Не роби..
Не спокушай мене
Не спи, щоб спати
Я не змогла зізнатись,
Я віддалась, щоб сподіватись
Ніколи не спала, щоб спати
Ти мав це знати
Я ж знати мушу, що ти – це чудо
То ж чому,
Скажи мені чому ти
Всупереч своєї дієш суті?

По дорозі сюди розкидаю слюду
перейти_перезріти_зламати
тонко-сині сніги чорно-білі сліди
не забути_не стерти_прокляти

а по шкірі мороз як печінці фіброз
як оманливі символи й дати…
труїть мозок солодкий як вата склероз
що любив і леліяв – не знати

і зима на воді у холодній слюді
снігом падають білі шати
що любив – загубив у прозорій воді
як ці символи_спогади_дати.
2009

За що мені твоя любов -
На шиї хрестик, світлочола?
Я літнім дощиком — пройшов,
Ти прийнялася частоколом.

Оперся ліктями. Гарпун
Жбурляв у прикордонні води.
Вітрилом біль твою напнув,
Доплив, пошматував — відходиш...

Мене розплата клято жде.
Я, може, серцем вже на палі.
А ти гукаєш все — е д е м
У вирву в грудях. Вже не жалить.

2009

Коли минуле зачинило двері,
І проказало: входу тобі нема,
Вилий жалю сльози на папері,
І вклонися долі, що вже відбула.

Коли майбутнє грається у покер,
І гендлює уміло життям твоїм,
Відпусти буття, мов веселий джокер
І живи законом совісті своїм.

Прожени геть розлуку, біль та зраду,
І скажи: того ніколи не було,
Даруй усім любові вічне свято,
Й обгорне тебе ангела крило.

Присядь, для тебе є розмова.
Дощем ледь-ледь торкнись плеча.
Дивуюся, яка ти кольорова,
Неначе хвіст у павича.
Дивуюся, сороки голосисті
Кричать щось надвисоким журавлям.
А в кронах, у зеленому ще листі,
З'явились звідкись кілька жовтих плям.
Присядь, не варто поспішати,
Так люба серцю мить оця,
Коли сади вдягаєш в нові шати,
З завзятістю умілого кравця.
Дивуюся ранковій прохолоді
І кожному пожовклому листочку.
І як щороку по останній моді,
Вдягає клен одну і ту ж сорочку.
Присядь, знайди для мене кілька слів,
Красивих як і ти сама.
Нам разом бути дуже мало днів,
Бо там зима.
20.09.2009 р.

Розлий кислоту собі в очі, бо я - метелик на стіні.
Малюй портрети фарбами на замерзлому вікні.
Читай китайських поетів, розбивай всі шибки,
пускай дим крізь пальці, складай в коробку свої думки.

Їж папір, пий холодне скло, і знову грай нові ролі,
видаляй сторінку, пиши собі, вгадуй чужі паролі,
кажи не те, що хотілось сказати, і забувай всіх людей,
створюй особистий архів твоїх божевільних ідей.

Кричи на стіни, ріж собі руки, пиши на тілі імена,
купи знов у магазині дешевого червоного вина,
постав у воду засохлі троянди, і струни рви,
набери повну ванну гарячої іржавої води.

Ти завтра знову забудеш, вернешся до нас,
і знову будеш на шматки розбивати час,
викидатимеш знову в сміття записки,
а далі - про невиїзд з життя підписка...

Я - наче маленька дитина,
Бо хочу напитись тобою
Твої очі - ковток мартіні…
Сигаретами пахнеш й весною…

Не пускай, бо ілюзія все це,
І нікому у світі не вір!
Справжнє тільки закохане серце,
І нестримне, як дикий звір,

Що не може жити в неволі,
І любити усе, що не любить.
Над головою стеля гола,
Що години вічні губить.

Запитай мене тихо на вушко,
Чи я люблю сріблястий той сніг.
Тихо-тихо і сльози – в подушку…
Тепла втома валить з ніг…

Вже, здається, ніщо не врятує
Від страждань, і ,навіть, твій сміх.
За вікном лиш зима лютує,
В скло жбурляє холодний сніг…

А я не забирав руки
З твого стривоженого стану.
І тихо падали зірки
У ніч від поцілунків п’яну.
Немов настояні на хмелі
Летіли звідкіль і кудись,
А ми з тобою паралелі,
Які усе ж пересіклись.
20.09.2009 р.

Серпневі тихі теплі ночі,
Що зорепадами ясні,
І соромливі сни дівочі,
І тихі ранки росяні.

Весь світ наче засинає
У молоці туманів мрій -
А вдалині пташки за гаєм
Щебечуть, наче навісні.

За схилом ледь-ледь рожевіє,
На небі ще зоря горить...
Так тихо - аж на серці мліє...
Так тихо - аж душа бринить...


27.08.2009

Лунять заклики: "Гайда,
українці, в НАТО!.."
Означає це: нужда
в НАТО у солдатах.
Обіцянки марні й тиск -
не на тих напали!
Принесло б комусь це зиск -
ну а ми б пропали...
Від народу - "шах" і "мат"
блоку. Ні, солдати -
вкотре - м'ясом для гармат
не бажають стати.

Червень 2008

Одиночества зима
Безразлично стужей веет
И грустит душа – нема –
На морозе индевея.
Люди-пчёлы носят «мёд».
Их глаза, по-детски, свежи:
Всем, кто верит, Новый Год
Дарит новые надежды!

Закрутить бы мне роман,
Ну, хоть маленькую повесть,
От любви сойти с ума,
Ни о чём не беспокоясь:
В доме только ты и я,
Ёлка, свечи в полумраке,
Страсти острые края,
Сочетаясь в Зодиаке,
Вырываясь из оков,
Рвут стыдливости одежды.
Трепет губ, ресниц, сосков,
Валит с ног лавиной снежной
Увлекая вьюгой тел,
Унося в сугроб постели...

Эту Ночь,
В своей мечте,
Как бы встретить
Ты
Хотела?
24.12.09г.

Пережити, перебути,
Видерти з ребра,
На кінці ножа—отрута—
Товчена кора.
Ні відтяти, ні вколоти—
Викроїти час,
І тебе на цьому фото,
І мене, і нас.
Свічка плаче, рута в”яне,
Хрипне ворожбит.
Уникай мене, коханий,
Поки не болить.
Поки хукаю на зимне—
Бачиш—не росте,
Тільки дуже швидко стигне
Як вечірній степ.
І тебе не перехрестить
В добру путь вітряк,
Ти ідеш, це—справа честі,
Та зрадію як
Від колядки до щедрівки
Ніби оберіг
Привезе твоя автівка
Щойно перший сніг.

Я образ твій ліпив із глини,
чеснот добавив з голови.
Ім’я зачарувало, рими…
Я мрійник давньої пори.
Віддався силі мимоволі,
тонув в забутих почуттях.
Надії вмерли, ніби хворі,
вітри розвіють сірий прах.
Короткі фрази, бо останні,
на жаль, немає вороття.
Казав слова прості, банальні.
Такий наївний, як дитя!
Лікує час усі хвороби.
Романтик, мрійник і поет
не зрозумів смаки і моди.
Невчасним був його сонет.

Зцілися, лікарю, зцілися сам:
Твоя душа, неначе здеформована,
На ринку марнослав"я вигендльована,
Уже й не відає, де правда, а де лжа,
Гординя й заздрість роз"їдають, як іржа,
А ти все судиш і даєш поради
Як жити й де шукати правди...
Зцілися, лікарю, зцілися сам!
2007

Якщо не роздавати душу людям,
Душі у грудях тісно буде!
Вона від того не змаліє,
Бо від добра душа весніє.

І я розношу на тарелі слова
По краплі душу знову й знову.
О Боже, хай відбуде в чисті руки,
Щоб паростки мої не знали муки.

Якщо ж мене покликано до бою
За когось, проти когось чи з собою, -
Я хочу мати силу білизни,
Щоб змити гріх із рук брудних!

Не все те правда, що співають на весіллі.
Не кожне серце полонить чар-зілля.
Не всяка путь та ближча, що пряма.
Не кожній пташці клітка - то тюрма.

Якщо не знала вітру й неба зроду,
Не відає свого пташиного народу,
Якщо уся пожива, що в відерці, -
Чи відгукнеться воля в тому серці?

1

Ось гине орхідея на стежі...
Її згубили, як несли в кімнату.
- Вона однак померла б... у воді,
Бо вже від кореня безжалісно відтята...-
Злостивий дрік шепоче у пітьму.
Кущам колючим чуйність не властива.
Я - милосердна. Квіточок не рву.
В садочку обіймаю вишню, сливу.

- Вона б зустріла... тричі... передсвіт
В бокатому зеленому вазонку...
Дитя устигло б написати вірш...
Воно... зів"яло... - плаче кропу зонтик.

Та орхідея - малоліт-дитя,
Що захворіло серед буднів мулу,
Й помре без ліків, піде в забуття.

Ви в очі орхідеї зазирнули б?

2

Відводжу погляд від тонких заград,
Від золота,
смітиська...

- Чисті руки!.. - кричать багатії.

Ніхто не крав.

Хто ж винен, що дитя померло в муках?

День заховався за лаштунки,
На сцену вибігли зірки.
Дістались шиї поцілунки,
А грудям пестощі руки.
І по плечах, і по ключицях
Мандрують губи навпрошки,
Туди де на тугих копицях,
Піднялись ягідки-соски.
Живіт також не сирота
І ласки потребує нині,
За мить якусь мої вуста
Уже на цій рівнині.
Ну а тепер, як я вже звик
На груди дві долоні.
Ну а махровий мій язик,
Затримався у лоні.
20.09.2009 р.

(родздвяна колядка)

Он засяяв сніг за віконечком,
Пішли іскорки у танок,
Народилося ясне сонечко –
Молодесенький Божич - Бог.

І надворі вже дні погожії,
Знову більшає білий день.
Прибуває нам сила Божая,
Ми співаємо їй пісень.

У яснесеньку цю погодоньку
Зорі з місяцем – в небесах.
Славен будь же наш, Роде-Родоньку,
Сяє зорями Божий шлях!


28-29 грудня 7516 р. (від Трипілля) (2008 р.)

Холодно: бути невідданим заживо,
Споєним сумом дитячих неспокоїв,
Витися стрічкою водонестійкою,
Лити до дна сіру повінь очей.
Не упередити думкою хижою,
Замерехтіти факелом в лісі,
Серце закраяти болем привітності,
Тебе у собі кошеням загорнути.

Стій.Чекай.
Пам'ятай.
Я.Твоя.
Печаль.
Біль зорі.
Міль...
Що з'їдає її
Вщент.

Епістола весні розвезена між літер,
нанесена теплом неумолимих уст.
Вона не йде – летить, де я на подих – рвусь,
коли думки стають прозоріші за вітер,
бо у легені тиші проникає хруст.

На серці неземні, опалі поцілунки.
Так гаряче від них, аж падаю у сніг
і янгол ожива, із голови до ніг
опірений у біль, він покидає лунку –
тамгу мою. Епістолярний перебіг.

Так бачу я себе – запаленим в новинах,
рознесеним, припалим. Не смакував – ковтнув,
ці щирі сльози радості – Різдва Весну.
Так з іменем Отця, Святого Духа й Сина,
мов дрібку солі взявши, груди перетну.

23 Грудня 2009

Спека спадає…
Вечір над землею пропливає.
Вже сонечко, мов панночка,
В перину із пухнастих хмар сідає.
Блакитне небо
Від хмарин червоних рожевіє.
Під пісню солов`їну
Над ставом місяць з зіронькою мріє.
Ідуть корівки із пасовиська додому.
В травиці цвіркуни цвіркочуть по одному.
І пахне свіжим сіном доки не стемніє –
Це в нашій Україні вечеріє…

2009р.

Гори пручаються нерухомою масою
як товсті корені буків
ти не бачиш дуже старих стовбурів
вони застигли дерев’яною кашею
що їх варто їсти лише руками
лише руками їх варто бачити
а шкірою – чути
як одна старезна пані
сидить на гілці й жує щелепою.
Її босі вени й ноги доволі відверті
тверді долоні як дерев’яні бочки
«чому іншим безвітряно в очі?»

Нарешті і наш на футбольному полі
почуто гучний вболівальницький свист:
шукать в Україні футбольної долі
тепер європейський іде футболіст.

Та зелень газону не надто надійна
на терені національниї задач...
Суперників різних громитиме Збірна.
належить комусь ще замовити м’яч.

Сферична культура його вічно плута
мету траєкторії, напряму кут.
Щоб знову не вплутався блудно у пута,
стягнути футбольний із нього хомут.

Хай вільно вліта через захист в ворота,
хай звідти надовго уже не зника.
Бо вся Україна – футбольна спільнота –
цього якнайбільше сьогодні чека.

із циклу "Лавиця запасного тренера"

Є лиш гордість і горіння, сукупна праця і хвала...

П. Тичина




Дивочну стрілку має наш дзиґар:
Три рухи вправо і чотири – вліво.
Мій муж поблажливий подалі від надсад
Гуцикає синочка на коліні...
Я клопочусь-морочусь: то прання,
То випікання тістечок до кави,
То меблі заходжусь переставлять...
Одвік немає моди на невправних!

Та що я – без підпори? Згусток мрій.
Хоча усі бажання – життєствердні,
Та без супружника мої бігучі дні
Брели б,
кульгаючи,
по лінії поземній.

А з ним я – на коні! Так вольтижер
Красується, хоч коник їде косо...

Живем собі.
По-божому живем:
Поезія і флегматична Проза.



-------------------------------------

не ототожнювати автора та ЛГ :)

Нехай не вмить смарагдовий газон
став жити славою великого масштабу.
Не план на гру, не мрію – Стадіон
творив митець із тренерського штабу.

Шукав народ можливості відчуть
себе не осторонь вагомого здобутку –
не тільки в космос першим зазирнуть,
а й на землі "зірки" свої нести у жмутку.

Футбол, здавалося б, не та стезя,
щоб йти до величі і скласти вдало іспит.
Видовище, на тому й мудрість вся!
Ну що тут візьмеш з того футболіста?

Як виявилось, є у гри цієї сенс!
І статус є, і мудрість, і потреба.
одним із перших бачив цей процес
землі своєї тренер, футболіст від неба.

Його уже немає поміж нас,
та час від часу чуть у відголоску
і славу ту, і велич повсякчас.
ім’я якій Валерій Лобановський.
2009
Із циклу "Лавиця запасного тренера"

Я мрію побачити жирафа
кольору молочного шоколаду,
великі брунатові очі
і вії,що фарбують ночі ...

Я хочу побачити жирафа,
який гордовито ступає
з кавовою мапою на тілі,
що лише йому зрозуміла...

Я марю побачити жирафа,
в південних меридіанах,
він загубив свій ляк
в соковитих зелених ліанах...

Я мрію стати жирафом...

За кожен день, за кожну мить,
Прожиту в щасті чи журбі,
За дар прощати і любить
Я вдячний, Господи, Тобі.

За мир, що заступає гнів,
За небеса ці голубі,
За друзів і за ворогів
Я вдячний, Господи, Тобі.

Хоч я блукав немов сліпець,
Мене Ти кликав з року в рік,
Обмив гріхи і дав вінець,
Щоб я Твоїм вже був повік.

Я розповісти хочу всім,
Як Ти мене урятував,
Як запросив до Себе в дім,
Щоб я довіку гостював.

Усіх Твоїх благословень
Не зможу я перелічить,
Котрі мені Ти кожен день
Даруєш щедро, й кожну мить.

О, як збагнути ту любов,
З якої Ти пішов на хрест,
Пролив за нас святую кров,
Щоб ми вознеслись до небес!

До Тебе, Спасе мій, молюсь
Щоденно в радості й журбі,
За все, що маю, поклонюсь
Одному, Господи, Тобі.

23.12.2009
Тернопіль
Вірш у виконанні автора тут
http://lucaster.podfm.ru/poetrytk/97/

Обвиває тини винограду здичілого парость…
Бозна-звідки занесене сім’я зійшло.
Дисонансом лапатим – листки прокламацій.
Дозрівають каштани. Вигоряє зело…

Відсьогодні проміння – бліде, церемонне.
Багряніють кущі та... осколки надій,
Що злітають в юрму - гомінливу, стооку -
Із підмостків модерних край битих доріг.

Пандемія зневіри. Обарвлені кров’ю екстази...
Кольориста, задушна, убивча пора.
По дзвінкучій корі абрикоси вистукує дятел...
Його тім’я червоне між віттям горіха мелька…

Це мелькання оживче. Обридли надії на зміни,
Гіркота прокламацій, якими вцятковано тин.

Прохолода в природі – предтеча цнотливого снігу,
Що так схожий на пудру для сизих кущів і облич.


2005

----------------------------
прохання вірш не оцінювати

1

За віщо Вседержитель покарав?
Послав мене, слабку, немов месію:
Уверг
навкидь
ланцетом
у бедлам,
Щоб я сліпому видалила більма.

2

Чотири дні звільняю лик його
Від нерету сівкого… Він – не проти!
Він боязнь – бути зрячим – поборов.
Він подає, притримує лоточок...

3

А ось і очі.
Вдячний прозеліт,
Сліпець вчорашній, пише оди Сонцю…
І вже без нерету, без осоружних більм,
Кусає мою руку – животворчу...

Самотніми кроками
міряєм землю
на двох полюсах
однієї Любові
від “світло”
до “темно.
То “світло” –
то “темно”
чіткими слідами
душевної крові.

2009

Не з неба зірку — із чагарника —
заламану із гілочки тонкої,
заплетену майстерною рукою,
фарбовану — то зірка ще така! —

даруєш ти... І блискітки летять,
і сунеться омана мерехтлива,
мов доленька — мінлива та примхлива,
поламана — та Майстрові простять.

І світиться країна за вікном,
гірляндами ліхтарними сповита, —
святкує забуття несамовито,
втішається салютами й вином.

А свято — як життя: позлітки й вати
позбудеться — і світ стає грубішим.
Поламане — й блискуче...
Втім — найбільше,
що міг би ти мені подарувати.

З тобою поруч мить блаженства
Показую тобі свій спокій,
Нутро розірвано до щента,
Чому ТИ не говориш досить.
Тримать баланс, більше не сила,
Пристойність лезом ріже совість,
І хоть байдужістю горіла,
Взяла в полон, без бою вбила.
О ігри ці не наче пекло,
То палиш жаром то холодиш студнем,
Я більш не можу, з мене досить,
пора втікти, втікти не сила...
Проявлю гордість, не капітулюю,
В собі закриюсь для облоги,
Ти окупантом в душу влізла,
Під мої марші перемоги...
20.12.09.

Продав посаду – і на вибори пішов.
Платили той мільярд «регіонали»,
які й собі ж продались «хорошо»,
бо дуже добре ті закони знали.

Тож і продався: «його час» настав
з політики великі мати гроші,
де дев’яносто дев’ять (тих політиків) із ста –
на тілі України, як тифозні воші.

Крокує пошесть – висипає тиф
на тілі кожного, хто має в них надію…
По їх законам – совісті тариф
в оту для підкупів і виборів неділю.

2009-12-22

Ярина Тимош

Холоди розстелили ряднини картатого снігу
По садку. Любий татку, присядь, розкажи мені щось…
Кажеш, зими маліють у світлі медових свічок?
Кажеш, чув як підсніжні струмки заливалися сміхом?

Кажеш, все оживе навесні… І не сльози старечі,
а весна проступає крізь шкіру? Скуйовджений дім
за місточком, що тінь його батькові сіла на плечі,
все такий же великий, як серце, що б’ється у нім.

Тато гладить волосся і каже: розумниця, доню.
Сонце гріє ще сонні барвінки під темним вікном.
Лютий пахне любистком густим і п’янким тютюном,
І благенька пір’їнка покою лягає на скроні.

Знаєш, тату, я ще бережу м’ятні в’язки пісень,
І співаю їх дітям, і яблука п’яні малюю…
Часом хочеться чути їх запах, і, знаєш, я чую.
Так, неначе у тепле дитинство вернулась на день.

Ми повернемось, таточку, певно, до яблучних свят.
Ти плекай виногради, плети каруселі з лозиння.
Хай заграють в смарагдовім листі, мов райдужні вина,
Три щасливих обличчя солодких твоїх онучат.

У цю ніч поцілунком підсолену
Я до тебе приходжу дикун,
І шматую тебе оголену
І торкаюся пальцями струн.
На якійсь невідомій ще мові
Де всі звуки ідуть крізь гортань,
Я знаходжу слова кольорові
І вкладаю в твій слух без вагань.
І порушивши клятви схимності,
Що забуті давно на зубок,
Котрий раз позбавляю невинності
Затверділий в долоні сосок.
І стаємо миттєво коханцями,
І приймаємо ніч цю у дар.
І знімаю терпужними пальцями
Я з плечей твоїх денний нагар.
25.09.2009 р.

Немов княгиня виринаю із постелі
і ніжно мене пальчик сонця зачіпає
а ранок вмощений у небокрай-фотелі
І твій сніданок вже на кухні- булка з чаєм

Мазки голандсько-живописних акварелей
Закинув музикант у фарс мого життя
вчорашній настрій розгублю в тунелі
Ти - кольорова цяточка на дні мого буття.

Духа мого викликаєш
на це католицьке, за Римом, Різдво.
Снігом пливу за кермом -
яко древній на веслах баркасом у плавнях.
Серце сигналить услід перехожим
і скаче, немов поплавок.
...Пальчики панські замки відчиняють колійно.
А я - православний.

Вибач - неголений.
Скроплений розталлю, трохи - парфумом старим.
В часі твоєму спинився
і, наче годинник, цілую зап'ястя.
Губи відводиш.
На глузд посилаєшся і - на сигаретний дим.
Хоч нині мене - тільки дух,
та силуєш поглядом тіло розп'ясти.

Смішно ревнуєш.
Три пальці, як ревна вірянка, даєш - і не більш.
Каєшся - грішна...
А страсті всипаєш, як сіль в обрядове тісто.
І сходжу я - на очах,
в стигми ховаю свіжо-задавнений біль.
Ти ж - забуваєш невбачно,
що родом я з дуже відьомського міста...

2009

А мова рідна - золотавий лан,
Де кожен колос - ваговите слово.
Поміж колоссям дух мій заблукав,
Шукаючи Пегасову підкову.

Над ланом вигримляє сив Перун,
В тополі поціляє.
Спека...
Роси...

Я маківкою в житі проросту.
Не хочу загубитись поміж просом.




---------------------------------
Спочатку Пегас був просто конем,
а крила з"явилися в легенді про Беллерофонте.
Згідно одного з міфів, він був плодом пристрасті
Посейдона і Горгони Медузи, народився з крапель крові, коли Медузу убив Персей.
Отже, підкова...могла бути. :)

Половинка половинчата...
Море сміху... Навпіл сліз...
Я у цім житті невизнана.
Я тут - п'яний верболіз...
Навпіл горя і добробуту...
Навпіл щастя і біди...
Між ковадлом і між молотом
Час від часу... Як піти?
Примусово добровільная...
Я щаслива і чужа,
Бо з дощами нерозділена,
Бо віддалася сльозам...
І забута, і замріяна...
І за щастя, й за біду...
Смутку скоєно незмірено,
Тож дозволь - тепер піду...
Четвертинка четвертинчата...
Чверть кохання і жалю...
Із усіх життів я вимкнена,
Доки знов не оживу.
24.04.2009

Погляд сонця холодний зовсім.
Плечі нам укрива журбою.
І прощається з нами осінь,
Помахавши із хмар рукою.

Від тепла залишились крихти.
Серце наче у ніч вмерзає.
Ти б за сонцем хотіла бігти,
Та коріння не відпускає.

Одягає зима у кригу.
Обіцяє видіння нові.
Є багато краси у снігу,
Та холодні ті сни зимові.

Затанцюють сніжинок зграї,
Як заграють вітри-музики.
Ми у мріях серця ховаєм,
Адже мрії – найкращі ліки.

Я стала сентиментальной,
Как стареющая волчица
Мои зубы уже не белы,
Я кусаю уже не насмерть,
Моя шерсть спутана,
А в углу моей серой норы
Лишь печаль сиротливо ютится,
Променявшая на спирт
Всю былую мою отвагу
И блеск в глазах,-
Под ребрами у меня
Неприкаянные волчата
Выгоняющие прочь,
По снегу, в овраг,
К проруби, или туда,
где капканы под стекловатой...
22.12.09

Я опишу, мій Господи, все те,
Що відчуває жінка в мить ексцесу.
Я обійдуся без блідих словес.
Був зачин.
У персти б - експресії!
Я вималюю присмуток і жах,
Змережу біль,
жагу,
ганьбу,
розпуку…
Але – благаю: хай обійдуть дах
Пандемії, безхліб’я...
Жінки руки
Петлюють кожне зерня, мнуть кунжут…
Ловлю губами перший сніг - лапчастий…
Гризот було достатньо на віку,
Всі фабули - з буття, без фальші.

Хай буде дім – цитринна цитадель,
Захищена від смерчів,
гроз,
оркану.

Я обійдуся без чужих ідей.
Я... кров’ю, Господи,
написане
обарвлю…



2004

Ніколи він не бив себе у груди,
"Я - патріот!" - на весь світ не кричав.
Усе життя присвячував лиш людям,
Хоч завжди це не кожен помічав.

Ішов і не звертав із пів-дороги,
І була перед ним одна мета -
Вкрвїна рідна із єдиним Богом,
Мов батько й мати навікИ - свята !

Ніяк не міг змиритись із свавіллям,
Права людини завжди захищав.
Не будував до піднебесся вілли,
Не раз харчів ГУЛАГських скуштував.

За правду йшов, за правду і загинув,
Не побоявсь систем і перешкод.
Він був і є Вкраїни вірним сином,
Не все сказав про нього ще народ.

А смерть прийшла підступно і невчасно,
У тихий вечір, в розквіті весни.
Зоря його і по житті не згасне,
У русі був й лишився назавжди!

1999 р.

Зорі в трави лягли
І розсипались сяйвом у росах.
Заколисує ніч,
Не шелесне ні лист, ні трава.
Пахнуть медом п’янким
Учорашні, ще свіжі покоси.
І від цього тепер
Аж хмеліє моя голова.

Я босоніж іду
Там, де тихо виблискує річка,
Де рибина на мить
Розіб’є мовчазну гущину.
Де намистом з весла
Розсипаються краплі-порічки.
Лиш в єднанні із цим
Відчуваю життя глибину.

Проскомидія дощу, блаженства сходи,
на небеснім дискосі уламки блискавиць.
Оглашенною ся тиша з нас виходить,
залягає в студнях аби зріти горілиць.

Літургійний переспів у антифоні,
в перевеслах вітру – падолистові снопи.
Проростає в землю святість, що хоронім,
розчиняє згустки перевтоми та ропи.

Ся дотична вічності вода – у трубах,
дзвін у скронях студить і зціляє тіла храм.
Не зосталося в душі сухого руба,
де і дратва нерва, і прошито долю нам.

22 Грудня 2009

І знову, обриваючи рядки,
Тинятися з кутка в куток.
І знову бачити зірки,
На стелі де нема зірок.
І знов гасити папіроси
Об неповинну, тиху ніч.
Паперу списаного стоси
Кидати в охололу піч.
І знову пестити цю риму,
Немов привабливу коханку.
Гіркого наковтавшись диму,
Заснути десь аж на світанку.
15.12.2009 р.

Ти давно з нею. Він поруч. Нелічені дні.
Танго кохання змінила мазурка розлуки.
Тільки чомусь я за звичаєм крила, як руки
прагну покласти на плечі тобі, мов у сні.

Знову тур вальсу, й цілунок – вершина його.
Горде фламенко на біс, наче з бісом, танцюю.
Музика раптом німіє, і з неба я чую:
Дами запрошують вперше на Біле тангО.

Наче учора… до тебе крізь зали бреду.
Вата в колінах, у вухах пудовії дзвони.
Крила… і плечі… і очі… маестро… поклони…
Світ закрутився, на щастя чи нам на біду.

Музика неба і балу поволі стиха.
Біле тангО станцювали з вогняним запалом.
Вогнище віри, любові й надії запалим
ми на вершині бажання, блаженства й гріха.

2009

Схиляю голову, жалоба груди рве!
Яка тяжка, невимовна утрата:
В піски упало небо голубе
Зорею, вкривши тіло Арафата.

Шиплять вітри у цю останню мить,
Ридає на колінах Палестина.
Сльозою спробуй душу оживить,
Якщо ти називаєшся людина.

Як близько ─ і далеко водночас
У місячному блиску сяють лиця.
Народе, скільки ж болю та образ
Зазнала твоя зранена орлиця.

По всій землі стяги палахкотять!
Віки ─ ніщо порівняно з живими.
Пройти шляхи, як Ясір Арафат, ─
Найвища честь для сина Палестини


Ι

О, молодість! У вирі боротьби
Ти шаленіла переможним співом
І, вирвавшись з холодної імли,
Мов небеса задимлені, прозріла.

Ти вистраждала терени доріг,
Довірившись підступному іуді.
Крилатий ангел, що життя беріг,
Не шкодував для тебе юні груди.

О, молодість! Немеркнучі вогні,
З граніту впавши, душі підіймали,
Кували крицю віри у борні,
Героями нетлінними ставали.


Священної надії не зреклись,
Зорять в очах відвагою і нині.
На смертнім ложі друзів поклялись
Життя своє віддати Палестині.


ΙΙ

Рамалла у колючому дроті,
Скрізь руїни, угар пожеж…
Мабуть, вилізли б очі Європі,
І Америці – теж.

Де не глянеш – на вежах євреї:
В цьому світі панує Ізраїль.
Нове гетто снують фарисеї,
Ожививши фашистську мораль.

Та свобода ─ омріяне слово,
На устах поцілунком цвіте,
Ворогів Палестини коле,
За собою у бій веде.


Якщо ти ─ патріот свого краю,
Ще й боротися маєш хист,
У народі ─ ім'я прославляють,
А євреї цькують ─ терорист!

Подивімось навкруг і побачимо,
Хто ж насправді ота ,, вісь зла “.
Ізраїль ─ це лиш маска нації
Яка гнобить планету Земля . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Розтерзали кати країну,
Розбомбили села й міста,
Розіп'яли живцем Палестину,
Як колись на Голгофі Христа.
Ця зараза страшніша від атома ─
Не кажу я про СНІД і чуму.
Палестина, смертями засватана,
Проводжає синів на війну.

Ви даруйте коханим фіалки ─
Сині, сині, як плеса озер.
Ті, хто мужньо палили танки,
У полоні граніту тепер.

А над ними яряться зорі,
Місяць мідь вилива в Йордан.
Оніміли молитви й долоні,
Захищаючи душу від ран.

А над ними клекочуть гармати,
І рида карооке дівча.
Похилившись, червоні маки
Пломеніють, немов свіча.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Є на світі удачі й печалі,
Все життя наше ─ з світла і тьми.
Ті, хто довго терпіли й мовчали,
З Арафатом ставали людьми.

Та дорога ще й досі у тернах,
Від угарищ пожеж ─ пітьма.
Арафата душа не вмерла,
А по-новому ожила!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Як хочеться, щоб це був тільки сон,
Щоб кожен жив у злагоді й добрі,
Щоб совість й серце бились в унісон,
І врешті решт земля сказала: ні!

Ні, війнам!
Ні, тортурам!
Ні, тиранам!
Ні, кривдам!
Ні, стражданням!
Ні, кайданам!

Нехай загляне у кімнату брат,
Нехай залишить кулі й автомат,
Нехай згадає, як колись давно
Ішли разом дивитися кіно.

Нехай серця наповнюють пісні,
Нехай дощі всміхаються рясні,
Нехай із вирію вертаються птахи,
І благодать квітує навкруги.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

О, якби насправді це було ─
Тоді б і в грудях, мабуть, не пекло,
А так ─ кипить, болить моя душа,
Рятуючись лиш правдою вірша!

А губи шепчуть: сонце де ти, де ? . .
Дивлюсь ─ пітьма втіка, а день іде!





2006р.