Святий Вечір настав,
А ми на чужині,
Згадуємо про Україну-неньку
І традиції її.

Мати смачні страви приготувала
Батько до хати дідуха несе,
А діти сіном стіл вистеляють –
Свято велике у хаті є.

Всі разом до молитви клякають,
Руки до Бога зносять батьки,
Щоб діти в житті були щасливі
І не зазнали ніколи біди.

Пройшли роки...
У вічність пішли мої батьки,
І сталась ще одна біда, –
Залишилась я вдова.

Діти мої вже дорослі
До Святої Вечері сідають самі,
Моляться за батька, якого вже немає,
І за маму, – що на чужині.

Святий Вечір настав,
Радість велика прийшла,
Ісус Христос народився
І радіє людська душа.

Колядки в церкві колядують
На серці радість і смутку вже нема.
При церкві Святу Вечерю нам готують,
Неначе в Україні, а не в Римі я.

В церкві всі разом помолились,
До залу приготовленого прийшли,
Столи для нас вже накрили,
І сердечко з паперу на тарілку поклали.

За столом всі ще раз помолились,
Подякували Богу за прожиті дні,
Священники благословення нам дали,
Як колись благословили нас батьки.

Дякуємо Богу ми за те,
Що наша церква на чужині є,
До якої прийшли ми нині,
І святкували, як на Україні.

За отців Василіан
Молитви наші до Бога приносимо,
Здоров’я, многих літ і Царства Божого
Ми для них просимо.

Дякуємо всім,
Що Святу Вечерю готували,
Бо було смачно так,
Як в нашої мами.

А молодих людей,
Що гарно нас розвеселяли,
Нехай Бог благословить
Щедрими дарами.

На сердечках з паперу
Свої прохання ми написали.
Ісусе! Сину Божий!
Ми їх перед Тобою поклали.

Сніжок легенький притрусив,
Ялиночки в кожушок вбрав.
На Україні велике свято, –
Святий Вечір настав.

Всі поспішають до родин –
До свого рідного гнізда,
Туди, де щиро прославляють
Народження Ісуса Христа.

Ісус Христос народився
Ворота до Раю відчинив
І Новий Єрусалим
Він для нас сотворив.

На небі зірка з'явилась,
Ясно сіяє вона,
Неначе всіх закликає –
Вечеряти вже пора.

Господині стіл накривають,
Страви приготовили смачні,
Всі разом до молитви клякають,
Дякують Богу за прожиті дні.

Стіл сіном притрусили
В скатертину білу одягли,
Щоб на нашій Україні
Люди весело жили.

Свічку на столі запалили,
І яскраво світить вона.
Щоб наша славна Україна
В мирі завжди жила.

Хліб духмяний на столі,
І про часник теж не забули,
Щоб на моїй Україні
Люди здорові завжди були.

Смачні страви споживали,
А особливо вареники з картоплі,
Щоб на Україні зростали
Здорові і гарні хлопці.

А яка смачна кутя!
Меду й маку досить дали,
Щоб українські дівчата
Гарні і здорові зростали.

Ялиночку гарно вбрали,
І сніп до хати принесли,
Щоб в нашій країні
Люди багатими були.

Щоб мудрими були,
І Бога прославляли,
На Святий Вечір завжди
Українські колядки колядували.

Україно моя... Ти - замерзлая бджілка.
І калина, до крові подзьобана голубом сивим.
Та на райському дереві квітне - росте твоя гілка,
Од віка плодоносить замріяно полудом - дивом...
Україно моя... Наймитова, хоч вільна.
Свої руки лиш складені холодно - склякло цінує.
А дарма байдужися, дивися - Європа субтильна,
Чепуриться твоїми руками, та й тілом ласує.
Україно моя... Ох душе рушникова.
Економка - не ти, босонога купальська дівчина.
Ще у пам`яті схронах не стерта голодна полова,
Геноцидова міна, опухла дитина під тином ...
Україно моя... На ім`я миловида.
Ти Надія, що кличе Любов неземну повсякмиті,
Та ж зізнайся, урешті, якого шукаєш сусіда?
Той загляне під спід, ті вже ситі, а ті ще невмиті.
Україно моя... Та чому ж ти не панна?
Хоч, "панове", напівлицемірно себе обзиваєм.
Мов для Франції - Жанна, для нас ти завжди - Роксолана ...
Ми тебе історично такою лише собі знаєм.
Україно моя... Доля світла і віра,
Хай, урешті, тебе дожене і в обійми піймає.
І розкриється світові вічна душа твоя щира,
Пісня мого народу - та ж кращої в світі немає!
Україно моя... Враз душа потепліла ...
Знову сонце у небі промінням ласкавим сія,
Наше щастя - в тобі, і в тобі наша праведна сила!
Розгортай свої крила - вітрила, країно моя!..

весна2004р.

І мертвим, і живим,
і ненарожденним землякам моїм
в Украйні і не в Украйні
моє дружнєє посланіє.

            Аще кто речет, яко люблю бога,
           а брата своего ненавидит,
           ложь есть.
                           Соборно[е] послание Иоанна.
                               Глава 4, с.20

І смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд потомлений
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жнива!
Схамениться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивиться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу
Та й більш нічого. Кричите,
Що бог вас создав не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!.. Якби взять
І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тойді оставсь би сиротою,
З святими горами Дніпро!

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати б не ридала,
Не чули б у бога вашої хули.
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі.
І люди б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою.

Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших… і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступе
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! образ божій
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать…
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!

Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізите на небо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..» – «Добре, брате,
Що ж ти такеє?»

«Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм».
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав'яне».
«Слав'яне! слав'яне!»
Славних прадідів великих
Правнукі погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав'янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав'янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже, –
Отойді ми заходимось!..
Добре заходились
По німецькому показу
І заговорили
Так, що й німець не второпа,
Учитель великий,
А не те щоб прості люде.
А гвалту! а крику!
«І гармонія, і сила,
Музика, та й годі.
А історія!.. поема
Вольного народа!
Що ті римляне убогі!
Чортзна-що – не Брути!
У нас Брути! і Коклекси!
Славні, незабуті!
У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!»
Кров'ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивиться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної України!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.

Може, чванитесь, що братство
Віру заступило,
Що Синопом, Трапезондом
Галушки варило.
Правда!.. правда, наїдались.
А вам тепер вадить.
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров'я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров'ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, –
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають
Заміс[т]ь пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тіжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитай[те],
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословіть дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

14 декабря 1845, Вьюнища

джерело тексту: Кобзар.
Фотопортрет з "Творів у 5 томах",
т.5, "Дніпро", Київ, 1985

Розтанула зима в долонях світу.
Так вогко й тяжко дихала земля,
бо спокій викрав десь південний вітер.
Тривога й сум’яття.

Зотліло сонце у суцільній мряці,
а на спітнілому чолі небес -
печаль одвічна...
Не люблю весну.
26 січня

І чому все не так? Адже – все як завжди:
Голубі небеса – над рікою,
Гай той самий і плюскіт той самий води...
Тільки – він не повернувся з бою.

Зараз не зрозуміти, правий хто був з нас
В суперечках палких між собою.
Стало не вистачати його лиш в той час,
Коли він не повернувся з бою.

Недоладно співав, як не треба – мовчав,
Розмовляв не про те він зі мною,
Спати він не давав, зі світанням вставав, –
Ну, а вчора не вернувся з бою.

Те, що порожньо круг, – плюнь та ще й розітри:
Бо ж помітив я – нас було двоє…
І для мене – багаття задули вітри,
Коли він не повернувся з бою.

Нині вирвалась, наче з полону, весна.
Помилково окликнув його я:
«Покурити залиш!» – в вуха – тиша німа…
Вчора він не повернувся з бою.

Наші мертві всіх нас не полишать в біді,
І полеглі – немов чатові є…
Відбивається небо в гаю, як в воді, –
І дерева навкруг голубіють.

Місця нам у землянці було й на землі,
Линув час для обох нас – луною…
Все тепер – одному, – та здається мені –
Що це я не повернувся з бою.



Он не вернулся из боя

Почему всё не так? Вроде – всё как всегда:
То же небо – опять голубое,
Тот же лес, тот же воздух и та же вода…
Только – он не вернулся из боя.

Мне теперь не понять, кто же прав был из нас
В наших спорах без сна и покоя.
Мне не стало хватать его только сейчас –
Когда он не вернулся из боя.

Он молчал невпопад и не в такт подпевал,
Он всегда говорил про другое,
Он мне спать не давал, он с восходом вставал, –
А вчера не вернулся из боя.

То, что пусто теперь, – не про то разговор:
Вдруг заметил я – нас было двое…
Для меня – словно ветром задуло костёр,
Когда он не вернулся из боя.

Нынче вырвалась, словно из плена, весна.
По ошибке окликнул его я:
«Друг, оставь покурить!» – а в ответ – тишина…
Он вчера не вернулся из боя.

Наши мёртвые нас не оставят в беде,
Наш павшие – как часовые…
Отражается небо в лесу, как в воде, –
И деревья стоят голубые.

Нам и места в землянке хватало вполне,
Нам и время текло – для обоих…
Всё теперь – одному, – только кажется мне –
Это я не вернулся из боя.

Моя ніч, наче голка – тонка і гостра.
На устах напівп’яне, болюче «Доста!»
І тепер помирати аж надто просто…

Серед пилом покритих латинських літер.

Я тебе забуваю навіки й прісно.
Хочу болю і щастя, вони ж бо різні.
Буде втеч невблаганних, повернень пізніх…

Тільки нас вже не буде. Пісок і Вітер.

Не сумел я, как было угодно, –
Шито-крыто, –
Я, напротив, ушел всенародно –
Из гранита!
В.Висоцький

Марудить від базікання й наруги:
Той – упорядник творчості співця,
Той – ліпший кореш, той – не миє руку
з тих пір як він подався к праотцям…
І вже – музей, і місце на Парнасі:
«Нехай Пегаса класики пасе…»
А той кричить: «ділили з ним парашу!».
А церква, може, в святці занесе?
Канатчикова дача! Глум та й годі.
Жива душа, що тілом знемогла,
вібрує ще в останньому акорді,
хрипить правдивим словом серед зла.
Вже чуємо «поет і бард Росії» –
чом не Москви, Таганки – ще точніш?
Нема чужої пісні в небі синім,
і крає землю сатанинський ніж.
Він входив в Київ другом, а не гостем
і грізний Володимир над Дніпром
йому всміхався, бо ж одної кості
ревнителі за поступ і добро…
Гітарою він Русь хрестив, як предок.
Радів Славута і Москва ріка.
І корчився, звивався осередок
поганства у Кремлі від співака.
Нові часи, боввани і поклони,
та рабська суть у погані – одна:
вчорашній ідол тішився в колонах,
сьогоднішній у хаос порина.
Жирує плоть, буяє фарисейство,
із владою злягається попса.
В гендлярській пісні ні душі, ні серця.
Співає ректор – плачуть небеса.
Та, хай сидить у казино, богема,
нехай Верховна плодить жебраків –
дух непокори вже нуртує в генах,
нових, ще небувалих співаків.
Їх посилає істина висока,
вони зросли у тайни на крилі,
вони вже йдуть, і зірка ВЛАДВИСОЦЬКИЙ
їм світить в небесах і на землі.

січень 1995

безсмертя
яке віщувало мені свободу
яке ворожило напругу суттєву
тепер ніщо інше
як влада над смутком
тепер НІЩО й ІНШЕ

дивлюся у воду

обличчя пусте
безбарвне й холодне
прісна рідина
від нього солоне
плита кам*яна
до якої тягло мене
мовчить на вершині
гори моєї

ти знаєш, торкнуся
ти знаєш, залишуся
оця кам*янистість -
мій біль, моя постіль.
моє почування,
моя охолодженість,
могила моя
саморозстріл

Хтось чув коли плач дороги?
Чи просто стежинки малої…
Їх топчуть байдужі ноги,
Й немає тут волі злої.

Їх можна облити брудом –
Хай потім дощем змиває.
Чомусь так вважають люди,
Що стежка душі не має.

Чи варто дивитись під ноги,
Коли нам так сяють зорі?
І топчемо серце дороги
Шляхами своїх історій.

Все стерпить стежина сіра,
Бо то вже така її доля.
У серці дороги – діри
Шматочками мертвого поля.

Трава проросте крізь серце,
Як будуть вони вмирати.
На стежці – калюж озерця
Чи сльози? Не людям знати.

Не скаже того дорога,
Мовчатиме і стежина,
Бо зронить собі під ноги
Людина гірку сльозину.

Обпечені людським горем
Страждатимуть вони тихо.
Покара то чи покора –
Біль чути чужого лиха?

***
«Людина я» - так гадаєш, –
«То що мені до доріг?»
До часу, як помічаєш
На серці сліди…від ніг.

Я не люблю поламаних замків,
беззахисних дверей із протягом забави.
Минуле клацає сталевими зубами,
ховаючись у сутінках кутів.
Навіяна чиясь невидима присутність
на тишу дому накладає нову сутність.

Коли минувшини неквапний крок
з рипучим стогоном відтворюють мостини,
зітхаючи, прошепотять старезні стіни,
що в світі має все і час і строк.
Здригнеться полум"я свічі на підвіконні,
коли крізь шибу морок простягне долоні.

Майне на сходах невиразна тінь,
подоба людських рис прозоріє хмаринно,
тремтячий заклик рук, розгорнутих, як крила-
не спить душа у другому житті.
Розтанула межа між дійсним і містичним.
А дім старий мовчить про долі драматичні...

У вічнозеленому місті
Блукаю тут я одна
Туга у мене на серці,
Бо коханого мого нема.

Приспів:
Серце моє від любові палає
Душа горить, немов у вогні
Де ж ви мої рідненькі?
Українські королі.

Сонце світить ясно
Надворі весняна пора
Де ж ти, омріяний, мій коханий?
Щоб теплом серця зігріла тебе я.

Приспів:

Душею є ми багаті
Веселі і щирі такі
Хлопці наші найкращі у світі,
Тому що вони королі.

Приспів:

Світить ясне сонечко,
Настала весна.
Красу і радість
Вона принесла.

Приспів:

Ой, весно-весно,
Яка чарівна ти,
Але дуже скоро
Пролітають дні.

Першими у лісі
Фіалочки цвітуть
І своїм ніжним цвітом
Всіх приваблюють.

Приспів:

А ти, козаче, не барись,
Піди та й в ліс подивись.
Може фіалочка твоя
Вже ніжно розцвіла.

Приспів:

А фіалочки сині
Цвітуть лиш на Україні
І потрібно поспішити,
Щоб цвіт той не загубити.

Приспів:

Бог молитви Якима і Анни прийняв,
Донечкою їх обдарував,
Міріам-Марія ім’я їй дали
І ангельські хори свою Царицю вітали.

З царського і архієрейського родів
Походила Вона
І на Матір Спасителя світу
Богом вибрана була.

З перших хвилин свого життя
Повнотою святості обдарована була
Щиро любила Бога
І Господня Рука з Нею завжди була.

Бога-Сина породити
Дала згоду Вона,
Щоб відкупив Він людей
Від первородного гріха.

Боже Дитятко породила
На сіно в яслах положила,
А Він рученятка до Неї простягає,
І Вона на коліна перед Ним припадає.

Одного з Трійці породила,
На руках своїх носила,
Щиро до Серця пригортала,
Грудьми своїми годувала.

Найдорожчою Матір’ю для Сина Вона є,
Для Бога-Отця наймилішою Дочкою стала,
Найсвятіша з усіх людей Вона
І в Небі світлом ясним засіяла.

В сонце одягнена Вона,
А місяць під Її стопами,
На голові в Неї вінець
Прикрашений дванадцятьма зірками.

Після Бога в Небі перша Вона
Цариця над Небесними Святими
Благає Спасителя завжди Вона,
Щоб з Його Ласки вічно були ми щасливі.

Пресвята Діво Маріє!
Мата наша єдина
Пригорни нас до Свого Серця,
Як колись пригортала Божого Сина.

Заступнице і Мати наша перед Богом!
Наймилосердніша рятувальнице моя,
Покрий нас Своїм Святим Омофором,
Щоб Україна рідна моя розцвітала.

Dolce mia mamma

come sei bella.

Tu sei come il sole,

come la primavera.



L'amore di mamma
per me forte è stato

come il bel sole

nei mesi d'estate.



Carissima mamma,

quante cose hai fatto.

Angelo custode

nella mia vita sei stata.


Rose bianche per te,
cara mia mamma,
baci dolci per te

perché tanto ti amo.

Безкрайня бiлiсть,
тiльки снiг та лiд
лежать тепер мiж нашими дворами...
Де взяти фарб,
аби залити свiт,
навколо себе знову кольорами?
Де взяти тих промiнчикiв ясних,
якi бiжать,
        лiтають,
                ходять,
                        блудять,
що вiдшукають шлях до мене в сни,
i лоскотнуть за носик...
I розбудять!

Полетiло серце у калачики,
у країну балок i отав,
де тримав дитинство я за пальчики,
i поеми цвiркунам читав.
Саме там, де за вишневу гiлочку,
зачепились далi голубi,
я знайшов свою маленьку зiрочку,
i поклав за пазуху собi!

Із циклу «Буяння квітів над моєю долею »
…………………………..
Сад ботанічний – любов моя довга і давня.
В морі турбот, суєти – чарівний острівок.
Врешті, у кожного, мабуть, знайдеться гавань,
Щоб перебути негоду – душі і думок.
Розчарування, буває, приходить зарано,
Хмара образи, бува, закрива цілий світ.
… Рани сердечні гоїли весною шафрани,
Біль недовіри мені тамував білоцвіт,
Листям лимонника сльози розлуки втирала*,
Срібним жасмином стрічала зрадливу любов…
Сад ботанічний в житті моїм важив немало,
Стільки ж було тут зітхань, і звірянь, й молитов…
Гіркість розлуки ховала у жовті жоржини,
Сіру байдужість палила у полум’ї канн.
Всі оці клумби, алеї, гаї і стежини
Вдячно, розчулено, ніжно мій погляд торкав.
Тут, наче в храмі, думки очищаються – й відчай
Зможеш здолати, розплутавши вузол проблем.
Сад ботанічний – любов моя рання і вічна,
Адже в любові усі ми безсмертні стаєм.
… Сонячний промінь заплутавсь в зеленому листі.
Що він з космічних глибин нам усім промовля?
Що він віщує цій нашій маленькій колисці,
Саду оцьому з іменням тривожним – Земля?..

………………………
* «втирати» (діал.)– витирати

Стоїмо на чорнім роздоріжжі,
мов шукає щастя наc само.
Дні гримлять, і смерть у зуби ріже,
але ми затято стоїмо.
Перед нами – чорні кілометри,
чорний біль і чорні небеса.
Як спішив ти в Україну, Петре,
де ні з чого родиться краса!
Там Росія все вже отруїла.
Та в Карпатах родяться сини,
і по себе ходить Україна,
де живуть карпатські русини.
Ми по всьому світі одинокі.
Та зі смертю я ще поборюсь.
І Вкраїна буде ще, аж доки
не помре Карпатська наша Русь.
Перед нами – чорні кілометри,
чорний біль і чорні небеса.
Звідусіль лети додому, Петре,
де вже нас жахається краса...
2002

Мала Тетяночка сумує —
Щось мамин борщик не смакує.
Сидить за столиком понуро,
Від мами оченята хмурі
Ховає, й ложкою в сметані
Виводить чарівні фігури.

Вже й просить мати, і благає,
Вже навіть віником лякає,
Утім, ніщо не помагає.
До борщику нема охоти,
Не тягне ложку до роботи,
А на лиці — печать скорботи.

Та, як лиш мама нагадала
За ті цукерки, що бабуся дала —
Тут миска порожніти й стала.
Упоралось маля з борщем й… зітхає,
Голівоньку до стелі у задумі підвело:
— О Господи, ще й це я з’їсти маю…

La nostra bella stella
Luce manda alla Terra.
Cosa al mondo è successo?
Per chi la strada è preparata?

Dio ha lasciato il Paradiso,
Scende come un bambino,
Trovato in terra freddo e povertà
Ha cuore suo pieno d’amore e bontà.

Una bellissima donna,
Si chiama Maria,
Benedetta da Dio è stata,
Gesù Bambino è nato.

La Madre Santissima
Supplica davanti a suo figlio:
“Come Tu sei Grande,
Tu sei mio Dio”.

Amore da Dio
Forte come il sole
Grande come il cielo,
Troppo bello bello bello.

Gesù Bambino
Nostro Salvatore,
Dài per noi il Tuo amore
E riscalda il nostro cuore.

Tu sei Luce per il mondo
Signore mio Gesù,
Illumina la nostra strada di vita
Affinché paura non abbiamo più.

Dolcissimo Gesù Bambino
Noi siamo figli Tuoi,
C’è sempre posto nel nostro cuore,
Vieni presto qui da noi.

Одного разу
Питаю журавля:
“Скажи, дорогенький,
Де найкраща земля?”

Журавель відповідає
Мені такі слова:
“Найкраща Україна,
І кращої нема.”

На Україні дівчата
Красиві такі,
Наче, троянди,
Що щойно розцвіли.


А хлопці-українці,
Коли дружно йдуть,
Немов, каштани,
Що в Києві цвітуть.

На полях України
Пшениця золота,
Щоб щасливо жила
Україна молода.

Якщо на чужині
Колись проживали ви,
То біль за рідним краєм
Мали ви завжди.

А сни солодкі снились
І троянди в серці цвіли
Лиш від однієї думки,
Що повернетесь в Україну ви.

До рідної домівки,
До рідної землі,
Де не будуть казати,
Що чужоземці ви.

Їду по Європі,
Красива вона,
Але для мене найдорожча
Лиш Україна моя.

Карпатські наші гори,
Гори молоді
І смереки високі
На крутій горі.

Вдихаєте свіже повітря
На повні груди ви
І слухаєте пісню солов’я.
Яка ж ти красива, Україно моя!

Будьте добрі,
Скажіть ви мені,
Хто був ідеалом
У вашому житті?

Бо любов щира –
Ідеал людського життя,
А вона лиш є
В Ісуса Христа.

Ісус Христос –
Ідеал людського життя,
Бо Він є наймудріший
І подібного не було і нема.

Любов до людей
В Христа надзвичайно щира була
Він взяв людську природу,
Щоб відкупити людину від гріха.

У своєму земному житті
Ісус людей оздоровляв
І мертвих до життя
Він знову повертав.

Оздоровляв хворих
І бісів з людей виганяв
Повчальну науку
Всюди проповідував.

Цар Неба і Землі
Людей так полюбив,
Щоб людей відкупити
Гірко Він терпів.

Добровільно віддався катам,
Нестерпні муки терпів,
І за своїх розпинателів
Прощення в Отця Небесного просив.

Ой народе!
Що ж ти зробив?
Ти Богочоловіка
На Землі убив.

Забув народ про чуда,
Які Ісус творив,
І престрашні знущання
Він Йому робив.

Любов Ісуса –
Світло нашого майбуття,
Бо Він є Воскресіння
І вічне життя.

Він переміг смерть,
Пролив Кров за людські гріхи,
І відчинив Ворота до раю,
Щоб люди могли туди увійти.

Ісус – Світло для світу!
І хто за ним йде,
Не ходитиме в темряві,
А світло життя осягне.

Ісусе, Сину Божий!
Нас грішних прости,
Це ми кричали несамовито:
“Розіпни Його, розіпни!”

Ми, Ісусе, грішні,
І важкі наші гріхи,
До землі хрест схиляли,
І впав Ти три рази.

Наша зарозуміла гордість
І закам’яніла душа
Дала Тобі 5480 ударів
І Кров Свята по землі текла.

Ісусе, ми Тебе били
Ламали кості Тобі
І вінок терновий
На голову одягли.

Царю Небесний!
Щиро просимо ми,
Прости нас, як розбійника,
Коли прийдемо на суд Божий ми.

Любов – це ніжна квітка,
Що щойно розцвіла
Чарує вона красою
І радіє душа.

Приспів:

Так любіть гаряче-гаряче,
Щоб розвіяти темряву Землі,
А сонце нехай світить яскраво
І панує блаженство у душі.

Любов – це рання пташка,
Що співає весело у саду,
А де ж ти, моя пташко?
На край світу за тобою піду.

Приспів:

Любов – це полум’я у серці,
Яке горить вдень і вночі,
А де ж ти, моє кохання?
Жар серця мого візьми.

Приспів:

Любов – солодша від меду
І чистіша від джерельної води
Так не шукайте доріг з полином
І брудної води.

Приспів:

Засвітив місяць ясний
І світить яскраво зоря
Серце моє від любови згоряє
Закохалась в жонатого я.

Признатись в коханні не можу,
Бо для мене святе є сім’я,
А тільки почую його голос
І неначе на крилах взлітаю я.

Чому пташечкою я не вродилась?
І не літаю попід небеса
Можливо я б не знала, що таке кохання
І від любови не згоряла б моя душа.

Ночами спати я не можу
Подушку обнімаю від душі,
Чому в житті таке буває?
Що в жонатих закохуємось ми.

Минає ніч і день настає
І сонце ясно засвітило
Нехай, коханий, буде добре тобі
І життя твоє, щоб щасливо плило.

Коли малою була,
З бабусею разом йшла,
І історію однієї людини
Розказала мені вона.

Дивись, внучко моя,
Там видніється край села,
Колись там людина
Велика та Свята жила.

Це село всюди знають,
Прилбичами його називають,
І наша яворівська земля
Велику людину світові дала.

У цьому галицькому селі,
В шляхетній, багатій сім’ї
Народився син Роман
І прізвище Шептицький мав.

Він був красивий на вигляд
І розумом всіх дивував,
А головне – до Бога
Любов велику проявляв.

Дні за днями проходили
І мріяли Романові батьки,
Щоб великої кар’єри
Зумів він досягти.

Роман підростав,
Він іншу думку мав
І історію свого походження
В домашніх архівах вивчав.

Хто ж ті славетні люди,
Що колись тут жили?
І золотими буквами вписані
На сторінках церковної історії вони.

Ще в XIII столітті
Шептицькі князями були,
Захищали права свого народу
І вірність Українській Церкві зберегли.

Роман був добрий душею,
Людей усіх поважав,
І присягу на Службу Богові
В молодому віці він склав.

Залишив батьківські маєтки
Слави земної не бажав
Взяв собі нове ім’я – Андрей,
І тернистим шляхом прямував.

Митрополит Андрей
Прагнув все своє життя,
Щоб Церква православна
З’єдинена з Вселенською була.

Аби „всі були одно”, –
Така мрія в нього була,
І щоб Божа Любов розквітала
І не було між людьми ненависті і зла.

Як батько добрий
За всіх він пам’ятав
По всьому світу їздив
І християнам допомагав.

Пережив він важкі роки –
Першої та Другої світової війни –
І тюремні ув’язнення
Не минули його вони.

Але любов до Бога,
Найвища понад все була,
І з’єднати всіх християн воєдино, –
Така була його мета.

Колись для Ізраїльського народу
Бог Мойсея послав,
А Митрополит Андрей, –
Українським Мойсеєм став.

І що Українська держава,
Самостійність здобула
В цьому велика заслуга
Слуги Божого Андрея була.

Він українцям освіту
Здобувати допомагав
І Богословські академії
Він також відкривав.

Він був патріотом України,
Завжди на своєму стояв,
І своїми діями
Національну гордість пробуджував.

І те добре зерно,
Що його працею створене було,
Через кілька десятків років
Воно проросло.

Щоб те зерно виросло,
І дало свої плоди,
Всемилостивий Вічний Боже,
Нам допоможи.

Маю я надію в Бога
Збудуться бабусині слова,
Що на моїй рідній Яворівщині
Велика та Свята Людина жила.

На площі Галицькій у Львові
Король Данило стоїть.
І на своїх львів’яночок
З усмішкою глядить.

Приспів:

Львів’яночко ти моя,
Львів’яночко чарівна,
Твоя краса дівоча
Полонила нам серця.

У центрі міста Львова
Шевченко наш стоїть,
І пише він поему
“Краса, що полонила світ.”

Приспів:

А ти, козаче, не барись
Та й скоріше одружись.
Візьми за дружину собі ту
Львів’яночку чарівну.

Приспів:

Любов – це таке почуття,
Якому меж нема.
За яке ти готовий
Віддати своє життя.

Материнським молоком,
Коли нас годували,
Тоді свою першу любов
Ми бачили в очах мами.

Материнська любов
Нас завжди зігрівала,
Бо мати дитині
Щасливої долі бажала.

Ми повиростали,
Стали вже батьки.
А якої долі для дітей і внуків
Хочемо ми?

А може такої,
Яку ми мали,
Що прислугами у панів
По всьму світу стали.

Ні! Хочемо щасливої долі
Для дітей і внуків.
Щоб ніколи вони не зазнали
Ні горя, ні розлуки.

Щоб краще вони жили,
Ніж жили колись ми.
Щоб у світі їх всі знали
І панами називали.

І не так, як нас тут знають,
Третім світом називають,
Бо забули вони,
Що княжого роду ми.

А тепер запитаємо себе,
Що таке любов є?
Чи вміли ми любити,
Найдорожче у житті захистити?

Волю і свободу –
Мрію українського народу.
Ми захищали?
Можливо в той момент спали?

А в Україні живе
Наша молодь дорога.
Вийшла в Києві на Майдан,
Щоб захистити свої права.

Культуру і вихованість
Всьому світу показала вона,
І як потрібно боротися
За свої права.

Вони стояли на морозі
І співали пісні.
Веселі такі були. –
Господи їх благослови!

Якщо ти не захищаєш
Україну Свою,
Значить, ти не любиш
І маму свою.

Наша рідна мати
На світ нас народила.
Україна – мати,
Єдина для нас Батьківщина.

Предрассудки имеют корни
Мне холодно, когда я выхожу на улицу
Мне тепло, когда ты мне снишься
Я думаю о тебе
Но ты – не ты
Предрассудки имеют смысл?
Роскошные ресницы
Маскара из Парижа
А я – это я?
Закрой глаза, досчитай до десяти
Ты больше не девочка
Вон из класса
Нас двое
В пустом коридоре
Тебя тоже выгнали?
Читаем великих писателей
На доске почёта
Мне как плюнуть стать великой
Предрассудки - это крики
Давай пошепчемся
Пожуём Wrigley
Покурим травку
Предрассудки сварим всмятку
Разобьём скорлупу
Смешаем желток с белком
Намажем друг друга ими
Слижем, доберёмся до сути
О Боже, как горячо
Это ты? Это я?
Предрассудки - это мы

Піднятись силиться голівонька ромашки,
Розтоптана нещадним копитом.
- Та краще б я розквітла під хрестом,-
жалілась до маленької комашки.
А стежка, втоптувана сотнями підошов,
Їй каже: - Що коню тебе жаліть?
Мені ж не шкода, всіх пущу, ідіть!
Хто й плюне зверху - думаю, що дощ йшов.
І мені добре - я завжди при ділі, в силі,
Натоптана, і довго проживу.
А те, що топчуть вас братву- траву,
Повідай, краще, ти рябій кобилі...
...Спішать, бува, і люди, враз прекрасне розтоптати,
Невіглаством осліплені своїм.
А той, хто спину підставляє всім,
Запльований, і вік йому катати...
осінь 2001р.

В душі навколо серця водокруг…
Кохання сповідається в прощенні…
Живлюще джерело, родючий ґрунт
для спогадів – лунає «Два перстені»,

молитвує Ротару… гусне кров –
немов зайшов на службу до костьолу…
Щоб стать до таїнств ближче, молитов
душа сховалася в стареньку радіолу.

“Гой, Маріє, Марієчко,
Я вже скоро прийду…"
Покотилося пір’ячко
По осіннім меду.
Захрустіли під стопами
Жовті душі гаїв.
“Навіть дим над окопами
Пахне тілом твоїм…"
Виноградне сузір’ячко
Опаде в лободу.
“Ти не думай, Марієчко, —
Як сказав, то прийду…"
…І зачалась із просині
Сива тінь кажана.
Стала постіль пустелею,
Заридала жона.
Домовик її змучений
Кинув хату мести.
Розметав її кучері
На зацвілі листи.
…Жовті свічі засвічені.
Тьма стійка, як вино.
Вчуй між віщої ніченьки
Легкий стук у вікно.
“Гой, Маріє, Марієчко,
Гой, Марієчко, Ма…"
А на згаслім подвір’ячку
Тільки пес та пітьма.
Ясени посходилися,
Місяченько зачах.
Пес в лице її дивиться,
В нього вогко в очах.
“Ти змінилась, Марієчко,
Я, напевно, також…"
Покотилося пір’ячко —
Тілом вітер і дрож.
Дві зірчини скотилися.
Аж у серці луна.
Пес в лице її дивиться,
І регоче вона.
…Між хатами безокими
Заблукаєш в дощах.
Йтимуть роки за роками
У собачих очах.
Гой, Маріє, Марієчко,
Розпливуться листи.
І закотиться пір’ячко
В захурдельні світи.
Будуть свічі засвічені,
І нікого ніде…
Не тремти — це лиш ніченька.
Як сказав — то прийде…

Пташки, що бачать сонце з верховіть,
Ще на землі невидиме нікому,
Щебечуть радо.
Сосна, одна із тих, що на узліссі,
Промінню підставляє голий стовбур.
Жовтогарячо засвітилась
Кора дерев, а між гілок ще тіні.
Із лісових глибин
За ніч настояна на хвої й чебреці
Пливе із хащі на узлісся
Прохолода.

Ще чути музику... Віолончель і мі мінор.
І вся свідомість загнана в ці звуки.
Зникають кроки в сонний коридор,
До струн безвольно приростають руки.

І ти вже молишся лише цим танцем нот -
Осліплений, безумний і безмовний.
Нехай тебе таким пізнає Бог.
Тебе творцем! Коли і дзвін церковний

Не обірве гучнішої за час,
За крик війни,
За все, що не пройдемо.
Струни, яка натягнута крізь нас -
Й крізь небо!..

Ще чути музику... Віолончель і мі мінор...

Місто цвіте салютами,
б’ється луна по стінах.
Свято — з Різдва й до лютого —
це за яким же стилем?

І самота у натовпі
зніме з очей полуду.
Ким дотепер була тобі?
Хто я? Лиш лялька вуду...

Смикай її ганчір’яну
душу — вона не рветься.
Наслідком чи причиною
біль той тобі ж озветься.

Навіть роки не вчать ніяк —
стелються низько димом.
Ледве було не вчаділа
лялька за довгі зими.

Зради були і зречення —
скільки ще треба зречень?
Зіллються в казку речення —
повний по вінця глечик.

Гостра така граматика —
з болю, надії, чуда...
Вигадала сама тебе —
отже, сама й забуду.

Зваб мене вкрасти зорі –
По одній відстібнути
Від синього неба-сукні,
Кидати їх на вітер.
В безкрайньому морі долі
Мріють тварини й діти.
Змусь мене красти зорі
Тобі на яскравий бісер -
Вишити полотнину
Срібними, золотими.
Щоби твоє обличчя
Гладити рукавами
Повними крил пташиних.
В космосі – на дивані,
Через вікно до миті
Кожне сузір’я знає
Ціну своїй блакиті…
07.01.09

Чому ся сльота погуком на віях
Бринить сльозою, ледь тамує крик,
Схопивши сказом в стогонах завії
Терзає спогад, що довіку зник.

Чому на пальцях скрижанілі тіні,
Тих, хто пішов… а дотик наче сніг
Впаде на скроні, збайдужілий іній
Тремтливим зблиском зісковзає ніг.

І я б упав, навколішки, схопивши
Півнеба, Світ, в півмісячну журу
Скороминущість ридма ожививши
Вступивши вдруге в Спомини-ріку.

Зал ожидания в моей душе:
Пустые банки из-под выпитых печалей,
Пустые кресла скучно обветшали,
Седой январь дремает под Sade.

Зал ожидания в моей душе:
В углах закопаны прощенные обиды
И детский страх, уже видавший виды.
Я мёрзну в своём тонком неглиже.

Зал ожидания в моей душе:
За барной стойкой шлюхи-настроенья,
Дающие непрошенным сомненьям.
Я вспомню губы на своём плече.

Зал ожидания в моей душе...
А на пороге топчется надежда,
Она сейчас как тёплая одежда,
Несмелый свет на восковой свече.

Зал ожидания в моей душе:
Ведётся генеральная уборка,
А в помощь, как всегда, друзья и водка --
Проверенные временем клише.

У Твоїх ранах
Були листки калини.
Ми пам’ятаємо, Володю,
Що Ти у нас єдиний.

Єдиний і неповторний,
Як твої пісні,
Що їх гарно так співають
Українські солов’ї.

А твою пісню
“Червона рута”
Ми не забули,
І не можемо забути.

На небі зіронька
Яскраво так світила
І в один момент
Темрява її закрила.

Будуть пам’ятати
Наші діти й внуки,
Які тяжкі терпів,
Володю, Ти муки.

А Твої неповторні
І чарівні пісні
В Україні вільній
Співатимуть завжди.

Чому натовп людей стоїть?
Чого він чекає?
Це Україна сьогодні
Президента обирає.

З півдня і центру Італії
Українці сюди поприїзджали.
Що свій голос в Римі
За президента віддали.

Йдуть, веселі такі,
Співають українські пісні.
Одягнули оранжеві шарфи,
А в руках жовто-блакитні прапори.

Йде дощ, гримить, гуде
Людей все більше йде і йде.
Потрібно декілька годин чекати,
Щоб голос свій віддати.

Терпіння виборці тут мали,
Бо вони добре пам’ятали,
Що в Києві на Майдані
День і ніч на морозі люди стояли.

Хто вже проголосував,
Той на серці радість мав,
А хто проголосувати не дочекався –
Той дуже засмутився.

От такі нам в Римі
Вибори організували,
Що люди приїхали із далека,
Тай не проголосували.

Друга світова війна,
Жахливою була вона.
І хлопці наші молоді
В концтаборах вже гинули тоді.

Один хлопець молодий,
Добрий, розумний такий
Також лиха зазнав,
В Освенцімі побував.

Лиха багато зазнав,
Сім разів з концтабору втікав.
Мрія в нього була одна:
Швидше б до рідного села.

Коли в Німеччині ще був,
Віщий сон йому наснився,
Що серед хоружівських дівчат
Він там появився.

А одна із тих дівчат
Зорю в руках тримала,
Що після закінчення війни
Дружиною його стала.

Все життя вони разом
В школі працювали.
Мудрості дітей
Чужих і своїх навчали.

Андрій Андрійович був строгий,
Порядок всюди тримав.
І ніхто із хлопців
В класі не бешкетував.

Варвара Тимофіївна
В школі теж працювала.
Математику та фізику
Вона викладала.

Своїм дітям до роботи
Любов батьки прививали.
Хоч малі ще були,
А вже допомагали.

“Потрібно землю любити,
Працювати – рук не покладати”, –
Таку настанову
Давала синам мати.

Все, що робите
У своєму житті,
Постарайтесь якнайкраще,
Щоб зробили ви.

Сини її повиростали,
Вже свої сім’ї мають.
Та за маму вони
Ніколи не забувають.

А син її наймолодший,
Що Віктором зветься.
На президента України
Він балатується.

Але ворог не спав,
Той, що думку злу мав,
І діоксини до їжі
Він йому дав.

Чого боїтеся,
Злї вороги?
Ніколи любові до України
В нього не зламаєте ви.

А мати як почула
Таку гірку новину
Щиро молилася до Пречистої:
“Допоможи моєму сину”.

Мати Божа з образа
Сказала їй:
“Мій син теж за любов
Терпів на хресті”.

Коли його розіп’яли
Знущалися з Нього вороги
Потім оцет з жовчю
Пити давали вони.

Добре що на той час
Не був відомий діоксин,
Бо тоді би його також
Пив мій Син.

А зараз, моя дитино,
До Бога-Сина я йду.
І за долю України
В нього попрошу.

Блаженна та мати
Над якою зоря світила.
А тепер душа її
На Небесах спочила.

Якщо я тут написала
Щось не таке,
То дуже прошу
Вибачте мене.

Ісус апостолів добре знав,
Що “цей народ” слабку віру мав.
Таму каже: “Ідіть та й моліться,
Силою Святого Духа підкріпіться”.

Ісус Христос молився,
А диявол не спав.
Він одному з апостолів
Гроші дати обіцяв.

Видай нам Ісуса
Поцілунком своїм,
Ми тобі заплатимo
Тридцять срібняків.

Христос пішов на муки,
Тяжко Він терпів,
За своїх розпинателів
У Бога прощення просив.

Тяжкий був хрест Ісуса,
І з сил він опадав.
І нести хрест йому
Киринейський помагав.

Ісусе, де є апостоли,
Де друзі твої?
Чому залишили
Вони Тебе в біді?

Лиш один молодий і красивий
Апостол Іван
Йшов завжди з Тобою, Ісусе,
І ніколи не покидав.

Коли розіп’яли Ісуса,
Над ним знущались вороги.
Оцет з жовчю
Пити давали Йому вони.

А хто той молодий і красивий
Апостол Іван?
Це молодь українська,
Яка вийшла на Майдан.

Чого хоче та молодь,
Що на морозі стоїть?
Це за долю України
В неї серце болить.

Хто цей Киринейський,
Що хрест Ісусові нести допомагає?
Це український народ
Який за кордоном проживає.

Допоможіть Президенту,
Бо він вже багато терпів.
Ісус пив оцет з жовчю,
А він пив діоксин.

Давайте глянемо,
Хто були ми?
Чи за зраду Батьківщини
Ми не брали срібняки?

Була подія
В Києві така,
Що називалася
Помаранчева революція.

Київська молодь
Вийшла на Майдан
І сказала своє слово:
“Влади не віддам”.

Допоможіть нам,
Сестри та брати,
Якщо до долі України
Не байдужі ви.

Цей заклик лунав
До всіх кутків...
І першим відізвалось
Княже місто Львів.

Не хвилюйтеся кияни
Підмога буде.
З усіх кутків України
Народ в столицю йде.

Перепони на дорогах
Повсюду стоять,
А вони з країн сусідніх
Літаком летять.

Заклики лунали
Навкруги такі:
“Якщо ви українці”,
Будьте мужніми.

“Розумні й терпеливі”, –
Лунали такі слова,
Щоб не почалась
Громадянська війна.

А стояли на Майдані
Наші діти, сестри і брати.
Хоч було люто-холодно,
Але не відступали вони.

Кияни, кияни!
Велика вам хвала.
Історія запам’ятає
Ваші славні імена.

Допомагали Майдану
Чим могли.
Навіть, картоплю гарячу
Приносили Ви.

Українська молодь
Інтелегентна така.
Показала всьому світу
Яка згуртована вона.

Одного разу італійці
Запитали мене:
“Хто керує “помаранчевими”,
Що така дисципліна є?”

Той, кого хочуть за Президента
Українці молоді
І тільки його накази
Виконують вони.

Дякуємо Богу
Щиро завжди,
Що без пролиття крові
До перемоги прийшли.

Просимо мудрості
У Бога ми,
Щоб правильно керували
Державні керманичі.

Всемилостивий Боже,
Своєї ласки нам подай.
Щоб економічно розквітав
Наш український край.

Люблю я місто те,
Де цвітуть каштани.
Ой, який же гарний ти,
Києве коханий.

Приспів:

Україно ти моя,
Україно чарівна,
Україно, ти моя,
Немов, зіронька ясна.

На Україні живуть
Найдобріші мами,
І називають синів своїх
Вони соколами.

Приспів:

Красу українських дівчат
По всьому світу знають.
І писанками їх
Всюди називають.

Приспів:

На Україні сади цвітуть
І солов 'ї співають.
Де є ще такий край,
Хіба лиш у раю.

*робимо вдиииииих*

завиваю
згірклу
пісню
на
холодні
бігуді
двом
халепам
дуже
тісно
заганятися
в
куті
бісектриси
кришить
крейда
в
поліровані
"не йди"

*робимо ще один вдиииииих*

розвантажуй
мокрі
кеди
завантажуй
свій
CD.

З дощового "до"-до-"до" – осінній джаз,
з монотонного речитативу – пісня.
Перше "до" – невинне "до" – немає нас,
тільки ластівкам у небі надто тісно.

Кома, "ре" береться ревно за старе,
ретроспективно нас і час римує,
та йому бракує рим, а римам – трем
і вино – єдина для розмови збруя.

Крапок стук, він "мі", мінорний біг а-ля
мегапіксельно-клітинним монітором.
В океані Google – в пошуках земля,
де в Адамовім Ребрі згубився сором,

у тривалім "фа" стиснулася б строфа,
хрест із п`яток заплітаючи на спині
і бажання оковитого мольфар
"фа"-сував би кавово на гущі винних.

"Соль" солила, насолила, що скрипить
знак скрипковий сходинами на крещендо
і рядки із-під Пегасових копит
розпорошуються шляхом хеппі-енду.

Ляля "ля" лямурно ларго п`є думок,
набирає ходу – і вона вже в ленто,
струмом витікає чатовий струмок,
за таке "ля-ля" для лялі компліменти

посилає "сі" зі смайликом до вух.
Сі сеньйоро, Ви так звабно-віртуальні.
І летить зима-чи-літо-білий пух
у приваті в інтернетно-чистій спальні.

А що друге "до" вразливіше за всіх,
бо звучить на тон тонкіше – видно чуле.
В дощовому "до"-до-"до" по клаві збіг
нот у медовитий Bella-Nota вулик.

23 Січня 2009

***
Буде видно
----------
Йду до дідька - так люд благав
та тримав "повсякчас" на думці -
на очах - непомірна love,
за зубами - із буди "гав",
дуля з маком - в дорожній сумці.

Позбирався - як тільки міг,
сон у руку, на плечі злиднів,
з перехрестя - ввімкнули сніг,
щоби слід замести доріг,
аби думалось - "буде видно".

Далі - "якось", бо так нема
щоби стіни - між "там" і "звідки",
щоби тільки до свят - зима,
і давали, та - задарма,
а гачка не було у клітки.

Запах смерті - аби не сон,
хай крім Бога - немає свідків,
alma mater - Декамерон,
terra nova - Новий закон -
ще не ягода, вже не квітка.

Повертатимусь навесні
краєм ока пройдуся нені
не на білому, на коні,
у непевному "так" чи "ні",
але хлинно, мов кров по венах.

25 Листопада 2008

***
З Теребовлi до Копичинцiв
-------------------------
Теребить небо Бог з Теребовлi
до Копичинців - сніжні копиці,
вітром кашляє - кепське здоров`я,
білокрів`ям закутує лиця.

По дорозі, Мшанцеві на шану
повисипував міхами море.
Наче в дюнах сушився піщаних,
Сухостав ледве "cухо" говорить.

А на "став" час настав на зупинці -
зуби-літери виїла ржавість.
І вони з Яблуновом - чужинці,
служби дві, що неділя відправить.

А під панциром льоду Нічлава,
дно у пролежнях, схудла до нитки,
тут приходила літом галява
і роси набирала, де плитко,

де на вудку - ні риби ні часу,
тільки тіло розбите качками,
де дощів розпускалися ласо
і гойдалися ночі зірками,

де моя безровера дитячість
з діжки обруч котила на дроті
і не дбала за ким ворон кряче,
а кого залишає на потім.

І тепер, як років ясла повні -
їсти хочеться стільки - щоб жити.
Теребить небо Бог в день церковний,
б`є у дзвони, вибілює миті,

вітром кашляє - кепське здоров`я,
білокрів`ям закутує лики.
Ждуть Копичинці сніг з Теребовлi,
стільки в пам`яті - стане довіку.

25 Листопада 2008

***
Лежати валетом
--------------
Коли би то усе потасувати -
від збігу точки і до пульсу втрати,
щоб хід пропасувати за думками
де без тузів король і в дамках дама,

котрій валетів підкидають в прикуп,
вино мастите, з виміром не в ликах,
три шістки в знак хрестового нашестя -
покірливі гладильні проти шерсті -

лежать побитими, вниз головою
і десь в колоді чорт, а не з тобою,
парад готує для руки з козирних,
а що у рукаві - питання спірне -

чи дати бубни чи вдавати дурня,
своїх п`ять пальців всунувши до урни
на виборах, де пан - хто більше кине,
де вихід в королі - за добру міну

що вибухне, коли не лихом - сміхом,
або спускатимуть на гальмах тихо
аж поки час не випаде відбою,
а чорт не вийде в карті поза грою -

бо нічим вібиватися, чи карти бито.
Хоч лізь на роги, відкидай копита,
безтузі королі і в дамках дами
укладують валетом їхні драми.

25 Листопада 2008

***
Там де чекають
--------------
Дорога - піт і кров, терпливі тусани,
голодними очиськами прикута до війни.
У крок - то легше біль, убік - і не знайти
ні правдоньки, ні захисту - лиш плахи та кати.

В`язниці - бунтарям, балади - у золі.
А що тобі написано - є пухом для землі.
Як можеш - говори, а мусиш - то тримай.
У пеклі не зігрієшся, а промахнешся - в рай.

(приспів - optional)

Там на нас чекають янголи і сад.
Ах, який сердерчний сипле небоспад.
Там птахам складає крила вирій,
з виглядом на 'я' - душі квартира.

Палацам - королі, корона - у небес.
Кого би не підносили - а ставитимуть хрест.
Люби - то просто так, а спроста - не проси.
Навчився часто тикати - на себе бракне сил.

Де віра - там дійдуть, де світло - там і путь.
На небо задивитися - а камінь тут як тут.
Як можеш - промовчи, а мусиш - то стріляй -
легені повні радості - до неба батерфляй.

(приспів - optional)

Там на нас чекають янголи і сад.
Ах, який сердерчний сипле небоспад.
Там птахам складає крила вирій,
з виглядом на 'я' - душі квартира.

28 Листопада 2008

***
Димова
------
Зимі - подимне. Лісу крона
зійшла на попіл і за комин
водила теплий струмінь духу,
а вітер поривався й слухав

про те, як серцевина мліла,
коли розрізували тіло,
коли відрубували руки,
як у вогні родились муки

і так до тріскотіння, скону,
аж до солодкого полону,
що волочився десь за обрій.
У нім летілося - задобре.

А скільки висоти під боком -
вросло у землю, тішить око,
бери - не хочу та й не в стані -
бо з вітру поручні в незнане

і ні сходини поміж люди,
ні цяти гіркоти у грудях.
У космосу легких обімах
падіння нескінченно-вільне.

Кінцева всесвіту, а далі -
ні в зуб, ні пари з уст, ні лялі,
ні приступити, ні пилини,
ні тіні подихів у спину,

до ручки списані закони
та відступаючі кордони
в-сто-сонць аморфної оази.
Немає як лежати плазом -

тому ввімкнувши аварійні,
лечу, де галактичні війни,
де сонцем крутить добрий циган -
дзиґар, що бавиться у дзиґу,

де решето - зірки ловити,
носити воду з того світу.
Пройти крізь нього - зрозуміти
себе, складаючи по бітах

у пам`яті в-цю-мить-живущих
і стати богом невмирущим
аж доки спогади не стліють
у напророчених стихіях.

Повернення себе самого -
холодні язики підлоги
вилизують дорогу в сіни,
від світла - проступають стіни.

1 Грудня 2008

***
Пiд заставу
-----------
Давати, вірити на слово,
чи набирати в рот води?
На кожне щастя є підкова,
тепло - бездомне без сльоти.

І псом приблудним в час чекання
виходить сон з очей-калюж.
Стає пір`їною вагання,
коли згори роздався - "куш".

І слід ще теплий - карб везіння
на битім втечею путі,
бо підганяє холод тіні,
а кров здається на постій.

Та голод - не примара, гонить.
У поцілунках смерті - біль,
він розтелепаний у дзвонах
і пересушений - на сіль.

І як не бийся - лід прибавив...,
та що не думай - Бог правий.
Життя дається під заставу,
а хочеш жити - вовком вий.

19 Листопада 2008

***
Вiльне падiння
--------------
Вільне падіння, а серденько - твердь,
неба склепіння на дні піднебіння,
словонароджую. Слово, як смерть -
з уст облітає вірності пір`ям.
Межі почутого - склеп для повір`я,
здогадом в`язнуть у кинутих тінях.
Тіней опалих набралося вщерть.
Груди налиті - під в`язами міх,
згустком підв`язаний - зашморг емоцій,
змінами вітер як біг - не добіг,
а зупинився - то стало колоти,
де калатало, тішилось "потім",
ніби тепло у сигарному коці.
Я відтепер став липкішим за сніг,
ватою з цукру - моє резюме.
Буду ліпити не бабу, а бабку -
звук палатальний повітря займе,
крила прозорі, теплоязичий
спалах вібрацій в темряві тиші.
І набігатиме в здогади крапка,
в межах почутого - легко і гладко,
вільне падіння - думок макраме.

15 Грудня 2008

***
Спокусi
-------
Які у вас, сеньйоро, до мого серця справи?
Що називаю лівим - то вам здається правим,
жада по вінця стегон, а там де зліва - пусто.
Ви те вино із вітру та хтивої розпусти.

В отих устах зимує бажання повне спраги,
в отих руках сумує за ласкою розвага -
майстерно роздягнути словами, жартом, ділом,
неначе скрипку, чути тонкі дотичні тіла.

І ось життя - на сцені, а ми - актори биті,
мандрується нам ласо від пристраті до миті,
де магма вулканічна кору оросить смаглу,
де стане нам нестримно, а потім невибагло.

За добру гру - натхнення, за вийняток - мовчанка,
ми вінчані для ночі, (за)суджені до ранку.
Забудемось, заб`ємо на всіх і вся, озвучим -
О, besame, tu besame i besame muy mucho.

26 Листопада 2008

***
Гасимо вечiр
------------
Гасимо вечір інтимом.
Стигне в устах фіміам -
надто п`яніючим плином,
крадженим щастям, що мимо-
волі тремтливим рукам

хочеться викрасти тяму,
зміями витися з віт.
Хрестики-нулики - драми,
гріє текіла "Tе-амо",
тіні вилизує ґніт.

Цвіт сакраменту і лоно -
любить-не-любить-зривай.
Знаки питання і коми
сором`язливо-зникомі,
де безпілотне highfy -

світло кінцеве тунелю,
поїзд - "Шанель номер пять",
стіни відсутні і стеля,
і не знайшлось менестреля
в пошуках рими на "-ять".

Гасло - "Туди чи не можна?",
відповідь - "Вила й вода".
І добалакує кожне
власну, про себе, безбожність.
Гасне - недогарки два.

28 Листопада 2008

Життя - то є заячий біг...
Ну ж-бо спробуй звернути в снопи,
Геть, від снопу розлючених фар.
Не ловити на спину батіг,
Не валити на груди, не завжди під силу, тягар...
Життя - то автобус нудьги...
А Любов - на зупинках, стрічає навшпиньках,
Та й то, не на всіх.
Потім знову свистять батоги,
Крізь ревіння худоби, та ниций погоничів сміх...
Життя - то пожежа з дощем...
Налива водоспадом згори,
А вона без відради горить.
Хлюпа липко під драним плащем,
П`яне полум`я, серце вилизуючи, майорить...
Життя - то напнута струна...
Не дай Боже порвати до часу її,
Часто без каяття.
Накрива одсиріла труна...
Чи ж тоді починать цінувати це миле, ЖИТТЯ ?!...
21-22.02.03р.

Підкрадався, мовчки брав за плечі
І ховав твій стан сумний в собі
Мокрий дощ, в якім згубився вечір,
Що зорею мріяв зацвісти.
Не дощем..
А поглядом глибоким –
Чистим, щирим, світло-золотим.

Ти стояв. З рахунку збився кроків
Всіх отих, що мовчки повз пройшли.

Люди йшли.
Не бачили, не чули,
Не могли збагнути суть твою.
А з вікна будинку – чорне дуло,
Постріл у життєву суєту.

Ти стояв…
Скуйовджене волосся
Мокрий светр і пліснява в душі
І життя все вогкістю взялося.
Топляться сніги,
Ідуть дощі…

А вона – веснянки на обличчі
Всім єством закохана у світ.
Зупинилась. Глянула у вічі.
Із коси зняла весняний цвіт
І тобі до серця прищепила.
Він прийнявся…
І стопився лід.
І життя здійнялось у політ
І розливсь солодкий мед по тілу
Світлосяйно-ніжним почуттям.
І перетворились в сонце зливи.
Кожен день веселкою світав.

Підкрадався. Мовчки брав за плечі
Цілував і плечі у уста.
Зоряно-казковий теплий вечір.
Що змінив усе твоє життя.