Повіяло холодом, хоча навколо весна…
І тіні начеб то стали в пів-тона світліші.
Ех…грається серцем гарячим, холодна зима
І тільки все лишнє стає з кожним днем яскравіше…

Боюся зустрітися з поглядом твоїх очей,
Та сила бажання сильніша ніж можна згубити…
І навіть на відстані в сотні десятків земель,
Я буду бажати лиш миті, щоб просто любити.

Занадто банально, занадто безтактно, і все ж…
Та навіть на холоді зливи, промокши до нитки,
Я буду шукати той колір у сяйві небес,
Такого ж відтінки, як очі , бездонно-блакитні…

Повіяло холодом, тільки настала весна.
Занадто зимовим це сонце для мене здалося…
У тебе ж така бездоганно-гаряча душа,
Що моя від неї погасла, та серце зайшлося…

Зайшлося у пісні, списало всі знані слова…
Такі не потрібні нікому, розспівані в часі…
Для мене тепер за мізерна торічна мета,
Для мене тепер тільки холод в не сказаній казці.

Де було серце – зяє дірка,
І мозку вже, кажись, немає…
Функціонує ще печінка,
Але й її я доконаю.

У чистий слоїк трилітровий
Текіли увіллю на денце,
По чарці віскі, граппи й рому
І ніжної «Nemiroff» з перцем.

Вишняк рубінами заграє
(Я навіть замугичу стиха
«Садок вишневий»). Лан за гаєм
Хай нагадає бурячиха…

Доллю по вінця кальвадосом,
На закусь ковбаси накраю…
…Чого це я в тарілці носом?
Яка любов?! Не пам’ятаю…

Не стій - іди.
Твої сліди
Десь зникнуть.

Залиш мене.
Усе мине.
Я звикну.

Облиш, не грай
І я про рай
Забуду.

А восени
У твої сни
Прибуду.

Прийду дощем
До тебе ще
Під осінь.

І як твоя
Погладжу я
Волосся.

Душа злетить
Й заплачу вмить,
Мов злива.

Не стій - іди!
І будь завжди
Щасливий...


22.03.2010р.

Ці літери... Їм варто заблищати
В контексті надльодових переправ…
Вже скоро доведеться пробачати
За те, що міцно усмішку тримав…

За те, що завтра небезпечним цвітом
Від радості кружлятимуть думки…
Тому, що можуть серце перегріти
Перефарбовані смішні ляльки…

З тих міркувань, що дуже тихо плачуть
Чиїхось вій несправжні імена…
Від того, що тоді стаєш гарячим,
Коли в обличчя зраджує весна…

Коли від іграшкових перевтілень
Сміється китицями об’єктив…
І через те, що знати не хотіли,
Кого невиправдано засмутив…

Кому віддячено – одноманітність…
Від пересохлих висмолених губ…
Перестилає згорблена елітність
Зім’яті ліжка. Відмовляє зруб

Вибагливим колодязним капризам…
Не через те, що щедрість розгубив…
А просто воду – діставати знизу…
А зверху - пити… Вже для когось жив…

Палахкотить іконами сумирність…
Від благодаті – кілька талих зим…
З криничних зрубів теж сміється вірність
І попри те, що хтось стає чужим…
2010 рік

* * *
Замуровано час. Засипано снігом і пилом.
Неозора вічність рани обробля.
Як не намагалась, все ж не одлюбила.
А душа вже вище планку підняла.

Свіжо дихає вітер мені у плечі.
Тихо плачуть поля, по позбирано врожаї.
І щодень то скоріш починається вечір,
Крають небо строкато сумні журавлі.

Змерз горіх. Не зосталось від листя й сліду.
Обпікає порепані вени калинова кров.
Солом'яне дитя розумніше за свого діда:
Знає, що то є сльози і що є любов.

Затамовуєш подих. Дихаєщ спаленим листям.
Хризантемовий жовтень тулиться, мов цуценя.
Нині вітер справжній. Нині сонце низько,
Нині зірка народить нове зореня.

2008

Як я личу своєму місту,
Коли танцюю з його тінями –
Сну сплетінням, мари сплетінням,
Така ж осіння, така ж прісна.
Липнем пахнуть пусті вулиці,
Потавровані нашим іменем.
Золоті ліхтарі туляться
Жовтим оком до неба синього….
Ситі вікна, налиті світлом,
Ніч у теплі збере долоні.
Як я личу своєму світу,
Як смиряюсь в його полоні!
Голосінням, тавром осіннім,
Та ж причинна, така ж дійсна,
Як я личу своєму місту,
Коли танцюю його тінню…

Зібрав ялинку, взяв гітару,
накинув куртку на плече.
і так одразу любо стало,
Що в середині аж пече.

Почав я грати тихо, гірко
Сумну мелодію життя,
І як в маленькій оповідкі,
Настало ніжно забуття.

Пройшов акорд туди по струнам,
Пройшов туди, тоді назад
Та й зразу любо-любо стало
І душі настав парад.

І знову вдарив я по струнам,
Пройшовся звуком по вушах..
(оцей момент мені все снився
у неймовірно світлих снах!)

А тут тріщать уже фанфари
І Новий рік уже настав,
А я все слухаю удари
По струнам, в кольорових снах...
---------
22.31, 16.01.2010

Почалося все десь у грудні
На Андрія, а чи Введення,
Ми ловили зірки у студні,
Ми любилися ніч і денно.

Цілу весну і ціле літо
Гобелени з цілунків ткали,
Уявляли як наші діти б
Нас батьками своїми звали.

На Успення чи на Покрови
Нагуляли в утробі сина.
В нас заручини на Миколи
І весілля на свят-Василя.

А на Стрітення, за повір’ям,
Ми кохалися проти ночі
На куті з маковія зіллям,
Щоб ніхто ту любов не зурочив.

Пори весняної цвітіння
Мене сьогодні веселить.
І гріє сонячне проміння
Тепліше зараз … та на мить.
І прокидаються вже віти
При першім подусі весни.
Біля струмочків грають діти:
«Кораблику, пливи, пливи!»
І він пливе струмком дзюрчистим,
Вода його несе, несе.
Милує око світ барвистий:
Весна урочисто іде!..

Не я одна
У снах молюсь:
– Не можу жити
Без любові…
І хтось признається комусь,
Що це було колись у Львові:
Летів за вітром
Цвіт і дим,
Чамрів і чах бузок пропащо,
І вперше був
Не кам’яним
Той лев,
Що квіти носить в пащі…

Вже ранок... Сонця сяйво на долоні.
Осінній вітер обвіває скроні.
Підняв листок й хмариночці поніс
І пісню заспівав мені на біс.

А я іду. І він спішить за мною.
Чи в дощ, чи в сонце смирною імлою
Несеться вітер по моїх слідах...
(чи це у мене вже поїхав дах?)

Ось парк.На лавці знову сіла.Тихо...
Тут голос чується... Та чи на лихо?!
Це вітер так зі мною говорив,
Вуста цілунком звабним обпалив.

ранок навколішки молиться небу
росами плаче на трави і квіти
руки здіймає туманами нева-
гомістю сонця відсутності вітру
і алилуя у промені першім
різноголоссям рожевого сходу
світ перехрестить і піде до звершень
ранок у вечір долаючи сходи

Коліна хвилі лоскотали,
Десь зойкав птах,
За нами зорі споглядали –
Чумацький шлях.
Мені здавалось – я не схибив,
Хоч я не Бог, –
Бо ти одна зробила вибір
За нас обох.
Бузкову обрію заграву
І моря плин
Із часом в борошно розчавив
Життєвий млин.
Та раптом твій далекий дотик
Життя стрясе –
Стареньке чорно-біле фото
Поверне все.
В очах глибоке небо синє.
Смішне дівча
Іще крізь часу далечіні
Мене вивча.
Згадав – питання миттю зрине
Таке сумне, –
Чому ж не я тебе покинув,
А ти мене?

Ти взяв і мовчки вирвав серце,
Тепер на тому місці дірка.
Моє міцне кохання з перцем
Розбавить ніжністю горілка.
У скронях прогресує вірус,
Він скоро знищить файли мізків,
Гіркий і вичавлений цитрус
Вже не смакує в склянці віскі.
Вечірня маячня без змісту
Блукає в пошуках жалю,
А я в велику склянку чисту
Ще вбивцю спогадів наллю.

місять мешти ліниве тісто
і магнолії у безлисті
стиха плачуть – подайте місту
гріш надламаний на весну
розміняла зима останню
сукню радощів у фонтана
на сезони снігів Монблану
і забулася у «та ну!»

місто марить тамує спрагу
в точці відліку нуль варяги-
турнікети бредуть сповагу
розминаючи ланцюги
там де крапля нової ери
підписала нудні папери
паростинка асфальт продерла
роззирається навкруги
18.03.2010

Моя канарейка не умерла,
а просто устала петь -
принцесса хлещет вискарь из горла,
свою обмывая смерть.

Вселенная - нить в игольном ушке,
и шелест густых страниц -
патлатый Моррисон в бледной руке -
лирика самоубийц.

В ее бутылке - вискарь, как вода,
в крови - гуляет инцест,
она орет Obladi Оblada,
меняя сюжет в конце.

А жизнь продолжает длиться и длить
неправдоподобный сон -
ее выдергивают из петли -
lalala the life goes on...

***
І кожен з нас – прекрасний інструмент –
Свою мелодію життя зіграти має.
Маестро час – великий диригент,
Щомиті паличку в готовності здіймає.

Ця мить – сьогодні. Зараз. Тут.
Ти не проспи й не пролінуйся,
Ти сотворися і відбудься,
Відчуй свободу. Вируш в путь.

Ця мить – сьогодні. Зараз. Тут.
Лишень замислися. Спинися.
Зніми з плечей тягар турбот
і ясністю прекрасною омийся.

Підніметься мелодія з глибин.
В душі луною озоветься.
Підхоплена оркестром – зазвучить.
Опам’ятайсь! На тебе
        жде Маестро!
2002

Викресати зубилом,
шилом із льоду,
ніжності
білий
на серці
профіль,
а може анфас?
і стекти у воду
сльозами
змиваючи
слів неспокій.

Закритись на ключ,
чи ланцюг,
чи засув,
відкрити
на зиму закручені банки з небом,
не варто губити в собі
відразу
до тих хто ніколи не вірив в тебе.

Шукатиму далі у вікнах смуток,
дбайливо притрушене
снігом горе,
Гризуть,
вигризають клаптями
душу
очі
приручених моніторів.

У весні так багато взаємності
Сонячні дні і приємні спогади.
Дотик такої терпкої таємності,
Радість і сміх, і уламки холоду.

Часом не досить банальної милості
Серця відчути удари змучені.
Десь на відталих стежинках щирості,
Все ще блукають думки не озвучені...

Триває двобій почуття з обережністю
Та „Живчик” смачніший, ніж з льодом “Cola”,
І вірю сплетуться у знак безмежності
Горизонтів наших мінливі кола,

А коли зійдуться світи в лабіринтах вулиць осінніх,
Буду поруч я йти і ти, а вже далі і ми ітимемо ...

Чоловік, який подає Вам плащ,
Пильно-пильно погляне в очі.
Але що він сказати хоче? –
Чоловік, який подає Вам плащ.

Чоловік, який стереже Ваш плащ,
Буде поряд, але не близько,
Він підтримає товариство,
Чоловік, який принесе Вам плащ,

Ви у нього одна, одна ж...
І здається, усім це видно,
Але він віддалік посидить
Чоловік, який піднесе Вам плащ.

Чоловік, який не аж так, не аж...
Ви про нього не думали, ні! Ніколи...
Він не просто – навпроти, по той бік столу,
Він чекає, коли Вам подати плащ.

– Ваш?.... Плащ....

Заспіваємо пісню ірландських солдат
Наші ватри на схилах як зорі горять
Ми чекаємо бою, жадаєм на герць
Ніч нам тишу дарує – співаймо пісень
Мелодійних і чистих, ще прийде наш день
Запальна наша пісня ірландських солдат
Доки ніч нам дарує життя, доки ватри горять.

Ми Ірландії воїни вірні клятьбі
Нас кидало на хвилях в вогонь боротьби
Давніх предків не зрадим, врятуємо край
Подаруємо волю, зелений розмай
Скинем владу тиранів – вчорашніх рабів
Підем в прірву двобою, до радісних днів
Кличем Гелів** на смерть і під гуркіт гармат
Заспівємо пісню ірландських солдат!

* - давня назва Ірландії – Острів долі
** - ірландці називають себе «гел».

Оригінал:

Amhran na bhFian

Seo dhibh, a chairde duan oglaigh
Cachreimeach, briomhar, ceolmhar,
Ar dtinte cnamh go buacach taid,
‘S an speir go min realtogach.
Is fonnmhar faobhrach sinn chun gleo,
‘S go tiunmhar gle roimh thiocht don lo,
Faoi hiunas caomh na hoiche ae seol,
Seo libh, canaig, amhran na bhFian.

Sinne Fianna Fial, ata faoi gheal ag Eirinn,
Buion dar slua thar toinn do rainig chugain,
Faoi mhoid bheich saor, Seantir ar sinsear feasta
Ni fhagfar faoin tioran na faoin traill.
Anocht a theam sa bhearna baoil,
Le gean ar Ghaeil chun bais no saoil,
Le gunna-screach, faoi lamhach na bpilear,
Seo libh, canaig amhran na bhFiann.

2001

Мені набагато приємніше
Дивитись на зорі,
Аніж підписувати
Смертні вироки.
Мені набагато приємніше
Слухати голоси квітів,
Які шепочуть: «Це він!» -
Схиляючи голови,
Коли я крокую по саду,
Аніж бачити темні рушниці
Варти, що вбиває
Тих, хто хоче вбити мене.
Ось чому я ніколи,
Ні, ніколи не буду Правителем!

1998
(Фото з мережі)

* * *
Коли козак на вежі вартовій
Побачить вершників – орди аркан,
Чия мета – яса, грабунок-буревій,
А шабля - яничарський ятаган, -
Летить він з вежі – вітру навздогін
І на коня, і птахом
Життя і волю кинувши на кін
У мовою співаючі станиці.
Так я, завчасно, наперед тих літ,
Коли визнання цього стане всезагальним,
Кажу: «Над нами іноземців гніт!
Повстаньмо, козаки, повстаньмо!
Ми поневолені також!
Навчіться долі майструвати витинанку
І гордості здійнявши заколот,
Крицю одягніть на вишиванку!»

1998

На тобі апогеї моїх перемог,
Твоє тіло сповнене краю.
На межі ти – правічний Сварог
Моє тіло гартуєш до Раю.

У життя на руці, що кривавим пером
Долю пише на небі і тілі,
Проростає душа здурманілим зелом
І бажання скида обгорілі.

Попід ноги богам і зорі. Я горю
Твоїм попелом стигло-шаленим
Серед ночі, що тане як віск на краю
У свічках і тікає у вени.

Загубилося листя на волі,
Журавлина душа в небесах
Обіймає цнотливі тополі,
А мій шарф листопаддям пропах.

Баба літо сплітає у вузлі
До приходу сліпої зими,
А ми в осені стали – загрузли
Малювати все небо грудьми.

І від того на серці так тепло,
Що на мить зупинилась земля.
З нами всесвіт цілується терпко
І молитву зими промовля.

2008

Не залишай, не забувай
Самотніх душ пекельний рай.
Не забувай слова прості,
Такі важливі і пусті.

Не забувай печаль життя –
З неї немає вороття.
Не забувай свою любов,
Що не вернеться в серце знов.

Не забувай свої думки –
Їх сенс важливий в забутті.
Не забувай свій перший гріх,
Що так тобі в житті поміг.

Не забувай, не залишай,
Самотніх душ пекельний рай.
Адже лиш у твоїх руках
Твоє життя на небесах.

Шалено грала музика у залі,
І серце билось серед кришталю,
Вона стояла у своїй печалі,
І плакала від болю і жалю.

Вона кричала переможним криком,
І божевілля у її очах
Описувало те прожите лихо,
Яке губилось у пустих словах.

Забутий відчай линув через краї,
І вічний біль прохання шепотів,
Лише для неї у цій повній залі
Уже не було жодних почуттів.

Остання нота. Вже дограла скрипка.
Бокал вина наповнений вогнем.
Остання мить її життя розбита
Й летить у пекло срібним кришталем.

Сніг темноти помалу розстає…
Я йду весною. Там все-таки, щось є.
Чиє воно..? А може, і моє
Тепло душі у душу віддає.

Зима була, були похмурі дні.
І очі карі якісь стали сумні…
Якісь думки…й, напевно, не одні…
На людях звикли все тримать в собі.

Не треба слів…не треба зайвих слів…
Нехай душа хоч трохи одпочине серед снів,
А вітер щоб у душу весну навіяти зумів…
Я буду там, серед слів ланів.

Можливо, це писать не треба,
Але ж моя у людях є потреба.
Тобі, мій янголе, хай допоможе небо!
Лиш час невтомний…, нам спішити треба.

І ще, чекайте, як не повторити:
«Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю. О як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити…»

19.03.2010

Так добре вірші пишуться під ранок,
Коли,мов сонна шаль туман-серпанок
Спокійно душу огорта.
Коли не чути ще птахів співанок.

Як добре вірші пишуться під ранок,
Коли у серці вир думок
Казково щось розповідає...
Й ти слухаєш отих казок.

Ой добре вірші пишуться під ранок.
Оттак тихесенько зійдеш на ґанок,
А той схід сонця продиктує все,
А ти запишеш те на кленовий листок.

Про день вже стільки сказано було.
Про ранок, що прозорий, ніби скло.
Та й про життя...чого і скільки нам дало.
Це все було...було...було...

Люблю я ніч...тіні її обличч,
Люблю і говорити віч-на-віч.
Люблю усмішку полум"я зі свіч,
Котре ще рветься в густу, темну ніч.

Дивлюсь їй в душу, говорю про тишу,
Лиш нею розмовляти з світом мушу.
Той голос тиші у душі їм лишу...
Нехай хоч він колиску мрій колише.

Загадка ночі...чому душа моя тріпоче?
Немов, зірватись до зір хоче.
А це, що є...треба мені не конче.
Мені, аби думки жили на крилах ночі.

Живу, як в сні. Все добре, але очі...очі...очі...
Дівочі очі десь шукають глибінь ночі,
Щоб говорити тишею про сни пророчі.
Натхненя нести....й заповіді отчі.

Піти у ніч...і загубитися на мить,
Забуть про очі, мов небес блакить.
знайти у серці все, що не забуть.
А все це мить...одна...єдина...мить.

Я розповім тобі казку.
Хочеш?

Про те, що серце у грудях тріпоче;
Про те, що сонце дощу віддалося,
А вітер пестить моє волосся;
Про те, що у тілі нуртують соки,
А буськи мрію здіймають високо,
І сльози зими маргаритками стали,
А тугу мою змили води талі...

Прислухайся, любий!
Уважно послухай:
Мій шепіт весняний - у серці й у вухах...
А те, чи зійдемо драбиною в небо, -
Віднині залежить тільки від тебе!

2010

За долоню взяла – ворожити бралася наче,
говорила про долю, любов, золоті літа,
і просила грошей, дріб’язкових, аби удача
твій поріг не минула... На яблука мед стікав

і стікала хустина з волосся, і віск по пальцях,
і сльоза по щоці, і тремтіла рука, коли
ти давала останнє, що мала, старій жебрачці.
- А за кого, хороша, у Бога мені молить?

Ти не чула нічого, усміхнена йшла у серпень.
І медово по вулиці тік полудневий час.
Билось, дзвонами наче, у грудях забуте серце,
дозрівав у душі, наче яблуко сонцем, Спас.

Тут дами горді, недоступні,
Все реверанси та кадриль…
Розкішні, довгі вділи сукні,
Мені незвичний, дивний стиль.
Як стали в чергу графи, лорди,
Відразу бальний шум замовк,
Під перші ноти і акорди,
Зашарудів тоненький шовк.

Під полонези і мазурки,
під віденський чарівний вальс,
і декольте, і візерунки,
так близько, що хвилюють нас...
Намиста блиск як аксельбанти,
Шикарно вплетена канва,
Тонких парфумів аромати,
Тримайся міцно голова…

Галантні дами, кавалери,
Низький при зустрічах уклін,
Розмова в риму ніби перли,
Слова кохання із колін.
Манерні жести, реверанси,
в них бездоганний кожний рух,
і монологи як романси,
що пестять ніжний їхній слух.

І не турбує тіло втома,
По колу рух ніби політ…
Із відчуттями, що я вдома,
Душею, тілом – тут мій світ!
Я ніби в іншій іпостасі,
І хтось веде зі мною гру.
я дійсно гість, у нашім часі,
Не в тому світі я живу.
06.02.09.

Де виглядає слово пастуша,
Я дам хандрі такого відкоша,
Довіку не підійде до порога, –
І оживе, і спалахне душа.

Самотність – це дощ, це вода
Мовчазними хвилями вечора
Вона здіймається з моря
До зірок, що наповнені нею завжди
І лише тоді падає на міста…

Вона водоспадом зливи
На світанок розірваних вулиць,
Коли не варті тепла
Прощаються кволі тіла
Тріпочуть в обіймах
Приречені на вічне горе:
Тоді за вікнами
Вона шумить як море…

1997
(Фото автора перекладу)

* * *
Якби самотність
Не була такою сумною
Можна було б почути
Як співає пісню пісок
В пустелі життя....

* * *
До слів може звикнути тіло
До слів може звикнути папір
Чи рука яка пише слова
Але до слів
Не може звикнути душа...

* * *
Питання зависають в повітрі
Навколо тільки вчорашнє
Все або зроблено вчора
Або існує вже тільки вчора
А хочеться завтрашнього....

* * *
Холодним весняним ранком
Очі звикають до світла
Руки – до твердих обкладинок книжок.
Після повернення з подорожі
В гори…

* * *
Здійснюючи подорож навколо стола
Важливо не заблукати....
Кожний дім - лабіринт
Де знайти нам нитку Аріадни
Якщо вона не існує?

2010
(Фото автора віршів)

Дівчинці, що танцює – темно червоні квіти.
Погляд її - як виклик, близькість із нею - мить
Ще не торкнувшись губ, легко удвох летіти
Пристрасно ніжне танго, як же воно… болить!..

Все на межі ілюзії, все на межі іроній,
Міста в якому холодно більше тепер нема.
Я би віддала серце в сильні твої долоні,
Я би усе віддала ради твого тепла!..

Тільки б не зупинитись, о тільки б не зупинитись!
Лине відлуння кроків як від смертельних куль.
Дівчинко, надто пізно плакати чи молитись.
Та, як усе закінчиться, ти всеодно… танцюй!

2010 р.

Я нікому тебе не віддам,
Якщо сам навіть того захочеш!
Подивись мені віддано в очі
І згадай наші трепетні ночі...
І від мене не підеш ти сам.


Я нікому тебе не віддам!
Коли змучене серце заплаче,
Пригорни... І віддайся устам,
Поцілуй мене, любий мій, милий.
Розумієш, як хороше нам?!


Я нікому тебе не віддам!
Подивись мені віддано в очі
І згадай наші трепетні ночі...
Розумієш, як хороше нам?
Я нікому тебе не віддам!

* * *
Серед Чорного лісу
В темному схроні
Слухаю тишу…

* * *
У світлі місяця
З «шмайсером» на плечі
На зустріч смерті іду…

* * *
Коли затихнуть постріли,
Коли боївку сховають хащі
Буду слухати вітер…

* * *
На крилах осіннього вітру
Полечу над сивими горами
Коли серце зустріне кулю…

* * *
Сріблом виблискують краплі роси
Серед імли туману палить ватру
Боївка повстанців…

* * *
Нехай люди забудуть але...
Заплаче ліс, застогнуть сосни
Над вбитим партизаном…

* * *
Під старезним явором
Милується місяцем
Останній повстанець…
1991

А я як ДОЩИК!!!

Я можу бути різною:

теплою, холодною і грізною.

Я можу сміятись й деколи сумувати.

Коли треба - і листя з дерев

зривати

А я як СОНЦЕ!!!

Я можу гріти і обпікати,

Людей теплом своїм

пригортати

Давати щастя і ніжність,

А мрію,

Як знайду - заховаю в надію.

А я як ХМАРИ!!!

То спішу, то кудись утікаю.

А куди й навіщо? - не знаю.

Я і світла - від щастя п'янка,

Я і темна - (буває) сумна.

Я як ЗОРІ!!!

Мов росинка, так швидко

зникаю -

Ніч пішла - я за нею втікаю,

Щоб ніхто не бачив, ніхто

не чув,

Який добрий ангел

мене пригорнув.

Чи то він ласкавий?

А може, добрий

Душею й серцем.

А чи він хоробрий -

Приніс він мрії чи лишень

страждання,

Чи ввісні жаринку

палкого кохання?

А я як ВІТЕР!!!

Завжди, всюди...

Кручуся й зникаю,

Що скажуть люди?

Та чи почують? Чи відчувають,

Яка ж насправді я?

Та чи пізнають?

Найважливіше


Дві речі між людьми найбільшого вартують:


Життя й кохання – тіло і душа,


Без духу тіло – прах, його вітри роздують


Й знаку не стане, заросте травою.


Так без кохання і життя тьмяніє –


Як лист осінній, піде в небуття.


Щасливий той, хто зрозуміть зуміє,


Що лиш любов – продовження життя

Куди ідеш, озимий чоловіче?
Чоло і серце знакові на смуток.
Кишеня – половина України;
гірчать літа, зав’язані у жмуток.
Куди ж іти? До церкви та додому:
молитви, ніби хліба, небагато.
До антифону – і від антифону.
Мов Трисвяте – околиця і хата.
Осіння прірва чи осіння втома?
Ще видно синю скирту небокраю.
Куди подіти прядочку-оскому,
щоб не тягти за крижами до раю?
Кому віддати промисел і стелю,
щоб не судили круглоокі зорі?
Млини і жорна вічної потреби
стоять, як ми, до часу у коморі.
Куди підеш, озимий чоловіче?
Життя до краю проникає в осінь.
До решти і до крихти – як на світло.
До світу, боячить одесну досі.

2010

Карати себе вічно?
Ні я не згодна з цим!
Благати про прощення?
Я ж знаю не простить.
Замурувати двері,
І вічним сном поснуть?
Чи зачинити серце,
І морю віддать ключ?

Як тільки сонце сходить у голові - все це.
Хоч тяжко і без цього,
Та це не перепона –
Любити і хотіти,
Відчути радість й біль
Та смуток нероздільний
Який так й б є до сліз.
Я знаю це проблеми
Лиш юної душі
Та чистий вік –
Зелений
Знайомить нас з цим всім.
Та буде час й зустріним
Постійність світову,
Ми мило усміхнемось,
І крикнемо – збагнув!
Оті слова що матір казала в давнині,
Оті з переживанням,
І дрожжю у руці
Нарешті ми збагнули у зрілому житті.
Нема у нас вже страху,
І біль пропала в мить,
А є серйозність духу
І справжність почуттів.
Коли в його долоні лежить моя рука.
В моїх очах майбутнє,
І шлях в нове життя
Пізнала я це точно,
І хочу щоб збагнув,
Той кожен молодисько
Що типу знає путь.
Чи знає він що буде,
Коли в його очах
Постане та постійність
У образі дівча?

Слова порожні, як мовчить душа,
Сидить собі в куточку, як пташа.
Коли вона розкрилиться орлино, –
Лише тоді у мандри вирушай.

1.

Заросло за усім – після плуга й меча, затягнуло.
Знов у вирій летять журавлі, з матюками летять.
Чути пісню далеку, тоненьку і строгу, як дуло,
Яку тягнуть жінки, що мені донжуанство простять.

Плаче кров золота за усім, що ніколи не буде.
Несуєтний вогонь у далекім безмежжі гуде.
Плаче кров золота за усім, у що вірують люде,
Хоч насправді його не буває ніколи й ніде.

Промінь нервів моїх – наче коси дівочі, мов струни,
Що шумлять, як дощі, коли ніжно торкнутись крилом.
А в кістках молодих допотопні збираються луни.
І червоним піском золоту пектораль замело.

2.

А десь там, за горою, пасуться тумани і коні.
У галактиці серця від зірки до зірки – печаль.
У хатинці біленькій висять синьоокі ікони.
І когось проводжає на Той світ тоненька свіча.

Тут слова найдревніші говорять баби сивокосі,
Що серйозні, як хмари, і справжні, немов чорнозем.
Опадають, мов зорі, із неба тугі абрикоси,
На стежину, якою ми всі до початку ідем.

Хтось іде через біль, ну а хтось через радість – до Бога.
І важка порожнеча без віри, а з вірою – даль…
Золотіють ліси… і росте безпричинна тривога,
Й журавлина сльоза опада на гартовану сталь.

3.

Вечоріє цей день.
Вечоріють роки і століття.
Білокрилі пташки позбирались у зграї, сидять
На сухому й важкому, високім ялиновім вітті,
Із якого за море із ранку вони полетять.

В ті краї, в ті краї – що, мов сон золотої рибини,
Де печальна весна, але осінь – немов у раю.
У них буде усе, крім важкої, мов дзвін, батьківщини,
За яку лиш поети і воїни залпами п’ють.

Дощ у келихи йде.
Поржавілими цвяхами – трави…
П’яні птахи летять і зникають у чорній дірі.
Полинові поля молодої старої держави.
Сива Київська Русь… і перуни пливуть у Дніпрі.

Кобзарі молоді йдуть по тіні струни до безмежжя,
Чи хоча би від болю – на відстань польоту стріли.

А навколо ліси і тумани, як душі ведмежі.

І на білій корі хтось червоним черкнув:
«Ми були…»

В тебе огонь
рубинового камня,
И колдовство
В сияющих очах.
Люблю тебя
И знай, что ты нужна мне,
Как ангел
Возле правого плеча.

Туман густой,
Как чары у ворожки,
Дождь моросящий
Все еще прядет.
Но глаз твоих
Несорваны волошки
Так голубеют –
В пропасть заведет

Конечно,
Ты немного своенравна
И обвиняешь часто
Сгоряча.
Прошу, не забывай,
Что ты нужна мне,
Как ангел
Возле правого плеча.
2009

Поет насправді теж художник.
У нього фарби — то слова.
Та малювати ними можна,
Якщо фантазія жива.

Змішай зелені і рожеві,
Додай краплину жовтизни,
І затанцює на папері
Портрет спізнілої весни.

Тепер малюй ясне проміння
На фоні золото-дібров.
Легка, замріяно-осіння
З-під пензля випливе любов.

Змішай добро і гарний настрій,
Тепло і усмішку змішай.
Ти намалюй для світу щастя,
І по шматочку всім роздай.

Не бійся з пензликом погратись!
Словами вже не говори -
Навчись словами малювати!
І вивчи їхні кольори...

19.03.2010р.

Сумуєте? Ну що ж, давайте разом,
А потім посміємося до сліз!
Цукерку хочете? Хвилиночку, я зараз,
Ось розгорну... У Вас холодний ніс
І руки теж... Замерзли? Чай готовий
Пішли сміятися! :-) І ну його, той сум!
Я принесла листівочку: "З любов'ю",
А завтра я Вам сонце принесу!

2010

Ані тепер тобі, ані колись
Без мови рідної не обійтись.
Лети, як ластівка, душе, увись, –
І звідти слову рідному вклонись.

Від чого сумно так?
Чому немає сліз?
Оплакує душа
Невідворотність долі?

Не пропустити б знак,
Не осквернити б риз.
Відчути б, де межа
Покори і сваволі.

На щастя, чи на жаль,
Тримаючи скрижаль,
Не утекти від болю.

Дивлюся в неба синь,
Мій Боже, не відкинь
Мої зусилля кволі.

20.03.2010