ми б лотерейно продались,
не обіцяючи нічого;
як не як зараз – це колись ,
тож зайвим є винити Бога,
й тим паче гавкати на тінь
п’яних сусідів в білих масках,
і захлинатись від прозрінь,
припудрених піском «будь-ласка»,
лише для того, щоб вода,
в яку до речі всі ще вірять,
зросила п’яти у плода,
неначе ангельських крил пір’я…
та хто за нас тут дасть хоч щось? –
бодай би сон, хай і несвіжий,
чи то туманне те «якось»,
цілком непевне й щодо їжі.

І кожен з нас бажає гідно жити,
жінок любити і дітей ростити,
діждатися онуків неодмінно –
ну, тобто, щоб усе було відмінно...
Щоб у країні панувала згода,
щоб не знущалось "панство" над народом –
це кожного, мабуть, хвилює нині.
... Прості думки звичайної людини...

Жовте листя тихо опадає
Під колеса пізнього авто.
Одиноко краплями ридає
Осінь у багряному манто.

Ніжність твоя запізніло лине,
Зігріваєш ти холодні руки.
Ще хвилина, лиш одна хвилина -
І заплаче небо від розлуки.

І в туманах, сивих і печальних,
Лиш луною озоветься осінь.
Жовте листя тихо і безжально
Смутком уплететься в мої коси.

Та нехай. А ти — промінчик щастя.
Простягаю я назустріч руки.
І крізь дощ авто по мокрім листі
Їхало додому із розлуки.

В глибокий слід німого рабства
Душа упала, ніби птах.
Кругом чатує хиже птаство,
Й олжею кожний з нас пропах.

Куди не гляну - маски, маски...
Перелицьовані слова...
О, як тобі, Вкраїно. жаско,
Мабуть, не рада, що жива.

Чом ти води у рот набрала
З тих дочорнобильських криниць?
На тебе суне зла навала,
А ти все мрієш горілиць.

І я тебе спитати мушу:
Чи ти завжди була така?
Чом продаєш співучу душу
Ти всім підряд за п'ятака?

Мовчиш?.. Мовчи, бо що казати,
Коли бракує щирих слів?
Чи довго будеш ти мовчати,
Хмільна від мрій, надій і снів?

О, як збагнуть твоє дивацтво
При красній вроді і літах?!
В глибокій слід німого рабства
Летить душа з небес, як птах...

Зориться свічею земне існування,
Тепло ореолом розвіює щем.
Хтось молиться щиро у Всесвіті-Храмі,
Свічу запаливши небесним вогнем.
Молитва душею цей віск оживила,
Запаленим гнотом надія горить.
Поволі-поволеньки, трохи зрадливо
Відкапує воском земна диво-мить.
Згорає вона – і теплом віддається,
Невидимо більшає мій ореол.
Теплішає в Храмі – і радістю в серці
Відгукує голос отих Молитов.
2009

Шлях життя проходить крізь печаль,
А вітер розвіває тихо голос серця,
Полине погляд стрімко вдаль,
І розіб’ється у зачиненії дверці.

Поглянь, як річка протіка понад містами горя,
А ми камінням стоїмо під стінами Гоморри.

Сірчане полум’я розвіє нашу душу,
Заллє солоними слізьми небес .
Тепер пекельне світло споглядати мушу,
Зачинить двері в вічність триголовий пес.

Пройти свій шлях не зміг не озирнувшись,
Не завтрашнім я жив, страждав минувшим.

Чому не зміг я зняти ці окови страху,
Не Прометей я, не несу вогонь.
Залиш мене коли душа бажає краху,
Я просто тінь що дивиться на лінії долонь.

А знаєте, мила панно,
приручити –
це ж зовсім просто.
Кохання, воно –
без граней,
без віку,
статусу,
зросту…
Іноді, тільки погляд
закрадеться у серце стиха
і найменший, найлегший спогад
тисне в грудях, що хоч не дихай.
І ноти такі тривожні –
у серці то сміх, то рана.
Божевілля?
Не знаю, може…
Закохаєшся, а кохання –
то мелодія дуже дивна,
(не земна, а якась космічна)
огортає єство людини…
Та музика, панно, -
вічна.

О, мила панно!
Казко днів моїх!
Журитись Вам осінньо ще зарано.
Лиш Ваших вуст торкнеться легко сміх
і серце Ваше квітне так тюльпанно.
А людям що?
Вони завжди такі, -
заковані у рамки власних правил.
Вони чужі, закони їх крихкі,
тому не розівчилися лукавить.
Ви не зважайте –
мрійте і любіть!
Любіть такими, інших бо не буде.
Всміхніться, панно – принесіть у світ
краплину світла,
так потрібну людям.

(за мотивами Лесі Р. "Як гірко пахне матіола")

Як моцно грає радіола.
Якогось... крутим рок-&-рола,
а злий зелений змій глаголит:
– Женись на ній, бодай жени!

Хай у Сірка вже буде буда,
у міру ситим гавкне людьом,
у міру – хвіст, мордяка й зуби,
у міру – сучки й паркани.

Твої... пухкенькі, вочі – фари,
і сороксемий розмір шкарів.
А я шукаю закамарок,
де можна бавитись у "бах".

Тікай. Спіймав, мов до росолу
вищіпував вбранє поволи.
Як моцно грає радіола…
яке солодке в тебе "Аааааах!"

30 Вересня 2009

В синь віконну сумовито
Сочиться жура –
Геть прогнала тепле літо.
Так. Уже пора.

Хвацько вивернувся флюгер
Спиною на схід,
Дивишся – і вже за пругом
Твій вчорашній слід.

Пафосно фарбує осінь
Листя у кармін.
Вітер впевнено приносить
Дух осінніх змін.

Густо пне холодні линви
Долі із-за хмар,
Вниз тікаючи по ринвах,
Мокрий коминяр.

Виспівали домісольку
Безтурботні дні.
Мері Поппінс парасолька
Зникла вдалині.

За прогнозом погоди
сьогодні на небі “зерó”.

На «червоне» і «чорне»
не ставиш з минулого літа,
едельвейсовий сон
в діаманти роси оповито,
хоч обірвані струни - в руках
шансоньє Фігаро.

Твоя біла фата у проваллі –
пташиним крилом,
і гранатовий сік
не одмити дощами довіку.

Вже умовно засуджений
(грав артистично каліку)
мідне листя дерев
вітер Сходу збирає на лом.

Королева на день,
як хотіла маленькою ще,
і лялькù мовчазні
тихо заздрили, вірячи тому,
що в далеких краях
під овації блискави-грому
у святковий бокал
не підсиплють отруєний щем.

І нехай буде так.

У проваллі зникає крило.

Ця гусарська рулетка
у пошуках кращого світу.

Едельвейсовий сон
в діаманти роси оповито.

За прогнозом погоди –
сьогодні на небі “зерò”.

Жабенятко край калюжі
Якось сумувало:
- Поясни мені от, друже,
Чом такий невдалий?
І чому не вийшов ростом?
І чому немилий?
І чому негарний просто?
І чому безкрилий?
Хвіст відпав! Немає рогів!
Зовнішність незграби!
Дзьоб? Нема! Криві ще ноги!
Хоч би ноги... Лапи!
Свою зовнішність як бачу
Я в тобі, калюжко,
Так одразу гірко плачу...
Хоч були б ще вушка!

Вітер враз зірвався дужий,
Схвилювавши воду.
Жабенятко у калюжі
Бачить іншу вроду.
Роги є, і дзьоб з’явився,
Крила, як у птаха,
Хвіст відріс та розпушився,
Зріст, як у жирафа...
Жабеня очей не зводить:
- Що це за страхіття?!
Зрадив рід свій, що походить
З енного століття?!
Що казати? Що робити?
Хочу все вернути!

Стих тут вітер... Сонце світить,
Наче все забуто.
Брижі зникли на водиці...
Жабеня без зміни!
_____________________________
Всім, що маєте, хваліться.
Не збавляйте цІни.

Чи йти до Тебе тихо і смиренно, і десь під спід
сховати марень вишивку картату,
дитячих мрій вабливу глушину.
Як ті старі монахи, віри гідні,
за хвірткою лишити власну волю
і пожеґнати мерехткий облудний світ.
Вітатися, обідати, радіти,
хвалити будні і коритись долі,
втішатися в покорі безгомінній
і знати все ж, що це напівнічого не є ніщо.

Чи пошукати хащ, де навіть досі ясніють дні
в очах оленя сторожкого в гущавині.
Любити крон ряхтливі амфілади,
плекати перли в серці і складати
у потаємну скриньку з кипарису,
як ті шляхетні гностики старі.
Іти в шорстких руїн прадавню тишу,
пройти глибин зелені океани
і розчинитись у воді і вітрі
або… пристати в гавані малі,
де грають вітражі, немов корали,
і п’яні кришталеві кораблі.
Іти наосліп, і шукати суті, і знайти
оте, що світиться, як суть,
і не забути, що це – не Ти.

2008

У цих оголених до крику стінах,
в забитім капищі, де світла амбра
не проникає і не пахне кмином,
а плісняву вдихають тиші зябра,

на ніч стуляють очі херувими
та висихають сльози канделябрам.
Тут ллється невимовне уловимим
і тамбурно на дах плететься мантра.

А серце в мандрах, в пошуках амброзій,
де залягають вітру абразиви.
Я поділяю з небом сутінь сонцепалу.

Сліди поезії, дорога в прозі
повзе до капища тонким курсивом.
Аби лиш крові на чорнило стало.

30 Вересня 2009

Як рідна Прометеєва сестра,
Вогні досвітні людям засвітила.
Високої душі провісна сила –
Незламно вік горіла для добра.

Коли прийшла недуг лиха пора,
Вона не склала дум змужнілих крила:
З Італії, і з Грузії летіла
В думках - і на Волинь, і до Дніпра…

Пісні скропивши молодою кров’ю,
Свій край любила гордою любов’ ю,
Хоч доля їй судилася тяжка;

Її стодзвінна ліра не змовкає,
Ім’я - зорею слави людству сяє –
З іменнями Шевченка і Франка.

*
Дві ковдри зшию: і твою й свою.
Два ліжка зсуну,
Щоб були укупі,
Бо певен,
Так тепліше буде нам.

Ґвалтовна евакуація із міста гріха тривала.
Дівчата мишками наляканими носилися по хаті,
хапали якісь лахи, пакували валізи.
Чоловік – втілення чеснóти та віри –
стояв на порозі, схрестивши руки на грудях,
і підганяв:
«Не беріть нічого зайвого! Лише найнеобхідніші речі!»
…Врешті, кожен взяв тільки самого себе.

Вони дерлися вгору, все вище і вище –
що врешті і море (мертве-мертвісіньке)
валялося долу люстерком загубленим.
Доньки, як дві молоді кози, бігли попереду:
сильні засмаглі ноги на тлі стовченого ґрунту
виблискували, наче колони храму…
Здавалося, що вони геть забули вчорашню батькову мíнянку:
шило за мило, тіло за тіло, душу за душу.

Але ж вона – не забула…
Вона йшла останньою – і спиною відчувала своє місто:
тисячі обпечених пальців тягнули її за поли,
чорними обвугленими сірничками-руцями
кликали її діти, і волосся їхнє шипіло,
і запікалось дрібнесенькими ґульками:
Сссссс…
Ооооооо…
Дооом…

А тоді загуркотіло…
І чоловік,
не озираючись,
констатував щось про пекло і Божу кару.
Про що вона згадувала, ця постаріла жінка без імені?
Жінка, що залишилась в історії жити і помирати вічно –
з іменем мужа - власністю мужа - карою мужа
лотом не викупленим на небесному аукціоні –
«Жінкою Лотовою»?

Чи пригадувала вона дитинство, гойдалку на схиленій смоківниці?
Чи сад із оливами, чи подружок волооких,
чи кішку покинуту, чи срібні тарелі різьблені?
Хто знає, хто скаже?
Хто посвідчить, як із замшілого цвинтаря
Батько й мати у білих саванах махали до неї руками: «Тікай, доню?»
І вона тікала.

Попереду була тільки спина чоловіка –
його широка волова шия, плечі на півсвіту.
Що він сказав їй тоді – не озираючись, не подавши руки –
завжди перший, завжди правий, завжди гостинний?
Що вона йому мовила?
Хто знає, хто скаже?
Хто посвідчить, яким голосом, яким спогадом, яким голосінням
Струсонуло її рідне місто – гріхом породжене, у сірці висвячене?
Яким божевільним крематорієм – що живих убиває, що мертвих оскверняє –
(вогонь_душу_вигонь)
Здався їй божий та білий світ?

….А коли вона встала-до-землі-припала,
коли вона стала стовпом соляним,
Межовим знаком «проїзд у рай строго заборонено», -
чи спинився він, чи помітив він, чи озирнувся до неї –
жінки без імені, дружини вінчаної, лоту не викупленого?
А чи пішов собі й далі
у світле своє майбутнє,
У край свій обіцяний,
У рай свій правильний?

…ангели Господні, гості дому їхнього –
Чи ж не напувала, чи ж не годувала, чи ж ложа вам не стелила?
Подробіть стовп соляний на крихточки,
в яселка занесіть, де ягнята сплять,
де віслюк вухами тишу різдвяну пряде,
де корова диханням зігріває –
най злижуть язиками прощення
сіль її гріховну,
любов її солодку.

І найстарший – з вогненними крилами – нарешті запитає –
То як же тебе звати, дружино Лотова?

Не шепчи «Люблю» без почуттів,
Не стогни «Я хочу» без бажання,
Не кажи йому «Ти не зумів»,
Поки він ще вірить у кохання!
Не жалкуй за тим, що не збулось,
Не чекай того, що нереально.
Так, мабуть, у світі повелось:
Зустрічі, розлуки – все банально.
Не бреши, що серденько болить,
Як душею володіє спокій.
То йому тортурами ця мить,
Він без тебе зовсім одинокий.
Не кричи «Все добре!», адже ти
Знищила надію на світання!
Зруйнувала зведені мости,
Збуджено-скуйовдженим зізнанням
Не шукай проміння у ночах,
Справжнього не знайдеш у пригодах,
Не сумуй з усмішкою в очах
І не плач. Тобі його не шкода!

2002

В Президенти все бидло йшло б,
якби вміло народ грабувати,
як грабує найперший жлоб
«регіонів», той зек багатий.

Тож плазують за ним холуї
із брехнею «за ради правди»,
кланом дрочать козла флюїд
в груповім ґвалтуванні Ради.

2009-09-30

Ярина Тимош

Ти сьогодні така красива –
Афродіта кусає губи –
Ніжний погляд – хіба не диво?
Граціозна – невже не люба?

Зашарілись рум’янцем щоки,
Опустилися очі долу,
А від тебе за кілька кроків
Пропливає фрегат танцполу.

Зупинився – якраз напроти,
Посміхаючись очі в очі:
„Ви дозволите?”
– Я...
Не проти.
А сердечко тремтить, тріпоче.

Ти кладеш свої теплі руки
На широкі, м’язисті плечі.
Вас підхоплюють дивні звуки
І кружляє казковий вечір.

В нього – розум і добра сила,
А тебе прикрашають чари.
– Купідони, лаштуйте стріли!
Подивіться – яка
Пара!
24.09.09р.

Усіх вітаю зі святом Віри, Надії, Любові!!!

Лишень кохання порятує нас.
Лишень кохання. Решта все додасться.
Бо ж душі гаснуть не з надміру щастя,
А з болю повсякденності образ.

Та хвиля змиє гнів двох берегів
І дві троянди випурхнуть з бутонів,
І хтось не прожене із підвіконня
Закохане подружжя голубів.

Й чи поруч, чи за тридев’ять морів
Я виблагаю в Господа Твій образ.
Вимолюючи пошепки і вголос,
Щоб в небі не згорали дві зорі.

Молю, благаю прощення гріхів
Не в Тебе і не в себе – у Кохання.
Хай нас вінчає вперше і востаннє
Молитвою цілющих почуттів.
2004р.

Я подивлюсь з тобою весь футбол,
А ти зі мною вислухаєш тишу.
Ти так не звик мовчати перед сном,
А я не звикла відкривати душу.

Я перепишу наново вірші –
Додам у них мажору краплю.
Ти запитаєш, як я склеюю слова,
А я втечу із ліжка на світанку.

Ти будеш мріяти про мене уві сні,
А я в цей час страждати від безсоння.
Ти хочеш йти зі мною поруч крізь роки,
А я з тобою навіть після скону.
(2009)

Уламками душ і розбитих сердець
Складає мозаїку осінь.
Холодно-колючим став друг вітерець.
Навіщо ж він грів її досі?
Навіщо усміхненим дивом було
Єднання таке невагоме.
Зжовтіло його багрянисте тепло
А усміх змінився на втому.

Ой, вітроньку-вітре, закручений чуб,
Душею загублений в часі,
Якби ти на хвилечку осінь відчув,
То ви закружляли б у вальсі...

2009

На прогулянку із вітром
Осінь заманило.
Під ногами в них повітря
Бігло лоскітливо.

Вітер осені навмисно
Розпускав волосся.
Цілував невинно-чисто.
Чи лише здалося?

Рештки бабиного літа
Відганяв дбайливо
А медово-сонні квіти
Так обох п'янили.

Некоханцями лягали
У пахучі роси.
Тільки груди лоскотало.
Чи лише здалося?

Шепотів теплом на вухо –
А тепліло тіло.
Стукотіли скроні глухо
І вуста німіли.

Вітер осені незримо
Заховався в коси.
Небеса такі невинні.
Чи лише здалося?

Некоханцями зустрілись...
“Не” таке зрадливе...
Чи здалося чи наснилось?
Але так правдиво...

2009

Запитайте у своїх батьків –
раптом їм потрібна допомога?
Сумно їм без дочок і синів
в хаті, де неїжджена дорога.

Запитайте у своїх батьків -
щоб корисну дали вам пораду.
Щоб старенький тато знов зрадів,
з сином походжаючи по саду.

Запитайте у своїх батьків!
Щоб дочка і мати про жіноче
щастя перемовились без слів,
вдвох на призьбі виплакавши очі...

Запитайте у своїх батьків –
про нічну і стомлену тривогу
над малими вами, що без снів
плакали, бо вдарили десь ногу...

Запитайте у своїх батьків –
про невдачі, втрачені надії,
шкод і перепон глибокий рів,
там, де їх найкращі зникли мрії...

Запитайте у своїх батьків!
Що-небудь хороше запитайте!
Не жалійте добрих, щирих слів,
мудру старість їх оберігайте!...

Запитайте у своїх батьків –
хоч би подзвоніть, щоб рідний голос
їх серця не юні вже зігрів,
радості пустив достиглий колос.

Приїжджайте до своїх батьків!...

2009

Розірвано вечір дощами...
А ночі нестримана суть
повзе з-під небесної брами
і в місто несе каламуть.

У хмари закутано зорі,
як душу - у чорний туман.
Я знов, опинившись надворі,
віддамся на волю вітрам.

Стихією змито невдачу,
хоч настрій намок під дощем.
Думки недоладно, ледачо
вже сплять, невдоволені днем.

Я просто крокую в негоді.
І навіть не знаю - куди.
Напевне, де звуки рапсодій,
де колір Кохання
і Ти...

2009

ДМИТРОВІ ПАВЛИЧКУ

Я, як Бетховен, у бурю стою.
О.Олесь

Стою, як Бетховен,
у бурю шалену...
Могутні акорди
космічних симфоній
Пророчо летять
над розбурханим краєм,
Щоб люди почули
скрізь дзвони свободи.
Зриває вітрисько
афіші наскоком,
І душу остуджує
ревом холодним...
А очі ворожі,
пекучі від злості,
Пронизують чорно
знамена шовкові,
Впиваються в серце
свободи гадючо, -
І смерті бажають
моїй Україні…
Вже скоро, я певен,
ця буря затихне,
І сонце загляне
у кожну світлицю,
І буде повік
Україна щаслива.
Стою,
як Бетховен…
І слухаю -
в о л ю…

Кобзарям України

Заграйте, браття-кобзарі,
Нехай дзвенять баси.
Співайте, браття, до зорі,
Єднайте голоси.
Як птаха, весело рука
Над кобзою летить,
Ідуть онуки козака,
Видзвонює блакить.

В піснях, Бояни голосні,
Вславляйте славний рід.
Нехай своїй будучині,
Він шле палкий привіт.
Нам, браття, воленька свята
Дорожча всіх скарбів.
І погляд вірного Христа
Нам душі освятив.

Співаймо, браття, повсякчас,
І нас почує світ.
І знову кличе всіх Тарас,
Чекає на одвіт.
Хай не зупинить заметіль,
І не зляка біда,
Збирайся, роде, звідусіль –
До рідного гнізда!

Над степом повінь місячна пливла,
Я гола йшла, збирала квіт ромену.
В моїх очах кипіла синя мла,
І місяць цілував мені рамена.
За балкою дві ватри на горі,
А на землі ще ні межі, ні вежі.
Дві білі мої втіхи, дві зорі,—
Кому дам спити вашої пожежі?
О непорочна святосте зачать
Над прірвою бездонно-голубою!
Ти чуєш, світе,— лебеді ячать?
І олені ідуть до водопою.
Луна, мов дзвін, над степом прогула,
І гурт завмер сторожко край дороги.
Чатує там на оленів стріла,
І ось один з них сумно скине роги.
На жовтім рінні розтечеться мак,
Він похитнеться і сповзе додолу.
Тоді стрункий, засмалений юнак
Його на спині понесе додому.
Я тільки подивлюся і піду
В блакитну повінь, в місячну завію.
На срібні зела мовчки упаду
І тихими вустами споловію.

Мені наснилось я Вас покохав,
Наснилось Ви закохані у мене,
Й довкола все квітуче і зелене
У фльорній істерії трав...
Ви всесвіт пеленали у весну
І казку на вуста мої поклали,
Реалії ж, дороги і вокзали,
Судомило туманностями сну…
Хай більше я ніколи не засну...
Хай не прокинусь... так було би краще!..
Без Вас реальність все-одно пропаща...
Й так іронічно схожа на війну...
Без Вас реальність схожа на війну...

Моя поезія
не сприяє подальшому поступу літератури
Моя поезія
бездарна і реґресивна
Моя поезія
безлика і епіґонська
Моя поезія
то і не поезія зовсім
адже
Я не кохаю вітчизну всіма фібрами душі
Я не люблю солов’їний спів над ставками
Я терпіти не можу віршів Шевченка
Я атеїст і всяку церкву обходжу третьою дорогою
і взагалі (див. спочатку)

Схоплю за хвіст веселку, побіжу
шукати невідоме сьоме небо...
Втирає сонце сльози споришу:
«Маленький, чом ти? Плакати не треба!»

А он за тим кущем сховався дощ –
доволі вже повигравав на листі.
А діти його кличуть – «варять борщ».
Красується калинове намисто...

Я осідлаю вітер! Полечу
туди, де завше медоносне літо,
де вітер трусить стиглу аличу,
дитинства спогади теплом зігріті,

де кучерявиться у кленах день,
промінням сонця розплітає коси...
Там сьоме небо – сад рясний пісень!
І спогади, як над солодким оси.

2009

Це уже вкотре все починається спочатку,
і я говорю так, ніби бачу її вперше -
все як завжди, просто сьогодні надто холодний
вітер в поштових скриньках,
і в сірникових коробках печально дзвенять
жовті монети.

Просто надходить той вік,
коли починають снитись однолітки,
наче час повертається назад, щось забувши.
Скільки їх вижило - цих вічно голодних вовченят?
Всі їхні мандрівки в нікуди
починались, як правило, з центральних вулиць.
Дивитись на життя крізь вікна автостанцій,
померти в дорозі, яка ніколи не закінчиться -
років десять тому ти теж
так часто користувалась
чужим шампунем,
що твоє волосся іноді втрачало
свій власний запах.

А ось тепер сни обриваються
просто в твоєму тілі, як міжміські телефонні розмови,
і липневі автобуси,
крісла в яких пахнуть сандалом і звіробоєм,
повертаються до твого міста,
де кожного літа ти знаходиш
заіржавілі леза у ванній кімнаті
і вуличні автомати з колою.

Що змінилось? Виросли дерева,
зникли старі кінотеатри
і молочні магазини.
Лише дощова вода все така ж солодка,
особливо коли потрапляє на яблука.
Тоді вони важчають
і довго-довго падають у пісок,
розбиваючись на смерть
під гарячими небесами.

Юна сербка переходить вулицю,
і оминаючи осінній базар з розвішаним крамом,
помічає, що цієї осені багато золота в хустках і городині -
он його скільки в теплій цибулі;
багато світла в ресторанах,
де на стінах висять
портрети цісаря.

Тепло цієї осені воно торкається і тебе,
і ця юна жінка щось шукає в своєму наплічнику,
викладає на стіл то слухавку то олівці;
буде тобі зима,
будуть тобі сновидіння,
але небо щоосені важчає
і хитрий диявол
хапає собі грішників,
мов жирні фініки
з кольорових упаковок.

Терпкі слов'янські синтагми;
вона розповідає, як купувала конверти в тютюновій лавці,
як зайшла до підземки
і голуби, злітаючи, бились об неї, наче об дощ;
за її розповіддю ніхто не зауважує, як заходить сонце,
зауважують тільки, що її вилиці
дещо темнішають.

Спробуй зараз пояснити їй,
що ці осінні годинники,
якщо їх вчасно не зібрати,
просто перестигають і бризкають
на одяг і на долоні соком,
на який потім злітаються оси
і пробивають жалами твою шкіру
аж до самого серця.

Лоскоче янгола твого пір'їна –
папірус тіла і каламні змії
описують питаннями коліна,
де на ґелґотній шкірі ерос мліє,

нелічені годинника піщини,
здоровий глузд звірино конопліє.
І не шукаються чомусь причини
та не плекаються в собі надії.

Виловлюю цей, ніби вічний, вибух,
що роздробився серця диким стуком.
В любовній формулі занадто змінних.

Вона пливе, вона німа, мов риба.
По ній линіють і линяють звуки
у цих оголених до крику стінах.

28 Вересня 2009

і всім медичним працівникам
в її особі

Моя мати друга врятувала,
Він завжди бліденький був з лиця,
І злий жарт колись із ним зіграла
В час недобрий особливість ця.

Він був захворів на жовтяницю,
Й пожовтіли враз очей білки.
Через блідість щік оцю "дрібницю"
Не розгледів лікар молодий.

І від грипу лікувався хворий,
І душа на той світ вже ішла,
Бо була температура - сорок,
Світло крала із очей імла.

З ним прощався подумки навіки,
Коли ж мати - лікар-терапевт,
Відгорнула хворому повіки
Й визначила Боткіна в момент.

Через місяць друг устав на ноги,
Квітів оберемок їй приніс,
Дяку мамі - лікарю від Бога,
За її діагностичний хист.

Медикам дай Бог не помилятись,
А горнути квіти до грудей,
Й від роботи насолоду мати
За життя врятовані людей!

17. 06. 7517 р. (від Трипілля) (2009)

Мені хочеться співати,
Так же хочеться радіти.
Соловейком в гай зелений
До схід сонця полетіти.
Побродити по травах в росі
І піти в зелені луки.
Де сіна лежать в покосах,
Де народ не знає муки.
Не можу соловейком
Рано заспівати
Про страшні народні муки
Мушу розказати
Про сумне народне гори
Про змарновані дні.
Кому дано розказати ,
Якщо не мені.

Десь між горами ще досі
Там орел літає.
Прометея, кажуть, серце
досі розриває.
І не мають люди спочинку
А ні в день, ні в ночі
НЕ висихають від сліз
Материнські очі.
Плаче мати за сином,
Що їде в чужину
Покидає дітей малих,
Молоду дружину.
О таке то друже
В нашім краю буває:
Хто то в розкошах жиріє,
А хтось виїжджає.
О таке у нас твориться
Друже мій, горе
Одні їдуть в Італію ,
А другі за море.
Кругом гудять мерседеси,
Ресторани, бари
Влада не може країну поділити
І заводять чвари.
Президент кричить на уряд ,
А уряд на раду.
Запхали народ бідний
десь то в сподні заду.

Виїжджають з батьківщини
З цвітучого краю
Такої країни в світі
Другої не знаю!
Щоб так рясно сади цвіли,
І землі родючі
І щоб люди так жили
Як свині у кучі.

Чи то доля, божа воля
Знущається над нами,
Тому може, що злодії
Панують над нами!
Про таке то милий друже
Треба говорити
Може слухати Шевченка,
Сокиру гострити!

У всесвіті сьогодні тихо, тихо.
Між нами скло вікна - і більш нічого.
Така краса! А ти заснув на лихо.
Я ще не сплю, я на зв’язку із Богом

Зв'язок одноосібний - це байдуже.
Однаково Йому? Аж раптом чує?
Цим спілкуванням я лікую душу!
За нас молюся, не турбую в сує.

Вони стирають Ознаки всіх меж,
У них є Простір, та немає Часу.
По крайчику безодні поруч йдеш,
Ведеш туди, де сонце краєм гасне,
Де мліє спрагло соромливий День
Від дотику зворушливої Ночі.
Десь там... Десь там – подалі від людей
Четвертий вимір почуттям клекоче.
Його нам зрозуміти не дано,
Хіба безмежжя в розум упіймати?
Сховаймося у вимір зоре-крон -
Оголене ж коріння не сховати.
Оголене єство. Цнотливий Час
Втікає, загорнувшись у тумани.
Четвертий простір забирає нас.
Там Простір є...
А Час вже поза нами...
2009

Ця мить тремтить, як зорі у вікні.
Секунди тчуть невидимі тенета.
Я пив Любов! Я марив, як у сні -
але тепер не відчуваю, де Ти.

Ти зникла так, як вмить зникає сон,
не залишивши сліду на стежині.
Хоч золотий Тебе чекав би трон,
та Ти не хочеш - пташкою в клітині.

Секунди-краплі падають у дні.
Пожовкле листя стелеться під ноги.
Не бачу я майбутнього у сні,
бо вже нема минулого дороги.

Минуле і майбутнє - як туман,
як зоресвіт галактик неозорий.
Секунда - мить.
Кохання - як обман.
Я - тінь... чи обрис.
Блідий і прозорий...

10.12.2008

Теплий ранок і тиха погода,
Посміхається сонце зі сходу
І вдивляється осінь у воду
На прикраси свої, і на вроду.

А ні трави, ні вранішні роси
Ще не бачили перших морозів
І з тривогою сумно чекають -
Невідомість кого не лякає?

Обхопивши повітря осіннє,
У мандрівку летить павутиння
І насінням змінилися квіти,
Щоб десантом униз полетіти.

Ген у полі зайчисько гасає,
Наче вітер — від краю до краю.
Ось тренуються гуси й лелеки
Щоб летіти у вирій далекий.

Пролетіло дитинство, як літо.
На порозі дорослого світу
Скласти іспит на зрілість пора,
Бо доросле життя — це не гра.

2006р

*
Монетами укрила рінь весь берег.
Жорстоке море
Й добре водночас
За горе й радість
Визначило плату.

Моє дитинство
Сошею бабця за руку веде.
Сонячне зілля дурманить місто
Мостом надрічно.
Збитоколінним і п’ятирічним
Засвічує день

Спогадів спалах.
Інсультами ритмів у серце б’є,
Просить казок вибіркова пам’ять -
Добре, розкажеш?
Про рибу, ковтаючу екіпажі,
Немов олів’є.

Й польською вірша
Про страту конвалій? А долі сич,
Пазурі хижі натемно звівши,
В твої зіницях
Катарактово так вже гніздиться.
Закапують ніч

Сльози краплинно…
Проявлена сепія твоїх рук
Мене пригорне, мене дитину.
Ні, не вмираєш -
Ідеш купатися в сонцераї
Крізь земну кору.

2009

Темна й солодка пора зими.
Важкі вечори, невагомі ранки.
Жінки, що чистять в снігу килими,
мов обробляють земельні ділянки.

Низького неба пляшкове скло
з зеленими демонами та зірками,
і перетікає горлом тепло,
ніби жовті меди щільниками.

Поштова торба з останнім листом,
теплі бари і мокрі монети,
комети з довгим яскравим хвостом,
як фазани залітають в замети.

Всіх подорожніх по довгій зимі
будуть вірно чекати удома.
На всьому, що діється в цій пітьмі,
буде лежати терпка утома.

Так би й палити густі дими,
так би й слухати в темінь тиху,
як щука рухається в глибині,
бурштином вмерзаючи в кригу.

Я хвора на грип «Каліфорнія». Любий, прости мені.
Це у голові моїй вірус. Це – більше, ніж грип.
Бо кожен новий катаклізм із привабливим іменем
Вони у свідомість мою імплантують, як чип.

А до «Золотого мільярду» квитки вже розпродані.
У касах тепер – лиш фан-зона на армагедон.
У стінах бетонних ми довго єднались з природою:
Гортали «Бульвар» і жували хімічний батон.

Тому в рік знаменний, коли всі архангели й демони
Зійдуть із небес і відключать мені Інтернет,
Посадять мене серед негрів і геїв під деревом,
Я, певне, спитаю: «А де тут у вас туалет?..

У вашім раю таки сухо, комфортно і затишно,
Та під баобабом сидіти нам вік – не резон.
То де ж мій мобільник? Там ще на рахунку був залишок...
Де лак для волосся? Де пиво, «Бульвар» і батон?»

Я рук твоїх вени до скону лічила б незлічені,
З долонь твоїх сонце пила би... Та тільки біда –
Хворію на грип «Каліфорнія». Ти вже прости мені.
У цьому нездужанні мучусь, а вмерти – шкода.

Інтерпретація однойменного прозового твору
Юлії Косинської
1
Мовчання заповнює тиша
Пульсуюча і порожня,
Покраяна в мізерні частки
Розміреним хлипом хвилин.
Минуле уперто не хоче
Мене відпустити у спокій.
Розстрілює душу несправжність
Пітьмою незрілих причин.
У вікна відчинені навстіж
У парі з черницею ночі.
Дощ заблука до кімнати
Краплинами зоряних сліз.
Залишу відчинені вікна.
Порину в покинутий спомин.
В туманній омані уяви
Блукатиму в нетрях думок.

2
Ти любиш квіти? То послухай
Розмову їхню в надвечір'ї.
Як лине в шепоті пелюсток
Чарівна пісня про любов.
Вони радіють і страждають,
Роса вкрива блаженні вії…
Чому вечірня прохолода
Стає сльозою уночі?
Та тільки квіти не вмирають.
Їх цвіт – мелодія надії.
Ти доторкнись до них рукою,
Немов до мрії і помрій.
Та лиш не заподій їм болю…

3
Світло-рожеві троянди…
Я пам'ятаю їх дотик
Понад безодню років
Хвилею небуття.
Щемною радістю серце
Б'ється в полоні долі.
Вкотре кохають двоє.
Вкотре не ти й не я…
Світло-рожеві квіти –
Свідки омани світла,
Що пролетіло птахом
Й зникло вночі у ніч.
Інші вже очі голублять
Хвилі мого волосся.
Інші квіти сміються
З інших коханих рук.
Інші… Вони прекрасні,
Та тільки ті далекі,
Перші. Що були вперше.
Світло-рожевий сон…
4
Розмиті акварелі літа.
П'янке тепло твоїх долонь.
Казковий зорепад на щастя.
Потік навіяних безсонь.
А щастя десь блукало поруч,
Пройшовши між повислих рук.
У срібно-зоряних краплинах
Манила хвилями трава.
Завірена в перестороги
Й повір'я, й правильні слова,
Не доторкнулася до нього…
Холодні дні туманних звій
Ковтали сонячний напій,
А літо завертало в осінь.

5
Страждання часу в зламі літа.
Неквапна осені хода
Зхолоджує вечірні роси
Невидимий політ крила,
Розмах вибагливого пензля
В природі, стомленій душі.
Невимовна розкішна святість,
Та не уникнути дощів.
Невпинний ритм коліс, і поїзд
Вже на околиці світанку.
І певність у очах напроти.
А потім – осінь, осінь. Осінь
Віддасть омріяну красу
Вітрам заскнілим на поталу.
А певність у очах навпроти,
Вона і досі – відголосся
Перегорілих почуттів
Тепер уже далеких днів…

6
Холодні сутінки вкрива осінній дощ.
Тремтять самотні постаті дерев.
І ліс мовчить в передчутті зими.
Та чи розмиє дощ зболілий сум
Безсоння і сліпої самоти.
Останній сон, як і останній сум.
Тоді також збиралося на дощ.
Та стали недоречними слова,
Безладними благання і вагання,
Мов докір нерозквітлого кохання,
Що втратили самі. Осінній дощ
Чи сльози каяття, чи краплі туги
Тремтіли вздовж твоїх безсилих вій.
Безмежний біль у голубих очах.
Ти не знайшов слова для виправдання,
Я ж не змогла пробачити тебе.
Мовчання врешті вбило сподівання,
Й самотність впала карою обом…
1998р.

У пошуках раю я ходив на край світу,
Стежками блукав, що забуті людьми.
Коли було темно, я мріяв про вітер,
Щоб світло розвіяв межи пітьми.

У пошуках раю я ходив світ за очі,
Бачив людей та їхні гріхи.
Я в небо дивився якось не охоче,
Я знову минав життєві шляхи.

У пошуках раю я вірив у диво,
До сонця летів і дивився згори.
Коли було сухо, я мріяв про зливу,
Щоб землю скропила моїми слізьми.

І

В орбіті сонця Альма Матер
Маршрутом зоряних фрегатів
В етері з гуготом летить
Крізь цілий ряд тисячоліть…
Ані на мить,
Ані на цаль
Не схибивши, невтомно ходить —
Космічний еліпсис виводить
І разом з сонцем гне в безодні
Непередбачену спіраль.
З яких же воль? Якого бога?
І з примхи дьявола якого?
Куди й по що — без мап,
без дат
Параболить, летить фрегат,
Параболить
серед нічого?
Куди?
Звідкіль цей корабель —
Мара безоднь, мара пустель?!.
Від нефіксованої дати,
Через мільйони літ і ер,
Аж дотепер і відтепер
Жене в етері Альма Матер, —
Стримить! Жене із сонцем вдвох
Космічним, божевільним гоном,
За беззаконням чи законом,
Шляхом космічних катастроф;
В ніщо, у безвість, у ніде —
Параболить,
поки впаде.
Параболить поза законом.

Але де падати й куди?
Нема понять “сюди” й “туди”,
Нема сторін, ні дна, ні д’горі, —
Порожнява фантасмагорій,
Порожнява нудна, страшна,
Порожнява без меж, без дна,
А в ній, в ній крах —
лиш зустріч двох, —
Фінал космічних катастроф.
І гонить, гонить в безвість чвалом,
У невідоме, на поталу,
В ніщо, у ніч закований,
Параболить рокований.
Параболить к цьому фіналу
Життям вантажен корабель —
Мара безоднь,
Мара пустель.
Від нефіксованої дати
Так вічність падає, летить,
Через пустелі миготить
В орбіті сонця Альма Матер.
Вже й сонце, падати й світить
Стомившись, стало погасати —
В орбіті сонця Альма Матер…

ІІ

Холодні ґлетчери і шпилі,
Материків хребти в тумані,
Ясні свічада океанів,
Плаци великі і малі —
Пливуть по круглій оболонці
І повертаються під сонцем…
І повертаються в імлі
Рухливі контури землі.

ІІІ

Так перед учнем на столі —
Десь на Землі — її подоба,
Продукт людського мозку, глобус —
Портретик капосний Землі —
Перед ясним дитячим оком
Стає то тим, то іншим боком
Пливе…
Ах лихо! Чи ж пливе?
Чи так?
Зовсім не так, сливе.
Невдалий твір митця-невдахи
Напів з паперу, напів з бляхи,
Підмазаний, щоб не рипів,
Рипить в коростяві струпів, —
В тенетах різних ахіней,
В пітканні мотузів і шлей.
Географічних смуг і ліній, —
Як дохла вобла в ятерині
З прогоничем у животі,
Рахуби завдає отій
Малій допитливій дитині.
Лиш марно хмарить тихий зір
Грайливих радісних озір —
Очей дитячих синіх-синіх,
Єдиних тут живих озір.
По копії нулі, нулі…
Ах, любий мрійнику з Землі!
Покинь цю бульбу на столі!
Облиш цю копію Землі.

IV

Через етер, через віки,
Без втулки, осі і чоки,
Без компаса і без стерна… —
Оце-о Мати! Це вона!

Жене безоднями в імлі,
Мерехкотить на чорнім тлі.

Яснять свічада океанів,
Мигають пасма гір в тумані,
Материки й архіпелаги,
І острови, і острівці
З нічних холодних манівців
Біжать по соняшну наснагу.
Спішать. Пливуть,
пройшовши тінь,
Під зливу соняшних промінь.

І гріє сонце їх і ллє
Снагу через мільйони льє, —
Свій живодайний вогнецвіт
Без обміру і без контролю
Потопою злива в юдолю —
В живий, ним витворений світ, —
Нехай буя! Нехай живе!
Нехай лишень за ним пливе.

І радо назирці здаля
Не відстає, спішить Земля.
Попід зеніт притьмом проходить,
Під зливу кожну цаль виводить,
Живе! — і плодить, плодить, плодить, —
Мільйонам форм життя нове
Дає
Й безоднями пливе.
Колиска. Фарма. Корабель!!.
Мара безоднь. Мара пустель.

V

Благословенний світ — Едем!
Скарбів незлічених юдоля,
Доробок безлічі віків,
На золотих шнурах ґондоля —
Земля п’ятьох материків.

Буяє, миготить, тріпоче,
Через безмежну прірву ночі
Жене, мов радости юла, —
Стримить через усенькі сфери
В серпанку ніжнім атмосфери…

Дитина Сонця і Тепла.
Колиска людськости — Земля.

VI

Земля без Заходу і Сходу,
На два льодових бігуни.

На двох суцільних брилах льоду
Лише й немає там народу,
Бо не бува, либонь, весни.

Там не сягає сонця промінь.
Там не буває злив і грому.
Там прирекли вже так — “не жить”.
Бігун не йде, бігун стоїть.

Між бігунами ж, між льодами,
Між бігунами буйний цвіт.
Між бігунами барви-плями…
Між бігунами рух і гамір…
Між ними казка, казка — світ!
Світ в веселках, у гомоні,
Світ в радіснім поломені.

Там кожна чверть і кожна цаль
Під зливу соняшну виходить, —
Живе
І плодить, плодить, плодить…
І тче в них соняшний рискаль
В мільйонах форм, як дивні міти,
Життя окремішніх світів,
Щоб кожен жив,
Щоб кожен цвів,
Родився сам і вмів родити.

Благословенний світ — Едем!

VII

Так в буйнім патосі цвітіння,
Покірна воля рискаля,
Пливе й гойдається над синню
Колиска людськости — Земля.
Колиска безлічі народів,
Доробок безлічі віків,
Земля без Заходу і Сходу —
Земля п’ятьох материків.

Буяє. Миготить. Тріпоче.
До млосних любощів охоча.
У діадемі променів,
У веселках, у гомоні,
Серед пітьми, серед пустелі —

Яка ж бо ти й прекрасна, леле!
Яка ж ти й гарна оддаля,
О, Альма-матінка Земля!

VIII

Земля без Заходу і Сходу,
Без конфірмації Земля, —
Без пашпорту в просторах ходить,
Без атестації гуля.

А на Землі… Гей на Землі…
Там на Землі туман і мла.
Там на Землі діла малі —
Діла людські — свої діла.

Торги… Бойовиська… Походи…
Аж кров’ю давиться Земля!
Земля без Заходу і Сходу,
Без конфірмації Земля, —
У приписи
сповивана,
Ґранатами
поливана,
Засмикана,
закивана
Земля.

І кожен день, і уночі
І кожна тля — анічичирк.

Земля без Заходу і Сходу
Та й і без виходу Земля!
Там без квитка, либонь, не ходять,
Там без ключа й замка не сплять.

І кожен день, і уночі
І кожна тля — анічичирк.

Без пашпорту не родиться,
Без дозволу — не мре,
Без кодексу — не сходиться,
Без “права” — не бере.
Не їсть без молитовника,
Не любить без чиновника,
Без палки й арештовника
Ні мовить, ні оре.
Не снить без конституції,
Не д’хне без контрибуції,
Без чиншу й екзекуції
Ні дума, ні пере…

Земля без Заходу і Сходу,
Без конфірмації Земля, —
Без пашпорту в просторах ходить,
Без візи шейха й короля.

А на землі… Гей на Землі…
Там на Землі туман і мла.
Там на Землі діла малі,
Діла людські — свої діла:
На “Сходи” й “Заходи” розбили,
Переділили бігуни
І кожну чвертку розчертили,
Мов “пітагорові штани”.

Та все стовпи… стовпи… і лати…
І таблички, і патрулі…
Що стовп — то й штат, а в кожнім штаті
Наглядачі і “королі”,
Чи раднаркоми там, магоги,
Божки, божечки й демагоги,
Шамани й йоги…
Що кому!
Несуть Талмуд. Пасуть юрму.
Ведуть її. Вставляють стекла.
Несуть ключі від “Раю” й “Пекла”,
Та у всіх нові! Та у всіх свої!..

Я пізнаю Тебе по їх!
Я пізнаю тебе по шатах —
По глицях, по стовпах, по латах,
По тюрмах,
По тюремних ґратах!
Я пізнаю тебе по штатах,
О, Мати-Земле, Альма Матер!
О, Земле Мати, Альма Матер!

ІХ

Щезає ніч. Щезає день
В безодню, в вічність, у ніде…
Серед пустель на чорнім тлі
По сніжно-білій оболонці
Пливуть і крутяться під сонцем,
Пливуть і крутяться в імлі
Рухливі контури Землі.

Х

Ось край богів, жертовня Чарки —
Вітчизна Данте і Петрарки
У сяйво з темряви гряде
І Елінку стару веде
За руку —
впитися іще
Хмільної радости, ачей
Не доведеться раптом вдруге…
Країна пензля в плямах, в смугах…
Країна мрійників-майстрів…
Країна деспотів-царів…

Попід зеніт притьмом проходить
І у зеніт люфу наводить,
І у зеніт стромля хрести,
Стромля зіньки, стромля персти…

Неначе просить до “Раю” —
Ридає, ницьма лежучи,
І хтось у ній ключі тримає —
До “Раю” начебто ключі.
Підносить очі і персти,
Підносить чаші і хрести,
Підносить руки д’гoрі, д’гoрі!..
У власних вир фантасмагорій.

А д’гoрі —
тільки пустота,
А в ній, як латка золота,
Пливе Вона — минає зорі.

О, край Петрарки й край Тезея!
Край мрій, колізій, Колізея!..
Ще Юлій Цезар і Нерон
Навчали в нім божків любити,
Навчали різатись і битись
Та шанувати блиск корон.

Відтоді всохла навіть Лета.
Відтоді вимерли поети.
Вона ж усе шука мети, —
Стромля в зеніт зіньки й персти,
Шукає “Раю” в атмосфері —
В якійсь там сфері у етері, —
Ридає, ницьма лежучи,
Й тримає ковані ключі.

Сама собі снує тенета,
Сама собі жалобу тче,
Замісто Тибра, прагне Лети,
Замісто сонця…
От іще!
Ах, Земле — Земле! Все вотще!
Там пустота в тій дивній сфері
Химерних мрій Аліґієрі!..

І блідне Дантова свята,
Зникає смужка золота.

ХІ

Серед пустель, на чорнім тлі,
По сніжно-білій оболонці
Пливуть і крутяться під сонцем,
Пливуть і крутяться в імлі
Рухливі контури Землі.

ХІІ

…………………………………………………
Безводні Азії пустелі…
Холодні Арктики сніги…
Земель гавайських упруги
На бо’зна котрій паралелі…

І чорна млость лісів тропічних,
І субтропічних прерій синь
По циферблату, гейби тінь,
Проходять у мандрівці вічній, —
Спішать в нікуди, у ніде.
Деталь іде —
Деталь везе.

ХІІІ

Месопотамія… Едем
На тихих водах Іордану…
Строкатий клин земель Корану…
Обличчя Індії руде…

І чорний жмут кряжів Паміру…
Рівнин слов’янських сиза шкіра…
Країна пагод… Мла Сибіру…
І в туманах архіпелаг —
Межи морями плями, плями
Під смолоскипом Фудзіями…
Строкатий Пан-Європи стяг…
І знову ось архіпелаг —
Вітчизни Байрона й Шекспіра.

А над усім, як в казці, прoбі!
Ходою велетня іде
Вітчизни саґ великий чобіт.

XIV

Іде у Ніч… А інші — в День.

Америк двох крилата птиця
В емалі лине голубій.
За нею слідом чорнолиця
Країна муринів — вдовиця —
Лицем під соняшний прибій, —

Пливе, щоб зникнути за грані
В безмежнім тихім океані…

А ген-ге-ен з-за лінії,
Загублене у синяві,
Од всіх одірване, одно
Спішить Австралії плесно.

Спішить-спішить — не дожене
Дитя мале, дитя дурне…

Так в зливі сонця, у етері
Пливе при власній атмосфері,
Пливе на протязі віків
Земля п’ятьох материків.

XV

Від тропіків й до моря льоду,
Від Ґанґу й геть до Шпіцберґен
Багато перейшло народів,
Ще більше перейшло племен,

Відколи став цей дивний світ —
За час кількох мільйоноліть.

І вже не так у тій Ґондолі.
У тій колисці — на Землі.
Малі пташата вже не голі,
Не голі вже та й не малі;

Перемальована руками
Не та вже й смужка золота,
Геть переснована дротами
Сама й колиска вже не та.

Не так уже у тій Ґондолі,
У тій колисці — на Землі
І не дієзи вже — бемолі
Стоять в піснях й пісні не ті…

Але ж по-давньому Ґондоля
Береться сонцем і цвіте —
Але ж по-давньому Ґондолю
Гойдає сонце золоте.

XVI

У смугах рік, у смугах гір,
Строката, закосичена,
Помежи гір, межи озір
Розписана, розмічена,
Покраяна на тьму знамен,
Поділена межи племен.
Що шмат, то й клин до клину клином.
І кожен клин — то є країна.
І так всі п’ять материків.
Посіли їх аж геть до цалі…

Перевантажені, важкі
Гойдаються материки
На ніжно-голубій емалі.

XVII

А по емалі — нікелі,
Такі малі, такі малі! —
А по емалі — нікелі
Мікроскопічні кораблі:

Пливуть години і тижні,
Пливуть навколо бігунів…

З країни Данте і Петрарки —
Десь до країни Далай-Лами,
А чи з вітчизни Пива й Марки —
До смолоскипу Фудзіями.

Чи то із дикого Сибіру —
В химерний край Шехерезади,
Чи десь довозять чорношкірих
В країну Розуму і Ладу…

Пливуть малі… такі малі! —
По голубому нікелі…

Нехай пливуть — їм тра пливти.
Багато їх — країв отих.

Багато їх та й всі вони,
Мов край той Данте і Петрарки…

Придатен опис без ремарки
На всі чотири сторони.

XVIII

Щезає ніч.
Щезає день, —
В безодню. В вічність. У ніде.
Серед пустель на чорнім тлі
По сніжно-білій оболонці
Пливуть і крутяться під сонцем,
Пливуть і крутяться в імлі
Рухливі контури Землі.

ХІХ

І вибігають по одній,
І ось збираються роями
Країни — плями… плями… плями… —
Мов проти сонця дітвора,
В міжгір’ях, в нетрищах, в ярах, —
Таборища людських племен…

А серед них он —
край пісень
І зветься край той
Україна!

ХХ

Серед слов’янської рівнини,
Межи Сибіром і хребтом
Карпатських гір — крутим хребтом —
Пливе під сонцем Україна:

Лице в зеніт. Коса в цвітінь.
Рожеві руки в моря синь.
Заквітчана, усміхнена
І мрійна над усіх вона.

Плацдарм сливе одвічних воєн,
Бойовиськ край, від Трої втроє
Чи не славніших рубежів.
Земля Олегових героїв.
Земля Буй-Тура смілих воїв.
Край волелюбців, край мужів
Пренепокірних.
На межі
Між двох світів, як Ельдорадо,
В Гелладу з Арктики проспект,
Всіх завойовників завада,
Всіх завойовників об’єкт.

Не 'дин там кораблі спалив.
Не 'дин там пальці посмалив,

Земля титанів-“нетитанів”,
Земля веселих кобзарів.
Не бракувало там Боянів,
А й не було своїх царів.
Не бракувало й на діла
І хоч хай доля обійшла,
І хоч нема ім’я у світі
Та буйно родяться в ній діти,
Хоч доля й мачуха була…

Земля титанів-“нетитанів”,
Земля могутніх кобзарів…
Й пливе із давньої пори —
З давно забутої пори —
Десь у майбутнє з сонця п’яна,
Пливе!..
Либонь, щоб все з початку.
Над пережитим, мов печатки,
Стоять хрести, лиснять могили…
Там вже ні гіку, ні луни,
Де печенізькі табуни
Та скитські тичбища ходили.

Вже не бряжчать мечі, як здавна.
В лискучім соняшнім пилу
В Путивлі-граді на валу
Давно не плаче Ярославна, —

Лице в зеніт, коса в цвітінь,
Рожеві руки в моря синь, —
Заквітчана, усміхнена
І мрійна над усіх вона.
Тож Край-Титан! То по росі
У перламутрі-поросі
Плацдарм бойовиськ. Край-дитина.
І зветься край той Україна.
А в ній…

ХХІ

…Десь в місті чи в селі
Маленький хлопчик при столі
Тримає копію Землі.
По паралелях пальцем водить —
Перетина меридіан,
Минає гір хребти і води —
До Уругвая пішки ходить
Через Індійський океан.

З ночей казок Шехерезади
Навпрост по сизих пасмах гір
Йде до співочої Гренади
Через Єгипет і Памір.
З душних ночей Шехерезади
До Ніневії…
До Геллади…

І мерехтять ясні свічада
Дитячих радісних озір.

Маленький світ — малий хлопчисько,
Син Сонця — велетня світів!
Він задоволений з колиски —
З Землі п’ятьох материків, —
По паралелях пальцем водить…

Нехай!
Нехай!
Нехай же ходить.
Родившись жити і цвісти, —
Йому цвісти! Йому іти!
Йому йти радісним походом!

І повертається пухир,
Рипить, повзе нерівно, скоком, —
І посміхається над ним
Світила син блакитноокий.

По копії нулі… нулі…
Ах, любий мрійнику з Землі!

Крути її, щоб аж свистіла!
Крути-крути, щоб аж гула!
Щоби просторами летіла,
Щоб над безоднями пливла,
Щоб в сяйві сонця золотого,
Щоб без диявола лихого,
Щоб тільки жити і цвісти, —
Крути її!
Крути!
Крути…

ХХІІ

Мов після вибуху гарматень,
Без втулки, осі і чоки
Параболить через віки,
Параболить фрегат з фрегатів.

Жене безоднями в імлі…
Мерехкотить на чорнім тлі…

Яснять свічада океанів,
Лисніють пасма гір в тумані
Через етер, крізь всенькі сфери…

І мерехтять ясні озера
В малого хлопчика з Землі.

Крути ж її, щоб аж свистіла!
Крути-крути, щоб аж гула!
Щоби просторами летіла,
Щоб над безоднями пливла,
Щоб в сяйві, сонця золотого,
Щоб без диявола лихого,
Щоб тільки жити і цвісти, —
Крути її!
Крути!
Крути…

ХХІІІ

Пливуть світи.
Холонуть зорі.
В порожняві фантасмагорій
Ані початків, ані дна, —
Порожнява нудна, страшна,
Порожнява без меж, без дна,
А в ній Вона
минає зорі.

Біжить мандрівниця пустель,
Береться сонцем і цвіте.
Ані помилиться ніде.
Ані зупиниться ніде.

* * *

Тут — крапка. Тут урвав, далeбі, —
На допит йти, на цундру треба
Таки ж на тім на Кораблі —
Таки в в’язниці на Землі.

Читачу любий! Пощо сміх?
Не смійся, серце, — кажуть, “гріх”.

1932

Під рев сирен,
Під завивання лун
Біжать, січуться, мечуться в ударах
Огні…
Огні…
Туди, де втопла шхуна
В крові на грані, — там умирають луни.
Там лопаються очі,
Падають
І марять.

Огні…
На брук
У зорянім вінку
Роздіта ніч упала на коліна, —
Чоло молоньї колять і січуть…
Скригоче сталь,
Рида
Тупим плачем невпинно.
Вагони-арлекіни
Регочуться,
Тікають рейки вдаль.

Біжать повз кам'яниць німих
Туди…
Давно хтось зрадив їх:
Конвоєм строгим тиснуть блискавиці
На замкнену,
На скручену спіраль…
Біжать
В якусь незнану магістраль
І крутяться…
І крутяться на місці.

Збірка "До меж заказаних", 1927

Я печаль твою развею,
Соберу букет цветов,
Постараюсь, как сумею,
Написать немного слов,
О рассвете ранне-синем,
О весеннем соловье,
Я печаль твою развею,
Только непонятно мне -
Почему оставшись дома,
Сердце болью защемит?
От стены и до порога
Путь тревогою разбит...
И букет цветов завянет -
В доме не живут цветы...
Я печаль твою развею -
Станешь счастлива ли ты?