Заховайте сліди у підмур’я великого міста
Де висока трава проростає крізь сірий асфальт.
Через чорні століття душа стане більш компромісна
І високе сопрано з роками перейде у альт.

Заховайте печаль, як листи, що везуть через море.
Я ще чую прибій - в суголоссі думок і ночей.
Він напевно сліпий, той хто довго так з вітром говорить.
Йому сльози солоні вже вимили світло з очей.

І в звичайний четвер, коли холодно стінам в кімнаті,
Через тріщини в шибах проллється свячена вода.
Хто відкриє нам правду, що в правді ми всі винуваті?
Ми, що множимо клятви і губимо власні слова.

Як дістати до дна? Коли сни набивають оскому.
І на виворіт світ, наскрізь мокрий від сліз чи дощу.
Поміж прірв і прощань я шукаю дорогу додому.
І високо-високо… уже над собою… Лечу!

Немає чарівніш тієї – миті,
Коли усмішкою запалюєш чоло.
Побачитись – бажання, що було, –
Це найцінніший скарб в моєму світі.

У пелені тепла до мене линуть
Думки, яким життя дають вуста –
Від них, твоїх, тремтіння все зроста,
Зростає, – «Чуєш, люба, – гину».

Моя лебідко, не цурайсь любови,
Дай розгорітись полум’ю в серцях,
Знайти живлюще тепле слово, –
Це все усуне в наших душах страх,

Пишатись єдністю примусить зорі
І злучить нас навік на небесах!

2008

Десь плакав дощ
У тиші темноокій.
І ти також
Втираєш мокрі щоки.

Десь була ніч
Із присмаком розлуки.
Стоїш, мовчиш,
Ковтаєш теплі звуки.

Десь лився біль,
Отруєний коханням.
Поплач собі,
Уперше і востаннє.

Десь пахли сни,
Розвіяні за вітром.
Помри, засни,
Рушай у вічне літо!

Десь падав сніг,
З відтінком голубого.
Сльозу - мені,
Тобі, нажаль, нічого.

А я також
Жива і хочу жити!
Десь плакав дощ,
Щоб більше не любити...


27.05.2010р.

Не дай розлитись гнівові, коли
Блукає він по жилах підсвідомо.
Що збурює тебе - ще не відомо,
Та грають в серці штормові вали.

В клубок згорнувши сто палючих крил,
В душі кублиться чорна блискавиця.
І ти кипиш, немов гірська криниця,
Заряджена картечею світил.

Не поспішай... Наснаженість твоя
Або нищівні вибухи породить,
Або усе в житті облагородить,
Коли цвітінням тихим забуя.

Спливе іще одна зима,
А там і смерть не за горою.
Був цілий рід -
І вже нема.
Лишились тільки ми з сестрою.

Іване, де ти є тепер -
Величний, наче бог поганський?
Під дротом з голоду помер
В концтаборі
Коваль луганський.

Коли мені для перших рим
У мові слів було замало,
Ти видавався вже старим.
А в сорок, бач, тебе не стало.

То був концтабір на війні,
Де мерли воїни голодні.
Яким же молодим мені
Ти уявляєшся сьогодні!..

А брат Григорій, що зумів
Ще й наших таборів зазнати,
Не пережив їдких димів
Алчевського хімкомбінату.

Він не цуравсь ніяких спроб:
Від шила-швайки до зубила.
Та був насправді хлібороб -
Свята земля його любила.

Земля - мета його турбот.
Він перед нею мав провину:
Втік із колгоспу на завод,
І зрештою -
У домовину.

Брати мої! Було нас три.
Ловлю повітря спраглим ротом:
О, як нестерпно для сестри
Усіх нас бачити за дротом!

Чи, може, ти, двадцятий вік,
Йдеш по слідах бісівських ратиць,
Що мусить чесний чоловік
Отак усе життя каратись?

Того, хто втратив цілий рід,
Лукаве слово не привабить.
Той самий світ...
Той самий дріт...
І тільки ми
Не ті вже, мабуть.

Мордовія

Торік було спекотно у цей день.
Розплавлена будинків цитадель
пливла у небо. Пухом тополиним

слова чіплялись римою за зміст,
Здіймались у важке повітря міст,
відкашлювались, ніби з пилом слина.

Торік, неначе в пеклі, так пекло.
Химер пухових клеїло на скло
і плавило асфальт на чорну глину.

Сліди підборів ніби діри куль,
шляхи далекі, множені на нуль.
Чия тоді, торік, була провина?

А цьогоріч здощає у воді
значимість слів і знаковість подій,
і тоне те, що бачилось нетлінним.

Чому вертаюсь подумки до дня,
пропалена і випита до дна?
Невже шукаю власну половину?

Сльозу ковтаю, гіркоту і слину...
А винен хто? І чи була провина?..
27.05.2010р.

Сяйво снігу сліпить вічі –
Нині ж сонце зве у вічність –
Очі, погляд, потяг, блиск!..
Я вагаюсь. Сильний тиск.
А тоді – манлива мить
Сполучила спраги нить,
Туги, пристрасті, єднань…
Стій! жени банальність! встань!
Подолай цупкі окови!
До сердець вертайсь розмови.
Збереже блищання сніг –
Знов впаду до ніг твоїх!

2008

Матір
Облич чимало в світі нині
Вечір
Чомусь здається – ти єдиний
Вдячність
Чомусь завжди вона запізно
Пам’ять
Поквапся – завтра буде пізно

2009

Хоч і день добіг кінця,
Хочеться тобі, маля
Ще не спати, не лягати –
Нам свій подив розказати,
А що розповідь без слів
І ніхто з нас не зумів
Бути вмілим слухачем –
Том турбуєш нас плачем.

Ой засни, маленький, спи,
Розповідь прибережи –
І тобі в ночі насниться
Все, що в день ти надивився:
І матуся, і візок,
І мандрівка до зірок,
І уявна птиця-жар,
Чаю повний самовар.

Хай насняться перемоги
перші пройдені пороги
Й мамині байки чудові
Про звіряток, що з любові
Просять мовити «Привіт!»
Парубку на цілий світ,
Про його майбутні сили,
І здобутки, і вершини,

Ти плекай духовний гарт,
Здобувай в коханні фарт,
Перепони вмій здолати –
І вітатимуть дівчата
Легіника молодого…
Зараз дуже ще малого,
Що вже спить, в колисці спить
І майбутнє собі снить.

15.5.2010

Час поволі стікав із покоцаних вінців графину
І сліпими очима вдивлявся у завтрашній зліт.
І на шиї сліди від майбутнього передзагину -
Закрутив тугим джгутом одвічний місяцелік.

Тиша передгрозова гріла руки об стінки графину,
Де покоївся Час, наче коник морський, у воді.
І прокинувся він, і занила під серцем провина,
Що заспав він, забув, заблукав у літах молодих.

Буря разила стрімко!
Буря валила зразу!
Вітер ридав орлино!
Вітер скрипів гіллям!
Тріснули биті стінки
Глухо і невиразно.
Час захлинався димом
Спалених телеграм.

Листом листи летіли:
В них виростали крила.
Час упав. Чувся вистріл.
Буря перемогла.
І майбуття, й минуле
Крильця свої згорнули.
І оголили вістря
Леза Добра і Зла.


2010

О, Господи, поший на мене тінь
міцну, яка не зноситься, не звисне.
Твої би мати руки золоті,
а ще любов – незриму, ненавмисну.

Не розділяй мене на сих і тих,
бо сі і ті – одної сіті ниті.
З хитких колін до Тебе б дорости,
молитвою безсилля перенити.

Поменшало, ніж болю, сліпоти,
і голоси я бачу – наче чую.
Он відніміле птахом лопотить,
а потай – недомовлене лінчує.

Перебираєш вервицю святих
і зупиняєшся набрати чуле.
Чому такі глухі небес кути,
а світ наближує до скроні дуло?

Ще недопиті свічкою думки
і вістря окриляє камінь ката.
Веду у світ нанесенням руки
я тінь, пошиту небом у крилате.

Вона росте і стигне на землі,
відлуннями годує голосіння.
Всихають недопите і жалі,
і дихає промінням поміжтіння.

27 Травня 2010

Косив я собі травичку,
послав Бог ми молодичку.
Піду завтра знов до лугу,
пошле Бог мені другу.

Косив-косив я травичку,
не дає Бог молодичку.
Кошу я тепер траву.
Пошли, Боже, хоч вдову.

2010

Пробач за те, що я кохала,
Так боляче тебе карала,
Пробач за те, що ти страждаєш,
За те, що так мене кохаєш.
Пробач за все, за поцілунки,
І за слова, і за стосунки.
Пробач за біль у дні розлуки,
Пробач ночей безсонних муки,
Пробач за сльози безнадії,
Пробач мені! Та я не вмію
По іншому тебе кохати.
Й не знаю, як би це сказати:
Пробач і йди...
Я хочу спати.

(2006)

Ти живеш у мені, ти керуєш
моїми думками,
ти приходиш у сни
й забавляєш німу самоту.
Не спинити життя,
пролітають роки за роками —
я до тебе й до неба,
крізь час й позачасся росту.

Ти існуєш в мені, ти —
той Ангел, що поруч зі мною,
ти — усе найдорожче,
що є у моєму житті.
І кохання до тебе крокує прямою ходою,
і любов не звертає на інші путі.

Ти в усмішці моїй
і в сльозинці криштально-солоній,
ти у літній волошці,
яка, наче небо, синіє...
Ти — зимова сніжинка
й водночас той сонячний промінь,
що вже стільки років,
стільки літ моє серденько гріє.
2003

В преддверии Нового года,
Когда отдыхает природа,
Я встретила яркое солнце.
Звезду. Необъятный пожар.

Эмоций изрядно хватило –
Страстей неуемная сила
Манила, звала, заводила,
Запела от счастья душа!

Теплом я твоим согревалась,
А ты – бесконечно давала ;-)
Эмоции супер-финала,
Где место есть только для звезд.

По-детски осталась наивной,
Душевной и мудрой, игривой,
Достойной любви. Будь счастлива!
А счастье с тобой – не вопрос!

Будь самой любимой на свете!
Дари свое жаркое лето!
Тебе улыбаются дети –
Они сердцем чувствуют мир.

Желания сбудутся – знаю!
Тебе в светлый день я желаю:
Пусть радость искриться без края!
Крепчайшей семейной любви!

…Ось іде під дощем чоловік, той, що з мого минулого…
Зовні схожий на мене, закутаний в плащ, ніби я…
Хтось з вас знає його, десь, напевно, про нього щось чули ви…
В нього впертий характер і горде латинське ім’я…

…Чоловік, той, що з мого минулого, злий, ніби вовк…
…Чоловік, той, що мого минулого, добрий, як волхв…

…Чоловік, той, що з мого минулого, йде у корчму…
Замовляє коньяк, і, як віл, починаючи пити –
Виливає під стіл все, що так остогидло йому…
Тілу робиться тепло, душа ж, навпаки, хоче вити…

…Чоловік, той, що з мого минулого, виє, як вовк…
…Чоловік, той, що мого минулого, плаче, як волхв…

...Чоловік, той, що з мого минулого, прагне пригод…
Він сьогодні – герой, ніби в джунглях найкращий мисливець…
Ось, уже він зустрів ту, яку він в сю ніч ощасливить,
Підписавши з похмілля з лукавим одну із угод…

…Чоловік, той, що з мого минулого, ситий, як вовк…
…Чоловік, той, що мого минулого, спраглий, як волхв…

...Чоловік, той, що з мого минулого, справжній гурман…
Він забув про сім`ю, захлинувшись в гормонах «кохання…»
Загорнувши свій сором в п’янкий алкогольний дурман,
Він засів ув корчах (« у відрядженні» чи «на завданні»)…

…Чоловік, той, що з мого минулого, хитрий, як вовк…
…Чоловік, той, що мого минулого, мудрий, як волхв…

...Чоловік, той, що з мого минулого, марить вві сні…
Щось про те, що у нього, як в Бога, нема зуба кутнього…
Він проснеться тоді, як на дощ перетвориться сніг,
І розкаже свій сон чоловікові з мого майбутнього…

…Чоловік, той, що з мого минулого, сірий, як вовк…
…Чоловік, той, що мого минулого, білий, як волхв…

Кумпала Вір, 26.05.2010 року,
м. Хмельницький

Живи для себя –
Так – легче:
Не гнуть под кого-то плечи
И быть головой себе…

Бывает любовь
П О К Р Е П Ч Е!

Тебе не встречалась?
Легче – не мне –
одному тебе…

И легче ли? –
Что ж не знаю…
Я та, что в любви
Сгорая
Могла потерять,
Что есть…

Рассветным
Звенит трамваем
Моя речь…и затихает…
Тебе остается
Память
Нечастых
Случайных встреч.

Большой,прекрасный,светлый,
Одна лиш из сторон.
Он не всегда приветный,
Он как большой перон.

Встречает,провожает,
Не поезда,людей.
Он правит всем,вращает
Круговорот из дней.

И каждый оставляет в нем
Свой уникальный след.
Будь он професор,Архимед,
Или простой поет.

Такой простой казалось бы
И сложный в тот же миг.
Соратник,верный друг судьбы,
Для нас любви родник.

Добро межується із злом,
Із саду райського до зла,
Так недалеко, перейти мостом,
Хитким мостом із кришталя.

Мостом сумління,глибоко в душі,
Яким в житті не раз крокуєш.
Шукаєш відповідь в собі,
В який же бік ти помандруєш?

Не завжди вибравши дорогу,
На вірний шлях,блукаєш в темноті.
Борися з нею,помолися Богу,
Ти сам господар у своїм житті.

Шукай промінчик світла і знайдеш,
Ти тільки вір,і не втрачай надії.
Комусь ти щастя принесеш,
А хтось здійснить і твої мрії...

Здалось чомусь, що ми - нещасні люди,
Які блукають в пущах Інтернету,
Немов жаскі замучені верблюди,
Що потерпають у пустельній спеці.

Нам не стає тепла від наших рідних,
Близьких, знайомих чи колег по цеху
Й шукаємо ми радості деінде,
Аби дістати насолоду й втіху.

Але, можливо, це і непогано -
Вода ж буває не лише в криниці,
А струмінь чистий може бити й з крану,
Як з джерела напитись не вдається.

Отак і ми спілкуємось у світі:
На відпочинку, вдома, на роботі,
Кудись від себе забажавши дітись,
Щоб не лишатися самотніми...


25.05.2010

Знов гроза шаленіє травнева,
знову хмарища дико жене!
Та під вечір,
як завше,
затихне…
І залишить веселку в півнеба,
і запросить у літо мене.

(2010)

і шкода, і не шкода -
це було колись, напевно,
ще коли текла вода,
невгамовна і не темна,
ще коли любисток мій
зеленів і пахнув літом...
а тепер не йди, не смій,
та чому ж мені не сміти,
чи вречу, а чи вкраду
чи яке добро розтрачу?..
для розради мудрий дуб
скине жолудь на удачу.
посаджу серед бажань
обцаркую сподіванням.
лиш прошу тебе, не зрань -
пізній крок у повінь ранню.

травень 2010 р.

Как надоел мне этот маскарад:
На лицах маски, на сердцах – костюмы
И каждый день – жестокая игра,
Где не всегда выигрывает умный.

Своих желаний прячем существо,
Как стыд и срам – под фиговым листочком, –
И наливаем правды – от и до, –
А на закуску – голову морочим:

Важней казаться кем-то, а не быть,
Считать себя ни в чём не виноватым
И о страстях своих не говорить,
Любовь и нежность, одевая в латы.

Но буду я
Необычайно рад,
Когда откроешь
Душу нараспашку,
Сказать тебе:
« Ну, здравствуй,
Здравствуй, брат!», –
И поделюсь
Последнею
Рубашкой.
25.05.10г.

Я лечу в ці агонії, в біле знекровлене небо.
І здається усе!.. Та мене повертають назад.
Гей, ви там, на верху! Мені так ще далеко до себе
Зрозуміти, що час, в цім житті найжорстокіший кат

Зрозуміти що біль - невід’ємна частина народжень.
І що все неспроста. І що все таки нам не втекти
Будуть сотні доріг, будуть сотні обривів і сходжень.
І колись, на світанку, в кінці всього, будуть хрести…

Тільки б ще дорости… дорости….

ВІНОК ТАНКА

***
Суть у калюжі мала:
Небо спрямовує погляд
У водяні дзеркала…

***
Солодке життя!
То чому наприкінці
Воно гірчить?..

***
Останній дарунок –
Грудка землі
Кинута в могилу друга…

***
Знову гортаю
Старий календар –
Цвинтар прожитих днів…

***
Хтось мене проводжає:
Махають дерева
Мені гілками вслід…

***
Вдихаю повітря на повні груди.
Час поспішає.
Що ж далі буде?..

23 травня 2010

* * *
Соромно в травні
в кухні хитатись
наче Фуке
* * *
Вітер карпатський
пахне трембітами
йде старший брат
* * *
гілля смереки
ховає надійно
око зірке
* * *
місяць згадає
погляди в спини
трьох поросят

2010

Судьбу пустил на ветер мельнице души.
Сильней, порыв! Крепитесь, мыслей корни!
Я столько слов об стенки сердца притушил,
царапал страстью о любви на черном...

Белым-бело, мукою – пепел от стиха
приобретает свойство растворяться,
как женщины в неношеных до сель мехах
с улыбками на бис для папарацци.

Не пепел – дождь сухой, как переход на "Вы",
да скрипки скрип, что помнит спелой грушу.
Не капает – ломается волной молвы.
Во мне раним лишь свет от ветра в душу.

Сном оборвав Вселенную, как Райский Сад,
спешу списаться и проститься точкой.
Пишу... и задевают сердце небеса,
отодвигая болью гибель строчки.

26 Мая 2010

Прикрості смуток
Душу пронизують. Ні –
Ти моя втіха…

Простягаєш до мене душу? Та вона й так до мене лине -
Крізь пустелі світів облудних, крізь холодне світіння зір...
І щомиті ця рідність дужча і зростає вона невпинно,
Це подібне на справжнє чудо, хочеш вір в це, а хочеш - не вір.

Простягаєш до мене крила? Я тепло їх давно відчуваю
На розхрещенні зим і весен, у холодних обіймах снів...
Моїм крилам теж треба сили, щоб у небо літать безкрає,
Простягни мені душу - й скресне лід зневіри, що жив у мені!

Я над прірвою знов зависла, зроблю крок - і усе скінчиться,
Або, може, злечу у небо, потону в нім чи розіб'юсь...
І ти знаєш, що я ненавмисно зазирнула до віч блискавиці,
Я піти не хотіла насправді - тільки спробувать силу свою...

Простягни мені свою душу, простягни мені свої крила!...
26.05.2010р.

Щедрий дощик полився,
Підвіконня дзвенить.
Струм під серце аж впився
І солодко квилить.
ПРИСПІВ:
То ж захмарене сяйво –
Брами райдуг в блакить.
Променеве гультяйство
Спомин літ ворушить.

По хмаркам пробіжатись
І поглянути вниз.
Бедрик дасть покататись
Де всесвітній відблиск.
ПРИСПІВ.

Запозичив би крила
З миготінь блискавиць,
І було б мені сила –
Чаклування зірниць.
ПРИСПІВ.

Вже вірші ніхто не читає,
Пиши їх швидко, немов надсилаєш
Листа у країну вже-мертвих жанрів.

Кидай, кидай у безодню шухляди,
Нехай падає, нерішучо-як-хочо,
Вночі напівсонно згадуй приємно,

Як солодко жити по той бік ока,
Там де світла нема, де
Лише анонімність очного нерва.

Віддавай увесь, що виростив, чай,
Нехай напівсонно падає, заварюється,
Там де пустка, не бійся, не буде аварії,

Нехай, нехай буде легко,
Нехай ллється в підробку діжки
Справжня вода.

Роби, що мусиш,
нехай буде, як треба,
Падай рибою

Ротом її в океан,
І не бійся, що у зуби застрягне
Ледве-ледве меридіан.

2010ТРА26

Как странно. Это снилось мне не раз,
А вот и утро. Здравствуй, мир привычный.
Ты потускнел. Но разлучил ли нас?

Мой Ангел, ты мне близок, как обычно.
Как часто закрываю я глаза,
с молитвой на ночь: Помоги забыться
Мой Ангел... Почему ты веришь в нас,
И видишь наши радостные лица?
Ты знаешьь мои ночи наизусть,
ты слишком светел, чтобы сделать больно....
И ты мне снишься...
Снишься....
Эта грусть, - она моя,
я не скажу,-Довольно...

Что ты чувствуешь,когда любишь?
Дрожь? Боль?Страх?
Так же кровь ледяную студишь?
Давишь себя в тисках?

Тебе кажется мир краси́вей?
А по ночам,хоть вой?
Говорил ли за то спасибо,
что это всё с тобой?

Улыбался цветам бумажным?
Умирая, рождался вновь?
Не пойму я,- ТАКОЕ с каждым,
может творить любовь?

Це я торкаюся до тебе,
Волосся гладжу в тишині.
А ти мовчи, мовчи, не треба,
Не треба слів твоїх мені.
У них тонули погодинно.
В повторах змісти відцвіли.
Звучали голосно і сильно
У ніч без сну, у ніч сови…
У напівтемряві кімнати
Рука в руці у цей момент.
Волосся чую аромати,
і ми нарешті тет-а-тет.
Ця ніч гріховна і зрадлива
веде розмову хай тепер.
І тінь лягає, довга, дивна,
У світлі, що дає торшер,
Торкає меблі і шпалери.
Розмитий контур - я і ти.
І кожний раз у нас прем'єра.
І ти не кажеш: «Відпусти...»
10.05.10.

Закрию очі,
Я не плачу я сьогодні твій...
Прийду в сліпу до тебе,
Зітру росу з очей і вій...

І брови, темні брови...
Поцілую непомітно.
Спи... Охороняти сон готовий,
Поки літо. Спи... Поки літо...

19 квітня 2010

видатній піаністці Людмилі
Марцевич
Хто так розбурхав звуком зал?
О, це не ніжність серенади –
Тут вибухнув емоцій шквал,
Здійнявся музики торнадо.

Серця, як вихор, закрутив,
Усі поніс увись – до Бога.
Щоб кожен чув це диво з див,
Ці звуки щемної тривоги.

Коли закоханий летить
До милої крізь сутінь гаю…
Карета у нещастя мить
В болоті раптом застрягає.

…Борня, долання перешкод,
І коні знов летять все швидше,
Й здається, припаде от-от
Юнак до любої обличчя.

Та на порозі – німота,
І зяє пусткою кімната,
І розпач душу виверта…
Це все – Бетховена соната.

Як непідробний серця біль,
Страшне розчарування втрати
І музики високий стиль
Скажіть, змогли Ви передати?

Талант могутній, інтелект,
Хист перевтілення високий,
Явили нам натхнення злет,
Проникнення у твір глибоке.

А ще – самотності печать –
Трагедія сердець великих,
Що смутком на чолі лежать…
І тільки музика – як ліки.

Бо лиш душа, що вся – із ран,
Могуть вселенської любові,
Могли відкрить той океан,
Що зветься в музиці – Бетховен.

Хто ж виконавиця ота,
Де виростають з пальців крила?
Що в ній дух генія вита –
О так! Марцевич це Людмила!

12-13. 05. 7518 р. (Від Трипілля) (2010)

У мене на підвіконні залишки у склянці «Секс на пляжі»
Гламурна ознака одноразового кохання, горілка, лікер і соки…
Розкидані по підлозі залишки пристрасті, наче шматки пряжі
З неї могли б змотати мотузку, щоб піднятись на вежу високу
А ми її спалили до тла, на сухому спирті, не вагаючись
І зігрілись на цьому вогні, на пів години, а потім озноб
Розійшлись під ранок, втираючи піт та від людей ховаючись
Мабуть, вже майже забули, що було тоді… а міг би бути урок
………………………
На майбутнє, але розійшлися у різні сторони не чекаючи милості

Усі люди доброї волі
Хотіли би з’їсти квасолі.
Але- ніде істини діти!-
Бояться, що будуть [цензура].

Хоча, якщо мислить глобально,
Процес цей цілком є нормальним.
[цензура] і малі, і великі,
І блонді, і чорнопикі.

Ми всі зрозуміти повинні:
Квасоля у тому не винна!
Проте це не значить, що треба
[цензура] де треба й не треба.

Буває, що й інтелігенти
[цензура] в неналежні моменти,
Й таке делікатне видовище
Всіх ставить в пікантне становище.

Наприклад, ви в ліфті, на лихо,
Замріялись й [цензура] тихо.-
Аж раптом усі стрепенулись
Й на цей ваш сигнал обернулись.

Якщо то культурні всі люди,
Нічого страшного не буде.
Тож будьте морально готові,
Що скажуть вам: «Будьте здорові!»

Та якщо поруч – сп’яніле від злоби
Лайно всіх гатунків і антисеміти ,-
Тоді закричать вам ці ксенофоби,-
«Ну скільки, шановний, вже можна [цензура]??!!!»

Але не потрібно чинити трагізму,
Дивіться на світ через правильну призму:
Від запаху цього ніхто ще не вмер,
Зате ви подбали про свій холівер.

Якщо не [цензура] – помрете від болю,
Тому – на здоров’я! Смакуйте квасолю!
А хто розумніший – нехай той потроху
Їсть кашу чи зупу з гороху!!!

Заплела віночок
Молода черешня.
Не клич у садочок,
Бо я не тутешня.
На підборах стильних,
В моднім капелюшку.
Пошукай, хлопчино,
Краще попелюшку.

Приспів

Квітне радість у саду,
Все одно тебе вкраду.
Мила ластівко-краса,
Долю пишуть небеса.

2
Я не хочу мати
На руках мозолі,
Денно працювати
З сапою у полі!
І не звикла вранці
Прокидатись нині.
Всі мої обранці
Мають по машині.

Приспів

3
Посмішка лукава
Серденько вмовляє,
В оченятах карих
Бісенятко грає.
А коханню вторить
Ніжний голосочок,
То ж зніму підбори
І гайда в садочок!

Приспів

2010 р.

Кабздець підікрався тихо
І, як завжди, непомітно.
Я геть випадково дізнався:
Ти від учора вагітна.

Воно то, можливо, й нічого,
Ну, посидиш з пів року в декреті,
Вагітність – це досить поширене
Явище на планеті.

Інша справа- цікаво
Від кого ж це ти залетіла?
Чи не від якогось ізбоченця,
Маніяка або ж дебіла?

Хто ж це на тебе позарився,
На таку, ще майже дитину,
Хто ж цей кобель, що безсовісно
Зґвалтував Україну?

той вчений німець
дойче убер
бабця навчала мене
бійся німця
він може вийти з телеекрану
вона казала такий злий
у запилюченому мундирі
яйка там курка млеко
але розумієш
той мій вчений німець
він полюбляв
крохмалені сорочки
академічну музику
блискучі мешти
принаймі
таким він мені уявляється
отож він
тобто вчений німець
написав
бог помер
а ми ще не змогли
але для нас готують труни столярі
нас понесуть співаючи псалми
бог помер
ми не вміємо бути самотні

Струнка лоза, помірний зріст,
Одна печаль – короткі ноги...
Дарма молилася до Бога,
Дівочих не жалівши сліз.

Натомість образ – свіжий бриз:
Ясне обличчя, груди, плечі...
Хай швидше сутеніє вечір –
Не буду поглядати вниз.

Хай затуманиться мій зір,
Коли дивитимусь у очі,
В яких мені про щось шепочуть
Мільйони загадкових зір.
19.05.2010р.

Поредела, кровью истекая,
линия прицельного огня.
Справа Каин, слева – тоже Каин,
впереди – охота на меня.

За спиною – небо на погонах,
на бегущих в тыл вопит ПК.
Бьют на поражение – я зона,
встретить утро шансов нет пока.

Разбежалась вшивость по окопам,
ожидая призывной волны.
Под шинелью ночи – дрожь и копоть
несомкнувших глаз, сухарь луны.

Взрыв – и страхом занесло ресницы,
тело сжато в материнский плод.
Жизни белую, как стих, страницу
пишет, пролитым без слов, тепло.

Тишина – глубокая воронка,
наследил телами рваный бой.
Все сложилось кратко в похоронку
Родиной, пропитанной тобой.

25 Мая 2010

* * *

З дитинства нас добре привчили:
Кожен повинен своє обирати.
Один обирає ліжко з ґаздинею,
Інший іде в солдати.

Я обираю звичайну кицю,
Що вдало полює вночі.
Людині потрібно так небагато:
Кульбаби і паничі.

В передвічні дні, в безкінечні дні,
В передвічні ночі, безкінечні ночі.

Я шанувальник банальних речей.
Банальність втішається на глибині:
Колись молодою істиною
Втопилася у вині.

Мені байдужі нові пісні,
І не дуже нові – все одно.
Я співаю шумерські гімни,
Забуті уже давно.

В передвічні дні, в безкінечні дні,
В передвічні ночі, безкінечні ночі.

Нам в келихи наточить сивини
Розстрига вечір.
Кульбабок запорошені млини..
Вітри-предтечі..

На стежці золотіє слід зорі -
Зіниці сліпить..
З Чумацького звиса порожній ріг -
П"яніє літо..

Опальний янгол сипле адамант
На сонні трави..
Немає раю іншого.. нема...
Немає раю...

Наш відважний кіт Маркіз
У дворі ворон ганяв.
На вершок верби заліз
І сказав тихенько “Няв!”

Задивився сумно вниз
Наш відважний кіт Маркіз:
– Хто б мене з вербиці зняв?
Поможіть!
Рятуйте!
Ня-я-я-яв!

Врятували ми кота,
Та йому сказали так:
– Не залазь високо ти,
Як боїшся висоти!
2010

ми повернемось
усі як один
пройдем ще одне коло
наче по битому склі
відмітимось у кожній анкеті
підпис поставимо в кожній графі
ми повернемось
лишаючи краплі крові
на іржаво-зеленій траві
ми повернемось
освітлені освячені
ціловані битим склом
ми повернемось
світ це наш голем
з грошима під язиком

Закон керує навіть у любові,
Пізнав би цей закон я залюбки –
Та ж як тоді літати літакові,
Що знає як літають літаки.

І як тоді повірити безумцям,
Що за любов кладуть життя своє.
Доводить розум доводів презумпцію,
Кохання ж цей закон не визнає.

Хоч зрозуміти силюся щомога,
Любов – таємне сяйво в глибині
Тож розум мій – лише дорадчий орган.
Царює завжди серце у мені.

Жити, жити, жити,
Жити й радіти, жити й п’яніти,
П’яніти від щастя й любові,
Синього неба на видноколі,
П’яніти від лісу і поля,
Бо то є найкраща доля,
На то є всевишнього воля –
Воля робити й творити,
З близькими радість і горе ділити!!!

На трубах кульбаби привіти кудлаті
Чекали попутних вітрів,
Травневий світанок в блакитнім халаті
Ланами без поспіху брів.

До Бога злинаючи, жайвір томився
І галькою падав униз,
Де щіттю спроквола чесала пашниця
Знеможений спочивом бриз.

Туман виглядав із долини сирої
Чи сонце бувало не йде.
І руслом потоку скрадався по звої
У пагіння лоз молоде.

Кувала роки на ковадлі зозуля,
Хлептала луну тишина
І все яскравіше шарілася скула
На прузі грядущого дня.