Упасти в сніг, аби не чути болю,
судоми хрипу серця скреготінь,
нашіптувань повійної спокуси
покінчити навіки із усім.
Упасти в сон, повірити у волю,
проснутися в одужанім житті...
Лапатий сніг, прозоро-білий сніг,
укрий мене і захисти здовкола,
знайди притулок зраненій душі
від біготні по замкненому колу,
котрій не помічається межі
в зачовганій бездумній круговерті...
Невже живу тому, аби померти
Й лечу, аби упасти в небуття,
Розбивши вщент мозаїку ілюзій
Сумісності польоту і життя?
Невже життя – то просто шлях до смерті,
що, певно, того варта, щоб іти,
як і кохання, щоб його чекати?
Лиш поклик не досягнутих вершин
чому невпинно кличе в позаобрій,
надумані, омріяні світи?
Лапатий сніг, спитай небесні зорі
куди іти аби себе знайти,
утікши із приреченого кола?
І далі, далі як, скажи, іти?
Та тихо так, лиш білий сніг довкола
мандрує серпантином з висоти
на грішну землю...

Туман і сніг, дороги вплав
кудись собі спішать
пірнають човники канав
поміж асфальтних лат

вісімдесят а наче нуль
затерпла висота
а ми змагаємся впритул
і тиснемо до ста

за десять метрів молоко
скипає у рівчак
і різко вправо поворот
а ми його – отак

по гальмах нерви скреготнуть
у кров – адреналін
і ми зупинимось як гну
в кільці бетонних стін

Я не знаю, чи всі діти на світі мають таку маму, як моя. Я виросла, і через 25 років після свого народження пишу ці рядки. За весь це час, всі мої 25 років, які я маю на даний момент, моя мама мене підтримувала, завдяки їй я стала... ні, ще безперечно, я не маю міжнародного визнання чи ще якихось там регалій, проте можу сказати впевнено :"Моя мама дала мені більше, ніж життя,дякуючи їй я щаслива і ношу в серці почуття любові"



Якби серце могло говорити,

То воно б проволало щосили -

"Я люблю тебе більш за все в світі!",

Ти мені дала долю, зростила.

Пам*ятаю вечірні розмови,

Пісноспіви разОм пам*ятаю,

Ти мій янгол, мій світ веселковий,

Моє щастя і радість безкрая.

Мамо мила, моя дорогенька,

Я люблю тебе,рідна лебідко,

Ти підтримати вмієш, веселиш,

Розважаєш мій смуток нерідко,

Я вклоняюся низько у ноги,

Ти зростила мене й окрилила,

І відкрила у світ всі дороги!

Я люблю тебе! Твоя дитина.

Мій ненароджений малюк.
Привіт. Це мама. Тук-тук-тук.
Ти як там, хлопче? Як живеш?
В животик мамочку штовхнеш?
Штовхай, я рада, бо люблю,
Тобі життя я запалю.
Мій сину, мій маленький принц,
Ось тато яблучко приніс.
Давай з’їмо і підростем,
Щоб сильним був ти королем.
Ти мій маленький, мій синок,
Повітря свіжого ковток,
Люблю тебе, тобою сню,
І рух твій кожен я ловлю.
Радієш ти – радію й я,
Моє ти сонце, янголя.
Спи, мій козаче, засинай,
Й поменше мамочку штовхай.
Слухняним будь і не пустуй,
Вже скоро разом, не сумуй.
Цілую, синку, добрих снів
Під мамин тихий, ніжний спів.

2010

Шаблею у литаври
вдарив козак, у мідні.
Дзвонять — з кургану видно —
У Почаївській Лаврі.

Бути у полі битві.
Перехрестились верби -
скільки же душ померло
нині у їх молитві...

Червень пашить черлений
над голубінню Стиру.
Гай, ще прибуде миру,
поки же гнів — знаменом.

Й пагорби — чим не скелі?
Ой не зірвися, сину, —
мати хустину сиву
вишила квітом хмелю.


2010

Ти вільна, як вітер, кружляєш у полі,
Щоб пестить волосся, вмивати дощем.
Твоя насолода уся - в непокорі.
Здається, живеш лише сонячним днем.
Ти - вітер пустелі, бродячої спеки.
Рабиня емоцій, натхнення слуга.
Падіння глибокі, і гордості злети.
Ти вільна, як вітер, і добра, і зла.
Пишу через плюс імена – одна доля,
Розмашисті літери витреш сама.
З піску змиє хвиля і вітер із моря,
Ти - вічний неспокій, і штилю нема.
Смієшся уголос, щоб плакати в зорі.
А справді щаслива ти тільки у сні.
Подушка холодна мокріє поволі.
Ти - втомлений вітер. А може, ще ні ?
05.02.10

…Самогубець – не конче перебуває в дуже близьких стосунках із смертю…Але для самогубця властиве те, що він сприймає своє «я» - як особливо небезпечний, сумнівний і приречений витвір природи…
( Герман Гессе «Степовий вовк»)


Натиснув курок, глухий постріл у душу,
Куля на виліт – справа легка.
Я не скажу, що був слабким,
Мабуть, така просто, доля моя.
Ба-бах, пороху смак на вустах,
Я промахнувся? В серце прокрадається страх…
Тремтить рука, до скроні притуляючи сталь.
Смерть – це продовження життя,
Але життя страшніше за смерть…Нажаль.
Ба-бах, перед очами знов сивий дим…
Кулі не здатні душу пробити,
Що ж робити?...Залишається жити.
Здобувати, а потім знову втрачати,
Боротись, потім лапки зложити.
А потім знов підіймати.
Ба-бах, стріляю у простір –
Третя куля, не для мене,
Тобі у серце свинцевий сюрприз,
Це кінець… Застрелив світ…Опустив зброю вниз.
Кулі не здатні душу пробити,
А світ - бездушний, тому можна стріляти.
Себе ніяк не убити…Нема що втрачати!
Ба-бах…

Хай мені буде
і гріх, і два,
хай мені громом –
прокляття й прокльони,
що я зроблю,
коли я – жива,
фатумна для любові..
…дивна і скрізь наяву
в з’яву – неактуальна.
Вибач мені,
що такою живу
дамою Пік
фатальною.
В міру невірно
згорає час…
– річчя
не має ні правди, ні сили,
щастя –
п’янке, як вино і нуга,
не прокидається сірим…
І до нестями –
безмеж забуття,
наче над прірвою дія…
Хто ти?
Навіщо мене забрав
з мене,
що кодами –
безнадійна..?
Холодно, лютий,
а я – жива!
Відстань –
і подих не захолоне!
Хай там аби що –
сніги чи сльота…
Щастя моє…
Воле моя!
І неволе…

Рубаї

1
Ну, що ти за поет без бороди?
Без неї ні туди і ні сюди…
А наварив би супу з лободою,
І мав би тепле місце тамади.

2
Люблю я щиро всіх простодорогих,
Люблю того, хто серцем бачить Бога.
Моя надія виросла до хмар,
А в небеса веде – крута дорога.

3
Ніхто не знає скільки їх було,
І скільки у могили їх лягло.
Пером земля чорнобильським героям,
Що нашій смерті вирвали жало.

Затягнулась хвороба. Кризу
лікарі відтягають вперто.
Живемо на краю карнизу.
Жити краще. Та легше вмерти.

Де ж, у біса,та клята криза?
Так набридло балансувати.
Хочу геть із цього карниза –
або впасти, або літати.

Квітчастий вогонь
Моєї спідниці,
І плескіт долонь
Хай місяцю сниться.

Я зваблю вітри
Озерами ночі
Під шелестом крил,
Що впали на очі.

Крик волі летить
До бархату моря,
Там схована мить
Всесвітніх історій.

І хвиля надій
У серці промчалась,
Я з ідолом мрій
У небі вінчалась.

У світі непотрібних слів,
Чорно-білих картин, чорно-білих снів.
У твоєму полоні потерпають мільйони,
І, можливо, і я би хотів.
Як п"янкий наркотик, як героїн,
Цей сигаретний дим...
Що його видихають твої вуста,
Полічити до ста...І загубитись,
Наче в хованки гра...І пропасти,
У твоєму волоссі втопитись.
Хоча, принцесо, ти мабуть врятуєш,
А краще дала би померти...
Все одно із пам"яті вже не стерти,
Вже не забути,
Ці очі, що сповнені то смутком, то вогнем.
В житті є безліч тем... Є безліч слів,
Але говорити нічого не треба,
Просто плисти, бо потонути не зможеш.
І ніяк не злетіти до неба.
Приречений бути в"язнем цих відчуттів,
Вічним в"язнем принцеси,
Чорно - білих снів...

Загублена Душа хотіла повернутись,
Загублена Душа хотіла віднайтись,
Загублена Душа хотіла лиш почути,
Того,хто загубив її колись.
Вона блукала довго і не знала,
Чи вмер він,а,може, був іще живий.
Хотілось крикнути й забутись.
Піти.І вже не повернутись.
Забути все і зникнути кудись.
Чому було ось так,вона не розуміла.
По світу,мов приблуда та ходила.
На острові одному прихисток знайшла,
І мудра жінка там жила.
Душі вона на все поворожила.
Всі карти правди розложила.
І зрозуміла враз Душа,чому загублена вона.
ЇЇ кохали й не терпіли,
ЇЇ любили й ніжно били,
Лиш слово в душу закидали,-
Душа в душі уже ридала.
Це її злочин.Її гріх.,
Що губить всіх навколо.Всіх.
Душа хотіла лиш змінитись,
Якогось зілля-чар напитись.
Бабета враз приготувала,
Й Душі напитись вже дала.
Та не противилась цьому,
І зразу впала на траву.
Це зілля-чар її зморило.
Усі думки ураз змінило.
Вона лежала бездиханна,
А в голові був кавардак,
Не розумілось-як же так?
Лежала день,лежала два,
А потім встала, як жива.
Жива була,але нова.
Чомусь,напевно,вже не та.
Всі дивувались, аж сміялись.
Душа була,та не така,
Якою бачилась вона.
Те дивне зілля все змінило,
Забрало душу у Душі,
І шрам на серці залишило,
І подих вільний остудило,
І все змінилось на віки...

Не скажу тобі
про свою любов…
Розгорну небес
горобине тло.

Калиновий смак,
ягоду терпку
На вустах твоїх
смакува –
ти –
му…

Як червону кров
з калинових грон
принесу на злом
у п’янкий полон…

І в останній схлип
розкажи мені
про одвічний плин,
про цвітіння нив…

Я прощу тобі
твою тінь-любов,
Я покину клин,
перейду покров…

Смакуватиму
полиновий день.
Відшукай мене,
коли знайдеш – де…

Розірвані хмари нав’язливо плачуть,
Хоч мали б сніжити… Мабуть, щось не склалось.
Діставши з скарбнички монети на здачу,
Життя зупинилось чи просто награлось,
І дивиться в небо, що ллється під ноги,
Між напрямків світу, під смогом авто,
Де навхрест лягли із асфальту дороги, -
Стоїть між вогнями ніщо і ніхто,
Стоїть і мовчить, години марнує,
Марнує себе, псує панораму,
Нікого не бачить, нічого не чує,
В тіснім своїм світі розігрує драму.
Стоїть, не іде, та швидко проходить,
Завмерло, замерзло, зробило, як знало,
Його не обходить, з добром дружбу водить,
Тому і спинилось, тому і програло.
...................................
Небо знайшло в собі сили для снігу,
Непевні сніжинки забілюють світ.
Із розпачу хтось викарбовує втіху,
А хтось з часом нерви міняє на дріт.

(Ярослав Чорногуз. СЕКС-ОКТАВА)

Вона грати розпочне із ноти «до»,
І відчую я до неї «лібідо».

Зробить «піаніссімо» на «ре» -
Ми підемо з нею в кабаре.

Плавно перейде на ноту «мі» -
У готелі ми залишимось самі.

У бокалів дзвоні чути ноту «фа» -
Вже тремтить від збудження й строфа.

Пригорну її під «фа-дієз»,
Під Шопена «Героїчний полонез».

Губи скрикнуть ноточкою «соль»,
Як увійде в неї мій «бемоль».

Скінчимо разом на ноті «ля» -
Все було чудово – о-ля-ля!

Попрощаємося ми на ноті «сі» -
Відвезу її додому на «таксі»,

- Все чудово було, люба, і «мерсі»!


***********
Як рвонув я на бандурі ноту «до»,
Аж підскочило в слухачок лібідо.

Лиш зібрався ущипнути ноту «ре»,
А одна мене за руку вже бере.

-Милий, будеш тільки мій? –Кажу –Ага!
Ну а друга на коліна вже плига.


Назбігалося дівчат на ноту «мі»…
Серед них немов султан я у чалмі.

Закружляла мене слава й висота,
І почав я стриптиз-танець живота.

Чую – галас заглушив і полонез.
Це ж бемоль! А ми гадали, що Дієз!

Ну, стривайте! Доведу я вам усім,
Коли кожній відіграю нот із сім!

Постскриптум:
Довго грав я. Закінчив на ноті «соль».
І одна шепнула: «Я твоя Ассоль!»

у каві
розтоплені сни
лякають
своєю безмежністю
закривши від нас
самоту і гіркість
отої безпечності

корисливі цілі
рятують убогих
нема у них грошей
немає і Бога
відносність всіх дотиків
й рук
поміж слів

і видих
і вдих
жахає циклічністю
і випари долі
отруйністю меж
нагадують нам
про фінал

а сни
то частинки
всього й безкінечності
що вчасно рятує тебе
забравши туди
де щось справжнє ще є

Можливо все змінити знов
Знайти тебе мою любов
Повірити у почуття
І буть з тобою все життя.

Спинити час і знов іти
Туди де ніжнії сліди
Там де сльоза чистіш роси
Вмиває серця береги.

Як час біжить, іде життя
Кудись спішить без вороття
Мій дивний птах, моє крило
В осінній день своїм крилом
Зігріє нас і щастя знов
Прийде, як радість і любов.

Зимовий сад і літній день
І сотні літ і день у день
Малює дощ твоє ім'я
У сні весни моє життя.

Не шкода час, а лиш би знов
Знайти в тобі свою любов.

Мине печаль, затягне біль
І знов стрічатимемо ми
Ті барви нашої весни.

Вітер був жорстким.
Осипалось листя.
З гомоном людським
Все згорить в обійсті.

Вийде чоловік.
Стане край дороги.
Похилився. Зник.
Ніч. Не бачиш Бога…

Гомін нелюдський.
Вітер. Урагани.
Війни. Біль жаский.
Вершники-кургани.

Смерть і обеліск.
Гомін безгоміння.
Люди — це двійник
нелюдського ТЛІННЯ.

* * *

Асоціації на
“Страсті Господа
Нашого Ісуса Христа”
(укр. комп. Олександр Козаренко).
Страх і холод,
Що шматують душу,
і болем тріскає
Земля під ногами...
Невірні!
В страсі і бруді.
Полишаючи праведного,
В пустці молились.
У холоді...
Самотньо...
Пусто...
Смерть виголошує Істину!
...

Всі дзвони Надії
Переповнені болем.

Місія несподівана – гоїти листя осені,
Клеєм наповнити тріщини,
Знову ходити босими,
Снами приходити віщими,
Сніжно сміятися, лагідно,
Кутати руки в шалики,
Котити губами ягоди.
Світ розпочне ремісію,
Стане нам світло й радісно,
Тільки на час обіцяний,
За додатковою вартістю:
Звільнено від податку на
Додану теплоенергію.
Тулячись до коханого,
Переплітаючись нервами,
Клімат поділиш надвоє,
Подив зітре дизажіо,
Знецінені й прокарбовані
Серця дискутують наживо.

(Із циклу "Сливчукізми на ПМ")

Пан шановний Чорногуз
Має свій гарем із Муз.
Перша добре знає ноти,
Друга зустріча з роботи.
Третя першої не гірша –
Розуміється на віршах.

Ледь встига мотать на вус
Пан шановний Чорногуз.

2010р.

Акації аромоцвіття

гостро шипи боронять.

Щоб гоїти рани пилкáми,

чи треба роздерти серце?


Як зав'язі виб'є морозом,

чи будуть плоди солодші?

Про що говоритиме осінь,

як спрага слова осушить?..


2010

Колись у небуття навіки я піду,
Зринатиму лиш в спогадах краплинами дощу.
Безмежність всесвіту мене поглине враз,
Бо в світі цьому править всесильний завжди час.

Життя моє погасне, мов вогонь,
І серце перестане гучно битись,
Тепло не вийде з моїх вже долонь,
В очах промінню більше не відбитись...

Багряний захід сонця на схилі мого дня
Принишкне і згадає про все моє життя:
Про друзів і про рідних, про дім, в якому жила,
Про тих, кого всім серцем в житті своїм любила.

І дзвони церкви, де хрестилась,
Згадають душу мою грішну,
А дім, в якому народилась,
Коли піду, вже стане іншим.

З роками стане вулиця старою,
Кого любила - тих уже не стане.
Лиш в сад родинний за туманною стіною,
Сумуючи, душа моя загляне...

А я піду, не візьму в путь нікого,
Залишуся одна, як і колись,
Лише птахи співатимуть в дорогу,
Душа ж летітиме у неба синю вись...

Ніщо моя душа не забуває,
Вона є вічна, тіло ж - тільки тлінь!
...Я вже пішла, лиш птах все ще співає
Хвалебні гімни сонцю та землі...
1998р.

Рубаї

1
Хто не складав із совістю угоди,
І не шукав щодня собі вигоди,
З нащадками зустріне красен вік, –
Достойний він такої нагороди.

2
Я приберіг для вас аттичну сіль,
Вона з душі знімає легко біль.
Хто хоче бути лицарем печалі, –
Хай ловить шапкою по хаті міль.

3
Якщо ви лантух солі вдвох не з’їли,
То ваша дружба ще не має сили.
І воза не тягни під гору з ним,
Бо марно будеш – надривати жили.

Коли померла на твоєму тілі,
У лотосі, біля пупка прозріння,
З прагматикою вічного коріння,
Біля листви божественної сили.
Коли я рухалась у такт із твоїм серцем,
Що літаргічно плакало від карми,
Від злої волі, серцевини «дхарми»,
Була з тобою - ні жива, ні мертва.
Без діалогів, примх і синкретизму,
Строкато, епохально, небезпечно,
Хотіла обливати недоречно
Сльозами наші руки, хитро…
Я помирала в пошуках кохання,
На фоні біології і кривди.
А ти чекав, зібравши свої сили
Під ритми серця сонного мовчання…

Дотлевает луна.
Ты со мной. Я – одна.
И морзянка огней на стене.
Я с тобой соглашусь.
Я стерплю, не сорвусь.
Пусть потом будет плохо, но – мне.

Заберу твою боль
И останусь собой…
В ночь скользнув, растворишься в ней ты.
Наступает «потом».
С перебитым хребтом
Я, скуля, уползаю в кусты.

Отлежаться. Забыть.
В словарях истребить
Бесполезное слово «любовь».
Ты – пророк. Чист и свят.
…А спасительный яд
Выпью залпом – ты лишь приготовь…

Жінка-сонце, жінка-скульптура,
Не побита щастям та горем,
Вкрита глянцем гучна увертюра
Чорних брів, її синя безодня.
Жінка ангел без крил обезчещених,
З сильним голосом правди та ніжності.
В молитовнику віри, безмежності,
Рве бруківку байдужої сірості.
Жінка-сором, жінка-повія,
Полонена вовчиця алюзії.
Її плід ненароджена мрія,
Її серце – прірва байдужості.
«Три валети» - потрійна надія,
Не для мене з печаткою «бачення».
Жінка – сонце – ангел – повія,
Світло й темрява вищого значення.

я мала тебе розуміти
без слів і без жестів… так є
але все життя твоє – літери
недорозшифровані знаки
й у співі твоєї пташини
легенди не нашого краю
якщо і злетить на вершину
з-під снігу – і та не Крихая
і як не жалітися милий
на воду що є не гаряча
на холоднозимнобезкрилий
неспокій і душі незрячі…

... падав сніг на поріг...

Злився зайчик довговухий:
Назбирав на ковдру пуху,
Того, що зима-бабуся
З неба завжди стільки трусить,
Чемно приволік до хати
І пішов щасливий спати.
Зранку зирк, а з того пуху
ані знаку, ані духу.
І міркує: «От напасті,
Хто ж той пух зумів украсти?-
Слід малий, відбитки пальців,
Як у мого друга-зайця.
Тааак, сліди ведуть до ліжка...
Уночі підкрався нишком...
Ковдру пухову поцупив...
То не сон був! - хтось тут тупав.
От нахаба, от злодюга!
Я ж його вважав за друга».

Лінії на долонях — змії, бо мають шкіру,
Кубляться, і не знати, врешті куди повзуть.
Як молоко, їх ваблять то манівці, то віра.
Й доки ти гіпнотичний, доти їм значиш путь.

Лінії на долонях — ниті маріонеток,
Смикаєш тіло вгору — рветься урізнобіч,
Сплетеними ногами міряєш власне гетто,
А лялькарі сміються óбразами облич.

Креслення по долонях — витончене малярство.
Ріками у пустелі фарби розводить Бог.
Техніка досконала: многі твої митарства
Сходяться однією лінією на двох.


2010

Дмитрові Кременю

Нас зрадили. І зраджують. І будуть.
І ще не раз у крейдяному колі
Знов буде сподіватися на диво
Дивакуватий посланець любові.

Від паводка до паводка це коло.
Від пострілу до вибуху цей захист.
До кого ще здійняти в ранах руки,
Кому іще гіркий подати запит?

До кого йти? Рубати на капусту
Самих себе? Та до човна Харона
Ми без квитка приходимо сьогодні –
Для нас вода під веслами солона.

Для нас вода – в Карпатах. Серед степу
Вовками виють вибрані сонети.
Держава нас не зрадила – вона
Нас хоче упіймати у тенета.

Хтось протестує, хтось іще вагається:
Чекати, чи боротися, чи жити?
Гіркий не сон – пробудження гірке.
Ми не спимо. Кого іще будити?

Споконвіків ми тут несли свій хрест.
Іще з трипільських веж, крізь лихоліття
Вростало в землю, вилось до небес
Мого народу мозолясте віття.

На рідній мові тисячі років
Ми плакали, молились і співали.
Немов добірне зерно засівали
Вкраїнське слово у ріллю віків.

Чому ж сьогодні в нас переважа
Імперський рик північного ведмедя?
Бентежить слух говірка та чужа,
Згина мене аж до земної тверді.

Я підіймусь. І стану я на прю
Сторуким велетом, і стоголосим словом!
Піснями предків небо підіпру.
Ти ще розквітнеш, рідна моя мово!

На клапті душу рве терзання,
І серце б’ється, наче птах.
Настало б швидше вже світання,
Яке розвіяло мій страх
Перед майбутнім, що чекає
Мене десь там, за рубежем,
В якому радості немає,
Лиш безнадійний серця щем.

На клапті душу рве зневіра,
Бо згасли мрії всі давно.
Здається, біль не знає міри,
А відчай кидає на дно,
З якого важко підійматись,
Бо пам’ять схожа на тягар:
Щомиті змушує вертатись
До дня вчорашнього примар.

Вони злітаються, мов круки,
І будять в серці згаслий біль.
Стає все важчою розлука,
Що гірша й сотень божевіль...
Страшні минулого примари
Кидають тінь на день новий,
Від них в душі моїй пожари
Й життя нестерпним є, хоч вий.
Мабуть, і сенс життєвий в тому,
Щоби крізь біль вперед іти,
Здолавши відчай, страх і втому –
Людину в собі зберегти!

Виринають картини минулих пожеж,
Що в душі вирували до нині.
Та, здається, минуле насправді без меж,
Бо ніщо в цьому світі не гине.

Що було – не пройшло, все живе до сих пір,
Що прожито – не кануло в Лету.
Хоч лягають на серце, немов на папір.
З кожним днем все нові силуети.

Та минулі картини не вицвіли ще,
Навіть з плином часу не зтьмяніли,
І вчорашнє кохання не змито дощем,
А, здається, ще більше зміцніло.

Хоч картини минулого надто сумні
І зів’яли надії, мов квіти -
Завдяки почуттям, що живуть у мені,
Не дозволю душі скам’яніти!

А хочеш... полум’ям займуся
Від іскор поглядів твоїх
Та у вогню одвічнім русі
Все спопелю – і гнів, і сміх.

Зоставлю сонячне сплетіння
Бажань, настояних в душі,
І на вікні – гарячі тіні,
Тремкого щастя міражі.

Помалу ватра жаром стане,
Його засиплять мрії-сни.
Вогонь у спокої? Омана.
Я жеврію...
Ти лиш дмухни...

2010

Зачепив за мою душу сонця промінь,
Проганяючи з душі правічну втому
Від розлуки, що між нами враз постала,
Від туги, що серце навпіл розірвала.

Зачепив за мою душу подих вітру,
Почуттів моїх роздмухавши палітру.
Знов печаль у моїм серці розтривожив,
Оголяючи душі клітинку кожну.

Зачепив мене за душу гомін ночі –
Про самотність ніч журливо щось шепоче,
Про ті мрії, що ніколи не воскреснуть
І про надто швидкоплинну нашу весну...

Зачепив мене за душу спів пташиний,
Я від нього вдалеч думами полину –
У світи далекі, мною ще незнані,
У яких тепер живе десь мій Коханий...

Зачепив мене за душу теплий спомин -
Знов у серці мому зраненому повінь...

воно минеться – геній і т. ін.
хвороба зросту чи синдром зростання
кінцева – то є перша чи остання
де їхати із почуттям вини?

воно прийдé бо що то є життя
твоє – лише грішити і винитись
чи у берізки стане теплих китиць
обняти світ цей хрестиком зашитий
заколисать молочне каяття?!

Коли вниз падає листопад,
Я відчуваю важкий його подих,
У серці лунає відчайдушний крик.
Я ще не зник…
Я ще живу…
Я слухаю сповідь дощу.
Цю дивну сповідь дощу…
Відкриваю назустріч руки,
Невже це життя…
Дивне відчуття…
Я не сплю..
Я слухаю сповідь дощу.
Цю дивну сповідь дощу…
Цю щиру сповідь дощу…
Цю болючу сповідь дощу…
Втрапляють всередину слова…
Його слова…
Живі слова…
Ці дощі...-
Це крики хворої душі,
Я живу, бо я творю,
Я пишу… Я не сплю…
Я слухаю сповідь дощу…
Цю болючу сповідь дощу

Коли витираєш сльози з щік,
Невпевненою рукою...
Залишаються вологі сліди.
Наче стежки.. до Бога.
По ним іти у небеса.
В очах солодка тривога,
Слова непотрібні,
За вас скажуть все сльози
Не спиняйте їх.
Це одкровення Боже..
Його рука, малює відповіді
На хмарах фарбами
прозорого дощу
Читати ці слова,
Це Наче птахом летіти,
Краплі щастя ловити,
Сонце до грудей притискати
Так легко, так радісно, так тепло
А потім сміятись і бігти
Здіймаючи руки угору,
Обганяючи мить на півкроку.
Зустрічати свободу і щастя...
А тоді спочивати,
Лягти і рахувати сонячне проміння,
На повні груди вдихати,
Під мелодію трав засинати...
Стежки...До самого Бога,
А здавалось, сліди звичайні від сліз.

Тривожний ранок забілює свідомість,
Що втрапила у цей шалений вир,
І танцювала по дорозі в невідомість,
Залишивши удаване тепло квартир.

Темніли хмари, вітер нервував,
І відчайдушний подихом холодним,
Сліди останні замітав,
Залишаючи тіло бездомним.

І наздогнати спогад неможливо,
Він як фотон, засяяв і розчинився.
Сподіватись лишається на диво -
Щоб раптом сніжний вальс спинився.

Та королева, все продовжувала бал,
І землю накривало біле полотно.
У відображенні кривих дзеркал,
Несла своє полкове знамено.

Тремтіння тополь, зітхання вітру,
Танцює в повітрі жовтий лист,
Невідомий саксофоніст,
Грає джаз один уночі.
Жалібно кричить саксофон,
У п”яну, одурманену пітьму,
І я із пляшкою вина стою,
Останній роблячи ковток.
Солодкий присмак ночі на вустах,
І трошки терпкий присмак самоти
А на полотні душ — нові мазки,
Які наносяться із пустоти самі собою.
Життя лиш дим, а позатим,
У музиці живе душа — це саксофон,
І він грає мені останній раз...
Цей місячний, чарівний джаз!

Ровесникам, що загинули в Афганістані
Присвячую

Гірко плаче мати,
Батько зажурився.
Пішов син в солдати,
Живим не лишився.
Воював далеко
У чужій країні.
Раз вістку лелека
Привіз в Україну.
В ній всього три слова:
„Впав героєм син .”
Шлях до серця крові
Свинець перекрив.
І в саму неділю
Сина привезли.
Піднімись, Андрію?
Наймолодший ти.
З цинку домовина,
Маленьке віконце.
Більше ти вже, сину,
Не побачиш сонце.
Не одні ще весни
Мав ти зустрічати.
Синочку, воскресни !
І зомліла мати...
На його могилу
Несуть квіти люди.
Нехай тобі, сину,
Земля пухом буде...
Росте на могилі
Дубок зелененький.
Скільки їх скосила
Війна молоденьких?!
За що їх скосила
Війна молоденьких!?

1990 р.

стулили повіки хмари –
і небо заголосило
над містом (од пилу сивим?
від старості? від угару?)

затиснуло руки вербам
в міждрітті електроліній...
потоки травнево-сині
можливо когось навернуть

до віри у світлий ранок
в дитинність трави газонів
у завтра...............................
.................поплач сьогодні...
ти ще не зайшла за грані...

Блискучі смарагди сліз на травах,
Від світла ліхтаря у тихій темноті,
Спалахують немов зірки,
У небі простодушному, що ллє
На голови людей – джерела чистої краси.
Як сни, що зачаровано лягають,
На стомлені дерева у спочинку.
А потім, заглянувши у чиюсь хатинку,
Полонять голову отрутою своєю…
Розносячи по венам – еліксир життя,
Втрапляючи у серце ніби навмання,
Змушують його – калатати сильніше в грудях
Душі заснути не дають,
А потім знов пливуть у чорне небо,
Як нічні птахи, як молитви,
Це краплі вічного прозріння,
Вічного каяття, сумління,
Це сльози Бога,
В них тече життя...

Ніч без зірок — холодна зима:
Ні сну, ні права на втечу
У всесвітню порожнечу,
Ні ковтка повітря,
Яке постійно застрягає у горлі.
Задихаєшся...
Задихаєшся без сноведінь,
Без ліхтарів, без неба,
Без клаптику паперу, списанного чорнилами.
Забуваєшся...
Наче місяцем вдарило в чоло.
Ти забуваєшся...
Може це і на краще.
Стираєш ці ночі резинкою,
Та стирати насправді немає чого.
Бо, залишається лише темрява.
Лише чорний залишається.
А так, стріляти наосліп,
Ганяти кажанів по дахах,
Пити нерозчинену ніч.
І може боротись хтось намагається,
Обійняти небеса намагається...
Ходить по небу і квітки саджає,
Як розцвітуть — знову зриває.
І все списує мільйони папірців...
Коли вже він награється?
Чи взагалі награється?...
Хоча, яка у тім різниця,
Коли втомлені зіниці
Беззупинно свердлити пітьму.
Ти наодинці лишаєшся,
Ти зовсім один лишаєшся...
І тоді об”являєш війну.

Хочеш, я
допоможу тобі
завагітніти?..
ну... наприклад,
моїми мріями?..
ми просто обміняємося ролями...
сьогодні я увійду в тебе
і посію своє світло
у тобі...
відбудеться зачаття, мов причастя,
солодке, терпке і безгрішне...
ти відчуватимеш, як ростуть
мої мрії у тобі,
крутяться, штовхаються і
просяться на волю...
а завтра ти станеш
мамою,
і я привітаю тебе
цілунком у щоку,
бо знаю:
твоя мрія - це я. :-)
Цьом, коханий!

Чудо,коли любиш-
Сказати, що:
"Я тебе люблю".
Не боятись
Відвертості зізнань.
Омріяна легкість
Довгих зітхань
І темних ночей.
Яскравий ліхтарик
Твоїх очей.
Пронизлива ніжність
Твоїх почуттів.
ранкова свіжість
Прийдешніх днів.

12.01.2010

Рубаї

1
О, як бентежать серце чари ночі,
Мою чарують душу, ваблять очі,
А наді мною весело пливуть, –
Мов лебеді, аж дві руки жіночі…

2
І в старості кохатиму так юно,
Співатиму – і молодо, й столунно.
З дитинства я охочий до пісень,
В моїй душі завжди зеленоврунно.

3
В долонях ночі солодко ти спиш
Серед весняних, зоряних цих тиш.
Моя душа до тебе нахилилась –
І зеленіє спогадів спориш…

Від руки, напиши-но листа,
Щоб відчула я справжність поразки,
Щоби стала холодна, як та,
Яка зроду не вірила в казку.

Щоби серце кололи склади,
Пиши почерком гострим, як вмієш.
Не тисни на папір, а веди,
Ніби пестиш, танцюєш і мрієш.

Заправ чорне чорнило в перо
І конверт адресуй замість «Enter»,
Доведи, що в письмі ти герой,
Що байдужі тобі кілометри.

Напиши, бо не вірю у те,
Що для тебе я пройдена стежка.
Всі прийоми кунфу й карате
В Інтернеті – дірчаста мережка.

Власноруч «прощавай» напиши
І додай: «Не побачимось, мила»,
Щоб нещадно вона від душі
У вогні те письмо схоронила.