Череп'яні кордони цієї держави,
дерев'яні ракети, солом'яний флот.
В літаку з бузини, у шоломі іржавім
пролітає над нею паперовий пілот.

Унизу, попід ним - іграшкові палаци,
станіольні лани, гори з пап'є-маше.
У вертеп головний позбирались паяци,
щоб поїсти муляжні еклери й буше.

То нічого, що тістечка їхні несправжні,
то нічого, що їхні костюми смішні -
персонажам отим розписним картонажним
лише власні промови поживні й смачні,

У вертепі відбудеться свіжа вистава -
ляльковод накрутив на всі пальці нитки -
і лунає звідтіль: «Нова ера настала,
для дорослих дітей - безкоштовні квитки!»

О країно лялькова, настільний вертепе,
що насправжки, що ні в потойбічні куліс?
Скільки літ не служи Мельпомені й Евтерпі -
прийде край твоїй службі і вірі колись.

Мов пілот іграшковий, згори на країну
подивлюсь і своїм не повірю очам.
Геть алюзії, там, унизу, не Вкраїна,
а держава-фантом, а вертепна свіча.

Череп'яні кордони цієї держави,
дерев'яні ракети, солом'яний флот.
В літаку з бузини, у шоломі іржавім
стеаринові сльози ронить горе-пілот.

Колись давно, не знати вже й коли,
я брав перо до рук із трепетом побожним,
і ті рядки, що їх писав, були
для мене світом дивним і тривожним.

Колись давно, мабуть, життя назад,
мені любов була висока і шляхетна,
і фіалково квітли небеса,
мов бунчуки анатолійських хеттів.

Колись давно, засмаглий, молодий,
я вів за руку доню, наче долю,
й вірджінських сигарет солодкий дим
плив над столом у товариськім колі.

Колись давно, шляхетний і прямий,
збиравсь на краще цілий світ змінити,
аби прозрів сліпий, сказав німий
слова найперші - «жити» і «любити».

Колись давно... У присмерку років
перебираю давні вірші і любові.
Зберіг тепло дитячої руки
й золу стремлінь і сподівань у слові...

Я переходжу в трансцедентний вік,
усім єством своїм перетікаю,
крізь амбразури втомлених повік
новітній час в старий дзиґар впускаю.

Іще горить в крові адреналін,
іще життя спокусами гендлює,
та невблаганна зміна поколінь
на сущих всіх невидимо полює.

Пророк вчорашній нині вже смішний,
сліпі недавні ідолопоклонці.
Ті, що колись встромляли в сонце ніж,
рибалять у державній ополонці.

Харизматичні постаті вождів -
пожива для захланних гумористів.
Аби не очі сиріт, сльози вдів —
смішна була б луна помпезних істин.

Перетікаю у нові часи
з надією, з незгорбленим сумлінням.
Вкраїнонько! Нарешті ти єси.
Здійснися у майбутніх поколіннях.

Я переходжу в трансцедентний вік,
усім єством своїм перетікаю,
крізь амбразури втомлених повік
новітній час в старий дзиґар впускаю.

Іще горить в крові адреналін,
іще життя спокусами гендлює,
та невблаганна зміна поколінь
на сущих всіх невидимо полює.

Пророк вчорашній нині вже смішний,
сліпі недавні ідолопоклонці.
Ті, що колись встромляли в сонце ніж,
рибалять у державній ополонці.

Харизматичні постаті вождів -
пожива для захланних гумористів.
Аби не очі сиріт, сльози вдів —
смішна була б луна помпезних істин.

Перетікаю у нові часи
з надією, з незгорбленим сумлінням.
Вкраїнонько! Нарешті ти єси.
Здійснися у майбутніх поколіннях.

Літаки закрутяться, мов листя.
Башти захитаються я падуть.
Десь зі Сходу, з-поза передмістя
Білим сонцем встане Страшний Суд.
Євген Маланюк. «Візія»,12.1.1933

Не знати, божевільний чи пророк
поетові підказує рядок,
здавалося б, занадто патетичний....
А на свій орбіті еліптичній,
справляючи одвічний колобіг,
планета наша, байдужа до книг,
скажіть спасибі — досі терпить людство
із схильністю його до самогубства...
Тим часом пролунав уже глагол -
пророцтво, сновидіння, протокол -
і от поет, скоцюрбившись од болю,
із криком випуска його на волю,
не знаючи, проте, коли і де
настане апокаліпсичний день...
...Нью-Йорк, Велике Яблуко, невже
твоя трагедія привиділась поету?
О ці слова, яких ніхто не чує,
пророцтва, що збуваються колись,
як таємничі візії Біблійні...

Цей проминальний світ, де ворогів і друзів
єднає часолет, єднає часоплин.
Незчуєшся - аж ти вже на останнім прузі,
ну а за ним, за ним - лише гіркий полин.

Цей неповторний світ, де зненависть з любов'ю
у спалаху життя переплелись навік,
де поклик джерела і прагнення оновлень -
як прихисток труни, як немовляти крик.

Цей незникомий світ, жорстокий і ласкавий,
котрий мене й тебе виґойдував і вчив,
аби ніхто із нас не скис і не розкаявсь
утому, що любив, ненавидів, грішив.

Цей незабутній світ - із темряви і світла,
із щастя і добра, із горя і біди,
залишиться по нас, як прокурор і свідок
людських химерних доль, що зникли назавжди.

Цей несходимий світ, що хлюпає у вени
прийдешніх поколінь прийдешньої доби...
Хай що б там не було — він щедрим був для мене
на радість і біду, на цей прощальний біль.

Зеленіє бур'ян при дорозі,
нароста на подвір'ї спориш,
у кущах солов'ї-віртуози
вголос вчать Вінграновського вірш.

Затужилося так за любов'ю
до лісів, до пташок, до мурах,
до Полісся і до Подніпров'я,
до степів, де співає ховрах.

Задихнулась душа в несвободі
пильнооких міських кам'яниць
і тікає з тюрми, наче злодій,
до небес, що на денці криниць.

Не у захваті етнографічнім,
що проймається ним патріот, —
в Україні я в скруті довічній,
яку Спарті двожильний ілот.

Наболіла давно Україна
не одному такому, як я, —
й бунтівнича її половина
й та, що плодить раба й холуя.

Мозолі від сусідських обіймів
носить гордо, немов ордени,
половина звитяжців тубільних,
половина ж глузує із них.

Ну, а там, де не чутно дебатів
про майбутнє народів, держав,
походжають лелеки цибаті
по мочарах, по зелені трав,

і виходить вдова на подвір'я
годувати свиню і курчат,
і триває нічне перемир'я
поміж зір, парубків і дівчат,

і бур'ян шелестить при дорозі,
постелився під ноги спориш,
і в кущах солов'ї-віртуози
досі вчать Вінграновського вірш.

1
Хилитка, зомліла, сполотніла,
Вся земна – до зойку, до зела...
Ти мені іще не відболіла,
Ти мені іще не звечоріла
І не все, що можеш, віддала.

Найтемніша ніч з тобою біла,
Більшого не дасться – не проси.
Простопадна, ніжна і зомліла,
Тільки ти так випливаєш з тіла
Краплею жаждивої роси.

2
Моя жаго, знетямо і маро,
Мій світе, у якому біль учитель,
Щоби тебе створити, не ребро,
А серце в мене вийняв Вседержитель.

3

Я небо п’ю, коли воно моє,
Коли воно сміється і світає,
В біди і горя завжди ймення є,
Але у щастя імені немає.
Хоча б на день скупатися у нім,
Хай не мине причастя це сяйливе.
Бо в мене щастя з іменем твоїм,
Тому воно таке хистке й лякливе.

4
Ти чого у мій сон залетіла,
Біла-біла, як вишня в маю?
Ти хотіла не тіла, хотіла
З тіла вийняти душу мою.
Залиши мою душу в спокої,
Залиши мою душу мені.
Бо так важко, мій раю, з тобою
І в найлегшому райському сні.

Планета Сон - космічне диво,
роки тут світлові без ліку
вляглися макіяжем віку,
а думи опадають мливом.

Ми пролітаємо Парижем,
фанерою і просто мимо...
у міма-тиші пантоміма
встигає застигати хижо -

то хижа бачиться безока,
із уст читали би - та темно.
Відчутно ледь - які тандемні
бувають в необачність кроки.

Де яв і де його пороги?
А може дні життя наснили?
Бо лиш над Сном тріпочуть крила
та виростають в щастя ноги.

Який політ - така і мрія,
з таким обличчям стрінем Бога.
Ми приземляємось убого
на перелиті з втоми вії.

Бо нудить півень - ранню хворий,
жене цю ніч на всі чотири...
і ми, космічні пасажири,
в скафандри тіл вдягаєм зорі.

23 Січня 2008

По-шире улыбайся...
...пусть думают, что мания...
...давай утонем в вальсе...
..."ширнемся" пониманием!
16.10.07.

Невтішна посмішка
скотилась з уст
Я, схоже, збоченка,
бо вже боюсь
тебе утратити,
так, наче мала
У моніторі ти,
душа дрімала
ЇЇ цькувала я
солодким трепетом,
і дарувала їй
надії запитом
Пробіли, крапочки,
невинні смайлики,
чи емо шапочки
Ми -справжні чайники
Серйозні наміри
у слензі втілені
Очима камери -
думки замилені
А думи втомлені
благають тиші
І знову скромні ми,
торкнувшись миші,
чекаєм мейлика,
прохаєм чату
Уже тремтить рука,
ну як почати?!

21.01.08

Ляп. На фурі сліди. Голуб злякано фуркнув.
Ощасливлений хлоп мироносця злим словом згадав.
Пропустив три гольголі крізь горло та буркнув -
переліз через шкельце зелене у баки удав.

Коли баки забиті, заповнені плином,
а корму підкосило, згинається в коло труба,
легше впасти у сон, ніж тинятись під тином
із "Іваном, що в`ється... барвіном?" по синіх устах.

23 Січня 2008

Удома сірі очі. Стіни
змикають кісточками пальців,
цілуючи мої коліна,
висмоктуючи крихти щастя.

Я день пропущу. Поліс тане.
Лиш незворушні ГолубИ
викохують зимУ останню,
не те, що ми. Як на диби.

У стінах, душу у бетони,
у шини - рух, на шию - терен,
все ненасичено неповні,
але і в цьому вже не певен.

Куди? Біги для мишоловів,
для "їсти", "пити" і "кохатись",
підпорка-зашморг для любові.
І доки буде так..."здаватись"?

Для буднів - день, для думи - вечір,
а ширма - скло з пляшок вина,
усе на світі недоречі,
коли крізь тебе Ця Стіна.

...Золотенька моя,
                                    ці пташині пісні ранкові
і серпанку лаштунки - прозорі, як шати твої, -
досконале завершення казки, в якій на слові,
так подібному правді, я зрештою вимовлю „Ні".

Після тисячі другої ночі уже не в стані
далі слухати, де ви - години мої мовчазні?!
Я вертаю назад, у прекрасні часи, жадані,
де щоночі нова тільки вабою буде мені!

Що до тебе, то ми розлучаємось, - певен, радо
за тобою догляне наш тенор - заслужений - кат,
та повір – з цим усе! Я клянуся, о Шéхерезадо, -
більше жодних розумниць і суто словесних принад!..

*
...Ой, наснилась біда!
Наче мила, я не з тобою,
наче слухав усяке,
що здатна казати жона!
Я казки споживав,
і ні крапельки алкоголю!

Йди сюди, моя пляшечко,
рідна - од корка до дна!

2008

Забракло ми зубної пасти -
хоч ґуталіною масти.
Село погнало м`єсо пасти,
Сірко блоху занепастив.

У писку кіт наклав півмиски,
мігрень гулєє баняком.
А вчорай - заробив по писку,
на кавалєрці під шинком.

Йой, та Мариня - феська модна.
Навипук сподні, сміх до вух -
такі то явища природні,
коли підносять перса дух.

Таке то слово - ніц та й годі,
немов води набрав, оглух.
Бігме ті кажу, шастє - злодій,
ліпкий папір для лапу мух.

То добре же я не тарантул,
не богомола черевце -
а то б не пити зараз Фанту
і не летіти у райцентр.

А там Варварця зілє варить,
впускає дим зелений змій,
картопелька в пательні марить
про шлунок підупалий мій.

Поп`ю Боржомі - ше не пізно,
в колясці вже бурчить Сірко.
Неси мене, мій триколісний...
Райцентр. Баня. Душ шарко.

23 Січня 2008

Тобі не спиться?
Значить, не пора.
Повий на місяць.
Нам, собакам, можна.
Хай пізно, пісно,
грізно і тривожно,
а пісня наша звична і стара.
Чого ж бо?
Так не спиться.
Повний місяць
виспівує своє високе “мі-і-і”...
Тож обіймімось.
Нам, собакам, можна.
Німуймо в терцію...

***
Тане сніг.
Тане сніг.
Тане сніг —
і таніє.
У тенетах тіней
тоне тема —
не те.
Тільки таїн тони
німотою темніють,
І втина нить доріг,
І мету замете!
Та не сніг...

Одного дня, одного літа
Вона постукає у дім
І забере тебе служити,
І згоди не спита при тім.

Не укладаючи угоди,
Не запитавши, чи пора,
Вона тобою возить воду,
Ти служиш їй, як чорний раб.

Так ревно служиш й нелукаво,
Так хилиш ниць свою главу,
Не важиш спогорда на славу,
На перначі, на булаву.

Зневажиш сурми величальні,
І злото дня, і ночі тінь,
Лише в урочистім мовчанні
Благаєш щиро — не покинь!

Дозволь діткнутися до світу
Краси, відкрий завісу тайн!
Відтак — бери мене служити.
Бери — і згоди не питай!

Морозне повітря обпалює вени,
Шалені ворони, як ртуть, його п’ють,
Вони не покинуть цієї арени,
Вони, як актори, красиво помруть.

Це січень, це стріча з вогнем кінецьсвіття,
Це свідчення Бога з незримим лицем.
Це в сніжному небі розщеплена вічність,
Що тихо на землю до ночі стече.

Це шанс промайнути найтихшою тінню
У світі, де повно банальних чудес.
Це врешті – Різдво. Це – Різдво-воскресіння
І це вознесіння на землю з небес.

01(агонія)
Порятунку немає, шкіра вкрита залізом,
Як розпеченні голки, злі думки з неї лізуть.
Схоже все на реальність але це лише мрія,
І зломав собі крила, стогне гинее

02
Стальной иголкой, ниткой шелковой и тонкой,
Пришить бы месяц к бархатному небу,
И заглянуть домой, где так давно я не был,
И потянувшись сладко, словно кошка,
Махнув ресницей на прощанье, выпорхнуть в окошко.(:

03(суета)
Все суета, но так уж в мире повелось,
В воде прозрачной, плещется лосось,
И быстрокрылый ястреб в облаках парит,
Хрустальной каплей, точится гранит,
Что глубина тебе, что высота?
Когда душа тоскует в сердце пустота.

04( по дороге домой)
Сквозь асфальт проросла трава, Одиноко горит окно.
Ты наверно была права, что любовь издохла давно.
Покрывает листву листва, на душе как обычно дождь,
Бесполезны стали слова, остаётся лишь сердца дрожь.

05(жажда)
Я хочу пить, я так хочу пить,
больше чем мыслить, сильнее чем жить,
Дьяволу душу продам за глоток,
Чтобы водою по горлу протёк.
Жаждою пытка не выносима,
Где нет воды там ломается сила.
Но вот ты пришла, села рядом со мной,
И жажда утихла рассыпался зной.
Что за награда увидеть тебя,
я утонул не ищите меня ...

07(весенняя)
Завертелось, закружилось, разлетелось, понесло.
Вдребезги упав разбилось и дернулось и умерло.
Забродило, залежалось, разложилось и прошло.
Коркой плесени покрылось и травою поросло.
Через время под землёю. вздрогнуло зашевелилось.
Заворочалось забилось на поверхность поползло,
Потянулось оглянулось, улыбнулось и взошло.





(?)
Кто ты?
Упрямый как осел?
Податливый как воск?
Как будто в мусор обращен,
Но элегантный лоск.
Ты твердый как скалы гранит?
Скорее мягкий шёлк.
То ты испуганный олень,
То луноокий волк.
Быть может быстрый ветер ты?
Медлительный песок?
Нет сладкого вина глоток.
Иль ядовитый сок.
Наверно старше мира ты,
Моложе мотылька.
Уже знакомо имя мне?
Не угадал пока?

08(Меланхолия)
Из моих лохмотьев, точится песок,
И бежит по венам ядовитый сок.
Сила, слово, мысли, все переплелось,
Разлетелось в дребезги, вкривь и вкось срослось.
Шёлк, парча и бархат, радует наряд,
В самом сердце бьётся, льётся пряный яд,
Зависть, ложь, безумие, все переплелось,
На куски разбилось кое-как срослось (:


09(Любимой)
Паутиной ложится на душу тоска,
В сумерках света нет.
Пыльною дымкой память, пуста
Черствым гранитом одета.
Кто холоден словно лёд не сгорит,
Безумием страсти объят.
Но любовь изнутри отравит его,
Как оленя змеиный яд.
Пусть взорвется белесыми криками ночь,
Под кожей оставит синяк.
Непокорное сердце вырву прочь,
Для тебя мне не жалко – пустяк.

* * *
Жінки - що квіти
на склі мого віконця -
зимові весни.


* * *
Тихіше, люба,
у вікна вже юрбою
коти стрибають.


* * *
Заходь у гості
тоді, коли захочеш
лише кохання!

* * *
Ану - підвівся!
І, з виглядом пророка,
сходив наліво!

* * *
Сусідка горда
всміхнулася нарешті!
В країні криза.

* * *
Зима! До Фудзі (...,Каті, Маші)
не прутнем змерзлим в гості,
а сталагмітом!

Сміліше, Фудзі!
Бо сталагміт розтане
і зникне певність. (


* * *
Не в позі щастя!
Зніміть мені пов'язку
з очей, будь-ласка!

* * *
За мною в постіль,
не тамуй кохання скрик!
не поза – вирок!
мить палка на здогад,
а далі безум-спогад.

* * *
Не в позі щастя -
в глибині проникнення!
Сердечні муки
вихлюпую... Осанна -
над переможеною!

* * *
Снігами впала,
вкрила - хтивий мандрівник
з тобою досі.

* * *
Ти не гаряча,
Ой, а ліжко як скрипить!
Зима у Львові. :(

Німфа - німа Каліпсо -
Місяць зніме, як кліпсу,
Ліпку липку замісить
Місту.

Офіціанти в танці
Таці несуть з фаянсом,
У фоліантах тануть
Станси.

Я на софі, ледь п’яна.
Строфи Сапфо дістану
- Льоду Вам, леді? панно?
- Файно.

Небо - чудне, чернече…
В чортів червоний глечик
Чавить вино із речень
Вечір.

Вірю, зовсім недалеко
міст палаців очі в’яже,
і передвечірня спека
огортає місто княже;
рій годинників полонить
душі в рамки сьогодення,
й задоволення солоне
розливається блаженно.

Гул трикутний черемшини,
гул кулястий груші й вишні
наскрізь вулиці прошили
і зробили місто більшим.
Небо в’яне й височіє,
пелюстки хмарок скидає,
добрими від сліз очима
намовляє жити далі.

Війн нема і мир відсутній,
за життя надгробок зайвий.
Ранок, день і вечір — сутінь.
Місто, ширячись, щезає.

Ріка Часу ніколи не мала броду:
Невічні люди лягають на вічні теми.
А ми з тобою напівкам’яні тотеми –
Засновники роду.

Ніхто нас не возвеличить на свій Парнас,
Нехай наш рід – не народ. І нехай – не плем’я,
Нехай він не з Передгір`я, не з Середзем`я –
Він. Означає. Нас.

Хай нас немає на їхніх рельєфах лиць,
Нехай клястимуть не раз мандрівним баластом,
Що нас не скинути, ані з плечей покласти
На пустоту полиць.

Хай нас нестимуть – і потом тектиме лють,
І кожен крок віддаватиме в душі сталлю,
А там, де інших зупинить сліпе провалля –
Нас перекинуть впоперек – і пройдуть.

У тебе дар на таких – без передиху, без відстрочки,
Аж божевілля зводить у манівці.
Він носить серце у лівій кишені сорочки,
Як обручку на правій руці.
Він світлий образ, він сонячний легкий промінь,
Його волосся – достигла під небом мідь,
Такий колись зустрінеться на пероні –
І все. Розбирай валізи. І вже не їдь.
І скільки не живи в автомат-режимі,
І як не переборюй їдучий бром,
У тебе розвивається о-дер-жи-мість,
Попелюшчин синдром.

Такого смирення й холоду – метастазно.
І шо, моя мила, з серцевих таких напружень?
І ти посміхнися йому, посміхнися люб`язно.
Але байдуже.

Рьо - з японс. гуртожиток

Рьо... моє рьо...
затушоване, димне,
алкоголь як добро,
його смокчу тепер інстинктивно.
Я маленька дитинка і дивно мені
кожен день цілувати в чоло свою ціль
як покійника в дощ, восени
й так байдуже, уже без зусиль.
Моя воля мене розп'яла
золотаві кучері мрії - в землі,
хоч ще і несиві - з них буде зола
вдаємо, що не жили.
А безодню бачили синьою - синьою,
пухнасту сакуру - за смітником,
а надію свою сильною,
просто не той сезон...

Нашестя слів, і поглядів,
і рук,
мільйони ласк
і губ жарких цілунків,
і смерчі днів,
і ненастанних мук –
Коли ти поруч.
Як один з дарунків
мені від тебе
чи тобі від нас –
бо я множинна,
я багатолика:
в мені – усі любові водночас
(І придомашнена і вільна.
Дика)…
Твоє – без мір – обличчя
від утом…
Твої обійми,
наче влітку грози…
І цей твій дотик –
Атом,
а чи том
іще незвіданих прохань…
Погрози
зірвати ніч, недолюбить мене…
Чи пустощі, чи пестощі кохання?
І ніч удвох
безсонням промайне
і сон наступить в простирадла
зрання.
І ми не будем –
будемо лиш ми:
одні,
щасливі,
майже зореносні…
І тіл торкнемось
ніжності крильми,
бо все земне
буде
для нас
відносним…

M. K. (10:12:05 23/01/2008)
тому все, що робиться - так треба, не краще. а треба
M. K. (10:12:06 23/01/2008)
небу
M. K. (10:12:06 23/01/2008)
треба


Небу потрібно! Небу так краще!
Небо далеко і майже абстрактне
А на мене реальність роззявила пащу
Так непомітно і так акуратно!
Я, може втомилась, я, може, не хочу
Сон не приходить, як не лічити
Небу видніше, небо високе
Я ж отут низько приречена жити!
Проблеми, невдачі, учора, сьогодні...
Зашморгом сльози і хлипання зранку
Що небу до мене? Дощі ж не солоні...
Зрошують настрій і мочать фіранку!

Мандруючи життям, дійшов до роздоріжжя.
Доріг багато, але котра з них моя?
Поздовж якої прийметься те збіжжя,
Яке посіяти ще хочу й мушу я?

Порадитися з друзями? – Нікого…
А йшли ж гуртом, і планували йти!
Невже у кожного тепер своя дорога
І кожен йде лише до власної мети?

Я розумію, що життя – це не комуна,
Бажання щастя – норма, а не гріх,
І не прихильник я Мао-Цзедуна
З його однаковою сірістю для всіх!

Але ж мої супутники і друзі
Були не "всі", а обрані з "усіх"!
Для екіпажу літака на злітній смузі
Хіба бувають різних сто доріг?!

Чому ж я сам? Команда де поділась?
А, може, нáтовп я командою вважав?
І звідки, звідки стільки об'явилось
Тих, хто не сіяв, але вправно жав?!

Судити екс-попутників не буду,
Хто неправий з нас – це покаже час,
І не жадаю слідства або суду,
А лиш сумую, що втрачаю, друзі, вас.

Весна… Замість дороги - бездоріжжя…
І поки тихо просинається земля,
В долонях підсушу, зігрію збіжжя,
Яке посіяти ще хочу й мушу я.

Я люблю ці галицькі містечка,
Де нема ні щастя, ні пуття.
Навіть тінь надтріснутого глечика
Зраджує моє серцебиття.

Як це добре, що на світі білому
Є такі закинуті місця,
Де на тлі фасаду ледь вцілілого
Зчитуєш чуже й своє життя,

Де ніщо ніколи не міняється,
Хоч живи собі до років ста.
Де година в вічність обертається,
А життя миттєво проліта…

Ліс застиг, наструнчений, як варта,
Мовляться півшепотом слова.
Може, завтра, може, післязавтра
Налетить кіннота снігова.

Ліс – як на Каялі княжі вої,
Визирає з сизої імли.
Вже за крок до смерті горьової
І за два до вічної хули.

Як помру, не зміниться нічого
На землі цій грішній ні на гріш.
Може, лиш посивіє дорога,
По якій я бігав босоніж.
Буде все як завше, як одвіку,
Хоч безсмерття є ще де-не-де,
Та до мене відійшло без ліку,
Й після мене стільки ж відійде.
Чим тут перейматися? Не треба!
Бог для нас не пожаліє див.
Відійду у той куточок неба,
Де пішли усі, кого любив.
Хтось зрадіє, хтось, можливо, ахне,
Будуть сміх і сльози, і жалі…
І напевно праці не забракне,
Як не бракувало на землі.

Вони ішли розпеченим камінням,
і, не помітивши, згубили компас,
один сказав, що в них скінчилось зілля.
І час їх зрадив. Це був сивий Орвас.
А другий — Райнос, молодий, веселий,
Ішов, хоч і не бачив сонця в хмарах,
його рука, м’язиста і дебела,
тепер ціпок тримала, щоб примари
їх не спинили на шляху великім
(бо ліс такий, що й не пізнати повно,
в його блискучій величі безликій
колись юнак згубив міцну підкову.
І не знайшовши, втік, змінивши ім’я.
Підкова ж досі зберігає цноту,
на тій підкові проростає сім’я
Святого Духа з лісової ноти).
А третій — Мор, середній, вайлуватий,
ішов спокійно, тільки все хилився
кудись упасти, він любив гербату
зі м’яти и кмину, а тепер от зжився,
в похмурій думці, що уже ніколи
вони не вийдуть з лісу на дорогу,
вони згубили образ виднокола,
вони ввібрали бруд доріг, тривогу.
І їм ніколи час не перекриє
в минулу вічність оберемок завтра,
вони ішли, у піні, наче в милі.
Було спекотно. (Розпливався растр).
Не сутеніло там і не ясніло,
усе невпинно рушило в безодню.
Одного дня вони знайшли кадило,
а поряд тіло, у воді, без одягу.
Самотнє тіло, що в руці стискало
німотний хрестик, чорний, звироднілий.
Не зупинились. Часу було мало.
Та й той утік від них, оскаженілий.
На другий день до них прибігла видра,
І щось хотіла мовити, небога.
Її ж не чули, бо знайшли клепсидру,
але розбили…
Вбили однорога,
який мовчав, не маючи образи
на світ німий, який хилився в прірву
і все чекав, що прийде до оази,
і все ішов, заривши в землю віру.
На третій день, коли гроза гриміла,
знайшли рюкзак, в якім була підкова.
Її лишили, і пішли без діла,
вони і досі йдуть, ідуть ізнову.
Але вони не знають, що у лісі
серед безмежжя тромпів і стежинок,
уже нема тієї — що до міста,
в якому Бог живе в садах жоржинок.

Я спою тебе снова о небе,
О пустых поездах и дороге,
О гранитных висках надежды,
Про гудки в телефонной трубке.

Я спою тебе про перспективы,
Календарный восход на юге,
Про закат, лучезарно тонкий,
Про обьятья любимых улиц.

Я станцую тебе влюбленность,
На глазах твоих я расстаю,
Улыбнусь тебе отраженьем,
Обниму тебя городами.

Нарисую тебе я вечность
Между зыбких штрихов асфальта,
Между бледных локтей аллек,
Под прозрачным шатром июля.

Я спою тебе снова о небе,
О глазах твоих светло-серых,
О плечах твоих нежно-сильных,
Только ты этих слов не
услышишь...

Зачем мне жизнь, коль нет тебя?
Зачем мне знания, коль нет сознания?
Ты видишь мой далекий взгляд.
Я за тобой хочу бежать,
Но глаза мои тебя не видят…
Ты далеко… тебя нет…

Возможно, ты еще на свет не появился…
Возможно, еще не знакомы мы…
Но верю ты будешь в моей жизни
И будем мы до конца мира сего вместе…

Бог зими вправляється в живописі –
Сизий ліс у білому вогні.
Для людей призвиклих це лиш опуси,
А насправді твори надземні.
Ах, як жаль: ніхто за них не дякує.
І тому, закутавшись плащем,
Бог щоразу свій шедевр заляпує
Чорним і безжалісним квачем.
А вночі карається і мучиться,
Думає, зітхає і не спить.
Уявляє дерево над кручею
І на кронах підняту блакить.
Щоб над ранок, вийшовши з обителі,
Знов в цинобру пензель умокнуть
У надії, що прийдуть цінителі
І за диво душу віддадуть.

Щось таке підкотиться до горла,
Що стаєш дзвінким, як тятива,
І до ранку музика надгорна
Святно обертається в слова.
І душа, посаджена за грати,
Захлинеться сяєвом яси,
Щоб мені від ніжності згорати
До земної Божої краси:
До трави, до сонця у зеніті,
До роси на кінчику стебла,
Щоби ця любов і в позасвітті
Мучила, палила і цвіла…

Повільно сіло сонце, і мені
Лишилася, мабуть, якась година,
Щоб дочитати у самотині
При світлі денному святого Августина.

Таке безсмертне світло небо ллє,
Така любов в душі неопалима,
Що та година більша, як моє
Життя, яке лишилось за плечима..

Я можу дуже просто пояснити
У чому полягає сенс буття:
Потрібно лише так життя любити,
Щоб до смаку був сам процес життя!

Любити ранки – світлі і похмурі –
Любити дні – з дощем і без дощу,
Вареники любити й хачапурі,
Радіти марципанам і борщу!

Кохати жінку – ніжно і надійно
Та бачити красу її завжди,
І жінка буде гарною постійно,
Як та калина біля чистої води!

Я можу дуже просто пояснити,
У чому полягає сенс буття…
Дрібничка залишилася: зуміти
Самому втілити ці принципи в життя!

…а сивий секундант іде в готель,
Де ми на коцах божевільно скачемо…
Що, прошу пана? Ах, дуель? Дуель!
Холодна зброя? Фі! Давай гарячої!

Піф-паф! – до рук пістолі-кулемети!
І гра, немов дитяча карусель,
Ще крутиться…Забудь про тет-а-тети -
До зброї, золотенький мій! Дуель!

Ей, підтягни штани! Не личить пану
У «нєгліжах» приймати чесний бій!
Ти ж – монамур! Нащадок Дон Гуана!
Ти ж Казанови родич! Ти ж бабій!

Будь гордий того, піонер еротик!
Співай менадам і роби дітей,
Ні, я не проти. Не жартую, що ти!
Хай людство зрозуміє – ти не гей :)))

Як це правильно любий що ти грієшся в моєму серці
Простягаєш до ватри натруджений роками біль
Це нічого коханий що години з тобою на герці
Це нічого коханий що облесливий час водевіль
Як це правильно милий що ми двоє на світу постелі
Відчуваємо зорі відчуваємо небо в очах
Це нічого коханий що ми дивимось знову на стелі
Я на свою ти свою я в кар’єру ти в шлюб і ми в страх
Як це правильно любий що душею сприймаємо вітер
Що голублять дощі наші знову злелечені сни
Це нічого коханий що не маємо де ми подітись
Це нічого коханий що окремо діждемо весни

Хай ніч оця затулить очі,
Прикриє наготу думок.
Хай вітер неба недохоче,
Щоб був зіркам бажань урок…
А ти росою на світанні
Обмий цілунки навісні,
І трошки пізні, трошки ранні
Вгамуй тривоги сі земні…
Недогляди наївну щирість,
Та долюби кожніську лють,
Щоб тіло пахло медом й миром,
А серце стало вкаламуть…
І хай туман за все пробачить:
За сі невидимі світи,
За руки, що жаркі й незрячі,
Котрі ще прагнуть сніг знайти
На моїм тілі. Твоїм тілі.
І розтопити, наче віск.
І може трохи ще не вміло,
Та докохатись достобіс’!
І краплями ту ніч розпити,
І зап’яніти від долонь…
…Чи треба ще щось говорити,
Коли сей вірш – то наш вогонь?..

Не знаю хто і як
наворожив нам долю
на воску
на вогні
на квітах польових
і серце защемить,
як запалають зорі
і хочеться молитися на них

О! дивне почуття –
розгнуздане і дике
навіщо я тобі
питав себе не раз
любові дивний світ
як бог багатоликий
серпанком чи дощем
спускається до нас

Не знаю хто і як
наворожив нам долю
Не знаю хто і як.

Те дивне почуття
падіння й воскресіння
єднання двох сердець
на білому хресті
де вперше за життя
стояти на колінах
солодше ніж над хмарами летіть.

І покриває слід
сухе пожовкле листя
іду не обертаючись назад
хоч ми були удвох але не відбулися
для спогадів залишим листопад

Не знаю хто і як
наворожив нам долю
Не знаю хто і як...

o Послухати цю композицію! (1.5 Мбт)

Грають архангельські труби
і папороті цвітуть.
Апостол із профілем Дзюби глаголить,
а тлуму не чуть.

«Здається, він правду каже..»
«А де ж він раніше був?»
Свистить у повітрі камінь,
бо не зрозуміло рабу,

як житиме, знаючи правду...
Помчав фарисей-патріот
з доносом в найближчу управу:
бунтує апостол народ!

Спітніла, у вічному страсі,
юрма, як завжди, - лайно,
і це не в біблійному часі,
а втім, чи не все одно?

Нащо ти Вітчизні, пророче?
Дарма пропадеш, дарма...
Він дивиться людям ув очі.
Гримить єрихонська сурма...

Бо так зійшлося, що коли розтанув сніг,
І серце теж зігрілося, на сміх
Відповіло, зажевріло як промінь,
І десь посеред ліній телефонних
Заплутався один малий дзвінок;
Тривожитися – пізно, я за крок
До чогось первісного. Скільки їх ще буде?
Отих невпізнаних героїв. Гріє груди
Маленьке сонце – генератор почуттів.
Я думаю: якби ти захотів...
Але радію пошепки із того,
Що ця прелюдія триватиме ще довго...
:::
Щось в очах засяє і вмить я осягаю –
Я син Гагаріна...(ВВ)
:::
Догори ногами – горизонти в руки;
Смикаєш, як віжки, виноградний вус.
Догори ногами – так простіше буде
Покидати землю, завбільшки з гарбуз.

Серед зір далеких загубитись легко –
Вистигає скоро міжпланетний слід...
За тобою в небо полетять лелеки –
Трісне під дзьобами атмосферний лід.

Та годі вже оплакувать
Любові не було
Загавкали собаки
Видіння відійшло

* * *
Ось і вся моя сім'я
Тільки свічечка і я
Є кому іще світити
В цьому православнім світі

* * *
Все колись має статись
Щоб себе осягти
Треба в небо піднятись
Треба з неба зійти

Не шукайте мене між безсмертними.
До безславних теж не належу.
Надто горді ми, надто уперті ми,
нам давно переорано межу
між досяжним і нездійсненним.
Хто це виміряє достеменно?
Хто це знає настільки певно,
щоб упасти на груди часові
не випрохувально, не ласо,
а закохано, а замріяно!
Видно, так вже нам заподіяно,
заповідано, напророчено —
не шукати долі урочої,
а тягти, тягти свого плуга,
залишаючи зоряну смугу.

Виною все - коротка пам'ять
минуле стерла поміж нами
від спогадів чорніє срібний вік
дзвінкам моїм тепер не рада
відповідаєш безпорадно
або говориш... поруч чоловік

А ти молився
на неї ти молився
казав що зрада обійде твій дім
ти помилився знову помилився
вона живе з суперником твоїм
Кохання світ загубленої зірки
хоч у які одежини ряди
бо недаремно на весіллі "гірко"
кричали захмелілим молодим...

Дивлюсь в вікно на місто сонне -
Його прогрес не оминув,
А дух мій знову у бездонне
Море минулого пірнув.
Так ностальгія душу в'яже,
Що іноді хоч вовком вий,
Але ніхто мені не скаже
Звідкіль узявся сум такий.
Чому так хочеться взлетіти
В сідло, й пришпорити коня,
За вітром навздогін спішити,
Крізь барви танучого дня.
Поринути у вир шалений
Із небезпеки і пригод,
Відчути - ти не полонений,
Нема для тебе перешкод,
Тебе не зрадить шпага вірна,
Любов у мандрах вбереже,
Й, раптом, Фортуна непокірна
Обере своїм протеже.
Але коли душі досягне
Той запал й серце спалахне,
Одразу дійсність назад тягне -
Надвоє бідолашну рве.
От дух притулку й не знаходить -
Між дійсністю й минулим бродить.