Дзвінок. І на порозі - жінка.
З якого роду - племені, хто зна?
Про те не хоче згадувать і зрідка.
Життя жебрачки вибрала вона!

- Подайте, пані, чи ж бо не біда?
І очі не ховає, вперто просить.
- А йди та зароби, ти ж молода!
Чи ще тобі людського осуду не досить?

Даю дещицю, з мене не убуде.
Але за неї соромно мені.
Чому так низько можуть впасти люди
І борсатись без сорому в багні?!

Лиш сьогодні я стану дощем,
щоб ішов ти додому пішки,
Намочу я собою ущент,
Ти образишся, зовсім трішки.

Буду поряд з тобою іти,
Щось на вушко тихенько казати,
І у всіх на очах, уяви!
Безсоромно тебе обіймати.

Не помітить ніхто і ніщо,
Та й навряд чи і ти зрозумієш...
Просто стану я навіть грозою,
Щоб побути хоч трішки з тобою.

Любов і вічність - як комічно!
Нічого ж вічного нема!
Хіба душа, яка панічно
Доводить всім, що не німа.

В моєму серці на вокзалі
Помер, довірившись рокам.
Ти як наляканий прозаїк,
Що в світі рими заблукав.

І цілував моє волосся,
І марив мною уві сні.
Забувши зовсім, що я осінь,
Яка щаслива на весні...



27.04.2010р.

Давай
згадаємо весну!
В руці – рука,
вуста – вустами!...
У ніч безжурно-чарівну
удвох полетимо
птахами!...

Давай
повернемось назад -
до нетерплячих
поцілунків,
у шепотіння
листопад,
до насолод
палких дарунків!..

Давай
хоч трохи,
наче в гру!..
Ти знов
усміхнена і рідна -
як в ту вечірнюю пору,
коли я так
вчинив негідно...

Пробач,
прости,
бо я помру!
....

Давай згадаємо весну!..
Давай повернемось назад!..
Давай - хоч трохи...

...невпопад...

2010

Ворожіння

В вікно навшпиньки зазирає місяць,
Зірками втомлений, вже очі не хова.
В кімнаті тільки тиші є сьогодні місце,
Чи є душа тут хоч одна жива?

А тиша в темряві, як казка, причаїлась,
І чорні тіні завмирають на стіні.
Лише зірки, немов ліхтарики, світились,
І карі очі зір були сумні-сумні.

Ніщо, здавалось, сивий спокій не порушить,
Ніщо не збудить ніжний тиші сон.
Та сум дівочий ту бентежить душу,
Та шепіт вітру за нічним вікном.

І ось тендітна постать зо страху застигла,
І затремтіла свічка в дівчини руках.
Куди ж ти йдеш, дівчино, юна, мила,
Свій ще дитячий переборюючи страх?

В кутки розбіглися всі чорні тіні,
Несміло вогник свічки запалав.
Тремтить серденько і страшні хвилини,
Дівчину тільки місяць зустрічав.

Вона до столу сіла, запалила свічки,
Зітхнула важко – знов душа болить,
Немов занурилась в холодну річку,
Немов спинилася жорстока мить.

Вона розклала карти швидко й вправно,
Вже ворожіння почало свій хід...
І вже зникає страх дівчини марний,
А коло ніг муркоче чорний кіт.

Згадалися бабусині поради,
Що відьмою її вважали у селі:
“Запам’ятай, онучко, відьмувати –
то бути вигнаною з білої землі!”

Але горить нескорений вогонь
В очах дівчини, темних, наче ніч.
“Я віддаю тепло своїх долонь,
Тобі, мій милий, лиш мене поклич”

І щось вона шепоче тихо-тихо:
“Я зможу, я кохання віднайду,
і не боюся жодного я лиха,
і не боюсь накликати біду.

Чи божевільна я? Чи це мені здається?
Що ж я роблю? Бо ворожити гріх.
Та будь що буде, хай лиш біль минеться,
І знов почую милого я сміх.

Вже байдуже – коханий, друг чи ворог,
Вже байдуже, що думають навкруг.
Без нього світ, неначе чорний морок,
Без нього доля, наче сто розлук.

Без нього сонце вже мені не миле,
І зорі не всміхаються, мовчать.
Що ж це було? Невже його любила?
Якби спочатку нам життя почать...

Якби він тільки був постійно поряд,
Якби ж бо бачити його очей блакить.
Вже байдуже, що люди всі говорять,
Коли ж кохаєш – гордість твоя спить.

Вже не найкращий друг, і не коханий,
Раптова зустріч змінює життя.
Мабуть, ніколи легше вже не стане,
Не подарує доля забуття.

І вже до розпачу не можу я забути
До болю рідний погляд тих очей.
Сторінку прагнула перегорнути,
Але від серця свого не втечеш...
Я божевільна. Час зупинитися давно.
Пора вже розпочать без нього жити.
Вже місяць з сумом заглядає у вікно
І просить ворожіння припинити.

І справді. І навіщо те кохання,
Коли це тільки магія, це пил.
Все, досить. Це було востаннє.
Я сподіваюсь, ти мене простив”

Сказала дівчина так сумно в тиші,
Що покотились кришталеві сльози зір.
Вже навіть місяць спокій свій залишив:
“Ти не сумуй, дівчино! Ти в кохання вір!”

Та правду кажуть часом люди,
Що ранок вечора мудріший.
Ця ніч пройде і легше буде,
Не стане це життя ще гіршим.

На ранок теплий промінь сонця
Волоссячка торкнувся ніжно,
І лагідно всміхаються в віконце
Пухнасті хмарки білосніжні.

І посміхнулась дівчина на ранок,
Хоч біль душі і досі не минув.
А юне серце злікував світанок,
Як тільки місяць з зорями поснув.

Блукала дівчина привітним своїм містом,
Що найрідніше місце на землі.
І шепотіли вулиці зеленим літнім листям
Будинки посміхались, сиві і старі.

І найніжніший літній теплий вітер
Дівчини сльози кришталеві витирав.
Та про людину, найріднішу в світі,
Й мандрівний вітер, навіть той не знав.

Та раптом серце затремтіло, наче птаха,
І озирнулась дівчина навкруг.
Вона не відчувала болю й страху,
Лиш тільки ніжність милих рук.

І ось блакить очей, близьких до болю,
І посмішка, мов лагідність весни:
“Я сумував так сильно за тобою,
а ти приходила лише до мене в сни.

Занадто довго я шукав тебе
І в почуттях не міг я розібратись,
Я вже звертався навіть до небес,
Лишень про тебе хоч би щось дізнатись.
Ти не зникай. Мені ти так потрібна,
Без тебе все життя моє сумне.
Моя найближча, найдорожча, рідна.
Пробач за все. Кохаю я тебе!”

А дівчина від щастя розсміялась
І не потрібні жодні чари їй.
А ворожінням більше не займалась,
Лише в кохання, а не в магію повір.

Коли кохаєш – не потрібні чари
Вони любов велику зводять нанівець.
Кохання – це не ворожінь примара.
Любов – це магія людських сердець!

Хто це стукає в віконце?
Це весни чарівний птах -
Пестить лагідніше сонце,
Відбиваючись в очах.

Хто це стукає у шибку,
Що в душі аж струни рве?
Так мажорно грає скрипка,
До любові нас зове...

Хто це стукає у серце,
Аж бентежністю пройма,
І в очах, немов озерцях,
Хвилі пристрасті здійма?

Хто це стукає у душу,
Хто торкає ніжно скронь?...
П"єм життя весною дужче,
Жагу, пристрасть і вогонь!!!
27.04.2010р.

у мереживі доль
перехресті світів
я зустріла тебе
і мене ти зустрів
не хвилини віки
ми рука до руки
ми рука до руки

я впізнала тебе
і мене ти впізнав
я жадала тебе
і мене ти жадав
не хвилини віки
ми рука до руки
ми рука до руки

воно сталось-таки
найдивніше із див
я любила тебе
і мене ти любив
не хвилини віки
ми рука до руки
ми рука до руки

26.04.2010

Хтось вдає печаль, хтось радість,
Всі в житті смішні актори.
Випромінюючи святість,
Ми минаєм світлофори.

Забуваючи порядність,
Ми ідемо навпростець.
Кричимо без перестану:
Відійдіть всі, хай вам грець!

Часом плакала б від суму,
Від підступності людської,
Та набралися всі глуму
І нахабності мирської.

Все бурлить, кипить навколо,
Не встигаю просто жити.
І життя зійшлося в коло,
Де кінець, як зрозуміти?

Хтось тихенько пащекує,
Про людей,життя, події.
Хто сьогодні світ врятує?
- Все шиплять отруйні змії.

Та лишається втішатись,
Що це все, лиш на сьогодні.
Нам потрібно перейматись,
Хто є ми, не просто ззовні.

Без прикрас, парфумів, гриму,
Фешенебельних авто.
На словах дійшли б до Риму,
Як на ділі то ніхто.

Вже стомилися актори,
Знявши маски лиш на мить.
Не працюють світлофори,
Й жодне світло не горить.
7.08.09.

У кого прощення просити, мамо?
Кому закричати: прости?!
Як завжди так різко й зухвало,
Іду і усе не туди.

Сьогодні не буду брехати,
А завтра нап’юся вина.
Чи буде це серце кричати,
І мучити совість сповна?

Твої запорошені крила,
Навіюють спокій і сум.
Усмі´шка без сонця змарніла,
А мозок позбавився дум.

Поплач же зі мною, мамо,
Я буду прощення просить.
Як завжди так різко й зухвало,
Тебе далі буду любить.
7.12.07.

Вереском телефонів,
шарпаннями агоній
нас повертає світ
до своїх кобіт,
посмішок мертвих,
вічно брудних чобіт
і до шести симфоній,
писаних у кредит.
Легше дурним і босим
кланятись добрим босам,
тихо сміється ніж -
хоч бери, і ріж
шкіру затерплу -
пана свого потіш
скромно задертим носом,
ладним почути гріш.
Заполонила осінь...
Хвилі твого волосся
тягнуться в теплий дім,
але річ не в тім:
того концерту
ноти дано не всім.
Як би оце здалося
втілитися у грім
і над німим ефіром
злим і побитим звіром
вдаритись у мінор,
щоб настрахати хор
привидом смерті
із-за облізлих штор,
щоб випадали ліри
з рук і сценічних форм.


1997-99

Від часу - запах ЧАС-нику
полин - від долі і туман - від ночі
для когось смерті іграшку м’яку
ховає сон у слів барвисте клоччя...
шляхетний вогник SIR-ника
у полі - голе полум’я цілунку
лукавий морок знову заблукав
між зорепадів, ночі - за лаштунки...
різноманітність різ-ника
вражає всіх - від неба до худоби,
а на повіках білого бика
остання віра в те, що дядько - добрий


1997-99

Падають зорі,
гуркіт стоїть
страшенний…
Збирайте ваші бажання
і мовчки кидайте в ніч.
Це ще не горе,
коли товариш - нікчема,
забудьте його обличчя,
поставу, ніс…
Літо минає,
крапку напише серпень,
повірте йому на слово,
що буде зимою сніг.
Холодно скраю,
посередині нестерпно,
потрібно пізнати прірву,
заграти в ріг.
Сумно одному
на попелищі роду,
позаду нема дороги,
її замело дощем.
Хочу додому,
хоча і блукати модно,
оце б збудувати замок
з усіх нікчем.
Віра карає -
час позбирати зорі,
забути усі спокуси
іще не зотлілих правд.
Матиму зграю
зніяковілих і кволих,
ми разом підем до прірви
навести лад.


1997-99

До-
дому
самому
не хочеться,
а літо не йде зі мною...
Завтра
комусь
напророчиться:
про роки
розкаже
пророчиця,
і острів присниться Ною...
Сьогодні
негідні
мешканці
прокинуться
вздовж
по стелі,
ходитимуть
всіми
стежками,
побрязкуючи сережками,
покличуть
себе
в оселі...
Ас Соль
розіб’ється
в штопорі,
хоч в морі
і так вже
солоно,
розкаже
хтось завтра
"оперу"
лібрето і все второпане
про тих,
хто дивився
в сторону.
А літо нехай
лишається
чекати старої Ночі,
воно ще колись дограється,
до неї вовки
збираються.
А дома чекають
Очі...
Вони всіх вовків
зурочать,
уроками їх заскочать,
навчать їх боятись
Ночі...
Не кличу з собою
літа,
нехай полистає
двері...
І Ною скажу - закрито!
Хай далі пливе
по світу,
а хоче - ночує
в сквері...
Поріг
поворотом
долі...
і завжди достатньо Солі...
Буде.

1997-99

Від берега до берега наосліп,
ми бавимося з вітром і дощем.
Ми досі діти, хоч уже й дорослі, -
життя крізь нас замріяно тече.
Нам байдуже обом до цього світу –
нас мрії світлі кличуть у політ.
Над берегами зрощуємо квіти
і творимо свій неповторний світ.

Згадайте, пане, про Катинь,
як панували там кати,
як катували – не фашисти –
енкаведісти – комуністи.
Згадайте, пане, Биківню,
криваве сталінське меню,
як катували українців
в той тридцять сьомий, ще до німців.

Не треба ворогів шукати
за межами своєї хати:
накрадені, чужі, пихаті –
вони панують в нашій хаті.

Та вже й кати панами стали
землі, лісів, полів, озер.
За вашими плечима – Сталін –
той вождь і кат ес-ер-ес-ер,
ГУЛАГ – від Бресту до Камчатки,
голодомор, терор, Катинь…
Ви тих катюг прямі нащадки,
без роду й племені кати.

2010-04-25

Ярина Тимош

В моєму світі
Життя - то миті,
Які минають.

В моїй природі
У всьому згода,
Як ключ до раю.

В думках у мене
Биття шалене
Чужого серця.

А ти прекрасний!
Шукаєш щастя...
Такий відвертий.

Дивлюсь на тебе,
І тане в небі
Вчорашній відчай.

Дивлюсь на сонце,
І вже здалося,
Ця зустріч - вічна...

Давай сьогодні
На дні безодні
Знайдем свободу!

Шукаєм марно.
І так нежданно
Весна приходить...


26.04.2010р.

В Україні є куток
На периферії,
Де спрацьований плужок
В мураві ржавіє.

Сивочолий дідуган,
Сівши на ослоні,
З ним веде, мов отаман,
Речі церемонні:

- Друже, де наші роки,
Блиск чепіг натертих,
Як ішлось нам залюбки
Поле навпіл дерти,

Як рипіли хомути,
Тріпотали шлеї,
Як спішив душею ти
Вглиб землі цієї,

Як позаду я ішов,
Клав, немов офіру,
У борозноньки любов
І надію щиру?

Не вернутися літам,
Молодечій силі.
Залишились, друже, нам
Тільки згадки милі…

Сонечко сідає в гай,
Каже Каті: –Прощавай!
Вранці знов прийду до тебе
З сходу, де драбинка в небо!
–А ти зараз не впадеш?
По захóдинці ідеш?

–Біла хмарко! Ти куди?
–Я –від річки –на сади,
На кульбабок іменини,
До городини, калини,
До тварин і до людей
Дощовий штовхаю день!

Хто там стукає у шибку?
Вітерець!
Він свою шукає скрипку
Між дерев.
Чи забув, куди повісив,
Чи гука,
Що знайшлася його скрипочка –
...В руках!

–Де ти , дощику, блукав?
–Серед трав!
Листячко їм обмивав –
Не гуляв!
Фарби тішив на землі
Досхочу!
Як втомився і заснув –не почув...

Ірина Петрушанко м.Полтава


Моя роздерта Україна
Моя роздерта Україно!
Замучена до болю.
Вже перетворена в руїни,
Та й досі прагнеш тої волі.

Ти все несеш через століття
Свої страждання, сум гіркий.
І вже не вбрання, а лахміття
Залишили тобі віки.

І на обличчі посірілому
Застигли всі образи зрад.
І вже самій не зрозуміло,
Як може йти на брата брат.

І вже зника твоя усмішка,
Немов сумливий літній ранок.
І дотик рук тремтить той ніжний,
Неначе осені світанок.

І втомлені ті очі зажурились,
Що бачать, як свої ж сини
Шматують неньку, нагрішились,
Не хочуть визнати й вини.

Собі, собі, і все для себе.
Нікому Україна не потрібна...
Але чи вічне це блакитне небо,
Чи вічна ця країна бідна?!


І скільки їй ще залишилось
Триматися з останніх сил?
Ніщо з віками в світі не змінилось...
Чим край наш Бога прогнівив?

За що нам всі оті страждання,
Кріпацтво, що Кобзар ще там ридав,
Та панщина і праця з рання?
Якби Тарас майбутнє знав!

Хіба б палали його вірші
Гарячим, праведним вогнем,
Коли б він знав, що буде гірше
За кожним роком, кожним днем.

Якби він знав, як люди гинули
Спочатку з голоду, а потім на війні,
І Україну як покинули –
І Бог, і влада – знов одні...

І знов боротися за волю,
До скону, розпачу, до смерті.
Хіба такої хочем долі,
Щоб Україну всю роздерти?


І в кабінетах посідали,
Чекають знову хабарів.
А всі ж кричали, добре знали,
Чого народ завжди хотів.

І знову жодної надії,
І тільки темрява навколо.
І знов зруйновані всі мрії,
Напевно, замкнуте це коло...

Моя роздерта Україно!
Замучена до болю.
Ми все чекаємо на зміни,
Чекаємо нової долі.

Але ти йдеш і не схиляєш голови,
І гордо сяє погляд твій.
Ще трохи і настане день новий,
Повстане знову той народ німий.

Прийдуть часи, настане та хвилина,
Ще будемо пишатися як слід.
Що є така держава – УКРАЇНА,
І що відома всім на цілий світ!

Все із спогадів виберу – аж із самого дна.
І стискають все дужче кайдани німого болю.
Що ж, почала сама і борюсь сама -
Десь між світом, між людством і між собою.

Хто заплатить за злочин і хто не мені простить?
Перерізати душу на двоє або й на більше.
Що тепер залишилось – палити усі мости?
А чи битися в небо безумніше і сильніше?

Переміряні ролі. Й ця зовсім безглузда гра.
У яку ми програли і якось так, без потреби,
Небезпечні ці ігри, коли на кону життя.
Й чим тепер відплатити за злочини проти себе?

Перше слово. Воно...
Мов обрамлення зустрічі першої.
Закипає вино,
Мчать позаду хвилини-вершники.
Прокидається тінь,
розтривожена звуками зайвими,
І встає із колін
щастя, квітчане сонцесяйвами.
Перше слово тремтить,
Перекреслено все в минулому,
На уламках століть
всі до першого, не розчулили.

Ми попливемо у човні
До острова коханя.
Амури в танці на землі
- коралове купання!

В пастельно-кремових тонах
перлинна грає шутка.
І Антуан Ватто - мастак,
Штовхати в райську шлюбку.

Амури в танці на землі,
Їх грація вражає.
А ми пливемо у човні -
Венера оголяє...

Ти знаєш, пахне ранок свіжо,
Ти знаєш, більше так не буде, як було...
Ти знаєш і не будеш більше ніжно
Торкатися... А щастя тоді вперше так цвіло!

Ти знаєш, вже не буде поцілунків
Як в перший раз: наївних і палких
І губи більш не питимуть тих трунків
Таких солодких, приторних, м’яких...

І більше не тонутимеш в просторах
Чиїхось рук і рідного тепла...
Незайманість померла ніби вчора
Але самотність знову ожила.

2006

Зранку Сонечко заграло,
Наступає Великдень.
Духу Божому сприяло
Благовіст у церкві – дзень.

Вгору Святий Дух піднесе.
Там музики з під небес.
Скажемо: «Христос Воскресе!».
Він Воістину Воскрес!

Променистий день щасливий.
Світять небо і життя.
З нами знов Христосе милий,
Мирне, чисте каяття.

Мить велика, час ласкавий!
Дзвони – птахи голубі.
Боже святий, Боже правий,
Славу творимо тобі!

Щоб прослухати пісню,
клацніть мишкою
на посиланні далі:

В церкви тихо, лишь душа скулит,
спрятавшись за образами,
только в темень каждый светлый лик
смотрит неусыпными глазами.

Холодно - согреешься свечой -
вытечешь по нерву воском,
зашевелится внутри сверчок
в черную и белую полоску.

Тенью пробежит церковный кот
в поисках церковной мыши,
скрипнет дверь и пламя оживет,
словно рядом кто-то тихо дышит.

Где-то первый громыхнет трамвай,
глухо кашлянет прохожий,
прорастет меж ребрами трава,
пробивая высохшую кожу.

-алле.
-привет.
-ну, здравствуй, дорогая.
ты как?
-жива. а ты?
-все хорошо.
что с голосом?
-а что с ним? я не знаю..
-кому ты врешь?
больна? случилось что?
-да нет.. я просто...
(дальше молча)
-что?
-я просто..
просто что-то осознала..
мне без тебя совсем нехорошо.....
-нехоршо?
но ты ж сама сказала,
что я не та,
что я не для тебя..?
-ну да..
но я тогда еще не знала,
что завтра будет хуже, чем вчера....
что без тебя
еще сложнее будет..
что ты мне
больше всех людей нужна.....
-ну да, нужна..
а что же скажут люди?
-теперь мне все равно.
теперь не важно.
мне просто от себя не убежать.
-да ну?!
и что, тебе уже не страшно
ловить косые взгляды и слова?
-нет, я хочу к тебе..
а что пугает -
так это твой ответ..
-ну да, ну да..
а ты не поменяешь свое мненье,
когда очередная тварь
опять нам плюнет вслед?
ведь будет так.
-нет, я теперь сама
плеваться буду
на тех, кто будет что-то говорить.
-ты осознала наконец!!
о чудо!..
-ну....да.
ну ты б смогла меня простить?..
-давай сегодя в шесть на нашем месте.
-до встречи, милая..
-давай, пока.

2010

Чорнобильські дзвони у душах гудуть…
Чорнобиль!!! На сполох давно вже не б’ють…
У вічність пішли молодими герої…
О світе, благаю, хоч їх не забудь!

Заплакала ілюзія любові,
Зронивши відблиски зневіри.
А серце, з відчаєм у змові,
Зробилося болючо-сірим.

Чи, може, все воно безбарвне?
Слідами тільки багрянисте...
Втікає думка, наче сарна –
У цьому їй не бракне хисту.

Її – надією останню –
Скептично поглинає хаща
Колючого твого прощання...
Приречена ілюзія...
пропаща...
2010

скільки сліз і крові пролито
під руїни маскується вічність
йдуть за мною війна і молитва –
дві сестрички Середньовіччя

кровоточить чиясь неприступність
то фатальна (фінальна!) битва
хто наступний на смерть?
...хто наступний?
що за пара – війна і молитва?

як у серці обох сполучити
де накреслити лінії меж?
та мовчить і повз мене дивиться Вчитель
що приніс нам і мир
і меч

Ось я сиджу, читаю вірші
І плачу гіркими сльозами.
Чому не народилась інша?
Чому мені так важко з вами?

З людьми, які снують повсюду
І гордо голови несуть,
Які створили стільки бруду,
Що вже й по вік не розгребуть.

І часом хочеться сказати
Важливе щось, ніхто не слуха.
Їм цікавіше пляшку взяти
Та нализатись аж по вуха.

Та розсміятись прямо в душу,
Вони ж бо люди, я то хто?
Я з місця ще ніяк не зрушу,
Щоб відкусити свій шматок.

І може десь хтось також плаче,
Хтось також любить оцю тишу.
А тут я все частіше бачу,
Що краще б народилась інша.

Ти мчиш по днях, ідеш по небокраю,
Міряючи спогадами шлях:
"Я не забула. Я про тебе пам´ятаю.
Не загубила я тебе у долях.

Я тут, я є, я у спектаклі граю,
Але чомусь заплуталась в ролях.
Стою, дивлюсь на зорі...й пригадаю
Тебе, незмінного...сама ж в чужих краях.

Комусь кажу: "Люблю", а очі - "пам´ятаю".
А очі щирі, і вони не збрешуть.
Я кожен день свій спогад розпинаю...
Багато їх, і всі на пам´ять пишуть.

Листів немає...спогад онімів.
Я загубилась...я забула ролі.
Нема нікого. Ти лиш - в світі снів.
Будень заснув. Вві сні він стогне: "Волі..!"

Волі почуттям, волі серцю,
Волі зуміть вибирать.
Волі забуть про все це,
Волі про все пам´ятать!"

24.04.2010 23:54

Удивляется мне изувер,
до костей атеизмом тлеющий -
Я - пример!
Я - для всех пример
...верующих!

Все по Библии, посмотри –
дождь на землю виной пролúтый
грех мой, грех
заточен изнутри
словом…
кодом…
псалмом…
молитвой!

Если хочешь – простоволосая
ногами, в кровь сбитыми, стану
пред очи твои.
Меня, исцеленной росами,
на долго,
на долго станет

терпеть твой с упреком взгляд,
и благодарить смиренно
за темп, что на старте взят.
Смелее!

Смелее меня ругай,
вини-обвиняй,
я с трепетом
приму эту казнь
за рай,
за сказку,
за детский лепет.

Мсти и мсти мне,
кричи, неистовый,
у меня на глазах возлюби
женский род весь –
и падший, и чистый.
Все запасы истрать любви

на чужие тела и стоны
тех, кто к сердцу, и кто не люб,
отрывайся.
Оно того стоит,
и поэтому я стерплю.

Хочешь - в рабство меня продай,
хочешь –
избегай со мной встреч… но
прошу тебя - дай мне, дай,
разреши в тебя верить вечно!

Выбивать из меня веру прутьями
ты, «накрученный» злыми людьми,
не старайся!
Не покачнуть ее!
Лучше сердце открой,
прими

свой же свет с дна забытых ниш,
на любовь обиду меняй,
моей жизнью спасайся,
лишь…
умоляю – поверь в меня!

Ну а я наперед нам
искрами
жизнь рисую из ярких картин,
потому что я верю искренне,
потому что - христианин!

25.04.2010

засіяло жандармами небо
не сховатися нам ніде
ти поставив сірісінький вело
і сказав що так не піде

заспокоїв цілунком бузковим
вкрились ковдрою так на траві
хай штрафують ці зорі казкові
всеодно їм до нас не дійти!

Думав гетьман – вибирає долю.
Сива чайка плакала в Дніпрі:
Україна продана за волю,
Україна куплена за гріш.

Думав гетьман. Лірники співали.
Так душевно вміють лиш сліпі.
Мов козацькі "чайки" повставали
Золотити хвилі голубі.

Думав гетьман – віра в нас єдина:
Об’єдна корону й булаву...
Бог також, він трішечки людина.
Він сидів і плакав у траву.

Гетьман думав. Півні за рікою
Піють, піють сумно, як вітри.
А тополі ходять за водою,
Розпустивши коси-вечори,

Що спадають козакам на рани
Оберемком променів святих.
Степ – як лист турецькому султану,
І кургани – душі висоти.

Вся Земля – німа, немов руїна,
Десь для когось пада, як зоря.
Сивий гетьман Богу України
Ланцюгами сльози витирав.

Що життя? Ти лиш пустка для нього.
Що життя? Ти лиш жовтий листок.
Ти ніхто, ти ніщо, ти та жінка убога,
Що вмирає від горя і плину думок.

Кожен день, як на цвинтарі сіро і строго
І лиш ти ікебана поміж свіжих могил.
Ти – одна. І кудись завернула дорога,
Хто в ній знайде тебе?.. збиту й кинуту в пил.

2007

Він хотів бути схожим на Ісуса, дуже
Тому не мив голови і не брив бороду
Цілував всіх, навіть найгірший у губи
Сподіваючись, на решті, знайти свого Іуду
Ходив босим, здебільшого по дахам
Бо так, він вважав, значно ближче до Бога
Безіменним був – не вірив іменам
Його часто бачили серед міста голого
Збирав пляшки і дарував квіти бомжам
«Кожен має право на квітку зранку»
Лякав мене коли обіймав
Коли приймав за стару наркоманку
А вечорами вдягав піджак
І огидну сріблясту краватку
Йшов у єдиний в місті «спраіжній» паб
І розважав петеушних дівчаток
А зранку знову хотів… бути схожим на Ісуса
Чи Елвіса. Чим Король гірше за сина Бога?

Дім на горі, де є бурштини,
захланні камені, як матові сичі.
В очах застигли кришталеві скелі.
Коти на призьбі, здогади в діжі.
Десь лише сонце. В мене - шум паперу:
я ріжу колір. Щось таке у нім...
Альбоми квітки, розкоші фланелі
та мрії кармелітів у вікні.

Ножово-ніжний весняний сум.
Торішнє листя – як грішні гроші.
Душу на вірш розміняв і несу
Між люди всякі, звірі хороші.

Така чорноземна печаль бува,
Що вию на Місяць останнім вовком.
Та вірш мій від мене мене рятував,
Коли до народу я ріс від тусовки.

І року пора, і пора життя...
Пора до їх зміни кістками звикнуть,
Як звикнуть до думки, що ми в гостях,
Тому веселитися треба й викати.

Ну а коли серед ночі біль,
Не спиться... пекельно, смертно, тривожно –
Каву зварю, подивлюсь на сіль...
А потім – на зірку кожну.

Більше усіх уже там, ніж тут.
І я не кращий… дай Бог не гірший.
Дальше, ніж інших, мене не пошлють...
Може, зостануться вірші?..

Буде ж війна – на війну піду,
Буде кохання – буду...
Осінь, здається, у райськім саду:
Падають зорі, як листя, як люди...

А в нас тут ніжний весняний сум,
Торішнє листя – як грішні гроші.
Душу на вірш розміняв і несу
Між люди всякі, звірі хороші.

Так хочеться, щоби завмерла мить,
Коли весняне сонце сліпить очі,
Коли забуто такі темні барви ночі,
І повнота життя аж так п'янить.

Так хочеться, щоби небесні зорі
Зійшли до мене в сни. Щоб назавжди
У всіх були усмішки ромашкові
І сльози щастя тільки були, не біди.

Верхівками будинків і стежками,
Що заблукали в горах десь давно,
Побігти і сховатись, як у мами,
У сонця, що настоює вино...


Але душа, яка була закута
Не здатна вже забути свої пута.

20.03.2010

В житті є тисячі доріг -
Ми ж обираєм - куди йти...
Лише йдучи з добром до всіх -
Свій Храм Душі нам віднайти!

Зазнаєм злетів і падінь,
Зимовий холод і вогонь,
Пройдем крізь тисячі терпінь,
Які торкнуться наших скронь.

Спиваєм відчаю і зрад,
Кохання й пристрасті жагу...
Нераз не бачим власних вад,
Хоча й позбутись прагнем згуб...

Та лиш за серцем навмання,
Йдучи пустелями світів -
Знайдем Душі своєї шлях...
Лише б від болю не зотлів..

В житті є тисячі доріг,
Ти ж обираєш - КУДИ ЙТИ?...
25.04.2010р.

так заб"юсь у куток,
Щоб ніхто не торкав
І не бився за шмат цьої плоті.
Так ніхто не кохав...
Так. Ніхто не кохав
І не крав ті слова, що у роті.
Ті ж слова не до чого,
Ті слова тільки плин.
Так, я хочу цього -
Я сама, ти - один.
Я забуду усе. А що все?
Все вода...
Так. ніхто не кохав -
Ти -один, я - одна...

Ти шукаєш мене іще в небі,
Щоб сказати останнє "пробач".
Я так довго світила для тебе,
То ж тепер не сумуй і не плач.

Не сумуй, хоч шляхи у нас різні,
Не сумуй, бо я також почну.
Зорі падають рано чи пізно,
Щоб у серці ти мрію почув!

Знаєш, завтра нова загориться,
Щоб кохати і гріти тебе.
Загадай лиш бажання - здійсниться,
Бо сьогодні я впала з небес.


25.04.2010р.
03.45

ТЬІ ОДНАЖДЬІ УЙДЕШЬ...
БУДЕТ ДОЖДЬ НА КЛАВИРЕ ПЕЧАТАТЬ
НЕНАПИСАННЬІЙ МОЙ
БЕЛЬІЙ -БЕЛЬІЙ ЛЮБИМЬІЙ СОНЕТ..

БЕЛОВЛАСАЯ НОЧЬ
ЗАТАИТСЯ НАД ВЗОРВАННОЙ ЧАКРОЙ
КАК ГОНИМІЙ БУМАЖНЬІЙ КОРВЕТ..

ТЬІ ОДНАЖДЬІ УЙДЕШЬ...

То стиглий виноград перран,
що струменить нектар бажання.
То безсумнівне поєднання
жагучих слів та теплих ран.

То електричний струм очиць.
Ковток, посуха, вітер, мури.
Актор театру та халтури,
мов ідіот серед блудниць.

І діва м’якне та плеве,
мов те желе пашить мінливо.
Засліплення, жадання, слина

і млосне тіло, мов філе.
Сукенка хвилею грайливо
хтиво шепоче: - На коліна!

Прилітав до мене Перелесник
І купав у місячнім промінні.
Темно було так, що його очі
Я ніколи, певно, не згадаю.
Тепло було так, що його руки
Я ніколи, певно, не забуду.
Ми тремтіли з ніжності й спокуси,
І тремтіли в зимнім небі зорі.
Часто билось виснажене серце,
Змовкли всі годинники у домі.
Тихо було так, що тільки шепіт
Розтинав між нами порожнечу.
Серед ночі зник мій чорний янгол,
І хоч я не присягла на вірність,
Та щоночі слухатиму тишу
І чекатиму, що залопочуть крила
Й прилетить до мене Перелесник.
2009р.

Нас знов ведуть і ми, на жаль, йдемо,
Хитаючись і опустивши очі,
І майже всі не розуміємо,
Куди ведуть і що від нас там хочуть.

Все не свідомо, а свідомість де?
А де думки, чи хоч якісь вагання?
Нас кинули на здійснення ідей,
Ідей, не маючих всесвітнього визнання.

Нас напоїли, дали сто рублів,
Ми їх сховали в шафі на полиці
І на обличчі вже поменшав гнів,
Хоча які обличчя, в нас же «лица».

І поки совість зрадливо мовчить,
Під тиском несприятливих умов.
До клітки без дверей і без ключів
Нас знов ведуть і ми, на жаль, йдемо.

Ви скажете, при чому тут кохання,
Глибокий зміст – це вигадка лише,
Слова красиві, марення зітхання –
Це все не те, це не цікаво вже.

Ви скажете, при чому тут кохання,
Сховаю очі, витеру сльозу,
Піду сама, не спатиму до рання,
Перетерплю, забуду пронесу.

Знайду мету, летітиму за часом,
Цікаві погляди зустрінуться не раз,
І вже давно забулася образа,
І навіть стерлись спогади про вас.

Вже інший хтось свої слова готує,
Нервово створює невиразне зізнання.
Він так хвилюється, він навіть не почує,
Як я скажу, причому тут кохання.