Де береги любові я побачу
і промінь почуття, що не згорає?
Чи я дізнаюсь, що для Тебе значу?
Як упіймати те, чого не знаю?

Навіщо нам іти по краю долі?
Чому самотньо в серці вечорами?
Про що мовчать стурбовані тополі
і зорі, що тремтять вночі над нами?

Чому так складно мріяти про Тебе –
таку близьку і водночас далеку?
Навіщо - коли треба і не треба –
моїх думок в Твій край летять лелеки?

Яким би був до Тебе дотик перший
і зоресвіт очей твоїх шовкових?
Чи поцілунком ніжним перевершиш
все, що у снах я мріяв кольорових?

Чи Ти мені писатимеш віршами,
як я шепочу всім єством до Тебе?
Чи будеш виглядати вечорами
зорю, що нас єднала через небо?

Які складні й пекучі запитання!
Якщо ми відповісти не зумієм -
Ти просто поверни моє Кохання.
Нехай воно зі мною спопеліє…

12.08.09

Щось сталося... Поночі знов, напевне,
упав весняний, пустотливий дощ,
на скору руку штрих-пунктиром ревно
покресливши малюнок вулиць, площ.

Умивши зранку заспану бруківку,
по старовинних бляшаних дахах
побіг він у захмарену домівку -
примарний спомин у шматочках-снах.

Прокинувшись, люблю я чути місто.
Далекий дзвін - як двісті літ назад.
В повітрі зранку затишно і чисто,
на сході сяє сонячний парад.

І знову на землі настане ранок,
а ніч сховає сумніви у снах.
Я, загорнувши серце у світанок,
знов потону в рутинно-сірих днях.

Знайду себе - а може, розпорошу.
Можливо, день складеться невпопад.
А буде важко – ранок я попрошу
дзвінким дощем вернутися назад.

Хоч нас гойдає ніч під колискову,
життям, як грою, стомлених дітей,
я сподіваюсь, що вдосвіта знову
мене розбудить Ранок-Соловей...

23.03.09р.

Ти - Зорепад зачарованих мрій...
Ти – моя Радість і Смуточок мій.
Ти – як Усмішка щаслива, ясна.
Ти – наче Пісня в гаю голосна.

Ти - моя Нічка, що пестить мене.
Ти – моє Світло, що сум прожене!
Ти - наче райдужний спалах Вогню,
Ти - моя Сталь, що дарує броню.

Ти – мій Прихисток, коли буревій.
Ти – як Розрада в печалі сумній.
Ти - як Троянда в пустелі пісків,
Ти – моя Мудрість в безодні віків.

Ти – як у квітах шалена Весна!
Ти - мелодійна Кохання струна.
Ти – наче росяний Спів солов’я,
Ти – моя Жінка. Назавжди моя!

12.07.2008р.

Свіжістю ранок бадьоро дихнув
У місті розморено-соннім.
Променем сонця чуттєво торкнув
Замружені рами віконні.
Ніжно-зеленою свіжістю лип
Наповнив легені майданів,
Змовницьки-тихо легкий вітроскрип
Підсипав у крони каштанів.
Сповнений спраги відчути на мить
Медову любові живицю,
Лагідно квіти росою умив
Й вустами небес притулився.
........................
Ранок на жаль долічити не встиг
Останні духмяні краплини –
В посмішці сонця раптово застиг,
Вдихаючи запах бензину.

2009

Крапельками дощу
Стукає ніч у хату.
День вже цього не чув,
На піч умостився спати.

Місяця гострий ріг
Промінь кинув крізь шибку.
Спати піду на стіг –
Там сонце ранішнє видко*.

Літній короткий дощ
Боявся іти, з д а є т ь с я.

Бруківка широких площ
Краплинок дощу нап’ється.

Така ця коротка ніч…
І дощ цей такий миттєвий…
І місяць вже ліг на піч,
Знайшовши сузір’ям Лева.

* видко - видно (діал.)

Мій хлопчику (хоч зовсім і не мій)
із лагідними синіми очима, –
занадто часто бачу тебе в сні:
прийдеш і тихо станеш за плечима...

Не озирнусь, не мовлю навздогад –
це ти, коханий? –
прогортаю тишу...
Чи випірну зі споминів – у сад,
де ніжні айстри смуток свій колишуть?..

1991

Мне посвятили тысячи поэм,
Сердца и души рвались на кусочки,
Я не читала... Мысли мои с тем,
Кто вдаль ушёл, не написав ни строчки...
Мне подарили множество картин,
Мне их знакомы творческие муки...
Но мне дороже всех лишь тот один..,
Кто кисточку не взял ни разу в руки...
Мне подарили музыку, и вот
Прекрасных скрипок плачь, виолончелей...
Но мой "Оркестр" не знает даже нот,
Без голоса, без слуха мы б не спели!
Но несмотря на это только он
Мой стих, мой танец, сон, пейзаж и лира,
Необьяснимый стон, далёкий звон,
С гарячим сердцем, в этом странном мире...

Тіло, пригадай не тільки, як ти люблене було,
не тільки ложа, що для тебе застилались,
але і ті бажання, що для тебе
палали в широко розплющених очах,
які тремтіли в голосі – і будь-яка
раптова перепона їх могла спинити.
Тепер, коли це все уже в минулім,
здається, наче знов оцим бажанням
ти піддалось – о, як вони палали, пригадай,
в очах отих, які дивилися на тебе,
і як тремтіли в голосі несказані слова, о тіло, пригадай.

Переклав з новогрецької Назарій Назаров

Θυμήσου, Σώμα...

Σώμα, θυμήσου όχι μόνο το πόσο αγαπήθηκες,
όχι μονάχα τα κρεββάτια όπου πλάγιασες,
αλλά κ’ εκείνες τες επιθυμίες που για σένα
γυάλιζαν μες στα μάτια φανερά,
κ’ ετρέμανε μες στην φωνή — και κάποιο
τυχαίον εμπόδιο τες ματαίωσε.
Τώρα που είναι όλα πια μέσα στο παρελθόν,
μοιάζει σχεδόν και στες επιθυμίες
εκείνες σαν να δόθηκες — πώς γυάλιζαν,
θυμήσου, μες στα μάτια που σε κύτταζαν·
πώς έτρεμαν μες στην φωνή, για σε, θυμήσου, σώμα.

Я прошу – затуляйте вуха,
Надто голосно вітер віє
Відголосками хмар осінніх,
Розхриставши легкі сукенки.
Я боюсь, що зваблений ними,
Посилаючи їм цілунки, забажаєте
Полетіти по хвилястому морю – небі.
Замість ніг – кульгаві копита, замість
Рук – темно-сірі змії. Але очі тамують
Спрагу золотавим чуттєвим блиском
Приголомшливого металу, переносячи від
Колиски до колиски дитину – зірку. Зберігаючи
Ніч в полоні, закривають крила і тихо переспівуються
На мові , що померла сторіччя тому. Надто втомлені –
Розгадати і віддячити теплим словом подорожньому
За дарунки, відривають душу від тіла. Залишаючи в грудях
Спокій. Вії на самшитовому обличчі виряджаються
Для люстерка, одягаючи синій колір. Лазурит і крихка
Піала з чорноокого серця в’язня навівають сумні обійми
На прощальному фоні квітів. О, морські наспівані мрії!
Скелі важко зітхають, постіль не розстелена і забуті
Білі сукні на жовтих стрічках. Не просохнути присягнути
За останні чотири роки, бути вірним, служачи моді на
Вузькі панчохи і губи – зачаровані у бордовий.
Я заснула у хащі – пащі, і занесена снігом – димом,
Доки дерево не розквітне і дорогу люди не знайдуть.
Не співайте більше осінніх, заблукалих казок нащадкам,
Я похована в ситій рибі і прокинусь в темряві світу.
Першим подихом пролунає зойк музичної арфи музи
Де розбите важке корито і прозорі, як сни медузи
Розтають в передсмертнім сяйві величавого сонця, коси
Розплітають русалки досі, не одягнуті й неохайні.
21-23.08.09

Народе мій!!! Я тихо мрію
Коли ти вже пошлеш месію?
Коли вже на земній орбіті
Знайдеться місце для еліти?

Коли побачимо країну,
Яка повстане із руїни?
Коли повіє вітер змін
І ми піднімемось з колін?

Народе мій!!! Я тихо мрію
Коли ти вже пошлеш месію?
Коли із безвісти зірок
На землю явиться пророк?

Сонце зайде за обрій,
Вечір постукає в двері
Місяць дістане із торби
Зорі й розсипле по небі.

Вітер хмару колише,
Спокій не спить на долоні,
Дощ свої сльози залишив
На сонному підвіконні.

Ніч ковдрою ляже,
Вкриє стомлену землю,
Свою казку розкаже
І попрощається чемно...

Сонце вийде з-за краю,
Визирне ранок з-за горбу,
Місяць зірки позбирає
І заховає у торбу...

Где можешь,
Правду ты найти?
Склониться,
Помолиться.
Очистить душу,
От тоски,
И чистотой,
Любовью -
Как водой упиться...
Слова найти,
Проникновенные,
Такие, чтоб
Дошли.И душу -
Волновали.
Глаза увидели,
Вдали, тот образ,
Своей любви.
Так зажглись,
Душа, чтоб пела и,
Смеялась...
Лицо -
От счастья, так сияло...
Сердце, там внутри,
Песней отзывалось...
Прийди и помолись,
Покайся, прислонись,
У Бога счастья -
Попроси,
Благословенья и
Любви...

ти звала мене сонечко
я звав тебе сонечко
так ми і жили
два сонечка
на спітнілій долоні
божа корівка
полети на небо
дай божим діткам
молочка

Веселий вересень у лісі
повісив ліхтарі.
І сонце на злотистім списі
гойдається вгорі.

Гаптує вечір жовтим шовком
блакитні килими.
А чорний пень зробився вовком,
повившись у дими.

Підносить кожен ясень келих
пінливого вина.
Тож як я серед них, веселих,
не вихилю до дна?

Розхристана й простоволоса,
в ялиновій юрбі
мене береза злотокоса
стрічає на горбі.

Бере за руку, яснозора,
і в шелестливу тінь
веде, спокійна і прозора,
немов у свій курінь.
09. 33

Дозвольте Вам, друже, потиснути руку?..
Скажу просто: «Я Вас люблю».
Образи, наче по мапі, вишукують
по зеленому євангелію

Вітри, щоб закручувать воду стеблами,
пророщувати гуркотіння ріні в тиші…
калЮжами шматки неба розстелені,
промінчиком на краплині карбуються дощів тижні…

червоно горить суниця, наче після ляпасу щока,
мозолЕм кривавим на долоні Сонця слово лопнуло –
і полилАсь поезія голосом Назарія Яремчука…
і бився Кримський півострів у море лобом;

і гори в тумані м’якшали,
слова, як вОди взимку, тужавіли;
і жуки ставали маршалами,
а пуголовки жабами…

Танцюють тіні врізнобіч серед багать,
і з ними вірш Антонича – упрів…
В літературі слова «Богдан-Ігор» стоять,
немов дві крапки в літері «Ї»…

Зморшками під слізьми щем грав…
Між болем і горем –
як між Франком і Шевченком…
Наче слово «країн» між літерами «У», «А»…
Привітанням – життя розчІмхав…
Рими ловив, мов пух тополиний, – губами…

Пруг сонцем – зверЕснув,
позіха ойкумЕна…
Покотилися три персні
в пащу Лева…

Звісно, поети жуки, та не всі хрущі…
Поети не живуть колоніями, як корали…
Чуєте? Під римами щось тріщить?
Це лізе «Антонич… звіря сумне і кучеряве»…

1
Крізь темні хащі сумнівів щоденних
Ішов по мудрість предок мій натхненний,
Спіткнувшись - падав, і зітерши піт, -
Привів мене в цей дивний світ зелений.

2
Ти дарувала й ласку, й доброту,
І мріяв сад у щедрому цвіту.
З-за хмари виринав раз по раз місяць, -
І досріблив сяйливу наготу.

3
Скажи мені, немов сестриця, ноче,
Як в серці слово зберегти пророче,
Щоб мій лякливий, слабосилий дух, -
Стояв несхитно проти поторочі?

4
Ти слів лихих ковтай гіркі пілюлі,
Слова вбивають душу, ніби кулі.
Її покинув сором - це сигнал,
Що хтось даватиме у спину... дулі.

5
О, вороже, тебе я не боюсь,
Помститися тобі - я не клянусь.
В твоїх очах зрадливий бачу острах , -
Коли говориш про є д и н у Русь.

6
Моєї хати, доле, не минай,
Фортуну ти сестрою називай.
Без вас обох - моїй душі так важко, -
Мов я навік покинув рідний край.

7
О, хто ж вас прочитає, рубаї,
Душі дзвінкої пізні солов'ї?
Чи вас читач самотніх не покине?
Дзвеніть у душах, ніби ручаї...

Зі зб."Veritas in profundo"(1998)

Я прихилю це небо волошкове,
І Богові - за тебе помолюсь...
Як музику, творю молитву знову,
Бо так навчив мене мій друг - Ісус.

Я подарую зорі світанкові,
Щоб ти збагнула - таїну небес.
Торкнися серцем до живого Слова,
Хай знає серце, що Ісус - воскрес!

Я подарую квіти росянисті,
На тебе кожна схожа, мов сестра.
Я подарую сонце променисте -
Для радості, для щастя, і добра.

Я подарую кетяг калиновий,
В лілеях снігу він палахкотить.
Ти вслухайся в зимовий шум діброви,
Й твоя душа, як скрипка, зазвучить...

Я подарую все, що ти захочеш,
Віддам тобі півцарства, що придбав,
І ми удвох - в п'янкі, весняні ночі
Послухаєм зелену пісню трав...

Як музика, звучить молитва знову,
То голосно, то шепотом чомусь...
Я прихиляю небо волошкове, -
І затихає світ, а я - молюсь...

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

Тобі, Житомире, як серця квіт,
Віддам я з пошанівком ці сонети.
Вони стрімкі, як зоряні ракети,
Ясніє у душі безмежний світ.

Я звідусюди шлю тобі привіт,
Очей не сліплять золоті монети.
Чуття ці щирі, мрій високі злети –
Для тебе я плекаю сотні літ.

І знову я милуюся тобою,
Заквітчаний весняною габою,
Всміхаєшся до житньої судьби.

О, друже ясночолий, батьку сивий,
Нап’юсь твоєї – і снаги, і сили,
Й любов до краплі переллю тобі.

Декамерониться епоха
і Гельдерліном віддає,
ми живемо сяк-так потроху,
і не рятують сльози Броха,
швидкий для всього присуд є.
Тріщать імперії великі –
ущент розносимо, і сад
вишневий, – та шпирхають ліки
поживні – у тендітний зад.
Отой займенник без імення,
від «я» до «ми», і врешті – «я»,
з печаткою кровозмішення,
свіжопоголена «свиня».
Воно тавро, воно таврує,
ось-ось – і хлюпне через край,
у морі бовтається буєм,
нікчема, все йому «нехай».
Мені ж бо все болить –
я бачу ті обличчя,
і очі й руки, і тепло тих слів –
у пам’яті моїй… дивись, весніє вмить,
дивись, весь світ – весна оклична,
спить суходіл в обіймах островів.

Крізь заплакані вікна
Спокійна утроба
До срібла ніяк не звикне,
Поглинула небо
Пройшовши крізь тебе,
Розсіює сонячні п’ятна.

Останній напиток
Крізь мокру душу
Смакує осінній смуток.
Брунатну тишу
Морок ворушить
Листопадінням з луток.

З чашкою кави,
В аромо-дурмані,
Сяду в саду на лаві.
В кудлатім тумані,
У теплім каштані
Осінь заспить ласкава.

Як воно –
бути вітром?
Ширяти над цілим світом,
не знати ніколи втоми,
всюди бути як вдома?
Як воно –
без кордонів:
сідати на підвіконні
і зазирати в очі
птахам,
дихать пророчо
над лісом,
над полем доти,
поки солодкий дотик
сонечка
на світанні
усміхнеться в тобі й розтане…
Як воно –
бути вітром?
Голубити трави й квіти,
здіймати високі хвилі
і мчати кудись щосили,
спіткатись
об білі хмари
і не чекати кари,
танцювати з дощем
незвично,
не мати поганих звичок…
Як воно –
бути вітром?
розчиняючись в цьому світі,
на вершинах дерев
гойдатись
і не плакати,
не встидатись,
підкрадаючись обіймати,
шепотіти про щось,
кричати,
повертатись коли завгодно,
не зважати
на вік і моду,
рвати листя,
садити квіти,
не давати нікому звіту,
заплітати дими у коси,
цілувати чиєсь волосся...
Як воно –
бути вітром?
В БОЗІ від БОГА
вільним
жити, як серцю вгодно,
он де моя СВОБОДА.

Зустрілись ми за юних днів -

він впав мені в обійми;

Промовив: "Брате, серед снів,

знайдемо смерть чи славу спільну!"



Зустрілись ми із плином часу,

Зустрілися на ринку;

В обійми впав й сказав одразу:

"Ходім, друже, до шинку!"

Сторінку і вогонь, і жорна, і млива́, *
сокири лезо, і утятий нею волос -
Бог береже усе; а над усе – слова
любові і прощень, неначе власний голос.

В них б’ється рваний пульс і чути кості хруст,
і заступ будить їх; - прямі і глухуваті,
о, де життя одне, вони зі смертних уст
виразніше звучать за Ті, у Горній ваті.

Величності душі через моря чолом -
за те, що Їх знайшла, - тобі і тій, тілесній,
що в ріднім краю спить, де за твоїм пером
давався мови дар безмовності Вселенській.

Моя мрія, як пушинка
Угору здійнялась
Й легенька, як хмаринка
По небу понеслась.

І сипле, сипле щастя!
Дарує нам життя
І почуття незгасні, –
Любові це іскра.

У небі журавлі курличуть
Й зникають десь у вишині,
І в даль мене з собою кличуть,
Та полечу на власному крилі.
25. 10. 2000 р.

Вже сонце спатоньки лягає,
А небо його колисає,
Ставши рожевим та блідим,
Жовтим, гарячим, золотим.
Співає вітер мелодійно.
В повітрі тихо та спокійно.
Ось соловейко заспіває,
Бо голосок чудесний має.
Прокидається зоря –
Донька місяця мала.
Там, недалечко, по стежині
Прямує матінка в хустині.
І щось несе,
Таке смачненьке,
Бо вже вечерять час.
2008

Там, де зелені діброви,
Там, де квітучі гаї
Сидить дівча чорноброве,
Співають їй солов’ї.
Смутком повні в неї очі,
Ніжні очі, карі очі.
Плаче серце те дівоче,
А душа на волю хоче.
Біля неї кінь красивий,
Сильний він, золотогривий.
Сум той і його проймає,
А як лиш дівча згадає,
Як хороше було в родині,
Не те що тут – на чужині.
Не почує більш ніколи
Як мати співає,
А батечко ніжно-ніжно
На кобзочці грає.

Ніби звук якийсь долинув
В неї за плечима.
Сум серденько їй покинув,
Радість охопила.
Це ж знайома пісня мами!
Це батькова кобза!
Це рідненька їй домівка,
Глиняна її долівка.
Мале ліжечко дитяче.
Зараз з радощів заплаче.
Неймовірно! Що ж це сталось?!
Неможливо! Що ж таке?!
Просто спати захотілось
І жахіття те наснилось!
Так не зглянешся, як в сні
Проживеш свої ти дні!
2008

Осінь. Метелик. Холодно скоро. Де ж ти взялося?
Ніч-безрукавка. Місячна меса. Вітер. Волосся.
Так от самотні раптом найближчі і найрідніші.
Дівчинка-рута. Хлопчик-метелик. Море і тиша.
Сходинки тілом зверху-донизу... Пальці чи крила?
Як ти ліпив мене вміло вустами! Як я тремтіла!
Звуки злітали зойком над морем білі, мов чайки.
Звуки сповзали, звуки змивали гордість мовчанки.
Осінь. Метелик. Як же нам бути? Холодно ж скоро.
Все іще буде…
Дівчина-рута, фото і море.

Крізь дощ забутих сліз
Ми вдаль дивились одиноко:
Твій жалю зрілий сентименталізм
І мій модерн у вигляді бароко.

На дві дороги розділили нас:
Одна на гравій, інша на пісок,
Де спалах монотонний у вікні погас,
Хоча до нього був один ще крок.

Старі листи, бажання їх роздерти,
Хоча вони давно вже віртуальні,
В екрані нерозкриті два конверти,
У загадки електрики убрані.

Голодна проза завжди на сніданок,
Банальність у поезії ще ближче до вечері,
Коли твій запах стукає на ґанок,
З тобою входить непомітно в двері.

І я готовий розірвати цю «любов»!
Заради неї сяду я за ґрати,
Щоби не чути цих нудних розмов,
Аби тебе ніколи вже не знати.

Чи бачив ти коли-небудь,
Як зорі танцювали,
Як місяць осявав їм путь,
Як в травах розсипались?
Я бачила це наяву,
Як разом ми стрічались,
І в пам‘яті я бережу
Ці спогади яскраві.
08. 09. 2009 р.

Знову в серці моїм посміхнулась весна
І розквітла душа світанково.
Ввечері Муза до спальні ввійшла,
Підморгнула мені загадково.
І здалося тоді, що вона
Виглядала якось веселково.
Я збагнула, яка це краса,
Як довкола усе тут чудово!
І у серці моїм посміхалась весна,
І раділа усьому навколо…
08. 09. 2009 р.

Якщо згорять свічки надій,
Ти серце запали.
Злети - і в небі юних мрій
Повстань супроти мли.

Розкрилюй, сину, крила дум,
Не бійсь крутих висот.
Несе в душі печаль і сум
Одурений народ.

Омани сірої туман
Рубай мечами слів.
Повір, прокинеться титан -
І дужо зрине спів.

Зі зб."Cерце невмирущої кобзи"(1997)

Нових рядків, здається, не напишу,
бо знову ниє серце від журби.
Хочу прийти і стати серед тиші,
щоб потонуть... Я зникну, не залишусь
серед байдужих поглядів юрби.

Колись постану з новими думками,
окреслю контур обрію життя.
Пройду я занімілими ногами
вже досить призабутими стежками
там, де Минуле стріне Майбуття.

Зібрати схочу сонячні перлини,
себе осмислить знову - як колись,
як поглядом допитливим дитини
в саду заснулім довгі я години
в бездонне небо зоряне дививсь.

Тоді я пензлі й фарби візьму в руки,
тоді напишу сонячні вірші,
щоб назавжди забуть сумління муки,
безсонні ночі і тривожні звуки,
пекучий біль самотньої душі...

22.09.08

Твої вуста - як квітів повен сад,
як медових пісень солодкі ноти,
п’янке вино – що батько-виноград
плекав і пестив... Вже не побороти

мені цей хміль гарячого вогню
Твого кохання і Твоїх цілунків.
Шептати „Так!..” Твоєму зізнанню,
втрачати розум від Твоїх дарунків...

Це моя Ти – як небо, наче світ!
Безмежна і Глибока, наче море.
Ясна, як зорі, Чиста, наче лід,
І наче сльози щастя - Ти Прозора.

Твоя любов обніме як крильми,
теплом своїм зігріє від негоди...
Ти – світла острівець серед пітьми,
жаданий порятунок в темних водах.

Хоч, глянувши в глибінь палких очей,
я вже давно не хочу порятунку,
напоєний вином Твоїх ночей,
гарячих слів, обіймів, поцілунків...

04.08.08р.

Темрява чорна й світло. День і ніч.
Вода прозора, а вогонь - гарячий.
Цнотливо-білий сніг, і (дивна річ!)
Лежить він на землі, „брудній” неначе...

Щасливий сміх... і горя зла печать,
любов... і ненависть, що душу розриває.
У вічній тиші пісні прозвучать..
Твердиню скелі море підмиває.

Троянди запах у труні мерця...
Добро і Зло – в китайських піктограмах.
Чужа посмішка рідного лиця,
як „інь” і „янь”, як біле в чорних рамах.

Мені відкрилась раптом суть начал -
усе, що є - утворить Протилежність.
В життя початок є – і є причал.
В людини є свобода – є й залежність.

Чи встигну зрозуміти дивний зміст
таємних явищ, сновидінь і знаків?
І чи переді мною в повний зріст
постане суть небесних зодіаків?...

Одним із них „помічений” і я...
Десь і мене хвилина та чекає –
коли стоять буде душа моя
на тім порозі - Пекла... або Раю...

19.07.08 р.

Синій вечір кличе за поріг.
Серцю спокій знов дарує тиша,
Розчинившись в безлічі доріг...
Перші зорі річка знов колише.

Загадково пригальмує час.
Ніч імлою наповзе зі сходу,
Нагадавши людям повсякчас
Про стійку Гармонію Природи...

Десь зникають денні кольори,
Біло-сірим сховані серпанком.
І казкам Вечірньої Пори
віритимуть люди аж до ранку...

Хтось захоче вірити, хтось – ні.
Хтось сміятись буде... Хтось – заплаче,
Як прийде з чужої сторони
І кохані очі все пробачать...

І до мене спогади прийдуть,
Народившись з першою зорею,
Про яку домовились ми тут -
Поглядом єднатись через неї...

25.06.2008р.

А давай ми з тобою втечемо далеко
на який-небудь острів, де хвилі шепочуть.
Там десь сонце у морі – як в небі лелека,
і хмаринки, що з чайками гратися хочуть.

Чи віднайдемо світ, де немає нікого –
на далекій планеті у зорянім гаї.
Там озера у спокої лісу німого
вкриті сріблом світил неземних небокраїв.

Ми присядемо поряд, торкаючись наче
непомітно руками чи поглядом ніжним…
І мовчанням образи усі ми пробачим
замість слів, що камінням вважали наріжним.

Хай без нас ненадовго Життя, наче річка -
освіжиться вода, розпогодиться небо.
Нашу знову у храмі запалимо свічку
і помолимось вдвох, бо, напевно, так треба…

А до краю здивований світ зашепоче,
коли ми повернемось, сплітаючи руки,
не згадавши, що хтось нам журбу напророчив
і розлуку під заздрісне каркання круків...

Не звучатимуть часто слова заповітні -
замість них скажуть очі про це щохвилини.
Просто ти заглядай в них, моя зоресвітна,
моя квітонько люба, кохана перлино…

27.05.09р.

Вечір напрочуд затишно упав на бруківку.
Вулиці згасло завмерли в оточенні тиші...
І прогулятися звично ми вийшли з домівки,
щоб подивитись, як зорі Паланок колишуть.

Гнучко тополі стрункі нам вклоняються знову –
вітер вздовж річки, як завжди, не зна відпочинку.
Хвиля мінлива забарвлює ніч веселково
Іскрами світла з ошатних приватних будинків.

Нам до вподоби нічне, трохи зморене місто.
Погляд шукає нових, не знайомих ще вражень.
Хочеться вдвох у затишному сквері присісти
Серед весняних прозоро-пастельних зображень.

Гілочки сакур підкажуть стежину додому...
Вдома - синок, що батьків відпустив погуляти.
Десь між будинками нашу сховали ми втому,
В сутінках рідного міста, що теж хоче спати...

04.03.09р.

Защеміло від болю серденько.
Бо розлука надходить близенька.
Прощавайте, дитячії мрії!
Розростайтесь, юнацькі надії!

Полишаю я берег дитинства,
У зажурі дивлюся на пристань.
Мій човен відпливає у море,
Де буває і щастя, і горе.

Та все таки маю надію,
Подолати я горе зумію.
І співатиме серце піснями.
І душа розцвіте волошками.

Завмирає серденько в тривозі,
Бо човен життя вже вдорозі.
Мрія зоріє на небосхилі,
Та знаю: я буду щаслива!
15.06.2000р.

Розбий навік в собі невір'я,
Не розгубись на віражі.
Виходь з вогню гріха й повір"я,
Зламавши розбрату ножі.

Розбий ущент! Розвій по вітру,
Хай пропаде навіки слід -
Усіх навчителів нехитрих,
Що топлять в ложці білий світ.

Високе небо над тобою,
Бо вже прийшла твоя пора.
Мандруй із піснею дзвінкою,
Та повертайся до Дніпра.

Чи розминешся ти з брехнею?
Чи попадеш до неї в бран?
Прошкуй колючою стернею,
Та не зарий в гріхи талан...

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997),
нова редакція.

БІЛОРУСЬ

Земля Білорусі! Бори та діброви,
Поля золотисті, трава і моріг.
Мов грона червоні, цей захід багровий,
Мов клекіт лелечий - струмків перемови
І в шумних деревах стрічки всіх доріг.
Земля Білорусі! У висі прозорі
Ти дивишся радо очима озер.
Ночами, мов яблука, падають зорі,
Зникають у водах. у чорних розорах,
У травах, що росами сяють тепер.
Билини прадавні, легенд сивих тайни
Пливуть, як під сонцем щедротним човни,
По краю зеленім, просторах бескрайніх
Від Німна до Сожа, від Буга до Гайни,
По хвилях Дніпра й широчіні Двіни.

Чистими звуками справжнього серця
Білому світові плакать дано.
Розумом варто збагнути усе це,
А не дивитись зніміле кіно.

Голодом вірності мліє Природа –
Вірності Небу, Траві і Воді.
Крайчиком совісті ходить Нагода
Бути природними в душ наготі.

Спрагою здавлює горло до болю –
Згадкою мучить дзвінке джерело.
Розум епохи зацьковує волю.
Б’ється у клітці останнє крило.

Біле крило животворного світу
Шансом останнім нагадує всім :
Крилам сталевим не хочеться жити –
Жити захочеться тільки живим!
2009

Без тебе, музо, в світі нікуди...
На те, що ти прийдеш чекаю знову,
З легкого помаху руки твоєї
Народжується слово...

Коли тебе нема не сплю ночами,
Шукаю спокій в стінах чотирьох,
Готовий був змиритись, що тебе немає
Коли прийдеш-те знає тільки Бог...

Я так хотів сховатись від війни,
Але вона знайшла мене цілого,
Тепер стою біля стіни і молюсь Богу,
Щоб її знесли...

Вона впаде, та побудують нові,
На її місці виростуть нові дахи,
А ми з тобою будем завжди двоє
там, де ховаються птахи...

Осінь, гарна молодиця,
Розгулялась, веселиться,
Прикрасила все барвисто
І шипшинове намисто
Одягла собі на шию...
Та чого тільки не вміє
Осінь, щедра господиня!
Гарбузи, картоплю, дині,
Все зібрала із городу.
Не забула й про погоду:
Заховала у тумані
Сад, де яблука рум”яні.
Там, де груші соковиті
Зранку дощиком обмиті,
Листя жовте розтрусила,
Де береться в неї сила?
Осінь гарна молодиця...
Літо нам вже тільки сниться.

Остановись и помолчи –
в себе пустышку носим,
пока там наши палачи
блуждают между сосен;
глаза фискалят, рот зашит,
шаги нежнее замши;
к себе в безумие спешит
такой спокойный Гаршин.
В сплошном бездействии, покое,
трудяге-солнцу не в пример,
еще при жизни упокоен,
еще при смерти старовер.
Но всё течет,
ты слышал – «Всё течет»
и изменяется, в обмен
на рваный слоган.
Кто выпал из обоймы,
тот не в счет,
прощанье с родиной
скрипачит Коган.
Мы не прощаемся,
мы снова будем жить,
растить детей
и по возможности – потомков,
портвейном марочным
и словом дорожить,
пускай не целиком,
а в качестве обломков.
Наверняка нам будет не до смеха
и как-то страшновато между делом,
но на вопрос «Как, ты еще не съехал?»
пошлем их всех к токующим карелам.
И скажем мы, ни за какие тыщи
не нужен нам их сытый тарарам –
зовут к себе родные пепелища,
саднит любовь к отеческим гробам

Город, прохожим исхоженный,
местами загажен вполне,
кривляется сонными рожами
на рыночной той войне.
Зальется, а песня звонкая
теряется, как на ветру,
а знаешь ли, ниточка тонкая,
быть может, порвется к утру.
А впрочем, ты строй, отстраивай,
наращивай мясо и жир,
себя, как пирог, наслаивай,
ты, в общем, еще и не жил.
Тебе невдомек, златоглавому,
что тысячу лет подряд
в крови добывали славу мы,
и каждый по-своему рад,
что время еще продолжается,
и ты продолжаешься в нем,
живешь, надрываясь, маешься,
грешишь и столетьями каешься,
распродан сегодняшним днем.
Судьбина твоя десятинная,
аскольдовая судьба,
ты жертва времен бессильная,
великая голытьба.

Я усыплен пустячностью событий,
придавлен, как всегда, обвалами времен,
но эта детскость, возбужденность прыти,
как яркий сон, без всяких перекрытий,
не будет мне, не будет мне вменен.
Я знаю, не бывает слишком поздно,
и то, что где-то слышал невзначай,
был тихий всхлип, всего лишь ритм венозный
(его я научился отличать).
Еще ребенком падать научился,
вставать не научился до сих пор;
всё возле жизни хлопотал, толпился,
набрал всего, а вышел перебор.
Возьми что хочешь - дай мне только силы,
Вергилий мой, мой Мастер золотой,
слезу перекроить, оправдывать могилы
(и что мне визг литературной Сциллы?..) -
в твоей поэзии быть точкой, запятой

Світлій пам’яті ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА


Росте і плаче квітка молода,
На цвинтарі, у древнім місті Лева.
Чи то на дворі осінь золота
Чи то миттєва літня злива.

Росте і плаче квітка, хоч весна,
Ридає й квітне в лютії морози.
Коли на дворі сніг – живе вона,
Але спинити сліз гірких не може.

Росте і плаче квітка з того дня,
Коли каштани ясно засвітились.
Коли святая матінка-земля
Невинне тіло назавжди накрила.

Росте і плаче квітка кожен день
І не одну весну вже ллються сльози.
Нема співця серед живих людей.
Хто пісню покохав , його забуть не зможе.

Нам не забути водограю спів
І неповторну мить, як рута квітне.
Хто любить пісню, той віднайде слів,
Щоб квітку, хоч на мить, зігріти.

Є в ясності осінніх вечорів
урочиста краса і безгоміння,
зловіщий блиск, червоний тон кущів,
листків пожовклих легке шелестіння.

прозорими туманами блакить
вже сиротливо землю сповиває.
Передчуванням блИзьких бур на мить
рвачкий, холодний вітер пробігає.

Безсилля втому ллє. Воно само –
та лагідна усмішка зав’ядання,
яку в живих істотах ми звемо
красою соромливою страждання.