Живе маленька Юля,
У неї є бабуня,
Є небо і зірки,
А їй - ще два роки!

Тобі уже два рочки, -
Сказали Юлі очки, -
В люстерко подивись
І мамі посміхнись.

За посмішку від мами
Дістанеш два банани,
Ти їх в руці тримай
І тата пригощай.

Так Юля і зробила...
Банани заробила,
Їх з кашкою поїла
Ще й тата пригостила.

Така от наша Юля!
Це в неї є бабуня,
Найкраща в світі мама,
І тато, і банани!

Я літаю уві сні
Вірним друзям вірю я,
Ще люблю свої пісні
І про диво мрію я.

Друзів я не підведу,
Їм усім – палкий привіт,
Мрію, вірю і знайду
Диво-казку, дивосвіт!

Прилетить у сни Пегас,
Віднесе у синю вись.
Дивосвіт – навколо нас,
Тільки гарно роздивись!

Друзів я не підведу,
Їм усім – палкий привіт,
Мрію, вірю і знайду
Диво-казку, дивосвіт!

Я літаю уві сні
І у казки вірю я,
Ще люблю свої пісні
І з піснями мрію я.

Друзів я не підведу,
Їм усім – палкий привіт,
Мрію, вірю і знайду
Диво-казку, дивосвіт!

Які трагічні зорі над Чорнобилем!
Болючі, мов гіркі полинні зойки
Трункі, пекучі, обгорілі скойки
Сузір’я, що наречене Чорноболем
Мов голос опроміненої вічності,
Захрипла ніч в чеканні напіврозпаду
І час в страху закляк молитись Господу
Зомліло сонце в мертвій потойбічності
Лиш пам'ять сходить лютою ятризною
Цвітуть сади над берегами Прип’яті
Їм не втекти – вони корінням прип’яті
Цвітуть сади тринадцятою тризною…

Я люблю дарувати приємні слова,
Наче квіти, жінкам і дівчатам,
Бо із них проростає любові трава,
А буденність виблискує святом:
Без умовностей, без ювілеїв і дат,
Без прицілів і без розрахунків,
Бо стікають хвилини життя, як вода
І у грудях щось гупає лунко.
Це – бажання віддати, тече через край,
Виливається з серця назовні.
Я люблю дарувати приємні слова.
То ж беріть – підставляйте долоні!

Скільки б років не минуло,
Пам'ятати буду я,
Як колись Ви нас навчали,
Люба вчителько моя.

Може не завжди були ми
Бездоганними в навчанні,
Психологію вивчали,
Але марили коханням.

А тепер у нас вже сім'ї,
Діти наші вже студенти...
Пам'ять часто повертає
В світлі юності моменти.

На шляху життєвім нашім
Нам траплялись люди різні,
Добрі, лагідні, порядні,
Лицемірні, злі та грізні.

Ми у згадці Вас лишили -
Справедливу і м'яку,
Ми предмету в Вас учились,
Поведінці та смаку.

Від душі бажаю щастя,
Та везіння- щоб без меж,
Найміцнішого здоров'я
І багато грошей теж!!!

Май досхочу
насіяв квіту у траву.
Я не топчу
і навіть поглядом не рву.
Але навколо
не знаходиться ніде
Цвіт матіоли –
найрідніший з орхідей.
Спостерігай,
моя печале, з під руки,
Мов batterfly,
очима кольору “братків”.
І повна смутку
тінь моя не обмине,
Ту незабудку,
на ім’я “люби-мене”.

Хочу подарить тебе тайны своей души,
О которых сама не знаю.
Хочу подарить все свои снега,
Что от дыхания твоего тают.
Подарить хочу все дни и минуты свои,
Все радости и все дали,
Высоты и впадины, все мечты,
Все звезды, дожди и печали.
Пологие берега и скалы,
Вершины далекие,
Красивые города и реки,
Озера лесные, глубокие.
Дурманящие луга – ковылем-чебрецом устелены,
Девичьи мечты, как поля – ромашкой да маком засеяны.
Хочу подарить все слова,
Улыбки, закаты, рассветы…
Взамен прошу одного –
Подари ты мне это лето…

Венчают нас пусть соловьи,
А губы – малина, как в сказке.
Все грезы исполню твои,
Утонешь во мне от ласки…

Лишь лето мне подари…

Я зичу Вам на майбуття – життя
Життя у веснах, посмішках, світанках,
В осінній щедрості і зоряних серпанках,
У літніх довгих теплих вечорах.

Життя у мріях, що летять на крилах,
Життя у вітрі, що здійма вітрила,
У силі дуба й висоті тополі,
У ніжності роси, посіяної в полі.

У мудрості віків, що йшли нам від нащадків,
В дитинства райдугах – найкращих згадках.
В любові до землі – як пісня журавля,
Із вірою в добро - бо віра окриля.

Життя, як плесо озера спокійне,
І наче океана шторм – буремне, сильне!
Життя – багате на хороші люди,
На радощі душі, хай буде їх і буде.

Нехай здоров’я Бог наллє добрячу кварту,
Бо Ви така людина, того варті.
Бо Ваша мудрість, як вогонь палає,
Ваш розум й сила – молодь надихає!

Ви добрих справ і слів залишили багато
І Вас завжди я буду пам’ятати!

Нудьга трояндових алей
Плелась ліниво в тепле море.
Під сонцем літній день зомлів.
І тільки хвилі
трансляційного сопрано
Тремтіли у повітрі,
наче бджоли
У затишній пелюстковій купелі.
У клаптику густої тіні,
На рештках пофарбованої лави
Дрімала напівлежачи людина.
Минулу рану стягувала шкіра
Відверто голої культі.
Був йодний дух не з моря,
А замасковане бузком вікно
Не стримувало запах процедур.
На світлому, як небо підвіконні
В прозорім савані застигла постать
Години мертвої
годинника живого.

сонце, з руками по лікті в крові,
падало в пащу гір
люди і птахи і всі, хто живі:
швидше до своїх нір
в маках погасли пекучі заграви
лопнули струни у листі
Вже накладає на захід кривавий
Ніч свої пальці імлисті...
Кров’ю поволі зійшли небеса
Впала із хмар багряниця
впала на землю солона роса...
сходить на небі зірниця
сонце в печері цю ніч простоїть
в’язнем камінного лона
так як колись, тому тридцять століть,
в риб’ячім шлункові Йона
завтра, а завтра у ранній порі
вирветься сонце зі схрона,
щоби руками по лікті в крові
ствердити свого закона

.

Хай буде так, як хоче твоє серце.
Хай буде так – нічого не кажи.
Читатимуть тобі мільйони лекцій,
як треба жити – вчителі, мужі…
І не один покаже скалку в оці,
колоди не помітивши в своїх…
І литимуть тобі на рану оцет,
плюватимуть… а ти не слухай їх.
І серце шматуватимуть до крові
оті словесно-праведно-святі…
А ти живи за голосом любові
і буде так, як хочеш того ти.

Коли її розбивають, топчуть, переїжджають, ходять по ній… дорога живе. А найбільше життя в ній, коли їй горло перерізають піснею… Тоді Дорога несе подорожніх на руках, дарує сонце, хмари і тоді вже Доля біжить за подорожніми, неначе собачка, яку забули і жалісливо скиглить, а Дорога зупиняється і підказує подорожанам: «Візьміть її, вона така гарненька…»

Він так мовчить, немов би назавжди…
Цей дивний сплав металу, цифр, клавіш.
Він так мовчить, немов би то не ти
В ранкових сутінках мій сміх у сльози плавиш…

Він так мовчить, мов знає, що ти любиш…
Екран не гасне, літери не йдуть…
Він так тремтить, як знає, що ти губиш
Коли спускаєшся у денну каламуть.

Він так мовчить, неначе чув і бачив…
Усе він знає, і тому мовчить…
Він так спішить… Тому, мабуть, і плаче…
Він майже тут… Він скоро задзвенить…

Хтось каже, досить просто бути сильною.
Серця збирати у свої колекції.
Всміхатися, здаватися красивою.
Не оглядатися, летіти по інерції.

Без болю відпускати і прощатися.
Сміятися на людному пероні.
Зникати на світанку, розчинятися
В п’янкому щасті ночі без кордонів.

Хтось каже, досить просто бути сильною,
Не плакати… Хотіти стати вільною...

Ніч пішла у землі вранішньої зірки…
Тихесенько закрила за собою штори дверей…
Розвісила свій пряний запах на наших рятівних мотузках…
Пробігла патокою снів по асфальту…
І час помер – на миттєву вічність…
Стіни зашурхотіли червоними скрижалями…
Глибоко в них жовтий ворон побачив світанок в кристалічній кулі…

У меня были проблемы;
Я зашел чересчур далеко;
Нижнее днище нижнего ада
Мне казалось не так глубоко,
Я позвонил своей маме,
И мама была права -
Она сказала: "Немедля звони
Человеку из Кемерова".

Он скуп на слова, как де Ниро;
С ним спорит только больной.
Его не проведешь на мякине,
Он знает ходы под землей.
Небо рухнет на землю,
Перестанет расти трава -
Он придет и молча поправит все,
Человек из Кемерова.

Адам стал беженцем,
Авель попал на мобильную связь,
Ной не достроил того, что он строил,
Нажрался и упал лицом в грязь;
История человечества
Была бы не так крива,
Если б они догадались связаться
С человеком из Кемерова.

Мне звонили из Киева,
Звонили из Катманду;
Звонили с открытия пленума -
Я сказал им, что я не приду.
Нужно будет выпить на ночь два литра воды,
Чтоб с утра была цела голова -
Ведь сегодня я собираюсь пить
С человеком из Кемерова.

Долгая память хуже, чем сифилис,
Особенно в узком кругу.
Такой вакханалии воспоминаний
Не пожелать и врагу.
И стареющий юноша в поисках кайфа
Лелеет в зрачках своих вечный вопрос,
И поливает вином, и откуда-то сбоку
С прицельным вниманьем глядит электрический пес.

И мы несем свою вахту в прокуренной кухне,
В шляпах из перьев и трусах из свинца,
И если кто-то издох от удушья,
То отряд не заметил потери бойца.
И сплоченность рядов есть свидетельство дружбы -
Или страха сделать свой собственный шаг.
И над кухней-замком возвышенно реет
Похожий на плавки и пахнущий плесенью флаг.

И у каждого здесь есть излюбленный метод
Приводить в движенье сияющий прах.
Гитаристы лелеют свои фотоснимки,
А поэты торчат на чужих номерах.
Но сами давно звонят лишь друг другу,
Обсуждая, насколько прекрасен наш круг.
А этот пес вгрызается в стены
В вечном поиске новых и ласковых рук.

Но женщины - те, что могли быть, как сестры, -
Красят ядом рабочую плоскость ногтей,
И во всем, что движется, видят соперниц,
Хотя уверяют, что видят блядей.
И от таких проявлений любви к своим ближним
Мне становится страшно за рассудок и нрав.
Но этот пес не чужд парадоксов:
Он влюблен в этих женщин,
И с его точки зренья он прав.

Потому что другие здесь не вдохновляют
Ни на жизнь, ни на смерть, ни на несколько
строк;
И один с изумлением смотрит на Запад,
А другой с восторгом глядит на Восток.
И каждый уже десять лет учит роли,
О которых лет десять как стоит забыть.
А этот пес смеется над нами:
Он не занят вопросом, каким и зачем ему быть.

У этой песни нет конца и начала,
Но есть эпиграф - несколько фраз:
Мы выросли в поле такого напряга,
Где любое устройство сгорает на раз.
И, логически мысля, сей пес невозможен -
Но он жив, как не снилось и нам, мудрецам.
И друзья меня спросят: "О ком эта песня?"
И я отвечу загадочно: "Ах, если б я знал это сам..."

Дощем в обличчя напівсонний день,
Закутався у хмари темно-сірі.
Здається, що у неба сотні жмень
відкрилися, щоб статися у зливу.
Під музику дощу - мільйони віт
у ритмі танцювальному - додолу.
А у вікні сидить поважний кіт,
І дивиться на бульбашки і кола,
що дощ у танці залишив йому
у подарунок, просто так, без фальші.
А знак подяки - тепле "мур-мур-мур"
(А дощ не чує. Він сьогодні плаче.)

Так, він звичайно не столиця, а по околицях – село,
яке у пору цю весняну вишневим цвітом замело.
Але які його каштани! До них і київським далеко.
Вони ревниво стережуть тінь на алеях в літню спеку.
Його Богдана сиві думи про славні й давні ті часи,
коли гули у цій місцині міцні козацькі голоси,
всотались в мене кольорами дитинства, юності і волі,
як шлях чумацький в небеса – слідами зоряної солі…
Його майдани не бурхливі, його життя спокійний плин,
його проблеми нескінченні течуть, неначе зерна в млин.
Його іще живі заводи здаються й досі ласим шматом
Рвачам високим, про яких згадати хочеться лиш матом.
Його важкі від праці руки самі вишукують роботу –
ці люди звикли виживати без ласки влади і турботи.
Його коріння в цій землі – міцне, бо він не кураїна,
і лиш для праці хилить він свою натрудженую спину.
Не заважають хмарочоси тут хмарам землю цілувати,
і носить місто гордовито своїх дерев зелені шати.
А водосховища хвилі тут лижуть спокій із каміння,
а на лимані в воду тихо дерева вмочують коріння…
Він споглядає підозріло Енергодару труби й блоки
і п’є не надто чисту воду, в Дніпро вмочивши вуса й щоки.
Не так давно північні гості хвалили нам місцеве літо:
мовляв, тут краще, ніж в Криму, бо тіло спекою не вбито.
Хоч то , звичайно, перехвал, та влітку в зоні відпочинку
під шелест листя й шепіт хвиль таки приємно смажить спинку.
Як планувалося колись, було б це місце літнім раєм,
та не збулось… А мало бути рибним щедрим краєм,
і помідорним, абрикосним, вишневим, навіть виноградним -
було б доречно й ненакладно
гостям би тут відпочивати, якби… Ох ті мені якби,
вони неначе голуби,
злітаються клювати мрії…

*
Ближче до Пасхи
В квітні цвіте пасхалья,*
Квітка небесна.

Квіти дрібненькі,
Наче хмільний виноград,
Зріють у гронах.

Гілка духмяна бузку
Медом запахне.
Як одцвіте, обтрушу
Рій ніжних квіток.


* пасхалья (грец.) - бузок

Зашурхотіло
Платтячко
Білим
Лататтячком
Поміж колін
Міряю
Мріями
Сонцем
Надією
Теплий ослін.
Зітхаю словами
Милуюсь вишнями
Травневими днями
Поміж колін
Міряють
Мріями
Липи замріяні
Хатній ослін.
2009

Так, скіфи ми… Та хто ж ми як не скіфи.
Й нащо це сперечатися з Блоком?
Та не треба вам чіпляти ці міфи.
Бо ж це може вам вийти боком…
А може, ми все ж таки гуни,
Тож наш пращур – великий Аттіла?
Так, був набрід не дуже розумний,
Але дуже йому кортіло.

В родоводі в нас – скандинави,
Дещиця – Ольгерди, трохи – Аскольди.
А в історії всілякі темнії глави –
Чи то кельти, а може й кольти...
Щось не втямив я, що ти хрюкнув?
Не шляхетно так неприродно ...
Ой, гадаю ми все ж таки укри,
Тож укрутимо кого завгодно.

Ну, подамося мабуть у Європу,
Хоч живемо в її середині.
Це ж куди нас послав ти? О-па…
Не шануєш мої сивини?
Ну, ми приїхати можемо в танках –
Є для цього і техніка й вишкіл.
На кістках ще станцюємо танок.
А чого ви одразу принишкли?

Нам не вперше трощити імперії –
Погортайте сторінки літописів.
Тож, допоки ми вас не приперли,
Не підсовуйте нам ваших опусів.
І коли у вас ще думка жевріє –
З нами й далі як дівка ламатися,
В вашу сторону сякнемось впевнено
І влаштуємо дикі танці!

А мій малий вже вправно володіє інструментом—
Поверне викруткою вліво—сонце вимкне,
І несподіване затемнення у вікнах
Астрологи сприймуть як спробу прецеденту
Нових міжгалактичних сутичок. А вчора
Узявся за літак—перескладав до гайки,
Тепер із друзями літає на Ямайку,
І додатково заправляється в Андоррі.
У планах—ніби мед збирати час у соти,
Що скапує з годинника у коридорі,
Аби встигала я, коли маленький хворий
Ну трохи швидше повертатися з роботи.

От і знову країною їде мій поїзд
Містами, схожими на європейські.
Бачу я крізь дерев зелену прозорість
Незорану землю під жовтим перснем.

Кривлячись від гіркого чаю і штину,
Що викривають розв’язані черевики,
Світлом від лампи забарвлю бурштином
Стіл, на якому створився думок гармидер.

Випадкові люди поспівчувають,
Що такий-сякий бідолашний геній
Світ ламає крізь призму чаю
Під новим подорожнім натхненням.

Лоскотно пробігатимуть тілом
Млосні спогади про чужі країни,
Де в обличчя тобі посміхаються мило.
Повз пройшовши, всаджують ніж у спину.

В тих країнах чиста стара Європа
Роздаровує цяцьки-привілеї,
І весь час шукає в чужих окопах
Трупи біглих з концтаборів євреїв.

Підхопивши озеро у нічні долоні
Пролітаю яструбом над полями.
Наче бранця, що втік з євроколонії,
Земляки знайдуть мене вже без тями,

Оп’янілим від смаку ніби-свободи.
Розплачуся любов’ю до псевдо-волі.
Браття з крил познімають важкі колоди,
Вороги насиплють на рани солі.

Кам’янець-Подільський, кінцева – Київ.
Тричі встану прибити зануду-муху.
Я люблю Вітчизну за те, що вижив
Там, де інші здихали в пекельних муках.

Та про мертвих краще ніяк чи добре,
От і маємо, що після всіх лишилось:
Тільки неба блакить, сонце і поле,
Що ніхто не засіює навіть під силос.

Я ухожу по осколкам стекол
Выбитого окна.
С неба стекает кровоподтеком
Ядерная весна.

И не стихами, а чужеродным
Словом наполнен след.
Мне не хватило бы кислорода,
Чтобы с тобой взрослеть.

В каждом осколке, в каждой стекляшке -
Отблесками пожар.
Спи, баю-баю, это не страшно -
Это моя душа.

Отблески в стеклах тают, и тише
Битые дни звенят.
Если замолкнут, ты не услышишь -
Это внутри меня...

Заспокойся, люба.
Не плач – не треба.
Безпідставно грубим
Я був до тебе.
Пригорнись до мене,
Поглянь у очі:
Це моя провина –
Проси, що хочеш!

Вибачай за грубе,
Дошкульне слово
І давай забудемо
Ту розмову,
Де жбурляли рвучко
Образи злісні...
Вибачай, що влучив,
Я – не навмисно.

То чому зітхаєш?
В обіймах ночі
Я тобі кохання
Віддати хочу.
Посміхнись до мене,
Забудьмо чвари.
Ти, як сонце в небі,
П’янка і гарна.

Якось вранці прийшла розпука,
Походила по хаті скрізь…
Опустились безсило руки
Підступила до серця млість
Світ, мій Боже, такий жорстокий
Стільки в ньому біди і сліз
Мабуть, плаче Всевишнє Око,
Коли дивиться долі вниз,
Мабуть, буде спочинок світу –
Он, усюди, - вогонь і дим,
Бачиш плачуть старці і діти,
А потішити їх нічим…
Тут , у світі, як в злому вирі,
Душу витрясуть, так і знай,
А на небі в святому мирі,
Богу моляться…Хочу в Рай!
Засміялась розпука глухо,
Піділляла масла і сліз
Янгол білий в куточку слухав
І за плечі обняв навскіс
-Дам я, серце, тобі розраду -
Побиватися нема путя,
За воротами того Саду
Як-не-як, але є Життя!
А за нього велика плата,
Бо за нього – Господня кров,
Він для тебе, спитай Пилата,
На Голгофу з хрестом пішов!
Сонце знову встає незмінно
Крізь каміння росте трава
Ти для Нього, дитино, цінна,
Ти прекрасна, бо ти – жива!
Ти надія Його, ти воїн,
Дій, кріпися, молися знов,
Серед страху, вогню і воєн
Цьому світу неси любов!
Може хтось за тобою в тузі,
Хтось тебе потребує вкрай,
Може рідні, кохані, друзі?
Їм без тебе і рай не рай…
Усміхалась моя розрада
І тоді міркувала я
З чим піду я до того Саду -
Мушу сповнити завдання
І тепер - я розпуку гоню,
А коли вже немає спасу
Пригортаю до серця доню
І читаю для неї казку… )

Моя доля корою берези
чорно-біла, як радість і жаль
і її на іржаві терези
Щось струсило з Біблійних скрижаль
А вона непокірна, як воля
Споконвічна, як добре і зле
Як мара з Єлисейського поля
Поміж буднями сірими йде
Все розмінює простір на кроки,
Оминаючи привиди доль
Й нетерпляче запитує доки,
Доки грати її оцю роль?
Хто їй скаже... хто знає, о дивна!
Кожен власні шукає світи
Мабуть, доки мандрує людина
Доти й долі за нею іти…

Із Крижополя в село – шляхом,
Із Вапнярки, по стерні, полем.
У низині Кринички дахом,
Завітати вже нема долі.
Там криниця в кропиві пахне
Перецвілим та важким мохом.
Перегукується сич хатній
Із порожнім та сирим льохом.
Перекресленим шибкам очі
Вид калини поколов донно.
Їм побачити таке злочин:
На пустинному дворі сонно.
Там про мене кожна мить марить,
Та кричить луна криниць болем.
Від Дніпра до Криничок
хмари
Не ідуть.
В душі стерня коле.

Око осені жовте.. втомлене..
Виглядає холод здаля
Листя згублене –гілля зломлене
З а п у с т і л а її земля…

Сивий дим опадає ризами
Срібні брамиці відчиня
насуває ярами сизими
патріаршество вороння

сад кістками сухими рипає
розганяє по жилах щем…
притуляє до горла хриплого
згусток крові чи хризантем…

він пацьорки калини вибере
кине спогадам у дупло
і по ниточці колір випоре
і змотає в клубок тепло…

моя осене, Радо, видихни!
відпусти свою душу в плес
літо – бабине з хащів вимани
теплиим вогнищем до небес!

Охоче нахилюся нижче
Заворожити зір і слух,
Де геніальне муравлище –
Мурашок броунівський рух.

Природний скарб мікроісторій:
Роботи, воєн і утіх.
Для них ми – величезні гори,
Молодші набагато їх.

Свого невтомного народу
Хоробрі воїни-сини
Нагадують закон природи –
На старшого – не посягни.

Не зрадь товаришу і краю,
Сумлінно досягай мети …
За нами теж спостерігає
Вселенське Око з висоти.

Знов протуберанці салютують
безуму космічних кораблів
і в кільватерах у них нуртують
галактичні вихори світів,
а по курсу на безодень гонах,
поки що віддалено, реве
в темної енергії циклонах
вогнеспаду полум‘я живе:
хвиль удари
розсувають хмари
спіненої рухом висоти
і промінням
дихають радари,
і вагу чекань здіймаєш ти
з площини земного краєвиду,
бо вгорі твій любий капітан
оберта його на раєвиди
й почуттів небесний океан
затопляє луки, джунглі, тундри.
Закипає досвітком Земля:
щось велике та спокійне мудро
ллється перламутром
в мушлю дня.
Скойки ти розчахуєш віконця,
ти летиш коханому услід
зойком Сонця
крізь уран та стронцій
повз сирен, русалок, Аеліт…
І в безоднях щось уже змінилось –
кварків та сузір‘їв тане дим,
бо Ассоль чекати розучилась,
тому що навчилась
бути всім.

Закралося в душу безсоння
І вона уже не літає.
На палючому літнім осонні
Догорає душа, догорає.

Ні тумаів на коси немає,
Ні дощів на змарнілі повіки.
Вечір тихо на землю ступає,
Але сну вже не буде, навіки.

І в пітьмі, у пекельній задусі,
Розпластавши як ширше долоні,
Я спорхну у крилатому русі!
Та залишусь на тому ж осонні.

І почую в глухому беззвуччі
Хтось чи плаче, а чи благає.
Це натхнення моє на кручі,
Десь там долю свою шукає.

Наче вітер у вирії кряче,
Наче сон заснув в домовині,
Наче сонце за обрієм плаче,
Наче всохлися крила на спині…

Пада листя із верби у річку
Не несе течія, не кружляє,
Не колише блакитну стрічку….
Ти пробач, та вже й річки немає.

Ніч стара, на старім підвіконні
Не жалійте її, не треба.
Раптом що це?! На мої скроні
Пада дощ, світлий дощ із неба!

І хоч сну знаю вже не буде,
Заколишу свої примари,
Може знов заструмоче річка,
Бо долину вже вкрили хмари.

Зігріти руки до горнятка з кавою –
це краще, ніж гіркий самообман.
Я усміхнусь, навіщо бо, лукавити,
щоб грітися теплом чужих долонь…

Я усміхнусь в обличчя цьому вечору.
Я спогадом зігріюсь. Обійме
мене моя любов - любов приречена,
на світло, на життя та - не на смерть.

Це сліпе поклоніння твоїм ефемерним появам.
Уночі, коли паща безсоння розверзнеться надто.
У твоїх коридорах лежить проспиртована вата,
І розрізана скальпелем тиша безкровно конає.

Видаюся тремтінням. Тут пахне так солодко. Плоттю.
Тут прозоро. Я поглядом рухаю шафи і стіни.
Я ще чую твій запах. Твій піт, твою флегму і слину.
Буде день. Буде їжа. І брак безголосся у роті.

Я дивлюся крізь тебе на світло. Крізь тебе і вище.
Твої змії не сплять. Їх спокуси як завше – смертельні.
Я тебе намалюю. На ранішнім небі. Пастельно.
Я тобі зачитаю свої найвідвертіші вірші…

Під кригою билося серце гаряче
в січневій воді…
Не б’ється, вже навіть не плаче…
Вмерло чи ні?

У кров розбив пальці і душу,
зло кригу рубав…
Любов не загине… Я мушу…
Хрестова хода!

Заціпив сокиру, махав нею дужо...
Кривава руда…
Назад відібрав свою душу,
що чорту продав!

*
Тебе чекаю не одну весну.
Я,
Відчинивши двері й вікна навстіж,
Отак стою
на протязі думок.

*
Яка подушка не була б м’яка,
Під голову
Кладу іще й долоню.
Подумаю вночі,
Що то твоя.

Відводиш погляд - це і є межа,
яку переступати вже не личить.
Я розумію, все це тільки жарт
твоїх очей. Ти так мене й не вивчив.

А я дивлюсь на тінь важких повік,
вологість вій - вона також фальшива.
Це вже, мабуть, такий фальшивий вік -
зацькований, безглуздий і зрадливий.

Відводиш поляд - сніг лягає, сніг,
(а десь далеко завесніло в світі),
Відводиш погляд... Мій найбільший гріх,
що я змогла тебе в душі пригріти.

Я не згадую день прожитий –
відлежався на пузі світу,
і, ану його! – в чисте поле –
клеїть фото в живий альбом.
Бо допоки отак біжиться
без оглядки, чи ти живий ще,
біло віриться, що ніколи
не скінчитися нам обом.

Вітер в спину, ключів зав’язка –
тільки дурні глаголять – «тя-яяя-ж-жж-ко» –
відкривати себе і двері,
що ведуть до своїх основ.
Мішанина слідів і щастя
туго скріплені по зап’ястях –
кожен крок – як Кривава Мері,
де червоне – завжди любов.

Кожен крок – пуповина «мислі»,
де не знати, що буде після
і куди заверне дорога
збитих пальців в обгін Землі.
А коли закрадеться «досить»,
я кладуся на вищий досвід –
глянь! – он місяць-душа-безрога
не зривається безмір літ.

Ти спитаєш, - «А що там далі? –
«Ну, навіщо – скажу – печалі?»,
а по тім повернем на захід,
а назавтра звернем кудись.
Нескінченність така грайлива,
справа – злива і зліва – злива,
відчайдуха чи бідолаха –
як розкидаються сліди...

:)


Я не згадую день прожитий –
відлежався на пузі світу,
і, ану його! – в чисте поле –
клеїть фото в живий альбом.
Бо допоки отак біжиться
без оглядки, чи ти живий ще,
біло віриться, що ніколи
не скінчитися нам обом.

Фантазія доведена до краю
На східні налаштована пісні,
Іде в танок і по путі скидає
Обов’язків патинки затісні.

Уява скута. Непластичні рухи.
Чи сором заважає, чи літа?
Я пробую, ще поки легкодухо,
Створити перший танець живота.

Вихляє не наложниця для ліжка –
У дзеркалі навпроти – візаві –
Уже не я – дівчисько-босоніжка
Ступає по ковру, мов по траві.

Їй, що належить звабити султана,
Ні сором не завада, ні літа.
Вона – одна із генів-полонянок,
В моєму танці східно пророста.

Уже не треба натиску і сили,
І кругових надійних оборон.
Спокусливо просвічує шифон…
Здавайся переможиці на милість,
Ходи-но, повелитель у полон.

Тут між Космосом* і вокзалом,
Якщо змія пускали в синь,
То не поверхами зміряли,
А тополями височінь.
Проти заходу зору воля є.
У повітрі кричить глибінь
Сумом зіткнення рейок з долею,
Як благаючим: “Не покинь”.
У провулочок поза хатами,
Де лиш папороть не цвіла,
Мабуть, з космосу зорі падали,
І одна з них моя була.
Тут, між Космосом
і вокзалом.


*Космос - мікрорайон у м.Запоріжжя

На твій кирпатий носик з мого чола впала крапелька Дніпра і покотилась до міжбрів’я. Ти посміхнулась, а я у відповідь, бо уявив, що наш малюк так само буде взимку на санчатах з’їжджати з гірки, як ця крапля з твого носика, а ми стоятимемо поруч і посміхатимемось йому услід...

Твоє тепло відчулось в серці,
Про тебе думав - так і жив.
Мої слова у двох відерцях,
Які у чашку знову лив.

Мені даруєш ті хвилини,
Коли говориш - світ мов спить.
Твій голос ніжний знову лине,
Тоді я дійсно хочу жить.

У неті якось подружились,
Спочатку були лиш слова.
Два серця гучно колотились,
Тепер історія нова.

Цвітуть дерева у садочку,
Трава наспівує: "Краса...".
Кружлять від вітру пелюсточки.
В житті, ти, біла полоса.

Ти йдеш стежиною надії,
Уста солодші від малин.
Тобою стали мої мрії,
Не міг я стримати сльозин...

Небо - море на картині Айвазовського:
В хвилях потонуло сонце,
І хмарини човником пливуть
У допоки невідому путь.

Вишиті на полотні із мрій
Реріха вершини синьо-білі,
Розляглись на неозорі милі,
Приховали Шамбалу надій.

Дивні пісні синій птах співає
На якого Метерлінк чекає,
І Царівна-лебідь задивилась
В гладінь,що блакиттю заяскрілась.

Сині сни нам сняться на зорі,
В них небесна музика лунає,
І Маленький принц Екзюпері
Бережно планету підмітає…

Санаторна тиха келія.
Весна.
Я у білому. Весела і
Одна.

Знов мовчання до обіду
Увімкну.
Навіть радіо повіда
Тишину.

Не крути мене, сумління,
Не боли.
Вже у ванну море синє
Налили.

І мене, як найважливішу
З персон
Забирає разом з віршем
Гіпносон.

А прокинусь, як Офелія,
Сумна.
Санаторна біла келія.
Весна.

Я инженер
Со стрессом в груди,
Вершу НТР
С девяти до пяти.
Но белый дракон сказал мне,
В дверь подсознанья войдя,
Что граф Диффузор забил в стену гвоздь,
А я - лишь отзвук гвоздя...

Сказал и ушел,
Дверь затворив.
Как хорошо,
Что дракон - это миф;
Но тот, кто явился после,
Был совсем ни на что не похож,
Его биоритм не лез в алгоритм,
Он съел мой кухонный нож;

Сказал я: "Послушай,
Мне завтра на службу,
А ты мне мешаешь спать";
А он мне ответил:
"Ты слышишь, как ветер
Танцует с Роулдр Паа?"

Такого мой стресс
Вынесть не мог.
И дверь подсознанья решил я
Закрыть на замок.
Но дверь закрываться не хочет,
Я бьюсь и, в конце концов,
Ломаю об угол добытое в муках
Пластмассовое лицо...

Куда инженеру
В век НТРа
Идти с натуральным лицом?

500

Пятьсот песен - и нечего петь;
Небо обращается в запертую клеть.
Те же старые слова в новом шрифте.
Комический куплет для падающих в лифте.
По улицам провинции метет суховей,
Моя Родина, как свинья, жрет своих сыновей;
С неумолимостью сверхзвуковой дрели
Руки в перчатках качают колыбель.
Свечи запалены с обоих концов.
Мертвые хоронят своих мертвецов.

Хэй, кто-нибудь помнит, кто висит на кресте?
Праведников колбасит, как братву на кислоте;
Каждый раз, когда мне говорят, что мы - вместе,
Я помню - больше всего денег приносит "груз 200".
У желтой подводной лодки мумии в рубке.
Колесо смеха обнаруживает свойства мясорубки.
Патриотизм значит просто "убей иноверца".
Эта трещина проходит через мое сердце
В мутной воде не видно концов.
Мертвые хоронят своих мертвецов.

Чувствую себя, как негатив на свету;
Сухая ярость в сердце, вкус железа во рту,
Наше счастье изготовлено в Гонконге и Польше,
Ни одно имя не подходит нам больше;
В каждом юном бутоне часовой механизм,
Мы движемся вниз по лестнице, ведущей вниз,
Связанная птица не может быть певчей,
Падающим в лифте с каждой секундой становится все легче.
Собаки захлебнулись от воя
Нас учили не жить, нас учили умирать стоя
Знаешь, в эту игру могут играть двое

Боже, помилуй полярников с их бесконечным днем,
С их портретами партии, которые греют их дом;
С их оранжевой краской и планом на год вперед,
С их билетами в рай на корабль, идущий под лед.

Боже, помилуй полярников - тех, кто остался цел,
Когда охрана вдоль берега, скучая, глядит в прицел.
Никто не знает, зачем они здесь, и никто не помнит их лиц,
Но во имя их женщины варят сталь, и дети падают ниц.

Как им дремлется, Господи, когда ты даришь им сны?
С их предчувствием голода и страхом гражданской войны,
С их техническим спиртом и вопросами к небесам,
На которые ты отвечаешь им, не зная об этом сам.

Так помилуй, словно страждущих, чьи закрома полны,
Помилуй их, как влюбленных, боящихся света луны;
И когда ты помилуешь их и воздашь за любовь и честь,
Удвой им выдачу спирта, и оставь их, как они есть.

Я сегодня вновь тебя целовал…
Я твой запах, весь в блаженстве, вдыхал…
Медитируя, с тобой танцевал…
Я, мой Ангел, над тобою порхал…

Я сегодня вновь тебя целовал –
На мгновение прикрыв лишь глаза –
И тотчас во мне твой лик возникал
И хотелось тебе всё рассказать…

Я сегодня вновь тебя целовал…
Я твой запах, весь в блаженстве, вдыхал…
Медитируя, с тобой танцевал…
И, как Ангел, от Любви я порхал…

Я сегодня вновь тебя целовал…
Невзирая на протесты Небес…
Я всем Сердцем за собой тебя звал…
Ведь живёшь ты не со мной… и не здесь…

Я сегодня вновь тебя целовал…
Я твой запах, весь в блаженстве, вдыхал…
Медитируя, с тобой танцевал…
И, как Ангел, над тобою порхал…

Я сегодня вновь тебя целовал…
И открылось мне видение вдруг…
Свечи, губы, рук любимых овал…
Ты и я – и никого нет вокруг…

Я сегодня вновь тебя целовал…
Я твой запах, весь в блаженстве, вдыхал…
Медитируя, тебя обнимал…
И, как Ангел, над тобою порхал…

… … … … … … … …

Я сегодня вновь тебя целовал…
Только было это днём, а затем…
Я с другим тебя – в Любви – увидал…
И на Небо улетел… насовсем…

Вновь целую я тебя каждый день…
И желаю тебе Счастья Небес…
От меня исчезла память и… тень…
Но я рад, что ты есть там, а не… здесь…


© Copyright: Сергей Цюрко, 2009
Свидетельство о публикации №1905031037

http://stihi.ru/2009/05/03/1037