На душі шкребуть коти,
Їх туди підкинув ти,
Кисень взяв і перекрив,
Серце вийняв і розбив,
Всипав в голову думок,
Відключив на ніч зв’язок,
Спокій вкрав… Ще й ці коти!
Ти не міг би геть піти?!

2009 p.

Мені наснились дивні речі...
Речитативом перевтілень
Ти тіло втомлено вплела,
Змела зі столу крихти літа –
Лоліта у зеніті літ –
Літописом сумним повітря,
На вістря погляду вогню
У стилі „ню”,
Вплела
Себе у стислі
Ліси, чи лисі небеса.
Така краса, такі довкола
Прозорі кола. Коло нас
Блукає час. Повз наші руки
Ці круки голосно мовчать...
Стрічають нас напнуті плеса
І стреси в рідному гнізді.
Гніді лошата вибігають
І бгають простір перед себе.
На тебе дивляться крізь ніч
Облич чужих важезні тіні,
Настінні
Зозулі тікають у мозок
І позов змінюють на клич.
Поклич мене небесна весно
Зі сну, чи в сон, чи в сновидіння...
Таке невтілене падіння
В обійми, в лоно, до грудей...
Не Прометей до скал прикутий,
А запахом цикути – я
Розіп’ятий на тлі твоєму,
Мов євнух у руках цариць,
Чи жриць, що згідні принести
Єство моє у жертву літу
І плоть мою пліткам на втіху
У тиху паморозь зими...
Не ми
Себе народжуємо в часі.
На пласі днів нас розпинає
Весна, що поміж нас минає,
А мала би цвісти у нас –
У наших душах, на вустах,
У поцілунках і словах...
У ласках запахів весни,
Що знов тебе приносять в сни...

2010 (остання редакція)

Коли весною квіти причарують травень,
Піснями моє серце розбудять солов’ї,
Гірляндами свічок засвітяться каштани,
Іскрами надії в душі моїй.

Заграє моє місто сонячним оркестром,
Засяє в світлі квітів казковий карнавал,
Великий диригент –весна краса- маестро,
Закрутить всіх у вальсі закоханих пар.

Коли ж у серце осінь застукає дощами,
Інеєм на скроні впаде білий сніг,
Згадаю твої очі довгими ночами,
Запроменіє в серці каштанів ніжний цвіт.

Приспів:
Каштани!Каштани!Від пахощів я п'яний,
А може від очей твоїх!
Каштани!Каштани!Засвітяться свічками,
Іскрами в душі моїй!

Чорна рілля — як одкровення,
жіноча хіть землі під небом.
Весна — у золоті стремена —
й давай свого коня у ребра
будить, бо вже рілля співуча
єдине просить — освятитись хлібом!
Цю жінку лише хліб святий приручить,
щоб народитися новому слідом

2000

Я вже тобою перехвОріла,
і вже хвороба відмира.
І час із свистом одноколірно
летить крізь мене, бо діра —
де дихала душа.
Пропаща!
Але жива. Німа але,
Діра в душі — безмовна паща.
Лікую справжнє і мале.
Я перехворіла смертельно,
смертельно вижила.
І край!
Крізь отвір в грудях крізь пекельний
видніше ниньки буде рай.

1(з іронією)
Я тебе покину в авантюрнім стилі,
поцілую ще раз у вуста безсилі,
доторкнуся ще раз поглядом до думки,
на плече накину шарф, дорожню сумку
і скажу у дверях, напівобернувшись:
— Електричка скоро,а точніше — у шість...
Стрепенешся — каву розіллєш на "Ньюс-уїк",
навздогін пожбуриш гарний черевик.
Утекти устигну — слова не злетять
в піднебіннім склепі здушені затято...
Вчасно ліфт холодний замикне обійми —
хочеш — доганяй — з відчаю убий!
...Я плечем твоїм вчора гріла скроню,
Бог мені за це подарує доню.
Річ ясна — колись повернутись треба,
врости, як годиться, в Адамове ребро.
І щоночі прокидатись від того, що коле
в сонні груди підборіддя не голене відколи...

2 (зі слізьми)
Кричала, у груди од відчаю била.
Що чорне ще вчора — сьогодні вже біле.
Хапала за руки, за лікті байдужі.
Та рвалися навпіл розлукою душі.
Не чув ні благань, ні молитви одчаю:
"Я кожну помилку тобі вибачаю,
але не іди, я без тебе — не я!
Вже ось під ногами гординя моя".
Та він затулявся від неї дверима,
бо пісні цієї вже витратив рими.
Сказати нічого не міг, не хотів —
крізь душу спустошену вітер свистів.
І сам не збагне, чом цієї любові
уже не бажав ні у якій обнові.
Останнє зосталося: жалість і жаль
і пам'ять із тисяч, із тисяч проваль.

3 (резюме)
Не опирайтеся розлуці —
вона корисна деколи,
щоб вам на ваші крила куці
біль наростили янголи
страждань — очікувань — терпіння.
Любов пішла в свої світи,
де квіти стелять білопінно
для мрій чужих нові мости.
Розлука — болем порятунок
нас від занепаду сердець.
Розлука — плата за дарунок,
що переводим нанівець.

Останні вишні в дощ убрались
і виплакали липня жар.
Усе минулося і сталось.
Дороги теплий п'ють узвар,
на пшеницях і на ячменях
настояний. Он яблук тьма —
у втомлених у липня жменях,
на плечах його — повно хмар.
Стежками нашими розбіглись
останні радощі. Кудись
грім, почуттів гучний невіглас,
пропав і тишею укривсь.
Ще серпень мовчки позирає
і терпить: йти чи почекать?
Ми, мабуть, обоє неправі
останні вишні треба рвать.
Природа запитати хоче,
чи доточити літа нам.
Куди там! Дощ обох зурочив —
вишневий дощ. Липневий злам.
Усе до стиглості доходить,
а стиглість, дивишся, терпка.
Нові плоди, як сонце, родять,
і роси сиплються в рукав,
коли я гілку нахиляю...
В садку мої й мої стежки.
Є груші, яблука. Немає
вишень із твоєї руки.

1999

А час ішов кудись управо
діагоналями причин.
Шукав зіркової оправи
останній сон.
А Божий Син
все ніс хрести — все на Голгофу,
щоб нам отямитись потім.
...Ми бачили свій спільний профіль
і свою потойбічну тінь.
Розтягши погляд до галактик,
торкались вічності шляхів...
Ти мій терзав тонкий халатик,
бо краще знав, чого хотів.
А я тебе за душу брала
і припинала до зірок,
щоб профіль наш не розірвало...
Та не минув і нас оброк
страждань, спокуси і спокути.
Все повернулося у нуль.
Я — знов розкута, ти — закутий.
Отак нас безмір осягнув.

2000

Вже берег, любий... Човник у траву
нехай кладе натомлені рамена.
Я сном до тебе краще припливу,
а ти пливи ізнов у сон до мене.
Давай поглянемо, як зорі поміж верб
ховаються від Місяця і Ранку,
як річки хвилями увитий нерв
тремтить від ніжності русалки-бранки.
Я лагідно тобі над серце вир
кладу долоню поцілунком долі.
Ти чорним тіням-шерехам не вір —
в мій сон любові поринай поволі.
Щоб серця мого жар не вистигав,
вустами з серцем випий ранню стужу,
аби у сні і у дорозі знав,
що й поруч тебе за тобою тужу,
що ти у світі — першочинний світ,
душа тобою щовесни вагітна.
Я — стежка, на якій твій легкий слід
услід тобі завруниться й розквітне.

1996

Навіщо нам ця пристрасть миті,
навіщо спогадів мара?
Ми вже не так до болю злиті,
хоч кожен в кожного украв
назавжди половину другу,
оба розтерзані живем
по різні боки тої смуги,
що долею своєю звем.
Ця пристрасть миті нам навіщо?
Пройшло. Віддайся іншим снам.
Я ж спогади звабливо грішні
назавжди вітрові віддам.

2000

Нам важко думати про нас,
але й не думати не можна.
Заховані у ніжний вальс
ведемо погляди тривожні.
І вгадуємо кожен вдих
і кожну думку... Не судилось.
І слів не боячись "не тих",
не про себе говорим сміло.
А про себе — в думках. Та й то
напівшепочучи думками.
Німуємо. Аби ніхто
не знав, що сталося із нами,
що є взаємне — "буде так",
що будем разом лиш в уяві,
і погляд твій — взаємний знак,
як дотик незнано-ласкавий.
Нам важко думати про нас,
не думати — зовсім нестерпно.
Складаємо сумний романс
із слів завжди прощально-терпких.
— Не думай!
— Думатиму я!
— А ти забудь!
— І ти не згадуй!
— Прощай, моя і не моя!
— Прощай, не мій-мій щирий ладо!

1998

Не говори мені про мене
ні слова;
що вчора ще було зелене —
полова.
І так люби, щоб здогадкою я
втішалась,
Бо заздрощів чужих змія
ужалить.
А я не знатиму і знатиму —
так легше.
Чекати — почуватися крилатою —
як вперше.
Впечеться серце знову мрією.
Побачиш —
птахи не встигнуть з вирію —
пробачу
слова неправди. І ні вдиху
без віри.
А заговориш — тільки тихо
і щиро.

2000

Я прокричу в порожнє серце дому:
люби мене, бо я іще жива!
Бо, не здолавши передчасну втому,
згублю тобі призначені слова.
Люби мене трав ніжним колиханням,
люби, вітрами ваблячи мене.
А не любитимеш — ураз мене не стане.
Все, Богом дане, грішно промине.
Люби мене, цілуй душі вустами!
Душа жива — і небеса цвітуть.
В кохання все раптове і останнє.
Люби мене, бо зорі упадуть.


2000

Дай перевести дух, щоб не зомліти,
щоб серце не розбилося в польоті...
З очей твоїх — то холод, а то літо.
Люблю тебе, та ще не знаю — хто ти?
Долоні у долоні угортаєш —
ув'язнув — вже мені не утекти
і, повен пристрасті, цілунком починаєш,
щоб я не встигла здогадатися, хто ти.
Ще струм від дотиків не згас у лоні тіла,
а ти вже інший і бентежиш. Знов
я поглядом запитую несміло:
"ти — цей" підеш, як "ти — отой" пішов?..
І скільки у тобі облич таємних?
Яке із них кохання осія?
Ти стомлений, щасливий... Вікнам темно...
Ти не тривожишся, не думаєш: хто я?
А притча давня про дві половини
для нас не матиме щасливого кінця.
І що багатоликий — ти не винен,
не винен, що усе кінчається.
Нехай... Бо це сум'яття теж солодке.
Не певна, чи готова я знайти
всі відповіді — знать на сто відсотків,
хто я для тебе, хто для мене ти...

Знов буде дощ, і сум, і тиша,
хтось знову музику напише.
Хтось пробіжить без парасольки,
під тином вигулькне квасолька.
Я ж за віконцем одиноким
плекатиму свій спокій.
І знов чекатиму тебе.
Скло, від краплиночок рябе,
дощу розмову розкодує.
Потім свій светр старий знайду я.
Під дахом втомленим постою
поруч з дощем, а не з тобою.
Знов пройде дощ, і сум, і тиша.
І ніч. Та ти не прийдеш лише.

1995

Поговори зі мною. Вечір.
Сонце згасає, не пашить.
Поговорім про неважливі речі
і чи без них прожить?
Пахучий горошок повився тином.
Он глечик почепився на кілку.
Що неважливе? Що за часу плином
лишається на власнім острівку?
Мою потримай руку — захолола.
Ця тиша і студена, і п'янка.
До рук твоїх вібруючого кола
моя любов серденько приторка.
Цю яблуню, ці трави, матіоли
від тебе вже ніяк не відділю.
Що ж неважливе? Не скажу ніколи,
бо все, як часточку тебе, люблю.
Поговори зі мною. Місяць
за нами оком водить з висоти.
Усе важливе, бо усе на місці, —
птахи, дерева, я і ти.

1996

Тривожно, як перед смерканням,
безпечно, як у снах дитячих,
і ясно, як під сонцем раннім,
і легко, перед смертю наче.
То образ твій мене тривожить,
то твої очі обіймають,
на сонце твоє серце схоже.
Жива чи вмерла? І не знаю.
Перлини чорної ожини
даруй цілунком необачним.
З початку світу я — дружина
твоя усім чуттям гарячим.
І ліс, що нас так пригортає,
без слів допомагає бути.
Ще звуки зріють у гортані,
а з вишини вже пісню чути.
Барвінком стежки перевиті,
полон бентежить і тримає.
Одні в цілісінькому світі.
Адам і Єва в Новім Раї.
Прости, що яблуко таємне
я піднесу тобі так само.
Мені простиш усе, напевно,
єдиний крізь віки, Адаме.

1996

Я — вторгнення у твій сердечний спокій,
я — вітер, що ламає сухостій,
я — пісня на останній і високій,
високій ноті піднебесних мрій.
Не проганяй, не зраджуй — подивися
туди, куди мій погляд полетів.
Далекі лише тут. У синіх висях
удвох ми. Ти ж завжди цього хотів!
Чи ми птахи у небі, чи хмарини,
чи промені? Слів для цього нема.
Твоя єдина. Ти мені — єдиний.
Не бійся, що обох уб'є зима.
В одному погляді, цілункові, хвилині
любов встигає народитись і згоріти.
Не закривай душі глибокосині
кохані очі, що не розлюбити,
не погасити ні буденністю, ні страхом,
не розчинити сірим небуттям.
Ми — двоє голубів під чистим дахом
поза людським заземленим життям.


1998

Стікає з парасольки дощ,
і пахне сумом плащ.
Ось двері проскрипіли "до"...
Ось кожен звук, як плач.
Хтось не боїться ні дощу,
ні сліз, ні "Прощавай!"
А я боюсь, але прощу
оте "Не забувай!"
І скільки вистоять іще
даровані квітки,
то стільки йтиме за дощем
по тобі сум легкий.
Так само легко пропаде,
веселкою майне.
І тільки, може, де-не-де
як сон, торкне мене.
Вікно прочиниться — то "сі"
підніметься увись.
Почую, як в рясній росі
всі ноти розлились.
Який би сум не перебіг
стежинами судин,
він би не смів, він би не зміг
там панувать один.
Але прощу... Бо дим, бо зник —
"Бач, не судилось нам..."
Туман в усі кутки проник
із східного вікна.

2000

Усе сказала. Йди — не озирайся.
Мережиться зоря у сутінках думок.
Зника кислинка на вустах
від яблук райських.
Мовчиш і тчеш цигаркою димок
у довгій-довгій тиші. А розлука —
таки розлука, хоч не віриш ти.
І кров у тихий світ по скроні стука.
Комусь же треба першому піти?..

1999

Ромашки: жовте, біле і зелене —
гаряче, чисте і живе.
Вітрильником тобі від мене
веселе полечко пливе.
Ти ж маяком на волошковім
чатуєш березі стрічань.
Той синій шал, та біла повінь
двох непоєднаних кохань!
Та не зіллємось воєдино,
щоб нові фарби віднайти.
Гіркопечальним терпким димом
пливе хмаринка самоти.
Отак своє насіння впустить
мій білий смуток, твій синій жаль.
І закує осіння пустка
блакитне й біле в сіру даль
дощів. Поверне вітер біле
вітрильце — марево легке.
Ще твій маяк пошле несміло
мені проміннячко м'яке —
прощальну синь волошок. Любий!
Ми ще зустрінемось в полях!
І мій вітрильник не забуде
до маяка щасливий шлях.
І знов розлука біле й синє
у різні долі роз'єдна.
Пора оплакана осіння,
де ти один, де я одна.
Це й так багато: бути поруч,
торкатись берега твого.
А в дощову розпуки пору
від маяка святий вогонь
мені надію подарує,
щоб пережити безліч зим.
Як повінь біла завирує
наперекір законам злим!

1998

Опадає листя.
Випадає сніг.
Розірвеш намисто —
упаде до ніг.
Для кохання — мрія.
Для розлуки — вік.
Скронями сивіє
Чужий чоловік.
Не торкнуся скроні,
вуст не притулю.
Не в мої долоні
пошепки — "Люблю!"
За чужі пороги —
долі слід.
Осені дороги
замітає сніг.
Виблякло намисто,
нитка — трісь.
Заблищали чисто
намистинки скрізь.
Боляче питати:
"Доленько, чому
не дала ти стати
близькою йому!
Доленько-мовчунко,
як він міг?"
Падає так лунко
сніг...

1999

Хіба ти знав мене, хіба любити вмів,
коханцю мій далекий, відлетілий?
Замкнули світ полотна тих дощів,
крізь сум яких пройти ми не хотіли.
Ми не хотіли жалю пустоти.
Я боронилась, ти не вмів і цього.
Була любов, а в тій любові — ти,
невмілий, але рідний до малого.
Приспів: Соломоне мій одинокий
із зламаними крильми.
Пісня суму — затихлі кроки
кроки... кроки... із пітьми.
Супроти бід не мав в душі броні.
Кохання відцвіло і розвітрилось
у спогаді, у мареві, у сні...
Ти був, це так, та щастя лиш приснилось.
Чи не болять поламані крила?
Чи круки не радіють над тобою?
Яка любов дарована була,
а ми її не вберегли обоє.

1996

Не займай долин квітучих пам'яті далекої,
не буди духмяних літ... Чистою лелекою
із своїм коханням росним відлетіла мрія.
Порожнеча, безнадія димним вітром віє...
Ти і сам десь там на денці випитих зіниць,
вилюблений вже дощенту. Тільки горілиць
я у травах незів'ялих у обіймах сну.
Ти мене іще цілуєш... А тепер одну
вимальовує осінній пензлик із дощу...
Для утіх себе в спогади впущу.
Але ти не смієш цього. Не займай.
То для мене поцілунковий розмай,
жадоба долонь твоїх на безмежжі тіла.
Й чорна, чорна, чорна ніч
від зірок аж біла.

1995

Чуєш, кличу тебе — відлітаймо удвох!
Поки люди сліпі, не розгнівався Бог!
Ти півсерця украв, то усе відбери!
Відлітаймо, допоки попутні вітри.
У зворотні шляхи дощ веселку кладе...
Ніж отам, затишніше не буде ніде, —
ніж отам — у прозорому леготі сфер.
Поки кличу тебе! Поки клич не помер.

2000

Я малюю тебе пензлем втрачених весен,
бо знебарвлена даль вимиває дощами кров.
Я малюю тебе в рамі райдужних перевесел
і роблю за ту раму зворотній крок.
В перші хвилі мальованого потойбіччя
вщент тону, але ти для рятунку є.
І хапаюсь очима за контурів скреслих обличчя,
і в обличчі життя потихеньку витинькує.
Я не знаю вже назви фарб утрачених марень,
на екзотику схожа пам'ять власних бажань.
Важчі нинішніх втрат легкі минулого хмари,
в тому світлі себе теперішню ще більше жаль.
Упірну-повернусь у вечірню зажуру — в сьогодні,
і укину до рами пензля марних спокус.
Про минуле мріяти, мабуть-таки, природньо,
але я і природності тої, таки, боюсь.

1998

А знаєте, узимку теж
цвітуть троянди: в спогадах і мріях.
І ти між них окрилено ідеш,
і серце у тебе неначе зріє
трояндовим бутоном. Трошки ще
і — квіткою на світ весь озориться.
Та перед цвітом жах його впече,
бо зацвіте і — перестане биться.

2001

(балада)
Коли ми діда виряджали в світ,
з якого він не вернеться додому,
родині довелось строїть обід,
бо куховарка теж в селі другому
варила похоронний борщ...
І обряджальниці, на лихо, похворіли...
Тож поки йшов селом байдужий дощ,
рідня сама рядила рідне тіло.
Ніхто тоді не смів заголосить,
бабуся наче приросла до тиші.
Пішла у вічне небо тяжка мить
крізь сволок, дах й над дахом —
голі вишні.
Коли я дідові на лікоть одягла,
осінчака, що він любив, рукавчик,
то раптом серце паморозь взяла
від того, що у пам'яті побачила.
Це я аж ниньки дожила нужди
узяти діда руку в свою руку!
Проте живій і мертвому куди
не йти — не обійти розлуку!
Я ж сотні стежечок за ним ішла!
Ще кирзяки його мені у пояс
були, — "Агов! Яриночко мала!
Ходім бичечка припинать у поле!"
А потім діти вже мої такі
по стежці лопотіли за прадідом.
Він їм зроняв веселі і м'які
слова. Вони ж тому раділи
і довіряли дідовим слідам,
старому лісапетові і... скибці
із медом. Може, тому, діду, вам
тепер спокійно й безтурботно спиться.
Ось тільки не прощу своїм рокам,
що діда рук живих не потримала.
Якби не цього піджачка рукав,
то і тепер руки б його не мала.
А в ній заснув великий дідів труд.
Лише торкнулась і збагнула силу
того дідівства... Й видихнули груди,
і вдячні сльози рученьку зросили.
А потім після всього ув обід
прощальне коливо ходило між столами.
Мені ж, неначе, у куточку дід
підсьорбував борщем разом із нами.
Та, жаль, я не помітила, коли
він повз мене пішов отак навмисне,
щоб не помітили. А правнуки малі
попростягали — "Хочем каші!" — миски.


1992

Христе моя, моя тиха прабабцю,
як ти далеко! Іздалеку сниш.
Можна спитаю, чи внучці пробачиш,
що не торкнулась колись
ручок твоїх, що на костур спирались,
сивеньких кісок твоїх,
спечених вуст, що так чисто співали
пісень, молитов святих.
Вітер тебе, бадилинку віджилу
гнув, знову гнув — аж ламав.
А ти всміхалася — волю двожилу
Бог тобі з долею дав.
Житка така!.. Чи хтось інший би вижив?
Сліз!.. Та ти їх берегла.
Мабуть, то ти усміхаєшся з висі
синяво — цим берегам
ніжної Унави, правнукам-квітам —
притулку гріхів не клянеш...
Може, хоч чистою слізкою звідти
до мене на щоку капнеш?

1991

Уклякнув час, хоч і всесильний він,
уклякнув в чорно-білім простім фото;
попід верандою серед жоржин
дідусь з бабусею стоять — навпроти
життя. Уже не бачачи мене?
Та я їх погляд часто зустрічаю:
в нім і дитяче, і збентежене, й сумне
серед квіток осіннього розмаю.
Мої старенькі несміливо обнялись,
запрошені для знімку, щоб онуки
дивилися на карточку колись
і не боялись вічної розлуки
із рідними, що вже пішли за час,
де чорно-біла пам'ять знає точно,
хто нас любив і жив заради нас,
хто звідти дивиться то ніжно, то пророчо.
І знов підкажуть щось мені тепер
мої невтомні життєохоронці:
— Хай Бог і доля бережуть тебе,
і щоб собі себе знайшла під сонцем.

1997

Я його не бачила у смерті.
Бачила по смерті — неживим.
Сиві крила муки розпростерті,
батьку мій, над обійстям твоїм!
Став маленьким, висох і здитинів.
В пелюшках соснових спати ліг.
Покидати не хотів, але покинув,
бо життя вже витримать не міг.
Попрощатися я мушу. Ти ж — не можеш.
Все завмерло: кроки, стогін, пульс.
Диханням безсилим не стривожиш.
А твоєї смерті ще боюсь,
ніби ще вона тебе чатує,
хоче визбирати по краплині все твоє,
ніби в моїм серці тебе чує...
Вже зозуленька тобі не закує...
Поросте весною молодило.
Павучок стежок не заплете.
Я ходитиму до тебе на могилу:
я прийду, любов моя прийде.
Вже сороковини наступили,
і наступить рік — без тебе весь.
Батьку! Хоч в землі ти, у могилі,
болем серця ти в мені воскрес!

1997

І посадили хрест на батьковій могилі,
слізьми полляли і пішли додому.
Життя вляглося в серці відболілім —
його не чути ні мені, нікому.
Засклили квіти від морозу душу.
Вже груддя трохи осіда на груди.
Повторюю — він вмер. Я вірить мушу,
що він пішов, що вже його не буде.
Все думала: біль пройде, не заплачу.
І буду згадувать про батька легко.
Тим думам не до вирію одначе.
Вони в мені зимують — не лелеки.
Вони ж бо! На крилах тримають смуток
і на хресті в'ють гнізда в завірюху...
Але хіба для болю є закуток?
Біль — ніби батько сам. Чи стане духу
його прогнати в сутінки спокою?..
Я молода, жива, але з тобою,
мій батьку! Жаль у серці не втихає.
Мені весь світ болить. Бо де ж тебе немає?..

1997

Мій батьку, друже мій далекий,
в незвіданих світах...
Чи бачиш зблизька лет лелеки?
Чи вже пройшов крізь жах?
Чи маєш спокій і блаженство?
Чи добре там тобі?
Чи вже оплакав світ скажений?
Чи ще тут у юрбі
блукаєш — не знаходиш тиші
утомленій душі?..
Із-за плеча мого читаєш
мої вірші?..

1997

В димах густих, убраная монашкою,
до тебе осінь на могилу забреде,
останньою іще провіда пташкою,
а потім далі простором піде,
залишивши на спомин темні трави
своїх слідів.
Лине іржавої отрави
на хрестики покинутих дідів.
І заплете у свої коси спокій
до суму, тиші, безпробудних снів.
А сосни, виструнчені часом, сонцеокі,
торкнуться крил і пісень журавлів.
Ця осінь кладовищенська затишна
поверх вбрання монашки одягне
вінок останній: вишукано-пишний...
Чи кожен серцем цю красу збагне?


1997

Розкрита книго скошеного поля,
пошерхлі сторінки і забуття!
Як над тобою розчахнулась доля,
і в зернах згублених зіщулилось життя!
Повигорала, посіріла нишком.
Де сила травнем сіяних рядків?
Злив, бур'янів, знічевленого — з лишком
серед стерні покошених років.
Не наступи на колосок згасання —
в нім жевріє любов і божество...
Просіється й воно квітневим ранням —
оптимістичне і живе єство.
А зараз сторінок не перегорнеш,
трима стерня колюча фоліант.
І тиша-пустка туманцем огорне
набряклий осінню сердечний діамант.
Ходи! Шукай написане і тлінне.
До болю ноги впертістю втоми.
Адже надія все одно полине
у весну нову крізь стужінь зими.
Розкрита книго! Виживи, проростай!
Не бійся бурі, сніговиць і злив.
Читаю і читати все не доста, —
тут Вічний Бог свої рядки лишив.



1992

Вдихає літо на повну силу
Духмяні квіти, цілющі роси...
Та сумом серце знов оповило,
Час заплітає журбу у коси.

Вдихає літо на повні груди
Безодню неба в зірках печальних.
Від сну важкого мене розбудить
Відлуння дзвонів у мить прощальну.

Вдихає літо мої тривоги
На повну силу, на повні груди.
Такі невтішні мої дороги,
Бо шлях без Тебе веде в нікуди.

Вдихає літо мою зневіру
І почування непроминущі.
Моя печаль не знає міри,
Бо… я люблю Тебе ще дужче !

Ось вересень притишився, присів
край двору на старенькому ослоні.
Зажмурився від власної краси,
позначив ясно листя на осонні.
І задивився у рясний квітник —
там айстри теплі бджілок колисали.
Сам у собі сховавсь, принишк...
Бриля його криси пообвисали.
Шовково срібляться і солодко тремтять
тонкі і лоскотливі нитки.
Вітрам, дощам — іще не час, ще сплять,
легенькі ще хмаринок свитки.
Тепло у золото вгорта
рясний плодами сад. Солодкі
дзвончасті груші оберта
вібрація земних мелодій,
що дотікають — скоро вже
лише вустам залишать спогад
незгубних сонячних пожеж...
У падалиці десь на споді
чаїться зимовість ночей.
Роса блакитно-сонно-терпка.
Чіпляє вересень знічев'я
"бабине літечко" на терен.
Прозориться, себе віддавши
сердечний вересень для всіх.
Замріявся б отак назавжди,
аби ж то зміг.

1999

Симфонія сумного дива.
Утомлені пюпітри крон.
Багато днів шовкова злива
хоронить поцілунки грон
ще молодого винограду.
Аж сонце заховала виш
від серпня дощової влади.
Ти, серцю, плакати облиш!
Коли б ти ще натхнення знало,
якби не задощило світ?
Так порожньо в душі і мало
віршів у місяці ясні.
Веселі візерунки родять
веселий настрій. А думки
ідуть із дощових мелодій
до скрипки одинокої руки.

1997

Вже осінь об'їжджа для себе
золотогривого коня,
а вітер запинає небо
крикливим чорним воронням.
Десь плине музика і гасить
туман "за здравіє" свічки.
Ідуть розлуки передчасні
в мої роки.
Стежки траву на себе горнуть.
Гілки навітрено гудуть.
На чорні крони круки чорні,
як кара Божа, упадуть.
Ще мальви квіточка остання
Прощально дивиться у сад.
Але й вона ось-ось розтане.
Іде зимовий сонцекрад.

2001

Я увійду згори у сизий степ,
притлумлю трави, крилами обдавши.
І рушу перед себе, як вертеп,
своє життя, здогадуване завше.
Там, у степу, вкладу початок-слід
вертепникам нового спотикання.
І там, де впаде відчаю болід,
посаджу перше деревце-вітання
до втрачених небес. Просторе сну!
Незвідана матеріє сумніву!
До істини ходою розітну
тебе вже вкотре, як оралом — ниву.
І поки звикну до земних трудів,
боюсь забуду, з чим на степ прадавній
зійшла в початку світу... Лише спів
опалих зір той задум нагадає.

1999

Музика із тиші йде, із небуття,
із сплетіння душ, із їх злиття,
з невимовного, з невидимих широт
в ієрогліфіку загадкову нот.
І від звуку починається живе.
Світ, як марево, крізь музику пливе.
І запліднюються квіти і сади,
де лишає музика сліди.

2001

Хто пасинкує твій пречистий сад,
співаче синьоокого Полісся?
Хто доглядає яблуневих чад,
бо ти втомився — з вирієм вознісся...
Хто косить бур'яни, що увійшли
у сад і п'ють дорогоцінні соки?
Повторить хто зарайдужне "курли"?
Не кожен візьме ноту, бо висока.
Покличу всіх лелек, усіх птахів,
щоб оживили простір серцеспівом,
щоб кожен з них прещиро захотів
збудити сад — і плодовитий, і красивий.


1996

"Гей, вересню, дорога не близька!.." —
гукають вересня сини жаркого літа.
Колесами легенького візка
торкнулось літо до стежок нагрітих,
а потім вище — кронами — до хмар —
і ковзь промінням — в схованку світила,
де яблук і вишень тримає жар
старезне сонце, аж йому несила!
Тримає до наступного тепла.
А вересень зиркнув з-під капелюха —
така блакить в той погляд потекла,
не втримавшись вгорі...
"Гей, літо, слухай,
усьому черга! Я ще забарюсь,
мої останні дні іще далеко!.."
Каштани і горіхи "лусь" та "лусь"
об землю — наче обпеклись об деко.
Цеберко ранок тонким склом прикрив,
а день те скло злизав, як кіт вершечка.
Лиш сум лелечий десь заговорив
під самим Богом довгими вервечками.

1999

У осінньої музи повен грушок-падалиць,
терпким медом скликає вона ельфів тихих околиць.
Десь підспівує тиші корба старої криниці.
Пунш медовий між ельфами ходить по колу.
Зазвучить із прочинених душ лісова таємниця,
перекотиться чаша багаттям, вогню не спужавши.
І заляже відтінком медовим і
вибляклим блиском жар-птиці
нова риса старої печалі. З древньої чаші
пригублю вічну казку сумну без кінця і без краю.
Помандрую, як муза, під грушею-дичкою сяду.
І побачу, як ельф сік із грушки надбитої краде.
Краєм ока я казку свою дочитаю до нової крапки.
...бо дві ноші людині тяжкі. Але знову так раптом —
ледь замружусь — он крильця прозорі і скраєчку сині
мерехтливо лоскочуть мій погляд —
аж сльози вихдять...
Повертатися час із осінньої казки. В дорогу!
Зняти з себе й душі музи-осені одяг,
почепивши у сінях на лося убитого роги.
Позбирати останніх квіток дань сердечну медову,
аби сила була дочекатися музу весняну.
Перезимую якось. Прийдуть весни і осені.Знову
пустим чашу по колу із древніми-древніми снами.

2002

Щодня бачим стільки облуди –
Серця мізерніють, мабуть...
Лукавством заражені люди
Без честі й сумління живуть.

Ще вчора чесноти великі -
Сьогодні струхнявіли вщент:
Ось знову моральний каліка
Продав рідну матір за цент.

Ось друг тяжко б’ється у груди,
Клянеться про вірність свою.
Він завтра ці клятви забуде
І зрадить найпершим в бою.

А ось той, хто влади заради
По трупах іде до мети,
Забувши батьківські поради,
Довіри спаливши мости...

Ніколи великим не стане
Той, в кого мізерна душа –
Ціною лукавства й омани
Ще слави ніхто не досяг.

Ніколи дорога облуди
До Правди вершин не веде.
Чоло лицемірного юди
Вінець переможця не жде!

Запахло яблуками. Хто і скільки раз
складав передосінній тузі вірші?
Із слів простих, знайомих, без прикрас.
Не скажеш, ніж сама природа, більше.
А у душі легенько в унісон
ця сама пісня в кожному співає.
Запахло яблуками. Яблуко, як сон —
це... Сонце яблучне звисає.

2001

На ситець осені лягли настурції личка,
і сонцем пройнялася низина.
І повкладались серед квітів звично
надбиті яблука із запахом вина.
Вино із ран сочиться — оси п'яні
повзуть промінням крізь гілля увись.
Тим часом айстри відгорають, в'януть.
А джміль у чорнобривця утопивсь.
Окріп зеленькою над капустами віє —
устиг посіятись із того, що пройшов...
Де вишнє сонце на мить яскравіє,
там яскравіє все, що віднайшов
останній чи передостанній промінь,
та й він весь "літом бабиним" пойнявсь.
І в небі вересневім синьо-громнім
останніх лебедів прощальний спів урвавсь.

2001

Пахне осінь нагідками,
пахне квітка дощами.
Не врятується квітка —
обернеться в печаль.
Перейде у тумани,
білі сни і сніги.
Стане словом нежданим,
що ховали боги.

2001

Бузок метеликів мільйони
зловив за ніжний повідок:
вони накрили свіжі крони,
заметелили весь садок.
І тішать небо тихим сяйвом,
і зорі напувають вщент.
Людське отут — несправжньо-зайве,
тому легкий у серці щем
від неможливості ділити
з природою натхнення те...
І може лиш рядком пролитись
любов. Бо щиро одцвіте.

2000

Біжить, біжить дорога униз,
неначе за зіркою падає долу...
Кроплячи росами вранішніх сліз,
випрямить крила вірная доля.
Вербам не стримати суму вітрів,
не погасити траві зорепаду...
Хтось ту дорогу для мене відкрив;
от на узбіччі на хвилечку сяду,
щоб втамувати тремтіння душі,
щоб призвичаїтись до напівлету...
І на схід сонця, що вже запашів,
кину себе, навсібіч розпростерту,
для подолань, для ударів, падінь.
Ось і лечу — ніби я, ніби тінь...


2000