Ти, море, що із чайками живеш
За сонцем перелитих видноколів.
З перлинних розплітаючися веж,
Пісочні коси смикаєш Еолу.
Відкрай жаги невидних берегів,
Калейдоскопу зоряних баштанів.
Сідлай горби тримаючих китів –
І попливем без дна, що під ногами


2009

Я прийшов у цей світ з метою
щоб прожити пройти і піти
зорепадами_снігом_водою
просто падати – легко текти

і крізь все це земне баговиння
в ритмі спеки – у кронах дерев
потрапляє в земне тяжіння
жовтий лист між галуззя химер

дав би Бог так в житті
не заплутатись…
і не стати таким як усі
не благати, не скніти
не мучитись…
не тримати гріхи в собі

у суспільстві завчених тем
носиш шмотки, бо ти – м а н е к е н
наливаєш у чарочку правди
трішки льоду, жіночої зради

о-о, який в нас виходить коктейль!
мрія кожного. Aufwiedersehen!
ніч така місячна – зорями проситься
в душу до тебе – тобі вже не хочеться...


Нічого й Нікого!

2009

І-к.
Серце моє тремтіло,
Вуста шепотіли «люблю»;
Пристрасті прагне все тіло, -
Я муки кохання терплю.

П-В.
Тільки ти є для мене коханням насправді,
Тільки ти є тим світлом у моє майбутнє.
Все життя я шукав тебе, скажу по правді.
Ти мій янгол, моє божевілля могутнє.

ІІ-к.
В посмішці твоїй вродливій
Гріється моя душа;
В погляді твоїм грайливім
Я спопеляюсь до тла.

П-В. (2 р.)

ПРОІГРАШ.

П-В. (2 р.)
Тільки ти…

І.

Пахла ніч яблуками і у ній фосфорично
Місяць і хата світилися свіжим вапном –
північ безсоння була дуже космогенічна,
та за відчиненим з рипом стареньким вікном
космос трусило зірками і материками
й разом з плодами у нетрищах райських садів
падали стіни споруд і ставали мостами
у космогонії ста позаземних світів.

Луки лягали на бік і сповзали з них трави,
на вертикаль перетворюючи горизонт
у клубочінні міжзоряної порохняви
з впалих у ніч хмарочосів, альтанок, ротонд
десь у модерних Нью-Йорках, старих Назаретах,
та в катастрофах металів, бетонів, пластмас,
ще спали півні на ста невідкритих планетах,
ранку чекаючи й нас.

ІІ.

Півні знов про світання благають,
обростаючи криком вогню,
й цим прощення небес здобувають
і собі, і безкрилому дню,
бо вже сонце впливає в оселі,
вже вростають із боку зорі
марсіянські опалові скелі
в малахітове літо Землі.

І теорія збігів та збурень
катаклізмом цим гне очерет:
на городі он вицвілий курінь
важко хворий на форму ракет
і, по-інопланетному дивні,
з маячками своїх гребенів,
шлях шукають знетямлені півні
між зелених комет огірків.

ІІІ.

Дикунський світ… Неонові шляхи
конкістадори та місіонери
торують в ніч, до запитань глухі
серед дрібних кристалів мезосфери
і в марсіянських бескидів юрмі,
потовченій на гамуз метеором,
не знають, чи пів-так, а чи пів-ні,
сказати тим, хто проситься угору.

Аж раптом бачать, що вони вже тут
і кожен з них вже й сам напевне знає,
що поза стінами хат і кают
чужих зірок ніколи не буває,
що крик завжди дорівнює луні,
а запитання й відповіді – рівні!..
Що на кордоні космосу й Землі
ізнов чекають ранку півні.

Безодня, мов мармур, виблискує глянцями
в грузькій невідомості зоряних трас,
до того пропалених протуберанцями,
що в космосу центрі є кожен із нас.

Він снить гороскопами багатокутними,
по людях віщуючи долі зірок,
а світло стікає краплинами ртутними
в найглибшу безодню – безодню думок.

А з неї – ізнов у якісь інші виміри.
В протонні печери. Крізь кварковий карст.
І хтось налаштовує радіо тримери
на хвилі блукальців – на кожного з нас.

Але, нескінченними нас ще не мислячи,
попід комариними хмарами цифр
горять присмеркових шибок очі риб‘ячі,
немов світловий і прапервісний шифр.

Безодня промінням шифрується й ладаном,
адже її прірву тим смутком пече,
що світлові швидкості не подолати нам!..
Лиш тому, що світлом з нас кожен і є.

*
Хмелію не лише я од вина,
А більше від примхливих поцілунків.
Блука самотня в вишині луна,
А я блукаю
Поміж твоїх пальців.

Вщухла ледь злива,
І я іду
До тебе, милий,
В нашім саду
Вишні достигли
І налились
Соками...Видно
Ми віднайшли
Часточку раю,
Й разом були,
Та не згадаю
Щоб снились сни
Про спільне щастя,
Згоду, сім’ю...
Не пам’ятаю...
Та визнаю,
Склалось,одначе,
Час проминув,
Спеку побачень,
Ти не забув.
Ще пахне тіло...
Смак моїх вуст –
Спогадом лине –
Пристрасті блюз.

Убаюкайте меня, укачайте,
И укройте потеплее одеялом,
Колыбельной песней обманите,
Сны свои мне утром подарите,
Дни с картинками, где солнце голубее дня,
Под подушку утром положите,
Но не ждите, слышите, - не ждите...
Детство убежало от меня.

Зачем, когда придёт пора,
Мы гоним детство со двора,
Зачем стараемся скорей
Перешагнуть мы радость дней?
Спешим расти, и годы все
Мы пробегаем, как во сне...
Остановись на миг, смотри -
Забыли мы поднять с земли
Мечты об алых парусах,
О сказках, ждущих нас впотьмах...
Я по ступенькам, как по дням,
Сбегу к потерянным годам,
Я детство на руки возьму,
И жизнь свою верну.

Вони бояться ходити під мотузками і чорних котів; вони бояться абортованих відер, протягів і потягів поготів…Зеленого змія, вроків на віях і крутять дулі; слухають Баха, підкупають янголів-охоронців: гулі-гулі. Із власних нервів в’яжуть потай сорочки для неї або для нього, за гороскопом типові квочки. Міми без гриму, волосся непофарбоване, округлий животик – ще місяць-півтора до повені. І кожна могла би позувати для картини да Вінчі – так само посміхаються, пролазять кадром у вічі. Пливуть вздовж будинків, неначе кити блакитні; вигляд розумний, наче б то знаються на івриті. Бояться, щоб їх не роз’їхало колесо диму; деякі (важко повірити) бояться навіть інтиму. Їм все дозволено, червоний килим простелено; для них висячі сади, вакантні сліди попід стелею…
…а потім зникають по черзі: то одна, то друга…з’являються інші – і так далі по кругу…і доки в одних очах лампадка гасне – Бог пробиває когось (три п’ятсот) на касі.

ІІІ

Колись була у цій ріці могуть,
І розсувала береги заплава,
Й широкі лодії, мов пароплави,
По п"ять у ряд, бувало, в ній пливуть.

Тут відчувалось - велетні живуть,
Тут духом руським повнилась держава...
Куди ж поділася минула слава,
Мов канула в канави каламуть?!

Та хоч вузенька й стиснута бетоном,
І стоками забруднена й сміттям,
Ти озиваєшся джерельним дзвоном
І насміхаєшся над забуттям...

Невже і ти, народе, так змалів -
Сміттям обріс, душею обмілів?!

7507 р. (від Трипілля) (1999)

Там, де поезія – мовчи і дихай.
Тяжіє Мекка серця від Кааби –
до неї сонця біг арик*, та висох.
По палестинному – шабаш і шабаш,

оглядини себе в гробниці ІМХО.
Такий адат* – в Ісуси аколада*.
Поміж людської сирості та сміху
не зацвіла, немов гало, розрада.

Та ще не вибита для тіла рака*
і слова вищир щедрий на ерзаци.
Сонет з вогню – підтримую горіння

написаних для болю нотних знаків.
А глянеш вгору – мов пісок між пальці,
висипується небо у промінні.

19 Серпня 2009

арик* - зрошувальний канал в Азії
адат* - звичаєве право у деяких мусульманських народів
аколада* - в середні віки обряд посвячення у лицарі
рака* - велика кам'яна гробниця для зберігання останків тих,
кого християнська церква визнавала святими.

Я задихалась чарівним вітром
Я отруїлась рожевим сміхом
Я закохалась музичним ритмом
Я розбивалась небесним світлом

Я умивалась гірською вродою
Я напивалась блакитно свободою
Я загравалась солодкою тишою*
Я поверталась невинно іншою
.....................................................

2009

Полиця простягала пістолет
В холодні скроні. Тиснула спітнілу руку.
Просила пострілу багряну закарлюку
Занести в чергу кулеметних черг.

Стояли тіні відростками стін.
Моя. Руки. Полиці. Чорна - пістолета.
Диміло право на останню сигарету.
Прийшли німі розгойдувати дзвін.

2009

Самотня ніч
І я сама
Лиш подих свіч
І німота
Немає поруч
Твоїх долонь
І не зігріє
Душу вогонь
Вогонь палкий
І серця шал
І зір ясний
Небесний дар
10. 06. 2009 р.

„Для мене ти одна на світі…”–
казав, та знаю, це лише слова.
Твоя любов не може гріти,
А я не можу буть сама.

Мабуть тобі лише здалося,
Що любиш лиш мене одну.
А знаєш, я не можу й досі
Забути про образу цю.

Чому на світі так буває?
Любов не може стерти час
І в серці музика лунає
Крізь пелену гірких образ.

Не можеш ти забуть про мене,
Не можу я забуть тебе.
Але забути нам так треба, –
Весну цю вже не повернеш.
14. 08. 2000 р.

Глазами чьими я смотрю на мир?
Друзей? Родных? Зверей? Деревьев? Птиц?
Губами чьими я ловлю росу,
С упавшего листа на мостовую?
Руками чьими обнимаю мир,
Который так беспомощен, непрочен?
Я голос свой теряю в голосах
Лесов, полей, дождей, метели, ночи...
Так кто же я?
В чём мне искать себя?
Ответить как всем голосам природы?

Жизнь моя - черновик,
На котором все буквы - созвездия...
Сочтены наперёд все ненастные дни.
Жизнь моя - черновик.
Все удачи мои, невезения
Остаются на нём
Как надорванный выстрелом крик.

Ці шляхи - заболочені, сіллю засипані й пилом.
Боронь Боже, колись отакими шляхами іти.
Білі мушлі - як леза.
І пишуть червоним по білому
наші ступні, шукаючи хід у ворожі світи.

Як повірити в себе, коли всі навколо не вірять,
і вгадати, куди перехилиться Долі вага?
А коли припече -
обернутися птахом чи звіром,
і щетину чи пір'я на душу вдягти без вагань.

Обіцяй мені:
не озиратись на тіні позаду.
Обіцяй ні на мить не спинятися, доки йдемо.
І коли я впаду...заховати мене, безпорадну,
аби хижі птахи не дістались очей і думок.

Небокрай ніби греблею стримує води червоні.
Обірветься - і хлине криваве світання на світ.
Надривається дзвін,
і ти знаєш, по кому він дзвонить:
затамуємо втомлене дихання, доки живі.

На зеленій планеті, холодній, немов буцегарня,
утікає між пальці моє запізніле "зажди".

Доторкнутись би поглядом клятої fata morgana
і в імлисте нікуди пустити її...назавжди

щирість твоїх намірів вимірюю шириною твоєї посмішки
зморшки вчорашніх олігофренних випробовувань закладено
між засмаглими стегнами недогодованих чортенят які віщують нам
язиками проколоті таємниці

сутінкові химери тобі не зашкодять
на відміну від того випадку коли розстібнеться й вислизне одна єдина
шпилька що тримає вкупі всі перебіги та всі збіги всіх
біженців і тебе зі мною в тому ж числі

щось як наче тріснуло трохи нижче трохи лівіше від пупка
четверо гострих мідних котів протягом дванадцяти років
ревно виконували ролю призначену випадковому янголу який мав надто навантажений
графік відвідин на передню дюжину літ

замордований моїми чверть свідомими витівками цей час як на мене зарано
випорожнився
випарувався і тріснув
у тебе янголе в сечому міхурі

Куди зникають мрії,сни чи митті....
ті ніжні дотики ,що так запалюють серця
та іскра, що так легко в румбі
об'єднує шаленством двох людей.
І зникне все навколо лиш сплетуться
палкі вуста у пристраснім цілунку..
неначе струм пройде крізь тіла -
бажання зробить все.
і жодні правила, закони, норми
не зможуть зупинити те,
що так просто і наївно зветься
ЛЮБОВ , КОХАННЯ, ПОЧУТТЯ...
невже словами виразити можна
все те що відбувається в ту мить
коли за нас вирішує не здоровий глузд
а люблячі , закохані серця...

Дзвінок веселий пролунав,
Стежину в літо показав.
Три пори дзвенів, дзвенів,
Та вже зовсім одшумів.
Привітаймо тепле літо,
Дзвін не буде тут дзвеніти.
Будем всі відпочивати,
Будні літні зустрічати,
Але школу не забудем,
Пам’ятати її будем.
Друзі, зустрічі, гуляння,
Скрізь удалі починання.
Літо всіх нас надихає,
Барвами веселки грає.
Скільки вражень в нас улітку!
Як пелюсточок у квітки.
Всюди зелено і ясно,
Справді літо – це прекрасно!

Хто сказав, що все уже відкрито?
Ні, звичайно відкриття ще є.
Досить тільки добре уявити,
Що усе на світі гарне – то твоє.
І думки тоді поллються швидко,
Скільки сам для себе ти відкрив!
І кінця вервечці тій не видко,
Скільки відкриттів ти вже зробив.
Взяв ти книгу, прочитав щось нове,
Що Колумб Америку відкрив.
Все це дуже є чудово.
Й ти дізнався, хто щось ще створив.

Душа брела крізь смуток і печаль,
Стелила рушничок вузької стежки.
Вона стояла, щоб сказать прощай,
А він нервово рвав з беріз сережки.

Кудись все відійшло близьке й далеке,
Зів’яли трави на стежках чомусь.
Лиш добрі птахи, ці білесенькі лелеки
Із неба слали посмішки комусь.

«Чому ти йдеш, навіщо знов все руйнувати?
Ти що не знаєш як мені тепер?
Хоча тобі все ж краще і не знати.
Для мене ти назавжди вже помер.»

Вона пішла. Лелеки ринули за нею.
Назад прийшло усе, лиш він
Стояв зруйнований, як древні ті Помпеї.
Дзвенів далекий, мов церковний дзвін.

Протупотіли кроки по стежині.
Він мчав за нею і кричав їй вслід.
Зникали в нього сили по краплині,
Та вистачить, щоб розтопити лід.

Нарешті ніч минула у душі.
Усе змінилось за одну лиш мить.
Вони пробачили, немає вже межі.
Він та вона – кохання знов не спить!

Кохання, а яке воно?
Солодке? Вічне? Гірке? Марне?
Байдуже? Справжнє? Є воно?
Чи лише сон мене бентежить
у розумінні суті слів!
Є світ взаємності реалій,
А є захоплення світів,
які панують в паралелі…
А далі,що стоїть за цим?
Хвилини радості й печалі…
Розлуки, вічної нудьги…
Чекання зустрічі,
хвилини
де будем разом ми завжди!
Де буде мить того кохання,
Яке бажаєм осягнуть..
Солодкість вуст, відкритий простір..
І погляд ніжний, як в раю….
А далі що??? Знову страждання!!!!
Знову відчутний біль в душі!!!
І знов чекання і бажання…..
Терпіння, бачення нудьги…..
А хто ж сказав , що буде легко…?
Ні! Не буває так в житті…
Лише кохати може справді…
Хто дочекався й зрозумів….
Що справді варте в цьому світі -
Це те, що маємо в житті…
Давай оцінимо ми щастя!
Скажи, а є воно в житті??

Стільки років, і досі -
жодного кулевого поранення,
але, якби і було,
точно знаю – вижив би.
Ти можеш не вірити
зовсім в ці передбачення,
мене ж цікавить інше –
чиїми молитвами?
Трансгенна мутація
“я-ти-вони” відміняється
(рентген показав – в мене
серце не там, де прийнято).
Тішуся. Знаєш,
треба чимсь відрізнятися...
А може воно не таке,
якщо навіть вийняти.
Дурниці.
Але в голові їх
накидано накидом,
тобі це відомо
і ти не дивуєшся.
Дякую.
Монохромному кадру
до чого кольорові закиди?
Ошийник ніколи...
ніколи не стане собакою.
Ким станемо ми?
То напевно вже друга історія.
Пісочний годинник,
“я-ти” – вибухова субстанція.
----"*"----
А поки піду працювати
без туги-мінору я
мішенню до тиру,
там, кажуть, з`явилась вакансія.

19. 08. 2009

«Божі онучі» розводяться на молоці…
Зірки на снах і безсонні…
Золоторунно місяць на гладі заціп,
мов очікує на Ясона…

Проти дощів’я стогне дуб і сосна дзвенить.
Блимнуло перекорищем –
Ніч заплющила очі…
Вітер пригнався, злісно у свид
яблука відриває, у коники сорочі

кидає… Лячно… Лацно… Лається
камінюччя? Світ гримить!
Ніч зваловита, чорний дощ – консоляція...
Закрився хлопський знітийник…
Стишилось, відліг потяг вояцький…
Всі сплять, а світ у гріхах кається…
І так щиро все…
Вдощилося…

Порівнюю.
Ділю кордоном по тобі
Підпільний погляд. Далебі
Протерлись лінії.
Бо всі пости
Переступаєш без посвідчень.
І мушу за плечима відчай
Як вояк автомат нести.
Еміграційна панна.
Незрівнянна...

*
Зелені язики пахучих трав
Голублять твої босі ноги,
Люба.
Я не ревнивий,
Але зло бере.

Ти така красива, сукня - біла вишня
І дивлюсь на тебе в щасті і жалю,
Пухом тополиним роки пролетіли.
Я сьогодні доню заміж віддаю.

Одягнули ляльку у весільне плаття,
Бантики і стрічки вітром розвіва.
Будь, моя рідненька на добро багата,
Хай душа від щастя плаче і співа.

Ти така красива, мов квітуча вишня,
Ягідка вродлива, що достигла вмить.
Зовсім я не вірю – ти вже заміж вийшла,
Та чомусь серденько радісно щемить.

Ці дерева-тернини голі, як правда.
Зимні. Зігнуті. Зраджені, як мене.
Замість дихати самопримусом - став би
Летаргічним. Поки задуха мине.

Поки ж січень не-сніг-не-груди. Не мої
Були груди-перса такі рідні на смак.
Поки ж пам’ятно стеляться рубаї.
Я би пам’ять таку пожбурнув за п’ятак.

Якби вітер шматував би голос, зв’язки.
Якби зливи-дощі змили постаті ртуть.
Якби тільки в театрі носили маски.
Може б, тоді.
А так – я спати.
Збудіть на суд.

2007

ІІ
Вглядаюсь в посмутнілі твої води,
У брудом затуманену глибінь,
І бачу враз колишню широчінь
І неповторну - руську - велич вроди.

В ній чистота ясна від небозводу
Перелилась у хвильну голубінь,
Очей це колір сотень поколінь
Русявого й могутнього народу.

О Києва засновнице! Тобі
Не знать застою, ані супокою,
А нам не скніть над берегом в журбі -

Бетон розбити для твого розвою,
Перемогти в жорстокій боротьбі
Й творить свою історію - з тобою.

7504 р. (від Трипілля) (1996)

***
Я вперше говорила про кохання,
Тобі ж цікаво це було почуть,
Відчути біль мій і моє зітхання,
Торкнутись тіла, пристрасті хоч чуть.

Ти не питай з якої я планети,
І не питай з якої я землі,
Неначе хвіст найбільшої комети,
Пронісся ураган цей по душі.

Та тільки, що залишилось по ньому?
Кусочки болю? З гіркоти здригнусь.
Неначе по спустошеному полю,
Пройшовсь ти по душі, не оглянувсь.

Пройшовсь по серцю, вирвав біль і в груди
Холодну кригу вставити хотів,
Та не візьму я холод з рук паскуди,
Тому що Бог по-іншому велів.

Велів нам жити і життя любити,
А впавши, знов підвестися з колін,
Велів погане все тобі забути,
Й простить тебе, за це йому уклін.

В час вечірній, час печальний
Я Тебе чекаю в храм мій —
У кімнаті сонця сальви
І махорки тиміям…

Ти прийди, моя далека,
Через хащі вечорові, —
Обернись хоч в тінь лелеки
І розправ крилаті брови,

Підніми очей зіниці,
Підведи до сонця профіль…
Ну, чого кричать так птиці,
На хрести чіпляють строфи!?

Над Собором, як на релі,
Звуть вони Тебе юрбою, —
Архітектора Растреллі
Посилають за Тобою.
Посилають…
Голуб сизий —
Голуб сизий тихо тужить…
У кімнаті сонця ризи,
І Любов Надію кружить.

Сонця ризи…
— Сонце, сальви!
Сонце, танок!! — Ти прийшла!
Розмальована, як мальва, —
Квіти, золото і шлак…

На плече коса, — ой, леле! —
Смуток сходить над бровою…
І Растреллі, і Растреллі
Йде, мов джура, за Тобою.

Ти усіх отак манила,
Неприречена нікому, —
У стрічках од скоростріла
І в диму пороховому.

Нецілована, незнана,
Недоклична — й все кохана,
Полум’яна й все похмура…
Вірний кінь слідом, як джура.

Мить прийшла, і мить відплила
Провела лиш тінь знайому:
…У стрічках од скоростріла…
…І в диму пороховому…

Пропливла на сизім тлі
Й знову канула в імлі.
…………………..
Вибухає ніч громами,
І земля дрижить у дзвоні.
За любов ми йшли фронтами,
Серце кинувши під коні.

Гомін… Буря… Коні… Тіні…
Передзвони. Перегули…
В далині розбитій, синій,
Там ми молодість забули.

Розімчали коні серце,
Рознесли його степами,
Аж під хмари в буйнім герці
Стала молодість стовпами.

Коні… Тіні… Передзвони.
Перегуки. Канонада…
Хтось підкови срібні ронить.
Погасає…
Тоне…
Пада…

Догорає, догорає
Синій вечір десь за краєм.

Обернулась, не сказала
І не сказана пропала.
І немає…

Поховав в далекій рудні.
Придавили зір повіки.
Діти буднів, діти буднів
Розвіталися навіки.

За любов у громі криці
Загубивсь твій ніжний профіль…
Ну, чого кричать так птиці,
На хрести чіпляють строфи!?

Путь далека. Путь нелегка.
Непроглядна. Недоклична.
Загубилась тінь лелеки…
Беатріче…Беатріче!..

В час вечірній, час печальний
Я Тебе чекаю в храм мій. —
У кімнаті сонця сальви
І махорки тиміям…

1925

Лю Мартиновській

То не сонце затріпало крилами
І упало в пісок золотий…
Гей, і правду сказати несила мі,
А збрехати…
А ти…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І

На зорі прокричали когути…
На зорі проскакали ми.
На підмо…
на підмо…
на підмогу йти!
Коню мій, коню!
Стреми!..

На зорі десь кричали, никали
І сміяли…
О, гей, мовчіть!
Там десь сонце, проколоте піками,
Умирає на синім мечі.

Ой, не сонце ж то! — серце птицею!
І не крик то — чаїне “киги”…
Коню мій, — капотить крівавицею,
Капотить на холодні сніги…

То вона — під’яремна, розп’ята —
То любов,
Моя перша любов…
Гей, мовчіть там, кого не прип’ято!
Друзі, агов!!

Попереду відтяті артерії,
А позаду:
липка імла.
Мої друзі, і дикі прерії,
Й синій піт з неживого чола…

Є безумні і є заплакані,
Але то не за свій живіт, —
Нам рвучко страшною атакою
Перекинути б навзнак світ.

Перекинути світ облудливий,
Розірвати оброть віків…
Ми законні створіння, люди ми!
Хоч не люди у нас батьки.

Ми безумні на грізній виставі;
Без запросин прийшли на ню…
Проти в с і х — тільки серце розхристане,
Проти криці — всього лиш юнь.

Є прохмурі і є заплакані…
Але то не за свій живіт. —
І в атаку!..
В атаку!..
Атакою
Перекинути навзнак світ.

Поламати мечі п’ятирицею
(Не для слави, не ради звитяг)
І поставить над цею в ’я з н и ц е ю
Малиновий, кривавий стяг.

В свою кров його фарбить будемо.
З своїх серць сплетемо вінки…
У атаку!!
В атаку!!

Люди ми.
Хоч не люди у нас батьки.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Присягали на тінь Ревашельову, —
Так. Несіть, донесуть до кінця
Під старою брудною шинелею
На любов і на смерть серця.

Поклянлись на мозоль порепаний,
Поклялись — так рушайте в путь.
Щоб юність на колір креповий
Без вагання за нюх обернуть.

Щоб планета — єдина матінка
І єдиний закон — любов!..
Осб оце в нас мета одна тільки,
Ось для цього юнацька кров.

Через душі, крізь темінь Крезову
Нумо, раз! Непокірний мій…
То струмить її кров по лезові,
То сльозина в куточку вій…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
На зорі прокричаи когути.
На зорі проскакали ми.
На підмо…
На підмо…
На підмогу йти!
Коню, стреми!..

ІІ

У шпиталі, обмотана марлею,
На тобі — не твоя голова…
Десь далеко-далеко армія
І так близько —
розбита брова.

І здавались чужими тепер ми, —
Ні привіту,
ні сліз,
ні думок
Там, де очі ясніли озерами,
Там, де брови були, як шнурок.

Вчора ще,
до лафету прикована,
Доливаючи кров’ю шолом,
За останній, за бій ризикований
Тріпотіла безбровим чолом.

Тріпотіла… Просила і кликала…
Обіцяла л ю б о в і п р и в і т:
“Будьте с м і л и м и!
Будьте в е л и к и м и!
У п е р е д!!
А н а з а д — і повік!..”
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Пелюстками опали зів’ялені
Довгі вії до серця не в лад.
Десь горять бриґантини запалені…
Нам повік не дістатись назад.

Не дістатись…
Хороша! Омріяна! —
П е р е м о г а!! Ти чуєш це, Лю?!
Я люблю тебе, димом овіяну,
І шість ран на тобі люблю.

Караваном грімливим, осяяним
Вирушати нам в край новий…
А над ким та й над ким же то зграями
Воронння припада й шумить?

То була не любов — прелюдія.
Ось тепер ми дійшли до мети!..
Гей, ніколи Твоїм я не буду,
Як не будеш моєю і Ти.

І чужі, і далекі тепера ми…
Ні привіту, ні сліз, ні думок.
Там, де очі ясніли озерами,
Там, де брови були, як шнурок.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Поєдналось з старим сьогодняшнє:
(Ну, а що я собі зроблю?)
Я люблю тебе юну, соняшу
І шість ран на тобі люблю.

Пам’ятаю: просила, кликала, —
Обіцяла любов і привіт…
Ось того я жадання не викинув
Перекинути навзнак світ.

ІІІ

Дикий вихор… Корогви і шоломи…
Чорний стяг… А за ним голубий…
Та червоний не зрадим ніколи ми…
Навіть в цей семикутний бій.

Коливається світ у аґонії…
Поспішає умерти живий…
Хтось у рани свої ж незагоєні
Ятаган наставляє свій…

Хто сказав: переможено? Хто-бо то?!
Хто початок прийняв за кінець?!
Не одну перемогу чоботом
Роздушило оте… крив’яне.

Хто тут свій і хто ворог і де іти, —
Чи по зорях, а чи по шликах?..
Ех, Вандея,
Вандея,
Вандея ти
У рудих, у брудних сіряках!

Закрутилась баґнетом годована
(Бачу, й досі вони стремлять)…
Твої діти без ліку мордовані
І зґвалтована тричі земля.

Закрутилась в пожежі без пам’яти,
Розгубилась і що… і куди…
А чи справді на молоха з нами йти,
А чи нас на рожно посадить.

Та й недаром віками крутила нас.
Закрутили в останню мить:
Гей, насунула міць неосилена,
У рейтузах на нас стремить.

То не гунни, не скити, не половці, —
То новий “золотий Тамерлан”…
На твоїх на полях, на околицях
Напосіли ворони орла…

Твої діти живими обскубані,
А батьки позбулися очей…
Ех, Вандея,
Вандея ти рубана
Під чужим і гербом, і мечем.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дикий вихор. Корогви і шоломи…
Чорний стяг, а за ним голубий…
Та червоний не зрадим ніколи ми,
Навіть в цей семикутний бій.

IV

І пройшли, пронесли не подолані
І встромили на чорнім шпилі.
Не один на коліна оволений,
Не один припадав до землі!

“Ми підем… Ми підем… Тільки де іти?
І кого за любов розстрілять?!”
Е-ех… “Вандея” ти —
Сама сміла і буйна земля.

V

Скільки нас у цьому семикутньому
Полоскалось в крові і в сльозах…
Одиниці дійшли до майбутнього —
Тисячі не вернулись назад.

Бо була в них мета одна тілько
І єдиний кінечний шлях:
Щоб планета всім — рідна матінка,
Щоб любов — на твоїх полях…

Ось за це, за любов порепану
Свою юнь — злотопіняву юнь —
Без вагання на колір креповий,
На кістки
обернули за ню.

Не було, не було незабутнього…
Хто насподі —
не буде над…
Одиниці дійшли до майбутнього,
Тисячі не вернулись назад…

Хай і д е!.. Вона знає, де іти.
Хай не ронить сльозу з очей…
Ех, Вандея…
Вандея…
Вандея ти
Під чужим
і гербом,
і мечем.

1928

Ось твоя музика, сходи. Бери і йди.
Ось твої тіні на стінах моїх прозорих.
Все, що лишитися має мені – твій дим.
Хто колихатиме взимку осіннє море?

Хто колихатиме сонце в мені чужій?
Хто мені скаже які в мене теплі груди?
Хто полікує усеньких руденьких мрій?
Хто ж і мене полікує від цього блуду…

Йди собі… Вірність це привід прийти ще раз.
Йди собі… В сутінь озерну, солоні кола.
Йди собі… Осінь давно розвінчала нас.
Ось твоя музика. Сходи. Самотнє соло.

Хотів кохати
чарівну діву...
Хотів літати
в грозу і зливу...

Не мав талану -
гроза минула...
Кохання рану
діва забула...

Ну і пішли ВИ
окремо й разом!
В’ю з нервів линви,
звиваюсь плазом...

Не хтів, а маєш
такі гатунки...
Життя не вграєш -
геть подарунки!

Така принада -
чарівна діва!
Всесвітня влада -
гроза і злива!

Тож жити варто -
є діва й злива!
Пікова карто -
хрест і олива!

Ти маєш звабу споконвічну
у спразі вуст.
Волосеспадом шовковистим
по тобі ллюсь.

Небесні зорі відцвітають,
їх пелюстки -
люблю, не люблю... Не зізнаюсь -
не варто.
Йди!

Запалю штучний сонце-спалах
і тінь біжить...
Якщо обернешся, то будеш
по вік любить.

Регочуть двері.
У лівогрудді -
знайомий біль.
Укотре -
не мій.

Багато слів пішло аби зв’язати
Любовну сукню милій.
Та по швах
Тріщить вона, як тільки приміряти
Збирається, бо ниточка гнила.

Берешь немного хлеба и вина небольшой запас,
Читаешь ноты молитвой, молитву – вслух.
Надежда и вера тем, кого все еще ждет опасность.
Но хлеб и вино – что важнее? Оставить одно из двух?
Без вещмешка, без палатки и даже без сигарет,
Босой выходишь на спящий аэродром -
Границы взлетной, особенно четкие на заре, -
Дают разглядеть на обочине рододендрон.
А в небе такая высь, что достать не хватает глаз,
Ты слышишь голос – глухое эхо, летящее от земли,
Ты пьешь его, словно спирт, залпом из горлА,
И перед глазами мелькают тени прощальных лиц.
А этим утром, когда ты уже в пути,
В твоей квартире - чужие люди и тихий плач.
Так плачут те, кого ты не успел простить,
Как будто это по-прежнему что-то значит.

Я зори п’ю співець лазоревий
зори гранітових тротуарів
в’яжу серпанок вечірньо-моревий
проститутчиних мемуарів.

Панни вільно поводяться ваблять
у пишних зодягах nature morte Ван-Ґоґа.
Я люблю їх так як вони мене люблять
і жду пазурів восьминога…
1914. Київ.

Я харцизить поезію
Київ ….. Полінезію.
100.
У маревах ходити буду
гріхи забуду.
І після днів безстидної слави
ви почуєте мої октави
поставлю самовар
і буду пити чай.
1914. Київ.

Будь лавандою мила, лавандою
не скидай із обличчя вуаль
не коли моє серце трояндою
не скидай мої руки як шаль

заховай мармурову цю посмішку
за вуаль, за очей пектораль
срібнолика прокинься удосвіта
і розхлюпай у серці печаль

назбирай перламутрів росу
і наструшуй її до криниці
за твою кучеряву косу
не дай боже мені втопитись

будь трояндою, мила трояндою
підійми із обличчя вуаль
дихай травами, пахни лавандою
не скидай мої руки, як шаль.
2009

Гробниці (скіфських) царів містяться в Геррах,
до яких Бористен ще судноплавний.
Г е р о д о т


Життя і смерті спивши щедрий келих,
Усі літа спаливши на вогні,
Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах.
І стугонять століття по мені.

Колись цю річку звали Бористеном,
А Скіфією — всі оці краї.
Як пахли по степах тоді нестерпно
Кочівками осінні кураї!..

Гай-гай!.. Все так. Колись я був тут юним.
Ходив на бій. Поїв коня з ріки.
Мов сон, пройшли сармати, готи, гунни,
Авари, печеніги, кипчаки.

Чиї тепер там кроки землю будять?
Яка зійшла над обрієм доба?
Я міцно сплю, тримаючи на грудях
Тяжінь високовольтного стовпа.

Над ним гудуть громи в сталевих струнах,
Під ними крає землю чересло.
Крізь мене йдуть в світи пекельні струми,
Чоло ж моє колоссям проросло.

І хай сівач з блакитними очима
Ще тричі вищих обширів сягне —
Це наша з вами спільна Батьківщина,
Бо як ви з неї вирвете мене?

Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже
І хто навчить любити ці кряжі,
Коли і він зі мною поруч ляже,
Три кроки не дійшовши до межі?

А гуси знов ґелґочуть на озерах,
І пахнуть медом плавні навесні!..
Я скіфський цар, похований у Геррах,—
Мій спис, і меч, і кінь мій при мені.

Розподілені суходолами
утрипальці за долі молимось.
Коримось.
Віримо.
Миром і війнами.
Розвінчавши веди коранами,
потираємо зцілені рани.
Манни би
більшої.
Набожно тішимось.
Тільки вмиті яблука матері
Спаса маківки пам’ятатимуть.
Тату, ми
змучені.
Зробилися сучими.
Каємося.
Прости.


2009

Літо – коротке, як бабське щастя, –
Уже за душею, там...
Тепер мені легко –
Як після причастя.
Тепер я із віршем.
Сам.

Сльозою рибини малюю вічність,
Бояню, буяню теж.
До рук догоряють горбаті свічі,
І тіні не мають меж.

В бинті і бетоні моє майбутнє.
Минуле в траві чудній.
Святіють свята,
Незабутні будні,
Мов риби, літають у сні.

Он листя – сльози рудої кицьки.
І кров багата... аж плаче Крез.

Вже хочеться снігу, неначе... цицьки,
Простого чогось – мов хрест.

Коли всі сплять –
Покличу тишу,
За філіжанкою
Посиджу
Із нею наодинці.
Як жінка жінці...
У мене філіжанка
З гарячими думками,
А тиша
ставить склянку
З бездумними словами.
Змішаєм...
Посмакуєм...
Щось про жіноче
Попліткуєм.
Візьмемо
Аркуш чистий –
Питання знаком
Звисне?
Та суміш вибухова
Клекоче в голові...
Невинний аркуш
Знову
Краде думки мої...
Такий ото
Виходить
Жіночий тет-а-тет.
Люблю так
Посидіти.
Нічний
Міні-банкет.
18.08.09

Мене сьогодні розбудив
лагідний поцілунок вітру.
Я встала, умилася сонцем,
трохи побродила по кімнаті,
наспівуючи ...Летіііла зозуууля...
Вдяглась у хмари,
підфарбувала очі небом,
а усмішку калиною.
І пішла у світ.

Жук зжер бджолу
Жаба жваво живиться
Вуж жує жабу,
Що жваво живиться жуком,
Що зжер бджолу.
Життя...

Аби роздати потім у папері,
що мало місце розростися в колах,
я сіті серця у нічнім етері
розпавутинював. Ловився голос,

лелітками мінявся срібноперо,
немов дозбирував кришки зо столу.
Коли викидував улов на берег,
то усвідомлював наскільки голо,

пустинно вимальовувалось кредо,
вело повз дюни часу, де оаза
чи видиво розпаленої втіхи.

Там вулики – слова, уста – із меду,
нектару рай для снів та богомазів,
там, де поезія – мовчи і дихай.

17 Серпня 2009