Творить світ, Миколо, вічне коло,
а якщо по-вченому – спіраль.
От і перенісся ти, Миколо,
на нову небесну магістраль.
Та вкраїнці – бойко, лемко, гуцул, –
все-таки не годні жити без
Вінграновських, і Дроздів, і Гуцал,
що зросли любов’ю до небес.
Я пишу, а слово пахне воском
і вмирає тихо, як свіча.
Так без вас, Миколо, жити тоскно:
є збирач, немає сівача.
Я посивів, жаль, що і знесилів.
Ти ж мені такий, як у кіні.
То скажи, куди несе русинів
Київ на Богдановім коні?
Так, були навік в полон ми здані.
Дав ти смерті раптом відворот
і стояв на Київськім Майдані,
коли знов творився наш народ.
Чи здолали ми пекельне коло?
Ти з небесе нам совісті пошли.
Не бери своїх туди, Миколо,
бо нові руїтелі прийшли.
Б’ють батьків. І все минуле кришать.
Крутять світ у музиці чумній.
І таку Вкраїну мені пишуть,
що лиш монстри житимуть у ній.
Україна – і свята, й ганебна.
Честь, Миколо, що на цій землі
сам себе ти винянчив до неба.
А чому дрібнішають малі?
І позаздриш гордості московській,
бо вкраїнська мова півніма:
Є в них Окуджава, Маяковський...
тільки Вінграновського нема.
І не буде.
2005

Ні! Я не буду брехати!
Не відшукаю в брехні забуття,
Хочу лиш раз проказати
Вибач помилку життя.

Вибач за зраду і сльози,
Думала, спокій прийде
Замість душевних морозів,
Замість кохання, що жде.

Ні! Я не буду брехати!
Зараз лиш правду скажу,
Що я не можу не ждати
Вічне кохання без жур.

Блукала життєвим я полем,
Тепер коло прірви стою.
Кохання змішалось із болем -
Спинилися ми на краю.

Я щастя впустила недбало,
Хотіла без нього прожить,
Тобі ж я підсунула жало -
Забути бажаю цю мить.

А серце гукає у прірву...
Навіщо? Не чути луни...
А може забути цю німфу,
Якою я була колись?

Якою тебе полюбила,
Якою не знала нужди...
Невже я все погубила
Й утратила все назавжди?

Питання завмре на півслові,
Бо відповідь ще не прийшла,
Я болю скажу: "Перестань вже, доволі!
Не вб"єш ти мене, бо межу перейшла!"

У День усіх святих,
В осінню ясну пору
Писав хтось в пориві дистих
І марив про покору.

В мені ж змішались почуття
Кохання, гордості й зневіри,
Залежало моє буття
Од відповіді без надміри.

О, я не знала ще тоді,
Що стану я благословити
Осінній День усіх святих,
Що научуся знову жити.

Листопадовий перший день
Не зникне з пам'яті ніколи,
Цілющіший він за женьшень,
Вернув життя й покірність долі.

Вернув життя, вернув тебе,
У цьому є заслуга Бога,
Я дякую Йому тепер,
Проклята б була ця незмога.

Кохання палало у їхніх серцях,
А в думках плекалась надія одна -
Пройти перешкоди усі до кінця
Й сягнути безодні глибокого дна.

Та скоро згоріла життєва свіча,
Надії плекають вже інші серця.
Сліду не лишилось... Все зникло... Хоча
Жевріє вогонь на могилі мерця.

Ці криниці бездонні. Вітри напилися диму.
Полиновою повінню піниться сиве поле.
Я мовчу, я вростаю у землю, бо я тополя
І воронячі гнізда болять мені, наче стигми.

Сипле град на обличчя, січе беззахúсну шкіру.
Ані стогону з вуст, тільки вітер гуде у кроні.
Не співає тополя, бо тишу плекає в лоні.
Ніжне листя сивіє, стає нежиттєво-сіре.

Цієї ночі
пальцями вологими
у сон до мене протиснувся
дощ

Ніжним стакато
цілував обличчя
припорошував блискітками вії

Не соромлячись
третього в ліжку
загасив свічки
і обняв тугими потоками за плечі

цілу ніч вишивав сріблом
меандри на моєму вікні
втикаючи голки в оксамит
де завше ночують зорі

Ледь розгубленою посмішкою
ковзнув моїм плечем
у теплу долоню щоб розцвісти
Загадкою у твоїх очах.

I say, I'm tired, so tired, let me go,
I can't, I say, I'm so tired, let me go, I'm tired,
He doesn't hear me, doesn't let go, takes hold
Of me again, laughs, why, you haven't yet flied,
He says, and swings me above his head, and laughs,
Throws me ahead, like, fly, he says, birdie sweet,
Well I do fly, I think, I say, spewing grass,
I was flying, wasn't I now, really, see,
I'm tired, I say, let me go, I'm tired, and he blatantly
Lifts me again skyward, and I'm bloody bushed,
Throws me, and I'm tired, and really, can't he
Understand, he laughs, like, fly to that bush,
And I'm tired beating my wings without a breather,
My face is scratched, I grasp at a branch ahead,
OK, I say, for the last time, and he says, haven't you gathered
That you'd just flied, OK, I say, so I had,
Let's try one more time, no, he says, sorry, go on,
I'm tired, let me go, he chuckles, I can't, I'm bored,
Just one more time, I say, can't, he says, that's your own,
To hell with you, oh, God, if you knew how tiresome you were,
And I laugh, and he looks at me, and I can't help it, I laugh,
OK, he says, take a running jump, here's a staff.


Оригинал:

Я говорю, устал, устал, отпусти,
не могу, говорю, устал, отпусти, устал,
не отпускает, не слушает, снова сжал в горсти,
поднимает, смеется, да ты еще не летал,
говорит, смеется, снова над головой
разжимает пальцы, подкидывает, лети,
так я же, вроде, лечу, говорю, плюясь травой,
я же, вроде, летел, говорю, летел, отпусти,
устал, говорю, отпусти, я устал, а он опять
поднимает над головой, а я устал,
подкидывает, я устал, а он понять
не может, смеется, лети, говорит, к кустам,
а я устал, машу из последних сил,
ободрал всю морду, уцепился за крайний куст,
ладно, говорю, но в последний раз, а он говорит, псих,
ты же летал сейчас, ладно, говорю, пусть,
давай еще разок, нет, говорит, прости,
я устал, отпусти, смеется, не могу, ты меня достал,
разок, говорю, не могу, говорит, теперь сам лети,
ну и черт с тобой, говорю, Господи, как я с тобой устал,
и смеюсь, он глядит на меня, а я смеюсь, не могу,
ладно, говорит, давай, с разбега, и я бегу.

«Жив собі піп,
Околоту сніп.
Пішов піп по ринку,
Чи не купить яку дешевинк»
Олександр Пушкін

«Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на замлі нікому
Не поклонітесь. Все брехня –
Попи й царі…»
Тарас Шевченко, «Неофіти»


Що не піп – то і бог
і, начебто, єдиний.
І кожен з них – то ох! –
який всесильний.

К твоїм –
свої додасть гріхи –
святі попівські.
Його навар – його прихід –
прибуток свійський.

Бо в череві
прихід його
з хрестом на ньому.
І черево його – ого! –
в ціну знайому.

Хрестом крокує він у рай,
чи то із раю.
О скільки тих христових зграй –
послів Ізраїлю!

Спитай, раб Божий, у попа:
хто він, такий «хороший»?
Ось і божественна стопа,
а ось і гроші.

Спитай – який його закон,
і в свого Бога
краде скільки?
Чи бачать Ідоли з ікон
як служить він
Мамоні тільки?

Чи допоможе він тобі
розправити коліна,
як стане твій народ на бій,
вся Україна?

Спитай –
чи любить він Людей,
їх Небо,
Сонце, Квіти?
«Раб божий» – христо-іудей.
Попа молитва –
звідти.

19.06.08

Вмиваюсь водою з крану.
Холодне, як лід, безсилля.
Безсилий, як вечір, холод.
Хитка у зими хода.

Втираю безсоння в рану.
Я рано свій сніг зносила.
Зносився мій час зарано.
Із глуздом одна біда.

В густому клубку туману
Безсилий, як розпач, холод.
Холодне, як скло, безсилля.
Із крану тече вода…
25.07.08

під ногами не земля –
щось аморфніше й тепліше...
та й і я не зовсім я,
й взагалі все стало іншим:
помінявся еталон,
зблідли фарби декорацій,
в ніч вкололи новий сон,
день же здох від деформацій;
й не впізнати вже цей світ,
не знайти координати,
розтопився навіть лід –
віра в твердь... що вже казати
про дешеве покриття
(для оббивки домовини);
час, мов міль, попсув життя...
але ж, хто у тому винен?!

нечіткі точки...
точно сон!
розмиті пікселі...
свобода?
чи просто розчинився фон
через надуману погоду?

час зупинився...
ніби рай!
простір розширився...
це мрії?
чи всього на всього лиш край,
себто, тупик у безнадії?

щось помінялось...
другий шанс!
може й ще вийде щось...
„сумнівно” –
сказав собі ж я, впавши в транс, –
„вірити в щось таке – наївно!”

мені приснилися хрести
з чорного мармуру й ворони –
білі, як сніг… боже, прости
за те, що вірив в забобони,
та, тим не менше, далі спав
й кров’ю плював на тінь ікони,
й замість того, щоб йти, – упав
й так і не встав, лиш бив поклони,

щоб не втопитись, а плисти,
щоб не упасти, а летіти,
а сам відмовився нести
свій хрест на гору, щоб не впріти
чи надірвати слабкий пуп
(основу всього, центру світу);
бо що зроблю, як буду труп?
навіть не зможу скласти звіту

про сни й примарені мости,
що, як і вени, легко рвуться...
уже давно годинник стих,
та я не з тих, що піддаються:
я не піду на вірну смерть,
бо не така вона вже й вірна,
якщо життя – це певна твердь,
то гра в мерців – занадто спірна...

тим паче голосять коти
на повний місяць – не на добре!
може, нікуди і не йти...
не боягуз – я – не хоробрий,
і вірю в знаки й бачу їх,
тому і сплю на схід ногами;
невже, і це є важкий гріх?...
як так, то зникну разом з снами.

Усе було – ганьба, і честь, і слава,
смола і мед, полова і полин,
звитяга і попихачі лукаві,
і твій гетьманський стольний Чигирин.
А булава тримала і тремтіла!
І духу вихор не переборов!
Та навіть гетьман до тремтіння тіла
не мав деспекту… О вона, любов,
стрясає світом грізно і укотре
їй байдуже до рангу та звання.
Не гетьман ти, а я – давно не Мотря.
Ти – адмірал. А я? Я – просто я!
Любові – ані крихітки на потім!
Дзвенить в мені адамове ребро!
Палає твій неспалений Суботів,
Султанові привіт несе Дніпро
флотилією чайок білокрилих…
Чатує чапля черги на Хмеля.
Украдена Мотрона. Чи Мариля?
Та це вона украдена, не я!
Дитя Господнє ще лежить у яслах,
А світ розпавсь на славу і загин.
Та хай би запалав той Переяслав!
Ба ні, вогнем узявся Чигирин.
О гетьмани, обов’язку солдати!
У славі слова й чину, в часі жнив
чи варт воно того, аби зітхати:
«Усе устиг! Але не долюбив!
Отак і жив – робота і робота…»
Мій адмірале, шляхтичу сивин,
любові ані крихітки на потім –
видзвонює гетьманський Чигирин!
22.07.08.

я возвращаюсь отряхну стопы
от выморочных далей и видений
где сослепу себе сшибают лбы
последняя надежда и сомненье

глазницы снов расклеванно пусты
давно отлистан мир и пересоздан
во мглистой выси чортовы мосты
над пропастью вселенского погоста

поросшего роскошной коноплей
в посмертной маске мирозданье слепо
и бельмы фейерверков над землей
вращает обезумевшее небо

Яка відрада
Через літню річку
Убрід іти з сандалями в руці
Ногами по гладесеньких камінчиках
В водичці теплій, наче в молоці

Скупатись, сидячи на пласкім камені,
Що пам’ятає ще початок світу,
І в цій імпровізованій купальні
Віддатися в полон Купалу-літу.

Віддати данину йому вінками
Із квітів польових і маків
Зав’язаних віршами і піснями
Що збирані уранці, досвітанку.

Сховатися у тінь зелених верб,
Що вкриють і від світу, і від спеки
Крізь листя їхнє видно синє небо,
Задивлене у річку, мов у дзеркало.

Дивитись тихо, як тече вода,
Прозоро-лагідно лоскоче пальці
Невпинна й невблаганна, наче час,
Лишаючи лише цілунки-краплі

Що діамантами вкривають шкіру,
На сонці, мов прикрасу, позолочену,
Яку в майстерні викувало літо,
Щоб принести її в дарунок осені.

І божевілля почуттів
враз тихий охолод заступить...
І нас ніхто вже не полюбить,
як ми розлюбимо. Утім
утік на захід хвіст зорі,
що обіцяла оберіг нам.
І стане темно нашим вікнам
О світлій ранішній порі.

18.07.08

А він такий непевний і хитавий,
І несть числа отим, хто перейшов
Отим мостом від слова і до слави,
Що заповідь, і кредо, і любов.

Несе крилатий коник нелукавий,
І позолота швидко обліта
Зі слів то бунтівних, то солодкавих,
Якщо вони – лиш камінь для моста.

17.07.08

Тумани світанкові, перекати
річок і запахи духмяні
трави і глею, хвої і небес,
і ми, ще голі, здатні лиш співати,

не вмілі ні до чого, крім літати
і пристрасті розбурхувати плес -
у сонній глибині ультрамарину,
задовго до святкових мес,

ми знали, що таке страждати,
і знали, ким повинні стати.
Моя Богине, дай тебе обняти,
знеможену передчуттям дитину,

приспати на руках, - землі набати
можливо змовкнуть, і, можливо, крез
отямиться, і цезар зніме лати, -
прокинемось зі сну, а світ воскрес...

2008

***
Ми разом втрьох –
Ти я і світу шмат.
Так сидимо розхристані
На вітрі.
А десь далеко мерехтять
Вогні машинних фар
У ніч сповиті.
Ми разом втрьох –
Ти, я. І цвіт вогню
Теплом і світлом зігріває душі.
А десь далеко море…
І пливуть
У хвилях пінних нерозкриті мушлі.
Ми разом втрьох –
Понад весняний луг
Із сонцем навздогін
Летить метелик.
І літачок
Із сильних твоїх рук.
Малює коло щастя над землею.

Цей сніг, як сон. Цей сон, що сніг.
Присіла думка біля ніг
І мить - маленький павучок
Плете весняну ніч зірок.
І тануть миті, наче лід.
І у долонях – дикий цвіт.
І вечір – темноокий раб
Живе в твоїх - моїх світах.
А завтра – день. А завтра знов
Воскресне втомлена любов.
Цей сніг, що сон. Цей сон, як сніг
На перехресті двох доріг.

Висихають думки
на позлітках маленької зірки
Світлий янгол з пітьми
Розкуйовдив годинника стрілки
Молодий танцівник
У одвічному вальсі кружляє
Стик
Епох
Століть
Митей…
І мовчання луна
Покотилася
В залу порожню
І здригнулась стіна
Диким місяцем
В шибку кожну
Зазирає весна
Душ
Напоєних світлом гожим
Висихають думки
А прощати не треба
Не зможем…

Що в піснях співається –
Не завжди збувається,
Свідчать – пересвідчують
Стомлені віки,
Пісня то надією –
Сонцем усміхається,
То сльозами – росами
Встелює стежки.

Без пісень не вижити
Нашому народові,
Всі страждання й радості
Вилились в піснях,
В них ми залишилися
Сильними і гордими,
Хоч в житті не завше свій
Боронили шлях.

Ми – пісенна нація,
Звемось українцями,
Мабуть в світі білому
Рівних нам нема,
То пісні стражданнями
Повнимо по вінця ми,
То від сміху щирого
Дух нам перейма.

Скільки доль минулося,
Скільки доль забулося,
і кохань, і пристрастей
В безвість відійшло,
А пісні, як ластівки,
На знайому вулицю,
Прилітають веснами
В місто і село.

Що в піснях співається –
Не завжди збувається,
Та дає наснагу нам
До життя і мрій,
Як росою чистою
ранок умивається,
Так пісенним полум’ям
Грій нас, доле, грій!

Ворожий флот! До бою всі хутчіш,
Гармати вирвуть в битві перемогу,
Готуйте порох та моліться Богу,
Рушниці й шаблі розберіть скоріш.

Вже фальконети* справу почали,
І хвилі моря гуркіт підхопили.
Чи є ще порох? Чи лишились сили?
На абордаж турецькі кораблі!

Сідає сонце, закінчився бій,
Галери в морі Чорному палають,
Човни козацькі чайками злітають –
Турецький берег вже такий близький.

*фальконета – невелика морська гармата

Відірвався листочок від стрункої тополі,
Підхопив його вітер осінній
І поніс, закружляв у безмежному полі,
Зупинився аж десь на чужині.

Пропаде той листочок без рідної хати,
Хто його приголубить, зігріє?
Доки будемо ми так листочки втрачати? –
Доки вітер холодний тут віє.

Ніжна й добра в мене жінка –
Вихвалявся чоловік,
Намальована картинка –
Все б дивився цілий вік.

Роботяща та слухняна,
І не курить і не п’є,
Чепурна неначе панна,
Сонце лагідне моє.

Взиваю Бога про спасіння,
Біду сховаю у столі.
Посію жменьку насіння,
Нас світ розкидав по землі
В ріки впадають струмки,
Вірші на папері оживають.
Тобі лише вітри озвучать,
Все те, що почуваю.
Втоплю любов в очах блакитних,
Коли закриються навіки.
Знаєш в намірів невинних
Сльози видніють крізь повіки.

2007

То ніжним дотиком, то поглядом лукавим,
Солодкими словами манила мавка козака:
— Ходи хутчіш за мною, любий друже,
Я покажу тобі невидані дива.
Коли ворота-сосни перед нами
Розступляться, і варта лісова —
Столітні буки — нас гостинно впустять
До царства свого, то ведмеді два
Посадять нас обох собі на спини і підуть
Вперед, углиб, в далекі хащі завезуть…
Аж до самих печер-скарбниць,
Що в серці лісу тихо зачаїлись,
Убралися в густий кожух із моху,
Туманами та мрякою накрились.
Гриби-розвідники новини лісові
Щоразу їм, як Сонце сяде, вповідають.
Дерева-слуги в заломах цупких
Вузьку стежину до печер ховають…
Зустрінуть нас три вітри там моторні
І далі поведуть — через стару нору
У сховані гірські печери чорні.

В семи кімнатах-сховищах скарби
Відкриються нам величаві:
Сапфіри грають дивними відтінками небес
При світлі ліхтарів-озер з розпеченої лави;
Смарагди там, як лісові горіхи,
Ростуть прямо зі стін печер. Мов пави,
Милуються собою самоцвіти.
І серед тих дорогоцінних «квітів» —
Холодний круглий камінь чародійний.
Ув’язнив, кажуть, в собі він вишневі аромати,
Його побачить хто — ураз забуде й мати,
І батька рідного, і хто він сам уже не скаже…
Лиш камінь, гори й чарівні печери
Залишаться у пам’яті його назавжди.
Багато ще всіляких див на нас чекають,
Тож, милий друже, я тебе благаю:
Ходи зі мною, залиши цей світ,
Бо що він дав тобі, окрім страждання,
Тяжкої праці та ще — бідних мрій
Про спокій та життя таке-сяке
У вбогій хатці… Ну ж, мерщій!..

— Ой мавко-мавко, відьмо лісова,
Слова твої улесливі, як ягоди смачні.
Але чи й справді все сказала ти мені?..
Забула хитро про одне — про плату
За ту мандрівку дивну, за скарби…
— Душею ти сповна за все заплатиш.
— Підожди. Ще в полі дикім восени
Три роки тому у пекельнім бою
Я раз віддав вже Душку свою:
Лив дощ тоді, грім блискавки кидав по полю,
Кругом був стогін, плач, метал хрипів від болю…
Той дощ страшний забрав у мене Душу.
У Рай чи Пекло — всеодно, мені було байдуже.
Тож, мій лукавий друже, знай:
Віддав я Душу, котру мав, за Рідний край.

Отак сказав козак тій «дівці» наостанок,
Вліз на коня… Аж раптом мавка закричала:
— Стривай, стривай! Я ще не все сказала.
Повір, дано мені, коли встає світанок,
Побачити, де схована людська Душа:
Якась печера… Камінь… Уже ранок.
Ступай тепер, козаче, й також знай:
Той круглий камінь взяв Її в свої чарівні сіті.
Душа твоя знаходиться в вишневім цвіті!
Як Весна вольна знов прийде на Україну —
Розтане камінь і сади розквітнуть,
Вдихатимуть на повні груди люди аромати…
І вже куди б не завела їх потім доля,
То будуть в серці завжди пам’ятати,
Рідний запах вишневий Землі дорогої.

В воздушном пузыре отслоя
небесной от земной породы
пережидают жизнь изгои
на узком выступе свободы.

В распадка склепе меж каменьев,
сочащихся водою стылой, -
размах нелепый в три сложенья -
непригодившиеся крылья.

Я буду мягким шелестом травы.
Приму и обласкаю каждый шаг
Когда под пение полночное цикад,
Ты выйдешь в свет сияющей звезды.

Я стану ранней песней соловья,
Что в яблони цвету щебечет живо
В рассветном солнце, блещущем игриво,
Я этой песней пробужу тебя.

Я голосом рассветного луча.
Пробравшись сквозь оконные просветы
О теплоте безумной, беззаветной,
Свои слова вложу в твои уста.

Я стану громом тучи грозовой.
Тем громом, что иные не услышат,
«Люблю» я прошепчу тебе потише,
И потревожу только твой покой.

Я буду звоном капелек дождя,
Иль вздохом ускользающей слезы
Вдохну тебе «не плачь от пустоты,
Ведь мы теперь едины. Ты и я!»

Я буду треск камина в зимний вечер.
Пусть воет вьюга у холодного крыльца,
Сниму весь холод с твоего лица
И нежностью на всё тебе отвечу.

Між коштовних розсипів міліардів зірок
На межі двох галактик, що єднаються світлом
На космічних просторах, де ніхто ще не ставив свій крок
Між чужими світами віє сонячний вітер.

Він розвіює хмари галактик й дощами комет
Загоряється небо далеке над чужими містами
Він приносить життя до окраїн незнаних планет
Де сьогоднішні мрії стануть завтра новими шляхами.

Я не знаю, на весь Всесвіт одні ми, чи ні
Може теж чиясь думка долає простори відкриті
Тож нехай ці далекі світи поєднає в собі
І несе звістку Розуму далі теплий, сонячний вітер.

Пісня героїв, замовкла.
І тільки, тиша в гурбі,
Де обіцянки, що приймались,
Приймались гурбою на крики ура.
Лишень порожнеча в очах,
Та розуміння що витерли ноги,
О їх що мерзли на майдани.
Повірив тим кому на всіх начхати,
Лише прийти до влади,
І красти, красти, кидаючи кістку.
Тим хто до влади привів.
Від цього сумне розуміння,
Народ для них лишень пішаки,
Для тих хто носить ім’я,
Народного обранця, і пісню героя співа.

26.07.08 23:40

Весняна ніч. Сховалась у кутку
Казкова тінь самотньої прочанки,
Із профілем від давньої гречанки,
А поруч… кошик стиглих маракуй!
Бажання дике виникло раптово
Зубами впитись в перестиглий плід,
Ковтати сік солодкий знову й знову,
Я весь у лихоманці. Навіть зблід!
Смачне передчуття вже душу гріє
Я втратив глузд. У мене майже шок!
Я наближаюсь…Матінко Маріє!
А то дідусь із кошиком грушок…
……………………………………….
Почім грушки у Вас? - питаю діда.
-Недорого, та стиглі ж, і в соку!
Купив. Так, несподівано, й поснідав.
Грушки у нас не гірші маракуй.

Ми ніколи не помремо,
Наша любов житиме вічно.
Зло покосимо мечем,
Небо встеле нас блакитне.

Смертю один одного живем,
Життям один одного вмираєм.
В очах зачарованість несем,
В серцях вогнем жарким палаєм.

Не знаємо, що буде завтра,
Упадок сил чи розлуки біда.
Але горітиме наша ватра,
Ватра любові, віри і добра.
червень 2006

Не має сенсу тужити
І кожен день себе винити.
Собі весь час казати,
Що зможу долю перехитрити.

Не має сенсу тебе любити
І з кожним днем лише губити.
Щоразу згадувати нас
Не повернути назад час.

Не має сенсу тебе шукати,
Дні минають як роки.
Якби ж тепер усе змінити,
Твоєю бути назавжди...
жовтень 2006

Даремно намагалась
Втекти від долі.
Знала, життя поволі
На стежку вірну виведе.
Ти є, ти тут уже існуєш,
Але про тебе ще думати боюсь,
Бо він життя моє марнує.
І Богу досі ще молюсь,
Щоб ти простив мене,
Як я йому простила.
Обгортку в ньому лише любила.
Ця любов мене губила,
Та жити все таки навчила.
В тобі люблю тебе самого,
За погляд, смуток за розмову.
жовтень 2007

Чому звоню
В цій пізній порі тобі?
Те, що довго ховала
Не можу віддати -ні.
Постать Колумба
Видніє вдалині.
Хвилі океану
Й захід сонця
Не можуть дати любові -ні.
Як бути?
Спогади з минулого
Ходять роями
В моїй голові.
Але знаю,
Любов сильніша
Чи нема її?
2008

Сміялася весна.Рожеві зорі
Ховались в лабіринтах кольорів.
І все навколо так поволі
Вдягалось у намисто снів.

Плели вітри з мого волосся
Стежки,дороги і мости.
В цю мить мені чомусь здалося,
Що я торкнулася весни.

На струнах ночі грали хмари,
Якісь невідані пісні,
Немов шукали дивні чари,
Щоб розказати їх мені.

Простившись с ангелом своим,
Тепло поручкавшись с крылатым,
Его я в небо отпустил
Подальше от земного ада.

Устал бедняга в трудоднях,
Поистрепал белёсы крылья.
От демонов моих зачах,
Мои дороги запылили.

Его талант как оберега
И тот уже на ладан дышит.
Оставь, сердешный, человека,
И к братьям возносись повыше.

Мне жаль тебя, мой бедный ангел.
Прости мою судьбу злодейку,
За все невзгоды что давала,
За счастья сущие копейки.

Несись, мой свет, на облака,
Там выспись, отдохни и здравствуй…
А ну-ка черти! Вот он я!
Для ваших козней не опасный…

* * *
Три плюси, три плюси - після любощів на ранок,
а хоч я, хоч і я, сподівався аж на сім.
Та спасибі й на тім – вийду втомлено на ганок,
і нехай десь і б’є, і лютує в небі Грім...

P/S
О, Афродито, дякую! Небесні
у всьому бо щедріші за земних!
Твій погляд я відчув, невже ти поруч?
Чи пригадала випадково наші дні?
Чому би не зустрітися й разом
помандрувати давніми шляхами?
Заглибитись в події, і часи.
Там стільки запитань зосталось досі.
Почути б якось твої одкровення.
Жіноча таємниця - суть всього,
і я таки її не розумію.

Чи пам’ятаєш яру Клеопатру,
що по сназі у пристрасному небі
катам у руки віддала мене?
І суто з-за марудної погорди,
і навіть подихи мого кохання
змінити її серця не змогли!

І я запитував себе відтоді,
взираючи на обриси жінок,-
що знищує з народження прекрасне:
страждання чи отримане всевладдя?..

До неї більше я не прилітав,
клянуся, і тисячосвітня дружба
з тобою запорукою тому!
І наші любощі. А ще розлуки!

Чомусь у поспіху мчимо кудись.
Як тільки проростає свіжа плітка,
то поспішаємо її пізнати.
Ми ж охоронці передвічних істин.
І ми повинні, правда? Ти і я -
як солодко звучить, коли ми разом.
Бо надто схожі, -
                        Афродито, навіть,
коли ти з іншими кохалась, в мене
була тобі подібна у обіймах.
Немовби повернути я хотів
у відчуттях минуле наше спільне.
Закрию очі, й наче при тобі.
Послухай це дитя солодкогубе,
і уяви її на ложі хвилі -
таку закохану, таку мрійливу...*
Нехай вона лише відбиток миті.
Ти непримітно пролетіла в небі,
а на землі її майнула тінь.

Що їм невпинність часу, нам - розвага,
прогулянки у мареві епох.

Та одного я прагну, Афродито, -
згадай мене не через сотню років
у позабутих світлом нетрях суму,
а межи радості і вихваляння,
у щедрім Римі, в мить благочестиву,
коли тобі вклонитись зайде Цезар,

і я прийду до тебе разом з ним.


2008

На даху, там де зорі можна руками дістати
Видно, як унизу люди бігають, наче мурашки,
Десь спішать, нарікають, що їм, бачте, важко,
Важко – повзати, а вже могли би літати.

Унизу ліхтарі ланцюгами скували все місто,
І тримають усе, що живе, під прицілом,
Цей ліхтар – це полон для всіх тих, хто боїться,
Темноти, бо давно вже згасив своє світло.

Із розчинених вікон доносяться звуки гітари,
Непотрібні слова й не доказані кіноуривки
Так багато думок, коли хочеться просто мовчати
Й цигарковими зблисками лічити пульсацію дихання.

А вгорі пролітають чудні фіолетові хмари
Розглядають уважно цю дивну, життєву виставу,
Обіймаються з місяцем, він їм віддає свою ауру,
А вони десь народять його, веселково, дощами.

Кричу в эфиры проводами,
В слова плету корявы буквы.
О, вы! живущие ролями,
Все те, кто лишь играет судьбы.

Не заиграйтесь ненароком,
И не вживитесь в персонаж.
Душа не выдержит чужого,
Её проломит лжи тоннаж.

В своей игре, на вид блестящей,
Есть риск и жизнь всю проиграть.
И средь типажного засилья
Себя как личность потерять.

Настанет день и вы очнётесь
Не в мире благостных забот,
А в душной тёмной гардеробной
Среди надуманных чеснот.

…А ветер треплет её волосы
И пробегает шелковою лентой.
Она глотает тихо слезы
Кусая губы незаметно.

Под сапогом взрывая пыль,
Чеканя шаг и пряча взгляд,
Почтовый голубь к ней летит
Примерив человеческий наряд.

Из чёрной сумки вырван лист,
С одной чернеющей строкою:
Мы все скорбим, ваш сын погиб,
Он храбро пал на поле боя.

Земля обмякла под ногами,
И солнце потеряло свет.
Дорога стихла тополями,
И с вишен облетел весь цвет.

В тиши чуть слышен только стон.
Не крик, не ор, не голос боли.
Срываясь мать ушла в поклон
Земле в которой спит соколик.

Склонились травы до земли,
Удушлив амбр растущей мяты.
Весь мир погиб, весь мир поник,
Для матери у белой хаты.

я строю дом на пустыре раздора –
стеклянный. двор – в строительном стекле…
и – ни ворот, ни сада, ни забора…
осот растет, крапива – на земле.

день – на виду, а ночь – на месте лобном
я предпочла бы, если бы могла.
стеклянный дом – он очень неудобен.
мне ж присудили – только из стекла.

оно везде, а я тут – босиком ведь,
любой порог – за болевой порог.
я вымою все стены и от крови
узоры из порезов, видит бог,

я жить в стекле за сотни лет привыкну
в прищуре – днем, а ночью – без огня.
но только вы, пожалуйста, идите,
не стойте, не смотрите на меня

Ми так звикли до крові з грудним молоком,
Що й не хочем любові… бо й тупим молотком
Забиваються цвяхи у віко труни,
Й забуваються страхи із віком… та й ми
Не такі вже й злопам’ятні на ігри богів
Через те, що є зайняті льодом снігів,
Де немає й слідів, та ми звикнем й до того…
Може, в пеклі вогнів хтось згадає про Бога,
І тривога жахіть в нас розбудить дух віри
У прийдешність століть і в залатані діри
Рефлекторних розпуст і фіктивних цілунків
Пелюсток теплих уст, і в цнотливість стосунків,
До яких ми ніяк так й прижитись не можем
І змиритись, що так буде легше і, може,
Навіть краще для всіх… й це ввійде у звикання,
І розтане лід й сніг у інстинктах кохання.

Пунктирна лінія відриву штрихом розділить мозок твій
(Де-не-де рівно, а десь й криво) на дійсність буднів й дикість мрій;
Й ти не знайдеш вже середини межі між правдою і сном,
Бо ж сам рвав нитку пуповини в натяку світла – і спав знов,
А, прокидаючись, не знав вже чи все це було й чи мине,
Чи буде далі й так назавше… нудне циклічне те саме,
Що розділилось на дві дози строго з рецептом від снаги
До пестощів дощів й наркозу стрілки сп’янілої ваги,
Якій вже байдуже, де ранок, де ніч й, тим більше, що між цим,
Й круглу добу з жонглером банок змивають шкали сном міцним,
Щоб не розгледілися ціни поділок списаних шприців,
Коли розкриють роти стіни, які ховали від мерців
Довгі драбини залізничні, в чотири сторони ходи,
Для нас, живих, настільки звичні, що й не питаємо куди
Нас заведуть вони нарешті й чи взагалі десь заведуть,
Хоча все рівно це, бо ж врешті-решт залишається той путь,
Який нам рідний, мов колиска, кімната, двері і поріг,
Чию тонку червону риску ми розривали для доріг,
Ще не своїх, ще невідомих, з легким чуттям нових пригод...
Та краще би сиділи вдома! Куди завів нас поворот?!

Кажуть: життя – прекрасна штука!,
Та як повірити у це,
Коли воно, як п’яна сука,
Вічно плює тобі в лице.
Й не просто так – заради сміху;
Не із нудьги правила гри:
Мрієш про все – дістанеш фігу,
Як не підходить – то помри!
А що є там – ніхто не знає,
І мало хто туди спішить,
Й так і живе в собачій зграї
Й тихо скавчить, коли болить.
А щось міняти ліньки й страшно,
Простіше звикнути, а там
Все якось буде... як – неважно;
І так іде смерть по стопам.
Щоб нас спіймати в свою сітку,
Де б не ховались... все одно
Всі наші сни замкнуті в клітку,
Яка і тягне нас на дно.
А потім сни наверх спливають,
Ловити інших... капкан – ніч;
Нам ж навіть згадки не лишають,
Й кажуть: життя – прекрасна річ!

Асю - в сільмазі і на матраці.
Касю - де Асю, відходячи з каси.
Валю - на валі і сіновалі.
Віку - без ліку та без базіку.
Ніку - як Віку, тільки з базіком.
Жанну - у ванні дуже старанно.
Янку - у ґанку ще з позаранку.
Іру - так щиро, без... і без міри.
Віру - як Іру, тільки з... довіров.
Любу - до згуби, нижче, де губи.
Єву - суттєво біля єв-древа.
Лілю - в неділю, та без весілля.
Рисю - на стрисі, з в`єтнамками в рисі.
Гальку - на гальці, можна і в пральці.
Люду - повсюди, де люблять люди.
Олю - в стодолі коло квасолі.
Надю - на складі, як в мармеладі.
Соню - з просоння на підніконні.
Ляру - з фанфаром та в окулярах.
Машу - як Дашу, зроблену в раша.
Дану - по-п`яній, дам троха money.
Белу - дебелу, наче Отелло.
Варю - у парі з Юлькою в барі.
Софу - на софі, вмре від любоffі.
Марту - по картах, як буде варта.
Настю - грудасту в ґумових ластах.
Сару - на нарах десь на Канарах.
Лялю - не втямлю, де маю Лялю...
Таню - останню, що перед Ганьов.
Ганю - у Гані, або в Гав-ані
просто на дивнім, що скаче див-ані.
Xyx!

25 Липня 2008

Я ожидаю собственную жизнь,
не прибывшую в порт по расписанью.
Ни расплести, ни вырвать, ни разгрызть
запутанные сети ожиданья.
Мой маленький счастливый звездолет
не прилетел из бесконечных далей ---
должно быть, вьюга среди звезд метет,
или пилот и бортрадист устали
и, задремав, оставили штурвал
на волю волн и солнечного ветра,
и видят снов сияющий провал,
прикрыв глаза широкополым фетром.
Быть может, по ошибке, отменен
мой вылет, в суете багаж утерян?
Мерцающий в пыли иллюзион
к концу идет. Уже открыли двери.
Вот-вот войдут и: ”Время --- на нули!”
Сквозняк земных надежд прихлопнут ставней,
и, чтоб прибрать мой краешек земли:
“Освободите залы ожиданий!”

Розстеляє осінь, розстеляє
Вишитими барвами поля,
Вже лелека на крило лягає
І за обрій котиться земля.

А в блакиті неба ні хмаринки,
Мружить очі сонце золоте,
І блищать, злітають павутинки -
Навкруги все рідне та святе.