Я з тих, хто вб”є полярну зірку,
І доти буде насолоджуватись світлом,
Допоки не оп”янить воно мене.
Я з тих, хто буде в травні
Траву солодку обнімати,
Бо бачу я у ній себе,
Зеленого й беззахисного,
Німого і простого, і лиш живучого,
Але для когось так жаданого.
Я з тих, хто ніч продасть заради
Сім ковтків горілки,
І ранок на страшний бодун,
І ту красу, що не узріти
Тверезим і кумарним оком.
Я з тих, хто не помічає у своїй кімнаті
Цвітучі рози яскравих кольорів,
А снить у своїх чорно-білих снах
Сади Семіраміди у повних кольорах.
Я з тих, хто не співаючи пів-року,
В двох нотах всю співучість передасть.
Я з тих, хто все життя продасть,
Заради однієї миті з Нею.

Застигло в мені літо,
Забрало від мене перо,
Й не знаю я де уже подіти
Це димом пропитане горло.
Щосили женусь я за нею,
Хоча вже й не чую її,
Тікає вона знову від мене,
Розмиваючись у літній жарі.
На три години я наближуся до неї,
Щоб розмити ці градусні хвилі,
Й буде все як в останній день Помпеї,
Допоки сонце не побачу на стелі

Ти навчила мене лежати в придніпровській траві
Під ритми “Другої Ріки”
Їсти полуниці з губ твоїх солодких,
Ковтати сонячні проміння з твоїх уст безмежних.

Ти навчила мене кохатися під ритми “Дорз”,
На небі бути разом з “Янанебібув”,
Облизувати ніч від сутінків до ранньої зорі,
Шукати сон у вічній і незайманій свободі.

Ти навчила мене ховатись за мільйонами людей
В твої обійми нестримно гарячі і в той же час такі м”які
Вдихати рок-н-ролл в один той самий стогін із тобою
Дивитися в безмежну прірву яскравим поглядом.

Ти навчила мене естетичності блукання в підсвідомості
Лежати на хмарах і відчувати лиш тебе,
Відділятися від свііту земного без пошуків чогось,
А просто мати всю тебе від іскри до вогню.

Ти навчила мене брати мрії всі свої за хвіст
І нишком їх тягнути до себе в кубло
Й їсти їх одну за одною з тобою, з твоїх потаємних місць
То ти мене навчила ковтати неба сьомого дим…
Ти, і тільки ти.

я йду як сніг як сніг у серпні
і одним я цукор а іншим як сіль
і так воно боляче і так нестерпно
коли сонце випалює і жене звідусіль

і що ж я вдію – така невчасна
наче твій навиворіт світер
...я біла холодна прекрасна
зустрічай свою Леді Вінтер

Кому я пишу і у чому зізнатись мушу?
На булому світі я точка матеріальна.
Постійно тягнули мою непостійну душу
То в небо за хмари, то в темне якесь провалля.
Пройде певний час і розсиплються їхні мури.
Неначе у шафі, сховались в своїй зневазі,
Пихаті ведмеді, поділено ваші шкури!
Я матиму все, як мала всіх на увазі.
Так просто, так легко вдихату, що ти - єдина!
Калина все стигне, а вчора ще тільки квітла.
Я вже незалежна, я вільна, як Україна.
Аби не жовтіли лиш очі мої блакитні.
Не бралися люттю, як льодом вода в криниці,
Не вірили іншим, таким, як самі, непевним,
А й далі дробили оту остогидлу крицю
І не зупинялись у кинутому: "Даремно"
24.08.2009

Я не цураюся чужого,
Понад усе люблю своє-
Блакитне небо і гаряче поле
Таке тендітне і п'янке
Ковток повітря пахне домом
І почуваюсь як в раю
Коли щебечуть по-вкраїнськи
Птахи в вишневому саду
Коли привітне тепле сонце
Мені всміхається згори
Коли криниця біля хати
Дарує нам горня води
Коли лелека на даху
Старанно в'є своє гніздо
Коли закохані серця
Зігріють нас своїм теплом.
Нічого іншого не треба
Нічого кращого нема
Поглянь мала-це все для тебе
Оця неписана краса!

Я забуваю все на світі
На своїй не чужій землі
Я прокидаюсь в полі квітів
І п'ю з небес блакить води
На мить я закриваю очі
І бачу лиш твою красу
Зберу з полів росу ранкову
Тобі в долонях принесу
Тримаю сонце у руках
Та не пече воно,
Хоча й таке гаряче
Нехай вони мене пробачать
За те, що сильно так тебе люблю
Й зовсім не бачу світ,
Проте живу якось...
Молюся Богу і не плачу,
А сміюсь неправді в слід!

Антитактовний сказ послів -
Котити ніч пластами ртуті.
Ти ждеш семантики від слів.
Я ж протираю скельця суті.

2002

Соняшникове літо.
На жаль –
Спогад прийдешній.
Спрагою вгрітий
Кришталь.
Холодні черешні.
Ромашкові дні
В букет –
Гарячою ніжністю.
В річці на дні –
Сонет
Бадьорої свіжості.
Полуничний сміх –
Печаль
Осінньої вдачі.
Липовий цвіт –
У чай,
Як літо – гарячий.
26.08.09

як могло статися, що ми
себе згубили серед тьми,
й навіть не хочемо дізнатись,
коли й чому?... лиш би ховатись,
і апатично розчинитись,
чи, в гіршім випадку, втопитись…
й піти на дно, немов гантелі,
в намул майбутньої пустелі.

ніхто крім тебе... тільки ти...
все розраховано – не бійся!
пряма дорога до мети,
тільки ковтни й навік розвійся;
не думай про нюанси снів
(все рівно їх не передбачиш),
причина – патогенність слів
й гіпноз всього того, що бачиш,
а видно все, причому так,
що легко віриш в існування
того, котрий поставив знак
«сліпа наївність – це страждання!»;
а коли знаєш свій маршрут
й мітки покликання на карті,
важко попастися у кут,
навіть при дурості у жарті;
тож не хвилюйся, тільки ти
усе це поки контролюєш...
та все ж вважай й проси мости,
щоб вберегли хоч те, що чуєш;
і береги, немов уста,
врешті зійдуться в поцілунку,
а значить: все це неспроста...
ріка – всього лиш мить керунку.

відлітали дирижаблі, по-осінньому – ключем,
й маршем ми пішли на граблі, та вернулися з плачем.

не догнали їх й рогатки, ані камені прудкі;
залишились без здогадки, хто ж насправді це такі?

пам’ятали, любували, часом й пили за них три,
хоч й бувало проклинали й хором гнали у чорти.

та одного дня підвечір знялись в неба тьму птахи,
не остигли навіть печі – ми вже дерлись на дахи.

«повернулись!», «не забули!» – заспівали гаражі…
та чи є вони? чи були? досі точимо ножі.

й ллється кров, мов дощ по ринвах, кароокі б’ють сліпих,
все таки ми – це тварини, яких випасає псих!

утікали в космос краплі, все ішло своїм так-сяк…
хто не вірить в дирижаблі і у їхній ключ/косяк?

Живи як усі. Розучися у хмарах блукати,
Крила мрій непокірні віддай без вагань у ломбард,
А серця режим із ”vivace” зміни в ”moderato”
І талант закопай, мовби отчі клейноди бастард.

Пресвітле чоло, ніби Звіра знаменням пекельним,
Затавруй своїй Музі нехитрим значком ”Copy write”, -
З купюр зеленавих Мамона моргне хитро, шельма,
Наче кажучи: ”Буде все в тебе ”the best” і ”all right””.

Ідеям – аборт. Нестандартне – під скальпель формату.
Янголиними слізьми проступить ранкова роса.
Багатство та успіх – комфортні невидимі ґрати…
Але хай йому грець – як же манять оті небеса!...

А правда, мій пане, що Ви ображатись не вмієте?
І крига розтопиться і воскресне любов!
І Муза ізнову стане окрилено-білою
І все зрозуміє без довгих, нудних розмов.

А що таке ніч? – Це час для сну і для роздумів.
Свічки відмигтять, відпахне олією м’ятною.
Ви теж таємниця. У Вас зазирати – не кожному.
(Вона не прийшла. І сонцем сумним світатиме).

І третього дня, розвіяні пилом сумніви,
Впадуть у долоні… (ну дуже гарними квітами).
Мій пане, до зустрічі! (Господи, дай нам мудрості!)
Ми, зрештою, люди, ми змушені бути різними…

І ці речі... Як я. Ані змісту, ні вірності.
Ти торкнешся, як Осінь торкається. Жовто.
І так важко плекати ілюзію гідності,
Коли світ замість геніїв просить абортів.

Ти не креслиш червоним помилки у зошиті.
Ти не креслиш... Бо креслити, отже – пізнати.
А пізнати – це мати свідомість і совість і зморщене
Від отого важенного статку чоло. Перед поглядом – грати.

Рахувати склади до фінального рішення.
Віднаходити слід від учора до білого.
Ми були. Ти ж бо знаєш, були! Але пішими.
Бо ті крила важенні для пилу осілого.

Бо ж ті очі яскраві для цього мулу...
Щоб забути... О, Боже... І світ розліновано.
Аж залізо у роті... Сміється дуло.
Нас забуто? Ну що ти. Та так... Поховано.

Це ж бо треба так хижо шукати щастя?
Не второпати волі. Хотіти клітки.
Але досі ці води так чорно сняться...
Тільки руки – не дріт. І біди не видко.

тихоплеще сярічка душі
кнійсхиливши сясплять комиші
біломісяць урічці заснув
тишу небайземлі пригорнув
тихозіроньки знеба зорять
ніжнострунноакорди дзвенять
весьутінях зогнямивертеп
злототемний простягсяскрізь степ
тихоплеще сярічка душі
сонношепчуть сядесь комиші
тихоказка пострунах бренить
ясномрія сюказку живить
тихоплеще сярічка душі
тихоплеще сярічка душі

И даже не пытаясь оправдать свое молчание
Он поцелуем забирал остатки воли...
Она же представляла в мыслях их венчание,
И как была б прекрасна в главной роли...

Насытясь, словно лев, оставил и стервятникам
Еще живое сердце лани...
А время движется неугомонным маятником,
Стирая чувственные грани...
2007

Потрапив річковий Карась
На старість у Червону книгу.
Сказав усім рибалкам «зась»,
І зняв з душі страхи-вериги.
Все пригадав у річці тій –
Трагічну смугу і бідову:
Гоніння, культи і застій,
Відлигу та перебудову …
Зітхнувши, вільний від химер,
Наш ветеран-Карась помер.
Тож привілеї всі підводні
Вже не для Карася сьогодні…
………………………………..
Хто там на черзі у Червону?
Це не по ньому плачуть дзвони?

Вдихаю я терпкий озон,
Поволі йду по ще нагрітих плитах.
Не оксамитовий сезон,
Але не літо. Мабуть, вже не літо.

На шворці тіпається день,
Немов його повісили сушити.
По бруку дріб, не дощ іде –
Горіхи падають, радіють діти.

І я колись, як той малюк,
Після дощу шукала скарб в калюжах,
І вперто сонце, як віслюк,
Тягнуло день на пругах своїх дужих.

Крізь окуляри дивосвіт
Ще барвінково заглядає в очі.
Та це не вічність – тільки мить.
І крук на мене дивиться пророчо.

Змарніла, змучена, згвалтована не раз
Ордою, Шляхтою і навіть рідним братом,
Вмирала з голоду і захищала нас,
Як віддана і найщиріша мати.

Тебе рубали, рвали на шматки,
Пекли вогнями, у крові топили,
Твої хрустіли зламані кістки,
Твоє стогнало знівечене тіло.

Ти виграла в жорстокій боротьбі
За право жити для свого народу,
Ти вижила і завдяки тобі
Нарешті ми отримали свободу.

В серцях у нас кипить козацька кров
І пам'ять предків майорить над нами,
А українська щирість і любов
Продовжується дочками й синами.

Спасибі, друга матінко моя,
Спасибі, рідна ненько Україна,
За те, що вільно можу жити я
І не стояти більше на колінах.

Як рідну матір, діти всі твої
Тебе довіку будуть шанувати,
Щоб розквітали і сади й гаї,
І щоб пісень хотілося співати.
18.01.08р.

Сканую твою оголеність
через пенсне
надщербленого "я".
Шукаю плями
на загадкових простирадлах -
білосніжні.
Прикладаю ревнометр
до завмерлої талії -
оса.
Виймаю прискіпливий
калькулятор,
щоб злічити недоліки -
страйкують місячні батарейки.
Або ж твої ахіллески
накивали п'ятами.

2003

*
Перисті хмари плинуть з твого краю.
Дощу не буде.
Знаю,
Вчора ти
Своїми слізьми викликала зливу.

День тріснув перестиглим кавуном,
Думки побігли тарганним насінням
(Чорним на фоні червоної крові).
Запізно збирати вчорашнє каміння –
Опустилося тяжко-далеко на дно...
Хотілося смаку відчути солодкого –
Тарганні думки кусаються осами.
(Чорними на білім тлі паперовім).
Запізно ходити вчорашніми росами –
Запізніле таке відчуття Короткого...
22.08.09

Коли ти думаєш про когось
Я імя небуду називати
Добиватись хочеш чогось
Треба все розрахувати
Бо якщо ти недобєшся
Будеш мучитьсь,страждати
Та коли її ти любиш
тобі нічого втрачати
Спробував,не получилось
Кажуть всі-"Та не судилось"
Всьо,забий,дівчат немало
чому іменно вона?
чому на ній все стало?
Тим більше вона зараз не сама
І головне що не сумна.
Це брєд,неможу слухати його
і кого слухати тепер,кого?
Ніхто некаже добивайся,все можливо
Тоді коли для мене це важливо
Коли готовий все віддати
Щоб було добре
й більше не страждати
І не думати,не мудрувати
Щоб в тупих ідеях не літати
Ну що тут можна ще сказати?
Не буде тема ця закритою,ніколи
Постійно будуть про любов розмови.

Дата написання:25.02.09

P.S. стався недавно один випадок,несправедливий,який мене дуже заїв. У вірші я використав реальні цитати!
" "-слова в лапках-це слова однієї дівчини,решта-мої слова!

"яй..я в шоці з всього
тебе незаставляв ніхто робити цього
тепер реально я жалію
я постояти за подружку вмію
навчи вже свого друга ти з людьми вітатись
і нормально з усіма обшятись
подякуєш йому а не мені
бо достали ці останні дні
лиш харять всі і нависають
і просять щось і заставляють
лякають чуть неугрожають
фігньою вопшем вже страдають
подякуєш йому а не мені,я тут невинна
ти ще скажи що роблю щось не так і дивна
якого хєра він їй написав?
вконтакі з твого профіля,і несказав
що пише він,а ти пішов курити
а він писав й пивасік почав пити
ви двоє тупо змовились,і з неї гнали
ми не тупі,невже ви це незнали?
коротче стри мій номер і забудь мене
ти знав що ця проблема вам двом немине
і ти мені не друг,це вже кінець
прощай,якщо обідила то вибачай"
Їбать...тобі погано?
з ноги нетої встала рано?
ти подумай добре що ти написала
понти кидаєш вже,інакша стала
ти просто напросто зробила мене винним
і поглядом тепер вбиваєш дивним
тіпа всьо нормально
похуй що тоді писала
"ну що поробиш,я ж тоді незнала"
ну хоть би вибач ти тоді сказала
а ти наоборот,нагліша стала
роби що хочеш ти тепер
твій номер я давно вже стер
для мене ти тепер ніхто,ти пустота
удачі вопшем,всьо,пака!


Дата написання:6.03.09

Наступна тема про любов
через яку готові всі пролити кров
там вени собі ріжуть і тому подібне
роблять те,що називається "нерідне"
в такий період голова неварить
ти ходиш,матюкаєшся,тебе все харить
або сидиш собі у самоті
і думаєш чому неповезло так у житті
чому доля таке щастя принесла
спочатку дала,пройшов час-забрала
вона візьме ніж і зробить діло
бо остаточно жити надоїло
якщо любити вже невміють
так може потім пожаліють
і часу мало щоб її переконати
і треба в таких випадках допомагати
нехочеться таких людей втрачати
подумай що ти робиш і для чого?
нікому краще небуде від цього
так час лікує,ти розлюбиш,почекай
неварта тебе та людина,знай
ти заспокойся,відпочинь,спілкуйся більше
багато друзів маєш щей тимбільше
вопшем все,тебе переконав
я знав що буде все нормально,я це знав!

Дата написання:11.03.09

Незнаю я що робиться зі мною
Неконтролюю зовсім вже собою
Змін в житті ніяких невідбулось
Та всежтаки погане щось мене торкнулось
Цей негатив уже надоїдає
І щей росте і тупістю вбиває
Дні проходять швидко
спогадів незалишають
Як згадую це все-стає аж бридко
І думки швиденько пролітають
Та час проходить й знову щось не так
Хоть вбийся
Накурись до смерті
Спийся..
Все..хватає..треба щось із цим робити
Розслабитися й дальше жити
На негатив цей весь забити
Для себе нове щось відкрити
Зацікавитись і підкорити
Або взяти і на все закрити очі
Щоб небачити ті дні і ночі
Злим,бездушним,наглим притворитись
Непрощати зло,а мститись
Ось походу появилася дилема
Називається проблема!

Дата написання:8.04.09

Достала ця несправедливість
Через яку втрачається сміливість
Бажання жити,розум та кмітливість
Ти йдеш,ти мучишся,ти йди
За ради того,щоб добитися мети
Здоровя тратиш,Час ти силу
Надієшся на здійснену мету,касиву
І ось попав на ту вершину
І став на правельну стежину
Відчув ти насолоду справжнього,живого
На пів легкого і на пів важкого
Але це добре,бо ти добивався цього
Та тут якась...яку нехочу обсуждати
Починає все тобі псувати
Імідж спортила і кому треба підлизала
Нічого незробивши-тупо зализала
Одним словом все тобі зламала
Незаслуживши і незаробивши
Місце твоє язиком зайняла
Обідно.правда?що поробиш..
Нічого з цими вже людьми незробиш
От так буває часто з багатьма
Які здаються,і шукають іншого життя

Написаний:5.08.09

Чому?коли ти дивишся на неї
Відчуваєш те, що важко передати
Нема встидливості вже цеї
Про почуття простіше росказати
Пояснити їй, або поговорити
Тільки не встидатись,немовчати..
Невже ти любиш?Ти її кохаєш?
Коли її немає поруч ти страждаєш?
До кожного став ревнути?
Постійно думати й переживати?
На нову зустріч з радістю чекати?
А інколи і сутками неспати?...
Спочатку з нею ти вітався
Потім - її другом називався
Дальше, неподумавши поцілувався
З часом зрозумів, що закохався
А що для неї ти ніхто- нездогадався!
Не думав ти тоді своєю головою
Бавився з тією,з тою
І вилізли діла ці некрасиві
Уже незгадуєш моменти ті щасливі
П`ятихвилинне задоволення тобі все зіпсувало
Якого завжди було мало і невистачало
Тепер ти любиш, а взаїмності немає
Душа твоя щей досі її хоче та бажає
Тепер чекай коли розлюбиш
Розум маєш,незагубиш
Чекай, або по іншому викручуйся з біди
І недумай про слова " З Життя Піти"!

Вона співає…
Все згадаєм, бо ж усе минає….
А мелодія невпинно так лунає
А звуки у височінь уже не долітають
І лиш нечутно так співають
Думки, загорнуті у плащ
І ти уже не плач, моя любов, не плач…
Вона лунає, далеко десь луна
ця тиша…
розцяцькована думками
розгублена між днями
захована у мріях нездійснених
оцих простих і цих блаженних
й незайманих оцих
Ця ніч…
Загублена десь за небокраєм,
Де все іще літаєм
У ніжностях невиправданого сну
Де у хмарах бродим як по дну
Де не знайти уже нікого
Лиш ангелів,
які знімають твою втому
крилами тамують ніжну біль
цю мить
згадаєш ненароком
зимою сніжною біля вогню
у відблисках якого знов стою
і руку подаю у це провалля
і забираю, з собою забираю
твій сум…
і радість огортає
І знов акорди пролітають
Між днями, митями і сном
І дарують щастя знов
І знов
Секундами
тікаючи
у
вічність

Вона чекає... Все чекає...
І не лише в своїм житті:
Світ це чекання споглядає
У споконвічній суєті.

Її чекання росить вії,
Хвилює зморшками чоло,
Останнім променем надії
Ще береже в очах тепло.

Вона в чеканні, як Мадонна,
Шепоче серцем молитвú.
Чекання мамине бездонне -
Як щире синове "Прости!"

Простить... Розлуку і мовчання -
всі дні у тінях забуття.
Прощає навіть, як востаннє
Слова почує каяття...
2009

Радію кожному новому дню,
Що з нетерпінням я чекаю.
І лиш свою щасливую зорю
У небі поглядом шукаю.

Колись вона опуститься згори
До мене ніжно на долоні.
Я їй скажу: „Лиш не спали
Моєї мрії пелюски червоні.”

У супроводі гасел та імен
горить молитва голосу багаттям.
Кого сьогодні прийме у турне
по болю серця, мов Божа, матір

у край далекий,
де серця край,
лети, лелеко,
і повертай
в гніздо нагріте
де ти – на варті.

Мести себе подалі від біди,
зійти з орбіти втоптаної долі.
Навзаводи словесної води,
без приводу та повода для ролі

себе сягати –
до забуття,
вдихати свято
хвилин життя,
відмалюватись
на неба карті.

Як танутиме вічна мерзлота
та плистиме у зливах наді мною,
а променя мережка золота
розстелиться від вмілих рук весною

розквітну вітром,
як проросту
ненатлим, мокрим
від голосів.
Мені тремтіти
струною барда.

24 Серпня 2009

І не тиша в душі – пустота,
як в квартирі подружжя бездітного…
Напишу сам до себе листа,
розповім, як живу. Смішно?.. Тільки-но

плачу… В дзеркало не дивлюсь…
Це в стоячій воді живе руслиця…
Ось півчарки розлив на обрус…
Це не руки – душа моя труситься…

Рідна ненько, Україно – шана тобі й слава!
Ти - квітуча, щира й вільна слов’янська держава.
І куди б не мандрували по білому світу,
У серцях ти завжди з нами, бо ми - твої діти.

Проросла, як зерно в полі, прадідів звитяга,
Що вела до перемоги під славетним стягом.
Кров козацька – не водиця, в ній могутня сила,
Дух незламний, наче криця, що дає нам крила.

Українського народу сестри ми і браття,
Горді за свою свободу – нас не подолати!
До снаги нам працювати, щоб онуки й діти
Вдячно нас могли згадати і щасливо жити.

25.02.08р.

Теплый воздух от света свечей
Обжигает звенящую блажь...
Глухой голос и дрожь от речей
"...Царь небесный, спасителю наш"...

Тихой поступью, молча дыша,
С крестным знаменем я у икон -
И расчесана гребнем душа,
Как коса золотая... поклон...

Кротким взглядом, боясь помешать,
Созерцаю движение тел...
Перестала бы даже дышать,
Когда чуткий голос запел.

Легким не был, но был он открыт,
Приглашая с собой полетать.
И полет тот не будет забыт -
В лучах солнца заставил мечтать.

Темным озером стали глаза,
Сотворенные кистью творца...
На колени бы пред образа
Я упала, но ведь нельзя...

Теплый воздух от света свечей
Убаюкивал в мире людей,
Улыбаясь в теле вещей
Приглашал:"-В чаше счастья отпей..."
19/23.08.2009

Ты не любишь больше всего
Коммунистические газеты:
Эти красные звезды и флаги
Марширующие припевы раздеты!
Во всей своей отвратительной наготе
Блеск и ужасы революции!
С тобой умирал золотой век
По своему грандиозно плоский.
Грязным и грозным шагом победы
В зал вошел Маяковский.

2009.

ноябрь ломает пальцы на ногах
и падает, хватаясь за подол.
но поздно.

я сижу. курю.
ко мне пришел декабрь.
серьезно.

Писатели объединяются в группы…
Поэты собирают единомышленников…
Господи, какая хуйня!
Искусство – печать одиночества
И того, что нового дня может не быть,
Потому что так хочется!

Искусство как ненависть к Пушкину…
Объяснимо, но все же загадочно.
Художники рушат матрицы времени,
Они делают их придаточными
К вихрю мазков и печатей
(Но не наоборот!)
Иконы взрывают сознание,
Наполняя собой небосвод.

Проза, скульптура – гавно!
Стих - как последний день лета…
Надеюсь мне никогда не выжгут
Клеймо хорошего поэта.

2008.

Смешать краски! Размазать цвета!
Разрушить нах.й все фундаменты!
(Потому что у меня такое настроение).
Пиротехники пусть сходят с ума,
Видя плавящиеся орнаменты
Моего любовного построения!

Надевая белый пиджак,
В паспорте выведу – Роттен,
Буду кричать: «No Future!!!».
Мне откровенно плевать в лица
Всех гениев и героев –
Вот, что делает любовь –
Белые стихи… Потоки сознания
Круче прибоев…
Докажем вновь???

Расстрелять всех, кто ходит!
Ein Shlag по реальности!
С моего завоевания тебя
Любая победа – поклон Формальности,
Своеобразный долг и составление протокола,
Официальная часть!
Сколько правильных слов…
Дефактуризация пламени начинается с угольных основ!!!
Но ты дойдешь ради нас до углей…
Финал – одно слово… Быстрей…

2008.

Обычный поэтический квадрат
Обозначает, в основном, бездарность.
Особенно, когда он подкреплен
Отсутствием таланта. Филигранность
Стиха в кривых отрывках воспаленных мыслей,
Порядок времени не может не зависнуть,
Когда вдруг появляется шедевр...

Стихи способны направлять
Поэта в ложный путь какой-то эйфории -
Колокола все зазвонили, идет парад,
Гремит ударами в висках (от счастья) бал,
Но параллельно миру блеска -
Шатается, наполненный тенями туч, квартал,
И с высоты на землю льется неизвестность...
Ее не разгадать и не предотвратить
Нам результатов ее действий,
Но предположить...
Пожалуйста! Любой исход!
Поэты знают наперед —
Один из всех вариантов, даже невозможный,
Заведомо неправильный и ложный
Когда-нибудь произойдет...

Казалось бы, иссяк фонтан,
Но новый словооборот
Заканчивает мой квадрат –
Поэты знают наперед!

2008.

Ехать в трамвае настолько мерзко -
Можно только смотреть в окно
(Единственная допустимая картинка).
На перекрестке времен, маршрутов, заученных текстов:
Точнее – воплей Одесского рынка
Сумасшедший кричал, как стреляли
В карамельный рассвет.
У него, вырывавшийся пар на морозе,
В небе выдал такие узоры,
Что барыги и клерки Привоза
На секунду затихли, как будто
Увидев что-то, что их не касалось.
Но потом все опять продолжалось:
Так и не успев начаться
Воскресение хлопнуло дверью…

Сумасшедший кричал до полуночи –
Единственный, кто был свободен.
Воскресенье его – лишь парад
Метафор, украденных у подворотен.

2009.

Мой цвет волос - русый,
периодически - черный.
Я видел как облака
Истыкали ратуш шпили.
Уже относительно сильный.
Навзрыд задаю вопросы.
Умею держать стакан.
Мои стихи - о любви.

Пытаюсь оставить след.
Надеюсь, даже красивый.
В лужах, где бьют отражения
Рисунки углем на стене.
Спасибо, все слишком яркое.
Кроме мечты в перспективе
Любое прошедшее "было"
Превратить в "так хотелось мне".

Иллюзи дорого стоят.
Мой дух - заплатить годен.
В последней графе жирно -
АБСОЛЮТНО СВОБОДЕН.

2009.

О как красива ты, мила!
С тобой мне быть приятно рядом,
Ты, как свободная стрела,
Всех покоряешь чутким взглядом.

В моих глазах ты слез не видишь -
Их не могу делить с тобой,
В тени прошедшей жизни дышит
Устало-грязных слов прибой.

Не верь словам - лжецы мертвы,
Их контролирует мой разум,
Дистанции "без чувств" верны-
Приказ был строго отдан стражем.

И ты дословно все поймешь.
Мы будем робко веселиться...
И скромно спросишь:"Ты придешь?" -
Не разрешив на век проститься.
23.08.09

місто-тіло часом пошкоджене
над тобою літять дні-птахи
я в тобі навпаки перероджена
замурована на віки.

ящірки сьогодення
там де попіл мир і війна
висотують нові нетленні
вічні свої імена!

"И дышит нам в лицо
дракон-забой жарою"
Іван Нечипорук

Хто в небо лине,
Кому – в глибини,
І від нуля
Розлуку лічить
Не на хвилини
Вона, земля.

Щоденно вої
Ідуть в забої
Тепла задля,
Але ні крихти
Не дасть без бою
Вона, земля.

То жар, то вибух,
Вода і крига
Тіла схиля,
Ні вниз, ні вгору,
Трима в покорі
Вона, земля.

Поглянь-но, брате,
Йдемо збирати
Удень зірки,
Пліч-о-пліч стати,
Бо ми – солдати,
Чоловіки.

Така робота,
Крокуй, піхото,
І від нуля
Така вже доля,
Ми орем поле
Твоє, земля.

Підземне поле
У чорнім лоні
Твоїх скарбів.
Аристократи…
Сто раз продати
Твій біль і гнів.

Каріатидо…
За що купити
Твою сльозу?
Чим оцінити
Ті білі квіти,
Довічний сум?

Він не із криці,
Твій білий лицар,
Тремтлива плоть,
Йому нелегко
У пеклі штреку
Себе бороть,

І все ж, уперто,
Незламно-твердо
Щодень – з нуля
Ідуть в забої
Мої герої.
Твої, земля.

Сотворю собі літо і виліплю в літі себе.
І тебе, щоб удвох зустрічати і пестити вечір.
Заодно сотворю собі небо, як льон голубе,
І трояндовий сад,
у якому пташина
щебече...

Сотворю собі рай, сотворю, бо й насправді пора.
Закосичуйся, літо, визорюйся світлим буршти́ном!
І стікатиме пісня росинками див з-під пера,
Малюватиме пензлем душа
вже достиглі
картини.

Лоскотатимуть губи цілунки пухнастих кульбаб,
І зомліє земля від такого небесного щастя,
Там, де Божою милістю ти і володар, і раб,
І нічого у світі
блаженного раю
не застить.
…Сотворю собі літо!

У контурах паризьких сірих вулиць,
в мелодіях середньовічних стін
не я одна, а тисячі позбулись
своїх нездійснених неспілих мрій.

Смакуючи незвичністю вина
(хоча незвичність тліє майже зразу),
роздумую, чому така вона –
Країна Мрій?.. Ввімкнемо нову фазу,

де видно втертий пасажирський бруд
і спів, сюсюкання ніч-наркоманів,
і збочень запахів добрячий жмут,
злочинство процвітає: не на грані.

Звичайно, справжні майстри із майстрів
творили наяву архітектуру,
та все затьмарює модерність снів,
що снами лиш назвати можна здуру.

І на остаток знов ковтну вина,
заїм уже набридлим круасаном
розчарування. Захват все мина…
Не сипле більше на свідомість градом…

Голубенькі очі у Яринки,
Наче неба чистого краплинки,
Неба українського ясного,
Де пливе велична тінь Дажбога.

Він Украйну нашу щиро любить,
Променями сонечка голубить,
А іще дає усім нам силу
Бог весни, чудесний Бог Ярило.

Він дощі на землю посилає,
Все тоді буяє, розквітає,
І росте собі й моя дитина,
Донька сонця світлого - Ярина.

7504 р. (від Трипілля) (1996)

*
У спеку
Вітер доторкнувсь до листя,
Аж затремтіло,
мов востаннє дув.
Як почуття ждемо у нагороду.