П’ючи сьогодні суцільний розчин -
Холодний чай і твоє мовчання
Вже навіть не крово-, а гірко-точить
На простирадла несвіжа рана

Плями, плями... усюди плями
Вкриваюсь слизом непомічання
Початок фарсу, розв’язка драми
„Lamour_de_trois” (знак питання)

**

Його не існує
Того двадцять п’ятого кадру
Монтує свідомість
Якесь пластилінове quadro
Воно ж розпадається
На прямокутний трикутник
Який розімкнути можливо
Одна зі сторін
Просто зітреться
Зникне з існуючих в світі площин
І залишаться двоє
Тобою накреслені криво...

Осінні квіти відцвітають -
барвисті скалочки тепла.
Птахи у вирій відлітають.
Прощатись з літом нам пора.


Дбайливо прибрані покоси,
заснули коники малі
і осені барвисті коси
розвіяв вітер по землі

Якби ти чув,
як лунко пада листя
на ланцюжок
твоїх слідів легких
від болю нетутешнього
............до серця,
від спогадів нічних
............до потойбіччя,
від крику першого
............до подиху на скло,
від слів порожніх
............до одного Слова,
ти б зупинився,
Часе...

Дощ осінній ллє всю ніч.
- Хлюп-хлюп-хлюп, - зітхає. -
Гомоніти – гарна річ!
Тільки ніч глуха є.
Не почує слів моїх
Про весну та літо,
Як у юності це біг
У зелене жито.
Та ще ж кличуть звідусіль:
- Дощику, хутчіше
Весь город, садок полий,
Пишний квіт рясніше.
Ну, а зараз, як іду,
Ждуть, що зупинюся.
От ображуся й піду,
Снігом обернуся.

Не дивитись тобі в очі більше доби
Дуже важко мені, зрозумій.
А ще важче сказати про це тобі.
І не легко не квапить подій.

І не те щоб важкість в душі була,
Просто трішечки я боюсь.
В серці квітка кохання зацвіла,
А я просто не зізнаюсь.

Берегти її мушу, зрозумій:
Вона тільки що зацвіла.
Вітер не цілував ще пелюсток їй,
Не відчула й проміння тепла.

Ще зміцніти їй треба, щоб в всій красі
Показатись вона змогла,
Щоб не потопталась нога по ній
І щоб довго вона жила.

А якщо через роки зав’яне, все ж,
То в гербарій її засушу
І в улюбленій книжці поміж сторінок
Я на пам’ять її залишу.

А поки що – нехай цвіте вона,
Підростаючи, у душі.
А я буду весела, не сумна:
Є для кого писать вірші.

Я при зустрічі зазирну тобі
Чи то в очі, чи то в думки.
І дозволю зостатись в моїй душі,
Чи то ти мені, навпаки.




16.11.2006
небайдужа берегиня
тендітних пелюсток

Прохолодна ніч...
їй нема для кого горіти:
місяць приходить до неї,
щоб лише на віддалі
помилуватись її містично-темною печаллю...

Сашкові виповнилось п'ять.
Вже – ген – і школа мріє.
Учитель каже: “Рахувать
До десяти умієш?”

“Один, - малюк рахує, - два,
П'ять, шість, сім, вісім, дев'ять...”
“Стій, - кажуть, - друже, постривай,
Щось, голубе, не теє...

Де ж “три” й “чотири” ти забув?
Хіба ж їх там немає?”
“Та.. я ці цифли пломинув...
Бо “ел” не вимовляю.”

Ти... навіщо?
Це ж жорстоко...
Як мінімум, не гарно
з твого боку
щодо наївної мене...

Якщо подивитись у нічне небо
крізь шибку освітленої кімнати...
побачиш...
погляд...
свій...
а неба не існує...

Ходжу. Сиджу. Лежу. І скнію.
Мовчу. І часом шаленію
Від власних гадок і гидот.
Не задавлю у серці змія —
Він ссе і ссе собі помиї
З моїх бездонних нечистот.
О, чому я такий порожній,
Такий дурний і «невозможний»,
Що сам себе убити рад?!
Чи не тому, що мускул кожний
Із тиші рветься в світ тривожний
Під вітровій і зорепад?
Де ж ті одні-єдині руки,
Що в час досади і розпуки
Мене сховають в свій овал?
Немає їх! Лиш вітер грюка,
Та Смуток мій, Нудьга і Мука
Ведуть свій звичний карнавал.

12.01.1962

Пообідді на осонні
Дід Панас сів на ослоні,
Натягнув бриля на очі,
Відпочити наче хоче.

Ледь старенький задрімав,
Як онучок галас зняв,
Налякав малу сусідку:
- Бриль зодяг Панаса свитку!

Серце болить,
Погляд вмирає
Дума не спить -
Вгору злітає
Річка бурлить,
Кров прибуває
Голка тремтить,
Тіло ридає...
12.12.06.

На сопілці якось зранку
Грав малесенький Іванко.
Гру почули жабенята,
Почали собі співати:

- Гарно грає наш Іванко,
На галявці барвній зранку.
Ще покличемо Марійку,
Най співає коломийку.

Підхопили пісню бджоли,
Позлітали зі стодолу,
До Марійки полетіли,
На галявку запросили.

Там Марійка заспівала.
Бабка з ґедзем танцювала,
Хрущ на бубні гучно грав,
Коник скрипочку дістав.

От і все!

Звуки осені… я чую лиш звуки…
Чую, як тече маленький струмочок,
Над ним, вперше в житті, пролітає маленька ластівка,
Чую, як шумлять пожовклим листям
старі, поморщені дерева,
Як білочка стрибає по гілках струшуючи стиглі шишки.

Чую, але не бачу…
Щоб побачити красу нашого світу,
Не треба ні очей, ні хорошого зору,
Треба мати лиш душу, душу поета.
Який свято вірить, знає, думає,
Що і як написати в своїх творах.
Віра Шевченка і розум Карпенка
Здатні створити світогляд людини,
Яка згодом стане частинкою природи.

...Чавила виноград - і ноги босі
Топтали стиглі ягоди на сік...
Із року в рік, а потім - з віку в вік
Ця тарантелла в бочці...Чоловік
Тримав сукенку...І тримає досі -
Як білий стяг, що викидає осінь!

Налиплі шкірки - (дотики гарячі) -
Печуть і колють...Це німе кіно,
Ця мелодрама, не смішна давно...
Час перебродить - і буде вино -
Гіркаве, оксамитове, тремтяче,
Як темний голос - що зове - і плаче...

То просто бабське літо! Залетів
Метелик в хату... Відпущу на волю!
Не хочу. Не тримаю. Не неволю.
Кохай, коханий, Таню, Любу, Олю...
Ну що, почув усе, чого хотів?
...Немає непрочитаних листів...

Краса ситуації
„Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані” *
І цей бичок зі смоляно́ї драні!!..
Мораль: в Лисиці все за півціни. :)

Краса у залишку
„Хоч як вдивляйся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем” - **
Пилок і мед зібрали? Без дилем!..
Мораль: незайманість - важкий тягар для жінки.

Вивершення краси
„Гірська дорога. Гречка не достигла,
А квітами частуйся досхочу!” ***
Сюди довершеності Зваби долучу!
Мораль (всього і вся): Квітуча піхва!


2007

Останні осінні листки вже опали.
На душі залишився лиш смуток.
Чому люди осінньої пори не люблять?
Їх можна зрозуміти… це не важко!
Пройшло уже літо і осінь пройде.
Залишаться мрії, бажання й кохання.
Тисячі незабутніх хвилин … вже пройшли!?
Залишається смуток…Печаль!
Але ти не зважай!
Ти люби …ти кохай!
Ти відчуй всю красу,
Що тобі вона дала:
І вроду, і ніжність й неповторне бажання любові!
Ти рости … ти мудрішай!
Бо тільки ти - юний друже,
Зможеш любить осінньо - неповторний світ!

От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
і пливтимуть над ним непомітно віки.
От і все.
Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі!
Та невже ж то
йому все віднині байдуже —
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе!
Біль у душу мою закрадається вужем,
відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий
повірити в царство небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда
безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе...
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.
1961(?)

Усе буяє навкруги.
І квіти й трави запашні
Чудовим віянням полинуть у світи.
Зелене листя розростеться
Пахучим подихом
Заполонить нашу планету.
І кожен йде… і кожен чує…
Красивий спів тих солов’їв,
Що весну кличуть до нас,
Вони співають про надію,
Яка у серці нашому живе.

Вибач, мала,
не можу відвести
муки твоєї,
що зараз скінчиться...
Non-re...– шепотіла
вода з криниці,
non-re! – благали
птахи і звіри...
Бачиш, як вийшло...
хіба ти навмисно,
хіба ти бажала,
щоб у сусіда
телятко впало,
коли ти з квітами
розмовляла,
коли ти трави вплітала
в коси,
нага вбігала
в ранкові роси...
хіба ти знала,
хіба ти чула,
що над тобою
гроза загула?...
..........................
лишився в Часі
згарища стогін
(звідки цей спомин,
з якого неба?),
через століття
я просинаюсь з твоїм
"Не треба!!!"

Впізнай себе серед мільйонів
Холодних і невдячних клонів
Індустріального життя
І не скуштуєш каяття
Твій час настане заповітний
На хвильку стане світ привітний
Розірвеш пута, що завжди
Ховали в спеку від води
Хоча іще не знаєш броду,
Та уяви винагороду,
Що буде тут-таки чекати
І шлях до світла прокладати
Звичайно, вибір не з простих
Але ж і ти, не з сірих тих,
Які пливуть за течією
І долю всіх зовуть своєю
Ти в силах принести прозріння
І полум'ям змінити тління
Подій переламати хід,
Одвічний розтопити лід
Вселити у серця надію
Здійснити незбагненну мрію
15.01.07

Логічна послідовність протиріч
Ми знову опинились на узбіччі
То ж нумо, відродімо нашу Січ!
І подвиги згадаємо одвічні

Вже годі прирікатись:кум чи сват
Неначе важливіших справ немає
І що жадає псевдо "старший брат"
Це в кут глухий свідомість заганяє
28.01.07.

Ще раз постанова,
або байка нова
Знов пусті дебати,-
стогнуть депутати
Тут же дефіцити,-
і усі бандити
Де та інтеграція,-
чиста проклемація
Скоро інтервенція,-
дивна консистенція
Бажаний так поступ,-
до бюджету доступ
06.12.06.

Тихий вечір на порозі,
зорі в небі сяють
Тишком-нишком при дорозі
тіні лиш блукають
Розсипає ніч підступна
темнії примари
Роздає на власний суд свій
неземнії чари
Лиш вона сидить сумная,
а тому все, що кохає
Але він про те не знає,
як вона страждає
Як щодня й щоночі його виглядає
Як уста його малює,
потім ніжно їх цілує
Як вона його чекає,
тільки ніч ця знає
Та дарма,що вона знає,
Бо ж кому те скаже,
як дитя оте страждає,
коли спати ляже
Спить і марить лиш про нього,
про його обійми,
про його уста гарячі
і пухнасті вії
Про глибокі сині очі,
(прохолоди повні),
про щасливі темні ночі
Про слова, що наче перли,
з уст чарівних сходять
І про те, що, певно, вмерла б,
якби були двоє
Ніч мине й скупа реальність
мрію ошукає,
бо лиш ніч про те кохання,
нереальне, знає.
04.04.04.

Сушить жук тоненькі вУси (-а),
Ну, а равлик - ріжки.
Мошці зимно. Бідну трусить.
Мерзнуть лапки-ніжки.

Пряжу вогку павучок
Вивісив до сонця,
Свій ліхтарик світлячок
Стиснув у долоньці.

Дощ скінчився. Краплі з віт.
Квапитися треба,
Най підсохнуть вус, живіт
Гарно просто неба.

Рожевий передсон,
Бузкове передмістя...
Холодно-синій стон,
І будеш знов молиться
За правду, за вуста,
Що придають наснаги,
За ті чужі міста,
За Лондон, Львів і Прагу,
Що увіллють краси
У душу засірілу...
О, Боже, принеси
Натхнення нотку милу,
Щоб засіять могла
Усмішка чарівлива,
Щоб в кучерях моїх
Світилась щастя злива...

Гірська дорога. Гречка не достигла,
А квітами частуйся досхочу!
Як не достигла – то й нема в що плигать.
Частуюсь квітами : дрочу, дрочу, дрочу...

А от якби уже достигла гречка,
То можна було б плигать, тільки ж – з ким ?
В умі перебираю всіх знайомих :
Іван ? Петро Сергійович ? Максим ?

Це є біда, це є стихійне лихо ,
Що нині гречка так повільно достига,
Достигнути їй заважає клімат :
То злива, то гроза, то ураган !

А як же нам , скажіть , вітці народу,
Без гречки вижити, продовжити свій рід ?
Ми ж не попремо проти голосу природи,
У гречку ж плигав батько мій ! І дід !!

Це є розмноження таке. Вегетативне.
Нічого в тім поганого нема.
Як гречка врешті-решт уже достигне –
Ти спробуй стрибнуть в гречку крадькома.

Нехай тебе , припустим, звать Іванком.
То ти, Іванку, не гнітись, не комплексуй.
Приходь на поле десь о шостій ранку
Й стрибай у гречку, часу не марнуй.

Ти там, у гречці , поваляйся добре,
Немов ото шиншила у піску,
Поповзай, як гадюка чи як кобра....
Зробив роботу цю некопітку ? -

Тепер дивись та не втрачай свідомість !
У гречку ти стрибав зовсім один ?
А з гречки ви виходите натомість
Удвох : ти й твій вегетативний син.

Звичайно, спосіб цей не всім доступний,
Лиш справжні українці можуть так,
У цьому – наша сила і могутність,
Й без гречки нам не вижити ніяк !

Й тому при кожнім хуторі, містечку,
І при великих мегаполісах-містах
Вкраїнські гречкосії сіють гречку,
І наш народ – незнищенний в віках !

Хоч як вдивлявся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем!
Я знову пропустив свою зупинку,
Коли ж уже з тобою ми зійдем ?

А я ж зійти уже давно би мусив,
Бо я живу зупинок три назад,
Та в мене настовбурчилися навіть вуса,
Коли побачив твій я пишний зад !

Ти їдеш , швидше всього, із базару,
Мабуть, ти там купила квіти ці ?
Ти з цими хризантемами – чудова пара,
Що їх букет тримаєш у руці.

А я ж також кохаю хризантеми,
Від їхнього я запаху торчу !
На тебе лиш дивлюся, і не знаю, де ми ,
Чи то вже „Полярон”, чи тільки „Слава Іллічу” ?

Тролейбус вгору сунеться поволі,
Водій тролейбусу не поспіша,
Я уявив собі твої сідниці голі,
І в мене настовбурчилась душа !

А я ж тебе , щоб знала ти, кохаю
Вже майже цілих двадцять п”ять хвилин !
Й тихенько так тебе до себе пригортаю,
Повір, я буду гарний сім”янин !

В тролейбуса злетіли з дротів роги,
Аж іскри полетіли доокіль,
Своїми я ногами відчуваю твої ноги,
І в мене настовбурчується кіль.

А я ж тобі щось мушу говорити,
Щоб ти мене не копнула під дих,
Й кажу : Ах-ах, які чудові ваші квіти ,
Й прикиньте – ні пилиночки на них !

Тролейбус знов завівся , смикнувся й поїхав,
Я ледь на твою ногу ну їй-богу не скінчив,
А ти мені відповідаєш зовсім тихо :
- Мнє еті хрізантЄми мой любімий подарив...

А я ж іще хотів щось говорити,
Та раптом від твоїх цих дивних слів
У мене розстовбурчилося все на світі,
І все, що я хотів - я розхотів !

Нехай дурний тролейбус їде собі далі,
А в ньому – ти із оберемком білосніжних хризантем,
Й мораль така, якщо ніяк уже не можна без моралі :
Вдивлятись краще треба – і тоді ми щось знайдем !

Замерз... І не хочеться далі,
зігріти мене не зуміти,
в полоні нічної печалі
я вийду у поле розрите,
я вийду, але не вернуся,
лиш вранці, коли забіліє,
коли ґелґотатимуть гуси,
я біль переллю у олію,
і вдень у вогненному русі,
заплаканий від холоднечі,
я в сльози холодні проллюся,
(навколо голосся старече,
чуже, здичавіле, похмуре,
з-під масок дорадників гримне,
мені ж не зустріти Амура,
і в ніч відпускаю я рими),
холодна пустеля утоми,
безжальність до мене і всіхня,
ми — наче занедбані гноми,
(в яких золоті є горіхи),
їм холодно, мабуть, не дуже,
в них серце не зовсім у кризі,
не так, як у тебе, мій друже,
не в полум’ї і не в залізі;
замерз я, а хочеться далі,
зігрітися б в холоді свічки,
і в темній осінній печалі,
ввійшовши у воду із річки,
і час зупинився, вчорашній,
годинником вбитий до того,
і я, у собі заблукавши,
зустрів у воді однорога.

Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані.
Хоч неохоче злазять з ніг вони, -
Та зайняті тобою мої длані.

Тебе тримаю я за гарбузи,
Щоб не втекла ти , поки буду їх знімати,
Зніму штани – почну знімать труси,
Зніму труси – то можна й приступати.

А ти чомусь холодна , як гантель,
На мої любощі мовчиш неадекватно,
Я розумію, що стодола – не бордель,
І пахне тут не зовсім ароматно.....

Та що робить, коли таке воно, буття,
Така, признаємось відверто , селявуха,
Що змушений я посеред сміття
Тобі нашіптувати серенади в ліве вухо,

Коли навколо , де не ступиш, кізяки,
Коли смердить вареним картоплинням,
На стінах повзають рогаті слимаки,
Звисає скрізь торішнє павутиння....

Та це дрібниці все, моя любув,
Моє ти сонечко, моя рожева свинко !
Ногами з себе я уже штани стягнув-
На щастя в них не затуга була резинка !

Як бажаєш ти стрічати
Рік Новий у дивнім лісі,
Підійди, дівча й хлоп’ятко,
До ялиночки хутчіше.

Та красуня новорічна -
Це не дерево, повір.
То казковий ліс магічний,
Де панує щастя й мир.

Птаха й звір у лісі вічнім
Завжди в злагоді живуть.
Славне Свято Новорічне
Зустрічають радо тут

Лисеня та зайченятко,
Мишеня та їжачок.
Навіть вовчик із ягнятком
Стали дружньо у танок.

Горобці, стрижі й синиці
Із совою гомонять.
Жвава білка та куниця
В кульку грають, наче в м’яч.

Срібний дощик та сніжинки
Прикрашають чудо-ліс,
Зірочки, гірлянд іскринки,
Сяє місяць угорі.

Кришталевий дзвін лунає
Від бурульок у цю мить.
Білий сніг лежить, не тане,
Під полозами скрипить.

Миколай у санях їде,
Кучер – буре ведмежа.
Забавки, цукерки, книги
У торбиночці лежать.

Хай лунає пісня гарна,
Привітай нею гостей.
Розпочнемо Свято славне,
Рік Новий біля дверей.

І буде день
новий...
Вчорашні обереги
ще гріють серце
ввечорі,
коли
тужливий вітер
виє свою пісню
і ніч
самотню каву подає,
і спогадам
не вирватися з кола
між прапорцями
дотиків твоїх,
і клята воля
сповнюється
Словом,
я вірю –
буде день...

Ти бачиш –осінь!
Недоречні сльози,
І нібито ЧОГОСЬ не вистачає…
Завмерли тіні у незручних позах,
І хтось без когось, як завжди, зітхає.
Ти бачиш – вірші
Вже з набридлим змістом:
( - Звонила?
- Да, никто не отвечает.)
І я зливаюсь з листям десь за містом.
Бо осінь! І КОГОСЬ не вистачає.

Чапи-чапи… Від задухи
Бігли містом капелюхи.
- Сонце гріє з півдня стану,
На осонні майже тану, -
Каже перший капелюх.
- Сонце - наш найкращий друг! -
Інший тут відповідає. -
Кожен, певно, пам’ятає,
Що улітку, при задусі,
Все спасіння в капелюсі.

На крилах щастя і любові
лечу до тебе моя мила,
кохана, ніжна, чарівна.
Тебе цілую, обнімаю
і голос чую соловїний,
котрий лікує усі рани
моєї хворої душі.
О, стан блаженний,
радіє кожен атом мого тіла –
це щастя, бути із тобою,
ловити кожен подих твій,
вдихати ніжний аромат…
О сон, о мариво безжальне,
навіщо душу ти вбиваєш,
ногами топчишся по ній.

Любов моя, тобою марю
і живу тобою.
У сні і наяву тебе я бачу
бо у серці ти,
воно заповнене тобою.
У тобі я знайшов життя.
Навіки твій, навіки ти моя!
Вогонь палає в серці.
Чого так болісно мені?
Бо хочу пригорнути,
поцілувати і в очі зазирнути.
Навіки твій, навіки ти моя!
Він спалює мене живцем,
но не кричу, а радісно мені.
Із посмішкою іду вперед,
мов факел олімпійський.
Навіки твій…
Я не живу, а марю.
навіки ти моя…

Там, де немає нас, є запахи трав
Пахощі крапель дощу в долонях озер
Ніжні парфуми гір в хустинах заграв
І аромати розріджених атмосфер

Твоє авто не годиться, вставай і йди
Хай відчуває грунтом тебе земля
Хай зародишся зерням в лоні води
Так починаєш знову себе з нуля

Якось крихи восьминіжки
Розминали в морі ніжки,
Ніжки гарно розминали,
Зранку, тобто, танцювали.

Танцювали, танцювали…
Хвилі дужі поздіймали.
Пропливав по морю Кит,
Стурбував його той вид.

- Досить, - каже, - танцювати,
Ніжки вранці розминати.
Море піниться, штормить...
Припиніть оце за мить!

Тільки крихи восьминіжки
Розім'яли так ті ніжки,
Що тепер не знають, як
Закінчити цей гопак.

Має кожен восьминіжок
По чотири пари ніжок,
Тільки дві танок кінчають,
Зразу інші починають.

Скачуть, отже, восьминіжки...
Не дають спочити ніжки.
Ті навприсядки, ті скоком -
Розминаються нівроку.

- Як бурхливий моря вид, -
Каже всім поважно Кит, -
Це, напевно, восьминіжки
Розминають гарно ніжки.

Осінь зі мною у змові,
У нас з нею спільна душа.
В її романтичному слові
Жива таємниця вірша.

Що сіяло сяйво надії
Пішло… а без нього – ніяк!
Весна позичала у мрії
Жовтенький осінній піджак.

Осінь – святиня у храмі:
Радію, сміюся, живу…
Я їй довіряю, як мамі
І мрію про пісню нову.

Що б’ється у серці – не знаю:
Не радість, не біль і не зло.
Я осінню завжди чекаю
Все те, що з весною пішло.

Сторінками розлючених днів
Ти волочиш замучені ноги...
І картаєшся, що не зумів
Ти знайти легкої дороги...
Нарікаєш на будні і бруд,
На штовхаючих подорожніх
І на тих хто уже десь не тут,
Хто не зможе підтримать сьогодні.
Б’єш коліна, обтрушуєш бруд,
І стираєш ріки на щічках...
І думками ти десь вже не тут:
Зовсім інші там є чоловічки...
Провалитись у зоряний світ,
Там де холод, що можна згоріти...
І заснути навіки самій...
І у пристрасті танго кружити...
Та спіткнулась... і в листя шубовсть –
Колір плям замигтів пред очами...
А розплющила їх... й тут... і ось...
Ти лежиш в жовтенькій піжамі...
Усміхаєшся... й сльози в очах,
І не можеш себе зрозуміти...
Чи то просто наснився лиш жах,
Чи пора вже тобі полюбити...



Напівщось...

Чого розніжився, заляг мов камінь, Часе?
Відляж у грудях - хай зайде до них життя.
Паяцувати, нити годі ловеласе -
Душа крізь ребра проростає власним "Я".

Від стуку серця - глибини сяга коріння
І п`є небесну сліпоту та бавить зір.
Гнучка стеблина, мов настояне сумління,
Тримає цвіт гіркого провидіння. Вір!

Ні слів, ні дій, ні голих цнот, ні сил на ложі...
Та пристережена у чолобитній твердь.
Вина пройде слідами мучеників божих -
Її вполює на гріховних ловах смерть.

А ти стікай піском - нову виповнюй вічність,
Склепайся в сутінках зубами та у сні,
Січи у лютому, лютуй на славу в січні,
Та не вини шукай, а істин у вині.

А на Страшнім Суді, ніяково та тихо,
Пройдись чистилищем від серця до хреста.
З тобою вмер Господь, тобою всесвіт дихав
В тобі живе Любов... та ти ще не настав.

28 Вересня 2007

Пізня осінь, передзим`я,
вітер скулився, як пес,
цідить висхле сонце-вим`я
біле світло із небес,
і вагітні сизі хмари
спочивають на дахах,
і злились в скорботній парі
сіра гілка й чорний птах.
Жухле листя мерзне, скніє
так впокорено, мов спить.
У мені незримо зріє
пуповини зрима нить.

Мої сни забрав у мене,
Тихий смуток, сміх невинний.
Вже душа осіннім кленом
Багряніє в морок плинний.
Вже над нею я не владна –
Серце в тебе на долоні.
То весна та гріхопадна,
то ті сльози несолоні,
то той погляд, що бентежить
і дарує буйне щастя.
Стежку ожеледь мережить,
я ж біжу без страху впасти.

…З клепсидри витікає день невпинно…
Та одинокість перед жерлом ночі,
Той протяг вічності, той безмір самоти…
Візьми в долоні руку, і хай плине
той час, як хоче…Більше не зурочиш…
Повіки склеплюю…
Сльоза з-під них…
Прости.

Проміння дзвонить об бруківку сіру,
Відлуння чути: „Досить літа! Досить!”
А сонце слухає тихеньку пісню,
Яку виконує барвиста осінь.
Вже спека літня в росах розчинилась,
І в унісон гудуть злостливо-сонні оси.
У бабиного літа взявши струни,
На арфі грає золотая осінь.
Вітри з дерев крадуть помалу листя.
У сірих хмар дощів холодних просять.
На сцені року голосно і дзвінко
Співає пісню чарівниця-осінь.
Природа зелень заховала в скриню,
Птахи летять у вирій і голосять,
Збивають крильми гіркоту туманів,
А їм услід співа чаклунка-осінь.

Кожен день кудись спішити
Безпорадно.
Як це просто – в світі жити,
Як це складно!

Кожен день шукати їжі
І спочинку.
З кожним часом дні гіркіші
На перчинку.

В старість увійти, як в річку,
Посивіти,
І погаснути, як свічку
Гасить вітер.

Ближче, ближче, ближче кроки.
Може, встигну, може, ні.
Рахував раніше роки,
А тепер рахую дні.

Хоч тонку і маю шкіру,
Лізу через живопліт,
До кінця усе не вірю,
Що мені не двадцять літ.

Ближче, ближче, ближче кроки!
Боже, чом я не глухий…
Кожен час, живий допоки,
Незбагненно дорогий.

Ближче, ближче, ближче кроки…

Струмок, як шашіль, точить
Землі драглистий глей.
Дощ весняний батожить
Рябих своїх коней.

Сорочка перкалева
Пішла на онучки.
Купаються дерева,
Ворушаться бруньки!

…А трава собі росте,
Скоро вишня зацвіте.
Поговоримо про грішне,
Бо воно таки святе!

Листя висохле, торішнє,
Теплий вітер розмете…
Будем голосно про різне,
Будем пошепки про ТЕ!

Блаженні дні, коли ти вдячний долі,
Що кінь недолі хутко йде вперед,
І що ніхто добра не забере,
Як плідно нам уродиться у полі.
Блаженні дні, коли спокійно дома
Ти можеш вийти із тенет тривог,
І хоч тебе схиляє долу втома,
А ти щасливий, бо у серці Бог
Своє словечко промовляє тихо,
Аби тебе не зрадити ні в чім.
І відступає із оселі лихо,
І ангел вірний
Стереже твій дім.