Дім на горі, де є бурштини,
захланні камені, як матові сичі.
В очах застигли кришталеві скелі.
Коти на призьбі, здогади в діжі.
Десь лише сонце. В мене - шум паперу:
я ріжу колір. Щось таке у нім...
Альбоми квітки, розкоші фланелі
та мрії кармелітів у вікні.

Ножово-ніжний весняний сум.
Торішнє листя – як грішні гроші.
Душу на вірш розміняв і несу
Між люди всякі, звірі хороші.

Така чорноземна печаль бува,
Що вию на Місяць останнім вовком.
Та вірш мій від мене мене рятував,
Коли до народу я ріс від тусовки.

І року пора, і пора життя...
Пора до їх зміни кістками звикнуть,
Як звикнуть до думки, що ми в гостях,
Тому веселитися треба й викати.

Ну а коли серед ночі біль,
Не спиться... пекельно, смертно, тривожно –
Каву зварю, подивлюсь на сіль...
А потім – на зірку кожну.

Більше усіх уже там, ніж тут.
І я не кращий… дай Бог не гірший.
Дальше, ніж інших, мене не пошлють...
Може, зостануться вірші?..

Буде ж війна – на війну піду,
Буде кохання – буду...
Осінь, здається, у райськім саду:
Падають зорі, як листя, як люди...

А в нас тут ніжний весняний сум,
Торішнє листя – як грішні гроші.
Душу на вірш розміняв і несу
Між люди всякі, звірі хороші.

Так хочеться, щоби завмерла мить,
Коли весняне сонце сліпить очі,
Коли забуто такі темні барви ночі,
І повнота життя аж так п'янить.

Так хочеться, щоби небесні зорі
Зійшли до мене в сни. Щоб назавжди
У всіх були усмішки ромашкові
І сльози щастя тільки були, не біди.

Верхівками будинків і стежками,
Що заблукали в горах десь давно,
Побігти і сховатись, як у мами,
У сонця, що настоює вино...


Але душа, яка була закута
Не здатна вже забути свої пута.

20.03.2010

В житті є тисячі доріг -
Ми ж обираєм - куди йти...
Лише йдучи з добром до всіх -
Свій Храм Душі нам віднайти!

Зазнаєм злетів і падінь,
Зимовий холод і вогонь,
Пройдем крізь тисячі терпінь,
Які торкнуться наших скронь.

Спиваєм відчаю і зрад,
Кохання й пристрасті жагу...
Нераз не бачим власних вад,
Хоча й позбутись прагнем згуб...

Та лиш за серцем навмання,
Йдучи пустелями світів -
Знайдем Душі своєї шлях...
Лише б від болю не зотлів..

В житті є тисячі доріг,
Ти ж обираєш - КУДИ ЙТИ?...
25.04.2010р.

так заб"юсь у куток,
Щоб ніхто не торкав
І не бився за шмат цьої плоті.
Так ніхто не кохав...
Так. Ніхто не кохав
І не крав ті слова, що у роті.
Ті ж слова не до чого,
Ті слова тільки плин.
Так, я хочу цього -
Я сама, ти - один.
Я забуду усе. А що все?
Все вода...
Так. ніхто не кохав -
Ти -один, я - одна...

Ти шукаєш мене іще в небі,
Щоб сказати останнє "пробач".
Я так довго світила для тебе,
То ж тепер не сумуй і не плач.

Не сумуй, хоч шляхи у нас різні,
Не сумуй, бо я також почну.
Зорі падають рано чи пізно,
Щоб у серці ти мрію почув!

Знаєш, завтра нова загориться,
Щоб кохати і гріти тебе.
Загадай лиш бажання - здійсниться,
Бо сьогодні я впала з небес.


25.04.2010р.
03.45

ТЬІ ОДНАЖДЬІ УЙДЕШЬ...
БУДЕТ ДОЖДЬ НА КЛАВИРЕ ПЕЧАТАТЬ
НЕНАПИСАННЬІЙ МОЙ
БЕЛЬІЙ -БЕЛЬІЙ ЛЮБИМЬІЙ СОНЕТ..

БЕЛОВЛАСАЯ НОЧЬ
ЗАТАИТСЯ НАД ВЗОРВАННОЙ ЧАКРОЙ
КАК ГОНИМІЙ БУМАЖНЬІЙ КОРВЕТ..

ТЬІ ОДНАЖДЬІ УЙДЕШЬ...

То стиглий виноград перран,
що струменить нектар бажання.
То безсумнівне поєднання
жагучих слів та теплих ран.

То електричний струм очиць.
Ковток, посуха, вітер, мури.
Актор театру та халтури,
мов ідіот серед блудниць.

І діва м’якне та плеве,
мов те желе пашить мінливо.
Засліплення, жадання, слина

і млосне тіло, мов філе.
Сукенка хвилею грайливо
хтиво шепоче: - На коліна!

Прилітав до мене Перелесник
І купав у місячнім промінні.
Темно було так, що його очі
Я ніколи, певно, не згадаю.
Тепло було так, що його руки
Я ніколи, певно, не забуду.
Ми тремтіли з ніжності й спокуси,
І тремтіли в зимнім небі зорі.
Часто билось виснажене серце,
Змовкли всі годинники у домі.
Тихо було так, що тільки шепіт
Розтинав між нами порожнечу.
Серед ночі зник мій чорний янгол,
І хоч я не присягла на вірність,
Та щоночі слухатиму тишу
І чекатиму, що залопочуть крила
Й прилетить до мене Перелесник.
2009р.

Нас знов ведуть і ми, на жаль, йдемо,
Хитаючись і опустивши очі,
І майже всі не розуміємо,
Куди ведуть і що від нас там хочуть.

Все не свідомо, а свідомість де?
А де думки, чи хоч якісь вагання?
Нас кинули на здійснення ідей,
Ідей, не маючих всесвітнього визнання.

Нас напоїли, дали сто рублів,
Ми їх сховали в шафі на полиці
І на обличчі вже поменшав гнів,
Хоча які обличчя, в нас же «лица».

І поки совість зрадливо мовчить,
Під тиском несприятливих умов.
До клітки без дверей і без ключів
Нас знов ведуть і ми, на жаль, йдемо.

Ви скажете, при чому тут кохання,
Глибокий зміст – це вигадка лише,
Слова красиві, марення зітхання –
Це все не те, це не цікаво вже.

Ви скажете, при чому тут кохання,
Сховаю очі, витеру сльозу,
Піду сама, не спатиму до рання,
Перетерплю, забуду пронесу.

Знайду мету, летітиму за часом,
Цікаві погляди зустрінуться не раз,
І вже давно забулася образа,
І навіть стерлись спогади про вас.

Вже інший хтось свої слова готує,
Нервово створює невиразне зізнання.
Він так хвилюється, він навіть не почує,
Як я скажу, причому тут кохання.

ЧорнобИль.
Чорно-бІль.
Чорний - біль.
Чорно-білі обличчя в дітей.
Радіація, ця чорна міль,
Вполювала вечерю – людей...

Так безшумно з'їдає життя
І висмоктує соки із тіл...
Нам буття – каяття й забуття,
Нам буття – недопалений спів...

Двадцять років пройшло.
Це вже строк...
А було – дикий вибух пожеж.
І четвертий енергоблок
Радіацію вилив з мереж.

Чорне марево...
Прип’ять горить,
Як горить наше горе-життя.
В той момент зупинилася мить –
І рида через невороття.

Червонявим там смерть зацвіла
І помітила лихом рій днів.
Розповзлася ядуча імла
Хворобливою хмарою див.

І в майбутньому бачиться сон:
Ми – мутанти, знедолені, злі...
Ми створили страшний полігон
На своїй, Богом даній землі.

Ми живі.
Ми не віримо снам.
Хоч на їжу – на всю – заборона...
Що залишимо в спадок синам?
Чорний дріт
із табличкою "Зона"?..

2006

„Замовкніть всі, бо час мовчати
Про все й по всіх,” – так кажуть нам.
Не варто правду добувати,
Щоб не зашкодити панам?

На терезах життя і смерть,
Залежить все від твого слова.
Не будь, як миші Круть та Верть,
Бо стане порятунком змова.

Свободу слова загартуй!
Мовчання – золото та ґрати.
Ти людям очі розмуруй,
А вони знайдуть, що сказати!

Сріблинку-павутинку
Затявся й креслить дощ:
Упоперек – щосили;
Злегесенька – уздовж.

Пручається, хитається,
Розгойдує дива;
Вона – неначе вишита, –
А, начебто – жива.

1997

Іде життя. Минають дні і ночі.
Проходить юність золота моя.
Вже не побачиш ти мої блакитні очі
І не почуєш мову солов’я.

Мені так хочеться з тобою розмовляти
Та цілувать твої п’янкі вуста.
Так прикро, що доводиться жадати
Тебе ще й досі. Що ж така проста!

Мене пробач за все, що завинила
Кохай мене. Чи ти не маєш сил?
Любов – подарувала мені крила,
Та їх тепер вкриває дивний пил.

Іде життя. Минають дні та ночі.
Проходить нишком молодість моя.
Чи ще побачиш ти мої блакитні очі
І чи почуєм разом солов’я

А той, хто відповзає,
То він того не знає,
Що назву свою має, –
Придуману людьми.

І навіть, хто літає,
Той теж того не знає,
Що назву свою має, –
Придуману людьми.

Лиш той, хто їх вивчає,
І назви “придумляє”,
То він напевне знає,
Що власну назву має, –
Придуману людьми.
1999

Втечеш від світу -
Знайти одвіти
Ніяк не вдасться!

Чи зараз в квітні,
Зимою й літом -
Шукай все ж щастя!

Хоч небо й сіре -
Птахи у вирій
Летіти стануть.

Згубила віру,
Чи люди-звірі
Тебе поранять -

Збери всю волю
Й хоч терня коле
У серце й душу -

Не поневолюй
Ти свого болю,
Щоб став ще дужчим!

Хай твої крила,
Ще незміцнілі,
Дощі омиють,

Щоб те, що миле,
Могла осилить
Й діткнулась мрії!
24.04.2010р.

Моє життя таке багатолике,
В нім водночас дрібне є і велике...
Та лиш нема в нім місця для олжі!
А Муза й почуття - душевні ліки!

Моє життя таке багатогранне -
Є миті на ганьбу і на "осанна!",
Є місце в нім коханню й болю втрат,
Лише Господь не сипле з неба манни...

Моє життя таке різноманітне -
То сніг в душі, то в серці квітнуть квіти,
На крилах мрій злітаю в небовись,
Аби цей світ дощем зросить колись...
24.04.2010р.

Годинник вже скоро дванадцять проб´є,
А зорі все сяють над нами...
Навчусь цінувати все те, що вже є,
Щоб не жити минулим роками.

Було. Хотілось. Мучилось. Страждалось.
І билось серце - невловимий птах.
Все, що було - навік запам´яталось
І слід свій залишило у віках.

Воно було, воно уже минуло.
Пішло, лишивши опік на вустах.
Той рідний погляд...ні, ще не забуло.
Пішло...і зникло десь у чудесах.

Не буду жити спогадом солодким,
Ломитимусь в "сьогодні", хоч гірке.
Знайду Його, не хочу бути з будь-ким,
І питиму з ним слово вічне і п´янке!

Кохати осінь-
То гарний спосіб
Втекти від світу.

Збирати листя
Як совість чисте
У душу світлу.

Гуляти зранку
Холодним парком
І знати твердо:

Життя прекрасне
І власне щастя
Ще спить напевно...

Птахів у вирій
Пустити щиро
Сльозу зронити.

І знати треба,
Що сіре небо
Не дасть їм жити.

Летять далеко
Мої лелеки,
Тепла шукають.

Забрали сили,
Й мене лишили.
Я вам прощаю.

Почну спочатку,
А вам на згадку
Листок залишу.

На ньому повість,
Де гола совість
Про осінь пише.


24.04.2010р.

До мене привиди приходять в гості,
розказують про те, чого не хочу чути,
про всі свої образи кричать в злості
і плачуть, бо їм більше тут не бути..

А я жива, я навіть хочу жити,
та все ж таки чогось не вистачає,
напевне привидів моїх, яких любити
вже навіть смерть не заважає...

Пусті слова, слова, що надихають...
І це є світ, де слово є ніщо!
Розумними і сильними слова бувають,
А є слова, які на вітер викидають...
Є сила слова!... Ну і що?!

Пусти мене, сумний неспокій,
Пусти мене у вічну даль
Піду,безвтішно і бездумно
Далеко десь,де світу край.

Залишу все,де плач буденний,
залишу тугу й самоту
Іти я буду безперервно,
Мету шукаючи просту.

Я поміняю плач і зраду
На сірі постаті людей
І біль на гнів і шум на голос
І чорний морок змінить день.

Іти я буду без вагання
І кроки впевнені мої
І каяття і всі зізнання
Залишу десь, в далекім сні.

Я поховаю всі страждання,
Де ніч ховає пустоту
Хай зникне слід того бажання
Що мала, й далі я піду.

І зовсім нове щось побачу
Нових людей, нові шляхи
І більше знову не заплачу,
Бо поховала всі гріхи.

Знайду собі нову легенду,
І все життя втоплю я в ній
Нехай не буде щиросердна,
Але кінець вже не сумний.

Ніхто незнатиме, навіщо
Й куди іду, і де мій шлях
Ніхто не скаже щось безвтішне
Нема душі в пустих словах.

Та тугу так не заховати
Це буде правда не моя
Знайдеш, сховаєшся й спитаєш
Для чого ж світ створила я?

І залишаюся довіку
З своїм неспокоєм сумним
Та правда ще мені засвіте,
Знайду для себе в світі мир.

2010 рік

Над Україною небо, коване в кузні громів,
Бурями переоране, мов штормовий океан.
Вдень і вночі снуються пасма їдких димів,
І на козацькі плавні падає чорний туман.

Не застогну від того, що перерита земля —
Всюди вона сьогодні здиблена дном догори.
Тут іще є вербиця та на лужку теля,
І до старого тину хиляться явори.

Може, для відпочинку нам їх доба залиша —
Скреготом хижої сталі ще оглушили не все…
Над Україною небо, наче скорботна душа,
Що предковічну втому в череві хмар несе.

А поза хмарами зорі. Що вам відомо про них?
Не телескопом, а вістрям тріснутого журавля
Через важкі сувої газових хмар курних
Зоряний дух у надра спрагло прийма земля.

Ген придивіться: з неба по деревині старій,
Що журавлем називають, на лугову сіножать
Гномики полум’яні рясно, за роєм рій,—
Мов світлячки вечірні,— линуть, течуть,
біжать.

Хто це — космічні пришельці? Де ж голубі
кораблі?..
Чи метеорна пороша образ новий здобува?..
І відчування дивні ширяться по землі —
Щось таємниче, грізне зорям шепоче трава.

Мовби ті гноми завтра лицарями оживуть,
Велетнями воскреснуть серед ударів грози.
З душ і очей спливає та вікова каламуть,
Котрої ми набрались ще з кріпосної лози.

В запічках щось героїчне згадують сонні діди.
Плаває понад лугами сизий вербовий пушок.
Брязкають відра в криницях — і виринає
з води
Місяць, мов гола дитина, звільнена
від пелюшок.

Над Україною небо, як материнська душа,
Змучена, розіп’ята на перехресті віків.
Сонце в свою дорогу стомлено вируша.
Тихо зітхають плавні — душами козаків.

23.ІІ.74

Сіре небо сірої землі
За шибками нашими стоїть.
Десь летять космічні кораблі —
До яких причалів і століть?

Космонавт на Землю погляда,
Материк далекий впізнає.
Земле, хто твій поступ розгада
І майбутнє визначить твоє?

Ні дахів, ні вулиць, ні шибок
Не помітно на тобі здаля.
Як бабусин вовняний клубок,
По орбіті котиться земля.

І вібрує нитка у руці,
Котру Сонце стомлено трима…
Де ви, люди, мавпи, горобці?
Що там — літо зараз чи зима?

Хмари чи в’язання голубе
Пропливає над тремтінням віт?..
Як же дивно бачити тебе
Отаким маленьким, рідний світ!

Ти — мов рукавичка, що лежить
Між зернят на зорянім току.
Як же просто ми повинні жить,
Щирість в серці берегти яку!..

Раптом душу смуток обпече,
На обличчя ляже сіра тінь:
Унизу під хмарами іще
Є кордонів хижа павутинь.

Світе, світе!
Де в тобі кордон?..
То навіщо ж люди наплели
Тих дротів і сотні мегатонн
Загатили в атомні стволи?..

Тут, крім влади Сонця і зірок,
Ані меж, ні повелінь нема.
Там за слово чи за вільний крок—
Куля в спину, табір чи тюрма.

Загрібають золото скупі,
Сниться кров убивцям і катам.
Тужаться диктатори тупі
Власну велич виказать світам.

Їм, убогим, навіть невтямки,
Що не знає Космос жодних пут.
Дихають безмежністю зірки…
Де ти, справжній світе, —
Там чи тут?..

3.ІІІ.1974

А я сумую за тим містом,
Де 5 годин - різниця в часі;
Де я дівчиськом у дитинстві
Купалася... Неначе в казці,
Там взимку крижані скульптури,
Там влітку - річка швидкоплинна,
І там бабуся - молодою -
Кудись везе мене - дитину...
Трамваї прокидались рано,
І до театру - мов принцесса,
І називалася "Весняна"!
Та вулиця і та адреса...
І кілька тисяч кілометрів -
І потяг - кілька діб, зі свистом,
І дивна жінка із конвертом, -
Це я... сумую за тим містом!

Я хрестиком укрила всі полотна:
що слово, то і хрестик, то і чорний.
Слова твої порожні та холодні,
рядно — мов кладовище рукотворне.

Мовчи тепер, німій, не мій герою:
безпристрасна я стала й нечутлива.
Захоплений вибагливою грою,
хоч мить в тій грі —
хоч ТИ —
чи був щасливим?!

Були слова — суцільні стануть жести.
Даруй жінкам цілунки, вірші, ружі...
Життя уже не вистачить — довести,
наскільки одне одному — байдужі!

Був лелека на даху, був.
Чув лелека лайку ту,чув.
Полетів на другий дах він –
Не чекай від долі змін.
-Дзвін?
То до серця мій струмок тік.
Мов життя тихенько збіг вбік...
Де не йдеться до ладу – дах
Не приймає немовлят-птах.

Туди ангели не йдуть – нудь.
Там думочки не цвітуть. Звуть
Їх далекії світи. Ти
Чуєш кроки німоти?
2005 з.

Радіє світ, відгородивши темінь.
А темрява – що відгорнула світ.
І час, у правоті вселенській певен,
Складає опис: світо-тіней звіт.

Не філософствує. Премудрий калькулятор
Все врівноважено на тереси кладе.
І в підсумках не знає батька й матір:
Рахує кроки кожного з людей.

Рахує перемоги і падіння –
Можливо, далі щось із них збере.
... Гублюся я у нього в володіннях, -
Кидаюсь до завітних оберег.
2006 р.

Линдюк Ользі

Яка ти,жіночко, багата –
Не від копни, не від казни,
А тим, що бігають по хаті
Три дорогих тобі сини.

Рости малятам, наче жарти:
Як із води. Даруй їм світ,
Щоб здобутком на долі картах
Їм спогад був щасливих літ!

Потреба в людяному щасті
Є і в моїх дітей – хоч ріж!
Нехай же витримають кастінг* –
За це помолиться мій вірш.
______________
*відбір
1990 р.

Злетіла рідна пісня-колисанка
В гарячий простір неба і землі,
Та згодом повернулася світанком
У край перлиноросних кришталів.
В ній –голос мами тужить і радіє,
У ній –родинне втомлене чоло.
Та ще батьківська заповітна мрія,
Що підіймає й ставить на крило.
Присіла там на золоте колосся,
Ввібрала терпкий присмак полину.
В руках плекалась, що отаву косять,
Вливала дзвони в степову струну.
Відпрацювала день. І знов до ранку
Біля дітей, що мов з води ростуть...
А хто вона, селянка чи міщанка, –
Невтомно від усіх жене біду.
А голос мами квітне десь за ганком.
Я перед ним знімаю свій шолом
В бажанні щирім, щоб усім слов’янкам
Від колисанок
у житті везло…

Хочеться летіти в твої очі
Твої очі ніжні мов пісні
Синіми фіалками клекочуть
Маряться у снах вони мені!

І твоє волосся мене будить
Від моєї довгої зими...
Знаю,що між нами час і люди
Мов криниця чорної пітьми...

Не сумуй!!!
Нехай роки прол"ються
Мов весняні,зоряні дощі
А уста цілують і сміються
І звабливі варяться борщі!

14.04.2010

Мені не спиться...
Похмурі лиця
Знов виринають.

Щастя не сниться -
Лиш блискавиці,
Що десь згасають.

Ніч зорепадом
На мене пада,
У саму душу.

Набридли зради,
Чого заради
Терпіть їх мушу?

Самотнє серце
Мені озветься
Голосом ночі.

Відкрити дверця
Душі одвертій
Я знову хочу!

Я знаю - рано,
Бо серця рани
Ще кровоточать.

Та я не стану
Свої бажання
Губить щоночі!

Весняна повінь
Змиє утому -
Зміцніють крила.

Сонячний промінь
Підкаже - хто Він,
Так серцю милий...

Мені не спиться...

5 ранку 24.04.2010р.

Містечко наше надто монотонне.
Ще так багато поглядів бетонних…

Свої закони, правила, мережі…
Живемо вільно – просто обережно.

А хочеться, щоб кольорово всюди.
А хочеться, щоби раділи люди…

Самі ж не хочуть… все за нами стежать…
А я люблю тебе і без обмежень.

Хіба я тобі зізнаюсь
у тому, що не права?
Я буду кричати замість
сказати прості слова.

Я сипатиму глаголи
як сміття на вітер... Ти ж
зачиниш вікно відколи
негода. А ще простиш.

Хіба я зізнатись можу
в абсурдності фраз і дій?
Від себе ховаю, схоже,
уламки і фальш надій.

А ти вибачаєш зливи
і блискавки, і громи...
Та тільки мені несила
зізнатись, що я - то ми.

Втрачаєм сенс у всім,
не бачим змісту,
Не знаємо, де виходу шукати.
Довкола — лиш бігборди і плакати.
В маршрутці бабці ніде сісти.

Сліпнемо серцем, черствієм душею.
Що залишаємо по собі, задля чого?
Не боїмось ні чорта, ані Бога,
Жартуємо зі совістю своєю.

Бракує гнучкості, старієм — юні.
Не можем найпростішого збагнути:
Себе ж бо не вдається обманути.
Не хочемо, не бачимо, не чуєм...

Спокійно. Тихо.
У шию дихав.
Світанок скоро.

Шалено. Ніжно.
Цілунок свіжий.
Ти щось говориш.

Нестримно. Марно.
Буває гарно
Зривати квіти.

Мене зриваєш,
Кудись кидаєш,
І знов летіти.

Стебло зігнеться,
В моєму серці
Безмежно пусто.

Листок зів"яне,
В мені не стане
Живого глузду.

Яскраві зорі
У цій love story
Чомусь відсутні.

Бувай здоровий,
Привіт, минуле!
Прощай, майбутнє...


23.04.2010р.

Я люблю по мужицки, я люблю по-простому:
Ты болеешь – мне больно, ты смеешься – я рад.
Не имею я злата, да и нет миллионов,
Но готов разделить с тобой все, чем богат.

Разделить с тобой землю, разделить с тобой небо,
Посмотри на звезду – я тебе подарю.
Улыбнись, дорогая, потому что звезду ту
Назло всем астрономам в честь тебя назову.

Ты прекрасна как ангел, но душою ранима,
Оголенный свой нерв прячешь в жесткости слов.
Только знай, моя милая, ты мной любима,
Что бы ни было с нами, я приду на твой зов.

Я прорвусь сквозь туманы, продерусь сквозь завалы,
Назло бурям и граду я к тебе доберусь
Наплевать мне на ливни, ураганы и шквалы –
Обниму тебя нежно, твою боль заберу.
(19 марта 2010)

Я вырву боль твою зубами,
И высушу глаза губами,
Не дам в отчаяньи уснуть.

Согрею душу, вытру слезы,
Оберегу девичьи грезы,
Позволь в тебя мне заглянуть…

Открой сердечко, дай напиться,
Твоими чувствами упиться,
Помочь тебе найти свой путь…

И разреши в тебя влюбиться,
С Любовью к жизни возродиться,
И в новую Судьбу шагнуть…
(весна 2008)

Как часто мы имеем не любя,
Лишь терпим рядом тех, кто нам не дорог,
В любовь не верим, и без оговорок
Отталкиваем чувства от себя.

Как часто мы имеем не ценя,
А ценим только то, что не имеем.
Завидуем другим, себя жалеем,
В своих проблемах ближнего виня.

Не думая, как просто потерять
Все то, что нам подарено судьбою,
Мы рушим счастье собственной рукою,
Но пробуем осколки подобрать.

Осколки режут пальцы до крови,
И из осколков мы судьбу не склеим.
Но все-таки надежду мы лелеем,
Что не минет и нас огонь любви.
(июнь 2009)

В этом бешенном ритме
Сумасшедшего мира
Ты летишь, как комета,
Отметая кумиров.

Ты не стонешь. Ты бьешься
До последнего вздоха.
Ты не веришь друзьям,
Ожидая подвоха.

Абсолютно один
В этом веке маразма,
Сам себе господин
В балагане соблазнов.

Ты стремишься к вершине,
Упиваясь победой.
Отрицаешь любовь,
Заменяя монетой.

Отвергаешь условности,
Пряча улыбку.
Ты хмельной от свободы,
Не прощаешь ошибки

И не знаешь пощады.
Ты жесток, как воитель,
Ты проходишь как танк,
Чьих-то судеб крушитель.

Оглянуться не хочешь,
Тебе не за чем жалость.
Всё вперед и вперед,
Отметая усталость.

Закаленный в боях,
Гордый рыцарь баталий,
Одинокий как волк,
Без ненужных деталей…

Но закончится день.
В тишине кабинета
Остаешься один,
Ожидая ответа

На вопрос – В чем же смысл?
Для чего ты бунтуешь,
А не ищешь покой?
За кого ты воюешь?

Разбередится сердце,
Не улягутся страсти.
Будешь биться об стену,
Разорвешься на части,

Но ответ не найдешь,
И себя изломаешь,
Потому что один…
Сам себя не обманешь……
(октябрь 2007)

Весільно-біло розлились сади,
Вдяглась земля у пелюсткову повінь.
Вінчає світ однині й назавжди
Одвічний гімн відродження й любові.

А що роки?! – Лиш кола по воді.
Перебіжать. І знову юнь над плесом!
І ми з тобою знову молоді,
Як ця весна. Як всі наступні весни.

Моя тиша нічна
В небесах одізветься
Хоч вона і сумна,
Та за мною плететься.

В глибині сум очей
Не тривожить зізнанням,
Не пройде, не мине,
Не залишить останнім.

І не видна блакить,
Не ясна сторона
Моя тиша нічна,
Ти для мене одна.

Коли ранок прийде
Й ранить променем світла,
Моя тиша піде
Просто так, непомітно.

Але поки все спить
Моя тиша - останнє,
Що зі мною піде
По шляху, до єднання!

2010 рік

…Один раз в рік навідуємо мертвих,
І, жадібно шукаючи живих,
Встеляємо могили рідних – жертва…
А поміж себе – кілька слів, сухих, черствих…

«…Привіт… Як справи?... Як життя?... Робота?… Діти?..», -
Літа летять… Вже й багатьох не впізнаєш…
Йдуть однокласники з життя посеред літа…
Четверте літо коло батька тут стаєш…

…І сльози суму миють душу, ніби миро…
І ти безсилу мову з Господом ведеш:
- Земля… Єдине, те, що нас усіх примирить…
Із неї вийшов… Що ж, у землю ти й підеш…

…Один раз в рік навідуємо мертвих,
Які збирають в купу нас усіх, живих…
Яйце зім’яте на могилі батька – жертва…
І посвіжішало за рік могил, нових…

Кумпала Вір,
с. Поляхова, 11.04.2010 року

Котить з-за горба
Кішечка ряба
Прямо у ставок
Свіжий колобок..

Щоб охолодить(!)

Колобок пала!
Лапки попекла...
Слізки-кап та кап
До бідненьких лап..

Ой! Пече.. щемить..

В воду полетів..
На латаття сів..
Жабок розлякав..
Глузувати став...

Та ще й..гиготить..

Я йшов тобі назустріч та не знав,
що надіп’ю кохання, мов отрути…
А зорі так спадали поміж трав –
я дотепер не можу їх забути.

Приворожила ти мене.
Приворожила ти.
Навчила жити кожним днем.
Навчила дихати.
Приворожила ти мене,
І я не втримався.
П’янким медам твоїх долонь
навік довірився.

Ти йшов мені назустріч. Дощ ішов...
Та я очей твоїх не оминула.
Як добре те, що ти мене знайшов.
Я казкою у погляд твій пірнула.

Приворожила я тебе.
Приворожила я.
Зірки спадали із небес.
Цвіли ожиною.
Приворожила я тебе
зірками-мріями.
І ми з тобою в казку ту
удвох повірили.

Щоденно Богу дякую за нас.
За кожен погляд, кожен рух і подих.
Кохання підкоряє світ і час,
бо ти в мені щоденно сонцем сходиш.

Я дикий звір, я топчу анемони,
не гість, а зайда у садах весни.
І не до слів чи пишних церемоній –
мені би просто розгадати сни.

Бо простягаю руки не за тими,
хто б допоміг здолати біль і страх.
Під дулом мого фотооб’єктива
згоряють зграї квітів і комах.

Маленьке тіло зломленої квітки
зцілю – заплачу, зацілую вщерть.
Я дивний звір, бо пам’ятаю звідкись
таке незрозуміле слово «смерть».

Прибой.

Волна сознания привольна.
Дрейфуй, желание "любить"!
Пренебрегая словом "больно",
ты за любовь готов убить?
И за себя не отвечая,
а за других разинув пасть,
твой рок души в тебе не чает,
но порешить решает – сласть.
Что поцелуй – одно мгновеньє.
Душе лететь, играясь тенью
травы, как приговор, сухой.

Отбой, прибой,
отпой.

22 Апреля 2010

Стоїть душа під зорепадом мрій,
Вона вдивляється у вечір синіми очима.
Навкруг панує тиша, дивний спокій.
Лиши хоч зараз те, що маєш за плечима.

Забудь на мить..,забудь і усміхнись.
Я обіцяла - вірш не буде плакать.
Згуби буденність сіру й схаменись!
А все ж, в сльозах не можна довго плавать...

Та знаю...знаю...Добре.., тільки часом.
Та й то, коли одна, на самоті,
Коли набриднуть сірих днів гримаси
І хочеться топитись в простоті.

Тоді вже так, тоді вже, справді, можна
Побуть одній, щоб світ тебе забув.
І кожен вірш, строфа знайома кожна,
І кожен спогад по клавішах загув.

Ой, вибач...вибач, я забула...знов.
Я обіцяла - вірш не буде плакать.
Беріз послухай, тиху музику розмов
І їм весь смуток спробуй передать.

Сама ж засяй, лети назустріч долі!
Іронії засмійся у лице.
Було в житті і суму вже доволі,
ПОРА СМІЯТИСЬ - пам"ятай про це.

На грязных карманах – рассыпанные междометья…
От звучных осколков – свинцово-стеклянных начал…
Ждала не последняя. Только (по записи) третья…
Её имитацией кто-то уже называл…

На грустных улыбках – горчат пришивные цепочки…
Над нитью волос – ослепительно-громкий декор…
Разительным грохотом… Крик… Фурнитурная строчка…
Отделкой (стекольной), наверно, зовут до сих пор…

Потёртость камней - от искусственных бликов недели…
На выход: крылом задевает (внизу) журавлей…
Не крылья – а вставки… Приклеянностью заблестели
На выцветшей коже (её или даже моей)…
2010 год