Зупинюсь,
озирнусь
і вернуся назад
у тривожно – чарівне світання
по спіралі кохання.
…То вже потім –
остудить мене листопад
і закрутиться зіронька рання
у кружлянні згасання.

Зупинюся ще раз.
Озирнуся назад -
і піду в затуманені далі
по одвічній спіралі.
Обійме мене смутком
задуманий сад,
закружляє
в багряному шалі.

Як би довго не йшов,
та нема вороття
в коловерті життя.

Зрадь мене, любий, у понеділок, зрадь із білявкою!
Біла сорочка і випрана вже і попрасована!
У холодильнику – торт, пелюстки трояндові...
В опері ложа найкраща зарезервована...

Зрадь мене, любий, зрадь у вівторок, зрадь і у середу...
Зрадь з секретаркою, з донькою друга, із іноземкою,
Щоб не стуливши... очей вона впала мертвою,
І від блаженства відчула себе безсмертною...

Зрадь мене так, щоб я йшла, і всі тицяли пальцями,
Щоби давилися сміхом і, може, нарешті, вдавилися.
Зрадь у четвер, у суботу, а хочеш – у п’ятницю?
Лиш не в неділю. Неділя ні з ким не ділиться.

Марина Єщенко
поезія “Зрадь”


Пародія

З дому тебе не випущу,
Прати тобі відмовляюся.
Звідки під вухом прищики?
Думала, що покаєшся…

Ложе зарезервоване,
Пиво у холодильнику.
Що ти такий стурбований?
Знов SMS в мобільнику?

Вчора із секретаркою,
В п’ятницю – з іноземкою!
Кажеш, даремно каркаю,
Наче у бубон бемкаю?

В мене вже тичуть пальцями,
Шкіряться, насміхаються…
Від недостатку кальцію
Чув, що в мужчин трапляється?

Може, салат з котлетою?
Чом заховавсь за пічкою?
Знову думками з Свєтою,
Танею чи Марічкою?

Не захотів супружніх пут?
Дами уже збираються?
Ти посиди закритий тут.
Вийду я… Прогуляюся…

не плутай сонце свічку і слова
слова по свічці скапують під ноги
усе колись минеться - від знемоги
спинити мить я майже нежива-
шкода що майже
сліпить і пече
всесильне око - я ховаю погляд
ти близько так
ти зовсім-зовсім поряд
а в мене ані рук ані очей
я плутаюсь
на сонці стільки плям
свічки тріщать слова втрачають змісти
мені потрібні сили в тіло влізти
у власне тіло
і сховати шрам
31.08.10.

Вже сорок минуло...
І зайва набралась вага
Не тільки у тіла:
Душа бегемотно зіває.
Хоча ще літає по тихих солоних кругах
Між пеклом весняним,
Осіннім без’яблучним раєм.

Пробльована, бита безсовісно совістю так,
Що хочеться всю загорнути, як свічку в газету.
...Йде дощ позолочений.
Це ще для неї свята.
Не любить «мобільника» та Інтернету.

Ні тронних, ні трунних душа не приймає промов.
Її не проймає задавнений стогін калини,
Сирітського серця осіння запінена кров,
Ворожа повага і друзів схвильованих кпини.

Тоненьким тунелем – мов куля – вона полетить.
Сама ще не знає, куди, але чує – для чого.
Як тіло, душа не уміла тістОво рости,
Втрачає – або здобуває –
Богему і Бога.

Не хоче теорій.
Он тихо упала зоря.
Дитина бажання устигла собі загадати.
На зорях далеких –
Немов на чудних якорях:
Усе, що звоюєш,
Та що неможливо продати.

В собі віднаходжу усе,
Що ще предок любив.
Не треба душі ні Америки, але Майдану...

Поїду
Додому,
Де буду збирати гриби
І душу носити стаканами.

Завтра діти до школи. Сьогодні останній день літа.
Ще один у країну знань Ось розпочнеться етап.
Не добігла душа, і сумують погода зі світом,
львівський дощ зажуривсь, бо осіння приходить сльота.

Не добігла душа, і хоч серце натомлене в парі,
ще не просить нога танго ритми останні дійти.
Надягнути би прапор, чи місячне небо, чи сарі,
на мітлу, й до зірок, через терни, де мрії й мости.

Час розсипав на скронях яскраві і мудрі таланти,
щоб світились вони, як на сонці зрадлива роса.
Тільки небо моє не тримають старенькі атланти,
що мені ті таланти, зжурилась і плаче коса.

Карту пам’яті складену я підрихтую поволі,
ви посуньтесь, болячки, ще ваша чека благодать.
Намалюю зигзаг, наче лінію впертої долі,
може, хтось не помітить, чи ангел ще дасть політать.

Я навчилась сміятись, радіти і щиро любити,
і мені часом кажуть: "цікаво", "чудово", чи "клас".
Діти в школу не дуже спішать, бо вони тільки діти,
ти візьми мене, доле, у перший, з надіями, клас.

31/08/2010

Таких зірок нема ніде,
Як в серпні у Варварівці.
Коли від сяйва аж гуде,
Собаки й ті не сваряться.

А цвіркуни!
А цвіркуни,
Навряд чи голосніші є.
Ти кажеш сни?
Які там сни,
Ніч наче б то мілішає.

Закрию очі - зразу ти
То поруч, то на відстані...
Світ недосяжної мети,
Любов моя, ти - істина.

І знову літній дощ,
Та хмурить брови небо,
Й хоч мокрий ти як хлющ,
Додому ще не треба.
Під звуки крапельóк
Тупцюють босі ніжки,
Акордний спів пташок
Й веселку видно трішки.
І парасольку мрій
Підносиш у долонці,
Обтрусиш краплі з вій -
Час грітися на сонці.

Дуже гірчитиме


Сонце серпневе,
Мов золотава бджола,
Жалить добряче.

Буквочка кожна
Слів моїх, що написав
За ціле літо,

Дуже гірчитиме, як
Кожна крупинка
Меду гречаного, що
Спробував вперше.

П’ять хвилин і вже четверта.
Знов прожито день дарма.
Навкруги мовчанка мертва,
А в очах сліпа пітьма.

Ти далеко, за вітрами.
Чути лиш німі гудки.
Листопадом і дощами
Доторкнися до руки.

Холодно, повільно і бездушно
Розірву понуру тишу я.
Розмовляти спрагло й душно.
Поверну усе лиш засія зоря.

Всі слова вже стерто на папері,
Ти колись їх сам не дописав.
Кам’яні, крихкі, неначе скелі,
Ти їм долю ненавмисно поламав.

І нарешті вже четверта,
П’ять хвилин – зміна життя.
Не повірив ти уперто
І немає вороття.

И зачем я тебя создавала?
Что мне, идолов было мало,
что мне, не с кем коньяк пить и кофе,
иль висела давно на Голгофе?

Создала, а теперь кумира
поменять кому на полмира?
И держать неудобно в шкафу.
Выходи, мой скелетик. Фу,

щенок, не бросайся на кости.
Не придет больше дядя в гости,
не подарит букет алых роз,
не возьмет больше в царство грез.

Пусть уходит, хвостом повиляем,
грусть утешим горячим чаем,
и с тортом, и с печеньем ванильным.
Не взорвемся звонком мобильным.

31/08/2010

Между «привет» и «пока» расстояние в строках - штук сорок!
Дорог каждый глагол, юморок и описание книжных полок.
На своем полюсе ты вздрагиваешь, когда как сурок спишь,
Дышишь ровно и снятся звездопады, виноград, крыши.

Дни приносят в твою жизнь жару, пот, недостаток йода.
Ода мальчику, который делает тесто, ищет угодить повод.
Размываются строки в книгах, ты мечешься как дзыга,
Лечишь знакомых, потом от усталости не вяжешь лыка.

Дикостью было бы назвать твою жизнь спокойной
Закрывай глаза, пой, ной, успокой сердце, я за тебя горой!
Прикоснись губами к запястью, ощущения обострились?
Мы же с тобой одной масти, слезы утри! Сжились…

Ти замкнув мене разом із спогадом-тигром у клітку,
а ключі залишив у дірявих сумління штанах.
Щоб забула я все, що між нами відбулося влітку,
щоби знала, ти справжній мужик, не смиренний монах.

Та не зміг хижий звір стерти в мозок карбовані дати,
пам’ятатиму я кожен погляд твій, кожен твій рух.
Я у тигровій шкурі, мов витязь, піду погуляти,
а понищену клітку вже можеш віддати на брухт.

Тигр сам винен, хоч пазурі сильні і гострії зуби,
не сидітиму в клітці залізній, і не в золотій.
Хай покинута, та не потерплю ні зради, ні згуби,
і пошию по моді півшубок із спогадів, снів і мрій.

Я у ньому здолаю жалі, підкорю всі вершини,
я радітиму сонцю, і людям, і зорям, і небесам,
рахуватиму краплі дощу і блаженства хвилини.
Ти у чорній кімнаті стань чорним котом і замкни себе сам.

31.08.2010

Мои сны отогреты тобой, весенней порой и сладкой комой.
До дрожи внутри пробирают стоны, на зубах истома, а в пятках - летний зной.
Мои пальцы как дикие, ищут в тебе сытость, горсть ласки, скрытность.
Прикасаюсь к твоим открытостям и вдыхаю близость сытную, кожу пустынную
Мои мысли играют с тобой в гольф.Ты на 34-й лунке, а я вкатываю в тебя любовь.
Прелесть твоего тела реагирует на мой взгляд, плед,прядь,стать,мат,кляп.
В это время все спят,а наши тела вопят,тонут,спины гнут,парят,спорят.
Обжигая дыханием бедра, проникаю в тайну твоей плоти бодро,гордо.
Ты будешь молить, плыть в воздухе,сжимать простыни,хватать за волосы не попусту.
Танцуя наш танец лежа,легко придумываем позы,способы,оставляем полосы...
Я глотаю в поцелуе твой голос,проливаю на тебя воск.Умиляюсь,ведь тобой занят весь мой мозг!

Зрадь мене, любий, у понеділок, зрадь із білявкою!
Біла сорочка і випрана вже і попрасована!
У холодильнику – торт, пелюстки трояндові...
В опері ложа найкраща зарезервована...

Зрадь мене, любий, зрадь у вівторок, зрадь і у середу...
Зрадь з секретаркою, з донькою друга, із іноземкою,
Щоб не стуливши... очей вона впала мертвою,
І від блаженства відчула себе безсмертною...

Зрадь мене так, щоб я йшла, і всі тицяли пальцями,
Щоби давилися сміхом і, може, нарешті, вдавилися.
Зрадь у четвер, у суботу, а хочеш – у п’ятницю?
Лиш не в неділю. Неділя ні з ким не ділиться.

То ніби гатка – вишні на дощі.
Гашетка ночі пожаліла руки.
У доломані дощ. А ми – у сні,
у тому, що перелетіли круки.
Дощі достигли, ніби блекота…
Дим із ріки пішов у відра долі…
За постаттю старого човняра
цей день і сам отуманів у полі.

2010

Комната, как удав, душит меня. В его узорах на коже – лабиринты моих похождений пролетами сна.
Боязно! Хотя…почему бы нет?! И я как мотылек, только с матерными словами лечу на свет…
Комнаты, люди события, герои. За чей счет их бы напоить? Или лучше пирожное заварное?!
Наверное, все же куплю билет в реальность! Так и сигареты есть, и алкоголя в бокале малость осталось.
И все же, НЕТ! Реальность – это тот же бред, только гадкий! А в сне – шоколадные конфеты, да и кофе сладкий!

У меня температура 40, я лежу в постели, вижу яркие пятна и коньяка по сорок в срок.
Я люблю болеть, впитывать ласку близких, есть килограммами апельсины и лимоны кислые.
Мое личико-лицо покрывается обычно пятнами красными, я покидаю социум и раскрашиваю свои видения желтыми красками.
Аллергия для меня – дело привычное! Обычно чешется шея, я мажу ее кремом детским и кушаю молоко птичье.
Моя кошка прыгает мне на ноги, мнет лапками живот, - так она лечит, стаскивает со лба тряпочку, что впитывает пот.
Я не могу кричать, я не могу говорить, только стонать…Ах! Если б от ласк…
И опять 40, я хочу спать...

Капає подумки
цяточка родимки
через щоку до губи.
З поспіхом сходинки
граються в хованки
жуйкою вмиті снопи.

Черево зачіски
дметься від натиску,
очі горять, як свічки.
Кутиком напуску
прагнуть до запуску
носика два близнюки.

Сонячним досвідом
падає вдосвіта
колір на скроні чола.
Легко і поспіхом,
іноді з острахом,
думи злітають з крила.

30.08.2010

Радость моя!сотни,тысячи километров рвут на части нашу память и нервы.
Долгожданная встреча, как мгновенье, а время рвет и мечет.
Поезда по шпалам,вокзалы,бабушек с пирожками валом,а близости ТАК МАЛО!
Я измеряю время вокзальными часами,а расстояние к тебе - неизвестными мне городами!
Дамы мечутся во взглядах "мальчик или девочка"?Ая прикрывшись книгой де Сада, мну в кармане мелочь.
Горизонт мне кажется уже ближе, чем ты.Просыпаюсь рано утром и на стеклах сонного вагона рисую твои черты.
Черт побери! Какая несправедливость!!! Жили б мы вместе, то счастья бы вечно длилось!

Долгое время я ходила в осенней курточке,

Мерзла, обматывала шарфом спинку и почки прочно.

Я одевала много кофт и выглядела,как беременный бегемот,

Точно не вписываясь в стандарты мод.

Когда снежило, я пряталась за рюкзак,закрывала руками голову,

Это был знак - пора уже прикрыть тело голое.

Пошла Юленька на базар.Облапала много пальт,курточек,

Даже шубок несколько пар, присмотрела муфточки.

Но все какое-то кострубатое,выглядит странно.

Одеваю снова свою курточку и чувствую себя вечноосенней дамой!

У баби літо тепле і сумне,
Пропахле листям, пізніми грибами.
Духмяних яблук ніжний аромат
У тепле літо спогадами манить,

Колише вітер павутиння рій,
Що зачепилось за пожовклі трави.
Усе затихло в тузі золотій,
Прощаючись із літечком ласкавим.

...Холодний, хоч і літній. Мов змія,
По шибці стежка дощова звивалась.
А ти: "Я так зіскучився..." А я
Тих слів од тебе вже й не сподівалась.

Михайло Іванович любить котів.
У нього їх п"ять.
Нахабні, нервові – лякають дітей,
Бабусь і собак.
Михайло Іванович кашляв, синів,
Кричав "твою мать".
Аміна Іллівна підсмажила стейк -
Божественний смак.


Андрій Леонідович п"є барбовал -
Безсоння без рим.
Андрій Леонідович чухає ніс,
Заварює чай.
Чотири кімнати, балкон і підвал,
Путівка у Крим.
Аміна Іллівна сміється чи ні –
А спробуй вгадай.


Вілен Олександрович пише листи
Сусідці згори.
Щотижня купує в "Сільпо" карамель,
Годує себе.
О сьомій подзвонить, почує – Це ти?
Альо, говори.
Аміна Іллівна плете макраме,
Вмикає ТБ.


Аміна Іллівна - картате пальто,
Волосся-зима.
Заходить в під"їзд, від морозу лиха,
Обтрушує сніг.
М"які рукавички підібрані в тон
(В"язала сама).
Михайли, андрії, вілени? Ха-ха,
Та ну їх усіх!

Курить, впуская в легкие зажим
Со смертью знаться молодым
Я был бы рад
Но это чертов дым
И этот блядский смрад, -
Гудит,
В носу свербит!
В ушах зудит -
Любой курильщик этим чувством бредит
А у людей обычных крыша едет
От всех описанных ощущений,
Но смущение
Не дает сказать,
Что коль охота умирать
И молодежь не соблазнять
Отравой страшной,
Прошу в другую сторону гулять
По беломору плавать и плавАть
И надписи с пачек срывать,
А остальным курягам мой призыв передавать:
“К чертям собачьим Вас,
И вашу курящую рать!”

Бачу маску зі сліз на обличчі коханої долі.
Чи цілунок, чи куля чекають мене на межі?..
Ті самотні вовки, що достойні Великої Волі,
Табунами ідуть у брехливі її сторожі.

На вершинах людських дуже тісно і холодно душам,
Що голодні на славу й не вірять в тяжіння земне.
Та законів природи й вони ні на ген не порушать,
Як вольфрамову нитку, запікши оголений нерв.

Хтось піде по воді.
Хтось війну розпочне за нізащо.
Хтось на гроші впаде,
Ображаючи лиса й вербу.
Але з віком усі повертають
До прощі від пращі.
Світ змінили місцями,
Але не змінили Судьбу.

Корінь Сонця – проміння –
Углиб, до чортів проростає.
Не потрібна й надсадна
По дзеркалі правда тече.
Свого тіла душа
Після бою ніяк не приймає.
Після бою, в якому
Забуто про честь.

Тому й маска зі сліз на обличчі коханої долі.
І цілунок, і куля чекають мене на межі.

Ті самотні вовки, що достойні Великої Волі, –
Табунами ідуть у брехливі її сторожі.

Нарешті! Перший ювілей.
Від нас отримуєш пакунок,
Але найбільший подарунок
Не міряй цінністю грошей.

Тут голос Отчий, сину мій
І Він звертається до тебе:
Маєтки наші там - на Небі,
Ти їх не втратити зумій.

На зльоті успіху крутім
Не полюби слабкіших жерти,
Та "хазяям" об ноги тертись.
Люб"язним будь і будь твердим.

Живи на те, що заробив.
В найтяжчій скруті, Ярославе,
Дивись, щоб Господа прославив
І силу Божу не зганьбив!

18.01.2008

Дівча ти наше золоте,
З твого бажання, наша пташко,
(Його і втілити не важко,
Якщо воно на користь йде)

Даруєм Біблію тобі,
А в ній не людське - Боже Слово,
Життя щасливого основа.
Читай у радості й журбі.

Наш Бог піклується про нас.
Життя, як мить, майне і згасне,
Та знов для нас засяє ясно
У воскресіння світлий час.

Ти в нас розумниця ростеш,
Та суть не в розумі і вроді:
Йорданські каламутні води
Долати вірою підеш.

18.01.2008

Твои руки пахнут молоком и ванилью, иногда чаем,

А жарким летом - дорожной пылью! ну что я несу?!

На самом деле, я в тебе души нечаю.

Твои взгляды впиваются в кожу, как дикие волки,

Мысли выгибаются в позах и хочется обнять так долго,

Вцепиться в твою курточку безмолвно!

Робко возьми меня за руку,сожми до беспамятства,

До слез сожми мою руку!

Тогда пройдет мой вечный испуг и будет равенство.

Я выдержу, не закричу, люди боль не услышат.

Только на асфальте дыру протопчу

И снова кинусь на шею:"Твой город все также дышит"!

Я очарован неизвестно чем,
скорей возможностью, чем продолженьем,
отчаяньем безудержных фонем (№1)
своих фантазий скрытых отраженьем (№2)

или игрой невидимых зеркал (№2)
в чьих плоскостях устойчивости нету.(№1)
Я падал долго, падал, и упал, (№1)
но и внизу не приходя к ответу, (№2)

одни намёки, тайны чьей-то тень - (№2)
что в ночь вошедши, обращали день(№1)
на жалкое предверье вдохновенья, (№1)

но ни одно, увы, стихотворенье (№2)
не передаст возвышенность игры, (№2)
которую вела со мною ты.(№1)

ІІ
Но в каждых отношеньях есть предел, (№1)
пока еще не притупилось чувство, (№2)
преодолеть его никто не смел,(№2)
не проявляя меры безрассудства, (№1)

но меры я в себе как раз не знал, (№1)
и я её с тобою потеряла, (№2)
лишь беспощадный зеркала овал (№2)


...............................
(Реєструйтесь і дописуйте)

Отак безстидно оголивши нерви,
Що й тіла так не виставиш, мабуть,
І що коли б торкнувся – то помер би,
Втрачаючи і глузд, і власну суть, -

На камені стояла. Як на пласі.
Палило сонце осудом людським.
Чи прийде? Кине їй, голодній птасі,
Зерно себе на любощ чи загин?

Світанки бУли дикі й пурпурові.
І м’ятні. Аж сукенка у росі…
Безумства мед, замішаний на крові,
Ще й тепла нерозгрішеність краси.

Черешеньками персів достигала,
Пила цикуту вуст, як те «прощай».
Так зоряно-нестримно вибухала,
Вступаючи в любов, як у ручай.

Та він пішов. Як літо – без пробачень.
У той Вирай, котрий уже не їх.
А плетиво півпотайних побачень
Забрав з собою. Їй зоставив гріх.

На камені стояла безборонно.
Ловила в пригорщ всі заграви дня.
В косі прим’ятий мак – смутна корона,
Вкруж долі - ненаситне вороння.

Стояла. Нерозкаяна і боса.
Гасила в оці образ, що як дим.
Невінчана жона простоволоса
Із присмаком полинно-молодим.

29.08.2010

Нам жінки укорочують вік
не тремтінням печальних повік,
а підступною грою, кохання імлою (№1)

................................
................................
(Реєструйтесь і дописуйте)

Ми вічно йдем до висновків в житті,
Однак усе минає навіть не почавшись
Й безсилля нас чіпає в каятті
Безвільно у безчассі десь подавшись.

А світ надалі крутиться без нас
Ковтаючи безсилля, сон і вдачу,
Діваються ті вчинки все кудись
Та забирають всіх в Країни Плачу.
28.08.2010 року с. Либохора, Львівської області

(Із циклу "Карпатські вечорниці")

Розрізують простори блискавиці
І грім гуркоче наче віддаля,
А хмари затиснули сонце в рукавиці,
Стукоче в камінь бурная вода.

Повсюди світло розрізає небо,
Луна розходиться від сивих гір...
А ми собі чаюємо удома...
Хитається навколо синій бір.

І все хвилює мою душу,
Несе натхнення в молоді серця,
Всі нерви імпульси ворушать -
Воїстину тут знайдеш вірний шлях!
28.08.2010 року с. Либохора, Львівської області

(Із циклу "Карпатські вечорниці")

Вода бурлить і пада водоспадом,
Скрізь краплі розкидаються. А ми
Дивуємося дивному серпанку
Посеред білосніжної імли.

І далі все спадає по камінню,
Піною розпадається в бурштин -
Такі творіння житимуть нетлінно
Та відвертатимуть від різної журби.

Такі творіння житимуть постійно,
Щоб розпадатися у вічності в бурштин
І хочеться, щоб та вода нестримна
Не раз нас відвертала від журби...
28.08.2010 року с. Либохора, Львівської області

(Із циклу "Карпатські вечорниці")

Вже треті півні вдосталь наспівались
І сонце показалося на світ,
Трембіти не один раз трембітали -
Лиш вітер не допестив віт.

Птахи напитись з річки ще не встигли,
Корови сплять в сараях по кутках,
А квіти всім на радість вже розкрились -
Тут дійсно завітала благодать!
28.08.2010 року с. Либохора, Львівської області

(Із циклу "Карпатські вечорниці")

Я річку осідлаю гомінку
Та з гуркотом спущуся із вершини.
Я так місцевість цю люблю -
Ці ріки, сосни, гори, полонини.

Карпати - це найкраще надбання
Моєї нездоланної країни.
Люблю я роси срібні із рання,
Це сонце неповторне у зеніті!
27.08.2010 року с. Либохора Львівської області

(Із циклу "Карпатські вечорниці")

Навколо оточили нас Карпати
Та кличе сонце у могучу даль,
Щоби пригод нам різних пошукати
Й розвіяти незносную печаль.

А вітер розвіває всюди віти,
Дерева все хитаються в танку
І трави починають шарудіти
Прекрасну пісеньку свою.

Струмки навколо нас дзюркочуть,
Річки б'ючись об камінь десь біжать...
Лиш той годинник впевнено стукоче -
Тут дійсно завітала благодать.

Не хочеться так їхати до Львова
Де все навколо галопує час -
В Карпатах істинно чудово,
Тому сюди запрошую я Вас!
27.08.2010 року с. Либохора, Львівської області

ID: 208326
Рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата надходження 29.08.2010 13:28:18
автор: jaryj

Я,напевне, невдовзі зникну
Розтоплюсь в цілунках
Загину у криках
Розгризу цю мотузку довкола шиї
Вириваючи з коренем перегнилі надії

Ми були і не стало нас раптом
Перетравивши рідкісні миті кохання
Осядемо на підвіконниках по великих містах
Спостерігаючи, хто виграє у грі в мовчання

Все прокисне в жорстокій реальності,
Тільки голос твій вплетений поміж думок
Стане моїм непід*ємним хрестом

В калюжі сорому, в озера гніву
Я падаю
Сухим паралізованим листом


жовтень 2008

Давно не милувався я квітками,
що чепурити квапляться пустир,
вогнистими, сонцевими цяткáми –
вони наповнюють і мій душевний мир.

Давно не бачив я потоків вітру,
що колихають маківки весни.
А, може, вітер зглянеться і зітре
гарячі спогади на дні зими?…

Квітуй, малюй веселе різнобарв’я
земне тепління, Неба відбиття!
Як добре, що нарешті не проспав я
пробудження для нового життя!

1997

Палають стіни Карфагена...
Вас зачекалися сирени
В морях суворих, друже мій.
На це, напевно, воля вища:
Попутний вітер вперто свище
І розмиває жаль прибій.
Ці хвилі з присмаком розлуки
Лукаво пестять мої руки -
За Вами кличуть навздогін.
Моя Любов не має стриму -
Безстрашно землю я покину
Під поминальний передзвін.
І хоч до Вас, це твердо знаю,
Могутні хвилі не здолаю,
Та вже минув земний мій час:
В безмежних водах океану
Перлиною я скоро стану,
Що мрію збереже про Вас.
2010

Куплю бюстгальтер на собак -
відкриті будуть тільки очі!
Не зручно гавкати, а так...
вигулюйтеся серед ночі.
Спаде напруга восени:
ревнивий спалах пандемії
вже не охопить новизни
на грип собачий веремії.
У жмуток стиснувши ціну,
аптек численних породілля
не розпочне свою війну
за черги на цілюще зілля.
До рад місцевих депутат
не пронесе жахливий вірус.
Імунітет місцевих рад
не матиме собачий вираз.

Варили ж яйця, просто так
в жіночі клавши їх панчохи...
То чим бюстгальтер на собак
не засіб, щоб ловити блохи?

29.08.2010

Янголом прийдеш вві сні,
Преді мною з’явишся зрання.
І повідаєш лише мені
Таємниці людського знання.

Покажеш мені дорогу,
Крізь «хащі» усі проведеш.
Лиш якщо я матиму змогу
Досягти Недосяжних Меж.

О, Янголе! Шансу благаю
Й захисту в тебе прошу!
Заради Небесного Раю
Я всі кола Пекельні пройду.

Чистилища випробування
Всі до одного я стерплю.
Заради плоду пізнання
Крізь Вогонь і крізь Воду пройду.

Хочу знати для чого жити,
Чи не марне людське життя?
Поспіши, поспіши відкрити
Таємниці Всього Буття.

Мовить янгол: «Не переймайся,
ЖИВИ і твоє життя
Відкриє тобі таємниці
Твого та людсього Буття».
(березень 2008р.)

НКВД, неначе
Чорним Вороном,
закльовано (та душу
не спотворено!)

Як звіра хижого бу-
ло упіймано,
зацьковано «неблаго-
надійного».

І хоч життя його бу-
ло приречене,
та все одно ночами
марив втечею!

Скалічено, побито,
Та не скорено!
Душа скривавлена,
Та не спокорена!

07.02.10

Як завгодно , не сьогодні. Електродні ,
Електронні хворі massage не крилато
В біти вбиті небажанням не схотіти. Не сьогодні.
Абонент не може знати , імпотент – не лицар. Лати

В спеку – дурість. Не дзвони мені , не треба.
Хай і далі буде святом та язичницька потреба
Фетишизм – мобільний взяти – все одно , що колір неба
Поміняти ,фарбувати всю погоду в колір тебе .
Клята , бісова потреба !

Роз’єднати ,обірвати і жбурнути , наче гами
Фортеп’янним смаком в простір . Прокричати –
Оператор !Оператор ! я у тебе під ногами.
Соціальні штуки ,вади і не менш цікаві чати.
Абонент не може знати

2010

Ти ранньо сниш – така посмертна тиш! –
В обіймах білих кущаться віргани,
Та вже світліє першими дощами
Сльоза висока – і тремти, тремти:
На всі світи я викохав тебе,
На прірву сині, на далеку осінь
І на відліт над віком високосним,
На тихий сон? – але посмертна тиш,
Мій білий сну, як молодо ти сниш! –
Так молодо, як по раптовій рані,
Коли злетять і вибухнуть віргани.

Говори зі мною
Про життя, політику, останні новини,
Про те, як тихо ступає осінь в наші світи
Бродить вулицями, примножує наші провини
Говори… Так розказуєш тільки Ти…

Говори зі мною
Про релігію, море, про майбутнє,
Про те, як ми будемо жити після смерті,
Говори зі мною, мій незабутній,
Чесно, щиро, захоплено і відверто.

Говори зі мною
Про історію, роботу, далекі країни,
Про те, як сіятимуть добро наші діти
Говори зі мною, мій всеєдиний
Говори, поки є час говорити...

29. 08. 2010

А ми ніде не зустрічались
у повній гущі з усіма?
Чи, може, "ми" й не натискалось
і "нас" як виміру нема?

Зійди сюди, заглянь під люстру.
Давай удвох шукати "нас"...
Мені здається: тут не пусто,
і все гаразд, і саме час.

Лише натиснемо на клавіш
і розблокуємось від "я"...
Тобі цікаво? Ні? Поправиш:
розкажеш, що таке "життя".

28.08.2010

А, щоб я не написала, ти мовчатимеш,
Бо вразливий, як жінка, притому скромна,
І дивитимешся у мене очима зірчастими
В кавово-грішну й багатомовну.

А в коридорах сліпих, в кориді гарячій
Грона зриватимеш втішних панянок,
Як обернешся, лелеко незрячий,
Голову рватиме сіамська рана.

Очі опустиш , радітимеш з того,
Що кращий казкар і найліпший клон,
Тільки на ранок - хітон не Ісуса Бога,
Я ще учора гадала – клона.

Стане тобі якось гірко . Полтава
Чаю заварить , спакує мечі і речі,
Якби з тобою ходила вродлива правда,
Восьмим би горлом не мерзла втеча.

Як би з тобою … А, врешті, хіба важливо,
Як винороби оголюють сильні ноги…
Ти, як нуга заліпляєш мені всі жили,
Я і не знала що лід через тебе човгав.

Кожна краплина озветься сурмою- струмом,
Сумом загорне душу, як білий шалик.
Я у тобі розлечусь на санскритські руни.
Серце дзвенітиме, наче гірський хрусталик…

Ви знаєте, панове, ви сволота,
Ви – втілення найгірших сподівань
Звитяжних предків, що за Україну
Загинули. Вночі кричать могили:
Загиблі проклинають вашу ницість,
Зрадливу сутність і щурячий розум,
Що думку лиш одну плекає – жерти.
Ви вмієте так гарно говорити,
Брехати в очі, щедро обіцяти,
Але ніхто із вашої когорти
Тягар обов’язку не здатен гідно нести,
Нікого з вас порядним не назвуть.
Яка ж біда – така нікчемна шляхта!

Недосказаність в просторах лайфу
Імпульси самотності, дефіцит дотиків
Блукати мережами в пошуках кайфу
Ти давно уже став моїм наркотиком.

Ти гордо пливеш вздовж ліній абстрактних меж
Десь у просторах пафосної псевдоготики
я літаю пунктирами наших спогадів – стеж
як я стала твоїм наркотиком.

Падати вниз на каміння в судомах прострацій
На історії спадок, чужі віковічні монументи
Люди! Благаю, відключайте переадресацію!
Молю вас, будьте завжди на зв»язку, абоненти!

Вступаючи в полеміку з автовідповідачем,
Дякую Богу, що говорю не з пилососом
Ти став у душі моїй постійним відвідувачем,
Ти навіть живеш у ній. Досі.

28. 08. 2010