***
Цей дощ – волоцюга, якого розбещує ніч…
Я майже за бортом.
Роздмухую хмари, бо ж, мабуть, страждати зручніш
із певним комфортом.

Ця ніч обертається деревом, вітром, хрестом.
Налий мені чаю.
Я просто надгробна скульптура, що дихає знов
і скніє печаллю.

Той вихор, що вперто засів у моїй голові
розхристує дверці.
Депресію слід вигрівати у ліжку, в теплі,
схопившись за серце.

Прости мені… просто ця мряка розвінчує міт.
Додому, сьогодні!...
Краса облізає і тіні пірнають умить
В озерця безодні.

Він падав із чорного неба,
такий березневий і пізній,
і знав, що його вже не треба,
як ноти заспіваній пісні.

Задумано і прямовисно
він падав на стомлене місто.
Приспів:

І тільки мереживо сніг наснує,
собі нагадає з ним кожен своє:
хто білий обрус на святковім столі,
хто саван на тілі останніх надій.

Цей сніг не святий і не грішний,
як чиста сторінка ця площа,
на ній епітафію пише
слідами байдужість дівоча.

А сніг засипає і студить
майбутнє, якого не буде.
Приспів:

І тільки мереживо сніг наснує,
Собі нагадає з ним кожен своє:
хто білий обрус на святковім столі,
хто саван на тілі останніх надій.

Застава на поділі
Підняла тривогу.
Богдан шляхті в Україну
Перекрив дорогу.
.
Піднялися на боротьбу
Козацькі всі раті,
Утікають від розправи
Шляхтичі прокляті.

Були війни затяжні
Списи скреготали ,
Про славу козацьку
Бандури співали.

В Переяслові на майдані
Затрубили труби.
І не знали козаки,
Що Богдан їх згубить.

Згубить славу козацьку,
Згубить і їх волю.
Січ козацьку назавжди
Здає у неволю

Не свідомий був Богдан
Коли писав циркуляри
Йому було б почекати
Надіть окуляри,

Щоб поглянуть на Росію,
На трони боярські
Може тоді б не підписав
Угоди ті царські.

Наїхали москалі,
Як вовки на стерво
І пророчили тоді –
"Козацтво померло."

… громи, погроми, згарища, гонитви.

Час, Боже: мить сумирної молитви,
і павітри торкатимуться тіл,
і проливні періщитимуть рам’я,
і пошепки: „… ще бачитиму Храм я”
(…вино, хлібина, вечоровий стіл…),
і подумки: „… сяйне з-поза туману”,
час: тихий сніг, позанебесну манну,
занурено в розколину пласку,
час, Боже: онде юрмища захланні,
час: онде біла тиша на закланні,
дарована кривавому піску.


8 – 9 березня 2008 р., Київ

На поле вийшов — зомлів:
Колос від колосу — чверть!
Висохло серце землі,
Кров'ю наповнене вщерть!

Кинув безсиле — агов!
Тільки луна, ні душі!
Вигадки ранку мого
Смуток вечірній здушив!

Поле, і місто, і я —
Море моєї рідні!—
Хто з нас хоч хвильку стояв
Справді над мукою днів?

Пропало сіно! Тільки покосили,
А дощ його й прибрати не дає!
Вже третій день ллє з усієї сили,
А особливо на моє!

В долинці саме. Їжте, коненята!
Журюсь, лежу, й книжок нових нема...
А за вікном темно-зелена м'ята
З-під стріхи краплі перейма.

Не у хмарі сивого мороку,
а в реаліях сьогодення
мого віковічного ворога
явило мені натхнення.

Не визначило керунку,
в якому тікати. Моліться,
бо ми зведемо рахунки
негайно й на цьому ж місці.

Не на пістолетах — шабля
одвічний козацький звичай.
Не скривджу, не зраджу, не зваблю
тримаймося, чоловіче!

Бо не випадковість кулі —
двобій крицевого гарту
розсудить майбутнє й минуле,
побачимо, хто чого вартий.

І зблиснуло лезо гостро.
Навколо — лиш павутиння
і мороку чорний острів,
і не відкидає тіні

суперник мій. Чорна зала,
й немає лиця в свічаді.
Тож з ким я до бою стала?
У чім його міць? У зраді?

Кому він запродавсь? А може,
й собі за отими скарбами?
І все без зусиль спроможешся
хапать обома руками.

Та що ж воно буде з того
життя а чи животіння,
як зійдеш зі світу святого,
не залишаючи й тіні?

Хай краще війна з вітряками
чи з привидами безтілесними,
зате не терпітиму хаму,
і хай не високо — та чесно.

Ти казав, що сонце зрідка
Десь гуляє між степів,
Що у косах його квітка,
Із якої лине спів.

Ти казав, що в нього є
До моїх подібні очі,
І що втоми не взнає,
І не бачить снів щоночі.

Ти казав, що сонце може
Розливатись по руках,
Що воно на мене схоже,
Що живе в твоїх думках.

Ти казав, за ним слідкуєш,
Як воно блукає зранку
І любов йому даруєш,
Щоб вставало на світанку.

З тайстрИнами, бесАгами, торбами
рушали бойки у широкий світ
і тисячу тому, і сотню літ.
... О Срібна Земле! Вже ти за горами!
ВітцІзнина – гіркий дарАбчик в горах, –
плаї, міжгір’я, урвища бескид...
По всіх усюдах це тавро нести –
мізерні статки і незбутнє горе.
Відлуння в горах – хто се так загОйкав?
Чий голос виповідує жалі?
А верховинське горде плем’я бойків
розсіялося по усій землі.
Діаспора – в долішніх пишних селах,
діаспора – по всіх материках.
Лиш рідний край живицею пропах,
лиш рідним словом серце воскресало.
Співучий край дніпровський – зовсім інший,–
він теж насіння бойківське прийняв.
І ЦВІТ ВІД ПАПОРОТІ ЧАРІВНІШИЙ
всю Україну звідси осіяв...

Я дарую тобі, Золотий, небеса голубі!
Голубів в голубих небесах!
Тільки сонце і небо!!!
Ти не радий? Банально? Небес тобі,
кажеш, не треба?
Ну гаразд, то краватку дарую на свято тобі.

Може, квіти? Злітає душа!!!
(надчуттєвий гіпноз)
До небес (ти у першій строфі
їх відмовився брати)
Аромати бузку і конвалій
влітають до хати!!!!
Що? Зів”януть?
Окей, подарую тобі “Hugo Boss”.

Я дарую тобі, Золотавий, себе - навіки!
Виноград і троянди, красиву,
палку і корисну,
Тільки мругни мені, тільки пальцем кивни, тільки свисни -
І від заздрощів луснуть
довкола усі чуваки!

Що ти кажеш, коханий?
Я знову почула відмову?
Навіки забагато? Не хочеш мене навіки?
Не потягнеш так довго?
Хирлявий народ – мужики...
...Я дарую тобі колєжанку.
Блондинку.
Гумову.

Чуєш,
як дзвенять, напружено й гостро
струни-рядки
. на ладах
. віршотворіння,
стукають в пам"ять, як бажані гості,
во ім"я твоє і пісні во ім"я.

Знаю,
стугонять не в такт і не в розмір,
рвуть посторонки,
. в боки
. бризкають строфи.
Лише для того, щоб березня розквіт
спинив на бігу і роки і строки.

Слухай,
як у тебе сила з безсиллям
так гармонійно
. сплелись
. у вічний поклик?
Тільки б одного у Бога просив я -
Що весни в тобі ніколи не змовкли.

Бачиш,
на долоні рОки, як квіти,
як на екрані кіно,
. чітко й виразно.
Хочу одного у Бога просити,
щоб ішли ми усіми світами разом.

Сьогодні день, здається, перший влітку
Полям засмаленим чоло омив;
Крізь дощову густу і рівну сітку
Запаленіли ізмарагди нив...

А скоро неба жар громами вичах,
Вгорі веселкою лишивши слід,—
І у селян на стомлених обличчях
Не так помітно слово — недорід!

І жаб на луках оргія весела
Знялася звечора така жива,
Що крізь всю ніч вигукували села,
Так ніби пошепки, пісень слова...

А снилось так: гарячий з півдня вітер,
Коса гадюкою блищить в росі...
І у газет — нові колонки літер
Про те, що хліба вистарчить для всіх!

Надходить дощ. Шумлять бліді берези...
Рвуть блискавиці сірих хмар рядно...
А дужий грім зустрів такі діези,
Що злякано дзвенить вікно!

Тікає день. Скриплять вози на греблі...
Під чередою стогне оболонь...
І раптом шріт — дрібні перлові краплі...
І знову вітер, гуркіт і огонь.

І вже туман пливе, бреде над полем,
Щоб за хвилину сонцем розцвісти,
Щоб навіть я з надією та болем
Твої старі перечитав листи!

Моє ім"я з п"яти фатальних літер
До губ Твоїх прикотить пізній вітер
І припечатає, а може, припече.

І ти почуєш – в самоті чи в тузі, -
Як безпардонно вписуються в друзі,
Як не відважно в жилах кров тече.

Твоє ім"я з шести забутих літер
До губ моїх притулить пізній вітер,
Мов обіпре на втрачене плече.

Я не заплачу.
Просто губи стисну.
І вся, немов над урвищем зависну,
Бо так відважно в жилах кров тече.

А наші імена з Великих Літер
Котитиме по людях лютий вітер,
Як дві кульбабки-кулі мовчазні.

З кульбабки нагло вродиться розлука,
А куля запечатає ту муку.

…Оце і вся відвага у мені…

А наші імена – з Великих Літер.


із "Жіночого аркану"

Час, коли гори і вівці плідні
Пахнуть молоками зрання…
Час, коли ми – боязкі і рідні –
Виходимо на полювання.

Темрява.
Шепоти.
Дотикання.
Лиш порох пашить із крісів…

Час, коли стогнуть вітри і кані*.

…І стогне луна у лісі…

*Каня (діал.) – шуліка.


із "Жіночого аркану"

Я добра прокинусь.
Рада.
Цвіркун просюрчить – і втече.
Бо дихає ніч на ладан,
А я – тобі на плече.

І соками винограду
Розбуджена плоть стече…
Бо дихає ніч на ладан.
…А я – тобі на плече…


із "Жіночого аркану"

Ранок…
Напевно не варто поцілунком будити тебе,
і життя наше стало лиш жартом,
Невідомо до чого веде
це мовчання моє вечорами,
твоя злість і байдужість моя,
І зім`ялась любов під ногами,
Близькість стала уже нічия.
Я всміхаюсь, щоб сльози не лити
ти тримаєш за руку мене…
Розучились ми, любий, любити,
пригортає самотність…
Мине?
Тихі кроки по колу без цілі,
А молитись у пустку дарма
Розучились любити,
А вміли?
Наздогнала у травні зима…

Мати у хустину
Завила хлібину.

Проводжала сина
У дорогу вперше
І так вже не буде
Як то було перше. із народної пісні

Хлібину синочок
Поділив з друзями.
Береже і досі
Хустину від мами.

Розкладе хустину
Як широке поле.
На ній усе видно
І добро і гори.

у ній всі ласки
Материнських слів.
Дитячі казки
І дитячий спів.

Як дивоптахи на осонні плит,
сидять, леткі вигойдуючи ритми,
жінки, закутані у золотисту,
хвилясто-ніжну храмову тканину.

На головах прозорі чаші з газу -
із жовтих ден у сяєво проміння
стікає запашна ріка парфумів.

Під монотонні завивання флейти
жінки співають, плещуть у долоні,
хвалу богам возносять, у молитві
посланцям просять доброї дороги, -
гойдаються на хвилі кам'яній,
неначе лине в таїні обряду
флотилія царева кораблів.

Молодші в танці зображають поряд,
як те усе повинно далі бути.
Як у протягнуті богам долоні
безцінні падають дари, і повнять
уміло виконані, вбрані цвітом,
убрані у коштовності чани.

Окрім тонкого поясу й намиста
нічого більше на вабливих дівах.
Густе, розпущене, м'яке волосся,
немов нитками чорне полотно
прострочене небесно-голубим
і білим - у золочених віночках.

Тоненькі пальці, човники долонь,
понад покірним нахилом голів.
Гнучкі, в браслетах золотих, зап'ястя.
Яскраво виділені очі й губи.
Спокусливі, у звабному гойданні,
такі доречні промовлянню тіла,
напружені соски на юних грудях.

Підступна м’якість живота у плавнім,
жаданім оку розмиканні стегон,
поміж якими стрічки течія
блакитно покриває таємничу,
таку, щоразу іншу, вищу звабу.

П'янке кружляння досконалих тіл,
що злагодою руху схожі з плином
у чистих водах Річки зграйки рибок...

- Подобається? І богам також.
За день вони танцюють в храмі тричі.
Завчасно, до світанку, будять бога.
А по обіді різно розважають.
А там і спати ложать - із усім,
що знано і богам - як "ніч і жінка"…
...............................
...............................


2001

Критус Нахман

Твої вологі як в теляти очі
Так професійно пестять моє тіло
О, Джиґолетто, як тебе я хочу
Солодко-млосно, пристрасно-спітніло...

-----------------

Хто може краще привітати жінку,
Як Крихтус Нахман з шостої палати.
Побачив, що до сну готують ліжко
І ну давай у шпарку заглядати.
Припав до ручки дверної навіки,
І хоче також мого Джиголетто,
Якщо для нього це єдині ліки,
То може, поговоримо відверто?
А за вікном така весна буяє,
Що хочеться кохати і кохати.
Будь пильна, може в шпарку заглядає
Наш любий друг із шостої палати.

Если б не руки твои
по коже
до дрожи,
если б не очи твои,
что с ночью схожи,
если б не губы твои,
что разум тревожат,
ненавидела б тебя
и на ложе
тоже...

Сімейна трагікомедія у трьох діях
Дія перша

Одружився наш Іван, не пройшло й неділі.
По сучасному, в кафе, відгуляв весілля.
Той Іван у нас крутий, як то кажуть нині.
“Секонд хенд” із-за бугра возить Україні.

На весіллі томада (найнятий, звичайно),
Усе чисто розповів про сімейні тайни,
Про терпіння, про любов (до борщу і після).
А сваритись? Щоб ніколи не було і в мислях!

Будувать нове життя вирішили стильно.
– Їдем, жінко, на Канари, в подорож весільну.
Зачинивши офіс свій (з ділом, каже, вспію),
Іде містом молодий, про відпустку мріє.

Закрив очі, уявив: море.., білий лайнер..,
І вода – аж сліпить зір. Одинокі пальми..,
І вона – струнка, мов лань... Боже, які ніжки!
У прозорому парео.., і розкішне ліжко.

Одиноке бунгало.., поцілунки ніжні,
В тонких келихах вино…Цитрусові свіжі…
Від отих думок Іван ледь не став співати.
А обійми, поцілунки нащо відкладати?

Де іще оті Канари… З настроєм веселим
В двері власної квартири наш Іван гамселить.
Жінка брязкає замками, двері відкриває.
Весь в надіях у квартиру наш Іван влітає.
( Кому цікаво, чим діло закінчиться -
читайте в моїх есеях.
Усім жінкам ПМ мої найщиріші вітання)

Предчерноженское.
Вовсе времени нет, и почти ничего не случилось,
Только тени взвились и багрово пустились во пляс
Кто-то рявкнул с небес,
этим звуком земля подавилась,
В изумрудной грязи змей прозрачною кожей потряс.

И какой то святой в небесах перетаскивал мебель,
Кинул вниз на деревья огромный тяжелый комод.
Ну а ветру то что, он нездешний, он будто бы небыль
Он колдует себе, и меблишка его не берет.

Я узнал старика по ворчания гнусной привычке,
Это Петя святой на деревья обрушил свой шквал,
Руки им поломал, оборвал веток тонких косички,
И притих, и простил
…………………….....и святою
…………………………водою
…………………………………обдал.

Оригінал:
Земляничных полян предзакатная кровоточивость,
Изумрудная влажность, прозрачная кожа змеи,
В этот час межвременья почти ничего не случилось,
Только звуки исчезли и спрятались в горле земли.

Только ветер нездешний свою наколдовывал небыль,
Только тени зловещей толпою багрово вились,
В небесах кто-то мрачно давно перетаскивал мебель,
И ворчал по привычке, и лишнее сбрасывал вниз.

В ожидании гнева деревья пониже пригнулись,
Защищаясь руками от высшего в мире суда...
В этот миг, всех прощая, смущённо любя и волнуясь,
На притихшую землю
...................раскаянно
.............................пала
...................................вода...

Ти роздягаєш поглядом повільно
У напівтемнім просторі кімнати
Звучить гітара так меланхолійно
Що я готова всю себе віддати

Кружляють поміж нами чари ночі
Від пристрасті повітря закипіло
Твої глибокі і вологі очі
Так професійно пестять моє тіло

Гаряча хвиля обпікає груди
І ми з тобою на шляху до раю
Я ще не знаю, що там завтра буде
Але сьогодні я тебе кохаю

Я з одкровеннями не лізу,
та проти іншого не згірш,
сеанс душевного стриптизу —
то кожна пісня, кожен вірш.

Душа лиш тимчасова бранка
у тілі грішнім чи святім,
хоч у мереживну фальбанку
її сховаймо й загорнім.

Приспів:
Бо бачить голим короля -
то лиш мудрець чи дурень здатний,
а душу людям показати -
не гріх - траля-ля-ля-ля-ля.

Колись давно й від нас далеко,
у давні праведні часи
красиве тіло древні греки
вважали за взірець краси.

Грек сором бачив не у голім —
Венери встид не обійме —
а в тілі злім, потворнім, кволім,
і він мав рацію, бігме!

Приспів.

Потворне тіло чи чудове,
та із вердиктом не спішім,
то лиш притулок тимчасовий
для вічно юної душі.

Чия була — не нам пізнати,
в ній людський плач і людський сміх,
чого ж мені її ховати?
Нехай співає для усіх!

Приспів.

Душа — троянда між квітками,
не зла, не чорна, не лиха.
А що люблю, хай кине камінь
у мене, хто з вас без гріха.

Я з одкровеннями не лізу,
та проти іншого не згірш,
сеанс душевного стриптизу —
мій кожен вірш.

Осінніх квітів жар горить,
останніх квітів.
Пташина зграя десь ячить
В яснім зеніті.
На землю осінь знов прийшла-
дорога дальня.
Торкає світлого чола
пора прощальна.

На площі пісня ллється,
Слова у серце проникають,
І як барвінок вона в*ється-
Та зачаровує, слова ті надихають...

Душа зігріта співом про Христа,
У радості та щасті розчинялась.
Слова прекрасні, про небесного Отця,
Любов*ю - до неба піднімались...

У хорі альт виводив спів,
Високим нотним дивоспівом,
Та сонце виглядало з-за куполів,
Все заливало золотим промінням...

І благодать на люд зійшла,
Затихла площа від чудового мотиву,
Та проникаючого почуття,
Божественного співу...

Тихенько чорна баба підійшла,
Прокльони,кинула в юрбу вона,
На хор анафему взвела,
Ворона в такт їй каркнула.

І засміялася юрба,
А пісня лилася в небеса -
"Хвала Матері Божественного дитя",
Стояла слухала юрба,любов*ю Бога обнята.

Так, чи не так, гадаємо ми з тобою,
Схоже не в такт втрапили ми любов’ю,
Та не дає дихати нам чекання,
Мені моє - тобі твоє кохання.

Там, чи не там, чую легенькі кроки,
Боже, я сам - ти не моя допоки.
Та все одно, марю я до нестями -
Ми вже разом тілом і почуттями.

Сон, чи не сон - ти біля мене поряд.
Ти - у вагон, - я на пероні стою.
Світ розділив навпіл залізний потяг.
Вітру і злив дикий шалений порух.

Все це в душі, потяг же рушив тихо,
Світ на межі, світ проковтнуло лихо.
Не дожене мрія того вагону,
Все промине, лиш по коханню дзвони.

В цей час у світі лиш жінки -
Чи то повненьки, чи стрункі,
Інтеліґентні й простуваті,
В садку, на вулиці чи в хаті.

Чоловіків же геть не бачу,
Таку вже друзі маю вдачу.
Хоча недобачання ці
Мармизі створюють синці.

Та все ж, брати, я не жалкую,
Бо нині всіх жінок цілую,
То ж, як на масляну млинці,
Мені усі оті синці.

Ой, гарно ж як усе воно -
Кохання, пестощі й вино.

Ці вірші не до дати, брате,
І не додати, й не забрати.
Себе ми хочемо карати -
Кидати душу, мов за грати,

В цей світ самотності й туги.
Чи за якісь старі борги,
Чи за минулі кривди й зради,
Що не дають душі розради.

І ми п’ємо не від нудьги,
Й себе вб’ємо, як до снаги.
Як хоч на сеє стане сили,
Чи ж розуму шукати в тілі?

Схотіло тіло, й полетіло
Униз де темінь плахкотіла
Без проблиску у чорнім вирі,
Бо ж кожному дано по вірі.

Земляничных полян предзакатная кровоточивость,
Изумрудная влажность, прозрачная кожа змеи,
В этот час межвременья почти ничего не случилось,
Только звуки исчезли и спрятались в горле земли.

Только ветер нездешний свою наколдовывал небыль,
Только тени зловещей толпою багрово вились,
В небесах кто-то мрачно давно перетаскивал мебель,
И ворчал по привычке, и лишнее сбрасывал вниз.

В ожидании гнева деревья пониже пригнулись,
Защищаясь руками от высшего в мире суда...
В этот миг, всех прощая, смущённо любя и волнуясь,
На притихшую землю
...................раскаянно
.............................пала
...................................вода...

Якщо це так, нехай завжди так буде,
Якщо ж не так, хай зміниться на "так".
(Замість епіграфу)

Від усмішки твоєї сніг розтане,
Від сміху – в небі райдуга займеться,
Від твого суму тихим плесом стане
Гірська ріка, що у Карпатах в'ється.

Від подиху твого задухмяніє
Та квітка, що зів'яла на морозі,
Твій дотик зцілить того, хто хворіє
І заспокоїть того, хто в тривозі.

Твій голос - наче пісня на світанні,
Як вітерець легка твоя хода,
Твої вуста звабливі і жадані
Для мене, як для спраглого вода…

Твій докір – невагомий, як сніжинка,
Що тихо прилетіла з висоти…
Ти – жінка, ти – кохана жінка,
Так є. І буде хай завжди.

Березень 2002

(з книги "Ось опудало влади...")

Все бачу, все чую, все розумію.
І розум палає, і серце клекоче.
Я хочу зрубати ту голову змію,
та змій – триголовий.
Регоче.

Він знову над нами і вже наді мною.
І меч я здіймаю і тягнуться руки:
я знову іду, я зміцнію війною,
не здохнуть від голоду чорнії круки.

Рубаю, рубаю ті голови змію,
і кров його чорна із шиї дзюркоче.
Все бачу, все чую, все розумію.
Мій розум палає і серце клекоче.

23.11.06

Ти боїшся цього слова, як чорт ладану.
Але хто його знає, як чорт боїться?
А я не люблю.
Я тебе просто з г а д у ю –
Чую: чад мій із мене вивітрюється.

Вчаділому жити на ц і м світі недобре.
Та, певно, й на т о м у вгорілому тяжко.
І виповзає із мене любов – мов кобра.
За це можна би ставити навіть пляшку.

Та нікому.
А самій пити не хочеться.
Бо я не л ю б л ю .
Я вигадую, сива.

…І чую, як крізь сорочку просочується
Крапелька молока для незачатого сина.


із "Жіночого аркану"

"Хай мене спасуть шовкові кози
І прибудуть білим молоком".
(В.Китайгородська).

Я так відходила від наркозу…

…Гойдалась люстра і лице бліде.
І пасся біль
чи паслись білі кози
На вигоні грудей
чи десь інде.

Я не хотіла вмерти.
Я хотіла,
Щоб хтось спинив лиш цю безумну ніч –
І визволив мене від мого тіла.

…я так відходжу після наших стріч.


із "Жіночого аркану"

Я згадую тебе – і умираю…
Ніхто,
ніхто,
ніхто –
коли не ти –
Не визволить мене із мого раю,
Де вісім кіл самої самоти.


Де мружиться з погибельної пастки
Отой, що усотався в кров навік.
Мені святий – як великодня паска,
І клятий, мов питущий чоловік.

Безжалісний, як гадина кусюча,
Пригріта на білесенькій груді,
І рятівний, як у засуху туча,
І ніжний, як пісочок у воді…

Я згадую тебе – і, Боже милий! –
Розумний світ безтямнішим стає,
І так, як би труй-зілля ся напила –
Страчаю серце стомлене моє…


із "Жіночого аркану"

Стоїть мара з сумним іменням – Мука
В димах розлук.
І чорна їхня річ.
І скавулить, як недобита сука,
Поранена душа моя крізь ніч.

Їй тяжко.
Та вона іще не мертва,
Бо є із тих незрозумілих душ,
Хто хоче, наче бідний коло церкви,
Не так монет – як хліба у кунтуш.

Жени мару.
Чи добивай ту суку.
Бо скавуління – то уже не спів.

Та інша сука на ім"я Розлука
Сміється мені хитро із-під брів.


із "Жіночого аркану"

Боже, в цей вечір великий світ
Тремтить, як тонка павутина.

Поклади руку на мій живіт –
Там б"ється моя дитина.

Погладь і скажи їй, що ти робив
Сьогодні в цім світі впертім.

Вона ж мені скаже, що ти любив
Мене понад все.
Й безсмертно.

Вона там мізинцем малим пошкребе,
Шукаючи райську браму.

Вона тобі скаже, що я тебе
До смерті люблю.
Як мама.


із "Жіночого аркану"

Не зрадить усмiшка весела,
Наташин чоловiк всi села,
Об'їздив, ступицi шукав
Вiн не любив ловити гав.
Механiк, працював завгаром
Та не журивсь, що нинi даром
В колгоспi кожному ставав,
Бо мав попутно безлiч справ.
Поршнi збирав, накладки, шини,
Вiн знав всi гвинтики машини,
З любов'ю йшов крутить кардан,
Гальма, насоси, барабан.
Широкий лоб, широкi щоки,
Його молодили на роки,
Частенько звичок не мiняв
Постiйно друзям повторяв:
- Як смачно їсти й м'яко спати,
То бог здоров'я мусить дати.
Крiм пива, риби, своїх слiв
Любив по свiту всяких дiв,
Чорняву, бiлу, кучеряву
Любив як грошi, бiльш за славу.
Мiж друзiв визнаний добряк,
Завжди червоний, як буряк.
В обiд з'явився сам до хати
Поцьомав жiнку, лiг поспати.
Сiм'я, робота, все без змiн
Хоча скажу - я сам як вiн.
Проснувся Юра, звичнi речi,
Обличчя вмив, розправив плечi
Перекусить до столу сiв,
Погано спав, бо легкий гнiв,
Чи хмарка-тiнь роздратування
Не приховали хвилювання.
Нарештi, сколихнувши чуб,
Зронив слова з надутих губ:
- Костюм i туфлi за годину
Подай менi, моя дружино!
Вечiрню сукню вдiнь сама,
Й не сперечайся ти дарма
Разом пiдем до агронома,
Бо вiн збирае в себе вдома
На сорок перших своiх лiт
Весь керiвний мiсцевий свiт.
Всi нашi будуть там з жiнками
I я мiж iншими чинами
Не самий гiрший, ти затям:
Ми прихваснем твоїм вбранням.

XIII


Щасливим добре бути влiтку
(Це раджу взяти на замiтку)
Так в пору цю, менi повiр,
Природа краю тiшить зiр.
Теплом пройде в душi й по тiлу,
I можна цiлувати милу
Всю нiч сховавшись за бузком,
I тьмi радiючи тайком.
А спробуй так зробити взимку,
Коли мороз чаклує й стрiмко
З цiлунком ляже на вуста
Срiбляста паморозь густа.
Коли весна проникне всюди
I їй зрадiють звiрi й люди
Один ту пору не сприйму
Не розумiю сам чому.
Про осiнь золоту з червоним,
Про поле з лiсом трохи сонним,
Як в вирiй вiдлiтає птах
Хiба розкажеш в трьох рядках.
Полiська осiнь! На цю тему
Я повiсть напишу окрему.
А зараз повертатись слiд
На мiсце, де тривав похiд
Одної пари молодої
В святковiм повнiстю настрої
На справжнiй гомiнкий бенкет,
А не дешевенький фуршет.
Роїлись гостi, наче диня
Мiж них крутилась господиня.
Варене, смажене, чуть-чуть
Сирого також подадуть.
Господар розливав горiлку,
З гостей, хто ложку, а хто вилку
I чарку кожен в руки брав
Здоров'я, успiхiв бажав.
Гуляють, п'ють, жартують люди,
Жiнки здiймають вище груди
I млосним поглядом привiт
Чоловiкам пристойних лiт
Уперто шлють, щоб серед зали
Вони їх в танцi закружляли
До Юри, наче жартома
Притислась всiм єством кума.
Лукавий погляд iз пiд брiв
Грайливим тоном шепотiв.
Вiн пригортав її рукою
Червоних губ торкавсь щокою.
Сусiд в повiльному танку
Наташи талiю струнку
Стискав долонями, не грубив,
Смiливо й щиро приголубив.
Вона пручатись не змогла,
Бо їй хотiлося тепла.
Так кожна жiнка забажає
Як чоловiк чужу ласкає.

Скупе прощання – без прощай-прости.
І на вокзалі порожньо і зимно.
І в серці теж. Повторюю невпинно
Твоє ім’я допоки поряд ти.

Ще мить і все. Втікає час безжальний
Крізь наші пальці, руки, поцілунки,
Без права на прощальні подарунки
Лишає доля нас. Гудок фінальний.

Ти знаєш я... Не треба, не кажи...
У серці щем і розриває відчай.
Торкнись востаннє до мого обличчя.
Ну все, щасливо. Сина бережи...

XI

Микола! Пiдкорися долi,
Посадою зростай поволi,
Кохання на землi нема,
Забудь. Душа твоя нiма
Зустрiне струнку i високу
Дiвчину, з вродою нiвроку.
Її краса i почуття
Заполонять на все життя
Тобi i тiло й твою душу,
Iще проллється дощ у сушу.
Поглянь навкруг, живуть так всi,
Бо щастя в щастi, не в красi.
Зламаєш долю, справжнє горе
Заставить слiз пролити море.
Невзгоди клятi день i нiч
Тобi не стануть злазить з плiч.
Могутнi люди й тi сердито
Змагались з долею, вiдкрито
Невдачам направлять хвости
Могли вони, але не ти.
Робота є i є зарплата
В тебе дорога й так багата,
Життєвих сил дарма не трать,
Бо проти тебе цiла рать.
Ну добре, через довгi роки,
По щабелях кар'єри кроки,
Ступивши, свого досягнеш,
Начальством станеш ще, вiзьмеш
Брильянт до рук, бог допоможе
З Наташой разом будеш, може.
А зараз плани цi покинь,
Сходи на танцi, вiдпочинь.
Нащо до стiнки прихилився.
Паяльник випав, загубився.
Очами не читаєш схем,
Живи простiше, без проблем.
Змирився, молодець! Усюди
Тебе завжди похвалять люди.
Рука опори не знайшла,
Звалила книжку iз стола.
Пiдняв. З обкладинки, з портрета,
Всмiхавсь йому поет поета,
В губах погорду затаїв,
Очами твердив вiн, без слiв:
- Ти бережи своє кохання,
Хай буде гiрка мить пiзнання,
Воно буває раз в життi,
Не кидай його в самотi.
Живи ж так, щоб в останню днину,
За кожну прожиту хвилину
В прекраснiм свiтi, на землi
Тебе не краяли жалi.

IX

На крiслi, в першому ряду
Перед начальством на виду,
Як м'ячик круглий i пузатий
Колгоспний голова пихатий
Хустинкою втирає пiт,
З ним чолов'яга тих же лiт,
Локомотив нової ери,
Старанно гортає папери.
То сел багатих голова,
Вiн гордий, бо його слова,
Статтi, цитати i портрети
Друкують обласнi газети.
Йому розноси тi страшнi
Немов горох глухiй стiнi.
В його думках одна лиш тема:
- Спекотно в залi, ось проблема.
Ячмiнь ряснiє i овес,
Бур'ян i жук з картоплi щез
Корови ситi в пасовищi,
За жито стебла льону вищi,
Вже в небi кукурудзи край,
Хорошi види на врожай.
Тому начальство не володар
В селi хто бог, в сiм'ї господар.
Скорiш скiнчись ця чортiвня,
I так вже згаяли пiвдня.
В четвер минулий у конторi
Студентки двi з'явились скорi,
Вродливi, жвавi, молодi,
Смачнi в любовному трудi.
Ах, зараз випити б по пиву,
З студентками пройтись на ниву.
Пересмикаючи гортань
Знов витирає пiт вусань.
Нарештi стало все до ладу,
Закiнчив шеф рознос-нараду.
Залишив першим людський вир
Наташин свекр, як командир.

X

Працюючи з робочим в згодi,
Був iнженером на заводi
Микола мiй, роботу вiн
Свою вже знав з усiх сторiн,
Ключi носив з собою, схеми,
Крутив гайки i чистив клеми.
Велику силу має фах,
Коли майстернiсть є в руках.
Якщо вам треба грошi, владу,
Добитись жiнку чи посаду,
То не цурайтеся знання,
Учитись треба ще зрання.
Нехай мiняються режими,
Удача вперто буде з тими,
Хто знає, вмiє навiть в снi
Машини запустить складнi
Знайти несправностi причину
Чи вмiє лiкувать людину.
Той серед тисячi осiб
Завжди собi заробить хлiб.

Для чого я тобі?
Пусти мене, пусти
Словами не в'яжи,
Не пізно ще, прости.

На Бога, обмини,
Уникни, обійди,
Не множ мені вини,
Не множ собі біди.

Впаде на мокрий брук
Зоря твоїх надій.
Якщо не шкода рук,
Хоч серця пожалій.

Між іншим обпечу,
Між інших мір і меж,
І далі полечу,
І не наздоженеш.

Не ворог і не друг
Сильце мені зів'є.
Я більше не беру
Того, що не моє.

А не твоє — пусти,
Поки не на краю,
Якщо перемогти —
То в чесному бою.

Уже весна...
А я цвісти не в змозі...
Допоки вже мені цей гострий біль нести!
Не впасти б на слизькій оцій дорозі -
Надію й віру зберегти змогти.

Все змиє дощ, ріку очистить повінь,
На дно осяде мул, шо так мені пече.
...Розквітне сад у білім цвіті, новім.
І ми з тобою - до плеча плече!

Твій погляд проростає
віршем.
У темну ніч світає —
невже?

А може, зблиск — то лезо
ножа?
Чи витрима імпрезу
душа?

А може, ще не вмерла,
а спить?
А може, ще не пізно
збудить?!

Не ріж по половинці
цілу й,
Не гай часу, мій принце, —
цілуй!

(за мотивами В. Черезової)

Пити ваягру даремно, ґумка для мене, як зброя.
Мої гачі, твій стрій купелевий - злітають униз.
І в`їдаються очі у стегно-звабливий стриптиз.
Я жену за тобою, як справжній жених, по покою.

Що за нікчемі капризи - колиться щось волоскаве,
де, як вдіти мундира, в позу "струнко" стане пагон.
Але я не Арей, а гарячий палкий Аполон (одягаю ...).
Видко в очах твих заграву - розпочинаєм забаву.

6 Березня 2008

...І пташкою заб'ється серце,
До ніг кленовий лист впаде.
В мені звучить осіннє скерцо.
Тебе шукаю я.
А де
Той погляд твій, що гріє душу,
Чи від розлуки не погас?
З яких країв чекати мушу,
Ти де? І з ким?
Минає час.

Міняє одяг ліс зелений,
Сміється райдуга з дощу.
Ідуть роки, а ти без мене
Живеш самотньо.
Я впущу
Тебе у дім. Покличу в долю,
Хоч прийдеш ввечері чи рано.
Давно у часу я в неволі.
Приходь.
Стомилась я, коханий.

Вірш Варі:
Боронитись даремно, до ніг твоїх кидаю зброю,
Мої лати сталеві із брязкотом падають вниз.
І спалахують очі, неначе запалений хмиз.
Поєдинок нерівний (як завше буває з тобою).

Стрічка вниз по плечах і волосся – розпечена лава.
Я заплющую очі і мовчки здаюся в полон,
Тільки ти не Арей, а вродливий палкий Аполон.
Боронитись? Не буду. Самотність – негідна забава.
06.03.2008. 18:10

Мої побажання:

Чому лати? Для чого цей брязкіт сталевий?
Зброя жінки – любов, доброта і краса!
Чому бій? Чоловік – не противник статевий,
А супутник, з яким вас звели небеса!

Хай спалахують очі, але – від кохання!
Стрічка вниз по плечах – надзвичайна ця мить!
Варю, не боронись! Ти віддайся бажанню!
Ви любов’ю кохання своє бороніть!

06.03.2008.

Життя...Чомусь те слово так багато значить.
Чому?НЕ дасть відповіді на це уже ніхто...
Хіба що мала дитина,така наївна і проста,
Така ще не змарнована тим світом,тим життям.
Я часом мрію бути нею,знайти своє тихе я,
Не боятися бути собою,знаходити своє їм"я...
Я інколи себе питаю:Чому не діти ми отут?
Чому не можем голосно сміятись і плакати,
І тихо так страждати,щоб часом не почув ніхто.
Ми робимо щасливі лиця,а в кожного своя біда,
Свій хрест,свої страждання,своя покута і життя...

Що відчуваю,я не знаю...
Чому душа моя болить?
Чому те серце так страждлає?
Чому є я і оця мить?
Не розумію я нічого,
І відчуваю лиш одне...
Що все що є - є не для мене,
Що я лише абсурдна мить...