Осінь... Шепоче листя...
Фарби Твої на столі...
Мрія для когось здісниться...
Може, для когось - і ні...

Осінь малює дощами
Згадки на водах калюж.
Літом малюнок Твій стане -
Тільки уяву напруж.

Осінь вбирає в намисто
Лісу оголений стан.
В Тебе він легко-навмисно
Радісним зеленню став.

Осінь з вітрами танцює
Боса по зорях калюж.
Пензлик Твій радо малює
Мрію для змучених душ.


2008, редакція 2009

До мене сьогодні всміхнулась калюжа!
Ви знаєте, я здивувалася дуже,
Але посміхнулась у відповідь їй –
Метелики раптом злетіли з-під вій!
Кружляли навколо – зелені, червоні,
Торкалися ніжно обличчя і скроней,
Сплелися у райдужне, гарне намисто,
А потім на землю попадали листям.
А деякі втрапили прямо у воду –
Краси я такої не бачила зроду –
Неначе грайливі русалки із вітром,
Віталося листя зі мною привітно…
Чи то мені, може, на хвильку здалося?
Це ж осінь-чаклунка, це ж осінь, це ж осінь…

Снова веет мне одиночеством,
Снова сумрак сплетает взглядами,
И к простому плечу так хочется
Прислониться под звездопадами.
Только плечи мечты могучие
Так привыкли к любви обыденной,
Что ее не сразить ни тучею,
Ни соленой морскою пеною.
Если б были дела столь важные,
Чтобы с ней поделиться нежностью,
Но такие сердца отважные,
Слишком гордые в своем невежестве.
Если б даже забрала силою
Каждый миг и в свирепом бешенстве,
Не смогла бы казаться сильною,
Даже чуточку в бесконечности.
Я люблю тебя! Мне не важен миг!
А пугает лишь необычное.
Ну, зачем ты так? Мне осталось лишь
Из себя сделать безличие.
Ты величность моя, я твоя слуга,
Я служила б тебе с отличием,
Но, твой голос пустой
Прошептал мне в глаза
О своем ко мне безразличии.

Завіса тиші, мимоволі, тримає спокій у душі,
Я звикла бути не на волі і слухати про це вірші,
І жити ролі ненавмисно написані не знати ким,
Хто бачив нас, чи може звісно, не чув ніколи до цих пір.

Завіса холоду, інакше – обійми зрештою з нічим,
Я вірю, що не все так страшно, як якось було перед тим,
І слухаю бентежну пісню, щоб відчувати як це так,
Коли в тобі вода не прісна, а має дійсно якийсь смак.

епізодичні відтинки снів
зірвали завісу з байдужих пустель
прошитих наскрізно
видовженою тінистою фігурою
в дешевих французьких мокасинах
підтертих канцелярською гумкою буденності
маленькі ніжки на дрібному гравії
короткі па вибивають
пружність землі
п'яточками
підкидають замерзлі камінчики
а довкола обличчя обличчя обличчя
з очима пустельної довжини
і тріщинками заповненими
цукром і ваніллю

їй буде лоскотно від самого погляду
їй буде смішно коли все піде шкереберть
їй буде соромно за умов не прописаних статутом
от тільки як вона почуватиметься
в абсолютній сепії
в якій трава
залишається зеленою?

Запахло осінню надворі,
Опало листя до землі.
І дощ малює свої твори
На посірілім полотні.

В повітрі чути клич пташиний,
Пожовкле листя шелестить.
Холодний вітер дме у спину,
А літо в полі тихо спить...

Сховала ніч господарів землі,
Лежать поля, мов крила перебиті.
Летять, летять космічні кораблі,
Ростуть нащадки, правдою не ситі.

Де щастя те? Блаженство де? Мораль?
Конає правда під чумою віку.
Стоїть край шляху жінка, як печаль,
І про біду нагадує велику.

Десь є твоя поміж чужих стежин,
Виходь сміливо на свою дорогу.
Вставай із намозолених колін,
Буди байдужих дзвонами тривоги.

Пізнай себе, твори лише добро,
І душу не продай за діаманти.
Як любиш Україну і Дніпро, –
Сягнеш вершини зорями таланту.

Ти знаєш, де філософи землі?
Мордовані, катовані, убиті…
Поглянь – летять космічні кораблі,
Ростуть нащадки, стоолжею ситі…

Торкаюсь до небесної краси,
На будень – я поглянув упівока.
Стою натхнений, світлий і високий,
По вінця сонця, неба і роси.

О, як же, друже, хороше мені,
Немов дитину, я обняв планету.
Дарую людям зорі і сонети,
Що світяться в небесній вишині.

Кажу про це я мимоволі вдруге
Своєму побратимові і другу,
Щоб не затихла золота струна.

Я в животворних ручаях глибоких,
Купаю душу в денниках Сороки, –
Симфонії визорює весна.
2009

***
Повернувся жасмин до криниці на прузі веснянім.
Одсміялися дні, і загусла рясна тишина.
Ніби вперше цвітінням перейдеш у ніч перелітню,
Ніби вперше пташино впадеш ув очорнений сад.

Ти звільнився од пустища тіл золотих, ненатленних,
І не вчути віднині тобі молодої пори.
Темний крихкіт мелодій і криги ламке проростання –
Ніби вперше розчахнення вікон, і сад у вікні.

Цю надсаду нічну, де згубилися барви і крики
Із надсадою дня, де урвалася тиша і мла
Чорна сітка північного птаства сплітає, сплітає,
Доки хтось не впаде з небосхилу, а може, і за…

Ти прокричи проти ночі слова золоті,
теплі слова про любов, що не знатиме скону.
Жаром сльози золотої акація плаче,
жаром сльози золотої…

Час переходити ріки сумні і прекрасні,
час переходити ріки чи в них потонуть.
Кожне вже поле – то смеркнуча пісня про вирій.

Боже, краса наливає ущерть
– ніби смерть!

І все ж ти прокричи проти ночі слова золоті,
Теплі слова про любов, що не знатиме скону…

В.К. присвячується
Інколи – тонко. Тонко – і страшно.
У грудях пульсує. Значить – жива ще.
Стрілка по колу кружляє поважно:
Краще - на гірше. Гірше – на краще.

Світ завмирає. Німіє. Біліє.
Янголи сходяться: «Здраствуйте, браття!
Чуєте в серці - поліритмія…
Наче б то дзвін на великому святі».

Терпнуть світанки у росах жовтневих,
В головах сон стережуть полохливий.
Радосте?
Відчай…
Надія?.. Ну де ви?
Не полишайте! Усе ще можливо!

Жити! До трепету ніжно і чисто.
Жити! Творити і свято, і будні…
Сон проковтнувши, посапує місто,
Осінь тривоги виводить на лютні.

Все ще можливо. А значить так буде:
Довга дорога і радість, і сила.
Час зупиняється болем у грудях?
Ні, то – Любов, що пульсує по жилах.
2.10 – 3.10.09. ніч.

Таки нема – де їм переболіти
останнім могіканинам надії.
Вони допалюють у люльці літа
те непригублене. Воно ще тліє,

бо я не смію раптом холодніти.
Переривається вагітність мрії,
порожньо в клітці – катакомбно світу.
Де з уст метелик, від якого млію?

На масці – маска, в піднебіння – сухо
впирає недоказане й крикливе.
Дорога терпелива, бо терниста.

Не янгола у катакомбах слухав,
а вигортав золу. Волосся сиве.
Такі то спогади – на серці чисто.

3 Жовтня 2009

Романівко, дзвінких пісень колиско,
Тебе довіку щиро він любив.
І, згадують, казав посеред нив:
“Як матері, землі вклоняйтесь низько…”

Дивився, як на диво, на берізки,
Зелену їхню мову розумів.
І в серці діаманти щирих слів –
Засяяли, як в росах сонця зблиски.

Цвіте його поезій щедрий сад,
І душу зачаровує щоднини:
У ньому є троянди й виноград…

О незабутні, радісні хвилини,
Я чую срібний передзвін рулад –
Того, хто вік співав для України.

І коли вже не буде кому твою кров штовхати,
коли дні свої понесеш, мов збитки,
ти сядеш на підвіконня і будеш спостерігати,
як живуть малолітні лесбійки.
Дивитимешся на груди їхні з хрестами,
на кільця в губах, на вечірні звички.
…Як чітко віконцем у ніч вростає
їхня зйомна “капличка”.

І коли вже не буде кому твою кров спинити,
будеш дивитись, як метушаться товсті санітарки.
“Холодно. – скаже старша. – Чорт забирай, – ніяк не кину палити!
У тебе нема цигарки?”
“Жовтень,… – скаже молодша, – скоро зима.
А той, із другої койки, вікно відчиняє постійно.
Курці помирають рано. Знаєш сама.
Краще по сто – бо здуріти можна в цих стінах."

І раптом відчуєш, як з вен витікає осінь,
затягує міцно шарфи на дитячих шийках,
як до першого інею на кіосках
просто хочеться жити…

Аби лиш крові на чорнило стало,
а для лампади – ночі при іконі.
В копальні ока крихітний кристалик
збирає, наче бите скло, синонім

до слова, що довічно коротало,
та не знаходило себе безоднім.
Його, бувало, білим присипало,
його і ним – вбивали негосподньо.

Але пташино тим, кому вже сили
згубили точку дотику земного
і небом розчинилися по світу.

Без них, та ясно – смерть у груди билась,
в куті лампада колисала Бога,
таки нема – де їм переболіти.

2 Жовтня 2009

твої думки про мене - вірш
сопливий, звісно ж, ти ж це любиш
злиття реальностей двох душ
не відбулось
(та чи й хотілось?)
всі мрії вже підходять до кінця
пейзажі раптом стали чорно-білі
і що робити? бігти до кінця?
все, що могли, ми досі вже вмертвили....

2009

Моє тіло - тремка оболонка,
Межа між двома прасвітами.
Живу я у ньому як бранка
З дозволеними відчуттями.

Я хочу побачити простір,
А бачу лиш мікрочастину -
Збагнути безмежжя так просто,
Якщо тільки я не людина.

Так хочеться в небо польоту,
Та крила сховалися в руки.
Себе хоч пізнати достоту,
Та думка у розум закута.

Як іноді рветься на волю
Той світ, що всередині мене -
Я з жалем заковую в слово
Усе, що таке незбагненне.

2008

на розгублених зашморгах ночі
у голизні гадюччя гілляччя
нашорошені блимали очі
зблідлим позирком наче незрячі

жовті вії оспало кружляли
мертвим листом на поземці долі
сіроманці-думки завивали
на засіянім прощею полі

золотавий пісок умирання
зіслизав з озміїлого віття
під ногами конало кохання
тихих споминів зболене віхтя.

Син іде на батька брат іде на брата
Така у нас країна "велика і багата"
Злоба підлість ненависть і зрада
Які ще там плани має на нас влада
Не знаємо історії забуваєм мову
Віру й ту продали купили собі нову
Душу продали щоб дачу купити
Не ми вибираєм як будемо жити
Не знаємо провди не маємо долі
І рідну матір продамо мимоволі
А що нам до того не ми помирали
Коли козаки свою кров проливали
Коли повстанці гинули в лісах
Не нас замучили в концтаборах
Навіщо нам знати як волю здобули
Яка нам різниця хто ми є хто були
Важливо єдине це гроші і влада
І це не єдина Українська вада...

Тисячоліттями блукає світом моя душа
Та зрозуміти його не може ,вона чужа
Ховається зранку й приходить в ночі
Не бачити людям мої байдужі очі

Не бачити людям той смуток і біль
І ту байдужість в погляді німім
Не бачити жалю і моїх мук
Не бачити моїх опущених рук

Ви люди, тлінні живете мить
Даремно живете ,а час летить
Цей світ змінити вам не дано,
А мені байдуже , мені всеодно...

Це ваш світ і ваші закони,
Це ваші страхи і забобони,
Це ваші вади і намагання ,
Це ваші байдужість й розчарування...

Це ваш світ , а я тут чужа
Тисячоліттями блукає світом моя душа...

Сорі за помилки я потом відредагую...
2009

Філіжанка кави.
Прохолода вулиць...
Опади (місцями).
Ти...і я - любуюсь...
Посмішка-іскринка,
Далі від печалі,
У душі – дитинка,
А із виду – краля.

Нас поєднують хвилі. І тільки.
І безсоння нічних операторів,
Що слова переводять, як стрілки,
Що у слухавках вирили кратери.

Ми осердями сотових вишок
Поглинаємо тонкощі голосу.
Нас прослухають. Може запишуть.
Може схочуть залізти у голови.

Нам залишиться тиша мовчання
І цілунки повітряних дотиків.
Прохолода в розділених спальнях
Й пожиттєвого ступеня опіки.

2009

(Пародія на пісню "Вона")

Завтра прийдуть депутати
Знову Раду блокувати,
Будуть блокувати дотемна...
Будуть знову руйнувати,
Зраджувати й балакати,
Проїдати наші гроші, а вона...


Лиш вона, лиш вона
Працює, як дурна,
Шахтарям дала зарплату,
Алкоголікам – вина.
Я співатиму про неї-
Просто так, не за медаль,
А вона сама тим часом
Виплавля чавун і сталь.


В Україні знову горе
Чергові прийшли вибори,
Кандидатів знову, як гівна...
Але з кого вибирати,
Як усі-дегенерати,
Всі дегенерати, крім Вона...


Лиш вона, лиш вона
Працюватиме одна,
Без Юща і без Тігіпка,
Без Балоги й Литвина.
Наша дівчинко печальна,
Наша вОна золота,
Ти-розумна, геніальна
І святіша за Христа!

2009

*
Двері не замкнув.
Вкрасти в хаті щось… Чорма!
Дух у ній живе.

*
Річка
вдихає неба простуду,
глибокий синій смуток,
на берегах якої принишкли кущі –
вівці нестрижені.

Всього три слова: ”Я тебе кохаю!”
А що насправді ти сказати хочеш:
Чи це – пароль, перепустка до раю,
Чи то розбитих мрій пекельні ночі?!

29.09.09р.

Намалюй диво-край,
Де немає жорстокості й фальші.
Пісню в нім намалюй,
Так, щоб не обірвати струни.
і навчи, як іти,
Як і Ти, щоб сьогодні в сьогодні.
Без минулих тривог
І майбутніх незвіданих дій.
Обігрій жорсткість тем
Олівцем голубої безодні
І безмежжя краси
І любові над час намалюй.
Намалюй вільну мить
Із життя швидкотечії миті,
Де нікого нема окрім нас…
Без прикрас…
Намалюй несполоханий вітер,
Що розвіює сум
І навіює спокій душі.
Не спіши, щоб забув,
Що то тільки малюнок. І в квіти
Не вливай жовтих фарб,
Поміж нас.
Хай без назв і пояснень, і слів.
З почуттів. намалюй,
Намалюй світло-зоряний простір.
Намалюй, намалюй, намалюй…
1997р.

Моє відображення у вікні
чимось зовні схоже на мене.
Та немає блиску в очах
і не має у ньому душі
Віє холодом постать
на скляному,гладкому папері.

Це такий собі автопортрет
Зазирнувши до нього я знаю.
Відображення мертве й лихе
Я лишу його там...
Хай чекає..

2009 Вересень

Еротично ляжеш в ліжко
Ледь торкаючись мене
Проведеш рукой по тілу
Поцілуєш у лице

Будем ніжно ми кохатись
Говорити про любов
У кохані цілуватись
Обійматись.... Знов і знов

Покажу тобі я пристрасть
Забіжить по венам кров
Хоч для когось ми є грішні
Та свята у нас любов!!!

2009 Вересень

Світло в вирву безодні стікає,
сплять галактики з чорних дірок,
епос зниклого людства вростає
в наддалекий космічний зв‘язок.

Він хрипить, він пульсує, він лине,
хоч зникають, як давні світи,
катафотів криваві краплини
у холодній пітьмі самоти.

Хоч круг порожньо так, що аж лунко,
хоч іржею хворіє метал,
кожен спогад вичавлює думку,
кожна думка – з антени сигнал.

І вві сні згасле небо щось ранить,
а по курсу, в грузькому ніде,
обертається космос на пам‘ять,
щоб комусь розповісти себе.

Іржавіє з колесами баддя,
що має горду назву "марсоходу",
в пустелі, де загублене життя
шукають навіть в навісну негоду.

От знову дме іржавий суховій,
ламає небо кам‘яним цунамі
і я в електросамоті своїй
викрешую себе на небозламі.

Я – складова його і вартова,
піщана марсіянська блискавиця.
Дивіться: я же поряд! я жива!..
Спить в кратері земна іржава криця.

Мріємо, щє кудісь піти
Подалі,
.......... де себе знайти,
Люди, то кажуть, так буває,
Наш світ в собі, що й зберігає,

Щастя,
........... та десь воно далеко,

Летіла з вирію лелека,..

Мабуть що щось, і дома є,
Інтимне, тільки лиш твоє,
За чім душа, весь час страждає,
Що, тільки лиш тебе чекає,..

Як тяжо сЕбе зрозуміти,
Як і життя з сенсом прожити,

Мріємо,
............. а роки збігають,..

Непомітно зотліла цигарка.
Між завмерлих у часі годин.
У старому, забутому парку
Він сидів у задумі один.

Друзі всі в номерах телефонів.
Дім, робота – зупинки метро.
Блідозорі полони безсоння.
Лампа, аркуш, вино і перо.

Фальш – усмішка, відвертість – образа.
Промайнула чужою Вона.
– Нас чекають, ходім, обмаль часу.
Дім, дві долі, а поміж – стіна…

Він пішов у тривожній задумі.
Й споконвік не спитає ніхто
Про його нерозділені думи
В старім парку між станцій метро.

1996р.

Пройшли роки – я вже доросла.
Що – зрозуміла, що – і ні.
Ну а моє дитинство босе
І далі проситься у сни.

Тримаючи в руках кисличку,
Ясне, як веснянкова рань,
З малиново-повидлим личком,
Стрімке і щире без вагань.

Штанці новісінько-протерті –
Відзнака бойових звитяг...
Воно упевнено і вперто
Шукає свій до щастя шлях.

Грайливі очі-небесинки –
Невинна мудрість глибини.
Пухкенька ручка волосинку
Знімає сиву з голови.

Воно ще й досі зрозуміє
Травичку, пташку, звірину,
Розіб’є камінцем уміло
Скляну дорослу тишину.

Не відпущу його від себе
В далеко-невагомі дні –
Разом літатимемо в небо
Ловити посмішки ясні.

2008

Чи давно вам
писали листи?
Від руки, від душі –
на папері?
Чи давно уявляли,
як вам
листоноша
постукає в двері?

Чи давно
підбирали слова
для близької людини -
у риму?
Щоб листом
заявити права
на Любов,
що в рядочках полине?

Нам листи
замінив Інтернет
і провалля
мереж
соціальних.
Чат(ування), он-лайн,
forum.net,
словоблуд
в блогосферах брутальних...

Та торкніться
рукою листа,
що людина вам рідна
прислала.
Відчуваєте?!
Там теплота
пальців тих,
що листочка складали!...

Там
закохана ніжність
і сни.
Дні чекання
і сльози пророчі.
В цих рядках –
візерунки Весни.
І бажання торкатись
щоночі...

2009

знаєш, якшо раптом тепло цих розмов
вирветься назовні
то наші міста
вмить запалають а ми будемо захоплено
танцювати навколо

погодься — в цьому шось є
стікати соком
ковтати сльози
падати дощем на асфальт
і вмирати від спраги

Ти ж бачиш!!! осінь так і не настала...
Ти ж пам'ятаєш? найтепліше небо в цьому місті - над вокзалом
загрієш ним свої долоньки посидиш на сходах
і зникнеш в переплетеннях підземних переходів

знаєш, якшо раптом хтось з нас замовкне
інший підхопить ритм його подиху
і засне промовляючи рідне ім'я

ЩИРО ВІТАЮ ВСІХ, ХТО ПРАЦЮЄ В ОСВІТІ ,З НАСТУПАЮЧИМ СВЯТОМ!!! ПРИЙДЕ ЧАС ВАШУ ПРАЦЮ ОЦІНЯТЬ ДОСТОЙНО.ЛЮБОВІ ,
ЗДОРОВ'Я, ТЕРПІННЯ , УДАЧІ ВСІМ.

Знайома стежка кличе знову в школу
Тут вчитель залишив своє тепло.
Дрібнесенькі значки на біле поле
Він щиро сіяв , щоб добро зійшло.

Навчав писати найтепліше слово,
Частину серця віддавав серцям.
Во ім’я інших з іменем любові
Творив невпинно свій науки храм...

Відквітли весни, ліг туман на скроні,
Десятки літ минули, наче мить.
Не мож роки утримать на припоні,
І він вже на уроки не спішить.

Та завтра знов прийде у свою школу –
Тут правнук став недавно школярем.
А він, стрункий, мов явір окрай поля
На п’єдестал зійде із букварем.

Підніметься , усміхнений в граніті
І пам’ятником стане за життя.
Бо другим світлом є у всьому світі,
Бо вивів в люди не одне дитя!

Підніметься, щоби завжди світити.
Нащадкам обрій – скромний Прометей...
Шкільний дзвінок завжди буде дзвонити,
І кликати до класу , до дітей!

Хай рідне, повнозерне, чисте слово
Піснями в юних душах проростає,
Якщо ви не соромитесь його,
Й не мучите до безтяму російську.

Вона вам не підкориться, бо знає –
Ви зрадили її сестру, ту мову,
Що не змовкала на бузках душі
У непокірних предків споконвіку.

Ні, не були вони такі байдужі,
Ліниві думкою і почуттями,
Бо цінували – волю і добро…

Як Данко, сильні духом підвелися,
І запалали гордими серцями.
Ви бачите озорений той шлях?

Господи, який солодкий вечір
поруч присідає на траву.
Огортає серце безкінечність
у якій я мрію і живу.
І зірок у небі – не злічити.
Сповнюється спокоєм земля.
Так приємно жити і любити.
Я питаю в неба: де ти? Я…
Я собі придумаю love storie,
поки вечір ще не догорів...
…Як мені тебе бракує поруч
в присмерку вечірньої зорі…

Люблю цю осінь – і вона для мене.
Навіки невід’ємна у мені…
Я листячко цілую ще зелене
і те, що в кольоровому вогні.
Я обіймаю висушені трави.
І ріки огортаю, і поля...
О, скільки митей в осені яскравих!
І хтось сумує в ній, але не я.

Мила панно, музико моя!
Чом сльоза засяла на обличчі?
Погляд Ваш, то мій земний маяк –
веде мене додому, ніжно кличе.
Не сумуйте. Осені струна
зазвучить печально і розтане…
Ви плачете… у чім моя вина?
Чим я Ваше юне серце ранив?
Мовчите… ні подиху із вуст.
О, як же Ви на мене, панно, схожа….
Спадає з неба зірка у траву
згораючи так швидко, Боже…

- Без осуду і флуду, я просто жити буду,
здобуду і забуду, -
                    серця супокій над усе...

- А сни проникливі,
а повеневі весни, і
мінливості твоєї юності,
красивості леткої ніжності,
невже нітрохи не бентежать?

Не потривожать, не обернуть безупинні дні
звучання тихої покірності -
твоєї мудрої спокійності
на радості чи на біду?

Мені спинитися би теж біля прогалини,
минути сутіні гущавини,
у подиху відчути овиди
своєї мрії золотої.

І до барвистої висо́кості, принадної
дістатися з імли безрадної,
краси торкнутися доладної,
знайти і далі понести...

- А я давно вже мандрую у диво-краї,
Вони близенько - не в далекій далині!
І, як захочу, приходжу гуляти туди
і до вподоби ті прогулянки мені!

- Усе придумала моя мала розумниця?
Хіба омріяному збутися?
В зимову стужу не розлитися
весняній хвилі чарівній.

- Чому би й ні - для такого і диво-краї.
Вони близенько - не у дальній далині!
І як раніше, я нині літаю туди
і так подобається там усе мені!

- І сни проникливі, і повеневі весни, і
мінливості твоєї юності,
красивої сумної ніжності,
які нітрохи не бентежать.

Не розтривожаться, і не перегорну́ться дні
твоєї тихої покірності,
твоєї мудрої спокійності -
від радості і на біду...

- Без осудів і флуду жити буду, просто буду,
непотрібне позабуду - буду, просто це над усе...


2009

Вимащена шоколадом
Дивиться на мене
Радість…
Очима моїх дітей.

p.s. Це не літературна поезія...
Це поезія життя :)

Я прокинулась - жовтень,
І дощі, і тумани,
І глизяві світанки,
Чадні вечори.
Я потрапила в осінь
Чужа і незвана:
Ні тебе там, ні сонця…
Не лишай!
Забери!..
Забери мене звідси
У липень гарячий,
Там наш час недопитий
І зірка дріма…
Там лишилась ромашка,
Лишилась і плаче…
Забери мене звідси,
Тут скоро - зима.
Тут немає нікого
Із поглядом брата.
Тут у посмішці жодній
Не стріти сестри.
Я прокинулась - жовтень
Серед тліну і злата.
Забери мене звідси!
Забери, забери…
1.10.09.

Широкие светло-зеленые листья виноградные,
Которые насквозь искусственный желтый свет…
Усики, в окоченевшем движении жадные
Среди темноты, ярких звезд и планет…

Здесь ноги в тепле, шерстью пледа согретые,
А сердце качает кроваво-кофейную смесь…
Мысли там, в поднебесье, раздетые
Невинно-нагие , без кожи… А здесь

Убили в сознании краски света…
Лишь листья помогут выжить без неба!
Неужто и после жить будет планета?
Ведь я… эгоистка?…Нет хлеба.

Стол пуст, чист, серьезен – в столовой царит тишина…
Наверное, я ведь не там, а тут,
Где суд красоты виноградной лозы… Имена?
Я помнить могу имена? А боль?! Снуют
Комашки вокруг этой лампы,
А думают – Солнце...

Я: Ти не втечеш…

Голос: «Не будь дурепою»

Я: бо хворі комети
ще літають…

Голос: «Плював я на комети
от на Марсі…
жизнь в шикаладє»

Я: для тебе Бог розсипав
зорі намистом по небу

Голос: «Романтика, читав Хвильового»

Я: та так насипав…
будеш збирати зі мною
до старості…
ти просто приречена
на мене…
на мою любов…

Голос: «Попсове слово вжито
ех, нудно ж як
правий був Семенко»

Я: Ми з тобою на
небезпечному тарифі –
«Завжди разом»
ти не втечеш…
моя посмішка
твій улюблений смайлик

Голос: «Подайте хустинку
(шморгає носом)
я так розчулився…
піду під липи
слухати цикад»

Я: Вже накреслив наш
земний маршрут
як без зеленого світла
твоїх очей?
не хочу д_т_п

Голос: «Паскудство
ця абре віа тура
мене дістала»

Я: Зрікався тебе
вже не тричі…
як кожен злочинець
вертаюсь на місце
злочину…
обіймаю постіль
із твоїм запахом…

Голос: «Ну-ну, вологість
в кутиках очей
тут не до місця
о-о, вже не тричі
зраднику
твоя кава вже
вистигла
схололи твої
почуття
і ніч у зіницях –
концентрована правда…
камінний ідоле
дівочої посмішки»

Я: хіба я Августин?
Аврелій чи Блаженний?
Що читаю свою
сповідь
худенькими літерами
з три крапками і комами
при тремтячому вогнику
свічки

Голос: «Ну зовсім здурів
справи кепські
не в тільняшці
видать народився
плюндрує душу
і здає в ясир…
усе для неї…
піде на галеру
сімейного щастя»

Я: Засніжена романтика
твого обличчя
я – крихта хліба
з твоїх уст
я – бісер з твоїх
очей
я…мабуть, твій
промінь

Голос: «Пішло й поїхало
знову хвильовізм
нудний ти Миколо
Сосюра тобі
не світить…
а ще «сонячні кларнети»
які продав Тичина…»

Я: не буду говорити про
місяць…
про зорі – ліхтарики янголів
з Космосу
з Атлантиди Господа
бо ми – лишень уламки
від його провидіння
ми – одна з амплітуд
його любові
його безголові творіння

Голос: «Апокрифіческоє!
А вона, мабуть
не втече…
хоча, навіщо ти
їй такий потрібен?
Августин з тебе
поганий
а вона…
вона вартує…
справжнього
граду земного
о-о, civitas mundi…
ох, нудно ж…
треба йти послухати
тишу і цикад»

Я: нарешті, я це вчув
чи це не голос
совісті
так дошкуляє мені?
це…може alter ego
колишеться піском
під моїми ногами…
така самокритика
мені недоступна
я надто
банально-серйозний
для цього

Голос: «Таки заскочив
зненацька
Михайль і Ґео
би сміялися…
ну, Ніколя ти дайош…
я ж тобі на пальцях
показую
по літері виводжу:
ти маленька тінь
Вінграновського
карикатура з Симоненка
тьху!
цикад набридло
слухати
все, я off line»

Я: пішов, і слава богу
якесь брождєніє в умі
і сум дрижить мов
електричка
гамасплеск і
виплеск
твої обійми…
азартний секс
ти вже нікуди
не втечеш…

Голос: Абонент поза зоною
досяжності
Все, кінець п’єси.
2009

…І в очікуванні дива чи кількох вихідних
Дивитись пророчо на скло і збирати скалки.
Препаруючи поглядом, що немовби скальпель,
Витинає тебе у віддалений материк.

Вимивати кістки в амальгамі посохлих рік.
Поєднати в собі розділеності Пангеї.
Дзоти скелясті назвати своєю землею.
Океани пройшовши тунелем швидких доріг,


2009

Цвітуть у косах ранні хризантеми,
У чорних косах – білі, наче сніг.
Милуюсь ними я щодня до щему,
Коли сідає вечір на поріг.

Цілую ніжно кожну пелюстину,
Цілую так, як ще не цілував.
І розквітаєш ти, немов жоржина,
І ніч вдяглася в оксамити трав.

Цвітуть у косах пізні хризантеми,
У чорних косах – білі, наче сніг.
Зорю найпершу, наче діадему,
Я в юності для тебе приберіг.

Цілую знову кожну пелюстину,
Цілую так, як ще не цілував.
Цілую ніжно шию лебедину,
І слуха ніч зелену пісню трав.

Цвітуть у косах білі хризантеми,
У чорних косах – білі, наче сніг.
Милуюсь ними я щодня до щему,
Коли сідає вечір на поріг.

Цілую ніжно кожну пелюстину,
Цілую так, як ще не цілував.
А вітер зачаровує калину,
І пада цвіт на вишитий рукав…

*
Прибій кипить при дотику миттєвім
Із усмішкою ніжного піску
Берегової лінії.
Ось так
Любов раптово може закипіти.

Муза покірно чекає повернення осені,
Уривками сонця літаюче небо латає.
То регулює дощо-поетичні відносини,
То слова здичавілі мовчки зганяє у зграї.

І віриться музі чомусь не у правду, а в диво
Трирічної витримки з маркою розчарування.
А правда в'їжджає в свідомість локомотивом
З важкими вагонами вибухо-віршування.