І пoтягових вікон спокій,
Шлагбаум, переїзд, туман,
Над здобиччю застиглий сокіл,
Забув про будівництво кран –
Неначе обірвалась плівка
Німого давнього кіно.
Колись потрібнії, дахівки
Здивовані: чого воно,
Село поліське, здичавіло?
Дерева обмиває ржа,
А поміж чорним гине біле.
І що йому ота межа?
Захована у саркофазі
Вагома безліч доль людських,
Ще не цілованих ні разу
Та зірваних, немов з бузків
Пахучі квіти.
А кубельця
Лелек, грайливих солов’їв
Вже не торкнуть зів’яле серце
У співах чарівних плаїв.
Розгубленість чужої хати,
В полях –незібрані хліба.
Суха коза, кілком прип’ята,
В журбі похилена верба –
Раптовий сон цілoго світу.
Давно забуті голоси...
Чи треба нам подібних звітів
Там, за кордонами краси?
2006 р.

Вас не стосується її неврівноваженість?
Вас не обходить, чом вона одна,
І руки,густо перстнями прикрашені,
І постать, що прекрасна і сумна?

Вас не турбує мрій дівочих течія,
І розмаїття ніжних почуттів,
І те, що ...м у ж н і м поглядом „приречена”,
Чужа вона у вашому житті?

Вам ні до чого вії підфарбовані,
Рожеві тіні, що навкруг очей?
...Та все ж у звабнім погляді приховано
Ви пестите нестриманості щем!

Чи вистачить життя, мій Боже,
Щоб розлюбити, не кохати?
Розімкненість кільця тривожить.
Всі візерунки – із журби.
Рвуть самотиння та тягар –
І це, без сумніву, не жарти, –
Душею вистражданий гарт
На перетинки та ...горби.
Китвuцею на серце ліг
Важкий, від того –нерухомий...
(І скільки вже безбарвних літ
Під вантажем утрати я!)
– Від суму посірілий лід,
Замулена сльозою повінь...
А звіт ... Ти не приймаєш звіт,
Коханий, доленько моя...

Зранку тесля зводить очі
На завійні дюни,
Гембля ніж жагучий точить
Із запалом юним.

І чим вище сходить зором,
Витягає руки
І стругає лик просторів,
Аж пітніє з муки.

Дзюркотить сльозами край,
Гомонять потоки:
- Теслю, гембля приховай,
Дай нам трохи спокій .

Темп сповільнив пополудню
Тесля краснощокий,
Змовкли скапувань марудні
Березоля кроки.

Про мене не складуть поем –
Зірки того не обіцяли.
Життя повнітиме нове,
Хоч не моїми вулицями.
Цього не шкода, жаль одне:
Коли піду раніш з-під неба,
Чи ти, єдиний, пам’янеш:
Що все збулось заради тебе?!

Розбирайте, кому мало, щастя!
Нині я з душею не в ладу:
Не пройшла закоханості кастінг, –
Отже з кола дивного зійду,
Як ніхто його не візьме з лету, –
Понесу, – іще не бачив світ! –
На собою створену планету.
Там – беріть! – розвішаю на пліт,
Помережу вусом виноградним,
Вигаптую росним кришталем...
Хтось спинив стривожено і владно:
– Зачекай! Воно ж іще мале...

Нагулялася завірюха,
Накрутилася досхочу.
А на ранок неначе й духу
Жоден з нас вже її не чув:
Перший сніг лежав урочисто
На Різдвом свяченій землі
Та скорочував з небом відстань
Нам, що з н е б а колись зійшли
Й розчинились в земному дусі
У ...захопленні від чудес!
Певно, марилось завірюсі
Відібрати наш інтерес?
Повернути ізнов зірками,
Щоб не тут –у сяйвах жили?
…Завірюха прийшла снігами –
Ми ж з тобою створили л і д.

Вже достиглі мої хліба
До скарбниці серця зібрала.
–Що ти робиш? –кажуть,–хіба
У стодолах їм місця мало?
Ти поглянь: золоті лани
Дзвінкострунним тугим колоссям
Сиплять свіже зерно до ніг
Та до щедрого столу просять.
Ти нащо тиснину` таку
Запліднила окрайком поля?
Хай лежить собі на току,
Сонцем світиться, гонить кволість!
…Мене скупістю не суди:
Коли доля утратить волю, –
З мого серця тоді зійди
Стебелинками хліба в полі.

Серед фальшивих посмішок знайдеш
Одну відверту, щиросердну, добру, –
І красномовна заздрісність людей
Сховається, мов мантія у кобри.

Та проясниться істина журнa:
Суттєвість явищ і душі людської
Проявиться тоді, як сіль земна,
І біль пекучу, мов рапа, загоїть.

Сіно –червоне, вечір –рудий
в цих оболонях, де ластівки мрій
думи гойдають. А від потрясінь
небо розплескує ліками с и н ь.
Голос повітря. Заскімлив місток.
Бджоли цілують квітки медунок.
Скупаний місяць в малій ярині
сушить сутану, моргає... Мені?
Води сховались під рястом густим...
О, не спіши звідси, в чарах постій:
Звабності, зіткані з дивних оаз,
Мабуть, зійшлися тут тільки для нас!
Чуєш,роменові рими летять?
Скільки принад чарівних у життя!

Припадай, припадай, пташино, -
Думай, що не бачу твій дім.
За тобою піду в долину –
Приголублю літа молоді.

На зелені впаду покоси.
Ти лети, годуй пташенят.
Мій підкориться відголосок
Твоїм співам, що дух п’янять.

І тоді покажу тобі я
Без вагань гніздечко моє,
Де дітки мої – пишні надії,
Де повітря моїх поем.

Коли відлітають шпаки від морозів у вирій, –
Бажають їм доброго лету, в повернення віри,
Побіжного вітру, терпіння і сил витривалих,
Дорогу додому ніколи щоб не забували.

Коли в небезпечні шляхи закликалася доля,–
Матуся хоч жменьку зерна, що від житнього поля,
В кишеню чи вузлик на щастя давала дитині,
А Бога прохала: –Довіку щасти їй віднині!

Отож разом з вами думками зійдемося в коло,
Та кинем на щ а с т я бажань українському полю:
Аби назавжди мала силу стійку Україна,
Аби її людство не знало лихої години.

Колись, після нас, заспіває всім молодь пірната,
Що рада приймати у себе сусіда і брата,
І звідси летіти ні в який не схочеться „вирій”...
Я вірю в майбутнє твоє, Україно! Я вірю!

Хмарка ходить, місяць водить,
В серпанках ховає.
Козаченько під негоду
Думоньку гадає:
– Де ти, люба, невідомо,
Та й на заробітках?
Ой, чому без неньки вдома
Маленькії дітки?
...Та мовчать чудові далі,
Сплять сміхи ласкаві.
А в розлуці марить Галя
В Римі чи в Варшаві...

Майбутнього незнані голоси!
О як кортить вас іноді послухать,
уплав (між скель) поради попросить,
сприйняти ...у свої бентежні ...вуха!
Вас не замінять дотики роси-
Її студеність не була стрімкою.
Не плином ви, але ріки рукою,
ріки життя з прогнозами зусиль,
ведучих до буйків та м а я к а...
Вона, як ви, проторює дорогу...
Чипляємось між збурених порогів
за вдачу, хоч яка ж вона важка!
...”Де ягоди, зачаті від роси”,
ефірам посилають „запах спецій”*
у намаганні благом забезпечить, -
там чудяться майбутні голоси...

Як хочу я, щоб ці рядочки
Забули, що вони – слова,
Перетворились в небо зодче,
Сирих бульварів дерева.
Щоби розгорнута сторінка
Відчиненого в світ вікна
Співучу вабила пташинку,
Немов життєва глибина.

2010 рік

У нічнім блукає місті
сонна заметіль.
З нею хтось хуртечі вісті
носить звідусіль,
прикрашає новорічно
снігове вбрання,
потім долі схематично
креслить навмання,
гострить крижано колючі
вії ялинок...
Фарбить світло, невсипуче
нашу землю Бог!
6-14 січня 2010 р.

Як загадкову усмішку твою,
Так –
Місяця нового і старого
Збагнути й досі я ніяк
Не зміг.

Знаю я, що не просто бажання
Той вогонь, що у серці горить.
Це кохання, мій Любий, кохання,
Від якого душа так болить.

Це не примха, яка набридає,
Не одної лиш плоті бажання,
Не безумство, що з часом зникає,
І не хміль, що розвіє світання.

Не скажу я словами одними,
Що до Тебе душа відчуває.
Лиш життя дуже схоже на зиму,
Як Тебе поряд мене немає.

І щемить у душі від розлуки,
Бо побачення схожі на мить.
Щойно наші сплітаються руки –
Вже “пора!” невблаганне звучить.

Та, коли в Твої дивлюся очі,
Твого серденька стук відчуваю, –
Лиш з Тобою провела б всі ночі,
Лиш Тобі шепотіла б “кохаю...”!

На хворобу кохання це схоже,
Та зцілитися вже не бажаю.
Тільки мріями жити – не можу!
Як з реальністю бути – не знаю!...
2001р.

Я іду навмання, лиш за голосом серця,
Що веде по стежках, досі ще незбагнених.
Чародійка-весна відімкне усі дверця
І тебе підштовхне у обійми до мене.

В глибині мого серця вирують пожари
І весняні дощі не підвладні над ними.
Не могла надто довго знайти собі пару
І втомилась душа рахувати лиш зими.

У обіймах твоїх я знайду порятунок
Від минулих трагедій, турбот і від болю.
З нетерпінням чекаю на твій поцілунок
І бажання ледь стримую - рвуться на волю...
2002р.

сон проклюнеться
скреснуть зв’язки зі світом
ніби човен дірявий потягне на мулисте дно
той чаклун що дорогу стеріг первородним світлом
вже на чорне міняє грубезне своє кімоно
і впадаєш у безвість і безвість приємна дуже
дужа чернь розстеляє чорничні свої письмена
ти вичитуєш сон ніби молиш вчорашню стужу
запросити на службу туди де святі імена
засинають так само і їх заколисують хмари
пісня рветься а слово німе на такій висоті
тільки сни проникають у голови і у храми
і на крилах морфієвих пухом зростають світи

Куди ж то котиться наш світ?
Себе нерідко я питаю.
Та важко той найти одвіт,
Якого ще ніхто не знає.

Думки сумнії і жорстокі
На мене тиснуть звідусіль,
Й мені, що маю більше років,
Згризають душу, наче міль.

Боюся я самотність свою,
Та більше я людей боюсь,
І що задушена юрбою
Колись сама я опинюсь.

Боюсь продати свою душу,
Знайти сумлінню компроміс,
Боюсь того, що жити мушу
В ярмі чужому, повна сліз.

Чого боюсь найбільше з того?
Судить напевно не візьмусь.
Боюся я згнівити Бога
І власного страху боюсь...
2001р.

Я пальчики ніжні, маленькі долоні
Зігрію теплом нерозтрачених сил.
Січневі морози. Сезони холодні.
А цей, як ніколи, казав старожил.

Обставини різні, від нас незалежні.
Неправильний хід - і життя ставить шах.
Скриплять під ногами сніги перемерзлі.
Ми разом. Нам тісно в широких стежках.

Квартальні розлуки. Холодні вокзали.
В стосунках чимало дрібних катастроф.
Не вабить і запах гарячої кави,
лише б чимскоріше лишитись удвох.

Хай дивляться скоса і заздрять нам люди!
Ще декілька кроків. Останній ліхтар.
Зупинки на стежці. Обійми крізь шуби.
Цілунків солодкий і ніжний нектар...
23.01.10.

Поцілуй, приголуб, пригорни,
Закружляй мене ніжністю вальсу,
Пристрасть ночі в мені розбуди,
Доторкнувшись губами до пальців...
Захлинувшись шаленством твоїм,
Від знемоги в обіймах розтану, -
Розіллюся туманом густим,
Солов'їною піснею стану.
Серед зір, серед ночі - твоя,
Засоромлена, тиха, невинна...
Прошепочу кохане ім'я,
І над обрієм пташкою злину.

02.03.10

Ти - букет лісових конвалій,
Запашних і тривожно-п'янких,
Мої ліки від смутку й печалі,
Від біди чарівний оберіг.

Ти - чаклунка з очима наяди,
Голос пташки із верховіть,
Кожен день із тобою - це свято,
Наче ціле життя - кожна мить.

Ми цієї погожої днини
Разом з сонцем раніше встаєм,
Прокидайся хутчіше, дружино!
З Днем народження, серце моє!

1
Катма обов’язків, хоч є права,
Тому щодня хмеліє голова,
Притьмом до рук злітається грошва, –
І море по коліна, і трава…

2
Не подолавши хащі привілеїв,
Шукають доокруж якісь ідеї.
І, мабуть, не здивується ніхто, –
Зійшлись до гурту лиш одні пігмеї.

3
Мовчать закони і мечі мовчать,
Неначе в нас господарює тать.
Як швидко зносять цю високу гать –
Студені води, як ворожа рать.

Привіт тобі! Хай baby і салют!
Я дякую мобільному прогресу –
про всі дрібниці і що я люблю
не очі скажуть – тільки смс-и.

І будуть ночі пристрасні по тім
з притуленим мобільником до вуха.
Солодких звуків, подихів потік,
зізнань обох. Лише не спи, а слухай.

Ти проміняєш півжиття на ті
палкі розмови і дзвінки поночі.
Ти, мо’, коли реальності хотів?
А я іще один мобільник хочу!

Ця тінь так дивиться на мене,
неначе зупинився час.
Неначе бісектриса долі
зламала тонко шитий план.
Ця тінь крадеться тихим горем
у вечір наших сподівань,
народжених перед престолом
ранніх присяг і побажань.
Ця тінь витає сірим смогом
в повітрі нерозкритих мрій,
у просторі забутих Богом,
чи несказанних нами слів.
Ця тінь питанням проростає
про незавершену любов,
про час Голгофи у долонях
розділених чужим руслом.
Ця тінь так дивиться на мене
неначе я вже не живу.
А я усім своїм благанням
надії клапоть в Бога рву.

Беложелтопенным
И ароматным дивом
Слива цвела. –
О, Боже!
Как цвела эта слива...
Словно лучший наряд
Нежной Одиллии,
Слива цвела
В предвкушеньи идиллии.
И на вопросы
Наверное будут ответы…
Где ты, мой милый?
Любимый, где ты?

Если постель пуста –
Значит, принцесса не та.
Значит, у принца
Есть удивительный дар –
Неуловимым,
Неуязвимым быть,
Самым желанным быть…

Тихо, мягко и безупречно. –
Красиво
спела слива –
чернильно-черная повесть
Одетты…
Слива созрела,
Спелая слива осыпалась
грусти плодами
Где ты, мой милый?
Любимый, где ты?....

28.05.2009

Моя шкура – как тот новогодний мешок
Всякой дрянью и снедью набитый до верху:
рис, булавки, узвар, свежевыжатый сок,
шарф, заколка, носки и вчерашняя перхоть.
Ноготь сломанный, два золоченых перстня,
холод, капля духов и обида на мужа,
горстка старых стихов, что ушли от меня,
горстка новых стихов, переваренный ужин.
Рюмка водки, бокал минеральной воды,
зуб, который болел и был вырван давеча,
пухлый старый блокнот, повидавший виды,
поминальный хлебец да остывшая свечка.

А накал, а навар – у огня, за чертой,
за границей всех в мире живых отношений! -
Я прошу тебя быть мне чужим. Мой покой
нарушая - избавь от иных нарушений.

Просто эти глаза… - подойди не спеша,
загляни, ты поймешь всю нелепость открытья –
это дыры сквозных продуваемых шахт
и фонарика два. – Маскировка. Прикрытие…

Я спешу отдавать понемногу из недр,
оттого, что мой час приближается звонко,
и дрожит оголенный измученный нерв,
как худая спесивая собачонка.

В том мешке, что тебе послужил, есть грехи –
много черствых, протрухших сухариков тонких,
набивая мешок – я читала стихи
и скулила голодная та собачонка.

Не проси ничего. И не бери что дают –
уходи, если в ловах лиса или рысь. –
Только белая лань. Только первый салют. –
Забирай свой мешок. Не крести. Не вернись..и…
16/01/2009

На лісові поляні
Біля тихої річки
Появились голубі
Вишивані стрічки.
Білі сніги в лісі
Ще геть не розтали
Фіалки з під землі
Голови підняли.
Сонце золотисти
Світить та не гріє.
Тепло в лісі шелестить,
То весняний вітер віє.

Простяглись між галактик відстані,
Оповиті туманів вирами.
Електронних зарядів пристані –
То розхристані мозку звивини.
«И» початки у слів вимріює,
Часопростір думок єднаючи.
Нанобезмір глибини міряє,
Істин сотні в одну сплітаючи.

Між космічних орбіт ікарами
Астероїди гублять висоти,
Й наче стали серця пульсарами
Серед всесвіту пилу, а потім…
Тихо так проростають відстані
Елементами невідомими:
Розквітають світи нелистані,
Напинають вітрила домену
І говорять, що «наче вдома ми».

Той самий будинок, похилена вишня.
Той самий дзвінок, і такий голосний -
мелодія давня, незмінна, колишня,
під гавкіт собачий, достоту не злий.

Він лапу подав, мабуть, родич ще того,
що запах мій знав. Не живе скільки пес.
Я кроки почув – відчинились розлого
облупнені двері...
Твій образ воскрес!

Ти ледь посміхнулась, самими очима.
Нерадісний погляд. А, може, це гра
ще з того сторіччя? Для мене незрима
була без емоцій ти, словом скупа.

Гірчить знову кава, немов того ранку.
Не в радість, не в смак мені Бахуса грам.
Шпалери сучасні. Портрети у рамках.
І мій в синій рамці притулений там.

В минулім сторіччі далекі дороги
у пошуках істин під відблиск заграв.
Ну що нам тепер нескупі монологи?
Якби ж так раніше... Якби ж я все знав...
04.09.2009 р.

Пусть слова запоздали на тысячу лет,
И в глазах твоих осень дождями пугает.
Пусть у завтра для нас ничего больше нет,
И короткие встречи к разлуке стекают.

Всё равно не жалею ни прожитых дней
В этом странном безвременье жгучей печали,
Ни бессонных, затерянных в мыслях ночей,
Что тебя мне по капле тогда открывали.

Не жалею души, обожженной огнём,
Не жалею, что сердцем к тебе прикоснулся,
Что при встрече с тобой, как о камень споткнулся.
И о том не жалею, что будет потом.

1995г.

Хто тебе вигадав, Любове?
Він божевільний був, мабуть.
Це почуття таке чудове,
Але й отруйне, наче ртуть.

Від неї біль і насолода
Сплелися міцно у клубок.
Любов – підступна нагорода:
Красивий з терня нам вінок.

Мабуть, ти створена поетом,
Що теми вичерпав усі.
Навік залишишся секретом
Глибин непізнаних душі.

Хто тебе вигадав, незнана?
Ніколи це не взнаю я.
Ти – найсолодша з всіх омана
В пустелі нашого життя!
2001р.

Зрадливі душі, закриті очі
І мов зачинені серця на ключ.
Шукаєм світла в царині ночі
Й пряму дорогу посеред круч.

Так близько правда повз нас проходить
І щастя іншим шляхом іде.
Ніхто не знає, чом так виходить
І хто ця сила, що нас веде.

В міцних обіймах сплітаєм руки,
Про вірність клятви летять із вуст.
А потім знову стаєм, мов круки,
І губим совість й тверезий глузд.

Зрадливі душі, закриті очі,
Серця на ключ закриті теж.
Не знайдем світла в царині ночі,
А лиш відлуння власних пожеж...
2002р.

Так боляче битись об стіни свавілля
Системи, в якій я безправно живу.
Тут схоже життя на якесь божевілля,
В якому калічать нам душу живу.

Могла б і я жити й нічого не бачить,
Могла б і я слухати, але не чуть.
Та совість ніколи моя не пробачить,
Якщо з себе рабську не витравлю суть.

Якщо не зумію з колін врешті стати
І з себе кайдани усі не зірву –
Себе я навіки посаджу за грати
Системи, що душу калічить живу!
1999р.

Де бував ти їжачок?
Де набрав ти голочок?
Як зумів їх наколоти
Ти на спинку і боки?
Де скажи мені хутчіше
Ти знайшов боровики?
Та їжак мовчить уперто
Лиш сопе собі під ніс.
Я хотів його погладить
Та отримав голок ліс.
Не збагну у цьому лісі
Де нога, де голова.
Перекочую по стежці
Колобочка - їжака.
«Відпусти: - шепоче тато,
Не займай ти їжачка,
Бач злякав його й отримав
Ти колючого клубка,
А як гарно поведешся
то можливо він тобі
сам покаже і розкаже
таємниці лісові».

Скрипить каштан промокший до кісток
Оголений північними вітрами.
І б’ється в тузі зморщений листок
Один - єдиний між холодними гілками.

Йому б у літо знову повернуть,
Пошепотіти з вітерцем гарячим
І небу в очі сині заглянуть.
Набравшись в сонця теплоти і вдачі.

От так і ми бажаєм вороття
В ті дні де щастя наше вирувало
Де нас кохали і кохали ми
І вічності було нам завжди мало.

Усе минає, сплинув щастя час
Залишив гіркість зрад, розчарування
І як листок надії ще бринять
Примарні нездійсненні сподівання.

Як ти важко живеш -
дотинає юрба і вклякає.
Знову мученик рими
подібно до вірша прозрів.
І на капищі слів
перебендею муку питаєш,
бо неволя - звичайне,
прекрасне - у схові, у сні.
А потворне тобі
подає дві руки і сандалі,
та волосся густе
уникає тернини, хреста.
Розпинали - Мужів,
а народи - на ланц упинали.
Хто спасенний від правди?
Історія і простота.

2010

1
Свободу мислі і свободу слова
Не закують у золоті окови,
Якщо твоя, нащадку мій, душа –
Не попаде в тонкі тенета змови.

2
Знайду колись я філософський камінь,
Схоплю його тремтячими руками,
І більше не баритимусь ніде,
Минаючи задушні фіміами…

Серед тих розмитих світлом меж,
Розумієш, що не треба цих прелюдій,
Я ж також, нажаль, із них я теж –
Щось на кшталт голодної приблуди.
Так, можливо всьому є ціна,
Ми заручники своїх незримих еґо,
Тільки зовні все повік дарма,
Навіть більше супер-стар чи мега.
І не треба так молити завтра, –
Скільки в світі щастя, стільки й в світі бід,
Споглядаючи, тобі хтось тихо заздрить,
Споглядаючи, плює услід.
Ці хвилини надто довгі без смирення,
Я ж також не відаю про час,
На зчерствілий хліб малиновим варенням,
Мов на душу тілом із прикрас.
І не варто жити без ілюзій –
Це щось більше ніж буденний мізер,
Знати б, де насправді вірні друзі,
Вороги, байдужі, жертви візій.
Серед лих і просто супокою
Розумієш світ крізь спалені листи…
..................................
Я хотів би навіки лиш бути з тобою,
У житті і деінде лиш ти.

Ми у мріях сотворили казку:
Тиху й добру, з шепотом дібров.
Тільки що, скажи мені будь-ласка,
Ти у ній поганого знайшов?

Може, шепіт був не довподоби,
бо тобі подобались пісні?
Може, казка завсім не про тебе,
Просто, так хотілося мені?

Кров`ю до нитки... Сніг.
Тане сей танець білий –
ніби зима в мені
нишком скрадає тіло.

Що їй – до зради уст,
як до Христа приходу.
Я вже не попрошусь
з вин вибирати воду.

Виберу те – що є –
маю напевно право.
Боже, ти мій круп`є,
зліва душі... чи справа?

Справа – колодна інь,
зліва – не янь, не карта.
Просто від Бога тінь,
висохла ніби кварта...

Висохла – аж цілком
світиться та тріпоче.
Сива, як молоко
з вим`я кобили-ночі.

Впала, іще паде,
випала – п`ядь і свят я.
Холодно, мов Едем
зрубано на розп`яття.

5 Березня 2010

А на дворе опять весна!
Цветут сады, щебечут птицы!
Ну как тут можно не влюбиться?
Ведь на дворе опять весна!

Ну как тут можно не влюбится?
Поют веселые девицы,
Смеются парни у водицы!
А на дворе опять весна!

Із почуттів зроблю терпке вино,
Міцне-міцне, як сон у немовляти,
І вип'ю залпом – що мені втрачати,
Коли і так все втрачено давно.

І захмелію… дивна, дивна мить -
Я у тенетах згубного спиртного.
Все п’ю і п’ю. Хоч знаю, що від нього
Страшенно вранці голова болить.

А потім скажуть – треба лікувать:
Залежна, хвора, аморальна жінка..
Судіть мене, неславте, люди! Тільки
Не дай вам Бог жонатого кохать...

березень 2010

Вир Галактики. Темрява. Світло. Туман.
Океан.
І впадає життя у коловерть зірок,
мов струмок.

Там квазари, пульсари, подвійні сонця
і серця.
Одного лиш в гольфстримах орбіт не знайти –
самоти.

Тож в розгубі не стій,
тож пірнути зумій
у прибій
паралельних світів
та зустрічних життів,
променів.

А щоб линув прибою той пінявий звір
аж до зір,
я земного повітря до болю вдихну
глибину.

Після випірну, видихну власну пусту
мілкоту
та й залишусь без берегу, обріїв, меж…
І ти теж.

Сонце кристалічних бадилинок
прогоряло наскрізь, до повік.
Лезами розпечених сніжинок
світло краяв металевий сніг.

Сумно свій видзвонювали джаз
в мікрофоні звуки безборонні,
наче себе хтось в останній раз
на дитячому грав ксилофоні.

Тіло вже занурилось душею
у стоячі хвилі небуття
й зореліт старий спотів іржею
в спеці цього неземного дня.

Рушіїв його затихла фуга
і, в обшивку вп‘явши сотні жал,
вже розпочиналась справжня хуга
й наметала на мене метал.

Потім викорчовувала шпарко
і опори, й спогади, й думки,
щоб сумне не розлітання кварків
від Землі відтяти навіки.

Та на ній хтось зойкнув на морозі
й виявився припнутим ізнов
нервами до тіла – чуйний розум,
як до серця венами – любов.

День жінки, день кохання, день свободи,
Звабливий аромат його парфумів,
Під простирадлом втрачених тріумфів
Нагодує вчорашні насолоди.
День щастя, день надії, день фантазії,
Пелюстки радості на різних континентах,
Під дотик тіла, вуст, немов комета,
Пульсує в серці... Вбивчі ефтаназії...
День роздумів про сонце, вітер, квіти,
І дотик твоїх рук, ще не забутих,
В яких блакить туманна злої суті,
У вірності, з якою буду жити…

одну кавову ложку смутку
в мигдалевий горішок ока -
так несолодко, віриш, нудко,
і невчасно, ото морока.

одну чайну ложку тривоги
в порцелянову чашу серця,
подрібнивши її до того ж,
на додачу до дрібки перцю.

одну липову діжку щастя
до щоденно пісного тіста -
не багато, і - ще, баластом,
краплю дьогтю...
як завше,
після.

Сперва — о мелочах, о главном напоследок
мы помолчим: без риска обещаний.
Твой сигаретный дым прозрачен и неедок,
а голос диктора твой новый путь вещает.
Да, проживем и так, о лучшем вспоминая,
не ожидая встреч, банальных лишних слов.
И только этот миг мы, нет, не променяем
на веру зыбкую в "до-гробную" любовь.
И знали мы, что тихое прощанье
нам станет оправданьем. (Вот капризно
внутри состава снова пропищали
привыкшие к движенью механизмы).
Не докурил. Бросаешь сигарету
и смотришь мне в глаза. Нет, не бери
моей руки — в заложницы ответа.
(Вот семафор предупредительно горит).
Езжай. Молчи. На все мне хватит силы,
а против грусти — памяти о нас.
Последний контур: тихо поезд синий —
в туман, в туман. Пустой перрон. Одна.
Как хорошо, что тишина и холод,
что можно нехотя уйти от них
большим вокзальным чужелюдным холлом,
сквозь проходя таких, как я, одних.
Вернуться к прежней жизни. И подарков,
снов, фотографий не боясь твоих...
где молча перейдешь разлуки арку,
воспоминанья разделяешь на двоих.
Нет горьких слез, упреков, нет истерик.
За меру счастья благодарна, что сполна
мне заменила прежние потери.
Не потеряю больше — ведь одна.