той вчений німець
дойче убер
бабця навчала мене
бійся німця
він може вийти з телеекрану
вона казала такий злий
у запилюченому мундирі
яйка там курка млеко
але розумієш
той мій вчений німець
він полюбляв
крохмалені сорочки
академічну музику
блискучі мешти
принаймі
таким він мені уявляється
отож він
тобто вчений німець
написав
бог помер
а ми ще не змогли
але для нас готують труни столярі
нас понесуть співаючи псалми
бог помер
ми не вміємо бути самотні

Струнка лоза, помірний зріст,
Одна печаль – короткі ноги...
Дарма молилася до Бога,
Дівочих не жалівши сліз.

Натомість образ – свіжий бриз:
Ясне обличчя, груди, плечі...
Хай швидше сутеніє вечір –
Не буду поглядати вниз.

Хай затуманиться мій зір,
Коли дивитимусь у очі,
В яких мені про щось шепочуть
Мільйони загадкових зір.
19.05.2010р.

Поредела, кровью истекая,
линия прицельного огня.
Справа Каин, слева – тоже Каин,
впереди – охота на меня.

За спиною – небо на погонах,
на бегущих в тыл вопит ПК.
Бьют на поражение – я зона,
встретить утро шансов нет пока.

Разбежалась вшивость по окопам,
ожидая призывной волны.
Под шинелью ночи – дрожь и копоть
несомкнувших глаз, сухарь луны.

Взрыв – и страхом занесло ресницы,
тело сжато в материнский плод.
Жизни белую, как стих, страницу
пишет, пролитым без слов, тепло.

Тишина – глубокая воронка,
наследил телами рваный бой.
Все сложилось кратко в похоронку
Родиной, пропитанной тобой.

25 Мая 2010

* * *

З дитинства нас добре привчили:
Кожен повинен своє обирати.
Один обирає ліжко з ґаздинею,
Інший іде в солдати.

Я обираю звичайну кицю,
Що вдало полює вночі.
Людині потрібно так небагато:
Кульбаби і паничі.

В передвічні дні, в безкінечні дні,
В передвічні ночі, безкінечні ночі.

Я шанувальник банальних речей.
Банальність втішається на глибині:
Колись молодою істиною
Втопилася у вині.

Мені байдужі нові пісні,
І не дуже нові – все одно.
Я співаю шумерські гімни,
Забуті уже давно.

В передвічні дні, в безкінечні дні,
В передвічні ночі, безкінечні ночі.

Нам в келихи наточить сивини
Розстрига вечір.
Кульбабок запорошені млини..
Вітри-предтечі..

На стежці золотіє слід зорі -
Зіниці сліпить..
З Чумацького звиса порожній ріг -
П"яніє літо..

Опальний янгол сипле адамант
На сонні трави..
Немає раю іншого.. нема...
Немає раю...

Наш відважний кіт Маркіз
У дворі ворон ганяв.
На вершок верби заліз
І сказав тихенько “Няв!”

Задивився сумно вниз
Наш відважний кіт Маркіз:
– Хто б мене з вербиці зняв?
Поможіть!
Рятуйте!
Ня-я-я-яв!

Врятували ми кота,
Та йому сказали так:
– Не залазь високо ти,
Як боїшся висоти!
2010

ми повернемось
усі як один
пройдем ще одне коло
наче по битому склі
відмітимось у кожній анкеті
підпис поставимо в кожній графі
ми повернемось
лишаючи краплі крові
на іржаво-зеленій траві
ми повернемось
освітлені освячені
ціловані битим склом
ми повернемось
світ це наш голем
з грошима під язиком

Закон керує навіть у любові,
Пізнав би цей закон я залюбки –
Та ж як тоді літати літакові,
Що знає як літають літаки.

І як тоді повірити безумцям,
Що за любов кладуть життя своє.
Доводить розум доводів презумпцію,
Кохання ж цей закон не визнає.

Хоч зрозуміти силюся щомога,
Любов – таємне сяйво в глибині
Тож розум мій – лише дорадчий орган.
Царює завжди серце у мені.

Жити, жити, жити,
Жити й радіти, жити й п’яніти,
П’яніти від щастя й любові,
Синього неба на видноколі,
П’яніти від лісу і поля,
Бо то є найкраща доля,
На то є всевишнього воля –
Воля робити й творити,
З близькими радість і горе ділити!!!

На трубах кульбаби привіти кудлаті
Чекали попутних вітрів,
Травневий світанок в блакитнім халаті
Ланами без поспіху брів.

До Бога злинаючи, жайвір томився
І галькою падав униз,
Де щіттю спроквола чесала пашниця
Знеможений спочивом бриз.

Туман виглядав із долини сирої
Чи сонце бувало не йде.
І руслом потоку скрадався по звої
У пагіння лоз молоде.

Кувала роки на ковадлі зозуля,
Хлептала луну тишина
І все яскравіше шарілася скула
На прузі грядущого дня.

Не жалію, не зову, не плачу,
Все мине, як з яблунь білий дим.
Зав’яданням осені золочений,
Я не буду більше молодим.

І тобі отак уже не битись -
серцю, торкнутому холодком,
І березового краю ситець
не покличе далі босяком.

Дух бродяжний! Ти все рідше ярість *
на устах зворушених огнів.
О моя утрачена весняність,
Шал очей і повені чуттів!

Я скупіший нині у бажаннях,
Чи й життя наснилося мені?
Мов лункою весняною ранню
на рожевім я промчав коні.

Всі ми, всі у цьому світі тлінні,
Тихо з кленів ллється листя мідь ...
Будьте ж ви навік благословенні,
Що прийшли у цвіті одгоріть.

Подумай раз, сім раз відріж
собі з сувою щастя долі.
Нехай залишаться на волі
і смуток, й сум. Сховай свій ніж.

Вендети гострії жалА
запхни у пень гнилої згуби.
Зготуй для поцілунку губи,
зітри всі зморшки із чола.

Нехай стара як світ весна
рум’яно мріє на полічках.
Ти запали для зради свічку,
хай упокоїться вона.

Впусти і радість, і біду,
як в гості давню коліжанку.
У сукні кольору світанку
зустрінь коханого ходу.

Сім раз згадай, а раз забудь,
пробач дарма пролиті сльози.
Хай змиють душу бурі й грози.
У цій весні щаслива будь.

2010

Скажи где ты была,
Месецов семь назад?
С кем ты была,
Месецов семь назад?
Почему мы встретились так позно?
И почему имено в етот час?
Когда у меня всё нетак,
Нетак как у людей,
Ведь я убийца,
Убийца любви,
Убийца желания,
Убийца мечты,
Я очень много убил...
Морально,физически,
Я ето прошол,
Я ето выдержал,
Я устоял,
И вот я стою,
Вот он я,
Смотри,
Я, настоящий я,
Сижу,
Люблю,
Пишу,
Курю
И пью,
Прости, прощай я ухожу...

Не втямлю я без тлумача –
У небі ворон, а не сокіл,
І травень землю уквітчав
Не квітами, а в парасольки.

І темно наче восени,
Стежинки мокрі і лискучі,
В словах немає глибини –
Волають клоуни тріскучі

А дощ іде, і колос росте
А вітер шепоче, що все це пусте.

А дощ іде, і колос росте
А вітер на вухо шепоче, що все це пусте.

Із пагорбів вже сморід дме,
Б’ють тих, хто ще не хоче зради.
І знов почнеться те саме,
Але у гіршому розкладі.

І хмара суне з за Дніпра,
Щось у важкі чоботі взуте,
Безжальніше за бусурман,
Щоб затоптати все здобуте.

А дощ все йде, і колос росте
І вітер шепоче, що все це пусте.

А дощ все йде, і колос росте
І вітер тихенько шепоче, що все це пусте.
А тих, що «нас не подолать»
Женуть в кошару, як баранів,
А коротенький хижий тать
Зухвало щириться з екранів.

Васалів плеска по плечу,
Примружившись мов хитрий крамар.
Міркує, – Газом, як схочу,
Я задушу їх і без камер.

А дощ все йде, і колос росте
А вітер шепоче, що все це пусте.

А дощ все йде, і колос росте
А вітер на вухо шепоче, що все це пусте.

Поводирі як дитинча
Все не складуть розбитий горщик,
Із піхов витягти б меча
Та тільки вилізе з піхов пшик.

Тож поясню я вам, – Чому
У сутінках і надвечір’ї,
Хоч бачу хмари і пітьму,
Я у веселий ранок вірю?

Бо ж дощ іде, і колос росте
А вітер шепоче, що все це пусте.

Бо ж дощ іде, і колос росте
І вітер тихенько шепоче, що все це пусте.

Розстріляний зливами і кісточками вишень,
Блукаю кутами Бермудів, не втраплю у свій Тибет.
Душа – наче аркуш в чорнилі школярських віршів,
Де ляпки в кінці троєлітер’я "Л", "Ю", "Б".

А дір в парасольці – не злічено від стрілокпинів.
Оце б відповісти, та лук вкорінився у глей.
Натхнення жбурляє недогризки віршів у спину.
Іду неоглядно у світ позаочний, але

Не мисли суворо, бо категоричність – для ката.
Причинно, фатально, а наслідок – твій слідок.
Зоря вказівна розіп’ята хрестово на карті,
Накресленій штрихами міфів, легенд і казок.

Тому знов на гранях Бермудів я ковзаю спритно,
Із вірою здійснення прощі у власний Тибет,
Де "Л", "Ю" і "Б" споконвічніші всіх манускриптів,
Де можна молитись казками й кохати. Тебе.

Было очень темно. Я забыла вернуться в субботу…
Презентация осени снова прошла под дождем…
В силуэтах дворов – ощущался невидимый кто-то…
С кем, как с солнцем, давно по будильнику рано встаем…


Безнадежно влюбившись, грустили продрогшие скверы…
От банальности листьев, впервые почувствовав дрожь…
Я о главном забыла, разлуку восприняв на веру:
Где ты, плечи расправив, на самом-то деле живешь…

Под какими углами (и к берегу, и к гарнизону)
Твой (воссозданный светом) высокий находится дом…
Я банально молчу и куда-то иду по перрону
Тех вокзалов и стран, где мы вместе давно не живем…
2010 год

На сивих гонах Долю перейму
Мою...ласкаву...
Копитами обірвемо струну -
Змію іржаву..

У нетрях відрегочуть упирі..
Стара гонитва.,
І усміхнеться побратим вгорі -
Лихий, мов бритва..

Під серденько..встромилася..з Небес..
Зоря кривава...
Ти був розп"ятий вічність. Ти воскрес...
Вкраїні.. Слава..!

Речу тобі, гаспиде, оду крізь зуби,
І ось я чому відірвався від справ:
Про тебе, субстанціє мору і згуби,
Шевченко писав. І Цибенко писав.

Ти юнкерсом хижо над садом кружляєш,
Скидаючи бомби сповільнених дій.
Помітно й по пиці, що зле замишляєш,
А ми дихлофосом зустрінем - не смій!

І ти, очманівши від яду і цвіту,
Прокуреним басом заводиш пісні,
Коли я лаштуюсь шедеври творити…
Геть, іроде! Киш! Як ти вгувся мені!

У місті - спека. Спекались рідні,
Повідчиняли вікна й ходим голі.
Думки повзуть повільно, рухи кволі,
Оце тобі і "разом в вихідні".
Зроби мені холодного мате,
Додай у склянку вдвічі більше льоду.
Ти - обережний, дмухаєш на воду,
На віру не приймаєш геть святе.
Тобі здається: я не там, не та...
І навіть близькість буде в нас за планом.
Дивлюсь на тебе. Марю тим баштаном,
Який так радить Жінка Золота.

_________________
адреса баштану:
http://maysterni.com/publication.php?id=13223

Завіолончелив захід.
Арфою озвався гай.
Котрабасно-контрабасно
дзвін церковний загукав.

Засвітились тополино
Зелен-свічі край доріг.
Вітер дмухати втомився
Тишком-нишком спати ліг.
1999-2003

Залпом, не думая и залпом
До дна, не оставляя ни глотка
Не веря, не доверяя знакам
Напиться и отсчитать два шага
Упереться лбом о стекло
В надежде, что от жара растает
Забывая все былое добро
Что в свободный полет не пускает
За стеклом как витраж тротуар
Словно небо лоскутным узором
И струится колоннами пар
Поднимаясь прозрачным укором
На прощанье сказать не пришлось
На последок напиться не сбылось
Но забит уже на крепко гвоздь
Все, что было теперь только – снилось…

У моє віконце сонечко сяє,
З новим днем мене вітає.
Із шовкових дібров,
Шле природа любов.

Враз - чую ранковий спів -
Це пісня моїх солов'їв.
Річка шепоче якісь таємниці...
Їх земля заховає до своєї скарбниці.

2009р.

Здається на світі важко жить,
Буває у грудях щось болить...
Невже це сум оточує народ?
Невже не буде веселих нот?

Запитань багато,
у цій мелодії без дна.
Ні це не сум оточує народ,
ти просто - сама...

2009р.

Якщо хочеш скарб знайти,
Не треба далеко іти!
Прислухайся до слова...
Скарб - це рідна мова.

Мова - це пісня твоєї душі
Ти - українець!
І хочеш того ти чи ні,
Усе починається із слова.
Ти ростеш і росте твоя мова...

Люби Україну.
Пам'ятай свою мову
Від малу до загину!

2009р.

З яких джерел народжуються сльози,
коли душа задухою страждає,
з яких вітрів розгулюються грози,
як думка напівлеті застигає?

З яких глибин зростає біль пекучий,
як серце висихає помарніле,
чим ріже скроні дивний звук скрипучий,
як сліпо гляне око збайдужіле?

Де поспішає серце у тривозі,
коли свідомість топить одкровення,
звідкіль приходять сили у знемозі,
як родиться із відчаю смирення?

----------------
Лиш час крокує тихо, невагомо,
що тулить до небес серця незрячі,
і подихом таємним, невідомим,
з очей стирає краплі сліз гарячі.

* * *
Забувши гіркоту марнотного життя,
Спокійно споглядаючи цей тлін до забуття
І осягнувши, що майбутнє – прах…
Живі ми – так хвала тобі, Аллах!

* * *
Наш світ – то глек марноти і брехні.
Життя з туману йде й проходить в самоті,
І будні сірі краплями мов ртуть…
Та є і радісні сторінки - рубаї Хайяма квітами ростуть!

* * *
Хто для скорботи двері відчинив
Тому життя – пустеля хоч і повна див.
Хто радість віднайшов в простих речах
Тому життя яскраве дарував Аллах!

* * *
Нехай весь світ нудьга і Батьківщина – рідна чужина
Від смутку я далекий доки келих є вина:
Я радість віднайду в миттєвостях щоденних -
Ковток вина, краса коханки – й де вона, журба?

* * *
Весняні квіти, подих вітру,
Крапельки дощу і лісова луна -
Все, все мені будило спогад про коханку
Яка, нажаль, пішла у небуття…

* * *
Нехай обірве вітер білий цвіт,
Нехай весни минає швидко міт
В душі залишаться пісні які співав нам квітень.
Нехай на п’ять хвилин – ми зачаруєм світ…

* * *
Весь світ – ніщо, даремні сподівання,
Зів’януть квіти мрій – залишиться страждання
Налий вина! У владі цього трунку
Забудемо життя химерні візерунки…

* * *
Удвох з самотністю пів світу обійшов
Наслухався віршів, і прози, і промов
Нехай страждань я відшукав не в міру
В горах я рай собі знайшов і віру…

2010
(фото автора віршів)

Рана.
Ранно вогне печаль на мойсейних скрижалях віку.
Пророста до розп’яття останній не людський син.
На вокзалах пустельних конають юні каліки
Через надлишок теплий загноєної краси.

Рано.
Швидко підуть свіжим рейсом нові трамваї,
І везтимуть в собі свіжий поспіх людських бажань.
В завівтар’ї церков мертві лілії свіч згоряють,
Дочекавшись, як ребра, слизького свого ножа.

Ранок.
З-поміж вій сивих хмар виростають розряди Бога.
І рокочуть то громом, то болем, то боєм, то
Виростають на головах ангелів мертві роги
І скидають в тартар передчасно живих.
Ніхто
Не посміє піти,
Не посміє зустріти світло
Там, куди не доїдуть трамваї порожніх міст.
Рана. Рано і ранок,
І котрий рік,
Но
Мертві лілії свіч вже не пахнуть,
Уже німі.

Біле –це не чорне,
Чорне – це не біле,
Ерос – це не порно,
Пейджер-не мобіла.

Чорне – це не біле,
Біле-це не чорне,
Пейджер-не мобіла,
Ерос – це не порно.

Пейджер-не мобіла,
Ерос-це не порно,
Чорне – це не біле,
Біле – це не чорне.

Ерос-це не порно!
Пейджер-не мобіла!
Чорне - то є чорне,
А біле – то є біле!

(Низка неканонічних танка)

* * *
По річці пливли
Не знали, що річки ім’я
Лета. Не знали, що капітана
Звали Харон. Весна.
Пристань. Місто Тартар.

* * *
Світ виник не з вогню
І не з води краплини
І навіть не із слова
Світ почався з сліз
Прозорих як надія...

* * *
Повернувшись з країни
Білих Хмар
Помандрував у країну
Синього неба
Я втомився ходити по землі...

* * *
В цьому світі жорстокому
Смуги світла і темряви -
Зла и добра,
Розуму та глупоти
Як на шкірі дикого тигра...

* * *
Час не вміє чекати.
Час навіть
Існувати не вміє...
У світі ілюзій
Існує тільки мить оця...

* * *
Серед попелу надій
Серед диму спогадів
Я квіти шукав...
Даремно. Марево
Наш світ... Навколо порожнеча...

* * *
О, скільки трагедій
Дарує нам подорож
В світ віртуальний!
Одісею мереж, павутин!
Доплисти б як ти до Ітаки...

* * *
Весною - квіти
Літом - зозуля
Восени - місяць
Зимою, що чиста й холодна
Падав сніг...

Ходімо в райдугу, кохана,
Якщо зуміємо пройти.
Відкриє далечінь незнана
Для нас небачені світи.

Озвучивши німотні далі,
В чотири здружені руки
На обрії, мов на роялі,
Програємо живі казки.

І забринять у небі звуки
Відлунням на твою ходу.
А я твої дитячі руки
Візьму - й на сонце покладу.

І оживе краплина кожна,
І заспіває кожен птах,
І затріпоче переможна
Усмішка на твоїх вустах.

Я йшов зимовим лісом. Поміж тіней
Мій зір до зблисків на снігу звикав.
Сюрреаліст грудневий - мудрий іней
В моїх очах ранкову казку ткав.

У грудях серце билось до нестями, -
Воно від мене вимагало звіт:
Чи повністю своїми відчуттями
Дано людині охопити світ?..

Ти - тільки промінь, що, згустившись в соти.
Відчув себе у творенні краси.
То де ж ти взяв, що не живуть істоти,
Для котрих ти невидимий єси?

Природа марить світловими снами.
І те, чого не бачиш нині ти, -
В твоїм єстві, над нами й попід нами, -
Тобою нерозгадані світи...

Отак я думав...
Лісова стежинка
Вела туди, де іній казку ткав.
Повільно опустилася сніжинка
І трепетно лягла на мій рукав.

І я до неї обізвався: хто ти?
Куди прямуєш свій захмарний лет?..
Ти є кістяк незримої істоти,
Яку формує Ультрафіолет.

У нього є свої таємні змови.
Для нього зорі - намистин разок...
Нехай тебе сюрреаліст зимовий
Кладе на гілку, як живий мазок.

Маленька собака на сіні
живе у великій людині.
Сидить, не куса і не гавка,
лиш тихо скавчить ця собака.
Не просить ні їсти, ні спати.
Щоночі приходить під хату
і вперто шепоче на вухо:
не дам, не дозволю, не слухай.
Не хочу, не будеш, не пущу
нічого ні в серце, ні в душу.
Де взяти би кішечку сіру,
щоб вигнати песика й сіно.

2010

Не ти кидАєш тінь в провалля,
У нім - лиш тінь від самоти,
Від дум твоїх, таких печальних,
Яких зречешся завтра ти.

Хоч сновидіння все ще хворі,
Що виринають з-під склепінь
Твоїх повік - нема повторень
У цім сум'ятті потрясінь...

Час дурощів, не раз взаємних,
Повір вже, канув в небуття.
Нехай бажання потаємні
Розправлять крила для життя.

І полетять у невідомість,
Її не бійся - не згориш...
А за відвагу Бог натомість
Твоїй душі зішле дари!

Впусти у сни свої, Чаклунко,
Промінчик сонячний весни.
Твої ж вуста - для поцілунків!
Радій життю, коханням сни!!!
23.05.2010р.

Два глотка залпом и никакой изжоги,
А ожоги лечатся энурезом
Тут уже не нужно подмоги,
Было сердце и нет? Заменят протезом.

Хочется жить слаще?
Вперед на кухню за сахарницей.
Могла бы быть в тысячу раз краше,
Но слыла развратницей.

Надоели шаблоны, все чуда ждешь?
Я тоже ждала, до полуночи
Потом пришла и избила дрожь
До чуда на полпути

Можно, конечно, исправить все
Писали мы ведь не набело
Есть в запасе гусиное перо
Что б контракт подписать намертво

Можно еще забыть… и все.
Одиночество тоже приемлемо
Не делить на твое и мое.
Кто запретил уходить безвременно?

Даже если ушла в магазин за кефиром,
Или за чаем скучающим томно
И возвратилась холодным эфиром
Переключающим DVD на порно

Як накрались шапками –
фальшували душами,
купували з лапками
депутатів,
тушами.

Українцю ж голому –
до горла ножакою.
Та й відтяли голову.
То ж не плач за шапкою.

2010-05-19

Ярина Тимош

***
Забуто «Так». Майже забуто «Ні».
Лиш сутінки накриють день короткий.
І сонячна вуаль вже на стіні.
Та смак води стікає з губ солодких…

22 травня 2010 р.

(Низка неканонічних хокку)

* * *
Споглядаю меч.
У цьому світі хиткому
Немає нікому захисту...

* * *
Ноші свої намарно
Люди несуть по дорозі життя
Куди? Навіщо?

* * *
«Добре мати рідну хату
Де навіть дим ласкавий».
Думки волоцюги...

* * *
Всі конструкції хиткі
Всі грані привидні
Весь світ ілюзія...

* * *
У танку сумному
Ми на неба пустелі.
Прощавай, весна!

* * *
У темряві ночі
Не сплять лише Місяця жриці -
Поетеси...

* * *
Розчинюсь в ароматі
Цих квітів старого саду
Мене немає...

* * *
Напій, що дарує натхнення
Чорний як ніч, як істина гіркий
Він ніколи не втомлюється...

* * *
Споглядаючи чорну ніч
Стиглу неначе черешня
Зрозумів довершеність світу...

* * *
Двоє коханок -
Злива і ніч. Гостина.
Дивацтва весни.

* * *
Невже кохання
Знову завітало в груди
Старого гайдамаки?

* * *
Ворога прощав,
Прощав своїй шаблі хиби
Не навчився прощати себе...

* * *
Дивний пастух він -
Цей вітер весняний.
Жене стадо хмар...

* * *
У світ солодких марев
Піти й не повернутись
Так захотілося мені...

* * *
Чи то думки
Чи то ластівок зграї...
Все миттєво...

2010
(фото автора віршів)

До тебе - пластика і знаки
І космогонія часів
І на полотнах прапорів
І на важкому акінаку

І геній твій, зачатий в бруді, в горі
Обкурений, напоєний тавром...
Ти слави і звитяг огром
Живий! Налякані потвори

Ти - Русин! Ти племен нащадок
Де кожен боронив свій спадок
І своєрідний і гостинний

Ти - Русин! Мову свою пам'ятай!
Щоби на закликів розмай
Назустріч душі відкривались плинні.


2010

Не тиха радість. Й не нестерпний біль.
Щось значно більше. Щось, мабуть, складніше.
Недовгий вік. І несолона сіль.
А над усим – лиш крик душі і тиша…

Ні дня, ні ночі. Тільки зграя дум.
Холодних – теплих. У крові й клітинах.
Не насолода. Й не одвічний сум.
Невпевненість. Якась чужа людина.

Земля і небо – як одна душа.
Не Матір Божа, не гріховна жінка…
Один рядок надії – у віршах…
Одна навік неділена сторінка…

Проблемна суть… Забута глибина.
Далекі горизонти й акварелі…
Веселий біль… Замріяність сумна.
Криваві сльози вечора на стелі…

Солодкий гріх. Й нещире каяття.
Чи то від щастя. Може, й від знемоги.
А над усим – мить смерті і життя.
Одна любов і лиш одна дорога...
2002 рік

Старенький столик на подвір’ю...
А думка – в неба на краю...
Це все – весна, в яку ще вірю...
Це все весна, яку люблю...

По вінця свіжості в бокалах,
Із вітром п’ю на брудершафт,
На денце дзенькається “мало!”.
Налий-но, друже, ще стократ!

Напій присмачує неждано
Весна краплинами дощу.
Я, грішна, думала – зів’яну...
А тут - напою досхочу...

Вже й тиха ніч навдивовижу
Колише квітам світлі сни...
А я ще трохи тут посиджу,
Серед Любові і Весни.
2010

Мостить на лататті ліхтарі
Вечір сонний..
Парубком пишається вгорі
Срібний сонях..

Пісня над вербичками летить
Пишнокрила..
Ой..хутчій до серденька зайди
Моя мила..

Кинемо у хвилю гомінку
Сині весла..
Сплетемо в барвистому вінку
Наші весни..

Бачиш?ВІН до раю розчахнув
Небо млисте..
Я тебе у серденьку замкну..
Ти.. Божиста...

Розтікалась гарячим склом
на асфальті твоїх фантазій,
уявляла, що ти - мій клон,
і живеш в закапелках азій.
Проникала на твій балкон
вересневим пісним туманом,
уявляла, що ти - мій клон
у футболці від лже-Армані.
І хай кажуть, - таких мільйон -
ще_майбутніх і вже_колишніх,
та я знаю, що ти - мій клон
із країни, де квітнуть вишні.

Ти думаєш, все так просто:
"наган" і фальшивий паспорт,
і Богом забутий острів,
андроїд в лахмітті раста.
Ти думаєш, все в ажурі:
чутки не проникнуть в пресу.
Та Воланд в блаженній шкурі
ще встигне прийти на месу.
Ти думаєш, все прекрасно:
тирана - в довічний аут.
Та тільки занадто часто
не там і не в тих стріляють...


12. 05. 2010 р.

А, якщо я вимкну світло,
ти боятимешся неба?
Рахуватимеш мурашок,
що мандрують по спині?
А, якщо я вмить зотлію,
ти згадаєш місто Феба?
Відшукаєш без підказок
стежку поміж злих пісків?

А, якщо я раптом схочу
вмерти, знищивши паролі,
зберігатимеш у сейфі
чорно-білий мій портрет?
А, якщо посеред ночі
я віршами заговорю,
вимкнеш фільм із Едді Мерфі,
поки поряд я - поет?

А, якщо свічки розставлю
на подряпаній підлозі,
чи зростуться наші душі
в дитинча таємних сил?
А, якщо в зелених Альпах
ти мене знайти не зможеш,
знай, що не доплив до суші
мій кораблик без вітрил...


12. 05. 2010 р.

Я мечтал быть собакой, большой, шерстяной, лохматой,
верным другом, отлично знающим как это делать,
но тогда зодиак был залеплен зимой и ватой,
и душа моя вниз человеческой полетела.

И упала на снег, и осталась лежать до лета,
а точнее в апреле, какой-то залетный аист,
обнаружил меня и заставил бродить по свету,
вот с тех пор я, как ветер, по этой земле скитаюсь.

На беду воспитан этой белой залетной птицей,
ни гнезда, ни земли, но с врожденной привычкой выси,
я куда бы ни шел - оттуда мне не возвратиться,
да и некуда, и потому не имеет смысла.

А куда же идти? Если все обратить по кругу,
то вернешься в точку, откуда все и начиналось,
я пытался жить, я кому-то протягивал руку,
а в ладонь прилетал плевок под названием жалость.

В городке неизвестном меж ребрами двух империй,
где правители спорят, чей карточный домик выше,
я стучался в двери домов и трактиров, но двери
были заперты, и мне навстречу никто не вышел.

И бескрылостью, словно смирительною рубахой,
я связал себя, чтобы случайно чего не сделать,
я мечтал когда-то родиться лохматой собакой,
но теперь уже и этого не хотелось.

нема

До всіх нас непомітно,
Неначе горобець,
Крадеться неминучо-
Неконтрольований кабздець.

Історія нас учить,
Що ми дурні й тупі,
І всіх нас під-жи-дає
Кабздець на букву "пі".

Не встигне і пробігти
По спИні морозець,
А вже чека на тебе
Твій персональний "бздець".

Один лиш порятунок:
Якщо уже ти мрець.
Якщо ж живий - готуйся
Зустріти свій кабздець.

Кабздець буває різний,
Та результат - один.
Ти можеш лише вибрати
Улюблений бензин,

Ти можеш тілько вибрати
Мотузку до лиця,
Завод, де варять мило, чи
Виробника стільця.

Якщо ж ти будеш все життя
Держатись молодця,-
Ти зміниш - в кращім випадку-
Лиш дату кабздеця.

- У чому сенс життя? – пита внук діда…
А дід онукові: - Мой-мой.. У боротьбі…
Як вовча зграя вперто йде по сліду –
Так двоє з них змагаються в тобі…

…Не на життя – на смерть у герці б’ються,
Переминаючи, як млин, твоє нутро…
І у невпинному двобої не здаються,
Один – суть Зло, а інший – суть Добро…

…І доки ти живеш – триває бійка…
Безкомпромісна січа, буря, вир…
І лиш коли пересихає дійка,
Душа твоя на Тому Світі має мир…

…І внук спитався: - Ну, а хто ж з них переможе,
У чоловіка, що під Сонцем ґаздував?...
І дід сказав: - А той, якого він, дай Боже,
Усе життя підігрівав і годував…

…Роки пройдуть, і ти, мій сину, ставши дідом,
Обмолотивши сніп тугий своїх років –
Не позабудь, своєму внукові повідай,
Прадавню казку про життя і двох вовків….

Кумпала Вір, 19.05.2010 року,
м. Хмельницький

Щастило полю: роси замість сліз.
Тепер - лиш губи тріснуті. Похмуро
Й повільно очі опускаю вниз -
У мене, мабуть, теж температура…

В саду гірлянди – теплі світлячки…
На вигляд – справжня. Є одна загроза…
Торкнувся хтось холодної руки,
Але мене вже п’ятий рік морозить…

Під берегами – річка жде дощів…
Як я і поле. Рухається кволо…
Бракує серцю випадкових див…
Мабуть, там щось іще не охололо…
2010 рік

Залиши мене для себе,
Для світанків незабутніх:
Буду я тобі за свято,
Буду я тобі за будні.

Буду я тобі за сонце,
А опівночі – за місяць,
За дощі, вітри, морози,
За пустелі і криниці.

Буду я тобі за Музу,
За родзинку, щіпку солі.
Залиши мене для себе:
Буду я тобі за долю.