Я піду по п*ятах за тобою,
Я кометою впаду із неба.
В забуття поведу за собою,
Ніжно душу заберу у тебе.

Я у твоїх снах залишуся,
Мені затишно там із тобою.
В твою музу перевернуся,
Я життя твого стану рікою

Я ніччю буду твоєю,
Берегтиму твої таємниці.
Грайливо вколю зорею,
Пристрасть навію в зіниці.

Схоплю і буду душити
Силою свого кохання.
Спробую густо розшити
Мріями твої вагання.

В твому серці я поселюся,
Змушу його танцювати.
Казкою я залишуся,
Що може реальністю стати.

Я стану твоєю тінню,
Огорну твої мужні плечі.
Ще здивуєшся мому вмінню
Залишатись навічно в серці…

Мені ніхто вже не бажає "На добраніч!",
Та й не до "спати" вже мені чомусь.
Ніякої сименрії...і несинхронна північ
Розказує мої казки комусь.

Я не пишу. Писати зараз я не можу.
Мені чомусь з думками не зійтись.
Словами тишу ще раз потривожу,
Моє чекання, дзвоном одзовись.

Звідки взялося це слово,
Хто його придумав?
Вам нікому не відомо,
Знаєм лиш ми з кумом...
То було в шинку одному, -
Ми там пили пиво.
Й не відчули, як потому
Сталося нам диво…
Так за кухлем десь четвертим..,
Не встигли й допити,
Як до нас підходить бармен,
Щоб му заплатити.
Поки ми збагнули толком,
Що, куди й до чого,
Нас немов тим «русским током»:
В гаманцях – НІЧОГО!
Ми здивовані, нервуєм
«Що маєм робити?»,
Та й барменові говорим, -
- Дайте нам допити!».
І уже не хлепчим пиво,
Цідим через зуби,
Тягнем час як можна довше…
- Куме, щось придумав?
Кум у відповідь знітився,
Затискав плечима,
Аж тут дивлюсь
Сидить муха куму між очима.
Я до нього й промовляю,
Тихо й обережно, -
- Замри, куме, не ворушся.
Постараюсь ніжно...
Й одним махом однов лівов
Збив муху до кухля...:
- Ото маєш тобі пиво!
Та тут муха здохла!!!
Кричу гучно – деверсую,
Кум мене спиняє:
- Зажди, - каже, - отакої!...
Бармен підбігає:
- Я вас прошу, не скандуйте...
- Вибачте, тут муха...
Й заплатити Вам, даруйте,
Нам не хватить духу.
Тож або ми замовкаєм
Й не робим „реклами”,
Йдемо звідси, не плативши,
Своїми ногами,
Або ж зараз, начувайтесь, -
Втратите клієнтів...?
- Ні, ні, що Ви, не хвилюйтесь,
Вибачте, бувайте...
Отак ось то нас із кумом
Муха врятувала.
Вийшли з шинку ситі пивом
Ще й пожартували!

І коли це ми - малята -
уступили на поріг
школи... Нині - інше свято:
вибір долі і доріг.

Приспів:
Кличе мрія кришталева.
Ми - Карпатської Землі
королеви з Королева,
з Королева королі!..

І літа і весни мчали.
Праця то була - не гра.
Нас плекали, нас навчали.
А тепер - у світ пора.

Приспів.

Школо, дякуємо, мамо!
Вчителям - низький уклін!
І батькам - уклін! Бог - з нами!
Нас вітає божий дзвін!

Приспів.

Травень 2010

* Тема очікує музичного
вирішення.

В танку кружляє осіння жовтінь,
Ховає в хащу свої літа.
Шепоче, ніби ще буде потім
Пора зелена і золота.
Не заперечуєш? Що й казати!
Сприймає кроки хрумтливий сніг.
І покоління твої завзяті
Складуть про долю нові пісні.
Не сперечайся: весна ізнову
Згойдає в гніздах пухке перо.
...Щедрує місяць передранковий,
У кожну хату веде добро.

Побредеш у світанки серпневі
Пізнавати суміжностей грань
До туману, що спав на ромені,
Та до грому, що з нотами грав –
Блискавкáми заб’ється крислато:
„Збережи дзвони слова про них
Та ще встигни комусь передати
Амбру їх пелюстків запашних.

Новобужжя з Одеським пероном
Золотавим натхненням зів’єш.
Степ і море –споріднені в скронях –
Знов закличеш у долю – без меж!
Там, на схилі ясних землебачень –
(Адже й зорі уверх не летять!), –
Їм
нащадками й словом
віддячиш
За проведене з ними життя.
Віддаляючись, мирно тішся
Випадінням в ліричний стан,
Бо ще гніваєш сонну тишу,
Ще ... іскрить страстей океан!”
.07 р.

Накрутив брунастих кольорів,
Розмішав у зелені осінній
Час, що вже під вересень
знесилив
Л і т о, зацукроване в добрі.
Позбивав горіхи і каштан,
Жолудеві кульки, а калину
Напомадив густо. І за стан
Обійняв червону горобину.
А коли залишилось прикрас, –
На весілля їх приніс, до вас.

Я - сонцепоклонник.
Я - словопоклонник...
Та з мертвих колод не майструю богів.
Нехай дорікає філософ-законник,
Що вийшов я геть із його берегів.

Я вчусь у річок, що підважують кригу,
Ідіть критикуйте весняні річки!..
Я небо вечірнє гортаю, мов книгу, -
І зорі, як букви, стають у рядки.

Слівце помірковане,
Кволе,
Обачне
Мені не годилося там, у бою.
Об Сонце, неначе об коло наждачне,
Я вичистив совість і душу свою.

І слово - назовні,
І серце - назовні:
Дивіться, читайте, -
я вийшов на суд.
Стоїть моя доля, як місяць уповні.
Не знаючи збочень і темних облуд.

Поезія - це не лампадна олива:
Я в неї впускаю космічну добу.
Та тільки почуєте слово зрадливе.
Беріть і карайте...
На смерть.
На ганьбу.

Листя в проталинах - як мідяки.
Сонце кублиться у хмарах.
Ковдру зими продають граки
На лісових базарах.

Де покупці?..
Покупців нема.
Де бариші?..
Баришів не густо.
Піде з базару горбата зима
Без іскрометного хрусту.

Не відповість на жодне з питань -
Просто весна, та й годі.
Кленам насниться клекіт повстань
В їхній зеленій породі.

Хтось там когось переміг, поборов.
Будуть і ліві, і праві.
Буде пролита зелена кров...
Справді чи тільки в уяві?

Просто весна, - як у всі віки,
(В когось, можливо, остання).
Пнеться трава, вибухають бруньки.
Просто звичайне зростання.

Вічності крутолобий віл
Крутить світила імлисті.
Може, ми також лише хлорофіл
У галактичному листі?

І течемо,
течемо, як струмки,
У неосяжних чарах...
...Ковдру зими продають граки
На позахмарних базарах.

золоті пасма день накрутив на дрібні папільйотки
і з букетом кульбаб сонцесяйних біжить на трамвай,
вітерець – ні шелесь, що ж, погода сьогодні «нельотна»,
та і змій паперовий, роззява, посіяв права.

«стук-стук-стук» із колісного-трамвайного чути оркестру,
поворот скипу-рипу пронизливо котиться з нот -
вузькорейка дорогу у вигинах весело креслить,
щоб вагони старанно вивчали весняний фокстрот.

і, мурмочучи щось переливне з альбому Вівальді,
день іде півпорожнім вагоном і сіє тепло,
пасажири всміхаються сонцю в розхристаних пальтах,
а кульбабам, розсипаним, сниться, що так і було.

Заримована коханням,
Редагована життям,
У процесі забування
Я дійшла до забуття.

Забуваючи розлуку,
Я забула про любов.
Не тягни до мене руки.
Я щаслива. Ти пішов.

Зупини цей слововилив
І густий потік морфем.
Божеволію на хвилях
"Загубилася-FM".


04/05/2010

2.30

Стоїш мені – мов зірка над хрестом.
Мов пташки зойк над скіфськими бабами.
У нас дітей нема.
Лиш віршів том
Я написав –
Скидав із серця камінь...

Я жив тобою сотні різних літ
(На вік душі вік тіла мало вплинув…).
По суті й зовсім не змінився світ…
По суті – зовсім:
Був і є калиновим.

І я тебе розмінював на… все,
На рвані грішні зустрічі, на вина,
Безпечний секс і небезпечний сенс,
На батька, сина… і на батьківщину.

Чекає нас давно самотній Бог
Там, де ж дерева хлібні й коренасті.
І біс також хотів би нас обох,
А не окремо заманити в снасті.

Природа ж бо – великий драматург –
Нас розділила, щоби знов спаяти
В єдину пісню трепетну, густу –
Й покласти спати…

Спалахнула зірка, та й на овид,
переплутала із ніччю день –
ранок починається, на подив, –
з філіжанки кави і пісень…

У бокалах – залишки Боржомі,
клапті болю змию з пазурів,
залишаюсь і надалі – homo,
Як би ти не думав, й поготів…

Спозаранку вмиюся до сонця,
най омана йде за рубікон,
божевіллям зблиснуть мої очі
для життя, що дибиться на кон…

Вырвать бы силой стиха
ложью вскормленное жало,
что Украина ...пропала,
с миром погрязнув в грехах.

Выполнить силой молитв
самоотверженно, тихо,
как на охоте волчиха,
то, что природа велит:

В жестком незримом бою
с мир искушающей силой
Выстоим, краю мой милый!
Зори об этом поют!
2010 г.

Юній художниці м. Харкова
Повидиш Олесі

Ну ж бо, мріймо, Олесе,
Про заможність країн,
Про міста, де над плесо
Тьохкотять солов’ї,
Про майбутнє ... під сонцем,
Про щасливішу мить –
Не з малого віконця,
А між світом –людьми...
Відобразь на картині
Всю космічність ... Вона, –
Ми ж у цьому не винні!–
Є найліпша для нас!
2008 р.

Вже весна медовим духом зиму відганяє,
А до свого подвір’ячка шпак не прилітає.
–Де ти, шпаче, забарився, де блукаєш досі?
Чи тримаєш напрям інший, закликаний в гості?!
Під балконом у чеканні зітхає кубельце,
А у мене ...вже помітна тривога на серці:
Ти образився, можливо? Чи загинув може?
Хто додому повертає, –помагай їм, Боже!
А якщо забув дорогу до рідної хати,
Де високий красень ясень в розкішші крислатім
Плете віти, –
згадай пісню, що доля співає,
Коли серце закохане –весняним розмаєм!
2000 р.

Згадалося. Затерпло. Заболіло.
Вже спогад-пташка в’є гніздо в душі.
Запахло. Затремтіло. Звесеніло
В очікуванні запашних дощів.

Задушно. Затривожено. Затісно
У цю хвилину думати про тебе.
Якимсь чужим здалося рідне місто,
Якимсь німим постало синє небо.

Затьмарено. Захмарено. Високо.
Спогад — як мрія — сильний і крилатий.
То заплива в глибінь глибоку,
То вирина — й гайда літати.

Згадалося. Затерпло. Заболіло.
Як солодко і млосно на душі!
Запахло. Затремтіло. Звесеніло.
Ступає спогад по м’якій росі.
2008

“О дитя, живое сердце”

О дитя, живое сердце
Ты за мячик приняла:
Этим мячиком играешь,
Беззаботно весела.

Ты, резвясь, кидаешь сердце
То к лазури, то во прах
С тем же хохотом беспечным
На пленительных устах.

1886



“О дитя, живе ти серце”

О дитя, живе ти серце
Переплутала з м”ячем.
Ним ти граєшся уперто
З безтурботністю іще.

І той м”ячик підкидаєш
Ти під землю й в небеса.
Безпечні усмішки ховаєш
На привабливих вустах.


02.05.2010р.

“ОСЕНЬЮ В ЛЕТНЕМ САДУ”

В аллее нежной и туманной,
Шурша осеннею листвой,
Дитя букет сбирает странный,
С улыбкой жизни молодой...

Все ближе тень октябрьской ночи,
Все ярче мертвенный букет,
Но радует живые очи
Увядших листьев пышный цвет...

Чем бледный вечер неутешней,
Тем смех ребенка веселей,
Подобен пенью птицы вешней
В холодном сумраке аллей.

Находит в увяданьи сладость
Его блаженная пора:
Ему паденье листьев - радость,
Ему и смерть еще — игра!..




“У ЛІТНІМ САДУ ВОСЕНИ”

В алеї ніжній і туманній,
Де тільки листя шум звучить.
Дитя букет збирає гарний,
Безтурботно сміючись.

Із настанням німої ночі
Букет стає все яскравіш.
І радіють живі очі
Палітрі дивних кольорів.

Чим менше в вечорі утіхи,
Тим більше радісне дитя
Неначе співом райським, сміхом
Проймає морок небуття.

Знаходить в в”ялості красиве
Блаженства сповнена пора:
І листопад для нього — диво,
І смерть для нього — все ще гра...


02/05/2010

...Не віриться… Невже весна?
Причинна, ніжна, білопінна, –
ув очі, ніби лій, масна,
а тілу – ще кожуха винна.

Здається, тліє у вогні
останній сніг болючим болем,
а пил, брудніший день при дні,
усе щільніш бере за горло.

...і ночі наче й не було,
очам немає відпочинку,
і знову час – всім снам назло
свій день посіяти на вчинки,

…на сходи. Сходами іти…
Чи вгору? …голчасто, квітчасто...
Чи вниз, на стежку, що колись
Ще приведе мене до щастя…

Весна перед дощем
Спраглими вустами промовляє:
"Пошли краплинку з неба, щоб била ключем.
Нехай вона всіх спраглих напуває.

Нехай напоїть вишеньку,
Нехай омиє цвіт.
Нехай затопить тишеньку
І мовчазний отвіт.

Поллє всі сподівання,
Всі мрії хай зростить.
Скоротить нам чекання.
Нехай все відболить.

Нехай натягне райдугу
Над річкою й в мені,
Що стане, мов дорога
Крізь сірі, шумні дні.

Природа вся в чеканні
Завмерла. Не дихне.
У щастя сподіванні
Все молить про одне...

Прислухаюся - ніжний шум
Тупцює десь попереду,
Немов, із їхніх дум,
Що віру мали тверду.

Весна під час дощу
Вдихає волю вперто.
Я всім усе прощу
Без пафосу й концертів.

Той дощ усе змиває
У вчора, в небуття.
Лиш небо пам"ятає
Все те...моє життя.

Він напуває віру
У завтрішнє майбутнє.
Він зрощує без міри
Надію в незабутнє.

Веселки мости
Від вчора, крізь сьогодні
В майбутнього світи
Протягнуто мені.

Все мріє по-новому.
По свіжому гіллі
Промінчик сонечка рудого
Біжить у сни мені.

Весна після дощу.
Проста. Без макіяжу.
Нарешті я стереотипи розтрощу.
Тепер я знаю, що краса - без макіяжу.

Тому, напевно, й справжня,
Тому і чарівна.
Душа за маскою - порожня.
Весна - жива. В мені дзвенить вона.

Дощ і весна -
Це, справді, найщиріше.
Є істина одна -
Все спрвжнє - найрідніше.

Душа із-під дощу пірнає у життя.
У казку днів живу
Іде без вороття.
Люблю весну. Щирішу і нову!



02.05.10 22:06

Жовті ліхтарі, світло у вікно...
П"яний сірий дощ і його тепло.
Вії тяготять, сон в кривій душі,
Фото на столі і його вірші...

Сірий п"яний дощ крапає з небес,
А в душі шкребе чорно-білий пес...

2010

Ідеш по вулиці пустій.
Для тебе - пусто.. хоч навколо
Кружляє безліч тих людей
в чиїх очах ти наче квола,
а квола тим, що не така
І погляд їх пронзає спокій.
Зима іде. Іде зима
І ти одна. Ти боса й гола...


2007

Я собі – наче фраєр,
Іду, обіймаю псів.
Вітряно проминаю
Чоловічу красу лісів.

Глибоко пофіг слава,
Гроші, кохання, даль...
Пофіг дитинство навіть.
Але усього жаль.

Жаль, що не пахне м’ята.
Жаль, що усі смішні.
Жаль, що житейське свято
Кінчиться навесні.

Входжу, як ніж в печінку,
В прокляту вічність я.
Шкода, що краща жінка
Вчора була моя.

Жаль, що усе відомо.
Жаль, що не маю крил.
Вперто нервує втома
При закінченні Гри.

Свічка – маленьке пекло –
Рідне, близьке, своє.
Я від себе далеко
Досі, досі ще є.

В щасті нема свободи
І у любові теж.
Тому вмирати модно
В усміхах узбереж.

Плакала тілом вишня.
Предки під нею сплять.
Вийшло життя моє, вийшло...
З балу до корабля.

20 квіт. 96

Чому думки перетікають в вірші,
Чому так тягне їх в сплетіння рим,
Від того не стають вони світліші
І не зникають тисячі проблем.

Душа вмивається віршами, як сльозою,
Перетікає з вічного в святе,
І кинувшись у нього з головою,
Ти розумієш, що життя не те.

Що мало в нас духовності і цноти,
І щирості, любові, як в Христа,
З’їдають сірі будні та турботи
Натомлені, знесилені серця .

Думки перетікають плавно в вірші
Очищується стомлена душа
І ми стаємо за що раз добріші.
І чисті, як розкаяння сльоза.

2010 р.

Я часто думаю про те,
Як у лікарні безнадії,
Утративши імунітет,
Любов’ю важко захворію.

І не звернусь до лікарів –
Вакцина будь-яка безсила.
Я – інфікована згори,
Бо цю хворобу попросила.

В легенях вітер забринить
І будуть вени моря повні,
Як тільки Лікар Головний
Хворобу випише любовну.

Люблю дощі за те, що втому
Проганяють із душі.
Замість крапки ставлять кому,
Неначе з мене сміючись.

Люблю дощі за те, що відчай
Трансформують в теплий сум.
І за те, що всюди й вічно
Торбу спогадів несуть.

Моє життя скидає маски,
Весна розплакалась в душі.
І я розплакалась.Від щастя.
Бо я обожнюю дощі!


02.05.2010р.

Вклоняюся, о матінко Природо,
Твої уроки – серцю насолода.
В саду твоєму я залишу слід, –
І матиму найвищу нагороду.

І досі пам’ятаю ту помилку,
Бо не зрослася підо мною гілка,
І хоч її тоді пиляв не я, –
Сумує у моїй душі сопілка.

Біля мого двору, поруч, недалеко,
Дід-сусід наважився й ...відтворив лелеку:
Розгорнувши глиняні відчайдушні крила,
Щоб постійно очі та душу веселили.
А лелека був на роздум нетерплячим
І з гнізда ...злетів, чим майстрові віддячив.
2009 р.

Квітка дивиться на вулицю крізь скло:
–Ну, чому мені отак не повезло?
Адже в полі
квіти знають вітерців,
Скельні –бачать відображення в ріці...
Вітер сердиться, гуркоче через скло.
Квітка рада: –Як же нині повезло!
2006 р.

***
Забарилось сонечко у гаю,
Де співала пісеньку я свою.
Залюбки насипало квіточок,
Зачепилось променем за дубок,
Ластовиння кидало на носи,
І раділо: –Це я вам для краси!
2008 р.

Чудова, літня, тепла ніч -
Чеширський кіт всміхаєтся,
І я сміюся зорями,
Якими котик грається.
А посмішка гойдається,
Золотавіє місяцем.
А зірки підіймаються,
На небесах повисіти
Пухнаста темна кішечка,
За зірками сховалася,
Та посмішка півмісяцем
На небесах зосталася.

“Я всех любил, и всех забыли”

Я всех любил, и всех забыли
Мои неверные мечты.
Всегда я спрашивал: не ты ли?
И отвечал всегда: не ты.

Так дольних роз благоуханье,
Увядших в краткий миг земной,
Не есть ли мне напоминанье
О вечной Розе, об Одной?



“Я всіх любив й зрадливі мрії...”

Я всіх любив й зрадливі мрії
Не всіх зуміли вберегти.
“Чи то не ти?”, - питав себе я,
Й відповідав завжди: “ Не ти.”

Троянд долинних аромати,
Які зів”яли в мить земну.
Мене так просять пам”ятати
Троянду вічну і Одну.


02.05.2010р.

О юносте, пора твоїх пісень,
А ти, дивуюся, анітелень...
Ачей, не дочекаюся нікого, –
І зацвіта поезії женьшень.

Пташка гніздиться.
День терпеливо мовчить.
Травня пологи.


травень, 2010

Дощило. Гриміло
І било у вікна...
Всередині - тепло
Й по звичному колу:
Екран і папери,
Конвалії зблідлі,
Сюжети, сонети
І чай прохололий...
Два оберти,
Тихий підвискрип металу, -
І протяг
Як кішка майнув поза ноги;
Пульсуючі миті...
"- Привіт, не чекала?
Я тільки побачити.
Я ненадовго...
Наснилось мені,
Що тебе не існує,
Що вигадав сам
Я тебе проти ночі...
А потім шукав... Не знайшов..."
"-Тут так дує..."
Причинені двері,
Прочитані очі...
"Дай руку свою:
Чуєш в грудях годинник?"
"-Умгу... Та чому це він так поспішає?"
"-Мабуть через грім...
Дощ періщить невпинно..."
Цілунок.
"-Нехай це тебе не лякає..."
І ніби "Зимової ночі" по нотах...
Їм, певне, дадуть
Повернутись до раю...
А Він все нестиме Її...
Вкотре, всоте...
Крізь зливи та ранки
Гарячого чаю...

Вновь вернулись времена
о которых забывал я
О которых как-то странно
вспоминали немечтанья

Снова лёжа в темноте
я смотрю куда-то в тень
снова режет свет глаза
а на слух лишь музыка
влияет положительно
продолжительно
предусмотрительно включённая
на слишком мелкой громкости
не сам я в этой плоскости
И к чёрту все подробности
зато без лишней подлости

Пересилив лень
рассеять эту тень
так трудно включить свет
Настрой А он не ждет

И снова карандаш
блокнот постель
Кураж
удачи ейфория
пусть даже это стих без явного стиля
01.05.10

Все біжимо, поївши нашвидкоруч.
Підошвами тремо опалий лист.
А десь далеко...Там... А може й поруч?
Готує вибухівку терорист.

І заспішать хвилини швидкоплинні.
Сяйне сліпучо-біло… Дзенькіт скла.
І падають підкошені, невинні,
Мов жертви на алтар людського зла.

Виходять з тіні, наче поторочі,
Політикани, банди, кримінал.
Оскал варфоломіївської ночі,
Де кров і смерть сьогодні правляють бал.

Все біжимо...У клопотах невпинних…
Чергова жертва. Знову журналіст!
Ви чуєте? Вже цокає годинник.
Готує нову бомбу терорист.

То не вітер гуляє по полю
І не птах, налякавшись, кричить.
То Мамай закликає до бою
Від нападників край боронить.
Знову спокій стривожили наший
Воріженьки й запроданці злі.
Чужі коні столочили пашу
Не свої, не свої, не свої...

1992

ви були зі мною здається завжди,
від вас я втікаю у теплі дощі,
Вода позмиває грязюку з душі,
і далі ми з нею підем в нікуди.

Простіть мені друзі ,що я була зла,
та плаче на разі психея моя,
зустрівшись очима зі мною в пітьми,
ви б зрозуміли,що ховають вони.

За вікном лікарні в мовчанку я грала,
і таємниці свої зберігала,
Сльози вночі по-тихеньку згасали,
ви жили, і того, ніколи не знали.

Роки пройдуть,як тіні від сонця,
Я заблукаю у часі воронці ,
Марою стану,до вас повернусь,
Ви проженете,і я обернусь:
на сонячні дні,що ліниво спливали,
на сни мої ніжні,які забувала,
На ваші обличчя,що щіро сіяли,
на пісні веселі,які я співала.

І мною створені світи ,із невідомої мети,
Понищать спогади сумні,в яких раніше жили ви.
Поглинуть залишки життя,і те,чим я колись була,
І замість мене прийде та,що заслуговує буття.
2010

Один затято крокує конвеєром
А інший чекає натхнення момент.
До першого теж прийде істина,
Хоча другий краще розкладає намет.

04БЕР2010

Ніч затягує. Навкруги –
У героїв наряджені ниці.
Проявляються вороги,
Мов зображення на фотоплівці.

Проявляється щит і меч,
День і ніч, звук і тиша… Чуєш –
Цей тривожний набат предтеч,
Це останнє із «Алілуя!»?

Нам з тобою ділити світ?
Нам з тобою гойдати хвилі?
Пам'ять пройдена вздовж убрід
Від любові до божевілля.

І пускати комусь тепер
Змія в небо, чи в душу – змія.
Дивно: першою в нас помер-
ла остання моя надія…

В житті короткому своєму
Як, на жаль,
Такі великі відстані долаю...
Достукаюсь
До серденька твого?

ОДИНОЧЕСТВО В ЛЮБВИ

Темнеет. В городе чужом
Друг против друга мы сидим,
В холодном сумраке ночном,
Страдаем оба и молчим.

И оба поняли давно,
Как речь бессильна и мертва:
Чем сердце бедное полно,
Того не выразят слова.

Не виноват никто ни в чем:
Кто гордость победить не мог,
Тот будет вечно одинок,
Кто любит,- должен быть рабом.

Стремясь к блаженству и добру,
Влача томительные дни,
Мы все - одни, всегда - одни:
Я жил один, один умру.

На стеклах бледного окна
Потух вечерний полусвет.-
Любить научит смерть одна
Все то, к чему возврата нет.


САМОТНІСТЬ КОХАННЯ

Смеркає. В місті чужини
Віч-на-віч ми сидимо.
В холодних сутінках нічних
Страждаємо і мовчимо.

І зрозуміли ми давно
Наскільки мова нежива:
Того, що в серці запекло
Ніяк не вимовлять слова.

Нема вини на нас обох:
І той, хто гордість не здолав
Тепер самотнім вовком став,
А хто кохає - став рабом.

Назустріч сонцю і добру,
Томливі йдуть за мною дні.
Ми всюди й вічно в однині,
Я жив один, один помру.

На шибці згаслого вікна,
Блукають тіні небуття.
А смерть навчить любити нас
Все те, чому немає вороття.

01.05.2010р.

ОПЯТЬ ВЕСНА

И опять слепой надежде
Люди сердце отдают.
Соловьи в лесах, как прежде,
В ночи белые поют.

И опять четы влюбленных
В рощи юные бегут,
Счастью взоров умиленных
Снова верят, снова лгут.

Но не радует, не мучит,
Негой страстною полна,
Лишь бесстрастью сердце учит
Сердцу чуждая весна.



І знов весна

Знов і знов сліпій надії
Люди серце віддають.
Раз у раз у ночі білі
Солов"ї кричать в гаю.

І закохані подружжя
У гаї свої біжать.
Щастю поглядів зворушних
Вірять, брешуть і мовчать.

Та не радує й не мучить
Жага пристрасна сповна.
Лише безпристрасності учить
Моя відчужена весна.


01.05.2010р

Розфарбована
І замріяна.
Розцілована,
Залеліяна.
Втаємничена
І збентежена.
Розкріпачена,
Необмежена.
Ототожнена
З теплим відчаєм.
Не хороша я!
Я засмічена...
Оприлюднена
І розкрадена.
Я загублена
І не знайдена.
Зачарована
І обманута.
Закарбована
В твоїй пам"яті.


30.04.2010р.

Що зрозумів, неначе Бог,
Та розігнав сердечні хмари,-
Вона до ніг кладе вінок
Жіночих, незбагнених чарів,
Кохання вічну чистоту
І незатьмаренність чудову
За мрії здійсненість, за ту
Презагадкову випадковість!
2006 р.

А березень тлумачив липневі:
- Квітчай, як я!
Повітря поглинало миттєво:
– Я твій! ...Твоя!..
Липневий настрій не зіпсовано –
Важлива мить:
Йому інакше намальоване –
П’янка вагіть!
2006 р.

Хто ти, дивак, розвій мої тумани!
І старовинного не зачіпай -
Веселим кроком, лункими піснями
Про дивовижне в світі нагадай!
Ти що до серця взяв – сміхи чи скруту?
Кого гукаєш, любиш що – скажи?
Покірне щастя, а чи знову плУта?
До чого твоє серденько тяжИть?
Знайомі будьмо: я – вода в криниці,
За небом – небо, а за полем – гай.
Я – все, що світиться, живе, струмиться...
То ж будьмо! Тільки ти не зволікай!
2007 р.