ледвезелий супротив саду
теології зими
за риштуванням рештки крони
псалмитує замерзле стадо
безголосої луни
у верховітті заборони

осеніє говінням груші
і розп'ятістю лози
цей жовтень кришить обладунки
сухоти дощовито сушить
ліщинових зве музик
щоб грали промені малюнків


2002

& 15 &

& 15 &
Прошу, оливи радості налий
В мою небесну душу аж по вінця,
Не вартий сум щербатого червінця,
Бо він завжди набридливий такий.

Почни грозу в цей теплий вітровій,
І не дивись на мене, мов чужинця.
Ти чуєш, весно? Принеси гостинця,
Хай бубна грому грають марш гучний!

Я до світанку слухатиму зливу,
А ніч за нами йтиме навздогад.
Егей, вітри пора будити ниву!

Я вийду вранці в яблуневий сад,
І посміхнувшись радо сонцю-диву, –
Настрою ліру на весняний лад.
1995

В Тетянин день тобі бажаю
Не зачерствіть у плині днів,
Черпати світ чуттів безкраїх
І не пізнати більш жалів.

Щоб ти цвіла, спекотним літом
Давала затінок душі.
Чарівним, білосніжним квітом
Щоб гнала думи всі журні.

Вінцем краси кохай сповита,
Жадана будь. Життям налита
Крокуй повз чорний смерті рій.

Лети до хмар, сп'яніла щастям,
Не дайсь в полон гріховним страстям
І низько падати не смій!

1999

А сьогодні я загорнулася,
Ніби в мамину любу хустку
В день шовковий,
і здивувалася,
Що приплутали павутинки
Кульку сонячну до ялини,
І посивіли скроні золотом,
Тополині та ясенові.
На блакитному полі шибки
Давніх слів ожили краплини.
Так незвично зраділа тілу,
Й молоку в лікарняній склянці.

Піди нажрись розбий себе об голову -
іржава ружінь рожжевріє світ.
Я пам'ятаю тебе милого і кволого:
зроби з цим щось
і не сором весь людській рід.

Дорозкоти камінням кедрових кульбітів
картонні килими у коренях кишок.
Доочитай цю повість щирих неофітів -
і з надлишків зіткай свій власний килимок.

Розмруж рожеві ржання ранніх вражень,
заріж життя... і напиши закон.
Залізом лізь у вирій навантажень,
лягай лугами... твоє ймення - Легіон.


2009

прибережи
на пам'ять береги
прощальну сіль, залежану в обіймах
над вороттями - птаховіст недільний
тримай нестримність
вістрям догори
заселять хвою
люди і лади
спливе вода, закупана опісля
нахресний герб стирного позамістя
лиш на терези мандрів не склади
Тереза милосердна...

2002

Сміх

Милозвучний до

Інь, а

Тепло і

Твердість до

Янь.

2009

Мікстура часу видихалась вже.
Залишила прострочені пігулки.
Підстав скоріш мені своє плече,
Бо вже немає іншого рятунку.

Затихли згуки вранішнього неба.
Злягли від щастя аркушем в куток.
Я промочила ноги, от неглеба!
Тепер п’ю чай й малиновий сироп.

І димний смуток осадом на дні
Заліг. Цукерка завалялася в кишені.
Я не дивуюсь цвілій новизні,
Немає болю і джмеля у жмені.

І карамельок за щоками тихо
Я не тримаю. Ми ж тепер дорослі.
Чого ж такі чужі тепер на лихо?
Чому думки розгублено- відносні?

Мій друже, час, повір, невпинний!
У тебе – донька, а у мене – син.
Ми теж були малі, та швидкоплинне
Життя пульсує сіткою судин.

Підстав скоріш мені своє плече.
Бо втома добиває вечорова.
І слід від сліз так боляче пече...
Невже тобі шкода для мене слова?

Студеніють вітри, заметілі жбурляє небо,
А у неї в очах захмелілий, співочий розмай,
І заквітчаний сад, і вона – зовсім юна Геба,
І летять журавлі у її світлоокий край.

В тім краю зорецвіт, і наяди в озерній гладі,
І вальсує над ним чарівний яблуневий квіт,
І щаслива весна в сніжно-білім легкім наряді
Лебединим крилом обійма заряснілий світ.

Заблукала у снах, заросилася в зелен-травах,
Розлетілась на пісню - відлуння дзвінке в гаю.
Відпустила вінок. І на зимних тих переправах,
Загубила сльозою тернову любов свою.

Ти її не буди, не тривож її мрій, не треба.
Ні доріг, ні стежок, все барвінками, навпрошки.
Запізнілий розмай… Та вона – вічно юна Геба.
Десь на березі Гангу заснули її роки.

І все ніби похапцем, вирвано із контексту:
Перепис, дитя, голоси, смоківниці, хамсин...
А він за покликанням, так, роботяга, тесля,
А він не готовий до надто різких перемін.

Чи зможе прийняти до хати її, чужинну,
Чи зможе пробачити погляд кудись до хмар?
А так би хотілося мати міцну родину,
Порядну родину як сотні гебрейських пар.

Однаково сходить правдиве зерно і кукіль
На полі господаря. Господи, не відвернись,
І навіть якщо не дозволиш діждатись онуків,
Ізбав від можливості бачити підняте ввись

Нетесане дерево, грубу роботу ката,
Нетесаний світ, що від блуду засох на очах.
А, може, така професійна його заплата:
Коритися болю, що скалкою в серці застряг.

...І все ніби похапцем, вирвано із контексту:
Капличка, паломник, вечірні молитви цикад...
А місця забракло у новозавітному тексті,
Йому, персонажу із циклу різдвяних коляд.

Пане Вороний! Коли Ви перестанете
вже ходити у вибиваних штанях?
се дивно, але невже Ви не почуваєте,
що літом просвіщаєтесь на санях?
і нам (як Вам) осточортіли зорі–очі,
й очі вже давно пора кинути озорювать,
та й панянки до зорь вже не такі охочі –
невже Ви відмовляєтесь палкі серця покорювать?
Пане Вороний! Пора вже скинути онучі,
бо ж по містах – хоч яких – все ажур.
і так нудні Ваші гаї та дніпрокручі,
як почуття щирих українських шкур.
Пане Вороний! Я бачу Ви сього й не почуваєте,
хрещатикуючи серед літа – ха, ха! – в санях
але все ж… невже таки не перестанете
у вибиваних ходити штанях?
Київ. 1914.

Сказали: не споешь ты за Ротару.
И внешностью ты тоже… не Алсу.
А барды дворовые на гитарах
Бренчат вовсю про девичью красу.

Забытой сиротою в этом мире
Бредешь одна-одной в людской гурьбе.
Твои неидеальные кумиры
Другим цветы дарят, но не тебе.

Готова ты простить и небреженье,
И грубость – остроумье дураков.
От пошлостей отчаянно краснея
Несешь как крест надежду на любовь.

Свою тоску доверишь только скрипке,
Полузакрыв движением смычка
Ту милую, чуть грустную улыбку,
И романтичность в розовых очках.

- Сожги свод правил! Стань бойчее, злее -
Советы получаешь ты порой.
Но мир с тобою чуточку теплее.
Прошу я: не меняйся. Будь такой.

В сугробе ветер тихо замирает,
Укрыло снегом иву у реки.
Селенья птиц, поющих глашатаев,
И те прозябли, словно старики.

Под коркой царства ледяного
Лежат осенние цветы -
Среди пространствия седого
Глаза застывшей красоты.

Прохожий голос, не нарушь
Той тишини, что не смолкает.
В уютном гнездышке из стуж
Зимой природа отдыхает.

1999

Де зринає мовчазливо спогад,
на крихкій межі, що зветься мить,
вдивлений у власну душу погляд
вічними жаданнями зорить.

Ты так чудесен, мой тюльпан.
Хоть одинок - зато любим.
Ты гордо красишь свой стакан,
И не узнают, что раним.

Ты так строен на тонком стебле,
И дивны алы лепестки.
Жаль, что художник где-то дремлет,
Ведь краски ночи так мягки.

Твой нераспущеный бутон
Скрывает тайну красоты.
Но станет плевелом пион,
Когда ее откроешь ты!

1999

Нас гріє сонце та лякає темінь
Нас живить правда та знесилює брехня
У серці кожного довічно йде молебінь
Ніким не програно ще битву за буття!

2004

Сплелися у суцвіття кольори:
Зелені сосни, клени різнобарвні,
Червона груша і яскраво-жовті
Стрункі берези.
Старезний дуб свою брунатну крону
Розкинув серед них під небом синім.
Темночервона
Горобина, в котрої кетяги,
Немов краплини крові,
Завмерла край дороги самотою.
Без сонця світиться осінній ліс.

Всяк-кожен вбрався ув осінні шати,
Щоб спалахнуть і в зиму вирушати.

* * *

В твоїх очах минуло літо
З них тихо крапають дощі
Зів”ялі квіти, як на лихо,
Тобі поки що дорогі

Чекаєш сонця, тішиш мрії –
Ще будуть доторки, слова...
Бабине літо... в скронях іній
А потім замете зима...

– Мишко, Мишко, де була?
– У пекарні край села.
– Що робила, моя люба?
– Пиріжки пекла у грубі.
– Ну а з чим, скажи мені?
– Із сирочком. Ой, смачні.
– А даси один на пробу?
Мишка в кошичок: Ой, пробі!
Каже з виглядом сумним:
– Ет, зостався лиш один...
Але я тебе вгощу,
А собі іще спечу.

2009

В тумані світло світлофорів
О шостій ранку.
Це місто – безнадійна пастка
Вже на світанку.
Металопластикові сяйво
Міського світла,
А нижче десь на сотню метрів
Шугають мітли
П’яничок-двірників нової ери.
Та під під’їздом щось пи*дять
Пенсіонери.
Так розташовані компактно
Міські квартири,
Кімнатки у незмінному форматі -
Три на чотири.
Чи сенс в недопалку –
Столичній пуповинці,
Що їх ногами розгрібаєш
На зупинці.
Меланхолійно у метро
Заткнувши вуха…
Тут кожен в натовпі
Якусь гидотну слуха.
Щоб захиститися від
Нападів нудоти
Й не чути голос жодної сволоти.
Кинутий на поталу
Моніторам,
Бігбордам, турнікетам,
Коридорам,
Так само і додому
Чешеш містом,
Єдиним рідним
І таким же ненависним…

23.10.09

В эту чью-то туманную ночь
Ловишь камерой след от машин.
Вряд ли кто-то остаться не прочь
До утра там, ничем не страшим.
У тебя, верно, тоже есть дом,
Или, точно, хотя бы ночлег,
Где-то в городе далёком том,
Где давно уже грязный снег
Тротуары укутал небрежно –
Не узнать больше улиц привычных,
И сияние вод прибрежных
Стало холода лёгкой добычей.
Мы с тобой удивительно долго
Продолжаем наш путь в бесконечность.
Не отпустит меня этот город –
Мы друг в друге остались навечно.
Это дом мой второй, безусловно,
Только первого вовсе не было.
Мы друг друга на память помним,
Молча пишем историю небыли.
Там, в такую же ночь, фонарями
Дышит небо искусственно гордо
Над искусственными тополями
Самого неподдельного города.

9.11.09

Після пляшки горілки
Якусь слиняву гидоту
Ти напишеш, як завжди
На своїй веб-сторінці.
З перегаром, замішаним
Із запахом поту,
Ти народиш зізнання
Неіснуючій жінці.
Малолітні шмаркачки
Читають замріяно.
Ліплять смайлики скрізь,
І зітхають у захваті.
Так, цільову аудиторію
Тобою отримано,
Міг би й фільми знімати
З хепі-ендом на Заході.
Й кожна соска подумає:
«То ж, мабуть, про мене!»
Й буде все вихилятися,
Крутити сракою.
А тобі вже навколо
Все сіро-зелене,
І сорочка від пуза
Із штанів вискакує.

24.10.09

Тиша дрімка. У таке безгоміння
Чуєш вечірніх вогнів мерехтіння,
Мовиш у думці в цю трепетну мить:
«Тиша… О як вона мрійно мовчить !»

Як мелодійно пронизує спокій
Далеч, посіяну в тиші глибокій,
Як половіють небесні лани
Зоряним збіжжям краси-вишини.

Тиша оспала, тривка, зорепадна,
Пісне беззвучна, стихіє розрадна,
Поро мрійлива у шаті нічній,
Дай свого дива тій днині гучній.

Дай у обіймах твоїх відпочити,
Серце покоєм святим окропити
Під миготінням спливаючих свіч
Доки над світом красується ніч.

Тиша мовчка, у таке безгоміння
Чуєш небесних світил шепотіння.
Мовиш про себе в цю зніжену мить:
«Тиша у серці моєму бринить».

Я знов дивився у вікно
Як тихо гасне вечір,
Як поглинає горизонт
Ясне світило дня.
Як перші зорі у сумній,
Тьмяніючій далечі
Вдягають небо у нічне,
Розкішне убрання.

Я знов у роздуми поник,
У мріях розчинився,
Гримку, буденну метушню
Втопив у забутті.
І раптом в серце з висоти
Потік натхнень полився,
Вихлюпуючи в тишину
Мотиви золоті.

& 14 &

& 14 &

Настрою ліру на весняний лад,
І від твоїх пісень – я захмелію.
В Ємільчине приїдь чи в Новоград,
І подаруй житомирцям надію.

Не мислю України без рулад,
Її душа без пісні зачерствіє.
І багатьом буває невдогад,
Чого народ на доброту маліє.

Столичних подарунків не вези,
Лише пісень не розгуби в дорозі,
Та голос бережи свій чарівний.

І не соромся щирої сльози,
Щоб серце не стомилося в тривозі, –
Прошу, оливи радості налий.

Українська мова, ти така чудова,
Два слова , пісня ллється нова,
У глибину, у душу проникає, а серце,
Чарівність, ніжність обгортає...

Ти не проста, божественна, свята,
Бо Богом нам дана - творити, жити.
На крилах піднімає до небес вона,
Своєю ніжністю, спонукає нас любити...

Слова із серця, з глибини душі,
В рядочок виростають, у стовпець,
І бризками сльози, алмазом - словом,
Грають, як чистою водою душу омивають...

О, рідна мова, наснагу ти даеш і силу,
І міцність маєш,честь,порядність,"рацію",
Словами ніжність віддаєш та ласку,
Народ об*єднуєш в єдину сильну націю...

З мокрих скелетів
Поснулих дерев
Капало сновиддя осені
Просто за комір
Де тепла шкіра
Пахне гірко
Терпким плодом глоду
І невловимо-солодко –
майбутнім тлінням

2009

Доливаю каву в молоко туману,
Додаю ванілі й цукор у напій.
Листям опадають звуки фортепіанні,
Й сиплються сніжинки осені з-під вій.

Надіп‘ю із чаші золотого щему,
Холод розіллється вивільнить жагу.
Трапеза осіння наша по-окремо.
Замерзає вечір в ранньому снігу.

 
Сковзне за край-обрій
ключем загубленим
магічний маятник
легкий вітрильник

краса пілігримів
відвагою повних
у царство еолове
безпам’ятний ладан

зречеться речей
віддячиться небом
солоний безслів’ям
солодким жахом

кохання птахом
свічадом очей
за вищу ніч
у звичне ніде







 

Я не люблю, коли «круті» автівки
З калюж на мене хлюпають водою.
Терпів і гірше – постріли з гвинтівки,
Але ж в чалмі був снайпер, з бородою,
І я не гніваюсь на нього, він правий:
Я без запрошення прийшов, ще й з автоматом…
А тут – я вдома, опонент тепер новий:
Сумнівний бізнес, дружба з депутатом,
Престижний позашляховик,
Коханки, вілли… – він відбувся!...
А сором – непомітно якось зник,
А потім так і не вернувся:
Пропав, пішов, як кажуть, прахом…
Мораль читати – лиш смішити!
Єдине – замінити сором страхом,
І страхом цю «мажорність» заглушити.
«Ой, не гуманно, авторитаризм!…» –
А ти бур’ян виполюєш гуманно?
Щоб він чеснот не втратив і харизм,
Ще й усміхався широкоекранно?
Не так! Під корінь ти його січеш,
Чи гербіцидом атакуєш зілля!
Інакше що посіяв – не пожнеш,
Бо згине прорість від твого безсилля!
Рік-два – і зникне твій город,
Предмет пишання й годувальник!
Фаст-фудівський бігмак чи бутерброд –
Останній і не кращий рятувальник…
А що бур’ян? Розквітне, проросте,
У кожну грудку пустить метастази,
Йти з ним на компроміс, повір – пусте,
Домовленості – це порожні фрази.
«Бур’ян-Мажорів» зупиняє страх,
Хотів сказати, що перед Законом,
Та не скажу, бо Зваричі в судах
Живуть за «посівальницьким» каноном:
Їм возять збіжжя в кейсах, в портмоне
І рясно засівають кабінети.
Хто був щедріший – того вирок обмине,
Хто ж недодав банкноти чи монети –
Той начувається, відчує, що закон –
Це річ «сувора, але справедлива!»
Такий він, «посівальницький канон»,
І суть його нечесна і зрадлива…
…Старію, видно. Збився на повчання,
Зухвало критикую всіх підряд,
Але ж, по суті, моя хата – крайня,
Не комуніст я і не демократ,
Розчарувався в кольорах партійних,
Не вірю жодному з керманичів-месій,
Які, не знаючи азів хрестоматійних,
У владу пнуться, де у шані та красі,
Нас запевняють, що вони дорогу знають,
Яка веде прямісінько у рай…
У «Ламборджині» й «Бентлі» посідають
А нам гукнуть: «Народе, доганяй!»
…Так, знову я тужу й моралізую.
Пора завершувати цей душевний щем,
Бо, може статись, так нафантазую,
Що й не згадаємо ми разом з читачем,
З чого розпочали оцю розмову:
Думки – як півзабуті грамплатівки,
Що на подряпинах повторюються знову…
А я не хочу ще раз про автівки,
Які, забрьохавши усіх, гарцюють браво…
…Вгамовуюсь. Про кулю із гвинтівки
Лиш Юра Кравченко згадати має право…

Але це інший вірш, якого ще нема,
Афганська муза – не за викликом дівчисько,
Чи буде вірш – гадати тут дарма:
В Луганську ж Юрій, а я в Рівному – неблизько…

2009

Спориші запищали курчатами –
Наче й думка до літа котиться...
...ти мене вже не прийдеш сватати
пожовтіли вербові котики...

розпустилися коси-китиці...
стиглі-стиглі – під хустку просяться
протираємо сум на ситечці
з хати в хату плітки розносимо

І день і ніч біжу, біжу,
кручусь, як вентилятор.
В портфелі тисяча адрес –
рекламний я агент.
Усе в диму – не вулиця,
а газогенератор!
На розі пробки розгрібає
очманілий мент.
Димлять жінки й чоловіки,
і хлопці, і дівчата,
Таксисти і артисти,
і члени їх родин.
В колясочках, прокурені,
попискують малята,
А мами, замість сосок,
видихають нікотин.
Та не паліть на вулиці!-
задихано волаю–
Для цього є квартира,
балкон, чи туалет.
А то, як в тубдиспАнсері,
цей кашель дошкуляє,
Руйнуючи мій бізнес -
ПРОДАЖ СИГАРЕТ.

Ким у пам’яті залишитися?
Шито-вишито, пережито вже…
Чорним полем, червоним літом…
Та чи будеш ти мною снити?
Догоджати гостинцем гостеві?
Застеляти бажання постіллю?
Косять долі у зелен-пахощах…
Та чи буду кохати так іще?
Щоб стелилися гладдю-хрестиком
Вишивані мої пестощі.
Лестить ніченька неприховано.
Та чи буду ще зачарована?
Не відкривши тебе – не викрию,
Витру, витрушу зайву витримку
І по-вінця наллюсь ніжністю.
Ти повіриш. А я – звикла вже…

Тобі дано любити вічну Тайну...
У неї смак бажання і дощу.
У неї радість болю незвичайна,
Захована вуаллю від плачу.
Ти дотиком малюєш знову очі
На полотні незайманих небес.
Відчути погляд у долоні хочеш,
Але безжальні хмари. Образ щез.
Цілуєш запах спрагло і жагуче
На загадкових мовчазних вустах.
І відчуваєш острах неминучий:
Зникає Тайна у терпких словах.
Ти страхом втрати не зневажиш –
Шаленством ніжно-диких почуттів
Мінливі шальки вправно переважиш
Любовної загадки хитрих терезів.

2009

Будда сидів на високій могилі,
Будда споглядав будяків цвітіння.
Навколо степи і баби похилі,
й країна – спорожнена тиха катівня.

Старий адвентист між мандрованих дяків
або ж дяків, хоч яка в тім різниця?
Чумацькі шляхи, жебраки, повні дяки,
що спустять твої мідяки по пивницях.

Будда відпустив оселедця по плечі,
читав бароккові євангельські мантри,
водив за собою зграї малечі,
в корчмі заливаючи про власні мандри.

Хоробрий Будда зупиняв ординців,
лякаючи пеклом, обіцяючи карму,
і знову з бабами сидів наодинці,
дивився на степ, мов на згублену карту.

Похилий Будда забирався в дзвіниці,
дивився на степ і молився на сонце –
великий і грішний, чистий і ниций,
забувши тенденції, відкинувши соціум.

Померлий Будда лежав на могилі,
розгублено навстіж розкинувши руці.
І баби, мов коні, під спекою в милі
іржали до сонця в журбі та розпуці.

Теплий кисень.
Відкрито пори.
На загати
в небесній шкірі,
на затемнені коридори
обережно,
в протягах, пір’ї,

в жовтих проймах
мерзлих приміщень,
в парафіні,
в оздобах жерсті,
спершу хистко, затим — пряміше
сходить снігу
ламке пришестя.

Зріють ріки —
щоранку різні,
і в воді,
що втрачає терпіння,
проступають, мов сік при зрізі,
перші прожилки
потепління.

Перестуджуйся.
Срібна сутінь.
Засторога
твоя повільна.
Півпрозора твоя присутність.
Пружні рухи.
Високі вікна.

ніби не вода ніби не витікала
не збивала з ніг не холонула на камінні
лише закинутий на хідники під
аритмічну музику і веселі піднебесся
я знаю — годі щось винести із такого досвіду
коли придорожня оса перелітає за вікном у південному напрямку
і незалежні радіостанції першими сповіщають
про наближення міста

вже тоді як псується погода
ні везіння тобі не буде ні заспокоєння хоча ніби так мало статись
із-за рогу вибрідає юний трансвестит
в довгому дощовику і теплій спідниці
стоїть перед своїм під’їздом шукає ключі дощ тече обличчям
фарба збивається під очима наче бруд під нігтями
великі сині краплі скочуються на тонкі вилиці
на в’язаний одяг і чорні ботинки

ніби і справді не лишилось слідів
і пам’ять ніби не вода і не холоне глибоко в тілі
любов до великих населених пунктів
ніби любов до дерев що ростуть незалежно від тебе
говориш собі засинаєш непомітно
і очі закочуються під повіки
наче згублені іграшки

караван води обезречений леміш мозку
канонічна пора прорізати листя долонь
бити в тимпани поголити голову кучерявого хлопчика
і за вітром завітром завіт

майже такими були наші ідоли наші котигорошки
наші нігті з китицями аїру на кільчиках лемешів
сочився крізь них караван води жував остюки
залишав по собі кубельця піску як дрібки фекалій

гніздами небесних ворон глистами судин
іконостас твого диму причетний до сущого
глибше орати притрушені цинамоном легені
вихаркувати зірки що стікають
патоки на шклі залишаючи

майже такими були наші сови всю ніч просились до вітру
і лиш під ранок виходив з-під них караван води
повільно і довго за вітром завітром
завіт

повторюю тричі прирослі до неба слова.
їх мало би бути утричі – як мінімум – більше,
але тільки віршам дано заперечувать вірші,
як першим прочанам покоїтись у головах.

не слово було попід шепотом наприкінці,
навколішки сонцю, яке нахилилось деревам.
до лева і змія приносили змія і лева,
і сльози, як лози, фальцетили в такт по лиці,

або по обличчі, або поза ними двома.
благенькі, як лози, якими шмагати благали.
не слів, але мови під небом, як завше, замало –
на мову намова, як в хлібі полова сама.

повторюю тричі – четвертого разу зійти
грозилися зорі навпричіпки в небо чи просто,
а тільки потреба до лева призначити простір,
до змія корону, до вірша засохлі листи,

чи може листки, або листя, чи просто папери,
чи просто прочани, чи просто під небом, чи в такт.
повторюю двічі, а третього разу не так –
аби прочинились, а не розчахнулися двері

із повітря в повітря зринають твої птахи
як вода у клепсидрі з нічийного ока сну
тут кульбаби вінками означують хист і схил
у тоненьких долонях розхлюпуючи весну

тут буває за пристрасть віддати себе і стріт
на вівтар чи на плаху розмінюючи єство
але більші від серця окрушини твоїх сліз
як слова у клепсидрі висотують за-
-жи-
-во

у вінку із кульбаб що заплющили очі на дощ
у долоні затеплій завічній в губах із кульбаб
у коханні що майже кохання майже наше
у пальцях пелюcтками по спині
стікати

Тобі я ніжність постелю
на ложі соннім та духмянім.
Зірками випишу "люблю"
в рубінах вуст - на кожній грані..

Хочу твого тремтіння знов -
в чеканні хвилі насолоди,
без непотрібних вже розмов,
в простому поклику природи,

в простому зові почуттів,
бажань, що стримувать несила,
в пожежі дотиків і слів,
в польоті тіней швидкокрилих!..

Не озирнувшись ні на мить,
не завагавшись ні на йоту,
ми в ніч дорогою відкрить
підем - закохані істоти.

Любов пізнаєм до кінця.
Бери ось, пий мене, будь-ласка!
Для тебе серце по вінця
налите щастям - під зав'язку.

Мене ти вип'єш - і хмільна,
заснеш до самого світанку,
квітучо-ніжна, мов Весна,
царівна днів, ночей і ранків...

2009

«Миле моє пташатко, дальніх висот не бійся! –
Вчила велика птаха рідне своє дитя, -
Ти подивися в небо, злийся душею з виссю,
Вір, що у цій блакиті справжнє твоє життя!»

Грілось мале на сонці, чистило пір’я довго,
Мружилося на світло… Що, коли не злетить?
Ну ж бо! По вітру дзьобик!
Крила розправ!
І з Богом!
Знай, що тебе чекає неба ясна блакить!

Ранок змінила нічка. Зорі говорять вголос,
Що то між них літає? Привиди чи душа?
Ні! У нічному небі, щоб відігнати холод
Вперше розкривши крила, стрімко летить пташа…

*
Жінка у танці
Палахкотить, як вогонь,
Що я роздмухав.

Полум’я сукні
в ритмі звивається і
Манить до себе.

Складки гарячі мигтять,
Схожі на стріли.
Ранить мене наповал
Жіноче тіло.

& 13 &

& 13 &

І посміхнувшись юно сонцю-диву,
Ти цілувала пісню у вуста.
Уперше бачив я таку щасливу,
Ти сяяла, мов бджілка золота.

Летіла пісня в далеч мерехтливу,
Пісенилась небесна висота,
І приманила пташку щебетливу,
Біліла там хмаринка, як фата.

І сяяли нам сонячні алмази,
І щось казав знайомий невпопад,
Бо носить у собі стару образу…

Не треба ні нагадки, ні наказу,
Як голос твій почую, то відразу –
Настрою ліру на весняний лад.

Мені приснилось, що я бачив Бога
І Він мене не зразу зрозумів
Страждання й сум були в очах у Нього
Лише під ранок Його трохи розсмішив...

(Пісня)

Пробирає серце. Просинь,
поміж нею дим
заплітає лугу коси
духом бойовим.

Чорні круки, гнізда – дула,
заятрився шлях.
Аби куля проминула,
аби не пройшла.

Не минула – зачепила,
в грудях розцвіла,
розпеклася, розкровилась,
стискує кулак.

Чорним круком, просто з дула
в небо видно шлях.
А та куля проминула,
але ся пройшла.

Стигне рана – в'яне ружа.
"Мамо..." – на устах.
Панахиди вітер служить,
не вмовкає птах.

Чорні круки, гнізда – дула
і до неба шлях.
А та куля проминула,
але ся пройшла.

Замовкає серце. Рястом
ходять холоди.
В лугу коси попелясті
а я – молодий.

Зникли круки – вітром здуло,
розгубився шлях.
Чом та куля проминула,
але ся пройшла?

17 Листопада 2009

Одна починаюча поетеса (а я не читав її жодного твору
й не знаю – чи вона пише взагалі)
мене запитала:
"Ілько, а чому ти не тусуєшся з нами?"
(Під "нами" вона розуміла таких самих, як вона, "починаючих поетів",
які збираються у різних клубах,
бухають "кубік",
читають свою "творчість" про те, як хто кому вставив і
куди,
видають це все у альманахах
тощо.)
І я замислився – і справді, чому?
Я ніколи не задавався таким питанням.
Нарешті я міг би десь, крім Інтернету, викласти свої
твори.
На папір…
А я цього не роблю…
Чому?..

Кілька секунд я подумав
й сказав:
"Тому що я:
1. не лесбіянка;
2. не підарас/бісексуал;
3. не чиєсь протеже;
4. ненавиджу богему;
5. ненавиджу тусовки;
6. не п’ю "кубік"
(мені від нього засильно башню рве);
7. ще багато чого можна сказати, але я того не скажу…"

Починаюча поетеса кілька секунд дивилась на мене,
розвернулась і пішла…
Більше ми не спілкувались…

Мораль: Відсутня…

Питання: Хіба я не правий?..

Зариштовано простір м'якими штрихами дерев.
Облітають укотре мої чорнобривці та айстри.
Непомітно, безгрішно, прозоро ця осінь бере
В кольоровий полон, де розписують гори чугайстри.

Мерехтять їхні пензлі. Від барви жовтіють річки,
І відносить вода позолочене пір'я качине.
Я не вірю у жовтень. Уперті мої писачки
На осінньому тлі розсівають веснянки вощини.

Верховіття гудуть. І гуде веретено думок.
Довга нитка дороги прядеться, як завше, - зелена.
Тільки сум опівнічний рясний, мов покоси зірок.
І сестра його туга - занадто густа і черлена.

Несмілива плеяда - сльоза у сузір'ї Хреста -
Зимний гасить вогонь. То згорають птахи перелітні.
Лиш зумій прочитати у писанках-віршах листа:
" Я безмежно люблю тебе. Так, як любила у квітні".

2009

Напилася звуків, і тиша на
Не моїм шляху – загубила з виду.
Ніч сьогодні довга і крижана, -
Лунко б’ються кроки за мною слідом.

Ніч сьогодні змерзла, стоїть німа,
Кленами тремтить і благає снігу.
Я іду крізь неї й молю сама,
Щоби кущ троянд до весни оклигав.

Так буває часто: мороз і ніч.
Ліхтарі і зорі висять – не гріють.
Як ідуть нещастя – то пліч-о-пліч,
Як мороз і ніч, а за тим – завія.

І як добре знати, що теплий дім –
На кінці доріг. І долоні, й губи…
Що позаду стільки морозних зим…
І що поруч ті – кого ніжно любиш.
17.11.09.

Лишіть мені цей листопад на згадку
Гербарієм снігів між сторінок із листя.
Щоб першу кригу, мов точену кладку,
Пройти. І потепліти раптом. І розлитись.

Світити ніч, розчинену на каві,
Криводзеркально спати, аж по рівнодення.
А там - на спад. І на падіння навіть.
Аби у скронях пам'ять кронилась вогненна.


2009