Шалена, ти хочеш щастя?
Малюй його склом на стінах,
приймай сліз гірке причастя,
блукай у чужих провинах...
То, кажеш, забаглось сонця?
Промінчиків крізь фіранку?
Отрута в твоїй долоньці
уб"є тебе ще до ранку.
Гадаєш, кохання варте
розбитих ущент тарілок?
Той воїн з нічної варти
поводився так невміло...
Ти надто багато хочеш!
Якась ти капризна дуже.
Я дам тобі купу грошей -
покинь моє тіло, душе...

14. 01. 2010 р.

А знаєш, та ж суть не в тому,
кому хто набриднув швидше.
То просто безглузда втома,
як чорний вітрисько, свище.
Я просто забула вдома
безмежного щастя маску.
А чорна підступна втома
за нас дописала казку.
Ти просто прийшов невчасно,
як "Боїнг", що збився з курсу.
Тому не шукай в пластмасі
ледь чутне тремтіння пульсу.
А знаєш, твоя заслуга
не в тому, що ти безгрішний.
В житті, як на злітній смузі,
не місце снігам торішнім...

07. 02. 2010 р.

А знаєш, шукати марно
любов у вчорашних мріях.
Ти був до нудоти гарним,
а я - мов стара повія.
Ти знав як потрібно жити,
я ж вічно боялась смерті.
Ти дам підкоряв на Криті,
я сльози ковтала в Перті.
Тобі всього світу мало,
мені ж забагато волі...
А знаєш, я завжди знала:
ти - вибрик моєї долі...

25. 01. 2010 р.

Кудлай радів: він їде в «Форді»!
Тріпоче хвостик, очка сяють,
І ніби посмішка на морді:
«Хазяїне, дива бувають!
Ми разом їдемо в світи!
А пам’ятаєш, як малими
Ми в теплий край збирались йти,
Щоб нас там не дістали зими?
А пригадай, як в тітки Алли
Під вечір крали огірки!
Ото нам вуха понам’яли,
Оце були тоді роки!
Іде життя… Ти став дорослим,
А я старим… Та не зважай,
Що я глухий і низькорослий,
А ж все ще вірний твій Кудлай!
Спинилися? Йдемо в лісочок?
Гаразд, я буду поряд, знай.
Морозний видався деньочок!…
Куди ж ти, друже?! Постривай!!!»
…Автівка швидко віддалялась,
Собачі сльози сніг ковтав,
На ліс дрімучий ніч спускалась,
Мороз тріскучий лютував…

22.02.2010

Чому душа так боляче болить,
Стикаючись з життям цим очі в очі?
Вона мов з тіла вирватися хоче,
Тамуючи за світлом ненасить.

Вона торкнутись прагне вічних істин,
До котрих люд давно вже збайдужів.
І лиш у мить – зі смертю на межі –
Від скверни й зла душа себе очистить.

В житті чи в смерті більше переваг?
Допоки тут ми – це нам не збагнути.
Та лиш душа, любовію діткнута –
Щаслива буде тут й на небесах!
2009р.

Ні, не вдасться втекти від жорстокості днів,
Від життя, що так міцно тримає.
Не позбутися їхніх болючих обійм,
Що в лещатах мій дух затискають.

Не сховатись мені від журби-самоти,
Не втекти в далечінь неозору.
Не так легко позбутись життя гіркоти.
Ще не скоро, не скоро, не скоро!

Не втечу ні від себе, ані від життя,
Ні від болю, що душу згризає.
Чи є сенс, щоб боятись свого майбуття?
Страх лиш силу в людей забирає.

Та, на жаль, не втекти і від власних страхів,
Що, мов круки, кружля наді мною.
Я ж втікаю у світ своїх марев і снів
І зціляю в них душу маною...
2000р.

На церковні хрести із вікна
Поглядає душа крізь туман:
Порятунку жадає вона
Від образи людської і ран.

Зазираю у неба блакить:
В піднебесся сягають хрести.
Голос Божий тут вічно звучить,
Наші душі бажає спасти.

Тихо голос з небес долина,
Та у серці відлуння, мов грім.
Він звучить, як чаклунка-весна,
Помагає прокинутись всім.

Він звучить, як ранкова земля,
Мов глибінь у морської води,
Промовляючи Боже ім’я,
Відвертаючи нас від біди.

Він звучить різнобарв’ям тонів,
В нім мелодії всі й голоси.
Це – неначе всіх янголів спів
І відлуння святої краси...

З-під небес Божа ласка зійшла,
Я готова їй серце розкрить.
Порятунку волає душа,
Голос Божий для неї звучить!
2001р.

(Для тебе…)

Дорожній пейзаж… Мерехтять придорожні стовпи…
Дорожній пейзаж… Над полями синіє юга…
Дорожній пейзаж… О, якби ж то, якби ж то, якби,
Змалювати б я зміг цю дорогу, закутану в час…

Дорожній пейзаж… Як химери, дерева стоять…
Дорожній пейзаж… За туманами – доля моя…
Дорожній пейзаж… Все життя на екрані вікна,
Як один Божий день, бо все далі за обрій весна…

Ти почуй… Ти почуй… Ти почуй… Ти почуй…
Я до тебе за обрій лечу…
Я лечу, як стріла, розсікаючи час,
Між доріг по Дорозі для нас…

Дорожній пейзаж… Все ближче осінній перон…
Дорожній пейзаж… Полустанок комусь залишив,
Дорожній пейзаж… Хрест від Бога, від демона – трон…
А для мене в купе кілька крапель живої води…

Дорожній пейзаж… На світанку зійдуться мости…
Дорожній пейзаж… Ну, а ти, якщо можеш, прости…
Дорожній пейзаж… Ця дорога – одна нам на двох,
Як Полярна Зоря, під якою нас вимріяв Бог…

Дорожній пейзаж… Мерехтять придорожні вогні…
Дорожній пейзаж… На долоні – дорога життя…
Дорожній пейзаж… Нагадала циганка мені,
Сім буланих вітрів між порогів потоку Буття…

Дорожній пейзаж… Чи то серце чи стукіт коліс?..
Дорожній пейзаж… Ще одне довге поле і ліс…
Дорожній пейзаж… Я до тебе вже вкотре лечу,
Ніби промінь живий… Ти почуй, ти почуй, ти почуй…

Кумпала Вір, 27.06.09р.,
потяг «Київ-Пшемисль»

Гляну вгору на наше небо –
я лечу, я лучу, я кличу,
проростаю крізь сон до тебе,
дотикаю твого обличчя.

Не милую, мілію, млію
і малію, як та піщинка,
ти приходиш в останню мрію,
тихо кажеш : «Не плач, дитинко,

витри очі, скорися вітру» -
струменіє з небес блакитний
теплий смуток. Не плачу… витру…
шкода - день, і зірок не видно.


2010 р.

(Валерію Войтовичу)

…Блукає білим світом осінь золота…
Мокоша-Мати хліб-вино збирає в кошик…
Перун дощами кропить села і міста,
І я багатої весни в Дажбога прошу…

«…А ти накрий мене своїм святим крилом…
А ти накрий мене святим Покровом білим…
Ти огорни і відігрій мене теплом:
Нетлінну душу, сущий дух і тлінне тіло…»

…А десь на Січі козаки, зібравшись в Круг,
Болотом вибілять чуприну отаману…
О, як давно я не підтягував підпруг,
У коней наших, білогривих і буланих…

…І я засну, і в мене буде дивний сон:
Йде перший сніг, а серед поля Діва боса
Із немовлятком на руках, немов з ікон:
Мокоша з Хорсом на руках, простоволоса…

Кумпала Вір,
14.10.09 р. м. Хмельницький

Я дихала тобою все життя,
Хоча зустріла тільки вчора.
Колись закрита і свята,
А нині безнадійно хвора.

О пів на восьму. Вже пора.
Коханий, швидше роздягайся.
В моїх обіймах помирай.
Бери мене, не зупиняйся.

Лунка симфонія двох тіл.
Здається, струни обірвались.
Ти так давно цього хотів,
І дві душі в одну з”єднались.

Сліди кохання на руках.
Усе проспівано, по нотках.
Не правду кажуть, що слизька,
Та й не така вже і солодка...


22/02/2010

Весна популярного жанру
тримає в руках підсніжники —
красу догори корінням
стрічайте!

Теплінь скоро дійде до жару,
бо замість робитись ніжними —
приховуємо затіння
у пальтах.

Весна подає кухоль соку —
березово наливалася.
А нас вивертає болем:
рубали.

Обличчям від ока до ока
бреде печаль-омивальниця.
І в повінь хто ж їй дозволить
причалу...

2010

Душе моя, благаю - схаменися!
Ти у минуле більше не дивись!
Та з розумом нарешті помирися,
Бо втратиш все,
Як втратиш ти його колись...

Якщо болить, то плач, а я сміятись буду!
Як ниє, то кричи - я скажу все віршем.
Але ніколи більше не впущу на кпини людям
І ти воскреснеш у новій любові з новим днем!

Тот поцелуй любви,
Который многие не знали в жизни,
Несёт в себе и радость и печаль
И боль потерь и счастье в жизни.

С ним не сравнить ни плотские утехи,
Ни жажду к власти, ни любовь к деньгам,
Он может быть всего раз в жизни,
И очень часто он бывает лишь в мечтах.

Тот, кто нашел свою любовь,
Поцеловавшись лишь однажды,
Проснулся словно от о сна
Забыв, тот серый день вчерашний.

И потому то в сказках многих
Любовь, показана принцессой,
Что ждёт свой первый поцелуй любви,
Который, пробуждает от леторгического сна

Ведь до него ты просто спал
Не понимая смысл жизни,
Не видя яркие цвета,
Не зная счастья в своей жизни.

От счастья, словно крылья вырастают
И ты, взлетая ввысь, паря над облаками,
Не зная страха и печали,
Рассматриваешь сверху серость будних дней.

Ты теперь знаешь, ради кого живёшь
Благодаря кому, увидел красоту природы
И ради счастья для своей любви
Готов стерпеть ты все невзгоды.

И даже в серый, мрачный день
Ты излучаешь радость жизни.
И ты готов писать картины, сочинять стихи,
Творить добро, и жить надеждой.

Надеждой о мечте, о долгой и счастливой жизни.
В которой нет разлуки и страданий,
Предательства, непониманий
И холода от любящей души.

Но почему то, иногда бывает,
Твоя любовь, без слов, уходит навсегда
Душа пустеет, и проходят радостные чувства,
Тоска и боль, как кажется, приходят на века.

И крылья потемнели от страданий,
И больно от разлуки на душе
И, кажется, что нет страшней на свете,
Чем одиночество покинутой души.

Цвета вокруг поблекли, потемнели.
И счастья нет, и смысла дальше жить,
О радости и о мечте, о долгой и счастливой жизни
Приходится надолго позабыть.

И не смотря на все переживанья,
И серость крыльев за спиной,
Ты не захочешь возвратиться
В печальный и забвенный сон

Когда не жил, а лишь лежал ты трупом
Не замечая жизнь вокруг,
Не зная счастья, радости, разлуки,
Не зная боль и горечь мук.

Да, крылья потемнели от страданий,
Но ведь они всё, так же, подымают душу ввысь
Пускай израненую от о всех переживаний,
С разбитым сердцем, и не желаньем жить.

И всё же хочется как раньше:
Писать картины, сочинять стихи,
Пускай не в ярких и весёлых красках,
А больше в серых и не радостных тонах.

И ты живёшь, и видишь красоту природы,
Любуешся закатами, но уже совсем один
И возвращаться в то забвенье не желаешь,
Чтоб не забыть все чувства навсегда.

И лишь мечта, мечта о новом счастье
Даёт те силы, что помогают жить
И ты надеешься, что снова,
Кого то сможешь полюбить.


Автор: Штурнєв Олександр Віталійович - 15.02.2010

Затих, мов кашель, кулемет,
Стрільців легені не зітхають,
Стрекоче тільки час вперед,
Ніхто нас в купу не збирає.

А дні сховалися в кущі,
Говорять словом тамтих років,
Хоч, як колись, гудуть хрущі –
В душі моїй притих неспокій

В свій дім вертаю, наче птах,
Душі і тілу там-то мило,
Сховаю зір свій у кущах,
Де кулемети говорили
05.06.2008р. – 02.2010р.

Відкрити душу перед людські очі
І легко, й страшно: хтось би не зурочив
Та не заліз із брУдними ногами,
Не бабрався, шукаючи сенсацій, між рядками.

"Ага...ось тут - а це вона про кого?!"
І плюнуть в душу, й кинуть камінь-слово.
Але якщо хоч хто зігріється біля мого вогню, -
Я душу навстіж відчиню!

Пишу тобі листа. Читай і слухай.
Читай рядки. А слухай – між рядками.
Цей лист – промінчик на шляху до злуки.
Цей лист летить голубкою між нами.

У твої очі сині заглядаю,
Банальні рими сиплються в рядки.
Лист недописаний голубкою літає...
Та не іде голубка до руки.

Пишу листа. Пишу вже, чуєш, вкотре?
Я шепочу листа, я шепочу...
А ти листи скидаєш у непотріб.
І я з непотребом до кошика лечу.

Моїми сокровенними думками
Живитиметься міль!.. Укриє пил.
Читав рядки і слухав між рядками...
Почути у тебе не стало сил.

2009

Блакитними очима дивишся ти здаля,
Я порушую цей подих там де твоя земля,
Ти спіймаючи мене свої двері відчини,
І заплющуючи очі любов’ю поможи.
Закриваєш свої ніжні зіниці ти,
Я благаючи, тону від тебе, тільки не втечи,
І цей подих залиш у собі назавжди,
Ти не віриш, та радіти будеш завжди.
Де лелеки відлітають у високі небеса
Там земля моя, там країна моя.
У хмаринах літати тебе запрошую я,
Якщо не маєш бажання –
Не можу злетіти і я...
Зранку сонце зігріває далекі небеса,
Там хмарини сяють,
Блищить цілюща неба роса,
І щастя в’є своє гніздечко немов,
Оселитися там може
Лише справжня любов.

2009, Київ

Кого из женщин имя в полутьме
Произнесешь с улыбкою прощанья,
Когда приблизишься к пожизненной зиме
На праведной границе угасанья?
Там, верные, они, как песен песнь,
Любви заветом лик умоют милый
Твой… Чтобы ты воскрес
Пред собственной разверзнутой могилой.
Чтобы еще при жизни ощутил,
Что каждая была тебе женою.
И чтоб у кромки тьмы хватило сил
Собою стать и встретиться с собою.

2008

Є така тиша якої не пережити,
Не перетерти сухими як пил устами.
Є така тиша, яка протече крізь сито
звуків набухлих і вже проросте квітками.
На чорній розритій землі…

Є такий холод.. Уже і не відігріти.
Смертно-смертельний. Беззвучна моя офіра.
Зимні тортури: ілюзія зливи й літа.
Лід розростається. Лід вже не знає міри.
У білій холодній мені…

Є таке слово: скажи і усе розтане.
Лід на сивіючих скронях, сухих долонях.
Зникне той холод, беззвучна його омана.
Сонце. Проміння. Жевріюче листя...
Сонях...
В моїй весні.

Небо бринить, мов сопілка
вербова..
Зір , ледве чутна, хода..
Та біля тину тиха розмова..
Та соловейко в садах...

Нащо шукаєш раю земного?!
Двері лише прочини -
Владно проллються зіницями
Бога
В серце твоє полини..

Ночі гетьманша-горда тополя-
Місяць- корона в косі
Йде по Чумацькому з болю чи з
поля -
Ніжку купає в росі.

Вечір наспівує травам похилим,
Та про кохання усе..
Річка пряде адамантовий килим,
І до Перуна несе.

Ой ! Не шукай Того.. раю земного...
Двері лише відчини !
В хату зайдуть., у компанії Бога,
П’яні, як ніч , полини...

Був мокрий грудень. Чи майже грудень.
І сірий будень топтали люди,
І тіні стужі снували всюди,
І були груди твої наповнені теплом.

Згортала крила остання осінь...
І під покровом сирої ночі
Я слухав ніжні слова жіночі,
Що були схожі на слово "ні".

Якась невпинна хода асфальту
Повз непотрібні сліди освітлень...
Був майже грудень, чи, може, й січень,
У мокрих сплесках німих освідчень.

І плакав місяць на перехресті –
Великий сторож і слави, й честі.
А білий ангел на руки чисті
Лягав гарячим цілунком сліз...

... Не все збулося. Не все забулось.
Верба плакуча ще більш нагнулась,
Ще більше сили забрала осінь.
А я надії не втратив досі.

Я залоскочу крайчиком весни
Куточки мрій твоїх шалених...
І стрепенуться вірою вони,
Всміхнувшись лагідно до мене.

Піду за ýсмішкою навмання,
Присвічу променем Любові,
Зимóве залишаючи вбрання
На всохлій гілочці розмови.

Розніжені передчуттям тепла,
Бажання зацвітуть у кронах...
Пелюсткою торкнуся до чола
І зникну… як весняний спомин.

2010

Ти, моя люба, довго спала,
Тепер прийшла в моє життя.
І з моїх віч нарешті спала
Прадавня темінь забуття.

Ти двері в світ мені відкрила,
В якім не була я ні раз.
І я душею, мов на крилах,
Літаю там крізь простір-час.

Ти надихаєш на творіння,
Бентежиш душу мою й кров.
А я корюсь твоїм велінням:
Берусь за ручку знову й знов.

Не раз не чую місяцями
Поезій пристрасних твоїх.
Та ось ти поряд, й мов до тями
Приходжу знову я від них.

Тепер ми рідні, наче сестри.
І навіть в мить, як я сумна,
Твої вірші, немов оркестри,
З висот небесних долина...
2000р.

Ти бачила , як квіти плачуть ,
Коли їх кидають в траву?
Нажаль цього ніхто не бачив,
Ніхто не скаже , - "Це чому"

Чому їх кинув той хлопчина,
Чому ногою розтоптав?
Бо не з`явилася дівчина,
Він злість на квітах тих зігнав.

А бідна квіточка ридала,
І гірко билась в серці трав,
Не знала бідна , ой не знала,
Що хлопець дівчину кохав.

Дівчата рідні, зрозумійте.
Кохання щире, - це не гра,
Що серце може в нас боліти,
І від жалю текти сльоза.

Дівчата любі , зрозумійте,
Кохання щире це не гра,
Чому ж тоді щемить так серце,
І квіти плачуть надарма!!!!

Нічна прохолода, приводить до тями
І вітер колише волосся твоє,
А серце палає багаттям багряним,
З тих пір, як зустрів , кохана тебе.

Кохана - ти неба блакить,
Кохана - ти квіточки цвіт.
Кохана - ти сяйво зорі ,
Що довго так снилась мені.

Кохана , це все не є сон,
Ти свіжість весняних дібров,
Промінчик , від сонця ясний,
Цілунок той перший палкий.

Куди мені йти після зустрічей наших?
Я ходжу немов в зачарованім сні,
Не хочу із нього ніяк прокидатись ,
Ти вітром принесла кохання мені.



Муз. Дем`янів В. М. Сл. Юрківа ....

Місячне світло дивним промінням
Землю покрило, мов злилося з нею.
Нас поглинають нічні сновидіння,
Плоть розділяючи нашу з душею.

Сяйво його обіймає планету,
Дивні світи виринають довкола.
Місяць заманює нас у тенета,
Чарів його не позбутись ніколи.

Ми відчуваєм, як силу незриму
Нам в повнолуння хтось наче дає.
Кров закипає у жилах нестримно,
І чоловік, мов примара, стає.

Що диво-світло вночі з нами робить?
Цього напевно ніхто ще не знає.
Місяць нас в світ таємничий заводить,
Двері в незвідане нам прочиняє.

Часто живемо й не знаєм самі,
Хто ми такі і чого ми бажаєм.
Може, себе віднайдемо в пітьмі,
Власне призначення врешті пізнаєм?

Може, знайдемо в країні тіней
Те, що бракує в реальному світі?
Може, загадки землі і людей
Місячне світло поможе розкрити?

Накотилася ніч, дивних марев пора,
Ніби й сон мене мав вже зморити.
Та жорстоке безсоння, неначе мара,
Знов не хоче мене залишити.

Мов якесь божевілля: рояться думки
І свідомість багаттям палає.
Наче струмом пронизує душу й кістки –
Це безсоння мене розриває.

Я бажаю покинути це вигнання,
У яке мене ніч заточила,
І поринути в сни, де, немов вороння,
Мої мрії літали б на крилах.

Я бажаю втекти від жорстокості днів,
В ірреальні полинувши сфери.
Від безсоння втікаю до кращих світів
І у снах відчиняю в них двері...

Начное сонца дорыць промень палахлівы,
Рассекшы цемру, як святочны каравай.
Святла чакаюць птушкі, зоры, нівы
І адлятаюць думкі пра цябе за небакрай.

Ужо мы не разам згасла, як папера,
Пачуцце моцнае, аблітае дажджом
І далей жыць дапамагае толькі вера,
Што гэту восень паасобку пражывём.

Больш я не хочу зноў з табой спаткацца
І сэрцайка пігулкамі лячыць.
Наш час прайшоў, нам нельга сустракацца,
Нам нельга больш з табою разам быць.

Забудзь мяне! Не мар! Не спадзявайся!
Не ўзгадывай за што мяне любіў!
Да жыцця халасцяцкага вяртайся
І штопай дзірку, што ў сэрцы зарабіў.

А я пайду, пайду ў цемру, не вярнуся
У жыццё тваё, ты нават не чакай.
Забудзь, забудзь, забудзь мяне і хвалюйся,
У апошні раз скажу: “Люблю цябе… Бывай…”
_________________________________________________
NZ

Недзе у свеце так далёка, там дзе ходзіць мішка,
Жыў халпыначка маленькі . Сын Гарохі – Цішка.

Хлопчык добры быў, вядома, ладны і прыгожы,
Толькі вось ён да бацькоў быў зусім не схожы.

Як пачне ён гавfрыці – быў у жаху татка…
Ён не мог ні есць, ні піці, сумавала матка.

Скажа Цішка: “Бікі касі”. Як тут зразумеці?
Невядома тым дарослым што ім кажуць дзеці.

Як залепіць ён “сапліўкі” ці “банянь” якісці –
Развялі рукмі убокі, як раней калісьці…

Бацька кажа: “Шлапута! Ты казаць вучыся!”
Ну, а хлопчык у адказ: Бац! Яму - “Ашпута”…

Маці кажа: “Гэта котка… Вось яе кацяты…”
А ёй сынка выдае: “Рукці”, “Ваганяты”…

“Апупець! – гаворыць бабка. – Што ў нас за дзіцяці?
Усе “каКлеты”, “кАРкадзілы”… Як з ім ваяваці?”

“Ну, казаў бы як усе дзеці: “коця” ці “казючка”
“ГаЛабец” ці “паЛасолька”, “кЛыса”, “кЛуСка”, “ЛуТЬка”…”

Тут у спраэчку гэтую дзедка умяшаўся:
“Што вы кажаце?! Радныя!” – крыкнуў, не ўтрымаўся.

“Як не сорамна ўсім?! Мы ж не інкубатар!
Хіба будзе лепей вам, як ён скажа “тЛактаЛ”?

Хіба ж болей ад таго стнеце любіці?
Ён пакажа вам усім, як пачне хадзіці!”

Даведка:
“Бікі касі” – чырвоныя баціначкі;
“Сапліўкі” – соплі;
“Банянь” – баран;
“Ашпута” – шалапута;
“Рукці” – ногці (ад слова ногі), рукці адпаведна ад слова “рукі”;
“Ваганяты” – дзеці вагонаў;
“Апупець” – адпвядае “абалдзець”;
“КаКлеты” – катлеты;
“КАРкадзіл” – кракадзіл;
“Коця” – коцік;
“Казючка” – каза;
“Галабец” – птушачка;
“ПаЛсолька” – парасон;
“КЛыса”- крыса;
“КЛуСка” – кружка;
“ЛуТЬка” – ручка;
“ТЛактаЛ” – трактар.
_______________________________________________________
NZ

Сёння свет зраблю каляровым!
Бяру у рукі фарбы і пэндзаль бяру.
Сёння раблю фіялетавым мора.
Барвовым адценнем малюю траву.

Потым я неба фарбую жоўтым,
Кавалачак сонца табе падару!
Ужо я фарбую ружовым боты,
Да цябе па расе насустрач бягу!

Затым свае рукі пакрашу сінім,
Рудую пляму пасталю пасля.
Усё для цябе, бо ты мой адзіны!
Добрая урэшце закралась мысля:

Вушы твае размалюю ліловым
Ці колерам хвалі марской зраблю.
Ліловавухі ты будзеш новы,
Але і такога цябе палюблю!

Я дам табе фарбы мы разам працягнем
Свой свет навакольны з табой фарбаваць!
Пакрасім усё! І астатніх прыцягнем
У сьвеце прыгожае толькі кахаць!

Няхай размалююць і шчокі, і вушы,
І пяткі з каленкамі красяць няхай!
Няхай будуць усе каляровымі душы!
Я ўжо пачынаю, а ты памагай!
______________________________________________
NZ

Усе захапілісь футболам.
Вароты, зялёны газон,
І тым найлепшым голам,
Які ўзарваў стадыён.

Футбол не якіясьці жарты.
Гэта не пола і нават не гольф
Яго любяць і хапцы, і дзяўчаты,
Без яго чалавек проста ноль…

На поле выодзяць камнды,
Свісток – і вось мяч паляцеў,
Трыбуны ўзарвлі фанаты,
Бо ён у “дзявятку” ўляцеў.

Футбол глядзяць ўсе і паўсюльна,
Сцягамі махаюць, крычаць…
У хаце, у бары утульным,
Фанатаў нічым не стрымаць!

А ўсе футбалісты – героі,
Што па полі зялёным бягуць,
Быццам рыцары ў латах калёных
У атаку ўсе дружна ідуць…

Яны зноў выбягаюць на поле,
Гоняць мяч ад варот да варот,
Футбол не разлюбяць ніколі
Глядзіць яго нават мой кот!

Возьме коцік чыпсаў і піва,
Возьме пульт і ціхонька сядзіць,
Сочыць вельмі уважліва, пільна,
А калі заб’юць гол - ён “крычыць”…

Футбол - ёсь цудоўная штука,
Я ўпэўнена вам гавару,
Гэта спорт і мастацтва, й навука…
Хоць сама я яго не люблю…
_______________________________________________
NZ

Калі табе нешта патрэбна –
Заўсёды спрацоўвае Ён,
Ён хоча адбіць ўсе патрэбы
“Подласці” дзіўны Закон.

У час як захочацца хлеба –
Табе прапануць батон.
Калі неабходна патэліць –
Ты дома забыў тэлефон.

Калі ты садзішся ў машыну,
На працу спяшаешся ты,
Яшэ раз сапсуюць маліну -
Машыну прыпыняць менты.

Калі ты нарэшце збярэшся
Набыць ў бацікі шнуркі –
Ты неяк патрапіш на рынак
І будзеш шукаць агуркі.

У час як завуць цябе ў госьці
Назло ні капейкі няма.
Ты йдзеш, пабіраешся, просіш –
У сяброў тваіх тая ж фігня.

Ну вось, не патрапіў у госьці,
Сабраўся, ў тэатар пайшоў:
“Сандзень. Мы сягоння закрыты” -
Паперку такую знайшоў.

Далей я праягвць не буду,
Усе ведаюць гэты Закон.
Буржуям і простаму люду,
І мне вельмі добра знаём.

Тут формула вельмі прастая:
Як трэба – тады не знайдзеш,
Такая вось доля людская
І лепшай сабе не ўкрадзеш.
__________________________________________
NZ

Я на днях прыдбала звычайную шафу,
Прыцягнула яе на радасцях у дом
І не ведела я, і наогул не знала,
Што у шафе маёй абітае фантом!
Сто мільёнаў разоў я я е адчыняла,
А што там ёсь фантом я да ранку не знала.
Ну дык вось, адчыняю я шафу гляжу
(разумею, што вас я кроплю гружу…)
Але усё ж адчыняю я шафу - і раптам з яе
Выязжае фантом на зялёным кане!...
Пераехаў мяне - я заплюшчыла вочы
(да прыгод мой фантом быў даволі ахвочы…)
Разграміў мне кватэру і вынес акно
(я ў прытоме ляжу і мне усё адно.)
Ён спаліў мне канапу, вазон развярнуў
І ката майго, Ваську, нагою шпульнуў!
Каб была я ў сазнанні! .. (а я ж усё ляжала)
Я б Кузьмы таго маці (ці сваю) паказала!
Я б сказала: “Нягоднік! У шафу ідзі!
І парадак паўлсюль за сабой навядзі!
Паглядзі,што за жах за сабою пакінуў!”
Я б штурхнула яго у гарбатую спіну!
У тыя рукі дала б я мятлу і анучу…
(але гэтым трызненнем я Вас толькі мучу!...)
Але усё ж я б сказала: “Як смееш, мудак!
У маёй хаце насвесці страшэнны бардак?!
Як ты сьмееш, дзікун, вычварэнствы рабіць?!...”
Мне ж закусываць трэба… ці наогул ня піць!
______________________________________________________
NZ

Бываць людзі сьвіннямі, бываюць проста аслы,
Бываюць здаюца добрымі, а на справе – як тыя казлы.
Ну, тыя, казлы барадатыя, што ходзяць блізка з жытлом….
Такія дурныя, рагатыя… Нічога не скажаш – дурдом!
Яшчэ ёсь усялякія “зайчыкі”, “пушыстыя рыбкі”, “каты”,
Усялякія суслікі з малпамі… Падумай, а кім будзеш Ты?!
Вядома, ты будзеш вавёркаю, якая на дрэве жыве.
Есьць печыва, вафлі салодкія, а можа й гарэлачку п’е?
Ну, ладна, жартую! Як можна на дрэве са склянкай сядзець?!
Крыху не падлічаш дозу, дык можна і ўніз паляцець…
Хісьнешня і бухнешся з веткі, затым пападзеш ў шпіталь
З цябе пасьмяюцца дзеткі, жывым застанешся амаль…
Парвеш сваю рудую скурку, патрэплеш пушысьценькі хвост,
А можа зламаеш і лапу, ці проста абдзерэш нос…
Калі абдзярэшся – нічога. Куплю метр бінта табе
І ім забінтую лапу, а можа быць хопіць на дзьве.
Набуду яшчэ склянку ёду, вось толькі навошта ён нам?
Калі не сптрэбіцца – ладна, я лохам турыстам прадам…
Скажу, што вавёрчыны сьлёзкі, што ўдачу прыносяць яны.
І летам і восенню позняй… “Навешаю” штосьці дурным…
А тыя павераць вядома, дадуць сотню эўра ці дзьве,
Паствяць бутэлечку дома і будуць глядзець на яе.
Тым часам, вавёрка паправіцца, пачне яна зноўку скакаць,
А можа займецца спортам і будзе па дрэвах лятаць…
Разгоніцца, фыркне як трэба, падскокне у гору – і раз!
Ужо праляцела сто метраў! У’явіце! Сто метраў зараз!
Рэкорд усталюе сусветны, ёй прыз самы лепшы дадуць,
А можа яшчэ ў кнігу Гінэса адразу яе ўнясуць…
Вавёрачка з тое нагоды сьвята прыдумае тут,
Збярэ і сяброў, і знаёмых, піўка яны разам пап’юць.
Нап’юцца, зноў зваляцца з веткі, прачнуцца – ужо новы рэкорд –
Ляціць вавёрка па небе, а каля яе самалёт!
Вавёрачка проста разумная, яна як выдатны прараб –
Ведае дзе трэба выпіці, з кім гэта зробіць і як.
Чарговая байка скончана. Мараль мне б прыдумаць яшчэ.
Жыццё, як сьпіраль заварочана…Ого! Завярнула! Вабшчэ...
Жыццё – цудоўная штука: тут спорт і мастацтва, й навука,
Тут дрэвы, гарэлка, шпіталь…Напіўся – і зорка амаль…
________________________________________________________
NZ

Яна як натуральная бляндынка
Пафарбавала валасы на днях,
А са здароўем зноў не клеіцца карцінка,
Бо выглядае, як хамут ў каня.
Яна ж сядзела 8 тыдняў на дыеце,
Жавала толькі ёгурт ды траву,
А стаўшы на вагі ў кабінеце
Адразу крыкнула: “Я маладой памру!
Не дапаможа шэйпіг, аэробіка і ёга,
Не дапаможа болей ананас,
Што ж мне рабіць, калі мазгоў зусім не многа.
Дапамажыце, я звяртаюся да вас!
Мне дапамога хуткая патрэбна!
Усё трэба кардынальна памяняць!
Памру як неразумная атрэба
І вы мяне пачнеце забываць…
Не убачу я Парыж і подыум ў Мілане,
Не ўбачу буцікі і шмотак яркі бляск,
Адкінусь дома на персіцкаму дыване,
Ужо не варта жыць! Жыццю капец! Атас…”
Што ж ёй рабіць? Як свечачка згасае,
І дыхаць ўжо не можа ўсё баліць.
Яна ў спадара хірурга завісае,
Яна упэўнена: ужо не будзе жыць.
Яна ад жудаснай хваробы памірае
І ёй не дапможа Айбаліт.
Ужо яна свой пульс не адчувае –
Паставілі дыягназ – “Цылюліт”…
___________________________________________________
NZ

Маленькая рыбка ў банцы сядзіць,
Праз тоўстае шкло яна сумна глядзіць,
Маргае вачыма і просіць вады,
А што як засунуць кіпяцільнік туды?
Уключыць у разетку, устроіць “Ташкент”?
Праз гадзіну-другую мне будзе абед…

А што будзе з рыбкай, калі я вазьму
І ў банку цэменту трошкі налью?
Цэмент усё цвярдзее, а рыбка маўчыць,
Больш ніколі не будзе яна гаварыць…

А што стане з рыбкай, калі я вазьму
І котку сягоння ў дом прынясу?
Залезе на банку і лапкай кранецца –
Заўтра рыбка ўжо не прачнецца…

Пакіну я котку, пайду ў магазін.
Для рыбкі набуду найлепшы бензін,
Запраўлю бензінам і плаваць пушчу,
А скончыцца раптам – яшчэ ёй залью…

Потым я банку запхну ў маразільнік,
Лёгка крану маленькі рубільнік,
Дзьверцы закрыю – ударыць мароз
Што будзе з рыбкай? Сумна да сьлёз….
___________________________________________________
NZ

Вы не кажыце мне, што я паэт!
Не тычце носам, як малое кацяня!
Бо сёння нарадзіўся новы свет –
Ірынай ранкам я была – Надзеяй стала Я!
Надзеяй Жнівеньскай і я да Вас пішу,
Данесьці я жадаю сэнс метамарфоз:
Бо жнівень не аднойчы рваў душу,
Прыносіў кубалітры горкіх слёз,
Ён не аднойчы забіраў у Іры ўсё,
Але усё ж Надзею пакідаў…
Яна жыла і сэрца зажыло,
А імя на ўспамін ёй лёс аддаў.
__________________________________
NZ

Відлуння часу стихне у душі,
Якщо її поглиблять лемеші –
Блискучого, як плуг осінній, слова, –
Його нащадку мій, не задуши.

Я люблю тебе,
коли ти в праці
граєш тілом, й піт б'є по чолі.
Я люблю тебе,
коли ти вранці
так солодко всміхаєшся мені.

Я люблю твої молочні вуса
і пить нектар з твоїх медових губ.
А погляд твій немов спокуса,
за нього теж тебе до безтямки люблю!

Я люблю тебе,
коли ти просто рукою мене ніжно обіймеш.
...все загубиться,
коли ти глянеш в очі -
мов до рани своє серце прикладеш.

Навіть в час,коли ти хмуриш брови
і суворим погляд твій стає,
я люблю тебе.
І не втомлюся повторяти знову....
як добре, що ти в мене Є!

05.07.08

Забракне води, щоби вимити душу під душем,
Не стане шампуні, не вистачить мил і мастил.
Ламається світло, притиснене світом грядущим,
Ламається самість, останній руйнуючи тил.

То ми чи не ми: особи безтінні, безликі
Шукаємо світло у світі суцільних боліт.
Ламаються долі без жодного схлипу чи крику.
Ми ж лагодим мізки, щоб інший придумати міт...

Занадто багато омани
У тому, що звемо «today»,
Залежні від втіх наркомани
Не бачимо в людях людей,
Міняємо ролі і маски
(Нам часто ще й платять за це),
В житті, що далеке від казки,
Не схована голка в яйце,
Вона, як на зло, в купі сіна,
Шукає її цілий світ,
Ці пошуки звемо «рутина»
І пишем весь вік заповіт,
Ховаємо правду в секрети
І топим у власних сльозах,
Не маємо часу, щоб… вмерти,
Та всім час знайдуть в небесах.

Піду в математики, вірші писатиму цифрами!
Шукатиму рими у коренях, навіть в іксах.
Та графік параболи просто поставлю епіграфом.
І душу ховатиму в мінусах. Може, в плюсах.

Піду в математики! Точність там, чіткість увічнені.
Безпристрасний рух різних ліній, без слів і принад.
А буде душа розриватись від болю і відчаю,
Візьму на папері і виведу: ігрик квадрат!

Що знає про поезію поет?
Вона із вирію до нього повертає,
і крізь тінистий саду креп-жоржет
проміння в серці струни прокладає?
Чи йде верхівками дерев тривожний звук
і резонує у перо дзьобате —
воно викльовує, не слухаючись рук,
чорне крізь біле? Запросто не взяти!
Поетові не дасться таїна,
якщо не дав за неї віри частку.
Що знаєш про поезію... Вона,
як пульс, захована на ніжному зап'ястку.
І кров'ю гонить обрані слова.
Їм вимиває бруд торкань буденних.
Хоча поезія захоплює, бува, —
так і зникає, як прийшла, шалено.
І знаєм про поезію лише,
що прийде, якщо любиш і чекаєш.
Здається, втримав назавжди віршем.
Ач ні! Пір'їну від крила тримаєш!

Холодна тінь гойдається за мною
І в небуття вплітаються думки.
Я зачепила паростки спокою
І відірвала серце від руки.

Тобі даровані були мої хвилини,
Ти в унісон тримав серцебиття.
Незрозумілі кінчики провини -
Усе завмерло, навіть почуття.


Літає білим сумом хуртовина,
Зів’яли квіти у моїй душі.
Лише троянда пам’яті – єдина,
Порозпускала велетні-кущі.

норовити грітися всю зиму на гілці,
вміти не попастися нелюдам у сильця,
порпатися впроголодь у смітті вчорашнім,
спробувати вижити.
Екстремально?-
Страшно.

2010 р.

Спіткало Горинича горе так горе –
В одній з трьох голів зуби мудрості хворі.
Заснуть дві із трьох, а одна б’ється в стіну.
Та дайте ви змію уже анальгіну!
Чи Котигорошка йому з булавою –
Нехай богатир виб’є зуба ногою.
Дві пащі одну заспокоюють марно –
Немає грошей на візит до лікарні!

Привет, мой печальный король!И без трона!
Привет, колыбель моих снов и стихов.
В ломбард навсегда заложил ты корону,
Сменив власть короны на тяжесть оков.

И вот ты сидишь, угнетенный и мрачный,
Как Демон у Врубеля — слезы в огне.
Твой мир и владения тоже утрачены.
В груди — только рана и боль.Сердца нет.

Границы — вдоль пропасти.Флаги сгорели.
Хоругвь прославления ветер унес.
А все, что еще узнается на теле —
Рисунок моих неоправданных грез.

Прощай, мой король.Не твоя королева.
Прощай, моя радость в былом.А теперь
Крыло — то, что справа, крыло — то, что слева
Сломались под тяжестью груза потерь.

Утешься: живет еще в призрачном мире
Мечта о твоей королеве, король!
Еще потерпи. Крылья белые — шире!
Утраты возвысят и высвятит боль.

2008

Надолго так еще не уезжал.
Так далеко еще ни разу не был.
Хотя б волна о скучный мой причал
Разбила быль, застывшую, как небыль.

В разлуке пользы нет — один урон:
Ведь просто можно ждать и не дождаться.
Ненужный опыта при опыте урок:
Присутствовать на нем и не нуждаться.

И образ твой — сплошная неба даль
И высь сплошная — головокруженье.
Такая плата и такая дань —
Высматривать до рези и до жжения…

Когда же боль, ударясь о предел,
Назад летит прозрачно-светлым эхом,
Я слышу, что ты ехать не хотел
И сам не знаешь, почему уехал.

2008

Відвідати Відень. Вагоном вагання
Ввігнати у серце вагому весну
І вигином волі окреслити власну
Всесильну і вічну володарку сну.

Снодійну веселку, веселу снодійку,
Коханку всевладну володаря тьми
Свяченими свічами, хвилями відчаю
Від віри відірвану, винну... А ми,

Ми вигнані, власне, із власних обітниць
Вогнем і весіллям, вином ворогів,
Нерівними впливами, вилами, війнами
Просякнуті, приспані, втиснуті в гнів.

Ми втоптані в тіло. А тім’я – високо...
Не вискочиш. Відчай, мов вектор роси,
Вертає, згортає, обмежує простір...
Відвідати Відень. У вирій врости.