А хочеш -- будь моїм рабом!
Лови за мною кожен подих,
Не сподівайсь винагороди,
Не розраховуй на любов.

Віддай мені своє життя --
Я ним умить заволодію.
Відкинь і віру, і надію --
Вони пішли у небуття.

Я вранці тихо підкрадусь,
І буду довго катувати...
Не маєш права помирати --
Ти сам обрав свою стезю...

Ще прагнеш вирватись з оков?
Постійно втомлений, голодний.
Ти підписав контракт сьогодні,
На ньому ще жевріє кров.

Жорстоким левам кину я
Тебе для втіхи і забави.
Я твій Господь і твій Диявол.
Твоя душа тепер - МОЯ!!!

Даруй мені свою любов!
Зігрій у впевнених долонях!
Тримай у ніжному полоні,
А ні - то стань моїм рабом!



28.03.2010р.

ото віднині -
і вже за тиждень...
пильнуй, дитино,
цю дивовижу -
червонобоке
і синьооке,
і гопки –скоки,
як вільні роки.
маленький чижик
весь мак посіє,
тобі залишить
дитинства мрії -
кавальчик паски,
великий кошик...
а ще покласти
всього потрошки:
як пишуть воском,
як чутно дзвони
і стоголосий
гаївки гомін,
і світло свята -
Христос воскресне
благословляти.
і - весни, весни...


2010 р.

...Була любов на світі.
Світ був добрий.
Зима покірно відпливла за обрій.
Вербову шутку
я приніс до хати
і жартома
почав тебе шмагати,
а на руці, оголеній по плічко,
червоний рубчик виринув, –
і швидко,
і пристрасно гоїв його губами...
Не вгамувати біль отой з роками.
З тих пір
весни ми разом не стрічали...
А я люблю тебе.
Такі ось чари.
2010

я сон у човен тихо покладу
і хвилю відгорну руками
щоб утопити у глибинах моря
нічного марева печаль холодну

повиснуть мокро руки вздовж
німого тіла що забуло дотик
густою фарбою стікатиме по них
змертвіла синява води морської

заплаче вечір заголосить вітер
і я сльозами сумно заридаю
щоби наповнити велику хвилю
яка нарешті сон важкий утопить

і стане тихо і сухим камінням
заблиснуть очі спокоєм порожнім
самотня чайка зазирне у вічі
німим питанням — ти тепер щаслива?

Читав прем"єр свою програму...
І я згадав і бога,й маму...
Воно чи мова,чи язик?!!!
І чи не сон-цей віслюбик?

І сміх,і гріх
І цирк на дроті
Немов пірнання у блювоті...

І неба вдосталь,і землі
І хліба пишнії кулі
А незалежність на столі
Розірвана немов хлібина...
Ще зовсім тепла,ще пахтить.
І сиплють щі
І сич кричить...

2010

Любовь. Длиною в жизнь.
Сильнее смерти,
И глубже боли,
Страшнее ночи,
Острее соли.

Моя любовь.
Тебе дарю свою свободу.
Дарю тебе свою свободу,
Дарю тебе всю жизнь.

Мой ангел, мой хранитель чертов,
Я не нуждаюсь в помощи твоей,
Ты упустил меня - мне разрешив влюбится.
Тепер принадлежу я только ей.

Любви. Хочу любви!
Что как вино согреет тело,
Что как вино оглушит ум.
О Боже, как мне надоели
Его глаза, их блеск и глум.

Губами только прикоснутся,
Один лиш поцелуй украсть,
И умереть, и вновь проснутся
Что б больше никогда не спать!

Вітер злиться, гуде, завиває,
згасли в мороці ночі зірки,
люто снігом шляхи завіває,
перелякано дзвонять шибки.
Навіть я у принишклій хатині,
яку може ось-ось рознести,
загорнувся в свою самотину,
бо ж не прийдеш в хурделицю ти.
Тільки серце, мов квітка в морозі,
сумом груди розлука стиска...
Ніби сон - раптом ти на порозі:
- Скажи правду, мене не чекав? -
Не злякалась дороги важкої.
Тане сніг на щасливих очах.
Моя Мрія, Надія зі мною!
Зимній вечір затих на полях.

КВАРТЕТ

Дурний Віслюк, облізлий Цап, Макака голодупа
Та недоношений Ведмідь зібралися докупи.
Трубу, гітару, контрабас і барабан десь вкрали,
Квартетом гордо нареклись і голосно заграли.
Трублять, пиляють, струни рвуть, аж сьомим потом сходять 
Та тільки втрапити у лад ніяк щось не виходить.
І кожен партію свою натхненно виграває,
А на мелодію спільну нічого не лягає.
 Мабуть, тому,  сказав Віслюк,  не спориться в нас діло,
Що ми неправильно якось, недобре дуже сіли,
Нам треба зараз же усім мінятися місцями 
Тоді і буде все у лад: поллються квінти й гами.
На Віслюкове місце враз Макака хутко впала,
Ведмідь на Цапове вмостивсь  і знову грати стали.
І хоч вони уже й не так, по іншому сиділи 
Та тільки музика ніяк звучати не хотіла.
 Напевно, знову щось не те,  промовила Макака,
 Іще місцями помінять свої нам треба сраки.
Уся компанія бігом удруге пересілась 
Але мелодія жива чомусь не народилась.
Разів зо двадцять ще вони отак пересідали,
Але нічого до ладу квартетом не зіграли.
Тупа не здатна звірина не те що в гурті грати,
А навіть добрий інструмент у лапах потримати.

А в нас придурків повсякчас у Раду вибирають:
Ті самі писки і зади місцями лиш міняють.
Вже стільки літ один квартет — нікчемний і бездарний.
Від кого музику ви всі чекаєте прегарну?

ЛИСТЯ

Понад рікою на горбі могутній ясен височів
І з вітром вільним граючись, зеленим листям шелестів.
У божевільному танку, листки стрибали сміючись,
І в їхнім шелесті м’якім небесні струмені сплелись.
У кроні дерева густій грайливий вітер танцював,
А пишний листяний ансамбль до хмари пісню підіймав.
– Ми є окрасою життя, –
Співав листків зелених хор,
– Ми квінтесенція буття,
Ми апогей, аншлаг, фурор.
Що варте дерево без нас –
Страшний оголений бовван.
Ми є – еліта, вищий клас,
Ми вічна музика жива.
Ми ніжне ясена лице,
Ми іскра, примха і кураж,
І в парі з другом-вітерцем
Ми цей складаємо пейзаж.
Співало листя пісню цю і кожен день і кожну ніч,
Аж ясен більше не стерпів і струсонув його із пліч:
– Коріння, стовбур і гілля, — оце моя найперша суть.
Моє нескорене єство, моя постава і могуть.
А ти потрібне на сезон лишень для вигляду мені,
Сьогодні з вітром шелестиш, а завтра – чорний перегній.

А вам ще, друзі, не набрид оцей ансамбль «елітний» наш?
Чи, може, стовбуром труснем і перепишемо пейзаж!?



2009 р.

Налий, підчаший, повний ріг вина
Налиєш зле – тоді твоя вина
І головою цю провину спокутуєш
Найкращого налий червоного чи мед
Налий в найкращий ріг, що з честю на бенкет
Приносять – в синій вкритий щедро сріблом!
Налий повнісінький – як повне вщерть життя
Дудура – переможця і героя!
Орла звитяги, воїна цих гір,
Що нині у могилу шлях собі відкрив.
Налий захиснику поетів - Морейддігу
Ковток найперший і останній - двом братам
Служили вірно князю, Батьківщині
Тепер у темряву ідуть без вороття.
Найкращі воїни мої! Така їх доля,
Сумний я, Господи, нехай же їх сваволя
Як доля Камбрії іде у майбуття!
1999

Оригінал:

Hirlas Owain

Dywallaw, fenestr, na fynn angeu,
Corn cen anrhydedd yng nghyfeddeu,
Hirlas buelin uchel freinieu,
Ariant a’i gortho, nid gortheneu,
A dyddwg Dudur, eryr aereu,
Gwirawd gysefin o’r gwin gwineu,
Oni ddaw i mewn o’r medd goreu
Gwirawd ran o ban, dy ben faddeu!
Ar llaw Foreiddig, llochiad cerddeu,
Cyrdd cenynt ei glod, cyn aer adneu.
Dierchyr frodyr, fryd uchel ddeu
Diarchar ariar, a dan daleu,
Cenwyr a’m gorug gwasannaetheu…
Moliant yw eu rhan, y rhei ggynneu, -
Marwand bid, neud bu newid y ddeu!
Och Grist! Mor wyf drist o’r anaeleu
O goll Moreiddig, mawr eisieu!
1193(?)

Насправді тихо... Прощена береза…
Торкнути грози – зм’яклі явори…
Першовідмов досліджена ґенеза
На першотрав’я дивиться згори…

Спіймати вигук – чуйні атрибути…
Кленовим листям – пильність унизу…
Якщо відверто, хочеться роззути…
Краплинну ніч, залюблену в грозу…

Смугастим пилом – м’яко засинати…
Взірцевим щастям дивувати млин…
Від невагомості - дощі сховати...
Багато - справжніх… Відданий - один…

Сплести колосся – шарове розбіжжя…
Забавити відкритість (у траві) ...
Напередодні – змоклі роздоріжжя
Глибокоокі. Істинні. Живі...
2010 рік

В небесних висях слухають уважно,
Ніщо повз їх увагу не мине.
Та доки тут ми - прагнем всі одне,
Згораючи в розвагах легковажних.

Випалюючи чварами нутро,
Кидаючися словом ненависним,
А ті, у кого совість є нечиста,
Осатаніло прагнуть власний трон.

Не відрізниш - пророки чи іуди
Над нами хочуть мати вищу власть.
Народу ж залишається - пропАсть,
Або носити душу рабську в грудях...

Бог не простить, розп"яття не простить
Душі людської на хрестах облуди!
То, може, спам"ятаймося - й не будем
Злом тамувати власну ненасить?...

Суцільний жаль, поминки за життям -
За правдою, за волею і щастям...
Як нам потрібне істинне причастя
І не лукаве - щире каяття!!!
27.03.2010р.

...Колись...

...Колись я проклав на світанні
У юну епоху місток,
І сонцем в тьмі ночі засяяв
Крилатий арійський мій вовк.
...Колись на безкраїх просторах
Співав мій тугий сагайдак,
І кров’ю із степом збратавшись,
Весь світ мій жахав акінак.
...Колись Візантію пихату
Змела моя сила свята
Прибивши на брамі Царграду,
Черленого свого щита.
...Колись всі здригались племéна
Від свисту моєї тятви,
І хмари мечем розрубавши,
Півсвіту кричав: “Йду на ви!”
...Колись я змішав із землею
Могуть кочової орди,
На місці тріумфу свойого
Софіївські звівши хрести.
...Колись я був вільний, як сокіл,
У Дикому полі ширяв,
Та гордую пісню свободи
На цілу Європу співав.
...Колись я у Чорному морі
На хвилях вітрилами грав,
І Кафи вогонь справедливий
У мене на шаблі блищав.
...Колись моє грізнеє “Слава!!!”
Мов громом разило татар;
І падав кипчак і ногаєць,
І падав в крові яничар.
...Колись запорозькими кіньми
Топтав я крилатих гусар:
Тремтіла-дрижала Варшава
Від гуркоту бубнів-литавр.
...Колись розвівавсь оселедцем
Бунчук на легкім вітерці,
І руки мої настромляли
На списи московських стрільців.
...Колись я здійняв попід хмари
Небесно-пшеничний свій стяг,
І мого багнета боялись
Мадяр, австріяка та лях.
...Колись не коривсь я недолі,
Даруючи ворогу сталь −
Тризуба мого золотого
І німець лякавсь і москаль.
Так, був я і сильний і гордий,
Зухвалий, нескорений був.
Чи є ще мій дух непоборний,
Чи, може, у Лету загув?
Чи, може, згадаю, нарешті,
Предвічний бунтарський свій блиск?
І буду зоріть, як раніше,
І в тисячу крат, ніж колись.

2004 р.

Де ви, соколи Дикого поля?
Де той воїнства маковий цвіт?
Де боями гартована доля,
Де шаблями порубана воля,
Де предвічний відважний мій рід?

В Лету кануло славне лицáрство
У курганах безкраїх степів.
Вічним сном дух свободи й бунтарства
Спить на мéжі спокою й митарства
У пилюці забутих шляхів.

У розвіянім поросі волі
Розчинилася маревом Січ.
Серед тих, в кого лише мозóлі,
На осяянім ним видноколі
Рай будує новітній панич.

Сміючись із дурних гречкосіїв,
Що воліють зігнити в рабах,
Не боїться він злих буревіїв:
Це – не ті, що постануть до дії,
Це – звитяги колишньої прах.

Чи настане у бурі твій час −
Чи втопив ти єство невгамовне?
Чи забув, куди кликав нас віщий Тарас?
Чи уже не козак, а лише свинопас,
І щасливий тому невимовно?


2003 р.

Ми

І нібито давно немає вражих ляхів,
І ніби вже втекли від клятих москалів,
А ми все живемо ментальністю папахи,
Чубів і шароварів, свит та гопаків.

Та тішимося все з омріяної волі,
Що якось так сама зненацька нам далась,
Й хоч руки в мозолях, та все голодні-голі,
І, як завжди, ждемо, отримуючи “зась!”

Ми все іще клянем життя навколо себе,
Та віримо, проте, у доброго князька,
А змінювати щось давним-давно потреба,
Але ж дорога ця непевна і слизька.

Це ж треба хутко зад від печі відірвати:
Повстати у бою чи впасти у крові,
Але чомусь у нас кругом лиш “скраю хати”;
По вуха у лайні – та цілі і живі.

Та ми усе йдемо, куди й самі не знаєм?
А шанс дається нам, мабуть, останній раз:
Та ми усе спимо і сонні вимираєм,
І ситий та гладкий весь світ сміється з нас.

Я чую: вдалині у полі сурми грають!
Це – похоронний марш, а може трубний глас?
Вирішувать пора: чи згаснуть – чи засяять!?
Давно уже, брати, прийшов для цього час!

2003 р.

На груди скрестивши лапки,
Сердце грустно прошептало:
"Доставай, Петровна, тапки
Цвета снега, - я устало".

Но со слухом плохо было...
И забыв про все таблетки,
Из шкафа она добыла
С лентой белые... балетки!

Белый лебедь по квартире
На восьмом десятке плыл,
Сердце в радостной кадриле
Набиралось новых сил.

26.03.2010

Весна так тихо
Зламала кригу.
Душа застигла,
І мить, як вічність.

Рахую зорі,
А ти говориш,
Що хочеш моря.
Усе логічно.

Душа замерзла,
Бо я твереза.
Стояти в черзі -
То не для мене.

Ловлю моменти,
Аплодисменти
І компліменти.
Стою на сцені.

Змінив всі ролі,
Змінив паролі,
І прагнув волі.
Іди лікуйся!

А я так просто
Відкрила доступ
І серце просить:
“Зареєструйся”.


27.03.2010р.

Повз Драча, повз Бажана, Тичину –
привітавши кожного за чином.
Крізь Франка аналітичні хащі,
Лесиним прадеревом болящим
до Шевченка в праведну науку –
на спині відчути «ази-буки»!
І збагнувши душу України
скласти дяку і його покинуть.
Самотужки далі, вгору, вгору
на свою Голгофу неозору.
Там Варсава – майстер самокпину –
зустрічає, перш за все, Людину…


90-ті

Всі кораблі і пристані на світі
одне без одного не мають сенсу.
Тож, мов маяк, вікно моє хай світить,
і, мов причал, моє хай буде серце.

ВЕСНЯНИЙ ТИХИЙ РАНОК
ВЕСНЯНИМ ПРОМЕНЕМ СОНЦЯ
ТИ ФЕЯ ЧАРІВНА
ПОВІТРЯНИМ ВЕСНЯНИМ
ТИ БУЛА ЧАРІВНА
КОХАННЯМ ТИ ЧАРУВАЛА
ЦЕ Й ЧАРІВНИЙ ДЕНЬ
КОХАНА

ти все мені простиш
і я тобі прощу
під усміх золотий
весняного дощу

і буде тільки наш
цей усміх золотий

і що нам
сірий час
осінньої сльоти

2010

Зорі
В морі
Неозорім,
Осідлавши хвилі,
Очі
З ночі
Неохоче
У світанні мили .
Цар -
Пожар
Із-за хмар
Ширив панування,
День
Зі жмень
В сад пісень
Сипав щебетання.
Світ
За пліт
Заповіт
Ночі перекинув,
В рань
Зітхань
Милих пань
Взяв у спадок днину.

Весняно сходить сонце у садах.
Весняно.
Подивися, - скільки світла!
Очистилося небо як вода
від наших снів і, начебто, розквітло.
Світанок зарум’янився – мовчить
од нашого взаємоспоглядання.
Запам’ятай.
Запам’ятай собі цю мить! –
Так сходить сонце нашого кохання.

ІІ

І сходять мрії, ніби спориші.
І творять роси музику незвичну.
Уже ніхто нікуди не спішить, -
смакуємо життя таке величне.
Весняно.
Наш світанок золотий
ще бачить сни, що в колір оксамиту.
Лише любов – це знаєм я і ти,
цю неповторність може відтворити.

Вже на землю рушила весна,
Всі кутки заповнює собою.
Серед неї - сам я, ти сама -
і немає для сердець спокою.
Обцілує сонце всі бруньки,
і вони набрякнуть і розквітнуть,
буде вітер ніжити гілки
і щасливо линути по світу.
Березневе небо голубе
стане гнізда зігрівать лелекам...
Я ж би грів і цілував тебе,
тільки бачиш, мила, я далеко.
Розтає невпинно в полі сніг,
незабаром висохнуть дороги...
Я б тебе підтримав, допоміг,
як твої підкосить втома ноги.
Я тебе носив би на руках,
і напевно, заздрили б нам люди,
от би тільки подолати шлях,
що краями вперся нам у груди.

Мої різнобарвні метелики,
Мені малювали соняхи,
Любов розливали у келихи,
Тепло залишали в долонях і
Зникали у темряві...

Мальовані соняхи танули,
Міражно плелися стеблами,
Любов замерзала в гранули...
І тільки долоня тепла, мов
Метелик в ній жевріє...

2010

То не дощі, навскіс шмагали біллю,
То білий сніг, знемоги крижанів
Осколками в зраненім серці сіллю -
Безумством сліз у стумі навіснів.

У сірій мряці буднів безгоміння,
В безвіллі тиші мліла глухота,
Віддавшись долі, безуму леління
Знесиллям ряботіла марнота.

Зчорніле сонце хмарами зневір’я
Блукало прокажене день у день,
Здавалося, у тому очманінні
Життя мине з клеймом “анітелень”.

В неспану ніч у лапах божевілля
Ридма ридав щербатий у вікні.
А десь, на Сьомім Небі, мерехтіла,
Зірниця, що сіяє тільки в тьмі:

У журі сліз, у подушках квиління,
Мереживо з коралів самоти
Розіллє квіт блаженного проміння
І ніжний щем: де тільки Я і Ти!

Слух доторкнувся до згину голосу,
Вражено здався дрібному тремтінню,
І серед спокою синього ворсу
Розсипався бісером срібно-камінним.

Тонке задоволення – тепла судина
Живе, поки чутно легкі переливи,
І тягнеться звук із душі людини,
Із горла, так схожого до м’якоті сливи.

Вдих хапає кулак повітря,
Видих наповнює спраглі вуха.
Голосова шестиструнна палітра,
Лиш зараз її не торкайся, не рухай…

Дай я дослухаю те, що я чую,
Мені ні мови ні зору не треба.
Кожна секунда для мене будує
Stairway, ой… сходи! До неба.

Думки зелені ялинні
Полинули в небо синє,
І вітер незгарбно, невміло
Їх батіжком поганяв.
А небо забагряніло.
Дивилися зорі журливо,
Як перший промінчик сонця
Мрійливі думки піймав...

ТИ – єдине, чого я бажаю,
ТИ – єдина, кого я чекаю!
ТИ – красива і мила,
ТИ – чарівна і прекрасна,
ТИ – моє сонечко ясне!
ТИ – все чарівне, що може бути,
ТИ – все прекрасне що не можна забути!
ТИ – час, який плине так швидко!
ТИ – все, що я маю і коли-небудь мав,
ТИ – те кохання, якого чекав!!!
-----
приблизно 2007 рік

Лети! Літай! Здіймайся в небо,
Розбий простори, все порви!
Відчуй ту силу незбагненну,
Яка не згасне на землі.

Лети крізь холод, заметілі.
Забудь усіх, забудь усе.
Відчуйчуй безмежне божевілля,
Що піднесе, що понесе!

Женись, кружляй, вируй у небі,
Лети найшвидше за усіх!
Минай найвищі урагани,
Проходь крізь будь-які шляхи.

Здобудь життя відчувши спокій
Здобудь неспокій від життя.
І щоб не бути одиноким
Лети крізь прірву небуття!
--------------
жовтень, 2009

Познайомився з дівчиною,
Що схожа на мене,
Познайомився з душею,
Що легко звикла до мене.
Світло прокотилось по моїх очах,
Неспокій пройшовся по словесних кущах.

Запорошив повітря,
Подихом натхненним.
І розквітло віття,
Морем здоровенним.
Світло прокотилось по моїх очах,
Неспокій пройшовся по словесних кущах.

Дуже легко стало,
Денне сонце пронеслось,
Відчуття настало,
Все аж затряслось
Світло прокотилось по моїх очах,
Неспокій пройшовся по словесних кущах.

І земля здригнулась,
І пройшов туман,
І журба забулась,
І пропав обман.
Світло прокотилось по моїх очах,
Неспокій пройшовся по словесних кущах.
------------------
00:00, 14.12.2009

жадобу пристрасть запалила,
невігластво пройшло в життя.
а в нас лиш думка пролетіла
про спробу свого каяття.

тримати втіху не зуміли,
летіти легко?.. ой, біда!..
чому ж ми розум розгубили,
чому ж настало забуття?

легкий і ніжний помах страсті
ще нас тримає до життя,
але нам важко виживати,
бо ми не чуєм відчуття...

Нам треба лиш про те згадати,
про те Ким є і Де ми є,
а не постійно забувати
про те ким є і де ми є..
-------
жовтень, 2009

У друзки дарована ваза
(Ледве не влучив, зараза!),
На клапті старий записник
(Дужий який чоловік!),
Хочеш зеленого чаю?
З цукерками, я пригощаю!
А хочеш - піди відпочинь,
Кухлик пивка перекинь...
Ні? То іди ти до біса!
Лопнули нерви! Завіса!...
Швидко у ліжко! І спати!
Завтра все скло - позбирати!
Вранці - цукерки і чай!
Бо в мене є ключ!.. Прямо в рай:-)

У хаті смутно сонячного дня,
І тюль на вікнах, наче білі грати,
Коли далеко друзі і рідня,
І не спішить ніхто зайти в кімнати.
Там за шибками листя тріпотить,
І сонце світить крізь віконні рами.
А в грудях сумно, і душа болить,
Та так, що і не вимовиш словами.
Рожеві плями лізуть по стіні -
То сонце йде до свого виднокругу.
І, може, десь комусь, як і мені,
В цей час також не вистачає друга.
Якби-то знав, пішов на край землі,
Якби-то знав, що це для когось треба -
Повідступали б смутки та жалі,
Щоб лиш схилить жадаючому небо.
А так не ваблять радіо, книжки -
Навіщо все це, як ділитись ні з ким...
Та серце проситься кудись іти
І хоче бути бажаним і ніжним.
Тому так смутно сонячного дня,
Коли ти сам у прибраних кімнатах,
Коли далеко друзі і рідня,
І тюль на вікнах, наче білі грати.

У темряви очі сліпі...
Над містом ширяє гроза,
І хмари на дощ не скупі –
Це Вічності впала сльоза.

Ти, місто пророків і бід,
Вмираєш, – та знов оживеш.
Вже погляд у сонця, як мідь,
Як відблиск багряних пожеж.

Ти – переплетіння доріг,
В тобі зосередження вір.
І Бог споконвічно беріг
Тебе серед горя й зневір.

...І птаха злетіла в пітьму
Й розрізала тишу крилом.
Як важко, напевно, Йому
Платити життям за добро...

Як тяжко, напевно, було:
Той хрест перекреслив буття.
Та знову Життя зацвіло,
І смерті нема вороття.

Голгофа, і сонце, і степ –
Назавжди у пам'яті нам...
І як тобі, місто святе,
Дивитися в очі вікам?..

Розсудить усе часу плин,
Бо ми іще не доросли:
Варавва лишився живим,
Месію ж на хрест вознесли.

А місяць тоді був нісан,
І зранку в сади в'ївся дим...

У пам'яті все та весна
І місто те, Єршалаїм...


2006

Як не зустрінемось у тиші,
Розбитій поглядом чужим,
То перетворимось на вірші,
Замріяні сплетінням рим.

Вже більше часу непідвладні,
Слова обіймами замруть.
Незримо здогад Аріадни
Трикрапкою підкаже путь.
Мабуть...
2010

Не стало хати, тільки комин
дірою в небо. Полинами
поріс останній теплий спомин
від печі до гнилої рами,
до того, що дощі лишили...
Село мовчить у власній тіні,
ганяє вітер пустку схилом,
вростають стіни в жовту глину...
І тільки за селом, на сході,
порушуючи вічну тишу,
приходять зрідка, при нагоді,
близькі і рідні... Кладовище...

Мертве дерево спить
Снами жовтими снить
І не відає -
Люди з чолом Герострата
Волохаті створіння, вусаті
Зубом сталі припинюють жур -
З того дерева зроблять
Знаряддя тортур...

1988

(Низка неканонічних хокку)

* * *
Врятував дерев’яного дурника
Він не знав, що вогонь це звільнення
Смішний Буратіно…

Перший монолог П’єро

Вони теж ляльки
В театрі абсурду
Ці глядачі…

* * *
Тінь коливається маятником
На землі, на траві, на воді
Буратіно повісили…

Другий монолог П’єро

Кличуть лікарів
Дерев’яне тіло
Піду копати могилу…

Третій молог П’єро

Вони не втямлять ніколи
Чому я з театру втік
Ці голови повні тирси…

Четвертий молог П’єро

Хотів я зіграти Гамлета
А не героя-коханця
В цій виставі безглуздій…

* * *
Пішов шукати країну дурнів.
Він не знав, що постійно в ній жив.
Дивак Буратіно…

* * *
Бородань під деревом
Запах хвої
Шишка в руках…

* * *
З черепахою розмовляє
Серед брудного озерця
Літній ранок…

* * *
Сховала в пивниці
Довгоносого шибеника
Молода німфоманка…

* * *
Створений з дерева
Деревом лишиться
Поливаю квіти…

* * *
Запах палених ганчірок
П’єро єретиком визнали
В театрі ляльковому…

* * *
«Він був правий….»
Буратіно зістарівся, бороду зачісуючи
П’єро згадує…

1995

Не плачу я,не плачу зовсім!
То просто сонце так пече,
Що мимоволі тануть сльози
І тихо котяться з очей.

Не плачу я, не плачу більше!
То просто падають дощі,
Що начитавшись моїх віршів,
У шибку стукають вночі.

Не плачу я, нема причини,
І більше жити не боюсь.
Без крил літати я навчилась!
Весна ще плаче... Я сміюсь!


26.03.2010р.

тоненький промінь – життя-бо щойно лише в зачатті,
ще тихо-тихо, але ритмічно долає пульс
свої найперші жалі і втіхи, не спить, на чатах,
для тебе ліпить майбутню землю із двох півкуль.

довкола мрії рожеві ніжні, як легкий дотик,
ще не до тіла, а тільки краю твого буття,
і диво світу щодень уперто до тебе котить
жага нестримна рости і жити, моє дитя.

ВЕЛИКИЙ БОГ -ЧАРІВНИЙ І ЯСНИЙ
ЗАВМЕР В ОБІЙМАХ ДІВЧИНИ-ВЕСНИ..
МАБУТЬ БИ ВІЧНО ВРОДУ ЇЇ ПИВ..
ТА СОЛОВЕЙ..ГАРМИДЕР УЧИНИВ..

Занось дорогу на травневий дощ,
Заводь осліплих блискавок до хати
Хай остяки слідів їм труться в п’яти,
І Шлях Космічний, в тріщинах розп’ятий,
Проступить на руках вогнем порош.

Занось дорогу на травневий дощ…

Хай вікна б’ють поклони воронню.
Крізь дірку в небі крик комет не чути.
Чи варто знати і чи варто бути,
Коли з молитви знов фільмують брути
Абстракцію якусь у стилі «ню»?

Хай вікна б’ють поклони воронню…

Склепіння днів у стертих шорах рим
Тепла діждатись часу вже не має –
Крилатий кінь осідланий чекає…
А далі – кіптява!.. А далі – Рим палає!..
Бо атомами світ вселенський знає,
Що серця стук живе не поруч з НИМ…

В склепінні днів у стертих шорах рим...

2010 р.

Ніч прихилила мене до своїх грудей,
тихо дише... Тихіше, тихіше...
Тільки чути, як листя тихенько шумить -
то вітер десь мавку колише...
Затихли думки, лишень почуття,
тремтячі, як зорі на небі.
Холодні перлини - на травах вечірня роса,
туман мені ковдру ось стелить...
Заснула...

05.06.09

Впало небо на отави зоряним шатром,
Відпустив на пашу вітер коні.
Я босоніж в степ широкий поночі тайком
Утечу із шóвкових полонів.

Сипле злóті місяць-бубен, аж роса дзвенить,
Полином курúть жарке багаття.
Як піду веселим кругом! І сльоза на мить –
Тільки з вами я така багата.

Пий же, душе, щем найтонший у тремкій струні,
Пий вина міцного повну кварту!
А коли останні іскри згаснуть у вогні
Кинь, циганко, на удачу карти.

Ворожи на слід колісний пилом на траві,
На пахуче диким медом щастя,
На курай, що при дорозі, й думи кочові,
І на погляд пікової масті.

Ніч поправить хустку жваво, наче молода:
- Гей, ромале, вже в дорогу нині!
Повертай на тихий берег, там твоя вода.
Твоя доля, дочко, – очі сині.

Це не від того, що в ручаї нічнім
поганський місяць понасипав бурштину,
і не тому, що ранку гарячий німб
торкнув смереки і освятив долину,
що в далі гори губляться голубі,
а я лечу над ними у третім кріслі…
Кохана, я лише завдяки тобі
пасу в живому небі воскреслі іскри.

ІІІ.2010

Маленька дитина, що пробігає поряд,
Вказує на твоє бачення світу,
Тоді у мозку може спалахнути снаряд,
Та навкруги виростуть квіти.
*********************************
Маленькі дива трапляються кожен день,
Впусти їх до свого серця,
Навкруги багато зір, сто тисяч сотень,
Ти бачиш їх з мого віконця
*********************************
Прокинувся бо мені таке страшне здалося,
Що я сто років не був на землі,
Так я злякався, що страшне закляття збулося,
Гаряча кров зупинилась в мені.
**********************************
Люди топчуть землю, але вони схожі на зомбі,
В них не видно зовсім душі,
Навкруги нас розкидані ж нами злі бомби,
На вигляд дуже добрі й м’які.
**********************************
Я вірю у людство надзвичайно сильною вірою,
Добрі Люди є серед нас,
Так завтра ми визначимось прийнятною мірою,
Й залишимо внукам Землі палас.

Вже не плачемо, не клянемо,
Чорноволіємо* хіба,
Словоспис ми до рук беремо,
Хоч невміло, з страхόм… та ба,
Перші спроби, погляньте ж, вдалі –
Запрацьовує механізм.
В нас є духу на три педалі,
Та країну ще жре комунізм.

Так метімо ж ‘го, ґазди й ґаздині,
З кабінетів службовців, з душ!
Незалежність у нас не од нині,
А ми топчемо досі глуш.
В нас виходить, піддаймо сили –
Україна в нас майже та!
Як по совісті все робили,
Так женімо й того скота!

Йду від цивілізації
Та скреготу машин
Туди, де в ніжній грації
Цитринові акації
Пірнають у полин.

Де поле – фіанітами,
Цирконієм – роса,
Де коливає вітами,
Бурштином перелитими,
Черешенька-краса.

Де світиться топазами
Небесний палантин,
А світ ярить алмазами,
Виблискує смарагдами,
Рубінами калин.

2009 р.

Я квітень увінчав присутністю твоєю,
Я з космосу дістав твоїх утіх вуста.
Садам твоїм весна наснитися повинна –
Усю вагу нестям воздам тобі сповна.

Спотворена пітьма не проковтне ніколи
Прозорих почуттів, тривог і протиріч,
Достигла в полинах, потоптана двобоєм,
Фатальності фата горить на вістрі свіч.

Нестримну ненасить перебороти в силах,
До сказу довести наближення чудес.
Я квітень увінчав бажанням незбагненним:
Торкнутися крилом глибин твоїх небес.


2003 р.