Наче снігом і уперше,
замете сліди.
Небо блискавицю скреше
на мої сади.
Розлетяться крила яблунь
плетивом вітрів,
схилить голову над яром
небо повне злив.
Буде світу, як малому,
лячно - пригорну,
Щоби не страшився грому,
донесу до сну.
Розповім йому про ранок,
про траву в росі,
про солодкий сонця пряник,
зорі у руці...
Заколишу ніжно-ніжно
дитинчатко-світ,
аби вранці бігли ніжки
і гукав: "Привіт!"
14.05.2010

Ще сагайдак не виносив причину смерті,
перо дороги не списалося з копит.
Слова шукають силу вітром, аби стертись.
Луна старається, стирається... Кипить,

чекання перемішується рибна юшка.
Сяй-ніч прослизує, немов під горло ніж.
Тримає в зорях зір, знімає з неба стружку.
І теслі не знайти, ніжнішого за ніч.

Прополені думки, засаджені землею,
зерно її тверде і кров йому – вода.
За частоколом – степ, осушений з єлею,
та голова густа, розпатлано-руда.

До ранку сон біжить в подертому і босий,
збирає усмішку дорогою з дітей.
І жінка в чорному зайшла в туман і косить,
вона закохано по сивині іде.

Дзьобастий двір затулено й принишкло гріє,
покійне сонце накопичене для стріх.
Ще божий гнів дивитися на світ не вміє,
не знає як з очей вступитися – поріг.

Розмови тиші завагітніли грозою,
вони нечуваному перекажуть мить,
де сни поховані, розбите серце гоять…
Із джерела війни копито заструмить.

14 Травня 2010

Щойно над мною кружляли ще круки,
З неба у душу вдивлялись тривожно,
В серці щеміла вчорашня розлука,
Гупало в скронях "Не можна, не можна!..."

Волю у душу впускала поволі,
Вчилась життя знов вдихати у груди,
Серце втомилось від власного болю,
Дуже втомилось й сказало - "Не буду!"

Зброю у руки - для чого ця зброя?
Руку, що носить, поранити може...
Я воювати втомилась з собою,
Прошу - ізбав від війни мене, Боже!

...Круки, здається, кудись відлетіли,
Сонячний промінь торкається серця,
Хочеться в небо злетіти на крилах,
Навстіж відкрити весні усі дверця!

Мрії поснулі збудити нарешті,
Диво існує - повірити знову!
Душу, що звикла до вічних протестів,
Прагну впокорити в сяйві Любові...
14.05.2010р.

Гойдали ці трави сонні важку полудневу спеку,
Зомлілі лани пшеничні і густо-зелений шир.
Лилося живильне миро, неначе меди із глека,
Стікав у саме осердя їм сонячний еліксир.

Вбирало цупке коріння дощів первородну силу,
Ранкові пісні вівсянки зринали в летку блакить.
Плела Вероніка коси – і зорі аж ген по схилах
Розсипались синім цвітом, що й досі між трав зорить.

Здіймались мінливі хвилі, тяглося стебло угору,
Хитавсь неозоро простір без краю та берегів.
Несло свої теплі води п’янке суходільне море
І дух різнотрав’я стиглий з вітрами у наздогін.

Гучать у сараї коси, виблискують, як до свята,
Жене присмеркову сутінь мантачки веселий дзвін
Готуються буйні трави скарби всі свої віддати
І літу за щедру днину лягти у земний уклін.

Хочу собі хату,
файну велику хату
з великими вікнами,
ніби з бойківськими очима,
з очима моєї мами.
Будуть бігти за нею Карпати,
будуть чекати на синє ожини.
Легенько-легенько, ой,
та вітер мені - мольфар.
Хочу собі хату,
щоби у кожному куточку
мачинками душі предків.
Сонечко із порогу.
Як ікона.
Хочу собі хату:
камінь за серцем не носила,
та нікому його не жаль...
Легенько та й легенько, ой,
то вітер мені - мольфар.
А мрія про неї - фартушина у маках,
а сон за нею - волошкою.
А роса струшує світло в долоні полю.
Маю тебе тишею впізнати.
Вийди до мене, хато!
Он коник,
якщо прислухатися до трави,
пісню кельтів співає...
Легенько-легенько, ой,
та вітер мені - мольфар.

Хочу собі хату...

2010

Моя Україно! На крилах лети
Моєї палкої любові
В очах перед світом вогнем мерехти
Даруй посмішки веселкові!

Моя Україно! Оплакуй дощем
Сподвижців своїх і героїв
Прокинеться в серці туга і щем
В потоках багряної крові!

Моя Україно! Нехай твоя пісня
Тече по горах, по діброві
Люба моя, співай немовляті
Сонні свої колискові!

Моя Україно! Нехай твоя слава
Летить між країн і народів!
Моя Україно! Нехай моє слово
Не проллє у душі твоїй подив!

Моя Україно! Не пади ти додолу
Перед поразкою й горем!
Молюся за волю і за твою долю
Слів не океаном, та морем!
2010 р.

Десь там, за небокраєм,
Де починається життя,
Де сонце гріє почуття,
Де неба обрій, світ безкрайній,

Де лиш любов і мир панує,
Де не згадають Бога всує,
Де хмар нема, де неба кручі,
Де чорний кіт – то кіт везучий,

Де казка стане правдою святою,
І де знайде душа покою,
Десь там, десь невідомо де,
Живе хтось там і день у день

Гадає, що є місце на Землі,
Де краще, ніж де зараз він...
Та дам я відповідь просту:
Ось Батьківщина. Краще тут!
2010 р.

Лети, наче птах,
По різних світах
Із вітром лети,
Де ще не був ти.

Біжи уперед
Завжди до мети,
А якщо перешкоди –
На крилах лети!

Ступай ти поволі
За кроком крок,
До щастя, до волі,
До неба й зірок.

А якщо ти побачиш
Такого як ти,
Візьми під крило
І далі лети.

На крилах любові,
Миру й свободи,
Лети над землею,
Лети й понад води!

І поки у тебе
У тілі є дух,
Біжи до мети,
Лети, мій друг!
2009 рік.

а ты не знаешь, что значит любить.
но знаешь многое.
и значишь много
для тех, кто любит и готов убить,
лишь бы пройти с тобой одной дорогой.
и ты смеешься, когда плачут те,
кому ты всех,
кому всего дороже.
но на рассвете плачешь по звезде,
что, упадя, стечет по бледной коже.
и водишь пальцем ты, рисуя в облаках
два сердца.
но одним они не станут.
ты причиняешь боль и видишь страх.
а снег идет. и, знаешь, розы вянут.

2010

Страхосфера… Поле ночі,
Жахів, криків і мерців.
Ікла жовті, злі ссавці
Розривають сни дівочі.

Поглинає мряка дні,
На дорозі поторочі,
Світяться червоним очі,
Тінь повисла на стіні.

Із-за рогу, з-за спини
Вигляне мороз і знову
Ніби пісню колискову
Вам на смерть… Ідуть вони,

Ці струхлявілі отці,
З тліном правди на лиці.


2010

Задзвеніла пісня ніжно плаєм,
Полетіла в гори, аж до ґрунь.
І той голос серце моє крає,
Що пульсує кров уже до скронь.
Ніжні почуття в душі зринають,
Радість переповнює мене.
Хай гуцули-друзі теж пізнають
Свято пісні – свято осяйне.

Приспів:
Лети, моя пісне, горами.
Лети у широкі світи.
Стели тільки радість між нами
Зводи між нас дружби мости.
Лети, моя пісне, у доли.
Лети до родинних садиб.
Хай щиро радіють гуцули
І квітнуть у горах сади.

Ніжна пісня – то душа народу.
Зичний голос – то трембіти спів.
Сяятиме сонце і в негоду
Від її чарівних теплих слів.
Буде голос нести пісню світом,
І горами вітерець війне.
Забуяють знов духмяні квіти
Свято ж пісні – свято осяйне.

Приспів.

9 травня 2010 р.

Травневий вечір пахне так бузково,
І розлилась магнолія в саду.
– В обійми теплі, милий, прагну знову…
– Іду, кохана, серденько! Іду!
Вже Луцьк у Київ душу простягає,
Забувши кілометри перепон.
– Шукаю стежку я до твого раю.
– І я шукаю шлях у твій полон.
Завмерла тиша у німім чеканні,
Дрімає вітер в зелені дібров.
– І пахне кава щастям на світанні.
– Цьому я радий, мила, знов і знов.
Он ластів’ята моляться у небо,
А трави грають відблиском роси.
– Лечу у снах крізь віддалі до тебе!
– Живу лиш летом луцької краси!
Веселку заплетем березі в коси,
І ніжністю фіалкового сну
Весна ступає в теплі роси боса –
Несе обом нам посмішку ясну.
Що відстані, що сотні кілометрів,
Коли за порухом єдиної душі
З далеких міст, камінних джунглів нетрів,
Зустрілося нас двоє у вірші?
Розбудить тишу трепетний цілунок…
Травневий грім лоскоче вуха хмар.
П’ємо нестримно ми кохання трунок,
Солодка мить, солодка. Мов нектар.

13.05.2010

Коли бруньки – обличчям до зірок,
А мрія лине десь удалину,
В моїй уяві – сон, морський пісок
І прагнення намалювать весну.

Змішати барви крові і дощу.
Веселкою розбавить почуття.
Мольберт – у руки. В серце – "Не прощу!".
А далі – світ й дорога у життя.

Пейзажів крила. Сонця ермітаж.
Портрети трав і квітів польових.
І знов прощаю. Так же. Знову та ж.
Хоч і нема мене серед живих.

Розмили зливи долі натюрморт.
Усе було. Та чи така одна?!
Любов – літак. Життя – аеропорт.
Зупинка в небі – то твоя весна…

Засохлі фарби більше не твої…
Провина? Ні. Він сам того хотів.
Розмиті обриси. Чужі краї.
І день ясний щось трохи потьмянів…

Не відчував і він свою вину.
Та і було усе вже так давно…
Як хочеться намалювать весну!
Хоч малювати більше й не дано…
2003 рік

Пробіглися розчарування
Попелясто по спині,
Звідкись взялися вагання,
Що запутались в імлі.
Очі сірі утопились
В небесному морі,
І під ними заросились
Сльози, мов зорі.
Душа ніжно розпустила
Запилені крила.
Свіжий подих ухопила,
З скрепом полетіла.
Проковтнули німі губи
Спогадів згусток,
Не розкриють більше очі
Своїх вій-пелюсток… 

2010р.

хмарки кружляють
літають по світу

шукають притулку
загублені діти

радість і острах
сплелись воєдино

стати дощем -
це загибель чи диво?

12:16 13.05.10



Застукає, коли нема куди.
А вибухає, мов зайшлося шалом.
Остання барикада, слиз і дим,
ковтає статику панно стожале.

Багнетно-всіяно лежати ниць
чи горілиць, і домовляти "мамо",
чекати з неба грому й колісниць
і загоїтися Вітчизні шрамом.

А руки міцно затиснули лють,
бо очі кров`ю перелиті в ката.
Слова уже не ранять, не кують,
вони задимлено смакують матом.

Тече в архів думок пролита суть,
окрадена до краплі материнства,
котрій з грудей могильні соки ссуть
сполоханість і сивина з дитинства.

І не вмовкає течія жалю
пороблена, зі стогону і болю.
Коли сей сміх дитячий відболю,
не назову я серцем – грудку солі?

Переламали прапору хребет
і на бинти пішла його крилатість.
Немов би без гармати, він – лафет.
Піднесення, де проступає святість.

О, барикадо – відчаю дитя,
тебе складали злидні, сонце їло.
Ти спалахнула – ніби по життя
у вени неба заходило тіло.

І падала, як падають боги,
обтесані з опали і розбрату.
Сповзала пря по стінах, береги
омиті кров`ю і свинцем зубатим.

Застукає, коли нема куди.
А вибухає, мов зайшлося шалом.
Остання барикада, слиз і дим
мені молитвою у горлі стали.

13 Травня 2010

Зорю засвітила пізню,
припала до вуст вустами.
Словами розкажеш після
як серце брело містами,

мостами, уздовж парканів,
де тліли листи і листя,
де сонце в тумані п’яне,
де ранили люди вістрям...

То завтра, а зараз гою
цілунками рани світу,
медами течу, нугою,
у кожній клітинці квітну...

Горю у твоїх обіймах,
здіймаюся димом, дибом
до ранку, до неба піни
ще я і не я вже ніби...

І зорі гашу світанком,
на груди складаю пір’я...
Твій ангел, твій гріх і бранка,
волхвиня, богиня, мрія...
13.05.2010р.

Яхонт калиновый светится солнечно.
Горько – не горько, живи – не горюй.
Вместе мы – кисть, а в отдельности,
точечно,–
Семя куста на опушном яру.

Мы разлетелись, а мама волнуется:
– Что вы, куда? Возвращайтесь в соцвет...
Правит моей непокорною юностью,
Вяжет венок моих будущих лет.

Туго венечным плетением скручена,
Рвется летящей стрелы тетива.
И наизусть, как молитва, заучены,
Мамы моей незабудки-слова.
2003 р.

- Річко Уди, течеш ізвідки?
Де наснагу світу взяла?
Ми – сучасності дійсні свідки,
Два вагомих її крилá.
Перегорнем минулі сайти,
все, що бачили, чим жили,
що уваги людської вартим
і невартим було колись:
Пам’ятаєш себе глибоку,
річко Уди, ще молоду,
коли твій молодий неспокій
гнав замуленість і біду?
...Ми знесилені, але разом
ще відновимо гарт старий.
Тільки витримай, тільки, часом,
у нестямі, річко, не вмри!
Ще поборемось ми із брудом,
тільки сили зміцнить зумій,
Мальовнича, немов причуда,
Донеси віночок надій!
2009 р.

Нова підліткова мораль -
Упячка, ЖЖ та Мєдвєд.
Зірвали з і-нета вуаль
І скаже людина "Прєвєд!"
Одразу, без всяких прикрас.
Про те, що "Зохаван потс!1",
Багато ще всяких образ,
Про Ктулху, що хаває моск,
Про Девіда Блейна сага,
Про савєцький увесь камунізмъ...
А правда, і честь, і відвага -
Віджиток це. Спіритизм.
Живи! Двадцять перше сторіччя
Я бачу тепер у вікні.
Світогляд свій не каліча
Проявами фігні.

2010

Жмуряться квіти –
Хочуть стулить пелюстки –
Дзуськи - на сонці!

Чекатиму. А раптом набіжить…
Схвильовано у жмурах, при набігу,
золото-ордо пронесеться дзига,
совиним тіням надірветься нить.

Зажду аж небокрилля забринить.
Зливаючи політ і порожнечу,
нічний метелик заколише втечу,
здичіле серце перестане нить.

Є час роздмухати ту вічну мить.
Карбуються миттєвості під циркуль.
Те літо перепалиться у цвірку,
зимою в коляді доструменить.

Ще порох є – то стану порошить –
душею дріботітиму у лунах,
аж інієм волосся переврунить.
Чекатиму, зажду і набіжить…

13 Травня 2010

Зіткана з небесної позлітки...

Про твоїх лілей цнотливі мітки
Тільки феї відають і я.
Ніжну заховаю таємницю
В ґротах ночі (місяця бійницях),
Мушлі ранку (горлі солов’я).

Купана в йорданських агіасмах...

Лиш мені ніколи не погаснуть
Стіп твоїх сяйливі письмена...
Крижма снігу, царственна застуда,
Гонг звізди, кохання амплітуда.
І вино причасне... І вина.

Спалена на кострищах розлуки...

З попелу простягуєш ти руки –
Місія божественна моя:
Магму губ, кільце пташине стану
(І зіницю зранену тюльпана)
На твоїх пишу полотнах я!

Вже яфини* відходять... Відійшли...
Зачесані, завиті Бредубоки.
Смуглявих німф легкі прозорі кроки
Ще постають з лілової золи.

Лілові пальці, губи і соски,
Ліловий гріх насупленої ночі...
Порожні коші, набирки** цоркочуть...
Віки відходять... і які віки!

Ліловий світ змалює не Гоген,
Бо що йому чужі коші та коші...
Душі й руці солодка сниться ноша –
Лілова змійка цебенить із вен.

У набирок я, скільки зміг, набрав –
Мов кущ чорниць, твоя коса лілова...
Відходимо... здригається основа...
Зникаємо, як голка, серед трав...
______________

* Чорниці (діалект.).
** Мірка для збирання чорниць.

всі розповито вина
спалено всі мости
мак вибухає синім

і не приходиш ти

ночі всі розіп’ято
в колоратурі мсти
ноту найтоншу взято

і не приходиш ти

вбито усіх героїв
знято усі пости
пущено душу строєм

і не приходиш ти

крила усі відтято
сказано всі “прости”
проклято усі клятви

і не приходиш ти

врешті всміхнулась доля
здерто усі бинти
і торжествую: воля

...але приходиш ти

=1=
Коли зима блукала світом,
Мороз по шибці малював,
Мій батько матері ніс квіти,
Слова подяки готував.
Приємно-втомлена, щаслива,
З малим дитятком на руках,
Дивилась в те маленьке диво,
Шукала рідне в тих очах.
Я знаю, ви хотіли сина,
Мене ніхто не планував.
Але скажіть, хіба я винна,
Що я народжена жива?
“Проблема вічна і обуза”,-
Давно минув той перший шок.
Росла без ігор і без друзів,
Росла в компанії книжок.
=2=
В дитинстві мріяла літати,
Кудись з птахами в небесах.
А потім стала помічати -
Політ душі — то вже краса!
Блукала травами до ранку,
Щоб загубитись в тих полях.
Та якось раптом на світанку
Зійшла з орбіт моя Земля.
Сама собі втирала сльози,
Тому, що поруч лиш ліси.
І загубила власний розум,
Як квітка в пошуках роси.
Природа істину відкрила:
“Шукай веселку у дощі!
Не тільки пташка має крила,
У тебе теж вони в душі”.
=3=
Та з часом ліс на Львів змінила,
Трамваї, колії, дроти.
У місті зустрічей (так мило),
Хотіла щастя віднайти.
У місті пам”яток і храмів,
У місті сонця і тепла,
Напівхолодними вустами
Із чаші Осені пила.
Збирала повні жмені листя,
Складала ніжно у букет.
Моє повітря (надто чисте),
Заповнив запах сигарет.
Я львівським димом задихнулась,
Сховала душу від тепла.
І ту бруківку, що для вулиць
В моєму серці хтось проклав.
=4=
Втомилась жити в цьому тілі:
Занадто тісно для душі.
Вона так вирватись хотіла,
Що виливалась у вірші.
Вірші-трагедії спочатку,
Де всьому відчай голова:
Сама навчилася втрачати,
Та й виливала у слова.
Вірші, де світом править Осінь
Лягали тихо на папір.
А потім весни, дощ і грози,
Польоти в небо, вище зір.
Вірші про ранки у тумани
(бо я закохана в туман).
Якщо писати перестану,
То значить вже душа німа.
=5=
Я так хотіла Світ змінити,
Що він змінив мене саму.
Навчив сміятись і любити,
Я щиро дякую йому.
Я вдячна Світові за силу,
За силу ручки (чи пера),
За вміння бачити красиве,
Вбивати зло серед добра.
Я вдячна Світові за волю,
За те, що крила дав мені.
І хоч літати не дозволив,
Та все ж не кинув у вогні.
Я так хотіла бути Кимось,
За волю битись на виду.
Мені примарилось, наснилось,
Бо я не зірка — не впаду.
=6=
Усе життя шукала Бога,
Шукала в людях, і в собі.
І крізь пітьму ішла до нього,
І крізь світанки голубі.
Ночами часто на колінах
Просила помочі в біді.
А він все чув і неодмінно
Назустріч кидався тоді.
Усі гріхи мої пробачив,
І наказав робити так:
“Твори добро, бо я все бачу,
І без добра — тобі ніяк”.
Плекала в серці, як дитину
Святого Бога повсякчас.
Грішила, знаю. Хоч я винна
Він віри в мене не втрачав.
=7=
Любила дощ, любила вітер,
Любила сонце і тепло.
Сміялась так, як вміють діти,
А часом плакала — пекло.
І низько падала, й злітала,
Була володарем, рабом.
Кохання часом проклинала,
А часом вірила в любов.
За мрію все могла віддати:
Життя, і серце, і вірші.
Тепер вже знаю, де шукати:
Іду за голосом душі.
Хоч кажуть, двадцять — лиш початок,
Та я всього вже досягла.
Сьогодні ж хочу попрощатись.

З любов”ю,

Юлька.

Я пішла.

Тесля – батько, а ткаля – мати...
Срібний місяць прийшов навскіс:
Повелів він мені в’язати
Перевесла із твоїх кіс.

Ти всміхалася, безборонна,
Щедрим місячний був покіс...
Пильнувала свою корону –
Срібну цноту дівочих кіс.

Раннім снігом цвіли Карпати...
А кохання – наперекіс...
Не схотіла мені віддати
Ти корону із срібних кіс.

Не тесали нам ложа й трону,
Доля іншим покрови тче...

Тільки срібна твоя корона
Досі губи мої пече.

Каєшся без причини,
Людям не віриш, снам...
Волі і батьківщини
Не вистачає нам.

Коришся долі, чину,
Мовчки ковтаєш страм...
Волі і батьківщини
Не вистачає нам.

Був ти епохи сином,
Де навіть віра – крам…
Волі і батьківщини
Не вистачає нам.

Вперше стоїш без гриму,
Щось лебедиш синам…
Волі і батьківщини
Не вистачає нам.

В чому твоя провина?
Топчеш холодний сміх…

Волі і батьківщини
Вислужити не зміг.

______________________

* Відсутній втрачає (лат.).

Сіна в снігах – хисткі, хрумкі ковчеги
У морі безнадійної бентеги.
Але кого врятують ті сіна?..
І хатній дух, і теплий дих маржини –
Лиш прихисток чужої батьківщини:
За нього ще не сплачена ціна.

Сіна в снігах – остання віра плоті,
Висока, наче голос Паваротті.
Душа тече крізь пальці, мов руна...
Блага вівця – сумна гора Ґлемея,
ЇЇ Господь зліпив із воску й глею:
Ми жили тут. Чи житимем?.. Дарма.

Сіна в снігах – пожухлі габардини,
І папороті цвіт – дві жменьки трини.
Невже на світі все – лиш прах і тлін?..
Що нам зосталось: лій дрібної гадки?
Продажна сила та іржава бартка?
Порожня тайстра? порох із колін?..

Сіна в снігах – печать страшного лоску,
Замерзлий глей, холодні краплі воску,
Останній позирк Бога з-над ґлемей...
Та серце просить: хай запіють треті,
Щоб вік новий сповити у верету –
Без слів фальшивих, без пустих камей...

Сіна в снігах...

Відню, Відню... ситий і хупавий!
Крученим гульвісою гасав...
Палія Семена ратну славу
Ти давно архівам відписав.

І, пихою сповнений по вінця,
Все нових чекаєш чолобить...
Віриш...віриш: треба, скажуть, німця –
На Січі картоплі насадить.

...Ти ворожиш на кавовій гущі –
З краплених регоче цісар карт.
На токайськім, на жіночих мушлях
Твій хмільний закроєно азарт.

Тріскає богемна порцеляна,
Віяло випурхує із рук...
Червоніє ніжний Імре Кальман,
Злий фельдфебель гаркає: “Цюрюк!”*

Вигнано останнього з поетів,
Виткано найтоншу із покров...
На твоєму пишному манжеті
Ружею цвіте слов’янська кров!

За твої страшні німацькі більма,
Слину юберменшівських зусиль
Заплатив сповна вже Габсбурґ Вільгельм
З українським іменем Василь.

Світлий лотаринзький архикняже!
Пане мій... полковнику... прости:
Українська слава спати ляже
Під залізні Австрії хрести...

Вийдуть ще з оточення “усуси”**,
Вирвуться із краплених пасток...

Все вмістилось, окрім ран Ісуса,
Ув один малий гіркий ковток.
_______________________
* Назад! (нім.).
** Українські січові стрільці.

Беріть олтарі та пивниці панноній
І, юрти спаливши, воздвигніть Сінай.
Рожевого степу цілуйте долоні...
Верніте ж мені, хоч за викуп, Дунай.

Малят і лошат відлучіть від кумису,
Танцюйте під скрипку, зневаживши най.
Зіниці жінок засівайте ірисом...
Верніте ж мені, хоч за викуп, Дунай.

Годуйте інжиром розніжене військо –
Йому вже дарунок готує Данай...
За мармур карпатський і золото скіфське
Верніте, прошу, мого брата... Дунай!

Зорю запаліть над шляхами ординців,
Піски розоравши, примножте добро...
Верніте Дунай, бо за ним наодинці
З глибин первовіку ридає Дніпро.

1.
Вдягнули гори хітон врочистий,
Черемош й Тиса спиняють плин…
О Руський Царю Ісусе Христе,
Чому крокуєш в Єрусалим?

Дуднять, мов труни, мости дубові –
Удруге теслі не возведуть…
Нові халдеї вінець терновий –
Твій вічний жереб – Тобі плетуть.

А Ти жертовність несеш в офіру
І звіра в хащі не чути рик…
Погана віра, погана віра
У пишних шатах ховає лик.

Сміється й плаче хмільна босота
І рве кашиці дзвінким мостам.
А ти шукаєш свою Голготу
І ноги миєш своїм катам.

2.
…Парують гнізда орли і пави,
Весни зелений туркоче млин,
Солодка хвиля Дністра й Вишави…
Та я крокую в Єрусалим!

В руду пустелю, голодну й гнівну,
Несу карпатський ласкавий дар:
Умів покору, сердець наївність,
Убогість плоті… Я – Руський Цар!

Де лози хмелем стечуть без міри,
Де чорний вихор крилом майне,
Погана віра, погана віра
Мене в дорозі там перейме.

Безумці, будуть мене карати,
Поділять шати: хітон, рантух…
Та не віднімуть мої Карпати,
В які вдихнув я бунтарський дух!

Усі дороги, що ведуть до Риму,
Із Києва втікають в даль незриму –
Мовчить... мовчить розораний Майдан...
Наївних мрій “рошенівські” цукерки,
Куми – чорти лукаві з табакерки
І їх кривавий – за мільйони – тан!

Та це до слова тільки... сотто воче...
І потяг сумно гальмами скрегоче –
Він руна золоті везе у світ...
У Світ Старий, зачуханий до дірки,
По горло ситий сексом із пробірки...
А втім, йому не нам складати звіт!

Русява Роксоляна із Підгайців,
Що вчора спала в татовій куфайці,
Вже завтра римських пастиме гусей!
Partitim** про модерне римське право
Їй сотто воче натуркоче бравий
Попутник (із Одеси) Одіссей.

... Вона стоїть і палить неуміло –
На показ виставляє грішне тіло...
Та посмішка її – це тільки грим!
Чужі слова смакують губи спухлі...
І золоті сонця – коліна круглі...
За тамбуром вагону – Східний Рим!

І байдуже: Мілан, Неаполь, Піза...
Хай жовта картка, хай шенґенська віза...
І хто нам ворог... хто по крові брат?!
І варвари твого жадають лона.
І ти – нага, розп’ята, безборонна...
Вікно у світ – Малевича квадрат...

Під спів коліс шпаркі екстази ночі...
Це я тебе кохаю... сотто воче:
О Роксоляно, де ти в тьмі століть?!
Із сицилійських племінних бастилій
Я викраду твоє нужденне тіло,
Щоб Україну призвести на світ!

…І пахне у тунелі райським садом,
Із динамітом бавиться бен Ладен…
Цур, непристойне лізе щось на ум!..
Телерапсод (не з Галича) Данило
Неголену мармизу шкірить мило:
“Кохайтеся!”… І чорт йому не кум!

…Що ж, Рим як Рим… та спопеляє гени
Розорана бруківка Картагени
(У суперсенсі теж майстри – не ми)…
І ми колись кохались в рідній хаті.
І в нас колись водились Головаті…

Зосталися Рошени… І куми!
______________________________
* Напівголосно (італ.).
** Частково (лат.).

Виглядає сонце лагідно з небес.
Тепло. Світло. Пасха. Христос Воскрес!!!
Освятити кошик Великодній,
Сполоснути душу в доброті Господній...
Радість і любов не покида людей
В серці як свіча - Великодень цей.

2010р.

Ми повинні пам'ятати,
Любі українці,
Наше щастя, наша доля
Не лежать в копілці.

2009р.

Мій тато дбає про сім'ю,
Приносить гарну зарплатню.
Мій тато може розсмішити,
Не треба навіть в цирк ходити.

2006р.

Ані хвали, ні пишних нагород,
Ні ювілейних величань не треба, -
Даруй мені, природо, клаптик неба,
Де владне Слово поселив народ.

Там чесні душі обминає тлін,
Там вічність пломеніє малиново...
Дозволь мені ввійти у тебе, Слово,
Отак, як входить било в мідний дзвін.

Чи боляче - ніколи не питай.
Не дай згадати про біду та хворість.
Ти мною бий об ковану прозорість
І мною над землею калатай.

Дай прорости у ярих зернах рим
І знов посіятись у землю Словом,
Щоб стати пастушком білоголовим
Десь у лугах над річищем старим.

Нехай шукають кам'яні лоби
В нещирих лестощах примарну втіху.
В торбинці повно сліз і повно сміху, -
І заздрить Сонце на мої скарби.

І, відшмагавши батіжком зорю,
Чесноти замісивши із гріхами,
Обліплений рудими реп'яхами,
Я заново цю землю сотворю...

В розгоні днів моїх
Є відпочинок серця:
Малечі світлий сміх
Над дзеркалом озерця,
І коники в траві,
І в листі жолуді,
І краплі дощові
На трепетній воді.

І заповітний щем
У серці риболова...
Написане дощем
Переливаю в слово.
І хочу, щоб слова
Своїм життям жили,
Як лугова трава,
Як пасма ковили.

У нас як завжди - знову лиє…
Стіною котиться вода,
Душі асфальт краплина миє,
З мирських умів біжить біда.

У нас як завжди - знову лиє…
Старезні храми в бахромі,
Жива душа ледь чутно ниє,
Дощем вколисана, у сні.

У нас як завжди - знову лиє…
Десятки сотень парасоль,
Життя чаклунством тихо віє,
Де кожен грає свою роль.

2010

Місто мого дитинства –
Соняшник хутірний,
Спритність в’юнка, гонориста,
Сором фіранок-вій.

Поруч дзюрчать цикади,
Дзигою дзизь дзинчить,
Зморгують сонні декади,
Пилом прибита мить.

Місто мого дитинства –
Зріє кульбабки пух,
Тиша пливе промениста,
Ходить навшпиньках рух.

Я, хутірська дитина,
Мала рости, мов крез,
Та, як берізка без тина,
Не досягну небес.

У хмарочосні хащі
Вбито буття процес.
Кинутий напризволяще
Світ засмоктав прогрес...

3 червня 2006

Через стріху, як весняний жук,
Місяць повз- великий і пихатий..
Я стояв біля твоєї хати
Стамувавши трем зіниць і рук..
Ночі реквієм секунди крав..
Постать билась у віконній склянці..
Срібний жук, зависнувши на клямці,
Щупальцями серце лоскотав...

Десятка, квітне дівка-мавка,
Десятка, хмарка в небесах,
Колись була в мене десятка,
Тепер десятків маю два.

Десятка, там було кохання,
Перша любов у десять літ,
Десятка перша й не остання,
Принесла в душу гіркий слід.

Десятка, так, весілля брата,
Десятка, зарево моє.
Зібрала сумку, й гайда з хати,
Десятка придане бере.

Ну от і все життя скінчилось,
Заміжня я, десяток літ…
Так швидко промайнуло літо,
Й десяток найдорожчих… снів.

Усе життя хотіла заміж,
Десяток років про любов,
Усе моя душа співала,
Аж тут, завершений урок.

Заміжня, так, в десятім класі,
Хотіла заміж за "зятька"
Здійснилась мрія, у десятім,
У році тигра і добра!!!

10 квітня 2010р.

Отим-бо й ба, що світ на всіх єдиний,
на всіх у нас одні й ті самі пута:
на рідних, друзів, спогади і волю.
А світу солодко-молитися на долю,

Писати фоліант чужих очей,
Чужих пісень із голосу не свого,
Пісків, пройнятих сонцем випадково,
Вогнем і зеленню обійнятих ночей

А світу й тісно якось у чужих зіницях.
Страшніш шукати втечі звідусюди,
Страшніше-німота по самі вінця,
і спогад болю пошепки, у люди


2010

Где-то старится дождь. Невесомо-небрежная…
Над каштановым городом – блеклая синь…
Очертания капель отчетливо прежние…
Не ищи вдалеке… Просто шторы раздвинь…

Над вечерним пейзажем – в преддверие праздника…
Замени планетарий на облачность глаз…
Плечи мокрые. Только мне как-то без разницы…
Что подумают сонные лужи о нас…
2010 год

Светлый мой, вечный свет угрызений,
Так темно так пустынно в речах,
Бедный тополь мой, тополь весенний,
Разве можно -- чтоб сухо в очах,
Чтоб ни капли не слышно и звука,
Всё и вся как зеницу храня --
В небесах круговая порука.
Будто нет ни тебя ни меня!

Как прекрасны звезды в тишине.
Как одинока луна в вышине.
Я словно луна совсем одна.
И нету рядом со мною тебя.

31 декабря 2009 год

В конце тоннеля я ясно вижу свет.
Я бегу оттуда, где тебя больше нет.
Я бегу туда, где ты меня найдешь.
Я точно знаю - ты меня там ждешь!

06 ноября 2009 год

Ночь, море, небо, звезды и луна.
Лунная дорожка с берега видна.
У краешка воды я стою совсем одна.
Но я точно знаю, кому-то я нужна!

01 ноября 2009 год

О, мой ангел прекрасный,
Со сверкающей душой.
Ты как небо ясное,
Парящее надо мной.

30 августа 2009 год

Пламя свечи горит у окна,
Тихой молитвы слова,
Юная дева стоит в окне,
Ищет надежду в тишине.

30 августа 2009 год