Вона була із міста де жив Франко,
Де час спинявся на курантах ратуш,
Щоб катедральним дзвоном понесло
Його - у вічність, а сліди - на аркуш

Жила вона - де люди ходять небом,
Любила тихий спів озерної води.
І гамір міста цвів собі, даремно
Чекаючи модерної весни

Руда коса і той глибокий погляд
У усмішці прекрасній - сум душі
Вона була неначе моя доля
Що так відверто снилася мені...

На протязі осінніх днів
На протязі статевих актів
Я якось довго розумів
Що бути разом нам не варто…

Ми як політики із різних фракцій
Хоч не влаштовуємо акцій
А лиш чекаємо закону
Щоб примиритись знову й знову

Не мов не нестримна течія
З гори збігають почуття
І розбиваються об скелю
Упертості, твоєї і моєї.

Листя падає на землю
Віє холодом осіннім
Я блукаю сірим містом
Мрію, мучаюся, тісно.

Хочеться розкинуть руки
Ніби птах покинуть землю
І летіти десь у луки
Там де тепло і не темно

Де літають такі ж птахи
Сяє сонце позитивом
Плещеться вода у ріках
І захоплюватись дивом

Коли ти сидиш у парку
Коли холодно на серці
Ти помрій про світ прекрасний
І на мить станеш щасливим!

2009, Жовтень

Між нами знов війна…
Я знов тобі програю, я розпустив свої війська
Бери мене в полон, давно чекаю
Я навіть вже й не сподівавсь бути тобою завойований
В душі давно твої війська, а в скронях сумніви стурбовані.
На всіх фронтах здаю свої позиції,
Твоє кохання переможе мою впертість,
Щасливий буду в твоїй окупації,
Тримай міцніш в полоні моє серце.

2009.Жовтень

Я рахувала всі свої бажання,
я так добре їх пам’ятала.
Та кудись вони всі зникали,
наче навмисне їх забувала.

Рахую на пальцях, не можу згадати.
Чому я все мушу втрачати?
Усе до останнього і навіть мрії,
які не здійсненні, але то є віра.

Таке відчуття, що ніби навмисне
мене зіштовхнули з м’якого крісла.
І ніби брехнею мене огортають,
думки усі мої кудись забирають.

Я хочу літати в рожевих мріях,
я хочу співати про квіти і звірів.
Я хочу дихати чистим повітрям
та наді мною га дюків завіса.

Благала я : «Врятуйте мене!»,
Але ніхто не почує про це.
Лиш сотні таких, як я , у багнюці,
лежать, навіки, їх душі забуті.

Коли ти сидиш, на троні в покоях,
ти не один, у тебе є море
друзів, знайомих і не знайомці
бажають погрітись на твоєму сонці.

Якщо твоє сонце кудись зникає
їх ніби, блискавка, всіх відбиває.
І залишаєшсь в своїх покоях,
покоїтись з чортом, вас лише двоє.


2009р.
Київ

сліди відчайдушно лізуть поперед кроків
що тобі з мене що тобі з мене хто ти
я вже набачилась за двадцять з гаком років
всі ми такі несумісні сумні істоти

поперед леза лізе поріз полоззя
поперед саней тих на яких завозять
нас і лишають у епіцентрі снігу

поперед дружби ріже пожежа пальців
я непридатна для марафонського бігу
я якщо можна хотіла би тут зостатись

примули примусу ніжні такі котячі
ти наступаєш просто мені на втечу
кроки поперед ніг і самі невдачі
поперед наших спроб підкорити речі

кортики кроків нижеш в брудну дорогу
це мезальянс сталевого і живого
не зупиняйся квітни заради бога

злітними смугами рік волочити ноги
з потойбічночі рвонувши на допомогу
не врятував ні себе ні мене нікого

тріщини в ґрунті пахнуть чужою плоттю
кожну сльозу проковтуй і краплю поту
пальчиком по підборіддю у незвороття
все що не станеться має не статись потай

поперед батька в пекло це добровільне
зречення божевілля у божевільні
де поперед мостів усі ріки спалено

не ухиляйся будьмо чужими сильними
не ухиляйся більма промиє біль нам
бачиш по білому вже поповзли проталини

тіло оси як гарячий бутончик смерті
містом не озираючись йдуть дівчатка
ми камікадзе ми все завжди спочатку
під кімоно ми закохані і відверті
пальці вологі ноги до крові стерті
скоро асфальт заросте нами кожна латка

мікрорайони підступні як метастази
поступ трави не спинити ні сном ні лезом
руки тонкі обіймаючи нетверезо
ледве тримаєшся хочеш-бо все й одразу
скоро вже осінь треба давати джазу
скоро вже осінь можна вмикати безум

бачиш навшпиньках кожна розлука кожне
дерево кожен клубок павутиння річка
препубертатні розхлябані демонічні
ми неспроможні так але хто з вас може?
ах не дивіться злякано і вороже
скоро зима скоро ми заростемо ніччю

так це трапляється так воно прийде знову
білу пігулку страху під язик беремо
ми не евкліди та маємо теорему
чи пак теорію втім не про це розмова
хочеться точності вічності і любові
скоро весна скоро нас перекусить тремор

знаєте я перевірив усі ми смертні
тіло оси проростає в холодне світло
спину смугасту судомить усі ми діти
лілієликі жорстокі солодкі ревні
скоро ми будемо по підборіддя в серпні
скоро уже нескінченне отруйне літо

відлік почнеться натягнуту линву сіпне
той хто зліпив тебе склав тебе склеїв в одне
той деміург повелитель знебритвлений оккам
зайве відтяв уже встиг уже схлипне тоне-
сенькою віолончеллю вібруючий нерв
ієрофант зачіпає струну ненароком

це топографія тіла засвоєння меж
плоть піддається дослідженню де не візьмеш
равлики руху спіральки повторні потворні
шрамів шовкова лиштва і судин макраме
ось рукоділля мінервине може мине
страх може хтось і приручить це нерукотворне

так серпантинно так чинно лягають бинти
загадка мусиш намацати відповісти
що й на морфемному шві залишається цілим
вже заїкається вже замовкає пунктир
нори прорито під шкіру втім вата і спирт
спинять червоних лисиць що тікають із тіла

храм із кісток і пустот але все-таки храм
може заплющивши очі намацає злам
зліплене сліпо так само не видячи зцілить
той хто тримає ключі від незамкнених брам
дівчинка знає що світ це імперія зла
і позначає кордони імперії білим

сам себастьян уже спазм уже майже стріла
гладиш себе це нова виростає кора
сорому темна смола проступає на зрізах
патока поту претерітум був і була
дівчинка пробує пальцями певні слова
дівчинка носить у тілі лозу і залізо

доки ти спиш постають і зникають міста
спас на крові на крові але все-таки спас
серця синицю без дозволу в груди зашили
якір із м’яса утримує в просторі нас
напнуто голос на горла химерний каркас
плоть живопліт за яким уже землі пташині

пальцем на тебе впритул „підведися й іди”
дівчинко це лиш примарні підвиди біди
привиди болю це карма ламає конструктор
день починається з ночі туману води
на простирадлах лисиці лишають сліди
ти відчуваєш тепло їх вологого хутра

Родзинки спогадів
як дружба "назавжди"
як голоси
та ти не голоси
бо суголосся чистої води
в яскравім промені
зайшлося у блакить.

Твій літачок і досі
паперовий
а ти - летиш.
То ти лети ж!
Бо сила крил у вірі
і у слові.

На вічність як на мить
з осоння прозірни
це сонце "а за так!"
в надії корінь дій.
Ти вже достиглий мак -
в тобі життя зернин.
28.08.09

Ти мені сьогодні знову снився:
Без надії вірив у майбутнє,
З невеселою усмішкою дивився
Поглядом безмежним, незабутнім.

Як же боляче від суму тих очей,
Від байдужості в твоєму існуванні.
Ніби сотні спалено лілей...
Попелом упало сподівання.

Милий!
Ти мені сьогодні снився:
Ніжний і нітрохи не ревнивий,
І на мене (чи крізь мене) подивився
Так закохано і... зовсім не щасливо!


2002

Моя сльоза - солона ,як солома
Куди тікаєш у які краї
У тих краях, там доля невідома
І невідомі щоки, не свої

Тікай ,хай стелиться дорога
І мрій що посолодшаєш, на сміх
Моя сльоза - солона ,як солома
Моя душа, що зважилась на гріх...

Сивий дощ мокрим димом цигарки
Застеляє безлюдний проспект
В співавторстві нашої сварки -
Любов, що піде у декрет...

І знову вибори. А так набридло.
Ну скільки можна вибирати вас?
Вже ваші морди нам такі огидні,
Що прямо всіх уже колотить нас.

В парламенті весь рік одні концерти,
І розвалилась коаліція сама.
Це ж сміх крізь сльози! – можна вмерти,
Хіба в нас, люди, розуму нема?

Невже ми знову підем вибирати?
А вибирать кого уже катма!
У партіях одні пики квадратні,
Живіт і просто «шиєголова».

Ні розуму великого, ні серця,
Замість душі лиш товстий гаманець,
Виблискують у окулярів скельця.
Ой, скоро Україні вже кінець!

Чи Ви сказились, пане президенте?
Та ж схаменіться, ще не пізно Вам!
Здається нам, Ви стали резидентом
У тих, хто хоче зло робити нам.

Ви ж добре знаєте: як є, так буде.
В парламент всі ті самі знов пройдуть,
А півмільярда гривень вже не буде –
То ж наші гроші знову «загудуть».

«Я переконаний, так, друзі любі,
Що шляху іншого для нас нема.
Усі на вибори приходьте в грудні».
Дарма, що без бюджету йде зима.

Дарма, що газ у нас усе дорожчий,
Дарма, що кризовий приходить час,
Йди й голосуй, не дивлячись ні на що.
Хіба нема роботи більше в нас?

У школах мерзнуть і хворіють діти,
В квартирах холод – ось вона, біда!
А в нас грошей з бюджету ніде діти,
Вони ж до рук течуть нам, як вода?!

Туберкульоз і Снід в містах і селах,
Вмирає, президенте, наш народ!
Невже це, любий друже, так весело?
Чи може просто Ви в нас ідіот?

Чи ж довго ми терпіти все це будем?
Коли над нами сонце вже зійде?
Коли, коли ж ми справді вільні будем?
І України слава чи прийде?

 
йому давно не сняться сни
і не малюються картіни
у мерехтінні вільних тіней

полюють первісні коти
під забуття старого даху
вино ховає лиходій

здирає пафосне граффіті
у переході босх міський
перелилося віршів листя

під лиховісну тишу хмар
мінорний місяць & димар
не знаючи, примісячився



 -}-




 

Мы видимся так редко,
так мало говорим.
А Бог стреляет метко.
А ты - мой вечный Рим.
Нам зов далеких предков
не может быь чужим.
А Бог стреляет метко.
А ты - мой херувим.
В заброшеной беседке
испью тебя до дна.
А Бог стреляет метко.
А ты - лишь мой Адам.
Тебя всего, до клетки,
запомню наизусть.
А Бог стреляет метко.
А ты - мой вздох и пульс.
К тебе прижмусь я крепко.
Ведь я твоя раба.
А Бог стреляет метко.
А ты - моя судьба.


2009 р

Складаю в конспекти записки твоїх почуттів.
Збираю щоденники днів із позначкою “Разом”.
В архіви — дзвінки, де прощатися ти не хотів,
В таблиці “Exel” - тобою придумані фрази.

Заповнені файли, і в пам'яті нуль гігабайт.
Нанизую доторки губ і ховаю у сейфі.
Мовчазні бігборди, в холодному склі сіті-лайт...
Тремтячими буквами тільки для тебе “ Save me”...

я живу в холодильній камері
всі потоки мої заморожені
хай там кажуть що це неправильно
спілкуватися більше не можемо
викидаю нескладені пазли
медитую на своє тіло
видаляю усе що звязує
залишаю лише пробіли

Холодна осінь
На відстані долоні,
Як тінь вечірня.

Зацілуй мене тишею,
Світлих дум полонезами,
Що, мов соком березовим,
Рядна сонця розвішують.
Заколиш мене колосом,
Стиглим небом вечірніх див,
Щоб я знов воскресав і жив
У всесвітньому голосі.

Я так люблю твої листи,
Бо в них твого тепла частина,
Це – найдорожче, це – безцінне,
Це вириває з самоти.
Я так люблю твої слова,
За ними – теплота безмежна,
Гортаю тихо, обережно
Листи, і серце ожива.
Вдягнувшись вітром, мов свята
Душа, мов сонця наречена
Коли ти думаєш про мене -
Промінь краплини у листах.
Моє джерельце, я люблю
Ту воду, що тече з потоків
Небес твоїх, святих, високих,
Я в нім печаль свою топлю.
І оживає небокрай,
Навіть коли життя безбарвне,
Сонце засмучене, негарне,
У цих листах живе мій рай.

РУБАЇ ***

1
О, друже мій, читачу елітарний,
Біжать думки до тебе, ніби сарни.
Якщо вони зупиняться, тоді –
Я перейду на жанр епістолярний.

2
В своєму краї – ми, як емігранти,
Не дбаємо про душі, про таланти.
Здається, що потухне скоро й дух, –
Без нього ж ми – чорнобильські мутанти.

3
Мабуть, усі сумні уроки помилок
Я вивчити не зможу назубок.
Та добре знаю, що в життєву книгу –
Я запишу натхненний свій рядок.

Хтивий зір милувати, ніби линьку пройти
у промінні строкатім, де зіниця – сільце.
Де стає світ пернатим, та Ірису цвісти –
синь і зелень – за матір. Дораховую цей

оворонений сумнів, більше неба в очах –
у потроєних лунках, де здригає мотив...
Аби чути "привіти" тих прадавніх "прощай" –
треба небо зуміти від ворон вберегти

і тулитися вухом до задишок землі.
А народження звуків не спинити, як вдих.
Ті роз`їдені тіні – хоч і повні, та в тлі.
Божий вираз обличчя, що хмаринно застиг...

29 Жовтня 2009

холодный дождь уже давно
пустой сквозняк вдыхает в офис
я пью вчера остывший кофе
и медленно смотрю в окно

не разбирающий пути
идет-бредет по тротуару
с лицом морщинистым и старым
ребенок в поисках груди

и треплется уставший лист
пытаясь удержать березу
и дом стоит в развратной позе
глотая мокнущих лолит…

"Не моя" - ти знову це шепочеш,
А в очах я бачу недовіру.
Скільки поглядів закоханих ти хочеш?
Скільки ще зізнань, аби повірив?
Ми з тобою не живемо без іроній...
Труднощі? Тобі вони наснились!
Почуття мої ще в ембріоні -
Не вбивай того, що не родилось!

2002

Холодний ранок. Заспані авто.
Самотня тиша у пустому парку.
Погаслий Жовтень з маскою «ніхто»,
Допалює каштанову цигарку.
Роль зіграно. Летить останній лист.
Ні глядачів, ні квітів, ні овацій.
І йде зі сцени втомлений артист,
У сіру мряку невідомих станцій.
А осінь кутається у діряву шаль,
Пішов… І знову ні про що не здогадався…
Останній лист кружля гірку печаль
У незабутньому прощальнім вальсі.

Зелений картатий шарф
І сльзи на очах бринять
Прийшла зима , твоя зима
І почуття вже не киплять

Сніжинки падають на землю,
Мене ж нема, давно нема,
А ти побачив лиш сьгодні,
Що на дворі зима, твоя зима

Не залишу слідів на снігу
Їх заховає вітер,
Не залишусь у твоїх снах
Не буду себе жаліти

Ну а сльзи нехай замерзнуть
Сніжинками впадуть до долу
Серце не буде вже боліти
Я не залишуся з тобою...

*
Гриби
заполонили тротуари -
то парасолі омиває дощ.
Сонця засмаглі
в човниках каштанів.

фото автора

П’янким букетом холодної кави,
І терпкими обіймами вітру,
Дивним поглядом сонця лукавим,
Літні мозаїки віями витре.

Над горами золотими монетами
І червоним вогнем калини,
Меланхолійними тенетами,
Акордами втече від рутини.

Вітром свіжим прорізує розум
І цілує у очі світанок.
Залишивши на вулицях сльози,
Застилаючи туманами ранок.

Мереживом осінньої пісні,
Закружляє горобцями в калюжі
І вологими губами торкаються листя,
Сухі квіти покидавши байдуже.

В ритмі джазу нестримно танцює
І шепоче багряна картина,
Як художник полотна малює
І сміється устами дитини.

Вересень 2009

Чекаю на щось.
Щось має статися.
Щось ховається від мене в сусідніх кварталах.
Щось не дуже й хоче ставатися, але має.
Я чекаю...
А перед тим роблю зарядку.
Тренуюсь, репетирую: як би то я прийняла це щось?
Що б говорила? Як посміхалась?
Яку історію б шукала в зморшках?
Пробачте, якщо вас залучила до репетиції.
Пробачте... але вам не так боляче.
Бо часом я забуваю, що це лише тренування,
і мені болить і за себе, і за вас.

Пізно ввечері місяць
кохався із хмарою,
Пізнавав спрагло-ніжно
жадану її таїну.
Присоромлене небо
укрилося звабою
І сховалось глибоко
у тишу самотню нічну.

2009

У пошуках слави
шугаючи гави
ішов я на прю
прийшов і корю
ту долю зрадливу
дурну і ліниву!
Бо я хотів слави
заради забави!
А тут тобі бій
тут рани і гній
могили і трупи...
Геройство - до дупи!
Зробив тоді драла
здав меч на орала
і зараз паную -
живу-розкошую!
Щоб щастя пізнати -
не варт воювати!

в границях похибки – туман, в тумані – похибка границі;
сам-по-собі-само-обман тобі дарує сон напиться.
й ти упиваєшся ним знов, і покидаєш своє тіло –
хитру систему підлих змов – й летиш! летиш! [хоч і невміло].
трохи повільно (наче тінь), трохи невільно (наче привид),
але, усе ж таки, і кінь не дожене тебе… й обриви
раз і назавжди скажуть: «стоп!», не підпустивши його ближче,
і він повернеться, щоб в лоб здолати гору... горе – днище!
це буде важко – він це знає, та манить висотою пік,
і він не здасться й все здолає, навіть, як піде на це рік,
навіть, як треба буде дертись через терновий живопліт,
чи, в крайнім випадку, померти у непролазності боліт,
й в момент найвищої потреби воскреснути, щоб далі йти
й у снах приходити до тебе, щоб хоч у це повірив ти;
а, розпрямивши врешті крила, поглянув в небо й взяв розгін...
і підхопила б тебе сила, аж покотився за кимсь дзвін…
та тихо плакала зозуля й кривилась їй пуста луна,
і лиш ржавіла, та ще куля свистіла, бо ще є вона!
й повірте: буде ще загроза зі сторони нарко-собак,
і більшість збільшить свою дозу, рабно сказавши: «хай і так!..»
й раптом, змовчавши, закричали, що вони йшли туди, де всі,
а те, що будуть ще причали не знав ні пес, ані просій,
що жадав абсолютність неба й зірковий зовсім – от і все,
і говорив: «більше не треба, принаймні дайте те пусте,
а я знайду вже, що покласти у цю валізу чи то в глек;
мені із ним ніяк не впасти… або впустіть у світ аптек,
та випишіть рецепт на ліки з роду морфіну, теж на спирт…
й навік закрийте мої віки, й нехай і вам присниться мирт!
і я якось собі дам раду, я не пегас, та й не осел,
тож не покину себе ззаду, лиш горизонт би – над усе!»
і вчинком цим – цим надпольотом – ти подаруєш іншим те,
чого й нема у тебе, й згодом може появиться й, проте,
про те не варто говорити, хіба лиш марити у снах,
інакше ж все можеш згубити, мов насолоду серед благ.
***
знов все не те, знов все не так, зовсім інакше, аніж мріяв,
і гірший запах, [вірші], смак, й колір не той... це чудасія.
ніби й рецепт – оригінал, ніби й ще дійсні реагенти,
та щось не те... старт – не фінал!!! де недосяжні абоненти?
де починається межа і де закінчується можна,
якщо дволикий світ ножа для когось – смерть, іншим – світ божий?...
в чому причина цих невдач? що є основою поразки?
якщо це – я, о Нуль, пробач й пусти хоч їх в країну казки!
де за парканом – закордон, і за кордоном – запаркання,
й немає похибки, бо й сон – дурман, туман, аркан… й звикання.
***
фатальна помилка – обман, в омані – оклики баталій.
лиш сни, прикладені до ран, вкладуться в цьому інтервалі…
в навмисних помилках – сліди, в слідах неточностей – криниці,
в криницях – поминки води… пірни і ти на дно темниці!

РУБАЇ ***

1
Я згоден бути в рабстві у Любові,
Всім серцем їй служити я готовий.
А дві сестри – ненависть і злоба,
Хай між собою чубляться до крові.

2
Ти чашу долі не доп’єш до дна,
І в тому буде лиш твоя вина.
О маловірний – чуєш ?! – зупинися, –
Перед тобою – вічности стіна.

3
Раптове, наче блискавка, чуття
Освітлює – і душу, і життя.
Щасливий той, хто у простому слові –
Шукає і знаходить відкриття.

Туман ранковий
Аж ген , до піднебесся.
Говерлу гріє.

ГРЗ гризе,
у світлі брак тепла
свобода осінню стече,
а ти дізнаєшся про це
якогось тридцять другого
числа.

ховатиму перед ранковою
твоєю перемогою
рідке із ніздрів (ГРЗ)
і вщент твою "любов" потоплю
смаркливою розмовою про це.

Світанком пахне.
Знов криничний журавель
Співає пісню.

 
у подорож пізно
забули блукальці
свої діаманти зірки

на їх окулярах
відбилися пальці
лабіринтами зміями

під кволим дощем
розчиняються бранці
закоханої самоти

спішить чорна ніч
у повільному танці
на осені поминки

над містом вогнів
проминають на хмарці
прихмарні безлогіки



 -}-




 

Заплутані, нещирі, сірі дні
зів'ялим листям падають під ноги.
Природа знов в осінньому огні
зимового чекання шле тривогу.

Ми наче загубились в дзеркалах.
З одного боку - дотиком долоні
тебе хочу торкатись, наче в снах,
і цілувати рідні твої скроні.

А в задзеркалля вже прийшла зима -
в твоїй країні час прудкіше лине.
Там – порожньо. Тебе давно нема.
Ти – знов на південь!.. Є тому причина.

Чарована прадавнім чаклуном,
як бранка в діамантових палатах,
зазвичай в пору цю ти мариш сном –
щоб я прийшов і встиг поцілувати.

А я не встиг! Торкнутись не зумів.
І Мить, що нам призначена, як доля,
вже стала Роком – як глибокий рів,
бездонна ніч в зажурених тополях...

Ти знову – птах, та лише до весни.
В скляному мурі літо проминає.
А я - навіщо? хто б це пояснив? -
біля дзеркал знов осені чекаю...

2009

Таке життя...Ненавидиш весь світ...
Перо саме веде рукою по паперу...
Мовчиш,кричиш,ридаєш,знов мовчиш...
І сльози потічками падають на стелю...

Мовчанням розбиваєш скляні стіни,
А криком спалюєш старі мости...
Найважливіше,моє серце, - говори,
Бо тишиною заженеш себе в могилу...

Пекучі рани на долонях і колінах,
Солоний присмак крові на вустах -
Ти розбиваєшся,коли летиш, у небо...
Бо на землі тебе уже не треба...

Пожовклою осінньою травою
У сходу, чи-то заходу промінні
Повз мене і крізь мене у сувої
Повзе пронизливе до щему тління.
І падає земля, і світ кружляє,
І я тепер один на всій планеті
Я весь той час, що був у мене, згаяв
В залитих тугою глевких тенетах.
В моє драглисте серце вкорінилась,
Пустує, пестить надпуста отрута …
Але я так жадаю мати силу…
Але я так жадаю бути… бути…
…Самотній острів серед океану
Вбирають хвилі берегову душу
В полон беруть, насаджують оману,
А стиглий захід мої очі душить.
Лози золою, залозою злою
Поманить зміна, та мине в омані,
Зарано норов рану не загоїть
І грають очі, у заграві тануть.
На гору горнуть і горять прегарно,
У них вогонь навіки льодом стане.
І хмари, наче мари – міра марна,
Латають лати – карані і карні.
Бузок овитий димом тютюновим
Бентежить душу, млосно кроки лічу
У ніжні очі сиві лину знову,
Донизу серце впаде – наче ближче...
…та більший біль…

Так, біль – це він, а не вона…
І річ не в тому, що то – мова…
Ніяких втом, лише умови,
Що не образа - то стіна
На згадку спільний водограй
Лишиш, і знову – до шпаківні,
Та я собі удам все рівно,
Що то був рай,… та що за рай?
Пашіє сонце у очах …
Я так молив, я так молився,
Все злив, і сам на себе злився,
Лиш тінь тримаючи в руках.
Я в тебе душу переклав,
Але його! щоразу очі…
Я забуваю, що я хочу,
І хто мене в тобі тримав.
Я б загубився у очах
Твоїх, щоб вічно там лишитись,
Аби щораз промінням литись
До рук, що на твоїх плечах.

Сервус, заходь, ось доварюю каву.
Саме пора для пліток.
Ну ж бо, розказуй, як діти-як-справи ,
Як твій новий "теремок"?

Знаєш, а в мене прекрасні новини –
Жовтень відкрив вернісаж:
Темпера, золото – диво-картини.
Слів не знайти… Епатаж!

Хочеш придбати для себе на зиму -
Щось з його теплих робіт?
Чи розлисткований подих інтиму –
Справжній карміновий хіт.

Вчора пили ми вино пурпурове
З жовто-гарячих долонь.
В лоні каміна ще й досі перлово-
Мрійно зітхає вогонь.

Я собі взяла у жовтня на згадку
Давній химерний ескіз:
Бачиш - м'які оксамитові складки
Смутку на фоні беріз.

Згадай мене, коли ідуть дощі,
коли в калюжах топиться дорога.
І я прийду в рожевому плащі,
щоби прогнати всі твої тривоги.
Згадай мене, коли настане ніч,
і грішний світ засне в її полоні.
І я прийду, змахну сльозинки з віч,
своє кохання принесу в долонях.
Згадай мене, коли тобі болить,
коли в душі гуляє хуртовина.
І я прийду. Нехай лише на мить.
Та все зроблю для тебе в цю хвилину.


2009 р

Розвиднюється. Схоплюється день
І яблуком викочує по мисці
Світлини душ - та скресне, та зійде,
Ті перевірять пульс мені і міцність.

З якоїсь встану. Як за три коти,
Перечеплюся за перестороги.
Туман ховає і туман кадить.
Пишу собі хоробрість на хорогві.

І раз хорогва – значить на війну
Збираю сил розсіяну дружину,
Щоб десь зустріли втомленість мою
Для переможця вирвані жоржини.

2009

Вишневий сад вже розмаївся цвітом.
Спекотний день, червоні буряки.
А над тим садом в розмаїтті літа
Розвіяв вітер мрії і думки

Босоніж по стерні додому
Корови женуть дітлахи й діди.
А на столі обідньому й святому
Сметана, сир і бабині хліби.

У стайні тихо доїться корова,
Хвостом зганяючи кусючих мух.
За стайнею похилена стодола
Ховає вічний український дух.

Вернули з поля косарі вусаті,
Вони косили ген аж за селом.
Оце привилось і мені маляті
Із синьо-жовтим теплим молоком!

*
Листків міріад –
і світу не видно.
Краплин міріад, сніжин міріад.
сльота
не на жарт уночі розгулялась.

Перечорніло, перетліло,
Перекричало і пішло...
Це вже не ти, не твоє тіло
Від мене в слізоньки воно

Перебуяло, віджилося,
Перелюбилось день і ніч.
Це вже не ти, не те волосся,
Що шовком ранило із пліч

Передивилось, полетіло
Собі у вирій до своїх.
Це вже не ти, не твоє тіло,
Та я ще біля твоїх ніг...

Приснилось щастя повесні мені.
Опалий цвіт у скронях б’є акорди.
Пливуть по небі сиві журавлі,
І ти сидиш за столиком навпроти.

Старе кафе, в старому парку й місті.
Відкрите небо, сиві журавлі.
Тебе малює молодий Да Вінчі,
А може, просто мариться мені.

Старий рояль, банальне романсеро.
Тобі знайоме сонячне вино.
І ти фліртуєш поглядом Венери,
Якого, може, й зовсім не було.

Приснилось щастя повесні мені.
Опалий цвіт у скронях б’є акорди.
Пливуть по небі сиві журавлі.
Як жаль, що тільки сняться нам Мадонни...

Пестиш сум...
пишеш сум...
заховавши себе в пантомімах,
заховавши любов у криптонімах
свою правду малюєш на стінах

анонімно слідкуєш за космосом
до кохання шукаєш синоніми
довгі пальці тремтять над апра́косом
бо душа й твоє серце омоніми

і де ж ота стежка до раю?
стіна у графіті – небесні символи
ти десь поруч стіни, я знаю…
там, де дощ…
витікає небесними ринвами

ти десь поруч, поблизу – я знаю
я останній вигнанець із раю
рахівник цих краплин дощу
ти послухай його, я навчу.
2009

Упав зненацька приморозок зрання,
І незахищений зів’янув цвіт.
І захитався під ногами світ,
Коли пелюстка блиснула остання.

Є тільки дим, погас вогонь кохання,
І є в диму образ колючий дріт,
Який порвавши вірності обіт,
Підвісив двоє серць на пік мовчання.

З надією ми дивимось на час,
Який не зможе врятувати нас,
Бо душі заростають чередою.

І де знайти такого путівця,
Який очистить душі і серця,
Осяявши зорею золотою?