Складне питання

Сів, та їду, виснажений вкрай.
Літери стрибають кострубаті.
М'яко заколисує трамвай -
Не дов́езти взявся, а приспати.

Рими, що навіює вагон
Заганяю до свого блокноту:
Треба ж розігнати напівсон,
Їдучи з роботи на роботу.

І за що викручую свій карк?
За грішву дрібну. То я питаю:
На скількох роботах олігарх
Міліард свій чесно заробляє?

21.04.2009

Чому, скажи, сумуєш, хлопе
І звідки сум в твоїх очах?
Неначе на самому зльоті,
Згадав, що зовсім ти не птах.

У погляді сидить щось темне,
Хоча все сяє навкруги...
Немов би, жив завжди даремно
І помираєш від нудьги.

Ти маєш гроші і квартиру,
Машину от на днях купив.
І друзів як дірок у тирі,
Ну а кохана - диво з див.

Бо знаю, що це все не справжнє
І в мить розсіється, як дим.
Тому що, все це лиш забави.
А врешті, лишуся ні з чим.

Ти з іншого світу,
Із того, де ми удвох,
Де на моєму плечі
Ти прокидаєшся вранці,
Де ще зовсім невмілий
Блакитноокий бог
Пише вірші й світи,
Творить у пристраснім танці.

Залишивши відбиток долоні
На цих буревійних роках,
У серці не даючи
Волі ні страху, ні тузі.
І лише на мить забудусь
Птахом в твоїх руках,
Буду м'яким, як глина
На гончарному крузі.

Полети ж наді мною жар-птицею
Де веселка із моря п'є,
Зрони перо осяйне,
Щоб і пить, і любить не востаннє.
І смолоскипом кохання
Запалає серце моє.
Посвіти, я іду в світи,
Коні сідлані на світанні.

2007?

Кропивні бувають дуже
дороги у протиріч.
Мій сонячнокрилий друже,
хіба ж тобі ворог ніч?

У небі зоря розквітла,
тобі до зорі іти.
Все темне є фоном світла,
а світло – вінцем мети.

Не всім до лиця є крила,
хто вглиб пророста, хто ввись.
Душі твоїй личить біле,
мій колір – вода. Дивись:

текти по землі – то доля,
й літати не вище хмар.
Не личать для жриці поля
коштовність і блиск тіар.

Вода віддзеркалить сяйво,
розлите у небесах,
коли сонцекрилий дайвер
напише на хмарці: «АХ!»

Бурчатиме: «Чи не досить
пірнати у темні нори?
Тебе по криницях носить,
а треба летіти вгору!»

Та ріки течуть донизу,
шукаючи неба край.
Стрибає вода з карнизу,
й сміється тобі: «Літай!»

Ти виходиш до літа – і поле тебе забуває,
розхвилить раптово
темнаво,
світло
і волошково – найглибше.
Розговієшся голосом,
розвеселишся голосом сяйно –
і не вистигнеш
о неперелітній порі…

Озирнешся й озернишся –
ген по гладіні озерній
заколоситься світлом –
на тиху ясну незабудь,
скоропадним вогнем у глибінь
блакитняву повернеш –
і під небом новим надвечори зацвітеш.

А під небом новим
сопілкує хлопчина з очима
як Бог –
сопілковими –
проминально-щемливі плачі призахідного саду…
Із надсади заплачеш –
і тиша
й незгасний цілунок –
очима
як Бог –
сопілковими
і прадавньо, і знову, і прісно –
загублюся в сюрчанні коників –
та й шукайте мене за піснею!

Іду на футбол! Не в кіно чи театр,
де дубль наверта у сценарій артиста.
Сценарій футболу - це спалахи ватр
і шанс стать героєм для футболіста.

Чатують у полі і радість, і плач,
а іноді навіть очікує й відчай.
Цікавить інтригою зустрічі матч,
трима на емоціях вираз обличчя.

Катує мене це моє почуття
на рівні інстинкту продовження роду:
не можу від матчу відмовитись я,
іду на футбол, не питаючи броду.

19.08.2010

Ось і знов перевал – в шумовинні замріяних гір.
Він байдужий до трепету серця простих подорожніх.
Я на ньому стою по дорозі до… тебе? чи зір?
чи до хмар, що пливуть в небесах неспокійно-тривожних?

Тільки хвилю побуду, щоб стихло сум’яття в душі,
та ім’я щоб твоє залишити на скелі найвищій.
Едельвейс в подарунок? Авжеж… Це не те, що вірші
на сторінках потертих юнацьких десь там, на горищі.

Я до тебе спішу через простір байдужий і час,
через сумніви днів і нестримно-замріяні ночі,
що безтямно шепочуть солодку неправду про нас,
оживаючи знову і знову у снах непророчих.

Бачиш? Пішки я йду – наче древній німий пілігрим,
не зважаю на заклик попутніх швидких екіпажів.
Проводжатиму цей перевал - як і інші – нічим,
бо не він на рядки, що про зустріч з тобою, наснажив…

На руках сліди заліза,
Ще сліди твоїх укусів.
Ти не зможеш, я наріжу
На деталі центр пульсу.
Мій діагноз вже в кишені,
Де й ключі твоєї зради.
Ти зачиниш міцно двері,
Розпадусь на дві монади.
І одна помре в лікарні
У важких і довгих муках.
Інша виживе і стане
Мого серця чистим звуком.
Всі шукатимуть монаду,
Що помре в дощі травневі.
Не скажу нікому правди,
Не порвуться струни-нерви.
Ти відчиниш брами-двері,
Що були колись між нами.
Тільки пізно. В серці ферум,
І душа в слідах і плямах.
Ти мене згадаєш вдруге,
Та в кишені, вибач, пусто,
Ти для мене колись другом,
Ти мені ножем по пульсу.
На долонях – злами ліній,
Придивись, побачиш шрами,
Моє рване юне тіло
Всі по черзі зашивали.
На руках сліди заліза,
Моє тіло – із монади.
Шрами стали лиш ескізом
Чорно-білих ліній зради.
серпень 2010

Джерри
В апартаментах ЦРУ подписан был декрет
О том, чтоб выведать секрет украинских ракет.
Уже готовился агент: негр, Джерри Мак Огон –
Учил украинский язык, пил только самогон…

В кармане спрятан пистолет и длинные ножи,
Три пачки баксов, чтоб купить секреты, чертежи.
Над сельской местностью рывком открыл он парашют
И в огороде чьем-то сел через пяток минут.

Галя
Такой девчонки, как она, наверно больше нет:
Стройна, красива и свежа как утренний рассвет.
В свои семнадцать каждый день она ждала чудес,
И, как ведется, жениха просила у небес.

- Великий Боже! Дай же днесь мне принца поскорей.
Чтобы он был красивый весь, и голубых кровей.
Чтоб… синеглазеньким он был… пшеничные усы.
И чтоб одну меня любил! Дай Господи, еси.

Вдруг страшный грохот за окном. Кудахтанье курей…
Подкрасив губки, Галя вмиг явилась из дверей.

Встреча
И что ж увидели ее прекрасные глаза?
(Кто знает Галю, подтвердит – сейчас грядет гроза!)
Курятник сломан, куры врозь, и яйца там и тут,
А в грядках прячет парашют какой-то шалапут.

- Куди ж ти вперся, паразіт, немов свиня в барліг?
А щоб ти як Бровко вночі світ за очі забіг!
Ах ти опудало сліпе, товчешся, як ведмідь.
Ось як візьму я кочергу, уставлю клепку вмить!

Потолочив мені грядки, і затоптав піон.
Небритий, чорний, як смола, до того ще й шпіон!

Нутром предчувствуя провал, сэр Джерри прохрипел:
- Сержант Петренко… із ГАІ… прибув на ДТП…
И ближе, ближе подходил, чтобы накоротке
Бегом свидетеля убрать приемом каратэ.

Глаза их встретились… они застыли чуть дыша,
Услышав, как небесный гимн душе поет душа.
И стала лишней в этот миг вуаль банальних слов,
Все потому, что в их сердца пришла она – любовь!

Пять лет спустя
Вот это дом! Хай-тек, модерн, ротонда и портал!
(Хоть раз вложило ЦРУ к добру свой капитал!)
И Галя, солнышка ясней, выходит со двора.
Встречает мужа из полей, а с нею детвора:

Мария, Мэри, Джон, Иван, и Сэм, и наш Семен-
(Кто скажет, сколько вместе их – крутой знаток имен.)
Кругом веселый тарарам, и слышится опять:
-Сьогодні тато буде нас на тлактолі катать!

Теперь он в паспорте не сэр, не Джерри Мак Огон,
А український хлібороб Гаврило Макогон.
И от возмездья ЦРУ он скрыт не второпях –
Пускай попробуют найти в украинских степях!

як ніч крокує містом твоїм
прочинить двері й зайде в твій дім
скинь покривало, мерщій одягнись
що коїться на вулицях ти подивись

кидає тінь на землю синій ліхтар
нема машин не сліпить світло від фар
блищать очима гуляки коти
приємно дихати та просто іти

на земдю місяць світло відбив
маленьку вуличку сяйвом залив
маленькі зорі вічно блищать
даруючи захоплення ніколи не сплять

крокую далі містом своїм
відчиню двері та зайду в свій дім
пташки співають сонце встає
мою кімнату воно сяйвом заллє

2010

Сягнула спека сорока - яке кохання?!
Якби у тебе я ввійшов - була б остання!
А так останні вісті із фронтів погоди,
і „пийте, пийте кожен день” - ото уроди!

Ні, ти поглянь, які! - сказали б звідки гроші!
О мов не знають – всі у підраній калоші!
То ж не дивись на мене, як плита на сало,
у мене зроду без півлітри не вставало!

І ще коробка довбана - оця панелька!
Ну й душегубка, блін!!! А ти, мов карамелька,
у чому Бог послав, виблискуєш у хаті,
не накаляй, кажу тобі, питання статі!

А як подумати – то від жінок всі біди!
Ото утнуть своє, а нам хоч не хмеліти!
Я посадив, би Юльку ту, клянусь, за грати -
вона ж на осінь прийняла голосувати!

А так, як люди би жили - від кандидата
щодня би мали по одній гіркій на брата,
гляди, минула би і спека непомітно,
достойно, словом, би жили, нехай і бідно!

Прошу востаннє, одягнися! Бо не встою,
а після тижні два сичатимеш гюрзою.
Там сорок градусів, як на порожній пляшці!
Як той Адам, з тобою, чи в тобі, я в пастці... :(


2010

через час

шлях стелиться,
в музику закований,
днями та ночами
нею розмальваний.
у водоспаді посмішок,
сонячної радості,
світлої свідомості,
ним іду

чрез час

думки. - в ноти.
рухи виливають почуття.
переллю мелодію
просторові хвилями
надихну веселощі в життя

2009-05-15

...
я бачив сон. в якому ти
веселки смішками малюєш.
я поцілую тебе теж.
якщо мене ти поцілуєш.
2006-07-04

прилетіла немов пір’їна вітром принесена
шовкове плаття шелестом п’янило тінь
крок за кроком падав у серпневу темíнь
серце переповнювали іскри благальних молінь
а душа кудись рвалась втікала приречена

тихою мелодією щось проспівала
хотілося відповісти мільйоном слів
проте всередині щасливий дух умлів
погляд його твій погляд зустрів
і земля відразу для нього раєм стала

у залі тьмяно горіли ясні вогні
довкола бігали маленькі діти
у подарунок отримували посмішку світлу
я німий просто сидів п’янів
а треба було промовити лише кілька слів

привіт мавко
а я чекав
я…
і тепер вже говорити
не словами

Лунає голос. Потяг. Промінь
В осіннім полум’ї печалі.
Спокуси ночі, дні-повії
Заманюють все далі й далі.
За вікнами біжить природа
В сліпий тунель, в обійми смерті.
А пагінці і немовлята
Такі ображено-відверті.
Та передчасно-педантично
Вмирає все, що вже воскресло,
В німім падінні всіх єднає
Земних законів перевесло.
За небосхилом невагомість,
За поворотом перевали...
А пензель прагне в передсердя,
Бо серце музиці віддали.
Парадоксальні паровози,
Незрозумілі пароплави
На звуки фарбу проміняли
І почуття дали за славу.
Передчуття... Чи переддення?
Чи передмістя?... Восени
Летить життя, мов павутиння,
Мов крик із кінчика струни.
Лиш парус юності пірнає
В сумні пастелі пасторалі.
Лиш тіні ледве постаріли
На полюсах пустих спіралі.
А патетичний тон прощання
Уперто тисне на педалі...
За вікнами згорає осінь –
Світлина юності й печалі.


2003

Все має ціну. Не минуться безкарно
Свобода й любов – щедро платимо з вен.
Що ж – карта лягла і здійсняється карма;
Танцюй же востаннє, красуне Кармен!

Хай завтра судилося крукам кружляти –
Налився отрутою ревності шал –
Часу на картання нема: йде картатий
Картинно-крамольний життя карнавал…

Цілунок ножа. Тихе ”Ах!..” над землею.
Пісочним годинником – крові кармін…
Лети, Карменсіто, бо ждуть емпіреї
Лиш тих, що ніколи не гнули колін.

О слово , слово – в чому твоя сила?
В чому твоя магічна таїна ?
Ти можеш кригу розтопити в серці,
А можеш спопелити все до дна.

Летиш, мов куля, до цілі шалена,
Ніхто не в силі замір відвернуть.
А можеш немічного підійняти з ложа,
Щоби перерваний продовжив путь.

Буваєш буревію поривом нестримним,
Або ж струмочком, що дзвенить в гаю.
То раптом зашумиш, мов теплий дощик,
Скропиш спраглим , жаданим “люблю”.

Ніби води ковток джерельної у спеку,
Спрагу душі вгамовуєш ураз.
Неправду виведеш на чисту воду,
Для тих, хто блудить манівцями – дороговказ.

Вселяєш людям віру і надію,
Міцний дух гартуєш, мов булат.
Ми немов народжуємось вдруге,
Сили наші множаться в стократ.

П’янким вином нуртуєш в жилах,
Ніжним дотиком торкаєшся лиця,
Сила твоя часом незбагненна,
Незвідана порою до кінця.

2010

Тиждень має рівно сім,
Сім днів тиждень має.
Кожен день своє ім’я,
Свою назву знає.

Перший день - початок тижня
Понеділком зветься.
Це тому, що від Неділі
Назва ця береться.

“По Неділі”, себто після,
Він до нас приходить,
Тому назву відповідну
Він собі знаходить.

Другий день, або “вторинний”,
Назву звідси має,
Тож завжди себе Вівторком
Чемно представляє.

Середа – це середина
Днів тижневих , друзі,
Тому має назву цю
Цей день по заслузі.

А Четвер – четвертий день.
Тут все зрозуміло,
І назвали так його
Впевнено і сміло.

П’ятниці – від числа п’ять
Назву таку дали.
То ж тут думали не довго,
Не довго гадали.

Шостий день , або субота,
Корінь “шабат” має.
Слово це дуже давне
Ось що означає.

Прийшло слово це до нас
Із іншої мови.
Означає вільний день,
Вихідний, панове.

Сьомий і останній день
Неділею зветься.
Назва цього дня така,
Ось звідки береться.

Неділя – “немає діла”,
Немає роботи.
То ж залиш все, відпочинь,
Покинь всі турботи.

Слово “тиждень” теж свою
Стару назву має.
Вказує, що “той же день”
Знову наступає.

І повториться цей день
Через сім днів знову.
То ж все ясно, як у день,
Як попало в мову.

2009

Мені завжди вчувалося
як боляче бува
від сірості найближчих
і тих кого найдужче.
Ці ріжучі слова
і ті гарячі вірші.
Здавалося про вічне.
Хотілося б про суще.
Однак...усякий біль
іде од нас
і тільки...
Повірити б, забути
те до чого звикли.

Та очі брешуть -
значить бреше світ.

Будували церкву грішних –
вішали святих,
міст палили потойбічний
й ношені хрести.

Не дивилися на совість,
як на молоду...
Не трималися на слові,
а за віжки дул.

Хутко з них повипускали
бісове в юрбу,
аби тіло пробирало
вже не "є", а "був".

Дзвони, мов кістки дробили,
рвали язики,
просихали і топили
правду у гіркій.

Хто дивився з того світу –
плакав, та мовчав,
бо нема де говорити
серцю і свічкам.

Бо нема як розродитись
вітру перемін,
а життя так перешито –
де той шов, що мій?

Що за поле – голе, кволе,
головешка мрій.
Поле – скатертина столу,
хрестики на ній.

Чорний хрестик – в серце голка,
а червоний – кров.
Де не глянь – рясніє колко
вишите нутро.

Будували церкву грішних –
вішали святих.
Вийшли з Господа поспішно.
Думали з води...

18 Серпня 2010

Я недопалки снів через ночі стомилась нести,
на околиці смутку гойдати світанки солоні.
Я розпечене сонце над прірвою взяла в долоні.
Попеклася до крові. Не втримала... Зможеш – прости...
...і гладущики неба, розбиті громами, і нас,
перезріле чекання на диво і просто на погляд.
Я давно не твоя. Тільки тінь ще тримається поряд,
щоб тебе заховати собою від слів і образ,
що зірвуться зненацька з попечених вуст у віки,
у солоні світанки дощів і гіркого туману...
Все минеться колись, все повернеться... Тільки не стане
нас минулих ніколи... Бо сонце упало з руки...

Знов небо розписали голуби
на радість голосніми кольорами,
а вересень вклоняється тобі,
І лине сум церковними хорами

Із пам"яті,
Із тої давнини,
де пахнуть айстри
Й досі гіркотою,
Де розпинають болем наші сни,
І ніч встає між нами і тобою.

Хто каже - доля,
А мені - журба.
Прийшла на мить,
Та й враз породичались.
Про те мовчить у роздумах верба,
Про це лелеки вранці прокричали

Із пам"яті,
Із тої давнини,
Де пахнуть айстри
Й досі гіркотою.
Де розпинають болем наші сни,
Де ніч встає між нами і тобою.

Помнишь, поезд и дважды по сто?
Кардиограмма быта.
Посвист и тамбур совсем пустой.
«Девочка, карта бита», -

Чаще глоталось, чем чёрный чай.
Поле, туман пейзажем.
В окнах не прошлое, но «Прощай» .
Я не смотрю, но, скажем,

Слушаю – говори. Речь – торжество глагола ,
Правда? Но так гостить …–
Станции, пункты – ты будешь голой
Сидя курить. И в горсти

Полупрозрачных окурков – дом,
Синие шторы и кухня в цвете.
Но не сегодня, а, скажем, днём,
В точке на слишком большой планете.

2010

Спада на мед велика крапля крові –
Заходить Сонце в осінь кураїн.
Пустий човен – останній лист діброви –
Колише нерви зранені мої.

Заснути хоче кров моя трипільська,
Як засинають вишні до весни.
Мій Бог – як Сонце:
Не побачиш зблизька...
А Місяць – скорбний профіль сатани.

Слова волхвів – немов пташине м’ясо.
А в місті пір’я – біле, мов шприци...
І ходить моя муза вихилясом
По цім житті, що і базар, і цирк.

По тім житті, яке прожив я з болем, –
Важкий, летючий, рідний і нічий.
Втомився.
Ліг.
Моя зоря над полем
Мигає –
Вічна пращурка свічі.

А череп мій, усміхнений беззубо,
Знайде нащадок –
З космосом на Ти.
І зробить з нього глобус, а чи кубок.
І до душі моєї полетить.

Чорні згуки роялю з вікна весняного –
нарозтіж!
Срібне-срібне пташа – у сильці білодзвонного неба.
Заворожуй мене, воріженьку ранковий!
А срібне пташа –
на одлеті –
ой леле!
У краю молодому вже палять пахучі суцвіття,
Дикі леви вгризаються світло-пресвітло –
ой леле!
Срібно-срібно над ними – лелека! –
як легко,
роялю мій білий!

А ви ж помирайте, холодні старці,
при багатті вечірнім! –
Як пахнуть суцвіття! –
Надвесінньої днини –
тіло – на волі!
А вище – тополі!
А серце –
на небесі…

Не мені судити
Який урожай буде
Нехай ціну за хліб насущний
По осені розсудять люди.

Влада дбає про нас
Ціну піднімає на воду і газ
Шанує людей як дитину
Зняти не може -
Послідню сорочину!

18 8 2010

Слободський

А напишу я вам дурню! І про чудові ці троянди,
які дарують нам на днюху, у риму вставлю слово "рани",
а ще поскаржуся на те, що літо видалось спекотним,
що кіт в селі ловив мале курча, тому такий голодний.
Я кину погляд у вікно на повний місяць, ясні зорі,
і в телевізор - там кіно, а на екрані - знову Познер,
усе, що бачу - опишу, комусь, гадаю, це цікаво,
про те, як пиво п'ю, гикну, чомусь згадаю про Тетяну.
Але навіщо? А бозна... Мо', за дверима мотоцикли
ревуть і створюють бедлам, коли нарешті вже затихнуть.
Чудовий вечір! Що за збіг - сусідка в гості прибігала,
пекла вона собі пиріг, про чоловіка розказала,
що п'яним в тісто наступив і на підлогу впав, зараза!
коротше, той іще дебіл, всю ніч блював над унітазом,
а вранці випив весь розсіл і на рибалку, гад, поїхав,
тепер не сяде з ним за стіл, гидким вона регоче сміхом,
бо знову, певно, привезе йоржа і окуня на здачу,
давно би вигнала, але за нього хто збудує дачу,
тоді згадала, що тече вода давно у неї з крану,
побігла, завтра зазирне, бо на роботу вранці-рано.
Я ж ілюстрацію знайду, на сайті вірш опублікую -
глянь, за прикольну цю дурню народ ще й здуру голосує...


18.08.2010

Вирує золотом осінній падолист,
Танцює вальс у сонячнім промінні.
І горобина в тисячі намист,
Неначе наречена на весіллі.

Красується, п"є молоде, хмільне вино
Із яблук-дичок - терпкуватий трунок.
Із присмаком печалі заодно,
Немов останній літа поцілунок.

Стоять в зажурі тихій верби молоді,
Крокує осінь стрімкою ходою.
То розсипає листя по воді,
То шелестить прив’ялою травою.

Сріблясто й легко літо бабине летить,
Спішить життя у далечінь незнану.
Як геніально, що прекрасна мить
Спинилася під пензлем Левітана.

2003 р.

Надірвалась печаль.
Зимно в протягах душ.
Голоси, голоси, голоси історії...
По столиці Русі через дощ бреду
До планети, на мене хворої.

Чорний плащ затремтить
В золотій імлі
І волосся з-під граду вислизне.
Для смішної сльози
Не знаходиться слів,
Щоби їх до журналу вислати.

Відкипіло усе.
Вечоріє плоть.
І моргає святенність вкрадено.
Кисла зморшка голубить
Прозоре терпке чоло
Недівочою зрадою.

Вітер ломить стебло,
По якому тече
Не то сіль, не то кров прапрадіда.

Україна настала.
Немає черг.
Душу тішить і розум радує.

Перерізано горло
Імперських кур,
Паперових ручних натхненників.
Перекур оголошуйте, перекур,
Доки вічність ріжеться венами!

А мені так незатишно... так мені,
Як зі мною, напевно, ближньому.
Утоплюсь чи повішуся на струні,
Усміхнувшись Всевишньому.

Землю гризти навчусь.
Вивчу мову трав.
Доларові дерева вирощу.
На весь Космос мовчатиму: «Ты не прав!»
І — не вернуся з вирію...

Слів павутина і ночі безсонні.
Жовтий папір як осінній пейзаж.
Рими-тенета тримають в полоні.
Слово прозоре, крихке, як вітраж.

Муза капризна, у сутінках гола.
Контури тіла п’янять, як вино.
Мила, покірна, буває і строга,
І недосяжна, як грецьке руно.

В пошуках рими, натхнення і теми,
Йдуть до емоцій – в них сила строфи.
Щоб записати рядочки катреном
Щастя і горя... І людства гріхи...

Рими яскраві палають, як зорі.
Вічності знаком освятить Парнас.
Пишуть придворні, борці в непокорі,
Вірш у майбутнє... А слово на раз...
08.08.10

Підбори гострі, гострий язичок,
що ніжно мед вилизує із тіла...
намріяна, сама тебе хотіла,
але про це – лише між нами, ок?

Аж лев на Площі Ринок розімлів
і вигнув спину, і примружив очі...
серпнева змова. Силует дівочий
у третьому вікні, і ти волів

аби тривало вічно... Хай розтане
в твоїх руках, і воском потече
бажання плоті, грішне і духмяне,
а потім – ще, і знову – ще і ще...

Як танцювала! Зорі та дукати,
бо серпик-місяць, і солодкий страх
світанку, мій коханцю, дочекати,
як Соломеї з тацею в руках.

Синюшний відтінок пробудження,
густий ранок вливається в вікна.
І, здається, знову-народжена!
Хоча, ми вже до цього так звикли…
Сонні образи, тінню під стіни –
не одна я щойно прокинулась.
Розпиватимуть снів аспірини –
тлумачать що кому снилось.
Так незграбно і смішно навколо,
так красиво і тепло у небі…
Іще один день "по колу",
іще один день у тебе…

17.08.10

Я очарован был тобой,
Влеченье пылкое питая
К тебе.
Убьет петля любви витая,

Как шнур от лампы, утюга,
Аркан, силок…
Но нет - удавка…
Мне честь мужчины дорога…
Ты Клавесин.
Никак не Клавка.

Зачем ко мне ты приставал?
Тебе нужны другие дроли.
Почто был нужен сеновал?
Какой позор…
Убиться, что ли?

Но я влечение убил.
Даст бог, забудется и драма -
Хватило бы сердечных сил
Воспрять душою после срама.

Я c марганцовкою полдня
Сижу в корыте, отмокая.
Ты лег нечестно под меня.
За что мне долюшка такая?


Алексий III Потапов
поезія “Жертва трансвестита”


Пародія

Інстинкт розмноження – то сила!
Але щоб так от довело:
Не розрізнити – милий, мила…
Богема, звісно, не село.

На сіновалі була б Мавка…
Я ж погуляти вийшов в парк.
Ти Клавесин? Я думав – Клавка!
За що спалили Жанну д’Арк?

І що вже тут про честь мужчини,
Коли трава і алкоголь?
Чудові стегна – я не винен,
Хто ж знав, що в тебе друга роль?

Яка ганьба! В петлю, на плаху?
Волосся дибки – справжній жах!
Ще друзі будуть “дерти лаха”,
Бо ж бачили, як ми в кущах…

Три дні не їсться і не спиться:
Як не крути – то блуд і гріх.
Застрéлюся! Яка різниця,
Хто, зрештою, під кого ліг?

Як добре – не Середньовіччя
(Ще може все спливе із рук)
Забили б каменем в обличчя,
По Торі – теж би був “каюк”.

Сиджу у ночвах. Відмокаю…
Яка підступна, “Клаво” ти!
Навряд чи попаду до раю.
І ще до лікаря іти…

Завжди затримуй подих,
Дихай своїм корінням.
Це особливе вміння -
Сумлінно товкти воду

В ступі іржавій часу.

Бий ворогів, Кирило.
Не зволікай, Мефодій.
Хто що казав про силу?
Хто прокричав "Злодій!"?

Ось народилось гасло.

Де ви такі узялись?
Хто вам сказав, що жертва
Право має свій палець
Пхати у сторону мертвих?

Я трохи втомивсь від гасел.

Бий ворогів, Кирило.
Не зволікай, Мефодій.
Хто що казав про силу?
Хто прокричав "Злодій!"?

Що ти накоїв, Тарасе?

Сивий Дніпро несе глибокі води
У синю даль, за обрій, в далину.
З водами пливе пам'ять у минуле,
І повертається у рідну сторону.

Шумить Дніпро і грає хвиля пінна.
Реве і стогне, мовби сварить нас
За пам'ять літ, що в вічність промайнули,
Згубивши України славний час.

Вода стрімка несе у собі згадку
Часів булих, що вже пройшли давно,
І прадідів добірнеє насіння
Сховали й замулили мов те дно.

Та пам'ять кличе, стукає у груди,
Шукає скрізь відчинені серця,
Щоби своє минуле не забути,
Справу дідів довести до кінця

2007

Розкинулись Карпати в шатах смерекових,
Чарує зір нам величі краса.
А в вишині немов безкрає море
Пливуть над ними сині небеса.

З неба полилось золоте проміння,
Теплом пестить сонні полонини,
Пливе униз змійковими плаями,
Щоб заглянути в шибки у хатини.

Ранкова прохолода тікає між смереки,
Легенький вітерець розвіює туман.
Запах гір цілющий, чистий, ніжний,
Тебе полонить мов п’янкий дурман.

Бурхливі ріки пливуть поміж горами,
Несуть до моря подих гір Карпат.
А в бистрій течії, що в водах кришталевих
Глибинний дух землі й наземний аромат.

Ти стоїш на острові у морі,
Що зеленню засліплює твій зір,
І з висоти карпатської вершини
Милуєшся красою синіх гір.

2008

Чи знаєш ти про що дуби говорять,
Які в степу з давніх-давен стоять.
І тихими ночами й вечорами
Про щось своє неквапно гомонять.

Пливе бесіда розважна і статечна,
Гортає сторінки кілець життя,
Де в пам’яті спресовані століття,
Яким повік не буде вороття.

Вони є свідками часів славетних,
Що у скарбницю пам’яті лягли.
Очевидці днів, коли степи палали,
І орди на наш край ішли.

Дуби ті бачили дружини княжі,
І козаків на вороних конях,
Які громили на своїй землі чужинців,
І зупиняли їх кровавий шлях.

Доблесні князі і гетьмани козацькі,
В тіні дубів порою спочивали.
А вечорами понад степи й діброви
Тихі й журливі тут пісні лунали.

Не проходьмо мимо – на хвилю зупинімось.
Наберімось сили і духу давнини.
Злиймося із дубом і тілом, і душею.
Серцем своїм відчуймо, чиї ми є сини.

2007

1

коли нічна пора тривог надходить
і біле срібло арктура зорить
і переступень в'ється над стіною
і неминучий наступ гіркоти

ти всякий дощ наречений водою
ти всякий сад приречений цвісти
чи опадати листя ваготою
чи в чорний жар плодів перерости


2

коли нічний твій час сипучий попіл
ранків бузку в долоні не зібрав
коли зоря і ніч така безодня
що висковзає камінь із оправ

ця порожнеча інша ніж порожність
і може часом більше ніж сама
вона росте і множиться тривожність
серпневих днів на віях трав сльоза.

Я любитиму тебе півжиття... чи трохи більше...
І складу колись тобі пару... або тільки вірші....
Я зумію всі вітри розігнати в сивім небі
і життя віддам... чи три... всі тобі... або за тебе...
Я пройду убрід біду, оберну в степи безодню,
за край світу забреду, аби знати, що сьогодні
поміж сотень слів і фраз, і віршів (яких багато)
посміхнешся від моїх... Дякую! У мене свято!
17.08.2010.

Танцювала на вістрі місяця
Дивна і боса.
Перестиглі суниці ще й ця
Ноша волосся.

Всі суцвіття натужно-зоряні
Скрапують в тіло,
Лиш стокротки марнІ і німі
Білим-на-біло.

Танцювала на лезі місячнім
Стигла і дика,
Зачудована в неба полин
Фея безлика.

У долонях приспала лебедя,
Стишила в осінь.
Нерозсміяна в щастя іде
Легко й назовсім.

Танцювала у шалі радіснім
Місячна Панна.
Залишала сліди в дивосні,
Так довгожданно.

Малювала отак розхристано,
Впилася небом.
Їй гірчило багряне вино
Вділене Фебом.

Танцювала у шатах вітряних,
Кликала диво.
Недосяжно далека для них –
Надто щаслива!

17.08.2010.

Затримайся, вечір,
Корицю на плечі
Мені поклади.
Лілеї на спинки
Напнули косинки
Зі шовку-води.
Вербички патлаті
Лякають в лататті
Вертлявих вертух.
Набігався світом
Паливода-вітер,
Приліг на лопух.
Пилком через сито
Повітря розмито,
Ефірно парить.
А вечір міліє,
В землиці на віях.
На тропах орбіт
Ніде не шелесне.
Довкілля небесне
Цілує вуста.
У душу пірнає
Посланниця раю -
Зоря золота.


Вечерняя

Побудь еще, вечер,
Корицу на плечи
Мои положи.
Надели кувшинки
На нежные спинки
Платки с органзы.
Кудрявые ивы
Пугают в заливе
Вертлявых стрекоз.
Набегался светом
Шалун – вольный ветер,
Прильнул к щечкам роз.
Пыльцою, сквозь сито,
Весь воздух пропитан,
Эфирно парит.
А вечер клонИтся
Земле на ресницы.
На тропах орбит
Покой повсеместно,
В просторе небесном
Кулон с янтаря.
В душе замирает
Посланница рая -
Златая заря.


2010 г.

Коли втрачаєш сина,
То сніг чорніш за ніч.
Мов пострілом у спину,
Чи-то у спину ніж.

Такого не чекаєш,
Таке не обійти.
Синочку, ти щось кажеш?..
Благаю, не суди.

07.01.2007р.

Мої шалені вітри Оболоні,
Не печіть так сильно долоні,
Не залазьте ви в мої вуха,
Я вас більше не хочу слухать!
А летіть ви швидше у небо,
Ви нікому тут більше не треба,
Там на всю силу кричіть-завивайте,
На всі боки літайте, літайте!

Мої шалені вітри Оболоні,
Ви ніколи не були в полоні,
Вас, малих, народила свобода,
Ви невинні створіння природи.
Весь ваш світ - без кінця і без краю,
Спритніш іншого кожен літає,
Весь ваш світ - то велике роздолля,
І вас кличе в політ саме воля!

Мої шалені вітри Оболоні,
Мов розбурхані по небу коні,
Ви ніколи уздечки не знали,
Як хотіли, літали, літали.
Мої шалені вітри Оболоні,
Вас не можна втримать в полоні,
Тож скоріше летіть ви у небо,
Завітайте до ясного Феба!

Не було того дня як у кіно,
Де в мить емоції міняли б сутність,
А просто спокій, що приходить за вином,
Як розум, де спочатку була дурість...

Коли не сила більш тягнути тятиву,
Писати вірші в біль, проте на славу,
Неначе гордо свідчити - живу
І гордо бігти за чужими "браво".

Ми всі хотіли б виправдатись ділом.
Послабити накинену узду.
Кричати Богу про несправедливість
І розривати Всесвіт на листку.

Бо це ж нас тішить, виправдовує в очах
Таких самих ягнят пустих закланних.
Отож поезія-мистецтво чи перверзія і страх.
Хм... все одно, лише б звучало гарно.

...Він жив так, ніби Звір, він хотів "володіти" і "мати":
Кабінетний престиж, купа грошей і безліч жінок...
І, здавалось, ніщо не могло його переламати -
Ні неправедний бій, ні дармове застільне вино...

...Але ні, все ж було... Щось таке, непомітне, як миша...
Що згризало його, коли він залишався один...
І тоді у душі, десь глибоко, стискалася тиша,
Бо Душа все ж була, все ж надіялась, як не крути...

...Але він не здавався, вставав, і, голившись поспішно,
Бив копитами грунт, ніби вперше загнузданий кінь...
І одна лиш Вона, та, якій було зовсім не смішно,
Огортала його, ніби Ангел, в невидиму тінь...

...Так минали роки, він знаходив, і знайдене тратив,
У "стараннях" своїх непомітно дійшовши межі...
Ублажаючи тіло, відтак Душу мало не втратив,
І настав Судний День, у якому схрестились ножі...

...І була то не битва, не герць, і була то не січа!..
Він себе молотив і живого, навспак вивертав...
І уперше тоді усміхнулась впокоєна Вічність:
"Ось іще один з нас, що Дорогу додому питав..."

...І череп'ям пустим розлетілись розірвані пута,
І коліно його дотяглось до сирої землі ...
І уперше в житті захотілось не "мати", а "бути",
І, зіллявшись з промінням, зійти у безмежній імлі...

...Взявши в руки перо, він писав: і було йому сорок...
Навкруги, ніби корба, гудів заклопотаний світ...
А віршована в'язь все петляла, долаючи морок,
Обвиваючи Дуб, під яким задрімав неофіт...

...Він тепер віщий волхв, він вже знає, до чого тут "фіта"...
У молитвах його до Всевишнього Рода Любов...
А над Храмом святим знову Сонце усміхнене світить,
Лиш Вона знов, як тінь, бо тепер він живе, так, як Бог...

Кумпала Вір, 17.08.2010 року,
м. Хмельницький

Не дивися на мене з печаллю,
Не потрібно оздоб співчуття.
Чи я падаю, чи відлітаю,
Чи втікаю у безвороття.
Чи втікаю, а чи повертаюсь,
Хоч не маю вже більше куди.
Не тривож заметілі печалі
На порозі воріт самоти.

Я не прошу у Тебе пробачень
За любов, як і за нелюбов.
Не чекаю даремних побачень,
Бо шукав те,
Чого не знайшов.
В колотнечі спотворених значень,
В обезкриленім світі суєт
Голос відчаю гірко заплаче
Голос розуму скаже своє.

І в холодній безодні туману
Я сховаю себе між усіх.
Ми повірили в нашу оману.
Тільки час нас у ній не вберіг.
У холодні далекі тумани,
У відлуння минулих доріг
Відлітає розбите кохання,
Щоб згоріти в небесній зорі.
2000р.

Як би я дістався
до неба
Побував би на венері,
На місяці, там треба.

Заспівати пісню
в небеснім просторі.
У ладоні позбирати
Всі небесні зорі

Спустився би з неба
В калинові гаї,
Всі співи пташині
Були би мої.

Це лише є мрії,
Можна все казати.
Хто крилець не має
Не буде літати.

17-8 -2010
слободський

В минулому житті ти був котом,
Я ж – кицькою твою вивчала душу.
Писалося життя в черговий том,
І ніч за ніччю падала, мов груші.

Вдивлялись прудколапі кішечки
В твоїх очей зелені заметілі.
Ти ж був моїм. Ти був один такий.
І я одна тебе так розуміла.

Ховались миші марно в свій нічліг,
Коли ми йшли на полювання разом.
В лабетах лап, надійних і міцних,
Моє життя земним ставало раєм.

І бились в траєкторії кривій
Ті самі груші. Падав сніг на карту.
І наші кошенята у траві
Вистрибували з радісним азартом.

Смугасті спинки. Темно-синій став.
Стікав сік сонця на липневі квіти.
І кожне ти по черзі підкидав
Тепер пухкими лапами без кігтів.

Черговий том написано давно.
Підходив сон до нашого покою.
Під місяця напівсухе вино
Ти муркотів котячу колискову.

Коли ж ви засинали, в тиші мить
Чудні думки до мене йшли нізвідки:
Якби з тобою стали ми людьми,
Яким би ти був гарним чоловіком…

14 – 15 серпня 2010 року

Позабыть бы о прошлом,
Снова взять себя в руки,
И не думать о пошлом,
И не вязнуть от скуки.
Отпустить бы обиды,
Воскресить в одночасье
На себе только виды,
Разве это не счастье?
Запустить силу в вены,
И в мечте искупаться,
И не биться о стены,
И с врагами не драться.
Излечится от маний,
И до дури влюбится.
Боже, сколько желаний,
Когда ночью не спится.

2010

Ми в постійнім страху, ми живемо у нім,
Бо новий день чергову нам драму готує.
Боїмось, що біда завітає в наш дім,
А від старості й смерті ніщо не врятує.

Нам підсовує різні нещастя цей світ:
Зраду друга єдиного, втрату коханих...
Як колись облітає із дерева цвіт,
Так і ми щось втрачаєм в дорогах незнаних.

Боїмось помилок у своєму житті,
Бо за них завжди дорого треба платити.
Боїмося зневіри у власній меті,
Бо без неї ми сенсу не маємо жити.

Боїмось, що завчасно обірвуть наш путь,
Чи не буде в нас завтра жаданого миру.
Боїмось ворогів, що зненацька прийдуть
І всміхаючись в очі – “у спину сокиру”.

Боїмось, що помремо колись в самоті,
Боїмося обману, неволі і болю...
Нам пора вже позбутись страхів у житті!
Чи занадто слабкі ми, бездухі і кволі?!
2001р.