Відпущу… Відпусти,
не роздам таємниці.
Не роздай же і ти…

Я лічив… Не лічи
промінці й блискавиці.
Повертаю ключі…

Я забув… Не забудь,
свої “я” на полиці.
Між спокус і полуд…

Вже не плекає мрії марні,
а лише згадує.
Щодня у затишній кав‘ярні
смакує кавою.

І вже, не знаючи навіщо,
себе виховує.
Коли минуле в ніч покличе,
зітхне відмовою.

Є нефальшива досконалість –
життя гортати сторінки.
Щось докорінно навпаки,
а дещо так, як сподівались.

Не боячись втомитись, впасти,
чимдуж прискорюється час.
Життя прекрасне, без прикрас,
хоч ми і скаржимося часто.

В лісовому царстві
Там осел царював,
Друзям козлам, зайцям
Поляни дарував.
На сороки – скриготоки
Начав полювання:
ведмедів, тигрів, вовків
Вислав у заслання.
Там не має їжі,
Там води нема,
Як їм виживати
Це уже біда!
Зібралися звірі
В темному лісу,
Послати в розвідку
Рішили лису.
Лисиця у царстві
побувала в тім
о таку новину
оповіла всім.
Слугами у нього
На посту ворони,
А бджіл працьовитих
Там цапок погони.
Він спаскудив всю красу
Зеленого лісу,
Геть осла із царювання,
Царство його - бісу!
Заволали звірі разом
Так і порішили.
У царство осляче
Всі гуртом рушили.

Хай царем буде слон
рішили разом.
Думали покінчать
із ослячим злом.
Хоча слон великий
хоботом махає
але слон є слон
розуму не має…

жовті жоржини немов клоновані
сонця
пестиш покірно своєю м’якою рукою
переступаєш крізь себе і йдеш по
святім осонні
землі що у тьмі століть зайнялась
тобою

гола що аж прозора гордо
танцюєш на вітрі
він обпікає тебе залишаючи рани
звуків
ти одинока як вечір сама безпритульна
в цім світі
в тебе гранітовий перстень
на білі руки

в тебе тавро на чолі ти
таврована зіркою волі
очі горять мов мечів скіфських леза
темрява скрізь ти курганом стоїш
серед поля
мовби чекаєш месії
нове пришестя

Сніг падав до ранку, густий і лапатий.
Уранці малеча, узявши санчата,
Гайнула до парку – кататися з гірки.
А Мурчик надвір зістрибнув із кватирки,
Аж глип – білосніжне усе навкруги:
Земля і дерева, кущі і дахи.
Примружився мрійно смугастий мурко:
“Якби ж то усе це було молоко!
Чи жирна сметана – також непогано;
З дитинства чомусь поважаю сметану!
...Зі смальцю замети – глибокі і ласі...
На сир би погодився – в крайньому разі!..
Якби ж то, – змахнув він пухнастим хвостом, –
Яким безтурботним я був би котом!
Мурчав би щоночі котячих пісень,
І спав би у кріслі цілісінький день!
Пташок не чіпав би, мишей не ганяв...
Та час вже додому - бо холодно!.. Няв!"

І це ви називаєте коханням?
Те, що блідо-рожевим слимаком
так немічно згорнулось край кишені
і вам нашіптує - пильнуй її, пильнуй...
хтозна, чого було у тому більше -
чи нехоті, чи немочі чи ще чогось,
чого й хотіти не належить.
Ота любов нагадувала нежить,
а зовсім не потужний феєрверк.
Ото ж той присмерк й змерк!

Бувають дні такого болю й муки,
що й кам'яний заплакав би не раз.
А від порад: візьми себе у руки! —
нема пуття, хоч як не намагайсь.

Такого дня, що доля нам послала,
аби пізнати, хто довкола хто,
шматочки серця, що пороздавала,
вертаються, помножені на сто.

Є час для праці, є для відпочинку,
є час збирати віддане тепло.
Щасливі дні весняного ужинку:
не стільки сієш, скільки проросло.

Обсіли сад весняний чорні круки,
і хтозна, що нам літо принесе.
Кохані, ви візьміть мене за руки,
і ми разом здолаємо усе.

Стих ненаписанный дрожит,
Любовь ненужная горчит,
Тень нерождённого ребенка
Цветком оторванным болит.

Сіла заздрість край віконця.
Лист шепоче, світить сонце,
Птах співає, вітер слуха.
Затикає заздрість вуха:
- Сонце сяє всім навіщо?
Та й для чого птах цей свище?
Хист нікчема наче має,
Співом землю обіймає.
Сірість дзьоб дере зухвало.
Сів? Мовчи! Гнізда замало?
Але ж ні, літати треба!
Ще підніметься до неба!
Всім літати, всім співати!
Як ворожість приховати?
Сонце сяє всім навіщо?
Та й для чого птах цей свище?

Как создан МИР,ВСЕЛЕННАЯ?
Кому подвласны НЕБЕСА?
Какой узор сплетения белка и ДНК?
Есть ли гармония в спирали жизни,бытия?

Неуловимо сложные процессы,
Происходили,умножались,превращались.
Как в Мировом котле варились,образовывались,
Новые МИРЫ, Созвездия,Планеты.

Не верится,не может быть!
Чтоб стройность МИРА и ВСЕЛЕННОЙ,
Произошла от хаоса,движения газа и материй.
Без мысли Высшего ума!

Грандиозность Мира и Вселенной,
И сложность человеческого индивидуума,
Все до крупицы,атома,молекулы,ядра,
Соткано в полотнище Творца!

Он сотворил живую ткань,
И превратил субстанцию в мыслящего человека,
Мысль развивалась и сотворила чудеса,
И человеком воплощена она в дела.

Ведь хор,оркестр без дирижера, без партитуры,
Испускает набор звуков без смысла и аббревиатуры.
И верится-все создано СОЗДАТЕЛЕМ!
Небо,горы,небеса и наша любимая Земля!

Рождались поколения,сменяя друг друга,
Внеся свой ум,умения,творения и превращения,
В развитие общества,страны,планеты.
И в грандиозность, хрупкость Мира.

О,ЧЕЛОВЕК! ОДУМАЙСЯ!
Ты как агрессор,терминатор,разрушая все и вся,
Природу,Землю,Небеса,уничтожая замысел ТВОРЦА.
Ведь этот МИР и НЕБЕСА, подарок БОГА для тебя!

Дурень зустрівся тобі – позабудь,
Коханий не любить тебе – позабудь,
Захід і світанок – це справді безцінне,
А решта все – попіл, міраж, позабудь

Ідалія Полетика,
прославилася бабонька,
цькувала собі генія, знічев'я, просто так.
Тепер в музеях Пушкіна
                    зі стін очима кліпає,
за віяло ховається, коли екскурсовод
ні-ні та й скаже: – Ось вона,
               та сама світська дамочка,
котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона
отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися,
і є в його загибелі також її вина.

Куди ж тепер їй дітися?
Безсмертя річ безвихідна.
Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній!
А що, мадам Полетико?
Позиція невигідна.
Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.

Він щедрий, незлопам'ятний,
він виві тебе з ницості.
Без нього, без убитого, ну ким би ти була?
А так усі розплутують по вузлику, по ниточці,
вже років сто розплутують усе, що ти плела.

В Дантеса були крильця – сріблясті еполетики.
Він пурхав, ти звивалася – як жевжик і змія.
Воно, звичайно, бувши
                   дружиною Полетики,
годилось би залишити достойніше ім'я.

Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою,
дитя розпусти графської, рождене без вінця.
Як ви цькували генія!
                   Безжалісно, толокою.
Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?

Ідалія, сучасниця,
ну, як тобі сичалося?
Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було.
Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася,
щоб люди не побачили роздвоєне жало?

А треба ж було думати,
                   царі, Дантеси, Дубельти,
Ідалія Полетика, і всі на одну масть!
То небезпечно – генія цькувати.
Він у безсмерті страшно вам воздасть.

Старенька жінко, Магдо чи Луїзо!
Великий світ, холодні в нім вітри.
У нас ще й досі круппівське залізо
виорюють у полі трактори.

Ну, як там вальси – чи гримлять у Відні?
Як доктор Фауст – бореться зі злом?
У нас навіки хлопці наші рідні
живуть собі у рамочці за склом.

Я не скажу не слова тобі злого.
Твій, може, теж загинув на війні.
За що він бився, Магдо, проти кого?!
Він не кричить "Хайль Гітлер!" на стіні?

Моей неволи мертвый прах
Таинственно падал на землю.
Ты болью была в облаках,
Летала исказистой тенью.

И голос глубокой любви
Проник в мою голову тоже.
Я был лучезарный старик,
Но юность бурлила под кожей.

И в темной неволи желаний,
я шел на твоем поводу.
Но только как ты исчезала
Весь мир превращался в игру.

И я становился игрушкой
В нелепой руке неземной.
И мучался в гадком удушье
Пока ты была не со мной.

Сніг у квітні, після днів веселих,
Впав з небес, немов би грім Господній.
На зелене листя віт черешні
І на білий цвіт дерев сливових.
Замерзають лицарі-нарциси
І тюльпани від морозу в"януть.
Першоцвіт своїм тендітним листом
На медунки образ ніжний глянув.
А вона зіщулилась, заклякла,
Їй зимовий вітер коси гладить.
Мати-й-мачуха їй щось шепоче,
Але невесела та порада.

Пада на Різдво лапатий сніг,
То не сніг,-- небесна благодать.
Співа вітер в комині пісні,
Херувими в сурми ген трублять.
Світлу звістку,що родивсь Христос:
Бог-Спаситель для усіх землян.
Лине дзвонів маків передзвін
І старе й мале прямує в храм.

Це було колись,у дні далекі,--
Вже й слідів од тих подій нема.
Віднесли їх в теплий край лелеки,
Та минувше в пам"яті зрина.
Я повім цю казку невелику,
Від старих людей яку чував,
Хай вона летить до Вас в оселі,
Мов під стріху ластівка жива.
Сипав сніг, кружляли хуртовини,
Лютувала над усім Зима.
Дід Мороз мережив пензлем вікна
І над плесом хвилі вже нема.
Мерзнуть птахи, звірі, в хижах люди:
Зсумувались, чом не йде Весна?
Скніє ніжна в льодовій темниці,
З кута в кут снує немов пітьма.
Сумно бачить їй сніжин забави
І вітрів-нахаб виносить свист.
Їй би зараз на гаї й отави,
У танок смерічок і беріз.
Зиму-мачуху блага сердега
Випустить на хвильку у лісок,
Щоб зі снігу виліпити квітку,
Глянути на Сонце хоч разок.
Та Мороз наказував суворо:
-- Дівчину нікуди не пускать,
Бо розстануть царства всі основи
І струмками в море побіжать.
Та Зима з Морозом в давніх чварах,
Ще коли на Півночі жила,
Міркувала:"Чим це я не пава?
Чом мені цей дід тут голова?"
І Весна зробила з снігу квітку,
Що в руках тендітних ожила.
Потекли замети в світ широкий,
Сонце ронить промені тепла.
Зелені дібров радіє птаство,
На ланах гаряча йде пора
І сміється гожим днем умита
Всюдисуща жвава дітвора.
... А Зима ледь вскочила у сани,
Що на Північ правив злий Мороз.
Бачили Ви всі бурульок краплі,
Талу воду мачушиних сліз.

Володимире Олександровичу!
Чому Ваші вірші такі сумні?
Пишіть про щось веселеньке!
(порада свояка Ігоря)

Я хочу написати вірш без болю,
Без втрат, без горя, без страждань...
Я хочу написати вірш про долю,
В якій немає марних сподівань...
Я хочу написати вірш про мрію,
Яка здійсниться, справдиться в житті...
Я хочу знати: віршем я зігрію,
А не лишу в сльозах на самоті...
Я хочу написати вірш щасливий
Без надто гарних і високих слів,
Не пишномовний та не галасливий,
А тихий і простий, як мамин спів,
Як вже забута пісня колискова,
Як вечір, як родина за столом...
До кожного віршованого слова
Я підійду з повагою й добром!
Та, покладаючись на Божу волю,
По допомогу до Всевишнього звернусь:
Я хочу написати вірш без болю!
А він не пишеться… Не пишеться чомусь...
2004

І тривожить, і мучить сон цей,
що приснився мені: давно
наче струни, промені сонця
я черкала своїм крилом.
Так пісенно тоді літалося,
так ширяла я в синяві!..
Не збагну ніяк, чом це сталося –
наче сили забракло мені.
До земного життя призвичаїлась,
в суєті біжать день за днем.
...Ну а крила... Вони залишаються
непотрібним уже тягарем.

Я прагну душу вилити на спраглий світ
сліпим дощем любові, радості, проміння.
Найважче - відштовхнутися. Стрімкий політ,
розмахи щирості - і легко на сумлінні.

Бо дух не переводиться, а жде на час
в годиннику, що суті правоту настукав.
Всім бідам нині замовляю парастас
і міцно й ніжно правдам потискаю руки.

Тремтіте ж, кривдники поезії життя,
бездарні книгогризи, сірі кардинали,
безглуздники, бездушники, безсилі "я" -
небес опала вам сьогодні перепала.

Бо житиму віднині, як нема коли,
молитимусь у кожнім слові на надію.
Бракує місця в серці кпинам та хулі,
себе я роздаю по поштовху і зрію.

Я бачу душу, вилиту з хреста - горіть
за нас, на спис настромлені, Христові страсті,
бо в них, розірвана колись, до Бога нить
тугим вузлом жертовно зав`язала щастя.

15 Лютого 2008

Я впала…
встать – не сила,
Нема чомусь, усе дарма,
Допомогти собі безсила,
Потрібна поміч,
а нема.

Тихенько…
плакати не можу,
Просити допомогу – гордість не дає,
Чекаю руку…
- ніхто не подає.

І де ж вона, та всім відома сила,
Яка натхнення дасть, віддасть себе…?
Щоб разом стати воєдине,
Разóм піднятись до небес.

Віра зникає,
надії мало…
Де шлях мій – я не знаю:
Чекати – страшно, жити марно –
…страшно…

Сумна пісня плаче у душі,
Ледь чує навіть моя голова,
Так важко жити «сам у самоті»,
Та що ж, таке воно життя.

Плаче тіло, та дарма,
Майбутнє вже написане давно,
Щовечір ти кладеш на ту ж подушку, те ж чоло,
До біса є воно таке життя.

Навколо різні кольори,
а очі бачуть чорно-білі,
Невже не зміняться вони,
хоча б на блідо сині.
Рожеві барви втішать аж занадто,
червоні – радості не принесуть,
В зелених знак шукати марно,
А світло сині мир несуть.
І хоч холодною зимою
їх важко зрозуміти так,
То зможуть дивною красою
із небом злитися однак.

Коли звичайний день усе життя триває,
То віра тьмяне й з часом догорає
І ніби все пливе за течією вниз,
Де вже ніколи не відчути водоспаду бризк.

Зовсім раптово все чомусь не так
І в жаркий день хвилює вітру знак
Вода тече чомусь не вниз, а вгору,
Так швидко, що несе високо в гори.

Туди, де силу вітру відчуваєш,
Коли повітря свіжочисте там вдихаєш
І вже тепер майбутнє є для тебе невідоме,
Бо сліпить очі сонце кольорове.

Бог виразно вирізував обличчю вираз,
і зором заливав упадини плачу.
То уродини.
Тавро навхрест долепомазанику з мира
служитель, наче карб наніс із сургучу
у день хрестинний.

То мім, за сімома печатями відбитий -
в нім Каїн застигав у зраді та у злі,
покайся нині -
у горі материнськім - біль непережитий,
у Світлі Божому - дві впадини малі,
де Правда згине.

Зворушиливі слова перелилися в соти
і літо відцвіло та пасічник устиг
на час гостинний.
Правдивий мід відпустою розтав у роті,
замлів від солоду, крізь горло пропустив
життя краплину.

Неоцінимий
кожен порух
вітру,
сину!

15 Лютого 2008

Я просто жінка. З попелу і вітру.
З неспокою. З шаленого дощу.
Я землю розмиваю.
Сонцепасма рясніють на мені.
Я не кричу.
Проб'є 12, видерусь на стелю,
Впаду на тебе з тої висоти.
Якщо ти сни прикличеш невеселі,
Тоді в артерію залізу до весни.
І буду в тебе я довічним гостем,
А по жнивах покличу у стерню.
Підлию сонце, чи дощем, чи воском.
Додай коханий перцю і вогню.

Кохати акторку – голубити весни взимку,
шукати відлиги і розмаї на фотознімку -
за чарою "чері" гортаючи мізансцени,
як ті іще речі в найпублічнішому будинку.

Запасти на панну з життєвої мелодрами?
І мучитись нею, відірваною від мами.
Переживаючи за меблювання і крами,
зливатись однаковолико все тими ж місцями?

А стріти читачку поезій! - і серцю дзвінко!
І тихі сусіди кидатимуть зори на стінку.
І ліжка експрес на світанку, як на зупинку,
зі сну повертатиме знову в її хмаринку,

Щоб далі душею і тілом плести злиттями
мереживо не взаємин - спільну природу тями,
аби і притихлі опісля наснажень вени,
допомагали очам викладати „люблю” устами.


2008

Я не відаю, мамо, може він вас любив?
Чи зненавидів вас за якусь там дитячу провину?
Вам, ще радісній, юній, він дитя загубив…
А сьогодні мені він не дав народити дитину.

Ви змирилися тихо, і чорно ховали свій біль,
Що заліг він на вік, наче траурний знак попід очі.
До сьогодні я чую на щоках своїх сіль,
Коли нишком мене цілували ви серед ночі.

Що могло тоді знати маленьке грайливе дівча,
Коли ви починали мені колискову співати,
Як зірвалася зірка у далеких холодних світах,
І хотіла присісти на порозі нашої хати.

Я усе розумію, один лікар, профогляд –
Що не скаже, повіриш йому наче богу,
Бо у нього освіта, диплом і розумний погляд.
А у вас щойно зірка попід серце знайшла дорогу…

Одного не прощу, як минуло багато літ,
І до мене зоря вже готова була злетіти,
Ви пустили мене до …нього, обірвали її політ…
І так тихо сказали: „Ну що вже тепер робити”.

Мамо, ви вже забули отой, в кривій усмішці рот?
Я ж так само безпомічно шукала надію в гримасі,
Як почула: була помилка. У вас вийшов аборт.
Доплатіть, там на виході, 30 гривен у касу.


У далеких світах обірвалася-зойкнула зірочка,
Обірвалася ниточка, десь там глибоко, аж попід серцем.
Я дивлюся в вікно… обмерз цвіт на вишневій гілочці…
Мамо, Боже, ну за що… ну за що нам все це?

Мамо, до тебе звертаю слова і думки.
Мамо, до тебе в цю мить притулитись бажаю.
Хочу відчути я дотик твоєї руки
І розказати про те, що у серці тримаю.

Мамо, я хочу, щоби між далеких доріг
Серце твоє памятало про рідну дитину.
Твоя любов - це надія моя й оберіг,
Я тебе, матінко рідна, ніколи не кину.

Мамо моя, ти найбільше потрібна мені.
Ти мені снишся ночами, весела й красива.
Хай не стираються з памяті нашої дні,
Коли ,матусю, була я з тобою щаслива.

* * *
Затим, як ніколи, торкнулася зором,
і втратив я розум, і втратив я сором.
А ти посміхалася з тим ще докóром,
мовляв, тільки мріям пасує decorum.

* decorum (лат.) - пристойність


Veto
І досить - більше не займай.
Мені ж на пари. Совість май!
Ти думай, мрій, палкі складай
в уяві візії! Стрив...Ай!..


***
(За мить до виходу на "біс")
Це ключик до кожної, завше жіноча уява
доліплює образ, - і вся Дон Жуанова справа:
мовчати промовисто, перехопити ментально,
і вчасно піти, зрозумівши - скінчилась вистава.


* * *
Самотня жінка? Небеса, вкажіть дорогу!
Із тіні, полум"я, ефірного чертогу,
зійду до неї із букетом і "Мартіні",
бо де самотність наша, там самотньо й Богу!


* * *
Допоки форма точить обриси лямурні,
вмерзає вміст тверезий у верхів'я Горні.
Тому скоріше, моя любко, наливай,
аби розтанули у небі хмари чорні!


* * *
Мої люб'язні Попелюшки,
я меду з'їв лише геть трішки,
а ви мені вже назбирали
із кращих згадок суму діжки!

2009



* * *
Не відрізняючись од більшості братів,
я бачити красу твою хотів.
Та на відміну від розніжених мужів
не тільки під батистами мужнів!
2008


* * *
Нехай і кришталю твого торкався,
і хмелю з нього пив, брав і набрався,
та не розбив! О дівчино хрупка,
пізнав тебе, а правди не дізнався.


* * *
Знімаю ваш листопадовий светр
і осягаю кожен міліметр!
Хто вічності відтворить це точніше,
аніж філософічний Демон-метр?


* * *
І мудреці не гребують коханням,
і їм так само за палким жаданням
оволодіння бачиться кінець,
але отим, божественним, втручанням.


* * *
Не дивує оте, як сліпі мудреці
сперечаються, що там у них у руці -
але й зрячі уми і провидці-митці -
бачать різно жінок під одні манівці!

2008

Сьогодні вітер вкрав
у мене голос.
Запхав його
вороні прямо в дзьоб,
три рази каркнув,
сплюнув на долоні
і голосом моїм –
твій залунав дзвінок.
Зненацька чую,
мама немовля
втішає зосну голосом моїм,
а потім вмерло світло ліхтаря,
і голос мій
його до вікон шив.
Світанок заспівав
ку-ку-рі-ку!
Тролейбус ріжками
залоскотав квартал,
а той сміявся голосом моїм,
неначе все життя
на це чекав.
Мітла в провулку –
голосом моїм
стирала пил
з бруківки дум сумних.
скрипіли петлі,
ті, яких нема…
І весь світанок -
голосом моїм…
Лише одна,
стояла я
німа

Як під стіл ще ходила я пішки,
Батько вчив рахувать мене трішки.
Не гни ні спину, ні колін —
Один.
І на вітер не кидай слова —
Два.
Вір у любов. У любові рости —
Три.
Із людьми живи завжди у мирі —
Чотири.
Хай образи твої не болять —
П'ять.
Зло тобі ані брат, ані гість —
Шість.
Поділися з біднішим усім —
Сім.
Не дивися погордо, із висі —
Вісім.
З віком, доню, умітимеш ти
Рахувати твердо
до десяти ...
***Віталогія — річ непроста,
Я ще вчуся лічити ...
До ста ...
*** Віта —: життя (з лат.) Логос — наука (з лат.)

за вісім днів до осені
намалювати
кошик соняхів
і стати цвіркуном
чи перестиглим яблуком
розсипатись
у цвинтарній траві
заплівши вересом долоні
збиратися у вирій
і пити сонце
доки дощ
не розлучить нас

Від ялинки пахне зайцем.
А коли пухнастий сон
покладе на очки пальці,
у куточку то не слон,
то не мама, і не татко,
і не лікар Айболить -
то м'якеньке лісовятко
шоколадом плямкотить.

Синьо-синьо, пересиньо
за підсиненим вікном,
пахнуть снігом апельсини
і сопе у шафі гном.

як щасливі люди
їдять борщ
перуть шкарпетки
спиняють маршрутку
витирають носа?

не ті
на яких щойно вилили
дозу щастя
а ті
в яких проміння
з очей сиплеться
яких вікна не дратують
ні ззовні
ні зсередини
ні нервом по склу
які з Богом під руку

то як вони
ходять слизькими вулицями
дивляться новини з війнами
воюють із новими серіалами?
вони ж під руку з Богом
як їм нахилятися чистити черевики?

люди
зі жменями проміння
з очей
ходять на медогляди і наради
не таких як вони
і не про того хто під руку
і навіть не про голодних
дітей місяця

про дітей вони знають
стільки ж
як про собак
є хатні
є не дуже
є ласкаві
є кусючі
а є ще ті
що ночами виють на місяць
наївні
думають там живе Бог
а він же ось
під руку
а який Бог на місяці?
на місяці живе
собачий голос

Така чужа,
тобою не приручена
ця осінь,
ця зима,
ця заметіль.
Ішла до тебе,
піснею озвучена
ота весна,
що міниться у біль.
Ти не питай,
чому зірок кораблики
по морі неба
більше не пливуть.
Ця осінь...,
що була
тобою зваблена,
уже пішла -
її не повернуть.
Так в просторі
тебе знайшла і втратила.
Й ніхто не скаже,
бо не зна звідкіль
прийшла,зірками
і дощем полатана,
ця осінь,
ця зима,
ця заметіль.

В казку сховаю носа,
казку сховаю вдома.
Вмита грозою й боса
носом у шибку втома
тулиться. Хочеш, зашторю?
Чи заварю їй кави:
будемо вірити в зорі,
будемо слухати трави.
Хочеш, зроблю вечерю:
вірші та чай зелений?
Чи замалюю двері?
Я, не втікай від мене.

Тебе не було. Між складками тиші
не ми лоскотали невидимі струни.
То так щось, то просто замишені миші
латали мовчанку, лишаючи дюни

розплющених снів. То просто здалося
порожнім речам, що вони – з пластиліну:
від дотику – стати обличчям, волоссям
отого, для кого я – первісна глина.

Тебе не було, то глині наснилось
по парі долонь, у долонях – магніти,
і подих із дзеркала: "Чуєш, бери ось:
себе забагато – давай разом снити".

Тебе не було і нема. Так все просто:
на носі – зима, на зимі – шапка снігу,
над снігом – мости, а під самим під мостом
захеканий потяг стомився від бігу...

це моя вулиця
а це її діти

вулиця їх одягає
і роздягає
вулиця стелить їм наніч
вулиця пригощає
сніданками чи обідами
вечерями чи потиличниками
колискових лише
не співає

колискових
вони й самі собі прошепочуть
і снів навигадують

а раптом запитає вулиця
що снилося
"а я їй таааке скажу
і злякається
ніжної мами
справжнього тата
і кота домашнього
вона ж лише лишайних
своїх
таких як я
знає
а я їй таке
злякається
і скрутиться клубочком
на теплій трубі
смердючого підвалу"

А ти припни мене до себе болем,
шліфуй вуста цілунками Іуди,
шрамуючи підошви шляхом кволим
залізним брязкотом співай мені прилюдій.

З бійниць очей твоїх не схибиш до світанку,
тавруєш душу пестощами крил
вкривай собою ніч заціпивши фіранки…
Тобі потрібні роги, щоб не здуло німб?

Кожен ранок, мов свято, розділене нами надвоє:
запашним майонезом твоє я намазую тіло
і лижу, і смокчу, і в нірвану впадаю з тобою,
обіймаю, голублю, даруючи пестощі вміло.

Ледь торкаюсь устами, вдихаючи запах капусти,
(на обід буде борщик?) Чудово кохана, а поки
я тобою поснідаю... Страва розпусна і тлуста,
так за це і кохаю тебе - ти ж моя чорноока...

Але ти не возися, моя апетитна коханко, -
на-но ось... Тільки ж випий до краплі, до самого денця,
і хутенько на кухню - там є самогонки ще склянка,
і... - у мене ідея... - візьми ще гірчиці і перцю...;-)

Першоджерело тут: maysterni.com/publication.php?id=18983.

На Олімп епоха нас виносить
і в безодню кидає вона...
Доки хтось окрайця хліба просить,
у холодний дім приходить осінь,
з нею - дух і хліба, і вина.
І земля у бідності багата,
мов хрещата українська хата,
де Тарас Шевченко в рушниках.
І зоря летить понад землею:
як вам, Архімеде й Галілею,
спиться в занапащених віках?
Сніг летить, а пахне вже весною,
в Києві - Олесем Бузиною,
дерибаном пахне й кизяком...
Але нам приречено сьогодні
олімпійський спокій і в безодні,
а народ зостався козаком.
Козакують Байда і Голота,
а над ними щедрість і підлота,
диха дерибаном світовим.
І до дупи Байді та Голоті,
чи в Шенгені ми, а чи у СОТі,
а пророки наші п'яні в дим.
Як вони розводять нині лоха, -
блазня, фарисея, скомороха
в олімпійські вивели боги.
Та стоять китайка й домовина:
йде у світ од Господа дитина
і хрещаті сіються сніги...

Не поїду до матері в гості, -
де гора, як малий Еверест...
А злітають сніги високосні
на підсвічений місяцем хрест.

І далеко - і Юрмала, й Дзінтарі,
сива Балтика, синій Дунай.
Півсела на високому цвинтарі,
півкраїни в селі не шукай.

А коли прилетять з-за кордону
окільцовані вже журавлі,
підсолодимо хвилю солону,
біля моря не густо землі.

І живу, як у місячнім кратері,
та своїм не торгую ім'ям...
Як вам, рідні, живеться без матері?
Як без неньки шенгениться вам?

Ви до мами не їдете в гості,
але їде у гості біда.
І не линуть сніги високосні -
Навіть снігу нам Богу шкода.

Не звели на "хрущовці" горище,
але всі ми - царі й королі.
І до неба я вище і вище,
І все ближче мені до землі...

Я їду додому, я їду додому
У рідне село.
До мами, до тата, до рідної хати…
Якби ж так було!
Батьки були б раді, батьки були б раді -
Збулись їхні сни!
Але вже не в хаті, давно вже не в хаті
Обоє вони...

Дорога додому, дорога додому,
Бруківка стара…
А я у думках, не сказавши нікому,
Біжу до Дністра!
Щоб душу омити і тугу лишити
У чистій воді
І вбігти до хати, де батько і мати
Ще молоді!

Дорога додому, дорога додому
Така непроста…
В холодному небі самотній лелека
Летить до гнізда,
Де він народився, де ріс, де підвівся
У перший політ!…
…Долаючи втому, я їду додому
Крізь марево літ!

Багато в світі є доріг,
Поїздив я чимало!
В дорозі бачив перший сніг
І як весна буяла!
Багато в світі є доріг,
Та лиш одна дорога
Веде на батьківський поріг,
Але… нема порога!
2000

Кожен ранок, мов свято, що радо святкуємо двоє.
Ти гірка і гаряча, тепло розливається тілом,
забуваю про все і впадаю в нірвану з тобою,
обіймаю, голублю, даруючи пестощі вміло.

Ледь торкаюсь устами, вдихаючи запах робусти,
шаленію, люблю і лишаюсь з тобою, допоки
ти гірчиш, обпікаєш, і граєшся мною, розпусна!
А від того ще більше жадаю тебе, чорноока.

Тільки ти не надовго, моя італійська коханко.
Випиваю до краплі, до лишку, до самого денця
і з-під ковдри на кухню... Зварити іще філіжанку -
ще хвилину погріти тобою і губи, і серце.

Перечитай мої листи…
Я так хотів їх не писати.
А скільки їх іще, зім‘ятих
у руки полум‘я нести!

Але не варто берегти,
вони такі, як їх читати.
З життя уривки і цитати.
Перечитай мої листи!

У нас весна, Надієчко, весна!
Крізь сніг росте трава, крізь серце – вірші.
Неспокій утіка, печаль мина,
Не знаю – це на краще чи на гірше.
Душа під щедрим сонцем ожила,
і тіло забува зимові болі.
О, як чекала довго я тепла,
Як мріяла, щоб вирватись з неволі
і самоти, і болю, і зими...
Не раз надія відганяла відчай.
і ось – весна! І радість б’є крильми,
і віриться, що так вже буде вічно...

Ходить містом біла Пані
У мережанім жупані.
Сипле сніг з-під довгих вій,
З нею в парі вітровій.
Розмальовує віконця,
Та чомусь боїться сонця
Тільки лиш воно пригріє,
Наша Пані враз німіє.
Тане срібне покривало,
Що ночами вишивала,
І течуть, течуть струмки
У озера і ставки.
От попробуйте, малята,
Цю загадку розгадати.
Хто дарує білі барви
Нам без пензля і без фарби?
Хто без молотка майструє -
Замки снігові будує?
Хто та Пані гордовита
Інієм сріблистим вкрита?
Холоднішої нема!
Ну, звичайно, це? (Зима)

Думки зливаються в єдине,
Минає день прийдешній знов.
Але чому чоловік із немовлям
Дає тобі надію на любов.

Тебе чарує його погляд,
Та це лише відлуння чистоти.
Ти розумієш, що скоріш за все
Нічого не вийде цієї весни.

Hoc erat in facis
Шепотіла вона завмира.
Одна доля рятує іншу,
Це нормально, бо це є життя.
2007