Королям нужны поэты,
а поэтам — короли.
На взаимные сюжеты,
на взаимные рубли.
1997

Чому нема для мами колискової,
щоб ніжним голоском покликать сон?
Нас доля так відчуженням заковує,
що ми їй замовкаєм в унісон.
Хіба для мами мало слів бентежних?
Вона ж у Бога — теж мале дитя.
І Бог за нею, наче батько, стежить,
щоб не порушене було світобуття.
Для мами — колискова калинова,
і шум верби, і плюскіт джерела.
Хай кожне слово буде вдячним словом.
Щоб мама, як в колисочці, пливла
у пісні — в теплих крилах колисання.
Хай мама спить, бо ранок у труди
розбудить — розворушить сповивання...
Та Бог постереже добра плоди.

2000

Туман і спокій. Тиша і туман.
Ласкаві зорі сплять і не співають.
Заснув, не скинувши обгараний жупан,
дуб-старигань. День довго запиває
утому осені забіленим дощем —
таким дрібним, що наче біле пійло.
Десь в білім мареві криниченька кряче
старою корбою. Верба холодним віялом
торкає струни тину край села.
Та музики не чути і не буде.
Іде крізь мряку сіра і мала
людиночка, несучи серце в грудях.
Іде, як день останній о порі
осінній — йде, як вічна даль заземна.
Кудись осліпло мружать ліхтарі.
Та байдуже! Туман. А потім — темно.
2001

Кулі кольору сметани
У кропиві, наче в бані,

Вимиваються дощами,
Вигріваються боками.

Це не м'ячики, малята,
Не смачна цукрова вата —

Це гриби у білих свитах,
Теплим сонечком зігріті.

Тато-ліс і злива-мама
Кличуть їх дощовиками.

Чисті, вмиті, чепуристі
Примостилися на листі

І рахують, скільки чапель
На траві збирають краплі.


2010

Навіщо сонце?Пітьма переможе...
Навіщо радість?Сум мене вб'є...
Життя навіщо?Смерть більше може...
Чому не вмираю?Я все ще є...
Навіщо світло?Навколо все чорне...
Навіщо люди?Я ж зовсім сама...
Голуби навіщо?У небі ворони...
Чому від горя ліків нема???
Навіщо сміх?Все тоне в сльозах...
Чому ці дощі мої сльози не змили?
Усміх не грає давно на устах,
Бо хмари місяць від мене закрили...
О,той повний місяць,який я любила,
Чи серпик тоненький,з яким я жила...
І от чорна хмара мій місяць закрила,
Невже я навіки лишилась сама?
Невже лише темінь зосталась зі мною,
Невже й помиратиму на самоті?
О,небо!Пошли мені чорнії крила,
А-ще менше болю в бридкім цім житті...
Навіщо вмовляти?Ніхто не зважає!
Навіщо терпіти?Всерівно помру...
Навіщо казати?Ніхто не почує...
Немов з воску свічка я швидко згорю..

Летить журавлик в піднебесся,
Ніжна хмаринка міниться й пливе,
Журбу навіює і сум
Таких знайомих потаємних струн.
Ще так недавно зовсім незнайома,
А вже тепер глибоко в серці леліє ту любов
Хмаринка в чистім піднебессі.
Любов тужливу, любов глибоку, вірну,
Любов на крилах пісні – чисту і безмірну.
Летить журавлик над ріднею землею,
Востаннє глянув
І полетів із піснею своєю.
І пісня ллється небокраєм
З теплом і радістю в чужі серця.
Несе вона з собою крихту раю
З землі до неба, ввись до журавля.

В Шварцвальді, напевно, зима
Кружля на околицях міста
І землю вкрива падолистом
Своїх не розкиданих шат...
Я знову „качаю права”,
Гризуся за місце під сонцем...
То, мабуть, вигулює стронцій
В повітрі, у водах...в слова
Чомусь проникає токсин –
Стають вони метафізичні...
А я...Я ще вірю в дива...
І в Київ приходить зима

(из сусеков)

Полез муравей среди ночи в машину —
наехал колесами дядя плохой…
Залез муравей злому дяде на спину.
Но дядя был занят и вовсе не злой.

И чудно дурашке: какая большая
и мокрая дяди плохого спина!
За то, что он ночью, слепой, заезжает
в чужую квартиру — до смерти война!

«Его укушу — только выберу место.
И тетю под ним укушу. Поделом!
Только от этой кровавой мести
забудусь здоровым счастливым сном.

И будут мне сниться два голых тела
в машине, куда муравьев наползло.
То дядя на тете был сильным и смелым.
А в остальном, точно, не повезло.

КУДА мы проникнем, как только представлю!
За ЧТО мы укусим! Достанем за ЧТО!
Природу беречь я дядю заставлю.
Он это себе одним местом зачтет.

Вот тетю мне жалко: успел я заметить,
что дядя на тетю наехал — ого!
Но так ей и надо, скажу вам на это.
Пускай бы наехала на него!

А так — они оба — враги нам навеки.
Им нет оправданья за секс в лесу.
Нет жалости к голой спине человека.
Я наш муравейник от секса спасу!»

При кориті рохкають
підсвинки і свині.
Кабанці торохкають
рилом по цебрині.

А вже сита братія
стогне після праці…
Наша демократія –
помінялись паці.

двоє з одним хребтом, односпинні двоє
в темні водойми лиця схиляють, тануть.
чотирируко леліють сумісну рану.
порозуміння між ними стоїть стіною.

мали якби неспільне, то що б віддав ти?
скільки б себе для мене відтяв, відкраяв?
іншість – інакша, іншість не знає правил.
це наша близькість нас розриває навпіл.

плесо блазнює, плесо дрижить і дражнить.
піниться подих, перетікають губи
з лика на лик невпинно. котре з них любить?
двоє дзеркал воюють за те, хто справжній.

це за бажання сплівшися здатись помста.
наша подібність плодить маленьких монстрів.
наша подвійність схожа на нуль в квадраті.

ми до останку маємо що втрачати –
двох осоружних себе. але це не просто:
з ранку до ночі спільність стоїть на чатах.

ти мій фантомний біль – не вщухай, не раджу.
ти особлива кінцівка, якою гладжу
речі невидимі, речі, що трохи за.

за ніч стаєш майже з серце моє завбільшки,
саме такого вміщає це кляте ліжко.
що б ти, цікаво, нині на це сказав?

ти моя шкіра – знята, на цвяшку висить.
кожен рецептор просить, мовчання бісить,
ходить між ребер біль на підборах лез.

лізь в мою рану весь – досить пальці класти,
рот твій найліпший пластир, ти добрий пастир.
вию беззубо. я вже не можу без.

ти моє третє око – сліпе і зайве.
(він мене знає, отже усюди знайде,
отже фортеця із подушок і ковдр

вже неспроможна стримати цю навалу).
чим ти інакший? безліч же вас бувало,
тільки такого – марного – не було.

гарного. надто рідного, аж чужого.
як воно так, що якщо не тебе – нікого?
ти мій поріз. проріс і зацвів вогнем,

виразкою. розкрились солодкі ранки.
як воно їй – прокидатись з тобою зранку?
як воно їй? ми обидві не доберем.

так, коли ніч заступає нам денні „треба”
темною звабою „можна”, тоді до тебе
я простягаю слово, яким мовчить

плем’я маленьке наше. я свято вірю
в день, коли хтось без імені, хтось без шкіри
тоншати і не рватися нас навчить.

дванадцятий місяць рушає, порох
здіймається. скоро постелить снігом
зима. таке невимовне горе
триклята тріщинка в тілі криги.

і ми, що заледве звелись на ноги,
раптово не чуємо під собою
ніг. і замість всіх звичних логік
сніг. лишився на полі болю

слід. і більше не можна ближче,
ніж до, тому що інакше „після”
не буде, тому що у вухах свище
вітрище, тому що місця не містять,

а мстяться. крізь темінь лягають тіні
майбутнього. класик дотримав марки -
а ми? кавалери стрічок, сплетінь
безсонячних. раптом прийшла зима, й ким

нині прокинемось – з ким, тим паче,
ляжемо. хто нам настачить стільки
ближніх, хто нам чужих настачить,
тих що із ними будемо ніжні,

тільки по-справжньому. прав, корися
приписам крові, вкривайся кроною
простору й ступору. з наших місій
жодну не виконав – і не виконуй,

збийся – із кроку, набік, як ковдра
зранку. такий невимовно перший
ліпший, такий невимовно гордий,
збий-но пиху з мене, поруч лігши,

збий з мене масло. пругів солодких
посмуг розпише вчорашню білість
болісті. вийшло, що на колодках
совісті в мене хіба що щирість.

гибла пора для птахів і звірів.
вистигли перли між стулок устриць
і вуст. таке невимовне „вірю”
росте із криги тобі назустріч.

суне дванадцятий. день як місяць
ночі, а ніч наче рік без світла.
меседж між літер очима місиш,
смисл уже витік – лишився вітер.

залило вороняччя повінню
світ насуплений
проступа крізь долоні й сутінки
лик захований
не дотягнешся – дуже високо
світла стеля
зимний морок кохання вистудив
у постелі
помолись на одному подиху
біль закривши
щоб сховали тобі під подушку
тінь із крилами

Кегебіст освячує бандита,
хрестом освячує в царі.
Зібралась вже
велика свита –
держав і кланів главарі.

Братаються і цар і злодій –
як ті сіамські близнюки.
Неначе в зоні
на колоді
возносять зека
бандюки.

Що за країна –
вже не вперше
фальсифікація, суди.
Вкраде, підкупить, перебреше –
і вже на троні він сидить.

А, може, й ти такий ж?
Резонно…
Такий ж, бо що не говори,
твоя країна – то є зона,
де правлять зеки й главарі.

Та вже й без нації,
без роду,
не українець – «гражданін»,
і Україна без народу,
і українці без штанів.

І не проси на цю подію:
«Помилуй, Отче, що єси!»
Проси, щоб дав тобі надію…
І Бога і себе проси.

2010-02-25

Ярина Тимош

Великий Піст…
То й що?
(здоров’я зірвав…)
Зайшов до букініста,
щоб здати Драйзера…

І стисло продавець… відразу:
«Не в моді: гривня – книжка…»
І в мене виросла така відраза,
як творчість того, хто у торбі,
звишки…

На світ, на себе – зливсь…
Гріхи – давняшні.
- Отак мо’ хтось колись
мої… за пляшку…

...ця груша росте тут ще від тих часів,
коли на місці нинішнього села шумів ліс;
усі інші дерева прадіди вирубали, спалили,
а грушу лишили;
якогось там року блискавиця влучила в стовбур, підпалила,
то йому довелося гасити, рятувати “маму”.
(Василь Рябий, “Хто як Бог”)

Як застигло це море, це море мережаних піль.
Як стинається вгору праголос, сопрано діброви.
Я уранці була там дощем, аж до щему була там з дощем,
повна срібла і злата, готова на вічні розмови.
Ген ячала булатом, бо падали листя ножі,
піднімала такі та ховала в книжки на вокзалах.
А колись-то свідомо тремтіла у сні:
бо діброва в мені розквітала сумними листками.
Я ножами текла у кишеню моєї землі,
то чавила цю тишу, котра заколисує зруби.
Аж до згуби дійшла, ніби щойно дійшла до межі,
і ревіла далеко за обрієм зраненим зубром.
Скільки літ їй було, як мене занесло у цей світ?
Скільки часу минуло, що я в ній відкрила минуле?
Від очей ніби множаться люди, неначе нулі.
Та одне із полотен Зарецького скрапує всюди...
Я могла написати сто віршів між цих ось дубів.
Задубів мій продимлений голос і вийшло шептання.
У свідомості біло від білих квіток і пеньків.
То вони, мов коліна, бездумно схилилися в травах.
Їх рубали, тоді я рубанком горіла у сні,
ніби мною тесали майбутнє, що грубо вросло у минуле.
Хто забув? А гілки, наче руки, шкребуться у сніг,
ні, у землю під ним, як у мене. Тож я не забула...

2010

Осінь.
Осінь тихо підкралась до мене,
Осінь в мріях,думках,почуттях.
І вмирає все буйство зелене
У гілках,у траві,у словах.

Пролилися краплинами сльози
По землі,побудинкам,щокам.
Дощ все змиє,а перші морози
Не дадуть вже промовить вустам.

Ще хвилина,година,ще днина
І замре все в холодній імлі.
І опустяться втомлені крила,
Ляже сніг на душі й на землі.

Спізнавши забороненого плоду
упала і піднялась водночас,
Враз втратила і здобула свободу,
Відкривши світ без масок і прикрас...

І сльози капали від щастя і від болю,
Як луснув навпіл мій колишній світ,
Здивовано в руках тримала долю,
де рай і пекло полишили слід...

І падав дощ в сльотаву сіру днину,
І квітнув у душі блаженства сад,
Малюючи життя свого картину,
Вмирала і родилась знов стократ...

Тепер я знаю - рай і пекло поряд.
Та ні, не поряд - сплетені в одно.
Є чорне і є біле - всі говорять...
Насправді - чорнобіле полотно.

20.12.09

Човником до берега -
що привіз нам березень?
А привіз нам радощів
у весняній пригорщі,

потічки- проталини,
щоб потіху мали ми.
Перші квіти проліски
визирають боязко,

чи мороз не вигубить?
Ущипне врядú-годи -
сонечко приластиться,
прожене напасника.

Заспіває пташечка
виповзе мурашечка,
білий світ – обновками.
Йде весна з коновками!

Зажурилися бурульки:
Кап! Кап! Кап!
Снíгові зробилось мулько:
Хляп! Хляп! Хляп!
Пташка сіла на галузку:
Ців! Ців! Ців!
Промінець мені на руку
Сів! Сів! Сів!
Я проміньчика швиденько –
Хап! Хап! Хап!
А він – зайчиком од мене:
Ха! Ха! Ха!
Сонечком усіх лоскоче
День! День! День!
А Весна вже у дзвіночки -
Дзень! Дзень! Дзень!

2010

God, holding everything in
Him, is tangible therefore;
He comes into being
when we draw breath for words.

Old like the Testament,
New like one, too. We're
only a rusty thread
upon his white workwear.

God is interconnect,
we are a fraction, a part
randomly incarnate.
And that is all we are.

Оригинал: Вера Полозкова, "Проще говоря"

Бог заключает весь
Мир, оттого Он зрим.
Бог происходит здесь,
Едва мы заговорим.

Бог, как Завет, ветх.
И, как Завет, нов.
Мы - рыжая нить поверх
Белых Его штанов.

Бог - это взаимосвязь.
Мы частность Бога, Его
Случайная ипостась.
И более ничего.

*...translating Polozkova at 3 a m...

На захист „справжнього” президента

Зникни, помаранчевий агресор,
Заходу ворожого агент!
Тож тепер в країни є „проФФесор”
Справжній, легітимний президент.

Держмайно не тільки на паперах
Береже: в теракту впавши мить,
Своїм тілом в півтора центнера
Він зумів асфальт не проломить.

Як же його можна не любити,
Прагнути повісити за те,
Чим колись не спромоглися вбити,
Цілившись у серце золоте?!

Наче та лисиця, щирий, чесний
І до того ж мудрий, ерудит...
Він усім нам – наче батько хресний!
А ви: „Президент – і той бандит...”

Не брешіть, нікчеми-опоненти!
Знає зараз кожен демократ:
Не всі зеки йдуть у президенти –
Дехто йде в державний апарат.

Ну скажіть, вкраїнці вільні й горді:
Ну хіба і справді не „кАзел”
Той, хто на славетному біг-борді
Смів на „п” змінити букву „л”?

Кожному дамо дуль цілу жменю,
Хто сказав, що ми за білінгвізм:
Мову й третю ще впровадим – феню,
Щоб з лиця Землі зник шовінізм!

Й заживем конкретною братвою,
І засяєм ясно, мов квазар,
Бо пахан наш дружить з головою
І відповідає за базар!

P.S. Майорять знамена біло-сині…
Щось мені подумалось оце:
Подаруйте, ферми страусині,
Нам хоча б одне міцне яйце!
25.11.2004

Зашарудить, запахне ліс сосновий,
вузька стежина йде за небокрай,
зеленкувато-сині барви й пень кедровий,
під пензлем Майстра чудний водограй.

Вдихають очі аромати квітів,
а серце слухає відлуння тихих гір,
і впавши на траву, відчуєш радість миті -
малюють хмари чудернацький взір.

А на спині тягар сьогоднішньої днини,
а за плечима вже прийдешній старт,
і навіть бомки не беруть на кпини,
вода джерельна не змива весь гарт.

Іскринки ватри сипляться на тисячі зірок,
Вкриває тишу зоряна завіса часу.
Мала Ведмедиця кидає дивний черпачок,
перетворилась гречка в казанкову масу.

Химерні дні - над головою небо привідкрите,
На світ дивлюся, мов в калейдоскоп,
Думки, пропахлі димом, вже чекають літа,
Наплечник у шухляді й непримхливий гардероб.

Дощик капає з дахів,
стало менше білих днів,
надягає сонцесплюх
свій крислатий капелюх.

З-за хмаринки виглядає,
сонцекльошом штані має
і моднячі окуляри,
що виблискують, мов фари.

У калюжці чепуриться,
співом пташки звеселиться.
Подає долоньки чисті,
зустріча весну в намисті.

Сто літ,
А може, й тисячу,
Цураючись будніх днів,
Магічно і намагнічено
Твій поїзд руша на Львів.

Сонцем
Низьким пронизані
Вагони промерехтять,
Надія зійде з валізами,
А ти у куточку сядь…

Дивні
Примови списані
Із книг, де катма кінця -
Печаль іще стане піснею,
Лиш, мабуть, уже не ця…

25.02.2010 р.

Чому у моїм серці щемить туга?
Чому люблю тебе, але мовчу?
Чому крадеться біль як волоцюга?
Чому болить мені - а не кричу?

Я знаю, що не проживу тепер без тебе!
Тобою дихаю, насичуюся, п'юсь.
Оглушний щем грудей сягає неба...
Від нього не сховаюсь, не проснусь.

Заб'є тривога в барабанні перепони.
Закрию вуха.Очі затулю.
Ти серце підпалив моє, немов картонне.
Невже зламалась я, невже люблю?

Ну що ж робить, як ти болиш у серці,
Керуєш моїм розумом, життям...
Не в силах я протистоять! І, врешті,
Нестямно віддаюся почуттям :)

Аватар душі моєї, досить спати!
Поспішай мерщій, ледащо, світ пізнати.

По спокійних по дорогах
Не ходи.
У душі тяжких пологах
Родивсь ти.

Ти зі мною…
Мною будь!
Моїм серцем і душою.
Моя суть.

Ти лиш образ , фото, тіло…
Чи міраж?
І нікому нема діла
До двох нас.

Ми помиримось з тобою,
Прийде час.
Вірю, дружим з головою.
Через раз?

Так буває у родині,
Не журись.
Ми брати і ми єдині,
Як колись…

Аватар душі моєї, досить спать!
Ти мене, мене послухай, твою мать.

2010

Весна прийшла. Місто зігріла
Своїм духмяним теплим тілом.
Спітнів асфальт, вкрилось росою
Чоло будинків, та зимою
Ще марить ніч:
Холодним блиском із узбіч
Весняний ранок зустрічає,
Мороз калюжі сповиває.
Та встане день! Сонце засяє!

Березень 87р.

Вітер пише листям на землі,
як на серці терпне дощ осінній.
Подихом малюю на вікні
все,що коїться в душі невинній.
Стреться сум у пам'яті моїй.
Змиє дощ, зворушливий, неспокій.
Я забуду всі обіцянки твої,
що давав ти в темноті глибокій.

Вітер пише листям на землі,
як під льодом почуття холонуть.
Розтоплю я брили крижані:
почуття без кисеню потонуть.
Запусти в легень мою житя!
Рви в мені підозру,недовіру...
Затаврую цінне почуття.
Я чекатиму.Покличеш -
я повірю.

Вітер пише листям на землі,
як відлуння над зірками пропліває.
Я не слухала слова твої,
бо обману серце не приймає.
Я засну, стомилась так любить.
Востаннє сповідь покладу на склі.
Про нас з тобою я думками напишу.
А вітер пише листям на землі...

03.10.2003

Ах, сударь, ну довольно вам сердиться!
Не стоит брови хмурить, морщить лоб.
О, как напоминают злые лица
Под солнцем оседающий сугроб.

Сугробы вашей нынешней печали
Внезапно утончатся, словно нить,
Коль вы холодный взгляд из твёрдой стали
На тёплый пожелаете сменить.

Сменúте вы морщинку меж бровями
На лучики весёлые у глаз.
Прекрасно понимаете вы сами,
Что мир вам улыбается сейчас.

Ах, сударь, настроенье – это птица,
И мыслей мрак мешает ей летать.
Ах, сударь, разрешите вам присниться,
Чтоб ваше настроенье охранять.

Приходять до мене псевдо-месії
Будити в мені мою душу...
Та плювати я хтіла на ваші повійні
Нервово-надривні зворушення.
Бо що вам усім до моїх розхристань
Розхрестано сильних візій.
Вам кров моя легко на пальцях вистигне,
Мов кава у теле-
візорі.
А я догорю, доконаю, витеплю,
Як слід під надгробним знаком.

А все-таки тим, хто мене ще витерпів,
Безмовне і щире «Дякую».

Потоки рік років розбитих,
забутих, згублених, земних
я зупиню, щоб далі жити
для нових, світлих і своїх.

Морени слів з життя узбіччя
засаджу садом я віршів,
і хай зростає він сторіччя
та буде кращим із садів.

А льодовик твого мовчання
я зупиню теплом надій,
допоки капелька остання
не зживить грунт замерзлих мрій.

15.01.10

Потоки рік років розбитих,
забутих, згублених, земних
я зупиню, щоб далі жити
для нових, світлих і своїх.

Морени слів з життя узбіччя
засаджу садом я віршів,
і хай зростає він сторіччя
та буде кращим із садів.

А льодовик твого мовчання
я зупиню теплом надій,
допоки капелька остання
не зживить грунт замерзлих мрій.

15.01.10

Є у доні Ірочки
чашечки й тарілочки —
файні, мацюпуські.
Їх купає дочечка,
мокра вже й сорочечка,
каже: «Всі цистюські».

(2010)

1.
Така незаймана зима –
Ні сліду „до” ні сліду „після”.
У ліжку гріється сама
І скрипом хвіртки – перша пісня.

Така цнотлива, що болить
До неї навіть ніжний дотик.
Сльозою стане кожна мить
І плакатиме гірко доти,

Допоки поглядом спокус
Обмацувати будеш небо
Цілунками гарячих вуст
Шукати спраглий острів Лесбос...

2.
Така заплакана весна
У підлітковому чеканні,
У безнадійному шуканні
Сумна, зажурена вона.

Не усвідомила іще
Краси і сили в повній мірі.
З темниці власної зневіри
Її не вивів біль і щем.

Ключ променя не відімкнув,
Не пронизав ще юне серце,
Не закохалась у люстерце.
Ще вітер волі не війнув.

Тому і плаче... і стоїть
На цвинтарі своїх ілюзій.
Світ набубнявів у напрузі,
А в неї пуп’янки свої.

3.
Таке еротичне літо,
Спокуса керує рухом,
Оголено – стиглі перса,
Цілунок тремтить за вухом.

Зелені озера зваби
І пляжні костюми міста...
Ти хочеш здаватися кращим,
Та ти із такого ж тіста.

Бо радує ця прозорість,
Повільна ласкава втіха,
Бо щедрий чарівний вуйко
Витягує вічність із міха.

4.
Така сексуальна осінь:
Достигла, пружка, жадана,
Пронизана теплим вітром,
Обтяжена щедрим станом.

В жовтневих обіймах світу,
У стогоні груш та яблук
Бажає тобі востаннє
Віддати терпкий сніданок.

Віддати легку вечерю
Банально й невідворотно.
Летить павутиння містом,
І в грудях іще спекотно.

А вітер під жовту сукню
Грайливо подме – повіє.
Моя непідкупна осінь –
Вагітна сільська повія.

Зігріє, заграє, загорне
Пелюшку пустим конвертом...
Минає останнє свято,
І в небо думки простерто.

Я іду у парку золотому
І прощально листя шелестить…
__________________Поезія на заданий рядок

…Я іду у парку золотому
І прощально листя шелестить.
Жовті клени назбирали втоми,
Заболить вона і облетить.
І просіють золоті стежини
сонячні осінні промінці…
Та навіщо десь шукати винних..?
Поки нам ще осінь у руці...!

тонкі тайнописи вітру
на вицвілому асфальті
сховайте мене від світу
розквітлу мене сховайте

бо плакати не годиться
хоч дірка у грудях зліва
відвертої таємниці
що наскрізь мене прошила

Весна –
Как юная девица:
От зимнего проснувшись сна,
Она
Лениво шевелится;
Трепещут влажные ресницы
И чудный,
Дивный аромат,
От мягких кос
До нежных пят,
Призывно тело излучает,
Смущаясь и
Любви
Желая.
(04.03.98 - 25.02.10)г.

Сніг товчеться у вікна
І просить для себе світу.
Надто тісно йому у безрам’ї самотніх шиб.
Душі хочеться змерзнути,
Щоби когось
Зігріти,
Коли холодом бою
Цей час так себе прошив.
Виростають ліси
Біло-інейним сном голгофи
Для розп'ятих пілатів
В епоху нечистих рук.
І питає історія тихо
Її:
Кого ти
Посилаєш відверто
На цю невідверту гру?
Сніг товчеться камінням,
Лягає у фатум слова.
І конає красиво
Під важкістю теплих ніг.
Крок за кроком –
І все...
І крутитись земля готова
Навіть в інший вже бік
По орбіті своїй сумній.
Тільки б душам, на жаль...
Тільки б мерзнути і мовчати.
Виродніє цей світ
Від безвидної суєти.
Виростають з-під снігу
Нові і нові пілати,
Що месіям своїм,
Мов на себе,
Кують хрести.

Згасає
вщент розбитий сателіт
і десь край Сонця догоряє осінь,
а мій пробитий
метеором пліт
гравітаційна
течія уносить
до рифів
незалюднених світів,
де піниться
геть скрижанілий
водень
і б‘ється об бурульки стрімчаків
несамовите
сяєво безодень,
наївно відцентроване плотом
навколо мене.
Та, розгледівши це, пише
навпомацки
осліплий астроном:
«За ним – лиш космос!..
І нічого більше».
Й тривалий час
розгадує секрет,
що в цій робінзонаді
винне нині –
горизонтальне
мислення планет
чи вертикальні почуття людини?
А пліт пливе
у сріблі сивих скронь,
комет і айсбергів,
але здається
істотам
з обморожених підсонь,
що холод є
сповільнений вогонь
з недоторканного запасу
мого серця.

Мить без Тебе – втрачена,
День без Тебе – згублений.
Ти – любов небачена,
Ти – мій сон улюблений.

Ніч без Тебе прірвою
Є мені глибокою.
Шлях до Тебе міряю
Вічністю неспокою.

Як душі дозволити
Каменем зробитися,
Серце поневолити,
Горю покоритися?

Ще не все в нас втрачено:
Долю перемінимо
І любов небачену
Ще колись зустрінемо!

Сонце зойкнуло та й розплескало
по безодні бурштин і багрянець
і, себе відірвавши від зірки,
закривався протуберанець.

У пекучому болю безодня
до глибин, до людей оживала,
захлиналась розжареним світлом
і чийсь розум до серця зсувала.

На Землі же полярного сяйва
виникала в пітьмі ікебана:
так в морях виникають атоли
як проекція дна океану.

А під сяйвом дружина пілота
все чекала його край віконця...
Командиром той був зорельоту,
що не зміг розминутися з Сонцем.

У світах самоти ми, мабуть, не одні –
Раптом хтось добре слово промовить мені,
Хтось пришле гарну звістку з далеких світів
І розвіє мій смуток, що в серце забрів.

Хтось молитву промовить за душу мою,
Щоби дух мій зміцнився в нелегкім бою,
А як ворог на мене піде із мечем –
В мить останню хтось завжди підставить плече...

Хоч тернисті дороги ведуть крізь життя –
Свою душу лиш вірою зцілюю я,
А ще - Друга словами, що сум прожене
І життя моє світлом осяє земне!

Як гірко пересвідчитись раптово,
Що ти свою значимість помилково
Сам приписав собі - її нема!..
А за дверима старості зима.

Ти жив з великими, а був безликим.
Ти тільки сам вважав себе великим.
Так, мабуть, блазень, увійшовши в роль,
Повірить згодом: він і сам - король.

Ти іменитих друзів добру славу
Поширював на себе не по праву,
І від твоїх настирливих повчань
Пашіло духом самозвеличань.

Було колись - ти подавав надії.
Говориш, заважали лиходії.
Але згадай: взяли твої роки
Розваги, лінощі, слизькі жінки.

Що жде тебе? Лише сама могила...
Та, може, десь іще дрімає сила,
І ти, згадавши молоді літа,
Розквітнеш, як агава розквіта?

Вона живе непишно, непомітно.
А потім вибухом одним розквітне -
І незабаром гордо помира...
Якщо є соки, починай...
Пора!

Як ми втішалися малі,
Коли в роки давноминулі
Борець заїжджий брав з землі
І рвав угору мідні кулі!

Що той борець вдававсь до гри,
Не помічав ніхто в народі —
Бо на плечах росли бугри,
Неначе гарбузи в городі.

Та згодом взнали: кулі ті
(Ми вдень продерлись за лаштунки)
Були всередині пусті
І навіть дзеленчали лунко…

Поет! Помазано перстом
Тебе в палацах урядових.
Та я продерся в грубий том —
Поза лаштунки рим чудових.

Є слів холодні блискітки
І є метафоричні м’язи;
Є припасовані рядки,
Де фраза тулиться до фрази.

І є ціна твого вінця:
Творіння на сторінці кожній —
Мов кулі клоуна-борця,
Які всередині порожні.

23.X.80, Мордовія

Біля водоспаду, у високих горах
З рук моїх живицю ти з коханням пив.
Пив і мовчки слухав, що вуста говорять,
Ти на них давно вже спокій свій згубив.

Я ж до тебе стиха, Любий, промовляла:
"Вже тобі від мене не втекти, повір!".
Я це говорила, хоч сама не знала,
Ти - для мене святість і мій шлях до зір...

Цілував ти руки, випивши живицю,
І вуста медові й очі цілував.
Нам співали гори повінчальну пісню,
Водограй, мов батько, щиро промовляв:

Хай не роз"єднає вас розлука й горе,
Хай не розлучають люди вас повік.
Де б ви не зостались - пам"ятайте гори,
Що дали вам щастя і безсмертя сік!

...Біля водоспаду, у високих горах
З рук моїх живицю ти з коханням пив...

нескінченний день нескінченний сніг
і зима не пора а стан
і пливе життя у густому сні
між очікувань та оман

за завісою - кольоровий світ
і не вигаданий живий
та до нього йти сто невдячних літ
аж до оберту голови

із кінця в кінець та по сон-траві
та до тесаного стовпа...
там колись в очах зорецвіт горів
травень юнь у медах купав

Коли зима з небесного склепіння
розтрушує пухнастий білий сніг -
проймає душу радісне тремтіння
в Різдва чеканні... Стелиться до ніг
пухнаста ковдра, срібною імлою
повиті ранки, дні та вечори,
Далекі зорі в небі неозорім
для місяця прядуть сріблясті сни.
Дрімають заколисані вітрами
дерева, вбрані в шапки снігові,
Хрустять сніжинки рипко під ногами,
Мороз малює квіти на вікні...
Коли зима з небесного склепіння
розтрушує пухнастий білий сніг,
Заб'ється серце радісним тремтінням -
Різдво ось-ось вже ступить на поріг.

18.12.09

Не в норі і не в печері,
Вся кругленька й білолиця,
А у лісі, парку, сквері —
Хазяйнує печериця.

Зварить борщику і юшки,
Напече картоплі-сала
І підливки на закуску
Ще додасть, як буде мало.

Виростають в неї дітки,
Як напóказ — всі біляві,
Бо в грибниці знають чітко:
Є — обід, а є — забави.


2010

Відійти хоча б на крок від себе.
Що там видно? Примха і пиха.
Перша – у прихильниках потреба,
друга – результат того гріха.

Відійти і липового майстра
судний день розвидниться до дна:
за душею компліментів тайстра,
в’язка компіляцій пренудна.

І стоїть маестро не на сцені –
покуття сквернить його театр…
Відійди на крок, якщо ти геній.
«Геній – я» – прекрасніша з утрат.