Незнаю я що робиться зі мною
Неконтролюю зовсім вже собою
Змін в житті ніяких невідбулось
Та всежтаки погане щось мене торкнулось
Цей негатив уже надоїдає
І щей росте і тупістю вбиває
Дні проходять швидко
спогадів незалишають
Як згадую це все-стає аж бридко
І думки швиденько пролітають
Та час проходить й знову щось не так
Хоть вбийся
Накурись до смерті
Спийся..
Все..хватає..треба щось із цим робити
Розслабитися й дальше жити
На негатив цей весь забити
Для себе нове щось відкрити
Зацікавитись і підкорити
Або взяти і на все закрити очі
Щоб небачити ті дні і ночі
Злим,бездушним,наглим притворитись
Непрощати зло,а мститись
Ось походу появилася дилема
Називається проблема!

Дата написання:8.04.09

Достала ця несправедливість
Через яку втрачається сміливість
Бажання жити,розум та кмітливість
Ти йдеш,ти мучишся,ти йди
За ради того,щоб добитися мети
Здоровя тратиш,Час ти силу
Надієшся на здійснену мету,касиву
І ось попав на ту вершину
І став на правельну стежину
Відчув ти насолоду справжнього,живого
На пів легкого і на пів важкого
Але це добре,бо ти добивався цього
Та тут якась...яку нехочу обсуждати
Починає все тобі псувати
Імідж спортила і кому треба підлизала
Нічого незробивши-тупо зализала
Одним словом все тобі зламала
Незаслуживши і незаробивши
Місце твоє язиком зайняла
Обідно.правда?що поробиш..
Нічого з цими вже людьми незробиш
От так буває часто з багатьма
Які здаються,і шукають іншого життя

Написаний:5.08.09

Чому?коли ти дивишся на неї
Відчуваєш те, що важко передати
Нема встидливості вже цеї
Про почуття простіше росказати
Пояснити їй, або поговорити
Тільки не встидатись,немовчати..
Невже ти любиш?Ти її кохаєш?
Коли її немає поруч ти страждаєш?
До кожного став ревнути?
Постійно думати й переживати?
На нову зустріч з радістю чекати?
А інколи і сутками неспати?...
Спочатку з нею ти вітався
Потім - її другом називався
Дальше, неподумавши поцілувався
З часом зрозумів, що закохався
А що для неї ти ніхто- нездогадався!
Не думав ти тоді своєю головою
Бавився з тією,з тою
І вилізли діла ці некрасиві
Уже незгадуєш моменти ті щасливі
П`ятихвилинне задоволення тобі все зіпсувало
Якого завжди було мало і невистачало
Тепер ти любиш, а взаїмності немає
Душа твоя щей досі її хоче та бажає
Тепер чекай коли розлюбиш
Розум маєш,незагубиш
Чекай, або по іншому викручуйся з біди
І недумай про слова " З Життя Піти"!

Вона співає…
Все згадаєм, бо ж усе минає….
А мелодія невпинно так лунає
А звуки у височінь уже не долітають
І лиш нечутно так співають
Думки, загорнуті у плащ
І ти уже не плач, моя любов, не плач…
Вона лунає, далеко десь луна
ця тиша…
розцяцькована думками
розгублена між днями
захована у мріях нездійснених
оцих простих і цих блаженних
й незайманих оцих
Ця ніч…
Загублена десь за небокраєм,
Де все іще літаєм
У ніжностях невиправданого сну
Де у хмарах бродим як по дну
Де не знайти уже нікого
Лиш ангелів,
які знімають твою втому
крилами тамують ніжну біль
цю мить
згадаєш ненароком
зимою сніжною біля вогню
у відблисках якого знов стою
і руку подаю у це провалля
і забираю, з собою забираю
твій сум…
і радість огортає
І знов акорди пролітають
Між днями, митями і сном
І дарують щастя знов
І знов
Секундами
тікаючи
у
вічність

Вона чекає... Все чекає...
І не лише в своїм житті:
Світ це чекання споглядає
У споконвічній суєті.

Її чекання росить вії,
Хвилює зморшками чоло,
Останнім променем надії
Ще береже в очах тепло.

Вона в чеканні, як Мадонна,
Шепоче серцем молитвú.
Чекання мамине бездонне -
Як щире синове "Прости!"

Простить... Розлуку і мовчання -
всі дні у тінях забуття.
Прощає навіть, як востаннє
Слова почує каяття...
2009

Радію кожному новому дню,
Що з нетерпінням я чекаю.
І лиш свою щасливую зорю
У небі поглядом шукаю.

Колись вона опуститься згори
До мене ніжно на долоні.
Я їй скажу: „Лиш не спали
Моєї мрії пелюски червоні.”

У супроводі гасел та імен
горить молитва голосу багаттям.
Кого сьогодні прийме у турне
по болю серця, мов Божа, матір

у край далекий,
де серця край,
лети, лелеко,
і повертай
в гніздо нагріте
де ти – на варті.

Мести себе подалі від біди,
зійти з орбіти втоптаної долі.
Навзаводи словесної води,
без приводу та повода для ролі

себе сягати –
до забуття,
вдихати свято
хвилин життя,
відмалюватись
на неба карті.

Як танутиме вічна мерзлота
та плистиме у зливах наді мною,
а променя мережка золота
розстелиться від вмілих рук весною

розквітну вітром,
як проросту
ненатлим, мокрим
від голосів.
Мені тремтіти
струною барда.

24 Серпня 2009

І не тиша в душі – пустота,
як в квартирі подружжя бездітного…
Напишу сам до себе листа,
розповім, як живу. Смішно?.. Тільки-но

плачу… В дзеркало не дивлюсь…
Це в стоячій воді живе руслиця…
Ось півчарки розлив на обрус…
Це не руки – душа моя труситься…

Рідна ненько, Україно – шана тобі й слава!
Ти - квітуча, щира й вільна слов’янська держава.
І куди б не мандрували по білому світу,
У серцях ти завжди з нами, бо ми - твої діти.

Проросла, як зерно в полі, прадідів звитяга,
Що вела до перемоги під славетним стягом.
Кров козацька – не водиця, в ній могутня сила,
Дух незламний, наче криця, що дає нам крила.

Українського народу сестри ми і браття,
Горді за свою свободу – нас не подолати!
До снаги нам працювати, щоб онуки й діти
Вдячно нас могли згадати і щасливо жити.

25.02.08р.

Теплый воздух от света свечей
Обжигает звенящую блажь...
Глухой голос и дрожь от речей
"...Царь небесный, спасителю наш"...

Тихой поступью, молча дыша,
С крестным знаменем я у икон -
И расчесана гребнем душа,
Как коса золотая... поклон...

Кротким взглядом, боясь помешать,
Созерцаю движение тел...
Перестала бы даже дышать,
Когда чуткий голос запел.

Легким не был, но был он открыт,
Приглашая с собой полетать.
И полет тот не будет забыт -
В лучах солнца заставил мечтать.

Темным озером стали глаза,
Сотворенные кистью творца...
На колени бы пред образа
Я упала, но ведь нельзя...

Теплый воздух от света свечей
Убаюкивал в мире людей,
Улыбаясь в теле вещей
Приглашал:"-В чаше счастья отпей..."
19/23.08.2009

Ты не любишь больше всего
Коммунистические газеты:
Эти красные звезды и флаги
Марширующие припевы раздеты!
Во всей своей отвратительной наготе
Блеск и ужасы революции!
С тобой умирал золотой век
По своему грандиозно плоский.
Грязным и грозным шагом победы
В зал вошел Маяковский.

2009.

ноябрь ломает пальцы на ногах
и падает, хватаясь за подол.
но поздно.

я сижу. курю.
ко мне пришел декабрь.
серьезно.

Писатели объединяются в группы…
Поэты собирают единомышленников…
Господи, какая хуйня!
Искусство – печать одиночества
И того, что нового дня может не быть,
Потому что так хочется!

Искусство как ненависть к Пушкину…
Объяснимо, но все же загадочно.
Художники рушат матрицы времени,
Они делают их придаточными
К вихрю мазков и печатей
(Но не наоборот!)
Иконы взрывают сознание,
Наполняя собой небосвод.

Проза, скульптура – гавно!
Стих - как последний день лета…
Надеюсь мне никогда не выжгут
Клеймо хорошего поэта.

2008.

Смешать краски! Размазать цвета!
Разрушить нах.й все фундаменты!
(Потому что у меня такое настроение).
Пиротехники пусть сходят с ума,
Видя плавящиеся орнаменты
Моего любовного построения!

Надевая белый пиджак,
В паспорте выведу – Роттен,
Буду кричать: «No Future!!!».
Мне откровенно плевать в лица
Всех гениев и героев –
Вот, что делает любовь –
Белые стихи… Потоки сознания
Круче прибоев…
Докажем вновь???

Расстрелять всех, кто ходит!
Ein Shlag по реальности!
С моего завоевания тебя
Любая победа – поклон Формальности,
Своеобразный долг и составление протокола,
Официальная часть!
Сколько правильных слов…
Дефактуризация пламени начинается с угольных основ!!!
Но ты дойдешь ради нас до углей…
Финал – одно слово… Быстрей…

2008.

Обычный поэтический квадрат
Обозначает, в основном, бездарность.
Особенно, когда он подкреплен
Отсутствием таланта. Филигранность
Стиха в кривых отрывках воспаленных мыслей,
Порядок времени не может не зависнуть,
Когда вдруг появляется шедевр...

Стихи способны направлять
Поэта в ложный путь какой-то эйфории -
Колокола все зазвонили, идет парад,
Гремит ударами в висках (от счастья) бал,
Но параллельно миру блеска -
Шатается, наполненный тенями туч, квартал,
И с высоты на землю льется неизвестность...
Ее не разгадать и не предотвратить
Нам результатов ее действий,
Но предположить...
Пожалуйста! Любой исход!
Поэты знают наперед —
Один из всех вариантов, даже невозможный,
Заведомо неправильный и ложный
Когда-нибудь произойдет...

Казалось бы, иссяк фонтан,
Но новый словооборот
Заканчивает мой квадрат –
Поэты знают наперед!

2008.

Ехать в трамвае настолько мерзко -
Можно только смотреть в окно
(Единственная допустимая картинка).
На перекрестке времен, маршрутов, заученных текстов:
Точнее – воплей Одесского рынка
Сумасшедший кричал, как стреляли
В карамельный рассвет.
У него, вырывавшийся пар на морозе,
В небе выдал такие узоры,
Что барыги и клерки Привоза
На секунду затихли, как будто
Увидев что-то, что их не касалось.
Но потом все опять продолжалось:
Так и не успев начаться
Воскресение хлопнуло дверью…

Сумасшедший кричал до полуночи –
Единственный, кто был свободен.
Воскресенье его – лишь парад
Метафор, украденных у подворотен.

2009.

Мой цвет волос - русый,
периодически - черный.
Я видел как облака
Истыкали ратуш шпили.
Уже относительно сильный.
Навзрыд задаю вопросы.
Умею держать стакан.
Мои стихи - о любви.

Пытаюсь оставить след.
Надеюсь, даже красивый.
В лужах, где бьют отражения
Рисунки углем на стене.
Спасибо, все слишком яркое.
Кроме мечты в перспективе
Любое прошедшее "было"
Превратить в "так хотелось мне".

Иллюзи дорого стоят.
Мой дух - заплатить годен.
В последней графе жирно -
АБСОЛЮТНО СВОБОДЕН.

2009.

О как красива ты, мила!
С тобой мне быть приятно рядом,
Ты, как свободная стрела,
Всех покоряешь чутким взглядом.

В моих глазах ты слез не видишь -
Их не могу делить с тобой,
В тени прошедшей жизни дышит
Устало-грязных слов прибой.

Не верь словам - лжецы мертвы,
Их контролирует мой разум,
Дистанции "без чувств" верны-
Приказ был строго отдан стражем.

И ты дословно все поймешь.
Мы будем робко веселиться...
И скромно спросишь:"Ты придешь?" -
Не разрешив на век проститься.
23.08.09

місто-тіло часом пошкоджене
над тобою літять дні-птахи
я в тобі навпаки перероджена
замурована на віки.

ящірки сьогодення
там де попіл мир і війна
висотують нові нетленні
вічні свої імена!

"И дышит нам в лицо
дракон-забой жарою"
Іван Нечипорук

Хто в небо лине,
Кому – в глибини,
І від нуля
Розлуку лічить
Не на хвилини
Вона, земля.

Щоденно вої
Ідуть в забої
Тепла задля,
Але ні крихти
Не дасть без бою
Вона, земля.

То жар, то вибух,
Вода і крига
Тіла схиля,
Ні вниз, ні вгору,
Трима в покорі
Вона, земля.

Поглянь-но, брате,
Йдемо збирати
Удень зірки,
Пліч-о-пліч стати,
Бо ми – солдати,
Чоловіки.

Така робота,
Крокуй, піхото,
І від нуля
Така вже доля,
Ми орем поле
Твоє, земля.

Підземне поле
У чорнім лоні
Твоїх скарбів.
Аристократи…
Сто раз продати
Твій біль і гнів.

Каріатидо…
За що купити
Твою сльозу?
Чим оцінити
Ті білі квіти,
Довічний сум?

Він не із криці,
Твій білий лицар,
Тремтлива плоть,
Йому нелегко
У пеклі штреку
Себе бороть,

І все ж, уперто,
Незламно-твердо
Щодень – з нуля
Ідуть в забої
Мої герої.
Твої, земля.

Сотворю собі літо і виліплю в літі себе.
І тебе, щоб удвох зустрічати і пестити вечір.
Заодно сотворю собі небо, як льон голубе,
І трояндовий сад,
у якому пташина
щебече...

Сотворю собі рай, сотворю, бо й насправді пора.
Закосичуйся, літо, визорюйся світлим буршти́ном!
І стікатиме пісня росинками див з-під пера,
Малюватиме пензлем душа
вже достиглі
картини.

Лоскотатимуть губи цілунки пухнастих кульбаб,
І зомліє земля від такого небесного щастя,
Там, де Божою милістю ти і володар, і раб,
І нічого у світі
блаженного раю
не застить.
…Сотворю собі літо!

У контурах паризьких сірих вулиць,
в мелодіях середньовічних стін
не я одна, а тисячі позбулись
своїх нездійснених неспілих мрій.

Смакуючи незвичністю вина
(хоча незвичність тліє майже зразу),
роздумую, чому така вона –
Країна Мрій?.. Ввімкнемо нову фазу,

де видно втертий пасажирський бруд
і спів, сюсюкання ніч-наркоманів,
і збочень запахів добрячий жмут,
злочинство процвітає: не на грані.

Звичайно, справжні майстри із майстрів
творили наяву архітектуру,
та все затьмарює модерність снів,
що снами лиш назвати можна здуру.

І на остаток знов ковтну вина,
заїм уже набридлим круасаном
розчарування. Захват все мина…
Не сипле більше на свідомість градом…

Голубенькі очі у Яринки,
Наче неба чистого краплинки,
Неба українського ясного,
Де пливе велична тінь Дажбога.

Він Украйну нашу щиро любить,
Променями сонечка голубить,
А іще дає усім нам силу
Бог весни, чудесний Бог Ярило.

Він дощі на землю посилає,
Все тоді буяє, розквітає,
І росте собі й моя дитина,
Донька сонця світлого - Ярина.

7504 р. (від Трипілля) (1996)

*
У спеку
Вітер доторкнувсь до листя,
Аж затремтіло,
мов востаннє дув.
Як почуття ждемо у нагороду.

Візьми мою руку і ходімо у вічність
творити свою зі ста тисяч казок,
дарувати Любов, Щастя, Рaдість і Ніжність,
щоб дістатись далеких та світлих Зірок!

Війнути на міжзоряні планети,
Трунку хильнути і спитати
Де ти, Любове моя,
Ти, що схожа на примару?
Я віддаю себе уповні на поталу.
Приреченою будь терпіти біль,
Нареченою будь ім'ям моїм.

Ми не були з тобою в храмі.
Рушник весільний не для нас.
Не нам майстрів ікони давні
і золотий іконостас.

Для королеви без корони
з дзвіниці, так, немов із хмар,
не прозвучали срібні дзвони.
Не об'єднав святий алтар.

Ми не блукали серед степу,
нас не п’янила сон-трава
ні в літній дощ, ні в сильну спеку
не заманила ковила.

Ми не були з тобою в житі,
де мак, ромашки польові
ростуть у сонці оповиті,
покриті пилом в куряві.

Не освятились диким степом.
Не обвінчали небеса...
Милуюсь на столі портретом.
Мій ангел, чистий як роса...
18.08.2009р.

Можна прослухати,подивитися тут -http://www.youtube.com/watch?v=Mg844v9XMnM

І знову слів катма для перемовин,
Як ніби пластир горло заліпив.
Росте доба, а тільки тіло ловить
Відсутність руху і відсутність злив.
Вдихаю літа, тихо ніби ладан,
Вечірній заспокійливий ефір.
Пора відпусток -
хмари вийшли з ладу,
а я живу усім наперекір.

Останній склад слова «миші»
в оборонній поставі Доба шепоче,
як моноклева кобра, звишки
із Всесвіт перед Господом-ловчим;

язик роздвоєний, мов літера «еЛ» з абзацу
заголовна… У Доби ніч – роздута,
плеската грудина кобри. ВорАться
своєю душею у небо хочу. Пута

розірву, поскидаю з ніг диби,
щоб на спині кобри, де світиться,
жовтизною себе угвинтити
пломенистим кільцем – другим місяцем…

Хто пожаліє тебе, як не осінь,
Заплаче дощем над тобою –
І вже не один ти зовсім,
І вже заплаканих двоє.
Іноді хочеться просто
Відчути спорідненість душ,
Хай це буде і осінь -
Слизька і холодна, як вуж.
2009

Задивлена у небо,
ніби в люстро,
в уяві твій малюю силует.
Хоч ти не принц.
І я не попелюшка.
Але звучить у серці той сонет…
І серце –
повне музики і казки,
і віри в чудо,
бо любов моя горить так ясно,
спалюючи маски.
Хоч ти не принц,
не попелюшка я…
Я не боюся,
що проб’є дванадцять
і все мине,
розтане, як туман –
я творю казку у своєму серці.
Я кожен крок
змальовую сама.
Опівночі шепну тобі на вушко:
шукай мене,
якщо любов жива!...
Хоч ти не принц,
а я не попелюшка –
ми від природи здатні на дива…

Стеблинка.
А в кроні майбутнього дуба
Вже вітер співає.
Невже ти не чуєш?

Ікринка.
А короп дзеркальний на плесі
Вже скинувся дзвінко.
Невже ти не чуєш?

Хмаринка.
А блискавка вже розщепила
Березу на друзки.
Невже ти не чуєш?

Дитинка.
А янголи вже «Алілуя»
Гуртом заспівали.
Чуєш?

Парасоля спала в наплечнику,
а стосунки були в минулому,
Ми були невимовно гречними
то ж плачі гамували кулями…

Ти малюєш майбутнє прозою,
Я карбую контури відчаєм.
Припинаєм мрії наркозами,
щоб вони не втекли до інших.

В цьому світі білка і каменю,
Де панує байдуже слово.
Може бути і білий – траурним,
Може й чорний бути – святковим

Захотілось Черепасі
Імідж поміняти:
Панцир зараз не на часі,
Й колір сіруватий…
От вона й придбала в дебрях
Суконь повну шафу:
А-ля кобра, а-ля зебра
І а-ля жирафа…
Приміряла довго, чинно,
Й задля епатажу
Посунулась на стежину:
Що громада скаже?
Як хотілося овацій
Амбіційній пані!
Та отримала за працю
Лиш розчарування…
Звідусіль самі лиш зойки
Й вигуки лунали:
Хто ж це Вам біди накоїв,
Та що ж з Вами стало?
- Хто насмілився обдерти,
Вас, таку хорошу?
- Бідна і невинна жертво,
Подавайте в розшук!
Засмутилась Черепаха –
Хоч стрибай із мосту!
Поміняти одяг – махом!
А імідж – непросто…

Прапор блакитний
Майорить над нами,
Голубизна небесна
Шелестить житами.

Цвітуть маки над полями,
Жито колоситься.
В країні вольні- вільні
Народ веселиться.

Овіяний вітрами
Прийшов крізь віки
Тепер його несуть .
Смілі парубки.

Вороги топтали ,
У тюрмах морили.
Люди піднімались
З прапором жили!

Не потопчуть більше,
Не зламають стяг!
Прапор до свободи
Вказує нам шлях!

І нехай лютує
Кляте вороня,
У неволю більше
Нема вороття!

Осінь, дівчинку маленьку,
я гойдаю на колінах,
а по шибах дощ забренькав,
плине, мов на хвилях ліні.

Навантаживши в трамваї,
млу розвозить вечір синій.
Заблудився він між ліній.
У півтемряві співають
Тихі вйолончелі ліні.

1937
"Каравели"

*
Поручні кладки
покрилися мохом.
Стежка, що до храму веде,
ледь-ледь визирає з-під поли
споришу.

(За Н. Ніколаєвою)
Осінила хрестом себе праведним подумки,
В пориві добра тянулась лиш ввись,
І вірила щиро, надіялась, каялась,
Ввійшла вона в церкву, хотіла спастись.
Не знала, – без хустки не можна,
І тихо хрестилась, – лиш ліва рука.
А в церкві так душно, так тісно…
Поруч озвалась жінка стара:
– Куди ж ти, дівице? Без хустки не можна,
Жінка у штанях спокуша до гріха.
– Пробачте, не знала… Іще молода…
Я свічку поставлю й вважайте – пішла.
– Ти хрестишся лівою! О Господи Боже!
Привів тебе, мабуть сам сатана!
–Ну що ви! Ви ж мудра! А щодо хреста…
Важить багато він… Лівша я. Хіба в цім біда?
– Ікони купила? Знаю, що дорого.
Вертайся назад, якщо грошей нема.
– Навіщо так, матінко?..
– Даремно чекаєш. Його тут нема…
Устелена терном дорога свята.
А звичай не знаєш, то й місця нема
Тобі в домі Бога. Лиш богобоязливому
Дорога до неба дана.
Ну що ж забирайся! Не треба ридати.
Далекі такі як ти від Христа.
Вона виходила сльозами умита,
Без віри, надії… Й любові нема.
Бува не для всіх двері церкви відкриті.
Духовний лиш храм нас до Бога взива.

Жовте листя біжить по тротуару,
Осінь грає в золоті литаври.
Сонце вчора ще було яскраве,
Зелено сміялися всі барви.
А сьогодні – скоро буде завтра,
Сумувати, друзі, нам не варто:
Чисте небо грозами умите.
Через рік знову буде літо.

Знову буде літо – трошки зачекайте,
Хай мороз і вітер – а ви не зважайте.
Сонце світить десь над небесами
І зігріє скоро нас із вами.

Хай лелеки полетіли в вирій,
Десь далеко уже інший вимір –
Нас туди ще колись запросять,
А покú-що – тільки-тільки осінь,
Наша осінь золото-багряна.
Може, досить сипати словами:
Нагадають нам осінні квіти –
Через рік знову буде літо.

Знову буде літо – трошки зачекайте,
Хай мороз і вітер – а ви не зважайте.
Сонце світить десь над небесами
І зігріє скоро нас із вами.
2007

Кожен раз - як останній.
Наче вересень - світло прозорих мовчань.
Кожна зустріч - немов у Карпатах світанок.
Кожен усміх - печаль...

Весь світ – в тобі, не ти у світі…
І, навіть сни... Ти тут і там.
Твоя душа, що повна світла
святкує на землі життя.
Коли смієшся ти, чи плачеш,
Коли співаєш, чи мовчиш –
Усе міняється, а значить,
Міняєшся спочатку ти.
І ти коваль своєї долі,
одвіку здатен на дива,
даруєш світу подих волі
і світ, як квітка, ожива.
Даруєш світу струмінь світла,
Що з Джерела Любові б’є.
І в танці почуттів розквітлих
Себе нового пізнаєш.
Ти пізнаєш себе нового,
щоб впевнено йти до мети.
І пізнаєш самого Бога,
Якого часткою є ти.

Розкажи мені мовчки про зорі.
Говорити так просто без слів.
Ніч безмежна і майже прозора,
Нас запрошує щедро в політ.

Розкажи мені мовчки про вітер,
Що у полі торкається трав.
Погляд твій у моєму розквітне
І відкриє заквітчаний рай.

Поговоримо мовчки з тобою,
Як туман пеленає село…
Ми народжені в світі любов’ю,
Щоб нести йому світло й тепло.

Розкажи мені мовчки про зорі…

Уже не кличуть в небо журавлі
І серце вже наїлося кохання
І хилять голову
                            все нижче
                                                до землі
Моєї пам"яті осінні завивання

Уже не збудеться
                                 все те,
                                            що не збулось
Лише до бога принесу свої зізнання
Душа мовчить,
Все снігом
                   замелось
Із стріхи краплею
                               на лід
                                           моє чекання...

2009

Хтось кинув на місяць уповні: орел, а чи решка...
А він покотився за хмари і на́взнак не падає,
Висить собі в небі велика циганська сережка,
Пророцтвом своїм не лякає нікого й не радує.

Лягають сузір’я на темну нічну скатертину,
І тихо шепочуть згори, що пророцтва збуваються,
І кожному душу колишуть, неначе дитину,
І зірка на щастя з високого неба зривається.

А далі прощення, прощання і знову в дорогу,
У першу, в наступну, а може комусь і в останнюю,
Був місяць уповні, а нині уже круторогий,
Він просто мінливий і жодного з нас не обманює….

Руки. Долоні. Ніжні пальці.
Груба шкіра. Вздуті вени.
Щетина. Кирпатий ніс.
Погляд,що роздягає.
Це все - чоловік.
Трохи схожий на мавпу,
Але такий сексуальний.
Вміння тут ні до чого.
Жінка. Цим все сказано.
Але...знову руки, долоні,
Ніжні пальці...
Вміння роздягатися і любити
Грубу шкіру, щетину, кирпатий ніс.
Все банально. Головне -
Чоловік, що схожий на мавпу.
А твої руки тут ні до чого.

Квітковий зорепад,
Калейдоскоп думок.
Був вчора снігопад
Із крижаних зірок

Сьогодні обпалив
Ти поглядом своїм
І в серце упустив,
Й заволодів моїм.
10. 07. 2009 р.

Ростуть у мене крила.
(Дивне відчуття)
Для себе стільки я відкрила,
Здається навіть підросла.

Так хочу я літати,
Все вверх, в небесну синь!
Мій друже, годі спати!
Душею в світ поринь!

Тут все таке величне,
Все манить, кличе, зве!
Водночас все так звично,
Й водночас все нове!
25.09.2002 р.

На нашій демаркаційній лінії
як на фронті – завше без змін
горизонт тут на рівні колін
знов притягує хмари осінні

ваблю хмари, дощі і калюжі
і навмисно пришвидшую крок
крихкість променів… марність ілюзій…
тіні стертих, забутих зірок

обертання твоєї планети
я вивчаю у свій бінокль
твої очі блищать як монети
і мовчать як туман і пісок

твої кулі шрапнелями сливок
знов попадають глухо в траву…
твій написаний, вивчений вирок…
на безмежжя мікронів порву

я забуду мовчання, світанки…
код істерик, пін коди, ключі
знову мрії мої, мов танки
наче гусінь повзуть… не мовчи…
2009

відрікаюсь від тебе
тричі
сезонна аскеза
триватиме
ціле літо
коли перебродить невипита
ніжність
залишиться оцет
і спека тягтиметься надто довго
так що розплавлені наші сни
стануть схожими на смолу на асфальті
яку так не легко відмити від ніг
та сандаль
ніяких скандалів
відрікаюсь від тебе
тихо
впадаю у літню сплячку
навіть біль засинає
чи то помирає
як відома артистка
наковтавшись снодійного зречень