Застигла осінь глеєм на корі,
Хоч віддирай і клей опале листя.
Відкалатав вже час сумній порі,
І димом розлетівся понад містом.

Зірвав туманність вітер без жалю
Із вуст бурштинових кокетливо-осінніх.
Переписав у снах всього Золю.
Заснув на пелюстках троянд весільних.

І буйноцвітні поморозі квіти
Стелились зміями далеко в височінь.
А дощ не знав куди себе подіти -
Упав в калюжами відбиту синь.

У п’янкості повітря й карамелі
В кав’ярні на свій час зима чекала.
Нитками кольору молочної пастелі
Нам з вами рукавички гаптувала.

Минула осінь золота, багряна,
Красуня щедрості і простоти.
Краса її глибока і жадана
Пройшла, пора вже і зимі прийти.

Позичивши в любові білі крила,
Зима ввірвалася і ось кружля.
Вже цілий світ снігами спорошила -
То ковдрою укрилася земля.

І завиває вітер до півночі,
І тихо падає лапатий сніг.
І ми (заліплює не тільки очі)
Обліплені із голови до ніг.

Сніжинку я піймаю легкокрилу.
Вона розтане на палких вустах
І обпече. Заплаче через силу,
Упавши на холодний битий шлях.

Сніжинку, що перейшла в краплину,
Від тебе, любий, не сховаю,
Змахну рукою білу цю сльозину
І тихо мовлю: "Я кохаю..."
2009

& 8 &

Хай бубна грому грають марш гучний,
Нічних мелодій дощове стакато
Вітри розносять по садах крилато,
І від закоханих тікають сни.

І враз нахлине почуттів багато,
Вони чудесні вісники весни.
Своєму серцю спробуй поясни,
Чого ти без коханого у свято.

Душі не вкриє буднів сірий пил,
Бо маєш душу світлу й незрадливу,
І ти своїх не проміняєш крил.

І, певно, любиш пору бунтівливу.
Літа, літа… Мов коні без вудил…
Я до світанку слухатиму зливу.

В небі синім намандрувалася,
Різним цвітом намилувалася,
Захотіла у віночку гуляти
Та не можу я квітів нарвати.

Синьоока волошка всміхається,
В білу сукню ромашка вдягається,
А там посмішки сонця-кульбабки,
Вже потроху пухнастіють шляпки.

Та до них мені не дістатися,
Лише можу на небі гойдатися,
З прудким вітром у хованки грати
І сльозинками мрію вмивати.

Зазирнула журливо в озерце:
білі квіти в блакитному серці...
Зупинилася зачаровано,
Затремтіла від щастя здивовано,
Бо побачила, що увінчана
Білим цвітом, мов юна дівчина.

Василеві ГЕРАСИМ’ЮКУ

Хвости павині розпуска узвіз,
зернисте світло сіється навскіс,
на брук, на пруг, на світ поза світами.

там, де зміліли шрами ножові,
де майже всі зробились неживі,
з тих, що заповідалися братами.

І самота такої глибини,
і тиша з тиш – вчуваються тони
підземних кровотеч і горніх русел.

Посходились в одно, над злото бань,
всі басамани спроб і осягань,
і заплелись в лілово-чорний вузол.

Із грізних піль, з таємних сновидінь
урочих наснувалося промінь
(летючі тіні – маєстати наші).

Прочувані тепер, і не тепер,
світають з льодянистих стратосфер
зотлілі сторінки і патронташі.

Отак: синьотабунний часоплин
ярами з глин, дощами із краплин
пройшов і став. Тепер твоя година.

Діткаючись полічених волось,
шепоче хтось (о ні, то не здалось...),
що кров твоя таки не самотинна.



2008

Немає змін і вінгранý заміни
здаля лиш обпіка веніамінич
(аптечне валер”янове слівце)...
біжать бордюри парапети стіни
із натовпу стрибне чиєсь лице
і знову тло ламкі осінні плини
це я – все це...

та ще не видне ні здаля ні зблизька
тисячооке змовне запорізьке
котре вже не забути і не збуть
на лавку в пáрку і в десяту “марку”
сіда за мною простяга цигарку
питається: а т у т тобі ким буть?
(а мимо миготять біжать ідуть...)

торкає брами осіннєвий колір
я – бідно вбраний – піднімаю комір
тече подолу вуличне вино...
терпке й тягуче аж зліпляє вії
іду собі надумую надії
під долю що придумана давно

2006

Хмари сполотнілою юрбою
По гаях, дібровах розбрелись,
Вкрили річку ковдрою пухкою,
Віддзеркаливши поблідлу вись.

Місяць, закуривши понад лісом,
Упірнув у сизу пелену,
І пустивши димову завісу,
Сивиною гілля огорнув.

Наче хвору, деревину горду -
Молоком і медом напував,
І людьми поранену природу
З ватою так ніжно бинтував.

12.11.7517 р. (від Трипілля) (2009)

а ты вся такая неправильная. смешная.
с копотью.
негармоничная. передернута. откровенно местами скованна.

а ты вся такая цветно_черно-белая.
неумытая.
монолитно-эфемерная. Lavazzой-пропитая.

а ты вся такая с глазами_болью.
с губами нежными. немного хриплая. угольно-снежная.

а ты вся такая не_моя, блять.
не его. не наша.
таких, как ты можно только чувствовать.
залпом пить, и после каждого - надрывно кашлять.

а ты вся такая кусками. обрывами.
обертками шоколадными. табачными срывами.
смешными T-shirts и волосами_по_ветру_разливами.

а ты вся такая "пользователь ограничил доступ к профилю".
мятная на вкус. на слух стерва ты.

а ты вся такая Она.
знаешь, как это?
взять вас за руки, обоих, подтолкнуть к алтарю.
сидеть в первом ряду, улыбаться губами. глазами шептать "не люблю, не люблю, не люблю"
до этого еще пару дней в туалете блевать, мол, "сама себе докажу".
после речь толкать про взаимность и счастье, и на удачу, и за мир, и прочую лабуду.

а ты вся такая немного с дрожью. в светлом платье.
как идет оно тебе, знаешь? вряд ли.
сама себя считаешь не такой и умной, не красивой ни_разу (а сам - не урод ли?)
не желанной, ни теплой, ни той, которой бы дорожил.

а ты не такая, нет. просто он многое пережил.
многое переболел. перенюхал. перетошнил. перетрахал (хоть говорил, что любил,
врет, сука, ведь любил и меня, говорил "ты у меня последняя", оказалось не навсегда)
просто он пресыщен немного. и слишком он.
я его сторонилась долго. вот он все чувства и шашкой наголо.

а ты...ты вся такая. не такая, как я.
хоть тебе смешно это слушать, но эмоционально родная.
да.
ты сидишь где-то там. по другую сторону монитора
протяжничаешь "Мэдре". а может и вовсе на украинском меня к черту шлешь,
отправляя и-мэйл.

просто ты извини меня.
я буду писать.
я буду придумывать. тебя сочинять.
я буду выковыривать из себя рифмы. из тебя ответ.
я буду болеть нами тремя.
нервно каждой веной "бум-бум" от твоего_его "привет".

просто мне сейчас уже давно пора.
а тебя здесь, может, и нет.
а он молчит, хоть и горит в скайпе зеленый свет.
просто я снова сегодня буду ставить пивной рекорд.
а ты, знаешь...не хочешь, не знай меня.
хочешь, продолжай любить его.
только оставайся всегда такой.

На неживі дерева
сніг лапатий лягав…
А в зелених очах ялин
такі крики росли і стогони…
Наче у батьків, що дитину свою хоронили…

I. Advocatus diaboli

Я не буду
тебе слухати
бо вже німий
і серце вкрилося
гранітною лускою
я не буду…

Я не буду
слухати тебе
твою параною
і тверезу слушність
бо сміливий до грані…
я не буду…

Я не буду
тебе слухати
бо йду…вперед
і не подивлюся назад
ніколи. never more!
я не буду…

Я не буду
слухати тебе…
я не буду…
я йду…
я не…ні…але…
…

Трава чекає на
мою ніжність
голосом кличе
спросоння
п’є росу…
і кличе мене
у саван туману
…

Я... йду
я не буду…
теБе
сЛуХаТи.

II. Advocatus angelici

Я буду…
крутим віражем
як пронизливий щем
я буду…
як яблучний джем
контрастним дощем
я буду…
як поезії слем
одна з теорем
я буду…
твоїм кораблем
одна з мікросхем
я буду…
як срібний дирхем
одна із емблем
я буду…
таким
як
є.
2009

Заскочили зненацька думи тяжкі
Такі липкі неначе дим затяжки
Замотаного в «ПРАВДУ» дідом зілля
І косять мене думи на дозвіллі
Під корінь під самісіньке нутро
Усім що на долоні відбуло
З димами на дахах від неба губки
Що пінилось й дощами їло руки
І що прийде спекотним днем новим
Благословляю я і поринаю в дим

Зумисне роздерті світанки

Єлеєм на стомлений мозок

Лягають. Й думки-хуліганки

Кидають свої недопалки.

Болить мені, дуже болить…



Агонія – то евфемізм лиш,

А щирості часом бракує.

Зотлілих снігів попелищ,

Благаю: забудь або знищ.

Болить мені, дуже болить.



По вінця тобою я спита

Тепер, як колись, не цікава.

Любов’ю твоєю розбита,

Байдужістю щедро умита.

Болить мені, дуже болить.



Тікаю стьожками-нитками

Туди, де думок перехрестя.

Пробач, повернуся листами,

Гостями-вістями-дощами.

Болить мені дуже, болить.

І у снах, і в віршах, і в молитві,
І в осіннім листку, і у літі
Ми будемо разом, обидві,
Весняним промінням зігріті.
Ми будемо разом з тобою,
Пліч-о-пліч і слово-до-слова,
Аж поки не станеш ізгоєм,
Аж поки не струся в полову…

Интересно
что я делал
в то время как ты стала такой большой?

что я делал?

кажется бегал за хлебом
нет
клал камень на камень
а может быть шел по ступеням
стоял
одевался
оглядывался
передавал сдачу
пропускал идущий транспорт
садился обедать
хоронил маму
восемь лет хоронил маму
бегал за хлебом
как странно
мы рядом
тебе никогда не догнать меня в этом беге
я не могу тебя ждать
я способен лишь мчаться
ты прекрасна
но что мне с тобою делать
с тобой нельзя ни плакать над прошлым

ни с надеждой смотреть в будущее
которого
все
меньше

Мы машем друг другу руками
как плавниками
в аквариумах
разъезжающихся трамваев

Убежав с последнего урока
я столкнулся
со своей бабушкой
шедшей домой с рынка

Над ней вьются подмосковные метели
балы в Колонном
Мациевич-Мигуевич на летающей этажерке

Надо мной —
парашют Осоавиахима
со значка
прикрученного к куртке
черной пуговицей вместо медной шайбы

Мир
рухнул
когда оказалось
что стены моей разбомбленной школы
были в середине красными

Мир
рухнул
когда я увидел
что переулок
который я считал до этого вечным
перерезали
противотанковыми рвами

Мир
рухнул
когда в замерзшем аквариуме я увидел
удивленные глаза
рыбок

Он рухнул
и превратился в бездну
которую невозможно заполнить
ни телами любимых женщин
ни стихами

Прагнення, жага, порив, бажання,
Віра і надія, сподівання,
Жах, ненависть, смуток, біль і страх,
Злет, підйом, падіння ― все не так…
Істина велика в цих словах,
А у грі життєвій ти пішак.
Та якщо відчув все на собі,
Слів цих спробував уже ти смак―
Можеш вибиватись в королі.
В грі життєвій сміло участь брати,
В боротьбі з собою вигравати!

В очах туман, і горло душить біль,
Панічно розривають душу схлипи.
Ну як ти міг так швидко розлюбити?
Не вірю я, що ти тепер не мій…

Мій подих скутий голосом жорстким,
Звучать одні лиш збайдужілі ноти…
«Тебе любив. Любив тебе лиш доти,
Допоки пробачати тебе вмів…»

Не оцінила! Що ж, тепер земля
Не випадково тане під ногами,
Не просто так поранена словами,
Задушена слізьми, лишилась я одна.

Без оправдань, прощань, пробачень,
Лиш з гордістю пішов від мене ти.
Ми на жертовник урочисто принесли
Усе, чому раніше надавали значень.

Згоріло все дотла. І болісно дотліло…
Мільйони спогадів злилися в одну мить…
А рана ще жива, а рана ще болить, болить..!
Відлуння слів твоїх у серці заніміло…

30.10.2009

Катрусі


перелети мене через янгола
через янголя янголятко
з білими крильцями в білій кирилиці
з потерчам над губами
на голубій воді

та перелети мене через янголеня
почерез вітер левадами
вишиту воду хрестиком
голосом щекавицею ниткою корабля
з потерчам над губами

та перелети мене почерез янголенятко
та пригорнися собі обабіч води
та пригорнися мені в її янголінь
білими крильцями вишита янголань моя
янголедь моя янголинна з потерчам на щоці

та перелети мене почерез янголенятонько
почерез кола кириличні в голубій воді над губами
потерчам корабля на долоні янголень моя янголинь
відлунюючи хрестиком понад левадами
щекавицею понад вишиття вуст янголелю

та перелети

якби нікого не було,
чи ти б тоді була,
приберігаючи тепло
до витоків тепла,

до перелистування лун
і відлипання крил –
який би скрушився валун
аби тебе відкрив,

якими в озероснігах
дрімали б комиші,
і з-понад чим стирався страх
у кутиках душі

вона і сніг темнаво золоті.
тонкі сліди її тонких життів
ще тихо проступають крізь окладень.
і скапує волосся по щоці,
і сльози – голуби на молоці –
уже давно притомніші від знади.

і передзим’я – тільки озирни –
прозорішає до озимини
і – майже біле крізь блакитну крону.
подивишся: там родимка нічна
витримує небесні письмена
і на губах лишає тінь червону

Кіт Мирон заснув у скрині,
Та у тій, що в діда Мині.
Скриню синю - на замок -
Буде котику урок:
щоб мишей ловив у Мині,
А не спав у теплій скрині.


* * *

Плакав наш Муркович кіт:
"смажив рибку на обід,
а вона із сковорідки -
поскакала до сусідки".

*

Сія-сія Клим буряк:
і упоперек, і так
Все господар наш трудився
І до столу не барився.
Борщ зварив із буряка -
Страва Клима козака!

* * *
мила посуд доня Ніла,
ручки витерти схотіла.
Рушничок взяла в долонці,
Той, що висів на віконці.

Мишка грошей назбирала
І купила кусень сала.
Кусень сала чималенький,
Але й друзів багатенько.
Як почули цю новину –
Вмить зійшлися на гостину.
Мишка зразу без вагання
Всім роздала частування.
Залишився їй шматочок
Тільки на один зубочок.

2009

*
Позолотились кучері дерев.
Полощуть верби
Коси у потічку.
А висушить їх вітер.
Далебі.

 
я був чародієм * птахами кружляв уночі
переливами попелястими пурпуровими
ніжний нічний змій звивався на моєму плечі
музика проливалася лазурними зливами

левиці вкладалися біля моїх чобіт
на посохлому гіллі рясніли ясмини
земля розквітала * легко сміявся всесвіт
у прозорому просторі небес перламутрових

я зустрічав королев у хижацьких вертепах
я зринав у кохання на грозовій блискавці
готував еліксири на електричнім етері
блукаючи чадом усіх часів

у віхолі віхол



 -{-




 

І
Створила день, що стане невмирущим,
Запахне мною літер таємниця.
Чекатиме журавликів криниця,
Обмотана плющем в правічній пущі.

Коли мені спіткнутися об хмари –
Нехай вже буде відчаю по вінця.
Ніхто мені не принесе гостинця.
Міняю день омріяний на чвари.

Вустам гарячим відповім брехнею.
Бруківка не відчує слабкість кроку.
Я короную день, що не вмирає.

На рівні задзеркальної ідеї,
Усе, що спрагле, оживляю соком –
Із вен твоїх, незвідане “кохаю”…

Висхле небо сльозиться
Останньою краплею тиші.
Далі будуть гармати
І щось, не збагну до пуття.
Хтось такий заповзятий
У душу настирливо свище, -
Цвіркуном полохливим
У грудях сховалось життя.

* * *
Соковиті повисли червневі зорі.
Вогким вечором вислизну з-за бузини.
Залихоманить любисток, любов’ю хворий,
Заскреготять вітряками примари-млини.

Піде примха шукати загублену пару
(що сховалась і плаче за скельцями шиб),
щоб наповнити щоки солодким узваром
й гомоніти до ранку мовою риб.

Випадковості знак ворухнеться зачаттям.
Затремчу неспокійна і -... розіллюсь
У сліпому світанку неспілим щастям,
Позичаючи ласку, життям обернусь.
(2004)

Погляд надтріснутий дзеркала того,
Очі якого безжальніші скла.
Рідним свічадом відбита дорога
Відстанню світла раптово лягла.

Швидша за спогади думка осіння
Вирієм плаче, надрізана склом.
Тріщина сумом розбила уміння
Вірити в небо привітним крилом.

Променем зламаним стала надія.
Сумніву вітер востаннє – у шквал...
Світло між нами потроху сіріє
Попелом вдрузки розбитих дзеркал...

2009

Ви чули, як плачуть красиві дівчата,
коли їхній світ розбивають на скалки?
Коли їх примушують мовчки кричати,
бо зайве словечко з них зробить русалок...
Ви чули, як плачуть красиві дівчата,
коли їм у душу плюють, як в канаву?
Коли вони мусять всі мрії віддати
за мить насолоди безжально криваву...
Ви чули, як плачуть красиві дівчата,
коли їм у серце насипати снігу?
Коли їм вже нічого більше втрачати,
бо ціле життя - мов прочитана книга...
Ви чули, як плачуть красиві дівчата,
коли їхня доля вмирає від СНІДу?
І змоги немає її врятувати,
бо сили в руках не лишилося й сліду...
Ви чули, як плачуть красиві дівчата?
Не чули? О, боже, які ж ви щасливі!
Щось треба у нашому світі міняти,
щоб більше не плакали очі красиві...


9-12.11.2009 р

& 7 &

& 7 &

Ти чуєш, весно? Принеси гостинця,
Оливи радості ти ж не забудь.
Обходь – і демагога, і злочинця,
І освіти важку, державну путь.

І якщо хтось чекає на ординця,
П’ючи оцю ринкову каламуть,
То хай кусає ліктя чи мізинця, –
Зганьбити нас нащадки не дадуть.

Гей, чуєш, весно, ти чого притихла?!
Велика в серці віра, а не крихта,
І день такий високий і ясний.

Трембіти й флейти, сурми і фаготи,
Я кличу вас до творчої роботи,
Хай бубна грому грають марш гучний!

... Що там було, стривай?
Задуха декорацій,
Зачуханий Горацій,
Зашмульганий трамвай,
Завзятий піонер
На стежці каменястій,
Продовжувач династій,
Хранителька манер,
Старійшина, старці,
Трофейні чорнобурки,
Напучування дурки
З указкою в руці,
Пеніцилін, коклюш
(Чи коклюш), санаторій,
Омана Євпаторій
У плісняві калюж,
Пикате і рябе –
Полковник-самогубця,
Його любаска Любця –
Друкарка в МҐБ,
Відомий місту ЗІМ,
Вітрянка, жовтяниця.
У жовтні місту сниться
Чума холодних зим,
Завскладом погорів,
Повсюди спів Джамбула,
Держава не забула
Своїх оленярів,
Застуда не зника,
Завжди напоготові,
Культурно-побутові
Діла відставника,
Передміський «Тайвань»,
Товкучка опупенна,
У прихлипах Шопена
Вервечки поховань,
Варенична, пивна,
Кондукторки бедраті,
Русалка на цераті
У пахощах вапна,
«Склотара», «Індпошив»,
«Утиль», «Ґалантерея»,
Заручини в єврея,
Завмаґа хтось пришив,
Сльота, «манту», «пірке»,
Нудота карантинна,
У місті скарлатина,
Ковтати щось гірке,
Лахмітники, склярі,
«Гострю ножі», хворіти,
Напливи «Ріоріти»
В якомусь попурі,
В якоїсь там рідні
Поштівка з Палестини,
Безвихідні гостини,
Пропащі вихідні,
Вже ради не даси,
«Закусочна», «Сифонна»,
В коробці патефона
Згасають голоси...

20-25 лютого 1997, Erding

Чому ти йдеш?
Чому йдеш саме ти?
Хіба тобі набридло наше щастя?
Ти хочеш перетнути всі світи,
а на дорозі лиш одне нещастя.
Ти хочеш все відразу,
та пробач, нікому не дано це зрозуміти.
Чому ти йдеш?
І смуга знов невдач,
не можу я ні дихати, ні жити.
"Пробач мені" - луною в небуття,
"Пробач" - та вже занадто пізно.
І память знов прокручує життя
немов стару, давно забуту пісню.
А ти ідеш... Куди ідеш, скажи?!
Куди тебе несе холодний вітер?
А може, ти це дійсно заслужив,
а я - твої жалючі сірі квіти.

Дбав про тебе Господь повітових небес,
Вириваючи плоть з доль чужих і словес,
Де повітря покраяне висками фрез,
Там, де готика труб, де стоїть ДніпроГЕС.

А за тім”ям лишалися хаос і чад.
Долі й болі лишились хрестами стирчать.
Понад план чавуни, п”ятирічки, парад –
Десь пливуть в позапросторі. Може – над...

Де, крім них, розчинились верстати й шприці,
Пружні перса, пляшки, мікрофони в руці.
По асфальту розплескані очі краси,
Нецензурні чиїсь голоси...

...Ну, а, може – зостались? Сховались за ріг?
Невідомо. Незвідано. Тільки пан-Біг
Пам”ятаючи все, пам”ятаючи всіх,
Визначає ходу твоїх злодійських ніг...


2005

Ти десь тихо живеш - від вугла до вугла.
Але я тебе пещу у несамовитім
серці. Дівчинко! Знала б ти, де ти була!
До яких я тебе приміряв краєвидів!

Твоє гумове ім'я влилось, як оцет
в дієтичне життя, у фальцет вечоровий.
Понабились у кров, і в печаль, і в райцентр
твої губи, і очі, і брови.

Миготять вечори. Кольори. Городú.
Сходить сум. Кам'яніють гризоти...
Щось у світі комусь. А мені оце - ти.
Повсякчас. Над усі горизонти.



1996

Посеред химерної держави,
Де прибився твій південний схід,
Синіми туманними ножами
Музика тремтить тобі услід.

Кучерями, вітром і залізом
Бурхає, буяє, а тоді –
Навздогін лишається надрізом
Волоцюзі, грішнику, тобі...

Й провіщає те, що світлотінню
Набігає й сліду не лиша.
І – провідником чи провидінням –
Все тремтить попереду душа.

2004

Тільки скажи - і я стану твоєю назавжди,
в голосі ріднім почуючи теплу весну.
Тільки з тобою буваю я ніжна і справжня.
Душу для тебе крізь смуток і біль пронесу.

Знаю, що сила моя - це кохання до тебе.
Віра наповнює змістом буденне життя.
Впевнена я - тобі також самотньо без мене.
Знаю, що буду навіки я тільки твоя...

Сонечко гарненьке посміхнулось,
Оченятками круг себе повело,
Жвавенько на ніженьки зіпнулось,
Та пуститися маленьке не змогло.

Побоялось, бо ж іще маленьке.
Ніжки ще слабенькі у хлоп'я мого.
Та так хочеться дійти до неньки,
Що не стримати бажання вже того.

Грають оченята голубенькі,
Мерехтять вони, як дві ясні зорі.
І голівка хилиться біленька
На коліна мамині в веселій грі.

І маля так весело сміється,
Що сльоза у мами на очах бринить.
Голосочок, як дзвіночок, ллється
І кудись у невідоме вже летить.

Скільки, сину, родості хмільної
Ждуть тебе щодня у домі твоєму.
Син маленький - ось причина тої
Крилатості й натхнення моєму.
2009

...Поверни мені день ошатний
бо нависли на виріст хмари,
бо дощі, то листи приватні
і розмови у кулуарах…

...і невтішно без парасолі
і, - коли голова невкрита…
Й невтямки, що живу в неволі
необробленого сграфіто.

…Листопад, як весільний посаг.
Під ногами старенький килим...
Тільки інколи блисне просинь
і ослабнуть жорсткі вудила…

В суботу 14 листопада о 13.15 у прямому ефірі Ніціонального радіо "Культура" (3-й канал) в авторській програмі Володимира Бойка відбудеться творча зустріч із композитором Олексієм Кисельовим та поетесою Юлією Бережко-Камінською, присвячена виходу її поетичної збірки "Контрасти". Запрошуємо до розмови!
2009р.

Сніг наче дощ,
дощ наче сніг
забинтував збожеволілий квітень...
Нам не лишатись навічно у сні
наших ілюзій.
Минає усе...
Не захотів,
а можливо й не зміг,
Бог захистити оазу любові.
Рветься душа на півслові
"прощай".
Страшно
та зайві інакші слова.
Лиш
не вбережена,
дивом жива
хвора Любов
не вмирає од болю.
Марить на волю
і
разом з Тобою
не дозволяє померти мені...

...Сніг наче дощ,
дощ наче сніг
анестезує обдурену душу.
Я
вже
нічого
нікому
не мушу,
й
більше не маю ніяких боргів.
Я не шукаю уже берегів
світу,
в якому палають вітрила
і
роздирають навіжено крила
ті,
що волають в багнюці повзти.
Я
не бажаю вже більше мети.
Світ суєти –
лиховісне безцілля…

...Білим по білому
збілює
біля
верхньої щаблі східець в небеса
білоомріяна мною Краса
у неосяжній своїй далині.

Сніг наче дощ,
дощ наче сніг.

Сніг наче дощ …
Дощ наче сніг…

2003р.

Усе – як було. А на вчора – не схоже.
Час літо із нашого раю висмоктує.
І яблуко зріє. І серцю тривожно.
З`являються вірші у тріщинах спокою.

О, бути б мудрішою – не переймати
Печалі, яка недалека од відчаю.
Він знає, чекає, твій дивакуватий,
Він тугу ночами твою розмагнічує.

Усе це минеться і видасться грою,
І час в лабіринтах своїх позаховує.
О, тільки б одвічне було наді мною –
Примарною і тимчасовою!
12.11.09.

Мене ніхто не змушував любити -
Сама я своє серце віддала.
Тобі вдалось мене заворожити,
Я серце своє в жертву принесла.

І почуття жагуче нами вже керує
І крутить голови палка любов.
Життя в рожевім світлі все малює,
У жилах наших закипає кров.

Душа моя, як соловейко в клітці,
Тебе щасливим співом веселить.
Не хочу волі на зеленій гілці,
В такій неволі солодко любить.

Тебе до смерті буду я кохати,
Вслухатися у тихий голос твій.
Я навіть буду в снах тебе шукати,
Коханий, рідний і єдиний мій.
2009

Книжок полиці
автівки
обличчя як візитівки
великі налякані очі
спаси і помилуй
Отче
Змінюю сум на каву
з корицею та вершками
з подивом
ач яка Ви
підходять тендітні дами
лякливі неначе сарни
та пристрасні мов тигриці
Скуштуйте
ви такі само
я бачу по ваших лицях
Ось усміхи ледь помітні
м'які та горді постави
ось сміх
наче дощ у квітні
в горнятку смачної кави
Катарсис душі власної
це злива в краю безводнім
так просто
бути собою
так гарно
жити сьогодні
05.11.09

чого тобі, зимо: з полону ідемо.
подовшало розмов, як вигинів на карті.
окріпли ґражди слів у кутиках розмов,
як патетичний шов на тріснутій кокарді.

і притча з полину про листяну війну,
про мітки на стіні, обмочені у хвою, –
про трою, що її врятовано до сну,
аби на денці сну поруйнувати трою:

трояндову її – з дзеркальних кучугур,
з болотяних люкроз, притулених на біле, –
коли раптовий крик відлунює об мур
загублених вікном, усе ще уцілілим.

чого тобі іще: безодню на плече,
чаїнку осоки і хриплого туману.
і хай не по щоці остання міць тече,
по снігові – нехай, а по щоці зарано

упоперек душі одні і ті ж овації,
киргизи в рушниках, вечеря і самум.
дописаний вінок зневажує Горація –
самому ж одягти хіба лише на глум.

пелюстки і листи в розлогому перетині,
їх рустикальна тінь вихлюпує в кумис.
і вітром не риплять віконниці веретяні,
і обруч золотий над стійбищем завис.

до піднебіння од прилипли відображення,
хурми і часнику окрушини блищать.
ти витираєш піт і слухаєш поважно,
як в дальніх комишах самотньо стигне чай

сокиру в руці не догледиш – вона не сама,
їй ближче до неба на ідиш отари і трави.
стискаючи губи, вивищуєш в кутиках славу,
і тиша гіркава, як пава, по небу сплива.

судома не втримає знічену крихту держави,
що – тінь морова – з волохатих колін вирива.
губи її щиро, щоб жниця не стерла слова,
бо з губ золотистих уже тятива кучерява.

коруючи в простори – мощі чи моці в шлеї, –
уривками ранку – над степом, над возом, над мозком
окрилює лоскіт – вертаються з поля рої.

над колосом хльостко, над білим бердичевим хльостко.
рубай поворозки, з розмаху – рубай поворозки…
до стертої млості утримуй в долонях її

цей час – як обростання хвилями.
по колу ширяться тіла.
і лиш деревами похилими
відпочиває омела.

стікають крильцями до кореня
хіба мурахи золоті
і засинають, упокорені,
в непокорованій воді.

підеш по горло в темінь ликаву.
як дріж холодний по спині,
канонізовано великими
здаються кратери на дні.

опалені або відламані
сліди отетеріють вглиб,
де відобразились на камені
гортанні силуети риб.

ще мить, і вал накриє голову, –
і я не знаю наперед,
чи відкладусь у цьому колові,
чи допливу до тих дерев.

і буду в омелі зманіженій
надію важити малу,
допоки хвилі не піднімуться
і не накриють омелу

Осінь знов натякає мені про своє повернення,
То дощем посіче, цвіркунам розладнає скрипки,
Згірклий дим понесе і раптово в обличчя оберне ним,
То листком пожовтілим пожбурить прямісінько в шибку.

Я читаю її послання поміж калюжами,
Намагаючись кожного разу минути Post Skryptum.
Я люблю тебе, осене, гостру, бурхливу, застуджену,
Але дай ще два тижні потішитись бабиним літом.

Спиваються художники, божеволіють поети.
Муза грає митцями в шахи.
Янголе-охоронцю, відгукнися, де ти?
Порятуй від жаху.

У свої ховаюсь недоліки.
Думаю, що, як це випадково?
Але ми таки алкоголіки.
Алкоголіки слова.

Малиновий ґудзик…і пахне весною.
І кава на кухні холодно-гірка.
А сонце гаряче, а ти не зі мною.
Мелодію вітру хоч чуєш зрідка?

Фарфорові ляльки, повітряні кульки,
Намети і зорі в книжкових лотках.
Закінчились в мене цілющі пігулки,
Що світ кольоровим робили у снах.

Меланхолійно, боязко, невпинно,
Штовхаю сіре небо подалі на схід
І мрію в формаліні сховати невинно
Сердечні рани всім людям на сміх.

Малиновий ґудзик…заплутані вії,
Знов у нестерпній легкості життя
Згубились думки, закінчилися мрії,
Невже це і є незбагненність буття?