Нема краси такої більш ніде
Як наша рідна ненька Україна.
Столітній де Дніпро гуде,
Де голубіють неба схили.
Де рік найглибша глибина,
Де кинулись Карпатські гори,
Трембіти звуки там луна
На необмежені простори.
Тут пісня ллється солов’я,
Дністер тече у Чорне море.
Козацька воля тут гуля
І не страшне ніяке горе!

на годиннику дев’ять за Гринвічем
секундантів розставлено правильно
плаче вітер пташиним голосом
і нікого у нас
за спинами

на галявині ще два лікаря
і священик
щоб смерть засвідчити
відспівати нас тут
на галявині
і на цвинтар обох відправити
бо навряд чи ми двоє схибимо
бо занадто її кохаємо
я йому не дозволю
він знає
і мені не дозволить
також

це не шпаги і це не кортики
мушкетерів часи минули
ми стрілятимемо з пістолів
одночасно
єдиним пострілом
ми спочинемо сном
без пробудження
ми в могилу холодну ляжемо
і залишимось тільки
в пам’яті

все одно ми на щось сподіваємось
може статись осічка
зрештою
навіть снайпери часом хиблять
президентів з дахів
підстрелюючи

я не маю надії на випадок
і стрілятиму точно в серце
або в голову
втім це байдуже
для руки у боях тренованої

лише мить
і з чолом продірявленим
я впаду
в сіре небо втупившись
на вустах ще заграє посмішка
усвідомлення світу плинності
я зненацька збагну всі правила
всі відрізки зійдуться
точками
завесніють всі фарби
без винятку
феєрверками осінь вибухне

а тим часом ми наближаємось
до межі
за якою темрява
до межі
за якою все просто
тільки вітер пташиним голосом

я не знаю
вона заплаче
чи відійде спокійно снідати
доки тих
що за неї билися
не відтягнуть за ноги
з галявини

Я пішла,
Ти зразу не помітив –
Збирав слова для іншої коханки,
Я перейшла твої останні рамки
І зупинилася на тебе подивитись.

А ти вдягав
Слова і пив заварку,
Чекав на другу за сьогодні вже коханку.
Я стала за поріг... і ставлю крапку,
Іду до іншого коханця на подвір'я.

Розкраяв місяць небеса на шмаття.
Молочне світло на земному лоні
Лілеї пестить крізь ажур латаття,
Гаптує сріблом на людській долоні,
Де піт та бруд замішані на крові
Малюють плавними мазками взори
І лінія життя згасає в слові
«війна», що підкоряє навіть гори.
Що розбиває вщерть усі надії
І людським страхом тхне, і пустотою,
А перемога, що вкінці жевріє
Здається недосяжною метою.
Чиїсь батьки і діти з двох боків
І два мечі із однієї криці
Впиваються з жагою двох вовків
В тіла невинні й мармурові лиця.
Лиш книги мертвими крихкими пелюстками
Лоскочуть сонячне сплетіння днів.
Атланти йдуть уквітчані вінками,
Що їх сплітали руки юних дів.
У душах і руках вуздечки волі,
В очах замість блакиті мертва сталь.
І ренуарівські полотна стали голі,
Бо сльози змили фарб’яну емаль.
Реве юрба, вино тече рікою
Й затопить сльози бідних матерів,
Що в Вічності прохатимуть спокою
Та помсти за життя своїх синів.
І діти-сироти, застигши на порозі,
В чеканні слухають передзвін голосів.
І їх сліди вкарбуються в дорозі,
Вже стоптаній ногами їх батьків.
А ти, натхненнице, що звала їх до бою
Конаєш від смертельних жовчних ран.
Припалиш серце свіччю восковою,
Аби сховати в муках свій обман.
За кладовищним муром ти зітхаєш,
Брехливих молитов не чує Бог.
Тепер лиш ти, безкрила Ніко, знаєш
Ціну усіх великих перемог.

Коли на вулиці холод дощу – ти теплий
Промоклий, але запеклий – не закричу
Заобіймаю до напівсмерті – і в пекло
Я з тобою і світ за очі лечу

Неспокій покликом викрикну твоє ім’я
І на тім’я собі заплету я малий вінок
Біла фата проростає із твого сім’я
Образами над нами боги на спицях зірок...

Бути тендітною вазою
і мати тендітну душу
так не просто,
і кохати свого володаря,
і усміхатися йому щоранку
вирізьбленою усмішкою,
і дзвеніти йому на сон
кришталеві колискові,
і якось одного дня
розбитися...
Йому на щастя...

Не приходь до мене, Грею, не приходь.
Я чула, що був корабель і червоні вітрила,
Та я не пішла, я вже, знаєш, своє відходила.
І ти не запізно – це я, хай пробачить Господь,
Це я не зуміла, це я розучилася віри –
Не всім до снаги чудеса, молодий капітане.
Я раптом втомилася ждати на теплі зефіри.
Я просто, якою була, вже ніколи не стану.
І пусто, і гірко мені від такої поразки,
Так вірити двадцять років – це щось та й значить.
Я просто жила поза межами тої казки:
Замало ілюзій, щоб врешті не стала зряча.
*
І як колись – збираю дикі квіти
І бігаю в дощі без парасолі.
Які там журавлі? Мені би просто жити.
Ассоль померла. Хай живе Ассоль.

Мне не успеть…
Пора тебя боятся,
Пора бежать
Раз лень с тобой сражаться,
Пора идти
И больше ненавидеть,
Чтоб ты не мог
Меня все время видеть.
Пора успеть
С собою разобраться,
В глаза соврать,
Чтоб больше не стесняться,
Пора кричать,
Что я тебя разбила,
И промолчать:
“Увы, не разлюбила…”

В серпень-місяць, мріями багатий,
Покохав хлопчина зірку ясну.
А кохання творить чудеса –
Дівчиною зірка обернулась.
Що волосся – наче ніч липнева,
А лице – немовби Місяць повний,
Очі – зорі з одного сузір’я,
Погляд – довгий, ніби шлейф комети.
Хлопець любку називав Зоряна
І кохав її палкіше Сонця.
Та чомусь, як вечір забузковів,
І прийшла для любощів година –
Хлопець вдома полишив Зоряну
І пішов на луку край села.
Всеньку ніч стояв, неначе явір,
Руки підійнявши до небес,
Де ясніли милі серцю зорі.
І відтак щодня він із любов’ю
Зазирав у вічі до Зоряни,
А щовечір – кидав її вдома,
І всю ласку віддавав зіркам.
Плакала Зоряна в самотині,
І світили сльози, наче зорі.
А в одну з ночей Зоряна знову
Стала зіркою, на небо повернулась –
Хай коханий дивиться на неї,
Посилає ласку в небеса!
Але жить без нього вже несила,
І не витримала зірка ясна –
Покотилася ізнов на землю.
Та не витримали інші зорі
Розставання з подругою вдруге –
І за нею слідом покотились.
Тож відтоді у серпневі ночі
Падають із неба ясні зорі –
Щиросерді подруги Зоряни.

Біла, без жодних домішок,
Стеля в твоїй кімнаті.
Сонна байдужість стін,
Чисто протерте скло.

В рамках світлини посмішок
Крихти уваги варті.
Колір твоїх гардин,
Наче стальне крило.

Тиша в легкому атласі
Кличе нудьгу погратися.
Важко від них сховатися –
В стелі,
В стіні,
У склі.
19.08.07

Терпкий поцілунок, до губ прилипає волосся
Можливо здалося, але твій настояний трунок
П'янить, проникає і плавить неспокоєм досі
Таврує усіх етикетками "нижчий гатунок"

І я пам'ятаю, як дзвони гуділи тривожно
І як захлиналися криком пророки і круки
Бо наперекір всім законам і кодексам Божим
Червоним браслетом були опоясані руки...

Списи гострі
Слово ріже
Слух як постріл
Рани свіжі
Не загоїш
Ти не вмієш
Щастя хочеш?
Марно мрієш...

Споріднена душе,
крізь товщу років,
а може й віків,
віднайди мої строфи -
ці сходини болю
д`моєї голгофи;
можливо і я,
перейняв чиїсь кроки,
кривавлю душею,
неспокоєм вроків,
видряпую совість
колючками дроку;
та кров, що викапує -
вірші мої.

Кати підбурювали смерть,
Аби мене забрала,
А я ховавсь століття чверть
У річки на причалі.

Вода студена берег мій
Всіляко пильнувала,
І чув я лагідний прибій,
І тихий сон причалу.

Здоровим чувся край села,
Мостився поміж зорі.
Мене вкривала свіжа мла,
І не змерзав надворі.

А на світанні йшов у дім,
І не будив я рідних…
Я почуваюсь молодим,
Не почувався бідним.

Корида на двох, не скандує пуста вже трибуна
І порвано стяг, і осліплений болем звір
Кому усміхнеться сьогодні продажна фортуна?
Кому відрахує зароблених єн чи лір?

Твоя перемога до часу, нещасний тореро
Лови захоплені погляди поки "біс!"
Тобі пощастило зустріти свою Венеру?
Можливо і їй пощастить не пролити сліз...

Сіяють очі винограду,
І відцвітає неба верес…
Сьогодні все сумне позаду,
На серце щастя ліктем сперлось.

"Хто це дивиться на мене
із портрету на стіні..."
( З відомого віршика
для дітей часів УРСР)


Хто це дивиться на мене
із портрету на... біг-борді?
Усміхається приємно,
Виглядає стильно, гордо.

Хоче вести за собою
Навпростець до перемоги...
Ще й киває головою:
"Йдем за мною - он дорога!"

Та не візьму я до хати
Обіцянок повні скрині.
Серцем зможу розпізнати
Хто потрібен Україні.

Цей тиждень себе не врятує.
Як завжди він спраглий до чогось,
Надію як стіни мурує,
Щоб потім покинути когось.

За днями лукаво зітхає
І знову пусті обіцянки,
Він скаже: ”Мене вже немає”,
А ти забираєш уламки.

Хлипко мені і холодно, мій П`єро,
Пальці мої розучились держати перо,
А ляпаси б`ю, аж лунко.
Ролі, мій любий, ці ролі сильніш за все,
Вічний пастух не овець, а себе пасе,
Не прагнучи порятунку.
*
Довічний блазень, загнаний у кут,
Вже звично молить, впавши на коліна,
Про першу милість на своїм віку.
Вистава йде. І вічна Коломбіна
З розмаху б`є підставлену щоку.
*
Дивися, мій любий, на жала моїх шпичаків –
Мальвіна щось, мабуть, наплутала: лапа Азора,
Проштрикнута наскрізь, лишає криваві узори
Не тільки на сцені, під соло захриплих смичків.

І тільки одне - жалюгідний коханий васале -
Несе поза сценою пам`ятю вічних агоній
Відбиток принижень і сміху, як обрис долоні,
Обличчя твоє бліде.
Я б руку собі відрубала!...
…Вистава іде.

Лед, говорите? Он не помеха.
Смерть, говорите? Это не про нас.
Боль, говорите? Не страшнее смеха.
Свет потух? Но пепел не угас.

Пол, говорите? Посмотрите в небо!
Крыльев нет? Так будут плавники!
Черный, говорите? Лучше все ж, чем серый.
Нет цветов? Полейте сорняки!

Без черного не видно белого.
И мира не бывает без войны.
Из искры зажигаются костры.
И лишь измена нам находит верного.

Прощання тісно зв'язане з тугою.
З сльозою витертою стиха вмить.
Із помахом руки біля останнього вагону.
Та з голови кивком із літака, що майже вже летить.

У цей момент ти мусиш все забути.
І водночас згадати все, що лиш було тоді.
Так хочеться глибоко і засмучено зітхнути.
А потім кинутися кораблю вслід по воді.

В середині щось взяло і розбилось.
На тисячі шматочків, що так просто не збереш.
Вони з поривом вітру розлетілись.
І ти, щоб склеїти те знов, їх більше не знайдеш.

Ти йдеш, закривши щільно очі.
Не думаєш, не дихаєш, а просто йдеш.
Хтось в голові тобі шепоче
Якісь слова, що їх ніяк не розбереш.

Щось змусить тебе раптом обернутись.
І твоє серце призупиниться на мить.
Ти знаєш – тепер має навіть дощ всміхнутись,
Бо ти побачиш хто до тебе під дощем біжить....

Что ты хотел сказать,
Когда расплавил лед?
Зачем пустил меня
В заоблачный полет?

Куда ты вдруг исчез,
Когда запел прибой?
Кто для тебя придумал
Слова «смерть» и «герой»?

Где след от твоих ног,
На каменной земле?
Как мог сказать: «Люблю!»
Ты призрачной луне?

И почему же сердце
Мне никогда не врет?
Я знаю, что тебя
Мне море не вернет…

Надежда… Дым и тонкий лист свинца.
Или стекло.… Хотя оно не бьется до конца.
Как больно сердцем ощущать порезы
От тех осколков из тяжелого железа.
А как приятно спать на шелковой постели
И чтобы звуки нежно только пели.
А иногда звучат басы так громко,
Что и не слышно звуков слишком тонких.

Надежда… Может погубить и воскресить.
Поднять наверх и так же опустить.
Повесить крылья за спиной большие.
И из свинца сковать две золотые гири
И привязать к ногам цепями.
Дарить цветные сны ночами.
А иногда кошмар послать ужасный по утру,
Что просыпаешься ты весь в сплошном поту.

Надежда.… Губит. Оживляет.
Бросает. Любит. И находит. И теряет.
В надежде сердце замирает.

А все зависит от того, что будет.
Надежду оправдают, иль погубят.

Солоний вітер випитих очей.
Холодний шлях. І білий морок серця.
Вулкан. І грім... І лінія плечей...
І сонце проливає сміх з відерця.

Мене немає, як немає й Вас.
Така самотність, хоч смереку гризти.
Ви вже без мене. Чути білий вальс.
Чи може, танго? Океанські бризки?

..............................
Він вибігає, береги зломивши.
І тільки погляд випитих очей
Мене ув’язнить, спогади накривши.

Самотній дощ. Холодний очерет.
Червоний кущ із випитого серця.
О ваші очі! Рандеву планет...
О ваше серце! Тищі кілогерців...

Так чи інакше люди
Лізуть постійно в очі
І бачу – діла не буде
Бо надто вже всі охочі

Позазирати в душу
І покопати яму
Товкти, як боксерську грушу
І гупати, як в тамтами

Кусками живої плоті
Свого задобрити звіра
Їм надто потрібна просто
У власну безгрішність віра...

Вслухаюся,як нескінченностопним ямбом
віршує сталь коліс про долі мандрівничі
і з ними в такт здригається позавіконне
кіно з банальним, передбаченим сюжетом -
поля, горби ганяються один за одним,
байдужі погляди селянок непорушних,
поодиноко вкраплених в зелену повінь
із сапами - зразком технічного прогресу.
Поклавши голову на брус червоно-білий,
про сенс життя свого розмислює кобилка
і поглядом наскрізь пронизуюючи потяг,
із тугою в очах вдивляється в минуле.

Останні кадри і метелики жовтаві
спинили біг на тлі нічного фіолету
і хвиля часу розкололась на хвилини
об берег довгожданий з назвою "Тернопіль"
з лицем багатооким, незворушно-мудрим.
А згусток метушливих зустрічей з прощанням
від греблі-потягу, як повінь відкотившись
струмками продзвенів по лабіринтах вулиць.
Знайомі назви їх я п"ю і не нап"юся,
цей запах кам"яний п"янить і гріє.
Десь тут по тротуарах бродить моя юність,
та я для неї вже чужий, незрозумілий.

Блищить долоня театрального майдану
зірками, змитими дощем з чола у ночі,
і заздрять їм, поміж колон сховавшись, вікна,
сліпі й німі, нездужають у міжсезоння.
Затіяла забаву ніч із ліхтарями -
сліпих метеликів із жмені випускає.
А у Катедри руки в вічному молінні
вознесені до хмар розмитого світіння...
...Я поспішаю повернути рік за роком,
свою відсутність, наче плівку на початок
відмотую. У кольоровості вітринній
посилуетно час задкує у минуле.

За рогом - двір. Гілками на балкон обпершись
у скло вікон цікаві заглядають клени.
З-поза дверей я чую голоси знайомі,
під пальцем - пружність електричного дзвіночка...
...Та раптом відкриваю очі серед ночі,
а у віконних тінях чужина глузує.

Душа спорожніла,
Завмерла,заснула,
Чи може, нещасна,
Про радість забула?
Бідненька стомилась,
Нехай одпочине,
Допоки образа
Із серця не згине.
Допоки отруту,
Що кров отруїла,
Злісттю гіркою
Думки обпоїла,
Не вимила чиста
Гаряча сльоза,
Щоб зуміла розпуститись
Прощення лоза.

Я смотрел бы в огонь и все дни вспоминал.
Может это лишь трюк от света люстр.
Но мерцаний страниц и тревог я не ждал.
Эту Книгу писать боюсь…

Книгу всех моих дней, Книгу Жизни Моей,
Коротка, словно фрукт, что был срезан скорей,
Чтоб понять, что все же мечтам вопреки,
Есть беда и у всех людей.

Можно видеть в ней пазл, или звезд лабиринт,
Но тогда не пойму в жизни я этот финт.
И я вынужден помнить,
Помнить всей жизни слова…

Слов не сдержанных там, и слова, что навек;
Слово, что позовет слезы горькие с век.
Есть там главы из тайн, есть признаний слова,
Если все, что имел, теряю я…

Есть там главы потерь, призрак, что не умрет.
Есть глава о любви, что никто не сотрет.
Есть слова – я укрыл их в тюрьме, что воздвиг я из лжи.

Припев:
Хоть страницам есть счет,
Я не вижу конца.
А конец – это тайна.
Не прочтешь и словца
В Книге Жизни Моей.

Есть глава об отцах и глава о сынах.
Ссоры есть, что не выиграл даже в мечтах.
Битвы, что проиграл, поражений всех боль,
Где не встретимся мы с тобой.

Есть рассказ об удаче, которой не ждал.
Есть о Боге глава – я понять так желал.
Обещанья Небес, даже Ада – проклятье оно.

Припев:
Хоть страницам есть счет,
Я не вижу конца.
А конец – это тайна.
Не прочтешь и словца
В Книге Жизни Моей.

Снова солнце поднимется.
Если нету здесь лжи,
То горят все страницы,
И только остаешься ты!

Ангелы…
Двусмысленное слово.
Слово любви и волшебства.
Добра. Загадки.
Света. Чувства.
Мне грустно…
Знать, что их крыльев не увижу никогда.
Не на земле.
Может во сне?
На берегу мечты?
Где через вечность брошены мосты.
Прикосновенье…
Когда тихонько плачешь ты.
Лишь на мгновенье.
Не думай.
Почувствуй свет любви.
Замри.
Открой глаза и посмотри.
Кто тот, что очень вовремя пришел.
Как и всегда.
Нашел.
Он пролетал случайно мимо.
И вдруг почувствовал незримо
Тебя…

Дома жара.
В Карпатах ветер.
Дома дожди.
В Карпатах лето.
Дома тепло.
В Карпатах холод.
Дома еда.
В Карпатах голод.

В Карпатах лес,
А дома окна.
В Карпатах лед,
А дома стекла.
В Карпатах снег,
А дома просто.
В Карпатах смех,
А дома слезы.

Там речки, бури, росы, вечность.
Тут газ, асфальт и бесконечность.
Тут улицы, очки, чья-то оценка.
Там люди, Бог, тонкая стенка.

Там каждый шаг равно - надежда,
Тут важен тот же шаг, фигура и одежда.
Тут жесты, взгляды, буквы и слова.
Там сердце, души, мысли и глаза.

Там… каждый шаг для сердца испытанье!
А тут… Что тут?! Простите.… До свиданья.

Я знаю, було б дивно це кричати в твою кригу.
Питати в неба, слати на домашній та гадати по очах.
Я просто хочу знати і знайти тебе у комусь.
Побачити в юрбі за сотні миль, залізши на найвищий дах.

Де ти? Кричу, намагаючись стати водою.
Пливсти і шукати тебе по слідах на землі.
Де ти? Стану пташкою, але німою.
Вслухатись і чути усі голоси.
І твій…

Твій голос поступово я забула.
Він злився із моїм в моїх думках.
Найбільше боюсь, що скоро скажу я:
«Це просто минуле, далеке минуле…»

Де ти? Поверни мені рештки моєї свободи!
Я хочу віддати її, а вона не моя…
Де ти? Ми мали з тобою даремну нагоду.
І кинули геть як звичайне сміття!

Дождь смоет все:
Хорошее, плохое.
Он смоет образы и сны
Не смоет лишь твои следы.
Ты мое сердце унесла с собою.

Там ты прошла давно когда-то,
Оставив след от каблуков.
Прошла тихонечко, без слов.
А дождь все плакал виновато.

Но ты ушла, ушла навеки.
Дождь плакать вскоре перестал.
А я без сердца жить устал.
Там на земле воды остались реки.

«Вернись!» - кричу я из последних сил.
Так год за годом, умирая.
Как птиц замерзнувшая стая.
След каблука на сердце…
Роковым он был.

Ты не вернешься никогда.
И ложь про то, что время лечит!
Жаль не спасет во сне нас встреча.
Все лишь вода, кругом вода…

Коли ми були
Малими дітьми
То хотіли стати дядьками
Щоб пити горілку
Разом при столі
З дядьками вусатими

Коли ми були
Малими дітьми
То хотіли стати дядьками
Щоб знатися
На всіх речах, так як вони
Коли вже трохи підпили

Коли ми були
Малими дітьми
То хотіли стати дядьками
Щоб мати нахабність
Загравати як вони
До тіток з великими цицьками

Вон та девушка смотрит искоса...
Я глажу кошку и мирюсь с рисками.
Она смотрела Китано? Вздрагивала?
Или может хмуриться - это такая тактика?

Эта девушка что-то задумала...
И честно говоря, зря она играет в "угрюмую".
Может быть и зовут её даже Виктория,
но что она делает с этим взглядом на море?!

Ладно, подхожу, угощаю её шампанским,
как сговорились, все пьют только игристое,
бокал, два и не останется ничего от панциря,
куда ж она денется в этом кричащем платье на острове?

Отошла позвонить по мобильному,
я заказал себе ещё сто виски.
Она и вправду знакома с правилами?
Или может приехала портить статистику?
Откуда-то из Пинска!?

Дальше - больше: улыбаюсь,
комплимент про изящную талию,
сам сутулюсь, трещу пальцами,
чтоб не казаться уж таким парнем,

Опускаю медленно затёкшую руку.
Она тоже опускает, вздыхает облегчённо.
И тут я выхватываю арбалет...
Стреляю.
Чёрт!?
Оказывается, она тоже стреляет!
Какая лажа!

Мы попадаем друг другу прямо в сердце,
и кричим как раненные в полёте птицы,
слева из-за столика поднялся Китано,
он тоже сегодня пил игристое.

В гостиннице он спросил у Наташи администратора:
Вы ничего не заметили необычного этим летом?
Наташа посмотрела на него внимательно
и ответила
для истории:
Знаете, много плохого кино...
И все так банально с хепи-ендом.
И, кстати...
Доставая ружьё...
Приятно познакомиться...
Родная сестра Виктории

Кому-то снова захотелось счастья,
Но для него осталось слишком мало места,
А вдруг из-за кармана вылезет ненастье
И убежит к себе расплывшым тестом ?

Когда-то снова захотелось счастья,
Но для него осталось слишком мало времени
Тяжелым взглядом далеко глядящим
Себя всего отдашь потоку бремени.

Обещание света, тихо мрака стесняясь,
Я прощалась с надеждой, ей в ответ улыбаясь,
И в неистовстве мести, разливаясь до боли,
Запеклась моя кровь на обложке тревоги.

Презирание страха, сквозь обман унижаясь,
Грусть молила пощады, о себе забываясь,
И обычная правда, забивая занозы,
Отняла мои игры в позабытые грезы.

Емоційність розбійною хмарою
З вихром, шквалом, вогнем і дощем,
Лютим ворогом, чорною карою…
Душу крає безжалісний щем.
Що ти робиш, просвічена логіко,
Як осикове листя тремтиш?
Чого варта твоя педагогіка?
В тяжку мить – наче риба мовчиш.
Хвилювання надмірне, безсовісне,
Я у нього, як кінь у вузді!
Научи побороти чудовисько,
Щоб не рвались літа молоді.
Світлі мрії, духовність, емоції…
Як розумно це все об’єднать
В гармонічні життєві пропорції?
Я не знаю, а хочеться знать!

Пришпорити б раптом стрімкого, як вітер, коня.
В сідлі золотому туди, де уже горизонт...
Отак і помчати. Нехай мене час доганя.
Прицілитись в небо з рушниці старої. І сон
Підстрелити вправно, удосвіта вставши. А так…
Ген по автостраді шалене женеться авто.
Де б випити кави? Майнув на узбіччі знак.
Весна на зупинці. Її не чекав ніхто…

Часто буває – згадуєш все, що було.
Дні, як термометр – міток і цифр каламуть…
Напередодні спекою в світі несло,
Нині тумани сипнули холоду ртуть.
Місту самотньо. Звідси дощі утекли.
Дипломатичний вересень ще не прибув,
Втім, вже серпневий ґазда віконце засклив
І на балконі сушить хтось зілля-журбу.
Часто буває – тихо наблизиться сум.
Літо минає… В сушених травах – казки.
У передмісті в сіні Телесик заснув,
Вітер подрібнює вічність у ступі Яги.

Душа і метелик припнуті шпильками до світу.
Війна вже позаду. А ти – таки любиш життя.
Опершись на літо, ідеш, оминаючи сіті
Дволикого щастя. Минув біль – і відчай відтяв.
Дрібні перегони. Абсурд коліщат. Метушіння.
А дійсність, як правда. Все просто і ясно, як день.
Поскрипує тихо твій пращур дверцятами в сінях.
Душа, як метелик. І сиплеться збіжжя зі жмень…

Гніздить мисливець на прицілі око,
у правім вказівнім на чаті потиск,
ледь чутно обирає подих спокій,
сумління не приставлене до "проти".

За спалахом до вій закрався сполох,
скидає скубане вбрання водойма.
Малює пострілом відлуння коло,
а небо одягає пір`я стойма.

Гурма кричить, а дріб гаптує тіло,
холодні краплі губляться, мов буси...
Вилазить дим крізь ніздрі вогнестріла,
немов здивований - волають гуси.

З дебелих пліч дерев злізає морох,
йому на руки опадає просинь.
Оплакане гусине горе хором...
В ковтках повітря защемило осінь.

16 Серпня 2007

Закохана? Чи тільки примха тіла?
Крок танцівниці, сукні давній крій…
Медоволоса відьмо, скільки мрій
журливих лицарів твоя рука згубила…

Вітаю, твого полку прибуло,
У вояків нових міцніють крила,
Ти всіх у зброєносці посвятила,
Хоч і без леза – в абсолютне зло

Юнацькі сильні руки пестять вміло,
Шаліє з серця лава вогняна -
Ти знову прагнеш випити до дна
Бо завше влучно цілять твої стріли

Чому ж морозить і кидає в жар,
Між днем та ніччю стерлася межа…

Чи ти в черговий раз забав схотіла?
Закохана? Чи тільки примха тіла?

Повні по вінця чари,
повні тобою сни…
Київ – німа почвара –
спатиме до весни…
Липне до ніг багнюка -
не перейти зими…
Просто візьми на руки.
Просто собі візьми -
Дивну, смішну, грайливу…
Тихо цілуй в чоло…
Хай до весни забуду
все, що уже було…
…Білі високі гори…
Відблиск чужих вікон…
Горечко моє, горе,
мій нереальний клон…
…В чорне глибоке море
падаю в дивних снах…
Будь мені – наче човен,
відговори мій страх...
…Тільки слова, як сливи,
сипляться за поріг…
Дай тобі, Боже, сили,
мій віртуальний гріх…

Я повільно стікаю бажанням
Безжально жити в твоєму вимірі
І не бачити переходу
Як з однієї станції метро на іншу
Тісно навіть у власній шкірі
Тому живу твоїми перфоменсами
Інтересами, телефонами і твоїми знайомими
Цікавлюся - ніби займаю чужу нішу
Тільки місця там вже немає... Того я схожа на тінь
...

Солоними хвилями з новими силами б’юся
Об твої холодні слова і гарячі цілунки
З морськими пейзажами на моніторі зіллюся
Хай сонце південне зігріє це тіло дикунки...
...

Байдуже... греблю прорвало і ллються сльози
То голод, то дике бажання вживання глюкози
І втратили сенс усі форми і зовнішні риси
То сльози прощання, а не загравання актриси...

Кін зустрічі - сниво; реальність
Дочасна, мов звук, що рояль ніс;
Можливо, неждана свобода,
Крихка, зап`янка нагорода,
Роковані зніме покрови,
Загуслою плямою крови
Під ранок полине у вирій...
Скажи, ти мені не повірив?

Набухають бруньки лисого каштана,
Світло-таємничі хмари-кораблі.
Ти сьогодні поруч стомлено-весняний
Щось шепочеш тихо бруньками мені.

І слова незнані плутають волосся.
У душі, як тіні, літери лягли.
Ми сьогодні разом. Кажуть, ми дорослі...
Ну, а ми дитинства щастям поросли.

На устах спинились волохаті маки,
Блискітки радіють у очах п’янких.
Я з тобою поруч. Тихо, не балакай,
Хай за нас в мовчанні скажуть все думки.

А потяг, блакитний і босий,
Спітнілий нічною росою,
Біжить по траві і голосить,
Співає доступно і просто.

Біжить то повільно, то швидко:
Злітає у небо гудок.
Йому так звиватись нерідко
Поміж ліхтаркових зірок.

А потяг все рветься до Львова,
Минає містечка і села.
І тінь від культурного слова
Блукає вагоном веселим…

Моя тоска – ночное бремя,
От тьмы укроюсь я с ума,
Но ты моя печаль безвремья,
Как сахар сладкий, смерть моя.
Как точка внутренней опоры,
Держусь за рукоять себя
И пуля жизни в поле боя
Пронзит итогом небытия.

У тебе вуста сірі бо очі насіння
бо дощ з роззявленою пащею сірою
на дні якої ми спинаємось навшпиньки
щоб дотягнутись до піднебіння

ти плакав би кругло та вишні вишні
літо завмирає на півдорозі до твоєї мислі
ти загортуєш своє серце у мокрі простирадла звислі
друзі мовчать десь далеко у них язики красномовні і кислі

і ти один на своєму заклечаному кораблі
бухнувши до цього вікна причалив пристав
вранці багато-багато яблук падає в туман
бо ти цілу ніч навіщось сидів не спав

Зберу докупи й вимету дочиста
Фантомні болі, конвульсійні пута.
З зірок багряних наберу намиста
Аби зігріти тіло. І відчути
Незмінний запах втомленого серця,
І відтиск на брудних, бездушних лицях.
Коли лиш дюйм, і, певна, доведеться
Втопити вічність у твоїх зіницях.
Спинити маятник життя, котрий щоденно
Вбиває сотні душ в любовній млі.
І ми на черзі, знаю, що, напевно,
Не перші й не останні на землі.
Та я чекаю, вперто, рівномірно
Щодня віршую і псую папір,
Бо ми не можемо кохати так наївно,
Про це давно вже написав Шекспір.
Тож дуримо самі себе спроквола,
Щоб Синю птаху втримати за хвіст
Вигадуєм якісь чарівні кола,
Де біль і ненависть танцюють твіст.
А меланхолія, що у душі захована
У каві топиться й тамує плач.
Я страхом та коханням екзальтована,
А ти – моє життя і мій палач
Водночас. Барабанить стиха злива,
Шматує мозок, ніби від похмілля
І я приречена, але така щаслива,
Бо донестями прагну божевілля
Аби забутись. Щоб єдиним махом
Гордіїв вузол розрубати в грудях,
Тоді звільнитись і до неба птахом.
Ну а птахи… їх і боги не судять…