Твої очі мене лякають...
В них можна потонути...
Вони глибокі, але манять і манять,
Я хотів би погляд їх відчути.

Твоя усмішка просто дивовижна,
Відчуття, що ти не моя скоро зламає,
Я ще не бачив квітки красивішої ніж ти,
Коли тебе немає поруч, я з життя зникаю.

Подаруй мені лиш погляд,
І промов до мене слово,
Можливо це зробить мене щасливим...
Біль нестерпний у серці вирує знову,
Чому ти така єдина?

2006р.

Як вітер колихає віти,
І море – то затиха, то розлива,
Як сонце кожен день нам світить,
Мої чекання, сподівання, моя нудьга.

Зима 2005р.

Човен самотній у морі пливе,
Де він свій смуток бере?
То серце мучить кохана любов,
Страждання терпке витримує знов.
В широкому просторі віками він блудить,
Від вічного сну кохану ту будить.
Хотів був і сам вже за нею піти,
Але «матінка-доля» не пускає туди.
Загинула врода і серце дівоче,
То море втопило коханої очі.
І досі той човен блукає в просторі,
З розколеним серцем надвоє.


**Так пісню співаючи, плаче співець:
Чим палкіше кохаєш – тим трагічний кінець.**

2001р.

Такою прохолодою повіяло в кімнаті,
Неначе весіннім вітерцем, прямо на нас.
Казковий аромат, немов чудових свіжих квітів
Було чути од неї.
А її волосся на плечах обвисло,
Наче виноградна лоза.
Було так гарно і прекрасно,
Немов весна прийшла.
І ніби для нас пташки на вулиці співали.
Мов іскринка поруч прояснула,
Все тепліші почуття ставали.

Весна 2005р.

Сумно, сумно,
Чому, я не знаю
І навіть найменшої гадки не маю,
За кимось сумую, за чимось скучаю,
Чудового чогось я не відчуваю,
Минуле згадаю – і хочу туди…
Час швидко плине…
Зробити найбільше,
Пізнати усе,
Чи це нам потрібно?
А хто його знає,
Людина живе,
А час минає.

2005р.

Зима дала собі волю,
Затуливши сонце ясне.
А ми йдем стежками долі -
То щасливі, то нещасні.
То, мов діти, ми радієм,
То впадаєм у зневіру,
То про щастя своє мрієм,
То весь світ здається сірим.
То збиваємось з дороги
І не бачим далі шляху,
То вперед до перемоги
Йдемо впевнено, без страху…

Лиш тоді вершини долі
Буде нам здолать під силу –
Коли серцю ми дозволим
Мати те, що йому миле!

Сніг хурделить за віконцем,
Пеленою світ вкриває.
А душа так прагне сонця
І того, що знов втрачає…
Без любові – душа квола,
Мов у небі птах безкрилий,
Без тепла людей навколо
Для душі ніщо не миле.
Без надії – сонце гасне,
Світ здається чорно-сірим,
І життя таке нещасне,
Як в добро втрачаєм віру…
Хоч, здається, аж півсвіту
Замели ці сніговії,
Та під снігом будуть квіти,
А під відчаєм – надія!
Хоча світ навколо сірий,
В нім багато болю й зради –
Віджену з душі зневіру!
Жити є чого заради!

Втікаю від міста шаленого ритмів,
Від правил, умовностей і алгоритмів,
Від натовпу злого, що лють продукує,
Душевних сліпців, що не бачать й не чують.

Втікаю від підлих людей, що навколо,
Яким насолода – завдати лиш болю,
І тільки за те, що ти інший, готові
Напитись твоєї ще теплої крові...

Втікаю від гамору вулиць нечистих,
Що тільки по святах помпезно-врочисті,
Від тисяч очей, що ненавистю світять
Лишень на догоду облудному світу.

Втікаю від тих, хто у прагненні слави
Лишає по собі сліди лиш криваві,
Від тих, хто довіку не випрямить спину,
Хоч б’ється у груди, що вмре за Вкраїну...

Від тих, хто могили розриті лишає,
Хто ближнього свого за ворога має,
Від зрад і лукавства жорстокого світу
До скону втікатиму несамовито...
2003р.

А хочеш... я впаду дощами
На спраглі помисли твої.
І защебечуть поміж нами
Срібноголосі ручаї.

Я слізоньки втоплю у хвилях,
Веселку прокладу містком
І огорну тебе, мій милий,
Таким омріяним теплом.

Збіжу краплиною бажання...
По тілі - відчуттям Весни...
І знову – в небо, щоб востаннє
Росою впасти в наші сни.

2010

куплю весь світ,
себе ж продам.
втічу від бід
та не віддам
останній подих я залишу,
як смертний вирок для життя,
а капля крові не напише
якіїсь мертві почуття...

Пориви вітру.
Так весняно.
Ти сльози витри!
Ти - кохана.
Холодні ночі.
Щось зігріє.
Навпроти очі.
Поруч мрія.
Солодка кава.
Сік фруктовий.
Давно чекала.
Він готовий.
Це просто спалах.
Мить, як вічність.
Ти так кохала.
Його в січні.
Спи,ще рано.
Пахне вітром.
Ти - кохана!
Сльози витри.

11.02.2010

Нам так потрібна спрага жити,
щоб чашу повную життя
на дрібні крапельки розбити
і милуватись ними, й пити,
і пити аж до забуття…

Щоб у погоні за насущним
і жил не рвати, й кров не пити,
щоби не жевріти,
не тліти,
а ясним пломенем горіти:
комусь світити,
когось гріти…
Самомуж сонечку радіти
і небом дихати, й летіти
у космос-вирій для думок…

Ми впали духом, ми заснули,
І ждем покаяння в небес.
Прощали всіх, себе — забули.
Пророк помер і не воскрес?

Німіють ноги, в'януть душі,
І опадають пелюстки.
Назустріч холоду і стужі
Ми йдем роками крізь віки.

Яккби я мала вільні крила,
І змогу вирватись з тенет.
То я б із вітром полетіла,
І загубилась між планет.

То я б усім вам показала,
Що вихід є! Ви тільки йдіть!
І ви б на ноги повставали,
І розпочали свій політ.

Горить ще вогник, догорає,
І той один таки прийде.
Він нас виведе до раю,
Він життя для нас знайде.

Прийде і грішних нас пробачить,
І покаже вірну путь.
Можливо, я його вже не побачу,
Та мої діти гордо з ним підуть!

Важко ноги
Топчуть воду,
Що промезла до кісток,
В зграї збилась
І спустилась
Міліардами зірок.

Носить вітер
Сніг по світу,
В танці дикому кружляє…
Та не знає
Нащо має
І під ноги нам кидає.

1987

Сумує правда – гостя в своїй хаті,
А всі регочуть, начебто затяті,
І ждуть, коли ж то все набридне їй, –
Позамовкали навіть язикаті…

швидко швидко
дні на нитку
на тугі вузли

як ножем
по пальцю чиркнув
сівер березіль

чути чути —
в підземеллі
родиться нове

білизною
з'яву стелить
а зелом пірве

а водою
пересушить
спрагу дощову

й перелогами
й на душу
висіє траву

2010

Ще літо в серці не вистигло,
а дні вже пожовкли.
І небо заплакане сіре
дивиться мовчки...

О, де твої обранці, Україно?
Лише Господь зупинить цю руїну,
Мій Бог живий, у відчай не впаду.
Де ж оборонці? Бачу тільки спини…

Ти називаєш сам себе хохлом,
А предок твій був добрим козаком.
Його боялися усі заброди, –
І пам’ятають не один содом...

Я пам’ятаю всіх учителів,
Бо кожний з них дав тисячу скарбів.
Щоденно я ділюся тим багатством,
Дарую всім я – хто б не попросив.

Знову в світ приходжу,
Бачу: світла вже не вистачає,
Над твоїм життям вздихаю, але знову промовляю,
Що обійм не вистачає, уста твої і досі сяють,
Краплі сліз із них злітають, на підлозі помирають…

Приспів:

Протерти б очі тобі і показати світ,
У ньому стільки розмаїть, які сказали б тобі,
Що ти не варта сліз і почуття мої,
Куди доречніші ніж твої сльози.

На дворі зима літає, взимку холодно буває,
Та чим від сліз твоїх, холодніше не буває,
Я стою, лечу, втрачаю, що робити вже не знаю,
Твій кожен подих бережу, та ти мені не довіряєш.…

Приспів.

Зима 2005р.

Багряним сонцем променистим,
Ввійде вона в кімнату вітром чистим,
Розколихає почуття в тобі.
На неї мить лиш озирнешся,
В блиску очей навіки зостанешся,
І в снах твоїх постійно в’ється,
Від подиху скоріше серце б’ється,
Мабуть, що згодом розіб’ється,
А ти не знатимеш чи справді чи видіння,
Зустрівши мрію – образ недосяжний,
Невже й вона кохатиме тебе?

Зима 2005р.

Сон чарівний,
Сон прекрасний,
Мені хочеться лягти,
Обійняти ніжну постіль
І у казку линути!
В сні літати, мандрувати,
Неможливе щось робить,
Закохатись, дивуватись,
Все на світі полюбить!
Але раптом прокидаюсь,
Розумію - це лиш сон.
Зостаються лише мрії
І надія на любов.

Зима 2005р.

Як би я закохався,
Я б стільки радості їй дав,
Все те, що накопичилось за час той,
Коли я ще нікого не кохав.
Цілунки, ніжності, бажання,
Свій подих їй би присвятив,
Все те творив би я так палко,
Як би єдину полюбив.

Зима 2005р.

Наче близько… І далеко, -
Відлітаєш мов лелека,
Вмить, і оком не моргнувши.
А потім знову повернувшись,
В обійми линеш ти мені.

Казкова доля,
Мить охайна.
Але настільки незвичайна,
Що розчаровуюсь в тобі.

Зима 2005р.

Останні гастролі старого театру,
Костюми, валізи і грюкіт коліс.
Аншлаги у касах, поклони таланту,
У залі навстоячки крики: на «біс!».
І знову він грає сонату душевну.
Звучать його ноти, не знаючи меж.
Під ноги троянди - закидали сцену.
Любов і повага, фанатів кортеж.
Звучить тихо скрипка, маестро в печалі.
В театрі обридла мелодія струн.
Смичок в каніфолі і лак Страдиварі,
Уже не чарує - від цього і сум.
Міняються швидко і стилі, і моди.
Пакує валізи і скрипку в футляр.
Мінливий глядач, а смаки - як погода.
На іншого світить сценічний ліхтар.
28.01.10

А на тому березі, де літо
дві дороги - в весну і у зиму.
А яка ж твоя? Якою жити?
По якій зоря удаль вестиме?

А на тому березі, де літо,
Затишно, яскраво, барвінково!!!
Можна, заколисаним у житі,
мовчки спілкуватися зі словом,
Можна метелковість відшукати
і коралі сплести із черешень,
можна на траві густій поспати,
в вальсі хмар кружляти, острах стерши.

Можна все! На березі, де літо -
назбирати спогадів солодких.
Можна з вітром ввипередки бігти...
Просто жити! - Літо в нас коротке.

Людські очі, читаючи, Отче,
Виглядаю любові і сили,
А вичерпую страх...
Блудний жах пророче регоче
І охоче майструє могили
Та жевріє в думках –
Ще не крах.

Не помітно віри, ні волі.
Надто кволі і хворі причини.
Плаче десь в небесах
Білий птах.
Чи ж можливо тут бути собою
Між червоної гри павутини,
У червоних кайданах-руках?

Споглядаю надією небо.
Павутина завадить і всюди –
Темний знак, злий червоний хижак.
І я чую благання: „Не треба.”
Бачу, як обезлюднюють люди.
Плаче десь білий птах.
Все не так...

Рубаї

1
Зорю весняну вийду зустрічати,
Щоб мати силу, жити і кохати.
Дозріли в серці думи і чуття, –
З любов'ю буду світ благословляти.

2
В моїй душі співає дивний птах,
Ніхто його не бачив у садах.
Такий він голосистий і співучий,
Що аж хмеліє серце попервах.

3
Ходжу щодня до матері природи
По ясні зорі і по чисті води.
Учора стежку хтось переорав –
Ту, що вела людей у храм свободи.

4
У царстві світла ясно повсякчас,
Та знову я ніде не бачу вас.
І це мене ні скільки не дивує, –
Не був ніхто в двох царствах водночас.

5
Вітри історії в нові вітрила дмуть,
Та кораблі всі в різні сторони пливуть.
Чи компаси старі, чи сонні капітани?
Чи штурмани там курс ніяк не прокладуть?

Хтось на небі ліпить хмари-
Кращої нема забави!
Ось великий бегемот
з подиву роззявив рот.
Там повільна черепаха,
Що живе під власним дахом.
Далі зайчик-сіромашка
Заховався між ромашки.
Ще там є пухнаста кішка,
Лапки догори здіймає:
Їй здається,що ще трішки,
Клубок сонця упіймає.
Враз з"явилася жар-птиця,
Веселковий хвіст яскриться.
Диво- казка,чудеса
Розглядаймо небеса!

В лесу сосновом признаки весны
Неуловимы и ещё случайны.
Искать напрасно в цвете новизны.
Зелёный - всесезонен и желанный.

Но есть в соседстве тоненьких берёз,
Забредших непонятно как, откуда,
Весенний всплеск кристально-чистых слез
И листиков салатная причуда.

Твоє серце усміхнеться,
А очі засяють,
Краплинка сльозинки
По щоці пролітає...
Краплинка від щастя
Довгожданного того,
Так довго чекала
Від мене три слова.

Зима 2005р.

Чи то подих забарвлених квітів,
Чи то вітер шепнув мені знов,
В душі людини існує суцвіття,
Яке називають любов.

2004р.

Як спрагло хочу я тепла!
Як вже набридла холоднеча!
Бо наче в келії чернечій
Душа заточена жила.

Не раз підводилась з колін,
Не вперше прірва під ногами –
Та я не роблю з цього драми,
А йду за щастям навздогін.

Іду за серцем навмання,
Горить вогонь в мені ще дужче,
Бо почуття – не проминущі,
Мов світло завтрашнього дня.

Душа, закована у страх,
Вдихнути прагне волю вітру,
Який всі сльози мої витре
І закарбує біль в словах…

У царстві холоду й зневір,
В пустелях втомленого світу
З колін піднімусь й буду жити
Я мов Людина - а не звір!

Ну вот, на окнах снова слёзки, -
Так плачут души в октябре,
Утихли лета отголоски,
Оставив все права хандре.

Пушистый свитер снова в моде,
Как много лет тому назад,
Простуда с гриппом на подходе,
Для счастья – белый шоколад.

Горячий чай не греет руки,
Приёмник шепчет: «Плюс четыре»,
Хоть волком вой в окно от скуки,
Привет большой пустой квартире.

Ну вот, на окнах первый снег,
Он тоже плачет, мерзко тая,
В пределах снов души побег,
Где мир как мир, но жизнь другая.

2009 р.

Рубаї

1
Читаю Слово, щоб окриливсь дух,
Щоб цей порив у серці не потух.
Коли торкаюсь до Вогню живого,
Щось у душі згорає, наче пух.

2
Закохуються юні щовесни,
Любити легко юним восени.
Та лиш один ціну любові знає –
Той, хто іде у німбі сивини.

3
Ця іскорка палкого поцілунку
Розпалює чуття і палить думку,
І я, мабуть, ніколи не нап’юсь –
Цього солодкого, п'янкого трунку.

Я вицвіту колись, пожовкну, як шпалери
на стелі. Не дивись. Заплющ повіки дню.
Ще кавовий туман не цідиться у двері.
Ще до лиця й снаги вбрання у стилі «ню».
Ми надто молоді жалітися на долю.
Нам личать помилки, емоції і гнів.
У нас ще «завтра» є і поділи на ролі.
І світло почуттів не спалено на гніт...
Я вицвіту колись. Уперше зрадить промінь
у нитках павутинь в кутках очей і вуст...
Зависне сивий пил. Прилипне сіра втома
до вицвілих шпалер і пожовтілих люстр...

Твоїй брехні складаю оду!
Немає більше щирості, як в брехуна!
Та ні образи на твою породу,
Ні жалю, ні зневаги вже нема.

Яка різниця, чим вбивати душу?
Яка різниця, чим ранити на смерть?
І після смерті далі жити мушу,
Не відпускає клята круговерть!

А ти - ні тіні на обличчі!
Як пам'ятник - такий вічноживий!
Все нові душі за собою кличеш
У світ свій - фантастичний і такий крихкий...

А я, розбита вдрузки, усміхаюся!
То плисти намагаюся, то йти.
Не впасти, не втонути намагаюся.
Із попелу відновлюю мости!

І хочеться так з розпачу...завити!
Каралась певно Єва так за раєм...
З останніх сил стараюся я жити.
І на світанку свічкою згоряю...
2010

Коли злітає вертоліт,
То дує сильний вітер!
Загине поетичний світ
Без половини літер!

Що за дурня! Хто написав
Про бузину і дядька?!
Це я. Зате яка краса,
Коли цілує Надька!

Перевертається весь світ,
Вона ж так пригортає!
А вас дратує вертоліт!
Нехай собі злітає!
2010

Це страшно, коли рветься міна!
У небеса летить земля!
Але як вибухне дружина,
Лякаюся сильніше я!

...О чому, о чому і мене, і тебе, о чому нас проклято ?
Богдан-Ігор Антонич

Які короткі ночі разом! Свічки на
темному вікні іскряться в місячній
імліграйливо знадливим топазом.

І все навколо: Я і Ти — пекельна
плоть в колисці раю зорею падає й
згорає у сон земної висоти.

За нами — спалені мости, і
нам, утішеним в безодні, попри
причастя великодні навіки
проклятими йти.
Які короткі ночі разом... В
жертовник сонцесяйних днів
кладемо казку дивних снів — на
лик дешевим богомазам.
2009 р.

Апостолове… вічні туманú
велосипед пливе у темновидді
дві постаті ні – більше хто вони
і скло немите і вони невмиті
так і спливли – невзнані – в темінь-шовк
і потяг зрушив (знехотя спроквола)
щось усередині - й душа без пелюшок
назустріч вибігла – замкнулось коло…

і потяг рушив… постоли коліс
дотоптувати і стирати образ
містечка що на «а» де тиші свист
заглушує думки і гасить обриси

Скільки коштують Ваші очі,
Ваша посмішка і вогонь?
Скільки коштують сни пророчі
І духмяний запах долонь?

Скільки з мене за щирість слова,
За сльозу, за "прощай" і "згинь"?
Як оціниш, на що готова?
Грішне й праведне в натовп – кинь!

Срібла, золота повні жмені –
Кожен сіпає, приміря.
В мене – й шеляга у кишені,
Скільки ж коштує ця Змія?!

Засліпила зеленим в серці,
Вітром кинулась до щоки.
І купила мене за безцінь –
За таємний дотик руки.

Щоб мужа мати, казала колись мені мати,
я піч колупати повинна була при сватах.
Лишилась пічка з обдертим старим припічком,
а муж подався за щастям по інших світах.

Так денно й нічно я длубаю рідну пічку,
чи сонце-вітер, чи сніг, а чи впертий дощ.
А зовсім близько Сізіф катуляє камінчик.
Давно забув він на смак український борщ.

Зварю я борщик, наліплю вареників з сиром,
і той камінчик притримаю на горі.
А потім дружно ми разом на пічку націлим,
хай шлях титанів пройдеться по марній журі.

Розвалим пічку, потужимо над припічком.
В сусідів мУка голодна корівка ряба.
Осушим по чарці і гімн заспіваєм праці,
котра з людини ніколи не зробить раба.

О мій Сізіфе, тебе я кохатиму вірно,
як ту каменюку котив ти сотні віків.
Сорочки прати, пилинки здувати покірно
готова вічність, лиш ти б, любий, поруч хропів.

З собою візьмем по скибці хліба й лілею.
Не треба ложок, ні вилок, тарілок, ножів.
Зустрінем, може, ми десь у пустелі Мойсея,
хай шлях нам вкаже з Долини святих міражів.

Богів гнівити – то вища, Сізіфе, негречність.
Навіщо, друже, шукать нам нових ворогів.
Ми камінь лишим вкраїнцям на незалежність.
Хай далі котять, допоки в Карпатах снігів.

08.02.2010

Киев, Львов, Хотын, Карпаты,
Припять, Днепр, и белы хаты,
Храмы, замки, Крым, Десна,
В сердце здесь всегда весна.

Лорак, Кароль, Лобода,
Не одна зажглась звезда.
Два Кличко, прыгучий Бубка,
А с экрана смотрит Ступка.

Черны брови, очи кари,
Казаки всегда в ударе.
Соловьи, гопак, бандура,
Колоритная фактура.

Чернозем, пшеница, маки,
В водоемах - рыба, раки.
Вышиванки, рушныки,
Ленты, бусы и венки.

Борщ, вареники, галушки,
Сало, мед, чеснок, пампушки.
Рожь, калина, полотно,
Закарпатское вино.

Чем богаты, тем и рады,
В общем, это видеть надо.
Забываем Кипр. Отныне
Отпуск только в Украине!!!)))
2010

Не вір на слово тим білим снігам
ще мить і згасне їхня снага
а ти, о весно, босоніж сама
по лезу сльози.

шовками мокрими вистели ніч
звари поранній терпкий терлич
терпіння, зціпивши зуби, приклич
помилуй-спаси!

а там, по стежечці та й до ріки
нехай пекучим і три- гірким
засіюють долю плачем зірки-
німі голоси.

Ти загубилась папоротецвітно
В ночах ожин, в траві на босий біг,
Де бережений зачаївся Біг,
Де світляки, осяйністю вагітні,
Мені знакують посвітом і зником.
І вже не йму - де ігрища, де ти...
А назирці, як стріляні хорти,
Ідуть недолі, визвірившись дико.

2010

– Ну, що ж, мій брате, проміняли
свою країну за півлітра:
і ми в прибутку
і міняйли,
що проштовхнули лідера.

– Чужого лідера,
чужинця.

– То ж наливаймо джбан по вінця,
і закусити буде чим! –
і заспіваймо на почин,
про нашу долю українця…
…чого ж сумуєш ти,
країну
знов одвоюєм – продамо,
за так країну Україну
ми москалеві не дамо.

– Сумую, брате,
і не п’ється,
та вже й не дихати мені,
не чую в грудях
стукіт серця:
ми зрадники у цій війні.

2010-02-08

Ярина Тимош

Бездумно кліпають машини
Скляними мертвими очима,
У стадо збились і ревуть,
Немов до бойні їх ведуть…
А заметіль бере й жбурляє
Їм в морди сніг, сама ж співає,
Щось запозичене в вовків…
Несе неспокій її спів.

До щему, до болю, до крику душі
За нас, українці, так гидко…
Вкраїну ґвалтують чванливі людці,
А краю свавіллю не видко.

Судомить сердешну від мацання рук
Засалених, пухлих, нахабних…
В повітрі розноситься глизявий дух
Й дурманить людей безпорадних.

І ноги в багнюці, і в небі дурман,
І душу деруть лихі злидні…
Народ України об`ївся оман
Порожніх, зрадливих, огидних!

1994