"... весна на дворі вже... а ми ще й досі...
кави не пили...(?)" (з розмови на вулиці)



============= Лариса Вировець ===

"...У проваллях часу твої ілюзії
із моїми поруч пасуться мирно,
і, на перший погляд, з тобою — друзі ми,
та життя — як поле...
А поле — мінне..."



================ Сooper_D =====

Знову міни у чистім полі
Де-не-де навмання розкидала?
Я ж казав тобі: - Серце! Доволі!
Досить зводити нам арсенали!

- А натомість гранат півсотні
Та отої старої базуки,
Ми б на кави пішли сьогодні...
Що ти в відповідь? Ані звука!

- А навіщо морські гармати?
Триста гаубиць було мало?
Краще було б три поросяти
За півроку - свіжесеньке сало!!!

На городі звела капоніри.
Заплела все "колючкою".Грати.
Кум Петро до тебе в жовніри
Поривається йти за контрактом?

Вчора, бачив у супермаркеті,
Кулемета купляв, для годиться?
За такі мілітарні закиди,
Мабуть, вріжу йому по пиці!

На ставку весь фарватер мінований...
Щось бабахнуло проти ночі...
Прочитаєш цей зойк римований
І - кажи мені все, що хочеш!

Я фізику славлю − найкращу з наук,
Бо звуки − це хвилі. А голос твій − звук.
Відтак розумію без зайвих вагань:
Залежить усе від його коливань.

Коли ти смієшся, ця хвиля летить
І боляче б’є мене в груди умить.
Коли ти говориш, ця хвиля легка
Голубить і гріє, як ніжна рука.

Коли промовляєш сердиті слова,
Ця хвиля убивча, немов булава.
Коли ти мовчиш…
Коли просто без слів
Тривожиш мене амплітудою брів

І поглядом скоса пробуджуєш шал −
Тоді-то дев’ятий накочує вал.
У хвилях магічних одразу тону
І їхню природу ніяк не збагну!

Більше не буде знущань наді мною,
П'ять років життя (і все марно) з тобою.
Ти закохався, на мене начхав.
Я довго страждала, бо ти поспішав!

У тебе весілля, а я посміхаюсь.
Ще два дні потому життя помінялось.
Два дні я не спала і сльози збирала,
Тебе розлюбила! Тобі цього мало?

Тобі обіцяю, прилізеш до мене
І будеш благати, щоб знов були сцени,
Щоб знов ми кохались, сварились, страждали,
Але я забуду про тебе, коханий...

Учора були танці в клубі,
Дівки страшні там танцювали,
А хлопці десь пісні співали,
про те, що дівчинами любі.

Вважав, що буде все інакше,
Що будуть в воду всіх кидать,
Івани будуть наливать,
Що буде набагато краще.

Гадав, що в їх серцях тепло,
Але були усі похмурі,
Дівки давали хлопцям дулі...
Село воно і є село!

Що змушує людей у світі
Життя творити споконвіку
Таким, як бачать уві сні,
Чудовим, світлим, голосним,

Таким, як сонце, що палає,
Таким, як вітер, що літає,
Таким, як небо, що безкрає,
Таким, як зорі, що згасають?

Не можу відповідь знайти я
На це питання непросте.
Не розумію, не збагну я!
Чому ми всі такі? Проте

Ми творимо його віками,
Бо боїмося того дня,
Коли натішиться Бог нами,
Коли закінчиться життя.

Зіграй мені, скрипалю, як колись
Так трепетно, так світло і незвично.
Пробач, не дам тобі я мідний гріш,
Бо твій талан вартує значно більше.

Хоч копійок ти вдосталь назбирав -
Хто скільки може тягне із кишені,
А ти все граєш і музичний шал
Тобі монетами наповнив жмені.

Що з тих монет? Смачним твій буде хліб?
Чи маєш дім де затишно і тепло?
Чи може дім твій - темний перехід,
Де ввечері і страшно, і нестерпно?

Чому мовчиш? А тиша - теж слова...
Втомився грати? - Зупинись на хвильку.
Навколо люди - публіка нова.
(хтось просить, щоб змінив свою "платівку").

Овації. Ось маєш і театр.
Тебе ж колись приваблювала сцена?
Та знай! Насправді більшого ти варт.
І ще зустрінеш справжню Мельпомену.

Зіграй мені, скрипалю. Ні, не грай!
У мене у кишені лиш монети.
Я йду. До завтра. Нині прощавай.
Вже кличе дім в свої міцні тенета.

Сцена 1.

А як, буває, дихається важко…
Не солодко, не глибоко,
бо мертво.
Та наче і ім'я моє затерто
у книзі не перевертнів, а Долі.
І ніби так поволі і поволі
Все сходжу до землі,
(або у глину?)

І ось вони - посніжені магнолії,
але чомусь химерно неозорі…
Нещасна, незахищена Марія!
(чи просто стогін
вилився в мінорі?)
А за вину іще шизофренія
буває (але більше нігілістам…).
А я вкриваюсь соромом, як листям.
Таким пожовклим, наче променистим…
На горе.

Поглянь - уже і руки посірілі,
Поглянь - уже і роки посивілі,
А скільки їх?
У жмені два по десять…
Та все!
Нехай рятують, перехрестять!
І знову, як маленьку,
чисто пестять…
…але прозоре також знає тіні.
(не я старію, то думки злочинні –
за день по сивій-сивій волосині…)

Такі спокійно-ніжні, бо настінні,
години тихо моляться провині.
А я усе дивлюсь свої новини,
і проклинаю ці такі осінні,
холодні зливи,
що розводять вина
моєї крові…

і течуть картини
(і чорно-білі,
біло-кольорові)
солодкими струмками акварелі…
А може і вони в таємній змові
із подихом?
(іде моє говіння.
лишилося засіяти насіння…)

Я винна, винна, я безмежно винна.

…а пам'ятаєш виблиски форелі,
коли на неї падало проміння,
і розтікалось маслом до тремтіння
(і розливалось сонцем повесні);
і заливало райдуги любові
крізь води в лоно
маренням творіння?
Я – ні.

Сцена 2.

Невинна-винно-мертва і нетлінна,
Та винно-винна рутою і тмином.
Я на колінах?
На твоїх колінах
Осанна-змінна-танна і степенна.
Мабуть, іще невпинна,
Бо аренна я наречена,
Матір і дружина…

Я винна, винна, я безмежно винна…

Нерушена-порушена константа,
Щаслива…
Бо атланта, я атланта
Голубила, любила,
відпустила…
Він був прекрасним, наче звуки альта,
І був цілющим, як гаряча мантра.
…бувало, одягала я пуанти,
І говорила, довго говорила,
бо танцювати не ставало сили
і подиху,
і поруху...

А завтра:
я знову винна, нескінченно винна.
(але кому і що -
розсудить глина.)

А як, буває, дихається важко…
(бо завинила; чи іще повинна?)
Так важко, ніби цілий рід на груди
набрав мені гріхів, чуми-полуди...
А згодом каяттям, списом Лонгіна,
набрав життям.

Бо винна, дуже винна.

А як буває дихається, знаєш?
Що зовсім не живеться в ті хвилини:
На вдих – лиш біль, що груди розриває;
На видих – морок тужий і суцільний…
І мимовільні сльози сині-сині
(так-так, я плачу гірко і невпинно)
щоками…
Ну не вічно ж бути сильною?!
…і коли гірко, я буваю дивною,
І б'ю ногами землю, мов дитина.
Бо вільна (ну а може - божевільна).
Провина - на прокльони.
Просто винна.

Я винна, винна, я безмежно винна…

Так давно не писала. Здавалося –
замулилося джерело.
Та збулося, розвиднілось, сталося –
морем, річкою потекло.
Не кажи мені, що ми різні,
різні долі й дороги.
Хто дарує поетові пісню –
від Бога.

Два різні береги, дві різні долі,
і перехрестя доль коротка мить.
І погляд твій закохано-невтолений
мені так довго спогадом болить.
І не перепливти. Але так гаряче
тамує спрагу несміливий дотик.
І буде так. Хай буде так аж доти,
допоки не збереться чорна хмара чи
не зійде сонце. Не дивись так ніжно.
Не мов очима вічного. Ніколи...
Нас розведе недоля чи неволя.
Ми – різні береги у моря радості.

Така у серці туга незборима,
Що хоч упийсь, а хочеш — утопись.
Всміхнеться враз непроханая рима
І понесе не вгору, а увись.
І відкрива неложними вустами
Таку високу і глибинну суть...
Ікону із сплюндрованого храму
За крила взявшись, янголи несуть.

...Минає все лихе...і досить дивно,
крізь певний час побачити й відчути
усю мізерність та безглуздість лиха,
що так колись жорстоко нас гнітило...

Ми часом не володарі собі...
Так - часто-густо в роки молодії
Рвемо з корінням власнії надії
А Доля лиш всміхнеться далебі...

Я проклята ангелом смерти -
Не судилося мені сьогодні вмерти,
Не судилося заснути й залишитись
В моїх снах. За що ця кара - жити?
Чи не тебе, Життя, я так любила?
Та, забудь, ти вже мені не миле.
Мені Завтра задарма не треба,
Щоб прожити день, немов амеба.
Як усі - нажертись і напитись,
Накохатись і всім цим вдавитись.
Бо я їм лише пусту ненависть,
П'ю огиду і кохаю заздрість.
За власну душу я купую смерть,
Щоб вивести з ладу цю круговерть.
Та мовить Смерть до мене голосом людським:
"Життя не купиш, та заплатиш ним..."

Василь Шляхтич. Є як є

Серце б’є
Моє
Твоє
Я є
Ти є
Життя триває
День минає
Ніч минає
Світ кохає
Те що раєм
Називає
Не під нагаєм
Доріг шукає
Знає
Що вони заростають
Той знайде
Хто віру має
Він не пропаде
Світ триває
А є
Як є.

_____________________

Серце б’є
Моє
Твоє
Її
Його
Йо-йо...
Життя триває
День минає
Вечір минає
Ніч минає
Ранок минає
Про що це я
Забуваю
Буває
Такий вже я
Як є...

Прямую, спотикаюсь, лечу,
Не плачу, не жаліюсь, не крехчу.
Сміятись , радіти, жаліти умію.
життям насолоджуюсь і ним я радію.

Хтось то може із мене сміється,
комусь то в світі , так не здається,
хтось то хоче робити зле.
Вовки у житті бувають на те,
Щоб завжди на когось полювати
І комусь в обличчя плювати

Вечірній фонтан
Плюється водою.
Я стою любуюсь
Гарною красою.

Вона стоїть в білі сукні,
Як фея серед статуй.
хочу сказати:
- підійди, поцілуй

Місяць сміється з неба,
Нічка надає снаги,
Підійти би до неї
То й нема відваги.

Над парком ракети
засіяли в висоті.
Хтось то кинув недокурок
Прямо під ноги її.

Я поглянув, то парубійко.
Він за руку взяв,
Пригорнув її до себе
І поцілував.

Я стояв і дивився,
Постать віддалилась,
Мені здалось, що то фея
В морі утопилась.

Учора січень, а сьогодні лютий,
В обід – сніги, під вечір – течія.
Учора я могла б твоєю бути,
Не склалось так і я вже не твоя.

Вчорашній день, сьогодні вже забутий,
А ти встигав зробити стільки справ.
Хоч бігла стежка вгору круто–круто,
Ти подолав, бо ти її обрав.

І ні подагри, ні болячки в спині
Тоді у тебе й бути не могло.
І ти творив, мов граючись, а нині
Отут вкололо, там от запекло.

І міг тоді ти ким завгодно стати,
Лиш забажай і не забракне сил.
Найкращу жінку йти й завоювати
Й літати з нею, маючи сто крил.

Учора ще ти міг дістати зорі –
Одяг скафандр, навчився і злетів
У всесвіт, де такі як ти в просторі
Живуть у вирі сонячних вітрів.

Усе було доступне ніби вчора,
Бо в юності усе летить вперед.
Здоров’я нині – то вже не опора,
Гіркі п’єш ліки, а в уяві – мед.

Що принесе тепер тобі майбутнє,
Залежить все від тебе – вибирай.
Хоч безрозсудство юності відсутнє,
Та все ж нікому мрій не віддавай!

04.02.08 Волосянка, Захар Беркут

Лежать на снігу
Заморожені квіти,
Волають нечутно
Крізь холод і сніг.
Я поряд стою
На розпеченім вітрі
І вечір лягає
Вкрадливо до ніг.

– Немає його! –
Свищуть сто сорок віхол.
– Не прийде, не жди! –
Ще й мороз пропіка.
І сльози на віях
Зрадливо і тихо
Льодинками стали –
Замерзла ріка.

Одна серед світу
У всесвіті синім,
З чужими трояндами,
Вмерзлими в сніг.
У горі чиємусь
Троянди не винні,
І їх не оживить
Любов навесні.

02.02.08 Волосянка

Собака гавкає. І чавить абрикоси
Автобус, що зірвався з ланцюга.
Ветеринари й гицлі всіх барбосів
Упхали до одного лантуха.

І хтось там гавка – люди розберіться –
Так жалібно, так тихо і так гірко,
То, може, пес. А може, навіть псиця.
І є ще час, щоб виправить помилку.

Так чи ні.
Сліпа
Чи бачиш ти.
А я писала в думках листи.

Не відаю причини і не знаю,
Та уві сні я більше не літаю,
Не бачу кольорових снів
У чергуванні чорно-білих днів…
Ці дні без тебе справді чорно-білі,
Немов птахи - безмовні і безкрилі,
Немов сади - без цвіту навесні!
Всі дні без тебе - чорно-білі дні!

Я кольорів життя не забуваю:
Рожевим ранок звично називаю,
І білим називаю світлий день,
Хоча без тебе сірий він лишень!
А при тобі яскравий був, іскристий,
Немов бусинки на твоїм намисті,
Бузковий цвіт вечірньої пори… -
Повір, я не забув ці кольори!

Життя без барв - кохання без любові…
Мене втомили сни некольорові,
І виснажили сірі дні...
Якби достало сил мені
Щоб зняти темні окуляри –
З обох. І сірість втратить чари,
Вернеться кольоровий час!
Але... Напевно не до нас.

А в Тернополі - дощ. Ані променя. Темно й туманно.
І лиш Всесвіту крапля між краплями буднів стіка.
У Тернополі дощ. Транскордонно і трансокеанно
Простяга дощовик чиясь добра і мужня рука.

Біль не чорний уже. Він сухий і солодкий, як море.
І ростуть мої крила, і заповідається день.
І цілує краплина чоло твоє. Небо прозоріє.
У Тернополі дощ. А над світом - веселка пісень!

Ламаються долі, і лід на ріці, і підбори.
Весна, як чума, увірвалася в місто-руїну.
І кров розмиває артерій крихкі коридори.
Сліпа революція мертву народить дитину.

Життя розбавляю вином і солодким дурманом,
І кожного ранку безглузду даю настанову –
Прожити ще день, а увечері в гості до мами -
На каву без цукру, якісь непотрібні розмови...

Мовчіть, підлабузники! Лестощів повні кишені!
Підбори? До біса. І так доберусь до вершини.
По головах? Звісно. Якісь талісмани у жмені.
Сліпа революція. Я її грішна дитина...

Розійдися, розхмарся, печале, видніше...
А як треба очима цей світ обійти -
я його підійму та на серце повішу,
як старий дощовик, що вже звик до води.

Та нехай просихає, вивітрює сирість,
набирається сил, мов нектару бджола -
цим віршем залатаю усі його діри,
а любов`ю надихаю краплю тепла.

І він буде легким, та тривалим від вітру,
а у сухості біль стане білим з пісень...
Дощовик - до лиця... і лиш небо, як митру,
одягне небокрай на розгублений день.

23 Лютого 2008

"Воспоминание - это единственный рай, из которого мы не можем быть изгнаны". Жан Поль Рихтер

Порой нечаянно ко мне приходит грусть
Что происходит, я не ведаю сама
На муки адские, видать, обречена,
Ведь в моё прошлое я больше не вернусь.
Там позабытый нежный взгляд, как в зеркалах,
Сквозь мою память, мои мысли он проплыл
И голос нежный твой со мной заговорил,
Но вдруг затих он и развеялся, как прах.
Порой, мне хочется, чтоб ты не забывал.
Не каждый стерпит это испытание,
Ведь вечно помнить – это наказание,
Которого ты лучше б никогда не знал…

Порожні
думки заповнені кавою
темрява,
стікається,
,
до мозку
і думається
мені
ніччю
, в якій крізь Тишу
пробиваються зірки;*,*
шумлять вокзали & мовчання,
Зливаються;
в порожню,
думку,
І
Поклик
Ночі
.

Далекий Місяце, чом сховавсь за хмари чорні?
Ранок настає і повтікали зорі.
А ти мовчав всю ніч, хоча був поруч...
Та чом так рано знісся сонця обруч?
Чому світив очима ти під землю?
Не там шукав собі нову оселю.
Чи, може, ти хотів з небес спуститись
Та назавжди в мене в серці оселитись?
Твоїм є небо та безмежжя тихе.
Моя ж земля та божевілля дике.
Чому зустрілись ми і вмить завмерли,
Неначе ми є камені померлі?
Та доля не розсудить, як нам бути.
Гукаєм в далечінь, та нас не чути.
Коханням та розлукою закуті.
Із неба вигнані, а на землі – забуті.

І не спати, і ревіти. У душі гуляє вітер.
Лютий – бачиш, знову лютий? – чорно-білий – шах і мат.
Так програти неуміло. І кричить німотно тіло,
Бо зі снів – смертельно-білих – не вернутися назад.

Там засніжено, неблизько... Знову ковзаюся, слизько.
Не упасти-не пропасти... В цьому світі – ні душі!
Там весна і ти - весняний... І чужа – та рідна панна.
І трава, густа, як коси. І туман. І спориші.

І не спати, і ревіти. І летить над світом вітер –
Не від тебе не до мене...На якийсь німий поріг...
Ти вже знаєш – так буває. Знову падаю, втрачаю
Твою руку. І ні звуку. Просто боляче. І сніг.

Я розучився спати уночі,
Бо кожен раз ,коли я засинаю,
Я бачу дивний напис,це ім"я Софі,
Чому софі? А я і сам незнаю,

Можливо спогади відновлюю старі,
А меоже це моя дурна й нестримна юність,
А може дурень я,але ж закохані-вони дурні,
Виходить,це моя сердечна дурість,

Але якщо я дурень,то виходить,
Що я закоханий,НЕ МОЖЕ БУТИ!!!!
Виходить не засну я більш ніколи,,,
Засну,але для цього треба все забути.

І гасне ніч. Коли б знаття,
Звідкіль взялось, куди поділось,
Як переходять почуття
Від знаку плюс до знаку мінус.

У інший світ, до інших верст,
Нулем не стримавшись в запалі,
І зяє криком рот отверст
У трагедійному фіналі.

І дотліває смолоскип.
І хижо тішить запах крові.
Ненависті терпкий окріп
П'янить не гірше від любові.

Важіль вічності - право любити
та проникнення слова у дію.
Виливаю журбу недопиту,
наливаю надію і грію...

Серце навчене вибити щастя,
наче скульптор, із світла та тіні.
Є бажання - летіти та впасти,
та чекання - тягар у коліні.

Мрій краплини виношують радість,
бо запалом в душі задощило.
Та не щедрі уста на поради -
розродитися їм понад силу.

Душепадом благання проллюся,
Райський Сад орошу молитвами,
щоби важіль в миттєвому русі
кожну дію розважив словами,

щоб ділилися співом години
у дорозі до Правди і чуда,
а, в наповнених щастям, краплинах
божих янголів бачили люди.

Опаде в тихім порусі тіло,
наче лист на осіннім параді.
І до тіла не буде вже діла
ні душі, ні словам, ні розраді.

Як озорене небо зостару
розлетиться - то стане журбою
недопитого Божого Дару,
що Господь засвітив над Тобою.

22 Лютого 2008

Как хорошо, как будто так и надо,
Скользить по грани яви и зеркал,
Меж дверью рая и порогом ада
Во снах искать магический кристалл,

Как хорошо, приблизясь к изголовью,
В себя вобрав осенних листьев дрожь,
В разрыве между дружбой и любовью
С закрытыми глазами слушать дождь...

Останній спалах понад силу.
Ким стану я для тебе, милий?
Впаду, зігрію, обпечу,
І, не заплакавши, сплачу
Усе, що небо присудило...
Невисповіданим гріхом,
Що, навпіл перетявши долю,
Дасть мірою блаженства болю
Нам, нерозкаяним, обом.

…Забувати поденно – спочатку зникає лице,
Потім дотик, і запах, і безум вокзалів, і тиша,
Що приходить по всьому отому. І поспіхом пишеш
Щось безглузде і щире твердим, наче гріх, олівцем.

На покреслених аркушах знову «Навіщо і як?»
Тільки потяг, і протяг, і шпилька у палець вколола:
Ти вже нахильцем пила це слово гіркаве «Ніколи»,
Як на кухні ранковій початий надвечір коньяк.

Вже мовчалось тобі, і боліло, і біло було,
І мело у душі, і замети вкривали поволі,
І курила у тамбурі білу цигарочку долі,
І текло поза вікна якесь безіменне село…

оці метелики
неначе з неоліту
неначе випали
з розмальованих печер

вони сьогодні
з легким присмаком
зеленого чаю
й вершкового неба
в якому я вже
стою по коліна

бо в тих лоліт
що малими пальчиками
лоскочуть джмелику
живіт
так мало приводів
вирости
і так багато
щоб випасти
із того кола
що об’єднує інь і янь
що заглядає у вікно
того
що щоранку
смажиться на сніданок

а й досі не можу
вибратися з неба
в горошок
з ванільними вершками

вони зачинені
вони точно зачинені
чи їх там взагалі немає
не знаю

а може просто
піти і забратися
брязнути соромом
об стіл
і бродити
Чорним пралісом

де коси заплетені
у вузол
де очі розкидані вітром
де бджоли гудуть
у душах

там сонцем вертіти буду
повірю тоді хоч у Будду
сховаюсь у стареньку вазу
і серце посиплю попелом
щоб вранці прокинутись полем

а потім я буду
вовком чорнявим
із білими лапами
я лісом Зеленим
ганятиму
воронам я сукні справлю
вербу закосичу по п’яти
нарву в оберемок м’яти
і буду вити на квіти
щоб не гуляли парами

в Червоному лісі житиму
з ідолами поганськими
на капищі стану першою
найбільшою
найпрекраснішою
я буду горіти
спалювати
грішити
і буду каятись

я вмру
що й ніхто не знатиме
аби народитись
в Асфальтному

а тут я ходитиму пошепки
щоб совість бува не збудити
і рибок малих не лякатиму
хай зовсім ніхто не знає
як жити отак у акваріумі
чи просто
на дні морському
без правил
законів
і так собі
без потягу до спиртного
і протягу у шкарпетках

а згодом
зачиняться Д В Е Р І
я вилізу десь на дерево
бетонне
асфальтне
байдуже

пришию клямку до неба
і буду на мить Телесиком
допоки хтось не постукає
не назбирає хмизу
тоді
я
на землю
злізу

Мовчи і слухай. Пальцями торкнусь
До губ твоїх. Наказую: ні звуку.
Мені цей шум - така пекельна мука.
І ця юрба сліпа, глуха, сторука -
Неначе страта. Тихо гасне пульс.

Кохання квітне в серці, ніби мак.
Мовчи і слухай – проростає зерня.
Із іскри Божої, в святій майстерні,
Вбирає сили, сльози і натхнення.
Неспиту пристрасть, щастя, а відтак

Стає сильніша. Серце відчиняй,
І з рук моїх прийми цю квітку дивну,
І не на мить зумій, не на годину
У серці прихистити, мов дитину.
Мовчи і слухай. Квітку не зламай.

З Олексія Бахаровського(?)
***
Залюбили тебе, закохали,
Не втовплюсь – залицяльників рій.
Мабуть, змалку тебе умивали
У джерельній воді молодій.

Джерела вже нема, – заорали,
Залицяльників рій не гуде…
Де ті ліки, щоб їх прописали,
Як потреба любить упаде?

Закохали тебе, залюбили
Що ж робити мені?
Ну чому
Поєдинки нам заборонили?
Я би серце прострелив йому!

На полі стихли солов’ї,
І хмари затягнули небо.
Земля неначе уві сні,
Все вітер пригорта до себе…

Її життя – немов пригода,
Тягне до себе небокрай.
Її безмежжя і свобода
У собі відкривають рай.

Її політ – стрімкий, барвистий,
Бо сонце крила надає.
Проходячи свій шлях імлистий
Чималих складнощів взнає.

Вітер вгору підіймає
Її легке прозоре тіло.
Життя всередині згасає -
Вона сама себе згубила.
Її душа, відтак сильніша,
Кружляє десь поміж світів.
Вона весела, яскравіша -
Тепер вона не бачить снів…
Її краса із неба ллється
І розбивається дощем.
А розбиваючись, сміється
І все обпалює вогнем…

Я в дитинстві росла
у бабуні-ворожки,
Чорнобриве дівча
в українськім селі.
Поряд з нашим селом
ще старіша Ворóжба,
Що напоює верби
у теплому Пслі.

Знала чари усі
від бабусі-чаклунки,
Що навчала мене,
як розвіять печаль.
Хто напився мого
полюбовного трунку,
Все у світі забув:
і тривоги, і жаль.

Псел голубив мене
і красою тривожив,
І на хвилях своїх
колихав Сейм-ріка.
Я літаю у снах
з Ворожби до Ворόжби,
Де чаклунство моє
з двох річок витіка.

В любові не буває каяття,
Вона не знає пастки забуття,
Лиш через неї сенсу набуває
Химерна гра під назвою "життя"...

Рука на груди
за натільним потяглась
під пильним із окладу
в сподіванні…
як в сповіданні…
Тривожать спраглі
молитви з дитячих снів
анафемою тіні
на скронях
думи ранні…
як востаннє…
Зотліле каяття
лампадою з-під вік
туше докорів
а в очах –
осліплі зорі.

Ти руйнуєш світу мого підвалини
і натомість зводиш свої, химерні.
Там живуть істоти, ваги позбавлені
і блукають тіні давно померлих.

У проваллях часу твої ілюзії
із моїми поруч пасуться мирно,
і, на перший погляд, з тобою — друзі ми,
та життя — як поле...
А поле — мінне.

Плетиво долі таки химерне -
Міняться нитка і візерунок.
Сльози комусь, а комусь дарунок
Доля несе. Ворожба непевна.

Як ляже нитка? На жаль, не знати.
Чорне, червоне – любов і туга,
Буде на втіху чи на наругу...
Плетиво долі таке строкате.

Пряжі шорсткої ще повне серце.
Крутиться нитка навколо мене.
Доля всесвітня - лиш веретено.
Ниточка кожна колись порветься.

Я засинаю на твоїх руках
Під тихий шурхіт у стінах,
Під воду з крану,
Під дощі.
Заколисай мене мерщій,
Бо вислизає з пальців сон.
Але під весь цей унісон
Я все ж таки засну…

Забути себе і закрити очі,
Заснути і віддатись ночі.
Коли шепоче теплий вітер,
Коли солодко пахнуть квіти…
І дзвінко море шурхотить,
Неначе темний птах летить.
Згадати небо і зірки –
Це найприємніші думки.

Коли б той місяць посміхнувся,
Неначе теж в собі забувся…
Коли гуде широкий ліс,
Коли знайомий дзвонкіт кіс
Нас будить зранку біля хати…
Вже так приємно це згадати!
Бо ми не тут, ми заблукали,
Бо нас думки на це штовхали…

Мы изменились. Повзрослели?
Мы не смеёмся, мы молчим
И мучаем себя. Мы смели
Страдать не нами, а другим.

Забили в головы чужие
Свои миры, свои мечты.
Мы им доверились, слепые,
Упав в объятия судьбы.

А если взять и изменить?
Ведь есть ещё пути иные.
Убить, разбить и развалить?
Но всё не так, мы не такие.

Не те пути, не те дороги
Мы выбрали. Но мы пошли.
Куда несли нас наши ноги?
К чему в итоге мы пришли?

Ночами курим сигареты,
Встречаем утро, кофе пьём.
А в голове всё то же «Где ты?»,
Когда, увы, мы не вдвоем.

Навіщо в слухавку мовчиш? Дзвінок останній...
Поїде потяг у міста, нові й не дуже,
і тільки батькова чогось посохне груша,
і ти заплачеш біля річки на світанні.

А соловейки прилетять тобі на плечі.
І все розкажуть: як живу, над чим працюю.
І десь-колись моє ім'я згадають всує,
моє ім'я — беззуба посмішка старечі.

І запах квітів принесуть, а більш нічого.
Хіба що вітру і цитрин у формі смутку.
І на плечі твоїм побудуть три минутки.
Птахи — не люди, це останні друзі Бога.

Навіщо стиснула слова в той день останній?
Поїхав потяг у міста, нові й не дуже.
І тільки батькова уже посохла груша,
і ти ридаєш біля річки на світанні.

Я тужу – баную за словами... Іван Петровцій
Так мені за верховинов банно,
що не годна'м навіть розказати.
Я, людкове, стала забувати
ті слова, душа яких – Карпати,
і якими говорила мама.
Так мені за тим плаєчком банно,
мов косиці файні назбирати,
як пацьорки, красно нанизати
ті слова, душа яких – Карпати,
і якими говорила мама.
Забуваю верховинську мову,
не умію словом чаловати.
Верховинка у модернім шатю –
ну, кого це може потішати,
ви мене зазвідайте, людкове.
Читаво баную за горами,
за словами, що казала мама.
Та ні слів, ні мами вже немає...

Так із каменя скрапує кров.
Так на рапт кам’яніє пам’ять.
Тихоспівом молитву мені на прощання змов,
Щоб не плакать.

А із нього складають стіни.
Чом не лити із нього плити?
І не важить — топтати, бити —
Він п о с т і й н и й!

Він — сьогодні, завтра — віками.
Незворушний, могутній, величний.
Якщо хочеш кохати вічно —
Доведеться кохати камінь.