О, як радіє серце, друзі,
У колі вашому завжди!
Від цвіту я хмелію в лузі,
Від неба й сонця, від роси.

Іду туди, куди ведете,
Бо вірю вам, як сам собі.
Без вас не вчилися поети
Кресати зорі голубі.

Зі мною в радості і в горі,
Зі мною вдень ви і вночі.
Без вас ніхто біду не зборе,
В душі без вас не б’ють ключі.

І я без вас не зміг би жити,
Гукайте, кличте - я прийду.
Сердечні й щирі ви, як діти,
Я вас чекатиму в саду.

Ви говоріть, бо я щасливий,
Як чую ваші голоси.
Це ж ви найбільше в світі диво,
Бо виростаєте з роси…

Хтось, може, знизує плечима:
“Ну, що плете цей чоловік?”
Так, я дивак… Я одержимий!
Таким залишуся повік.

Я вас благаю, любі друзі,
Гостюйте, вірші, день і ніч.
І не потоне серце в тузі,
Душа не втомиться від стріч.

Невимовна ніжність у моє серце увільється,
Як подумаю про тебе, коханий.
На подих твій душа мрією озветься,
Рожевою, мов сонця промінчик ранній.

Твої сліди приховані шовком моїх думок,
Щоби вітер їх не розвіяв.
Синьооке небо одягає із жасмину вінок,
Щоб хмариною усміхатися твоїм мріям.

Слова твої оселилися у моїх ясноднях,
Де їм затишно і надійно.
А сни зачаровано споглядають зоряний шлях,
Де для тебе пісня моя звучить нестримно.

Дозволь в молитвах трепетно згадувати тебе,
І більшого щастя не знаю.
Нехай твій Ангел тебе береже,
Й кохає як я кохаю...

Десь біль розсіявся, і засіяло
на людній вулиці убоге свято.
Плювали щиро, "Розіпни!" – кричали.
По мамі – серця край, стигмат – по тату.

Кривавить під короною опала,
лицем розчуленим торує вдяка.
Яса на вістря гостре враз упала,
на мить закинулась любов, мов якір.

Тих мов не віднайти – в письмі чи усно,
котрі передали би смерті радість.
Трояндне миро витікає з рани

і змите небо у червленім гусне.
Зірок роздмухані горять лампади,
у діжці бродить тісто для помани*.

* помана - поминальна паска/калач з хрестом

25 Вересня 2009

Знемощілі дощі
у люстерках калюж
Снили в листі небесну
журавку,
На заплатах асфальту
розчулений ключ
Крила рвав об
заплакану гальку.

Сонм нечулих статур
марнотою калош
Чавив клин…
Од жаскої розпуки
Листя падало вниз…
із-за овиду глос
Шарпав віття
вітрами розлуки.

На дорозі марнот,
в талан-долі дзеркал,
Виглядала жадане
привілля…
Їй курликала осінь,
вже обрій смеркав.
В склі жури
журавлями ряхтіла.

Не хочу я на саме дно
Глибин очей твоїх пірнути,
Мені в думках лише одно -
Аби до серця досягнути.

7492 р. (Від Трипілля) (1986)

Розквітають у росі світанки,
йдуть за горизонти ночі й дні.
Вже не цілуватиму щоранку
очі, що тремтіли уві сні.

Очі, що світилися коханням,
очі, що горіли і цвіли,
як горіли ми одним бажанням
і спалили б все – якщо б могли...

Але доля щастя відібрала,
сад кохання знищила зима,
наші квіти вмерли і зів’яли...
І Тебе не видно крізь туман.

Вже у нас давно свої дороги,
поряд діти скоро підростуть.
Нас хвилюють нинішні тривоги,
суміші проблем, що в нас живуть.

Але зрозуміти і простити –
це вже щось... Це крок у Майбуття.
Серед побажань щасливо жити
є і слово мого каяття.

Я бажаю, щоб Тобі щастило
зберегти свого Кохання Сад...
Зберегти все те, що не зуміли
двоє нас... століттями назад....

25.07.08р.

Ніч упала - як портьєра в залу,
припинивши дня акторську гру.
Діючих осіб зосталось мало –
я і Ти. Сценарій весь зітру.

Ми удвох.
Нам не потрібні ролі.
Маски наші день уже забрав.
Ми забули шифри і паролі
до людських кордонів і застав.

Цю нічну солодку нашу п’єсу
ми зімпровізуємо „на біс”.
Я Тебе врятую, як принцесу,
Віднесу в фортецю через ліс.

До Твоїх колін складу знамена
темних сил, що в битві переміг.
І Твої прикрашу я рамена
зорями, що з неба зняти встиг.

Я Тебе вивчатиму вустами
знову - як уперше, як колись.
І як знак Кохання поміж нами -
дотик пальців, що переплелись.

Хочу я, щоб ніжно і відверто
нашу ніч прикрасила Любов
і всепоглинаючим концертом
музика звучатиме ця знов...

07.05.09р.

Понад морок подій
сяйвом спалених літ
Спомин пише етюд
на осінньому тлі.
Наче ми – Ти і я –
два щасливі крила
Ще кружляєм удвох
у феєрії мрій.
Понад морок подій
ностальгійним вінцем.
Ще без щему в душі
ми згадаємо все.
Та холодним дощем
наших доль упродовж
Обірветься політ
і залишиться дощ...
Нас ніхто не вберіг.
Нас ніхто не почув.
Ти і я в цім житті –
дві краплини дощу.
Розминулись між хмар,
обдуривши любов
І упали у ніч,
щоб уже не зійтись.
То ніякий не дощ –
ллються сльози небес
За помилку свою
в тім, що ми не удвох.
Світ не знає чудес –
що пройшло – не пройшло.
Я втрачаю Тебе,
а люблю все одно.
Світ не знає чудес.
Біль не знає жалю.
П’яний дощ за вікном
і стікають по склу,
Заблукавши у сні,
загубивши межу
На нічному вікні
дві краплини дощу.

2000р.

Як учитель ваш і тато,
Буду вам розповідати
Про важливі дуже речі –
То ж послухайте, малеча.
Якось, пізньою весною
Ось що трапилось зі мною:

Був я молодий, зухвалий,
Носа пхав куди попало:
В голові геройство грало,
Хоч батьки попереджали
Про всілякі небезпеки:
Сіті, хижаків, лелеку...
Але хто ж батьків тих слуха,
Навіть коли має вуха?

То ж я плив на пасовище,
Де травичка найсмачніша.
Тихо, сонечко ласкаве
Зігрівало воду ставу,
Серце, сповнене надії –
Про майбутнє щастя мріє.

Раптом, крики, зойки:”Хрясь!”
– Закривавлений карась
Б’ється в щелепах у щуки :
Розпач, біль, нестерпні муки,
Порятунку просять очі,
Помирати неохочі...

Я чкурнув мерщій тікати
Поміж лоз, міцних, як лати.
Та сумління серце крає:
“Що, як боягуз тікаю!?
Мав би не про себе дбати!
А друзяку, майже брата.
Карася в біді покинув –
На мені тяжка провина”.

Повертаюсь:” Друже, де ти?!”
Тиша, як в обіймах смерті...
Не залишивши ні сліду,
А ні залишків обіду
Щука, округливши тіло,
Непомірно розтовстіла.

Запізнився!.. От невдача –
Ледь від розпачу не плачу.
З сорому потупив очі –
Бачити себе не хочу.
І поплив у даль безкраю,
А куди – і сам не знаю.

Так пройшло чимало часу :
Скільки – не скажу відразу,
Доки не почув я звуки,
Ніби щось ритмічно грюка,
То затихне, то гуркоче,
Ніби грім посеред ночі.
Підпливаю ближче, бачу:
Берег, пляж з піском гарячим,
Музика з авто лунає,
Жаб зібравши цілу зграю.
Голова руда собача
Простягнула довгу пащу,
Вигнувши язик, мов ложку,
Воду черпає потрошку
І несе собі до рота!?
От сюжет для анекдота:
Казочка про те, що люди
Винайшли усе і всюди!

Під кущем з другого краю
Чоловік в руці тримає
Довгу палицю гнучку.
Вперше на своїм віку
Бачив гру цю чудернацьку:
Розмахнувшись він зненацька
В воду щось жбурляв далеко,
Чим весь час лякав лелеку,
І чимдуж тягнув до себе?
Досить дивна ця потреба
Так робити знов і знов –
Я в ній сенсу не знайшов.

Поряд дід чи то заснув,
Чи вдивлявся в глибину,
Із дубцем в руках закляк...
Раптом з неба впав Черв’як –
Каменем пішов униз,
А за мить, немов повис,
Зупинився в глибині –
Дивним це здалось мені.

Синій, змучений, змарнілий,
Крикнути не мавши сили,
І дригнутися не міг,
Бо не мав з дитинства ніг.

Бідолашний той Черв’як
Був наштрикнутий на гак,
Що висів на волосіні,
Витягнутій в небо синє.

− От біда! Оце халепа!
Чим же прогнівив ти небо?
Хто? Навіщо?..
Тихо каже:
“Бачиш, дід сидить на пляжі?”
− Сивий дід? Не може бути!
Я завжди вважав, що люди
Добрі, ввічливі, ласкаві,
Не жорстокі й не криваві!?
− Ти, напевно, ходиш в школу?
Не стрічав людей ніколи?
Я вже „стріляний” не раз.
Відчуваю без прикрас
Доброту їх і любов
Через муку, біль і кров.

Призадумався на мить –
У біді як підсобить,
Бо звільнити черв’яка –
Справа досить не легка.
Не моя у тім провина,
Що я риба – не людина
І не мавпа, не павук,
І не маю лап чи рук.

Товстолобик, хто не знає,
Все ж якісь, та мізки має:
Взявши Черв’яка губами,
Невеликими ковтками
Вирішив у рот всмоктати,
Наче гілочку салату.
Скептикам скажу усім:
“Я лише травичку їм.
Очерет або листки.
А ікринки чи мальків,
Пуголовки, черв’яків –
Їх вживають хижаки!”

Підкорившись власній долі,
Нелюдські нестерпні болі
Наш герой терпів – не плакав –
Видно парубок – рубака!

Синє тільце, кволе й ніжне,
Акуратно і неспішно
Я звільняв ледь-ледь, поволі,
Аби знову жив на волі.

Та якась незрима сила
Гак в губу мені встромила
І нестримно потягнула –
Аж в дугу мене зігнуло.
Я добряче налякався
Та на милість їй не здався:
Рвався, смикав та пірнав –
Риб рятує глибина.
Тільки раптом юне тіло
Різко вгору полетіло,
Ніби птах, у небо синє
Вслід за дивним волосінням.
Та вода, як рідна мати,
Не хотіла відпускати
І мене тягнула вниз –
Боляче було, до сліз.
Я в повітрі задихався,
А старий дідусь сміявся,
Ніби злодія спіймав
Тільки де моя вина?!.

За що ненависть така!?
Страх у м’язах і кістках
Я відчув, як глянув в очі,
Що моєї смерті хочуть.
Молоді душа і тіло
Помирати не хотіли,
А жага життя кипіла.
То ж усі зібравши сили
Я, рвонувшись на свободу,
Полетів у рідну воду,
Діду лиш хвостом махнув
І пірнув на глибину.

Я живий! І знову вдома!
Світ буденний і знайомий
Раптом став для мене раєм!
Щастя більшого не знаю!

Машинально, несвідомо
Мчав на радощах додому.
Тільки поряд із братами
Повернувся знов до тями.
Біль у роті відчуваю:
Глядь – шматка губи немає,
А за лівою щокою
Тисне щось – нема спокою.

З рота виплюнув і бачу:
Це ж Черв’як! Живий неначе!?
Мовчки обійняв, як брата –
Що тут можна ще сказати?
Та й порода в нас така –
В риб немає язика.

Ми тепер довіку друзі –
Разом в кровному союзі”.

Ось історія яка
Про спасіння черв’яка.
Нелегка бува наука,
Бо житя – серйозна штука!

Отже – маєте збагнути:
“Ваш найбільший ворог –
Люди!
І, якщо ви їх зустріли,
То тікайте геть,
Щосили!”

(28.03.07 – 25.09.09)р.

У потертих джинсах Versace
тебе малював би да Вінчі
серце зляканим кроликом скаче
ми зійшлися в тілесному клінчі

майстерно так порушені слова
чоло спітніле до чола
а очі – ґудзики Versace
серце збуджено, злякано скаче

ти не мариш туманною осінню
балансуєш на лезі ножа
мрії вмерли на білій постілі
де між небом і пеклом межа

твоя блузка мабуть від Gucci
тінню сіпнеться, блимне рука
ми з тобою голландці летючі
ми початок нового кінця

у спідниці від Dolce Gabbana
малював би тебе Пікассо
не мадонна, а львівська панна
у музеї мадам Тюссо

і яке це матиме значення
що ти – не музейної рідкості
ресторани, кафе, побачення
я навчився від тебе сліпості

у потертих джинсах Versace
малював би тебе Далі
а серце? то плаче, то скаче
як сонце на битому склі.
2009

Загиблим на неоголошеній війні в Афганістані
Олегові Барановському, Михайлові Виздину,
Сергієві Мурунову, Вікторові Пендякові,
Іванові Явору, Василеві Яцишину і сотням інших
земляків п р и с в я ч е н о

Парне чи не парне, чи чорне чи біле…
Двадцять, лише двадцять доля присудила.
Дев’ять грам свинцевих не перебирали,
Хлопці молоденькі нізащо вмирали.
Нізащо вмирали у пісках гарячих,
Хтось лишивсь безногим, хтось зовсім незрячим.
Маятник управо, маятник уліво,
Не єдина мати за ніч посивіла.

Не єдина мати проливала сльози,
Що два роки сина бачити не зможе.
Забирали сильних , молодих красивих,
А війну трикляту не оголосили.
Не оголосили. Сказали : Так треба…
І « чорні тюльпани» полосили небо.
Маятник управо, маятник уліво,
Хлопці молоденькі всі жити хотіли.

Хлопці молоденькі на війні мужніли,
За що йшли в те пекло , не всі розуміли.
Снилися ночами в небі журавлята,
Дівчина кохана – чорні оченята.
Чорні оченята і уста медові,
Пролилось багато гарячої крові.
Маятник уліво, маятник управо,
Маятник спинявся, - серце обривалось.

Маятник спинявся, обривалось серце,
Там пісок гарячий, там пекуче сонце.
Падали як мухи хлопці молоденькі,
Кожного чекали і батько і ненька.
І батько і ненька і рідна домівка.
В синьому береті прострелена дірка
Маятник, управо, маятник уліво.
Мить за миттю збігла , хоч і не хотіла.

Скоро разучусь говорить -
Слова свое отслужили.
Душа перестала бродить -
Молодое вино уж слили...
И любить буду книги и волю,
Тростник, режущий руки...
А в душе, как во вспаханном поле,
В тишине рождаются звуки...
Умываться росой по утрам,
А ночью дышать туманом,
Улыбаться синим ветрам...
Проживу хоть минуту обманом?..
2009

Прийшов до тебе, Черемоше-брате,
Упасти
в крила хвиль
на лік і спас.
Дай раду,
порятуй од страти
Чи й самострати, навіть,
порятуй.
Довкіль недуга,
хлипає дощ нежить,
Чи небо
занедужало моє?
Край берега стою
немовби межи
Собою
і усим,
що з-за спини.
Край берега
вслухаю з вирви хвилі
Твій сивий
сильний
чоловічий гул.
Край берега
дивую мудрій силі
Ось так пливти,
пливти
між берегів,
Що хвилям
ребра трощать…
День об місяць
Спіткнувся,
впав
заморений у ніч.
Я й не помітив, брате,
задивився
На безупинні
водограї хвиль,
Котрим
пливти написано довіку
Й вони пливуть
споконвіків повік…
А я шукаю
ради,
спасу,
ліку,
А я шукаю…
Сивий брате мій,
Ти все сказав,
не мовивши ні слова.
Долоня хвилі
влилася в плече.
Задумлива
не мовлена розмова
Поринула
у безкінечність мандр
Між берегів…

2003р.

Знову над містом вечір
Тихо розправить крила,
Місяць на небо вийде,
Замріюсь, де ти, мій милий.
Може, живеш ти поруч,
Тільки того не знаєш,
Як я про тебе мрію,
Як я тебе чекаю.
Де ти, моє кохання,
Мріє і сподівання,
Серцем до тебе лину,
Де ти, о мій єдиний?!
Де ти, моє кохання,
Мріє і сподівання,
Серцем до тебе лину,
Де я тебе зустріну?..

Чуєш, про нашу зустріч
Пісню шепоче вітер.
Пісня ця допоможе
Тобі і мені зустрітись.
Вірю, що ти мій милий
Також мене чекаєш,
Також про зустріч мрієш
І всюди мене шукаєш.
Де ти, моє кохання,
Мріє і сподівання,
Серцем до тебе лину,
Де ти, о мій єдиний?!
Де ти, моє кохання,
Мріє і сподівання,
Серцем до тебе лину,
Де я тебе зустріну?..

Зорі на небі сяють,
Мрії летять у вирій;
Вірю, надіюсь, знаю,
Чекаю на тебе, милий.
Ніч промайне невпинно
Мріями до світання.
Я вірю у нашу зустріч,
Я вірю в своє кохання.
Де ти, моє кохання,
Мріє і сподівання,
Серцем до тебе лину,
Де ти, о мій єдиний?!
Де ти, моє кохання,
Мріє і сподівання,
Серцем до тебе лину,
Де я тебе зустріну?..

(2001-2002 -?)

Вийди на край поля,
де росте тополя,
я тебе чекати буду цілу ніч.

Ми з тобою підем
по хлібах і квітах,
де веселка сяє в мрійній далині.

Серце гріє ніжність,
і ранкова свіжість
стелить нам під ноги срібную росу.

Вийди на край поля,
де росте тополя,
на руках тебе я в щастя понесу.

(1978 - ?)

Пітьма
вертається у штольні.
Я впізнаю
і полишаю
твій ранок — довгий і коштовний,
немов збирання урожаю.

Такий
кінець оповідання,
і вже патруль
сурмить побудку
на теплих дюнах прокидання,
на жовтих побережжях смутку.

Від приступів
Мовчання, тиші,
від пилу
по нічних лаштунках
все вищі тіні, все скупіші
деталі у твоїх малюнках.

Але чуттям,
яке осіло,
орнаментом
в старих тканинах
ти вмієш розрізняти світло
в деревах, друзях, і тваринах.

Так само
рік важка протяжність —
заповнена дбайливо
ніша —
плекаючи з роками вдячність,
стає чим глибша тим тихіша.

Сонце серпневих базарів і мух.
Сонце сухотників і щільників.
Ранкове радіо, ніби пастух
для підлітків і жуків.

Слини кришталь на твоїх устах —
Ісусе тиші, Ісусе вина.
З усіх печалей найбільш проста
щоосені вирина.

Темінь в кістках залягає зісподу,
і кров витягує в тілі глибоко,
мов хто перекачує свіжу воду
і підгодовує рибок.

Все це лиш спроба углибині
розгледіти риси твого лиця.
Тому так солодко пахнуть мені
овочів мертві серця.

Тільки мовчить заслона небес,
мовчить так довго, що я вже звик,
так довго, що відповідь втрачає сенс
і затікає язик.

Привіт бездонності очей,
Чи може, порожнечі...
Я ж був прозорий, як пігмей,
А залишивсь предтеча.

Привіт із буднів святкувань!
Повільним ритмом кроків
Я сам на себе нацькував
Здичавілий неспокій.

Привіт по саме "прощавай",
Бо й зважити нелегко
Врожай фруктових сорту "рай",
Що в осінь гіркнуть пеклом.

2002

Навчи мене не подумки цвісти,
А вирости з майбутнього повір'я,
Що перелітне дерево з нас - ти,
Бо губиш ти плоди в чуже подвір'я.
Із серця твого виростає міст
Через дощу розпатлану палітру.
Світанок кістку місяця надгриз.
Ти залишився випити повітря.

2006

На цьому ставлю крапку.
Усе. Кінець. Межа.
Дійшла я до початку.
Вже далі я жила.

Відмінність тільки в тому –
Себе чомусь не жаль.
У серці просто втома
Від нелюдських бажань.

Бажань химерних надто,
Хоч досита простих –
Словами передати
Душі своєї крик.

Та вогник іще тліє,
Мандруючи чуттям.
Мене хтось зрозуміє –
Для цього і життя.

Площин в житті багато
Для розуміння душ.
Перетин їх – це свято.
Знайду його, ану ж?


Тепер дарую крапку
Всім – в іншій площині.
Дійшла я до початку?
Зміню календарі...
2009

Чому тебе я люблю й досі?
Скажи мені, за що? За що?
Ми розійшлися вже давно,
А надворі настала осінь.

В душі також неначе осінь,
І сонце вже не гріє - світить.
Зів'яли ті останні квіти,
Що дарував колись мені ти.

Червоні три троянди на столі -
Давно уже вони зів'яли.
Це символи твого кохання,
Яке зів'яло, так, як і вони.

А серце моє ниє і болить,
Червоні сльози котяться додолу.
Неначе з трьох троянд там голки три,
Встромились в нього й сильно колють.

Чому тебе я люблю й досі?
За гарні очі, чи за що?
А дощ настукує в вікно,
Немов шепоче: "Осінь... Осінь..."

2000р.

Чи знову я тебе побачу,
Чи поцілую тебе знов,
Того, що зміг любов мою гарячу,
Змінити на чужу любов?

Душа болить і лиш докори,
Таке пусте усе кругом.
І тільки шелест від тополі,
Немов ридає за вікном.

Пішов, погаснув ти, мов зірка,
В душі моїй настала ніч.
І, хоч любила я так сильно!
Ти ж полюбить мене не зміг...

1999р.

Ми не зважали на годинник,
На час нам було всеодно,
Хоч він летів кудись невпинно,
Ми жили наче у кіно.

Ми вдало грали свої ролі
В сюжетній лінії життя,
Сценарій нам писала доля,
Знімав нас Режисер-Суддя.

Одну за одною ми рвали
Сторінки із календаря,
Червоним дати відзначали,
Коли поїдем на моря.

Та ми залишились за кадром
У цій історії сумній,
І хоч душа того не варта,
Ми досі дремось на Олімп...

Мерзавка осень в лунном свете
Срывает листья за окном
И оголенные деревья
Вдруг засыпают сладким сном.

В холодный воздух паутиной
Вплетает нити серебра,
А струйкой дыма с подворотни
Напомнит лето у костра.

В печальном облаке тумана
Растает город в миг иль в два,
И в парке созданном любовью
Шуршит опавшая листва.
(2008)

* * *
Як поцілунок обпече вуста
І серце наче пташка затріпоче,
Мій дух увись урочисто зліта
І в ласці розчинитись твоїй хоче.

В руці твоїй бальзами чарівні,
Цілющі трунки, звабливі й пестливі,
Ти щедро дарувала їх мені,
Коли були удвох іще щасливі.

Я не казав, що я тебе люблю,
Та не просив уваги ані трохи,
І доля розвела нас без жалю,
І наші розійшлися всі дороги.

Ген, у степу, згоріла вся трава,
Дощу не дочекавшися та грому,
Залишились лише оці слова
І фото із сімейного альбому.

І ніжних вуст вишневий квіт,
І рук розкрилля лебедине,
І білі хвилі білих перс,
І сині проліски очей;

І яблука твоїх колін,
І чорна ніч коси твоєї –
Усе в зірках палких цілунків,
Що твою вроду осявають.

Ти джерело снаги моєї,
Завжди я спрагло буду пити -
Напій цілющий і хмільний,

З твоїх криниць, моя любове.
І я довіку не нап’юся,
Бо маю, люба, вічну спрагу.

Веселе сонце, наче личко сина,
Схилилося над нашими серцями,
Й лоскоче ніжно пальчиками вітру
Твої недоціловані вуста.

І цвіт п’янкий чарівності твоєї,
В душі моїй весною забуявши,
Заманює обох у вир кохання,
Хоча й не видно золотого дна.

Коли зоря крайнебо цілувала,
Солодкий стогін долітав із гаю –
Дивилися берези юні сни.

Твоя коса розкрилена, як чайка,
Що відпочила на моїх долонях, -
Летить у світлу музику любові.

Ходи сюди, чаклунко зореока,
Послухаєм зелену скрипку саду.
Її ще не сполохали вітри
Далекими, чужими голосами.

Торкни рукою струни калинові,
І яблуневу пісню розбуди.
Лиш не сполохай порухом раптовим
Лякливу птаху тиші передчасно.

Ти слухай серцем і дивись душею,
Ніде такого дива не побачиш,
Бо мій, кохана, білопінний сад -

Це витвір мого роду і землиці.
О, скільки тут мелодій геніальних
Я чую в поліфоніях весни!

Він зачекав на неї
Три квартали
Мовчання.
Так далеко, Боже!
Я не дотримала
Презумпцію
Прощання.
Тепер не можу.
Вікно. Герань. Туман.
Мої картини.
Знайомі шелести,
Слова, обман
Його квартири.
Просторий плащ,
Червоний шарф,
Застиглі стіни.
На площі гамірно,
А тут мене простили.
Хай голуби собі летять
Подалі в небо.
Він й досі п’є
Цейлонський чай.
Вершків не треба.
2009

Ведмежатам у печі
допікались калачі.
Всі вже їсти так хотіли,
що ногами тупотіли:
"Тупу-тупу, піч, печи,
ми чекаєм калачі!
Будем з медом їсти їх,
пригощати будем всіх".

Допеклися калачі,
стали разом їх лічить:
"ось один, ось другий, третій,
найрум'яніший - четвертий!"

Всі налися, а потім,
Ще й напилися компоту.
І вклонилися печі
за солодкі калачі.

Просвітлення світу, просвітлення думки - осінь
ступає на килим із жовто - гарячих фарб.
Художниці "БРАВО!" - гукають усі перехожі.
О, осене славна, - пошана, уклін, віват!
Горіхово-яблучно-грушево-сонячно-зоряно
(у полі жовтіють пузаті такі гарбузи),
і пахне в повітрі димом, на росах встоянім,
і пахне весною. Бо поруч зі мною Ти.

Мінливість квітів між фазами місяця
як злочин скоєний поспіхом
в пристрасті
сонливість… зоряна дорога
чи пак – Чумацький шлях
шосе у космосі до Бога
чужа любов в калинових серцях
мінливість квітів…

мін… міна… мінливість
паразитуючий неспокій на обличчі
сухі уста… утрачена цнотливість
нема лиця на тонкому безличчі
німа сміливість псячої породи
а ти… мінлива: можеш дощем…
а можеш і сонцем…
так сміливо…
2009

Самотність роздмухує вогнище віршів.
В майбутньому томику іскорослову
Самотність про мене вуглиною пише
Й обпалює музі крило випадково.

Ти враз доростаєш до виклику долі
Й устами тримаєш мовчання жарину.
А я п'ю усмішку із льодом поволі,
Щоб подихом гріти самотності спину.

Життя тобі співає серенади,
зустріти день судилось лиш тобі...
Закрити очі правди і неправди,
щоб знову бачити чудові сни...

"Чого ти хочеш?" - запитають знову...
І сльози радості поллються із очей.
"Не хочу слухать більше цю розмову,
мене пече, у серці десь пече..."

Із вільним подихом, з ясною головою
зустрінеш ранок знов нового дня,
і все, що трапилось до того із тобою
лише сміття, лише брудне сміття...

Земля кругленька, наче колобок,
Годинник перевернуто… пісок
Стікає долу (бо куди ж стікати?
Закон тяжіння діє де-не де),
І пані на кушетку упаде,
І ніжний дохтор буде колихати
У голосі своєму… обертони
Її наповнять – і вона потоне
У океані любощів… шалена!
Кохані ноги, груди і рамена…
Сторукий Шива зшиє тіла два
У досконалий витвір… хай трива
Ота любов довічно… і трава
Хай пророста… не простирадло – луки!
І він бере – її, дзвінку, на руки,
Вже півпрозору… сто життів підряд
Триває феєричний маскарад
Цих перетворень – вічних і незримих…
Міняються костюм і машкара,
Прем’єра знов проходить на «ура»,
І сонцесяйний вінценосний Ра
Їх повертає знову… Пілігрими,
Ще не збагнувши сенсу до пуття,
Знов чимчикують – із життя в життя…
Єгипет, Рим, вогонь середньовіч,
А скільки лиць довкруж! А скільки віч!
Відродження несе відро бажань,
І бавиться баранчиком бароко
Просвітництво просвітлює нівроку,
Як Едісона винахід… З наскоку
В обійми милі!!! Наче плющ, сплелись
(а як він цілував її колись!)
Це генна пам'ять (однозначно!) лізе
Як крокодил Геннадій… із заліза
Міцні обійми…гаряче печуть…
- До зустрічі!
- Ти ж тільки не забудь!
…Біжать чимдалі – двадцять перший вік…
І в білому – не ангел! – чоловік
Назад рахує – десять, дев’ять, вісім…
І доки він дійде до цифри «one» -
Розвіється мана, мине туман,
Западе тиша (щось умерло в лісі),
У підсвідомість влізуть кілька поз,
Очуняє на білому дивані…
- Ну як минув сеанс? Все добре, пані?
…Гіпноз – воно і в Африці – гіпноз…

Коли краплиною дощу стікає
сльоза солона із моїх повік,
коли в душі моїй вогонь палає
немов нестримний вихровий потік...

Коли ти подихом своїм легеньким
наповнюєш мене зсередини життям,
коли шепочеш лагідно:"Маленька..."
і огортаєш теплим почуттям...

Коли я суплю носик норовливо
І злюся просто так ось, без причини...
Коли лягаю спати опівночі
і ти зі мною як закрию очі...

Коли твій дотик лагідний і ніжний
сковзає вниз легенько по руці...
Коли ти написав мені свій віршик,
моє серденько раділо у душі...

Люблю я усмішку чарівну твóю
і носик твій такий хороший,
коли своєю бородою
мене легенько ти лоскочеш...

Ти став частиною життя,
яке до тебе просто існувало,
Ти - подих й усмішка моя,
яких ніколи не буває мало!

Чом у дятла голова
Не тріщить від болю?
Чом ця пташка лісова
Не картає долю?

Носять байку по Землі
І старі і діти:
“Коли пусто в голові –
Нічому боліти.”

Ви би краще кепкували,
Люди, над собою
Та частіше працювали
Як він - головою!

2006р.

Зелені сни на травах лугових
Давно мою заколихали юність,
Лишивши недоспівані пісні
Терпкої, калинової любові.

І досі ще крізь неспокійне серце
Тече ручай шовкової коси,
Відрізала вона її безжально -
В ту чорну ніч прихованої зради.

Я стрів її сьогодні ненароком,
Коли бродив осінніми стежками,
Що споришами смутку заросли.

Вона хотіла щось мені сказати,
Але лякливе, як горобчик, слово
Скотилося обручкою в траву...

...Ты не забыл? Ты помнишь, за костелом
где голубиный шум срывался в соло,
где запад багровел огнем зарниц
блажной мороз дразнил румянец лиц
над Бугом, на заснеженных ветрах
душа ячала, кликала как птах -
там горьких веток ивы нежный пух
согрел мне мглу холодных завирюх

23.09.2009

Услід за білістю дня,
за отим, що сонце сказало,
як спинилось на білому камені муру,
потонулого в бур’янах.

Заспокоїтись і жити мовчки.
У сухості літа дивитися,
як повітря бринить.

Непомітний рибалка край малого містечка,
прозорі щілини в очеретах, срібна риба,
солодка тиша боліт,
у якій немає спасіння.

Немає. Але в глибині живого
давня обіцянка зазоріє:
інші озера на небесах,
червоні рибини в сонячних отворах.

2006

Оранжево-осінній блюз .
Тужливий відголос прощання.
У листовійному вбранні
Розхлюпується падолист.
На перехресті сонних муз
Народжується сподівання.
Й осіння паморозь чуття
Жадає вороття весни.

Прокинувшись уніч, знайти
Незнані сили для надії.
У безпросвітності світань
Не йти у шати забуття.
В саду кружляє падолист
Не лиш тому, що вітер віє –
Йому даровано Творцем
Прощальний танець за життя…

В саду кружляє падолист –
Сльоза грайливих піруетів,
Крізь уповання, що колись
Весну світанок воскресить.
На перехресті сонних муз
Новонародженим сонетом
Імпровізує падолист
Оранжево-осінній блюз.

1996р.

Акації листочки,
мов клавіши.
І вітер за роялем...
Прощальний літній вальс
гуляє сквером...
Коштовне листя
малахітово-зелене,
На жовтий оксамит міняють клени.
Бурштинове проміння
в реверансі
Запрошує опалий лист до танцю.....

в солодких туманах
втопилися зорі
і листя різбленне
за вітром летить
холодним порогом
вмостилася осінь
і коси мені золотить

останнє проміння,
цілуючи шиби,
журливо сміється
на моїх плечах.
Он сад похилився
на першім холоді
і гойдає ябко
на своїх руках.

а там за ріллею,
у низькому тані,
прощається бузько,
бо в ірій спішить.
і ранком молочним,
низькими ярами,
вже перший
морозець лежить.

ген літо подалось
в далекії мандри
і осінь вартує зиму.
та все повернеться
у дивному колі
і зимка не здержить весну.

21.09.2009

Південь спеки в кризі льодовитій.
Стигне кров у жилах упиря.
Кволий голос зголосився вити
Арію чужого вівтаря.

Йде усміхнений до себе пастор,
Чи пастух поголених овець.
І дарма, що переплетом свастик
Всесвіт перекреслено увесь.

Зичать дзвони мідно, високосно,
Мідяками втішена юрба.
Зупиніться - непокрита ж осінь!
Алилуя, вибачте, - набат...

2003

Якщо душа не визнає капканів,
Якщо у ній не поселився страх,
Ти зневажай усіх мастей тиранів,
Що злочини ховають по ярах.

Якщо ж родився ти страхополохом,
Не освятився мовою й Дніпром,
І свого ляку не позбувся сплоха,
То хоч не будь усякому рабом.

Не кожному судилося змужніти
Й дійти до тих омріяних висот.
Молімось волі щиро, наче діти,
Щоб сам себе не відцуравсь народ.

* * *
Отак, догрались, “демократи”,
При владі наші вороги,
І знову стороною свято
Дніпра обходить береги.

Сьогодні, наче за гетьманів,
Коли на прю ішли брати,
Гризуть себе партійні клани,
Мов зайця бідного хорти.

І Україна замовчала,
Бо не знайшлося голови,
Яка б, напевно, пасувала б,
Як і Богдан, до булави.

Жиди чкурнули до Сіону,
Та вітчизняні лихварі
Обсіли всі пости і трони,
Корита й божі олтарі.

А ми з книжками й прапорами
Стрибали з Києва на Січ,
І линув гордо над степами
Рабів одвічних дикий клич.

Та волі не здобудеш ралом,
Як ти до бога не кричи,
Її віддасть він не за сало,
А за шаблюки та мечі.

Торкнутися хмари маківкою мрієш?
Упасти колінами в сніг, що цнотливо
вкриває Вершину. Завмреш полохливо
і з голосу дрожем
нічого
не вдієш.

Відразу забудеш про стомлені ноги,
набридлий рюкзак і загублену карту.
В дорозі долав – бо воно того варте -
холодні й підступні
річкові
пороги.

Лиш два кілометри. Це не Аннапурна*.
Це просто - Говерла. Щороку завзято
колесами джипів в державнії свята
гвалтована
в теплім комфорті
безжурно.

А я на колінах стояв на вершині.
І друзі-студенти, що поряд мовчали,
здивовано душі Говерлі віддали -
до болю
вдивляючись в обрії
сині.

Ми - ніби над світом і ближче до Бога.
Та слави нам башт вавілонських не треба.
Тут кожному варто звернутись до себе -
очистивши душу,
забувши
тривоги.

В долонях тримаючи нас кам’янистих,
вершина свої таємниці відкрила.
Не ми цю красу, а вона підкорила
нас знову –
дитячо-щасливих
і чистих...

22.09.09

*Аннапурна - одна з найвищих вершин Землі в Гімалаях

Поезія се цвіт чи усмішка дівоча?
Валентин Грабовський

І щедрий цвіт, і усмішка дівоча,
І діаманти сміху голосного.
Поезія - краса життя земного,
І з піснею душа обнятись хоче.

Поезія - це гімн весні урочий,
Крилата мрія серця молодого,
Це каре сяйво погляду палкого,
І ніжне слово милій серед ночі.

Поезія - високі гори мук,
Поезія - це зоряна вершина,
І щирий спів душі, і серця стук,

І росяниста у саду жоржина.
Поезія - це дотик милих рук,
Поезія - це пісня лебедина.

***

Уквітчай мене, Квітне мій,
обвінчай із вишневим цвітом.
Я важка від рожевих мрій,
непокрита іду у літо.

В пелюстки одягни мене,
сонця промінь вплети у коси.
Обвінчай. Бо уже жене
вітер хмару і цвіт розносить...

Він розвіє з дерев весну.
Тільки згадку мені залишить.
Все пробачу –
в собі несу
сонце, вічність...
чи тільки вишні?..

Осінь Літо прив’язала
павутинкою тонкою,
і просити його стала:
«Не тікай, побудь зі мною…»

Та тоненьку павутинку
розірвав ревнивий Вітер,
і лелеці за пір’їнку
зачепилось тепле Літо.

Десь за обрієм далеко
зникло Літо разом з клином,
а услід сумним лелекам
жовте листя вітер кинув.

Осінь журно позбирала
у хмарки прозорі сльози
й виливати сум свій стала
у дощі осінні й грози.