Обличчя в сизім неба полині,
Достойне Мікеланджело обличчя.
Срібляться скроні. Мариться мені, -
Забути просить. Поманити кличе.

Розкішні виноградники, сади,
Червоні маки і поля зелені,
Флоренція, зве Арно* до води,
Думки пливуть, бентегою краплені.

Давиде* мій, проси і клич мене,
Геть розжени ті хмари різномасті,
Життя мине, й любов мине,
Та наша мить руки достойна Майстра...

(2009)


Давид* - скульптура Мікеланджело, незмінний ідеал чоловічої краси.
Арно* - річка в Флоренції

Розвісив вітер багряниці
за звечорілим сосняком,
і вже в коралях із брусниці
гуляє осінь за ставком.


Моя душа блакитний килим
до неї стеле по воді:
"Ходи, ми тут наметом схилим
дерева сонні і руді"

Як їй любов свою освідчу?
В одежах з золота і сна
вона простує крізь сторіччя,
така незмінна і ясна!

Синіють по дощах озера,
де сонце креслить золоте зеро,
чи розгубила клаптями блакить
у лісі осінь шовкопера,
що в серці моєму шумить?

Шматочки синього паперу,
де вписані дерев химери,
між трав зібрав безхмарний день
і їх ховає до кишень.

Б’ють дзигарі дванадцяту годину,
і подушка обличчя холодить.
Ось за поріг ступлю: невловна мить –
і в царство мрій мережаних полину.

І враз безмірним стане тихий овид,
душа в осіннє озеро ввійде,
і пряжа та, що вересень пряде,
вся перетвориться в блакитний сновид.

не знаю чи зумію наснитися тобі сьогодні
але вважай на те що я цього дуже хочу
а якщо мені таки вдасця
тоді вже точно ніякі нічні примари
незможуть тебе злякати
вони самі будуть боятися твого вогкого
доброго серця
і не наважаться його торкнутися

я не знаю чи наснюся тобі сьогодні
бо тоді мені доведеться самому
відганяти усі злі думки
усіх злих людей

зранку
йдучи від тебе
я обовязково залишу знак
коли прокинешся
ти його обовязково помітиш

це буде горня чаю
ще теплого
травяного
з цитринами
бо лише я
знаю наскільки ти їх не любиш

Танцювала по мокрих дахах
Переливчасто світлом і тінню,
Перекресливши сумнів і страх,
Під мелодію крапель осінню.

Опадала багряним листком,
Тихим шурхотом шовку під ноги.
І розсипалась срібним піском
На узбіччі твоєі дороги.


11.08.2009

Пам'яті Володимира Івасюка

Червона руто, пий же з водограю,
Щоб людям усміхалися пісні,
Дзвінкі й веселі, радісні й сумні,
Я залюбки їх серцем заспіваю.

Тривожною душею розквітаю,
І мучусь, і страждаю день при дні,
І вже не знати спокою мені,
Допоки я, о незрівняний краю,

Не переллю в мелодії красу -
Твою задуму, й велич, і ясу,
Коханої своєї ніжну вроду,

Веселкову дивницю і росу...
Дзвеніть, пісні, летіть до небозводу,
Та обминайте вік облуду-моду.

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

Темні індуси легко міняються душами.
І їм не тягнуть м'язи, що стануть пальмами
Або Альпами. Й шкіри тигрової позбувшись,
Зміїна утретє в них маслом сповзатиме.

Душі перуться. І так каламутно Гангові
Білити карми, в берег йому настелені.
Земельні струси від кинутих з серця каменів,
Як в гонги, вдарять мантру про переселення.

Каста прийме за останні рисові рупії,
Чи вкриє шовковими. В сонячнім золоті
Всі перші кроки будуть однаково ступлені.
Тільки найважчі будуть реінкарновані.

2009

Скажи мені, що любиш Ти мене
І пригорни до себе ніжно.
Хай ніч прийде і день мине,
Хай будем ми з тобою вічно.

Я мрію просто прихилитись
Ніжно так до твого серця,
Тобі у вічі подивитись:
Вони у тебе – два озерця.

А ще я мрію, що ми разом
Рука об руку будем йти.
Й як холодом повіє часом,
То завжди поруч будеш ТИ.

Ти повернись лише, коханий,
З доріг далеких, нелегких.
Є в мене лиш одне бажання, –
Щоб завжди був щасливий ТИ.
22. 07. 2006 р.

Он крутиться листками зжовклими
прозора праосінь берез.
Надвечір так раптово змовкли ми,
схиливши очі до терез,
де шальками урівноважені
всі наші радощі і сум.
І серце, вже красою вражене,
п’є порами осінній шум.

У синьому небі
Хмаринка пливла
І раптом про тебе
Розповіла:
– А ти і не знала,
Що у світі цілім
Іще не стрічала
Такого, як він.
А я відказала
У відповідь їй:
– Його я кохаю,
Мені ти повір.
Любов‘ю зігріта
У будь-яку мить.
Він сонечком світить,
Вогнем він палить.
Хмаринка всміхнулась
Із неба умить,
А потім гукнула:
– Нехай вам щастить!
04. 09. 2009 р.

горло горить
не го-вор-ри
те, що тобі прикипіло,
те, що нагаром,
те, що як кара
те, що ніяк не вміло
сказаним стати...
краще мовчати...
горло горить...
не го-во-ри...


***
Грім серед Ясного неба
так не зумів злякати,
в душу твою несподівано
так би
не впав,
як від дзвінка телефонного
ледь не здригнулись Карпати,
як від одного слова -
світ знову
жити став!

***
І навіщо дзвоню, чекаю?
Чи забулася, що - німа я?
Як скажу в телефон новину?
Порятунок - папір і ручка.
Німоти гіркої заручниця,
я прощаю твою вину...

94

Хто має владу і не чинить зла,
Страшний у гніві, а не дасть і стусня,
Мов скеля сам, всіх зрушить спроквола,
Холодний і не схильний до спокуси,-
Той має спадок - благодать небес,
І скарбами природи володіє,
Господар і владар душі чудес,
А інші лиш прислужувати вміють.
Дарує квітка пахощі п'янкі,
Допоки незабаром не зів'яне,
Та заведуться в ній десь хробаки,
І вже миліший цей бур'ян рахманний.
Лілеї ж гірші навіть бур'янів,
Якщо до себе манять хробаків.

– Занадто близько
була мулета
від твого тіла,
о, матадоре,
не врятували
ні амулети,
ні хрипле Santa,
ні вічне море.
– Ти бачив, як цвіте авокадо,
коли весна починає зріти?
– Вже час, еl show es acabado*,
Adiós**, сеньйори й сеньйорити,
без нас минає літо в Севільї,
і наші ґрати – посмертна слава.
– Тепер ми квити,
тепер ми вільні.
– Ходімо, кате.
– Ходімо, брате.
Ave?
_________
* шоу закінчено – ісп.
** прощайте – ісп.

Вечір першу зірку приголубив
і за обрій сонце відпустив.
Ще про щось шепочуть твої губи
і так легко серцю розцвісти…

Спи, коханий. Ніченька спокійна.
Ніч, як мрія, сповнена казок.
Бачиш небо, небо темно-синє
у політ нас кличе до зірок…

«Я тебе люблю» - легким відлунням
відпускаю крізь усі світи.
Я тобою трішки помилуюсь,
бо вже скоро час мені іти.

Ніч висока, повна мрій і тиші.
Нічка світла од сердешних нот.
Хмарка в небі місяць заколише.
Вже й туман всідається на дно.

Спи, коханий. У долонях неба
б’ється серце пісні, як пташа.
Я цей світ намріяла й для тебе,
щоб раділа в нім твоя душа.

***
Глибока ніч, не спить лише поет,
Очима серця ловить думки лет, -
Його чарує незвичайна гостя,
Що любить спілкуватись тет-а-тет...

2
Зайшли ви, бачу, знову не в ті двері,
Бо до нових нас кличете імперій.
На смітники історії ідіть, -
Шукайте там - ілюзії й химери.

3
І радий був я з кожним подружити,
Лиш безкорисливих не зміг зустріти.
І де б я не ходив, не мандрував, -
За щире слово - мусив скрізь платити.

4
У мого друга - рання сивина,
І є тому причина не одна, -
Усім вітрам його душа відкрита,
Хоч серце уподобала весна.

5
З копита - вскач, у вухах свище вітер,
Якби й хотів - не зможу зупинити!
О, як я полюбив цього коня,
А вчора ще - боявся підступити.

6
Чого на мене позираєш скоса?
Чи я напозичавсь у тебе проса?
Чи вимагаю повернути борг?
В тобі шумує - дух великороса...

7
Ви ревно бережете честь мундира,
Немов це справді ваша друга шкіра.
Ви, як ніхто, байдужі до людей, -
Народ - ваш годувальник і офіра.

Зі зб."Luх veritatis"(2005)

виринаючи з тьмяних простерадел ночі
хоча то могли бути і чорні простирадла твоєї постелі
ти підіймаєшся поволі
мов літній ранковий туман
не одягаючись знову прямуєш туди
де лунають швидкі давно втрачені
мелодії балканських оркестрів
котрі разом з птахами будять тебе щоночі

ти вперто йдеш по ще пустій
темній вулиці
босий по теплому саме зараз
мякому хідникові
в який потроху вгрузаєш
і розбризкуєш наче морську воду

ця ніч не перша
і мелодію ти вже чув
але тільки зараз
вночі
вона пробиває тебе наскрізь
і домашнім вином стікає по гомілках

завтра ти можливо все забудеш
але ніч ця не остання

Хіба я знаю, чи здолаю путь,
Якій себе присвячую віднині?
... У цій країні соняхи цвітуть,
Неначе у далекій Україні,

І так нещиро пише вірші час!..
Ключі пташині - знаки запитання.
У цій країні я спіткала Вас,
Я, Ваше нерозділене кохання.

Мені було даровано прийти -
Блакитно, стрімко, реченням окличним,-
І фразами осінніх павутин
Вплестися в риси Вашого обличчя.

Нехай Ви не забудете повік
Очей натхненних - істинних поетів
(Трикрапками - малиновий потік
Розкиданих узбіччям бересклетів)...

Ні сліз, ні обіцянок, ні прикрас, -
Печаль і ми, останні сонцелови.
Злетяться взимку спомини до Вас:
Один - як сніг, один - жовтоголовий...

2009


Я, - ВАША БЕЗОТВЕТНАЯ ЛЮБОВЬ
(російськомовний варіант)

Дорога эта выбрала меня
(И я дорогу нынче выбираю), -
Судьба моя, строка моя, родня...
Вы знаете, что я об этом знаю.

Мой птичий дух витает в облаках.
Мой птичий крик березами укачан.
Я - Ваша безответная тоска.
Я - Ваша безответная удача.

Мне уходить от Вашего крыльца
Волнисто-синим знаком восклицанья,
Крутым уклоном грустного лица,
Споткнувшись о морщинки расставанья.

Страны чужой холодная рука,
Моей страны задымленные очи, -
Судьба моя, слеза моя, строка
В рябиновых созвездьях многоточий...

Отчаянною силою стихов -
Собою Вашу комнату наполню,
Я, Ваша безответная любовь,
На небеса заброшенный подсолнух...

Вчора муза прийшла серед ночі
(Сон міцніший з відкритим вікном).
Трохи дивна. І образ жіночий,
Запитала: чи маю вино.
Пригубила наповнений келих,
Я спитав чи надовго в наш край .
Знов зробила ковток „Ізабелли”
І промовила: Сам відгадай...
Посміхнулась потому дитинно,
Блиснув місяць по чистому склі.
Ти хропеш ? – запитала дружина
Й лампа досі горить на столі.
- Не повіриш ,прийшла серед ночі,
запитала чи маю вино?
Трохи дивна і образ жіночий,
Наче фея в старому кіно…
Вітерець вже погойдував липу,
Реготав місяць – ріг крізь вікно.
А на небі Бог зорі розсипав.
Так шкода , що це було лиш сном.

"К какому берегу пристать?" -
раздумывала в речке лодка,
хотя сама уже была
она на левом, у березки.

А правый берег лишь смотрел,
печально головой кивая,
и тихо-тихо грустно пел:
"Иди ко мне, вернись, родная!"

И лодка сомневаться стала:
"А там ведь лучше, что же делать?".
Но возвращаться уж не стала,
а молча берегу запела:

"Ты нужен мне, оберег правый!"
Ты очень-очень сильно нужен,
но не могу я, я в печали,
уж левый берег стал мне мужем!"

2006

Тиша. Зорі. Смуток. Сум. Нудьга.
Ніч. Думки. Листочок. Ручка... Диво!
Ти живеш на світі не дарма,
якщо бачиш ніч таку вродливу!

Не частинка це доби, повір.
Це щось більше, вище, ширше неба.
Це не Всесвіт, не шалений звір,
а лиш ноти, зіграні для тебе!

2006

Літній день розіллявся, як море,
В чистім небі летять голуби.
Ластів’ята виспівують хором .
Закохайся у це, полюби.

І п’янить ароматами липа,
Зупини цюю мить, не згуби.
Вчора з червнем знов здибався липень,
Попід небом, мов льон, голубим.

...Мить. Ще мить і за обрій
Ляже сонце, щоб трішки спочить.
Літній день, що купався у морі,
Знов настане, як хвильку поспить.

Ти з вітром розмовля по телефону
через вікно, в уявний мікрофон.
Запитуєш його ти про погоду,
і він до тебе прилітає знов.

Ти зірочку покликала із неба.
До тебе ближче припливла вона
й промовила: ""Не плач, не треба,
дивись, яка сьогодні ніч ясна!"

2006

І буде світитися світ,
І будуть родитися діти.
І срібло березових віт
Серця людські зможе зігріти.

І буде ранкова роса
Блистіти від променів сонця.
І це все не просто краса.
А хтось запитає: Чи сон це?

І будуть ще ночі без сну,
Коли тебе хтось покохає.
І лютий зустріне весну,
Ту мить, коли все оживає.

Кружлятиме ще листопад
І осінь настане завчасно.
Онук посадИть новий сад
В житті кожна мить є прекрасна.

І в травні кружлятиме цвіт,
Весь білий, мов сніг серед січня.
І буде світитися світ,
І буде так, буде так вічно.

І буде світитися світ,
І будуть всміхатися люди.
І завтра, і тисячі літ
Так буде, так буде, так буде!

Заморозила. Потім розбила.
По Фен Шую себе рознесла.
Підібрала. Жбурнула щосили.
Запекла СВЧ-весна.
Ув олії волію-Боже,
Намальована. Надтоприродня.
Відхреститись від себе, може...
Без вогню обпікає безодня.
Все одно переможе не сила,
І в житті найвеличніша цінність –
То є молодість духу і тіла.
Їх біда – швидкоплинність...
По краплинкам серце збирала
І ліпила себе до нестями,
У блакитних вологих дзеркалах
Колихалися храми.
Розморозила. Потім зліпила.
Розговілася вбивча потреба –
Відпустити гріхи у тіла.
Все суєтне.
А зверху – небо.

Коли відрікаються від себе,
Коли забувають все і всіх
І ненароком обминають двері склепу,
І душать ненароджений прасміх...
Зло завше лишить слід, на пам’ять.
Добро повернеться. Але не тут.
Не вчуєшся, як ти – оббитий камінь.
Дощі змиватимуть із тебе бруд.
А скромність увігнала в душу бивні,
Розбещеність занėсла стріли вражі.
Сліпі полотна вічні, нерозривні –
В них розминулися потреби наші.
Слід трохи доповзти до світла-острівця...
У сон-блакиті – Бог,
У сон-любові – він же.
Будуть покарані зачинені серця!..
Слід трохи збожеволіти –
І ти вже інший.

«Час спливає», – звикли говорити ви,
внаслідок встановленого хибного поняття.
Час – вічний. Спливаєте ви!»
М.Сафір

Білий пісок крізь призму часову
У безкінечному флаконі
І за Мольєром той, хто виграв час – виграв усе.
А хіба ні?
Уся і все в його незримому полоні.

Відкриє челюсті свої годинник...
Стрілка покаже до і після нас...
На всіх меридіанах мить незрима
В гонці з тобою переможе час...

Розстрілюйте. Життя – фальшиве.
Успадкувавши долю, ми – ляльки.
Не викликається весільна злива
Від помаху травневої руки.
У білій безвісті від мого дому,
Немов протягнені у безкінечність прóводи,
Не сходить погодинна втома...
А зводиться у спогади.
Забитися. Забутися. Та де там...
Порозгорялися любовні карти –
Їм підкоряється моя планета –
Карма.

Я відпущу
Й гріхи, й тебе,
І хмароносії
Попадають від болю.
Розм’якли мої ноги від розлук,
Не витримати почуттів двобою.
Залитися дощем лимонним і за край...
Над краєм даху.
На ноти відчаю по ноті спокою,
Тікаючи від ноти страху.
Баси і біси йдуть по тілу –
Такі, як я, невиліковно хворі.
А десь хитаються не сміло
Відмолені холодні зорі.

Я сьогодні відкрила скарбничку
І занурилась в скарби світів.
Ніби в темряві хтось запальничку -
Чирк! Зненацька мені засвітив.
Те, що бачила я – невимовне,
Незбагненне надбання людей.
Це мене затягнуло немовби -
осягати безмежжя ідей!
Я міркую, читаю, шукаю,
Наче жадібно п`ю зі струмка.
Неосяжні знання здобуваю
В павутинні і-нет павука.

А пам‘ятаєш, як у нас з тобою
На двох було одне бажання?
Як ми стрічались сніжною весною,
Жили передчуттям кохання?
Як потопали у снігах іскристих
У березневу сніжну пору.
А літом у квітках барвистих…
Як ми купались у любові?
Тоді не знала, що з тобою
Навіки доля поєднає.
Жила лише передчуттям любові,
А ти сказав мені: «Кохаю!»

1
Ти будь завжди володарем пера,
Співцем народу, миру, і добра,
Щоб кожний з нас, поете, освятився -
Красою України і Дніпра.

2
Йдемо сьогодні знову хто куди -
До Коби, Ілліча, Сковороди...
Шукаємо зорю, що засвітили
У наших душах прадіди й діди.

3
Ти не чекай неділі чи суботи,
Бери сміливо солов'їні ноти.
Співай щодня і голос забринить,
Якщо не маєш фальші-позолоти.

4
Розширюю душі діапазон,
Бо вже дзвенить весняний камертон,
Сьогодні розум, і душа, і серце
Звучать - о диво! - зразу в унісон.

5
Тебе не втішить слава світова,
Як над тобою виросте трава.
І голосу її ти не почуєш,
Які б тут не творилися дива.

6
Нехай насниться нам і п’ять пришесть,
Не обминем печалі перехресть.
І знай, ти пожалкуєш, якщо втратиш
Цю істину свою і власну честь.

7
Нап'юсь натхнення з диво-джерела,
Щоб юна сила в серце прибула.
Нехай вона в мені щодня нуртує,
Щоб думка легкокрилою була.

Зі зб."Luх veritatis"(2005)

день, відганяючи мару ночей,
шпичастим променем кленИ поранив,
і вересень нам при кінці алей
насипав повні пригорщі каштанів.

Мов хлопчик, я ці гарні круглячки
в кишенях радісно несу додому,
щоб у пасьянсі давнішні роки
не розкладати картами нікому.

Уже вином налились дні серпневі,
і яблука достигли запашні,
ночуй в садку, у теплім курені,
де над тобою шелест комишевий,

і слухай, як у тишу неживу,
немов родившись із глибин сузірних,
у перебоях павз нерівномірних
дозрілий овоч падає в траву.

Свинячий грип – свиняча то хвороба,
пташиний бог – то дірка в камінці.
І вже душа – то є окремий робот
з ключем од Пекла у руці.

Самотність – то кава гірка,
Ковтнеш – і попечено губи.
Самотність – то пустка глуха,
В ній серце і душу ти губиш.

Це небо для мене
Самої
Самотньо
Синіє.
І місяць один –
Він ніколи нікого не гріє.

А ти так далеко…
Ти так відчайдушно далеко!
Тобі в тихий вечір
Про мене не скаже лелека.
Цей місяць холодний -
Байдуже із неба посвітить.
За мене
Ласкаво
Нехай обійме тебе вітер.
Хоча би цей вітер…

Осінь брови нахмурила
Журавлиними дугами...

Ваш погляд – доміно «один-один»,
яким хребет перебивають бриду…
У хвилю виростає з ряботин
зухвала кров… Загусла тиша – «риба»…

Залізний стіл, мов непутящий брат
церковних дзвонів, – камінці б’ють тіло.
І на портвейні душу підверта
нудьга, що стрілки дзиґарям звертіла;

і пляма від вина липка, як вірш,
який рядком гойдається на денці:
«І млость, і дощ… Кафе, де ні душі»…
І мжичка падає за комірець за безцінь…

Це Вінграновський жолуді приніс,
що між рядками висіяні болем…
Дзвінкий у небі випростався ліс.
Розправив весла на човні, як брови, –

і вирушаю в путь… Намок тютюн..
Читаю Вас, немов дивлюсь Вам в очі…
Дві книги разом товщиною в дюйм:
«Південний схід», «Тривання подорожі» –
Вольвач…

 
Добраніч, почвари казкових склепінь
Непритомні примари вітальні
Невагомі напої криштальні
Барви сну на розтоплений віск

Адью, матадорів опаловий змій
На долоні сліпучих ремісій
Небуття дивоцвіту симфоній
На узбіччях астральних доріг

В рідну путь, капітани вічних рядків
Каравели відлуння безсоння
Згубний легіт, безтрепетні скроні
Над завісою згарища мрій



 ✴




 

Місток по цеглині
Складали ми разом.
Місток по хвилині,
Дарованій Часом.
Все відстані менші –
У скронях - секунди.
Здається – нарешті!
Та знову – облуда:
Слова буйно-вітром
Цеглини руйнують.
Бува ж – нам повітря
Для слова бракує!
Це слово безцінне –
Остання хвилина
Місток розуміння
Зміцнити повинна.
02.09.09

Ног не чую под собою, -
Ноги - яства волчьи.
Мне вещунья с водопоя
Жалобу отропщет.

Что забыл ее на годы,
Что крещусь на нечисть,
Что рабыни из похода
Не пригнал увечной.

Будет бить меня корягой,
Гнать-хлестать осокой.
Все бы ей, карге корявой,
Ждать судьбы высокой*.

Будет ворошить былое
И вздыхать не к месту -
Раньше, мол, дрались за волю,
Нынче - за невест.

Нож подаст, исчерна-ржавый:
"Этим - за свободу".
Перевязь к ножнам лежалым
В илистых разводах.

...И забуду я покой, и
Мира не приемлю -
Ног не чую под собою,
Лишь сырую землю.

* беззастенчиво позаимствовал у ДжРРТ - Сильм:))
образ твору - с http://www.enmerkar.com/myth/merlin-mezhdu-arturom-i-vivianoj

Я намагаюсь бути чесним,
Коли дивлюсь тобі у вічі
Нехай душа твоя воскресне
Нехай не гине на узбіччі

Волію бути непомітним
Ховаю свого серця стуки
Нехай ті почуття розквітнуть,
Які колись завдали муки

На дні душі цвітуть ідеї
Солодкий сон розвіє тугу
Я назову тебе своєю
Та просто буду твоїм другом...

Глибинним рвонулась акордом
Нескорена течія -
Старанно затаєна й гордо
Відчаєна приязнь моя.

Не квапся сміятись, одначе
До ніг вона
не впаде!

А серце налякано скаче,
як вивірка поміж людей.





1991

Сльоза, наче біль утрати,
Душі наші прозорить,
Плач твій в оцій кімнаті
Розлив поміж нами море.
Зникла стіна четверта,
Лиш береги далекі,
Обриси, далеччю стерті,
А понад морем - лелеки.
І хоч вони даленіли -
Крильми нам серця єднали:
У вирій до мене летіли,
Додому - до тебе вертали.
Та раптом застигли крила,
Що біле і чорне несли,
І береги скріпила
Арки дуга чудесна.
Ступай же назустріч, люба,
Вниз не дивися, вгору!
Нас вознесе чи згубить
Міст через море.

7489 р. (Від Трипілля) (1983)

заграй сумну пісню
пройди під дощем
у світі цім тісно
у серці лиш щем

залишся самотнім
укрийся плащем
лиш зараз бо потім
не буде прощень

під гру химерних тих оркестрів
під янгольський картавий спів
піддожевільний сміх усіх орестів
під хижий скрип минувших днів

ти сів
обпершись на асфальт
бо чув їх очманілий фальш

під марення геть пяних режисерів
під кострубаті барви ліхтарів
під лінії відрубаних голів
під блиск очей самотніх голубів

ти впав
від жалю рвались груди
той фальш між нас
він є усюди

прокрастись в коридори темні
в чужі думки холодні та слизькі
і йти поволі в сни таємні
такі химерні, халюгідні і низькі

сновид лякати й реготати
їх вести тихо на дахи
допомогти їм крила розпростати
шептати:нестій, мерщій лети

Багряний вересень проливсь дощами
над полем, лісом і ставком,
і над моїми згаслими літами,
що в сніп лягли, підкошені серпом.

О, змийте все з душі, осінні зливи!
Лиш чисте срібло в ній лишіть.
Хай знов воно колись у день щасливий,
мов паморозь в промінні, заблищить.

Над серцем стомленим несуться хмари,
і вітер рве намети золоті.
Ліси, ліси горять, немов пожари,
і затишно у синій самоті.

Мій дух гойдається пожовклим буком.
Копита кінські топчуть будяки.
І тільки серце числить рівним стуком
години, тижні і роки.

Напевне усі починали писати вірші у ранньому дитинстві. А чи не соромно зараз нам їх згадувати, кому вони присвячувалися і чи взагалі ви їх пам'ятаєте?

Капає, капає дощик,
Потім помалу зника.
Сонечко з хмарок виходить -
Дощику зовсім нема.

Тільки на синьому небі
Райдуга вийшла така -
Ніжними фарбами світла
Різноманітна вона.

Навколо райдуги діти,
Радісно пісні співа.
Краще іде всім робота
й настрій у всіх підійма...

1994 рік.