Загостювалася зима
І загострилася недуга...
Бліда, самотня й недолуга
Я жду тебе у сінема.
І вже нема того розмаю,
Я п"ю без тебе каркаде
І все чекаю. І не знаю,
Коли зустрінемось і де.
Іде в гріхи і перелюбство
І зараховується в стаж
Повільне людства самогубство,
Зневіра, злидні, епатаж...
Та навесні і не згадаю -
Дивилась чай? Пила кіно?
І плакала... Оце б розмаю!
А звідки - майже всеодно.
Пальто куценьке, в шафу - шапку
І в радість - праця задарма...
Усе циклічно. Все спочатку.
Загостювалася зима...

Як часто Небо ми картаєм,
За всі невдачі, долю злу,
Любов у душах спопеляєм,
Ковтаючи гірку золу...
За що? – шлемо Творцю питання
Чому? – а відповідь - німа...
І гинуть наші сподівання,
І застилає світ пітьма…
І хрест стає тяжким без міри,
І в серці закипа злобА,
І не стає у ньому віри,
І не стає у нім тепла…

Хіба ж не дав достатньо сили?
Чи розуму, чи почуття,
Щоби хреста свого носили,
Котрий майструєм за життя?
Думки, слова, ба, навіть вчинки
собі обрали ми самі,
А що гіркими є пожинки...
Лелієм докори сумні.

05.02.10

Якось з другом ми пішли в ліс гриби шукати,
та у хащі забрели – довелось блукати.
Швидко стало сутеніти, появились зорі,
це небесні ліхтарі заблищали в горі.
Вже не тішать нас гриби, ну його до бісу,
тільки нам би по скоріш вибратись із лісу.
Розв’язався тут шнурок, до туфлі нагнувся,
ззаду хтось як садонув – я й перевернувся.
Біг не знаючи куди, куди ноги несли,
„Душу грішну спаси!”, - Господи воскреслий.
Я стрибав через кущі, гнув берези тонкі,
все казалося мене доганяють вовки.
Щось хватало за рукав, ногу не пускало,
ударяло в лоб дрючком, по хребту попало.
Натикався на пеньки, за траву хапався,
хочте вірте, хочте ні – до смерті злякався.
Подолавши марафон, олімпійську здав би норму,
позавидував собі за спортивну форму.
У стрибку згубив туфля і носок порвався,
„Слава Богу, що живий!”, - дома я дістався.
„Що це трапилось зі мною?” – ставив запитання,
то сікач не зрозумів моє привітання.

Устав гоцул біля річки, на трембіті грає,
Раптом чує - хтось до нього з розпачем гукає:
"Ой, спасітє, памагітє, тану, утапаю!"
На те гоцул - нуль уваги, зовсім не зважає,
Повернувся на схід сонця та й си трембітає.
Знову крики, знову лемент: "Плавать нє умєю!" -
Долітає аж до штреки... Гоцул - трембітає...
Довго ще луна гуляла понад гори й плаєм,
Врешті, стихла - мо', втомилась, хто ж її там знає...
Кинув гоцул трембітати, усміхнувся й мовив:  
"Ну, здавалося б, дрібниця... А настрій - чудовий!"


01.03.2010

Там де церква висока й зелений лужок,
за городами в’ється тиха річка Бужок.
Де землі горбисті, а схилами ліс,
там я народився, там колись і ріс.
Вже давно в столиці та летять думки,
де джерела чисті і журчать струмки.
Де ставки рядочком та верба похила
і гуси ґелґочуть, здійнявшись на крила.
Гомін чути всюди, щебечуть пернаті,
бусол гніздо звів у сусіда на хаті.
А попід лісом вузенька стежина,
рясно стелиться яром ожина.
Шелестять задумливо молоді дуби,
в листях заховались їстівні гриби.
Серед лісу лунають заворожливі трелі,
це поле співоче, пташині дуелі.
Серенади заводять, жаби в болоті,
тенору позаздрить сам Паваротті
По берегу людські пасуться корови,
босоніж я іду, молодий і здоровий.
Така ось в уяві, постала картина,
місця то дитинства, душі тут частина.

Небо хмара затягла, у горі гуркоче,
у ложбинці, край села, „москвичок” деркоче.
Бач лишилося чуток, а тут дощ підмочив,
підштовхни прошу браток може б я проскочив.
Руки в бампер обіпер, обійшовши з тилу,
„ну, рушай” - сказав тепер, піднатужив силу.
Жалібно мотор завив, та ввімкнувши передачу,
мию гряззю обліпив – що ніц не бачу.
Очі, вуха, голова, писок весь в болоті
на зубах скрипить пісок його повно в роті.
Поки лінзи обітер, витряс зліпок з вуха
З виду скрився мій шофер і не чути звука.
Повернувся до своїх, наче чорний привид,
пояснити я не зміг, що то задній привід.
У одежі в чому був, плюхнувся у ванну,
треба було - допоміг, у біді дружбану.
Річ іде лише про то, де свиня зарита,
задній міст у нашого авто, що в коня копита.

Їду я у село, позабутий куточок Поділля,
я к на свято сюди, їду, як на весілля.
Вдалині від шуму й доріг, загубилася рідна місцина,
тут серед лісу і трав, мешкає близька родина.
Навпростець через луки, поля і долину,
тут знайоме усе - і думками у юність порину.
Видно купол і хрест, що виблискують ще із далека,
там в голубій вишині, кружляє у парі лелека.
Бачу схил, бугорок, а за ним і хатина,
нижче річка Бужок, де пасеться скотина.
Буйство трав, квіти, що рясно розкидала весна,
тут нап’юся води з джерела, що дала нам Цариця небесна.
Я приїду в село, де зустріне похила матуся,
я приїду на день, а можливо зовсім повернуся.
На стежину, садочок на гай, навкруги на усе подивлюся,
хай квітує мій край, перед ликом Отця помолюся.
В ритмі шаленім, у метушні, блукаємо в вихрі без змісту,
ваблять нас фарби, вогні нас заколихує музика міста,
всі ми діти землі, це повірте не слід забувати,
там де коріння твоє, легко себе почувати.
2009

Присутствую на краешке крыла
И провисаю в сторону паденья.
А подо мною — море и скала.
А надо мною — небо воскресенья.

Но стоит птице яростней взмахнуть,
Моё прервав паренье, вверх взлетая,
Определиться мой нептичий путь
И в строчку превратится птичья стая.

Падение струною зазвучит,
Металлом затвердеет осознанье.
Так близко море подо мной блестит,
Но так черна скала необитанья…

2008

Cамотність має смак гіркого клена.
Самотність має дух дощу вночі.
Лише вона ночує-днює в мене
Й нечутно на весь світ в мені кричить.

Крик самоти рве слизову гортані,
Але нікому чути я не дам,
Як викрадає силоньки останні
Самотність... Бо немає діла вам

До того. Бо зарадити не здатен
Цей велелюдний світ, що я одна.
Самотність – моя церква й моя хата.
І, мабуть, прірва, бо не має дна.

До церкви самоти заходять люди,
У хаті самоти живуть коти.
Самотність мені подругою буде,
Бо другом бути не спромігся Ти.

Самотність обвінчається зі мною –
Ця двостатева і дволика суть.
Самотність буде вічною зимою –
Усміхнено-ожеледіла лють.

Ти теж самотньо й безпорадно в світі
Блукаєш, половиночко моя...
У самоти міцні і темні сіті...
Але іще гукну: вертай, це я!

Гіркого клена смак – самотність, любий...
Самотній голос мій, самотній твій.
Мовчать холодні занімілі губи...
Почуй. Прийди. Надією зігрій.

2009 р

У казки очі радісно-привітні.
У казки серце – подив і краса.
Вона цвіте у січні і у квітні,
Залюблена в високі небеса.

А з неї оглядається дитинство.
Замурзане.
Заплакане.
Смішне.
І спогадом солодким лине пісня
І обіймає мрією мене.

Верни мене у казку…
Ні. Не треба.
Ми створимо свою –
Одну на двох.
У грі проміння сонячного неба
Сьогодні казки нашої різдво.

=4=

На дворі плюс,
А я не сплю,
Бо холодно.

Я з”їм тепер
ВсьогО тебе
Із голоду.

Розтане сніг,
Всі “так” і “ні”
Ми зважимо.

І їм усім
Про нашу ніч
Не скажемо.


03.03.2010

На згарищі мрій
самотня стою і не знаю –
Чи знову у бій,
в якім переможців немає,
Чи дух невгамовний
нарешті покірним зробити
І жити безмовно
в тенетах байдужого світу.


Нікому не вдасться
впокорить мій дух невгамовний,
Бо навіть в нещасті
терпіти не буду безмовно -
Усупереч скверні,
що наші серця роз’їдає,
Крізь світу все терня
за Правду й Любов йду до краю!

У кожного героя власний кат,
Є свій Сташинський в кожного Бандери.
У всі віки чатує десь Пилат,
А час прийде – постукає у двері.

І де б ти не ховався – віднайде,
Втекти від нього – надто марна справа.
Система знає чітко: як? і де?
Героя слід увічнити криваво.

Якщо сьогодні твій щасливий час:
Є нестрашні ні грати, ні тортури -
То завтра може стрітися камаз,
Що на дорозі стане смерті муром.

У кожного героя власний кат,
Що в спину важко дихає щоразу.
Лиш на одного дивиться з-за грат,
На іншого – чатує з-під камазу…

Життя випробовує нас -
Так хоче Господь.
Відточує, наче алмаз,
І душу, і плоть.

Життя загартовує всіх
Своїм ремеслом,
Щораз посилаючи гріх,
Чи кинувши злом.

Та в кожного Ангел є свій
І свій Сатана.
І в тім, що спокушує змій –
Є й наша вина.

З нас кожен долає поріг
Своєї біди.
Життя випробовує всіх -
Так буде завжди!
2001р.

Тішиться руда лисичка,
Що купила черевички -
Гордо лісом походжає.
Тут – де не візьмися, заєць
«Гей, вітаю вас, лисички!» -
Проясніло в лиски личко,
Усміхнулась, рада-рада:
«Гарні черевички, правда?»
« Ні, це я грибам–лисичкам,
Он, сховались у травичці»
Лиска глип - а там сімейка,
Сім лисичок, сім руденьких,
всі тугенькі, невеличкі:
"Ох вони і симпатички!
Хто б подумав, що зустріну
Я отут свою родину,-
Пощастило, що й казати,
Мабуть, нині в мене свято –
Є новенькі черевички,
І знайшлися посестрички!"

Дві лисички йшли зі школи
З ранцями на плечах
І рясне суничне поле
Здибали надвечір.

Назбирали жменю ягід,
Цвіту в чай нарвали,
Та незчулись бідолаги,
Як і заблукали.

На траві сидять лисички
І дрібненько плачуть —
Жовті сукні, мокрі личка
Хто ж знайде, побачить?


2010

В третій день повесні прилітають із вирію рими,
На душі щось паскудно від мулу вчорашніх образ.
І сьогодні, коли ми зробились вже зовсім чужими
Пару слів на прощання я хочу сказати до Вас.

Так, любити поета непросто – я все розумію:
Всі ці «вищі матерії», вірші про вічне, пісні,
Але знаєте, Пані, по-іншому просто не вмію
І без цього не можу це те, що живе у мені.

Просто Ви не зуміли мене зрозуміти спочатку –
Ви і гадки не мали про те, що я думав, чим жив,
А мені так хотілось, щоб наше маленьке дівчатко
Посміхалось мені (як же сильно цього я хотів!)

Було схоже на вас… Я б її підкидав би до неба,
Я б читав їй книжки, перед сном колискові б співав…
Але ж Ви розлюбили – Вам більше нічого не треба,
Вас уже не цікавить, все те що я тут написав.

P.S. Тож Ви кажете, Пані, що можна от так розлюбити,
Що мої почуття – це безглуздих дискусій предмет,
Ну а я от не можу, і довго ще буде боліти
Десь у грудях…
На цьому прощаюсь…
Самотній поет…

Ти чуєш - весна прилетіла!
Мов справжня казкова жар-птиця,
Закутала в чари нам тіло
І серце примусила биться.

У душу мою зазирнула,
Торкнувшись до струн, що дрімали.
Не хочу дивитись в минуле -
Тебе я сьогодні спіткала!

Втечемо у гори з тобою,
Туди, де живуть тільки хмари,
До зір доторкнемось рукою,
Пірнемо в любовнії чари.

І небо нам здасться ясніше,
І зорі ласкавіш засяють.
Ходімо зі мною скоріше,
На тебе давно я чекаю!
2002р.

зламатися - щоб стати сильним,
заплакати - щоби сміятись,
закритись в клітці - щоби бути вільним,
збрехати всім - щоб з правдою зостатись

Не понесу на батькову могилу
ні зір на постаменті, ні хреста.
Вона дорожним припадає пилом,
ковші на ній вколіно вироста...

Бо як же ті - Петро і тітка Векла?
Чи пам'яті про них вже зупинився лет,
чи пам'ять та уже й зовсім посмеркла?
Хто їм до зір поставить монумент?

Я в цьому добре поварився пеклі -
тож можу щось, бо заплатили гріш...
А як же ті - Петро і тітка Векла?
Чим їх стежина батькової гірш?

Вони із батьком зорі ті ж лічили,
однаково бузок їм матусівський пах,
і шиї - у ярмо, і напинали жили
на цих чорноземах, що в них у головах.

Бо як же ті, що впали в тридцять третім?
Он горбик. Лиш. Й западинки рясять,
й над ними клен схилився чорним крепом...
Де їм синів і внуків, де узять?

Щоб чаєнятами злетілись до могилок,
щоб простелили вишитий рушник
й за упокій хоч чарку прихилили...
Та до западинки не прийде внук-боржник,

бо - не народжений, як не родивсь і батько
від батька юного, що й дівки не пізнав...
Не стали ще й батьками їх багацько
І юнок не торкавсь ще материнський знак...

До інших йдуть через горбок забутий -
у нім - Петро чи тітка Векла там,
вони лиш чують, як пасхальним гупом
до інших йдуть - батьків, братів і мам...

Тож - не прийдуть. Прости, душе, й помилуй
за цей ковил, що рясно вироста...
Не понесу на батькову могилу
ні зір на постаменті, ні хреста.

Матусівка. Літо 1973

...І сіли з сонцем* ми за стіл.
Отак - воно, так я - навпроти.
Хлібина - навпіл й промені навпіл
окрайця аромат і жару дотик.

Шановне всілось - пан чи сер,
округлість ручкою підперло,
і вже не встать мені тепер —
мертво.

- Оце, - кажу, - твої дари
із рук моїх так щедро звисли...
І я почув тихенький скрип -
засовалось шановне в кріслі.

- Дивись, - кажу, - твої дари!
Поклав я свіжі паляниці,
і мов дівочі пишні лиця
засяли знадної пори.

- Це як сміялось ти і гріло,
як руки наші ти жаліло.
Так радісно тоді було.
Усе росло, немов двигтіло,
сміялось дальнє аж село.

А сонце!
Од сміху бралось за живіт,
аж капав піт,
не піт, а краплі золоті
на довгій сонячній фаті...

-1 це, - кажу, - твої дари,
поклав миршавий огірочок.
Це той пожовклий той рядочок,
що ти спалило ізгори.

Як - заховайся! - ми просили!
А ти палило...
Ось - сіль тобі, ось - ніж.
Ріж.
їж.

Шановне - бачили б! - скривилось,
великим оком подивилось.
Почувся ляс, почувся тряс,
і громовиця понеслась.

Лише одвірки затріщали,
як вирвалось воно з дверей
і до зеніту знов погнало
своїх коней...

Хоч раз, можливо, за сторіччя
сказав йому я правду в вічі,
а чи на щастя, чи біду -
я суду жду.

* Тут - не світило, з яким грішно мені було б сісти за один стіл. То є алегоричний образ рідної держави.

Ходіть, ходіть на кладовище,
де вдень - німота, ніччю - сич,
де між гробків лиш вітер свище,
шукає привидів-облич,

щоб їх лизнуть, бо він товариш
їх тут єдиний. Стереже
супокій душ і трун отари,
і кістяків земний ковчег...

Оце і все, що тут зосталось
від загребущості й надій
на гаман повний з п'єдесталом.
Так смакувалося тоді

маєтним, шелестким огромом,
як золота звивалась нить,
що навіть матір вигнав з дому:
не заважала щоб лічить

його солодкі й ситі статки.
І ось. Могилка. Три на два
землі святої скромна латка
та камінь й напис - в головах.

І більш нічого! І не буде!
А він же так душив усіх,
що ціпеніли з жаху люди:
- Це що? Його обходить гріх?..

А він тягнув, хапав і нищив
і чув лиш гамановий клич...
Ходіть, ходіть на кладовище,
де лиш - німота, й лише - сич,

щоб ви, лукаві й ненаситні,
згубивши душу не одну,
приміряли біля бузку і вишні
собі і шир, і довжину.

Кіровоград. 1968

Пробудившися зі сну,
змивши з себе всю росу,
пан з веснянками на вусі,
йде стрічати сонце в лузі.
Одягнув зелений фрак,
збоку почепив будяк,
на краваточці ромашка,
в шляпі новій диво-пташка.
Свище вітер у кишеньці,
трішки неба є у жменьці,
заквітчав шпарину в стрісі,
анемони скрізь у лісі.
А букетик й спів двох галок
для панянки із фіалок,
стелить теплий гобелен
березневий джентельмен.

Якщо поряд з тобою людина,
Саме та, найдорожча на світі,
Найпрекрасніша і єдина,
Ти цінуєш близькості миті.

З нетерпінням на неї чекаєш.
Заглядаєш часто в віконце.
Усім серцем її кохаєш.
І приходить до тебе сонце.

Вона завжди тебе зігріє,
Словом ніжним втішить душу.
Лиш кохана людина так вміє -
Всі печалі і біди порушить.

Чого ще від життя бажати,
Не знайду я більшого раю,
Ніж з Тобою в небі літати
Й шепотіти на вушко "кохаю"...

Давай зустрінемось у мрії
Десь після півночі надій,
Коли туманом посивіє
Старий лукавець-вітровій.

Пройдемо місяцем-місточком
Понад безоднею гріхів.
Чи хто цю зустріч напророчив?
Ніхто б гадати не посмів.

Ледь чутним порухом безодня
З’єднає дві душі в одну.
Теплом наповнена долоня
Стривожить давню таїну.

Цілунком стрепенеться щастя,
Розсипле іскорки принад...
А на Землі, напевне, здасться,
Що то почався зорепад...
2010

Небо ясніє зорями,
Сутінками прозорими
стигне нічна імла.

Місяця стигле яблуко
променів срібну патоку
в трави густі злива.

Стану ногами босими
в зілля умите росами,
садом нічним пройдусь,

Там де танцюють колами
запахи матіолові, -
в пахощах розчинюсь.

01.02.10

поета й пародиста слава
чи пересилить того що з бандури
предивні звуки видобути вміє?
капелла й а капельні вправи…
та ще й, гляди, любовні кури
до Леді Лі в душі леліє!

(літературна самопародія)

Вітрові Ночі і Леді Лі
присвячую

...В чужих обіймах ти тремтиш,
І мовчки думаєш про мене."

"Видива розлуки"
Ярослав Чорногуз

В чужих обіймах ти тремтиш
На тім кінці земного раю,
А я отут лютую лиш -
Лежу і тихо уявляю.

Кажу собі: "Іди у бар,
І всю дурну тривогу зніме,
Багато там дівчат без пар,
І ти впади в чужі обійми".

Так ні! От чудо я із див,
Волію, щоб мені ти снилась,
Тебе вже тричі уявив,
Напевно ти задовольнилась.

Щось по руці тече легке...
Любові сльози то, здається,
Це, мила, збочення таке,
Воно в нас ... вірністю зоветься.

2.03.7517 р. (Від Трипілля)(2010)

Заплету у коси срібні ранні роси,
В неба і волошок взявши синяви.
Щоби мої очі сяяли щоночі
Наче зорі ясні в тихі вечори.

Я візьму у сонця, теплоту і ласку
У тумана - спокій, силу - у ріки
Щедрості позичу у землі своєї,
А терпіння в Бога, віри і снаги.

І вже не злякають мене бурі, грози
Все я подолаю, все в житті знесу.
Бо дарунки щедрі від землі своєї
Я як віру в серці вдячно збережу.
2009р.

Я бажаю продовження снів, що пройшли:
Плавні лінії тіл, що на стелю лягли,
Мерехтіння тіней і гарячих думок...
Це – любов, що з’єднала нас, наче місток.

Божевілля долонь і вінок з наших рук,
Невгамовного серця надривистий стук...
Це вогонь Твоїх синіх, бездонних очей
Заманив мене в прірву жагучих ночей.

Всі любові слова заніміли у мить,
Впала тінню розлука на неба блакить...
Зла реальність обрізала крила у мрій,
І тепер лиш у сні промовляю : “Ти – мій...”.

Якби сни мої стали реальними знов
І воскресла похована вчора любов,
Я би серцем торкнулась до райдужних мрій
І гукнула у всесвіт, що Ти – тільки мій!

Десь з’єдналися зорі в яскраві сузір’я,
Барви сонця в веселках злилися в єдино.
Серцем прагну торкнутись Тебе до сих пір я,
Бо сумує без Тебе моя половина.

Навіть зорі яскраві для мене тьмяніють,
Навіть пасма веселок здаються блідими,
І вуста без гарячих цілунків німіють,
Бо в душі без любові – холодні лиш зими.

Хай єднаються зорі в сузір’я небесні
І веселки барвисті цей світ прикрашають!
Хай зливаються душі, закохані в вEсну,
І життя це любові вогнем зігрівають!!!

Зустрілись очі,
палкий вогонь
пройняв до краю
усеньке тіло -
ударом струму
дОтик долонь...
Налите спрагою
воно тремтіло.

В шаленім танці
зійшлись тіла -
сплелись, мов змії,
і ноги й руки,
нас огортала
нічна імла
солодким медом
п’янкої муки.

Черпав світанок
ранкову млу,
прялись на трави
нитки зорі...
Ми, стрепенувшись,
немов від сну,
лише прощались
о цій порі.

21.01.10

Капельки росы, капелька слезы…
Тихий шелест трав под твоим окном.
Тают без следа в небе миражи,
И грустишь в раздумье о былом.

Тоненькая нить всё ещё цела –
Связаны навек, не порвать рукам.
К вечеру другая сложена цена
Горьким недоверчивым словам.

Тише, не шуми, то весенний бред.
Тленны и скупы странные слова.
Через столько лет, через столько лет
Разлетелись, встретившись едва.

А в глазах твоих капельки росы,
Капелька слезы на твоих губах.
Всё проходит, верь, – это миражи,
Что повисли на семи ветрах.
1995г.

За межею всесвіту – осінь,
Перехрестя галактик димних.
Нас поволі, мов листя, носять
Траєкторії павутинні.

На пожовклі кленові карти,
Впала синь від озер туманів.
Розмивають дощі на старті
Грона зір в стереоекрані.

Озирнешся ще раз у літо…
На міжзоряних магістралях
Заревуть двигуни боліду
В субтонованому вокалі.

Звабить блиском чужого світу
Загадкова сумна Нібіру.
На самотній її орбіті –
Білі карлики й чорні діри.

Та до неї – роками відстань,
Згаслі сонця й поля магнітні.
За мільйони парсеків звідси
Дивні очі ультраблакитні.

І не стрітись… Такий вже графік.
Все розкреслено по законах.
Нездоланний торує трафік
Космоліт у сріблястих скронях.

Осінь світлим дощем заплаче…
А уранці прямим ефіром
Сповістить астроном незрячий,
Що з орбіти зійшла Нібіру.

На кордоні космосу – осінь,
Барвить небо у сік калини.
А мене все до тебе зносить
Некеровано і нестримно.

Безцінний скарб людина має,
Який цінує лиш тоді,
Коли його вона втрачає,
Віддаючись в полон біді.
Цей скарб великий зветься в о л я.
Словами важко описать,
Нестерпно жити як в неволі,
Коли на всім лежить печать.
Печать на думці і на слові,
На всім, що святістю було.
На почуттях – печать із крові.
Табу на все, лиш не на зло.
Людина мусить бути вільна
І тілом й духом водночас.
Тоді вона щаслива й сильна,
І гарна навіть без прикрас.
Не буде щастя нам в неволі,
Нема добра у ній, нема.
...Мабуть, ми ще занадто кволі,
Щоб зрозуміти суть ярма!
1999р.

Я не бігаю за тобою
з журбою
я не шукаю

О не підходь блакичена габою
не хочу бою
не знаю

Не стій отьмарено у куті сходів
і дай пройти
рожеву пляму з ясного сходу
впусти.

I

Вони зустрілись випадково –
Так само, як давно колись:
Відкритий з ніжно-загадковим –
Два погляди в один злились...
Завмерли, мов застигли в часі –
Дарунок долі, чи каприз?!
Він – радий, в будь якому разі,
Вона – поспішно очі вниз.
Почервоніла, стисла руки,
Ховаючи обручки блиск,
А він радів кінцю розлуки,
Бо вірити у краще звик.

II

Зваблива, чуйна, гордолиця.
Хлоп’я, ховалось за столом,
Вхопивши маму за спідницю,
До себе силоміць тягло:
Біляве,
Не його,
Не схоже –
Зів’яла посмішка, і сум,
Чи розпачі раптова ноша,
Чавили відчаю сльозу.

III

Вона – вже мати і дружина,
А він лиш зараз зрозумів,
Як хоче мати доньку й сина
У лоні власної сім’ї.
Але...
Так прикро...
Надто пізно
Гортати спогадів листи:
Між ними виріс мур залізний
І розділилися світи.
16.02.10р.

Мабуть, кожен тут бував,
Гардероб свій обновляв.
Хтось шукав тут ексклюзив,
Хтось, бо босий вже ходив.
Хтось шукає тут себе,
і знайшовши, знов прийде.
Є тут шорти, сумки,блюзи,
Туфлі нові й стрейч-райтузи,
Знайде кожен на свій смак
Те, що треба, й просто так.
В кого більший гаманець -
Йдеш й купуєш навпростець,
Хто скромнішого шукає,
На вагу завжди хапає.
Колір, якість й вибір є
І дарма, що не твоє,
Ну носив хтось був до тебе,
Переправ і все, як треба.
Нових шмоток тут є досить
І під краківський не косить.
Ось такий вам євростік,
Модерновий ля-бутік.
Ось так манять в світі речі,
Завжди велкам Nina rEchi

Весна. Радеть бы, да беда –
погиб хороший друг.
Он по натуре вечен, да
всему виной утюг.

Неприхотлив был друг и мил,
и по натуре прост,
ко мне привязанность хранил
во весь свой длинный рост.

О, как меня он понимал,
как нежен был со мной,
меня легонько обнимал
так, как никто другой…

Когда мы порознь – нас никто
разглядывать не рад,
а вместе, если без пальто –
притягивали взгляд.

Но вот уж друга больше нет,
и я тому виной:
утюг был зверски перегрет
не кем-нибудь, а мной.

О, сарафан, мой милый друг!
Прощай теперь навек!
И пусть поплатится утюг
за твой короткий век!

Шишки падають на хвою,
Аж потріскують гілки,
І збігаються юрбою
Під ялинки маслюки.

Повні кошики збирають,
Що підняти тільки вдвох,
Й обережно висипають
На м'який зелений мох.

Натомившись після праці,
(Аж змокріли в них лоби)
На сосновому матраці
Повлягалися гриби.

Як побачиш купу шишок,
То спинися, не біжи —
Маслюки тут сплять на ніжках,
“На добридень!” їм скажи.

2010

– Эти добрые люди, – заговорил арестант и, торопливо прибавив: – игемон, – продолжал: – ничему не учились и все перепутали, что я говорил. Я вообще начинаю опасаться, что путаница эта будет продолжаться очень долгое время. И все из-за того, что он неверно записывает за мной…

– И в этом ты ошибаешься, – светло улыбаясь и заслоняясь рукой от солнца, возразил арестант, – согласись, что перерезать волосок уж наверно может лишь тот, кто подвесил?...

Иешуа Га-Ноцри

…Тягнеться нитка, виткана ткалею-долею…
Слід крізь дрімучі ліси і безкраї поля…
Ти, що покликаний в сутінки аспидом-волею,
Знаєш, від чого здригнулося в яслах маля?...

…Ти, що глитав молоко, відригаєш отрутою…
Тридцять брудних тетрадрахм – поторгуйся, юдей!...
Правда – його! «Добрі люди» усе переплутали…
Істина – біль! Та чи БІЛЬшає добрих людей?...

…Ти, що шукаєш непізнану смертними істину,
Мовчки стояв під Горою, закутавшись в хустку…
Зрадити – легко! Бо ж завтра… Що ж завтра ти їстимеш?...
Їстимеш – істину!... Ти, боягузтвом оплутаний…

…Тягнеться нитка, виткана ткалею-долею…
Скоро Ріка, там зустрів ти пророка Івана…
Ти, що покликаний досвітки Господом-Волею –
Синедріон – відпустив… Не тебе – Варравана…

Кумпала Вір,
23.02.2010 року,
м. Хмельницький

не випрошуй манни у панни,
а вирощуй для панни тюльпани
тюль на вікнах, панно, тумани -
у пастельних тонах оманних

панни ніжки стеблисту стежку,
між тюльпанових снів мережать
панорамно – і безугаву
тюльпаніссимо, браво! браво!


2010 р.

На хрещатім рушникові
Долю рідної землі
В кольорах червоно-чорних
Вишивали матері.

Біля тьмяного кадіння
Масляного каганця
Голку втомлено водила
Ніжна матері рука.

Переплелись дві стежини
На лляному рушнику,
Перша доля - калинова
Друга - з терна у вінку.

І лягає чорний колір
Сумом рідної землі
За страшні голодомори,
За репресії страшні.

А червоний колір щастя,
Миру, злагоди, добра,
Щоб до нашої країни
Доля щедрою була.

У храмі молитвою білені стіни,
Молінням - іконостас.
Приходили ми і стояли камінні,
І сльози точили нас.

І дихали свічі, й від подиху гасли,
Як воїни від ножа.
А ми покаяння тримали, мов гасло,
Мов голими брали жар.

Намолені лики дивились іконно,
Вторили - і ми жили.
І нам ізгори посилали закони,
Звіршовані у псалми.

Сповагом приймаючи тіло смиренне,
Як усмішку на вуста,
У нас відживали затоптані гени
До істини, що проста.

Вставали з поклону, немов по затону,
У лаврах монастирів.
І в нас прокидалися звуки, як дзвони,
Не потребуючи слів.

2010

Мереживо душі -
тонке прозоре,
Мереживо душі...

Лиш знають зорі
тремтливий звук
сріблястих струн,
мов легіт вітру
щемний сум
таємних мрій,
надій, бажань,
забутих прагнень,
сподівань,
політ між зір
в простори ночі,
в небесний вир,
у сни пророчі...

Мереживо душі
згорну в сувої,
Мереживо душі -
блищить сльозою...

Кохались серед трав, мурах і мух,
спекотним червнем пополудні вперше.
На їх тілах - гербарій стеблосмуг,
тіла комашок... Все - непереверш'но.

Кохались в ліжку з запахом батьків,
під наглядом ікон і фотознімків,
під грюкіт в двері... Весело таки
через сходИнки утікати стрімко.

Кохались десь поближче до небес
поміж антен і карлсонівських хаток.
Агов, пліткарки! Думали протест?
Насправді ж - більше нІкуди тікати.

Кохались, вчились, порізно й разом,
між сесій, віршів, музики й стипендій.
У мріях мали хатку і газон...
І одружились. Я - за хеппіенди.

27.02.2010

У селі скоро весілля ,
все село вже знає,
Мама Нуська - тато Женя
Василька сватають.

Обходили всьо село,
(гострі на язики)
Бідним людям надоїли
Їх червоні пики..

Мамка сина вихваляє
Йой то наш Василько,
Його дівка люба схоче,
ТО моє рідненьке

Вже й вернулися додому
(Всіх пооб`їжджали)
П`я-н-н-і-і - "в шуфлю", гріх такому
Дупля не в`їжджають.

- "Мамо, тату, що це з вами?" -
Василь їх питає,-
"Видно як нас поважають,
кожен наливає...

Та , що ж ви мої рідненькі,
Хто ж вас врік, сьогодні?
Ви ж не пили дорогенькі
Зі свят Великодніх...

А вони , мов німі риби -
Очима моргають,
Ніби й хочуть щось сказати
Та сили немають

Злий,як пес Василь ліг спати
Зубами скрегоче,
- Раптом бачила їх мила,
Й мене не захоче?

Ніч минула непомітно,
Для мами і тата,
Ну а ранонком люди добрі
Голова квадратна...

-Женька,чоловіче любий
Спасай я благаю
В голові моїй патлатій
Барабани грають

Тьо та й тьох ,
Мов ті фанфари - Царя зістрічають
Не дарма , що зрання люди
п`янку проклинають.







Далі буде.....

Чи то філіжанка кави,
чи може бокал вина,
ніколи його не стане,
якщо в нас розмова сумна.
Портрети старі у рамах
і запах ванілі блаженно
витає по звитих станах
принцес усієї вселенної.
І дивляться жадібно очі,
зміряють обличчя в анфас,
можливо, бажають та хочуть
але не дістануть нас.
Бо зовсім нелегко втесати
у скелю широких плечей
той стан, що вже звик завмирати
за склянкою сенсо й лате…

Вкотре березень йде,
щоби знов відродити весну.
Але рана пече,
досі біль не стихає.
Ніби вчора ходив,
жив, творив і … заснув.
Догорає сльоза
і свіча під хрестом догорає…

1.03.2010 р.

Розмова дерев

Я кажу

Мій сховок – наче листяний кляштор
Іржавим крісом крапку ставить доля
Сховає Чорний ліс буття мого роки
І люди місяця загублять шлях і слід
Тих хто ішов у синяву боліт
Ми – міт. Таємний міт
А я лише відлюдник
Що темрявою дихає услід
Рокам поневірянь, зневіри і клятьби
Ти, старче лісовий скажи – якої сили
Справіку тур лишав тут заповіт
Прирученим нащадкам гордих воїв.

Старий бук мовить

Мовчальнику! Ти слухаєш дарма
Розмову вічну пралісів дрімучих
Ти волю відшукав але себе згубив
Забудь натхнення, спів дівочий
Забудь себе і людські голоси
Замкни уста, стули незрячі очі
Подихай вічністю моїх духмяних крон.

Смерека мовить

Тут не мовчить ніхто у пущі лісовій
Ти голоси почув – зречись і будь
Ніхто не помира – ні сонце ні трава
Дивись як кріс залізний твій посріблила роса
Одвічні ми – і ти, твій кріс, твої набої
Нащадки прокленуть – дарма – у вічності двобої
Є ти, твій оберіг, твоя тюрма -
Це тіло, що несеш постійно із собою
Тому стань деревом, віками шелести
Воскресни з небуття коли роки
Відлічувати втомиться сова
Ти лісом став….

Береза мовить

Коли підеш у землю цю
Ти виростеш травою
Я за тобою плачу по весні
Ці рани на корі, ці сльози соку
За воями лісів що йшли у небуття
Нічого не проси – ні долі ні життя
Все лиш туман ранковий
За тобою
Заплаче ліс
Коли ти лишишся отут
Назавжди….

Чорний ліс мовить

Той жив – хто жив
Хто холодом долонь зігрів оцю кору
Оце залізо скрижаніле
Що висло на плечах
Людей нічної мли….

Я мовлю

Я чую голоси старих дерев -
Моїх одвічних побратимів
Я в ліс пішов – не вернуся назад
Я лісом став….
З вовками розділив я їхню долю
Коли мисливці прийдуть на двобій
Не в небо я злечу – моя душа не птах
Під буком цим я виросту травою…
1989