Я через дотики і подих
Впромінююсь в твою природу,
Невпинно підкоряюсь полю
Твоїх печалей, твого болю.
О, як пронизливо пече
Благальна німота очей!
О, як нестерпно в груди б’є,
Мов дзвоном, дихання твоє!
Як сипонули ненавмисно
Цілунки зірваним намистом….
07.2007

Скорпіон зробив уклін:
Ввічлива комаха.
Всіх запрошує тварин
З ним зіграти в шахи.

Змії, ящирки, ссавці
Малюки району –
Всі досвідчені гравці
Знають Скорпіона.

Звичка у нього така,
Дивная манера:
Любить, з’ївши пішака,
Закусить партнером.

... Я знаю звідкіля іду...
Я вистраждав свою дорогу
І дали йтиму, слава Богу...
Нехай босоніж по льоду...

1.
Скільки світу забагнеться?
Великі емоції
для маленької дівчинки.

2.
Світе, ти приголомшений?
У моєму голосі
жодної ноти сумніву.

3.
Прикладати до сонця
сорочку тьмавого скельця –
символи неба.

4.
Хвилина –
купалинка секунд.
Скільки їх у ромашки?

5.
З-поміж пухнастих іграшок
щасливе дитинство
тягну за заяче вухо.

Проминуло літо скоком горобиним.
Запалали клени на прив'ялім тлі.
Чи життя війнуло шлейфом Коломбини
Й зникло у серпанку на краю землі?

На порі негода.Думи невеселі.
Заповзає в душу листопаду щем.
Шалом кольоровим, золотим дощем
Засипає стріху рідної оселі.

* * *

Налетіла осінь.
У чаду п'янкому
Розбризкала квіт -
Звеселила світ.
Тільки гуси білі -
білий слід
Та рілля чорніє
борознами літ.
І така блакить,
що очам болить!
Зупинити б мить...
1970 р.

"Заворожи мене, волхве" Т. Шевченко.

О, волхве, ти мене заворожи
Бодай на дрібку сеї миті, на межі
Добра і зла, землі і неба, спеки й зливи...
О, волхве, ти мене заворожи.

Коли Адам ще не придумав слів,
На pianissimo розкошував пан Спів
І вдвох із тишею брав у полон се диво -
Поезії тремке палюче сниво,
А вітер з листя плів ажурні міражі...

Хоча б на дрібку сеї миті, на межі,
О, волхве, ти мене заворожи!
1970 р.

Любов буває тільки раз,
Цей світ втомився від образ.
Відкрити очі і проснутись,
Відчаю думок навік позбутись.

Нести світові себе як данність,
Та знати свою не ідеальність.
Не може час на мить завмерти
І просо все не перетерти.

Поверни, що серцю належить,
не воруши задуми мить.
Як перли в морі дозрівають,
так дивний скарб на дні лежить.

Несказане лине в забуття,
невпинно інтуіція благає.
Раптом прийде з майбуття
звістка, що життя в пусту минає.

Минають дні в твоїй уяві
щасливі як зими кришталь.
Насправді ж з"явиться в поставі
до цього світу лише жаль.

Там, у степу, схрестилися дороги,
Немов у герці дикому мечі,
І час неспинний, стиснувши остроги,
Над ними чвалить вранці і вночі.

Мовчать над ними голубі хорали,
У травах стежка свище, мов батіг.
О, скільки доль навіки розрубали
Мечі прадавніх схрещених доріг!

Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.
Твоя краса цвіте в моїх очах.
Але скажи: чи ти зі мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

Виє вітер, довго виє, навіть слухать обрида.
Ходить байда споконвічний та у вікна загляда.

Ну чому б тобі, приблудо, не заснути уночі,
Не погріть старечі кості в димарі чи на печі?

Я не сплю — мені й не диво: я ж не вітер — чоловік,
Помитарствую, поб’юся та й засну колись навік.

Але ж я не спати — жити! Жить і мріяти люблю —
Через це у довгі ночі не вилежуюсь, не сплю.

Ну, вгамуйся, клятий вітре, не стогни та не хрипи,
У моє вкладайся ліжко і за мене там поспи.

І зітха тужливо вітер, кулаками в шибки б’є:
— І мені,— кричить,— кохання також спати не дає.

Я давно про зірку мрію, світлу зіроньку одну,
Але як не дму, не вію, а до неї не сягну.

Тож ходжу я в довгі ночі та зітхаю знов і знов,
Їй пісні сумні складаю про сумну мою любов.

16.03.1961

А что – король? Иллюзия власти.
И черно-белая клетка.
Шаг вправо – шаг влево. Какие страсти!
А шаг вперед – так редко.

А что – королю? Одиноко часто.
Давно ускакали кони.
Победа грядущая – призраком счастья –
Может о нем и вспомнят…

Что – для короля? Ожидать, сдаваться.
И рокировка поспешно.
И думать – ночами – «А как ей живется
Свободной маленькой пешке…»

Как проигранный бой –
Боль.
Как горящей свечой –
Боль.
Пересохший прибой –
Боль.
Полумертвый герой –
Боль.

Он уходит к другой –
Боль.
По улитке ногой –
Боль.
Из-под снега травой –
Боль.
На колени и в строй –
Боль.

Что мне делать с тобой,
Боль?
Встань и двери открой.

Безглуздо глузд глузує – горе.
Вкриває гріх глазур’ю твори.
Гарматний сміх. Холодні плити.
Не стриматись. Скрикнути. І любити!

Вже вірші ганьби пішли на друк…
Не плачте, не слід – порожній звук…
На глум, на осуд, у кігті злого…
Людина – звір, не подоба Бога…

Біль, нагота і пересуди.
Плітка за Вами, як тінь, всюди.
Стороннього думка – нікчемні ліки,
Душа в коханні – нестримно-дика!

Круглоголовий місяць
Повноналитий білим
Зілля пахуче місить
Чортополох-чистотілом.

Промені гладять шкіру
І в пори впорскують світло,
Щоби в глибинах тіла
Життя набухало і квітло.

Щоб я не занадто довго,
А ти не занадто спішно,
Сідлаю єдинорога
І прославляю Крішну.

Місяцю-батьку, вийди!
Винеси кухоль теплий
Хай я сьогодні вип’ю
За завтрашнє своє пекло...

Я змалечку закохана у мову,
В її чарівний барвінковий цвіт,
Візьму до рук сопілку калинову
І пісня українська зачарує світ.

Я заспіваю пісню солов'їну,
Якою мене мати колисала,
В піснях прославлю Україну,
Я рідну мову покохала...

Слова летять у душу, як лебідки,
І пахнуть п'янко житом і росою.
Цю пісню вам співаю,дітки,
Злілеяна вкраїнською красою.

Ці слова два - одвічні і єдині,
злелись на віки вічні, на життя,
Без мови не було б і чарівної пісні,
То ж разом з ними йдемо в майбуття.

Чекати по черзі: канікул, снігів, Миколая…
Різдвяна зоря догорає. І світ догорає –
Такий різнобарвний! Такий мандариновий ще!
Гірчичників зграя кислотним вогнем пропече
Застуджене тіло – бурульок смачне ескімо
Далося взнаки… Чорно-біле життя, як кіно,
І очі з-під ковдри – дві вишні – такі,
як у мами,-
Пантрують дорослу любов. І любов з голубами
Злітає до неба – і меншає пляма щомить -
І падає долу! І в серці незвично щемить –
Важке усвідомлення часу, минучість одвічна
Ангіни, дитинства, кохання, холодного січня.
І тане у горлі знайомий
гіркий стрептоцид…
І ліжко тече за водою по річці Коцит…
І сльози – гарячі. Гарячка налипла плющем,
Пролізла – прогризла – і ще догризає, і ще,
І чорне волосся на білій подушці згорає…
- Ми всі помремо?
- Ні, маленька… Бо смерті немає…

1.Я – кіт, чорний кіт,
Провісник усіх ваших бід.
Як стежечку перейду –
Жди лиха або біду.

Я кіт, чорний кіт,
Мене всім боятися слід.
З”являюсь то тут, то там,
Про лихо сповістити вам.

Приспів.
У кожного з котів
Дев”ять є життів,
А в мене – й поготів !
І вночі , і вдень
Муркочу пісень
В місяць бе-ре-зень !
А надворі - весна,
Холодна й сумна ,
Скрізь – купи лайна,
А на вас жде труна !
Незабаром травень-май,
А до того - зачекай !

2. Я кіт, чорний кіт,
Небезпечний, як месершміт,
Якщо ви зустріли мене –
Біда вас не обмине.

Хоч плюйтесь через плече –
Ваша доля від вас не втече.
І вже краще з порожнім відром
Вам зустрітись, ніж із чорним котом !

Приспів.

14-15.10.2007
© kokacherkaskij, 15-10-2007

** Ізя і Белла п’ють «Ізабелу»,
Зема і Фіра лають «Земфіру».

** Жорстокі втьоки в дикі крики
лаштують цьоць на «чікі–пікі».

** У зубрика ікло рубом:
як не «бублом», так бубликом.

** Вудили воблу.
Вобла – задубла.
От тобі вудла! –
вмірити вутлого
п’ятого бублика!

Коли пісний,
як пісня пса,
бульйон дудлили
без «віскаса»?

Ти побачиш усе: є вода піді мною і над –
Дощ небесний, джерела підземні. І цей листопад –
Він у тілі моєму звивається змієм – і душить...
І шипить через пори, лягає на подушку-душу –
Аби спокій, немов молоко, висисати щодня...
І коли ти прийдеш – щоб із черепа твого коня

Чи із черепа мого – яка вже різниця у тому? –
Завести тебе, любий, додому. Нарешті − додому,
Там, де час безіменний – куди не поглянеш – ні зблиску,
Там де я – молода – колихатиму тихо колиску,
І співатиму тільки губами – не серцем – довіку –
Колискову солодку чужому, як світ, чоловіку,

І слова, наче листя, з яких головні − «Не забудь»
Перекреслять кленовим вогнем водяну каламуть,
І накриється тіло тобою, неначе габою,
І летітиме сніг-камікадзе униз головою,
І покотяться титри…
А «Оскар» поділим на трьох –
Ми і наш режисер-постановник –
останній Бог.

Моя бабуня (царство їй)
Була поетом -
Бува до пісні "на ходу"
Додасть куплета.
А голос мала чарівний -
Співала в храмі.
Господь від неї щось вділив
Мені і мамі.
Воно незримо пророста
Годинно й денно...
У вчених відповідь проста:
"Спадковість,гени".
***********************
Я,власне,тут не про талант,
Не про природу, -
Як дивно в нас переплелось
Коріння роду.

А что, если измена?
Потоки лавы по стенам.
Мутная кровь по венам.
Сохнет веточка вишни.

Отзвук чужой страсти.
Призрак чужого счастья.
Ломтики. Дольки. Части.
Третий. Ненужный. Лишний.

Ножницами – по нитям.
Ангелы, извините.
Было солнце в зените,
Теперь лишь отблеск заката.

Памятью – в наказанье.
Изменою – в назиданье.
Горькое осознанье –
Мы любили. Когда-то…

Я буду любить тебя во вторник.
Тучи до края небо наполнят…
Деревья выпустят новые корни,
Тебя защищая и пряча.

Сплетут телефоны заговор черный…
Звери глубже забьются в норы…
Ты будешь задумчивый и покорный,
Я буду на грани плача.

Тебе понравилось жить в темнице,
Не замечать людей вереницы…
Только засохший цветок в петлице
О чем-то грустном напомнит…

Водой с потолка или шумным ветром,
Тревожным сном или словом запретным
Я приду к тебе за ответом!
Ты любишь меня во вторник?

Де є у світі, щоб раб катюзі
Поставив камінь волоцюзі
Клонився ідолу без честі
Який землю привів у безчестя.

Ви що, вже зовсім подуріли?
А може вас так оманили?
Чужинцям шану віддавати
Своїх родимих віддаляти.

Так Україна Катерині
За сльози, лихо і біду
Дякує , що закріпостила
Принесла горе і журбу.

Вітаю теба рідна мово
У сумі, журбі й самоті
Стоїш ніби кинута мати
Ти наш оберіг у житті.
Без тебе не буде народу,
Без тебе не буде землі,
Без тебе не буде держави,
Поки будеш ти в забутті.
А що, діти пращурів гідних,
Плекають про долю твою?
По мові справлятимуть тризну
Бо втратять свободу свою.

Сліпі кути
Глухі кроти
Я переплутала – залишитись чи йти

Чи взяти слід
Кудись на схід
І замітати спалені мости

В легенях дим
На серці грим
І театральна пустка закуліс

У світі драм
На всі сто грам
На цілі кубометри сліз...

Не незнаній дорозі, за вигоном днів

Я згадаю цю мить, ніби напад ядухи.

Що я, трепетом повен, сказати хотів,

Чи хоч трішки до твого долинуло слуху?

Наче листя в гаю, розметає стежки...

Захурделить на вулицях нашого світу.

Скрижаніє душа – й навіть потиск руки

За політтям не зможе її відігріти.

Наволоком розпушений лан по стерні

Недорідним, убогим віддячує жнивом.

Загадкові й всуціль нерозгадані дні

Ми, на жаль, не змогли ознаймити як диво.

Ми, на жаль, не змогли... Не сприяли зірки?

Не дали нам у жили небесного струму?

Поясни ж, поясни. Мені те невтямки,

Тільки душу надсадно стискає від суму.

На світ нарікати і битись у груди -
невдячна, воістину крихітна справа.
Отой, хто у дзеркалі - погляд маруди,
думок птахівник, що виловлює ґави.

Вдивляюсь уважно - он правда всезряча,
то отче обличчя, проникливість світу.
Очима блукаю, полюю на вдачу,
приглядуюсь - осінь оплакує літо.

Впускаючи світло, вітаюся з Богом.
Вбираючи звуки, наповнюю слово.
Долають уста безголосся пороги -
із них, мов крізь лід, прорізається мова.

Хід вилиць зласкавлює щира усмішка,
двійник мій сьогодні не йде на відвертість.
А голос вмира, як прикутий до ліжка,
та слово, мов птах обезкрилений, мертвий.

27 Жовтня 2007

Нам нашли занятие
Но на всех не хватило ружей
Мы шли в атаку голяком
Смеясь и смахивая на богов
И не заметили своих врагов.

Демоническое начало
Синий лес
На большой скорости
Пролетаешь
Он втекает в глотку
Звенит по коже
Бьёт по костям
Разрушает тело
Даже не пугает
И вот стесняясь улыбаясь
Снимаю шляпу
Робко прохожу
«А-а можно?»
«…заходи» -
ответят мне полуззевком.
И падаю в змеиные глаза
И улетаю.

Війна батьків дітьми обідає
І на ніч сіткою вкривається
Старих протоптаних і скислих споминів
На ранок з тої сітки
Виповзти не годна
Стара нездара
Бавиться словами
Що вона добра бажає
І поглинає гнилим ротом
Ще шматок
Дитячої погідної свободи
- А йди
І цур тобі і пек, -
Малі кричали
Іграшковим луком
Стрілили їй в око
Тай побігли.
Тепер в нас мир
Хоча вже осінь
А зимою
Тим більш розстелиться
Бо вільного
Багато
Місця стало.

Гей, нові Колумби й Магеллани,
Напнемо вітрила наших мрій!
Кличуть нас у мандри океани,
Бухту спокою облизує прибій.

Хто сказав, що все уже відкрито?
Нащо ж ми народжені тоді?
Як нам помістити у корито
Наші сподіваная молоді?

Кораблі! Шикуйтесь до походу!
Мрійництво! Жаго моя! Живи!
В океані рідного народу
Відкривай духовні острови!

Геть із мулу якорі іржаві —
Нидіє на якорі душа!..
Б’ються груди об вітри тужаві,
Каравела в мандри вируша.

Жоден вітер сонця не остудить,
Півень землю всю не розгребе!
Україно! Доки жити буду,
Доти відкриватиму тебе.

Мріяти й шукати, доки жити,
Шкварити байдужість на вогні!..
А якщо відкрию вже відкрите,
Друзі! Ви підкажете мені...

15.10.1962

Зашарілася калина
На морозі біля тину,
Шепотить до горобини:
- Є у мене вітаміни...

Та до неї посміхнулась,
Наче сяйвом огорнулась:
- Маєш рацію. До речі,
Треба знати це малечі.

Вдячна Вам за нічні телефонні дзвінки,
за доставлену тепленьку піццу,
за цілунки п"янкі, веснянії дощі,
за польоти в Тайланд й на Гаваї.
Вдячна Вам за рахунок у банку,
за Хонду "АКОРД", за шузи від "Армані".
(вони тиснуть мені, але, сволочі, гарні)

Я Вас щиро люблю!
Вас люблю як людину!
Але, бачте, життя є смугасте...
Зараз тут, завтра там,
адже я молода та і маю рахунок у банку.
Мабуть, треба іти.
Не сумуйте, не пийте занадто.
І мені не дзвоніть, бо, гадаю, не варто.
Наостанок лише попрошу:
оплатіть ще мені психіатра

* * *
Два роки Революцiї, Майдану...
А овочі знов змінюють личини:
Торік оранжевіли баклажани,
Зате тепер синіють апельсини!
Листопад 2006


* * *
Три роки вже перевороту скоро...
Пани, "б'ючись", "рішають то да ето",
Хамелеони - наче світлофори,
А в сім'ях мужиків тріщать бюджети.
Жовтень 2007

***
СпецПутчу ЦРУ уже чотири роки.
"Месіїному" виду ані стиду.
У світі криза, а його морока -
Лиш пам'ятники жертвам "геноциду".
Листопад 2008

Осінь. По вінця налити і випити…
Бо дозволяють здоров’я й конфесія.
Потім - комусь би в жилетку похлипати,
Бо загострилась у пані депресія.

Вилити нІкому тугу страшнючую?
Подруги давні також у прострації?
Чи повважали Вас надто липучою,
Вдатною тільки на маніпуляції?

Видно, втомились жилетки Вам вірити,
Вічно сприймати сердешною жертвою.
Певне, вже й годі тих подруг вампірити,
Бути в журбі та нещасності впертою.

Вирийте з шафи кофтинку, що радує,
Дозу прийміть вітамінів і магнію,
Виведіть усміх на губках помадою
І застосуйте підіть свою магію!

Не переграйте з «відвички» лиш, панечко.
Це Вам така терапія легесенька,
Щоб заглядали якрідше у скляночку:
Ох некрасивенька Ви, як п’янесенька!..

Із грудочки серця по дрібочці стуку -
роздати на пам`ять душі насолоду.
Налити по чаші нестерпну розлуку,
і хліб шматувати... Мов камінь у воду

так падає радість, так сонце заходить.
Важкий поцілунок, ще важчий за зраду.
За вас біль та муки добротно зародять,
у жменю зіб`ються жалі та упадок.

Умий свої руки й обличчя, катівне -
бо хто, як не ти, годуватимеш стогін.
Та хто, як не матір, розділить поривно
наруги, падіння і кинеться в ноги.

26 Жовтня 2007

…А життя назагал прекрасне…
Осінь листям вродила рясно,
дикі гуси в ставку – як ряска,
але ряски уже нема.
Є вода – сірувато-біла –
то тумани її покрили,
і зітхнути воді несила,
бо стискає її зима.
Мерзнуть руки синюшні в мене,
тисне шию кашне зелене,
от би вирватись з цього тіла –
і зависнути, наче йог!
Літаком він увись злітає:
“Все на світі, Ганнусю, майя!”
– Знаю, йоже! Ні, йогу, знаю…
Як і знаю, що добрий Бог
не залишить – бо що ж лишати?
Скоро стисне мене в лещатах
цього світу, цієї хати –
як комашку у бурштині…
Ти, що в серці, та поза тілом,
станеш білим під снігом білим,
і півподихом – так несміло –
про Любов промовчиш мені…
Бо слова – то вода і вітер…
Так чекати і так любити –
як вночі під дощем летіти!
От химера! – і слів катма…
…Є вода. Є будинків зграя.
Гуси є – ой, нема! – відлітають…
Знаєш, друже? Звичайно, знаю…
І у горлі дере…Зима…

Я одинок .
Я без судьбы.
Я тень в твоих глазах.
Я звук на твоих губах.
Я ничто… уж извини.
Мне прощения не надо.
Ты не смей меня прощать.
За такое не прощают.
Ты извини за грубость,
Ты извини за ложь.
Я лишь хотел помочь.
Я знаю, был с тобой жесток.
Влез в сердце я твое
Покой нарушив…
Ты извини…
Я был не прав, я признаю.
Ты прости меня,
За то, что не был рядом.

Мені смішно
дивитись,
як країна загине
Так потішно
журитись
з непутящого сина
Бузуспішно
молитись
про щасливий випадок
Але грішно
коритись,
що отримали спадок
Слід поспішно
миритись,
рятуватись з напасті
Щоб успішно
зцілитись,
і купатися в щасті
16.09.07

Осінь шаркає по листі,
Капці в неї з моху,
Окуляри тре імлисті,
Запітніли трохи.

Має двері відчиняти
Зимоньці, малята.
Прийде та хазяйнувати,
Осінь ляже спати.

Ти згодуєш рибам мене
Не через любов до тварин
І не задля беззвучної скороминучої вдячности
Просто коли ти один
Ти не маєш обачності
І кидаєш куски живого м’яса піраньям

Ти думаєш, хто стане черговим покупцем
Твоєї душі вже завтра
Зважуєш всі за і проти
І знову проти
Тому що за – це м'яко
За – занадно близько до згоди
Невже і обручку на пальці тонкі нареченої
Ти також натягнеш зі словом „ні”?
Нестимеш її на руках проти вітру...

Маєш над чим помислити
Поки твої риби сплять
І не просять чергової порції мого тіла...

** Як тільки кіт закриє ротик,
так на город тікає кротик.
Як на город крадеться котик –
перестає крутитись кротик.

** У клуні молоком кормить
карколомний клоун клонів.

** У клуні клондайки –
клоуна лякайка.

** Кирпатий краб з картатих карт
зробив вітряк петард.

Небо зорями рясніє,
Гасне світло по хатах...
Ніч казки в дрімоту сіє,
Щоб посходили у снах.

Хмарко, дощик проливай!
Наш садочок напувай!

Будуть яблука для Галі,
Ну, а груші - для Наталі,
Вишні, сливи - для Дем’янка,
Ще порічки - для Іванка.

Аґрус спілий – для малят!
Напувай, хмаринко, сад!

***

Гарна осінь–чарівниця
Випікала паляницю,
Груші, яблука знімала,
Ними діток частувала.

І ніби відболіло, а щемить,
І наче призвичаїлась, та де там?!
І ця любов – розірвана шкарпета –
Не гріє моїх ніг серед зими.

Всі пальці огортають холоди,
І мов би реп’яхом, цілують п’яти,
А ця шкарпета, цвяхом розіп’ята, –
Мого життя сліпого поводир.

Хоч як здається, доля - не моя,
І подихи із мрій цілують шию...
Я ж знов нитками слів любов зашию,
Бо ця шкарпета – все, що маю я.

Осінь неквапна, як літній китаєць,
лагідно вислала кленову постіль,
ставу старого незайманий глянець
з неба мембраною дихає поспіль,

і хризантеми елітні парфуми
знов надихнуть падолистові танці,
тонко і високо квиліють струни,
осінь злотава,
................Господні ятранці...

Вже вкотре в очі кажуть нам:
"живем на зламі",
"Програми" й автори "програм" -
одні й ті ж самі.

Їм вже вдалося задобрить
перо і ліру,
Лишився зовсім дріб"язок -
розп"яти віру...

Гей-гей, пастуше, зачекай,
Дорога темна поночі,
Лиха година в помочі.
В сінник мостися, спочивай.
Бо тяжка втома не з руки
У підневільній вільності,
В поневіряннях вірності,
Тим більш, коли ведуть сліпі...

Почуття, що не розкрились
Зникають як сніг повесні.
З тобою ми тоді простились
Та вірили, зійдуться наші ще шляхи.
А доля бачить все по свому,
Приховує від нас життя мету.
Рано чи пізно забудеш рідну мову
Ти в далекім краю.
Охопить тебе світу втома,
Почуєш зов рідної землі.
Не так вже страшно вмерти вдома,
Як помирать на чужині.

Ты упал в мой дом,
Как звезда.
Какая радость!
Жаль, что дом сгорел…