І
Словом…
прямі паралельні не пересікаються.
В жодній теорії на геометричній плоскості,
за умови коли художник
не засвідчить ідею умовності
в перспективі. І лінії сходяться,
за плечима його фігур. Словом,
фігури, його приближені
до химерного світу прямуючи,
прямою виходять з часом
на схвильований серпантин.
З тим, фігура перетинається
з паралельними їй фігурами,
піднімаючись вгору сходами,
і виходить на коридор.
Там продовжує лінію скручену
за стіною покрученим проводом
світлом люстри і світлом вивіски
проростаючи в кадуцей.
Словом,
тут дві прямі зустрічаються,
на підлозі, де світ шахівницею, -
ферзь на чорному і протилежному -
ходить кроком хитнувшись назад.
Першим чином, вони обміняються
довгим поглядом. В точці погляду,
Дві прямі неодмінно сходяться.
І не тільки. Тут перший шах.
ІІ
Словом,
лінії знаджені формою,
і освячені світлотінню;
світло, мабуть скипіло бронзою
і розлившись наповнило плоть:
невисокою, повногрудою.
Розсип світла хитнувши неспокоєм,
до плечей повело облямівкою
пишне, темно-русяве каре.
Крила книг огорнула обіймами.
Назви тисненням золотом блискають
ледь читається в літерах: «Біблія»
в ілюстраціях майстра Доре.
А під нею, за авторством Текерей,
мабуть з «Ярмарком марнославства»,
що мовчить прикусивши закладку,
де Ребекка шепоче своє:
- Дорогенька, наш жереб кинуто!
Лоском клуб із хмільного плісе.
ІІІ
Не важливо, насправді – байдуже,
що читатимеш ти коридорами,
чи товсті фоліанти з романами
чи поезію, чи псалми.
Упродовж розпашілого полудня,
сонцем стіни умить наливаються,
за якими вона захищаючись
відбиває твій шах королю.
Та здається от-от закохається,
та здається от-от поцілуєшся,
отримавши опік вогненного
ти, від полум’я з’ярених губ. Та…
ІV
Словом впевнена, словом звужена,
знає звідкись усі пропорції,
варіанти. Ходи прораховані.
Що підходить слоном прикидаючись
їй давно, як знайомий пішак.
А за ним не мужчина ховається,
а насамперед словом улесливий
драматизмом підбитий, зіпсований
нерішучий фіґляр та поет.
А тому говоритиме втомлено,
навіть трохи даремно-змучено,
театрально, із жестами, вдавано
позіхаючи в серці слів.
Як тигриця, що в спеку мружиться
незважаючи зовсім на витівки,
як ричить по-дитячому, бавиться
тигреня підкрадаючись, їй.
Та здається от-от закохаєшся,
та здається от-от поцілуєшся,
отримавши опік вогненного,
ти, від полум’я з’ярених губ. Та…
V
Мій друже, - всміхаючись вимовить, -
і навмисно вперед забігаючи,
незворушно добавить: - Вибачте,
я не ваша, і ви – не мій.
Ви всього лиш придумали партію,
підхопили мій погляд втомлений,
зачепились за книги, крилами –
залопотіли услід. Ах,
знай, можливо, коли б пострічалися,
ми раніше, - я в цьому впевнена,
безсловесно умить закохалися б,
тільки зараз не станеться так.
Я чекаю, погляньте, на іншого,
що збирається йти на побачення,
за дверима, ось тими – білими,
за якими його кабінет.
І скажу, я відверто, признаючись,
без нальоту погорди, - з вдячності,
що ви роздивилися в погляді,
ще не зовсім безглузду мене.
Я ж не бачу у вас – потрібного,
Ба, вірніше, мені підневільного,
Чоловіка, що йти наміряється,
Паралельно з отих дверей.

28.08.2021

У товаристві дам шляхетних
Ти сяєш, наче той опал.
І вивергається, як Етна*,
У бік твій лава всіх похвал.

І навіть серед них -- вродливих -
Іскришся, наче діамант.
Бо для присутніх — справжнє диво
Твоя краса і твій талант.

І вся увага кавалерів --
До цих смарагдових очей.
І танці їх після вечері,
Лягають на твоє плече.

Вина хильнули і веселі,
Рубіни гострі — їх слова.
Вони готові до дуелі
За право раз потанцювать.

...І кожен з них — з тобою в танець,
Бо хтось шляхетно поступивсь.
Вона в його обіймах тане!
Красою ж сяє — для усіх!

7 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Приходять вірші на світанні,
Неначе спогади про сни
Непередбачені і ждані,
Відверті й повні таїни.
Приходять вірші на світанні
Та будять сонного, авжеж,
І несподіваним звучанням,
І осявання світлом теж.
Приходять вірші на світанні
Та грають барвами всіма
Манери, тону, виконання
Так, що вже спокою нема.
Вони з’являються нізвідки
І в серці будять почуття, –
Вони думок і вчинків свідки,
Постійні свідчення життя.
07.02.23

І не прошарок, шар бетонний
Прикрив завчасно, уберіг…
І ми, схилившись в ніч безсонну,
Тримались опліч… хто як міг
А котик ніжний, незнайомий
Усівся поруч… диво - кіт
Переманив до себе втому,
Згадавши весь свій алфавіт.
Ну як-не-як боєприпаси…
Тепер не боязно і нам.
А бомб - три крапки - як прикраси
Прийде той час, усі віддам…
6.02.2023.

Перше слово на чисту сторінку,
Чорний сніг на незайманий лан.
О, якби ж хоч, мов хліба скоринку,
Хоч комусь, хто наівся оман...

Хто вже ситий облудливим трунком,
Хто напився його гіркоти...
Хто живий, хоч з спустошеним шлунком,
Хто наівся лише глупоти.

...Але марно...Нічого не вийде.
Слів потрібних у світі нема!
Хай на чорне - незаймана прийде,
Гола істина, навіть - німа.

Лютий.2023

Ранок холодний. Лютневий. Від люті, здається, і світ поблід.
Гаряче там, де червоне Сонце кров’ю стікає в гарячий Схід.
Де воно сходило, вирви чорні, попіл сиплеться з хмар. А тут
Ти ж бо тримайся. Чуєш? Тримай на своїх плечах Вугледар, Бахмут.

Все, що твоє. Ти живи. Попри те, що усюди німа біда.
Що червоніють Сонце мертве, мертві дерева й свята вода
Тут не рятує нікого. Лиш проростає рідна земля оця
Гіллям вербовим і першоцвітом крізь ще гарячі чиїсь серця.

Снились солдатам в окопах мавки тендітні в місячнім сяйві трав.
Більше не сняться. Кожен із них вже десятки разів помирав.
Сонце червоне. Мертві дерева. Місяць входить в хистку межу.
Ти бережи себе. Я тут для тебе вже якось себе збережу.
2023 рік

Дивлячись на візерунки води,
забуваєш про все.
Вдивляючись в нечіткі орнаменти,
поринаєш глибоко в себе.
Чуєш плескіт синьої води,
яка омиває твою душу.
Швидкість течії
несе кров в твоїх жилах.
Вона прискорює твоє серцебиття
і робить важчим дихання.
Тисячі думок.
Тут вони прокидаються
і плутаються в голові.
Під сонячним світлом
вони вразливі до болю.
Їх вбиває сонячне тепло.
Їм дико заважає твоє терпіння.
Сила у твоїх руках
і вогонь у серці.
Вони бояться потонути
у чистій воді.
Вони жахаються голосу
лісових пташок.
Їх перекрикує спів.
Їх убиває тепло.
Думкам найтяжче бути у неволі,
пов'язаними кайданами сонця.
Найгірше бути їм під небом,
а не ховатися в тіні.
Вони звикли бути ланцюгами.
Колючими мотузками
із товстими шипами.
Вони затягують все вище,
все ближче до твоєї шиї.
Душить їх брехня,
їх дивакувата посмішка
й улесливі слова.
Течією довгої ріки,
несуться нікчемні думки.

06.02.2023

Закінчи́лося  літо  і радість
Відшуміла  дощем  разом за  ним.
Наше  щастя  з-за  хмар  засміялось,
Але  сміх  чомусь  видався  злим...

Під холодним і втомленим сонцем
Наша  стежка  давно  заросла.
Ну,  а  щастя  всміхнеться  ще,  може,  
І тобі, і мені, та не нам.



Липень 2012
Серпень 2022

У тихій гавані обставин
Погруз у власній колії…
Ми тут колись ловили гави,
Сприймались ними як свої…
Ось що тепер воно се значить…
І хто те знав - змінив маршрут.
Я що зазря шукав апачі,
Змінивши сотні тих батут?
Я що зазря про індіянців
Тягнув все те з бібліотек,
Щоб все дісталося чортяці
Якихось там… для дискотек?
Щоби глумились наді мною?
Втопчу і душу в колію…
На те й родили нас весною
Волію й
Божеволію
6.02.2023.

* * *

Мандрувало Горе білим світом –
та й до України добрело.
(Бог потер і скроні, і чоло,
втім… Ну чим би Він
зарадив
звідти?).

Зі старих знущалось і малих;
з носіїв цивільного і хакі…
Потерпав Ірпінь, боровся Харків;
Святогірськ
про звільнення
молив.

Триклятуще, йди негайно геть
з нашої стражденної Вітчизни!
Стрілось би в росії із нечистим,
влаштувало б там кривавий герць.

Їх роби каліками й мерцями!
Та мовчить.
І нич не обіцяє.

Двадцять четвертого лютого
Блокада душ і кінобуднів…
Будь що спитайте у будь кого -
Не буде тим, ким був у грудні…

Пролита кров… примирень муки
Одне у снах… а інше в ранах
Із неповернень скличуть внуки
Якщо не звабить знов омана…

І всяде біль у Слово Боже
З усіх на світі знаних воєн
І мовить тихо: - Досить може
Привчати люд до співу строєм…
6.02.2023.

Потріскує гілля, палаючи у вогні .
Заварює зілля в чавунному казані
Відунка стара - волосся, мов
Сизий дим.
Полин і кора - цілюще бува гірким.
Загрозливі тіні звиваються уночі.
Різким хихотінням лякають руді сичі.
Страшна моровиця збирає рясний врожай.
Кому там не спиться?
Ховайся або тікай!
Прозорий пергамент шкіри
В рясних візерунках рун.
Вітри продувають діри, на бантині кіт Мовчун.
Подалі від злого ока захована хижа ця,
Скаженого людововка і найманого ловця.
У хижі під кволим дахом
Чекають, що принесе
Того, хто позбувся страху,
Чи може утратив все .
Бо тільки такі сміливці, які без царя живуть,
Зі словом, твердішим криці,
Тернистий торують путь.
Когось таки та й наверне
Молитва з усіх-усюд.
- Він обраний, характерник, -
Врятований мовить люд.
О.Л.
Лютий 2023 рік

Ти – глиба,
з якою зіткнувся я в цій атмосфері.
Я – метеорит,
що вже впав у твою ковилу.
Я надто невдячний –
ніколи не стукаю в двері,
заходжу, сідаю,
приймаю, як хліб, похвалу
за вірші свої
і за риму свою кострубату
я мало беру –
мідний ламаний гріш, і не більш.
А тут –
ти осипала всім, чим багата ця хата,
і я вже не знаю,
навіщо читаю цей вірш.
Є очі у тебе,
яких в Україні немає,
і навіть,
якби стала жінкою наша земля,
навряд чи їй вистачить
Дону, Дніпра і Дунаю,
щоб викапать очі
ще глибші, ніж туга твоя.
Ти маєш волосся,
з яким порівнялися б ночі,
усі, які є
у безмежному Всесвіті цім,
і шию шовкову,
мов пам’ятник з Божої площі,
напроти якої
я ставлю небесний свій дім.
Тебе возвеличу,
ти – глиба, якої не буде,
щоб я
розбивався об неї по стільки разів!
Ти – та,
хто мільйони поетів розбудить,
щоб тільки один
так зайшов, подивився – і сів…

8 липня 1996 р., Богдани́

А було так…Якраз зібрав нас всіх –
І шляхту, і магнатів князь у Ліді
На сейм. Під час одного із засідань
Примчав гонець, ледь не валився з ніг
І вісткою весь сейм наш сполошив,
Мовляв, орда страшна на Ліду пхає,
Вже скоро й тут, напевно, бути має.
Хоч більшість посміялася з тих слів:
Татари тут? Того не може буть!
Чого би їм забратись так далеко?
Повірити в таке було нелегко.
Та князь, заледве вістку встиг почуть,
Хоч хворий був та рішення прийняв
Одразу, на другі не став чекати.
Став посполите рушення збирати,
Бо ж сам лиш роту кінних рачі мав.
Можливо, сам би і в похід повів,
Але хвороба заважала тому.
Тож передав командування всьому
Він гетьманові Кішці та велів
Ще маршалкові Глинському у того
У перших бути підпомічниках.
А князя слуги знесли на руках
Аби до Вільно відвезти самого.
Зібралось швидко рушення якраз,
Бо ж нас на сеймі вже було багато,
Копійників ще зміг князь надіслати
Нам польських, хоч корову. Та для нас
І з того поміч. З Ліди відійшли
У кінці липня. Кілька днів по тому
Загонові вдалось сторожовому
Й татар зустріти, бо вже ті були
Від Ліди поряд, здобичі шукали.
Та наші швидко порубали їх,
Шістьох, щоправда, полонили з тих
Для «язика», бо ж досі ми не знали
Нічого достовірно про орду –
Де вона є, які у неї сили.
Татар отих хутенько допросили,
Ті все й розповіли нам до ладу.
Що хан не сам відправився в похід.
Фетіх й Бурнаш – сини орду привели,
Уже вогнем пройшли міста і села,
Лишили по собі кривавий слід.
Десь попід Клєцком та орда стоїть,
Чамбули по окрузі розпустила.
Яка була в орди тієї сила,
Зі слів нам було важко зрозуміть.
Та сила, очевидно, чимала.
Під Новогрудком постояли день.
Загони, що відстали, почекали,
Молебні у всіх храмах посправляли,
Чекали, доки сонечко зайде
І в сутінках вже рушили в похід.
Вже війська десять тисяч майже мали
І всі кінні були, тож поспішали,
Направилися на південний схід.
Десь там під Клєцком купчилась орда,
Туди якраз ми шлях свій і тримали.
В Осташино прийшли, заночували,
А вже під ранок з криками: «Біда!»
Бояри із навколишніх дворів
На змилених примчали до нас конях.
Кричали, що татари слідом гонять,
Хоч наш роз’їзд нікого не зустрів.
Можливо і блукав який загін,
Що здобичі шукав був по окрузі.
Та військо то тримало у напрузі.
Зібрались воєводи, як один,
Подумали, як далі нам чинить:
Чи по окрузі тих татар ловити,
Чи то на кіш всім силам поспішити?
Рішили: наші сили не дробить,
А бити в саму гущу ворогів.
Отож відволікатися не стали,
На Ішколдь всіма силами помчали.
Вже там передовий загін зустрів
Орду десь із півтисячі татар,
Що йшла уже зі здобиччю й полоном.
Накинулися наші всім загоном.
Таким був несподіваним удар,
Що та орда під шаблями лягла,
Лиш купка через Ушу перебралась
І, очевидно, до коша помчалась,
Про наше військо вістку понесла.
Під Молевом заночували знов,
А зранку гетьман захворів зненацька,
Не зміг і на коня свого забраться.
Хоч лікар і пустив у нього кров
Та вже який із нього воєвода?
Потрібно було іншого обрать.
Не стали командири тут гадать,
На Глинського дали всі дружно згоду.
Михайло Глинський родом із татар,
З Мамаєвих, казали ще потомків.
Мамаїв син колись примчав у Троки,
Втікаючи з Орди з одвічних чвар.
Князь йому землі на Сулі віддав
Із містом Глинськом. Тож і Глинські стали.
Заслуги вже перед Литвою мали.
Михайло сам татар прекрасно знав,
Всі хитрощі, усі маневри їх.
Хто ж, як не він орді міг раду дати?
Ще й встиг по закордонах побувати -
В Європі. Вчився у краях отих –
Німеччині, Італії, також
В Іспанії. Прийшлось повоювати
В Саксонії, там досвіду набрати.
Хоч молодий – досвідчений. Отож
І вибрали поміж усіх його.
До Клєцка зовсім мало залишалось,
Тож військо в полки-гуфи зшикувалось
Й пішло, хоч озиралося кругом,
Чекаючи, що налетить орда,
Бо вже ж, напевно, про похід наш знала.
Але орда за річкою чекала.
Ми йшли, на нас ніхто не нападав.
В обід села якогось досягли
Над річку Лань і з пагорба уздріли
Орду, що вже налаштувала стріли,
Щоб річку ми здолати не могли.
Не нападала проти нас орда,
Але й втікати зовсім не збиралась.
По-перше, не уся іще зібралась.
По-друге – заважка її хода,
Бо здобич іти швидко не дає.
Ми б все одно у полі наздогнали.
Отож вона стояла і чекала,
Якісь у неї, мабуть, плани є.
Ледь ми спустились ближче до ріки,
Як хмарами в нас стріли полетіли.
Татари вбити здалеку хотіли.
А в них стрільці досвідчені-таки.
Та в нас рушниці і гармати є.
Ударили у відповідь негайно.
Стріляти наші також можуть файно,
Тим більше, наша зброя далі б’є.
Так три години перестрілка йшла,
І мусили татари відступити,
Лиш здалеку в нас стрілами лупити.
Нам шкода з того незначна була.
Під вогневого бою прикриттям,
Дерева стали ми кругом валити,
Дві міцні гаті через Лань мостити.
То скорше справа удалося нам.
Поки ще ліва не готова гать,
Не слід було у бій комусь рушати.
Та так схотів хтось слави здобувати,
Що на сигнал вже не схотів чекать.
Якийсь Копець, що писарем служив
У пана Забере́зинського раптом
Став шляхтичів в атаку закликати
І військо не готове ще повів
На другий берег. Січа почалась.
Татари миттю гуфу ту обсіли,
З усіх боків в них стріли полетіли.
Кров на траву шляхетська полилась.
Багато хто під шаблями упав.
Копцю самому голову зрубали
І на списі на пострах нам підняли.
Тоді вже Глинський й сам атакував.
Поки татари били правий край
І усі сили у той бік стягнули,
Ми гуфи ліві швидко розгорнули,
Князь булаву угору зняв: «Давай!»
Врубались у татарські лави ми
Так стрімко, що надвоє розрубали.
Тут праві гуфи також піднажали.
Затиснуті між гуфами тими,
Татари опір поки ще чинили.
Ще, мабуть, сподівалися на щось.
Якби нас в річку скинути вдалось,
Тоді б вони нас все-таки розбили.
Тим більше, що гармати вже мовчать
Аби в своїх не втрапити, бувало.
Отож татари люто насідали.
Князь двох коней устиг вже помінять,
Бо убивали. Сам же був живий
І, навіть, не поранений, що дивно.
Він у атаку кидався сміливо,
Вів за собою латників у бій.
У розпал бою (ще й кінця не знати),
Сигнал подав і раптом на очах
На пагорбі піднявся польський стяг,
Хоругва польська, що мала стояти
За пагорбом ховаючись, ураз
На пагорб той спокійно піднялася.
Татарам та обставина здалася,
Що нове військо в поміч йде до нас.
Тоді уже не стрималась орда.
Фетіх й Бурнаш помчали перші з бою
І потягли орду всю за собою.
Та тут чекала на татар біда.
Найперші ще проскочити змогли,
Та річка Цепра надто болотиста.
Взялись татари в ті болота лізти
І сотнями в болотах тих лягли.
І річку Цебру загатили так,
Що по їх трупах ми, не мов по гатях
Могли за річку й за болота гнати.
Вдалось втекти лиш деяким. Однак,
Частина з них до Клєцка відійшла.
Там ми їх попід містом оточили
І всіх аж до одного перебили.
Яка то радість у людей була,
Яких татари у ясир погнали.
Звільнили ми багато тисяч їх.
Одних лиш коней тридцять тисяч всіх
Тоді в орди татарської забрали.
Та перемога ще не вся була.
Адже чамбули краєм розбрелися,
Міста і села грабувать взялися.
До них, нарешті, черга теж дійшла.
І знову Глинський хитро влаштував.
Велів загону, наче кошем стали
Та ще й татарську одіж одягати,
Аби зарані хто з татар не взнав.
Пости розставив скрізь сторожові,
Щоб про підхід чамбулів скоро знати,
Аби належно кожен зустрічати.
Хто поодинці був, велів ловить,
Щоб часом вісті не дійшли татарам.
І став чекать. Уже десь за три дні,
Одна розбійна зграя по одній,
Неначе вівці у свої кошари,
До Клєцка ті чамбули потяглись.
А ми уже тут стрічу зготували.
Татар побили, здобич відібрали
І вже тоді додому подались.
Отак от Глинський тих татар побив
І з ним ми перемогу святкували.
У Вільно нас героями стрічали
І пили меди ще багато днів.

Наше місто, поглянь, в обладунках зими,
Подалі від сонця, закуте в края туманів
Оточене хмарами стиглими до землі
Що струшують душу над містом, — летять над нами.

Вони промовляють до нас німотою снігів:
- Це ангели тут пролітають по небу і пір'я,
Скидають додолу, щоб хтось упіймати зміг
Поезії слово зібравши крилате повір'я.

Горнися до мене. Тут стільки не згаданих див —
Розгорнуті стіни тепла, вочевидь для світла.
Поглянь, наше місто стоїть в обладунках зими,
І тисячі ангелів пір'я скубуть за вітром.

07.12.2021

В облозі смутку вечір догорить,
І сон торкне в пустій кімнаті травня
Холодні струни місяця. Заснуть
Птахи і ті, що слухали птахів
Під клавіші класичного зітхання.
Згадаєш врешті солілоквій: "За-
Снути, вмерти. Спати. Може й снити,"
Щоб зупинити зоровзорий час
Хоча б на мить цю нитку обірвати
І випасти кудись де не живеш,
Де перестав у слові й далі слів
Відбитися і вже не існувати.
Що далі? Вічність? Нероздільний плин
Розмови? Щастя? В променистій тозі,
Снувати вічно збавившись годин
Звільнившись від непевності в непевність
Зробивши крок. В безпам'ять?
Тільки він -
Намарний поступ кільцями Сатурна
Не знаючи ні завтра, ні того
Життя, що вчора, бігло на котурнах
Ні сьогодення.
Чи тоді засну?
Дивитимусь на що, куди? Для кого
Цей вічний крок, без стоптаних доріг.
Замовкнути б, заснути і для бога
Упасти білими леліями до ніг.
І снити. Снити. Снити.

24.05.2022

Сяйво моє рожеве,
Трепет у кожнім слові,
Все, що було до тебе –
Крапля в морі любові.

Де б не блукала, завше
Тану в очах бездонних.
Квітне кохання наше
Соняхом на осонні.

Ризою голубою
В чуйній душі узимку
Ділимо ми з тобою
Хліба черству скоринку,

Гірко-солоний трунок,
Солоду марципани.
Зріє твій поцілунок
В серці моїм, коханий.

У ароматах м’яти
Ніжимось до нестями.
Дай, Боже, нам діждатись
Райдуг над небесами.

Весен лункі мотиви
В гронах бузкових китиць.
Диво, яке ж це диво,
Сонцем в тобі світитись.

04.02.2023р.

Повернулись воїни з полону,
На коліна впали на землі
І цілують мовчки, мов ікону,
У долонях грудочки малі…

Яблуко в руці тримає воїн,
Бажаний і довгожданий плід.
Бо пів року був у неспокої
Полоненим, знав немало бід.

І тепер, коли уже він вдома
І над ним немає ворогів,
Зникла в далину безмірна втома,
Залишився в серці тільки гнів.

На отих, хто йшов нас убивати,
Грабувати місто і село.
Захищали рідний край солдати,
Гори й ріки, чисте джерело.

Ронить жінка слізоньку солону,
До грудей притискує дитя
І чекає милого з полону,
Молить про найшвидше вороття…

Він нарешті повернувся знову,
А села немає, від руїн
Пахне горіляччям. Мов окови:
- Де дружина, мати, батько, син?

Крик отой почули річка й поле,
Понесли його у далину…
Із полону він прийшов, із болю,
Щоб вернутись знову на війну.
04.02.23

Ой, лютує місяць лютий,
В кригу всі річки закуті,
Кучугури намітає,
Всюди біло-біло стане.

Та горобчики й синички
Відчувать - весна близько.
Іще трішки зачекати,
Її будуть зустрічати.

2023 р.

Кохана де ти? Я сумую,
Не можу, ні, без тебе я.
Усе життя минає всує,
Душа сама вже не своя.

Лише печаль всього вгортає,
Оповиває аж до ніг.
В лещата болю і одчаю
Потрапив мій веселий сміх.

І я тону у тузі лютій,
Без порятунку йду на дно.
Мов ланцюгом у біль закутий,
Отруту випив із вином.

...І раптом — сонце в океані.
І хвиля радості ясна
Змиває геть думки погані.
У серці — ніжність і весна.

Прийшла, прийшла моя Богиня,
А я із темних вод воскрес.
Цвіте, як щастя, небо синє -
Любов’ю повен світ увесь!

4 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Лютневий день, укутаний снігами,
Наскрізь пробитий пострілами куль,
Ракет і «градів». Ці смертельні гами
Щодня тут чує захисник, патруль.

Перелітає і недолітає
Убивча сила. Скільки ворогів
Ідуть на нас від краю і до краю!
В душі ненависть лиш росте і гнів.

За те, що плаче он за сином мати
І батько важко голову на стіл.
Убито сина, стогне з горя хата
Поранена, одна на виднокіл.

Усе розбили люті воріженьки,
Колись кричали – ми ваші брати!
Тепер від горя потерпає ненька,
Що рашенські нам принесли кати.

І родичі мовчать в чужинськім краї,
Заціпило, бояться захищать
Свою країну, де ворожа зграя
Ґвалтує, убиває, справжня тать.

Лютневий день важкий і непривітний…
04.02.23

Серед зими, як горобці поснули,
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Баха далі слухали удвох –
Прелюдію і фугу, і ще хоральних п’ять прелюдій...
Здавалось, Бах переконать хотів,
Що все те пережито не стільки ним, як нами...
Хотів я батькові про це сказати.
Відчинив повіки –
Ні музики, ні батька.
Навстежінь балкон.

На частини рвуть мою державу
Інородці, люті вороги.
Убивають в ній добро і славу,
Втягують нас у свої борги.

Обкрадають сидячи у владі,
Забирають хліб в захисника.
Це у них при цій страшній армаді
Піднялась на воїнів рука.

І здирають з воїна сорочку,
Роздягли в окопі до нага.
За кордон синів сховали й точка!
Обкрадання збільшилась жага.

Оборудки роблять потаємні,
Розкрадають допомогу нам.
Злодії, людиська ці нікчемні,
Їх не налякала і війна.

Бо на ній вони збирають гроші,
Обкрадають бідний наш народ.
Їх би вбити, бо вони як воші
Плодяться, бо їм дано свобод.

Тож вони сидять в такій же владі,
Що народ грабує день за днем.
Де гуманітарка для громади?
Все в кишенях владних цих нікчем.

Лиш міняють ліжка у борделі,
Не звільняють крадіїв-іуд.
Збагатились за війну до стелі,
(Як потрібен людський самосуд!).
04.02.23

Засмучений день у лютневім світанні
Блукає марою по згарищах хат.
Будинків немає, лиш подихи ранні
Тоненького диму. Гіркий аромат.

Народ під землею! В зимовому часі
Ховається люд од страшної війни.
Та чує, як скрізь вибухають фугаси,
І молиться з тої живої труни.

Розбито усе! На друзки, на дрібки,
Неначе тут зроду не мали життя
Матусі із дітьми, птахи і худібки,
Яким вже не буде назад вороття.

Немає села, голий вітер гуляє
Снігами збігається в ями, яри.
Росте наше горе від краю до краю,
І ранків немає, одні вечори.
04.02.23

Сніжинки сіються нечутно,
Мов неозвучені думки
Про швидкоплинні й незабутні
Моєї юності роки.
Дрібні й легенькі, як пушинки,
І незраховані завжди, -
Вони припудрюють стежинки
Та замасковують сліди.
Поволі стеляться так щільно,
Що просвіт никне між всіма, -
Господарює безроздільно
Зима...
04.02.23

Вона завжди вдивлялася так,
Неначе знала, що зовсім скоро,
Усе скінчиться: на її вустах
З'являлася усмішка умиротворення.
Коли ж до ніг підступала зима,
Як комір біла її сорочки,
Вона бувала завжди сумна,
І сум спихала на хворий жовчний.
А потім той приступ її вбивав —
Вона говорила про чорний фатум,
Про те, як відчай її впіймав
І вона любов віддала в уплату.
Весною вона говорила — зникне
Бо літо що прийде завжди нестерпне,
Щороку до нього ніяк не звикне —
Бо тіні давні схвильовує спека.
Але воскресне, в осінній холод
І все скінчиться тоді остаточно:
Можливо зустріне любов наголо,
А може відпустить дошкульний жовчний.
Вона завжди говорила так,
Неначе знала, що зовсім скоро,
Усе скінчиться: на її вустах
З'являлася посмішка умиротворення.

14.10.2021

Ні, не зайве іноді довести
ворогу і другу у собі,
що не додає вендета честі
діячу у марній боротьбі.

Ну, буває – у душі ми діти...
Згідно філософії людей,
ми усі є жертвами ідей...
поки доростемо до еліти –
просвітління внутрішнього світу
не гальмує розвитку дітей.

Не лякай, не рипайся усюди
і не сунь, куди не просять, ніс
то кудись по дрова, то у ліс...
успіхи зоїла і зануди
це не те, що виведе у люди,
поки до поета не доріс.

Щось комусь деінде не на часі
і турбує іноді когось,
що його(її) у біомасі
ображає видумками хтось.

Їй(йому) дорога у піїти –
це аби лише себе явити
з конопель Пилипом і мерщій,
поки є кому когось хвалити,
заховатись у свої кущі
і чогось ученого учити.

Десь-не-десь і видумки оті –
це образа їхнього таланту
ні за що на когось нарікати,
хоч усім відомо – не святі
випікають у печі горнята
і не зло навчає доброті.

02/23

В сховищах таємної кімнати,
В мотлоху і баночках від вакси
Той, кого не можна називати,
Жадібно ховає горокракси.

В дзеркалі холодному Яцрес(а),
Ніби найвеличніший з драконів,
Він вершить свою криваву месу,
Сидячи на золотому троні.

Військо кровопивці носферату -
Зграя смертежерів-людоловів.
Той, кого не можна називати,
Захмелілий від людської крові.

Зілля і магічні амулети
Не врятують більше від навали!
Вірус завойовує планету.
Рвуть повітря "смерчі" і "кинджали"

Чорний сморід закриває сонце,
Десь у високості ворон кряче.
Жменька відчайдушних оборонців....
Суне степом рать мерців ходячих...

Зійшла  з  очей  рожева  пелена,
Розбився  міф –  на  совісті  не  легше.
Щемить,  зіяє  в  грудях  пустота,
У  місці,  де  повинно  бути  серце.

Завдавши  знов  образи  і  жалю,
В  один момент  спалив  усі  бажання.
Штовхнув  у  прірву  відчаю  я  ту,
Кому  так  щиро  клявся  у  коханні.

Не варто тут шукати оправдань.
Дивлюсь  на  себе  –  соромно  і  страшно…
Порожні й марні вибачень слова,
Мов спроба повернути  день  вчорашній.


21.08.2022

Найстрашніше загубити себе,
приміряючи чужі ролі.
Так порівнювати себе з іншими
і забути, ким ти є насправді.
Об'єднати всі особистості в одну,
гадаючи, що так найлегше.
Найлегше скопіювати чиїсь думки,
повторити чиїсь кроки.
Йти слід за слідом
по дорозі чужого життя.
Так легко себе розчинити
на палітрі змішаних кольорів.
Малювати товстим пензлем
на чужому полотні.
Йти за чужими слідами.
Забирати собі чужі почуття.
Так легко пильнувати за кимось,
копіюючи все слідом.
Стати живою копією незнайомця.
Клонувати цілу особистість,
забравши її повністю собі.
Так довго шукаєш свою,
зрештою крадучи чиюсь.
Навіщо ж тобі це,
якщо чужим все врешті є?

03.02.2023

А у небі, десь там… на те й воно небо…
Погоджуюсь, згоден, давайте про інше
І я вам не звір, чи якась там амеба…
Певен, що всі з того самого Вірша…

Було, поміж всього, там не до жартів
Дай Боже здоров’я і щоби не гірше
І розуму в душу, а схибив - під варту
З околиці слів в обійми із Віршем…

Бо в небі не зорі, Всевидяче око…
Сьогодні воно на хвилиночку зліше
Та й лютий вже вкотре… ну, словом морока…
Не знаю як ви, сперечатимусь з Віршем…
4.02.2023.

ми навчилися
собі брехати
і вмовлятися
так буде краще
а колись могли
не в снах літати
не питатися
у чім
і нащо

то давним-давно
шляхи крутились
і трималися світи
на слові
ні тобі живих фронтів
ні тилу
ні розливу
чи кипіння
крові

а відносин
море поколінне
і висот невзятих
нерухомість
із нетлінного
сплітали тлінне
і гасилася сулінням
втома

вибивалися
закриті двері
розпивалися
дешеві вина
та любов
щораз губила берег
в течії судинного Гольфстріму

дорогим
здавалося банальне
а коротким
лет у потойбіччя
відбивалися думки
дзеркально
від ідей
із риб’ячим обличям

від людей
з широким кругозором
ми чекали
голосу месії
чисте небо
рахувало зорі
у очах
у проблисках
надії

та навчилися
собі брехати
і вмовлятися
так буде краще
а колись могли
не в снах літати
не питатися
у чім
і нащо

12 Грудня, 2019

ось ми одні
однісінькі
чутливі
безборонні
чекаємо
відвертості
як публіка
антре
під жваво-барабанний марш
дощу по підвіконню
і дзенькоти фужерами
за шось ще не старе

твої думки
і дотики
обійми Пенелопи
в них сонце
йде до купелі
а місяць
роги тре
об плесо вітром
пещене
в якого теплі
стопи
метелики злітаються
на квіт
солодких трем

твоїми
ще не кроками
втішаюся до згину
обвішую цілунками
із голови
до ніг
тобою проростаюся
подряпинами спини
собою залишаюся
на кришталевім дні

і доля усміхається
хоча
і не вітає
у неї плани
планами
та плавності
нема
твої слова
як прихистки
для мандрівничих таїн
у вухах розлітаються
мов душами
зима

сніжинка за сніжинкою
розтоплені жагою
щось мріям причувається
і котиться в едем
мелодія мінливості
стає вже нечужою
і ми одне у одного
лиш відстані крадем

9 Грудня, 2019

о церкви
синагоги
мечеті
що у мечетах
душ
ви печете
те іде
на чолі
у видовищ
і виходить
щоденно
на лови
очманілого
світла
для щастя
теє світло
не дбає
де впасти
бо воно
чиста доза любові
а в любові
нема передмови
просто падає
щедро
без ліку
і не видно
ні міри
ні віку
нам би вчититсь
у неї
горіти
нам би знати
що ми Божі квіти
що шукають
за серцем
відкритим
за бджолиним крилом
і за світом
не пропахлим
до нитки війною
що сльозить
дорогою ціною
не таким
де свист
кулі лиш чути
а душевним
до самої
суті

5 Грудня, 2019

I
Більш не дзвоніть, будь ласка, не дзвоніть,
Подумаєш, колись ми цілувались,
Як хміль ударив в голову мені
Вночі на спорожнілому вокзалі.
Не знаю достеменно, що найшло
На мене непідступну і спесиву.
Давно забула, що тоді було —
Чи падав сніг, чи облітали сливи?

Приспів:

На жаль, Ви запізнились з каяттям,
(Зима надворі, як троянда біла.)
Хто Вам сказав, що я усе життя
В сльозах за Вами по перону бігла?

II
А де ж блукали стільки весен Ви,
Коли ще сонцем сяяла в бутоні?
Не божеволіла і голови
Я не втрачала на пустім пероні.
Від поцілунків серце не болить,
Звабливі губи — течія нестримна.
Ви сіли в потяг і щаслива мить
Враз розчинилася перед очима.

Приспів:

На жаль, Ви запізнились з каяттям,
(Зима надворі, як троянда біла.)
Хто Вам сказав, що я усе життя
В сльозах за Вами по перону бігла?

Не потрібна убивча війна в кожен дім влізла, в душу і в хату,
Світ на друзки розбила вона з артилерії чи із гранати.
І складає невинні життя у великі, не братські могили,
Щоби думи про майбуття ми назавжди уже полишили.

Бо хотіли загарбати все: і озерце під лісом, і вишні,
І радіти, що знов принесе нам ординець кривавий і грішний.
Та не той ми зів’ялий народ, що не зможе звалити вражину,
Він з боями іде до свобод, захищає свій дім, батьківщину.

І тому зустрічати біду вийшли вже молоді і найстарші,
Щоб рубати їх, мов лободу, на оцьому імперському марші.
Щоби лютий їм люто радів, бо помножаться смерті їх, вдови,
Щоби наш переплаканий гнів убивав їхні плани, основи.

Щоби матір ординська була у сльозах і у вічному горі,
Щоби курку їх, тобто орла, розірвало на суші й на морі,
Розділило країну війни на маленькі ворожі частини,
Бо посміли сягнути вони на життя і на мир України.
03.02.23

"Воно" вбиває по-хвилинно
Мене, похилого в літах
А на чужбині Катерина -
Самотній неба рідний птах…
І ночі довшають в судинах
На зморшки падає їх тінь
Щоби почути - Катерина
В куточках кожних сновидінь…
Ростили ж наче не для цього…
Не сперечатимусь, "Воно" -
Одне із примхів злого бога -
Жури моєї полотно…
І тут я, доню, тут безсилий…
Розтринькав думи проти зла
Воно ще в щколі нас косило
Як скаламучена імла…

Ото ж прости і вибач доню
І ти одна із Катерин…
І прийде час, торкнеш долоні
І згладиш біль моїх провин…
3.02.2023.

То спекотна пора, то морози
Підганяють мене в укриття, –
Проявляється в повній тривозі
Вічна повість стрімкого життя.
То приємно штовхають у спину,
То впираються в груди вітри, –
Мов прикмети зовуть, а причини
Заважають надалі іти.
То проблеми якісь непокоять,
То незвично спокійно стає
І тоді, після днини важкої,
Тішу мріями серце своє.
Від рання аж до самого смерку
Вже дзюркочуть, немов ручаї,
І спалахують, ніби фейєрверки,
Сподівання приємні мої.
Не збувається більшість прогнозів
І немає назад вороття,
Коли пишеться в повній тривозі
Вічна повість стрімкого життя.
03.02.23

Зима стрічається з весною,
І усміхається блакить!
Яке це щастя — буть з тобою,
І кожен день, і кожну мить!

І кожен раз — душі цвітіння,
І розкривається вона —
Як пелюстки на деревині --
І чари п’є твої до дна.

А ти в обіймах умліваєш,
І сяєш поглядом ясним --
Володарко земного раю,
Де наяву — солодкі сни.

І марення хмільні, як диво,
І пестощі такі п’янкі,
Немов озоном після зливи
Повіяв легіт гомінкий.

Веселка ніжна в небі висне
Теплом твоєї доброти.
Моє життя дзвенить, як пісня,
Коли зі мною поруч ти.

3 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Попав у партію Микола,
Як і годиться – по приколу.

Росію натягли на зло
Царі, генсеки і пуйло.

Путіненят – мов кошенят.
Щоб дати лад – потрібен кат.

А москалі – немов джмелі.
Гудуть і дохнуть на землі.

Заблокувався опоблок –
І звідти блок, і звідси блок.

У хруненят один мотив –
Примножувати негатив.

Найкоротший місяць року цього разу затягнувся найдовше,
За вікном знову холодно, сніг
І я не пам'ятаю коли останній раз було сонце

Хіба що, тепер там за склом вже зовсім інші будинки,
Зовсім інші вже люди
Зовсім інші на Різдво ставлять ялинки

І сніг тут також зовсім інший,
Нахабно засипає вулиці без усяких прелюдій,
А мені так набридло жити
Цей той самий зовсім інший лютий.

02.02.2023

О, ти була його остання.
Ти з ним жила через кишеню,
а він давав тобі у жменю
грошима все своє кохання,..
бо ти була його остання.

2 вересня 1996 р., Київ

Міріади доріг на землі пролягло.
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під серце вмостився.
Моїх стоптаних, сколотих ніг
Не знаходжу слідів по ярах, на горі,
На ранковій росі конюшини.
Я за козами мчав безнадійно тоді,
А виходить свій шлях прокладав в батьківщину.

***
«Na taką miłość nas skazali
Taką przebodli nas ojczyzną»
Zbigniew Herbert
Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Має замкнутись там,
Де тільки починався?
Невже і справді
Цей світ безмежний тільки тому,
Що в кожного є клаптик свого неба
Землі своєї терпкий до ностальгії присмак?

В дитинстві я щороку приїздив
У гості до бабусі. Ціле літо
Я міг на річку і у ліс ходити.
Там зустрічаєш стільки різних див,
Яких у місті марно і шукать.
Бабуся трави кожен рік збирала,
Мене частенько із собою брала.
Тож довелося і мені пізнать,
Які корисні, а які шкідливі,
Які до рани можна прикладать,
А які краще зовсім не чіпать.
А я запам’ятовував хапливо,
Бо ж, хто зна, чи згодиться, а чи ні,
Але ж знання у торбі не носити.
А в школі ж ще ботаніку учити.
Отож не буде зайвина мені.
Одного ранку, ледь роса зійшла,
Бабуся знов за травами зібралась.
Чи то піду – у мене запиталась.
Вода ще не набралася тепла,
Отож на річку рано ще іти,
Сидіти в хаті також не хотілось,
Бо ж усі хатні ігри вже приїлись,
А на ТеВе цікаве не знайти.
І з радістю я тут же підхопивсь,
Схопив бігом бабусину торбину,
Закинув ще пусту її за спину
І ми селом до лісу подались.
Я в лісі вже з бабусею бував,
Проте не надто в ньому розбирався
І заблукати, все-таки, боявся.
Ішов за нею вслід, не відстав.
Вона якусь знаходила траву,
Бува, її з корінням виривала,
До торби акуратненько складала,
Якусь істоту, начебто живу.
Отак і на галявину зайшли
Посеред лісу та й таку велику.
Дуби навколо. Таких, мабуть кілька,
Як я і одного б не обняли.
Поки бабуся виглядає трав,
Я відійшов, щоб краще обдивитись.
Побачивши якісь цікаві квіти,
Хутчій на край галявини помчав
І обімлів. Не бачив ще таких.
Високі стебла гострим листям вкриті,
А понад ними жовто-сині квіти,
Чи більше фіолетового в них.
Став придивлятись ближче. Але ні.
То жовті – квіти, як дзвіночки довгі,
Як колосочок від стебла отого.
А сині – то вже листики чудні,
Що, наче прикривають квіти ті.
Комашки різні навкруги кружляють,
Дивлюся, навіть бджоли пролітають.
Не бачив таких квітів у житті.
Незчувся, як бабуся підійшла.
- А що за квітка це така? – питаю.
- Мар’янником дібровним називають
Його усі із нашого села.
Хоча, бува Іван-та-Мар’я звуть,
Дзвінець, медунка та ще жовтяниця,
Сорочі стружки…Ну, вже роздивився.
Пора уже й додому повернуть.
Мені ж цікаво: - А чого то їх
Іван-та-Мар’я люди називають?
- Та люди різне, бач розповідають.
Я ж пам’ятаю з розповідей тих
Одну. Як хочеш, то переповім,
Поки додому будем повертатись.
Мені ж цікаво було те дізнатись,
Я ж був таким допитливим малим.
- Було то,люди кажуть, в давнину,
Коли в степах ще половці блукали.
Вони стада худоби випасали,
Ходили дуже часто на війну
Проти сусідів. В Руські землі теж
Вони тоді частенько набігали,
Людей чи полонили, чи вбивали,
Збирали все: від збіжжя до одеж
І все до себе у степи тягли.
Хоча, крім них там і слов’яни жи́ли.
Ворогували з тими і дружили,
За себе ж бо посто́яти могли.
Їх прозивали бродниками, бо
Вони так само по степах бродили,
Хоч також понад бродами сиділи,
Купцям допомагаючи або,
Коли ті відмовлялися платить,
То всі товари їхні відбирали.
І добре, як самих живих пускали.
Нелегко їм було в степу прожить,
Тож тільки найсміливіші могли
Туди тікати. Був в одній ватазі
Юнак один. Всі його звали Князем.
Мабуть, підстави для того були.
Був він і видний з себе, й силу мав,
І розуму у нім було багато.
Тож скоро й отаманом міг би стати.
Та доля повернула так – не став.
Любив один блукати по степах,
Якусь дичину з лука постріляти,
При вогнищі в густій траві поспати.
Не відав, мабуть, що таке є страх.
Та не чіпали половці його,
Коли іноді у степу стрічали,
Мабуть, таке щось в ньому помічали,
Чи то уже сприймали за свого.
Якось пополювати вибравсь він,
Полишивши у байраці́ ватагу.
В собі незнану відчував наснагу,
Що й проти тура вийшов би один.
Та вирішив – згодиться й дичина.
Отож до річки здумав простувати,
Там дичини у пору цю багато
Та майже і не лякана вона.
А тут якраз і гуску в небі вздрів,
Яка доволі низько пролітала.
Стріла в руках легенько задрижала,
Коли він лук угору стрімко звів.
Коротка мить і пада з неба птах.
Він полетів, щоб здобич підібрати.
Як підхопив, стрілу щоб витягати,
Бо ще згодиться вона йому …та
Завмер. Бо в тілі гуски ще одна
Стріла стриміла. Тупіт тут почувся,
Він у той бік хутенько повернувся,
Поглянув…і в душі якась струна,
Немов заграла. Дівчина якась
Коня свого спинила біля нього.
А він не може й вимовить нічого.
Вона також рум’янцем узялась.
По всьому видно – половчанка та
Ще й не проста, а знатна і багата.
Можливо б, довго мовчки їм стояти,
Але ж, нарешті, він її пита:
- Твоя стріла? Пробач та я не знав,
Що ти також у цім степу полюєш.
Вона ж на нього дивиться й не чує.
- Це твоя здобич, - гуску їй віддав.
- Ні-ні,- урешті мовила вона, -
Нехай тобі, - поглянула у очі.
І вже його, мов відпускать не хоче
Отих очей бездонна глибина.
- А давай ми засмажимо удвох,
Разом. У балці вогнище розпалим,-
Промовив він, немов з якимось жалем,
Не вірячи, що дасть надію Бог.
- Давай. – тихенько мовила вона.
І його серце раптом заспівало…
Вони з тих пір частенько полювали.
Вже, як без неї бути, він не знав.
Вона також чекала стрічі мить,
Зі стійбища скоріше в степ летіла,
Мерщій його побачити хотіла,
Боялась, як без нього їй прожить.
Але недовгим щастя було їх.
Якось вона приїхала сумною.
Він враз до нею: - Мила, що з тобою?
- Навідався у стійбище жених.
Сусідній хан. Зовсім уже старий
Та молодої жінки собі хоче.-
А у самої аж сльозяться очі.-
Що нам із тим робити, милий мій?
А він задумавсь лиш на одну мить:
- Давай втечем з тобою десь далеко.
Де хану буде нас знайти нелегко…
- Давай! – Не будеш про таке жаліть?
- Ніколи в світі! Сіли на коней
І в степ помчали вітер доганяти.
Він у сорочці синій, вона в платті
Яскраво-жовтім. Хто їх дожене?
Але дарма надіялись вони.
Ледь хан помітив, що дочки немає,
Він їй услід погоню посилає.
А половці ж- то степові сини.
Вони сліди спроможні прочитать,
Які ніхто другий і не помітить.
Знайшли сліди і стали вслід летіти.
Поволі вже і стали доганять.
Бо ж в них підмінні коні кожен вів,
А в молодих лиш ті, що попід ними.
І не такими стали вже стрімкими,
Вже і один, і другий захрипів.
Під нею, врешті поточився й впав,
Ледь хлопець встиг кохану підхопити
І на коня до себе посадити.
Та той недовго також проскакав
І теж упав. А недалечко ліс.
Взялись вони туди скоріш тікати.
Ліс їх надійно зможе заховати.
Він біг за нею, все назад дививсь,
Чи встигнуть. Вже й узлісся перед них.
І тут зненацька стріли засвистіли.
Чи тільки налякати їх хотіли,
Чи хан велів таки убити їх?
І тут вона упала. Чи стріла
Її догнала,чи спіткнулась, може.
Але втекти уже не встигнуть, схоже.
Погоня надто близько вже була.
І він на неї зверху поваливсь,
Аби від смерті тілом захистити.
І так натхненно Бога став молити,
Щоб вороги ті далі подались
І їх обох помітить не змогли.
Щоб вони разом були і навіки…
І тут погоня налетіла з криком,
В надії – врешті втікачів взяли.
Але отам , де впали втікачі,
Лиш якісь квіти дивні розквітають,
Ті жовтий, а ті синій колір мають.
Мурза велів ліс хутко оточить
І відшукать чи мертвих, чи живих.
Але даремно тільки і шукали.
Слідів і тих ніяких не напали
Тож і вернулися ні в сих, ні в тих.
А із тих пір ці квіти і ростуть
В лісах, на луках, бджілок привертають.
Іван-та-Мар’я люди називають.
Про те кохання пам’ять бережуть.

сніжинки на щоках
зникомі херувими
розгублене в роках
затримане в незримім

дощі їй віділлють
весною серце в римах
він той від кого йдуть
не гримнувши дверима

набрали висоти
старі думки
і чисті
тремтять його листи
і опадають листям

де шерехи обав
і в’яне орхідея
день тишу роздавав
як хліб на колізеях

згадався знову
той
неголений
та рідний
в осінньому
пальто
в очах доріг
не видно

немає там вини
не вкралась
обережність
бо край блакиті
в них
тендітний
та безмежний

3 Грудня, 2019

***
А корупційній мафії при владі
пообіцяли пі-юлєй, таки...
животворящий Байден
лічить банду:
команду зе... бойки і єрмаки.

***
А ось і з Ради потекла зеленка,
лікуються вавки від булави...
і то скоренько,
бо швидка близенько,
а починати треба з голови.

***
А на найвищій лаві для підсудних
іще сидить якесь опезеже
і це паскудне,
що ніяк не худне,
зелена Рада дуууже береже.

***
А те, що гнати в шию не на часі,
потрібне як Давиду цар Сеул...
і цій заразі
злої іпостасі
засилить рило тільки ЗеСеУ.

***
А влада, наче, ще одна команда
і тільки опозиція не та...
тому що Раду
коцає за зраду
і знає те, яка її мета.

***
А нашою державою керує
не уряд і не Рада... хитрий лис,
таки, існує,
та шукати всує
невидимі нитки із-за куліс.

Осадок
А за війну вина висить на раші...
та на планеті орків і людей
ще є на стражі
обереги наші
добра супроти лютості ідей.

02/23

Дівчата мене любили завжди. Був гурточок шанувальниць у дитячому садочку, хлопчаки дражнилися, але здалеку, бо чубивися з ними залюбки, розквашував носи, копав лежачих ногами, торсав за вуха. Шибеником був ще тим.
У школі саме дівчата обирали мене комсоргом, фізоргом, керівником взводу НВП, бо хлопці були хоч і розумнішими за мене, але хирлявими. На танцюльки теж запрошували саме вони, навіть билися між собою хто перший буде вальсувати. А я їх захищав. Завжди. Ну, то таке.
Нині маю лише одну люблячу дружину і таку, що йой! Красіва - ужасть. І розумна. А таке сполучення якостей - страшна сила.
А оце нещодавно прочитав розповідь однієї шановної жінки, там ішлося про її зґвалтування в юності. І згадав, як і мені довелося пережити щось подібне. А розпочиналося все з того, що неня поїхала в село до батьків, лишивши мене на самоті. Уявляєте? Не раз і не два вона казала:
- Сину, боюся за тебе.
- Чому?
- Ти - корм для жінок. Краще б народився рябим, цибатим та капловухим. Ален Делон проти тебе - ропуха бородавчаста. Погано це, повір мені.
А я ще був зовсім юний, 23 годочки. Хоча вже служив в армії, закінчив СПТУ, мав роботу, вчився у музшколі, підпрацьовував у Київській філармонії артистом оригінального жанру. Гітару не випускав з рук, бо репетиції були щоденними, а часу було обмаль, тільки вечорами та ночами. От на одне таке бринькання і завітали шестеро моїх сусідок- одноліток. Усі блондинки, до речі. Хлопців у них не було, а співав я гарно, і не тільки Андрія Макаревича чи Бітлз, але й сороміцькі коломийки та опуси Роберта Бернса. А то був такий поет-ловелас, що на його пісні навіть мертві баби з могил встають, а молодиці закочують очі і стогнуть від страсті. А я ще цього не знав, був недосвідченим лопуцьком.
Десята година вечора, пора робити репетицію, бо післязавтра мушу виконувати на концерті два романси на музику Тарівердієва, а дівчата туляться до мене, зубоскалять, чубчик торсають.
Накрив імпровізовану вечерю: мариновані помідори та картопляне пюре, і пляшку вина витягнув зі стратегічних запасів, "Кагор", здається. Вино праведників та святих, кількома словами. А опісля кількох ковточків заспівав.

Yestarday
All my troubles seemed so far away
Now it looks as though they're here to stay
Oh, I believe in yesterday....

Юнацький тенор в тональності до мажор може навіть дірку в космосі пробити, не те що звомплені дівочі серця. А коли затягнув неаполітанську серенаду дівчата кинулися мене роздягати.
Єлена видрала з рук гітару, Олена стягнула спортивні штани, Софія розірвала майку, а половинки трусів дісталися Наталці та Ользі.
Встиг вигукнути тільки:
_ Дівчата, що ви ро...далі вже не було моці, оскільки Джульєтта всілася на мого носа і так застогнала, що сусіди почали грюкати чимось важким у стіну. Зробила так чи зі страсті, чи навмисно, аби я не зміг покликати на поміч.
Що вони зі мною витворяли - страшно сказати. Недарма співаки наймають злющу охорону, озброєну до зубів.
Таки поборов я їх усіх, правда, не одразу, а десь під ранок. Добре, що двері до квартири я ніколи не зачиняв, тому спочатку аж здивувався, що стало легше дихати. То сусід Микита стягнув Джульєтту і кинув її через усю кімнату на софу в протилежному кутку моєї обителі музики. А Гришко ухопив за коси аж двох - Наталку і Ольгу, і підняв їх як двох шкодливих кошенят. Решту одідрали з мене Кузя та Йошта за що їм дяка превелика. Отаким було моє перше знайомство з груповим любострастієм молодих венер..
Сусіди потім довго відпоювали мене чи то горілкою, чи то валер'янкою, я тоді втратив смак на деякий час. І затинатися став. Правда, ненадовго, десь на тиждень. Приїхав наряд міліції, який викликали розлючені сусіди. Лейтенант гарчав:
- Хто ґвалтував? Імена? Прізвища? Хто сів на носа? Хто нижче? Га?
Ще й за пістолю хапався. То ж відбувалося, ще в ті часи, коли над суспільною мораллю нависала сокира єдиної правлячої партії, важка і справедлива. Це зараз можна хоч голяка Хрещатиком швендяти та влаштовувати сексуальні оргії у стінах Верховної Ради. А тоді...
А блондинки плакали в сусідній кімнаті, усі разом. І...я їх пожалів. Молоді ще, фактично діти. А якщо розкажу правду - сяде кожна за ґрати років на десять, а то й більше. А як їхнім батькам в очі буду дивитися?
Сказав, що все робили полюбовно, за взаємною згодою, без насилля. А сусіди сплюнули і сказали:
- Тьху на тебе, Сашко. Тепер хай тебе хоч різатимуть - в хату ні ногою.
Та бог з ними. Головне, що я непокалічений сильно, затинання пройшло, а дівчата живуть на свободі. Оце нещодавно Джульєтту перестрів з трьома донечками. Побачила мене, зашарілася, пошепки мовила "Вибач".
А я поцілував її. У носа. На згадку про те, як її любов ледь не одправила мене на той світ.

02.02.2023.

Коли у гаю за рікою
Зозуля поспішно кує, –
Немає мені супокою
І дуже тривожно стає.
Навіює тільки печалі
У душу кування її,
Бо нині все менше тривалі
Плачі у зеленім гіллі.
Але і радію, що зрання,
Звиваючись стрімко в блакить, –
Журливе її віщування
Мені іще досі звучить…
02.02.23

Ну  що  ж,  прощай!  Ідеш  від  мене…  Осінь.
Де  ти  ступала  –  інеєм  лежить
Моя самотність.  Зглянься  ж  хоч  на  мить!
А  я  кричав  колись,  що  з  мене  досить
Твого  повітря,  вижовклих  листків,
Дощів, туману...  Час  вже  пролетів
І  ти  ідеш  отак,  без  слів  прощання.
Згадай,  як  я  з  тобою   говорив,
Мою  печаль  і  пристрасті  порив,
Мої  безсонні  ночі  та  зітхання!
Колись  дала  і  силу,  і  наснагу.
Чи  то,  як  нагороду  за  відвагу,
Чи  ще  там  щось,  відоме  лиш тобі…
Та  байдуже,  бо  потім  відібрала
Мою  надію,  чисту,  як  сльозу.
Навіщо  так?  Дари  твої  сумні
Прийняв  належно,  як  винагороду.
А  ще  печаль,  як  мрію  неживу
(Вона померла,  тільки  народившись).
Та  час  забрав  тебе  і  твою  вроду,
Пішов  собі,  на  мить  не  забарившись.
І  знай  одне,  прощаю  тебе  й  зовсім
Малого  зла  в  душі  не  затаю!
Дивлюсь  у  небо,  згадую  твою
Живу  красу…  Прощай,  прекрасна  осінь!



Жовтень 2012