Мої найкращі друзі, не старійте!
Не виливайте з келиха вино!
В своїх долонях ви його зігрійте
І стане ароматнішим воно!

Для кожного своя налита чаша:
Кому - кисленьке, кому - терпке і густе,
Гіркою хай не буде ваша,
А дружба із роками хай росте!

19.08. Преображення Господнє.


Все більше смутку в надвечірній тиші,
Все більше туги ллється з висоти,
Немов настійно хоче Усевишній
Сказати про минущість красоти.
Кажи, мій Пане, що година тане,
Кажи, мій Боже, що часу нема,
І хай смиренно на коліна стане
Моя душа, зневолена й німа.
Я знаю всі гріхи свої й провини,
І як немудро землю цю люблю,
Тому й несе ця тиша тополина
Все більше смутку, болю і жалю…
4.09. 2007р.

Дзвизне біль, ніби лезом черкне
Десь під серцем глибоко,
І за мить все життя промайне
Перед внутрішнім оком.

Відболить, відпече, відячить
І погасне всеціло.
Пів століття за мить пролетить,
Як вже раз пролетіло.

Не раз і не двічі я скласти міг
Високу подяку свою:
Мій Боже, я знаю, що рай – це не міф,
Я жив у твоєму раю.

Там сяйво любові, там янгольський сміх,
Там вічність, мій Пане, але ж
Є чорна безодня і пекло – не міф,
У пеклі я мучився теж.

Коли ж у клепсидрі життя упаде
Остання піщинка німа,
Чи я не шукатиму світ такий, де
Ні раю, ні пекла нема.

От вагона до вагона,
Шесть часов и две минуты
Быть с тобой, корнями, кроной,
Незабвенным детским чудом,

С первым словом, первым шагом
Отдаляясь понемногу,
Жечь и жить, сгорая. Плакать
Всю обратную дорогу,

Каяться случайным встречным,
Неумело напиваться,
Неуклюжей пьяной речью
Передать тебя пытаться.

Год бессонный, беспокойный
Пережить и передумать.
От вагона до вагона -
Шесть часов и две минуты.

Позбираю слова, що у небо посіяв
із торбини терпіння - хай стануть мечем.
Обіймає любов у чеканні надію,
опускаю в тривозі надійне плече.

Вигинається простір натугою лука,
і стрілою у серце направлений клич.
Я стискаю Господню, натруджену руку
і тоді вже не страшно заходити в ніч.

То мене вже нема - розчинився в озоні,
а годинник застукав, впустив тятиву...
Ту відсутність мою виповняє безсоння,
на пульсуючих скронях осонням живу.

24 Січня 2008

Мій пророк - божевільний американський льотчик,
Що погнався за Сонцем на літаку.
Він підіймався все вище і вище
В палаюче Сонце, в палаюче Слово,
І серце билось і захлиналось,
Допомагаючи двигуну.
Він помер від нестачі кисню.
Уламки літака знайшли на землі.

1968p.

Бабло и вправду побеждает зло -
К чему, скажи, на этот счет сомненья?
Скольким бабло уж людям принесло
От злых несчастий всяких избавленье!

В больницу обратился, но хоть плачь,
Лечить и не хотят, и как - "не знают"?
Сунь денежку в халат, так сразу врач
И клятву Гиппократа вспоминает.

Детей твоих гнобят учителя
И ниже, чем по знаниям, отметки?
Дензнаков дашь, и будет о-ля-ля:
Любимчиками в школе станут детки.

Чиновник не решает твой вопрос,
Несешь ты из-за этого потери?
Не стоит нервов, жалоб, крика, слез:
Решит, лишь надо баксов дать и верить.

Закон хоть за тебя, и все ж судья
Настроен в пользу стороны противной?
Фемиде мзду вручи, и знаю я:
Отсудит справедливо, конструктивно.

Борцы со злом за правду, совесть, честь,
Кто делится вот так немалым налом?
Увы, статья за дачу взятки есть -
Борьба такая пахнет криминалом.

И не от взяток ли, уж коль пошло,
Все названные трудности и беды?..
Бабло реально побеждает зло.
Но только это - Пиррова победа.

Пишу письмо, но вряд ли я дождусь ответа,
Перо аккуратно буквы выводит.
Сегодня я вновь не усну до рассвета
Бессонная ночь с ума меня сводит.


Пишу письмо я снова тебе,
Пишу, рука дрожит немного.
И тают слова в чернил синеве,
То, сея вокруг, то, срывая тревогу.


Ужасно соскучился я за тобою
И хочется вспомнить волшебные дни,
Когда играли с тобою желтой листвою
И в целой Вселенной мы были одни.


Когда мы играли с ласковым снегом,
Когда мерзли руки, но грелись сердца.
Тогда лишь счастливым я был человеком
И этому счастью не видел конца.


Когда по алее влюбленных гуляли,
Когда лунный вечер нам в ноги упал.
На небе так густо звезды сверкали -
Любимой своей я стихи посвящал.


Сейчас не хватает твоей мне поддержки.
Не знаю ли, помнишь еще ты меня
Ведь ты королева, а я вроде пешки
И нет у меня боевого коня.


Одна за одною рождаются строчки,
Но смысла они немного имеют,
Распускаются лишь как цветочные почки
И точно как люди нередко седеют.




Ну вот и все – все мысли на бумаге.
Ну вот и все, что смог я написать.
Но где набраться сил, но где найти отваги,
Чтобы тебя найти и это все сказать.


Конверт заклеен – последняя точка.
Свеча уже на столе догорает.
Она, как и я в пути одиночка,
Она лишь письмо мое прочитает.


Вот пламя бежит по строкам незнакомым,
Страницы, из жизни листая, сжигает.
То вспыхнет она, о любви найдя слово,
То, затухая, как будто рыдает.


И все кучка пепла – вот все, что осталось.
Сгорела тоска, приносившая муки.
Я знаю, навеки с тобой мы расстались,
Но завтра опять я возьму перо в руки.


Я напишу как без тебя одиноко
Как трудно, когда человека теряешь.
Я снова черкну, как мое чувство глубоко…
Но ты никогда о письме не узнаешь.

С тобой мы знакомы уже много дней,
Но я от тебя храню свой секрет.
Я очень хочу, чтоб была ты моей,
Но решаюсь сказать, тебе, только «Привет».


Я многое сделать в твою честь готов –
Моя половинка, души моей свет.
Я должен сказать о любви много слов,
Но я говорю всего лишь «Привет».


Ты счастье мое и моя ты беда,
Ты слабость моя – гордости нет.
Готов я с тобой быть везде и всегда,
Но ты моя слабость – значит «Привет».


Я знаю мне не нужно напрягаться
И все сказать, услышать твой ответ.
Собрать волю в кулак и обо всем признаться.
Вот ты как раз идешь – скажу, скажу: «Привет».


И все, как в рот воды набрал – ни слова.
Хотелось объясниться, но сил нет.
Быть может ты ждала совсем, совсем другого,
Но для приличия ответила – «Привет».


Ведь проще простого все сделать как надо -
Костюмчик, театр, огромный букет.
Все выразить в чувствах, и будет награда,
Но максимум мой – при встрече «Привет».


И так я люблю, но сказать, как не знаю
И будет все так еще много лет.
И пусть каждый день я надежду теряю
Ты даришь ее мне, сказав лишь «Привет».

Я стою на краю пропасти,
Уже жить мне совсем не хочется.
Наберусь лишь сейчас смелости
И мучения все мои кончатся.


Нет физической боли, одни лишь слова,
Ведь следов они не оставляют.
От ударов таких не болит голова,
Но в душе глубоко заседают.


От атаки такой в шрамах сердце хрипит
И его залечить невозможно.
В небе темном ангел-хранитель парит
Я не вижу его – это сложно.


Не поможет мне ангел-хранитель сейчас
Он ведь сам весь в крови утопает,
Он меня выручал уже несколько раз,-
Пусть его кто-то тоже спасает.


Я к нему лишь хочу, он меня приютит,
Я ему постараюсь быть другом.
Он ведь знает, что я не смогу больше жить,
У меня голова идет кругом.


Вот пробили часы – пришла смерти пора
И никто ничего не изменит.
Все меняется в мире с приходом утра
И меня тоже кто-то тоже заменит.


3 секунды полета, 3 секунды свободы –
Это вовсе не малое время
Я намучился лишь в отведенные годы
Пора скинуть с плеч тяжкое бремя.


3 секунды полета, мое тело лежит,
Лишь немногие тихо всплакнули.
Я совсем не грешил – это не суицид
Меня люди слегка подтолкнули.


Может кто-то меня завтра, сразу, забудет,
Может в памяти я, у кого-то останусь,
Может ночью кого-то мой голос разбудит.
Это будет, как только я с жизнью расстанусь.


Я стою на краю пропасти
И не вижу другого выхода.
Моя смерть – минимум горести.
Моя смерть – максимум выгода.

Я Ворон, я птица и небо мой дом
Летаю я там, где меня мало знают.
И сердце мое обложено льдом –
За птицу меня люди не принимают.


Мне трудно быть добрым, всего лишь снаружи
Ведь душу мою никому не увидеть;
Пусть нечистоплотен и пью воду с лужи,
Но и меня очень просто обидеть.


В народе твердят – приношу я несчастье,
Мое появленье беду предвещает.
Засуха, потопы, другое ненастье
Случиться должно там, где ворон летает.


Я черный как смоль, людям не симпатичен,
Мой голос противен, что лучше молчать.
В общении с кем-то я ограничен
И мне остается страдать и скучать.


Я вольная птица, мой друг одиночество
Смириться пришлось мне с такою судьбою.
Привыкнуть пора, что не будет мне почести,
Но снова из глаз текут слезы рекою.


Никто их не видит – вот горькая правда.
Ведь трудно поверить, что ворон вдруг плачет.
И камень вдогонку мне служит наградой,
Ведь ворон плохой - он всех одурачит.


Где б я не бывал – лишь брань только слышу,
Не брезгуют словом для меня даже дети.
Их радует жизнь, с неба я это вижу,
Они любят друг друга, им солнышко светит.



Но солнце тускнеет, лишь я прилетаю
И вдруг про любовь все как-будто забыли.
Опять одиночество – от него умирают
Всю ласку и нежность во мне погубили.


Горой на меня ложатся проклятья.
Мне больно и тяжко, но я не в обиде
Ведь мы дети Божьи, на свете все братья,
Но сторону темную во мне только видят.


Но стоит лишь ближе узнать, понимаешь:
Я черный по цвету, но я не “нечистый”.
От ворона в крике ты зря убегаешь,
Не бойся его – он ведь “мягкий”, “пушистый”.


Нас Бог создал всех существами живыми.
Кого-то красивым, кого чуть страшнее.
И право всем дал любить, быть любимым,
Масть не важна – ощущенья важнее.


Но видимо я отличаюсь немного
И чувство любви мне узнать не судилось.
Иль просто еще не нашел я дорогу
Где б счастье мое бесконечностью длилось.


Я Ворон. Я птица. Я жить начинаю.
Я жизнь полюбил чувством очень глубоким.
Надежда живет, об одном лишь мечтаю:
Безумно любить и не быть одиноким!

Надоело писать мне всякие глупости,
Надоело стремиться к высоким материям.
Захлебнулся весь мир во власти и тупости
И в банальные вещи и чувства не верю я.


Я не верю в любовь и в дружбу не верю,
Любовь предает, а дружба корыстна.
Я не верю в возможность забыть про потерю
Пусть и мысль про нее для меня ненавистна.


Я не верю в привязанность, что ведет к антипатии.
Мой жизненный опыт во многом болью наполнен.
Надоело мне верить в миф о симпатии –
Ведь симпатия ложь, но правдой я болен.


Я не знаю минут, за которых не страшно
Жизнь отдать, чтоб узнать это чудо-мгновенье…
Только деньги и слава – вот все, что нам важно,
Остальное все миф – Сирен песнопенье.


Сложно людям поверить – когда их не знаешь,
Ведь слова как вино в голову ударяют.
Трудно верить словам, когда правду теряешь
И надежда на, свет, от тебя убегает.


Мы как стая волков – деремся за шкуру.
Мы друг другу грубим, наплевав на потери.
Я не верю в людскую – не зверью натуру,
Даже в то, что сейчас написал - я не верю.

Как странно, когда одиночество гложет,
Вокруг миллионы – они все чужие.
Беда постучит, да никто не поможет.
Вокруг только зло, да и взгляды косые.


Рассветы, закаты - потеря желаний
Тяжелое время – нехватка общенья.
В день двадцать четыре часа глупых трений
И встречи случайной слепые мгновенья.


“Привет”, поцелуи, объятья и стоны
И речи сухие скользят в неизвестность.
Права все исчезли, забыты законы
Красивая ложь, всегда лучше, чем честность.


Вопросы, ответы и мысли без смысла.
Удачи, проколы, сплошные проблемы.
Душа от бездействия словно прокисла
И мозг порождает лишь серые темы.


Намеки, упреки, напряги, обиды
И ненависть там, где царила любовь.
Всю силу мои потеряли флюиды,
Замерзла бурлящая ранее кровь.


Победы, предвзятость, глаза нараспашку.
Я плачу от смеха, смеюсь через слезы.
Меня раздавили как будто букашку,
В душе снегопады – сердечные грозы.


Веселье, печали – то радость, то горе.
Стираются в памяти серые будни,
Все реки стекают в единое море.
Пускай жизнь игра, но кто тогда судьи?


Два дня для находки и день для потери,
Возможность “иметь” к сожаленью не вечна.
Гуляет сквозняк в приоткрытые двери
И стрелки бегут – время так быстротечно.


И пусть будет все, что я презираю.
И пусть будет так, как я ненавижу.
Пускай заливают дожди – понимаю,
Что завтра я радугу в небе увижу.

Я паяц, клоун я – я для смеха лишь нужен
Если плохо кому-то – включу обаянье.
И неважно насколько я жизнью загружен
Я на помощь спешу – свое знаю призванье.


Если кто-то горюет, когда слезы градом
Платочек я дам, чтобы вытереть глазки.
Разницу я покажу между Раем и Адом,
И буду рассказывать добрые сказки.


Опять как всегда, подниму настроение
Мне скажут типа: - «Спасибо ты шаришь».
Я в ответ улыбнусь – потом лишь прозренье
Придет и подскажет, что я лишь товарищ.


Я был лишь опорой – всегда и повсюду,
Я всем раздавал любовь понемногу.
Я слишком устал, устал верить в чудо,
Я счастье отдал, лишь оставил тревогу.


Я ощущаю себя персонажем пародий,
Снаружи смешной – внутри очень страстный.
Стараюсь, чтоб были счастливыми люди,
А сам, почему-то, всегда был несчастным.


Ах, как бы хотелось узнать мне другое,
Не другом быть просто, а кем нибудь больше.
Мечтал я всегда о душевном покое,
Не просто поднять настроенье, а дольше


Мне так надоело быть добрым и чутким.
Я глупо смотрюсь – король в роли пешки.
С нуля до нуля итак целые сутки
Для многих друзей я был группой поддержки.


Хочу очутиться в чьих-то объятьях,
Хотел бы вкушать сладости поцелуя.
Чтоб вновь я поверил, что парни все братья,
А девушки даже не сестры… - хочу я.


Хотелось бы быть мне другим человеком,
Хотелось бы все от судьбы получать.
Но если в кого-то случится проблема,
Я ни за что не смогу отказать.

Кохання, що таке кохання?
Багато вже було розмов.
Де відповідь на це питання?
Чому воно хвилює кров?


Що це за почуття? Не можна розібрати,
Чи може болю, чи жалю.
Бо важко визнати й сказати
Цю фразу: «Я тебе люблю».


Це почуття не всім потрібне.
Воно як хмари – є й нема.
Рано чи пізно все ж набридне
І схопить світ вічна зима.


Це почуття не всім підвладне,
Хоч всі бажають підкорити.
Та це зробити дуже складно,
Чи варто задля цього жити?


Кохання це лише примара,
Шукати будеш, не знайдеш.
Ти тільки час втрачаєш марно,
Життя пройде – не повернеш.


Бо даний людям час, летить,
Тече неначе в венах кров.
Його не зможеш зупинить,
Якщо керує ним любов.


Зі мною будуть сперечатись,
Що я не так все розумію.
Мабуть, не зміг я розібратись,
Й цього зробить вже не зумію.


Цього робити я й не хочу.
Любов не завжди радощі приносить.
Я з жахом прокидаюся щоночі,
Болить у грудях серце, і плаче, і голосить.


Всьому виною це кохання -
Кохать не значить буть коханим.
І марні тут всі сподівання,
Собі лиш душу ними раним.


Завжди було так і так буде,
Для цього в світі живемо:
Кохають нас – то ми не любим,
Не люблять нас – ми любимо.

Я тебя люблю, а ты меня нет
Я люблю тебя, но нет твой ответ.
Я мучаюсь сильно, но не обижаюсь
Слова близко к сердцу не брать я стараюсь.
Любовь в твоем сердце еще не родилась,
Душа для меня полностью не открылась.
Ты хочешь со мной быть,
Но трудно признаться,
Постыдного нет здесь – не надо бояться.
Не надо бояться дать волю словам
Хочу пару слов прочитать по губам.


Я тебя люблю, а ты меня нет
Я люблю тебя, но нет твой ответ.
« Да не люблю, но ты не обижайся,
Ведь время пройдет, ты дождаться старайся ».
И я буду ждать, жизнь с тобой хороша
Ведь частью меня твоя стала душа.
А раньше я думал - любви нет взаимной,
Глупец тогда был, мальчишка наивный.
Как можно было мне так ошибиться?
Ведь без любви я не смог бы родиться.


Быть может, я слишком уж оптимистичен
И в будущее взгляд мой совсем не логичен.
И пусть через годы я в этом раскаюсь,
Но от любви своей не отрекаюсь.
Ведь знаю я точно – все будет иначе
Признанье в любви для меня много значит.
Его я дождусь, и когда скажешь мне
Я буду счастливее всех на земле.


Я тебя люблю, а ты меня нет
« Не спрашивай, лучше дождись!»
- твой ответ.

Сегодня твой праздник, я приду к тебе в гости.
Постою у двери и исчезну поспешно,
Чтобы не было во встрече ненужной нам злости.
Ты меня не увидишь в день свой, конечно.


Букет скромных цветов положу у порога,
Положу и уйду, огорчившись слегка.
Ведь быть гостем твоим мне закрыта дорога
И нет права, сейчас, нажать кнопку звонка.


Я уйду, не поздравив тебя с Днем Рожденья.
Никаких теплых слов, лишь цветы оставляю.
Ты понюхаешь их и разгонишь сомненья
Ты поймешь, что тебе я лишь счастья желаю.


Я с собой заберу все твои неудачи,
Все ненастья, невзгоды, проблемы и беды.
У тебя зло куплю – добро брошу на сдачу,
Чтоб в дальнейшем ты видела только победы.


Ты люби так же сильно – как только мечтаешь
Не плачь никогда, разве только от счастья.
Со счастливой звездой душу, ты обвенчаешь.
И все мелочи жизни в твоей будут власти.


Я уйду, чтоб тебе было приятно,
Я уйду, чтоб сгорели безумные мысли,
Чтобы снова когда-то вернуться обратно
И быть гостем желанным на празднике жизни.

Ми дружим давно, чи лиш просто знайомі
Ти можеш любить мене, чи зневажати,
Ти можеш робити все, що бажаєш.
Я прошу лише мене не ображати.


Не ображай мене, бо я наче сонячне небо –
Я раде усім і мені всі радіють,
Якщо хтось погане, щось скаже про мене
Мене назавжди темні хмари закриють.


Не ображай, бо я теплий вітер весняний –
Я добрий, я ніжний цілую повіки,
Якщо поважать хтось мене перестане
То я прохолону назавжди, навіки.


Не ображай, бо я наче місяць вечірній.
Закохані мріють про зірку єдину.
Якщо я піддамся ганьбі недовірній
Я просто погасну і небо покину.


Не ображай мене, бо я наче квітка у полі.
Щороку я квітну і сонцю радію,
Та якщо зірвати й тримати в неволі
Я просто засохну – від горя зомлію.


Не ображай, бо я пташка, що в небі літає.
Я маю усе, в мене друзі веселі,
Але якщо хтось зла мені побажає
Я безсила впаду й розіб’юся об скелі.


Не ображай, бо я річка, що в море впадає.
Дарую я всім прохолоду жадану,
Але якщо хтось в мене брудом кидає
Вода забрудниться й болотом я стану.



Не ображай мене прошу, бо я немовля,
Бо хочу я пить молоко материне.
Не ображай мене – я плодородна земля
Врожай від образ в’яне тільки і гине.


Не ображай мене квітку, не ображай мене небо,
Не ображай мене ким би я зараз не був,
Не ображай я не бачу в цьому потреби.
Навіщо? Я це до сих пір не збагнув.


Не ображай мене, бо попереду ціле життя,
Не ображай, бо станеш схожа на свічку.
І воском тектиме сльоза каяття,
Якщо ти образиш мене – пташку, річку...


Навіщо слова злі? Без них обійдемось.
Навіщо когось ображати? Не треба.
Давай все забудемо і посміхнемось,
Повір я постояти зможу за себе!

200 років моєму безсонню
не знаю звідки чекати ранку
скажеш ХОЛОДНО
і вмочиш пензлик
у фіолетову фарбу
малюватимеш подив
Позуватиму
нудно стояти мовчки
переповнюючись фанатизмом
з очей навпроти
важко зображувати подив
коли всім все зрозуміло
скажеш ХОЛОДНО
і на фоні подиву
почнеш малювати янгола
з натури
майже копіюючи зовнішність
майже заглядаючи в душу

намалюєш святість
пунктирною лінією
боячись зачепити хвору уяву

боляче стояти
на холодному кафелі босою
по коліна врісши
в болото власних думок
і зображувати світло
коли в душі чорно

скажеш ЗАЛИШИЛОСЬ НАМАЛЮВАТИ
ТІЛЬКИ ОЧІ
і вмочиш пензлик
в пусту ніч
не помітивши
що ні фарби
ні змісту
в ній нема

поставиш підпис
накажеш летіти
а я дивитимусь
крізь тебе з мольберта

і ти зрозумієш
що створив
банальне зображення
для настінного календаря
адже щоб зробити мене вільною
потрібно подарувати пару крил

Я мрію, знов, про нашу зустріч,
У світі де лиш зорі й квіти.
І ми удвох, нікого поруч,
Тепер назавжди лиш моя ти.
Тихо музика заграє
І погляд твій мене обпалить,
Ти прошепочеш: «Я кохаю»
І серце солодко зажалить.
І я відчую, як вуста
Твої зігріють мені очі,
І вже ніхто не пам”ята,
Що в нас було тієї ночі.
Я небо про одне благаю,
Хай буде так завжди казково;
Мені не треба навіть Раю -
Лиш ти, і я, і більш нікого.
Хай буде так, що вічно разом,
Й ніколи ми не розставались.
Ніхто нікого не образив,
То людям все лише здавалось.
Хоча, мабуть, пам”ять про мене
На тріски скоро розпадеться
Так хай вона, всупереч долі,
Хоч на папері збережеться.

Ні, сьогодні не свято,
Кричати в захваті не треба.
Подібних днів дуже багато,
Коли я думаю про тебе.


І в цей звичайний, як всі, вечір
Тобі щось хочу подарити.
Та важко вибрати доречі
Який сюрприз тобі зробити.


Я подарую тобі сонце,
Його чарівні промені.
Хай світить лиш тобі в віконце,
Одній тобі на всій Землі.


Нехай тебе щодня голубить
Своїм промінням золотим.
Нехай одну тебе лиш любить,
Вогнем палає хай святим.


Ти будеш ним щоразу гратись
Як смуток прийде в твої думки.
Неначе немовля сміятись,
Від радості пектимеш руки.


Ним розвеселиш собі серце
Та все ж воно колись набридне.
Я подарив би тобі сонце,
Та чи воно тобі потрібне?


Я місяць тобі подарую,
Щоб не давав вночі заснути.
Якщо захочеш – розфарбую,
На ньому намалюю квіти.


Щоб в ці безсонні, світлі ночі
Ти думала завжди про мене,
Щоб не могла заплющить очі,
Якщо любов наша мине.


Кататись ти на ньому будеш,
Коли тобі буде погано.
Одразу горе все забудеш,
Самотності залічиш рани.


Усе, що хочеш з ним роби,
Бо він до іграшки подібний.
Я місяць тобі подарив би,
Але чи він тобі потрібний?


Я подарую тобі зорі,
Чумацьким шляхом хай вітають
Тебе у радості і в горі,
Нехай вони не покидають.


Щоночі рахувати будеш їх.
Хай блиском чарівним сіяють.
Ти будеш відчувати заздрість всіх
Людей,бо зірки жодної не мають.


Вони всі в тебе, власність це твоя,
Вони назавжди поруч із тобою.
І ти щаслива – це вже бачу я,
Навік ти попрощалася з журбою.


Але забудеш їх поволі,
Набриднуть ті сузір”я срібні.
Я подарив би тобі зорі,
Та чи вони тобі потрібні?


Я подарую тобі небо –
Безкраю ту, незайману блакить.
Руки людей потянуться до тебе
І сотні пар очей тебе будуть любить.


Бо ти Богинею краси
На трон піднімешся небесний.
І людям щастя віддаси,
І стане світ ще більш прекрасний.


На ньому будеш ти сидіти,
Дивитись зверху вниз простіше.
Не можна завжди там радіти,
Там роки йдуть твої скоріше.


Та все ж на землю тобі треба,
Хоч ти і житимеш там бідно.
Я подарив би тобі небо,
Та чи воно тобі потрібне?


Так, все не те, що ти хотіла,
Але тепер, я, мабуть, знаю.
Я хочу, щоб ти зрозуміла
Як сильно я тебе кохаю.


Любов свою я подарую –
Надію маю, що приймеш.
Бо за тобою лиш сумую,
Кохання мало де знайдеш.


Я хочу так, щоб ти раділа
І в усмішці тремтіли губи,
Щоб ти замріяна ходила,
Бо знаєш, що тебе хтось любить.


Щоб ти хвалилась, що: «Кохають,
Мене одну на всьому світі.
Мені одній вірші складають,
Одній мені дарують квіти!»


Тобі скажу все це, звичайно,
Не буде вічно це таємним.
Я подарив тобі кохання –
Та чи буде воно взаємним?


Я подарую тобі все,
Чого лиш зможеш забажати:
Вулкани, гори, озерце –
Одній тобі лиш хочу дати.


Взамін я не прошу нічого.
Тобі присвячую романс.
Хоч ні – я хочу лиш одного
Ти дай мені останній шанс!

Птахами римськими

На протертих шинелях…

Індуськими знаками

Спотвореними дзеркалом

арійських гієн… Пактами…

вони змушують нас мовчати!

А Вам треба

Спати!!

Ви чуєте мене?!

Ха… Ха…

Ха… Ха…

Спати…



Почнемо з тебе, Старшенький?

Щоб потім не було боляче –

Поцілунком у лоб

З капсулою ціаніду…

А на ранок – в мішок,

Щоб не було і сліду…



Ну, нічого, тихіше…

Не бійтесь, малята…

Вкриє Вас тепла ковдра,

Буде чим… загортати

вранці, холодних,

Поки в коконі рейд…

Не зупинить гестапо

Ні Зиґмунд, ні Фрейд!

Помер, як Ви…



Хто доб’є Ваших Янголів

арканом слюди?

Я до Вас повернусь,

Але вже не сюди…



«На добраніч» скажу,

Не закривши дверей…

А у відповідь, Ехо:

«Татусю,

ARBEIT

MACHT

FREI? »

ЛЮ

Як тобі в холодній чужині,
незабутній мій печальний друже?
Чи на ностальгію занедужав
і співають тужно уві сні
солов’ї далекої країни,
де у щастя не повірив ти?
Як тобі тепер?
Сягнув мети?
Твої очі, так знайомо сині,
убирають синь чужих небес.
Руки на кермі і стріли автобанів...
Друже мій, віддавна некоханий,
чом на рапт у пам’яті воскрес?
І намарилося боляче мені —
як тобі в холодній чужині?

“Стояла жінка на семи вітрах”
(Ірина Дем’янова)

Стояла жінка на семи вітрах,
і падав їй у ноги подорожник.
І серце чисто метене, порожнє
забуло, що є біль, і що є страх,
лиш прагло вітру.
Гострого, мов зойк,
і чистого, мов березневе сонце.
Стояла жінка пильним оборонцем
того, що їй у спадок принесло
доріг суцвіття.
Подорожній цвіт.
Єдине непорожнє у тривожнім
цім світі.
Суєта.
Ловитва вітру у тенета віт.
І віри вир у темряві безвір’я.
І камінь струн Орфеєвої ліри.
Сльота осіння. Вітер і сльота.
Сльота і сльози на семидоріжжі...
І вітром перехрещена так ніжно,
вона росі і сонцю помолилась
і відійшла від схрещення доріг.

Осінніх білих хризантем
Зів'ялий присмак гіркоти
І груди так стискає щем
Мені тепер нема куди іти.
Кружляє листя в вихорі дощем,
А я шукаю сховку з самоти
І у поривах кутаюсь плащем -
Я ж так боюся темноти…

Міцно стискай руку,
дуж сльози в коричневий вечір
із запахом кмину.
На кроки твої реагую,
на стукіт повік,
а у них порожнеча бензину.
Не заливай більше себе дурманом.
Тікаючи в Космос, а не до коханок,
вже дужче не люблять і більшої рани,
з якою живуть - не існує. Й не стане.
Ніколи. У теплій весні не сховаюсь
з тобою. Я знаю як добре, то фініш.
Поволі уже вислизаю назад, в свою зграю.
Ти сам. Ти умієш. Ти дишеш.
Без крові. Із болем як ріжачим згустком,
в мені хаотично співають лиш вірші.
Так ніжно. Не ти...Вони вічно зі смутком,
і я хочу більше...

…І написав тестамент, і пішов,
І сніг летів йому з-під підошов,
І пляшка у кишені гріла серце
(Вона – як я. Вона також із перцем).
..................................
Хустинка біла...Стримую ридання…
Феніта ля комедія…Востаннє
З-за рогу бачу, як у цю завію
Ти трепетно скляну цілуєш шию,
Як обнімаєш талію, і гордо
Вливаєш сурогат у спрагле горло,
І ніч без мене губиться поволі
У випарах чорнявих алкоголів…

На мою власну в’язницю є два вікна,
Ліплені стіни із воску, квадратні метри...
Найманці кажуть, що скоро буде війна –
Я не готуюся - в мене смугасті гетри.
Названо буде чиїмись вустами ціль;
Прийдуть валити стіни чиїсь накази –
Я не радію, я знаю: за ними – цвіль,
Світ божевілля і хворі ідоломази...

на кріслах триногих
без рими як дощ без води
у ломбарді лежу без "залогу"
постій подивися і йди

бо купиш мене як прокляття
а я проросту без води
у дітях твоїх незачатих
не стій
не дивися
і йди

5
Добре стояти в осінню сльоту
Перед вікном, що ридає.
Думати терпко про віддану, ту,
Що при житті тримає.
Звітрені липи за крок до зими, –
Ані листочка на вітті.
Так, моя мила, з тобою і ми –
Зовсім беззахисні в світі.

6
Чи Бог мене осудить, чи простить
За ту палку любовну ненасить,
За те, що й нині, як сивіє світ,
Я ще такий, як був у двадцять літ.
У пахощах прим’ятої трави
Тебе цілую всю – від ніг до голови –
Найменшої клітинки не минаю.
Чи Бог простить, помилує… Не знаю.
Скажи мені, о, Господи, чи тіло
Повинне в тім, що в пристрасті горіло?
Й хіба душа брудниться тим вогнем,
Що на землі дарує нам Едем?

7
Закам’янію. Ні душі, ні серця.
Впаду в траву.
А ти прийдеш – легенько доторкнешся –
І оживу.
І засвічуся весь, і запалаю –
Зоря в імлі.
Мій янголе, що не утратив раю
На цій землі.
У безмірі солодкої пагуби
Твого єства
Згорять мої несамовиті губи
І всі слова…

8
Забракне, бува, мені губ і очей
Щоб cпити всю радість утіх
У прихистку рук твоїх і грудей,
У білому полум’ї ніг.
Коли преображена ти стаєш
Світлом, що з неба б’є,
Тихо зітхаю й питаю – а де ж
Тіло зникає твоє?
В безсмертя душі я повірив, як міг,
Відкинув всі сумніви, та
Чому не безвічне розхристя цих ніг,
Ця випуклість живота?
Ці очі під зламами брів молоді,
Цих спалених губ анаша.
Якщо це помре і зотліє, тоді
Чим житиме бідна душа?

я та котра
лежить обручкою
у тебе на правиці

я та котру
твоя дитина
кличе мамо

я та що
пророкує
твої сніданки і вечері
і пахне
вранці кавою
а ввечері
прочитаною книгою

я та що
розітнула себе
навпіл щоб
бути твоєю
половиною

а жінка
що була в мені

колись

подалася в поле

квіти подаровані
зривати

Ты разбудишь меня
Поцелуем в висок.
Время нам не унять –
Непослушный песок.

Расставаться легко –
Песня, но не про нас.
Мы зашли глубоко,
Словно, в легкие газ.

Мы убили "себя"
Поцелуем в висок.
Будем долго любя
Пить алеющий сок.

Расставаться легко,
Если нечего дать.
Путь ночных мотыльков
Мы сумели понять.

Очень трудно во тьме
Пропустить огонек…
Но «контрольный» прошу
Поцелуем...
В висок!..

Курна провінція донбаська.
Фантомний, нерухомий час.
Картопелька замість ковбаски.
Різдво. Великдень. Трійця. Спас.

Маленькі зліпочки батькові,
о як раділи ми, коли
вони, безногі, безрукові,
з війни до школи нас вели.

Кругом червоні транспаранти,
залізних гасел хоругви,
донбаське мовне есперанто -
немовби розсипи жорстви.

Сумні військовополонені
з руїн дивилися на нас.
На п'єдесталі - з гіпсу Ленін.
Різдво. Великдень. Трійця. Спас.

Ми з тих химерних літ постали.
Було нам зовсім невтямки,
хто винен - Гітлер а чи Сталін,
що інваліди в нас батьки.

Була Велика Вітчизняна
і Перемоги торжество.
Були промови полум'яні,
було кремлівське божество.

Все, що учили ми з принуки,
в архів історія здала.
Вернула б краще батьку руку
чи в мене пам'ять одтяла.

Ростуть прагматиками діти.
Метаном вибуха Донбас.
І предковічні ставлять міти
Різдво. Великдень. Трійця. Спас.

Тепер. Сьогодні. Зараз. Назавжди.
Кажу собі: дивись ув очі правді.
Твоє кохання - міллю битий прапор,
олжа роз'їла твій убогий дім.

Сьогодні. Зараз. Назавжди.
Тепер шлях відступу собі перетинаю,
із древка вутлий прапор я зриваю,
жену олжу з німих кімнат-печер.

Тепер. Сьогодні. Зараз. Назавжди
вирішую, що годі йти по колу,
любові, мов Великому Моголу,
не стану вже курить священний дим.

Сьогодні. Зараз. Назавжди.
Тепер відкрию серце спокою і волі,
лісам і горам, вітру в чистім полі,
дзеркальним плесам лагідних озер.

Кажу собі: небесних манн не жди,
іди вперед, радій мозольній праці.
У ній ти знайдеш і любов, і правду.
Тепер. Сьогодні. Зараз. Назавжди.

Любов'ю надірване серце,
молла й моджахед України,
стотисячний воїн Петлюри,
піддослідний більшовиків,
ти дервіш в халаті психушки,
провидець з очима дитини,
донецький сумний соловейко
на всі українські гілки...

Чому тебе вибрала доля - не знаєм,
бо відки нам знати,
знання лиш помножить скорботу
за тим, що тебе вже нема.
Тобі Україна була
і сестра, і дружина, і мати -
бувала ж, одначе, як мачуха люта,
як чорна зима.

Ти б міг розповісти, Поете,
як в мушлі ховалися друзі,
як, струєна співом нещирим,
розколювалась голова,
як раптом тобі серед ночі
зривала поезія шлюзи,
поставлені, наче капкани,
і мислям твоїм, і словам...

Та годі уже суєслів'я. Життя -
то суцільна чернетка
на камені, а чи папері,
на лазерних дисках доби...
Аби хоч єдиний нащадок здобув
з глибини Інтернету
й поклав собі десь біля серця:
«Любіть Україну. Люби...»

Череп'яні кордони цієї держави,
дерев'яні ракети, солом'яний флот.
В літаку з бузини, у шоломі іржавім
пролітає над нею паперовий пілот.

Унизу, попід ним - іграшкові палаци,
станіольні лани, гори з пап'є-маше.
У вертеп головний позбирались паяци,
щоб поїсти муляжні еклери й буше.

То нічого, що тістечка їхні несправжні,
то нічого, що їхні костюми смішні -
персонажам отим розписним картонажним
лише власні промови поживні й смачні,

У вертепі відбудеться свіжа вистава -
ляльковод накрутив на всі пальці нитки -
і лунає звідтіль: «Нова ера настала,
для дорослих дітей - безкоштовні квитки!»

О країно лялькова, настільний вертепе,
що насправжки, що ні в потойбічні куліс?
Скільки літ не служи Мельпомені й Евтерпі -
прийде край твоїй службі і вірі колись.

Мов пілот іграшковий, згори на країну
подивлюсь і своїм не повірю очам.
Геть алюзії, там, унизу, не Вкраїна,
а держава-фантом, а вертепна свіча.

Череп'яні кордони цієї держави,
дерев'яні ракети, солом'яний флот.
В літаку з бузини, у шоломі іржавім
стеаринові сльози ронить горе-пілот.

Колись давно, не знати вже й коли,
я брав перо до рук із трепетом побожним,
і ті рядки, що їх писав, були
для мене світом дивним і тривожним.

Колись давно, мабуть, життя назад,
мені любов була висока і шляхетна,
і фіалково квітли небеса,
мов бунчуки анатолійських хеттів.

Колись давно, засмаглий, молодий,
я вів за руку доню, наче долю,
й вірджінських сигарет солодкий дим
плив над столом у товариськім колі.

Колись давно, шляхетний і прямий,
збиравсь на краще цілий світ змінити,
аби прозрів сліпий, сказав німий
слова найперші - «жити» і «любити».

Колись давно... У присмерку років
перебираю давні вірші і любові.
Зберіг тепло дитячої руки
й золу стремлінь і сподівань у слові...

Я переходжу в трансцедентний вік,
усім єством своїм перетікаю,
крізь амбразури втомлених повік
новітній час в старий дзиґар впускаю.

Іще горить в крові адреналін,
іще життя спокусами гендлює,
та невблаганна зміна поколінь
на сущих всіх невидимо полює.

Пророк вчорашній нині вже смішний,
сліпі недавні ідолопоклонці.
Ті, що колись встромляли в сонце ніж,
рибалять у державній ополонці.

Харизматичні постаті вождів -
пожива для захланних гумористів.
Аби не очі сиріт, сльози вдів —
смішна була б луна помпезних істин.

Перетікаю у нові часи
з надією, з незгорбленим сумлінням.
Вкраїнонько! Нарешті ти єси.
Здійснися у майбутніх поколіннях.

Я переходжу в трансцедентний вік,
усім єством своїм перетікаю,
крізь амбразури втомлених повік
новітній час в старий дзиґар впускаю.

Іще горить в крові адреналін,
іще життя спокусами гендлює,
та невблаганна зміна поколінь
на сущих всіх невидимо полює.

Пророк вчорашній нині вже смішний,
сліпі недавні ідолопоклонці.
Ті, що колись встромляли в сонце ніж,
рибалять у державній ополонці.

Харизматичні постаті вождів -
пожива для захланних гумористів.
Аби не очі сиріт, сльози вдів —
смішна була б луна помпезних істин.

Перетікаю у нові часи
з надією, з незгорбленим сумлінням.
Вкраїнонько! Нарешті ти єси.
Здійснися у майбутніх поколіннях.

Літаки закрутяться, мов листя.
Башти захитаються я падуть.
Десь зі Сходу, з-поза передмістя
Білим сонцем встане Страшний Суд.
Євген Маланюк. «Візія»,12.1.1933

Не знати, божевільний чи пророк
поетові підказує рядок,
здавалося б, занадто патетичний....
А на свій орбіті еліптичній,
справляючи одвічний колобіг,
планета наша, байдужа до книг,
скажіть спасибі — досі терпить людство
із схильністю його до самогубства...
Тим часом пролунав уже глагол -
пророцтво, сновидіння, протокол -
і от поет, скоцюрбившись од болю,
із криком випуска його на волю,
не знаючи, проте, коли і де
настане апокаліпсичний день...
...Нью-Йорк, Велике Яблуко, невже
твоя трагедія привиділась поету?
О ці слова, яких ніхто не чує,
пророцтва, що збуваються колись,
як таємничі візії Біблійні...

Цей проминальний світ, де ворогів і друзів
єднає часолет, єднає часоплин.
Незчуєшся - аж ти вже на останнім прузі,
ну а за ним, за ним - лише гіркий полин.

Цей неповторний світ, де зненависть з любов'ю
у спалаху життя переплелись навік,
де поклик джерела і прагнення оновлень -
як прихисток труни, як немовляти крик.

Цей незникомий світ, жорстокий і ласкавий,
котрий мене й тебе виґойдував і вчив,
аби ніхто із нас не скис і не розкаявсь
утому, що любив, ненавидів, грішив.

Цей незабутній світ - із темряви і світла,
із щастя і добра, із горя і біди,
залишиться по нас, як прокурор і свідок
людських химерних доль, що зникли назавжди.

Цей несходимий світ, що хлюпає у вени
прийдешніх поколінь прийдешньої доби...
Хай що б там не було — він щедрим був для мене
на радість і біду, на цей прощальний біль.

Зеленіє бур'ян при дорозі,
нароста на подвір'ї спориш,
у кущах солов'ї-віртуози
вголос вчать Вінграновського вірш.

Затужилося так за любов'ю
до лісів, до пташок, до мурах,
до Полісся і до Подніпров'я,
до степів, де співає ховрах.

Задихнулась душа в несвободі
пильнооких міських кам'яниць
і тікає з тюрми, наче злодій,
до небес, що на денці криниць.

Не у захваті етнографічнім,
що проймається ним патріот, —
в Україні я в скруті довічній,
яку Спарті двожильний ілот.

Наболіла давно Україна
не одному такому, як я, —
й бунтівнича її половина
й та, що плодить раба й холуя.

Мозолі від сусідських обіймів
носить гордо, немов ордени,
половина звитяжців тубільних,
половина ж глузує із них.

Ну, а там, де не чутно дебатів
про майбутнє народів, держав,
походжають лелеки цибаті
по мочарах, по зелені трав,

і виходить вдова на подвір'я
годувати свиню і курчат,
і триває нічне перемир'я
поміж зір, парубків і дівчат,

і бур'ян шелестить при дорозі,
постелився під ноги спориш,
і в кущах солов'ї-віртуози
досі вчать Вінграновського вірш.

1
Хилитка, зомліла, сполотніла,
Вся земна – до зойку, до зела...
Ти мені іще не відболіла,
Ти мені іще не звечоріла
І не все, що можеш, віддала.

Найтемніша ніч з тобою біла,
Більшого не дасться – не проси.
Простопадна, ніжна і зомліла,
Тільки ти так випливаєш з тіла
Краплею жаждивої роси.

2
Моя жаго, знетямо і маро,
Мій світе, у якому біль учитель,
Щоби тебе створити, не ребро,
А серце в мене вийняв Вседержитель.

3

Я небо п’ю, коли воно моє,
Коли воно сміється і світає,
В біди і горя завжди ймення є,
Але у щастя імені немає.
Хоча б на день скупатися у нім,
Хай не мине причастя це сяйливе.
Бо в мене щастя з іменем твоїм,
Тому воно таке хистке й лякливе.

4
Ти чого у мій сон залетіла,
Біла-біла, як вишня в маю?
Ти хотіла не тіла, хотіла
З тіла вийняти душу мою.
Залиши мою душу в спокої,
Залиши мою душу мені.
Бо так важко, мій раю, з тобою
І в найлегшому райському сні.

Планета Сон - космічне диво,
роки тут світлові без ліку
вляглися макіяжем віку,
а думи опадають мливом.

Ми пролітаємо Парижем,
фанерою і просто мимо...
у міма-тиші пантоміма
встигає застигати хижо -

то хижа бачиться безока,
із уст читали би - та темно.
Відчутно ледь - які тандемні
бувають в необачність кроки.

Де яв і де його пороги?
А може дні життя наснили?
Бо лиш над Сном тріпочуть крила
та виростають в щастя ноги.

Який політ - така і мрія,
з таким обличчям стрінем Бога.
Ми приземляємось убого
на перелиті з втоми вії.

Бо нудить півень - ранню хворий,
жене цю ніч на всі чотири...
і ми, космічні пасажири,
в скафандри тіл вдягаєм зорі.

23 Січня 2008

По-шире улыбайся...
...пусть думают, что мания...
...давай утонем в вальсе...
..."ширнемся" пониманием!
16.10.07.

Невтішна посмішка
скотилась з уст
Я, схоже, збоченка,
бо вже боюсь
тебе утратити,
так, наче мала
У моніторі ти,
душа дрімала
ЇЇ цькувала я
солодким трепетом,
і дарувала їй
надії запитом
Пробіли, крапочки,
невинні смайлики,
чи емо шапочки
Ми -справжні чайники
Серйозні наміри
у слензі втілені
Очима камери -
думки замилені
А думи втомлені
благають тиші
І знову скромні ми,
торкнувшись миші,
чекаєм мейлика,
прохаєм чату
Уже тремтить рука,
ну як почати?!

21.01.08

Ляп. На фурі сліди. Голуб злякано фуркнув.
Ощасливлений хлоп мироносця злим словом згадав.
Пропустив три гольголі крізь горло та буркнув -
переліз через шкельце зелене у баки удав.

Коли баки забиті, заповнені плином,
а корму підкосило, згинається в коло труба,
легше впасти у сон, ніж тинятись під тином
із "Іваном, що в`ється... барвіном?" по синіх устах.

23 Січня 2008

Удома сірі очі. Стіни
змикають кісточками пальців,
цілуючи мої коліна,
висмоктуючи крихти щастя.

Я день пропущу. Поліс тане.
Лиш незворушні ГолубИ
викохують зимУ останню,
не те, що ми. Як на диби.

У стінах, душу у бетони,
у шини - рух, на шию - терен,
все ненасичено неповні,
але і в цьому вже не певен.

Куди? Біги для мишоловів,
для "їсти", "пити" і "кохатись",
підпорка-зашморг для любові.
І доки буде так..."здаватись"?

Для буднів - день, для думи - вечір,
а ширма - скло з пляшок вина,
усе на світі недоречі,
коли крізь тебе Ця Стіна.

...Золотенька моя,
                                    ці пташині пісні ранкові
і серпанку лаштунки - прозорі, як шати твої, -
досконале завершення казки, в якій на слові,
так подібному правді, я зрештою вимовлю „Ні".

Після тисячі другої ночі уже не в стані
далі слухати, де ви - години мої мовчазні?!
Я вертаю назад, у прекрасні часи, жадані,
де щоночі нова тільки вабою буде мені!

Що до тебе, то ми розлучаємось, - певен, радо
за тобою догляне наш тенор - заслужений - кат,
та повір – з цим усе! Я клянуся, о Шéхерезадо, -
більше жодних розумниць і суто словесних принад!..

*
...Ой, наснилась біда!
Наче мила, я не з тобою,
наче слухав усяке,
що здатна казати жона!
Я казки споживав,
і ні крапельки алкоголю!

Де ж бо ти, моя пляшечко,
рідна - од корка до дна?

2008