Ми не раз до бар’єру ставали,
Боронити честь і права.
В руки не револьвери брали,
А дошкульні стрімкі слова.
Не ховали в кущах ми лиця,
Служачи гордяку-королю.
Помолившися, як годиться,
Шепотіли: Живи… люблю…
І не раз кохання бувало
Важливішим за славу дня.
Терпеливо світами блукало,
Поки вляжеться та борня.
Ми від себе ішли зухвало
До невидимої мети.
Тільки небо терпляче чекало,
Поки скажем: Прошу, прости…
Нам останній рубіж здолати,
Щоб сказати єдине – так.
Бо вже струже дошки завзято
Невблаганний часу тартак.

2009

часом хочеться щоб ти взяв мій живіт
круглий від почуттів і речень
і вістря крику
що випинає з кожного листа
і язик прошитий невдалими думками.
особливо на Різдво
хочеться бути твоїми ласощами
найкраще карамелькою
огорнутою теплою вологістю слини
і розтанути
притиснувшись до рожевої щоки.
часом хочеться прийти до тебе
з обома руками
яким постійно сниться
тепла шкіра твоїх важких плечей.
та я затуляю правду в очах
фальшиво нафарбованими віями
і поспішаю щоб мої черевики
лишили по моїй присутності
сотню наляканих кроків...
і знову ти на Різдво без солодкого.

замерзлі люди зігріваються морозивом,
дідусь сідає поміж двох красунь.
і все у світі ніби заворожено,
коли із лампочки не висиплеться ртуть.

ха, люди добрі, як між вами лячно,
начхати, бачила сьогодні вже мільйон.
сховати все життя у капці важко,
а своє знищити чомусь для вас закон...

Спущуся кригою за течією вниз,
Де із неволі ринуть бистрі хвилі,
Де білих лебедів колише синій бриз,
А мілководдям — сни очеретливі.

Там шиї горді хилять шипуни,
І мовби розступається вода
Перед їх плином, ніби гинуть валуни,
І перли крапель ллють річкові дзеркала.

Гей ви лебедики, невтомні кликуни,
До мене радо, як в торішнє зимування
Прилиньте — у руках моїх лани
Розсіються щедротним пожинанням.

Чому ж в розпуці ледве чую
Відлуння тихе вашої розмови?
Пожива з намулу годує?
Ні, ви не ситі — скиглять вдови...

Чому в зболілім тім шипінні
Таїться сиріт полохливий острах?
Чия загиджена рука посміла спінить
Пухову білизну в багряний посаг?

Хто вистрілив у лебединий стан,
Хто задушив пташиний спів,
В якій місцині хижий хан
На дику вроду вже приціл навів?

2000

Уж. Сріблиться течія
в сонячнім промінні.
Чайок зграйки бачу я
на воді й камінні.
Мусять інші в світі десь
благодать шукати
ту, що нашим рік увесь
Уж воліє дати.
Є лимани золоті,
півдня виднокраї...
Більш чаїно ж на воді
їм в карпатськім краї.

2007

Не сняться цензори сумні,
Та довелось колись пізнати
Залізну логіку мені,
В яку міцні ховали грати.

З тих пір чимало літ спливло,
Цензура канула у Лету,
І вільне слово розцвіло,
Безцінний скарб це твій, поете!

Його довіку бережи,
Не піддавайся ностальгії,
Бо до захованих ножів –
Старі сповзатимуться змії…
2oo9

1

Нарешті – прилетів у квітні сніг.
Так впевнено і владно вкрив перила...
Беззаборонно і... відчайно мів.
Сніг забарився... Крим і сніг – два дива.

2

Вже за годину спала пелена –
І шелестить ”забудь...” ожини листя.
Іскряться гілочки кольких бажань
Перлинами прозорого намиста...

І... Пристрасть білопінно розцвіта!
На серця квіт я десять зим чекала.

„Це - лиш примара, жінко…
„Не зважай…
Мар цвіт надвечір... облетить!”

„Кохана…”-
Із далини
лунає клич
Любові...
Солодка тиша.
Зойк
дверей...
Рука!
У передпокої спиняє шелех-голос:
„Не йди... Лишись...
Дорога мар - слизька…”

І я спиняюсь.
В"яне квіт поволі...
Свинцеве море - за вікном.
Інжир.
Який сліпець назвав це море Чорним?

По ньому - біло - в сон приходив ти.



2009

Я - маленька піщинка
в безмежному сивому Всесвіті.
Пролітають повз мене
зірки - схарапуджені коні.
Я - дрібненька зернинка
в неозорому полі.
Загубитись так легко.
І так важко
тримати думки на припоні.
Я - загублена дівчинка
у твоєму безбарвному світі.
Повітряна кулька
в руках твоїх -
щось неймовірне.
Ти не віриш пророкам -
ні нашим, ні їхнім.
Ти виклик кидаєш
свавільним богиням свободи.
Я - сонячна птаха
в пустелі твого божевілля.
У темряві душ
ти блукаєш -
твій компас розбився.
Боюся тебе,
солодкого твого свавілля.
Сьогодні ти - хижий,
а завтра -
сніданки у ліжко,
букети жасмину.
Я - піщинка
...зернинка
...дівчинка
...птаха
Я - це ти.
Та моїм ти не станеш ніколи...


16.11.2009 р

Аж повниться душа
слізьми.
Упасти хочеться
між сни.
А дні ідуть, бредуть, повзуть
поволі.
Спитай мене у чому суть
твоєї долі.
Альтернативи нам
нема.
Не вір чужим очам,
словам.
Напни вітрила
мрій своїх.
Ще скресне крига,
зійде сніг.
Живи сьогоднішнім
дощем.
Залиш увімкненим
торшер,
а ну ж постукає
вночі,
хто від дверей
згубив ключі.
Не став коханню
ультиматум,
бо ж кажуть:
"Tertium non datur"



листопад 2009 р

Вся земля у павутині.
Сидимо ми там як свині.
Всі шукаєм там спокою.
А знаходим купу гною.

Електронне привітання.
Наче здійснення бажання.
Щоб його скоріше получити.
Треба Інтернет нам підключити.

Тут щасливо заживемо.
На всі сайти ми зайдемо.
Всю ніч там пробалдієм,
А на ранок зголодніємо,

Весь час з ентузіазмом там проводим.
Сліпу любов ми там знаходим.
Її передаєм по Інтернету.
Якій їсть гроші з нашого бюджету.

Радий що тебе я відшукав,
Як далі жити уявлення не мав,
Тепер життя змінилося на краще,
Бо зустрів я ту, одну найкращу.

Коли в житі з’явилась ти,
Мене покинули ті сни,
В яких давно тебе знайшов,
І от тепер цей час прийшов,

Тебе побачив на яву,
І зрозумів що більш не сплю,
Враз серденько закричало,
Мабуть воно тебе впізнало,

Люблю коли твої вуста,
Промовляють ті слова,
Вони мене так зачіпають,
Любить сильніше спокушають,

Коханий мій безмежно я радію,
Що так кохати сильно вмію,
Що можу я тобі це дати,
Любов свою подарувати,

Був на світі один пан,
При собі носив наган,
Всіх він виродків стріляв,
Добрим людям помагав,

Мочив він завжди за бабло,
Бо більш роботи небуло,
Заказів мав він маловато,
Тому за душі брав багато,

Від закону він тікав,
В цьому хист великий мав,
Його влада зкрізь шукала,
Мабуть заказів безліч мала,

Завітав до нього пан,
Що не любив носить наган,
Вбий мого ти побратима,
Бо велика він скотинка,

Жінку мою спокусив,
І дітей їй наробив,
Вислухавши каже пан,
Той що все носив наган,

Побратима вбить не можу,
Його дітям я нашкоджу,
Тай і жінці буде зле,
Краще я уб’ю тебе,

Пристреливши того пана,
В кубору сховав нагана,
Труп на шматочки порубав,
І крокодилам згодував.

Хотів би бути птахом я,
Літати поміж небеса,
І милуватися світанком,
Який вкриває землю ніжним серпанком,

Я б до тебе прилітав,
Годувати себе би дозволяв,
Та все тобі розказав,
Куди без тебе я літав,

І що без тебе я сумую,
Ночами без тебе я нудьгую,
Чикаю завжди я світанку,
Щоб застати тебе зранку.

Білий одинокий вовк.
По світі темному блукає,
Для нього кохання світлого нема,
Про те цього він ще не знає,
Але надії не втрачає,
Про те він стільки натикався,
У різні пастки попадався,
Але це були тільки рани,
Які гоїлися роками,
Старався він їх зализати,
У пастки більш не потрапляти,
Та все ж залишились ті шрами,
Що давали про себе знати,
Але на них він не зважав,
Любов свою шукав,
Шукав, шукав та не знайшов,
Але зі шляху не зійшов,
Отак помер він на дорозі,
Дійти до фінішу не в змозі.

Моє село,
якби ти знало, рідне,
Як за тобою журиться душа,
Бо вже й у віршах рідко тебе видно,
З-під пер поетів сиплеться лапша…

Моє село,
вклоняюся доземно,
Навколішках благаю: не вмирай!
Кому ж довірю я святу цю землю,
Що брали предки у небесний рай?

Моє село,
моя вишнева втіхо,
До тебе ще повернуться льони.
Ти тільки вдар
хутчій об землю лихом,
Хай оживають крила борозни…
2oo9

Рве струни циган... Я чекаю Сонця.
Кладу в мілку бляшанку мідяка.
Він чистоган збирає. Я тут - гостя.
Я - мимо перелісків і отав...

Я - біла чайка, що завжди в польоті,
Що накигикавшись, німотствує-мовчить.
Мені затісно в пустищі вагону,
Що, хилитаючись,
по зміях рейок мчить,
Що розрізає мрево світанкове,
Відлякує мошву і кажанів...

Цигани, роми... ваш безкрилий сокіл...
Вечірнім поглядом до мене прикипів.


2009

Це неможливо – розлюбити Україну…
А вам – вдалося, чорт вас забирай!
Спустошили країну на руїну,
А обіцяли ж – збудувати рай!
І збудували – не для всіх, а вибірково:
Для себе любих і для любої рідні.
А ми всі – від Луганська і до Львова –
Стосовно раю, як то кажуть, вихідні!
Я не виношую проекти войовничі,
А просто знаю, що настане час,
Прийдуть нові і справжні будівничі
Й надовго вихідними зроблять вас...
2009

Ми зробили для синичок
Дерев’яну годівничку.
Приладнали ще й дашок –
Захищає хай пташок.
Щедро всипали зерна
Й почепили край вікна.
Тож тепер маленькі друзі
Чорночубі, жовтопузі,
Гостродзьобі, бистрохвості
Прилітають радо в гості.

2009

Її красу освячують не сльози.
Хто ж намалює ластів’їний лет?
Краса душі не виростає з пози,
Якщо її не оспівав поет.
Хто ж переллє ці пахощі мімози,
Як ти зламаєш соняшний кларнет?
Поглянь, багато дива є в природі,
Та світ зачахне без твоїх мелодій.

Коли ж для пісні визріють слова,
Душа горить і прихистку шукає,
Така благословенна ця ява,
Немов стоїш у шатах серед раю, –
Очікуєш появу Божества
З невидимої висі небокраю…
І ледве-ледь розвіється туман,
Душа стозвука буде, як орган.

І вмить злилися музика й молитва,
Стоїть душа у полум’ї одна.
За Істину вже почалася битва,
Бо лжею світ вкриває сатана.
Іде страшна за душами гонитва,
Тому невпинно так росте ціна…
Де ж Істина, душе? “На перехресті…
Чекає тих, хто ще не втратив честі.”
2oo9

...(епіграфом)...
Какой заразной может быть любовь!
Как сразу манит приобщиться к касте…
Ведь прямо в сердце, а не в глаз, не в бровь
Порою ранит вид чужого щастья!
И сразу первый каверзный вопрос
Душа готова выплеснуть в пространство:
“Другим доступно исполненье грез,
а где МОИ Любовь и Постоянство?!”
(Андрей Кропоткин)

*************************************************

...И боль, и щастье, радость и горе
вокруг создают безумное поле,
в себя завлекая и окружая
любого посмевшего видеть, питая
те чувства, что сродные им,
и вовсе неважно – хорошим, плохим…
душу тревожит, в сердце стучит
коварный и подлый невидимый тип,
сладкий от крови внутренних слез
крик ненадежды несбывшихся грез,
вопль из души, сотрясая пространство
молит СЕБЯ дать Любовь, Постоянство…

А він мене б узяв
у порваному платті,
зі збитим лобом,
счесаним коліном,
в сльозах гірких
і чорних по щоках;
узяв би грішну —
хоч наполовину
аби його,
аби в його руках.

Він би мене узяв
безсилу і незрячу,
холодну, мовчазну,
заблудлу;
таку неправильну
усю, невчасну;
він би узяв —
впивався щастям,
що лиш його,
що біля Нього,
гасну.

©ммв

Juliusz Słowacki (1809-1849)
BARANKI MOJE
Baranki moje,
Zaświtał czas,
Nad piękne zdroje
Powiodę was.
Puszczę was, owieczki,
Na piękne kwiateczki
I będę pasł.
Baranki z ducha,
Ja pasterz wasz;
Pan Bóg mię słucha,
Ozłocił twarz…
Bogiem promienny,
Odprawiam bezsenny
Anielską straż.

МОЇ ЯГНЯТА
Мої ягнята! –
Настав вже час,
До вод джерельних
Проваджу вас.
Пущу вас, ягнята
На луги квітчаті
І пастиму вас.
Ягнята з духа -
Я – пастир ваш.
Бог мене слуха
На небесах.
Буде вам сторожа
Ангельська, Божа
В усіх часах.

Переклад з польської
14.12.2009

Поламаний день на маленькі клапті терпіння.
По ростріпаних нервах – напруга душі тече.
Задивилось в нікуди сумне наше покоління,
Що не виросло навіть на йоту із себе ще...
Відлітає з очей ластів’їна колись епоха,
Хтось приходить в життя, загубивши у ньому сенс.
Часом так видається, що світ заростає мохом
І чаїно під небом себе, мов печаль, несе.
І війна – не війна,
Хоча все засина без бунту,
Однорукі вояки беззбройно вбивають біль.
Навіть пісня не знає вже бути їй, чи не бути,
І так голосно гасне, неначе свіча, в собі...
Отаке-от усе,
Що й нема чому стати міфом.
ХХІ-ше століття...
Початок початку.
Ми –
Ті, що впали з гори, із камінням своїм сізіфи,
Що так легко вчимося не бути таки людьми.

Juliusz Słowacki (1809-1849)
BO MIĘ MATKA MOJA MIŁA
Bo mię matka moja miła
Na słowika urodziła,
A ja wziąwszy taki głos,
Ze słowika jestem kos…
A to wszystko są nonsensa,
Te moje wierszyki nowe,
Gdzie się język mój wałęsa
I bawi zęby trzonowe…

БО МЕНЕ МАТУСЯ МИЛА
Бо мене матуся мила
Соловейком уродила.
Але випав такий льос –
З соловейка стався дрозд.
Це язик в усьому винен -
Він що хоче виробляє,
(то й виходить писанина!)
Й кутні зуби забавляє…

Переклад з польської
14.12.2009

Молюся на турецьких килимах…
В черниці миловидної просфору
Купує мати...
Вирлоокий пан
Доземні б’є (я ще стою… ) поклони…

Ясноволоса дівчинка проха:
„Матусю, мамо... Хочу я на руки!”

В просторий, пишний, древній білий храм
Прийшла я у бутті удруге.

„За здравіє” свіча моя пала…
На канделябри
опливають
болі...
До ніздрів долинає фіміам.
Від скверни очища... Ми - разом... сполом…
З рук буднів
вивільняється
мій дух…
Дзвіниця…
міст…
аеродром…
яруги…

Військових дачі…
- Не убий! - кричу.
Сусід біля криниці б’є злодюгу…



2007

вистелю тобі дорогу в зиму
жовтим листом зеленню озимих
сивим димом і туманом сірими
і стежками невідомих звірів
буду звати карканням ворони
наговором давнім забобонним
виючи собакою у небо
кликатиму... ти лише не гребуй...
замети душі важку безодню...
я замерзла... вчора... не сьогодні...

- Віднині про те говоритимуть надто різне:
найперші – учні, а другі – свідки, а треті – люде.
Бо дано все од початку нам і нé умисне -
роками втрачаючи тільки: красу тілесну,
буденні утіхи, чуття, а подеколи й душу -
бачимо ми у втрачанні єдине, що далі буде:
одні неминучості, і майбуття зловісне,
і Диво тому для нас із різновиддя полуди...

- Бо дано все од початку нам - з чого пустелю
ми робимо, і кружляє над нею Зоря провісна,
що й мудреці своїх слонів, покинувши, взріють,
і „Боїнги” злинуть слідом – про_всяк_випадок, звісно.
Але ж одні шарлатани округ?! І де ж то – справжнє,
пророче Диво?! І хто з них – і хай доведе! – Спаситель?.."
Віднині про те говоритимуть надто різне -
найперше – учні, а друге – свідки, а третє – люде...

- “Блаженні вбогі”, що у покорі, як діти вдатні, -
не супротивляться, не випирають духом!
Бо дано все од початку – доки прості, не знатні,
вбираємо й тінь од Веління тремтячим слухом -
найперше – учні, а друге – свідки, а третє – люде -
віднині про все те казатимуть надто різне,
але теплітиме в серці вбогому - є Спаситель!
І гірше, аніж було із нами, уже не буде!..

І Зірка у небі вповні - як і палати мала б,
і діва безгрішна народжує у вертепі,
і твердь під ногами щедра, п’янке повітря.
Було так, і є, і буде: во ім’я Отця і Сина...
Віднині про те говоритимуть надто різне,
„ А ви ж бо ростіть з малого, і з більшого станьте меншим”,
бо дано все од початку нам, і Диво нам – Україна -
якій ми – учні, якій ми – свідки, в якій ми – люде...


2009

Ведмедиці - Велика і Мала -
Джмелів-зірок тримають ув облозі...
Безмежна ніч, тягуча, як смола, -
Єдина рима у моїм барлозі.

Терпець і сіль - на кінчику ножа.
Втікають геть нестворені сонети.
...Чалапає заспане ведмежа:
"Чого ти, мамо?.. Мамо, чуєш? Де ти?"

Літає Муза, люта, як бджола, -
Краду її меди, коли не спиться.
Ведмедиці - Велика і Мала.
А я - немов покинута вовчиця!

Усе життя чекаю на весну,
Дивлюсь угору - на небесну мапу:
Чи ж мій ведмідь пробудиться зі сну
І перестане, врешті, ссати лапу?

2009

Весела пані в інвалідному візку...
В ногах – покупка: килимки жовтаві.
Алея...
Пандус...
Двері...
Прийде кум –
І господиню, що сидить, похвалить.
По килимках тих пробіжить внуча,
Неквапно пройде кіт, потягне рибу...
На ворс
уранці
муж
розіллє чай...
Лиш їй стрімливо з феном не ходити.

Хай усміх жінки береже футляр,
Де спочива моя спадкова ліра.
Невдовзі прийде син,
тож рибу – в кляр.
Я сину посміхатися умію.
Для нього розмальовую стежки,
Алеї розширяю і пороги,
Кладу на рушничок цупкі стьожки -
Поради жовті, чорні застороги...

Всміхайтеся частіше! – напишу
Далеким ближнім у Одесу, в Ялту.

Найкраще у бутті – це сміх і рух!

А крок вперед...
бува останнім...


2008
----------
прохання не оцінювати

2
В ті незабутні і щасливі дні,
Як нас манили голубині далі,
Ми проводжали друзів на вокзалі,
Сховавши почуття в серця сумні.

Радів я потай нашій таїні,
Вона мені дорожча, ніж медалі,
Траплялося, бували ми зухвалі,
Як переходив хтось упорожні…

У тім гаю була глибінь-криниця,
І в гай летіла мрія – біла птиця,
Й закоханих манила день при дні.

Лише тоді я був найщасливіший,
Бо слухав серцем твоє серце в тиші,
Немов зоря, ти сяяла мені.

На землю випав перший сніг
Ідеш – він пристає до ніг,
На щоки падають сніжинки
І котяться немов сльозинки.

А ось і сонце. Із-за хмари
Розсипало проміння-чари,
І світ навколо срібним став,
Весь засміявся, засіяв.

А розбишаки-горобці,
В кожушках сірих–молодці ,
З під стріх на сонечко летять
І весело щось цвірінчать.

Он білочка руда стрибає,
Горішок в ротику тримає.
Спинилася лише на мить,
Мабуть, в дупло своє спішить.

В саду залишились плоди,
Пташки злітаються сюди.
Рум’яні яблука клюють,
Промерзлий трохи сік з них п’ють.

Стараються найбільше сойки,
Не чути щебету і зойку,
І метушні між них нема,
Відчули, що прийшла зима.

На цю картину, мов «кіно»,
Дивлюся я через вікно,
І в серці радість від буття,
Що називається життя.
МАЛЬВА МАРІЯ

 
О прекрасніша всіх інакших
Дивовижна сестро кохана
Ханаанська осяйна омана
Млосні мрії найвищої башти...

Розквітчані тіні прадавні
Кришталеві нічні покої
Мелодійної миті дзвінкої
Бальзамічні мости фіміамні....

Стрімке забуття в лабіринті
Видіння за хмарними кригами
Прозріння огнистої миті.....

У довершені нескінченності
Стожарами за омегами
Крізь безкраї хвилі двоєдності......



 -&-




 

Тканина рветься - де непевний шов,
І недоречність сковує залізом.
А слів правдивих тонкопряде тло
Ніколи вам на сонці не облізе.

Софієнку Григорію Трохимовичу, діду і найкращому другу

Німий курган,
Берези-обеліски,
Тужливі думи, сива ковила…
Не стеляться хлібá під ноги низько,
Тут тільки пам'ять у снопи лягла.
Зійшов полин.
Та не гіркий, – солоний.
Напився крові, поту і сльозú…
Вклонилось небо у низькім поклоні
На стомлені гранітні образи.
Іван, Сергій, Максим,
Єгор, два Гнати…
І маки, маки, маки на руках…
Вітри притишують ходу крилату,
Дивуються – не старіють в роках?
Лягають долу
Волоокі зорі,
Здавалося б – на вéсну прорости!
Земля не родить, – забагато горя…
Лиш ковила: «…прости, прости, прости…»

Схилився дід.
Старий… Імла в зіницях.
Скорбота глибоко через усе чоло.
«Нічого, доню, відболить, заколоситься…
Тільки б війни ніколи не було!»

Одна лише спроба у всіх на життя.
Дорога - одна просто неба.
І кожного нею веде в майбуття
у Вірі й Любові потреба.
Я в гори високі, у срібні сніги
безмежно закоханий зроду.
Карпатам - все інше не має ваги -
достойно служу, і народу.
Хто як розуміє обов'язок свій,
я ж - правди доносити світло
в палаци великі, в хатини малі.
Землі повертаючи Срібло,
співаю і плачу, глузую з біди,
плюю ворогам я у пики...
Щоб квітло - сьогодні, і завтра, завжди, -
моє З а к а р п а т т я велике.

2007 Срібна Земля

"Візьміть-но зошити, будь ласка.
Почнемо вправу..." - було так.
Рипіння пер. Дошка. Указка.
І на руці - чорнильний знак.
Букварну "раму мила мама",
і "Надя пила молоко"...
За перший клас, як всі - так само,
писав маленький Василько.
...На стінах юрмились портрети
великих... І не знав того
малюк, що в ньому - хто поети,
утішно визнали... "свого".

2007

Тебя забыл уже совсем,
А может, чувства лишь приспал.
Я много сотворил проблем,
И честно говоря, устал.

Устал от жизни суетливой,
От нашей перепалки слов.
Ведь ради той любви красивой
Я на колени стать готов.

Твой облик нежный и желанный
Увидел вновь под Рождество.
То был подарок небом данный,
Томило ум его тепло.

Тобою, солнце, долго бредил,
Мечты лелеял семено.
Нет, не лелеял - страстно верил,
Что даст когда-то плод оно.

И мы, хмельные нашим счастьем
В страну любви уйдем вдвоем,
Невзгоды разорвем на части,
Усильем душ построим дом.

В нем восцарится мир, согласье,
Там нежность будет очагом,
Мы прочь прогоним все ненастье.
О, как прекрасен был бы дом...

Но жаль, ты этого не хочешь,
Всегда со мною холодна.
Теперь о том ты лишь хлопочешь,
Чтоб я не тронул сердца льда.

1999

По стежині баба Зúма –
Рип – рип.
А за нею Морозенко –
Скрип – скрип.
То по річці, то по гілці –
Хрусь – хрусь.
Ще й сніжечком із мішечка –
Трусь – трусь.
По калині пташенята –
Стриб – стриб.
А малеча їм зернята –
Сип – сип.
По сніжечку чобіточки –
Туп – туп.
Рукавички ліплять сніжки –
Луп – луп.
З гірки радісно санчата –
Жух – жух!
Гарно Зúму забавляти –
Ух – ух!

2009

Вінок сонетів

1
Хай стеле доля ярі оксамити,
До струн душі торкається весна,
І щебетом сколихує до дна,
Я знову хочу мріяти й любити.

З тобою поруч бліднуть навіть квіти,
Бо вродою наділена сповна,
Ти пестуєш їх часто дотемна,
Й вони до тебе горнуться, мов діти.

Де верб густих зелені курені,
З’являєшся зненацька, ніби фея, –
Прекрасним чарівницям ти зрідні.

Ходжу стежками юності своєї,
Де мрії розквітали, моі лілеї,
В ті незабутні і щасливі дні.

1

Шукала гойні вірші між картин...
У дощ
вогненна брама
прочинилась.
Забаглося
шугнути
із хмарин
На колючки несхитного терниння -
Щоби... згадати словеса всіх мов,
Щоб загасити болем вогневицю.

Розпавшись
на веселчасті
арго,
Я упокоююсь до ранку.
Я – жар-птиця.


2

Осінній ранок. Кліть. Жовтаве пір’я
Струмує
на підлогу
з-поміж ґрат…
Розкрити очі – щоби штори білі
На лист робітний обернулись враз?

Шукати люстро,
імітуючи незрячу?
Політ - це Диво чи... автоматизм?

О Вседержителе, Небесний Царю!
Навіщо птахою мене створив?


3

Влітаю – у відкриті дверці клітки.
Поверненя у неї – мій талан.
На пір’ї мокрому примерхло сто леліток –
І... засвітилось нових міліард.

А табуни ще мчаться в піні клусом...
Куняють сфінкси... Жовкнуть Сена... Ніл.

Стуляю ран краї – летіла в бурю
Над сміхом віл.



2009


* віла - русалка.

У тебе в душі золотисті струни,
звуки,
акорди,
пісні.
За плечі хапають осінні струми,
і – в руки,
в обійми
весні.
У сутінках синіх так пахне медом,
пряно
гітара
звучить.
Душа, що зі струнами, марить небом.
рано
тікає
на мить.
Ти любиш морози, сніги коштовні,
хочеш
згоріти
в журбі.
Бо осені, весни, літа – назовні,
зима ж –
назавжди
в тобі.
Ховайте секрети в дубові шафи.
тишу
смакуйте
слізьми.
У тебе в душі не гітара, – арфи.
сотні
гармоній
зими.


14 грудня 2009 року

...а вчора на вокзалі у Лубнах
Прошак викрикував то слізно, то бадьоро:
„Мій друг – поет!
У нього віршів – гори!
Прошу на книгу! Дайте хоч п’ятак...”

Люд кидав,
люд мовчав,
люд глузував...
Картуз наповнили цукерки, банка пива...
А той віршар, що мріяв мати книгу,
Про самочинного добродія не знав.
Він літери нанизував на віть –
Не пальмову, а зрізану з ожини,
Він вишиванки розглядав у скрині,
Що пахли, як вишневий білоцвіт.
Він не просив слізливо у юрми.
На хліб, на ліки – подадуть простибі.
"На книгу?!" - відсахнуться. Білі крила
Охлянуть, і єства торкнеться пил.

Господь зласкавиться – і вироїться кошт.
Усім завчити варто три молитви.
Лиши собі оселю і маржину.
У Мгар* іди!
Крута стежина прощ...




* - Мгарський монастир.


2007

Безіменні вірші
безпритульні книги
безсловесні фрази
безсердечний час
І плетуть богині проти нас інтриги
і встеляють терном стежку на Парнас

Безхребетні люди
беззмістовні мрії
безборонні очі
безбережні сни
Ми живемо в світі мертвої надії
в світі, де тюльпани квітнуть восени

Безвідплатні вчинки
безвідрадні втрати
безголосе небо
бездоганний сніг
З дня на день чекаєм ми своєї страти
на піску лишивши слід від босих ніг



13.12.2009 р

Не считай своим долгом любить меня
– не потянешь, не хватит сил.
Скоро колокол цокнет зубом, звеня
По тому, кто утром остыл.
Обо мне не споет панихиду выпь –
Выпить можно цикуту, но
Я сильнее в стократ, чем на море зыбь,
Я белее, чем савана полотно.
Не душа по тебе скорбит, но страх
Затаится там – за грудной стеной.
От того, что в твоих голубых глазах
Отразится кто-то совсем иной.

2004

заброшенность взгляда,
беспризорность губ,
молчание - ядом
органных труб.
безликость рассвета,
неспешность мольбы,
нездешнее «где-то»
за гранью судьбы.
условное «если» -
непрожитый час,
как если бы где-то
быть месту для нас.

Хайку

***
Чи можна радіти
Звістці, що прилетіла –
На крилах зради?

***
Лелека на болото,
А жаби всі врозтіч, –
Нежданний гість!

***
Ти вже в садку,
Пахне твоїми парфумами –
Вечірній вітрець.

***
І будень – свято,
Якщо в моїй душі –
Не стихають пісні.

***
Сказав тобі: ”Кохаю!”
І не почув ні слова, –
Зітхнули маки.

*рідкісний птах (лат.)

Йде вона, розгублена
у вітрах,
сонцем не голублена,
сум в очах.

Ляже снігом круженим
на плече -
дотиком відчуженим
обпече.

Нещаслива стрічею,
відусіль
закружляє з відчаю
в заметіль.

(2009)

Не впіймаєш вітру в полі:
Вітер в сіті не іде.
Вітру добре на роздоллі:
Був - і вже нема ніде!

Ти ж уперто сіті ставиш:
Що впіймаєш - все не те.
Так колись життя прогавиш:
Снігом поле замете...
2006

Знову розлила небо.
На краплі його розбила.
А я так хочу до тебе,
Але не впускає...злива?

Поряд світло і темінь,
Ріже ніч блискавиця.
А я так хочу до тебе!
...Просто мені не спиться.
2006

Ніхто. Ніде. Ніколи. І - Ніяк.
Чи то такий твоєї долі знак?
Душа - у прірву. Жебра й одинока.
Сховатись. Навіть від Всевидячого Ока.
2006