Тумани світанкові, перекати
річок і запахи духмяні
трави і глею, хвої і небес,
і ми, ще голі, здатні лиш співати,

не вмілі ні до чого, крім літати
і пристрасті розбурхувати плес -
у сонній глибині ультрамарину,
задовго до святкових мес,

ми знали, що таке страждати,
і знали, ким повинні стати.
Моя Богине, дай тебе обняти,
знеможену передчуттям дитину

приспати на руках, - землі набати
можливо змовкнуть, і, можливо, крез
отямиться, і цезар зніме лати, -
прокинемось зі сну, а світ воскрес...

2008

***
Ми разом втрьох –
Ти я і світу шмат.
Так сидимо розхристані
На вітрі.
А десь далеко мерехтять
Вогні машинних фар
У ніч сповиті.
Ми разом втрьох –
Ти, я. І цвіт вогню
Теплом і світлом зігріває душі.
А десь далеко море…
І пливуть
У хвилях пінних нерозкриті мушлі.
Ми разом втрьох –
Понад весняний луг
Із сонцем навздогін
Летить метелик.
І літачок
Із сильних твоїх рук.
Малює коло щастя над землею.

Цей сніг, як сон. Цей сон, що сніг.
Присіла думка біля ніг
І мить - маленький павучок
Плете весняну ніч зірок.
І тануть миті, наче лід.
І у долонях – дикий цвіт.
І вечір – темноокий раб
Живе в твоїх - моїх світах.
А завтра – день. А завтра знов
Воскресне втомлена любов.
Цей сніг, що сон. Цей сон, як сніг
На перехресті двох доріг.

Висихають думки
на позлітках маленької зірки
Світлий янгол з пітьми
Розкуйовдив годинника стрілки
Молодий танцівник
У одвічному вальсі кружляє
Стик
Епох
Століть
Митей…
І мовчання луна
Покотилася
В залу порожню
І здригнулась стіна
Диким місяцем
В шибку кожну
Зазирає весна
Душ
Напоєних світлом гожим
Висихають думки
А прощати не треба
Не зможем…

Що в піснях співається –
Не завжди збувається,
Свідчать – пересвідчують
Стомлені віки,
Пісня то надією –
Сонцем усміхається,
То сльозами – росами
Встелює стежки.

Без пісень не вижити
Нашому народові,
Всі страждання й радості
Вилились в піснях,
В них ми залишилися
Сильними і гордими,
Хоч в житті не завше свій
Боронили шлях.

Ми – пісенна нація,
Звемось українцями,
Мабуть в світі білому
Рівних нам нема,
То пісні стражданнями
Повнимо по вінця ми,
То від сміху щирого
Дух нам перейма.

Скільки доль минулося,
Скільки доль забулося,
і кохань, і пристрастей
В безвість відійшло,
А пісні, як ластівки,
На знайому вулицю,
Прилітають веснами
В місто і село.

Що в піснях співається –
Не завжди збувається,
Та дає наснагу нам
До життя і мрій,
Як росою чистою
ранок умивається,
Так пісенним полум’ям
Грій нас, доле, грій!

Ворожий флот! До бою всі хутчіш,
Гармати вирвуть в битві перемогу,
Готуйте порох та моліться Богу,
Рушниці й шаблі розберіть скоріш.

Вже фальконети* справу почали,
І хвилі моря гуркіт підхопили.
Чи є ще порох? Чи лишились сили?
На абордаж турецькі кораблі!

Сідає сонце, закінчився бій,
Галери в морі Чорному палають,
Човни козацькі чайками злітають –
Турецький берег вже такий близький.

*фальконета – невелика морська гармата

Відірвався листочок від стрункої тополі,
Підхопив його вітер осінній
І поніс, закружляв у безмежному полі,
Зупинився аж десь на чужині.

Пропаде той листочок без рідної хати,
Хто його приголубить, зігріє?
Доки будемо ми так листочки втрачати? –
Доки вітер холодний тут віє.

Ніжна й добра в мене жінка –
Вихвалявся чоловік,
Намальована картинка –
Все б дивився цілий вік.

Роботяща та слухняна,
І не курить і не п’є,
Чепурна неначе панна,
Сонце лагідне моє.

Взиваю Бога про спасіння,
Біду сховаю у столі.
Посію жменьку насіння,
Нас світ розкидав по землі
В ріки впадають струмки,
Вірші на папері оживають.
Тобі лише вітри озвучать,
Все те, що почуваю.
Втоплю любов в очах блакитних,
Коли закриються навіки.
Знаєш в намірів невинних
Сльози видніють крізь повіки.

2007

То ніжним дотиком, то поглядом лукавим,
Солодкими словами манила мавка козака:
— Ходи хутчіш за мною, любий друже,
Я покажу тобі невидані дива.
Коли ворота-сосни перед нами
Розступляться, і варта лісова —
Столітні буки — нас гостинно впустять
До царства свого, то ведмеді два
Посадять нас обох собі на спини і підуть
Вперед, углиб, в далекі хащі завезуть…
Аж до самих печер-скарбниць,
Що в серці лісу тихо зачаїлись,
Убралися в густий кожух із моху,
Туманами та мрякою накрились.
Гриби-розвідники новини лісові
Щоразу їм, як Сонце сяде, вповідають.
Дерева-слуги в заломах цупких
Вузьку стежину до печер ховають…
Зустрінуть нас три вітри там моторні
І далі поведуть — через стару нору
У сховані гірські печери чорні.

В семи кімнатах-сховищах скарби
Відкриються нам величаві:
Сапфіри грають дивними відтінками небес
При світлі ліхтарів-озер з розпеченої лави;
Смарагди там, як лісові горіхи,
Ростуть прямо зі стін печер. Мов пави,
Милуються собою самоцвіти.
І серед тих дорогоцінних «квітів» —
Холодний круглий камінь чародійний.
Ув’язнив, кажуть, в собі він вишневі аромати,
Його побачить хто — ураз забуде й мати,
І батька рідного, і хто він сам уже не скаже…
Лиш камінь, гори й чарівні печери
Залишаться у пам’яті його назавжди.
Багато ще всіляких див на нас чекають,
Тож, милий друже, я тебе благаю:
Ходи зі мною, залиши цей світ,
Бо що він дав тобі, окрім страждання,
Тяжкої праці та ще — бідних мрій
Про спокій та життя таке-сяке
У вбогій хатці… Ну ж, мерщій!..

— Ой мавко-мавко, відьмо лісова,
Слова твої улесливі, як ягоди смачні.
Але чи й справді все сказала ти мені?..
Забула хитро про одне — про плату
За ту мандрівку дивну, за скарби…
— Душею ти сповна за все заплатиш.
— Підожди. Ще в полі дикім восени
Три роки тому у пекельнім бою
Я раз віддав вже Душку свою:
Лив дощ тоді, грім блискавки кидав по полю,
Кругом був стогін, плач, метал хрипів від болю…
Той дощ страшний забрав у мене Душу.
У Рай чи Пекло — всеодно, мені було байдуже.
Тож, мій лукавий друже, знай:
Віддав я Душу, котру мав, за Рідний край.

Отак сказав козак тій «дівці» наостанок,
Вліз на коня… Аж раптом мавка закричала:
— Стривай, стривай! Я ще не все сказала.
Повір, дано мені, коли встає світанок,
Побачити, де схована людська Душа:
Якась печера… Камінь… Уже ранок.
Ступай тепер, козаче, й також знай:
Той круглий камінь взяв Її в свої чарівні сіті.
Душа твоя знаходиться в вишневім цвіті!
Як Весна вольна знов прийде на Україну —
Розтане камінь і сади розквітнуть,
Вдихатимуть на повні груди люди аромати…
І вже куди б не завела їх потім доля,
То будуть в серці завжди пам’ятати,
Рідний запах вишневий Землі дорогої.

В воздушном пузыре отслоя
небесной от земной породы
пережидают жизнь изгои
на узком выступе свободы.

В распадка склепе меж каменьев,
сочащихся водою стылой, -
размах нелепый в три сложенья -
непригодившиеся крылья.

Я буду мягким шелестом травы.
Приму и обласкаю каждый шаг
Когда под пение полночное цикад,
Ты выйдешь в свет сияющей звезды.

Я стану ранней песней соловья,
Что в яблони цвету щебечет живо
В рассветном солнце, блещущем игриво,
Я этой песней пробужу тебя.

Я голосом рассветного луча.
Пробравшись сквозь оконные просветы
О теплоте безумной, беззаветной,
Свои слова вложу в твои уста.

Я стану громом тучи грозовой.
Тем громом, что иные не услышат,
«Люблю» я прошепчу тебе потише,
И потревожу только твой покой.

Я буду звоном капелек дождя,
Иль вздохом ускользающей слезы
Вдохну тебе «не плачь от пустоты,
Ведь мы теперь едины. Ты и я!»

Я буду треск камина в зимний вечер.
Пусть воет вьюга у холодного крыльца,
Сниму весь холод с твоего лица
И нежностью на всё тебе отвечу.

Між коштовних розсипів міліардів зірок
На межі двох галактик, що єднаються світлом
На космічних просторах, де ніхто ще не ставив свій крок
Між чужими світами віє сонячний вітер.

Він розвіює хмари галактик й дощами комет
Загоряється небо далеке над чужими містами
Він приносить життя до окраїн незнаних планет
Де сьогоднішні мрії стануть завтра новими шляхами.

Я не знаю, на весь Всесвіт одні ми, чи ні
Може теж чиясь думка долає простори відкриті
Тож нехай ці далекі світи поєднає в собі
І несе звістку Розуму далі теплий, сонячний вітер.

Пісня героїв, замовкла.
І тільки, тиша в гурбі,
Де обіцянки, що приймались,
Приймались гурбою на крики ура.
Лишень порожнеча в очах,
Та розуміння що витерли ноги,
О їх що мерзли на майдани.
Повірив тим кому на всіх начхати,
Лише прийти до влади,
І красти, красти, кидаючи кістку.
Тим хто до влади привів.
Від цього сумне розуміння,
Народ для них лишень пішаки,
Для тих хто носить ім’я,
Народного обранця, і пісню героя співа.

26.07.08 23:40

Весняна ніч. Сховалась у кутку
Казкова тінь самотньої прочанки,
Із профілем від давньої гречанки,
А поруч… кошик стиглих маракуй!
Бажання дике виникло раптово
Зубами впитись в перестиглий плід,
Ковтати сік солодкий знову й знову,
Я весь у лихоманці. Навіть зблід!
Смачне передчуття вже душу гріє
Я втратив глузд. У мене майже шок!
Я наближаюсь…Матінко Маріє!
А то дідусь із кошиком грушок…
……………………………………….
Почім грушки у Вас? - питаю діда.
-Недорого, та стиглі ж, і в соку!
Купив. Так, несподівано, й поснідав.
Грушки у нас не гірші маракуй.

Ми ніколи не помремо,
Наша любов житиме вічно.
Зло покосимо мечем,
Небо встеле нас блакитне.

Смертю один одного живем,
Життям один одного вмираєм.
В очах зачарованість несем,
В серцях вогнем жарким палаєм.

Не знаємо, що буде завтра,
Упадок сил чи розлуки біда.
Але горітиме наша ватра,
Ватра любові, віри і добра.
червень 2006

Не має сенсу тужити
І кожен день себе винити.
Собі весь час казати,
Що зможу долю перехитрити.

Не має сенсу тебе любити
І з кожним днем лише губити.
Щоразу згадувати нас
Не повернути назад час.

Не має сенсу тебе шукати,
Дні минають як роки.
Якби ж тепер усе змінити,
Твоєю бути назавжди...
жовтень 2006

Даремно намагалась
Втекти від долі.
Знала, життя поволі
На стежку вірну виведе.
Ти є, ти тут уже існуєш,
Але про тебе ще думати боюсь,
Бо він життя моє марнує.
І Богу досі ще молюсь,
Щоб ти простив мене,
Як я йому простила.
Обгортку в ньому лише любила.
Ця любов мене губила,
Та жити все таки навчила.
В тобі люблю тебе самого,
За погляд, смуток за розмову.
жовтень 2007

Чому звоню
В цій пізній порі тобі?
Те, що довго ховала
Не можу віддати -ні.
Постать Колумба
Видніє вдалині.
Хвилі океану
Й захід сонця
Не можуть дати любові -ні.
Як бути?
Спогади з минулого
Ходять роями
В моїй голові.
Але знаю,
Любов сильніша
Чи нема її?
2008

Сміялася весна.Рожеві зорі
Ховались в лабіринтах кольорів.
І все навколо так поволі
Вдягалось у намисто снів.

Плели вітри з мого волосся
Стежки,дороги і мости.
В цю мить мені чомусь здалося,
Що я торкнулася весни.

На струнах ночі грали хмари,
Якісь невідані пісні,
Немов шукали дивні чари,
Щоб розказати їх мені.

Простившись с ангелом своим,
Тепло поручкавшись с крылатым,
Его я в небо отпустил
Подальше от земного ада.

Устал бедняга в трудоднях,
Поистрепал белёсы крылья.
От демонов моих зачах,
Мои дороги запылили.

Его талант как оберега
И тот уже на ладан дышит.
Оставь, сердешный, человека,
И к братьям возносись повыше.

Мне жаль тебя, мой бедный ангел.
Прости мою судьбу злодейку,
За все невзгоды что давала,
За счастья сущие копейки.

Несись, мой свет, на облака,
Там выспись, отдохни и здравствуй…
А ну-ка черти! Вот он я!
Для ваших козней не опасный…

* * *
Три плюси, три плюси - після любощів на ранок,
і хоч я, хоч і я, сподівався аж на сім.
Та спасибі й на тім – вийду радісно на ганок,
і нехай десь і б’є, і лютує в небі Грім...

P/S
О, Афродіто, дякую! Небесні
у всьому бо щедріші за земних!

Чи пам’ятаєш юну Клеопатру,
що по сназі у пристрасному небі
катам у руки віддала мене?
І суто з-за марудної погорди,
і навіть ніч нестямного кохання
змінити її серця не змогла!

І я запитував себе відтоді,
відгадуючи таїну жінок,-
Що знищує прекрасність почуття:
страждання чи отримане всевладдя?..

До неї більше я не прилітав,
клянуся, і тисячосвітня дружба
з тобою запорукою тому!
І наші любощі. А ще розлуки!

Усі, без винятку, мчимо кудись.
Як тільки проростає свіжа плітка,
ми поспішаємо її пізнати.
Ми ж охоронці передвічних істин.
І ми повинні, правда? Ти і я.
Як солодко звучить, коли ми разом.
І надто схожі, -
                        Афродіто, навіть,
коли ти з Нопфлером кохалась, в мене
було подібне вельми у обіймах.

Послухай це дитя солодкогубе,
і уяви її на ложі хвилі -
таку закохану, таку мрійливу...*
Але вона лише земний відбиток.
Ти непримітно пролетіла в небі,
а на землі її майнула тінь.

Їм – незворотність часу, нам - розвага,
прогулянка у всесвіті епох.

Лиш одного і хочу, Афродіто, -
згадай мене не через сотню років
у позабутих світлом нетрях суму,
а серед радості і вихваляння
у щедрім Римі, в мить благочестиву,
коли тобі вклонитись ввійде Цезар,

і я ввійду у тебе разом з ним.


2008

На даху, там де зорі можна руками дістати
Видно, як унизу люди бігають, наче мурашки,
Десь спішать, нарікають, що їм, бачте, важко,
Важко – повзати, а вже могли би літати.

Унизу ліхтарі ланцюгами скували все місто,
І тримають усе, що живе, під прицілом,
Цей ліхтар – це полон для всіх тих, хто боїться,
Темноти, бо давно вже згасив своє світло.

Із розчинених вікон доносяться звуки гітари,
Непотрібні слова й не доказані кіноуривки
Так багато думок, коли хочеться просто мовчати
Й цигарковими зблисками лічити пульсацію дихання.

А вгорі пролітають чудні фіолетові хмари
Розглядають уважно цю дивну, життєву виставу,
Обіймаються з місяцем, він їм віддає свою ауру,
А вони десь народять його, веселково, дощами.

Кричу в эфиры проводами,
В слова плету корявы буквы.
О, вы! живущие ролями,
Все те, кто лишь играет судьбы.

Не заиграйтесь ненароком,
И не вживитесь в персонаж.
Душа не выдержит чужого,
Её проломит лжи тоннаж.

В своей игре, на вид блестящей,
Есть риск и жизнь всю проиграть.
И средь типажного засилья
Себя как личность потерять.

Настанет день и вы очнётесь
Не в мире благостных забот,
А в душной тёмной гардеробной
Среди надуманных чеснот.

…А ветер треплет её волосы
И пробегает шелковою лентой.
Она глотает тихо слезы
Кусая губы незаметно.

Под сапогом взрывая пыль,
Чеканя шаг и пряча взгляд,
Почтовый голубь к ней летит
Примерив человеческий наряд.

Из чёрной сумки вырван лист,
С одной чернеющей строкою:
Мы все скорбим, ваш сын погиб,
Он храбро пал на поле боя.

Земля обмякла под ногами,
И солнце потеряло свет.
Дорога стихла тополями,
И с вишен облетел весь цвет.

В тиши чуть слышен только стон.
Не крик, не ор, не голос боли.
Срываясь мать ушла в поклон
Земле в которой спит соколик.

Склонились травы до земли,
Удушлив амбр растущей мяты.
Весь мир погиб, весь мир поник,
Для матери у белой хаты.

я строю дом на пустыре раздора –
стеклянный. двор – в строительном стекле…
и – ни ворот, ни сада, ни забора…
осот растет, крапива – на земле.

день – на виду, а ночь – на месте лобном
я предпочла бы, если бы могла.
стеклянный дом – он очень неудобен.
мне ж присудили – только из стекла.

оно везде, а я тут – босиком ведь,
любой порог – за болевой порог.
я вымою все стены и от крови
узоры из порезов, видит бог,

я жить в стекле за сотни лет привыкну
в прищуре – днем, а ночью – без огня.
но только вы, пожалуйста, идите,
не стойте, не смотрите на меня

Ми так звикли до крові з грудним молоком,
Що й не хочем любові… бо й тупим молотком
Забиваються цвяхи у віко труни,
Й забуваються страхи із віком… та й ми
Не такі вже й злопам’ятні на ігри богів
Через те, що є зайняті льодом снігів,
Де немає й слідів, та ми звикнем й до того…
Може, в пеклі вогнів хтось згадає про Бога,
І тривога жахіть в нас розбудить дух віри
У прийдешність століть і в залатані діри
Рефлекторних розпуст і фіктивних цілунків
Пелюсток теплих уст, і в цнотливість стосунків,
До яких ми ніяк так й прижитись не можем
І змиритись, що так буде легше і, може,
Навіть краще для всіх… й це ввійде у звикання,
І розтане лід й сніг у інстинктах кохання.

Пунктирна лінія відриву штрихом розділить мозок твій
(Де-не-де рівно, а десь й криво) на дійсність буднів й дикість мрій;
Й ти не знайдеш вже середини межі між правдою і сном,
Бо ж сам рвав нитку пуповини в натяку світла – і спав знов,
А, прокидаючись, не знав вже чи все це було й чи мине,
Чи буде далі й так назавше… нудне циклічне те саме,
Що розділилось на дві дози строго з рецептом від снаги
До пестощів дощів й наркозу стрілки сп’янілої ваги,
Якій вже байдуже, де ранок, де ніч й, тим більше, що між цим,
Й круглу добу з жонглером банок змивають шкали сном міцним,
Щоб не розгледілися ціни поділок списаних шприців,
Коли розкриють роти стіни, які ховали від мерців
Довгі драбини залізничні, в чотири сторони ходи,
Для нас, живих, настільки звичні, що й не питаємо куди
Нас заведуть вони нарешті й чи взагалі десь заведуть,
Хоча все рівно це, бо ж врешті-решт залишається той путь,
Який нам рідний, мов колиска, кімната, двері і поріг,
Чию тонку червону риску ми розривали для доріг,
Ще не своїх, ще невідомих, з легким чуттям нових пригод...
Та краще би сиділи вдома! Куди завів нас поворот?!

Кажуть: життя – прекрасна штука!,
Та як повірити у це,
Коли воно, як п’яна сука,
Вічно плює тобі в лице.
Й не просто так – заради сміху;
Не із нудьги правила гри:
Мрієш про все – дістанеш фігу,
Як не підходить – то помри!
А що є там – ніхто не знає,
І мало хто туди спішить,
Й так і живе в собачій зграї
Й тихо скавчить, коли болить.
А щось міняти ліньки й страшно,
Простіше звикнути, а там
Все якось буде... як – неважно;
І так іде смерть по стопам.
Щоб нас спіймати в свою сітку,
Де б не ховались... все одно
Всі наші сни замкнуті в клітку,
Яка і тягне нас на дно.
А потім сни наверх спливають,
Ловити інших... капкан – ніч;
Нам ж навіть згадки не лишають,
Й кажуть: життя – прекрасна річ!

Асю - в сільмазі і на матраці.
Касю - де Асю, відходячи з каси.
Валю - на валі і сіновалі.
Віку - без ліку та без базіку.
Ніку - як Віку, тільки з базіком.
Жанну - у ванні дуже старанно.
Янку - у ґанку ще з позаранку.
Іру - так щиро, без... і без міри.
Віру - як Іру, тільки з... довіров.
Любу - до згуби, нижче, де губи.
Єву - суттєво біля єв-древа.
Лілю - в неділю, та без весілля.
Рисю - на стрисі, з в`єтнамками в рисі.
Гальку - на гальці, можна і в пральці.
Люду - повсюди, де люблять люди.
Олю - в стодолі коло квасолі.
Надю - на складі, як в мармеладі.
Соню - з просоння на підніконні.
Ляру - з фанфаром та в окулярах.
Машу - як Дашу, зроблену в раша.
Дану - по-п`яній, дам троха money.
Белу - дебелу, наче Отелло.
Варю - у парі з Юлькою в барі.
Софу - на софі, вмре від любоffі.
Марту - по картах, як буде варта.
Настю - грудасту в ґумових ластах.
Сару - на нарах десь на Канарах.
Лялю - не втямлю, де маю Лялю...
Таню - останню, що перед Ганьов.
Ганю - у Гані, або в Гав-ані
просто на дивнім, що скаче див-ані.
Xyx!

25 Липня 2008

Я ожидаю собственную жизнь,
не прибывшую в порт по расписанью.
Ни расплести, ни вырвать, ни разгрызть
запутанные сети ожиданья.
Мой маленький счастливый звездолет
не прилетел из бесконечных далей ---
должно быть, вьюга среди звезд метет,
или пилот и бортрадист устали
и, задремав, оставили штурвал
на волю волн и солнечного ветра,
и видят снов сияющий провал,
прикрыв глаза широкополым фетром.
Быть может, по ошибке, отменен
мой вылет, в суете багаж утерян?
Мерцающий в пыли иллюзион
к концу идет. Уже открыли двери.
Вот-вот войдут и: ”Время --- на нули!”
Сквозняк земных надежд прихлопнут ставней,
и, чтоб прибрать мой краешек земли:
“Освободите залы ожиданий!”

Розстеляє осінь, розстеляє
Вишитими барвами поля,
Вже лелека на крило лягає
І за обрій котиться земля.

А в блакиті неба ні хмаринки,
Мружить очі сонце золоте,
І блищать, злітають павутинки -
Навкруги все рідне та святе.

Чекаю тепла...
Сумую дощем
Нічний хіт-парад
Закритих очей
У міста квадратах
Музею ідей.
Акварель туману
На вікнах плете
Життя панораму.
Я – у центрі неї...
А дощ голограми
Малює на стелі...

Коли зима стрічалася з весною,
а я про це вишкрябувала думи,
моя душа ставала неземною
і танула поезія в задумі...

Коли мені писали з того світу
невидимі листи трагічних долей
Я вірила: весна моя - то літо,
а вірші проростуть в небеснім полі.

Коли осіннє зачаїлося в вітрах -
Співали гори голосом трембіти
І опадало листя блідо, й на руках
Спинялось в пошуках незвіданого світу.

Кружляли наді мною ночі і дива
Сонети вірно в драми проростали
Я їх тихенько з дум своїх списала -
Й моя душа зродилася нова...

Мені полишив світ лиш тінь від сеї згадки
Йому за це я дякую загадкою...

А завтра сонце вийде, як ніколи, рано,
і забуяє пишний мак, як свіжа рана,
і я з’явлюся із туману – без обману,
немов мана.

Ні краплі злості. Невагома і незрима,
віддам обіцянки, яких ти не дотримав,
і вийду, зопалу не грюкнувши дверима,
бо спить вона,

яку закутав ти у ласку, мов у коцик.
Не зачеплю…І навіть не погляну косо.
Не обітну – яка спокуса! – чорні коси…
Бо відпекло.

Бо все скінчилося - сушімо, брате, весла,
бо я згоріла. Ця істота - безтілесна.
Та у вселенськім колообігу воскресну
тобі на зло.

Я буду інша – світла, ніжна, колискова,
і буде дім, поріг і оберіг – підкова,
і обірветься все, як завжди, випадково -
на сотий рік.

І завтра знов плести канати чи тенета
не буде сенсу. Долілиць впаде монета,
а отже – це пора очікування злету.
Почався лік…

раздать вино ночным дозорам,
в разгад примет грядущей битвы
сложить костры, просеять порох,
стеречь колодцы, честь молитвы,
созвать провидцев и старейшин,
вскрыть закрома, считать припасы,
будить детей постарше - к вершам,
колоть тельцов, в солельни - мясо,
у стен изладить смоловарни,
на щипку корпий - самых младших,
доставить факельнику паклю,
и зеркала стороже башен,
мужчин к ограде - ладить бреши,
с копален свезть больших каменьев,
в ковальни - конных, в башни - пеших,
готовить угли у поленниц,
монахинь - к лекарю, рожЕниц -
к сухим пещерам, к повитухе...
и слушать ветер, зверя, птиц и
речи толковать безумных.

будь моїм Ікаром
мої очі завжди
стримлять у небо
зроби з них крила

будь моїм Ікаром
і тобі не знадобляться
крила
бо я небо
вирощу на твоїх плечах

Веде з дороги Ющенка
В болото Балога.
Після каденції, у пекло
Туди їм дорога.

Юля свічку покладе,
Помолиться богу,
Щоб ні впекло, ані врай
Не прийняв Балогу.

Хлопчик – кульбабка літа.
Хлопчик сміється досі.
Жовті синички літер
Сплять у його волоссі.

День, що знімає пута,
Ніч, що солодка вата.
Як тебе – Серце - чути?
Як тебе – Сонце - звати?

Вітер – бо воля – в груди,
Сонце – бо щастя – в очі,
Я тебе-біль – забуду,
Я тебе-ніжність – хочу.

Димом снує поволі,
Дивом звиває віти.
Ах, парашутик долі!
Ах, павутинка літа!

Я стучала в глухую стену,
На коленях молила Бога:
"О, Всевышний, даруй надежду,
Прогони все мои тревоги…"

И бродила я в листопадах,
Там искала любовь и нежность,
Но тебя не бывало рядом;
Где ты, тот, кто меня утешит?


Мое счастье мне часто снилось,
И я стала немного верить,
Что к тебе постучусь я утром,
И ты спешно откроешь двери,


Отворишь для меня ты сердце,
И мне станет вдвойне теплее…
А сейчас?..Ну, куда мне деться?
Кто обнимет и обогреет?


Я стучала в глухую стену,
На коленях молила Бога,
Чтобы он подарил надежду,
И прогнал все мои тревоги…

дубль нулів... пуста двобічність... дзеркальна копія вікна,
за склом якого мить лиш й вічність – тонкі матерії з сукна,
яке старе уже, протерте й зношене часом до дірок,
(проте, і ми вже напівмертві, раз на екваторі курок).
ще дії пів, ще пів секунди й задіє хитрий механізм:
завмре усе, що могло б бути, якби не збунтувався ліс
думок про зречення і втому, огиду, виснаження й біль,
що втілились ледь-ледь живому хворому грішнику, мов цвіль,
що покриває бліде сонце, й цим закриває нам цей світ,
тож ми питаєм себе: „хто це: правди вогонь чи брехні лід?
і як нам бути (чи не бути)? тягтись до неба чи землі?
нам далі плисти чи втонути? молитись диму чи золі?
завтра нам повзати, літати чи, як раніше, кудисьйти?
чи, може, краще – не питати?.. просто цікаво нам, хто ти
й хто ми... ми є чи нас немає... немає є чи є нема...
й чия вина, що нас лякає вже серед літа та зима,
яка холодна і потворна, сліпа й, мабуть, глухоніма
і ніби й біла, але чорна [буцімто, сяйво; проте, тьма];
й якась корисливо-байдужа, нігілістична і пряма,
хоча закохана в ніч й дужа, ніби і дружня, та сама
блукає п’яна й безпритульна то по полях, то по містах,
тверезо-мстива й богохульна навіює й на пекло страх,
а що казати нам (снам з криги), коли й надія проти нас,
вона – душевний стан відлиги, що апатична, наче гас.
він догорить смердючим світлом й на нас знов кинеться мороз
з бажанням правити цим світом – кулею з назвою „Гіпноз”
із мільярдами сніжинок (в минулому – таких ж людей,
як ми, як ви)... час на спочинок! візьми нас в жар свій, Прометей!
---
хай інші борються (для чого?), хай інші плачуть і терплять,
нам це все рівно (й, навіть, богу)... хто хоче мерзнути – скиплять!
---
дехто й надалі грає в кості, хоч й випадають лиш нулі...
/не від морозу, а зі злості у тінь зійшли ми з колії/

дійсно уявні! – безперечно,
таких в природі не знайти;
вони тут просто недоречні –
це знаю я, це знаєш ти.

справді несправжні!... навіть дивно,
як сумнівався хтось у тім;
для них у нас занадто зимно,
їм треба сонця два, ще й дім.

точно проточні, мимовільні,
галюцинації, маразм...
таких малюють божевільні
в надії на психооргазм.

сюр-ірреальні, фантастичні,
фантасмагорії у снах,
містично-мутні і незвичні...
та, попри все, все ж є! (в словах).

ви зачекаєте на нас
чи все ж повірите у інших,
що обіцяють вічний джаз,
хоча самі чомусь панічні
й збентежені вчорашнім сном,
бо проти лому піднявсь Лом?…

ви сядете в тролейбус з ними
чи разом з нами у трамвай,
й не вражені думками злими
помалу доберемось в рай?…
й розчиниться сумнівний морок,
що втілився у пляшці в корок.

ви маски знімете із лиць
чи так й надалі, наче в’язні
вами ж придуманих темниць,
очі закриєте?… й боязні
вас схоплять, наче немовлят,
під розстріл вистроївши в ряд.

кому ви вірите – собі?
це ж те ж, що й впасти у розпуку
й віддатися сірій юрбі…
просим востаннє: дайте руку!
й ми вмить вас звільним з западні
трясовини затхлої віри…
скажіть брехні лиш тверде “Ні!”
й райдуга в небі скрасить сіре.

Після такого тебе
Дихати темряву,
Ковтати спрагло
Stale beer effluvia
Поверхом нижче,
Сідати в попутки -
Наскрізно, навиліт -
Збирати суниці
На пожарищі...

Така своя собі,
З халвою і пряниками -
Сама собі мед,
Сама собі й пасіка,
Воно, як по-щирості,
То натура блядська -
Евакуація! Всім без паніки!

Після такого тебе
Винести сміття,
Звести дзоти -
Так, про всяк випадок..
До вуст мені флейту!
Із димного німбу -
Срібні пальці Нопфлера..
О, небо! Не зараз..
Не дайти померти..

Так завтра вранці
Піднімуть мости
Назавжди..

Такий-от вам holy shit rock'n'roll,
Така-от маленька казочка...

Я завжди йтиму за тобою
Крізь терен, крізь каміння,
Та вітер долі, все ж лихої,
Нам рани посолив насінням
І десь лунають хижі звуки,
І мчить за нами на трьох конях
Не рідна, Мачуха-Розлука,
Нам проростає крізь долоні.
Я йтиму за тобою
Крізь море, крізь пустелю,
Хай час стирає нашу долю,
Бог нам нові стежки розстелить
І крізь сердець, думок сплетіння
Я все ще буду другом твоїм
Я йтиму за тобою тінню,
Ти лишишся моїм героєм
Я йтиму за тобою
Коли нас Бог покликать схоче,
Коли ослабнемо ходою,
Коли ослабнуть вуха й очі
Я завжди йтиму за тобою
Я буду бачити і чути,
Тебе, сповитим сивиною
Тебе мені вже не забути!

Пробачити за те, що ти не любиш,
Не любиш, хоч тобою я живу.
Пробачити за те, що губиш, губиш
Мене - і я тебе за це прощу.
Прощу за дні розлуки і страждань,
Прощу твої палкі нові кохання,
Прощу заради неземних бажань,
Якими запалив мої світання.
За те, що показав таку любов,
Навчив того, чого колись не знала,
Збудив життя у мені та й пішов,
А я з любов’ю віч-на-віч зосталась.
Пробачити, що живемо лиш раз
І тільки раз без розсуду кохаєм...
Нехай. Книжки напишуть не про нас
І не про нас у пісні пригадають.

За ту любов, що радістю не квітла,
І незгасимим спалює вогнем.
Прощаю все тобі - хай і не гідний,
Прощаю! Залишаю пам'ять-щем.

Освистана, спита, нелепа,
с повинною наизготовь, -
по льду растресканного неба
скользит убитая любовь.

Скрипит сквозняк железом двери,
уныл заиндевелый страж -
"открыто!" Въезд НА СЛОМ (по вере).
Утилизируют багаж.

Еще шажок по листной жести,
и топит истину в вине
тот бог, что близок к совершенству
из равнодушия ко мне

За обрієм ночі
Чекає там ранок.
Над країною засяє
З темряви світанок.

Оживе спів птиці,
Зрадіють народи.
Може позникають
Кермачі - уроди.

В парламенті більше
Не летіти муть кульки,
Все пройде, перемелиться
Як мильні пульки.

Арфи заграють
Золотими струнами.
Сонце засяє
Високо над нами.

Поли покриється
Золотою пшеницею,
Щастя прилетить
Як щасливою крицею.

Не суди.
Я осуджена долею.
Крізь роки
Все гамую я волю з неволею.
Самота
Знов всміхається поглядом.
Я така...
...просто стомлена холодом.

Найкраще місто на землі це місто Львів
Століть багато як король Данило його звів,
А він і до тепер чарує давниною
Будинків архітектурою старою.
У центрі розмістився Оперний театр,
Він як із зовні так з середини багатий,
А поруч з ним театр Зенковецької,
Позаду них вирує вернісаж
Із виробами натури чудернацької:
Картини, вишивки, казкові персонажі.
А справжній наш авторитет
Це старий і всіма знаний Університет,
Тут вчилась не одна талановита особистість,
Франко як сторож доповняє урочистість.
Також є Площа Ринок, Львівський замок,
Чи парк Культури, Стрийські парки...
І ще багато можна розказати,
Про пам’ятки культури і театру,
Та все ж доречніше відвідати наш Львів,
Який красується багато вже віків,
Він сам про себе все вам розповість,
Байдужим не залишиться наш жоден гість.