дати.
Полощені,
у третіх півнях перебиті – колінні лінії знемоги.
Чи йти, чи ні,
чи залишатися в тобі моїм словам... до перемоги?
Ах, про війну...
вона замовчена, важкий діагноз – світла не впускати.
–Не промину,
прорвалась куля тільки раз в листі відкритому... солдата.

15 Жовтня 2010

Переорано рими. Засіяно слів на віки.
Переміряно болем і страхом, і, врешті, терпінням.
Простягали долоні, але не знайшлося руки.
Розкидали доволі, та ще не збирали каміння.
Переорано небо – у ньому достатньо зірок,
щоби їх роздавати праворуч, ліворуч у дозах.
А до вічності й краху всього, виявляється, крок.
А що потім? А потім... Неписана проза...

О, мамо моя рідна, Україно,
Повідай у яку лиху годину
Запліднена ти яничарами була,
За що тебе так доля прокляла,
Чий гріх спокутуєш,
За що несеш провину?...
-----------------------------

Вишивка на масці – «Не хвора!»
Хрестик…Хрест з темно-синьої ниті.
Привид смерті – огидна потвора
Розмежовує час наш на миті.

ГОрезвісний вселяється жах…
Чи ми зможем його подолати…
Чи розвіємось десь по світах,
Чи залишимось тут помирати…

Тож бо маємо чим пишатись?
З рушників узори – на маску.
Залишається нам сподіватись
Лише тільки на Божу ласку...

2009

А білетик тролейбусний гірко тремтить.
Заколихане щастя прокинулось й плаче.
Повертатись мені зовсім не кортить.
Від’їджати – тим паче.

Я щодня розриваюсь на різні шматки.
І один із них темний, а другий – світліший.
Мені друзі давно вже не пишуть листи,
У поштовій моїй – тиша…

Знов тремтливими пальцями бачу акорд.
І так боляче, наче не струни, а стріли.
Я ж колись без обману і зайвих турбот
Бути осінню вміла…

Розбитий дзвін глухий, як стогін тиші.
Лічильник кряче – все якась розрада!
Холодний сум розпалює у ніші
Четвертого реактора лампаду.
Останній зимній день. Весна назавтра
Торкне осонням пожовтілу стріху.
Відчуження, в старечім серці карта
Відселення і гомону, і сміху.
… А двері рипнуть сиво й нелогічно,
Тут від життя лишились тільки тіні.
Ламає крила журавель криничний
В німім радіаційнім голосінні.
Земля, така велика й галаслива,
Протягує до Всесвіту долоні.
Їй не до того, що змиває злива
У Прип’ять тишу у четвертій зоні…

Умань 2009 рік

Минувся день - зів'яла велич світу.
Нахабність дум я присмерку прощу,
Бо як раніше дуже прагну жити,
В перервах між краплинами дощу.

Не перша в цьому світі й не остання
Словами щирими Отченашу
Як жінка - ще благаю про кохання,
Як мати - за дітей своїх прошу.

Скінченність світу зовсім не лякає,
Допоки мрію, поки ще пишу.
Хай тільки віра крила не складає
В перервах між краплинами дощу.

2007

Титрами життя
пробігло по екрану.
Білий сніг – не сніг. Сіль
на свіжу рану

Сірий дощ – не дощ.
Лиш вода зі склянки.
Завтра буде щось.
Щось настане зранку

В серце встромлять ніж.
Приберіть солоне.

Лікаря? Облиш!
Бачиш, сніг холоне

Ярослав Чорногуз
збірка “Березнева ностальгія”,
поезія “* * * “


Наснилось, ти – ось-ось моя,
Я плоть відчув твою покірну,
Ще не ввійшов, лиш пригортав,
Як обрій – сонце надвечірнє.

Здалось – зійшлися вже краї,
Й нема прогалини між ними,
Та рухи впевнені мої
Чомусь зробилися різкими.

Це – од надмірних почувань –
(Не вірилось, що володію!)
А ти, немов ляклива лань,
Втекла.., і не здійснилась мрія.

…Ні, несправдешні сну жалі,
То зла недоля так жартує,
Нас, мов космічні кораблі,
Любові плавний рух стикує!



пародія

У снах обоє ми затяті –
Терпцю не маєм ні хвилини…
В “Ручному” чи на “Автоматі”?
У снів ранкових два режими…

В пакетику – потрійний клон
(Якесь незвичне пакування)
То сміх – “Союз” і “Аполлон”:
Ось зараз буде стикування!

Я враз стаю такий різкий,
Незвично впевнений і впертий:
Екстаз близький – кричи чи вий!
Ось-ось… Лишились міліметри!

Хай зачекають рубаї –
Покірна ти і дуже здала…
Хвилююсь трохи – де краї?
Нема прогалини – пропала!

Знайдемо, люба! Стільки б справ!
(Ти нині супер – просто диво!)
Ов-ва! Я тільки пригортав.
А результат… Несправедливо…

Ти щось, втішаючи, рекла:
– “Найзаповітніше здійснилось!”
Ляклива лань не утекла.
І не віддалась…То наснилось…

15.10.2010

Ну, що ж ти в’яжеш мене по руках і ногах?
Білий пухнастий , ллєш мені воду за шию прямо з відра.
Бліда долоня - по ній судні вітри студять напасті,
А в них кропивницею ти !
- Здрастуйте, бідна Насте!
І липнеш , як до липучки муха цеце.
- Скажи про це…

Про те, як дерлися ми і самота розливалася, як сироп?
Згорток пискливий…
Яка, іще в біса родима кров?
Лікті тепер кусаєш - біологічна теорія глухоти,
І немає нам діла, куди совість червива захоче повзти.
Ми не чекали батьківської пихи.
Є у нас тато!!!
І тихо.

Лише залишився слід – хода, постава і очі палючі, вовче!
Що ж ти мені каруселі спокус на мобільний торочиш?
Хочеш знати, якого кольору постіль і стіни у нашій квартирі,
Які у нас зливи вродили, які тут захоплення динні?
Ну, як пече, то слухай, Восток – тонка штука Пєтруха!

Крейдяні лиця, обвітрений камінь...
Осінь...
- Курли- журавлі!
Мати побила останнього віника . Батько подер мозолі.
А потім у спину дихало вістря слів і брало слух на таран,
Лобом билась стіна, а по ній розмалював птахів Тарзан,
Ридав поночі, сунувся носом у мамину пелену, хворів.

Вже потім задихала, наче риба, вкинута в добрий став,
Врода чогось стрепенулась, коралі вдягла на Рейстаг,
А потім : ясла, робота – з дев’ятої по двадцять одну.
Було колись напилася ранку і забила твою труну,
Так і йду, як рушничком послалося, поміж чужих вистав.

І добре нам , розумієш , от живимо собі - в маслі сир!
Так, як уміємо, наче пластир зірвали з надбрів’я зір.
Сваримось легко, плавимось, наче морозиво вмить…
Разом є чим передихати, ким десять зим переснить,
От він і тато…
А ти заплітаєш мені павутиною душу і двір.

А пелюшки - лише квіточки, а далі ягоди вовчі на сніг .
Злітала і гепалась доля за батьківський гордий горіх,
Така розпатлана, мов попелюшка -( чайна троянда у грудях).
Судді заплутались, судді - вони ж самі в окулярах люди!
Просто залиш наш поріг, колись ти був сміливим…
І зміг…

Усе сказала, тому – іди, виросте - принесе повне серце води,
Жалість свою розміняла вчора з воронням на проводи,
А тепер психолог каже, що в нас ідеально- позитивна родина!
Де тебе, красене, носило,коли пиляли безумом пуповину?
А тепер сам - плавлений сирок у мікрохвильовці,
Перевертаєш планету?
Забери собі краще, бо гірше згубив.
Лібрето…

Пригости мене чорним вином у гарячому сонці,
на червоному тілі журба - як побита луна.
Я не вірю тобі, але вірю у тебе й за тебе.
Із осіннього неба готується впасти вода.
Я торкаюся пальців - це глибше, ніж можна пізнати.
Не кажи, що нестерпно; волога душа - як рука.
Не роздай мене світу, не перетвори на хвилину,
і не стань мені тілом важкого, як тінь, гайдука.

2010

Народе мій рідний! В розгубі стою:
птахи знову кличуть у вирій,
з душі вириваючи сповідь мою –
слова несолодкі, та щирі.

Мої почуття не такі, як колись:
угору, униз, в бік небажаний – знов? –
ведуть пізнання мого сходи.
В мені нерозривно і дивно сплелись
і гордість, й надія, і віра, й любов,
і сором за тебе, народе!

Скажи, незбагненний народе, мені!
Чи я відхворіла тобою?
Та все ж, підсвідомо, в моїй глибині
я вірю в твою кращу долю.

Порядних людей я вбачаю твоїх,
їх волі і духу нечувану міць,
і людяну щиру жертовність –
мене переповнює шана до цих
гарячих сердець і натхненних облич,
що світу дарують змістовність.

Коли я недолюдків бачу твоїх,
що втратили гідність й сумління,
тоді відчуваю, як зло на усіх
лягає огидною тінню.

Багатство твоє – рідна мова і спів,
етнічне відлуння живої краси –
так кажуть обізнані люди...
Та мова – не дужча від зграї хортів!
Якщо на поталу себе віддаси –
без тебе і мови не буде!

Шануйся, народе! Живи у віках,
як справжня велика родина!
Хай всюди луна твоя пісня дзвінка,
та б’ється в ній серце країни.

Народе мій славний! Країно моя!
Схиляю до тебе дочірнє чоло...
Послухай, я маю провину –
невже підсихає моє джерело? –
не гідна любити надвіддано я
й не вмію любити картинно.

2010

Ой, розгнуздані коні
Пролетіли роками.
Сріблом вкрилися скроні,
Оповиті думками.

То є вкраплені миті
Гіркоти і образи,
Все, що може боліти,
Все сьогодні наразі.

То є мудрість і сила
Життєдайна, набута,
То є сонце і злива,
То є радість і смуток.

То є пісня любові -
Двоє лебедів в парі.
Незвичайної долі
Сяйво блиску і чарів.

Ой, літа мої, коні,
Не втішайтеся зрадою.
Срібне сяйво на скронях
Має сенс надпривабливий.

Не вигадуй нічого – йди:
За світами – нові світи,
Чистота після бурих плям,
І – життя за - життям.

Хто – розбійник, а хто – мудрець.
Хто – в початок, а хто – в кінець,
Хто – угору, а хто – униз…
Все дорога. Усе і скрізь.

Не втомитися б від ходи.
Світ розкреслений на сліди.
Світ поділений на серця.
Змащуй добре, - закон тертя.

А найважче – углиб небес.
А найважче – на спину - хрест.
Донести, як і Він доніс,
Не дивитись назад і вниз,

Не питати: чи гарний вам?
Не вростати у свій вігвам,
І з холодних вершин Голгоф
Відчувати любов Його.

А на тій зупинці – пізня осінь.
(Не промчи, баский мій, не промчи!)
Там важкі і грона, і колосся,
Затяжні і ночі, і дощі.

Там уже нікого не стривожить,
Ніжністю хмільною не споїть.
Буду я у сни твої не вхожа,
У думки, у спогади твої.

(Мчи, баский мій, як належить – ремствуй,
Обминай калюжі і грудки).
Будуть там не збурені шаленством
Всі мої римовані рядки.

Будуть там – Високі і Крилаті,
Ті, кого у відчаї молив.
Я й тебе покличу на те свято –
Збір моїх останніх врожаїв.

Він пішов назавжди. Він ніколи до тебе не верне.
Тільки витканий дощ – наче грубий шматок полотна,
Аж до пізнього ранку молотиме кавові зерна,
Заливаючись потом над ветхим верстатом вікна.

Він пішов назавжди. Не відняти його у розлуки,
Як не витягти з серця стрілу, що не вцілила в мур.
Похиливши чоло, в безнадії стискаючи лука,
На тяжкій чорній хмарі сидить безпорадний Амур.

2008

А я люблю
дуже боляче люблю
трагічно люблю
І терпнуть клято пучечки дивних літер
та вулицею нашою вже не ходжу
і молодість думок розносить вітер.
Не вип'є небо з філіжанки днів
ні крапельки самотності святої
кохання,роздоріжжя,полюс,гнів
короткочасні зустрічі з пучечків долі
А я люблю
дуже боляче люблю
трагічно люблю
вокзал націлює серця на сльози
кохання,роздоріжжя,все зроблю
для тебе
і для вітру
вечір прози

Люби, Вкраїно, свого сина,
Шануй, допоки сила є!
В його піснях цвіте калина,
Зозуля у гаю кує.

Все треба встигнути зробити ,
Успішно жити – в цьому суть,
Щоб для нащадків залишити
Найкращий плід – життя красу..

Він чує серцем подих волі –
Співець омріяних надій.
І кращої не хоче долі…
Він твій , Вкраїно, завжди твій !

Погасло сонце, яничари
Зламали спис, замовк Майдан,
Мов пси голодні загарчали,
Женучи волю у капкан.

Та в поступі твердому сила –
З-за синіх гір зоря встає!
Шануй, Вкраїно, свого сина,
Люби допоки сила є!

У таку погоду
Можна тільки пити,
Бо інакше можеш
В пекло загриміти.

Вріжеш, нафіг, дуба,
Відкинеш копита,-
Заплачуть дітиська
Й кохана кобіта.

Заплачуть коханки
Зі Львова й Одеси,
Пришлють телеграми
Прем’єрки й принцеси.

Такий молодий,
І ще міг стільки жити,
Топтати коханок,
Траву, ряст і квіти,

Але – кинув пити,
А тут – непогода.
Не випив, замерз,-
Отака життя кода.

Так от, любі друзі,
Щоб ви довго жили,
Девіз в непогоду-
Ні дня без текіли!

Якщо до кісток
Вас пронизує вітер-
Від лютої смерті
Спасе джин „Біфітер”.

Щоб жаба осіння
Не дала вам циці-
У пиво гаряче
Кинь меду й кориці!

Як взялися в іній
Твої бідні мізки-
Ковтни для початку
Ледь теплого віскі.

Хай вітер, хай дощ,
Хай сльота, небо сіре, -
На кожен прогноз
В нас готові контрміри.

Від наглої смерті
Рятуймось, як вмієм!
Ударим по нежитю
Зеленим змієм!

я довирію
і доквокаю
він допетрає
переокає
любий Педро мій
кручу бедрами
і несу весну
плачу ведрами
впав до вока ми
мачо з льоками
мачо мацає
шось поклацує
я напуджена
трохай збуджена
бо то він мене
розгалужує
і лечу я знов
напагонена
і нема вже гов
тіко мо`на мо`
осідлам його
крикну ігого
тут наїздниці
файні їздисі
а за місяць десь
хай ми знудисі
і росте воте
де ми пудилось
любий Педро мій
де ж ти дінишсі
як зайду у тяж
легко винесу
і лапай тоди
хвилю аби встиг
нанести води
ради радости
бо хо-хо нема
а ха-ха згорит
ти мені зламав...
то тепер бери...

14 Жовтня 2010

Куди йдемо? Що завтра буде з нами?
Не луками - лукавими шляхами

Блукаємо. Заплутали сліди.
Уже й самим - ні звідси, ні сюди.

Уже душі ні холодно, ні тепло.
І байдуже - до раю чи до пекла.

Відколи йдем? І по якому колу?
Невже отак ходитимем до скону?

Розгублені. Загублені в пітьмі.
Знемовлені. Безмовні - як німі.

Позаду: чорні діри й білі плями.
Уже й не пригадаєм - звідкіля ми.

03.03.2009

Я багатшою стала на втрату і на сподівання.
Відпусти мої руку і слово – летіти пора.
Я до вирію вперше зібралась. Хоча і востаннє.
То, здається, життя. А хоча і воно також гра.

Я сильнішою стану на осінь, а завтра – на зиму.
Проміняю останнє на крила... А що до весни
не дожити – то, зрештою, я відносила
ту себе, що для тебе... і ту, що ходила у сни...

я дививсі на тебе просто
з 90-60-90
Бургер Кінг намостив ті дупу
аби смалець і тік і гупав
в метрі сорок на виріст росту

я дививсі на тебе збоку
і не міг осягнути оком
тлусту пишність вотих баластів
та підпашну твою патла(с)тість
бим би плів мов роман – Набоков

я дививсі на тебе зтилу
не єднов затикав текілов
наймоцнішу мою уяву
аби хцянок у ній бубнявів,
не махавсі тойво... кадилом

я дививсі, як міг, зо споду
як ти бемцалась мов у воду
і вкривала мене як габи
мов надута соломков жаба
катулєла по цвєху цноту

я дививсі на тебе смутні
як неслась між ногами пунтю
атвінтала вочима моцно
во такі-то концерти коцні
в тюбітєйці Де-2 нагрудній

15 Жовтня 2010

Розсміяна –
срібні дзвіночки у голосі,
що райські пташки у сералі помовкли,
і потайки сльози,
і молишся, молишся,
а серце гніздо увиває зі шовку.

Розсміяна
вербами, річкою, долею,
дівочими мріями, хлібом недільним,
лукумом годуєш стамбульського голуба,
шербет приправляєш чумацькою сіллю.

Розсміяна,
смійся крізь вишиті спогади,
крізь яблуньки рідної танучу пісню,
сліпців, яничар і нелюдського стогону -
нескорено, вперто... і нині і присно.

Я не змінюю темп жовтня.
Жодних ігор, інтриг, рамок.
Рафінований світ зовні,
Ніби сірий сирий замок.

Цей холодний сироп зливи
Не втамує мою втому.
Наші рухи такі хтиві,
Як голодні витки грому.

Цей прозорий костюм вітру
Не пасує моїм вчинкам.
Носить осінь прості титри,
Ніби мудра стара жінка.
4.10.2010

Всі! Четвертий! (Місць немає вільних)
Він валізу притягнув, мов тент!
Наче Саша – так сказав в мобільник,
З виду, схоже, теж інтелігент!

Звично, з “маршем” фірменний від’їхав,
“На добраніч!” – до своїх полиць…
І відразу почалась потіха,
Бо не може Саша горілиць.

Соловей-розбійник спочиває –
Трелі чути в другому купе.
Дружно Сашу всі перевертаєм –
Ні фіга! І на боку хропе!

Вже підряд годину третю мучить…
Господи! За що усе те нам?
Кажуть, добре б кинути онучу,
Чи самим “на сон” по двісті грам!

Були свисти, потім рев із риком,
(Ока не зімкнув, як в буді пес).
Хоч би не кидало так на стиках.
Ліпше вже пішов би на “Експрес”.

Там свої плюси – простора лава,
Хоч не ляжеш – не хропуть зате.
Відик, бойовик, дешева кава.
Сім годин – то діло непросте…

…Боже, знову! Аж трясеться рама!
Навіть злитись вже немає сил!
Вже не лев – доісторичний мамонт…
Що сто грам? Ковтаю “Німесил”.

В ліве вухо – скільки вдалось пальця,
В праве – пів подушки з злості впхав!
На півроку преси начитався,
На квартал намітив сотню справ…

Спить один! А три гримаси корчать!
Щоб в купе? Нізащо! Ні “шиша”!
Дяка Саші! Ніч вдалася творча –
Чорногузу написав вірша!..

12.10.2010

Эта маленькая трагедия, вероятно, начнется с дуэли,
С ножа в кружевном рукаве, с трехпудовой гантели.
В общем, скорее всего, все начнется с груза.
Это зависит от сытости режиссерского пуза.

Эта трагедия начнется еще за кулисами,
С выстрела, задуманного холостым, с флисовых
Штор, за которыми кто-то стоит. С половиц,
Их скрипа; все начнется с озадаченных лиц.

Маленькая трагедия начнется с большой интриги,
Сплетенной вельможами вокруг какой-нибудь книги.
А может и не начнется: не так-то просто
Подбивать на что-либо трезвых матросов.

Эта маленькая трагедия, вероятно, начнется с пейзажа
На холсте, точнее с его скоропостижной кражи.
Скорее всего, эта трагедия начнется небрежной фразой,
Которую обронил уставший суфлер, зараза
Такая.

Лиш мить…
Упав хлопчина чорнобровий,
Ще вчора пАсли з ним корови,
З дівчатами плели вінки.
А вже в снігу отут-таки

Хрестом лежить.

Щемить.
Бо втратив друга, побратима,
В очах навстіж дитинно- синіх
Холоне біль волинських плес,
Міліє висота небес.

Вже не болить.

Він спить?
Як вишиванка під мундиром
Зчорніла юна кров. З могили
Не відмолити те хлоп’я.
Сніг тихо саваном сія.

Без корогов.

Пішов…
У пекло впав, злетів до раю,
Невизнаний у ріднім краї,
Свічею в пісню перейшов.
На серці в мами болю шов

Вогнем горить.

… Червоно-чорна нить.

...не обірвати б.
Не згубить...
14.10.2010

Холодно ли тебе,
мой сон, моя милая, вешнее солнце мое?
Холодно ли тебе,
есть ли то, что мучит тебя?
Есть ли то, чем северное воронье
Минуя твое окно, накормит своих воронят
Есть ли боль, раз так красным вены в твоих глазах
Как на витрине, усталость нахваливают другим,
Есть ли мука в тяжести, что в шагах
Прячется, так покорно следуя в дом за ним?
Небожители плачут, нет на небе дождя
Небожители шлют испытания,
А ты гасишь под вечер свет.
Усни, мое солнце… Рассветет еще погодя…
На утесе одна оставшись, ты услышишь ответ
Искуплением всех грехов, исцеленьем от давних ран
Упадет в твои руки блажь и слабость в веки твои…
И поднимется над землей сметающий ураган,
И не станет уже домов, только ТЫ на фоне двери…
10/2010

1.
Кришаться сходинки: перша, друга… десята…
Там, де тобі уривається небо і починається свято,
конверти уперто приносять перший французький іній,
сподіваючись на швидке прочитання і розуміння
того, що ніколи ніде не знаходило адресата.
Мама, зібравши волосся докупи, старанно кришить салати,
а сестри малі видихають на вікна зайчиків
та ведмежат,
Не розуміючи значення (і призначення)
тих червоних кімнат,
де вони рано стануть дорослими…
І десь на дванадцятій сходинці вам зіпсуються відносини,
наче забута вівсянка…
Мам, але ж бувало по-всякому!
Ну зупини мене, мам, не дай перетнути кордони…
Я мову шовкову не хочу на мову картонну…
Поранься об кинуте необережно “Пора!”,
згадай, як плаче під снігом кора…

2.

Щоб не залитися чаєм, щоб не дрижали пальці,
так, під столом, тримаючись нервом за нерв,
заводимо дохлу розмову, аби не попасти
губами у пастку поганих манер.
Беремо по черзі на руки скрипучі альбоми,
мов безнадійно хворих дітей, і дорога із дому
десь намальована там, на обкладинці, збоку.
Більше не буде великих бантів і коротких уроків,
коротших за найкоротший постріл…
І раптом запахне вашої спільної крові палена карамель,
і чорно-біле совкове щастя, летюче, мов корабель,
що вбило тебе, відлітаючи в передостанню осінь.



3.

Довго, болісно йду, як укріп соломинкою.
Хомути перешито на німби, а міряти нікому.
І дорога від мене іде, камінці черепахові
розкидає, мов руни, і хоче землею пахнути.

Я тікаю, до місця мені авеню, парвеню,
прориваючи дощ, набираю, дзвоню, -
а по той бік – собача нудьга нависає,
і кусає. До крові кусає…


…Між іншим, спитаю, чи рукавиці почато,
чи довшають наші шарфи і якою ниткою,
про все на світі, аби лише промовчати
про те, що нас ще досі не троє. Бо ніколи.
(Та скоро все виправлю, винувата!)

Я молюся за їхнє нове цуценя. Я майже його люблю.
Я їхні червоні шпалери хвалю й червонію, і знову хвалю,
читаючи настрою, тембру її кожен порух ,
як старий кардіолог
читає безмовно-нерівну історію хворих.

Хтозна, скільки зубатого сміху посіяно там, де невесело.
Скільки звикати, щоб гордо вважатися звиклою.
Кров по камінню біжить, євро біжить по вестерну, –
кажуть, тепліше із євровікнами.

4.

Жадний трамвай пожирає себе по колу.
Ми виходимо, не озираючись, не вибачаючи
погляди перехожих та глибину підкалюжного неба .
Я саджаю його на гойдалку, обережно,
ніби скляного янгола на ялинку.
Він усміхається і цитує Гауфа,
а ті його ямочки на щоках, наче теплі воронки
від свіжого вибуху…
І телебашта нам світить, рідніша за всякі вежі.
І світить тортом крізь біль десяте дитяче свято…

5.

Ми саджаємо кинуті яблуні. Син пожалів.
Висять над весною скелетики журавлів
горді, тому й високі.
Ямку – водою, щільно, не омину…
Крізь візерунки моху і полину
з мене зціловано соки.
Пес доганяє хвоста, дурнувато живий,
а у самої – долоні пусті, хоч завий:
ліва – потріскана, права - то вся в землі…
І знову – по колу – яблуні, журавлі...
А він регоче, наводить камеру: "Ма, веселіш!
Ну що ти як вкопана там стоїш!"
І здається, ростуть не по дням ті дерева, з одного - по два,
наче з чернетки – густі іноземні слова…

6.

Він вислав мені шкатулку - знак порожнечі…
Нетлі, голови оленів, всяка інша нещасна нечисть,
непідвладна ні часу, ні пилу.
Спочатку відкрити було несила.
Потім, одного разу, коли не спала…

…Без нутрощів, без прикрас,
отже, доречна якраз
для всякого спаму.
Тільки на дні – як підстилка до всіх спільно прожитих зим –
лист із проханням не кидати пам'ять за ним…

14/10/2010

Коли ти не поряд - здається, що ти помер.
І я уявляю байдужість гарячих куль.
Повільність ножів. Темперамент ворожих стріл.
Рельєфність коліс. Теплу слину рудих собак.
Падіння ударів пульсу до цифри нуль.

І чорну труну. І пекучий - стіною - дощ.
Священика голос грудний. Дерев"яний хрест.
Суворі обличчя. Протяжні плачі без рим.
Але - ти приходиш! Твій запах - осінній дим!
І це воскресіння - прекрасніше із чудес.

finita la commedia

Осінній дощ,
та не по шибці,
по душі...
Мої думки,
мов жовте листя
на землі...
Твої слова,
хоч не навмисне,
біль мені...
В твоїх думках
є мені місце?
Може, ні...

Між скель будинків
листя билось у бруківку,
Зубаста осінь в літі
вигрезла шпаринку.
Ще сонця коні-промені
гуляють у садку,
Ще не забути щік твоїх
антонівку тугу...

2010

Ти пішов із життя - стало темно,
Я тримала мокрий букет,
Ти гадав, що було все даремно.
Я ж читала надгробний сонет.

Не судилось знайти для нас щастя,
І невдало скінчився антракт.
Я ж ревіла від болю. От трясця!
Сильний дощ ще підхоплював такт.

Для тебе вже вічність — це мало,
Для мене — дорога в нікуди.
Знов у спогади впала я вдало,
Повітря вдихаючи в груди.

Я поклала квіти у вазу
І взяла у долоню шмат глини,
Тихо мовила лиш одну фразу:
«Я кохаю тебе, мій ЄДИНИЙ!»

Золотокоса
та кароока
гуляла осінь
червнонощока.

Гуляла осінь,
та у намисті,
будила ранки
росами чисті.

Росами чисті
ранки сріблисті
слали доріжку
багряним листям.

Осінь нечутно,
м'яко ступала,
золотом-медом
сад фарбувала.

Там легінь-вітер
вітами грався,
в кралечку-осінь
він закохався.

Кружляло листя,
з дерев опале
осінь та вітер
вальс танцювали...


2010

Рапсодія ранку, симфонія смутку,
В минуле вертає покинутий рай.
Червоне проміння запалює скрипку
І пробує клавіші синій рояль.


Вже ніч догоріла, мов свічка кохання,
Потреба похмілля розвіює сон
І музика Баха, і музика Брамса,
І віденських вальсів печальний сезон.


А сльози не в ногу танцюють ламбаду
І змішують звуки з вином самоти.
Іде гільйотина хвилини прощання,
Буття з небуттям переходить на „ти”.


Мої поїзди вже стоять на вокзалах,
Хвилюються ноти рожевих вітрил.
Про все, що погасло, я дам тобі знати
На синім роялі автографом крил.


2000

Темна завіса і не видно лиць....
Оркестр грає якось примітивно.
Життя моє лише із таємниць,
Закрите ширмою від люду дуже дивно.

Набридло вже шукати образ свій,
Ділити все життя своє на частки.
Немов вогнем безжалісний палій
Спалив усі, які були підказки.

Я граю різні ролі, я - актриса.
І кожен день лише одні антракти.
Тримаю завжди бойового списа.
Щоб відбивати всі правдиві факти.

У моїй шафі безліч різних масок,
Сутність ховаю за ними свою я.
Щоранку вдало нову одягаю,
Та жаль, що не бажаю каяття.

Вагон, друзья,купе,
Мы в нем все,
Все, все разные.
Звучит беседы мелодия.
Дама вопрос задала:
-Откуда ребята Вы?
Ответ языком Любви
-Из Киева, Уважаемая
мы.
Улицы, бульвары,площадя,
Каштаны,тюльпаны,
Величие берегов Днепра.
Киев дом наш родной,
Столица Украины
Матушки-Земли Святой.
Путешествуем мы,
Мы детства друзья.
Дороги дальние,но
Всегда,
К Родному Дому
Тянется душа.
К Родному порогу,
К Материнскому очагу,
Его теплу
Едино Родному.
Вагон, друзья, купе
И мы все разные,
Но говорим на
Третьем Языке.
Это язык энергии
Творца- Отца и Сына
И Святого Духа.
Да будет так!
И это Истина
Вечна.

Моє щастя близько,
Десь на відстані руки
Кам’яного обеліску
Що знайти ми не змогли.

Моя доля – ніжна казка,
Не повірить, хто не знав.
Моя посмішка – підказка
Без натяжок та підстав.

Моя мрія – тепле море,
Запах кави, тихий день,
В білих шапках сиві гори
І ледь чутний шум пісень.

Моє горе – твоя тиша,
Сіре небо, лід із хмар
І невидимий хтось пише
Наш портрет для різних пар.

Зимовий вечір, памороззю вкритий,
Малює ніч на запітнілім склі.
Згорає свічка, кава не допита
В маленькому горнятку на столі.

Немилостиво тиша тисне в вуха,
Мовчить неначе бовдур телефон.
Лише годинник маятником стука,
Долаючи секундний марафон.

Завис навколо сум і- порожнеча.
Стоїть дрібних умовностей бар’єр…
Чому не ти, а цей холодний вечір
Мені свої обійми розпростер?

Не клич мене, бо я не повернуся.
Лишились разом – я й моя зима.
Крижинкою на друзки розіб’юся.
Ось так - була, а вже тепер нема.

Зимовий вечір, памороззю вкритий,
Став візерунком на холоднім склі.
Згоріла свічка, кава не допита
В маленькому горнятку на столі.

2003 р.

У Європі давно таке не носять -
Крила на спинах у стилі мілітарі.
Осінь моя не підроблено стильна :
Уст горобинових пригублені морси,
Жовті жоржини між стрічок весілля.

Виті коралі по шиї тоненькій,
Виткані блузи з небесної хмарки.
Вата солодка , як вутлість істерик,
В сміх розпливеться по дну філіжанки,
Там де корицею згоюють ранку.

Мерси столичні, обридлі до сказу.
Сказані репліки поміж антрактів.
Осінь в собі тамувала образу,
В ній облітала осикова пластика
Серед останього клацання кастингів.

Вірші-веснянки, і син твій, і сон
Цей повінчальний на мене патент,
Кара кора заповзала на трон:
Синь паморочить, неначе абсент,
Галки у ній – шоколадне драже.

І три квартали розтрушує радощі,
Помах руки на бруківку просріблу.
Мідне волося з червоними лапами
Лапає нерви. Вовчиця-Земфіра
Голос повісила в струнах ефіру.

Жовтнем засипано тужнє вікно ,
Світ мерехтить, дурнувато і босо,
Крутиться в матриці етно-кіно.
Будь мені другом, стань мені гостем,
Поки за айстрами сніг не голосить…
2010р.

Ми побралися тихо. Беззвучність в органі стогнала...
Над прозорим затишшям загасли зірки-ліхтарі…
Нас тоді випадково (на кастингу) двох відібрали
Серед тисячі інших іще молодих яворів…

Нам з'єднали усе: від плечей до тривожних набатів, -
Переплутані ноги сховавши під спільним стільцем...
Серед інших дерев ми одні (як не дивно) жонаті -
Невритмований подих (на двох) об’єднали з нулем...

Перешили серця. Перекроїли долі – корінням…
Стільникові оргазми - сценарним дзвінком (на виду)…
Я тебе не люблю. В мене інші весільні ведіння...
Але тільки покличеш – одразу (найперша) прийду…
2010 рік

Яка різниця – склянка чи стакан?
Аби напиться.
Чи є відмінність – раб чи, може, пан?
Зоря - зарница?
Яке нам діло – русич ти, москаль?
Слова чи перли?..
Гей, українці! Хто це вас приспав?
Чи ви вже вмерли?!
Де ваші думи, що вогнем горять,
Бо небайдужі?
Де ваші справи, де могутня рать,
Де ваші душі?
Чи між минулим і майбутнім днем
Уже парсеки?
Чи ми готові продавать себе
Комусь на секонд?
Не вірю, Боже! Ти нам говорив,
Що спершу – Слово.
…Знайди його. Шануй. Боготвори.
Любімо мову!
13.10.10 р.