Тобі добре,
ти просто мовчиш.
Ця глибинність
в несказаннім слові.
Ніби щось затремтить,
забринить,
Але так і не скажеться
вголос.
Тобі тихо –
навколо сніги.
Білосніжні імлисті намети.
Ці сніги
заховали від нас
ніжну зелень.
Холодні тенета!
Тобі легко!
Мов ангел крилом
доторкнувся незримо –
нечутно.
Ніби щось у тобі
відбулось.
Засвітило.
І тихо зітхнуло.

Дорога вже знає про тебе усе,
Крізь душу просочує в небо.
Ти навіть не камінь посеред шляху,
А сито. Ти втеча для себе.
Буття через тебе струмує, а ти
Не в силі його зупинити.
І плани, мов камінь, закидуєш у далечінь,
В надії життя захопити.
Даремно усе. Не спинити потік.
Та й сенсу у цьому немає
Бо ти – горизонт,
погляд, втуплений у далечінь.

Ти вічно для себе зникаєш.

Посміхнись мені, зимовий клене,
В снігопад до мене нахились,
хай на мить нам стане знов зелено,
хай зріднить нас ця єдина мить.
Ти і я такі обоє голі:
Твоє гілля і моя душа.
Простягну тобі свої долоні,
Й ми пірнем обоє в небеса.

Дощ - алкоголік,
П`є з бургундських хмарищ,
Тамує спрагу, хіть і воскресіння.
Майже прозріння
Через дим недавніх згарищ
Доходить до свідомості від болів

А біль – актор
Циганських пілігримів - ,
Злодюг і шахраїв мого життя,
Розп`ятого сміття
Недолею і святотацтвом Римів,
Набутого чи вкраденого вборг

Любов - трава
Чорнобилю й полину,
Багаторічна, дика, та - бур`ян .
Коріння вп`яв
Так глибоко проникнув,
Якби ж під корінь втнула хоч коса

Біль грає роль,
Що принц колись мав датський,-
Півбожевілля, детективу й туги.
І від наруги
П`є з горлянки хвацько
Дощів липкий, байдужий алкоголь

Той спирт з-під вій
Зросив усі дороги,
Обіч яких - покошена трава…
Пусті слова
Й занедбані тривоги
Переросли в хронічний вітровій…

А на Різдво – несподівано – тихо-тихо;
Під ліхтарями від снігу немає місця.
Усе, що із нами було – це вихор,
Який підняв нас, а потім влігся.

Життя не сходилося на стиках,
Та ми – сміливі – гайда супроти!
Літали високо, стрімко, дико,
І не боялись цього польоту.

А потім – вниз – голова на камінь.
А потім – вниз – і цей світ не милий.
Я б не повірила, що – із нами…
Якби серця наші так не нили…

Якби так вечір не йшов за снігом
Котячим кроком – м`яким, безшумно,
Якби за комір мороз не дихав…
Старий ліхтар про політ не думав…

А на Різдво – порожнеча вулиць,
Усі на небі, ми – щойно звідти.
Ми там таке урочисте чули,
Що тут - не знаємо, де подіти.

Що тут – по снігу, як Він по морю,
Йдемо, а слідом – дороги тануть.
І в найтемнішому з коридорів
За небом тужить фортепіано…

Тиха ніч, Свята ніч,
Ясність б’є від зірниць.
Дитинонька пресвята,
Така ясна, мов зоря,
Спочиває тихо
В тихім-тихім сні.

Тиха ніч, Свята ніч,
Гей, утри сльози з віч,
Бо Син Божий йде до нас,
Цілий світ любов’ю спас.
Вітай же нам,
Святе Дитя!

Тиха ніч, Свята ніч,
Ясний блиск з неба б’є.
В людськім тілі Божий Син
Прийшов нині в Вифлеєм
Щоб нам спасти
Цілий, цілий світ.

В оригіналі "Тиха ніч" (муз. Ф.Грубер, сл. Й.Мор)

Народився бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх.

КОЛЯДА

Тешуть теслі з срібла сани,
стелиться сніжиста путь.
На тих санях в синь незнану
Дитя боже повезуть.

Тешуть теслі з срібла сани,
сняться веснянії сни.
На тих санях Ясна Пані,
очі наче у сарни.

Ходить сонце у крисані,
спить слов’янськеє Дитя.
Їдуть сани, плаче Пані,
снігом стелиться життя.

  
Місяць котиться до Монмартра
Бай... софіти пішли зі сцени
Від старого кінотеатру
Відлунали нічні сирени
 
М-р Боґарт за свіжим пивом
Проглядає пусті газети.....
Комуністи горять наживо....
Кубинці готують ракетний......
 
Сміт-і Вессон прибрав твій дилер
Сніжний ранок свічадний саван
Чорна кава та Генрі Міллер
Арлекінівська марна слава
 
Гелловінська світська забава
Тихий глум. Твій перфектний кілер
 
 
 
 -;-
 
 
 
 
 
 
 
 

Штрихами, тонами , тінями
Лягає знов вечір,
І півнями
Вже перші зірки сповіщені
Про безліч утіх
Непізнаних

Пастелі нічні, лазурові
Спускались на землю
Куривом.
Тонув, розчинявся без втрат
Мигдальних цілунків
Каскад

Прозорість напівзруйнована,
Огорнута тюлем,
Прихована
У подихах ритмо-глибинних,
У дотиках струму
І зливи

Вся ніч чомусь квітне шипшиною,
Шовковим вогнем,
Неспалимою,
Розкритою правдою тіл,
Пізнанням і зближенням
Прірв

Вже рідшають тіні й тони,
Світанком розбавлені
Сни.
І піють вже треті півні
Для нас у шовковій
Імлі...

Засклила льодами
Серце.
Скипіли слюдою
Весни.
Вмивалась сльозами
Роки.
Хворіти тобою-
Морока.

Я зрадила весну,
Бо осінь кохаю.
Я зрадила перша,
Щоб серце не краять.

Бо квіти пов`януть,
А осінь згорить,
A я плакать стану-
І зиму любить!...

Душа сльозлива
І думки ганебні
В січневі ночі,
Майже під Різдво.
І сон вразливий,
Полохкий, непевний,
І пробирає сум
Усе єство.
Ялинки в сріблі,
І кущі у ваті,
Мороз трішить,
Розтрушує сніги.
А серцю б - вити,
І душі- ридати:
Чому далеко,
Так далеко ти ?...

Сон не приходить вночі до кімнати.
Спати, не спати -ніч дратувати.
Дивні думки, цинічно-відверті,
Схоплять мене у свої круговерті

А на шкалі душевної муки-
Стодецибельні тяжкії звуки...
Харкає кров`ю вражена пісня,
Рветься назовні з подихом пінно

Що надломилось, де покосилось,
Звідки втекло, чом не скорилось,-
Все , як завжди, і якось не так,
Кава та сама, інший лиш смак

Дивно себе по кістках розбирати,
Найпотаємніше все розтинати.
Невиліковна, марна, глуха
Гордо панує моя самота....

Теплий махровий халат,
Не любить ні болів, ні втрат.
Затишком так огортає,
Зайвого він не спитає

Знав він багато днів,
Часто ридав і хворів,
Чай розливав на підлогу,
З сумом дививсь на дорогу

Ні не чекав він ласки,
Не розставляв він пастки,
Зранену грів він душу,
Хоч розумів не дуже

Не рахував він плями,
Не об`їзжав всі ями,
Він не шукав причини ,-
Просто халат- не мужчина...

Якась безпосередність і прозорість
У рухах,
У бажаннях,
У думках.
Зимова лютість і безмовна кволість,
Напруга,
Некохання,
Сум і страх

Заплутані нервові павутинки,
Оголені,
Скорочені
Вузлом.
У всіх очах- ні краплі, ні сльозинки;
Запалені,
Зморочені
Давно

Та рветься тиха, радісна прозорість
З середини,
З-під ніжності чуттів.
Така приємна, неосяжна хворість,
Заквітчана,
Без гострості
Кутів!..

Дощить липнева м`якість
Потужністю всіх злив.
І пахне свіжо, м`ятно
У кронах пишних лип

Медово, полум`яно п`янить
І з глузду зводить,
Розморює і манить,
Ллючи солодку воду

Не сум, а дивна радість
Вливається з краплями.
Впиваєшся в цю м`якість
Липневими словами...

Лечу.
Розбиваю калюжі.
Мовчу-
Стало зовсім байдуже...
Мене,
Може, швидкість врятує.
Мине
Оцей біль, що дратує

Включу
На всю гучність CD.
Мовчу.
Розчиняюсь...Пісні...
Чому
В грудях тільки пустир?!
Реву
І молю- відпусти!..

З очей-
Знову чорні патьоки...
З ночей
Я кидаюсь навтьоки...
З обійм
Вириваюсь. Не можу...
Це бій!...
І ніхто не поможе.

Облиш!..
Мокне чорне пальто...
Не спиш?!
Я тікаю в авто.
Лечу.
Розбиваю калюжі.
Мовчу-
Стало зовсім байдуже...

Віхола і хуга,
Снігові намети,
І якась напруга,
І хотілось вмерти...
Сніжні лапи міста
Тиснуть , огортають.
Сіре небо висне,
Й час не зупиняє.
І колотить душу
Ожеледь думок,
І морозом душить
Повсякденний смок.
Наступає серце
На моє свавілля,
Тане, ніби вперше,
І втрачає пильність.
Палить і морозить,
Нудить й надихає,
В жилах біль розносить,
Й душу не питає.
Шкереберть- у безвість,
В крижаний вогонь,
В цю грудневу впертість,
В ніжнісь цих долонь...

1
На Івана Купала
Цвіт-отруту шукала,
Квітку папороті рвала
На Івана на Купала

Кругом вогнища ходила,
Свічки з ладаном курила,
Трави й пахощі чадила,
Кругом вогнища ходила

І язичницькі боги
Мені душу берегли,
Вінок в річці не втовпли
Всі язичницькі боги

На Івана на Купала
Коханого лоскотала,
Русалкою обвивала
На Івана на Купала…

2
Не ходи до води,
Чужу душу не топи!
Хлюп!..
Де цар-зілля росте,
Заховаю себе
Всю!..
Не торкайся води
І цар-зілля не рви!
Плач!..
То кохана твоя
Стала рибам сестра,
Бач?!.

3
Ранок навіює тугу,
Розпач розбещено рве
З серця криваву напругу, –
Серце помре

Ранок роїться розкосо ,
Топить покручений берег,
Тихо таїться у косах,-
Серце помре

Кілька хвилин - і світанок
Зійде і зорі вбере.
Легкий останній танок,-
Серце помре…

Коли за обрій знов заходить сонце,
Імла срібляста криє вечір синій,
Я сумно гляну у своє віконце:
Там золотом кружляє день осінній

Там тріпотлива пісня і прощання,
Безкрає небо, всіяне зірками,
Там дум моїх спочинок і зітхання,
Там височіє осінь вже над нами

І віє сум звабливих кольорів:
Жовто-зелених, ясних і червоних,
Там день осінній полум’ям згорів,
І ніч іде в співанках своїх сонних

Іде так тихо і не сміє полохати
Птахів співучих і траву зів`ялу,
І зазирає нишком в кожну хату,
Колише всіх так ніжно і помалу

Я бачу ніч. Вона вже зазирає
І у моє розчинене вікно.
Осіння ніч співаночку співає.
«Добраніч!..» - побажала лиш одно.

Парує кава біля вікна,
Втрачає злато старий абрикос.
І пробирає якась тишина
Наскрізно, холодно, аж до кісток

І кофеїн не рятує й на грам,
Нервує страшно отой абрикос,
І відчуваю відсутність всіх брам,
І те, що швидкість несе під відкос

Сьорбаю каву, обпікаю губи,
І абрикос зітну - заморочив.
Бо відчуваю, інакшим буде
Моє життя. Лише б не наврочить…

За мною йдуть по новородках – по слідах,
і дивляться під ноги, ніби у безодню.
А як зайдуть за клітку, під Господній дах –
умиються теплом і здують кисень з водню

з кармінних чаш. Як отченаш, уклавши біль,
купатимуться в золоті мого "ні слова".
Заміряють опалу славу по собі –
кришитимуть світил хлібці на стіл Христовий,

аби забився у куток і наслухав
як до вікон, мов до ікон, припала злива,
як зі сузір`я Риби вариться уха,
густіє в сні та молоці тілесне мливо,

i рани відкривав для зраджених і тих,
що опікали, обпікали, обпеклися.
Бог у мені аж до самого крику стих,
аж чутно стало як спадаю листям

на срібну до самого скону сивину,
скороблений, мов роблений не з тої глини.
Через життя летів, через себе й вину
за переліт, за все, що не дісталось сину.

Лежу, а наді мною протікає синь,
у вени колір огортаються протоки.
І затихають, ніби ватра, голоси
розворушивши тіні предків крок-за-кроком.

7 Січня 2010

Дивно, що березень сніжить,
Душу морозить, мовчить,
Дивно, що холодність ніжна
Душу ще й досі гнітить

Дайте вогню, щоб зігріти
Душу, думки крижані.
Дайте лишень не згоріти
Давнім безумством мені

Дикою - зве мене вітер,
Драмою - білі поля.
Дай же мені зігрітись,
Давня тривого моя!..

Сніжить в душі і у місті,
Ожеледь склить тротуар.
Думки розхристано-ніжні
Знов перестрибнуть в кошмар

Смак тютюну з карамеллю
Фібри усі пропахтив.
Поглядом болю і хмелю
Змити б увесь негатив

Знаєш, нема порятунку
В місті, що склить тротуар,
Дому нема і притулку
Думці від болів і зрад…

О.А.Ю
Чомусь хотілось жити з Вами
В великім місті,
Де над дахами
Багатоповерхових монументів смок,
Де сіро, а бувають тут барвисті
Лише реклами
Чужих облич, байдужих нам давно

І щоби Ви постійно поспішали
На свій трамвай,
І геть не помічали,
Що десь на інших коліях й шляхах
Хтось мислить Вас,
Близького, як відчай,
Й чужого, наче вдала гра актриси

Хотілося б зустріти Вас лиш раз
У тому місті,
Де мільйони справ,
На перехресті тисячі доріг.
І так зустрітись,
Щоби зупинитись
Від того погляду на вічність, на весь вік

Щоб Ви мене ніколи не шукали
В міському божевіллі,
Але запам’ятали ,
І вирізнили серед всіх жінок,
Як мрію вільну,
Ту, що не впізнали,
Ви в цьому місті, де відвічний смок

Щоб Ви жили спокійно, як і завше.
Любили книги.
І гарячий чай
З фруктовим мармеладом смакували.
І в образах близьких,
Як той відчай,
Моє ім`я зненацька упізнали…

Так легко бачити крізь скельця голубі
Як сніг на наші опадає лиця -
то спомин, що наснився був тобі
лиш раз, та ще так довго буде сниться....

У ніч таку самотню без причин
прийди до мене й розкажи що бачив -
хатинку, сад, відлуння: "В нас є син..."
Прийди і пам"ять розбуди незрячу...

Так легко пробачати те, що є
і те, що буде потім - всі образи...
Коханий, серце ніжне й не моє...
Так легко знати, що не будем разом....

*
Сріблястий місяць на морозі зблід,
Під срібним льодом
Срібні риби срібно
Крізь очерет
Вдихають срібну ніч.

Ще сипле сніг, ще віє хуртовина
І голоси знадвору звуть мене
До жінки, яку вчора лиш покинув,
Де світиться її лице сумне.

В Різдвяний вечір, тишу полохливу
Вона до мене прийде і змовчить
Про те, що вчора ще була щаслива,
а нині тільки згадує цю мить.

(добрі назви річок... їх зла каліграфія
непідвладна звукам в старому радіо...)
дєд мароз трясеться всередині "рафіка" -
в вишні села Карпат де йому не раді

там не знають пісень про маленьку йолачьку
(якби й знали - забути воліли б чимшвидше)
дєд Мароз проїздить наскрізь Сасів і Золочів,
у Підлиссі - Шашкевич шепоче вірші -

замовляння для зникнення зла морозного...
(дєд мароз лютує - у "рафіку" холодно)
а навколо сніг замітає все - й хтозна -
чи дорога не скрутить маршрутці голову

як язик добрі назви річок закручують...
(ця історія може ще й досі тривати:
далі - дєд зрозуміє що він вже зсучився
далі - сніг розтає. і сніг розтаватиме)

2010

Цвітуть каштани за вікном, –
У очі зазирають сонно.
І тіло зламаним веслом
На хвилях б’ється безсоромно.

Роздвоєність земних бажань.
Огидна спроба насолоди.
Смиренність, щирість покаянь.
Злиденність витівок природи.

Весняна повінь відчуттів.
Твоє розсипане волосся.
І знову неймовірність слів,
Що все намріяне збулося.

Та нехай…
Та нехай все пала тим вогнем,
Що здавався всім вічним на світі!
Він у пам'ять горить,
Всім тим жертвам війни
І героям, солдатам віднині!
Вони честь відстояли,
Бо перемогли!Але чим?
І якою ціною?
Вони гру цю програли,
Та земля все ж є в них,
У очах душ десятків мільйонів!

Кров фашистів ще тепла
Зстига на руках…
Як ви душі свої не згубили?
Та от полум’я вічне,
Що з пекла пала
Не покаже хто спить у могилі…

Не хочу…
ні гнізда, ні пташенят.
Хіба заплутатись в забуту кимось риму.
Закутатись у светр. Бо в хаті зимно.
І гріти руки… Кавовим горням.

Ні пташенят не хочу, ні гнізда.
Вони померзли. Зимно за дверима.
Заболено… Засніжено…
Не втримав
Тепла в руках...
ЗадАрма все роздав.

Гнізда не хочу… Хочу ноут-бук.
(Життя, як файл, зруйнований почасти.
Delete.
Щоб потім, вкотре, –
все спочатку.)
Зігрітися теплом чиїхось рук…

І стати герметичною від щастя.

07.01.2010

Закриваюсь твоїми долонями
Від брудних очей
Асафльт

Ховаюсь твоїм волоссям
Від пекучих сліз
Парфуми

Тримаюсь твоїм тілом
Від гострого падіння
Сніг

Відповідаю твоїми словами
На свій божевільний
Болючий
Сміх...........

2010

Кровоспинні тумани - на відстані кроку.
Дійти!
Не згубивши надію, і не загубитися
в просторі.
Зупинився … І знаєш, мені пригадалася
Ти,
така рідно-близька, до щемливого в серці
загострення.
Евкаліптовий подих далеко-незнаних
земель
вітер нам дарував, на долонях принісши,
я дякував.
Осипалися хмари крізь рани порушених
стель,
ми блукали безлюддям, безлюддю було
все однаково…
І не в тому провина твоя і провина
моя,
що приручене місто уже здичавіло
без голосу.
Мегаполісів – безліч. В одному – твоя
течія,
ну а я – поза ними, живу «евкаліптовим
колосом».
Не звикати до чогось, туди, звідки вітер
іти,
бо так важко втрачати своє, що зникає
у просторі.
Зупинився… І знаєш, мені пригадалася
Ти,
така рідно-близька, до щемливого в серці
загострення.

З ичу

Р адості
І …(наснаги)
Здоров’я
Добра
Віри
Оптимізму
Миру

(переклад)

Місцини, до яких не судилося дійти до скону,
Саме тому, зрозуміло, непізнанні.
Та й не вельми докучає таїни оскома,
Тим паче, коли ти не її обранець.

Шляхетність уяви – тремкий сонячний зайчик
На стелі посеред баталії ночі.
Вагота тепла. Довженні літа окрайці
Біля висхлого зела узбіччя дороги.

Щоб не збожеволіти – топи цей прихисток-острів,
Затуляйся від того, що хрущами - у вухо,
І просто живи, обмінюючи валюту втоми
На щось істотніше для власного духу.

І розвіявши за плечима розсвіт, схід і південь,
Що легше за тушкування ріпи та брюкви,
Хай і не вірячи у Творця, та виписуй рівно
Його нетлінного імені першу букву.

2009

---------------------------------------------------------------------------------
першотвір

Края, в которых уже никогда не будешь - и не пытайся,
в силу этого, в принципе, непредставимы.
Но досаждает не слишком эта оскомина тайны -
тем более, когда на нее не имеешь виды.

Гордость воображения - слабый комочек света
на потолке, затененном войною ночи.
Тяжесть тепла. Длинные корни лета
у цепкой сухой травы придорожных обочин.

Чтоб не сойти с ума - нужно покинуть и этот остров,
не слушать того, что сдуру мерещится уху.
И просто жить, постепенно меняя возраст
на что-то более интересное духу.

И позади оставив рассвет, восход и полдень,
что проще пареной репы или же брюквы,
пусть не верить в Создателя, но при этом помнить
из его имени хотя бы первую букву.

Владимир Гутковский,
Киев

------------------------------
прохання переклад не оцінювати

Скрипка
заговорила
голосом
осіннього вітру.
Так я той голос почула.
А може, ви – по-іншому?

Танцювала печаль –
біла постать
в старому саду.
Між гілляччям
скаліченим
плакала осінь:
“Літа
не віднайду!”

***
А Моцарт був
веселий чоловік!
В сходинки райдуги
уклав свої сонати!
Послухайте!
Вже можна усміхатись!

***
Скрипка має жіночу душу,
материнські тривоги бентежні.
Так,
від сліз вона горе осушить.
Так,
відкриє крайобрій безмежний!
Наче жінка,
подивиться в очі
і питає – у серця питає…
Плаче скрипка,
тремтить:
темні ночі,
грози й сонце
у голос вплітає.

***
Вселенська любов,
наче зоряне небо,
спадає на мене,
закутує плечі.
В росі вигинаються
зміями стебла,
і тихо сюркоче
десь коник надвечір.
І ледь завмирає,
минувшись із вітром,
навшпиньки спинається
біла імла.
Весь світ –
наче квітка,
розчулена квітка,
що в музиці цій
розцвіла.

***
А він поїхав –
і його нема.
Дорогу переметено снігами.
І плаче, й сердиться
за вікнами зима,
у шибку стукає
холодними руками.
Але ж горить
промінчик у печі,
але ж та свічечка
так відчайдушно сяє!
Чи не замерзли сльози уночі?
Чи серденько тихенько калатає?

“Зараз його ще нема.
Скінчиться скоро зима.
Зараз
його ще нема.
Зараз його ще нема…”

Крихта звізди серед синь-слюди
Над повечірніх висоток башти.
Це - назавждú. Кому б тут не впасти.
Хто б не снував тут сюди-туди.

Як ось тепер. Цигаркú - то люди.
Сіється в сніг ліхтарний овес.
Хай же при зірці усе і всюди.
Ще й аби не України без.


2009

Земля змаліла, знизивсь Місяць.
Лиш смерть одна - неісходима.
Щось каже їй життя у відсіч.
Життя... Та скільки ж того дива.

І, голову схопивши в руці,
пливеш в пітьмі, густій і сизій,
де божевілля деконструкцій
і сказ бінарних опозицій.

Зростають вавилонські башти
нестям. Ворожі ворожбити
життя розписують назавжди,
а все одно тобі любити

цей світ п'янкий і кров черкаську,
і голос чийсь, і кару вію.
І про півста мільйонів казку
стискать хоча б в одну надію...


1997

Так синьо, так задимлено, так мідно...
І хай воно лишається незмінно –
Вогниста шибка. Місто.
Трепет.
Смерк.
Хоч видно все, хіба що Бога опріч
І в просторі – вляглися щільно поруч
Світлá і тіні, як життя і смерть.

Базар пустіє. Баба йде остання.
Темніють стиха птахи і питання...

Якої ж крові, віри і доби
Оця земля, що має віддих долі?
Ці плоттю жінки натхнені горби,
Отої жінки, тої, що якби...
Отої...

Окраденість – до коренів волось.
Та птах безсмертя розправляє пір’я.
Півмертвість. Бездиханність.
Але ж – ось:
Лежить-мовчить, дароване за щось
Дахами всіяне невзискане безмір’я.

1999

Ні вітерцю, завмерло навкруги
Усе живе в очікуванні з’яви.
Передчуття Різдва клубком тугим
Духмяно котить сни на чисті лави.

До вечора застелиться обрус
На сіно на столі. Пісні наїдки.
Свята вечеря. Зачекати "мус"
На шинку. І швиденько до сусідки

Колядувати. Радість дітворі -
Червінці, мідяки. Та це – потому…
І ходить радість у моїм дворі,
Зціляючи передсвяточну втому.

06.01.2010 р.

Яскраві дні моїх надій юнацьких,
Скорбот моїх пекучих темні дні,
Я вами жив і на шляхах чумацьких
Щаслива доля марилась мені.

Я виглядав зорю свого натхнення,
До неї йшов, бувало, навмання,
І прозрівав, почувши одкровення
Якогось нетутешнього Знання.

В кипучий сніг, в гарячі заметілі
Земних страстей неслись мої літа.
Журна душа томилася у тілі,
Труїла серце млосна самота.

Іржавий дим осінньої розпуки,
Мазкі слова пересудів пустих
Стікали з вуст в якісь томливі звуки,
І розчинялись в померках густих.

Стогнала ніч у зморах та безсоннях,
Стирала в пил сердечний супокій,
Лиху судьбу звіщала по долонях,
Та я не вірив ні на хвильку їй.

Щось у душі моїй мені шептало,
Щось відживляло виснажений дух,
Коли брехні ядучо-трутне жало
Впиналось в ум, тупило зір і слух.

Щось у мені цвіло і в стужі люті,
І у спекотні, найжаркіші дні,
У тісноті, у немочах, у скруті
Давало сил не щезнути на дні

Глухих проваль безвір’я та гордині,
Не розчинитись в мороці буття.
Бажання йти за покликом Святині
Вливало смисл у все моє життя.

Я зрозумів, що мислив примітивно,
І необачно про цей вік судив.
Бувало, вперто, навіть агресивно,
Сприймав духовне, думами блудив

У суєті, тікаючи від Бога,
Від щирих Істин… хтозна аж куди
Мене б завела ця крива дорога ?
Чиї б тоді поповнив я ряди ?

Та – слава Богу ! – совість не мовчала,
І – слава Богу ! – мучила, пекла
Моє єство… А темрява сичала
Як гадина, а темрява сікла

Усе благе, що в серці проростало…
Аж раптом Світло в сяйві неземнім
Заради мене мертвого постало,
Щоб нині я живим знайшовся в Нім…

небо – чашка із вибитим дном
сніг заламує руки деревам:
сад зимовий говорить до
обгорілих будинкових ребер:

«все навколо – лише кістяки
плоть спливає як сніг при відлизі.
смерть минуща: дається взнаки
часопростору вічна тиснява»

ребра мовчки сприймають це
мерехтіння контролю й надії:
їх лоскоче прозорий корсет
снігу й вітру, отож – сніговію.

небу – чашці із вибитим дном –
цій безодні, оберненій вгору –
саду квилення слухати влом
тож воно горлом сонця говорить:

«все навколо — холодна імла —
плоть її — слід у талості снігу
смерть виконує функцію тла
часопростору вкутого в кригу»

Зима

Всю ніч дивився
Чорно-білий сон
Напевне знав,
Проснувшися уранці,
Те ж саме я побачу за вікном.

Засыпаешь, и тихо рядом вечность ложится на бок,
просыпаешься, куришь, ищешь входные двери,
за которыми дикий пляж, где резвятся крабы,
перепившие солнца и переварившие херес.
Но открытое утро всасывается ниоткуда,
на лице отчетливы тени глубоких борозд,
это давний бронхит - запущенная простуда,
это черные клетки фантазии о Бора-Бора.
А за шторой белеет день, и ветер приносит атва:
снеговые моря олицетворяют Хронос,
приглядишься – это двухцветный паралич шахмат,
это белые чайки и пешка убитой вороны.

“Коляд, коляд, колядниця!” –
Дзвінко лине з краю в край,
Добра з медом паляниця,
Як весільний коровай.
Коляд, коляд, колядниця!
Кожен голос, як струна,
Красна дівка, яснолиця,
Наче долі таїна.

“Коляд, коляд, колядниця!”
Стань, послухай, подивись,
Там, де білі лебедиці,
Навіть верби обнялись.
“Коляд, коляд, колядниця!”
Чує рідна сторона,
Сяє в душах зоряниця, –
Україна в нас одна!

“Коляд, коляд, колядниця!” –
Лине в місті і в селі,
Нам нема коли журиться –
Празник неба і землі!
Коляд, коляд, колядниця!
І в чарках, як синь-вода,
І на покуті в світлицях –
Україна молода!

В цю ніч близьку, коли зоря над нами
віщує про прихід свого творця,
І шлях наповнений мандрівниками,
і світло з неба припадає до лиця...

Коли волхви свої дари приносять,
і ангели співають в небесах
тому, кого не знали досі,
тому, хто вже любов, хто вже не страх.

В цю ніч близьку, неначе сніг на шибці,
я знаю більше, та не знаю все...
Нехай не буде більше таємниці...
Христос родився! Кожен з нас спасен!

Лишилось три дні, а потім – суцільне сіре,
Ні сонця, ні снігу, а тільки тягуча сутінь.
Лишилось три грами моєї ослаблої віри
На шальках вагів між знаками «бути» й «не бути».

Лишилось мене так мало у цих свічадах:
Три кроки на стелі, три погляди на екрані,
Бо я вирушаю шукати своє ельдорадо –
Три милі до себе, три спроби ще досі не знані.

Лишилось три шанси – три написи серед дороги:
Наліво, направо чи прямо.
Яку обираєш?
Надіюся тільки, що йтиму в дорогу із Богом.
До раю?..

05.01.2010.

Над горами зірки висять.

З за Маґури зійшов місяць.

Всюди тихо, бо і вовки вже не виють.

З хат тепло спішить Різдвяне.

Воно таке, як над Сяном .

Всім говорить, що розпочалась велия.



Глянь, вітають Бога – Сина

Надсяння і Лемківщина.

Ті самі коляди у світ несе вітер...

Те, що від батьків почули

-Пам’ятають! Не забули!

В рідній мові колядують наші діти.



Ось вам рідненькі Карпати

З чужини буду кланятись.

При святочному столі моя родина...

„Рождество...” і „Бог предвічний...”

Також в чужині є вічні.

Я є впевнений, що ми вже не загинем.



Хай звучить карпатська мова!

Вона наша, теж чудова!

З нею жили всі наші предки – русини.

Говорили і співали.

Власне тому не пропали!

Пропадуть всі ті, що своїх предків кинуть.

05.01.2010р.

Ми зустрілися із нею на межі.
Поміж нами – зимне завіконня.
На морознім білім вітражі
Разом креслили твої звабливі скроні.

Наче сестри – іній у очах,
Білі коси, охололі пальці…
Кригою тобі встеляли шлях,
Вишивали лють свою на п’яльцях.

Скаженіли, сипали пургу,
Голосили сніговицею по мештах.
Ти стогнав знесилений в снігу…
Хай на склі, та все ж ставало легше.

«Як ти смів!? Щоб Зиму…, на Весну…
Так, як я, вона любить не вміє!»
Пеленає в пісню навісну,
Стугонить над всесвітом завія.

Настіж вікна! Серце креше лід.
Вже тепер не жінка, вже – стихія!
Замету-у-у-у!!! І… – Твій гарячий слід! –
Тане крига на замерзлих віях.


Затихає люта заметіль.
Ти по сліду повертайся… звідусіль…