Оранжево-осінній блюз .
Тужливий відголос прощання.
У листовійному вбранні
Розхлюпується падолист.
На перехресті сонних муз
Народжується сподівання.
Й осіння паморозь чуття
Жадає вороття весни.

Прокинувшись уніч, знайти
Незнані сили для надії.
У безпросвітності світань
Не йти у шати забуття.
В саду кружляє падолист
Не лиш тому, що вітер віє –
Йому даровано Творцем
Прощальний танець за життя…

В саду кружляє падолист –
Сльоза грайливих піруетів,
Крізь уповання, що колись
Весну світанок воскресить.
На перехресті сонних муз
Новонародженим сонетом
Імпровізує падолист
Оранжево-осінній блюз.

1996р.

Акації листочки,
мов клавіши.
І вітер за роялем...
Прощальний літній вальс
гуляє сквером...
Коштовне листя
малахітово-зелене,
На жовтий оксамит міняють клени.
Бурштинове проміння
в реверансі
Запрошує опалий лист до танцю.....

в солодких туманах
втопилися зорі
і листя різбленне
за вітром летить
холодним порогом
вмостилася осінь
і коси мені золотить

останнє проміння,
цілуючи шиби,
журливо сміється
на моїх плечах.
Он сад похилився
на першім холоді
і гойдає ябко
на своїх руках.

а там за ріллею,
у низькому тані,
прощається бузько,
бо в ірій спішить.
і ранком молочним,
низькими ярами,
вже перший
морозець лежить.

ген літо подалось
в далекії мандри
і осінь вартує зиму.
та все повернеться
у дивному колі
і зимка не здержить весну.

21.09.2009

Південь спеки в кризі льодовитій.
Стигне кров у жилах упиря.
Кволий голос зголосився вити
Арію чужого вівтаря.

Йде усміхнений до себе пастор,
Чи пастух поголених овець.
І дарма, що переплетом свастик
Всесвіт перекреслено увесь.

Зичать дзвони мідно, високосно,
Мідяками втішена юрба.
Зупиніться - непокрита ж осінь!
Алилуя, вибачте, - набат...

2003

Якщо душа не визнає капканів,
Якщо у ній не поселився страх,
Ти зневажай усіх мастей тиранів,
Що злочини ховають по ярах.

Якщо ж родився ти страхополохом,
Не освятився мовою й Дніпром,
І свого ляку не позбувся сплоха,
То хоч не будь усякому рабом.

Не кожному судилося змужніти
Й дійти до тих омріяних висот.
Молімось волі щиро, наче діти,
Щоб сам себе не відцуравсь народ.

* * *
Отак, догрались, “демократи”,
При владі наші вороги,
І знову стороною свято
Дніпра обходить береги.

Сьогодні, наче за гетьманів,
Коли на прю ішли брати,
Гризуть себе партійні клани,
Мов зайця бідного хорти.

І Україна замовчала,
Бо не знайшлося голови,
Яка б, напевно, пасувала б,
Як і Богдан, до булави.

Жиди чкурнули до Сіону,
Та вітчизняні лихварі
Обсіли всі пости і трони,
Корита й божі олтарі.

А ми з книжками й прапорами
Стрибали з Києва на Січ,
І линув гордо над степами
Рабів одвічних дикий клич.

Та волі не здобудеш ралом,
Як ти до бога не кричи,
Її віддасть він не за сало,
А за шаблюки та мечі.

Торкнутися хмари маківкою мрієш?
Упасти колінами в сніг, що цнотливо
вкриває Вершину. Завмреш полохливо
і з голосу дрожем
нічого
не вдієш.

Відразу забудеш про стомлені ноги,
набридлий рюкзак і загублену карту.
В дорозі долав – бо воно того варте -
холодні й підступні
річкові
пороги.

Лиш два кілометри. Це не Аннапурна*.
Це просто - Говерла. Щороку завзято
колесами джипів в державнії свята
гвалтована
в теплім комфорті
безжурно.

А я на колінах стояв на вершині.
І друзі-студенти, що поряд мовчали,
здивовано душі Говерлі віддали -
до болю
вдивляючись в обрії
сині.

Ми - ніби над світом і ближче до Бога.
Та слави нам башт вавілонських не треба.
Тут кожному варто звернутись до себе -
очистивши душу,
забувши
тривоги.

В долонях тримаючи нас кам’янистих,
вершина свої таємниці відкрила.
Не ми цю красу, а вона підкорила
нас знову –
дитячо-щасливих
і чистих...

22.09.09

*Аннапурна - одна з найвищих вершин Землі в Гімалаях

Поезія се цвіт чи усмішка дівоча?
Валентин Грабовський

І щедрий цвіт, і усмішка дівоча,
І діаманти сміху голосного.
Поезія - краса життя земного,
І з піснею душа обнятись хоче.

Поезія - це гімн весні урочий,
Крилата мрія серця молодого,
Це каре сяйво погляду палкого,
І ніжне слово милій серед ночі.

Поезія - високі гори мук,
Поезія - це зоряна вершина,
І щирий спів душі, і серця стук,

І росяниста у саду жоржина.
Поезія - це дотик милих рук,
Поезія - це пісня лебедина.

***

Уквітчай мене, Квітне мій,
обвінчай із вишневим цвітом.
Я важка від рожевих мрій,
непокрита іду у літо.

В пелюстки одягни мене,
сонця промінь вплети у коси.
Обвінчай. Бо уже жене
вітер хмару і цвіт розносить...

Він розвіє з дерев весну.
Тільки згадку мені залишить.
Все пробачу –
в собі несу
сонце, вічність...
чи тільки вишні?..

Осінь Літо прив’язала
павутинкою тонкою,
і просити його стала:
«Не тікай, побудь зі мною…»

Та тоненьку павутинку
розірвав ревнивий Вітер,
і лелеці за пір’їнку
зачепилось тепле Літо.

Десь за обрієм далеко
зникло Літо разом з клином,
а услід сумним лелекам
жовте листя вітер кинув.

Осінь журно позбирала
у хмарки прозорі сльози
й виливати сум свій стала
у дощі осінні й грози.

("Вот мы и встретились, мистер Андерсон..." сообщил мне недавно Сонце_Місяць:)

холодные гнезда слов, прутиками наружу,
руки с самого детства со мной не дружат,
падают навзничь на клавиши,
окисляются.

агент_смит мяучит: неонеонео...
зеленой строкой по черному неЪу
существуется уже,
нежели давешней
биомасцой.

палата мер и весов забраковала мой мир
как слишком случайный.
(морррфий морррфий морррфея морррим
килограммовая кучка урчала,
гордясь напевом)

я им говорил, что могло быть и хуже,
например, бывает же
просто матрица

не поверили.

Моя маленька мрія
Далека і близька.
Моя маленька мріє,
Так ось ти є яка!

Моя маленька мріє,
Не зрадь моє чуття!
В душі вогонь жевріє
Й вирує почуття.
20.09. 2002 р.

У небі журавлі курличуть
Й зникають десь у вишині,
І в даль мене з собою кличуть,
Та полечу на власному крилі.

Є розмова, моя егоїстко,
стрілка вже обійшла циферблат!
Три піщинки зібрались на березі
і ділили сімейний халат.

Час одної прийшов куховарити,
із чар-зілля калатати суп.
Друга пестила діток, що плакали
й гаптували родинний тулуб.

Не питайте, що сталося з третьою,
бо вона покохала себе.
І на дно прилягла і заплакала,
наче серце її не живе.

Попса безсмертна, невмируща?
Як по зубах кавова гуща
або оскомина квасна —
слова миршаві, недоробки
і музика масна
у стилі шоколадної коробки.
Де та весна?
Де ніжність? Де краса?
Попса-са-са!!!
Попса у мові,
попса в розмові
і у коханні лише попса.
(Ба навіть ковбаса
тепер сама попса!)
Спокійно, тихо і без бою
піддався світ попсі, і став попсою.
...
Попса безсмертна, невмируща???

(2009)

Ти знов приснилася мені,
як ніби йдеш в тумані ранком.
Прозора тінь в моїм вікні,
що розчинилась на світанку.

Пішла нечутно, як завжди.
Лиш смак залишила цілунку.
Коли ж повернешся сюди
мене поїть Кохання трунком?

Я б чашу вихилив до дна...
Життя віддати – насолода
за тебе, ластівко сумна,
моя прекрасна нагорода.

Солодкий сон – коротка мить,
приємна золота омана.
Кохання тінь, що пробіжить
на тлі ранкового туману...

05.04.09р.

...Написав зірками вірш на небі.
Вітер струменить посеред них.
Він – неначе кіт-шкідник, далебі,
що стрибав, де треба і не треба,
пустував серед рядків німих.

Хоч, напевне, ні... Вони говорять -
дзюркотом вечірніх цвіркунів,
шепотять далеким плюском моря,
радістю сміються, плачуть горем,
кличем перелітних журавлів...

Як великий аркуш – простір неба.
Хмари-плями подихом змахну.
Ось закінчу вже рядок про Тебе,
квітку-зірку почеплю, де треба,
місяць, як ліхтарик, піджену.

Заповітне маю я бажання,
щоб зірки-рядки читала Ти.
Бо прийде непрохано світання
(те, що обриває Ніч Кохання)
і зітре мій віршик назавжди...

04.03.09р.

Дотик пальців - як бризки дощу.
Дотик вуст - як проміння весняне.
Я тобі все на світі прощу,
лиш вернися, як ранок настане.

Повернись, як верталась завжди,
заповітні здійсняючи мрії.
Ти казала - ідеш НАЗАВЖДИ.
Але в це я ніяк не повірю...

Я молитву свою прошепчу,
я єством своїм лину до тебе!
Лиш вернись - як краплини дощу,
як проміння весняне, що з неба...

22.11.2008

Замовкне дощ і стихне свіжий вітер,
Моя любов - це простір для безсмертя.
І крізь красиві штори мертвих літер,
Ти в мою душу так нахабно вдерся.

Ти змалював безодню так звабливо,
І я тобі повірила тоді.
Та жити в світі гарно і красиво
Не зможу я в безмовній самоті.

Ти обіцяв мені свободу дати,
Ти обіцяв, а потім зник і все...
А я не знала, що мені обрати,
Я не хотіла вірити у це.

І ллється дощ у мою душу,
У мертву душу, схиблену на тобі.
Я знаю, що страждати так не мушу,
Та пізно йти, коли вже на пероні.

Я не втекла від свого самогубства,
Я взяла лиш відстрочку в кілька днів.
Один лиш крок лишився до безумства,
І буде все як ти давно хотів.

20.09.2009

Тут добре, тут вітер!
Що кажеш? Повітря?
То небо примружило
сонні повіки,
вкладається спати,
втомилось летіти...
А я відчуваю -
тут добре,
тут вітер!

* * *
Нема на шиї хомута Батия,
Татарських коней стерлися сліди,
Але сьогодні “матушка-Росія”
Нащадком стала дикої орди.

Тому у нас чорноземи закляті
Дають жахні зрадливців врожаї,
І моститься у кожній чесній хаті
Чужий закон, а також звичаї.

І в унісон “Та якось воно буде”,
Зітха гидка династія рабів,
Але чи буде Матір, Син і Люди
На цій жлобами згидженій землі?

Для вас, нащадки, вроджені на волі,
Яку збороли в тяжкій боротьбі,
Горить тавро на дідовому чолі,
Як засторога рабства і ганьби.

Як прийде час і сурма в бій покличе –
Ідіть з мечем замолювать гріхи,
А тіні предків із святої Січі
Укажуть до вікторії шляхи.

Впаде як грім жадане одкровення
І вразить кожне серце як стріла,
І заповітне Кобзареве вчення
Народить Бога з кожного хохла.

Мене лякає твоє взаєморозуміння
І я впадаю в депресію

Сідаю біля вікна
Із склянкою томатного соку
Чекаючи поки небо затопить все навколо

Майструю з старої газети кораблик
Посаджу туди мурах тарганів
Можливо вони врятуюються

Ти мене розумієш
І це зводить з розуму

Таке враженя що ми герої історичного роману
Я шаман
А ти дівчина яку треба принести в жертву

Ти і втакій ситуації розумієш мене
Лягаш на жертовник
Промовляючи
Давай виріж мій кадик
Візерунки на тілі
Відріж вуха
Так буде краще

Ти відчуваєш кожен мій духовний рух
Я для тебе кіно
Епізоди котрого знаєш на перед

Заметіллю пелюсток троянд
Ти в самотність мою увійшла.
В ту годину, коли
Я на тебе найбільше чекав.
Грав задумливий сум саксофон.
Переламану душу читав.
Ти вдихнула у неї життя –
Мандрівниця бездонних безсонь…
Мандрівниця…
Зігріла й пішла
В невідомі далекі міста.
А
в моїй самоті відтак
Залишилась година тепла.
Залишився…
приємний полон,
Благодійний незнаний напій.
Вітер
в долю троянди навіяв,
Та мотив
не змінив саксофон…
1993р.

* * *
Життєва проза - вічна боротьба,
Бо роки йдуть, і молодість за ними,
В твоєму погляді зачаєна журба
І до життя бажання невситиме.

В очах твоїх, глибока і палка,
Хлюпоче хіть, немов вода у морі,
І досі ще коханого рука
До ніг твоїх зриває з неба зорі.

Ти посміхнись, бо сонце угорі
Дарує промінь лагідний для тебе,
Немало ще несходжених доріг
Ти ще пройдеш під цим священним небом.

Не треба сліз, а також каяття,
Що юнь пройшла, розтанула мов казка,
Бо твій нащадок, лагідне дитя,
Віддасть вповні любов свою і ласку.

Подвійно раб, хто возлюбив тирана.
Г а л и н а Т у р е л и к

Я вірю в мудрість і твою майбуть,
В твоїй душі загоюється рана.
І все ж повік, народе, не забудь:
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Ти справедливим і безжальним будь,
Хай зацвіте земля, немов кохана.
В шістьох словах - страшна і вірна суть:
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Щодня до тебе з лестощами йдуть,
І поспішають звідусюди зрана.
Ти компасуй свій шлях і правди путь, -
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Чи ти забув про розум і могуть?
Де пісня волі, що прекрасна й знана?
Нехай сини Сократами ростуть, -
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

В твоїй душі джерела чисті б'ють,
Під звуки кобз і віщий спів Бояна.
Ти не проглянь смертельну каламуть, -
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Нехай тебе не затуманить лють,
Ганьба найвища - це самоомана.
І пам'ятай - того не закують, -
Хто не злякавсь ні ката , ні тирана.

Атланте мій, ти все тримаєш небо!
Мов брама Риму ці могутні плечі,
А руки – молоти гартовані у печі,
І світ героїв пише саме з тебе.

Ти не змінився, весь – залізна мужність,
І випробовуєш себе у силі вперто,
Палає правда в погляді відверто.
Лише в волоссі додалася мудрість.

…А пам’ятаєш, як тонув у косах,
Здіймав мене аж до зірок в долоні.
А я цілунками квітчала білі скроні,
Губила сльози у рясних покосах.

Покинув варту, мир не захитався.
Ти був щасливим у моїх обіймах,
І вище хмар злітав на крилах мрійних.
П’яніло сонце, коли ти всміхався.

Але ж геройство – вічне ідіотство!
А він твій друг! І я... Ти знов зі сталі.
Видзвонюють на кітелі медалі –
Виводять славну оду благородству.

Лягає струмом небо поміж нами,
Відлунням спогадів бринить повітря,
Ми розвіваємо печаль свою по вітру,
Всіваєм степ рясними полинами.

Торкнуся вуст твоїх сухих незримо,
Хай промайне в очах на мить дитяче,
Атланте мій, я вже давно не плачу…
Тримаєш небо, а мене не втримав!

Ось вітер хмару осідлав ранкову
І підганяє весело дощем.
Підставив явір молоде плече,
Як стомленій сестрі, березі знову.

Гримкоче грім... І в збуджену діброву
Озон весняний, мов ручай тече.
Хмеліє серце, не забуло ще
Твою, мій краю, солов'їну мову.

Не стомиться від радості душа -
Я пралісом назустріч дню прошкую,
І віддаляється турбот межа.

Природа всіх від черствості лікує,
І ти до неї, сину, поспішай, -
Не взявши ні сокири, ні ножа.

Не прийшов сусід у школу,
Мабуть зубик заболів.
Карамельками учора,
Поділитись не хотів.

Хоч його я не просила,
Догадатись міг і сам
Він, усе ж таки – мужчина,
З’їв за день аж триста грам.

Та нема що дивуватись
Справжніх мало є мужчин.
Можуть бантика зірвати,
У футбол пограти ним.

А сусіду ще чимало
Їсти каші з молоком.
Щоб не стати Дон Жуаном,
Стати справжнім козаком.

Не роблю проблем із цього,
Тут є відповідь одна.
Здогадалися ? У нього –
Зуба мудрості нема.

Мне не нравиться солнце,
Хоть даже я в темных очках,
Даже пыль не способна забраться
Под своды зеницы;
Я послушалась теней,
И даже отдалась раз так…
Только сторож мой бледный
Не хочет со мною делиться.

Я забрала долги
И изведала наново страх,
Разбросала монеты на счастье,
Чтоб снова проститься,
Испугала себя,
Что, наверное, это крах,
И отправила слезы в туман,
Чтобы вновь притаиться.

Только эта дорога
Мне врятли бросит свой взгляд,
Не потянет за руку,
Чтоб снова теперь искриться,
Я б отдала тебе
Столько мыслей своих наугад,
Но мой голос
И дальше боится тебе открыться.

И не надо вопросов,
Они бы упали за раз,
Не успев даже броситься
Откликом нам свыше,
Я просила тебя столько раз,
Но, увы, невпопад,
Посмотреть мне в глаза,
Целовать мои ресницы.

И вот, забыла…
А стоило ли плакать
Весной лукавой шепча твое имя?
И ты, мой ангел,
Очень элегантен,
Хоть и пристрастен
К золотому пиву =)

Окуляри сповзають на ніс – я нічого не бачу.
За вікном дощ ридає від того що знає –
Я – нічого в цьому житті не значу,
Я – нічого в цьому житті не знаю.

Треба змінити простір, людей та мрії,
Окуляри також, бо вони завеликі.
Треба метеосайтам наказати хворіти
І дощу за вікном додати кольорові відтінки.

І може тільки тоді, коли змінеться аура міста,
Коли в темні тонелі проб’ється дитячий сміх
Я вийду на вулицю, виплету з сонця намисто,
Надіну нові окуляри та...
- Я знаю, що значу для тебе... Кохаю...
Промовлю я тихо, тихо тобі на вухо.

Сумка через плече, кудряве волосся,
Кепі без капюшону нічого не стоїть,
Що вже робити у нас так повелося,
Хто немає девізу, тот нічого не робить.

Ре-комендації зранку у понеділок
Гублять здоров’я пивом, може футболом. Далі...
День відкритих дверей у фірмі блондинок...
Таке вже кліше блондинки не правлять Римом.

Чужих як не дивно ми бачимо рідко,
Може в метро, а може десь у трамваї...
К вихіду в річку ікс відчинена хвіртка,
Звички жовтневі, що маєм ми б’ють в барабани.

Ще щістнадцять хвилин і я запізднюся на вікенд,
Що проходить у передмісті – районному лісі...
Там секретарки в халатах дають андеграунд в наметі,
Там безсмертям годують найкращіх із нас поетів.

Ми маєм по троху всього: алкоголю та меду.
Та ніколи не скажемо, де унас діаманти.
Ми вміємо перевертати гарбуз у карету,
Та кожну хвилину життя вчимося кохати.

Картонні машини, картонні чоботи на п’ятах,
Ми такі креативні в країні з негативом.
Ми їздим на роликах в мріях, в житті на фіатах...
Ми такі різні і рівні водночас без кризи.

Шорхіт тонкого папіру на вікні...
Скринька з пір’я, з пір’ям, десь без клею.
Для мене зараз ти в листі, в війні,
Що на небі призвела до панацеї.

Для мене будеш ти в дощу, в сльозах,
Для мене ти залишишся коханцем.
Що ж казати музі – музикант,
Принайми був в той день, таким ти, вранці.

То радіо, той звук що тишу їв,
Слова ті довгі, що звучали ненормально...
Вони записані в душевні носії,
Лежать в квартирі, на столі в вітальні.

А ти десь там! в тій темній стороні,
Без серця, жалю та з коханням в тілі
А я десь тут, тону в вині, в війні...
Я не жива... жива лише надія...

Буду плести шляхи,
Вінки, щоб було лячно,
Від того, що ти
Ніякий не мачо.

Буду вести в свій дім,
В свій день, де завжди весна,
Де зранку-вночі ти захотів,
Ти благав... поцілунок... Писав.

Я не я... Зараз тут,
В цю хвилину, де розуму місця нема.
І-гно-ру-вав, ти, казав, що
Я йду. Залишайся сама.

Світовий електронний концтабір
Поглинає тебе в твоїх мізках.
Ти в комп’ютері вже, а не знами
А здавалося ти так близько.

І здавалося ніч нам не збреше,
Здавався нам сміх в каматозі –
Комп’ютерні казки – малечі,
Мені – квіти, жінці – морозиво.

Мені – хмари – великі шпалери,
Мені – м’ясо, але я не хочу!
Випий мій сік замість меду,
Ти чуєш, що я тут шепочу?

На другому кінці світу,
На іншому боці планети...
Електронний концтабір так близько...
Я вже не там... А ти? Де ти? Доречі...

Кордони зміцнюють стосунки,
Малюють очі душ зеленим...
Вітаєм у перебуванні в Польщі!
Тепер над Вами інше небо.
Ж. Азбель
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
Переді мною зовсім інше небо,
Переді мною зовсім інша стеля...
Фотокартки кажуть, що не треба
Зважати на осінню меланхолію...

Згадати, що було три тижні поспіль,
Про інші п*єси, про високі сходи.
Застібнути гудзик на дорозі,
Та й забути про осінню меланхолію.

Дивлюсь на потяги, на те, що поряд,
Тримаю в руці звіти про нейрони.
Кохання, десь у плані, двухстороннє...
Без тебе завжди осінь в меланхолії.

Тримаю фотокартки, як відтінки.
З вікна загострені дахи мов в казці.
Листя падає, як ті сторінки,
Що вирвані з історії без танців.

"інше" небо змінюється рідним,
Зображення на фото замовкають.
Лише три кроки... і... я... ВІЛЬНА...
Меланхолію замінює кохання.

Сфотографуй моє обличча не в профіль, а як-небудь знизу на світло,
Заплямуй моє тіло полтавським акцентом, да так, щоб потім злякатися...
Я зроблю тоді осінь таку, щоб набридло
Тобі у провулках кохатися.

Сфотографуй моє обличча не в профіль, а так, щоб побачити тебе в очах,
Напиши своє призвище на найближчому камені...
І тоді я буду мовчати й чекати з вікна,
Доки не станеш ти маревом.

Сфотографуй моє обличча не в профіль, а так, щоб було чутно музику...
Я розумію, що набридли тобі мої примхливі погляди...
Вибач. Через історію я прошепочу тобітихо: "Ку-ку",
Посміхнусь і завершу існування душі на фото.

А ти, якщо не важко буде засинати та мріяти на сході,
Згадай мене по типовим полтавським акцентам.
Я допоможу тоді тобі добігти до Бога,
Зроблю таку осінь, щоб всі заборони померли.

Але я зараз навпроти тебе - стомлена, без кисню...
Тому сфотографуй моє обличча, хоча б у профіль...
Будь в мені зараз... сьогодні... вічно...
Хоча б на фото... хоча б весною...

Полетіло літо ген за журавлями,
Вийшов я назустріч осені сумній.
Пролягли тумани білі рушниками,
Затужила пісня у душі моїй.

Я бреду самотньо тихими лугами,
Тут моє кохання зорями цвіло.
Там, де розминулись долі за гаями,
Б'ється, наче спомин, явора крило.

Не злітає в небо ясноока мрія,
Забіліють скоро навкруги сніги.
Відцвітає в серці ружами надія,
І літа вертають юності борги.

Думами лечу я вслід за журавлями,
Усміхнулась юнка осені сумній.
Зрання поспішаю, мила, за літами, -
Затужила пісня у душі моїй.

и разделив с кошкой сардельку
с тобою – кофе
с небом – бессовестную розовость рассветную
сидеть на лестнице
друг-в-друга щуриться
лениво отыскивая ответ
на вопрос о происхождении миров
или первичности яйца и курицы
..............................
кто скажет, что это – не счастье,
тот ничего не понял в фильмах Кустурицы.

Я в суботу залив за комір
За рецептом своїм старим
Тра-ля-ля і півкухля рому
Твої очі. І столик. І дим

Я в неділю залив за комір
В чорній пащі пустих кімнат
Винаймав у готелі номер
Сподівався на тебе, бл...

В понеділок залив за комір
Замість знов на роботу йти
У радянському гастрономі
Де колись купувала ти

Молоко й паляниці вранці
А у вечір вино й коньяк
Тра-ля-ля і до ранку танці
Тільки з іншим тепер однак

Я щодня заливаю за комір
За рецептом своїм старим
Тра-ля-ля і півпляшки рому
Твої очі. І сльози. І дим

Сонце йде за мною
крізь голі прутики довгих дерев,
Tіні покоять свої гнучкі тіла
на білих залишках втомленого снігу.
Водопад починає тиху весняну пісню.

Якась птаxа одиноко чигиркає,
впираючись головою у піднебесся,
Гойдаються на вітрі чорні ягоди,
Витає запах далекого диму.

О ця довга дорога до весни!
Душа вимерзає y безколір’ї.

Покручене стовбуриння зашерхлого лісу
тягнеться до Сонця.

А воно, ясне, - сяє, сяє...



2009

Перська сперма на перси пирснула
У ритмі престо із прісним присмаком
У спробах пристати спросоння до пристані
Страшна проститутка під номером триста
Простує, ламаючи руки костисті

Смерть від куль не лякає впертих
П'яних, неправильних, нечестивих
Перу продовжує пити піско
На заздрість лемінгам, снам зловісним
Ллється гній і слова, мов стріли
Почну спочатку. Один за всіх

Не рушу, не зацілую,
Може ще намалюю
Кров’ю серця останньою.

Втомлена і побита,
Стямилась полюбити
Нестямно я.

Вцілюють дикі стріли,
Що в мені уціліло, -
Не знати.

Днів гуркотять паради.
Серце ж нестерпно раде
Так безпритульно кохати.

Майже вітер…
…Майже…
…Майже я…
…над землею білокрилим птахом
вигукну услід твоє ім’я –
здоганяй мене!
Так небо пахне.
Пахне сонцем, пахне чебрецем
і дощем (так осінь захотіла).
Я простим малюю олівцем,
лиш би не сполохать птаху білу…
Майже вітер…
Бачиш – я лечу!?
Дихаю в деревах.
Мрію в квітах.
Моє серце вільне досхочу,
навіть, більше – я вже майже вітер…
Майже вітер…
Ангели мої
дивляться здивовано у вічі
(я колись сказала їм – ти мій,
що моїм ти був і будеш вічно!)
…А давай, побавимось з дощем,
потім намалюємо веселку…
Ну, лети ж до мене –
пробуй ще!
Ти ж як я –
дивлюсь як у люстерко…
Летимо, крізь вечір і крізь ніч,
щоб разом зустріти цей світанок!
Ти таки сподобався мені.
В усмішці твоїй
я вітром тану…

Ти йдеш із горем у очах.
Тебе слізьми своїми поливає небо.
Та не змиють вони ран з душі,
Бо небо плаче не за тебе.

Чому така довірлива була?
Його слова були солодше меду.
Навіщо своє тіло й серце віддала?
Хоча й передчувала його підлу зраду.

Обнімав. Так ніжно в губи цілував.
Від слів його серденько завмирало.
А в мислі план жахливий будував,
Що ранить серце, мов осине жало.

Він обіцяв, що будете щасливі,
Твою голівоньку віночком білим повине.
Він клявся, що в нього ти єдина,
Що понад все на світі любить він тебе.

А ти повірила, й дала те, що хотів він.
Та виявилось — пусті були його слова.
Сміючись, до іншої пішов він,
Й для нього ти неначе й не була.

Куди тепер ти йдеш з цим брудом на душі?
Куди винеться стежка, мов смерічка?
Ось міст, що стільки спогадів приніс тобі,
А під мостом несе бурхливі води чиста річка.

Тепер у прірві погляд твій шукає забуття.
Достатньо серденько вже слізоньок напилось.
Мов кінострічка, все твоє життя
У пам’яті, мов на екрані прокрутилось.

«Простіть усі! Я зараз може й неправа,
Та помилок в житті я забагато наробила!»
Маленький крок… Й бурхлива хвиля річкова
Вмить твоє тіло юнеє накрила.

А він живе. І розкошам своїм радіє,
І іншу тішать вже його слова.
А ти пішла… Ти зацвіла лататтям білим
І душу твою вже забрала чистая ріка.

2007 рік

Усе живе радіє,
Бо літо на дворі.
Що з того, що сміюсь я,
Коли зима в душі.

Із кожним днем хмурніший
Для мене сонця схід,
Бо всі яснії днини
Віддала я тобі.

Ти зараз так далеко:
У теплому Криму.
Поїхав і залишив
Мене отут одну.

О, якби ж то мати крила,
Й до тебе полетіти, тоді б змогла з тобою
Я знов життю радіти.

Змогла б тебе, коханий,
Я знову обійняти,
Уста твої солодкі
Змогла б поцілувати.

Але я крил не маю,
Не вмію я літати.
Лишається для мене
Лишень одне — ЧЕКАТИ.

2008 рік

На стіл ти поклала запалену свічку.
На дворі вже темно. Лиш гроза шумить.
Сльоза скотилась по білім твоїм личку,
Й душа твоя в огні жалю горить.

За що? За що вчинив він так з тобою?
Навіщо ж він морочив так голівоньку твою?
Навіщо голос цей, знайомий аж до болю
Так ніжно шепотів: «Люблю»?

Та голос цей зрадливим був Іродом
Бо підло він з тобою поступив —
Поглянув в вічі і промовив гордо:
«Прости мене — я розлюбив!»

2007 рік

Розтяжки, борди й сіті-лайти,
У Інтернеті повно сайтів
з лайном, його там - терабайти
Повсюди. Люди! Зачекайте…
А рай – де?
Чи заважкий технічний райдер
У Бога, хай йде
Концерт його без нас? Мо’ знайде
хтось службовий вхід і зайде
За лаштунки. І гукне: «Коллайдер
Адронний тобі в дупу, зайдо!», -
Йому Петро з ключем.
«Ач, поналазило нікчем,
Й у кожного – душевний щем,
Мовляв, і каяття – аж б’є ключем!»
Втомивсь Петро і змив дощем
Картинку цю в моїй уяві,
І у його святій поставі
Побачив Бога я у славі.
Побачив – мало не осліп.
Що ж, грішному – немов окріп
Господнє сяйво, хай чи піп
Чи волоцюга буде. Skip?
Save?
Delete?

Ну ось я ставлю крапку.
Усе. Кінець. Межа.
Дійшла я до початку.
Вже далі я жила.

Ці дні уже були
В моїм календарі.
Слова, докори, похвали
Вже хтось казав мені.

Так щиро відсміялась
І сліз було вдостАль,
До спогадів верталась -
У радість і печаль.

Усе було. Усе вже там -
За рискою початку.
Не набридатиму я Вам -
Залишу тільки крапку.

...От і все. Вже останнім канікулам край.
Зостається сказати: – Мій друже, прощай.
Так, це все. Не вернути нам літо,
не бродити у травах, не збирати вже квіти...
Все, кінець. І світанки холодні – це осінь вже.
Помилились обоє ми. Так, авжеж.

............
так, так, наприкінці серпня