Я прокинулась - жовтень,
І дощі, і тумани,
І глизяві світанки,
Чадні вечори.
Я потрапила в осінь
Чужа і незвана:
Ні тебе там, ні сонця…
Не лишай!
Забери!..
Забери мене звідси
У липень гарячий,
Там наш час недопитий
І зірка дріма…
Там лишилась ромашка,
Лишилась і плаче…
Забери мене звідси,
Тут скоро - зима.
Тут немає нікого
Із поглядом брата.
Тут у посмішці жодній
Не стріти сестри.
Я прокинулась - жовтень
Серед тліну і злата.
Забери мене звідси!
Забери, забери…
1.10.09.

Широкие светло-зеленые листья виноградные,
Которые насквозь искусственный желтый свет…
Усики, в окоченевшем движении жадные
Среди темноты, ярких звезд и планет…

Здесь ноги в тепле, шерстью пледа согретые,
А сердце качает кроваво-кофейную смесь…
Мысли там, в поднебесье, раздетые
Невинно-нагие , без кожи… А здесь

Убили в сознании краски света…
Лишь листья помогут выжить без неба!
Неужто и после жить будет планета?
Ведь я… эгоистка?…Нет хлеба.

Стол пуст, чист, серьезен – в столовой царит тишина…
Наверное, я ведь не там, а тут,
Где суд красоты виноградной лозы… Имена?
Я помнить могу имена? А боль?! Снуют
Комашки вокруг этой лампы,
А думают – Солнце...

Я: Ти не втечеш…

Голос: «Не будь дурепою»

Я: бо хворі комети
ще літають…

Голос: «Плював я на комети
от на Марсі…
жизнь в шикаладє»

Я: для тебе Бог розсипав
зорі намистом по небу

Голос: «Романтика, читав Хвильового»

Я: та так насипав…
будеш збирати зі мною
до старості…
ти просто приречена
на мене…
на мою любов…

Голос: «Попсове слово вжито
ех, нудно ж як
правий був Семенко»

Я: Ми з тобою на
небезпечному тарифі –
«Завжди разом»
ти не втечеш…
моя посмішка
твій улюблений смайлик

Голос: «Подайте хустинку
(шморгає носом)
я так розчулився…
піду під липи
слухати цикад»

Я: Вже накреслив наш
земний маршрут
як без зеленого світла
твоїх очей?
не хочу д_т_п

Голос: «Паскудство
ця абре віа тура
мене дістала»

Я: Зрікався тебе
вже не тричі…
як кожен злочинець
вертаюсь на місце
злочину…
обіймаю постіль
із твоїм запахом…

Голос: «Ну-ну, вологість
в кутиках очей
тут не до місця
о-о, вже не тричі
зраднику
твоя кава вже
вистигла
схололи твої
почуття
і ніч у зіницях –
концентрована правда…
камінний ідоле
дівочої посмішки»

Я: хіба я Августин?
Аврелій чи Блаженний?
Що читаю свою
сповідь
худенькими літерами
з три крапками і комами
при тремтячому вогнику
свічки

Голос: «Ну зовсім здурів
справи кепські
не в тільняшці
видать народився
плюндрує душу
і здає в ясир…
усе для неї…
піде на галеру
сімейного щастя»

Я: Засніжена романтика
твого обличчя
я – крихта хліба
з твоїх уст
я – бісер з твоїх
очей
я…мабуть, твій
промінь

Голос: «Пішло й поїхало
знову хвильовізм
нудний ти Миколо
Сосюра тобі
не світить…
а ще «сонячні кларнети»
які продав Тичина…»

Я: не буду говорити про
місяць…
про зорі – ліхтарики янголів
з Космосу
з Атлантиди Господа
бо ми – лишень уламки
від його провидіння
ми – одна з амплітуд
його любові
його безголові творіння

Голос: «Апокрифіческоє!
А вона, мабуть
не втече…
хоча, навіщо ти
їй такий потрібен?
Августин з тебе
поганий
а вона…
вона вартує…
справжнього
граду земного
о-о, civitas mundi…
ох, нудно ж…
треба йти послухати
тишу і цикад»

Я: нарешті, я це вчув
чи це не голос
совісті
так дошкуляє мені?
це…може alter ego
колишеться піском
під моїми ногами…
така самокритика
мені недоступна
я надто
банально-серйозний
для цього

Голос: «Таки заскочив
зненацька
Михайль і Ґео
би сміялися…
ну, Ніколя ти дайош…
я ж тобі на пальцях
показую
по літері виводжу:
ти маленька тінь
Вінграновського
карикатура з Симоненка
тьху!
цикад набридло
слухати
все, я off line»

Я: пішов, і слава богу
якесь брождєніє в умі
і сум дрижить мов
електричка
гамасплеск і
виплеск
твої обійми…
азартний секс
ти вже нікуди
не втечеш…

Голос: Абонент поза зоною
досяжності
Все, кінець п’єси.
2009

…І в очікуванні дива чи кількох вихідних
Дивитись пророчо на скло і збирати скалки.
Препаруючи поглядом, що немовби скальпель,
Витинає тебе у віддалений материк.

Вимивати кістки в амальгамі посохлих рік.
Поєднати в собі розділеності Пангеї.
Дзоти скелясті назвати своєю землею.
Океани пройшовши тунелем швидких доріг,


2009

Цвітуть у косах ранні хризантеми,
У чорних косах – білі, наче сніг.
Милуюсь ними я щодня до щему,
Коли сідає вечір на поріг.

Цілую ніжно кожну пелюстину,
Цілую так, як ще не цілував.
І розквітаєш ти, немов жоржина,
І ніч вдяглася в оксамити трав.

Цвітуть у косах пізні хризантеми,
У чорних косах – білі, наче сніг.
Зорю найпершу, наче діадему,
Я в юності для тебе приберіг.

Цілую знову кожну пелюстину,
Цілую так, як ще не цілував.
Цілую ніжно шию лебедину,
І слуха ніч зелену пісню трав.

Цвітуть у косах білі хризантеми,
У чорних косах – білі, наче сніг.
Милуюсь ними я щодня до щему,
Коли сідає вечір на поріг.

Цілую ніжно кожну пелюстину,
Цілую так, як ще не цілував.
А вітер зачаровує калину,
І пада цвіт на вишитий рукав…

*
Прибій кипить при дотику миттєвім
Із усмішкою ніжного піску
Берегової лінії.
Ось так
Любов раптово може закипіти.

Муза покірно чекає повернення осені,
Уривками сонця літаюче небо латає.
То регулює дощо-поетичні відносини,
То слова здичавілі мовчки зганяє у зграї.

І віриться музі чомусь не у правду, а в диво
Трирічної витримки з маркою розчарування.
А правда в'їжджає в свідомість локомотивом
З важкими вагонами вибухо-віршування.

Ти не запитуй, у чому резон,
жодні пояснення в ньому не вмістяться.
Важко збагнути недавній мій сон:
дивні істоти -
я і сто "ти" -
на зворотному боці Місяця.

Хай у астрономів думка не та,
хай всі прагматики ниють і бісяться,
хай ця ідея занадто крута,
як параноя,-
ти і сто "я"
на зворотному боці Місяця.

Хто я і хто ти?
Реальні істоти,
але...
на зворотному боці Місяця.

(2009, 2026)

перебираєш в пам’яті паролі
любов-надія-віра-що-там-ще
міг бути і щасливим – з неба зорі
знімати і ховати під плащем

аби затим кохану рятувати
від ворогів… та хоч би й від нудьги!
даруй весну їй! – свято на додаток
розтоплюй кригу!.. розмітай сніги!..

ген-ген пішло – луною! – не згадати
десь потаємний ключик в часі зник
не відчинити скриньки. в серці кратер
розкроює на частки – пересмикує

ніде твої паролі – у мережі
що раптом розсипається в руках
дарма згадались видива бентежні
летючі мрії – миші по шпаркáх

Стань вільним і гордим,
Навік - не на мить.
Неси в душі згорда –
Небесну блакить.

Стань вільним і гордим,
Людиною стань.
Будь сином народу
Й героям повстань.

Будь мужній і гордий…
Ти чуєш мене?
Вже хмар чорні орди
Злий вітер жене.

Стань вільний і гордий
На рідній землі.
Жбурни злиднів торбу,
Дзвенять хай шаблі.

Будь сильний і гордий,
Куди б ти не йшов.
Хай сонячні оди
Співає любов.

Стань вільний і гордий,
Навік - не на мить,
І в чистих акордах –
Життя задзвенить…

Мій текст не стане серіалом,
Мені би цього не хотілось:
Записувати чорно-біло,
Тлумачити чужі аннали.
Мій текст не стане серіалом.

Мій дім не виросте у нетрях,
Я не зумію без сусідів
Пекти торти, в”язати гетри,
Або в настільній піраміді
Ловити снігу білі нетлі.
Мій дім не виросте у нетрях.

Мій бог не воскресить учора,
Ламке учора, збите тіром.
Він, попри все, наївно вірить
В печальний світ моїх історій,
В невідворотній біль офіри,
Мій бог не воскресить учора.

Та вичислить мою адресу,
І прийде як старий знайомий,
Найперший гість в моєму домі,
Читач моїх незграбних текстів.

Вінчали нас не у Церковнім Храмі.
Не грав орган, мовчав бенкетний зал.
Втекли дві одинокості на зламі
Із різних доль в надуманий причал.

У пошуках омріяного щастя
Зіткнулись у безсонності ночей.
Та вицвілий каприз «несвоєчасність»
Згубив запал сердець і блиск очей.

Чи може то уже така природа
І доля не міня свою ходу –
Прозріння, що з’являється лиш згодом –
Покара за вчорашню сліпоту.

Два лебеді дві втомлені надії
Зустрілися, щоб розійтися знов.
На роздоріжжі сивих вітровіїв
Розп’ята не дозволена любов.

На роздоріжжі сивих вітровіїв
Самотність не зняла своїх оков.
Два лебеді, дві втомлені надії
Знайшли і знову втратили любов.
1996р.

життя – лайно! його люблять лиш мухи,
хоча в кіно приховують і їх…
в брехні туману, в суєті задухи
нав’язують усім нам штучний сміх.

гієни-лицеміри правлять балом,
шановні гості – ляльки і раби…
тут все на продаж, й покупців навалом,
засліплених фіктивним щастям «ми».

та хіба ж сонце на білбордах
в синьому небі онкогенних фарб –
і є це сяйво, що зоветься гордо
світлом в кінці тунелю вічних благ?...

візьміть для прикладу себе,
або принаймні тінь безплотну…
чи ж ви не чуєте? – щось тхне,
так, наче все – лише болото.

по ньому топчуться бики,
оскаженілі від укусів
таких же мух… пройдуть роки
й світ врешті стане тим, чим мусів.

сьогодні ж він є згустком снів,
навіяних сліпцям дурманом,
і кітчем недозрілих слів,
вплетених в тьму самообманом.

ми б лотерейно продались,
не обіцяючи нічого;
як не як зараз – це колись ,
тож зайвим є винити Бога,
й тим паче гавкати на тінь
п’яних сусідів в білих масках,
і захлинатись від прозрінь,
припудрених піском «будь-ласка»,
лише для того, щоб вода,
в яку до речі всі ще вірять,
зросила п’яти у плода,
неначе ангельських крил пір’я…
та хто за нас тут дасть хоч щось? –
бодай би сон, хай і несвіжий,
чи то туманне те «якось»,
цілком непевне й щодо їжі.

І кожен з нас бажає гідно жити,
жінок любити і дітей ростити,
діждатися онуків неодмінно –
ну, тобто, щоб усе було відмінно...
Щоб у країні панувала згода,
щоб не знущалось "панство" над народом –
це кожного, мабуть, хвилює нині.
... Прості думки звичайної людини...

Жовте листя тихо опадає
Під колеса пізнього авто.
Одиноко краплями ридає
Осінь у багряному манто.

Ніжність твоя запізніло лине,
Зігріваєш ти холодні руки.
Ще хвилина, лиш одна хвилина -
І заплаче небо від розлуки.

І в туманах, сивих і печальних,
Лиш луною озоветься осінь.
Жовте листя тихо і безжально
Смутком уплететься в мої коси.

Та нехай. А ти — промінчик щастя.
Простягаю я назустріч руки.
І крізь дощ авто по мокрім листі
Їхало додому із розлуки.

В глибокий слід німого рабства
Душа упала, ніби птах.
Кругом чатує хиже птаство,
Й олжею кожний з нас пропах.

Куди не гляну - маски, маски...
Перелицьовані слова...
О, як тобі, Вкраїно. жаско,
Мабуть, не рада, що жива.

Чом ти води у рот набрала
З тих дочорнобильських криниць?
На тебе суне зла навала,
А ти все мрієш горілиць.

І я тебе спитати мушу:
Чи ти завжди була така?
Чом продаєш співучу душу
Ти всім підряд за п'ятака?

Мовчиш?.. Мовчи, бо що казати,
Коли бракує щирих слів?
Чи довго будеш ти мовчати,
Хмільна від мрій, надій і снів?

О, як збагнуть твоє дивацтво
При красній вроді і літах?!
В глибокій слід німого рабства
Летить душа з небес, як птах...

Зориться свічею земне існування,
Тепло ореолом розвіює щем.
Хтось молиться щиро у Всесвіті-Храмі,
Свічу запаливши небесним вогнем.
Молитва душею цей віск оживила,
Запаленим гнотом надія горить.
Поволі-поволеньки, трохи зрадливо
Відкапує воском земна диво-мить.
Згорає вона – і теплом віддається,
Невидимо більшає мій ореол.
Теплішає в Храмі – і радістю в серці
Відгукує голос отих Молитов.
2009

Шлях життя проходить крізь печаль,
А вітер розвіває тихо голос серця,
Полине погляд стрімко вдаль,
І розіб’ється у зачиненії дверці.

Поглянь, як річка протіка понад містами горя,
А ми камінням стоїмо під стінами Гоморри.

Сірчане полум’я розвіє нашу душу,
Заллє солоними слізьми небес .
Тепер пекельне світло споглядати мушу,
Зачинить двері в вічність триголовий пес.

Пройти свій шлях не зміг не озирнувшись,
Не завтрашнім я жив, страждав минувшим.

Чому не зміг я зняти ці окови страху,
Не Прометей я, не несу вогонь.
Залиш мене коли душа бажає краху,
Я просто тінь що дивиться на лінії долонь.

А знаєте, мила панно,
приручити –
це ж зовсім просто.
Кохання, воно –
без граней,
без віку,
статусу,
зросту…
Іноді, тільки погляд
закрадеться у серце стиха
і найменший, найлегший спогад
тисне в грудях, що хоч не дихай.
І ноти такі тривожні –
у серці то сміх, то рана.
Божевілля?
Не знаю, може…
Закохаєшся, а кохання –
то мелодія дуже дивна,
(не земна, а якась космічна)
огортає єство людини…
Та музика, панно, -
вічна.

О, мила панно!
Казко днів моїх!
Журитись Вам осінньо ще зарано.
Лиш Ваших вуст торкнеться легко сміх
і серце Ваше квітне так тюльпанно.
А людям що?
Вони завжди такі, -
заковані у рамки власних правил.
Вони чужі, закони їх крихкі,
тому не розівчилися лукавить.
Ви не зважайте –
мрійте і любіть!
Любіть такими, інших бо не буде.
Всміхніться, панно – принесіть у світ
краплину світла,
так потрібну людям.

(за мотивами Лесі Р. "Як гірко пахне матіола")

Як моцно грає радіола.
Якогось... крутим рок-&-рола,
а злий зелений змій глаголит:
– Женись на ній, бодай жени!

Хай у Сірка вже буде буда,
у міру ситим гавкне людьом,
у міру – хвіст, мордяка й зуби,
у міру – сучки й паркани.

Твої... пухкенькі, вочі – фари,
і сороксемий розмір шкарів.
А я шукаю закамарок,
де можна бавитись у "бах".

Тікай. Спіймав, мов до росолу
вищіпував вбранє поволи.
Як моцно грає радіола…
яке солодке в тебе "Аааааах!"

30 Вересня 2009

В синь віконну сумовито
Сочиться жура –
Геть прогнала тепле літо.
Так. Уже пора.

Хвацько вивернувся флюгер
Спиною на схід,
Дивишся – і вже за пругом
Твій вчорашній слід.

Пафосно фарбує осінь
Листя у кармін.
Вітер впевнено приносить
Дух осінніх змін.

Густо пне холодні линви
Долі із-за хмар,
Вниз тікаючи по ринвах,
Мокрий коминяр.

Виспівали домісольку
Безтурботні дні.
Мері Поппінс парасолька
Зникла вдалині.

За прогнозом погоди
сьогодні на небі “зерó”.

На «червоне» і «чорне»
не ставиш з минулого літа,
едельвейсовий сон
в діаманти роси оповито,
хоч обірвані струни - в руках
шансоньє Фігаро.

Твоя біла фата у проваллі –
пташиним крилом,
і гранатовий сік
не одмити дощами довіку.

Вже умовно засуджений
(грав артистично каліку)
мідне листя дерев
вітер Сходу збирає на лом.

Королева на день,
як хотіла маленькою ще,
і лялькù мовчазні
тихо заздрили, вірячи тому,
що в далеких краях
під овації блискави-грому
у святковий бокал
не підсиплють отруєний щем.

І нехай буде так.

У проваллі зникає крило.

Ця гусарська рулетка
у пошуках кращого світу.

Едельвейсовий сон
в діаманти роси оповито.

За прогнозом погоди –
сьогодні на небі “зерò”.

Жабенятко край калюжі
Якось сумувало:
- Поясни мені от, друже,
Чом такий невдалий?
І чому не вийшов ростом?
І чому немилий?
І чому негарний просто?
І чому безкрилий?
Хвіст відпав! Немає рогів!
Зовнішність незграби!
Дзьоб? Нема! Криві ще ноги!
Хоч би ноги... Лапи!
Свою зовнішність як бачу
Я в тобі, калюжко,
Так одразу гірко плачу...
Хоч були б ще вушка!

Вітер враз зірвався дужий,
Схвилювавши воду.
Жабенятко у калюжі
Бачить іншу вроду.
Роги є, і дзьоб з’явився,
Крила, як у птаха,
Хвіст відріс та розпушився,
Зріст, як у жирафа...
Жабеня очей не зводить:
- Що це за страхіття?!
Зрадив рід свій, що походить
З енного століття?!
Що казати? Що робити?
Хочу все вернути!

Стих тут вітер... Сонце світить,
Наче все забуто.
Брижі зникли на водиці...
Жабеня без зміни!
_____________________________
Всім, що маєте, хваліться.
Не збавляйте цІни.

Чи йти до Тебе тихо і смиренно, і десь під спід
сховати марень вишивку картату,
дитячих мрій вабливу глушину.
Як ті старі монахи, віри гідні,
за хвірткою лишити власну волю
і пожеґнати мерехткий облудний світ.
Вітатися, обідати, радіти,
хвалити будні і коритись долі,
втішатися в покорі безгомінній
і знати все ж, що це напівнічого не є ніщо.

Чи пошукати хащ, де навіть досі ясніють дні
в очах оленя сторожкого в гущавині.
Любити крон ряхтливі амфілади,
плекати перли в серці і складати
у потаємну скриньку з кипарису,
як ті шляхетні гностики старі.
Іти в шорстких руїн прадавню тишу,
пройти глибин зелені океани
і розчинитись у воді і вітрі
або… пристати в гавані малі,
де грають вітражі, немов корали,
і п’яні кришталеві кораблі.
Іти наосліп, і шукати суті, і знайти
оте, що світиться, як суть,
і не забути, що це – не Ти.

2008

У цих оголених до крику стінах,
в забитім капищі, де світла амбра
не проникає і не пахне кмином,
а плісняву вдихають тиші зябра,

на ніч стуляють очі херувими
та висихають сльози канделябрам.
Тут ллється невимовне уловимим
і тамбурно на дах плететься мантра.

А серце в мандрах, в пошуках амброзій,
де залягають вітру абразиви.
Я поділяю з небом сутінь сонцепалу.

Сліди поезії, дорога в прозі
повзе до капища тонким курсивом.
Аби лиш крові на чорнило стало.

30 Вересня 2009

Як рідна Прометеєва сестра,
Вогні досвітні людям засвітила.
Високої душі провісна сила –
Незламно вік горіла для добра.

Коли прийшла недуг лиха пора,
Вона не склала дум змужнілих крила:
З Італії, і з Грузії летіла
В думках - і на Волинь, і до Дніпра…

Пісні скропивши молодою кров’ю,
Свій край любила гордою любов’ ю,
Хоч доля їй судилася тяжка;

Її стодзвінна ліра не змовкає,
Ім’я - зорею слави людству сяє –
З іменнями Шевченка і Франка.

*
Дві ковдри зшию: і твою й свою.
Два ліжка зсуну,
Щоб були укупі,
Бо певен,
Так тепліше буде нам.

Ґвалтовна евакуація із міста гріха тривала.
Дівчата мишками наляканими носилися по хаті,
хапали якісь лахи, пакували валізи.
Чоловік – втілення чеснóти та віри –
стояв на порозі, схрестивши руки на грудях,
і підганяв:
«Не беріть нічого зайвого! Лише найнеобхідніші речі!»
…Врешті, кожен взяв тільки самого себе.

Вони дерлися вгору, все вище і вище –
що врешті і море (мертве-мертвісіньке)
валялося долу люстерком загубленим.
Доньки, як дві молоді кози, бігли попереду:
сильні засмаглі ноги на тлі стовченого ґрунту
виблискували, наче колони храму…
Здавалося, що вони геть забули вчорашню батькову мíнянку:
шило за мило, тіло за тіло, душу за душу.

Але ж вона – не забула…
Вона йшла останньою – і спиною відчувала своє місто:
тисячі обпечених пальців тягнули її за поли,
чорними обвугленими сірничками-руцями
кликали її діти, і волосся їхнє шипіло,
і запікалось дрібнесенькими ґульками:
Сссссс…
Ооооооо…
Дооом…

А тоді загуркотіло…
І чоловік,
не озираючись,
констатував щось про пекло і Божу кару.
Про що вона згадувала, ця постаріла жінка без імені?
Жінка, що залишилась в історії жити і помирати вічно –
з іменем мужа - власністю мужа - карою мужа
лотом не викупленим на небесному аукціоні –
«Жінкою Лотовою»?

Чи пригадувала вона дитинство, гойдалку на схиленій смоківниці?
Чи сад із оливами, чи подружок волооких,
чи кішку покинуту, чи срібні тарелі різьблені?
Хто знає, хто скаже?
Хто посвідчить, як із замшілого цвинтаря
Батько й мати у білих саванах махали до неї руками: «Тікай, доню?»
І вона тікала.

Попереду була тільки спина чоловіка –
його широка волова шия, плечі на півсвіту.
Що він сказав їй тоді – не озираючись, не подавши руки –
завжди перший, завжди правий, завжди гостинний?
Що вона йому мовила?
Хто знає, хто скаже?
Хто посвідчить, яким голосом, яким спогадом, яким голосінням
Струсонуло її рідне місто – гріхом породжене, у сірці висвячене?
Яким божевільним крематорієм – що живих убиває, що мертвих оскверняє –
(вогонь_душу_вигонь)
Здався їй божий та білий світ?

….А коли вона встала-до-землі-припала,
коли вона стала стовпом соляним,
Межовим знаком «проїзд у рай строго заборонено», -
чи спинився він, чи помітив він, чи озирнувся до неї –
жінки без імені, дружини вінчаної, лоту не викупленого?
А чи пішов собі й далі
у світле своє майбутнє,
У край свій обіцяний,
У рай свій правильний?

…ангели Господні, гості дому їхнього –
Чи ж не напувала, чи ж не годувала, чи ж ложа вам не стелила?
Подробіть стовп соляний на крихточки,
в яселка занесіть, де ягнята сплять,
де віслюк вухами тишу різдвяну пряде,
де корова диханням зігріває –
най злижуть язиками прощення
сіль її гріховну,
любов її солодку.

І найстарший – з вогненними крилами – нарешті запитає –
То як же тебе звати, дружино Лотова?

Не шепчи «Люблю» без почуттів,
Не стогни «Я хочу» без бажання,
Не кажи йому «Ти не зумів»,
Поки він ще вірить у кохання!
Не жалкуй за тим, що не збулось,
Не чекай того, що нереально.
Так, мабуть, у світі повелось:
Зустрічі, розлуки – все банально.
Не бреши, що серденько болить,
Як душею володіє спокій.
То йому тортурами ця мить,
Він без тебе зовсім одинокий.
Не кричи «Все добре!», адже ти
Знищила надію на світання!
Зруйнувала зведені мости,
Збуджено-скуйовдженим зізнанням
Не шукай проміння у ночах,
Справжнього не знайдеш у пригодах,
Не сумуй з усмішкою в очах
І не плач. Тобі його не шкода!

2002

В Президенти все бидло йшло б,
якби вміло народ грабувати,
як грабує найперший жлоб
«регіонів», той зек багатий.

Тож плазують за ним холуї
із брехнею «за ради правди»,
кланом дрочать козла флюїд
в груповім ґвалтуванні Ради.

2009-09-30

Ярина Тимош

Ти сьогодні така красива –
Афродіта кусає губи –
Ніжний погляд – хіба не диво?
Граціозна – невже не люба?

Зашарілись рум’янцем щоки,
Опустилися очі долу,
А від тебе за кілька кроків
Пропливає фрегат танцполу.

Зупинився – якраз напроти,
Посміхаючись очі в очі:
„Ви дозволите?”
– Я...
Не проти.
А сердечко тремтить, тріпоче.

Ти кладеш свої теплі руки
На широкі, м’язисті плечі.
Вас підхоплюють дивні звуки
І кружляє казковий вечір.

В нього – розум і добра сила,
А тебе прикрашають чари.
– Купідони, лаштуйте стріли!
Подивіться – яка
Пара!
24.09.09р.

Усіх вітаю зі святом Віри, Надії, Любові!!!

Лишень кохання порятує нас.
Лишень кохання. Решта все додасться.
Бо ж душі гаснуть не з надміру щастя,
А з болю повсякденності образ.

Та хвиля змиє гнів двох берегів
І дві троянди випурхнуть з бутонів,
І хтось не прожене із підвіконня
Закохане подружжя голубів.

Й чи поруч, чи за тридев’ять морів
Я виблагаю в Господа Твій образ.
Вимолюючи пошепки і вголос,
Щоб в небі не згорали дві зорі.

Молю, благаю прощення гріхів
Не в Тебе і не в себе – у Кохання.
Хай нас вінчає вперше і востаннє
Молитвою цілющих почуттів.
2004р.

Я подивлюсь з тобою весь футбол,
А ти зі мною вислухаєш тишу.
Ти так не звик мовчати перед сном,
А я не звикла відкривати душу.

Я перепишу наново вірші –
Додам у них мажору краплю.
Ти запитаєш, як я склеюю слова,
А я втечу із ліжка на світанку.

Ти будеш мріяти про мене уві сні,
А я в цей час страждати від безсоння.
Ти хочеш йти зі мною поруч крізь роки,
А я з тобою навіть після скону.
(2009)

Уламками душ і розбитих сердець
Складає мозаїку осінь.
Холодно-колючим став друг вітерець.
Навіщо ж він грів її досі?
Навіщо усміхненим дивом було
Єднання таке невагоме.
Зжовтіло його багрянисте тепло
А усміх змінився на втому.

Ой, вітроньку-вітре, закручений чуб,
Душею загублений в часі,
Якби ти на хвилечку осінь відчув,
То ви закружляли б у вальсі...

2009

На прогулянку із вітром
Осінь заманило.
Під ногами в них повітря
Бігло лоскітливо.

Вітер осені навмисно
Розпускав волосся.
Цілував невинно-чисто.
Чи лише здалося?

Рештки бабиного літа
Відганяв дбайливо
А медово-сонні квіти
Так обох п'янили.

Некоханцями лягали
У пахучі роси.
Тільки груди лоскотало.
Чи лише здалося?

Шепотів теплом на вухо –
А тепліло тіло.
Стукотіли скроні глухо
І вуста німіли.

Вітер осені незримо
Заховався в коси.
Небеса такі невинні.
Чи лише здалося?

Некоханцями зустрілись...
“Не” таке зрадливе...
Чи здалося чи наснилось?
Але так правдиво...

2009

Запитайте у своїх батьків –
раптом їм потрібна допомога?
Сумно їм без дочок і синів
в хаті, де неїжджена дорога.

Запитайте у своїх батьків -
щоб корисну дали вам пораду.
Щоб старенький тато знов зрадів,
з сином походжаючи по саду.

Запитайте у своїх батьків!
Щоб дочка і мати про жіноче
щастя перемовились без слів,
вдвох на призьбі виплакавши очі...

Запитайте у своїх батьків –
про нічну і стомлену тривогу
над малими вами, що без снів
плакали, бо вдарили десь ногу...

Запитайте у своїх батьків –
про невдачі, втрачені надії,
шкод і перепон глибокий рів,
там, де їх найкращі зникли мрії...

Запитайте у своїх батьків!
Що-небудь хороше запитайте!
Не жалійте добрих, щирих слів,
мудру старість їх оберігайте!...

Запитайте у своїх батьків –
хоч би подзвоніть, щоб рідний голос
їх серця не юні вже зігрів,
радості пустив достиглий колос.

Приїжджайте до своїх батьків!...

2009

Розірвано вечір дощами...
А ночі нестримана суть
повзе з-під небесної брами
і в місто несе каламуть.

У хмари закутано зорі,
як душу - у чорний туман.
Я знов, опинившись надворі,
віддамся на волю вітрам.

Стихією змито невдачу,
хоч настрій намок під дощем.
Думки недоладно, ледачо
вже сплять, невдоволені днем.

Я просто крокую в негоді.
І навіть не знаю - куди.
Напевне, де звуки рапсодій,
де колір Кохання
і Ти...

2009

ДМИТРОВІ ПАВЛИЧКУ

Я, як Бетховен, у бурю стою.
О.Олесь

Стою, як Бетховен,
у бурю шалену...
Могутні акорди
космічних симфоній
Пророчо летять
над розбурханим краєм,
Щоб люди почули
скрізь дзвони свободи.
Зриває вітрисько
афіші наскоком,
І душу остуджує
ревом холодним...
А очі ворожі,
пекучі від злості,
Пронизують чорно
знамена шовкові,
Впиваються в серце
свободи гадючо, -
І смерті бажають
моїй Україні…
Вже скоро, я певен,
ця буря затихне,
І сонце загляне
у кожну світлицю,
І буде повік
Україна щаслива.
Стою,
як Бетховен…
І слухаю -
в о л ю…

Кобзарям України

Заграйте, браття-кобзарі,
Нехай дзвенять баси.
Співайте, браття, до зорі,
Єднайте голоси.
Як птаха, весело рука
Над кобзою летить,
Ідуть онуки козака,
Видзвонює блакить.

В піснях, Бояни голосні,
Вславляйте славний рід.
Нехай своїй будучині,
Він шле палкий привіт.
Нам, браття, воленька свята
Дорожча всіх скарбів.
І погляд вірного Христа
Нам душі освятив.

Співаймо, браття, повсякчас,
І нас почує світ.
І знову кличе всіх Тарас,
Чекає на одвіт.
Хай не зупинить заметіль,
І не зляка біда,
Збирайся, роде, звідусіль –
До рідного гнізда!

Над степом повінь місячна пливла,
Я гола йшла, збирала квіт ромену.
В моїх очах кипіла синя мла,
І місяць цілував мені рамена.
За балкою дві ватри на горі,
А на землі ще ні межі, ні вежі.
Дві білі мої втіхи, дві зорі,—
Кому дам спити вашої пожежі?
О непорочна святосте зачать
Над прірвою бездонно-голубою!
Ти чуєш, світе,— лебеді ячать?
І олені ідуть до водопою.
Луна, мов дзвін, над степом прогула,
І гурт завмер сторожко край дороги.
Чатує там на оленів стріла,
І ось один з них сумно скине роги.
На жовтім рінні розтечеться мак,
Він похитнеться і сповзе додолу.
Тоді стрункий, засмалений юнак
Його на спині понесе додому.
Я тільки подивлюся і піду
В блакитну повінь, в місячну завію.
На срібні зела мовчки упаду
І тихими вустами споловію.

Мені наснилось я Вас покохав,
Наснилось Ви закохані у мене,
Й довкола все квітуче і зелене
У фльорній істерії трав...
Ви всесвіт пеленали у весну
І казку на вуста мої поклали,
Реалії ж, дороги і вокзали,
Судомило туманностями сну…
Хай більше я ніколи не засну...
Хай не прокинусь... так було би краще!..
Без Вас реальність все-одно пропаща...
Й так іронічно схожа на війну...
Без Вас реальність схожа на війну...

Моя поезія
не сприяє подальшому поступу літератури
Моя поезія
бездарна і реґресивна
Моя поезія
безлика і епіґонська
Моя поезія
то і не поезія зовсім
адже
Я не кохаю вітчизну всіма фібрами душі
Я не люблю солов’їний спів над ставками
Я терпіти не можу віршів Шевченка
Я атеїст і всяку церкву обходжу третьою дорогою
і взагалі (див. спочатку)

Схоплю за хвіст веселку, побіжу
шукати невідоме сьоме небо...
Втирає сонце сльози споришу:
«Маленький, чом ти? Плакати не треба!»

А он за тим кущем сховався дощ –
доволі вже повигравав на листі.
А діти його кличуть – «варять борщ».
Красується калинове намисто...

Я осідлаю вітер! Полечу
туди, де завше медоносне літо,
де вітер трусить стиглу аличу,
дитинства спогади теплом зігріті,

де кучерявиться у кленах день,
промінням сонця розплітає коси...
Там сьоме небо – сад рясний пісень!
І спогади, як над солодким оси.

2009

Це уже вкотре все починається спочатку,
і я говорю так, ніби бачу її вперше -
все як завжди, просто сьогодні надто холодний
вітер в поштових скриньках,
і в сірникових коробках печально дзвенять
жовті монети.

Просто надходить той вік,
коли починають снитись однолітки,
наче час повертається назад, щось забувши.
Скільки їх вижило - цих вічно голодних вовченят?
Всі їхні мандрівки в нікуди
починались, як правило, з центральних вулиць.
Дивитись на життя крізь вікна автостанцій,
померти в дорозі, яка ніколи не закінчиться -
років десять тому ти теж
так часто користувалась
чужим шампунем,
що твоє волосся іноді втрачало
свій власний запах.

А ось тепер сни обриваються
просто в твоєму тілі, як міжміські телефонні розмови,
і липневі автобуси,
крісла в яких пахнуть сандалом і звіробоєм,
повертаються до твого міста,
де кожного літа ти знаходиш
заіржавілі леза у ванній кімнаті
і вуличні автомати з колою.

Що змінилось? Виросли дерева,
зникли старі кінотеатри
і молочні магазини.
Лише дощова вода все така ж солодка,
особливо коли потрапляє на яблука.
Тоді вони важчають
і довго-довго падають у пісок,
розбиваючись на смерть
під гарячими небесами.

Юна сербка переходить вулицю,
і оминаючи осінній базар з розвішаним крамом,
помічає, що цієї осені багато золота в хустках і городині -
он його скільки в теплій цибулі;
багато світла в ресторанах,
де на стінах висять
портрети цісаря.

Тепло цієї осені воно торкається і тебе,
і ця юна жінка щось шукає в своєму наплічнику,
викладає на стіл то слухавку то олівці;
буде тобі зима,
будуть тобі сновидіння,
але небо щоосені важчає
і хитрий диявол
хапає собі грішників,
мов жирні фініки
з кольорових упаковок.

Терпкі слов'янські синтагми;
вона розповідає, як купувала конверти в тютюновій лавці,
як зайшла до підземки
і голуби, злітаючи, бились об неї, наче об дощ;
за її розповіддю ніхто не зауважує, як заходить сонце,
зауважують тільки, що її вилиці
дещо темнішають.

Спробуй зараз пояснити їй,
що ці осінні годинники,
якщо їх вчасно не зібрати,
просто перестигають і бризкають
на одяг і на долоні соком,
на який потім злітаються оси
і пробивають жалами твою шкіру
аж до самого серця.

Лоскоче янгола твого пір'їна –
папірус тіла і каламні змії
описують питаннями коліна,
де на ґелґотній шкірі ерос мліє,

нелічені годинника піщини,
здоровий глузд звірино конопліє.
І не шукаються чомусь причини
та не плекаються в собі надії.

Виловлюю цей, ніби вічний, вибух,
що роздробився серця диким стуком.
В любовній формулі занадто змінних.

Вона пливе, вона німа, мов риба.
По ній линіють і линяють звуки
у цих оголених до крику стінах.

28 Вересня 2009

і всім медичним працівникам
в її особі

Моя мати друга врятувала,
Він завжди бліденький був з лиця,
І злий жарт колись із ним зіграла
В час недобрий особливість ця.

Він був захворів на жовтяницю,
Й пожовтіли враз очей білки.
Через блідість щік оцю "дрібницю"
Не розгледів лікар молодий.

І від грипу лікувався хворий,
І душа на той світ вже ішла,
Бо була температура - сорок,
Світло крала із очей імла.

З ним прощався подумки навіки,
Коли ж мати - лікар-терапевт,
Відгорнула хворому повіки
Й визначила Боткіна в момент.

Через місяць друг устав на ноги,
Квітів оберемок їй приніс,
Дяку мамі - лікарю від Бога,
За її діагностичний хист.

Медикам дай Бог не помилятись,
А горнути квіти до грудей,
Й від роботи насолоду мати
За життя врятовані людей!

17. 06. 7517 р. (від Трипілля) (2009)