Згубив макітру, те шо гріло – вилив,
а те, же хтіло ше – терпіло і росло.
А ти казала йти до бані, мила,
і втарабанила по мріялу веслом.

Моя ти цибулино з блуз і майок,
нацицяний у сто-шнурків корсет,
дивлюсь на тебе і відро тримає...,
таке-то воко – як не їсть – пасе.

Повітря сите – ковбасою ріже.
У мештах напуцованих несусь,
тебе до путні між колін доніжу,
як до шнурків нарешті доберусь.

Я задиратиму чіпке до стелі,
у вершники візьму – давай сідай.
Та най го`, з креденсу злетять тарелі,
з консерви вискоче на стіл минтай.

І ти, заніжена до третіх півнів,
запещена до йойкнутого "вже",
вімкнеш радейкови на всю... шпаківню
в картато-парашутнім негліже.

24 Вересня 2010

Небо розтаємничило вітру останні слова калюж, що вмирали від старості, сівер навіював тугу:

Ламалися трави сухі від дощу;
цвіркуни ніби в зливу зайшлися,
музика стояла нечувана… Полóщу
сáван – для нового мерця… Час мочарúстий…

Сонце сходить – у виритій могилі тінь
народжується… Купа груддя, викинута із землі,
підпирає життя, підсиха’… Мов остров’їниця,
сторчма труна в росі… плачі просушуються… Сміх

котиться, але десь далеко-далеко і випірнає
таким голосінням, завбільшки як дикий регіт…
Мертве тіло завше вибір має:
крематорій, цвинтар… Нéгідь

на пóминках не проганяють – хай п’є,
але в цій нечистоті символ тяжкий, болючий, навіть, –
безум спотворює дійсність до привабливості… Холе-
ра нéсмаку вражає більш за холеру… скручена

огида у зарозумність зсунутих брів: «м-м-да-а-а…»;
думки про несправедливість виштовхують
з душі Христа: «Йди звідси! Бо тебе нема!»
однакову мають – цар і голобрúш – путь…

Однаково сильні день і ніч
в липні, мов у Варлама Шаламова
вірші і проза… Як Віра Річ,
світить і сонце, і місяць… Плакала

перша черга спадкоємців і нерóдичів…
Так влаштований світ: вмирають – розбухає хіть:
присвяти одна щиріша за іншу… На очі
збанували б на сорок днів – потім пишіть…


А то, звісно, помер чоловік – полились
чуття справжні, приспані – імпульсивно,
наче з гирла вулкану… Сльози з очиськ
ллються не за небіжчиком – невиплакані, сильні…

але чужі до горя, що проламалося, відбулось.
Молитви й молитвами не назвеш –
урочисто-траурне обдурювання Бога; інóсь,
хай будуть ці присвяти… Перш

за все смерть дарує найякісніші рядки,
траур шори зриває із серця. Ніч – весь день. Зник
рубець ненаписаного вірша в душі… Гидкий
присмак у словах правильних… Коли письменник –

особливо тоскно гортати некрологи,
але коли не байдуже, як це висловити, як? –
вдавлює очі всередину текст задушевний, нічóгий:
об’єднання підписів траурників – бомонд, окостЯк!

І хоч словом згадали б нехитро – без підпису,
без наголошування: ось бачите – текст і себе
не забув – прізвище моє, тому посуньтесь… Звідки тут
цей вилупок? О диви, і він під некрологом… Себто,

за що б не бралися – все як у людей… кайдашéвих.
Справжнє лихо: люди й болячки…
Твори мої не з дешевих,
як і ваші, так чи ні?

Художникам краще за інших: картини розуміють
навіть ті, хто не вміє читати… І – будь-ласка – дорого
коштують… Отакої… Мабýть,
література глибша за суттю… Е-е-е-е… тамтого,

кисень – не продають, але ж без нього життя хвилинне…
автівки коштують тисячі, а тому – безкорúсні…
Лопаються, душ збанкрутілих, істини? Сміється лагомúнець...
Має бути якесь роз’яснення… нині і прісно,
і во віки віків.

Ти віриш у Діда Мороза?
- Смієтесь? Його ж не буває!
Це вигадки. Я вже доросла:
Мені вже десятий минає!
- Ну що ж, а кохання, юначе, -
Казки для малечі, не більше?
- Кохання зі школи не бачив –
Виходить, що став розумніше.
- Ви виросли з власної віри
Так швидко, як з одягу діти.
І душі на сонці спалили,
Бо нічого більше носити.
- Стривайте, а віра у Бога?
- Серйозно? Ну ви і даєте!
Скажіть же: «Вона для дурного,
Для мінімуму інтелекту».
Скажіть, що наука і розум
Із Богом уже не сусіди,
Що ви зарозумні для того,
Щоб віру в Ісуса носити.
- Як можна? Батьки нас учили
До Бога звертатись у скруті,
Молитву читати, щоб сили
У відчаї знову набути.
- Тож маєте універсальну,
Безрозмірну віру у Бога,
Яка прикриває так само
Й дорослого,як і малого.
У кожного власна віра:
Попсова чи унікальна.
З чиєюсь одна подібна,
Або навпаки – дзеркальна.
Немає різниці: в Бога
Або у кохання віра.
Без неї душа убога,
А з вірою – ювелірна.

2010

Зеленим шарфом накрила мрії.
І разом з ними погасло небо.
Себе картала: “Ну як я смію
Занадто німо пройти повз тебе?”.


На грип хворіла, на сміх, на сльози.
А ти минувся, як хриплий кашель.
Терпкі пігулки й остання доза,
Межа нарешті і вже не страшно.


Палає осінь й палає тіло.
Я знаю, зранку гарячка спаде.
Під дощ кидайтесь розкуто й сміло.
Не бійтесь грипу, а бійтесь зради.


24.09.2010р.

(Пісня)

1.
Сум в очах, бо літа догора просинь.
Промовчав – коли ти відійшла в осінь.
А мені летіти у твоє серце
Краплею солоною вірша.
На устах повільно затерпа щастя,
Я його несу на нотну гру (в)класти
До весни дотліє, засія знову
У веселці першій по дощах.

Приспів:
Там де йде весна –
Виоране небо криком
Журавлино нам
Затріпоче даль.
Облітає час,
Падає золою літа,
На моїх плечах
Залишає жаль.

2.
Все мине, та не зника (з) долонь дотик,
Житиме сніжинкою у снах доти
Доки не розтане у душі болем,
Не стече вином самотня ніч.
Струн дощі такі рясні, з тепла й терцій,
Де звучать акорди золоті серця.
Впізнаю тебе – як настає тиша,
В кожній недоторканій струні.

Приспів

24 Вересня 2010

Несе потік, закручує дараби,
між валунами піниться життя…
до верхів сивих якось нас дотраґав
талан - ґалґан, шубравець і гультяй.

Ади, файкоче, ще міцна, нівроку,
статечна старість в шитім кожушку,
а дим курної хати сивий докір,
закутує в тепло овечих шкур,

щоб жити попри зболене терпіти -
запасці світу виорати край,
підперти небо голосом трембіти
і слухати, як дихає гора.

Рудокоса Схимниця
поезія "Пісня Вдячної Панни"

Я чин і муж
...безчинно...
...мужчинно...
Мавко, обавко, любко...

Зеньо Збиток


О мій Княже! МовчАзний звитяжцю, задивлений в місяць!
У долонях ховаю намисто розірване днів.
Очі широко-сині – у лоні моєму засійся,
Свічі згаснуть в плетінні тіней і надсадних вітрів…

Перечікую мжичку – на те ж воно й осінь – без жалю.
Стигми дотиків, любий, рубінно ношу на плечАх.
Промовчу про кохання – я чайка на тому причалі.
Не ревнуй. Вечір стих, загубившись бурштином в очах.

Одинокості дня став схмілілим у щасті докОром,
Полум’яно-рунічно, до болю цілуючи в снах.
Не мовчи! Я в ногах! Темний схимнику з царственним взором!
І молитви розхристані злякано мруть на губах…

Розгойдалося серце натужно – до скронь – і у небо,
Закипіло до рани, сміється-ридає: ЛЮБЛЮ!
Де ж подінусь? Втолочені квіти благали: не треба.
Крик подяки віддам я у дзьоб солов’я без жалЮ…



Пародія

О, мій воїне! В пір’ях тебе не впізнала відразу!
Камуфляж – невід’ємне для тих, хто постійно в війні.
Я стомилася довго чекати тебе з Гондурасу,
Відмовляти своїм кавалерам постійним - “ Ні!”

Ти приходив у сни. Твої очі жагучо-шалені.
І на пристрасть казково багатий – неначе Крез!
Очі синьо-широкі , відважний мій сильний Зéнні.
Ти – нащадок ацтеків, а не просто якийсь ірокез!

Ні до чого в пампасах блідолиці заслуги минулі.
П’ятий скальп приволік. Нафіга, ну подумай сам.
“Бо война є войнов?” Не дай Бог посковзнешся на кулі –
І до фені тоді бойовий томагавк і вігвам.

Сквошних лон засіяч! До цієї звитяги ти вмілий:
Промовчу про кохання – пів племені схожих дітей…
Як там нині трофей? Кімоно і каністра текіли?
Ще один машінгвер? Закопай під вігвамом, о’кей?

Не ревнуй! Не мовчи!На вождя не дивилась ні разу…
Ну хіба що шаман, не розкажу, бо буде трясти.…
Не карай. Я в ногах! Темний схимнику мій з Гондурасу!
Шкіру бачиш нову? Чи не час трубку миру нести?

Тортіясу скуштуй, й без накидок давай танець духів!
Ще кохатися хоч? Може, краще текіли горня?
“Хау!” – сказано все! Вже не можу від тої задухи!
Крик подяки – в орлів! Де я тут віднайду солов’я?

24.09.2010

Вони каліки, бо не розуміють,
Душевні монстри, бо не бережуть,
Колись обпльовані і зганьблені помліють,
Колись, коли так добре допечуть!

Вони не діти своїх мами й тата,
Вони чужинці грішники й кати,
Для них не цінна наша спільна хата
І не лякають Божі їх хрести.

Для чого ти їх мамо породила?
Надіялась на поміч? - А дарма!
Чого тепер заплакана схилилась?
Пустила в дім, їх дім це є тюрма!

Не плач рідненька, ти не є самотня,
З тобою тисячі сердець горять
А цих перевертнів забере зла безодня,
Ще крила щастя голубом злетять!

Мов той ліхтарик, що вночі не згас,
Моє натхнення тихо пломеніє.
Писати пишу, тільки у думках
Іскринка відчаю приховано жевріє.

Чорнило пише, та лиш про сумне
(Чи муза даром крильцями махає?)
Там паралельно драма із життям.
Мене чомусь лиш біль так надихає.

У своїх віршах я - сумний герой.
Чи то так послано мені із неба?
У строфах заховалася печаль,
Та не жалій мене, цього не треба!

2009

1
- Прокидайтеся, хлопці, до бою!
Свій обов’язок виконать мусим.
Та не бійся, браток, я з тобою!
- Я хвилююся, а не боюся.

Загуло, затрясло, задвигтіло,
Мов ракета рвонула на старті,
І десантом вперед полетіли
Козаки голомозі, чубаті.

„Приземлились”, хоч виколи око,
Та спецназ не тікає від бою:
Почалася гонитва жорстока.
Всі – суперники поміж собою:

Хто найперший зустрінеться з Нею –
Переможе і буде радіти:
Найспритніший запліднить лілею –
Саме так зачинаються діти.

З диким ревом і гиком козацьким –
Крик і стогін наповнював груди, –
Сотні тисяч безстрашних спартанців –
З них могли б народитися люди...

Та Її не знайшовши і сліду
Зрозуміли, хоч як це не сумно:
- Нам сьогодні нічого не світить!
- Ми у пастці з німецької гуми!

2

– Батьку!..Батьку!..
Невже ти нас зрадив?!.
Ми ж за тебе - у воду і труби?!
Не жалкуєш ти власних солдатів,
Своє сім’я безжалісно губиш!.

Так волали, штовхалися, бились,
Намагаючись гуму прорвати,
Молоді, енергійні і сильні,
Та – засуджені батьком до страти.

Але він їх не чув – не до того:
У обіймах шалених екстазу
Відчував себе ближчим до бога,
А вони?..
Може, іншого разу...

Тільки з часом,
Прийшовши до тями,
Не відчувши і краплі провини,
Їх звільнив із полону у ванній:
Як сміття, чи непотріб покинув.

Тут озвався із них наймудріший,
Мабуть родич матроса з „Варяга”:
Хай поеми про нас не напишуть –
Ми не плачем, бо маєм відвагу.

3

Це не вперше –
Природа вже звикла:
Досить часто „розумна” людина
Переламує через коліно
І гвалтує її без упину.

Вередливе дитя –
Що робити?
Варто інколи б і відшмагати,
Щоб навчилось в гармонії жити,
Поважати Природу, як матір.

Та вона – не могла,
Не хотіла:
Дбала діток від ранку до ранку,
Геть принижена, квола, безсила
Віддавала
Себе
Без останку.
(23.07.10 – 24.09.10)р.

До вікна мого вчора заглянула
жінка самотня.
Наче птаха сумна, що спустилася
з грішних небес.
Не до вирію їй. Під дощем
вересневим намокла.
Від води захищала в долонях писання якесь.

Не просилась зайти. Півхвилини
стояла без руху.
Відвернула чоло й за дощем
певним кроком пішла.
Щось хотіла сказати, та дощ би
усе те підслухав.
Чи впізнала себе в прямокутнику сірого скла...

23.09.2010

а "фiнiш - горизонт"
i лєнта - хтозна й де,
бiжи, хоч не бiжи -
а всi там будем вчасно.
життя- несправедливий
i дивний марафон.
скорiше, вище, дужче-
дурiсть. баста!

Е, пан Суддя, скажи
кому медалi цi:
тому, хто перемiг
i вже стоїть, чекає,
чи може он тому,
хто далi ще бiжить
бiжить i не стає
не став i не здихає?

не знаю цього й я..
давайте ще по сто?
In vino veritas!
а досвiд не пропити!
то винно не вино-
це верiтас у нас!
вiд чого ж голова
ще може так болiти?

Час розгойдує, наче вітер,
біловипрані простирадла
ще залитого кров’ю світу…
Час уміє давати раду.
Він ще гоїть у сонці серце
і ще пестить красу дощами,
і блищить у побитих скельцях,
і любов’ю стає між нами.
Час у змозі білити пам’ять
і гріхи, і, мабуть, сумління…
То чому невідомість палить
і тебе, і мене віднині?
24.09.10

Не пиши, що тобі зараз боляче.
Не бреши, що нестримно самотньо
Я не буду як всі – кислим овочем
Сльози лити у віршах, як сотні…

Не кажи, що твій біль - це вже стеля
Вище лиш резиденція Бога
Ти не плач, що холодна оселя
Бо твій біль - це для когось підлога.

Не бреши про порізані вени
Я ж то знаю, що робиш рукою
Порносайти шукаєш даремно
Пригадай як бував я з тобою

Не вбивай себе, навіть, в думках
Не пиши, не читай сумних віршів
Нам ще треба знайти щастя дах
Ну а потім піднятись ще вище

2010

***

Червневий вітер
на вустах дружини
роздмухав спогад юної пори -
вуста палахкотіли
мов жоржини.

За сином бігла босонога мати,
Кричала, плакала, просила: "Залишись!",
Сестричка вигібла з старої хати,
А батько зжав кулак й шепнув: "Борись!

Борися, сину, за свою країну,
Кріпися духом, тіла не жалій.
Ти розбудуєш знову цю руїну,
Без перемоги не приходь, не смій!"

Так батько горював в отій хвилині,
А мати лиш молилась до хреста.
І знала добре, що її дитині
Чомусь дісталась доля нелегка.

Сестра щодня в віконечко дивилась.
Із уст тремтіло слово "Поможи".
Вона вже не ридає, вже змирилась,
Та просить Бога: "Горе віджени!".

Юнак іде - йому солдат так личить.
Не думає про смерть, він ще живий.
Йому зозуля довгих років зичить.
Він не вбивати йде, бо не лихий.

Солдат ішов не мстити - рятувати,
Бо визволити мріяв свій народ.
Та знав, що йде кайдани розбивати
І не хотів за це він нагород!

2006

Барвиста осінь вбралася у шати,
Калинове намисто одягла.
Ходила гостя з хати і до хати
І мені кошик квітів принесла.

У кошику і айстри, й чорнобривці,
І пахне рута-м"ята свіжо так.
А кольорів, як райдуга в корзинці,
Який хороший, осінь, в тебе смак!

Подарувала ти троянди для кохання,
Багатство соняшника теж віддала все.
А хризантеми висловлять бажання,
І мальва ніжність й ласку принесе.

Барвінок зеленів, схиливши сині очі,
Він так кохав гербери дивоцвіт,
Жоржина полюбила довгі ночі,
Калина пізнавала знову світ...

Я обняла букет - красою милувалась,
А у душі і радість, і печаль.
Я дякувала осені й прощалась,
Бо вона йде, а я одна, на жаль...

11 вересня 2006

Я наблюдаю греческий профиль Крыма. Апофеоз коленей
И частокол локтей. Место, где негу легко отличить от лени.
Громогласный раскат волны, набегающей на голень пирса,
вторит наручным часам, пульсу запястья. Будто бы мир, сам
по себе, есть воплощение колеса.

Я наблюдаю греческий профиль Крыма. Частокол локтей
и апофеоз коленей. Медуза с опаской косится на детей,
воздвигающих замок из упругой гальки. Окрестный вид -
декларация высоты, остроты; однозначный триумф пирамид.
Береговая линия, прибрежная полоса,

лоскут глади врезается в небо. И сфера этой вот синевы
упорно твердит, что вечность находится там, где находитесь вы.
Кипарис неусыпно бдит. Копьеподобный он, кипарис,
закрепил и, насвистывая, держит на своем острие высь.
Это природа пятой колонны.

Поезд. Вагон, особенно если это душный, сквозной плацкарт,
вдохновляется искать себя в крапленой колоде игральных карт;
монументальная проводница крылышкует крестцом в проходе;
рафинад, упакованный в кальку. Ваш покорный слуга находит
себя атавистичным хвостом перрона.

Крымские склоны хранят отпечатки античных сандалий.
Геометрия прошлого; остатки кладки благоухают далью.
Понт омывает былое; былое обрывается на полутоне,
руины, минуя плач, останавливаются на стоне.
Видимо потому, что они ничьи.

В этом месте вступает хор, разодетый в рваные тоги,
вестник развязки. Это значит, что время подбить итоги:
первое - следы на песке безлики, незримы; второе -
мы далеко от сената Рима, Афин, далеко от Трои.
Это царство водорослей и алычи.

Я наблюдаю греческий профиль Крыма. Значит, я наблюдаю,
как скоропостижное ближнее сливается с инородным дальним.
Я стою на том месте, где еще минуту назад спала
крепким здоровым сном отполированная волной скала.
Я потревожил ее покой.

Я наблюдаю греческий профиль Крыма. В местном порту
стоит крупный парусник. Он явно выбрал не ту
пристань: красная полоса по борту, темно-лиловые паруса.
Ему место не тут, а среди рыжих бород, там, где леса.
Но мир, преимущественно иной.

В тихой бухте я распугиваю рыбу отсутствием чешуи,
но проигрываю в умении не оставлять следов. Ибо чьи
следы будет хранить монумент воды? (Плоскость и недра).
Грею хлипкие кости в сторонке от векового кедра.
Куда мне тягаться с таким долголетием.

Частная острота топографии есть пища для голубого глаза.
Я мажу Ай-Петри на хлеб Фиолента и запиваю все это квасом.
Естественно разливным, из желтой пузатой бочки. Пунктир
на карте склоняет задуматься о стоимости квартир.
Наверное, время подбить смету и,

тяжело вздохнув, собрать вещички и отправится восвояси,
как Парменид, внезапно выросший из своих яслей.
Частокол локтей поредеет аккуратно на два зубца,
Местные караоке-бары лишатся лучшего своего певца.
Песку не напомнить о ширине плеч,

которые долго, с таким упорством, возлежали на нем.
Так же вода не способна помнить вытиснутый ею объем.
Кроме того, греческий профиль Крыма -
утомила немного эта долгая речь.

23 сентября 2010

Ластів’ята-вії,
Зблиски оченят…
Світ твій зоревіє,
Розквітає сад.
Лине пісня нова,
Лине у світи.
Будемо без слова,
Без думок іти.
Ти така доросла,
Донечко моя,
І щебечеш ніжно
Співом солов’я.
Ще турбот не маєш,
Та вони прийдуть.
Хоч чудово знаєш
Як обрати путь…


31 серпня 2010 року

Автор сам відкрива завіси.
Знов прем’єра.
І ми у залі.
Феї-хмари – нові актриси,
пишні сукні, ажурні шалі.
Сцена:
вільний танок із вітром.
Вітер – майстер своєї справи.
Тиша скрипкою за пюпітром
серед хвиль-оркестрантів.
«Браво!» -
зал весь подумки прошепоче,
зачарований диво-грою.
Незабаром вже вихід ночі.
Ну а поки для нас з тобою
сонце серце своє гаряче
опускає у глиб безодні.
І феєрія фарб,
неначе
у заграві весь світ сьогодні.

Ти став чужий - цілуєш у чоло,
Заплутуючи пальці у волоссі
І хоч у ліжку бУли не давно
Не з пристраті тримаєш, а зі злості.

Моя рука посИніла в твоЇй.
В обіймах як в кайданах. Ну а крила
Я продала, чи виміняла там,
В ломбарді, що навпроти магазину.

Ти дивишся чи мимо, а чи скрізь
Хоч холодно мені від споглядання.
Кусаю губи, бо страх, а, може, біль...
Що в тебе знову ревність безпідставна.

Ти б відпустив, бо знаєш, що так зле,
Що тільки відстань може примирити.
Та переслідують тебе думки,
Як ті примари, що уміють говорити.

Мене не чуєш - у вухах лише одне.
Ревнивий і чужий - а це найгірше.
Я прошу в Бога: хай усе мине,
Залишиться ж бо тільки клапоть вірша.

2010

розтривожений степ поволі стікає у діл
і розриті кургани лежать як беззахисні діви
засоромившись нагих зненацька розкритих тіл
довгі коси над ними вербиці схилили

жовті смуги полів і женці із руками як ніч
так дивись - й військо піде туди попід гору
хоругви майорітимуть, сотники кинуть клич
долиною широкою гей у вечірню пору

і блищатиме зброя, іржатимуть коні баскі
а попереду гетьман, а позаду отой, що проміняв
свою жінку на бій, на коханку-війну, на мечі
позолотою ляже на нього вечірнє проміння

вони підуть ярами і вийдуть в широкий степ
де розриті могили, тополі свічками в небо
де мурашники міст, де суєтний людський вертеп
і де коней і зброї і війська не треба

нехай далі ідуть попід гору собі чи у ніч
а на горі женці нехай жнуть свої клапті жита
ми чекатимем доки почуємо новий клич
і задзвонять в Суботові там де могила розрита
23.09.2010

Вилупився з ночі перший півень,
Піснею горлянку сполоскав
І одразу радо поскакав
З куриці на курицю. Красивий

Ранок цей із запахом отав,
Яблук, перегною, слави, сливи…
Обрій, що звільняється від слів
Росяний, холодний, трохи сивий.

Світ – у серці терцій і октав.
Передзвоном літ понад голів
Геній пробудився і повстав.

Ніби слон підняв у небо бивень
День, що гей-би з дерева упав.
Зорі зникли. З ангелом на рівень…


2010

Ти прийшла тайкома,
Коли в серці зима
Настелила іскристу порошу…
Коли воля – тюрма,
Коли мріяв дарма
Тебе стріти ласкаву, хорошу…

Ти сплела у мені
Почуття неземні
З ніжних слів
І блаженствами раю
Освятила усі мої ночі і дні,
Окропивши їх щирим: „Кохаю !..”

У щілинах часу – рань-позолоть,
Куці тіні біжать услід.
Полишає тяжіння ранкову плоть,
Прибуває сúнява груди під.
Червоніють одноземельці в світ,
Кострубаті братове, йо ’пть…

Ох, підшкірний струм добувати з них,
Якщо з мертвих струн не утік, не зник,
Позаплічний вітер-подих-потік
Наських нерозкручених галактúк.
І питати не (хай воно страшне),
Чом вчепилося це мене.

Що ж такого в тій твоїй голові?
Всі померли давно вже, мертві й живі,
Ну збоченство якесь, і край.
А таке бува у дурнім єстві,
Що навряд із тим запускають в рай
Ну хоча б секунди на дві

Що ж потрібно цій нічиїй землі
Щоб з’явився хто на її ріллі?
Чи в петлі? Чи де? Таїна.
Розсипає небо зоряний рафінад.
Все отак, як пропасті літ назад:
І не є, але й не мина.

Хвала Всевишньому за гору ту і цю,
За золоту, таку щасливу хмару.
Хутрá зелені й трохи багрецю,
За синю силу, сповнену терпцю,
Із-під сльози усміхнену і кару.

Під вітер, що живе між хуторів,
Вколисуючи десь батіг петрів,
Я пролечу між всякі-різні люде…
Сни і надію вчути все ж зумів,
І дух, і плоть – зверх різних розумів…
Надія й сни – нехай отак і буде.

(Пісня)

Згораю я у пломені жаги,
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раю.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Крадуть падіння молитовне в душу.

Приспів:
Нам на слова
сни янголів сідали,
Юрба сумна
З очима ста доріг.
Де ти була
Як щастя діставали –
Літá тепла
Із попелу зорі?

Пелюстя крил
Приборкувало вітер.
Лечу – пора,
До безголосся крихт.
Де ти була
Як бракувало світу,
Я вигорав
у фарбах грозових?

Не знаю я де обірвати нить
тривких надій і не в`язати знову,
зозулею підкинутою, мить,
де грішні дотики ведуть розмову.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Крадуть падіння молитовне в душу.

Приспів

Немає `я`, одне відлуння – `ти`,
таке дзвінке, що облітають шиби.
Золою мрій, мов снігом опадú –
Хай гріється під ними небо... ніби.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Крадуть падіння молитовне в душу.

Приспів

23 Вересня 2010

Секунда - мить,
Сто років - мить,
Життя, це також мить,
І можна гнити,
А можна жити,
Горіти-палати,
І жити - мить!

09.2010

Замкнені кола -
а хто їх замкнув?
Глянь! -
на воді замикаються кола.
Камінь,
укинутий на глибину,
схожий на
в серце пожбурене слово.
Замкнені кола.
І ані вікна.
Ані дверей -
ні ввійти, ані вийти.
Камінь
утопиться, та не слова.
Спробуй
на сонячне коло завити.

Я жорстока. Прости. Не даю поцілунку до сну.
Вимагаю магнолій. Змагаюся з вітром і серцем.
То болюче нестерпна, розчулена, біла до дна...
Що бажаю? - тебе чи твоє фіолетове scerze?
Тихо труситься жаль. Залиши мені губи свої.
Не приходь, але знай: дві сльози повернули до Трої.
Я роздягнена - як саламандра в намисті лісів.
Пригорни моє слово, цілуй - воно голе на хвої.

2010

Т.З.
Мій день мовчав, як сотні інших днів,
Моя свіча, як сотні інших, гасла...
І світ завмер, як тисячі світів...
Завчасно, Господи... завчасно...
***
Сміявся день! І я у тому дні!
Вогні зірок горіли, як уперше!
І раптом захотілося мені
У цьому світі просто звершень!
***
Тепер я свято вірю в чудеса!
І, як не дивно, щиро вірю людям...
А я тобі цукерок
принесла!
Бо знаю, як ти солодощі любиш!

вересень, 2010

Упевненого профілю взірець
І впертих вуст усмІшка таємнича...
Повторюється іноді Творець,
Людські натхненно ліплячи обличчя.

Дивуюся. Дивлюсь - не надивлюсь.
Мов слухаю мелодію знайому.
На кожну Вашу рисочку молюсь,
Що вгадується в образі чужому.

Милуюся. Тамую подих, щоб
Миттєве не сполохати навіки.
І знічена душа - від того, що
Вже трішки любить... цього чоловіка.

2005

Серед сірих однакових буднів зими
Ти стала частинкою літа.
І поміж туманів сліпих і німих
Малою краплинкою світла.

Барвистим метеликом, променем чистим,
Духмяним подихом вітру
І тихим, ледь чутним шелестом листя,
Ти стала частинкою літа.

Купальським вогнем і дівочим віночком,
Букетом із сонячних квітів,
Веселкою в небі, сріблястим струмочком —
Ти стала частинкою літа.

Блакитним небом умитим дощами,
Блідою ромашкою в житі —
Єдина, вродлива, тендітна, кохана —
Маленька краплиночка світла.
2009р.

Ти освідчивсь мені на світанні
У ранковій туманній імлі.
Нам здалось, що це справжнє кохання,
Що буває лиш раз на землі.

Місяць танув у небі повільно,
Вітер тихо наспівував в листі,
Він за тиждень призначив весілля
Надзвичайне, казкове, врочисте.

Вмить тебе закружляло у вирі
Чисте й свіже лимарське повітря,
Я ж в той час опинилась в квартирі,
Де ні справжнього сонця, ні вітру.

А за тиждень у час надвечір’я,
Як призначили нам небеса,
Моє тихе, затишне подвір’я
Полонила віщунка-гроза.

Я в весільний наряд убралася
І вінець з блискавиці наділа,
В сукню з крапель прозорих вдяглася
І від вітру отримала крила.

Я злетіла до тебе у хмари
Над набридлим квартирним полоном.
Вечір сіяв замріяні чари,
Грім зіграв для нас марш Мендельсона.

І в момент цей на кручі небесній
Зірка нашого щастя розквітла,
В подарунок обручки принесла
З веселкового дивного світла.

Освятило нас небо навіки
У таємному храмі єднання
Тут для мене ти став чоловіком
Я дружиною стала й коханням.
2008

На гіллі всіх дерев моїх садів
Рясна перлинна зав"язь не плодів,
А смутку, що тужавіє, мов перса
Дозрілі (в) породіллі. Сонний персик
Твоїх зітхань я викладу на тацю.
Бо ж Інь і Янь спізналися у танці.
Шарівся в щасті місяць за вікном,
Коли плече на біло з кімоно...

Пелюстя сакури твоїх долонь –
Моя окраса стану. Наш вогонь
Дракона посоромив би в могут(т)і,
Тілесні арабески яро-ртутні!
Кораловий метелик у волоссі
Заплутався. Віднайдені і босі
Писали ієрогліфи на склі,
На плесі серця, в осені імлі…


23.09.2010

Ми спимо одночасно, сховавши самотність в подушку…
В нас єдина мета – увиразнити флісовий рай…
Непомітно стихаючи, борсаємось відчайдушно
В м’якотілій білизні, спокусу дивуючи вкрай…

Сьома спроба вогню (якщо не рахувати вокзали)…
Ритуалом – любов (як нейтральні уривки жаги)…
Ми, насправді, уже чверть століття, здається, не спали -
В боязкім напівсні озираємося навкруги…

Просторіччя думок (як нудне співвідношення стилів)...
Простирадлами часу себе обгорнувши як слід,
Ми останню добу (якщо чесно) настільки безсилі,
Що із ліжка тепер споглядаємо степлений світ…

Енергетик імли заважає зустріти сучасність…
Нам би жити щасливо і бути простими людьми…
Але ми із дощами у жовтень йдемо одночасно,
Щоб байдужі вітри не будить до приходу зими...
2010 рік

історія зрад самозречень і втеч
навіщо стаєш між майбутнім і мною
луною сліпою сирою імлою
і словом глухим збайдужілих предтеч

судинною сіткою марень і втрат
над твань зворохоблену згуком чутливим
поривом сумнівним мінливим припливом…
уловлює слух те що чути не варт

Куштую гріх, мов камікадзе – синь,
у бганні вітру пещену мотором.
А ти вируй, на тридесяте небо линь
у подихах весни, так неозора
поезія доторкування уст.

Реліквіє стривоженого стану,
тобою, мов сльозою, переймусь,
збігатиму по лезу слів і стану.

І стану неба наближати янь,
шукати інь і тінь їй нагинати,
мов сакуру обвітрену. З гойдань
для воїна – ти зброя і крилата,
неписана скрижаль для бусідо*,
віддушина для духу в харакірі.

Пізнаючи твої всі "від" і "до",
одійснююсь у тім, у що повірив.

Садів твоїх цнотливе кімоно,
від подиху весни спадай на серце.
Колискою небесною – вікно,
довіку тризною собі – люстерце.

22 Вересня 2010

І знов до весни далеко.
Я плачу. Я ніби осінь.
Минулись любов і спека.
Ти змерз. Ти сьогодні просиш

тепла, розуміння, їсти
і ліків, бо лихоманка.
Та я із дурного тіста –
не жінка, лише коханка.

Іди, де борщі і каші.
Тримати тебе не стану.
Ще літо, та вже не наше.
Посохло, пожовкло рано...
2009

Ну що, скажіть, якихось 50?
Душа одвічна, що їй ці десятки?
Їй би - планети обертались в лад
І між людьми усе було в порядку.

Щоби добро ходило навпрошки,
Любов не озиралася на числа.
Роки, роки...
Хай славляться роки
Затрачені на осягання смислів!

Все визріває, повниться углиб,
І кожен будень - вже дорожче свята.
Нехай живеться так, щоб не змогли
За всі скарби років своїх віддати.

Нехай живеться і росте в віки
Усе, що переповнювало груди,
Аби завжди було іти за ким:
Зіркам - за сонцем, а за Вами - людям.

Завис комп.- зависли отношения,
В природе – «нету» другого решения,
Попали в зависимость все,
Без "компа" мы уже ни «бе», ни «ме».

А раньше общались вживую,
Кричали, шептали, дрались,
А сейчас и секс по телефону,
Так, что про-гррресс держись!!!

Безмовності моїх осінніх днів
пасує дим тонкої сигарети
і гіркота мигдалю Амаретто,
відлуння стократмовленого «де ти?»
від напису на склі, що дощ не змив.

Безмовності твоїх осінніх днів
так личитиме шурхіт за стіною
і ті бентежні наслідки двобою,
які напівпрозорою юрбою
притуляться до світу, що збіднів.

Безмовності осінніх наших днів...
Дві посмішки відрубаних голів.
:)

Рух-суєта на вулиці,
Час відміряє події,
Хтось спішить до пивниці,
А в когось інші цінності.
Але осінь вносить корективи:
- Вже не жарко, пити пиво!
Переходим на міцніше диво,
горілка в нас є для цього.
Душу зігріє, розум розслабить,
Тіло підіб’є на подвиги,
Вічне спасіння і вічна отрута,
Кому? Що? До того…

09.2010

Насильницьке між нас бажання
Я не твоя, а ти не мій.
Кажу тобі востаннє -
Торкнися наживо тілесного мого заслання
І я втоплю, як котеня всі почуття
Раніше, ніж відкриється душа очима
І скаже – Господи, помилуй!

Я так боюся усього того,
Чого ти не даєш мені.
Танцюєш наче Синій Бог
І відвертаєш силами натхнення
У переконливому відчутті
Що все ж страждання яскравіше щастя.
Складаєш мої сили в льох
Не давши відповіді на останнє.
А що останнє?

* * *

Так дышится лесам, и так, почти запретно,

в них дышит эхом звук, под свежей и льняной

рубахой каждый взмах и мускул так заметны,

так маленький олень бежит на водопой.

Полшага в тень ворот – и никого за нами,

нас манит высота, и, значит, неспроста

чуть видный огонек живет в оконной раме,

хоть ночь, как стадион заброшенный, пуста.

И с городом внизу поговорить нам любо,

прогнозов и угроз не услыхав опять, –

но влажный ритм не зря льнет к водосточным трубам,

ближайшего дождя уже недолго ждать.

И вот он загустел, вот он грядет, как праздник

проснувшихся грудей под влагою рубах,

он обнажает суть всех зарослей и азбук,

в началах и путях, зачатьях и годах...

Он смоет накипь строк, он не оставит брода

мне бывшему, тому, кто в пуще слово пас,

и крикнет нам – глухим от лета и свободы:

напейтесь же дождя! напейтесь про запас!..

Так смотрятся леса в немые бездны просек,

на тишине ворот – лишь эхо набекрень,

так – вновь, и вновь, и вновь – воды напиться просит

из пригоршней моих тот маленький олень.

Шукати слід, котрий осліп
Іду в жаргони камізельні.
Душі намащую на хліб
Родів пласти й найкращі землі.
Меди й пітьма, пітьма, пітьма…
Але зневаживши підстави,
Перемішається сама
Зола з невмерлими вустами.
Станційні гули-гуркотіння
Крізь опівнічний габардин
Не в змозі застувать хрустіння
Реміння з невідплатних спин.
Ачей не вгледіла, добо:
Пливу, і думаю, що хочу…
У вітрі верст гуляє Бог
І батько десь мій в мудрій ночі…

Научився повірте
Наловчився. Ну ось
Я і той що в повітрі
Й той що в дзеркалі хтось

У бруківчатий полиск
В безборонний вівтар
Заломляється голос
Ось і зараз він там

І сміюсь, і покивую
Анекдоти мелю.
І підходжу до Києва
Із Тютюнником
Ю.

* * *
На горький глоток, подноготную вечность
Ты сам себя опередил –
И вдруг догоняет непрожитый вечер,
Для коего нету мерил.

Когда сведены и гора и предгорье
И можно в серёдке прилечь –
Легчает, пока остаешься в зазоре,
Пока незлопамятна речь:

Еще твоя подлость не передалась ей,
Еще не настигла вина,
И речь как всегда проявляет участье,
Похоже, что только она.

Она утешает, как Ева Адама,
Целуя вовсю и всего,
И вечер горит в волосинке вольфрама –
С тобою одно вещество.

2010

Похмуре небо,
сумом оповите,
Того й дивись:
розродиться дощем.
На груди лізе
грітись хитрий вітер,
Кленовий лист
вмостився на плече.

Чи це - прощання
з розвеселим літом,
Чи панахида
березневих мрій:
Червоно-жовто
сивиною вкритих,
Волосся-листя
падає згори?

А поряд юні,
запізнілі айстри –
Цвітуть "на-повну".
Холод – мов змія:
Несе морози –
ті, що будуть завтра, –
А їм, як дітям,
смішно,
Хай там як!

Чи, справді, варто
в розпачі труїти,
Топтати дні
і зневажати їх,
Чи милуватись,
як осінні квіти,
Хай навіть це:
життя
Останній вдих?!
22.09.10р.