Котрий то шкапа загубив підкову,
Коли мене до клюбу бобік ніс?
Сусідські пси згубили нюх і мову,
Як ми з тобов ішли гойдати ліс.

Уп`яте щастє осушили з ходу.
Що скажеш, оковитая, моя?
За тебе я в огонь, у воду...
Пройду, неначе трактор без руля.

Що за розпуста? Я її волію!
І тягнеться до горбика рука.
А ось і ямочка, де серце мліє,
Але ж не дуба ріже - гопака.

Твої я варґи не назвав би медом,
А вуликом, де бджоли відгули.
А ноги, мов колеса у мопеду,
А очі, як у злої камбали.

Вже повставали "гнані і голодні",
Небіжчикам перевертатись лінь.
А я шукаю по копиці сподні,
А ти регочеш, мов дебелий кінь.

24 Вересня 2007

Тоді ще не знала, що безнадійно хвора,
Думала: ті, випадкові, очі, - те-що-мені-потрібно.
Дивачкою ходила долонями вгору
І на безриб’я приносила рибу. Дрібно
Мислила. Осінь приводить в норму.
Проти інфекції засіб надійний - побут.

Коли цілий день ти намагаєшся щось та зробити,
Приходиш додому а там від порогу: «та-ти-та-та-ти-та...
...Не так-не доречно-не вчасно-недобре-негарно».
Мовчки на п’ятах зробивши півколо, на ганок
Виходиш і знову до пізньої ночі чи раннього ранку
Блукаєш - шукаєш якісь фантастичні важелі
Потреби з можливостями врівноважити,
Щоб бути запобіжником когнітивного дисонансу
Для тих, кого ніби-то любиш. Ніби-то. Все – несправжнє:
Почуття, мрії, сльози, руки і ноги.
Ти – тільки робот, механічна лялька,
В якої програма: «видобуток грошей-грошей»,
Яких завше маломаломаломаломало.
Ловиш себе на співчутті чоловікам,
В яких за спиною матуся-дружина-діти,
Особливо якщо це – дівчатка,
Особливо якщо підлітки, акселератки (Боже!)
Безжалісні й напівсталеві, непохитні в своєму бажанні
Їсти-коштовновдягатись-відпочивати-навчатися в універі...
Так усвідомлюєш сутність. Ти навіть не робот-жінка,
А так...андрогин. З майбуттям, як і в кожного брухту:
Вийде термін – спишуть на звалище чи на горищі забудуть.
Там будеш згадувать свій несподіваний вірус-літо
І як це просто і збудливо - справжня людина,
І що таке «боляче», що таке «подих його на скроні»,
Що таке «кров-любов» як банальна рима...
Вересень, ніби дятел, довбе дощями по шибках.
І сам собі – синоптик долі. Хочеться швидко-швидко
(Тільки почув оте «та-ти-та-ти-та» (дивитись вище)
Бігти не обертаючись... навіть напевне знаючи,
Що немає куди і до кого...
Немає..куди...і..до..кого...
Просто бігти...
Просто бігти і дихати...

Доки не сяде енерджайзер в клітині ребер.

Мій світ, непізнаний ще мною,
Величність й малість водночас.
Життя вінчає супокоєм
І мріями.

Ще день не згас.

Життя летить за обрій гранний,
Чекає свята – на межі,
Коли Душа Іншою стане,
Коли - лиш спогад

Світ земний.

Що їх чекає за порогом,
Хто вирушає вглиб себе?
Я бачу: там іде дорога.
Заходить сонце.

Завтра день.
6.09.2007

Холодно серцю буває лише узимку -
Але ж нема у природі весни без зим.
Холод пече, холод робить сильним,
Щоб навесні розквітнути знов молодим.

В тебе є час, є день, є рік, півстоліття,
Знаєш, ще скільки в них зим холодних і літ?
Але для того й життя, тому на світанку і квітнем,
Щойно скресає останній весняний лід.

І не питай, чому доля обрала труднощі,
І не дивись, що у кожного – вони свої.
Ти за землі, і до кінця не пізнав його ще.
Змінюй, що в силах, а що не в силах – прийми.
31.07.2004

Нехай у життя обірвалися крила,
Нехай вітер сумнівів плаче в душі,
Нехай не здійснилось, чого так хотілось
(Можливо, це мрії були не ті?).

Нехай тихий смуток – у тихому серці,
Нехай гіркий біль – сточить до дна.
Але у душі ти – відчуй – безсмертний,
На зримій землі душа – неземна.
Літо, 2004

У рожевих хмарах – та й високі замки,
Золотиться стежка – з квітів і роси,
Я лечу, мов вітер, стежкою й зненацька
Доліта до замку – там є ти.

У дорозі весни вишивають щастя,
Через хмари линуть на підніжжя сни,
Я у замку Неба, де немає часу -
Але є безчасний, вічний ти.

У небеснім замку – три високі шпилі,
На одному – Місяць, поруч – дві зорі.
Через річку стелиться місток ніжнокрилий.
Два крила – мов стрічками, поруч я і ти.
9.09.2004

Що за чудисько чудне
Їздить по квартирі:
Руль - один, сідло - одне,
А коліс - чотири?

Два великих колеса,
Два з боків - маленькі.
Коридором так гаса -
Скло у дверях дзенька!

Дві педалі, як одне,
Крутяться щодуху,
І чудовисько страшне
Мчить уже до кухні.

Там на повному ходу
Врізалось у шафку.
Постраждали, на біду,
Ваза і карафка.

На льоту змітає все,
Всі завади зносить!
Та сказав дідусь: "Усе!
На сьогодні досить.

Як чудовисько оце
Врешт не вгомониться,
Хтось дістане ремінцем
По одному місцю!"

І буде ніч... палка і безсоромна,
Як стигла полуниця на губах,
Наложниця терпка і невідмовна
В твоїх руках.

Солодкий смак пекельної спокуси
Розірве тіло, розум захмарить,
То нерв оголений, а не мої укуси,
Тобі болить.

Так струм розпусти збуджує повію,
Так спрагу первісну вгамовує вода,
Я божевОлію, божеволІю,
А ніч стіка.

Жадана мить одвічного бажання
Нахлине, мов загибель, віч-на-віч,
То ж зрозумій – це нашого кохання
Остання ніч...

То сніг чи то пудра з лялькових облич
по коліях тіла вовтузиться. Зимно.
Овечий кожух під заставу позич
у хмарного неба чи в Божого Сина.

То сміх, то кусання голодних мурах
на мікрогектарах холодної шкіри.
Сховай свою голість під витканий дах
на сьомому небі, застрявши у ліфті.

То самість. То зимність поголених тиш
стискає твої необійняті груди.
Закрий порожнечу, самотність облиш
і чаєм зігрій цю підступну застуду.

* * *
Не вертайся назад.
Бо не знайдеш зворотнього шляху –
він засипаний пилом,
закиданий щебнем ущерть.
Ти – не Бог, не воскреснеш,
ступнувши на вишиту плаху.
Ти – не демон,
не встигнеш проскочити кулею смерть.

Не вертайся назад.
Хоч широкі дороги зручніші,
ніж постійне втискання
у вузькість небесних стежин.
Юнь садів відцвіла
і зотліли надкушені вірші
там, де їла цукерки
та пила солодкий спочин.

Не вертайся назад.
Хоч прожите посвистує п’яно,
хоча кроки випрошують
дозволу в пройдену путь…
Ти, як квітка,
що, вирісши в горщику, сохне і в’яне,
а тобі ще б рости і цвісти
не в минулому – тут.

Сон живе у Див Країні,
В ній ліси сріблясто-сині,
А ще в’ється там ріка,
Та з парного молока!

Із парного молока
Там стрімка біжить ріка!

Молока лише ковтнеш -
Сон казковий підбереш.
Разом ПІдете в казках
По шовкових берегах.

По шовкових берегах
Та медових ще лугах!

Місяць річкою пливе...
Казка поруч оживе.
На сопілці зірка грає,
Казку ту розповідає:

- Спи, маля, спи!
Баю-бай. Спи...

Закралася у серце дика туга,
Бо Бог приготував Її для мого друга!
Жорстоку дійсність я прийняти маю,
Та як же мені бути? Я Її кохаю!

Коли Вона прийде і поруч стане,
А з нею мій суперник і мій друг,
То серце лихоманить, серце в'яне.
Кохання - найболючіша з недуг!

Як важко квітку радості плекати
Крізь невзаємного кохання грати!
Але жорстоку дійсність я прийняти маю.
Питання... Відповідь я знаю!

Де спалахнуло щастя між двома
І Бог благословив союз їх правий,
Там місця щастю другому нема!
П'ятнадцятий рядок в сонеті зайвий!

Розлогий, розкутий, безмежний…
І нова кохана, за мене.
Натомість зірки будуть знати,
Як падати долу не треба.

Бажання не будуть здійматись
Від п’яток до серця нечемно,
І долі не будуть кохатись
Не з тими «святими», що треба.

_____________________________

Розлогий, розкутий, безмежний…
І новий коханий, за тебе,
Я буду в душі сподіватись,
Що впадуть зірки ті що треба…

А сіно кололо спину,
А з неба зірки зривались,
То серпень, напевно, винний,
Що я тоді закохалась,

Мої непристойні жести,
Твоє нескінченне "хочу",
А Місяць грайливо пестив
Шалену розпусту ночі...

В руці твоїй - моя рука,
І до пізнання - півковтка:
Допий мене, земну, - і не залиш нічого.

Свята любов по два крила,
З довіри зітканих, дала.
Ми - янголи тепер, і, значить, нам - до Бога...

---------------------------------------

Ридало небо зламаними крилами -
Не долетіли ми, не долетіли ми...

Барабан дзвінкий купили
Для маленького Зайчати.
Б’є по ньому він щосили,
Вовка хоче налякати.

Вовк у розпачі від звуку:
- Що, скажіть, за маячня?
Не було от тільки грюку,
Щоб це слухати щодня.

Може, я комусь зашкодив?
Так, примирення прийміть.
Заспіваю ось. Не шкода.
Барабан лиш відніміть!

Холод. Руками за склянкою неба,
І десь журавлі відлетіли…
Я пишу, але не про тебе,
Раніше ж інакше не вміла.

І осінь в вікно зазирає,
У ковдру сховаю обличчя;
Тебе біля мене не має,
А значить, нема протиріччя.

Кричить за стіною
Гвалтована дівчина,
Пузатий сидить
Павучисько в кутку.
Цикади дзичать –
Назлітались на лампочку,
Ото буде жерти що
Вночі павуку !

Я пультом ганяю
Програми у тєліку,
Усюди реклама
Та інша фігня.
На ввімкнуту лампочку
Злетілись метелики,
Павук їх зжере
До наступного дня.

Дивлюсь і дивуюсь я –
Боже мій, господи!
Ну поки ми будем,
Як ті віслюки ?
Летим на рекламу ми
Як ті метелики,
А там вже чигають
На нас павуки.

Мене задовбали вже
Всі оці вибори,
Чи взяти – й самому
У Раду піти ?
Я лампочку вимкну,
Відкрию всі вікна -
Тікай, мій метелик,
Рятуйся ! Лети !

Море пала – кит умре !
Псів Орквемада – ай, вон !
Забудь, Вадику, мотодів-дрокер’янок,
Їх поре Антон !
Яр глибок –шрам.
Марш кобил грай, нотна еро !
Пхі, коня рекорд :
Від –ото – муки дав дуба !
Знов я , Адаме, в кров і сперму
Тикала пером….

І трава, ніч…
Оохи та ахи…
Луджені зорі,
Аромат лексидій,
Юль фото…
Флюїди скель,
та моря,
і роз…
… І не жду лиха,
А – тихо очі на варті….

Яке цього року буяння вишЕнь!
Поглянь-но лишень!!!
Цвітуть черешнІ і вишнІ,
Але ж не лише!
Ось-ось зацвітуть яблунІ і грушкИ, -
Це ж буде вапше!!!

На трасі
Бобринець-Херсон
В селі якомусь
На стовпі
Лелека звив гніздо.
Це дуже добре,
Це щасливий знак,
Коли лелеки гнізда в"ють :
У цього
У стовпа
Все буде
Ха-ра-шо !

Цього року лелек розвелося, як гною,
Наче гною в цей рік розвелося лелек !
Моя мила !
Сумую я так за тобою ,
Моя риба кохана, мінтай мій, мій хек !

Ти майнула кудись , а куди – я не знаю,
Я не знаю, куди ти майнула, мон шер !
І без тебе тепер я щодня помираю,
А учора – прикинь ! –
Я ледь-ледь не помер !

Я не слухаю ніц, навіть „Радіо Ера”,
Не дивлюся кіно, не співаю пісні,
Ще учора я думав, що ти зла мегера,
А сьогодні вночі ти приснилась мені.

Ти в сорочці стояла до п”ят, і з косою,
А коса та сягала тобі аж до п”ят,
Сподівавсь хоч у сні я побути з тобою,
Та лелек у цей рік розвелося ж, як гною,
І [нахабні] лелеки пожерли усіх жабенят !

Мені тоскно і сумно, мов курочка-ряба
Мої яйця розбила усі нанівець !
Де ти , риба моя,
Моя Царівна –Жаба !
Повернись !
Бо без тебе мені вже гаплик !

© kokacherkaskij, 20-08-2007

Я несу в кишені карамельку,
Ось прийду – тобі її віддам,
Хай вона на вигляд і не дуже,
Заціни : я міг би з”їсти сам.

Але я несу її лише для тебе,
Крихти хліба й крихти тютюну
Поналипли на її обгортці,
Обліпили всю її, смачну.

Через кожні двадцять вісім кроків
Я на Божий світ її виймав,
Перевірити, чи не згубив її я,
Перевіривши ж – назад в кишеню клав.

Інколи ж, коли не міг стерпіти,
Вийнявши, її я розгортав,
Перевірити, чи з нею все в порядку,
Перевіривши ж – назад в кишеню клав.

А коли мене ніхто не бачив,
Розгорнувши – я її смоктав,
Перевірити, чи часом не отруйна,
Перевіривши ж – назад в кишеню клав.

Ось уже пройшов я з півдороги,
Нешкідливу і поживну , на біду,
Я тобі несу в кишені карамельку,
Дочекайся , я ось-ось прийду !

Чоловік-кава
Іще не встигла як слід розпробувати
А вже залежність
А вже бажання тебе куштувати щоранку
Судини розширені – плюс і мінус безмежність
Одну за другою повну п’ю філіжанку

Чоловік-цукор
Було гірко і вже не гріло
До зупинки серце дозріло
Я любила...
Так, я любила каву без цукру
Поки ти не розбавив мою кофеїнову сутру...

Молоко
Я вся у білому
Я білена стіна
Не розчарована
А просто трохи інша
Мені гадали - буду я одна
Мені гадалося,
Що я за тебе вийшла...

м’ясо дерева пахне сріблом.
м’ясо дерева біле-біле.
за гачок зачепившись німбом,
ти співаєш, маленьке тіло.

груди в дерева гострі-гострі,
плоть дуріє і пнеться дибки.
крізь свій торс простромивши осінь,
ти співаєш, маленька рибко.

груди в дерева гострі-гострі.
ніздрі в дерева з павутини.
спати в морі тебе запросять,
сонцесяйна моя дитино.

м’ясо дерева пахне сріблом.
дибки плоть вимагає диби.
ти співаєш свою загибель.
ти співаєш, маленька рибо.

Холодна сцена. Тіні. Катафалк
старого світу, змореного в часі.
Виходить з темряви чаклун у рясі,
і вам, панове, подає бокал!

...Я видужаю, тільки він піде,
я вийду на погост із-під овацій,
і дисонансне марево вібрацій
до ваших ніг потомлених впаде.

Зболіле горло у крові сонат,
замучено слова кавалком мови.
Нічого. Здужаю... і вийде знову
в сценічні марення ловець-пірат.

Незграбний рух майстерністю подам,
у цьому все: мій голос, моя нота,
мій артистизм, сомнамбулічна цнота,
мої обличчя... тіло Міріам...

Зболіле горло у крові сонат
замучено слова кує із мови.
Нічого. Здужаю. Засиплю рови,
старих ілюзій. Лиш помре пірат...

...холодна сцена, тіні, катафалк
старого світу, змореного в часі,
виходить з темряви чаклун у білій рясі,
і вам, панове, подає бокал!

То ранок всміхнувся
Теплим покоєм,
Обличчя торкнувся
Вітаннячком моїм,
Скрутився й уклався
В одну із кишень -
Тобі щоб удався
Сьогоднішній день…

Пластилінові шальки Амура,
Вибухове шаленство пантери,
чорний саван нічного велюру
в гетери.

Запашні хризантеми Ундини,
чорні локони на узбережжі,
ніжне тіло з феєрії глини
в безмежжі.

Але мало мені цього шалу,
я втомився в постійному стресі,
ось купив на базарі кинджали
для преси.

Хтось напише про вчинок героя,
хтось знеславить мою піраміду,
а в саду на землі біла хвоя
з броміду.

Він умивав обличчя їй водою,
Що билася з Святого джерела.
Вона всміхалась.
Знов була собою
І, мов лілея, п`янко розцвіла...

Вони прощались.
Терлися носами.
Ішли додому так, неначе в сні...
Виповнювались душі голосами,
Щоб потім
Перелитись у пісні...

"Прощайте, хлопці і село..."
(М.Аркас)

Чи полечу, а чи поїду?
Не знаю ще, де той літак...
Не загублю п'янкого сліду,
Не розчинюся у літах.

Прощатись рано, жити варто,
Не загубити, віднайти...
Коли покличуть, стань на варту,
Тоді себе не втратиш ти.

Не загубитись, не зотліти
У лопухах пісних розмов...
А чи поїхать, чи летіти ?..
Важливо тут, щоб ти не змок, -

Не промочив думки дозрілі,
Не простудився наразі,
Аби досяг щасливо цілі, -
Хоч через терни, та до зір!

А попрощатись, хлопці, мушу,
Селу вклонитись ще хоч раз...
Давайте, чарочку осушим,
І сподіваймось на гаразд!

Абетку Новорічну
Борсук весь день гортає.
Вовча там симпатичне...
Гусак та Ґедзь літає.

Дідусь Морозко в лісі
Електрику монтує.
Єнот вогні розвісив,
Жар-птиця ліс фарбує.

Зайча сніжок зліпило,
“И” в кризі заблищало.
Індичка в сани сіла,
Їжак керує вдало.

Йорж ковзани лаштує,
Кабан - фірмові лижі.
Лис ковзанку готує,
Мітла шепоче в тиші.

Ніч зірочки гаптує,
Осику огортає.
Павук-митець майструє -
Ручай мереж сплітає.

Сорока сир зробила,
Тарілки дві узяла,
Узвар смачний зварила,
Форель у гості звала.

Ховрах там до ялинки
Цукерки доставляє
Чиж льодяні перлинки
Шнурочком прикріпляє.

Щупак, карась та окунь
Юрбою йдуть на свято.
Ялинки! З гарним Роком
- “Ь!” - вітають вас, малята.

Гітара

Починається плач гітари.
Розколовся вже келих ранку.
Ой, несила гітарі мовчати,
їй надарма мовчать на світанку.
Плаче так, як вода в потоці,
ніби вітер в пустелі сніжній,
їй надарма довше мовчати,
про далеке плачеться ніжній.
Так плаче пісок гарячий –
Білих камелій жадає,
стріла одинока так плаче –
цілі своєї не має.
Так ранок на вечір чекає.
І соловей з трояндою
кохаючись так помирає.

О гітаро! П’ять гострих кинджалів
У серце, що кров’ю стікає.


O gitarra!
Empieza el llanto de la guitarra,
Se rompen las copas de la madrugada,
Empieza el llanto de la guitarra,
Es inutil callarla, es imposible callarla.
Llora monotano como llora el agua,
Como llora el viento sobre la nevada
Es imposible callarla
Llora flecha sin blanco,
La tarde sin manana
Y el primero pajaro muerto
Sobre la rama
O gitarra! Corazon malherido por cinco espadas!


Federico Garcia Lorca

Це не будяк у вазі --
Символ це, мудрий символ…
Має він на увазі
Щось неприємне й зимне.

Чую стремління крові,
Стримане вічним сумом,
Ще одна із історій
В Лету понуро суне.

Пам’ять, що сяє синьо,
Вчепиться реп’яхами.
Символ це, просто символ,
Тихий і непроханий..

Плачу, сміюсь до болю,
Знову лічу до сотні.
Я назавжди з тобою,
Панно Самотність.

Жовтогруді дві синиці
Прали хмари, наче з криці.
У водицю синьку лляли
Та добряче розчиняли.

Враз у небі потемніло,
Заіскрило, загриміло...
Та пустився дощ чимАлий,
Пралі хмари віджимали.

Вчора, сьогодні, завтра,
І все суєта й каяття,
Радіти хвилині варто,
А я марную життя.

Невже не збагну я істини?
А, може, усе ж навчусь…
Додолу впаду розхристана
І щиро Тобі помолюсь.
Я знаю, що стане легше,

Лиш варто повірити в диво,
Юрмляться думки не вперше:
Боюся бути щаслива…
О, як я втомилася, люди
Від втрат,
        від розлук,
                пересуду.

О, скрипко!
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
підлоги у скрипицях.
А серце написало скрипт:
"Амінь. І стало хлипко."
О, скрипко!
Скрип...
Смичок на витягах
у щем струною перелився
там, де тріпоче вже
недоспаний життя світанок.
В якого скрипника
ти з болем грати так навчився?
Солоне соло словом
кволим не осмислив - рано.
О, рано!
Ранить...

21 Вересня 2007

Я пів ночі світила малим ліхтарем
Щоб лишень прочитати тобою розписані стіни
Опромінені тінями букви тепер мутували
І замість знайомих слів лиш провали у пам’яті, далі
Я не хочу читати, скажи мені вголос, щоб знали
Мої втомлені очі і ці рукописні руїни
Що хотів ти сказати постскриптумом після фіналу...

???
Звідки з’являються свідки
Ставлять печатки і мітки
Зрідка тебе споминають
Знаючим почерком тітки

Що у під’їздах судових з’їздах
На видачу візи нам накладатиме штамп „відхилити”
Будемо жити по різні Мадриди світу
По різні боки одної решітки меридіану
Якщо я не стану
Крутити глобус
Супроти вітру...

Show must go on…
Прорви цю прірву різко до кінця
Нехай розверзнеться вона і заволає
Всіма алфавітами світу заспіває
Хвалебну пісню грішного ченця
Відкрий лиця всі отвори
Всі діри
Ти прагнеш віри... жаль, що не в отця...

За хатами край води
Оселилися коти.
Тішились, не скніли,
Карасів ловили...
Як наловлять карасів,
Кличуть друзів звідусіль.
Пригощають ще й сусідів,
Ті святкують кілька днів.
Збунтували карасі:
- Чом це телепні оці
Колобродять тут, до речі,
Оселившись край води?!
Гнати треба їх, отак,
Всіх від нашого ставка.
Нацькуємо тітку Щуку,
Дасть вона їм тумака!
Як пронюхали коти
Про карасячі “ходи”,
Позбирали хутко речі,
Удалися до утечі,
Вмить побігли від води,
Щоб уникнути біди.

...Золотої осені у Волицях,
Де селяни на картоплю моляться,
Де Ганнусі хочеться, та колеться
Все послати під усі чорти:
Цю ріллю, і цей рискаль роздовбаний,
Але ж “земле-мати” – було мовлено,
“світ ловив” – і от мене вже зловлено…
Тільки шкода, що зловив не ти…

Чуєш, як земля у сні здригається?
Це картопля в ній перекидається,
І товче покоцаними пальцями
У тугий і напнутий живіт…
І кривавлять буряки у борщику,
І дитя співає “Вийди, дощику”,
І село, що божевільне осінню,
Богомільно дивиться на схід.

Подібно до гір, що здіймаються подумки
Високо, в надхмар'я, де танцює Зевес.
Подібно до сонця, що гріє золотом
І гори сплітає зі світом небес.

Подібно до крил різнобарвного вітру,
Що душу здіймають у зоряну вись,
Подібно до музики швидкої річки,
Що хвилі грайливо несе кудись,

Стрілою мчить, іскриться полум’ям,
Летить у безміри життя земне.
Червоним попелом на вістрі схопиться -
І не згорить.
Не промине.
5.01.2007

У пустелі бездонній
Дрімав навпівсонно дивак,
Тримав ніжно серце
У стомлених, теплих руках.
Заплющивши очі,
Дивився у себе й щомить
Загоралося серце,
Як полум'я синє горить.
Блукав подорожній
Не день і не два по пустелі,
Шукав себе, кожний
Свій крок єднавши з землею.
І теплим повітрям
Наповнював тіло жагуче,
У скронях шуміло -
Він далі ішов неминуче.
В пустелі бездонній
Дрімав дивак напівсонно,
Тримав своє серце
У терпких старечих долонях.
Дивився на птахів,
Що в небо летять, стокрилі.
Подумки - з ними,
Єднаючи дух і тіло.

26.05.2006

Нерозкрита душа схожа на зів'ялу квітку.
Вона не встигла вповні розпуститися,
Як уже й схилилася.
Де знайти Садівника,
Щоб посадив її у добрий ґрунт?

10.01.2006

Іди своєю дорогою,
Прямо, аби не спинитися.
Джерел шукай прісноводних,
Щоб чистої води напитися.

Прийми життя, яким є воно,
Полюби цей світ – навіть грішним,
По землі іди тихо і впевенено,
А душею – до неба і вище.
28.08.2004

У садочку біля хвіртки,
Під розкішним лопухом...
Равлик збудував будинок!
Найсправжнісінькій! Так от,
Є у ньому дах і двері,
Вікна є, парадний вхід,
Є вітальня, спальня, меблі,
Кухня є, водопровід...
За будинком – сад фруктовий,
А за садом є город.
Там росте салат, капуста,
Навіть ревінь на компот.
Є там гойдалка, повірте,
З гарбузячого листка.
Є гамак із павутинки
Старожила Павука.
Є усе, і навіть більше
Від того, що пригадав.
Хто не вірить, хай скоріше
Під лопух той лізе сам.

Постріл — дозріла вишня.
(Кремнієм по обличчю).
Більше не бачу Вішну.
Ніччю...

Треба іти нагору.
Листя на діл опало.
Пeречитать Гонгору
мало!

Стомлених і пропитих
проблисків смолоскипу
викинув у корито
кипу...

Яблука після кулі
сонним не пахнуть кмином.
В очі лупи, розгулі,
кпином!

Вийди нічною ніччю...
...Там Гінгамеш самотній.
Бути його навіки
зичу!

Постріл — доспіла вишня.

Відірване вушко -
проглядує вата.
Приший його, мамо!
Жалій мене, тату...
......

Назвіть Ви провину мені -
куди ті лелеки дивились?
Несли в повитку навесні -
покинули. Снами наснились

матусині руки і сміх.
Чекання - моя колискова.
Не батьківський кличе поріг,
де я повертатимусь знову.

Мов крик, проминає життя.
І хочеться час зупинити,
здвигаючи серцебиття,
навчитись від Бога любити.

І ніч зачекалась - не йде.
І день в заяложенім колі.
Лиш очі питаються: "Де
упасти обвітреній долі?"

Краплини пройшлись по вікні,
немов по стерні ноги босі.
Несли в повитку навесні...
Чужим гріє літо... жде осінь.
......

Відірване вушко -
проглядує вата.
Приший його, мамо!
Жалій мене, тату...

20 Вересня 2007

За віконцем вітер віє,
З даху сніг змітає.
У колисці місяць сивий
Зірочку гойдає.

Спить маленька, сон їй сниться ...
В ньому, мов сніжинка,
Все кружляє, все іскриться
Зірочка-льодинка.

Навкруги смереки бають,
Білі наче з піни,
Їх у шати зодягають
Хуги й хуртовини.

П а ф о с н а
Прапороносець свою відчуває вагу
Міць висотою флагштока гербовані крила
Лезо меча перетворює страх на фольгу
Але відвага і з простині зробить вітрила

Гнізда, що звила в нутрі змієвидна нудьга
Хтось розстріляє з рогатки шарами зі сміху
Після дощу так пасує над стягом дуга
Кольору смак – курага достигає на втіху...

П о р т р е т н а
Підгорілі цибулеві кільця очей у білку
Живоплотом вростають вії в тілесний грунт
У зіницях-колодязях бачу підземну ріку
Глибина якої - і спокій, і вир, і бунт

Така повноводна ріка – не дістати дна
Таким тобою втамовую спрагу днів
Але заважає колодязь – міцна стіна
Щоб ти крім очей і серце моє напоїв...

І д и л і й н а
Наповни ущерть спорожнілі трибуни фанатами слова
Прихильниці плачуть скидаючи спіднє зі своїх сердець
Хай ніч у сутані тебе не застане безмовним раптово
Тобі до розмови дубовий скрипить стілець

Залишив лискуче взуття під старими дверима
Своє красномовство забув за кухонним столом
Із втомленим придихом вогник у спальні заблима
Це сон херувима, що спить під своїм крилом...

О с і н н я
Тоді, як замерзне помпезна Кіліманджаро
А голуб на голову згубить пір’їну з крила
Я випущу в небо ручної роботи хмару
Хай ближче до сонця вона назбирає тепла

Бо скоро зима і нема раз один чим накритись
І нема з ким любитись – Амура остання стріла
Виплітала моєю рукою орнаменти китиць
Торочила примхливо і заново в хмару плела...

...Так час піском між пальцями тече,
Так Бог кладе правицю на плече,
Так Фенікс помирає ще і ще,
Щоб жити.
Бархани тиші та декор століть,
Де вічне і не вічне відболить,
Де жовтень – мить, і ми у ньому – мить,
І вітер.

Щоб вірити, і, вкутавшись у сни,
Мов лялечка, чекати до весни,
Коли яскравий квітень навісний
Відпустить…
І голос… Ні, не голос – тільки звук -
Він уночі проквилить, як малюк,
Шукаючи м’яких і теплих рук
Матусі…

Він поведе, він приведе у сад,
Слова впадуть під ноги. Листопад
Закрутить фрази. Час піде назад –
І стане…
І ми прозорі, вічно молоді,
У тих садах зостанемось тоді,
Де чорні води. Кола по воді.
Осанна.