Тиха краса Полісся. Садки,
Що потопають у пахучості весни.
Ще юні, що тільки народились квіти,
І вітер, що розносить їхні солодкі запахи.

Дерева, що потопають в шубах
Біленьких квітів і суцвіть.
Озера, на чиїх блакитних водах
Завмерла красота усіх століть…

Чому так раптом все міняється у світі?
Чому озера раю на планеті
Переодягаються у шати цвинтарів?
Чому Чорнобиль, колись таке цвітуче щастям місце
Перетворився на могилу для мерців?
Завжди питань тих так багато,
Бракує лиш людей, щоб відповіли на все.
Та й що з того? Хіба вже стане легше?
Вже вибухнув реактор, осквернивши
Воду, вітер, трави, квіти
І людей, що возвели це все.
Радіоактивні атоми зарази
Проникають в нашу кров, серця
І повільно, неначе ***
Висмоктують із нас життя.
На жаль, не можна повернути час назад,
Не можна виправити минулих помилок,
Але можна жити дальше ,
Пам’ятаючи про те, що колись було.

Сумна краса Полісся. Садки,
Які вже не бачитимуть весни,
Ще юні, що тільки народились квіти,
І вітер, що розносить їхні радіоактивні сни.

Дерева, що чахнуть зсередини,
Бо не гріє їх уже тепло людських сердець.
Пустка. Лише осквернена природа евакуйованих земель,
І Чорнобиль, вісник смерті…

Молодий філістимлянин в кущах гебрейських шукає,
не завваживши смерть, буйну голову – от-от знайде…
Молодого гебрея шахідка обвила шикарна
на подвір’ї своєму – і в хату ніхто вже не йде…

Відголосять родини, найбільше ж по тому, що тіла
поховати незмога по-людськи, з обрядом святим.
І прийде чергове перемир’я в оселі. А молодь – до діла!
І весілля настануть, шашличний з’єднається дим…

І народять дівчатка синів з двох боків однієї монети,
тої древньої, що закотилась від Бога в пітьму…
Де попадали хлопці-молодці у вічній вендеті,
там і встануть в новеньких тілах, щоб зійтися в диму…

Коли я стану мавкою і розчинюся у травах,
Ти прийдеш у цей ліс, пірнеш в мої забави.
Ніхто нам не здивується, благословить Перун,
І дощ для нас все гратиме різноманіттям струн.


Коли я стану мавкою, то розтоплюсь в повітрі.
Сюди ітимуть люди, суниць нестимуть літри.
Лиш зрідка Перелесник блукатиме у місті,
Збиратиме у кошик для мене людські вісті.


Коли я стану мавкою – заграю на сопілці,
Буду літати з яструбом, і дам горішок білці.
Я зловлю літавицю, вплету у трави-коси,
І квіти цілуватимуть росою ноги босі.


Коли я стану мавкою, то одягну зелене,
Та замість крові – соки будуть у моїх венах.
І не отрима влади над мною зла Марена,
Бо мій прапрадід ліс піклується про мене.

Шматки мотиву свіжого,
Він ще духмяний, ріж його.

Просто, просто, знову складно,
Ти склади простий свій склад, но.

Так ось награно відкрито
Сиплеш думи через сито.

Не зловлять мить фотографи,
Тут лиш вино, гра, ви...

Від нього пахло андеґраундом,
Вона – грузила другим раундом,
Вони були як інь і янь.
Тканину вперто рвали в шмати,
І вже не було де латати.
Вони жили у ритм змагань.

Серця їх бились не ритмічно,
Вони не мріяли про вічне,
Вогонь вмирав у їх сльозах...
І вирувала кров індіго,
Вони позбулися від іга,
Думки про смерть розбили в прах.

Шалена дикість двох натур
З життям все бавилась в паркур,
Ця гармонічна аритмія…
Вони були не дублікатом,
І не ховалися під катом,
Реальність їх творили мрії.

Я помирав незайманим, мені шістнадцять було.
І замість в очі дівчині – дививсь в вороже дуло…
Я йшов не на війну, а так собі, до школи…
Шкодую, проти смерті не мав вакцин-уколів.

Я помирав незайманим, займав лиш раз рушницю.
І навіть в вічі ворогу я не бажав дивиться…
Дитина я ще зовсім, і смерті був не варт,
Тремтячими колінами все мріяв я про гарт…

Я помирав незайманим, вдихав і порох, й кров,
І захлинавсь в потоках чужих дурних розмов.
Але тримавсь за віру – непереможний меч,
Здавалася безглуздям якась можливість втеч.

Я помирав незайманим, мені було шістнадцять
І знав, що більш не верну, та й не хотів здаваться…
Ми йшли під дружній клич, кидали фрази рвані…
На Крутах ми померли, Вкраїна гоїть рани…

Готуй рискаль.Ідем на бараболю,
А я тримати буду парасолю,
Коли прекрасний ти в роботі
Копатимеш натхненно весь у поті.

Дощ накрапає,так, дрібненька мжичка,
Тобі подати, любий, рукавички?
Бо, не дай Боже,мозолів набудеш,
І як тоді копати бульбу будеш?

Рискаль стинає землю так потужно,
Працює милий, я тримаюсь мужньо.
Ну от скажіть, чи хтось колись у полі
Тримав хоч раз над кимось парасолі?!!

Ти втопиш свій подив, загубиш образу
У нотах, що помирали у джазі.

Не раз контрабас підпирав їх рамена,
Хиталися змучені, схудлі джазмени.

Серце музики спинялось у пафосі,
А всі лишень чули фа соль ля сі…

Стрілки годинника когось не тішили,
Хтось вперто благав: «Тихіше ви!!»

Люди втікали. Зал порожнів.
Заплутались звуки у струнах днів.

Не було захоплення, оплесків, крику,
І так розчаровано грали музики..

І тяжко зітхали, і плакав джаз
Обривками сірих беззвучних фраз.

Я виключу світло, розслаблю долоні,

Підніму я дуло до ніжної скроні,

І ніч зарегоче, і гратимуть тіні,

Горітимуть всі речі нетлінні.



Твій подив застигне обличчям конвульсій,

Життя дотліватиме у рванім пульсі...

І свічка заплаче від страху згоріти.

Він гляне у небо, побачить: в горі ти..



А вітер губитиме мудрі цитати…

Ти сядь, тихо будь. Цить! Та – ти!

Там.. чуєш? Дощ тарабанить по шибі.

Ти вмреш за це «дякую», чиєсь «спасибі»?



Усі запитання стають риторичними,

Він в тебе в руці, а тут - ніч і ми.

Своїм безголоссям тиша співатиме,

Думки позникають в полум’ї фатуму.

(Нашому Чапі)
…Я – самий королівський в світі пес…
Я – представник народу пекінес…
І хоч і невеличкий я на зріст,
Зате як гордо я деру свій хвіст…

…Прапредком моїм був колись сам лев…
Однак зустрів гібонку між дерев…
Я, в принципі, за предка свого гордий,
Та в мене трохи кривувата морда…

…Хто такий цей доберман?...
Хто він такий, цей дог?...
Я на кутку – бусурман…
Я тут – король, я – Бог…

…Мене в Пекіні звали «песик фу»
Я в них у Шаоліні вчив кунг-фу…
І сам Хуанді – жовтий імператор,
Любив мене, немов по крові брата…

…Я, по ідеї, мав би їсти рис…
Бо ж родом я з під Уішань-гори…
Але останнім часом люблю сало…
Плоскирівське Поділля рідним стало…

…Хто такий цей доберман?...
Хто він такий, цей дог?...
Я на кутку – бусурман…
Я тут – король, я – Бог…

…Я позначаю всі кущі й кутки…
Тут все моє, я тут один такий!...
І навіть цей дволапий «цар природи» -
Нащадок гомосапієнс-породи…

Я мужньо пробираюсь через тер-р-р-н…
Я – всім собакам пес, я – характер-р-р-н…
У мене масть руда і біла лапа…
Я – пуп Землі, я преподобний Чапа…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 29.05.09р.

Сидіти і лічити гільйотини.
Оті, що називаєш ліхтарем.
Холодні руки, м’ята, злива, щем.
І вечір, ніби зроблений із глини.

Бо сірий, бо думки вгрузають в сутінь,
чи може сутність… Плеса і плечей.
ЖЖ і підпис. Завше: Варя Че.
І місяця у небі жовтий кусень.

Бо не курю. Бо кинула. Бо хочу.
Портвейн скінчився.. Господи! Чому?
Цей оберемок вічних творчих мук…
Нема портвейну…Вже о першій ночі…

І вже не напишу я слів пророчих…
Про плеса й плечі, зливу, грім і м’яту.
І лиш папір у смітнику зім’ятий.
Іду у ліжко. Там коханий. Хоче.

Зачем нам в памяти пробелы?
Глухой перрон, пустой вокзал...
Все самолёты улетели
И сам от поезда отстал.

Угрюмая мечта в вагоне
Мне машет из окна рукой.
Моей обветренной ладонью
Билет отправлен на покой.

И только птицы в небе сером
Глядят на наши облака;
Мы сами в свой финал не верим,
Когда в ничто летят века.

Но стоя над последней строчкой,
Ее я посвящу тебе:
Неограниченную точкой
И не застывшую в мольбе.

Моё всерадостное чувство
Не впишется в смешной шаблон.
Мне в этом мертвом месте пусто –
Немой вокзал. Пустой перрон.

Хоть есть большая неприятность,
Но все переживу, терпя.
– Платформа номер безвозвратность. –
Я жду свой поезд. И тебя.

Космос...
Вітру нема.
Лиш зоря – як сльоза,
Як сирітська сльоза, материнська.

Боже мій,
Як багато словами я світу казав –
І як мало відкрився.

Смерть пташини мені,
Наче Всесвіту смерть,
Вмерзла в горло –
Мов голос,
Мов горіла, як дим,
Горностаєва шерсть...
Біло, боляче, голо.

І як церкві без Бога,
Самотньо так...
Тихо-тихо...
Бездомно.
Та могилка пташина
Свята-свята...
Скромна-скромна.

І така очищальна
За всім печаль,
І така тонкострунна ніжність...

Космос...
Вітер забутий.
Просте дівча.

Вічність...

Когда наступят холода
На горло ледяной ступнёю,
Я ошалею от покоя
И одиночества. О, да!

В квадрате стылых стен опять
Начну бродить, надеждой маясь,
И чей-то позабытый адрес
Среди своих бумаг искать,

И вдруг пойму, что адрес – твой
В руке. Таинственные знаки,
Непорванный листок бумаги,
Так и не ставший мне судьбой.

Когда наступят холода,
Безудержно, неотвратимо,
Мне быть захочется любимым –
Банально, раз и навсегда,

Бежать к тебе, не чуя ног,
Унылой стынущей дорогой,
Чтоб у знакомого порога
С разбегу ткнуться о замок,

Чужою врезанный рукою…
Потом на лестнице сидеть,
Обняв колени, – и трезветь,
Из сердца истекая болью.

Когда наступят холода,
Разрезав мир на «до» и «после»,
Испепелив непрочный мостик
Меж словом «нет» и словом «да», –

И мы – на разных берегах, –
В одном квартале друг от друга.
Не докричаться. Темень, вьюга
В лицо швыряет белый прах.

Захочется поверить в ложь,
В предательство пустого лифта,
Где на дверях – остатки шрифта
О том, что время не вернёшь.

Когда наступят холода,
Как наступает время смерти,
Мне станет проще, но – поверьте –
Не станет легче никогда.

И просит глупый человек
Сверх меры счастья, боли, муки!
…Ко лбу прикладывает руки
Немой, печальный Доктор Снег…

А на вокзалах поезда,
Где нет мне места, пробудятся
И в даль прозрачную умчатся,
Когда наступят холода.

*
Скелі
спинились на березі моря –
наче коні камінні –
струшують бризки
із грив.

о.Крит (фото автора)

*
Місяць
гойдається, як маятник,
і слухає серця закоханих,
що не хочуть
прощатися.

У старому-старезному лісі,
Де ховаються вдень кажани,
Там де морозно сонцю-гульвісі,
Ніч в іранській чадрі-завісі,
Там для нас вигадують сни.

Там припнуті вітри, як коні,
Там гойдаються трави сонні,
Місяць зорі цілує в скроні,
Відьми долю ворожать з долоні.

Там тумани народжують ранки,
Там гаптує павук вишиванки,
А озера – підземні фіранки,
З яких плачуть русалки-бранки.

Там думки, як дубове коріння,
Там повір’я зростають з насіння,
І забуті в століттях творіння
Все витають, живі і нетлінні.

Там Сирин з Алконостом на свята,
Перелесник там звів собі хату,
Сивий джин пише махабхарату,
Про богів та давнішність патлату.

Ляжу спати – ковтну того трунку,
Припливуть кольори-візерунки,
І насняться палкі поцілунки,
І натхнення для мого малюнку.

У старому-старезному лісі,
Там де терен заплів стежки,
Де дірки у небесній стрісі,
На густому настої-замісі
Варить літо свої казки.

На коханім лиці тихо світиться чиста сльозина –
Мій маленький Дніпро, над яким сиві чайки зіниць.
Нижче – степ і кургани, байраки, зарослі ожиною...
І одна із найглибших у всій Україні криниць...

Дві дороги тугі, паралельні Чумацькому Шляху,
Що дзвенять і розходяться в ніч, коли й зверху такі ж...
А над ними – навхрест – п’ятиперо розвітрені птахи.
А між ними – притрав’яний ніжно ще скіфський леміш.

Димні струни волосся й полинно-солона туманність,
До якої, в яку буду вічно летіти один,
Як метелик на зірку, хоч та його, врешті, обмане...
Вічне вітряне світло подавши, як білі меди.

Я чекатиму листя, неначе листа з потойбіччя,
Щоб на нього лягти, як на небо лягає зеніт.
Розгадаю за ніч таємницю святого обличчя.
А під ранок ввійду у тобою ж зав’язаний світ.

Кружляли німфи – невеличкий рій, –
Навколо мене, мов зійшлись на свято.
Тут кілька давніх заповітних мрій
І різнобарвних спогадів багато,
І почуття, веселі і сумні,
І ті, чиїх облич не пригадати,
І образ твій, побачений у сні –
Я не хотів нізащо прокидатись.

Я – жінка
Я – альянс, я – спілка
Я – жінка!

Я і мати і коханка, часом...
Тільки я об”єдную все разом
І завжди достатньо сил є моїх
Механізм я, що не знає збоїв.

День у день іду через „не можу”
Де знайдеш таку ще долю схожу?
Тільки я зумію, подолаю.
Тільки я! Я впевнена! Я знаю.

Забулькав чайник на плиті,
Бо зранку істини прості:
Кавалок хліба, кава-чай
І на роботу чимчикай.
TV вмикаєш на хвилину,
Щоби послухати новини...
Забулькав чайник, зашипів,
Мабуть,не вистачило слів.

*
Баня
обперлась на обрій небесний.
Никають по верховинах
безмовні перисті тваринки –
хмарки.

Ці травневі пташки із людськими терпкими очима.
Наша воля горбата їх, диких, напевно, смішить.
Між ударами серця тихенько-тихенько, незримо
Поміж ними і нами божественне щось пролетить.

Кров згадає усе, що було ще, можливо, до крові.
Реагую на тон, бо, як звір, забуваю слова...
Ці травневі пташки, що в деревах сидять кольорових,
Вже, здається, не вірять в дива.

А дерева цвітуть.
Так цвітуть – до гріха недалеко...
А пташки так тихенько – що чути, як цвіт опада.
Пригубити тепла із гнізда молодого лелеки
Пада з неба вода.

Я, закоханий, сплю на важкому торішньому сіні,
Бо косити нове іще рано, ще рана, ще ра...
Православні іконки ще онде – листочки осінні,
Та уже по-язичеськи соки сичать в яворах.

Класно в землю піти у таку-от міжзоряну пору,
Коли все проростає із неї біліє, болить...

Ці пташки на деревах... дерева ростуть на соборах
І чекають пришестя, вже знаючи звідки й коли...

– Готуй рискаль, ідем на бараболю!
Хоч раз від монітора відірвись –
Коли ти слухав жайворонка в полі,
Коли дивився у небесну вись?

– Куди – рискаль? Давно все посадили…
– То будемо полоти бур’яни!
А пригадай, який там простір, милий,
Яке п’янке повітря – аж дзвенить…

– ...А в полі бараболі заростають...
– Готуй рискаль чи сапку – все одно! –
Струмочок лісовий не проміняю
На традиційні квіти і вино.

Чогось так сумно,
Сіро та погано,
І радості нема -
Нема тепла...
Чого чекаю -
Сама не знаю,
Але все думаю,
И спокою не маю...
Кого спитати?
Яку у Бога,
Віру треба мати,
Щоб праведну ,
Дорогу вибирати...

Життя таке важке,
Свої закони має,
І крутить нами -
Невблаганно,
І завертає, туди -
Куди воно бажає.
Дає краплинку радості,
Подує подихом тепла,
А щастя все нема, нема -
Любові, ніжності,
Та теплоти...
Скажіть, а де мені -
Блаженство , це знайти?

І ні слова в мені, і занадто багато,
світ, як завжди, нудний і доречний.
Я завмерла ліниво і кожен мій атом
колихається в такт порожнечі.

Як медуза, сп’яніла іонами техніки,
із задатками до інтелекту,
запливаю у тебе каналами темними
і офірую крихітну лепту.

Пообідня сієста з пікантними жартами
возведе на античні котурни
мої вади і примхи, підкреслені жаром,
подаровані дурням задурно.

Слів нема – лиш розкоти кошачого рику.
Скиглять двері, бриньчить піаніно…
Що таке делікатність?… Ну так, мені прикро.
Я дрімаю нахабно й невинно.

Як тобі, моє серце?Як тобі там живеться?
Кажеш ,ти перший янгол в Бога на небесах,
Кажеш, що білі крильця вчора обмив в озерцях –
То ж були мамині очі – рідна у них роса.
Пух по пір’їнці падав, пух, наче сніг з тополі,
Літо - плакуче нині, скошено з неба зорі.

Кажеш , що бантика клаптик тре знахабніло ручку,
Кажеш, що зливи не буде, а лиш кантати спек.
Бог – сивочубий дядя - клаца гріхів карлючки
На ноутбук причасть, - довгий на віру чек.
Клаптик здери, моє серце, він не від вашого світу,
Німбик - коханій голівці . Мамі – прогіркле повітря…

Як там у нас? Як завжди . Брат твій братки збирає,
Рідна сестра танцює в тата на голові.
Троя горить у Львові , тошно від Менелая,
І загорітись хочеться першій оцій траві.
Так, я сумую, серце. Зморшки гардин на вікнах .
Никну останнім звуком, мучуся псевдоніком.

Тато нам каже казку, мудру співа колискову -
Там тобі, серце , видно сакуру наших живінь?
Я все нижу намисто з вовчої ягоди слова,
Стала така спокійна, наче не я ,а тінь.
В серці безжальні олені , кава та прісна преса,
Крона твоя оливова громом між піднебесся.

Кажеш, тобі пора вже , сиплеться пір’я в руки,
Біле і аж шовкове, мов пелюстки ромашок.
Де ж ти там? В ребрах хмар Баху відкручуєш вуха?...
Я принесу твій светрик... Ти залетиш поважно…
Тільки, не кидай, серце, рід свій напризволяще?
Прощене, чи непрощенне часу стирати важче…

Я хочу бути дівчиною у червоному светрі
вона проходить повз
раннім ранком
у старих кльошах
з родимкою на вказівному пальці
з посмішкою на блідому обличчі
(таку має кожен
просто хтось не носить)
вона поспішає на свої пари
чи своє побачення
чи прямо у свій власний
рай

я хочу бути її
щастям

Я хочу бути хлопцем у синіх кедах
він проходить повз
ледь по обіді
несе у руках щойно зірване сонце
єдину денну зірку
він стрибає
з червоного на червоний
камінець бруківки
і співає собі під ніс
думаючи про когось
Hey, Jude…

я хочу бути його
закоханістю

Я хочу бути чоловіком із кудлатим псом
на повідку
він проходить повз
вже надвечір
курить дешевий тютюн
випускає кільця диму
і крізь них пальцями із цигаркою
рахує троянди на кущі
він посміхається

я хочу бути його
спокоєм

Два полюси моєї зими
Зустрілися вдома на стежці,
( І снігом пропахли листи,
Яких ти мені не писав.)
І сріблом засипало світ, -
Ми стали щасливі і щедрі,
Ми стали навпроти. І час
Як вкопаний, поряд стояв...

Моя душа формату А4,
Думки бітом по клаві цокотять…
А простір в межах власної квартири –
Квадратні метри волі – що з них взять?..

І тут тобі – кохання, дружба й доля!
Глобальне і нудне, печаль і синь…
Біжи! У борщик вкинеш трохи солі –
І знову в свої роздуми поглянь =)

09/06/2009

смагляві стегна, мов ласо
на звичну сутність чоловічу,
хай кров, як «Абрау-Дюрсо»,
та тільки не дивись у вічі,
бо це не музики муар –
кружляє чорноока фея...
до чого б тут, здавалось, цар
і незбагненна Саломея?

Ішли ми поряд. В мене ти спитав
Про те, на що відповісти не в силах.
Мені допомогла сімейка гав,
Що пронесла тривожний шум на крилах.

Я думала: це щедрість королів –
Такі слова... На щастя чи до лиха? –
Як поряд чоловік із Жигулів
Спитав, чи зможе він кудись проїхать.

Ти показав – ліворуч, до кінця,
А там – усе без труднощів знайдеться...
Я йшла німотно, мов несла мерця
Для тебе у своїм холоднім серці.

О як на ласку камінь піднести?
Чи легко зізнаватись в нелюбові?
І поруч мовчки йшов зі мною ти,
Судомно звівши, наче крила, брови.

Коли ж дозрів отруйний кетяг слів,
Що неприємні, як грудневий протяг,
Повз нас так довго, довго гуркотів
Вантажений піском, цементом потяг.

А потім – тиша, та, що душу ссе,
Така нестерпна і така скажена...
Ти йшов зі мною, знаючи про все.
Ти здогадався, що скажу, без мене.
30.08.07.

ти- сонце
в дозованих порціях
щоб
не згоріла одразу
щоразу
здаю собі справу
що завтрашній день може бути останнім

уперше- без правил,
без жодних обітниць
ми разом
і- вільні
а дивного що тут?
уражені душі
на миті вершині
- за руки! за руки!-
упитися можуть
лиш спалахом близькості
розбити розторсати
цю неминучість
розкрикнути
згоріти
аби не відходити зовсім
аби- ще трошечки
побути з тобою

ти- сонце...

У місті серед лісу,
У лісі серед міста
Тихенько сходить місяць –
Спиняється на місці.

В нору сховався шурхіт,
У небі зникла птиця,
І чути, як нечутна
Трава росте під листям.

Дерева сплять у тиші,
І спить в деревах тиша.
Почую, як покличеш,
Почуєш, як покличу.

*
Заводь дрімає.
В брижах заграви почув
Тихе зітхання.

Ніжні іскринки
Наче мені миготять
Голосом скрипки.

Ніби обличчя твоє
У ластовинні,
Чиста весняна вода
Вся у лататті.

Гріло сонечко річку,
І лужок, і порічки,
Молоко у корові,
Навіть вуса шовкові
Коту нашому – Вальці.
У шпаринці, в асфальті
Колисало билинку,
Мов маленьку дитинку.
Утомилося, ладо.
Протягну я долоньці
І погрію до ладу
Охолоджене сонце.

Чи день чи ніч, нема кордону
в палаті світло -голубій.
Лиш медсестра турбує сонну,
цю атмосферу без надій.

Були надії , але вмерли.
Болюче тіло теж туди....
Пігулка,шприц в надриві нерви,
широкий крок до пустоти.

Казенний дух чужих приміщень,
і запах ліків...Скоро смерть.
Безсилість медиків їх рішень,
і слів неправди круговерть.

Вже й ніби смерть як нагорода,
не буде більше болю й мук,
і невблаганна сива й горда,
обірве серця слабий стук.

А в несвідомості- заграви,
тікає промінь із під ніг.
Зелений гай, високі трави ,
дитячі посмішки і сміх.

Життя і смерть , логічні дії,
хто народився той помре.
Приходять в згадках всі події,
що було добре і що зле...
10.06.2009р.

Шматок землі
Ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.
(Л. Костенко)

Лилася кров, палали вогні,
Кувалася сталь, дзвеніли мечі…

Так є, було і буде,
Так нам написано в житті.
Ніхто страждань минулих не забуде,
Репресій голодів, гонінь.
Років неволі, служби, рабства…
Ніколи!
Докіль живі не забудем ми…

Наш досвід кривавий і гіркий,
Колючий, немов шипшини колючки,
Наш досвід скроплений водою
І кров’ю прадідів-дідів.
Наш досвід, наче та гора Голгофа,
На яку ми йшли, щоб нас там розп’яли.
На тій Голгофі височенній
Стоять хрести—не три! О ні!
Їх там сотні, тисячі, мільйони,
А, може, й більше…я не знаю.

Ми падали, вставали, йшли,
Знов падали і піднімались.
Йшли.

Колись в минулому давно
Князювали в нас князі.
Величні, горді і могутні,
Як Святослав, Володимир і Ярослав.
Вони вели народ наш
До величі, слави і пошани,
До перемог, що оспівував весь світ
І нас боялись, знали, поважали.
Від наших імен тремтіли вороги.
Атакували Русь половці й татари
Та здолати—так і не змогли.

Але Русь розтерзана упала,
Начебто розвіялась в прах.
Чому ж?

Вороги тут винні та не зовсім.
Князі, молоді і запальні, не розумні ще,
Завзяті, роздерли Русь на кривавії шматки,
Заради влади, золота й багатства…
І коли у двері їхні постукали враги,
Не об’єднались, ні, а розсварилися ще більше.
І ворог двері одчинив, вирвавши із петель,
Ввійшов у хату і з господаря зробив собі раба.

Пропала слава, пропала Русь,
Через егоїзм князів пустоголових.
Та не помер, на щастя, наш народ,
Не здався, не похилив він голову.

В ярмі у ворога страждав,
Та не схилив ніколи голови,
Його били й мордували,
Та на коліна не поставити того,
У кого в серці горить вогонь нещадний,
Вогонь гарячіший від пекельного вогню,
Вогонь душі, вогонь сердець…

Ми падали, вставали, йшли.
Знов падали і піднімались.
Йшли.

Так народились козаки.
Не стерпіли палаючі серця,
В плугу хазяїна чужого
Гнути спину, не стерпіли і …

Пішли вони на Січ,
На Запорожжя,
Пішов один, а потім другий,
Прийшла сотня, тисяча
Воїнів завзятих,
А потім ще, і ще, і ще.

Так народилося козацтво,
Вільнолюбиві, палаючі серця,
І неначе ураган вогненний,
Пронеслися вони по Україні,
Визволяючи жінок братів, сестер,
Виганяючи врага.

І росло козацтво, наче вогнище,
В якого не жаліли кидати дрова.
Тремтіли вороги, не знали що робити,
Як чули ім’я Хмельницького,
Так западали їм серця і тряслися руки.
Вогненна буря, яку підняв Богдан,
Палила все, що лиш могло горіти,
І вогонь чистильний аж до неба запалав.
І освітив він небо, наче сонце вогняне.
Вогонь і меч! Вогонь і меч!
Ось кара праведна для тих, хто загнав
Народ наш у презренний плуг.

Та помер Богдан, що з боротьби вродивсь,
І буря почала втихати
Забракло серця вогняного,
Щоб вогонь народний підживляти
І знову почалося найстрашніше,
Що могло лиш статись.
Боротьба…війна…не з ворогами…
А між козаками –
За власть, клейноди, булаву.

А ворог постукав у двері,
Гостряком меча і переступив поріг,
Ввійшовши в хату,
Де сварились хазяї, їх діти і жінки,
Що роздирали хату власноруч.
А ворог лиш прийшов і загарбав все,
І з хазяїв поробив собі покірних слуг.

Тим разом впали на коліна.
Заставили нас голову схилить.
Але надія в серці не згоріла,
І вогонь не згас, і пам’ять пам’ятала
Хто ми є, а ким були.

Плуг, ярмо, чужі поля,
А ми раби, що жили гірш собаки,
І жили ми, і жили ми,
Але як раби.

Піднімались з океану мас,
Могутні хвилі вогняні,
Проте…
Бог зробив в природі так,
Що хвилям дано підніматись
І падать знов, розбиваючись об скали.


Ми падали, вставали, йшли,
Знов падали і піднімались.
Йшли.

Тепер ми незалежні, врешті решт!
Ми живемо у своїх хатах,
Працюєм на своїх полях,
І живемо ми самі для себе,
А не для пана, що завше з батогом стояв.
Ми вільні, ми скинули кайдани,
Окови тяжких літ, але…

Коли ми боремось, ми завжди разом.
А коли в нас мир, то сваримось із братом.
Чому?
Чому роздерли ми країну
На Північ, Південь, Захід, Схід?
Чому кордоном зробили ми Дніпро?
Чому ми боремося за прапори –
Оранжеві, білі з червоними серцями,
За біло-голубі,
А не за синьо-жовті??
Чому ми сваримось брат із братом,
Коли нам треба об’єднатись,
Стати плече в плече, пожати міцно руки,
І працювать заради блага нашого й дітей.
Чому ми боремось за гроші?
За владу? Хіба вони нам
Потрібні будуть, коли у своїй хаті,
Ми знову станемо слугами?

Згадайте, що було колись:
Чому ми програвали?
Чому ставали ми рабами?

Хіба минуле не навчило?
Хіба діди нам не казали,
Як нас голодом морили,
Хліб наш власний з хати відбирали?
Хіба ми хочем цього знову?
Щоб повторялись помилки?
Хіба минуле не навчило?

Невже ми століттями боролись,
Щоб розсваритись і зруйнувати все?

Ми ж почали тільки будувати
Свій новий дім,
Ми заклали лишень фундамент,
А вже ділимо і дах, і стіни.
Годі!
Нам треба забути всі незгоди й сварки.
Нам треба міцно потиснути руки і почати
Разом будувати. Спільно.

Ми падали, вставали, йшли.
Знов падали і піднімались.
Не впадімо знову.

Слоненят ми рахували

Як у ліжечка лягали,
Слоненят ми рахували:
Раз - малесеньке сіреньке.
Два – як сонечко, руденьке.
Три - білесеньке, мов сніг.
А чотири – вище всіх.
П’ять – рожеве, як шипшина.
Шість – пухнате, мов хмарина.
Сім – повільне, вдача діда.
Вісім - жваве, непосида.
Дев'ять - гарне, клаповухе.
Десять - звичне! Знову слухай...


Бігла білка до ліщини

Бігла білка до ліщини
По горішки для родини.
Та забула от, малята,
Всю рідню порахувати.

А у білочки-манюсі –
ДідусЯ два, дві бабусі.
Є, звичайно, мама, тато,
Двоє братиків близняток.

По горішку всім як дати,
Скільки треба в сумі мати?


Назбирав їжак грибочків

Назбирав їжак грибочків,
Засолив чотири бочки.
Першу бочку дав зайцям,
Другу бочку – кабанцям,
Третю – равлику, сусіду.
Щось лишилось для обіду?


Сім горобчиків сиділо

Сім горобчиків сиділо
На березі й гомоніло,
Запросили ще й сороку,
СпівбесІдницю нівроку.

Та на гілці примостилась,
До розмови долучилась.
Тож, тепер птахів, малята,
Треба нам порахувати.


Кожен равлик має ріжки

По доріжці у садочку
Равлики гуляли,
У маленькому візочку
Равленят гойдали.

Кожен равлик має ріжки -
Парочку на брата.
Скільки разом мають ріжок
Двоє равленяток?


Може, треба підказати?

Заєць ніс оце на свято
Моркву крихітним зайчатам.
Крихти татка зустрічали,
Моркву разом рахували.

Рахували... Потомились.
Ледь малі не посварились.
П’ять зайчат десяток моркви
Ділять ревно, що аж змокли.

Може, треба підказати,
Скільки кожен має взяти?


Іграшковий потяг

Паровозик хутко гонить,
Тягне трійко він вагонів.
А у кожному вагоні
Пасажири є пристойні.

Пасажирів небагато,
Бо вагони іграшкові.
Троє в кожному, малята.
Скільки буде загалом їх?

Нічка зорі гаптувала,
Тихо пісеньку співала:

- Спи в барлозі, ведмежатко,
Спи у нірці, мишенятко.
У гніздечку, горобцю,
У ставочку, окунцю...

Спіть, усі, хто де вмостився,
Сон-казкар до вас явився.

До маленької Галинки
Завітала раз смішинка.
Завітала серед ночі!
Бешкетує та хихоче.
Скаче м’ячиком по ліжку,
У куток загнала кішку,
Сіла поруч та муркоче,
Вгамуватися не хоче.
Каже їй мала Галинка:
- Ніч за вікнами, смішинко!
Тож, лягай хутчіше спати,
Рано-вранці бо вставати.

Глянув Петрик у віконце.
Що за диво?! Жовте сонце
Ген на гілці примостилось,
І неначе зашарілось.
Кличе маму: Подивися,
Хто на гілці примостився.
Ніби кулька сонце сяє!
Ще біленький каптур має.
Розсміялася матуся:
- Певно, хлопче, не проснувся!
Першим снігом притрусило
Жовте яблучко спізніле.

Тиха ніч нас обгортає ласкою,
Руки нам назустріч простяга,
Я із неба зіронькою ясною
Впала ніжно на твої вуста.
Ти блукав дорогами далекими,
Йшов незряче на чужий поріг,
Ти в весну мою влетів лелекою,
І забути вже її не зміг.
Колисає ніч вечірні радощі,
Чорну хмару в чорному вбранні,
І конають перестиглі радощі
Од любові стиглої душі.

На пагорбах високих Роща-Стинки
Моє дитинство сонячне пройшло.
Там ще біліє мамина хустинка,
А за садком ховається село.

З тих пагорбів так бачилось далеко...
Неначе на долоні - Чернівці.
Там планер білокрилий, як лелеку,
Я гордовито ніс в своїй руці.

Мій птах злетів, кружляючи, за хмари,
І зник собі у вирії весни...
Можливо, теж за синім небом марив,
Яке мені приходило у сни.

Газети, пил, асфальт, машини
І гамір, втома біганина
У клітці буднів – сонний дух,
А всюди – тополиний пух

Весіннім снігом світ всипає,
Летить, кружля весела зграя.
- Так смішно пухом білим чхати!
Такі м’які в тополі шати,

Що хочеться босоніж йти
До хмар-дерев, до висоти
По гронах тої завірюхи,
Що породила в серці рухи.

я з дерев знімала звуки
божевільні вільні нечулі
що згубились на віку
я косила в небі букви
і гойдала люлі-люлі
казка. кізка. крок. ку-ку
я складала їх у слово
ніжне втішне і гливке
схоже на рахат-лукум
а вони тікали вгору
промінь. сонце золоте.
шепіт. шелест. шорох. шум.
і поверталися назад
зовні повні але інші
застигали у словах
дивний срібний зорепад
що зшивається у вірші
південь. півень. пісня. птах.
і рвали звуки хижі руки
і ламали рядки мов кістки
одягали в лахміття ціле століття
за наказом лихої руки
та слово бється крилами
сідає наче звір
мокрими чорнилами
на сухий папір

А небо також очищає душу,
Коли дощі змивають спориші.
По веснах вік перевіряти мушу,-
Приходить літо тихо уночі.

А небо зранку сонечком зігріє,
Зіп’є роси шліфований кришталь,
По веснах на мої майбутні мрії
Колись напише музику скрипаль.

А хто зіграє – доля на світанку,
Коли цвіркун сховається в кутку,
І засюрчить у тиші колисанку –
У сні побачу чарівну ріку.

Скупаюсь у її казкових водах,
І пригорщами щастя зачерпну,
Окрилена, як в зоряних походах,
Тобі, коханий, сонцем усміхнусь.

Я легка, наче тиша й так само, мов тиша важка.
Відіспатись. Не спитись. А там уже й скоро Осінь.
Ці безрадісні зливи. І сохне трава в безроссі.
Та рятує, мов диво… Гаряча твоя рука…

Я проста, наче віра й так само, як віра складна.
Подивися на мене крізь сонце – прозору і тиху.
І всі звуки навколо тепер тільки видихи й вдихи…
Наче доторки вітру – легкі і п’янкі, як весна…

Як дружби у церкві над молодими
тримають вінці, ось так після дощу
віття трима крапельки… Яка днина!
В повітрі знайомий смак вірша відчув….

Спокійно вмить стало… і грім вже затишивсь,
а Сонце в калюжі мов свіжий стигмат.
І я усвідомив поезії вищість,
як голос пророцький на острові Патм.

«Занотувати нема як…», – й знедужав…
Мов нашепт уголос рядки промовляв,
що слово – живе, це мій меч харалужний,
а Я – олівець на папері Земля…

*
Між павутинок
Крапельки роси
Дзвенять на вітерці ранковім тихо.
Високих нот
й низеньких голоси.