Как жить, любить и улыбаться
Вот мой вопрос и мой ответ:
В любви Вам надо бы признаться
Другой в жизни, просто нет!

Відчули руки дотик зради
Моральних болів зла і бруду,
Мов плід ошуканої вади
І вирок замкненого суду.

Стальні штики і проріз в серці
До крові розривають рани,
Де погляди обвуглені і черстві
Будують знаки домоткані.

Сліди Іуди грішні та розтерзані
І тінь душі давно старого Каїна
Вертає очі сліпонедовершені
В таке знайоме віддане покаяння.

Іде на прощі сліз несамовитими
Самотня постать днини кроками,
Свідомість поламана плитами,
Бетоном залиті останні докази.

Тікають у відчай дві різні фази,
Зігріті з чужих не розтертих долонь,
Неначе бояться прокляття прокази,
І дивляться вічно на воду й вогонь.

26 апреля 1986 года в 1 час 23 минуты
на Чернобыльской АЭС при замене
стержня произошёл пожар, затем
ядерный взрыв.
30 апреля 1986 года с 12-00 до 16-00
Киев окатила радиоактивная волна
от второго взрыва на Чернобыльской АЭС.

1

Киев. Левый берег.
30-е апреля. 1986 год.12-00.
Уровень радиации 200 миллирентген в час.

– Что случилось?
– Где идёт война?
– Ах, волна!..
– Чего ж шумишь напрасно?
– Радиоактивная волна…
– Двести? Это что – опасно?
– …………………………….!
– Почему ж правительство молчит?
– Чистит к Маю нимбы и короны.
– Как – удрали?!
– Прихватив ключи
от штабов гражданской обороны*…
– Не остри – готовится парад.
– Отменить не трудно.
– Жди! А как же!
Выйти на трибуну каждый рад.
– Выйти – да, но умереть – не каждый.
– Говорят, Щербицкому** стоять
выпало на праздничной Голгофе,
чтоб Европу
радовал опять
её утренний
привычный кофе…
– Но и дети введены в игру! –
ещё месяц заниматься в школе…
– С детских яслей и дошкольных групп
вывезут…
– Когда?
– Не знаю…
– Вскоре…
– Жён с детьми, с прислугою вчера
вывезло высокое начальство,
отменив банкеты, вечера…
– Жаль, об этом информируют не часто.
– В респираторах от пыли…Из Жулян.
– Это же предательство! вот суки!
– Видимо нервишки их шалят,
долго ли устать – народа слуги!..
– Эти слуги за казённый стол
служат.
И себе, и ради денег!..
– Надо ли взрывать реактор, чтоб
высветить их души
на рентгене?

2

Информация
! Из официального заявления
постоянного представительства
Финляндии при ООН:
"Уровень радиации,
требующий предупреждения населения, –
20 миллирентген в час, а уровень,
требующий радиационной защиты по тревоге, –
200 миллирентген в час".
! Из учебного пособия
"Радиоактивные загрязнения и их измерения",
Москва, Энергоиздат, 1986 год:
"При ежедневном воздействии дозы
0,02 – 0,05 Р (20 – 50 миллирентген в час)
уже наступают изменения в крови".

3

Киев. Штаб гражданской обороны.
30-е апреля. 1986 год. 14-00.
Уровень радиации тот же.

Нарастающий,
сверлящий стены
звук.
Мимо сводок ЦСУ***
секретным кодом
по каналам связи ПВО****
в Москву
Киев прорывается,
как чёрным ходом.
А в Москве –
уже по случаю торжеств
ставили на стол
вина, чуть меньше, чем канистру…
– Слушаю! Диктуйте! – резкий жест.
"Гриф СС. ТГ. Москва. Министру.
Киев под угрозой. Отдаю приказ
о противоядерной пункт "В" тревоге…"
Замигал на пульте
лампы красный глаз.
– Если б так мы думали на Волге…
– Что вы думали у маминой груди
скажете жене.
По форме принимайте!..
Генерала, видимо, "звонок" предупредил –
обнаглел:
– Но вы хоть понимаете!..
В сорок первом – ни на шаг…
и в осень ту
мы смогли,
и немца сокрушили…
(Обезличенное "мы" всегда в ходу
там, где "я" – ещё не заслужили).
– Слушай, генерал,
я не встречал
таких и там, в ту осень.
В какой щели
прятался, сучок, –
и рубанул сплеча.
– Зря орёте. Ждите сообщений.
Здесь всё знают…
Замер телефон.

4

Киев. Правый берег. Львовская площадь.
30-е апреля. 1986 год. 14-00.
Уровень радиации 50 миллирентген в час.
Официальных сообщений нет.

Не отвыкнут женщины от красных роз –
аромат любви
не сгубят в розах изотопы.
В Киеве на розы –
всё такой же спрос,
те же очереди
и всё те же толпы…

Кро-вью-роз-на-пол-ним-
и-сво-ей-
го-ро-да-блед-не-ю-щи-е-ве-ны-
ко-ло-ко-лом-бу-дет-он-зве-неть-
ро-зо-вый-и-не-о-бык-но-вен-ный…

Киев к празднику готовится всерьёз:
в магазины люд идёт лавиной,
и торчат из сумок – к аромату роз –
хлеб, конфеты, марочные вина…

Кро-вью-роз-на-пол-ним-
и-сво-ей-
го-ро-да-блед-не-ю-щи-е-ве-ны-
ко-ло-ко-лом-бу-дет-он-зве-неть-
ро-зо-вый-и-не-о-бык-но-вен-ный…

Выпьют все: министр, школяр, инспектор школ,
вождь пригубит мрамора устами…
Весь народ, с детьми, по Киеву пешком
двинул за шампанским и цветами….

Кро-вью-роз-на-пол-ним-
и-сво-ей-
го-ро-да-блед-не-ю-щи-е-ве-ны-
ко-ло-ко-лом-бу-дет-он-зве-неть-
ро-зо-вый-и-не-о-бык-но-вен-ный…



Всё идёт, идёт,
идёт людской поток.
Час торговли и покупок время!
…А мне кажется –
с пожитками Подол*****
в Бабий Яр идёт,
влача эпохи бремя.

Сто-о-ой-те!
Сто-о-ой-те!
Снова
в нашей памяти провал:
в Киеве! –
не с "Три-майл айленд"
в Гаррисберге сити –
оккупантом входит радиация в права
на цветах –
на листьях –
на плаката ситце –
в ломте хлеба –
в молоке –
в глотке воды –
всем и поровну отмеривая долю
от Чернобыльской АЭС
и от беды –
что и в правнуках воскреснет
чёрной болью…

…Не отвыкнут женщины от красных роз –
аромат любви
не сгубят в розах изотопы.
В Киеве на розы –
всё такой же спрос,
те же очереди,
и всё те же толпы.

5

Киев. Первая программа радио. 30-е апреля
1986 год. 19-00. Уровень радиации тот же.
Официальных сообщений нет.

"От Совета Министров СССР

На Чернобыльской атомной электростанции
продолжаются работы по ликвидации
последствий происшедшей аварии.
В результате принятых мер
за истекшие сутки выделение
радиоактивных веществ уменьшилось,
уровни радиации в районе АЭС
и в посёлке станции снизились…
цепной реакции ядерного топлива
не происходит, реактор находится
в заглушенном состоянии.
…Работа предприятий, колхозов,
совхозов и учреждений идёт нормально".
ЭТО БЫЛО ПЕРВОЕ СООБЩЕНИЕ ПО РАДИО

6

Киев. Газета "Известия". Среда.
30 апреля 1986 года. 19-00.
Уровень радиации тот же.
Официальных сообщений нет.
Полстраницы занимает
"Вручение государственных наград".
Ниже – всего восемь строк:

"От Совета Министров СССР
На Чернобыльской атомной электростанции
произошла авария, повреждён
один из атомных реакторов.
Принимаются меры по ликвидации
последствий аварии.
Пострадавшим оказывается помощь.
Создана правительственная комиссия".
ЭТО БЫЛО ПЕРВОЕ СООБЩЕНИЕ В ГАЗЕТАХ.

7

Киев. Телевизионная программа "Время".
30-е апреля. 1986 год. 21-00.
Уровень радиации тот же.
Официальных сообщений нет.

Правде –
лишь дозиметры верны,
правда –
измеряется в рентгенах,
правдой –
установим суть вины
диктора,
весёлого, как кенар…
Не убий молчаньем –
не солги.
Ложь и нож –
оружие убийцы.
Уже дети носят лжи долги
на лучами обожжённых
лицах.
Мир един,
и нет своей судьбы.
Есть судьба
Всея Земли Народа…
……………………………………
Сукин сын!
ты сплюнул ложь с губы,
внук проклянёт тебя –
урода.

8

Киев. Крещатик. Парад.
1-е Мая. 1986 год. 10-00.
Уровень радиации тот же.
Официальных сообщений нет.

Глядя в прицелы со всех телекамер,
Киев транслирует майский парад.
Вождь в полный рост,
запрессованный в камне,
бровью повёл:
начинайте, пора.
Стал на трибуну весь клан власть имущих:
каждый – по чину, шеренгой бок в бок,
каждый – успевший под райские кущи,
каждый – правитель, почти полубог…

Бьют барабаны!
Бьют барабаны!
Маршами будничность не щадя.
Бьют барабаны!
Бьют барабаны!
Флаги –
на праздничных площадях.
Жёлтые, синие,
голубые, красные.
Юное, сильное
племя
празднует!..
А над ликующим морем флагов
пламенный лозунг
слова простёр:
"Мирные флаги!
Сближайте фланги!
Флаги войны –
в костёр!"
Сильные руки –
и мира знамёна –
древко к древку, к ряду – ряд.
Плеском оваций плещут знамёна –
люди
знамёнами говорят…

…Глядя в прицелы со всех телекамер,
Киев транслирует майский парад.
Дети с мороженым
машут руками,
лица курсантов,
кричащих "ура",
трактор в макете
и сварочный робот,
мама с флажком
и ребёнком двух лет…
Смотрит жестокий парад вся Европа…
Утренний кофе.
Цветы на столе.


ЭПИЛОГ

ИНФОРМАЦИЯ
– Спустя полгода, уже в сентябре,
костюмчики детей всё так же
будут излучать майские рентгены.
– На пресс-конференции в Москве
6-го мая 1986 года впервые будет
названа цифра радиоактивной
заражённости зон, прилегающих
к Чернобылю: "…в Киеве в связи
с изменением метеоусловий уровень
радиации несколько повысился
от нормального, и составляет
0,2 миллирентгена в час".
ЭТО БУДЕТ ЛОЖЬ,
НО УЖЕ НЕ МОЛЧАНИЕ.

Киев. 6-е мая. 1986 год.

Над Киевом поплыли облака,
тяжёлые
и тихие такие.
И падает –
плывут они пока –
дождь изотопов,
как десант, на Киев.
А во дворах стреляет детвора,
строчит в упор,
в плену отряд десанта!..
Детей война –
по-прежнему –
игра,
и дождь – лишь дождь
над крышами
детсада.

Киев. 10 мая. 1986 год. 2 часа дня.

Пошёл настоящий летний дождь.
Как любили мы с дочерью
бродить под таким дождём!


Киев. 16-е мая. 1986 год.
Дети эвакуированы.

Сквозь окна ветер свищет в щели.
Горячий ветер, чёрный пир.
Мертвы
в детсадике качели,
и мёртвым кажется
весь мир.



*На штабах гражданской обороны
лежала обязанность оповещения населения
о военной или стихийной опасности,
организации населения при эвакуации
и подготовке к обороне.
**Щербицкий Владимир Васильевич –
первый секретарь ЦК Компартии Украины.
По тому времени, первое лицо
с полномочиями вседержителя всея
Украинской Советской Социалистической
Республики с населением в 50,8 млн. человек.
***ЦСУ – центральное статистическое управление
в Москве, куда ежедневно передавались
сводки деятельности республик СССР.
****ПВО – войска противовоздушной обороны.
*****Подол - один из древних районов Киева,
в котором в основном проживали евреи.

Державний кордон,
як прапор держави – святиня,
А захист кордону –
одвіку це справа свята.
Увічнити в творах
героїв кордону країни
Для творчих людей,
насправді висока мета.

„Смарагдова ліра” –
найкращих митців визнання,
Які свою творчість
дарують кордону і миру.
„Смарагдова ліра”
ти служиш кордону щодня,
„Смарагдова ліра”,
мистецька „Смарагдова ліра”.

На шпальтах газет,
по радіо, з телеекранів
Про будні застав
звучать небайдужі слова.
Зігріють вони
солдата у сніжнім бурані...
Бо твори митців
спроможні творити дива.

„Смарагдова ліра” –
найкращих митців визнання,
Які свою творчість
дарують кордону і миру.
„Смарагдова ліра”
ти служиш кордону щодня,
„Смарагдова ліра”,
мистецька „Смарагдова ліра”.

Тож ліра митців
не зброя, а служить народу,
І звуки її –
народжують в душах пісні,
Які вже співають
нащадки козацького роду,
Немов солов’ї
у диво-гаях навесні.

„Смарагдова ліра” –
найкращих митців визнання,
Які свою творчість
дарують кордону і миру.
„Смарагдова ліра”
ти служиш кордону щодня,
„Смарагдова ліра”,
мистецька „Смарагдова ліра”.

Біля Ялти, в Лівадії, санаторій на варті стоїть,
І його завдання – охорона здоров’я кордону.
Тут лавандові гори і чарівного моря блакить,
І сюди прикордонники приїжджають неначе додому.


Це про наш „Прикордонник”
І ми кажемо не жартома, -
„Ми закохані в наш „Прикордонник”,
В Україні гарніших нема!”

Лівадійський палац вам відкриє свої таємниці,
А стежинки до моря крізь казкові ліси приведуть.
Запашний фіто-чай, як цілющий ковток із криниці,
І книжки, і розваги – в санаторії гості знайдуть.

Це про наш „Прикордонник”
І ми кажемо не жартома, -
„Ми закохані в наш „Прикордонник”,
В Україні гарніших нема!”

Ви відчуєте тут – і гостинність, і щиру повагу,
Посмакуєте страви, по домашньому дуже смачні...
Хто приїде сюди, зрозуміє усі переваги,
І дива санаторні ще побачить не раз уві сні.

Це про наш „Прикордонник”
І ми кажемо не жартома, -
„Ми закохані в наш „Прикордонник”,
В Україні гарніших нема!”

Смарагдовий колір кашкетів,
Медичних талантів цвіт,
Розмай дивовижних, яскравих букетів...
Наш госпіталь – це дивосвіт.

Центральний клінічний госпіталь
Прикордонної служби країни –
Всесвіт любові і досвіду,
Яскравий смарагд України!

Блискучі, ошатні палати
І затишок гарних дворів.
Тут сестри-мадонни у білих халатах
І труд видатних лікарів.

Центральний клінічний госпіталь
Прикордонної служби країни –
Всесвіт любові і досвіду,
Яскравий смарагд України!

На вулиці Ягідній свято
Святкує сьогодні кордон.
А у фітобарі смакується м’ята,
І світяться очі мадонн.

Центральний клінічний госпіталь
Прикордонної служби країни –
Всесвіт любові і досвіду,
Яскравий смарагд України!

Кордон,
і на кордоні служиш ти.
А я –
щодня в полоні самоти
І мрій –
про гарні сукні і бали,
Думок –
коли повернешся, коли?

Чому,
не розважаєш ти мене?
Чому,
кордон для тебе головне?
Чому,
не я, а служба - в голові?
Це що?
Мені волошки польові!

Люблю,
тебе коханий мій люблю,
Щодня
за тебе Бога я молю.
Ти чув,
погода лагідна в Криму?
Чому,
туди не їдемо? Чому?

Чому,
не розважаєш ти мене?
Чому,
кордон для тебе головне?
Чому,
не я, а служба - в голові?
А ти –
даруєш квіти польові!

Пробач,
мій прикордоннику, мені
За ці
„чому” – наївні і смішні.
Тут нам
з тобою краще, ніж в Криму!
Як ти
ідеш, з’являється „чому?”

Чому,
не розважаєш ти мене?
Чому,
кордон для тебе головне?
Чому,
не я, а служба - в голові?
Яке
це диво квіти польові!

Тихо звучить баритон.
Пісня - про наш кордон,
Світло сигнальних ракет
І про зелений кашкет...
Пісня про наш кордон.


На кордоні держави спокійно все,
Та, коли щось не так,
Прикордонника юного кінь несе
Крізь імлу, наче птах.
У блакитних очах прикордонника -
Барви мрій та зірки,
А у мріях - погони полковника,
А у мріях – погони полковника,
Рідний дім, шум ріки...


У кольорових снах -
Сонечко і весна,
А на кордоні - сніг
І вітер збиває з ніг,
І вітер збиває з ніг...

На кордоні держави спокійно все,
Та, коли щось не так,
Прикордонника юного кінь несе
Крізь імлу, наче птах.
У блакитних очах прикордонника -
Барви мрій та зірки,
А у мріях - погони полковника,
А у мріях – погони полковника
Рідний дім, шум ріки...


Там, де підступний лід,
Ледве помітний слід.
Тривога! І вже за мить
Застава наша не спить,
Застава наша не спить.


На кордоні держави спокійно все,
Та, коли щось не так,
Прикордонника юного кінь несе
Крізь імлу, наче птах.
У блакитних очах прикордонника -
Барви мрій та зірки,
А у мріях - погони полковника,
А у мріях – погони полковника,
Рідний дім, шум ріки...

*
За що схопитись?
Не врятували.
А я просила і руки склала.
Не варто, знаю.
Прохань не чують.
Думки словами в столі ночують.
Не допросилась.
І навіть знала,
Що скласти руки – занадто мало.
А скласти крила –
І чорно-біло.
Не допросилась.
Переболіло.

Кордон...кордон...
Житнє поле, тиха ніч запашна....
В Україну увірвалась війна
І розчавила поле і сон...
І кордон... наш кордон...

На заставі -
всі загинули в бою, як один...
А над полем -
вже не стелеться пожеж
чорний дим.
Прикордонник,
що загинув, не прийшов у Берлін,
Але там... був і він, був і він, був і він...

Кордон...кордон
Ще зустріне переможну весну...
Не забудемо ж ту ніч запашну
І загиблих в бою за кордон,
Наш кордон, наш кордон.

Вічна пам’ять
тим героям, наче криця твердим...
І хлопчині,
що загинув на війні молодим.
Він у травні
переможцем не прийшов у Берлін,
Але там... був і він... був і він... був і він.

Кордон...кордон...
Житнє поле, тиха ніч запашна...
Вже давно тут відгриміла війна,
Перемогу святкує кордон.
Наш кордон, наш кордон!


Обеліски -
не розкажуть про війну молодим
І про поле,
що палало, про пожеж чорний дим
Та про хлопця,
що у травні не прийшов у Берлін,
І чому таки там був і він... був і він.

У новітній історії світу
Місце є і новій Україні,
Де священні слова “Заповіту”
Вже співають у вільній країні,
Де кордони держави – святиня,
Де, вклоняючись низько калині,
Ми пишаємось тим, що віднині
Є господарями в Україні.


Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина,
Волелюбна Україна.
Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина...
Україна...

Прапор наш є синім, як небо,
І є жовтим, як стигле жито.
Нам чужої землі не треба,
А своїй – пощастило служити.
Ми пишаємось тим, що свідомо,
Присягнувши новій Україні,
Захищаємо мир і кордони,
Нашу Тузлу і острів “Зміїний”.

Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина,
Волелюбна Україна.
Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина...
Україна...

Вже ніколи не вмре Україна,
Її слава, історія, воля...
А усі ми – єдина родина
Від Карпат до Чорного моря.
І хоча ми несхожі і різні,
Нас об’єднує – гілка калини,
Незалежність, любов до Вітчизни
І до прапору України.

Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина,
Волелюбна Україна.
Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина...
Україна...

З кордонів починається країна

Невже не уві сні
Ця карта на стіні
З кордонами держави Україна?
Там гори і ліси
Небесної краси
І Чорне море з островом „Зміїний”.

З кордонів починається країна,
Земля Вітчизни – з рідних берегів,
З пісень – свята любов до України,
А з мудрості – відсутність ворогів.

У морі кораблі -
Великі і малі
Під прапором Вітчизни жовто-синім!
Цей прапор зберегти
Від зради і біди
Хай вистачить нам мудрості і сили.

З кордонів починається країна,
Земля Вітчизни – з рідних берегів,
З пісень – свята любов до України,
А з мудрості – відсутність ворогів.

Вклоняємось землі
І хлібу на столі
Та хаті, де зробили перші кроки,
І любимо пісні
Святкові, голосні,
З якими промайнули кращі роки.

З кордонів починається країна,
Земля Вітчизни – з рідних берегів,
З пісень – свята любов до України,
А з мудрості – відсутність ворогів
І сила України.

Ми на варті державних кордонів,
А у небі – ми крила твої.
Ми солдати твої невідомі,
Що пройшли через пекло боїв.


Україно, Україно!
Ми готові віддати життя
За єдину і рідну країну,
За щасливе твоє майбуття.


Ми закохані в твої простори,
У Карпати і велич Дніпра.
У блакить твого Чорного моря,
Край співучих людей і добра.


Україно, Україно!
Ми готові віддати життя
За єдину і рідну країну,
За щасливе твоє майбуття.


Нам тебе захищати, країно!
Ми - солдати твої і сини.
Хай живе наша Русь - Україна,
А негоди - минуться, як сни.


Україно, Україно!
Ми готові віддати життя
За єдину і рідну країну,
За щасливе твоє майбуття.

Не сподівайтесь повернути
Усе, що втрачено давно.
Буває згубніше отрути
Ілюзій випите вино.

Бо час назад не повернути.
Утрат ніколи не збагнути.
А ще відомо нам давно:
Життя – це точно не кіно.

Не слід також себе картати,
Якщо чогось не досягли,
Якщо не стало мами й тата,
Якщо любов не зберегли.

Бо час назад не повернути.
Утрат ніколи не збагнути.
А ще відомо нам давно:
Життя – це точно не кіно.

Творіть добро і пам’ятайте –
Життя спливає кожну мить.
І кожну мить життя вітайте,
Коли і сяє, і гримить…

Бо час назад не повернути.
Утрат ніколи не збагнути.
А ще відомо нам давно:
Життя – це точно не кіно.

Печаль зітхає: “Одцвіло Кохання,
І так болить…”. Та вранці солов’ї
Прокинуться і, попри біль, зітхання,
Заповнять співом парки і гаї.

Печаль мине. Усе… усе минає.
Саме життя – одна яскрава мить.
І лише вічно музика лунає,
Що у серцях закоханих бринить.
І прийде день, що поверне надію,
Всміхнеться щиро барвами життя.
Скажіть собі – “Я світом володію”
І смутку вже не буде вороття.

Печаль мине. Усе… усе минає.
Саме життя – одна яскрава мить.
І лише вічно музика лунає,
Що у серцях закоханих бринить.

Тож кожний день, як диво, зустрічайте,
І він віддячить щедро Вам за це.
Любов, Надію, Віру не втрачайте,
І посміхайтесь труднощам в лице.

Печаль мине. Усе… усе минає.
Саме життя – одна яскрава мить.
І лише вічно музика лунає,
Що у серцях закоханих бринить.

Не поспішай, у метушні
Як дим зникають кращі дні...
І не барись – твори добро,
Твори – і вдома, і в метро.

Не поспішай, не метушись,
Якщо попросять – зупинись,
Твори добро і з цим ніколи не барись,
Радій життю, радій красі,
Усе життя в собі неси
Це відчуття Добра, Любові і Краси.
Не поспішай кудись втекти,
Якщо не встиг себе знайти.
Не спалюй мрії і мости,
А за печалі всіх прости.

Не поспішай, не метушись,
Якщо попросять – зупинись,
Твори добро і з цим ніколи не барись,
Радій життю, радій красі,
Усе життя в собі неси
Це відчуття Добра, Любові і Краси.

Навчись любити кожну мить
За неба сонячну блакить,
За те, що ходиш по землі,
За хліб духмяний на столі.

Не поспішай, не метушись,
Якщо попросять – зупинись,
Твори добро і з цим ніколи не барись,
Радій життю, радій красі,
Усе життя в собі неси
Це відчуття Добра, Любові і Краси.

У житті трапляються
Часом неприємності.
Там сусіди лаються,
Тим бракує чемності.
Та, якщо не першими
Ви прийшли до фінішу,
Був один упертішим,
Решта йшла повільніше.

І не варто плакатись
На якісь обставини,
Хто не вміє квапитись,
У житті останнім є.

Час бездумно втрачений
Важко надолужити,
Якщо ви пиячите,
Честь свою паплюжите.
А якщо у цьому ви
Інших винуватите,
І святих не цьомайте,
Бо однак все втратите.

І не варто плакатись
На якісь обставини,
Хто не вміє квапитись,
У житті останнім є.

Кожен від народження
Богом обдарований,
Але не походженням
Шлях до мрій керований.
Тож навіщо люди нам
Зайвим перейматися?
За усе, що любимо
Мусимо змагатися.

І не варто плакатись
На якісь обставини,
Хто не вміє квапитись,
У житті останнім є.

- he was a mad and broken man
she was despairing of.
- whatever time, whichever land?
- two lives at our Earth.

he made her gray, he stole the rose
i couldn't forgive him for.
- what purpose for the plant there was?
- she thought she might afford

to be a beauty; never mind,
he beat her to the grave.
- did she relish in his decline?
- she simply felt bereaved.

Що найстрашніше у житті? -
Спитав малий у тата, -
Можливо гангстери “круті”,
Що мешкають у Штатах?

Сам вчора бачив у кіно,
В усіх вони стріляють
І за годину в казино
Мільйони заробляють.

Так, синку, є й у нас “круті”,
Та ми дамо їм ради.
А найстрашніше у житті -
Це “вірних” друзів зрада.

Оспівуємо маму
У віршах і піснях.
Обожнюєм коханих
В розлуці та у снах.

Літа найкращі доням
Присвячуємо ми,
І зичимо їм долі
Та вічної весни.

Тому не розумію
Чому про гарну стать
Є і таке: „повія” ...
Та різна „перемать”?

Не ображайте, люди,
Шляхетних і простих,
Покинутих і любих,
Гріховних і святих.

Бо кожна жінка - доня,
Або чиясь сестра...
Якби їм щастя й долі,
Не кривди, а Добра...

Трапляється,
Що геть усі слова,
Коли потрібно,
З пам’яті зникають....

Можливо в цьому
Винна голова?
А може ті слова
Не там шукають?

У своє серце
Краще зазирніть!
Немає слів?
А чи душа бринить?

Людина, що запалює “зірки”,
Є не завжди яскравою зорею,
Але творцям комфортно біля неї.
Для Ватри теж потрібні сірники.

Та, часом, нам ніяково, коли
Сірник, що вже згорів, себе вважає
За Полум’я, ще й зорі зневажає,
Хоча давно темніший від Смоли.

За гроші купимо усе, -
Доводять “гаманці” пихаті, -
За гроші ректор сам до хати
Диплом престижний принесе.

Це дійсно так, бо “гаманці”
Спроможні стати й астронавтом,
Скупити золото і нафту,
Тримати владу у руці...

Але натхнення Божий дар
І за мільярди не купити,
Як неможливо пісню вбити,
Коли з життя іде Пісняр.

Миколі Луківу

У Вашім прагненні творити –
Бажання з вічним говорити
І словом Зло перемагати,
Якого надто ще багато...

Це Зло – нахабне і крикливе,
Амбіціозне, вередливе,
У чомусь – навіть досконале,
Бо має все – зв’язки, канали,

Імунітети і майдани,
Бо вміє правити стадами,
На бібліях давати слово,
Збрехавши раз, брехати знову...

Ви неспроможні не творити,
Не бачити, не говорити,
І Правді двері не відкрити...
А Зло? – жиріє у „корита”.

Усі ми смертні...

Та хіба

Фізична смерть

Кінець усього?

Життя - це шлях

В ніщо з нічого,

Якщо відсутня

Боротьба

Між вищим Розумом

І злом...

Тож,

Навіть

Три десятки років

Для Генія -

У вічність кроки,

Якщо це Геній, а не “клон”

Народження й смерть…

Що між ними?

Життя,
В якому дитинство
І зрілі літа,
Миттєвості щастя
І відчаю біль,
Святковості мед
І буденності сіль…

Народження й смерть,

А між ними –

Життя,
Де кожної миті
Нема вороття,
Де кожен із нас
Залишає свій слід...

Чи буде він чистим
І теплим, як хліб?

Кий, Хорив, Щек - пливли у світ,
І Либідь, їх сестра,
Побачила калини цвіт
Над схилами Дніпра:
“Погляньте, браття, як цвіте
Цей дивовижний гай!
Хай місто Кия тут зросте..”
І Кий сказав: “Нехай...”.

На кручах Славути – Дніпра
Цвіте білим цвітом калина -
Символ Любові, Добра
І У к р а ї н и.

З’явилось місто восени,
Де Кий сказав “нехай”.
Відтоді Київ щовесни -
Квітучий диво-гай.
Відтоді для усіх слов’ян
Калина – оберіг,
Бо ще найперший князь киян
Калиноньку зберіг.

На кручах Славути - Дніпра
Цвіте білим цвітом калина -
Символ Любові, Добра
І У к р а ї н и.

І як ні нищила „орда”
Наш працьовитий край,
Калина вічно молода
Відроджувала рай
І навіть той, хто сил не мав,
Поповнював ряди...
Щоб дух Свободи не зникав,
Калину посади!

На кручах Славути - Дніпра
Цвіте білим цвітом калина -
Символ Любові, Добра
І У к р а ї н и.

Не слухайте брехні і не творіть
Для себе силіконових кумирів!
Соборну Україну збережіть!
Живіть, працюйте і любіть у мирі!

Бо тільки мир – це шлях у майбуття,
Бо тільки мир – це шлях до процвітання!
Плекаймо мир, плекаймо, як дитя!
Хай мир крокує нашими містами!

Шануйте Конституцію й Закон!
Емоції несіть на стадіони!
Не обирайте, друзі, силікон.
Його багато, але й нас мільйони!

Бо тільки мир – це шлях у майбуття,
Бо тільки мир – це шлях до процвітання!
Плекаймо мир, плекаймо, як дитя!
Хай мир крокує нашими містами!

Хай голос наш почують крикуни,
Коли ми оберемо мир і спокій.
Нехай звучать пісні про ясени
І про Дніпро – могутній і широкий...

Бо тільки мир – це шлях у майбуття,
Бо тільки мир – це шлях до процвітання!
Плекаймо мир, плекаймо, як дитя!
Хай мир крокує нашими містами!

Нас дехто ще вважає “бидлом”
І має з цього певний зиск.
Відмовчуватись вже набридло.
Є у нас мова і язик.

Ще обзивають нас “рабами”
І розповсюджують брехню,
А уві сні скриплять зубами,
Бо сморід є. Нема “вогню”.

Тим “правдолюбцям” мабуть сниться
“Останній, вирішальний бій”.
Не допоможе й “заграниця”
Брехливій братії такій.

Там теж не дурні, розберуться,
Хто сіє розбрат, а хто мир.
У власні пастки попадуться
І брехуни, і їх кумир.

А ми - з’єднаймося міцніше,
І зникне розбрату “межа”.
Є у нас розум, руки… Лише
Бракує єдності, на жаль.

Вже стільки років нам ніхто
Не заважає панувати!
Крутими дачами й авто
Спроможні людство дивувати.

Та що там дачі і авто!
У нас і “гетьманів” чимало,
І партій теж давно за сто,
Які прилюдно обіцяли

Створити в Україні рай
Аби пробитися в парламент.
Але згадати рідний край
Перешкоджає їм...регламент.

Та й депутатство, чим не рай?
Коли і шахраям пузатим,
Хто гроші у держави крав,
Не сміємо про це й казати,

Бо так заведено, що їм
З тим депутатством, наче вдома.
Не “світить” і казенний дім,
Хіба що тільки за кордоном.

Тож, запитаймо, далі що?
А може наш народ ледачий
І кинув сам напризволяще
Своїх людей на звалище?

А може наші жіночки
Не є найкращими у світі?
Їх продають, неначе квіти,
Та і купують залюбки.

Наркотики, повії, СНІД,
На станціях бездомні діти...
Хіба так можна далі жити,
Неначе у кошмарнім сні

З надією лише на те,
Що може схаменуться “ситі”?
А може сенс є попросити
Згадати “ситих” про святе,

Про Божий справедливий грім?
А що вони? Крадуть і храми
Будують. Та старенькі мами
Ніколи не пробачать їм.

Бо храми ті - краплина в морі
Того, що вкрадено у них...
Не проросте Добро на горі
Й сльозах воістину святих!

Не має майбуття і слави
Тим, хто обдурює людей,
Зникають в Лету і держави,
А Кривді шлях один - у глей.

Вже стільки років... Але рух
Залежить, перш за все, від ладу
І адекватних кроків влади,
Прозорих дій і чистих рук.

Коли це зможемо збагнути
І руки братства подамо,
Нас жодній силі не зігнути,
А меншовартості клеймо

Та інші вади наші згинуть...
Тож будьмо чи не будьмо ми?
Чи справдяться слова із гімну?
Вже десь гримлять Весни громи

І закликають “рай земний”
Тут, в Україні, будувати,
У власнім краї панувати
Та дочекатися Весни

І “ще не вмерла...” заспівати!

Необережний шурхіт їжака
І вицвілий панич на огорожі...
Небесний дах потроху протіка,
Його ніхто полагодить не може.

Рослинних днів кінчаються свята,
Художній безлад мокрої ожини.
Вже день недобачає полатать
Зі споришу зачовгану стежину.

У комі моя країна.
А я все у дідька гостюю...
Малюю Карпати на вікнах
і фарбу сиру цілую.
Так гидко ворушаться в роті
про себе свої анекдоти.
Ми з вами, мої
Любі друзі -
інтелігентна злидота!!!

Авітаміноз, чергова депресія, творчий застій,
переломний вік - усе потроху -
дисгармонія,
дисбаланс...
дрібнонарізане й змішане вкупу
у целофановому пакеті
бовтається на шиї
як камінь.
Тяжка ноша -
усвідомлення повної самотності
у найлюднішому з місць
твого життя.
Вітрини, витрішки,
сітілайти,
акції в супермаркетах,
генетичномодифіковані наїдки,
тютюн,
трава,
дорогі авто,
аборти,
нарощені нігті...зуби, вії... -
усе не те...
інше нас губить,
трощить кістки суспільства,
людства вцілому,
кожного з нас окремо!
Жере наче міль
в дорогій шафі-купе хутро,
придбане коханцем
за бакси.
Ні,
не наслідки Чорнобиля,
не еволюція деградації,
не час,
Бо вітер змінює лише
гори пісчаних барханів,
пустеля ж лишається
незмінною...
інше нас губить...
ні. Не біржі,
банки,
акції, корпорації,
капітал,
світова криза...
А моєму коту
НАЧХАТИ,
що ми
навчилися вимовляти
увесь цей непотріб!!!
Він
годинами медитує
під змінністю хмар
на підвіконні п ятого поверху
малосімейки.
П є воду з акваріуму і
вилизує лапи.
Йому досмаку зелена трава
і
опалий квіт абрикоси.
Йому байдуже
у який колір
я
фарбую волосся
і
що одягаю зранку...
йому не цікаво,
скільки
наш сусід заробляє грошей,
і
чому його дружина
так пізно
вертає щодня
додому.
Він ніколи мені
не бреше,
він
не зраджує мене,
не дорікає,
він не снує павутиння
пліток.
Мій кіт
ЗАВЖДИ
на мене чекає..

Я йшов безмежним вільним полем,
Мені назустріч йшла вона,
Чарівносильною ходою,
Глибинне серце обійма.

Її осяйно ніжні очі
Дивились тінню диких сліз,
Твоя усмішка – теплий злочин,
Твої вуста – невдячний гріх.

Невинність в погляді твоєму,
Нерукотворність різних доль,
Троянд прекрасних злого реву
І заздрість пафосних тополь.

Твоє оздоблене волосся,
Мов сонця промені стрімкі,
У щастя погляд все возносить
І розбиває сум в імлі.

І хто створив тебе такою,
До кого серце вічно лине?
Я завжди поруч йду з тобою,
Душевнорідна, Україно.

Блукали променями років
Наскрізні вільно крилі тіні,
Вливались образом пророків,
Слідами розбрату і ліні.

Завжди снували одиноко
За світом праведних світил,
Ковтали жорна вічний спокій,
Його забутий болів пил.

Гонитва стоптана століттям,
Осквернена ганебним прахом –
Покинене голодним дітям
Наслідування влите жахом.

Розмішаний судоми попіл
Не вартий краплі чистих сліз,
Похований в глибокій ноті,
У серці віддано проріс.

В безмежності людських історій,
У складності усіх склепінь,
Де біле й чорне – щастя й горе,
Де світить сонце, я байдужа тінь.

Все довольно прозаично -
Вдох и выдох по привычке.
В монотонности движений
Копим-тратим сбереженья.
Чашка кофе после ночи
Прогоняет сон досрочно.
И поездки по делам
Всех расставят по местам.
Без эмоций и веселья,
Плавно в небыль тянет время.
Жизнь плетет свои интриги
По маршруту Вена – Рига.
Цель добраться до штурвала,
Другу повод вынуть жало.
И не все так гармонично,
Вдох и выдох…Прозаично!

В травні шістдесят восьмого
нам було по десять — дванадцять років.
Як прагнули в той травень,
як сумували за ним,
коли було нам двадцять,
І на останніх сторінках конспектів
писали слово Liberte...
Тепер вже тридцять...
Обвалюється простір, час —
болючі перетворення надії
в дію.

Вже ніч пройшла.
і знову треба жити,
І вежу Вавілонську будувать.

Я байдужості світу
уникаю в твоїх долонях,
сірооке моє ти літо,
мій назавжди коханий сонях.

Від липучого ока
заховаюсь за лист широкий,
і сміятимусь із сороки,
що плітки упустила в спокій.

Я побуду слабкою,
бо з тобою це так приємно.
Та на те, що я поза грою,
сподівається світ даремно.

Я тікаю в далекії мандри від вас,
розбиваю граніт і небесну підкову,
я тікаю крізь небо, крізь космос і вальс
міжпланетний, зірковий, тікаю у мову,

а крізь мову за обрій, туди, де мене
не пробудить роса болем смутку і знову
я не стану шукати старого Моне,
щоби він повернув мені людяну мову,

я благаю, щоб ви не спиняли ходи,
як не стане мене, екіпаж най вирує,
най лунають гармати на славу орди,
що стряхне із віків пил, осілий на збрую,

а мене не будіть, я лежатиму сам,
в самоті з самотинням, вперезаним лісом,
я вві сні насолоду дозволю вустам;
не будіть, я минаю, стаю василіском,

і камінням, і зіллям, горою з води,
океаном граніту, безоднею ночі,
не будіть, я втомився від плину ходи,
я в хмільній пантомімі заплющую очі,

може, страшно і трохи холодна земля,
я лежатиму в ній, у безодні ілюзій;
десь почується крик відчайдуха-маля,
ну а я вже минув у лавинному блюзі.

Урешті я пручатись кину,
Мовчатиму, ні пари з вуст,
Коли життя, немов провину,
На ложе покладе Прокруст.
І, мов покірлива небога,
Довірливо йому віддам
Безболісно відтяти ноги
Моїм набіганим літам.
І леза вигнута крижинка
Розріже почуттів покров,
І пеститиме волю жінки
Наточена у смерть любов.
І стане солодко і гірко,
І так печально, далебі,
О ложа – споконвічна мірка –
Хула тобі, хвала тобі!
Та щось Прокрусту заважає
Розрізати мене навпіл –
Чи здогадка, що я душа є,
А чи її фантомний біль?..

Розмова точиться роками
і дивиться ягням любов.
Який гарячий серця камінь,
вуглина біла під руками.
Тримай, не опечися знов.

Як не вмовкає злив литавра
гнів-блискавицям навздогін,
думки купаються у лаврах,
в них замість крил плавці та зябра,
їм глибоко, їм – до колін.

Ти не моя, ти мов Почаїв,
причаєна та мовчазна.
Уста, дві пристані печалі,
на прив`язі слова гойдають,
як чайками квилить весна.

24 Квітня 2009

Харків – моє рідне місто.
Я так багато про тебе не знаю.
Так мало, що хочеться влізти
До твого безглуздого раю.

Я бачу історії безліч.
В твоїх вже не вічних спорудах,
І мене охоплює розпач,
Через те, що в них вже я не буду.

Ми блукаємо стежками міста,
Не зважаючи на перешкоди.
Ми шукаємо де нам присісти,
Не важлива нам харківська мода.

Харків до нас промовляє,
Тим, що в інших ти не побачиш.
І сльозами він нас омиває,
Я щаслива, що ти вже не плачеш.

Старовинні споруди, театри,.
Їх ніхто вже не памятає,
Семінари, музеї, контракти.
І багато чого ще не знає.

Тиша вечірня спадає.
Думки мої бешкетують.
Я ще багато не знаю
Що нам це місто дарує.

23.04.09

Мій рідний сонях вибитий ущент,
Я – вилущене зерно з насінини.
Хто бив мене – нехай поб’є іще,
Допоки збиті лікті і коліна
І літня кров олією тече,
І пахне свіжо золотавим полем...
Кладе руду голівку на плече
Мій рідний сонях.
І немає болю.

Зелене листя у прозорому повітрі…
Яскраве світло у пустій кімнаті…
І білі пасма західного вітру
відносять все, що мала пам’ятати!

І чорний стіл - на жовтому паркеті…
Безпечна думка - у гарячій голові…
Та квіти у завмерлому букеті
Все просяться змінитись на живі!


2001

Мені приснився сон страшний!
Там ти помер, тебе ховали…
А я, хоч був мені близький,
Нічого геть не відчувала.

Багато сліз… Багато слів
У сні я чула ніби збоку.
Здається, навіть, хтось зомлів,
У когось плуталися кроки.

А я спішила все кудись.
(Мабуть, не йняла тому віри)
Та хтось сказав: «Ти подивись!
У неї замість серця, діри!»

І я прокинулася вмить,
Зітхнула: це я спала доти.
Та все ж у серці десь болить,
Коли дивлюсь на твоє фото…

2001

Я із ранку свої
поробила діла –
Застелила хмарки,
журавлів провела.
Нанизала калину.
З легкої руки
Павутинок розплутала
срібні нитки.
Розпрямила травинку.
На краплі води
Залишила свої
непомітні сліди.
Так надворі волого,
аж і думці – вода.
Це тому, що мій дощ
Цілу ніч набридав.

Я раптом прокинувся, бо у ві сні
Мене ти кохала
І гупало серце у груди мені,
І ребра ламало:
„Чому ви не разом, чому не удвох
Лягаєте спати
І постіль без неї холодна, як льох,
А з нею – як мати?”

Я серцю невиразно щось бурмотів,
Мовляв: ”Зупинися!
Насправді, можливо не все у житті
Із того, що сниться.
Ти знаєш, я спроби робив і не раз,
Та бачу – все марно,
І доля, здається, не спільна у нас,
А мрії примарні”.

Та серце змиритись ніяк не могло,
Чи то – не хотіло,
І нервів гуділо пекельний кубло –
Здригалося тіло.
Мені пред’явила повстала юрба
Простий ультиматум,
Мовляв: „ Твоє горе – це спільна біда,
То ж досить лежати!

Бо наше терпіння уже на межі:
Намучились – досить!
Збирайся і швидко до неї біжи
По вранішніх росах.
Не гай ні хвилини, лише зазирни
У „рідне” віконце,
В таємні дівочі закохані сни,
Як лагідне сонце.

Легким вітерцем у кватирку лети,
Як пісня пташина,
Співай про кохання чарівні світи –
Хай музика лине.
Будь поряд із нею і вдень, і вночі –
Здолай перешкоди,
Розвіявши сумніви їй шепочи
Про ніжність і вроду.

Ніколи не плач, не моли, не проси –
Будь гордим і сильним.
Хай знає: для тебе вона із усіх –
Найкраща, єдина!
І серце дівоче розтане, повір –
Бо лід – то не камінь.
Любов, наче дикий, не ляканий звір –
Зализує рани.

Віддавшись спокусам бажань і краси,
Не знаючи міри,
Взаємного щастя вогонь не згаси
Дощем недовіри,
Бо зради отрута, неначе змія,
Вбиває кохання,
Натомість лишаючи нам каяття
Довічне питання.

…Ну, що, чоловіче, задуму Божого витвір,
Ти знов повернувся до посту, згадав про молитву?
Невже завершив ти свою, найкривавішу битву,
На ребрах пілонів й склепінь Калинового мосту?..

Кого ж переміг ти? Своєї душі задзеркалля,
Яке тебе звало на дно і тримало, мов якір…
Одначе рідіють тумани над сірим проваллям,
Працює свідомість, стають все чіткішими знаки…

Дивись, як всміхається щиро, обличчям японця,
У вікнах твоїх Око Всесвіту, пращур твій – Сонце…
Воно заспокоїть тебе і зцілить твої рани,
Послухай: птахи гомонять, розгоряється ранок…

Стає все світліше, стираються грані та межі,
Коротшають тіні в твоїй упокоєній хаті…
Тонесенький промінь Любові прямує в безмежжя –
Обличчям до сходу… Siddhasana… Kapalabhati…

Siddhasana: поза мудреця – йогівська вправа;

Kapalabhati: імпульсне дихання – йогівська вправа.

Кумпала Вір,
23.04.09 м. Хмельницький

Як небо не хоче, то хоч би й у море. Зі скелі.
Бо небо таких не приймає: калік недобитих.
Та ж ні, то не кров, то заграва тече аквареллю.
І падають зорі, мов хліба пшеничного крихти.

І я розсипаюсь. Назавжди. На попіл. На листя.
І вплетена туго у вітер лечу в межичасся.
Не треба зізнань. Вони більше нагадують вистріл.
Бо ж ранять не менше. І чорним малюють зап’ястя.