Людські очі, читаючи, Отче,
Виглядаю любові і сили,
А вичерпую страх...
Блудний жах пророче регоче
І охоче майструє могили
Та жевріє в думках –
Ще не крах.

Не помітно віри, ні волі.
Надто кволі і хворі причини.
Плаче десь в небесах
Білий птах.
Чи ж можливо тут бути собою
Між червоної гри павутини,
У червоних кайданах-руках?

Споглядаю надією небо.
Павутина завадить і всюди –
Темний знак, злий червоний хижак.
І я чую благання: „Не треба.”
Бачу, як обезлюднюють люди.
Плаче десь білий птах.
Все не так...

Рубаї

1
Зорю весняну вийду зустрічати,
Щоб мати силу, жити і кохати.
Дозріли в серці думи і чуття, –
З любов'ю буду світ благословляти.

2
В моїй душі співає дивний птах,
Ніхто його не бачив у садах.
Такий він голосистий і співучий,
Що аж хмеліє серце попервах.

3
Ходжу щодня до матері природи
По ясні зорі і по чисті води.
Учора стежку хтось переорав –
Ту, що вела людей у храм свободи.

4
У царстві світла ясно повсякчас,
Та знову я ніде не бачу вас.
І це мене ні скільки не дивує, –
Не був ніхто в двох царствах водночас.

5
Вітри історії в нові вітрила дмуть,
Та кораблі всі в різні сторони пливуть.
Чи компаси старі, чи сонні капітани?
Чи штурмани там курс ніяк не прокладуть?

Хтось на небі ліпить хмари-
Кращої нема забави!
Ось великий бегемот
з подиву роззявив рот.
Там повільна черепаха,
Що живе під власним дахом.
Далі зайчик-сіромашка
Заховався між ромашки.
Ще там є пухнаста кішка,
Лапки догори здіймає:
Їй здається,що ще трішки,
Клубок сонця упіймає.
Враз з"явилася жар-птиця,
Веселковий хвіст яскриться.
Диво- казка,чудеса
Розглядаймо небеса!

В лесу сосновом признаки весны
Неуловимы и ещё случайны.
Искать напрасно в цвете новизны.
Зелёный - всесезонен и желанный.

Но есть в соседстве тоненьких берёз,
Забредших непонятно как, откуда,
Весенний всплеск кристально-чистых слез
И листиков салатная причуда.

Твоє серце усміхнеться,
А очі засяють,
Краплинка сльозинки
По щоці пролітає...
Краплинка від щастя
Довгожданного того,
Так довго чекала
Від мене три слова.

Зима 2005р.

Чи то подих забарвлених квітів,
Чи то вітер шепнув мені знов,
В душі людини існує суцвіття,
Яке називають любов.

2004р.

Як спрагло хочу я тепла!
Як вже набридла холоднеча!
Бо наче в келії чернечій
Душа заточена жила.

Не раз підводилась з колін,
Не вперше прірва під ногами –
Та я не роблю з цього драми,
А йду за щастям навздогін.

Іду за серцем навмання,
Горить вогонь в мені ще дужче,
Бо почуття – не проминущі,
Мов світло завтрашнього дня.

Душа, закована у страх,
Вдихнути прагне волю вітру,
Який всі сльози мої витре
І закарбує біль в словах…

У царстві холоду й зневір,
В пустелях втомленого світу
З колін піднімусь й буду жити
Я мов Людина - а не звір!

Ну вот, на окнах снова слёзки, -
Так плачут души в октябре,
Утихли лета отголоски,
Оставив все права хандре.

Пушистый свитер снова в моде,
Как много лет тому назад,
Простуда с гриппом на подходе,
Для счастья – белый шоколад.

Горячий чай не греет руки,
Приёмник шепчет: «Плюс четыре»,
Хоть волком вой в окно от скуки,
Привет большой пустой квартире.

Ну вот, на окнах первый снег,
Он тоже плачет, мерзко тая,
В пределах снов души побег,
Где мир как мир, но жизнь другая.

2009 р.

Рубаї

1
Читаю Слово, щоб окриливсь дух,
Щоб цей порив у серці не потух.
Коли торкаюсь до Вогню живого,
Щось у душі згорає, наче пух.

2
Закохуються юні щовесни,
Любити легко юним восени.
Та лиш один ціну любові знає –
Той, хто іде у німбі сивини.

3
Ця іскорка палкого поцілунку
Розпалює чуття і палить думку,
І я, мабуть, ніколи не нап’юсь –
Цього солодкого, п'янкого трунку.

Я вицвіту колись, пожовкну, як шпалери
на стелі. Не дивись. Заплющ повіки дню.
Ще кавовий туман не цідиться у двері.
Ще до лиця й снаги вбрання у стилі «ню».
Ми надто молоді жалітися на долю.
Нам личать помилки, емоції і гнів.
У нас ще «завтра» є і поділи на ролі.
І світло почуттів не спалено на гніт...
Я вицвіту колись. Уперше зрадить промінь
у нитках павутинь в кутках очей і вуст...
Зависне сивий пил. Прилипне сіра втома
до вицвілих шпалер і пожовтілих люстр...

Твоїй брехні складаю оду!
Немає більше щирості, як в брехуна!
Та ні образи на твою породу,
Ні жалю, ні зневаги вже нема.

Яка різниця, чим вбивати душу?
Яка різниця, чим ранити на смерть?
І після смерті далі жити мушу,
Не відпускає клята круговерть!

А ти - ні тіні на обличчі!
Як пам'ятник - такий вічноживий!
Все нові душі за собою кличеш
У світ свій - фантастичний і такий крихкий...

А я, розбита вдрузки, усміхаюся!
То плисти намагаюся, то йти.
Не впасти, не втонути намагаюся.
Із попелу відновлюю мости!

І хочеться так з розпачу...завити!
Каралась певно Єва так за раєм...
З останніх сил стараюся я жити.
І на світанку свічкою згоряю...
2010

Коли злітає вертоліт,
То дує сильний вітер!
Загине поетичний світ
Без половини літер!

Що за дурня! Хто написав
Про бузину і дядька?!
Це я. Зате яка краса,
Коли цілує Надька!

Перевертається весь світ,
Вона ж так пригортає!
А вас дратує вертоліт!
Нехай собі злітає!
2010

Це страшно, коли рветься міна!
У небеса летить земля!
Але як вибухне дружина,
Лякаюся сильніше я!

...О чому, о чому і мене, і тебе, о чому нас проклято ?
Богдан-Ігор Антонич

Які короткі ночі разом! Свічки на
темному вікні іскряться в місячній
імліграйливо знадливим топазом.

І все навколо: Я і Ти — пекельна
плоть в колисці раю зорею падає й
згорає у сон земної висоти.

За нами — спалені мости, і
нам, утішеним в безодні, попри
причастя великодні навіки
проклятими йти.
Які короткі ночі разом... В
жертовник сонцесяйних днів
кладемо казку дивних снів — на
лик дешевим богомазам.
2009 р.

Апостолове… вічні туманú
велосипед пливе у темновидді
дві постаті ні – більше хто вони
і скло немите і вони невмиті
так і спливли – невзнані – в темінь-шовк
і потяг зрушив (знехотя спроквола)
щось усередині - й душа без пелюшок
назустріч вибігла – замкнулось коло…

і потяг рушив… постоли коліс
дотоптувати і стирати образ
містечка що на «а» де тиші свист
заглушує думки і гасить обриси

Скільки коштують Ваші очі,
Ваша посмішка і вогонь?
Скільки коштують сни пророчі
І духмяний запах долонь?

Скільки з мене за щирість слова,
За сльозу, за "прощай" і "згинь"?
Як оціниш, на що готова?
Грішне й праведне в натовп – кинь!

Срібла, золота повні жмені –
Кожен сіпає, приміря.
В мене – й шеляга у кишені,
Скільки ж коштує ця Змія?!

Засліпила зеленим в серці,
Вітром кинулась до щоки.
І купила мене за безцінь –
За таємний дотик руки.

Щоб мужа мати, казала колись мені мати,
я піч колупати повинна була при сватах.
Лишилась пічка з обдертим старим припічком,
а муж подався за щастям по інших світах.

Так денно й нічно я длубаю рідну пічку,
чи сонце-вітер, чи сніг, а чи впертий дощ.
А зовсім близько Сізіф катуляє камінчик.
Давно забув він на смак український борщ.

Зварю я борщик, наліплю вареників з сиром,
і той камінчик притримаю на горі.
А потім дружно ми разом на пічку націлим,
хай шлях титанів пройдеться по марній журі.

Розвалим пічку, потужимо над припічком.
В сусідів мУка голодна корівка ряба.
Осушим по чарці і гімн заспіваєм праці,
котра з людини ніколи не зробить раба.

О мій Сізіфе, тебе я кохатиму вірно,
як ту каменюку котив ти сотні віків.
Сорочки прати, пилинки здувати покірно
готова вічність, лиш ти б, любий, поруч хропів.

З собою візьмем по скибці хліба й лілею.
Не треба ложок, ні вилок, тарілок, ножів.
Зустрінем, може, ми десь у пустелі Мойсея,
хай шлях нам вкаже з Долини святих міражів.

Богів гнівити – то вища, Сізіфе, негречність.
Навіщо, друже, шукать нам нових ворогів.
Ми камінь лишим вкраїнцям на незалежність.
Хай далі котять, допоки в Карпатах снігів.

08.02.2010

Киев, Львов, Хотын, Карпаты,
Припять, Днепр, и белы хаты,
Храмы, замки, Крым, Десна,
В сердце здесь всегда весна.

Лорак, Кароль, Лобода,
Не одна зажглась звезда.
Два Кличко, прыгучий Бубка,
А с экрана смотрит Ступка.

Черны брови, очи кари,
Казаки всегда в ударе.
Соловьи, гопак, бандура,
Колоритная фактура.

Чернозем, пшеница, маки,
В водоемах - рыба, раки.
Вышиванки, рушныки,
Ленты, бусы и венки.

Борщ, вареники, галушки,
Сало, мед, чеснок, пампушки.
Рожь, калина, полотно,
Закарпатское вино.

Чем богаты, тем и рады,
В общем, это видеть надо.
Забываем Кипр. Отныне
Отпуск только в Украине!!!)))
2010

Не вір на слово тим білим снігам
ще мить і згасне їхня снага
а ти, о весно, босоніж сама
по лезу сльози.

шовками мокрими вистели ніч
звари поранній терпкий терлич
терпіння, зціпивши зуби, приклич
помилуй-спаси!

а там, по стежечці та й до ріки
нехай пекучим і три- гірким
засіюють долю плачем зірки-
німі голоси.

Ти загубилась папоротецвітно
В ночах ожин, в траві на босий біг,
Де бережений зачаївся Біг,
Де світляки, осяйністю вагітні,
Мені знакують посвітом і зником.
І вже не йму - де ігрища, де ти...
А назирці, як стріляні хорти,
Ідуть недолі, визвірившись дико.

2010

– Ну, що ж, мій брате, проміняли
свою країну за півлітра:
і ми в прибутку
і міняйли,
що проштовхнули лідера.

– Чужого лідера,
чужинця.

– То ж наливаймо джбан по вінця,
і закусити буде чим! –
і заспіваймо на почин,
про нашу долю українця…
…чого ж сумуєш ти,
країну
знов одвоюєм – продамо,
за так країну Україну
ми москалеві не дамо.

– Сумую, брате,
і не п’ється,
та вже й не дихати мені,
не чую в грудях
стукіт серця:
ми зрадники у цій війні.

2010-02-08

Ярина Тимош

Бездумно кліпають машини
Скляними мертвими очима,
У стадо збились і ревуть,
Немов до бойні їх ведуть…
А заметіль бере й жбурляє
Їм в морди сніг, сама ж співає,
Щось запозичене в вовків…
Несе неспокій її спів.

До щему, до болю, до крику душі
За нас, українці, так гидко…
Вкраїну ґвалтують чванливі людці,
А краю свавіллю не видко.

Судомить сердешну від мацання рук
Засалених, пухлих, нахабних…
В повітрі розноситься глизявий дух
Й дурманить людей безпорадних.

І ноги в багнюці, і в небі дурман,
І душу деруть лихі злидні…
Народ України об`ївся оман
Порожніх, зрадливих, огидних!

1994

У мене повні жмені зірок,
А у кишенях вітер.
В вухах сьогодні хард-рок,
А для думок нема літер
У мене є олівці
Щоб сонце намалювати
У мене в смужечку шарф
У мене сніг теплий з вати...
У мене стільки тепла
Заховано у долонях
Емоції через край
Втома ховається в скронях.
У мене купа думок,
А ще-бажання любові
В дощах мій голос намок,
Мій егоїзм нездоровий
Шкарпетки татка ношу,
Люблю я каву гарячу,
Іграшки дуже люблю,
А іноді навіть плачу....

Душу осумлює неясність по́статів
свідків невідомість.
Приходьте, приходьте небажані гості
в хору свідомість.

Сідайте, сідайте без жодних погроз
до чорного столу –
я не боюсь захололих поз
я Савонарола.

Науковці довели,що зниження температури тіла-
Викликане не чим іншим як самотністю...
Саме від неї стають щоки білі,
Такий термін,він ще співзвучний з "істотнісю"...
Мені вже давно почало здаватись,
Що всі мої думки уже кимось були сказані
Мене від цього нудить і болить живіт,
А проблеми так і лишились нерозв'язаними
Я не можу позбутися враження,
Що всі відчуття і думки-
Лише тупорила,вкрай важлива статистика,
Яку архіви мають берегти.
Так,саме та "цікава"статистика,
Якій відводять рубрики в глянцевих журналах
Типу якого кольору у тебе стрінги
І скільки нервлвих закінчень в аналах...
Безперечно,дуже важлива інформація,
Навіть не знаю,як я жила без таких спостережень
Але,перепрошую,хто вам демонстрував свої стрінги?
У нас,здається,мораль-для різних обмежень.
Мабуть,мене має радувати робота соціологів-
Вони з усіх-з бидла,еліти створили єдину систему
І кожен така собі деталька,значит не самотній
І зцієї однорідної суміші статистика створить тему.
Бо й справді,невже вам не цікаво знати
Скільки шансів вийти заміж після 30-ти
Чи з яким чоловіком краще спати?
Статистика взагалі багато чого може розповісти...

Ну як же так?
Невже назад, в минуле?
Ліхтар Надії вирвався із рук
І коней Доля круто розвернула,
Аби глумився ненаситний крук?

Я ще не вірю. Ми ж бо – сподівались
І шепотіли щиро до небес,
Але одних бажань, як бачу – мало,
Щоб дух свободи прадідів воскрес.

Знов – на граблі... Не вміємо інакше,
Лиш через біль, гарячих вен надріз.
Ще не готові ми і душі наші
Гуртом тягнути Батьківщини віз.

Бо так і є – це нам усім наука:
Повторний курс на п’ятирічний строк.
Але поразка – не опустить руки
І ми таки засвоїмо урок!

Терпи козак: зубами стисни волю,
Відчуй гарненько – що ти наробив,
А по весні, немов озима в полі,
Зросте народ із сірої юрби.

10.02.10р.

Я сплю і знову я бачу ці сни,
З'являється в серці тривога-
Мої сновидіння занадто сумні,
Мені знову наснилась дорога.
Дорога до пекла і я там крокую,
Та я не сама-поруч ти...
Я серця твого лиш стукіт чую
І знаю:щастя з тобою нам не знайти.
Знову дикі ці сни мою мучать уяву,
Вкотре я підкоряюся їм...
Знову в снах від реальності я утікаю,
Віддаюся фантазіям злим...
Уночі,як заснеш,прилечу я до тебе,
Сяду поряд з тобой-на твоєму вікні.
Я беззвучно кричатиму:"Хочу до тебе!"
Чи відчиниш вікно мені?Звісно,що ні...
Розіб'ю всі шибки і поріжу я руки,
Ти прокинешся,вгледиш мене.
Ти не знатимеш що то,ти побачиш лиш трупа,
Зрозумієш:життя-то дурне...
Ти не знатимеш хто я-пізно буде питати
І ти глянеш спокійно в скляні очі мої...
Може,навіть здивуєшся,а після підеш спати...
Милий,хай тобі сняться мої крила в крові...

Загинув у безглузді спорошенім
будинок білий цяцькований.
У чорнім куті огнем спустошенім
мій звір зацькований

І розумієте? У млі застиглій
Виник клубок калік.
Я ледве чув як в бурі стосилій
Хтось мене поволік.

(Перефразовуючи на новий лад:
- А ти вже купив собі словник фєні?!)

…Порозростались баклажани на городі,
А у садку пересихає помаранча…
Бувають катаклізми у природі –
Перемагають не ковбої, а команчі…

…В нору сховалась посоромлена лисичка…
Єхидно шкіриться вгодований «шакал…»
«По фєні ботати» тихенько входить в звичку,
А до душі прилипло щось, бридке, як кал…

…Дніпро нас знову розділив, а як же жити?
Угору – «людям», а «лохам» - униз, на дно?...
А баклажани на городі глушать жито,
Що «геноцид», що «генофонд» - усе їдно…

…Порозростались на городі баклажани,
А у садку пересихає помаранча…
Все, як завжди: всі відвернулися від Жанни –
І «любі друзі» і «ковбої, і «команчі»…

Деякі терміни з «фєні»:

«шакал» - засуджений, жебрак;
«по фєні ботати» - розмовляти, використовуючи «воровской» жаргон;
«люди» - вори;
«лохи» - роззяви, потерпілі;

Щодо інших термінів, цитат, метафор і алегорій: автор надіється, що «той, хто вміє читати - прочитає..»

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 10.02.2010 року

Край дороги притулилась стара рідна хата,
В ній навчалося ходити поколінь багато.
Біля хати стоїть липа старезна й висока,
Мов прекрасна чарівниця світло-синьоока.
Очі ясні то є небо, руки сильні – віти.
Треба липі-берегині встояти зуміти.
Перед сильними вітрами, сонцем, снігом… лихом,
Щоб було завжди тут мирно, радісно і тихо.
1994

Завжди я буду пам’ятати
Отой садочок біля хати.
Любисток той і хризантеми,
Ялинку ту завжди зелену.
І кущ калини невеличкий,
І молоденькі яблуні-сестрички.
Як я була зовсім маленька,
Завжди стояла тут гарненька
З пухкого снігу баба снігова.
І колії від санок тут виднілись,
Ще не засохлі трави грілись,
Сховавши стебла в сніг,
Та ще виднілись
сліди маленьких ніг.
1992

Рубаї

1
Мабуть, є в кожного своя мета,
Своя стежина й серця висота.
І є у цьому всесвіті гучному –
Лише одна дорога до Христа.

2
Коли зоря засяє світанкова,
Я серцем лину до вершини слова.
Що зроду серцю любе й дороге, –
Воно дзвенить, як золота підкова.

3
Не дай же, доле, збитися з путі,
Хай сяють в душах зорі золоті.
Хто сміло входить у собор надії,
Того не спинять пагорби круті.

4
З нуждою б’ємось і годуєм злидні,
Як мідяки, дзвенять слова єхидні.
І мимоволі думав я не раз:
“Весь вік працюєм, а чого ж ми бідні?”

5
Я вірю, що наступить злу кінець,
Коли на землю прийде наш Творець.
Тоді ніхто сховатися не зможе,
Бо всіх освітить – німбовий вінець.

Он-она
– Ты в темном царстве как луч света!
– Не предлагай мне утопиться!
– Как Дездемона ты воспета!
– Сама тебя я задушу!
– Ты волшебство как Галатея!
– Неужто холодна как мрица?!
– Как пред Лаурой я бледнею!
– Все, от тебя я ухожу!
Она-он
– О мой любимый, ты прекрасен!
– Неужто я дурак влюбляться?
– Как солнце светел, как месяц ясен!
– С тобой не стоит мне встречаться!
– Пылаю страстью как к Тарзану!
– Гоните прочь вы эту даму!
– Ты как Геракл и Соломон!
– Тебя полюбит кто, смешон.

Бедный мужчина… Несчастная женщина…
Горька кончина надежды не вечной.
Долго по жизни бредут, как в тумане,
не замечая в любимых изъяны.
Счастье, как птицу, ловят устало,
остановиться им не пристало.
Жизнь проживают в мечтах и в разлуке.
Ведь «умывают любимые руки».
Хоть понимают, что грешны мы все-то,
вновь надевают любви эполеты.
Вот бы им встретиться, вот бы им свидеться.
Чтоб не обидеть, и чтоб не обидеться.
Как половинки, друг к другу прижаться,
Сказке о счастье чтоб не кончаться.

2009

1
вечір_зуб стирчить сторчма.
загусає морок.
плаче дівчинка_зима.
їй на вигляд сорок.

срібло солі на очах,
в животі судоми.
я без тебе в грудні чах,
не виходив з дому.

нудьгував, боявся скла –
де ти_з ким ти_хто ти? –
доки тіло вірша склав –
в голові – на дотик.

і носився, як дурний,
з віршем цілий січень:
це означення вини
суто чоловіче.

а тому не в мене вір,
а у добрі_люде,
вір у двір, де холод_звір
мерзне цілий лютий.

вір безбоязно у те,
що слова – не гамір,
що без тебе не цвіте
серце_орігамі.

вір не просто у слова,
а у вірш між нами:
я тебе приримував –
в бога_душу_маму!



2
густо забита космічним тату
синього неба шагренева шкіра.
я – надто болісно! – вірую в ту,
що не зневірить.

це переборений страх висоти
кільцями безуму пахне і квітне.
я присягаюся в тебе врости
опійним квітнем!

мозок_кульбаба на ніжці хребта,
тільки дмухни – і одразу не стане.
ти і не та, й запопадливо та –
марево тане.

Осінній вечір. У кімнаті пусто.
Думки заплутались…
Не пишуться вірші…
Субота. Все як завжди:
Я і стіни( Що ж, не густо)
І твоє фото в моніторі…
Чи вже, може, у душі???

Цей світ краде тебе у мене щохвилини, -
Стирає образ твій і спогад мій про нас.
Борюсь…та чи спинити зможу ту лавину,
Ім’я якій - наш кращий друг і лютий ворог – Час?

Знов лютий лютує люто -
думки, мов у кригу закуто,
і холод забрався до слів.

Хоч як...

цей лютий береться круто,
та парус весни вже напнуто -
для теплих південних вітрів.

(лютий, 2010)

це місто Господи… а далі вже було
тумани падають завіси тануть
над звеснянілими містами
одне крило

на весну тиші вуличок зрости
крилом затамувати біль образи
а ми би ніч сиділи разом
от тільки ти

страшенно хрипко дихає земля
готуй всю ніч пігулки проти болю
а ми змогли би без любові
от тільки я

Коли вже ти не знаєш, хто ти -
Йди далі по старій тропі
І зупинися біля хати
Що сил дає тобі в житті.
* * * * * * * * * * * * * * *
В віконце чисте подивися
І ти впізнаєш там себе
Назад в минуле озирнися
І слід розкаже про усе
* * * * * * * * * * * * * * *
На стежці, що пройшов за вчора
Поставлять новий чорний слід
І зірка запитає в моря
Коли воно очистить світ

Осінь надворі,
Сумно на душі
Падає листя
Та у серці ти
* * * * * * * * *
Запал погаснув –
Сонце вже не те,
Грім десь там ляснув
Річка не тече
* * * * * * * * *
Лист такий теплий
В сонця з’їв любов,
Може я мертвий -
Щось не чути кров.
* * * * * * * * *
Капає дощик,
Гасить той листок
Згадую дотик
Ніжних пелюсток.
* * * * * * * * *
Листик кружляє
Спогади живі,
Серце вмовляє
Далі відпусти.

Все-таки – по спіралі!
Все-таки – не замкнеться!
Тільки б звучати й далі
Словом на повне серце.

Жити – не пережити,
ВИносити крізь відчай.
Буде душа відкрита
Кожного – як обличчя.

Буде єдина правда,
А - не мільйони «істин».
Те, що піде у завтра –
Стане до болю чистим.

Буде? Коли і де це?
Ближче – життя підвалів…
Як зайнялося серце –
Значить – виток спіралі.

Кохати, кохати –
Мудрості вчитися,
Від себе тікати –
В тобі опинитися.
****************
Блукати в тім світі
Нема там кордонів,
Відчути ті миті
Відносних покоїв.
****************
Шукати на осліп
Твій запах звабливий,
Відчути на помац
Твій стан полохливий.
****************
Кохати, кохатись
До восьмого поту,
Без втоми любитись,
Й забути турботу.

Плакав дощ у пустій темноті,
Всі зірки засипали в калюжах,
Знову сам залишився у сні,
Я любов твою не подужав.
***********************
Дощ не змиє нудьги з голови,
Не задушить у серці печалі,
Принесе лише запах весни,
Та не скаже куди іти далі.
************************
Не очистить гріховних думок,
Не зведе мене з розуму тиша,
Не згасити водою свічок,
Не згорить під словами ця ніша.
***************************
П’яний дощ розтікався по склі,
Забирав мої спогади й сили,
Засинав на своєму вікні,
Так хотів, щоб душу помили.

http://makrus-studio.com/node/576

Святі місця на світі є –
Прозорі, чисті, мов озерця,
Лиш там загоїться твоє
Ошукане, тривожне серце.

Дитячих ласощів земля
Цвіте жасмином коло хати.
Всміхається, як немовля,
Ні з чим її не порівняти.

На світі є такі гаї,
Що подорослішали з нами,
І я за покликом землі
Лечу услід за журавлями.

За ніжністю у дивину,
В казкове марево бабусі.
В росі купаю сивину,
Щоб знову мати коси русі.

Щоб знову в тополину даль
Підвести осяйне обличчя.
Я прислухаюсь, та, на жаль,
Окрім землі, ніхто не кличе.

2006 р.

Пів грама
Попелу з
Попелюшки
Посипляться
Позує вона
Позерка ще та
Показує всім
Пазли. ховає за
Пазуху
Потвору в собі
Проказу проказує
Прокажена
сПопеліла
сПаплюжена
о, Pater!
o, Patria!
Пантруйте за нею
По-людськи
По-батьківськи
Постійно
Посмертно.
2010

Подати за здоров'я враже
на водосвятні молитви —
душа впокоїться і ляже
до тіла, мов єпитрахиль.

Три церкви, три хрести розп'яті
пройде в заручницях біда
по колу. І порветься ятір,
і розіллється благодать.

Згорить свіча по струнці, рівно,
і кіптю вивітриться глум.
І хмара аспідна по ринвах
стече покаяно в імлу.


2010

Час, безсилля, турбота,
Про невідоме й несвідоме,
Я мов маніяк, чекаю лота,
Швидкий інтерес холоне.

Всесвітня черга за життям,
Повернулась у зворотній бік,
Так швидко вбиваємо час,
Й забуваєм Бога систему мір.

Час, безсилля, турбота,
Про невідоме й несвідоме,
Я мов маніяк, чекаю лота,
Швидкий інтерес холоне.

Всесвітня черга за життям,
Повернулась у зворотній бік,
Так швидко вбиваємо час,
Й забуваєм Бога систему мір.

Краплини - з неба.
Парасоля - в руці.
Любові треба
Заховати рубці.

Краплини – з річки,
Думки – в самоті.
Надії - стрічки
Заплести у бутті.

З очей краплини -
То ліки такі.
А віра плине,
Бо плинуть роки.
2010

Рубаї

Хто сіно склав, той не боїться вітру,
Нехай безгрішний одягає митру,
А грішник, що покається, повік –
Хай не плекає в серці думку хитру.

2
Пошити в дурні ти мене хотів.
Та свічку істини я запалив,
І в темних закутках душі твоєї –
Побачив сіть, яку ти не доплів…

3
Не має він і гривні за душею,
Зате щодня милується зорею,
А той, хто має грошей до нових, –
Шукає скрізь по світу панацею.

4
Всихають сливи, яблуні, і груші,
Бо в ціх дерев давно померли душі.
Загубляться навік твої сліди, –
До краю отчого – ти вік байдужий.

5
Собачу вірність не збагнуть нікому,
Бо пес байдужий до чужих хоромів.
Його не втримав – і міцний ланцюг, –
З чужих країв добрався він додому.