Стало колесо праці. Додому вже слід.
Йде дорога повз горні озера.
Порибалю годинку край Божих воріт,
Наловлю карасів на вечерю.

Хвильки небом - відпочиває душа -
Риб гугол увесь шум покриває.
Звуки гинуть. І стомлено біля Ковша
Ходить кіт мій по темному краю

Друже, хист свій єднати із сутністю нас
Не напружуй - роботу зробили.
Маєм сітку чудесної риби та час
Відновити порушені сили.

У вишневім садку самість виповнить всі
Власні обриси вірним коханням
До безсмертя. І все ж видається мені
Я рутину вдягав не востаннє...

Гірської річки в серці
не спинити.
Допоки світить сонце
в небесах,
Про тебе
буду мріяти і жити,
І світло
пломенітиме в думках...
Воно тебе
зігріє у дорозі
І в темряві
тобі освітить шлях...
Воно – безпечна гавань
у тривозі,
Молитви мудре слово
на вустах...

Крути
Земля кричить,
Земля благає,
Не треба більше мертвих тіл,
Не треба болю і страждання,
І сліз, і крові, і зітхання,


Дітей погинуло багато
За Україну йшли вони,
За Україну ,помирати,
У бій нерівний,воювати,


Московське військо,п’яні хами,
У бій кривавий подалось,
Багато їх було,чимало,
І море крові розлилось,

Та кров орошувала землю,
І трупи всі лежали вряд,
А матері ридали, СИНУ!!!!!
Та часу не вернуть назад,


Дітей погинуло чимало,
І досі чути де-не-де,
Як там не Крутах,на тих шпалах,
Земля розірвана гуде.
Гуде і плаче, як та мати,
Що сина свого там гука,
Не прийде він, нема його,
Лиш слава є його, жива.

Та й ту хотіли вони вбити,
Змовчати, того не було,
То були підлітки- бандити,
А не герої, як воно,

Тут зараз кажуть,
Не було, брежня, те все,
І балаган.

Але якшо пронестись нам із вами зараз скрізь туман,
В ту саму ніч, поглянуть нам, на воїнів , що бились там,
То зрозуміли би, що може і не потрібно було того,
Що може б мати після школи побачила його живого,

Можливо й ні, не треба було,
Та забувати ми ті дні, не маєм права,
Бо в огні здобули ми там Україну,
І Крути мали в боротьбі там не останнюю місцину

нема мене давно на тій зупинці
де вітер дах, мов паперовий, зніс:
квиток віддав одній коханій жінці
і по життю водій, як Бог, повіз.

був мій квиток із місцем та комфортом:
кондиціонер у липні, піч – в мороз,
зупинка у ліску за поворотом,
набір книжок - поезій ачи проз...
всіх кольорів барвисто-чиста гама
в калейдоскопі зникла за вікном.
я не кричав «водій, тисни на гальма!»,
а довіряв тій жінці із квитком...

вже той старий задрипаний автобус
десятки раз у капремонтах був,
об’їхавши спіраллю земний глобус
давно перетворився на гарбу...
о скільки раз він застрявав в болоті
і скільки раз я підставляв плече,
а жінку із квитком, мов на роботі,
носив сам на руках героєм Че...

були часи... тепер ми на стоянці,
водій старий утік у дальній рейс -
нові колеса, руль, салон у глянці,
автоматичне відкриття дверей,
і стюардеса-краля - не кондуктор,
та й ходить по салону мов модель ...
і де ростуть ті екзотичні фрукти?
де той меридіан і паралель?

де були очі - та сказати годі,
коли у той автобус я сідав?
поаплодуєш матінці-природі,
позазриш тим, хто фрукт в руках тримав...
вернутись на зупинку б - і спочатку
купить квиточка у зворотній бік...
та пізно - син розмінює двадцятку,
а я - старий мрійливий чоловік,

та не жалію, що той дах зірвало,
і що квиток віддав одній лиш тій,
хто пасажиром вчора обізвала,
тренуючи свій голос золотий...



© Vasyl R, 18-02-2008

Ти стала ватрою вогня.
Ти знала, що тебе веде,
Тобі вклонялася земля,
А ти брала у неї все.

Свій темний лабіринт життя
Ти світлом серця освітила,
Вогнем обпалена душа
Сльозами вмила твої крила.

Бувала там, де є весна,
Де серце гартувалось небом,
Де дні летіли не дарма,
Де ти кружляла вільним степом.

А степ від ніг твоїх палав,
Вогонь до неба простягався,
Далеко чулось як стогнав
І сірим попелом вкривався.

Згасила тебе чорна хмара,
Коли ти з вітром розмовляла.
Дивилась зверху, мов примара,
Дощем лице твоє вмивала.

А ти сміялась і кричала,
Що твій вогонь живий навіки.
Та серця полум’я згасало,
І… опустилися повіки.

Лиш вранці сонце освітило,
Як викотилось з-за гори,
Твоє бліде зів’яле тіло,
Розбите силою води.

Чего только Солнце не может сделать
со Старой Облезлой Стеной.
Жюль Ренар

Ничего нет приятнее Времени Века.
Ничего тяжелее нет.
Навека и безвременно.
Каждый тянет свой След.
В своем Времени.
В своем Бремени.
В календарности лет.
Наблюдая век.
И вроде бы не Калека.
И вроде бы сам Свидетель
или Мастер Века.
А вот, поди, ухватись…
Злобствуй. Хитри. Воюй. Мирись.
Молись.
А он – Век.
Возьмет и выберет Человека.
И не Банкира, не Академика,
А просто Плотника, иль Пастуха…
Поди, разберись –
Такое Благо
За какие Заслуги?
По какому Праву?
И вроде бы неоспоримо:
Свинопас – должен ,,Пасти Свиней.”
Хозяин – Властвовать.
И столетиями холим Аристократию.
И прорехи на старых Храмах залатываем.
А этот приходит в Хитоне стареньком.
Патлатый. Латанный-перелатаный.
Говорит – Просто.
Соберет 12 апостолов –

И ухватит Знанье Века.
А те, после Его
Воскрешения или Погребения
Превратят его в Веру.
И вот уже есть Смысл.
Жить
И Пить
Из Жертовного очага.
Жить в катакомбах.
Убивать и Жалеть врага.
Миловать женщину.
А той Рожать или не Рожать.
Почитать отца и мать.
Писать стихи. Петь. Рисовать.
А в Идее – Тоска.
Крутить Провидения Жернова
Посредством собственного
Нерва. Глаза и Уха.
Говорить Слово.
Слова.
В новой Вариации.
Но не Ново!
Старо!
Боже!!!
Если мы Дети Твои
Созданные Уменьем Твоим.
Из ребра Адама. Из Евы Греха.
Если мы, люди Земли,
чуть больше чем Сор и Шелуха
Пред Глазами Твоими.
Пошли нам кроме:
Войны, Мира;
Любви, Искусства;
Жены, Мужа;
Природы, течений ее во Временах года;
Политики и Диалектики;
Хитрости и Наивности;

Храмов и Усталости;
Молодости и Старости;
Детей и Труда;
Надежды и Нового Урожая;
Микроскопов и Атомных Станций;
Атмосферы и Осадков;
Космических кораблей и Тюрем;
Закона и Умалишенных;
Предчетий Твоих и Пророков;
Дэви Марий и Кривоноговых
Боже!
Мы же Дети Твои!
Пошли нам
ЧЕГО-ТО ЕЩЕ…

Не в позі щастя,
Викинь Кама-Сутру,
І цофайся поближче
До мого тіла.
До речі, що ти їла ?

За мною в постіль
Лізуть три курви поспіль,
Ковтнув йохімбе -
Аж над чакрами лімби :
Танцюй, поки молодий !

Це випадок чи доля – я не знаю..
Вже рветься з берегів лютневий Уж.
Стою й мовчу – нічого не питаю.
Туманом оповило все довкруж.
Нічого в світі не спинити, любий,
в хуртечі справ, і клопотів, і днів,
бува, що найдорожче часто губим,
щоб все життя каратися по нім.
Слова обманні в мареві туману
розтануть, мов на Ужі тане лід.
Не озирайсь в минуле, мій коханий,
бо там любов ще плаче нам услід.

Засинати з думкою про тебе
Тіло твоє по краплинам збирати
Смакувати пульс його губами
Запах ніжності твоєї відчувати…

Лишатися з легкістю одягу за непотрібністю
Відкривати свої солодощі один одному
Подихи пришвидшенні напіврухами
Поцілунками нашими та обіймами

Відчуваю твого збудження міру
Неосяжних висот досягаємо ми
Ще декілька стуків серця по тілу
Подихів стрімких
Поглядів палких
Волога вимагає входження –
Привіт, шепочу я
І ти вже жадаєш продовження…

Нігтів твоїх сила встромляння
Ще більше моє тіло збуджує
Тіні зображують красу твого існування
Стони вказують вірний напрямок

Найвища точка насолоди
Підкрадається здалеку
Вона накриває без згоди
Мене із кінця і повністю
Залишаюся ще всередині
Відчуваю ніжність спокою
Цілую тебе з вдячністю
Обіймаємось під ковдрою…

Близькість відчуття дає пізнання
Нероздільного між тілом та душею
Як свідомість сплетена з тілами
Так і почуття із нашими серцями.

Я у безтямі розривала небо…
Всю ніч, до хрипоти в думках,
Металася у хмарах, і під скрегіт
Крильми чіпляла зорі – наче птах.

Плекала образи – надломленими римами,
Виводила чорнилом на вітру.
З розірваної нитки намистинами
Слова розкотяться - в долоні не зберу.

Неспокій у очах і ноги зрошені
Зриваю крик, мов яблуко в саду.
Розхристана, скуйовджена, знеможена
З вогнем у грудях в ранок упаду…

В темноте проступают звуки-
Эхо дальних годов и разлук,
А в душе - боль сегодняшней муки,
Что уснуть мне никак не дает.
За окном веет ветер могучий,
Жаль,что слабые мы.
Может кто те слова и осудит,
Но как прежде живет в сердце Боль.
Понемножку приходит усталость
После горькой молитвы о том,
Как печально и как одиноко
Постоянно молиться одной.
Я не плачу - закончились слезы,
Ведь ничто не навеки - на миг.
Жалко только, погасли все свечи
Что когда-то встречали любовь.
Едкий дым,постаревший от скуки
От отсутствия красочных снов,
Хочет пламени,теней на стенке,
Но,увы,ето все улеглось
Ето все как секунда ушло.
Только эхо напомнит что было
Напоследок оставит свой дом,
Пылкий ветер споет свою песню
И растает за тысячи верст.

Ніч збожеволіла-
принесла мені в кошику
вередливого, вилупкуватого страху,
що спати не дає.
А він перед світанням
всі зорі згрібає
і запалює соромом,
пищить над вухом безсонням,
що в коморі живе
на полиці
з сушеною байдужісттю.

Це відчуття
ніби останній автобус залишив вокзал
А тобі залишив усю ніч
Або ночі залишив тебе
Усе залежить від обставин
які не залежать від тебе
Бо спізнився
І одвічне сміття на вулицях
барвисто всміхається до тебе
Намагаєшся не звертати уваги
і потім не звертаєш як
обов’язково хтось смітить
Плює на асфальтівку
Душа моя асфальтована
Хочу піймати комету пальцями
і відірвавши хвоста їй
тим що зосталось вистрелити
Наче кісточку черешневу

За вікном вітер дужий.
Ти сидиш у хаті.
Сумний.
Байдужий.
Палиш цигарку.
Дивишся смутно
У Вічність.
Вічність бере тебе за барги
І повертає лицем до Будня.
Будень-дає ляпасів по щоках.
Лізе болячкою в лівий пах.
Скручує твій шлунок,
Як добра господиня поперену річ.
Хлопче,хлопче,хлопче!
Не дивись смутно в Вічність.
Бо ти дивищся в нікуди.
Наштопор вухо,
Нагостри око,
Розслаб тіло
І лови
Миттєвість.
І Вічність.Вічність.Вічність
Оголить перед тобою тіло,
Прийме тебе в своє лоно.
На.Бери ЇЇ.
Чоловіче.
Кохай-насилуй.
Бо іншого ти не вмієш.
Чоловіче.
І ти так і робиш.
Береш олівцяй на папері
Виводиш:
За вікном вітер дужий.
Ти сидиш у хаті
Сумний,байдужий.
Палиш цигарку.
Дивишся смутно
У Вічність.

За вікном постріл.
То мене попередили.
Щоб не смів.
Правду ткати зі слів.

Та людині дав Бог
Провидіння.
Фатальну Долю.
Нащо ж так?
Щоб Страх
Не мав над Людиною
Влади.

Нас кинули на Базари.
Не Час.
Не Влада.
Не Зрада.
Нас кинули на Базари-
Дурна жага Долара
Осляча віра.
Та рабське тіло.
Нас кинуло на базари.
І ми з*ішачили.
І им отупіли.

Нас кине у війну.
Не злість,не голод.
Нас кине на війну-
Провинна за марно страчений час,
Можливість звести злість на ближньому,
Зневіра й неповага в собі,
Хотіння зробити собі Харакірі.

І ми помремо.
В безглуздому
Боязливому геройстві.
Ми так боїмося…
Ми так жадаємо смерті та крові.

А наша діти…
Лиш наші діти.
Ми всі не знищимось.
Хтось тай залишиться.
Щоб з нашої тупості,
З нашої сірості.
Зробити щось
Святе і велике,
Благородне і прекрасне.
І наші діти,
Лиш наші діти.
Чи їх обмануть,
Як в свій час
Обманули нас?..

Я зрозумів фатальність,
Та все одно боюсь.
Мій страх мене бере
Суєтністю.
І тисне Чорноземом.
Та я женусь.
Із швидкістю зірок
Женусь.
Бо я не тільки на Землі.
Я ще й під Небом!

Кожен помиляється
По своєму.
Молює в мозоку
Сусіда.
День.
Мусить мати якусь Дорогу.
Поки по Землі Йде.

Від чого це залежить.-
Від будови Зрачка.
Кольору Ока.
Групи Крові.
Швидкості її кровообігу.
Росту,Об*єму чи Ваги тіла.
Ширини Кроку.
Зношеності Черевиків
І Піджака.
Якості цигаркового тютюну.
Та-

Кожен рве свій Вузол серця.
Ніби з Заплющеними очима.
І,навіть, не важливо
Міцна чи Немічна рука.
Наскільки Профі,
І в якій галузі.
Суспільної спроби
Пошуку Логіки.
Та Здорового глузду.
Читав»Новий Завіт»
Чи «…Заратустру».
Жнеш Сонячну Енергію
З Колосу.
Чи Бурьонченого вім*я.
Пролетарствуєш біля станка.

Всякий бачить.
Тільки Такк.
Як може тільки він.
І в цьому його Спасіння.
Чи прокляття.
Нам не знати…

Ми маєм якось Жити.
Бо кожен з нас,
Як колос жита
Прив*язаний за Час.
І суть не в Старій Філософії
Чи Новій.
Дві Тищі Літ
Підбитим Птахом
Б*ється Слово.
В Людських Серцях.

З Мук-не змелеш Муки.
На Хліб.
З Мук-тільки Жест Руки.
Тільки Голос.
Голос.
Що Наснагу та Сенс дає
Жати Хліб.

Кволість Вчинку-Смерть.
Смерть-родить
Колос.
Колос-збирається в Сніп.
Сніп-несе Страх.
Голоду.
Страх-був Богом.

Лік-Світ Бога.
Що складається
З Часу,таТерпіння,та Віри.
Осязати Тебе в Кінці-
Дозволиш.
Зійдеш.
А що Далі.
Вже
Ми Хочемо
Ступити за Це.
Надто Хочемо.
Це вже Кінець…

Що є що.
Як все перевернулось.
Чи заплуталось.
Чи вийшло з берегів.
Де є де.
Бо ж-
Горизонт-омана.
Небо-газ.
А хмари-то вода.
Космос-вакуум.
Зірки-гаряча лава.
Світло місяця-дзеркальне відбиття.
Небуття.
Хто є хто.
Коли було коли.
І чи було так,як
Нам розповідали
Скам*янілі мумії,
Пожовклії листки.

Чи це правда,
Що рукописи не горять.
Може,то тиш
Сп*яніла надія,
Вічная мрія.
Прославити
Все що лишилось від тебе.
Своє дороге і єдине
Велике ім*я.
Безпорадне й оманливе
В байдужому Вчора.
Чіпке й життєрадісне
В киснево-сріблястому Нині.
Рукописи не горять.
Та яку мають владу.
Яку мають силу.
Й на скільки.
До 33-х…
З пропорцією
Попельно зменшуватись
З кожним
Відвойованим
Роком у Життя…
Запаливши
В собі
Вічне вогнище
Правди і Істини,
Десь в 14 літ.
Ти так старанно
П*єш прісну воду
Кожного Божого дня.
Продливаючи вік свій.
І гасячи Полум*я Вічне…

Все згорає зі мною,
І попелом стане,
Як Я!
Чоловіче…

Тіло можна втопити в вині.
Завтра можна сховати у вчора.
Та поки солоніє вода на Землі-
Буде так,як не було ніколи.

Можна вірити в себе.
Безмежно і грізно.
І носити себе,як ікону.
Й на себе молитись.
І слізно,і слізно.
Таємно-жагуче
Кохатись у собі.

Можна бути Поетом…

Ти хотів би носити
На своїй
Голові
Великого Білого Капелюха.
Що ж…
Ти багато чого хотів би…
І краплинку з цього навіть робиш.
Краплинку.
Тому-
Навіть у себе вдома,
Ти почуваєшся,як в гостях.
Хоч хотів би
Навіть у гостях
Почуватися,як у себе в дома.
Та…
Боїшся бути смішним
В очах…

Одже.
Тебе пам*ятатимуть
Як того,
Хто хотів би носити
На своїй Голові
Великого Білого Капелюха

Не лечу я вдаль по волнам лазурным,
Парус старым стал и поблекли краски,
Не заставит плыть за багряным солнцем
Стонущий ветер.

А ведь были дни – по безбрежной глади,
За надеждой вдаль, окрылённый, юный,
И русалок смех, хоровод дельфинов
Путь услаждали.

Как тревожен свет от Луны далёкой,
Как печален звёзд менуэт прощальный,
И на дне морском мой последний берег,
Вечная пристань.

З очима безгрішними – звідки беруться такі ото? –
Істеричка, химерниця, відьма в чаду незагоєних слів…
Ти просто не знав, що мене неможливо покинути.
Ти просто не знав, озирнувся і - через плече – пожалів.
А подив з’явився нізвідки, як води у березні:
Невже-таки – ти, і невже-таки – я, і невже-таки – ні?!
(Дівчатко в чоботях і джинсах стояло на голому березі –
А човен без весел тікав по ріці, як рука по струні!)

Словами пояснень,
Немов цигарками погаслими,
Заповниш цей вечір о стелі навислій, як дим...
Ти просто не знав, що мене тобі долею наслано,
А я тебе не пожалію – і не розповім!

Ти потім прийдеш із дощу, в перекрошенім шарфі картатім, -
Як з пам’яті пальців моїх твоє мокре волосся мине;
Ти потім збагнеш, що до мене не можна вертатись:
На тих крутосхилах, на тих берегах вже немає мене!
І так, наче руки з плечей опадають, безвладністю змучившись , -
Всі дні опадуть, і на холоді сліз зазвучать:
Мій плащ, нашорошений вітру, і очі щонайнеминучіші –
І губи твої догоряють, як вогник свічі...

1985

В цім розваленім часі, весною, в приморському місті
(Де ніхто не вважа на часи, а лише — на сезони),
Що за щемна розрада — ефіристий дух гостролисту,
Й під сирітськими пальмами в віялах мокрого блиску —
Бабця в шапочці й чунях, в цурпалках обтятого хисту,
Що виводить на скрипці пісні некурортної зони!..

Я годую чайок, їхні крики застуджено-строгі.
Млява мінька долярів триває у шопці за рогом.
Пес вганяється в хвилю — й вискакує. Мов виноград
Темно-синій, імлавиться море — і дивно невлад,
Захлинаючись, скрипка біжить “па желєзнай дароґє”,
Де донині проноситься смерч “Варкута —Лєнінґрад”.

Ех, па тундрє, па тундрє!.. Прощайте — совєцьке дитинство,
Поворот з таборів, шістдесятницькі вірші (зразки
Первозвуків німого!), “хрущовка”, що в голову тисне…
Щось ніщо не спеклося із цього снітявого тіста,
Крім жаркої, як пульс маяка: загориться і згасне, — тоски.

Кожен досвід чогось та вартує, принижено твердять
Всі, обрубані досвідом. Кожен — крім досвіду смерті,
Докидаю в рядок і витрушую крихти: познач
Скрайню точку на мапі, приїдь, зупинись на окравчику тверді —
І тебе здожене, наче поїзд по колії, плач.

І, крізь наглий наплив голубого зубовного дзвону,
Розумієш просте і гірке, як вино на розлив:
Можна жити і так — все життя утікаючи з зони,
Можна навіть писати — на вітер, обривками слів…
Тільки множаться сполохи в скронях і небі блідому,
Та срамотна вітчизна, як щоки од згадки, горить:
Півжиття — за плечима. На плечах — ні слави, ні дому.
А попереду — море, яке не здолаєш убрід.

Пропливу! Проживу! Скрізь де хоч’ — в сірниковій коробці
(У лушпайці горіха, як Гамлет!) — аби був добрячий замок!
Лине “плач по империи”, як написав би був Бродський,
Та схолов од плачу і, від’їхавши в Амхерст, — замовк.

Хай хто хоче, той плаче. Я — весело зціплюю зуби:
Надто довго вертіло мене коліщатком і шрубом
По таких жолобах! — що тепер тільки й маю за честь
Пригадать, як щоразу, на доторк кліщів пласкогубих,
Я спорскала, зірвавши різьбу, некрасиво і грубо, —
І котилася в бік опівнічних своїх перехресть!

Недовіра до місця — ось те, чого справді учила
Нас імперія: тим я з дитинства й боялася щілин.
Страх, як бліки крізь листя, торкає юрбу ворушку,
Що тече по бульвару, — сюд-туд в ній мигне ветеранське карчило,
Та з повітря московський акцент обпікає, мов “чілі”, *
Піднебіння — гортань — стравохід — і гузничну кишку…

Це бездомна земля — хто тут жив, той не втік, і запізно
Говорити про це: всяке місце по людях зализне
(З білосніжним оскалом прибій камінцями шкребе).
Час рушати, смеркає. Де я, там і буде вітчизна —
І вітчизна в мені ще колись упізнає себе.

“Ат праклятай паґоні”, в тропу мандрівного зарібку —
І мені навздогін (кожен має, за що заплатив!)
Бабця в чунях, щокою, як кицьку, придержавши скрипку,
Заянчить хроматизмом, мов духу пускаючись, хрипко, —
Й без усмішки зійде на стрибучий танґóвий мотив…

1994

* - Гатунок перцю

– Мы разминулись на века,
Я узнавала Вас в полотнах
Старинных мастеров, когда
Был из печали воздух соткан.

– Вы были молоды, я – стар,
Вы умирали, я – рождался,
Меж нами времени муар,
Мой ангел, Вас я не дождался.

– На сквозняке не наших встреч
Дрожат флажки тигровых лилий...
– Как трудно образ Ваш беречь
В дыму разрушенных бастилий...
...................................
В судьбой не тронутой тиши,
В тени смоковницы воспетой,
Обнявшись, спали две души
Под тонкой мантией рассвета...

Такий сезон…
втомилася душа
слова тлумачити
розпізнавати звуки
реагувати адекватно на
вповільнене очікування страти
щодня
щовечора
щоночі
вже не хоче
ліпити ціле із шматків
складати паззли тьмяні
буття і небуття
і аромат меліси
вже не врятує
сум солодкуватий…

спасіння поруч…
слухати самотньо
як гори виростають
між світів,
тремтить повітря
під крилом у чайки,
як сонно і спокійно
вдихає насолоду
вічне море…

Злизувати сіль твоєї шкіри гіркоту
Твоєї присутності
Тимчасово (ніколи?) не бути
І не забутися
Alea jacta est!*

Завтрашнім днем зарубцюватися поспіхом
Нібито усміхатися
Але те, що всередині пустка іще
Розростатиметься
Is fecit, qui prodest**

Маючи на двох ділити на дві половини
(Себе?) простір
Це більше, аніж потрібно тобі для провини
Я просто
Do ut des***




* - Жереб кинуто!
** - Вчинив той, кому це на руку
*** - Даю, щоб отримувати від тебе

Загадка

Із прірви неба – у блакить
Огненний круг летить стрілою:
Так монодійно мерехтить,
Шукає шлях, щоб йти імлою.

(Coнце)

Світанок

Світає надворі,
Бо місяць угорі
Те сонечко ясне
Стрічає прекрасне.

Уста сонця світлі –
Й водночас привітні –
Щось шепчуть молодику,
Цьому солодику.

Місяць зникає,
Бо ж сонце палає,
А небо радіє,
Бо ж полум’ям віє.

За мною в постіль
Лізуть три курви поспіль,
Ковтнув йохімбе -
Аж над чакрами німби :
Танцюй, поки молодий !

Закляк чекати
Коли все стане краще,
Й не будеш лізти
Під ковдру від своїх страхів,
Мене сама покличеш.

Не в позі щастя,
І навіть не у прозі,
Я бачив сосни,
Іскрами снігу вкриті,
І сонцепромені в них.

Над тендітною квіткою
налягали сніги,
був підсніжник розвідником, –
а навкруг вороги.
Сам собі він і армія,
сам собі командарм.
У зими відвойовував (?)
свій весняний плацдарм.

Волошкова зима. Ну а скільки її в нас було?
Місяць… тиждень… чи день, а можливо, всього лиш година.
Ти навиліт пройшов, і опісля - усе замело,
Й обірвалося щось… лиш в зіницях німе: в чому винна?!

«Буде жити, – сказали - та рана не дуже страшна».
«Буду жити…» - подумала і посміхнулася косо.
І здається, живу, та чомусь уже котра весна
Не приходить і спокій мені не приносить.

Все сніжить і сніжить... Люди, людоньки, як зимно тут!
Моє серце німе, очі згаслі, а руки холодні...
Він навиліт пройшов – після цього уже не живуть…
-------------------------------------------------
З неба сиплеться час білим інеєм на сиві скроні.

18.02.08

Відпущу… Відпусти,
не роздам таємниці.
Не роздай же і ти…

Я лічив… Не лічи
промінці й блискавиці.
Повертаю ключі…

Я забув… Не забудь,
свої “я” на полиці.
Між спокус і полуд…

Вже не плекає мрії марні,
а лише згадує.
Щодня у затишній кав‘ярні
смакує кавою.

І вже, не знаючи навіщо,
себе виховує.
Коли минуле в ніч покличе,
зітхне відмовою.

Є нефальшива досконалість –
життя гортати сторінки.
Щось докорінно навпаки,
а дещо так, як сподівались.

Не боячись втомитись, впасти,
чимдуж прискорюється час.
Життя прекрасне, без прикрас,
хоч ми і скаржимося часто.

В лісовому царстві
Там осел царював,
Друзям козлам, зайцям
Поляни дарував.
На сороки – скриготоки
Начав полювання:
ведмедів, тигрів, вовків
Вислав у заслання.
Там не має їжі,
Там води нема,
Як їм виживати
Це уже біда!
Зібралися звірі
В темному лісу,
Послати в розвідку
Рішили лису.
Лисиця у царстві
побувала в тім
о таку новину
оповіла всім.
Слугами у нього
На посту ворони,
А бджіл працьовитих
Там цапок погони.
Він спаскудив всю красу
Зеленого лісу,
Геть осла із царювання,
Царство його - бісу!
Заволали звірі разом
Так і порішили.
У царство осляче
Всі гуртом рушили.

Хай царем буде слон
рішили разом.
Думали покінчать
із ослячим злом.
Хоча слон великий
хоботом махає
але слон є слон
розуму не має…

жовті жоржини немов клоновані
сонця
пестиш покірно своєю м’якою рукою
переступаєш крізь себе і йдеш по
святім осонні
землі що у тьмі століть зайнялась
тобою

гола що аж прозора гордо
танцюєш на вітрі
він обпікає тебе залишаючи рани
звуків
ти одинока як вечір сама безпритульна
в цім світі
в тебе гранітовий перстень
на білі руки

в тебе тавро на чолі ти
таврована зіркою волі
очі горять мов мечів скіфських леза
темрява скрізь ти курганом стоїш
серед поля
мовби чекаєш месії
нове пришестя

Сніг падав до ранку, густий і лапатий.
Уранці малеча, узявши санчата,
Гайнула до парку – кататися з гірки.
А Мурчик надвір зістрибнув із кватирки,
Аж глип – білосніжне усе навкруги:
Земля і дерева, кущі і дахи.
Примружився мрійно смугастий мурко:
“Якби ж то усе це було молоко!
Чи жирна сметана – також непогано;
З дитинства чомусь поважаю сметану!
...Зі смальцю замети – глибокі і ласі...
На сир би погодився – в крайньому разі!..
Якби ж то, – змахнув він пухнастим хвостом, –
Яким безтурботним я був би котом!
Мурчав би щоночі котячих пісень,
І спав би у кріслі цілісінький день!
Пташок не чіпав би, мишей не ганяв...
Та час вже додому - бо холодно!.. Няв!"

І це ви називаєте коханням?
Те, що блідо-рожевим слимаком
так немічно згорнулось край кишені
і вам нашіптує - пильнуй її, пильнуй...
хтозна, чого було у тому більше -
чи нехоті, чи немочі чи ще чогось,
чого й хотіти не належить.
Ота любов нагадувала нежить,
а зовсім не потужний феєрверк.
Ото ж той присмерк й змерк!

Бувають дні такого болю й муки,
що й кам'яний заплакав би не раз.
А від порад: візьми себе у руки! —
нема пуття, хоч як не намагайсь.

Такого дня, що доля нам послала,
аби пізнати, хто довкола хто,
шматочки серця, що пороздавала,
вертаються, помножені на сто.

Є час для праці, є для відпочинку,
є час збирати віддане тепло.
Щасливі дні весняного ужинку:
не стільки сієш, скільки проросло.

Обсіли сад весняний чорні круки,
і хтозна, що нам літо принесе.
Кохані, ви візьміть мене за руки,
і ми разом здолаємо усе.

Стих ненаписанный дрожит,
Любовь ненужная горчит,
Тень нерождённого ребенка
Цветком оторванным болит.

Сіла заздрість край віконця.
Лист шепоче, світить сонце,
Птах співає, вітер слуха.
Затикає заздрість вуха:
- Сонце сяє всім навіщо?
Та й для чого птах цей свище?
Хист нікчема наче має,
Співом землю обіймає.
Сірість дзьоб дере зухвало.
Сів? Мовчи! Гнізда замало?
Але ж ні, літати треба!
Ще підніметься до неба!
Всім літати, всім співати!
Як ворожість приховати?
Сонце сяє всім навіщо?
Та й для чого птах цей свище?

Как создан МИР,ВСЕЛЕННАЯ?
Кому подвласны НЕБЕСА?
Какой узор сплетения белка и ДНК?
Есть ли гармония в спирали жизни,бытия?

Неуловимо сложные процессы,
Происходили,умножались,превращались.
Как в Мировом котле варились,образовывались,
Новые МИРЫ, Созвездия,Планеты.

Не верится,не может быть!
Чтоб стройность МИРА и ВСЕЛЕННОЙ,
Произошла от хаоса,движения газа и материй.
Без мысли Высшего ума!

Грандиозность Мира и Вселенной,
И сложность человеческого индивидуума,
Все до крупицы,атома,молекулы,ядра,
Соткано в полотнище Творца!

Он сотворил живую ткань,
И превратил субстанцию в мыслящего человека,
Мысль развивалась и сотворила чудеса,
И человеком воплощена она в дела.

Ведь хор,оркестр без дирижера, без партитуры,
Испускает набор звуков без смысла и аббревиатуры.
И верится-все создано СОЗДАТЕЛЕМ!
Небо,горы,небеса и наша любимая Земля!

Рождались поколения,сменяя друг друга,
Внеся свой ум,умения,творения и превращения,
В развитие общества,страны,планеты.
И в грандиозность, хрупкость Мира.

О,ЧЕЛОВЕК! ОДУМАЙСЯ!
Ты как агрессор,терминатор,разрушая все и вся,
Природу,Землю,Небеса,уничтожая замысел ТВОРЦА.
Ведь этот МИР и НЕБЕСА, подарок БОГА для тебя!

Дурень зустрівся тобі – позабудь,
Коханий не любить тебе – позабудь,
Захід і світанок – це справді безцінне,
А решта все – попіл, міраж, позабудь

Ідалія Полетика,
прославилася бабонька,
цькувала собі генія, знічев'я, просто так.
Тепер в музеях Пушкіна
                    зі стін очима кліпає,
за віяло ховається, коли екскурсовод
ні-ні та й скаже: – Ось вона,
               та сама світська дамочка,
котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона
отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися,
і є в його загибелі також її вина.

Куди ж тепер їй дітися?
Безсмертя річ безвихідна.
Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній!
А що, мадам Полетико?
Позиція невигідна.
Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.

Він щедрий, незлопам'ятний,
він виві тебе з ницості.
Без нього, без убитого, ну ким би ти була?
А так усі розплутують по вузлику, по ниточці,
вже років сто розплутують усе, що ти плела.

В Дантеса були крильця – сріблясті еполетики.
Він пурхав, ти звивалася – як жевжик і змія.
Воно, звичайно, бувши
                   дружиною Полетики,
годилось би залишити достойніше ім'я.

Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою,
дитя розпусти графської, рождене без вінця.
Як ви цькували генія!
                   Безжалісно, толокою.
Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?

Ідалія, сучасниця,
ну, як тобі сичалося?
Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було.
Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася,
щоб люди не побачили роздвоєне жало?

А треба ж було думати,
                   царі, Дантеси, Дубельти,
Ідалія Полетика, і всі на одну масть!
То небезпечно – генія цькувати.
Він у безсмерті страшно вам воздасть.

Старенька жінко, Магдо чи Луїзо!
Великий світ, холодні в нім вітри.
У нас ще й досі круппівське залізо
виорюють у полі трактори.

Ну, як там вальси – чи гримлять у Відні?
Як доктор Фауст – бореться зі злом?
У нас навіки хлопці наші рідні
живуть собі у рамочці за склом.

Я не скажу не слова тобі злого.
Твій, може, теж загинув на війні.
За що він бився, Магдо, проти кого?!
Він не кричить "Хайль Гітлер!" на стіні?