Безконечні історії людських життів,
Я полюю за людьми прекрасними,
Стільки світла вилітає з їх маленьких слів,
І у їх тіні ще я... такий нещасний.
Стільки стилю у рухах і щирості в піснях,
І бандитських сюжетів за спиною зібралось,
Загубивши себе у осінніх днях,
Мені трошки надії від світла зосталось...

Я не можу бути привидом твоїм,
Наші береги втомились гріти воду,
Я не той, кого цей світ знайти хотів,
Я людина... і не з каменю, не з льоду!..
Завмираю у ліфтах твого життя,
І хвилини відчаю рахую,
Надто тісна стала наша площина,
Світ і я... і хтось з нас точно не сумує!..

І на елементи дробляться роки,
Дні за днями загатили цілу прірву,
Я дивлюсь на тих, хто поруч, а вони... -
Просто маса нездоланна, тьмяно-сіра.

Той, хто зіркою світив і дарував
Тільки посмішкою велич цього світу,
Кожен з тих, хто своє щастя цінував,
Зміг без крил у лоно вічності злетіти!..

Тече вода з твоїх очей,
Зеленим гаєм розквітає,
По зачарованих руках,
Кохання тінь мого блукає.

Злетіла з гір сльоза криштальна,
Розбила в порох білий світ,
Заграла скрипка і прощальним
Вінком мелодій космос ліг.

О, як знайти тебе кохана? –
Спитати в серця, у душі?..
Для тебе у небеснім лоні,
Дощем пистатиму вірші!

Хай білі квіти нагадають,
Невинність справжнього тепла,
Бо тільки ті життя тримають,
Кого журба не рознесла.

І наша папороть всесильна,
Цвіте, палає, струменить,
Скажи мені – не посоромся –
Чого душа твоя болить?..

Чого болить? – Бо день минає,
Бо час у прірву відліта,
Бо все живе колись вмирає,
А що слова – то лиш слова...

І квіти гріють на могилах,
Не душі, пам’ять про тіла,
Про світ чудовий, ясний, милий,
І про любов, що нежива.

Хоч кожен має три дороги,
Вогонь вгорі і темінь дна,
Поверне в світ, де ясні зорі
Нагріють душі всі сповна...

Ти дуже незвичайна особистість,
Ти носиш у очах чарівний світ,
Свідомо обираєш естетичність,
Систему перетворюючи в міф.
Суспільно-неважливі заборони,
Значущість свою втратили давно,
Не ідеал, а лиш про нього спомин,
В майбутнє привідкрите нам вікно.

Людина здатна різне поєднати,
Багатство духу - то найбільший скарб,
І високо у небесах літати,
І на землі шукати русло чистих правд.
Мораль – то лише правило життєве,
На помилки приречена вона,
Хто світ сприймає і приймає в себе,
У того найморальніша душа.

Фізична досконалість твого тіла,
Це вірний шлях щасливого життя,
Лиш той себе вважає дійсно вільним,
Для кого сенс буття – то не слова.
Ти виявиш, що світ таки прекрасний,
Що неповторні лінії його,
А той, хто низько плаває – нещасний,
Не вирветься з концтабору свого.

Ти дуже незвичайна особистість,
І хвиля твоя вічний позитив,
Убивши у собі плазунську ницість,
Розвій у полі сум і негатив!..

Жінка зі снігу, з холоду жінка, жінка з щодення
Посуд помиє, діток розбудить, зварить варення,
Чорні чорниці цукром притрусить, висипле в миску,
Хліба намастить, зробить сніданок. Крейдою риску
Мовчки накреслить – праве півколо, ліве півколо...
Кола зійдуться, ніби на річці, - мовчки, спроквола,
Кола зійдуться, і розійдуться, і перестане
Серце тремтіти. Першого снігу біла сметана
Збита на густо. Пляцки медові перемастити.
Плеєр на вуха. Очі закрити. Голосом жити.
Кухні бантини – як павутина, як невагомість,
Серце холоне – ой, безборонне! – пічка натомість
Палить і палить – тіло розтане, мрії водою
Теплою стануть, і перестане світ над тобою
Падати болем, падати біло, як штукатурка.
Жінка зі снігу. Жінка із казки. Дивна Снігурка.

Рядки, рядки, криві посіви,
Ви надто, надто не красиві,
Для того, щоби не любити
Шпилястий контур ваш розмитий.

Кому, кому німі кричите ?
Кого ви хочете здурити ?
Вам шлях один - повільна теча
У вічну вічність - порожнечу.

Рядки, рядки, криві каліки,
Хіба ж ви винні, що довіку
Не внесете бодай словечка
У кровотечнеє сердечко.

Батьки, батьки, не покидайте
Дітей своїх. Не потикайте
Надію їхню ефемерну
В одужання давно померлих.

Рядки, рядки, криві посіви,
Ви надто, надто не красиві,
Для того, щоби не любити
Шпилястий контур ваш розмитий...

14.12.2007

Тіні блукають по стелі
Місяць чарує зірки
Я у холодній постелі
Сумнівів в’яжу нитки
Чорний павук підступає
Сіті злощасні пряде
Душу ураз огортає
Спокій мій тихо краде
06.10.06

Якщо я піду
Ти не клич мене.

Якщо я помру
Не вертай мене.

Якщо я засну
Не буди мене.
Дай мені поспати у солодкім сні.

Якщо не прокинусь,
То так воно буде.

Якщо навернусь
Ти мене забудь.

Якщо я помру
Буду із тобою.

Ти, можливо, скажеш: Як?
Але я відповідати тобі не захочу,
Але я забувати нічого не буду.
Але я переконати нікого не зможу.

Міщанська квартирка у цій провінційній дірі
Собою мені затуляє півсвіту. У вікна
Тече сірий день з білим снігом на срібнім крилі
І стогнуть дерева під вітром і повагом стигнуть.
І ранком трапляється потяг, авто чи літак,
У око втрапляє невчасно мураха чи вія.
Кохати не соромно – каже Марія Ремарк
І плакать від цього також – твердить Еріх Марія.
А я і не плачу, не плачу, не плачу, не пла...
Це так...кругообіг води і джерельна вода,
Це так відчуваєш, як протяг, бажання тепла,
Наосліп собі обираючи вектора руху.
І серце, і руку, і кров віддають задарма,
Прохати не варто - у хвіртку шепоче, у вухо,
Ця відстань – не в просторі і не у світі - зима,
То все - в голові. Як не вмієш почути – не слухай.
У слухавці: морзе, хурделиця, -
...голосу
твого
нема.

*****
Розлука, Земле,
завжди умирання.
Учора ми прощалися.
Учора, ще відчували біль, страждання.

Сьогодні, Земле, ми напівзмертвілі.
Тому причали і вокзали білі,
розлуками наповнені ущерть,
так добре знають смерть.

Тому рушаючи в далеку путь
з прощальним помахом хустинок,
йдемо не ми, мерці живі ідуть,
за горизонт, шукати відпочинок.


Текст оргіналу

Tierra. La despedida
siempre es una agonia.
Ayer nos despedimos.
Ayer agonizamos.
Tierra, en medio morimos.

Por eso las estaciones
saben a muerte, y los puertos.
Por eso cuando partimos
se deshojan los panuelos.
Cadaveres vivos somos
en el horizonte, lejos.

Тематика математики закінчується цифрами...
Семантика слів вичерпується кількістю...
Вода висихає парою...
Вона висихає порою...
Коники ті, які стрибунці, живуть в польоті...
Мандри-мантри і ті завершуються зранку...
ТАМ…
Собаки квакають на місяць,
А жаби виють на інших жаб...
Герої існують тільки в історіях...
Легенди бувають лише в історії...
...А Риби спокійно мовчать про все на світі...
... А Риби тихо живуть про інших риб...

треба поспати поки ще можу,
поки ще небо тримає світила.
в цієї вершини - два серця, і кожне
слізьми стікає по згорблених схилах.

треба байдужість зіпхнути додолу,
треба самотність змінити на сталість.
сон перестав бути грішним. я молюсь.
але ж потреба поспати зосталась...

світ, поза тим, не впадає у відчай.
сльози, між иншим, на нього не діють...
він доживає останнє сторіччя:
ява "три шістки". остання дія.

небесна вершина (благо!)- над світом.
з неї (благо!) людей не видно.
має залишитись (виключно!) світло, -
вершина небесна ридає (ридма!)...

світло на подих південніш від мене. -
на внесення точности трачу півночі.
на світлофорах світло зелене, -
для надвершини цей колір неточний.

карого кольору ясність очей твоїх.
позбувшись своїх мозкових амальгам,
добачуюсь думки на диво третьої,
світло - есенція філігранна.

Спомин днів,
Які ми не помічали
Минули крадькома.
Повз нас пройшли мечами,
Надрізали нам рани у серцях.
Спомин очей,
Які не повернути.
Не дасть забути
Пам"яті душа.
Ангел на плечі беріг життя.
Свій цвіт весни ми дарували,
Збирали у вирій почуття.
Ті дні давали право на надію,
Раділи ми прийдешності.
Тремтінням огортались наші мрії,
Ми прагнули довершеності.
2007

Занадто швидко крутиться Земля.
І рік минає начебто півроку.
Все далі від початку.
До кінця ми з кожнем днем
все ближче на півкроку

Ви не тут, ви не зі мною,
мов готуєтесь до бою
Ваші очі вдалині
посміхаються мені
Але серце чує зраду,
крізь улесливу ламбаду
Мрії тут же кам'яніють,
а уста сумні - німіють
Захлинуся в глибині -
спочиватиму на дні
21.12.06

Вже сотні літ навколо йде війна,
іде війна не за життя, за душі,
і душами смакує сатана,
мов суші.

І роздирає Пекло рибу-світ.
Нема човнів для втечі-порятунку.
А людство все тримає динаміт-
пустунку.

Блакитний птах гніздо собі зробив
на Евересті, щоб ніхто не стрівся.
І впав спокійно. Спокій йому снив,
і звівся

вселенський демон, чорний і німий,
якого ми тоді не розуміли,
але несли йому дари самі,
і скніли.

А він приймав, і музика була,
і проливали кров Земля і Небо,
Хто різав вени сантиметром скла,
хто ребра

ламав і викидав, мов щось гидке.
А птаха спав, забутий у нещастя,
і світ був Пеклом, Пекло те бридке...
з причастя

постало світло з темряви-трави,
і в мент все стихло, наче зблідла мара,
та лиш позалишалися рови
..........

Відчуй на дотик вітру пелену
та дихання земне
проміння,
стрілою лісосмуги
впусти за овид гостродзьобий шлях.
Очима птаха миттю облети
і падай вільнолисто,
плинно.
Розпростирає думка
небесну легкість на тремких устах.

Очікує, виношує жада
під серцем немовля
тривоги -
не скоро ще пологи
і води гріють непорочний плід.
Збирає ранок барви під крило
бджоли, а затишок
вологу,
тамується невпинний,
кудлатий, первісно-незримий хід.

14 Грудня 2007

ДослУхайтесь серця:
витає РІЗДВО над Землею!
Чекають Месії
високії гори, моря!
Мільйони стежинок
Вас нині ведуть в Галілею,
де над Вифлиємом
вже сяє яскрава зоря...
Хай дасть вона шанс Вам
ще раз народитись для Світла,
нехай подарує
дещицю святого тепла,
щоб в Вашому серці
троянда Любові розквітла,
аби все життя Вам
та квітка незгасно цвіла!

За дерево ухОпившись,
Пливем.
Вода холодна.
Повінь.
Очі в очі.
Ми поруч,
Але думаємо кожен
Про бурею
потрощені
човни...

димом закручене
вітряне колесо
котиться, стогне...
на шляху його пролісок
.....
затамований погляд
містом не стриманий
міфом овіяний
ніч з пілігримами
.....
стриманий подих
вітром віднесений
в глибину лісової домівки
принцеси
.....
тендітність не віха
в історії втіхи
на силу від німба
насильно насилена
.....

сравжність сфальшована -
пластмасові вОрони
мовчки прокинуться
добрі-злі сторони


....
гордість обманута
житиме спогадом
колесо спалене
квітка врятована

Театр невдалих масок
немов мазок по мозку,
Рифми крок ……..
шукаєш зранку ….. мавку листопаду,
собі відраду
в житті пораду…

Народ гуляє!
Аморфне свято!
Вугілля сяє, гламур завзятий!................

……...рихтуєш свічку …
вогонь, як подарунок,
Ти шо придурок,?
Ти сам придурок!

Ідеш, літаєш, дихаєш,
Кричиш, мовчиш, не знаєш……
Знаходиш темні окуляри
А на дворі … цвіте зима……


Кортеж тубільців
Вірність прибульців……..
Блюзнірські жаргони
Ідолам до землі поклони……….
Долають різні перепони ,
як хробаки…
в підземних переходах ….летять

Коран на свято – коронне блюдо…….

Корзина матів….. ми всі там будем ?
Собача постіль ,
Дебільна упряж –…….. життя… ………….Весна, весна,
весна, весна…….

Примари придурків
шукають
де закопана лопата
на цвинтарі ідей живих людей…
…
неони бронзи з пластмаси
все в маси!!!!!
До ялинки бруднозелені прикраси
«Оди» вусатим підерасам!
….
Вірші і полюції – не революції.
Свідомості резолюції
Змінюючи законів трапеції!
…
Пози цензури
…..
Глянцеві портали
П”єдестали із латексу-сталі
…
Копали шукали
Не знали
Дістали?
Нівроку…
Морозносонячна повінь, можливо,
буде ненароком
пророком!!!!
на порозі пісочного Нового року!

В саду під дзвін лихої меси
вирує лютий. Намело
снігів остудливі компреси
землі недужій на чоло.

Мої сліди поодинокі
до ранку вітер занесе,
зітре десяток марних кроків,
війне їх вихором в лице.

Немов скляне, зелене листя
на крижаних гілках троянд.
У цім закляклім передмісті
змарніє доля будь-чия.

Цей подих зимний ще у квітні
таївся в кожному рядку:
в тіні дерев, у сумі літнім,
в наївних замках із піску...

В холодний морок оповиті
ті давні вірші та листи —
не дивно, що цієї миті
нараз відчув його і ти.

2005 р.

Асфальт умыт,
витринное стекло
от обморока сонного
очнулось,
гром
всхлипывает вдалеке,
вернулась
священная пора
Воды...
и молний белых
нити
сплетаются с дождём
ещё!
.......ещё!!
................ещё!!!
по лицам улиц,
сморщенным от зноя,
по паркам!
...... скверам!
............клумбам!
................. площадям!..

......................
я распахну окно
(как в марте, воздух чист),
впущу
дразнящий запах
свежего арбуза
и ветер
трепетный...
мы будем
вместе пить
холодный
жёлтый
чай
с жасмином...

На вулиці міста сонного
Спускалась зима напудрена
Сніжинки вплітала в кучері
Дивилася в гладь калюж.

Далеко тікало сонечко
Згортаючи білі промені
Оголений світ засмучено
Ховався у теплий плюш.

А ти годував метелика
Нектаром своєї ніжності
В просторій вітальні з мріями
Де вікна виходять в сад.

Зима пропливала човником
І кожну зустрічну вулицю
Торкалась густими віями
Наводила сніжний лад.
7.12.07

[Вихідний текст:
ЕПІГРАМА на Нестора М

Ура! дехто "Мудрий" промимрив: Дарма,
для шиї немає страшніше ярма
за голосування! Усе незаконно!..
Бо бидло повинно терпіть „внутрілонно”,
і ригіоналів природу, і бодню
премудро-гівна з Несторо-сірководню.]


Ура! дехто хіміка має диплом,
Тому твори Мудрого зве він гівном,
А Нестора вписує у сірководні -
На справді смішне "Епіграми" не годні.
Не бидло зате "внутрілонні" піїти,
Щоб мимрення проти месії терпіти.

Нераз буває так - хоч грій в судині голку,
хоч місяць притягай своїм протяжним "Ууу!"
На колке сісти - страх, з виття не легше вовку,
лиш віра серце п`є за світло і за тьму.

Вкорочує шляхи буденність сіроока,
як правда - мову, як провину - каяття.
І знаю "відколи" , і думаю про "доки",
вовтузиться неспокій, тріпоче білий стяг.

На йоту - щирість, на мізинець - сподівання,
летіти б і не падати на дно лицем...
І чи не вперше.. та, напевно, не востаннє
я прикладаю голову на істини плече.

13 Грудня 2007

До "Хоку про нерозумну"

"Не в позі щастя
Ставай хоч раком..."

* * *
"Не в позі щастя
Ставай хоч раком..."
Коли, о трясця,
цюцюрка з браком!!!

(З відомого виразу - "Цюцюрка добра в газди фурт стоїть!")


Розмова з пілотом оригінал
- Коли ти залітаєш за хмари,
То чи ближчим стаєш до Бога?
- Відчуваю я страх Господній, -
Може кинути з неба на землю.

P.S. майже пародія
За розмови із пілотом
писок в пеклі зшили дротом. :(


Н. - оригінал
"У монастир піти хотіла, -
Спасати душу…
Та шкода тіла..."

Пісенька вагантів майже пародія
В монастир піти хотіла,
Тільки дуже шкода тіла!
Бідну душу не спасти,
Преподобним - не пасти! :) ой! :)

Я зникаю,згасаю повільно-
Ніби кимось залишений жар.
Бракує повітря,щоб дихати вільно.
Бракує крил,щоб сягнути хмар.
Бракує впевненості і удачі,
Бракує віри,бракує надії.
Бракує грошей-які нічого не значать,
Та без яких не здійсняться мрії.
Бракує кохання,бракує тепла...
Не вистачає друзів колишніх-
Я ніби є та ніким не була,
Я ніби скрізь і ніби лишня.
Я ніби й вмію любити -
Та не приношу щастя....
Бракує сили,щоб справді жити,
А найбільше бракує чиєїсь ласки.
Найбільше бракує любові,
Чийогось погляду і обіймів,
Просто підтримки і просто слова-
Може я просто чекати не вмію?
Яшукаю,вдивляюсь в обличчя,
Але знову нікого не бачу....
Обманути себе знов так звично-
То радію чомусь,то знов плачу.
Розчарування за розчаруванням,
Зневіра-надія,надія-зневіра.
Моя доля знов під питанням-
Вірю в щастя й не вірю,вірю й не вірю.
Від мене ніщо не залежить ,
Я просто не там-я зникаю...
Я нікому вже не належу
І самотність мене лякає.

пишутся повести, пылью пропитаны полки,
пьяный писака поэзией перебесился;
пир продолжался: пиликала пылкая полька,
под проходимцем протоптанный пол провалился

помнят предания, притчи, предавние песни,
правдой порой припугнет престарелый провидец.
пели псалмы, после - пили прохладное пиво,
проседь противная под париком проявилась

против порядка песком пересыпаны перья,
преданный паж пожелтевший пергамент приносит;
после побоища палубу парус покроет,
пулей поверженный пленник пощады попросит

поздно под платаном первой прохладой повеет
по переулкам прозрачно пройдут привиденья
пастор печален, припомнив проклятия предков:
псевдопророк потеряет последнее пенни…

Темные глаза лесного фавна
заглянули в душу как-то раз
низкий голос медленно и плавно
погрузил в божественный экстаз…
Кто же дал ему такую силу,
Кто подобной властью одарил?
Ты его тогда боготворила,
Он тебя от грусти исцелил.
В летней роще, возле водопада
ты плела венки из белых роз,
был весь мир чарующей усладой
в ореоле разноцветных грез.
Птицы вдохновенно напевали
на деревьях, в розовых кустах,
звуки арфы воздух наполняли –
он сидел с улыбкой на устах…

В полутемном маленьком подвале,
где играют старомодный джаз,
те глаза, но только цвета стали
заглянули в душу как-то раз

У монастир піти хотіла, -
Спасати душу…
Та шкода тіла.

у моєї душі напевне скінчився бензин
я не підпалю собою навіть цигарку
запальничка згоріла у темряві власних сторін
одноразовий біль викинув долю в сміттярку
і витекли сни, ніби прокислий кефір
забродила всередині ще ненаписана осінь
а я може слабка??? бо вдягаюся тільки в папір
хоча тільки вогонь десь всередині глибоко ношу
запальничка, запал... феєрверком осяйний політ
і за гривню для мене маленька пластмасова ємкість
я туди запихала бензином розпалений світ
закінчилось пальне мій режим перемкнувся у "темно"

Під іконою в кутку свічка догорала,
Дідом різблену колиску мати колихала.
Колихаючи співала: про далеке море,
Про ласкаве небо синє, про високі гори,
Про священну землю рідну - щедру і багату,
Не співала лиш про горе, що прийшло у хату.
Те, що змусило чоботі катові лизати,
Щоб залишив хоч ті крихти - дитя годувати.
Не за себе ж, а за сина нелюда молила,
Бо родину всю сховала вже спільна могила;
Навкруги пусті хати мертвяно біліють,
А проказою по Україні дощечки чорніють...
...Поступово у кутку свічка догоріла,
Траурним покровом хату темрява сповила,
Але й далі колискову мати все співала,
Хоч дитина вже давно сном одвічним спала.

< Опритомнювання >
"Коливалось сонце,
падали дерева,
виростала раптом
до небес трава…
Боже, може, сон це?
Може, дивне мрево?
Проясніє ранком
з чаду голова..."
В.Бендюг

Памфлет-пародія
Ні, це дивне мрево назавжди з тобою!
І не проясніє з чаду голова -
за погубу серця вкрився глузд імлою,
падають змертвілі в небуття слова...

Ти вже на відстані часу,
який не прозирнеш.
Та вмієш заплести в косу
мене.
І серце легко виплива
на хвилю почувань,
хоч знає мудра голова
є грань,
неначе в морі хвилеріз,
приборкувач стихій,
на наш порив і наш каприз
глухий.
Та й час – задушливий метан,
Його не продихнеш.
І я весь тут. Але і там.
Ти теж.

Дим очі застелив, в кімнаті мокне світло,
цигарка-за-цигаркою пихтять думки.
Розбавлена вином буденних барв палітра,
міняє кругозір на відстані руки.

Потріскуть з ваги, мов кості, лапи крісла,
забився у куток продавлений диван,
розлізлий черевик будовою прокиснув,
і поки рак з гори не свиснув - б`є дурман.

За склом хлюпоче ніч, від хвиль дерева п`яні,
тут щастя на ковток, півграма теплоти.
Заклинило життя на марнослів`ї "money",
згадалося гніздо, наставлені роти.

Коти, котися, викотися врешті, туго,
бо не довіку тут втинатиму я дні...
Там діти квітнуть, батько ще іде за плугом,
сльозу втирають очі материнські. Ні!

Не треба більше - ні мани, ні "money". Кличе...
та в`яже вузлики дорога, жде пробач...
Яка ж то чайка, що за морем не кигиче?
Яке ж то море, що не чує чайки плач?

12 Грудня 2007

Слова спливали скрапували з вуст
Невже невдовзі вже на німо?
І розтікались обіцянки на новий обрус
Він фоном був для пантоміми…

Така незграбна сценка із життя
Та й ми з тобою певно не актори…
...Хоча...
Зіграй мені востаннє "почуття"
Я вперше плескати,
і кликати тебе на біс готова…

..Я мертва…
Вибач мені мамо…
Ти так хотіла дочекатись внуків…
Я ж отруїлася обманом…
І вуха запечатала від звуків…
Мене немає…
Тінню при дорозі…
Про мене спогад фіртку зачиняє…
Я так давно згубилася в тривозі,
Гранітний камінь я плечима притуляю...
Неспокій молиться за мене
У жмені помістилася душа...
А я ж лише хотіла достеменно
Довести світу...що...
...
Відлуння підсвідомості - ЧУЖА!!!

...

Не потривожу зітханнями тишу...
Екзальтована до мозку кісток
Я свій біль у долоні залишу
Загорнувшись у шаль із чуток
Побреду я на захід сонця
Не діждала від сходу тепла…
У прочинене моє віконце,
Заповзає химерна імла…
Я назву її певно сестрою,
Так подібні аж дзеркалу лячно,
Мої зойки танцюють з журбою
Та слухачка із неї невдячна…

А із мене ніяка поетка
Лиш про горе я своє співаю…
… А навколо безмежні простори…
Серце стисне…
...А я його маю???

Ти вважаєш себе всесвітом,
я вважаю тебе загрозою для суспільства.
Ти не обираєш,
я ж в свою чергу голосую одразу за двох.
Ти нагадуєш, або тенісний м’яч,
який підстрибує з одного кута в інший,
Або простого наївного довбойоба.
Я не ставлю себе задачу з’ясувати це,
адже це не змінить твої доторки до моєї шкіри.
Коли ми поруч – ми режисери шекспірівських творів.
Коли окремо – актори,
які після прем’єри знімають маски в гримерці.
Я впевнена, що ти віриш в мій образ,
А я сумніваюсь в його існуванні.
Тобі сниться,
що щастя завжди буде за твоїми плечами.
А я читаю в ранковій газеті,
що твої судження хибні.
Вони такі ж хибні,
як і моє розв’язання задачки по логіці.
Я не здаюсь так швидко -
я перечитую параграф, і вирішую задачу правильно.
Ти ж хочеш якнайшвидше скласти іспит.
Дарма…
Ти пролетиш зі стипендією так само,
як я пролечу між нашими світами.
Розуміючі абсурдність,
ми продовжуємо додавати зайві інгредієнти в свою вечерю.
Так само як заповнюємо свій, і так маленький,
простір різноманітними підозрілими особистостями.
Часом мені це нагадує дитячі ігри,
коли дитина хоче стругати,
але продовжує їсти шоколад, бо він солодкий.
І батьки забороняють їсти перед обідом.
Це як перший секс в кінотеатрах,
під’їздах, потягах, пляжах, парках,
Аби тільки батьки не здогадались,
які самі ще не так давно займались тим самим.
Коли зима почне розвіювати моє волосся в центрі всесвіту,
Ти зрозумієш, що не в силах тримати мої завжди холодні руки.
По твоїх щоках обов’язково потече тепла солона сльоза,
яку я заберу її із собою.
Я буду берегти її вічно в маленький скляній пробирочці.
А коли мені буде погано,
я буду плакати і ховати свої сльози в ній же.
В цю мить ти завжди будеш мене згадувати,
бо мої сльози будуть гріти твоє холодне серце.

Твої сни старомодних фасонів
дні подібні немов близнюки
під будинком гарненьки газони
і у рамках, усміхнені ми…

Мої мрії попереду тебе,
навіть я не встигаю за ними,
вже в розмовах немає потреби
я мовчу, і всміхаюсь віднині…

В твоїй тиші мій спокій струною
так напнувся, що впору кричати,
я ж стою за твоєю спиною…
я мовчу…я клялася…що буду мовчати…

Коли безликі многолюддя світу
Затьмарить заморозь на сірому вікні,
Останні відсвіти і сонця, і блакиту
Ще довго нуртуватимуть в мені.

І вклякну я в притворі свого віку,
Передчуваючи потребу вівтаря...
Яка нас візьме під свою опіку
Далека загасаюча зоря?

Які футболи, моди й піснеспіви
Спроможні вгамувати цей мінор?
Як журно жить в очікуванні дива,
Коли гнітять руїна і розор.

І, може, там, на хорах цього храму,
Зневаживши мобілки й Інтернет,
Над краєм вічності вернуся я до тями,
Осміяний філософ і поет.

Коли безликі многолюддя світу
Затьмарить заморозь на сірому вікні,
Останні відсвіти і сонця, і блакиту
Ще довго нуртуватимуть в мені.

Прилетят шальные птицы и ударятся о ставни,
Разобьют цветные крылья об оконное стекло -
Как от палочки волшебной, лица вдруг светлее станут,
Засверкают чудно перья – станет в комнате светло

И польется песня живо, глубоко в пустые души,
В поистертые ладони кладом перья упадут,
Но подуют ветры с юга, заворожат и оглушат,
Перья дивные угонят, за собою унесут

Мы отправимся скитаться, далеко по краю света,
По затерянным пещерам, по забытому пути,
Но в твоих глазах закаты, а в моих глазах рассветы…
Коль сердца пусты, без веры - дивных перьев не найти

ЕПІГРАМА на Нестора М
Ура! Дехто "Мудрий" промовив: Дарма,
для шиї немає страшніше ярма
за голосування! Усе незаконно!..
Бо бидло повинно терпіть „внутрілонно”,
і ригіоналів, і Кучму, і бодню
премудрого Нестора сірководню.

Гаразд, повірю в н-ний раз,
Що має бути саме так.
Мій дім – кордон – Шенген – твій дім.

Сідай, допий зі мною, друже!
Зустрінемось вже на дні,
в осадку "Тиси" і "Десни..

- О котрій їдеш? Рівно в 6?
Писатимеш? Та не бреши!
По Україні й то не зміг писати,
що про Європу вже казати..
Що я? Яка вже там різниця..
Я як завжди - у рамках СНД.
Тут якось легше. все рідніше.
Така вже є. ти, друже, пробачай мене..

Незмінно зранку буде кава,
й незмінно без твоїх дзвінків..
У мене - Київ.. в тебе - вже Варшава,
а може Мюнхен, Лондон, Мінськ.

Їдь в свою Польшу!
В оті всі Гдиню, Познань, Кельце, Хелм.
Щасти, мій друже, я не їду.
Я так тебе..
тебе.....
тебе....

Робко, смущенно, пишу о любви,
строкам вверяю сомнения, дни,
чувства, ошибки, лица и сны,
грустные нотки преддверья весны,
улицы теплые, звуки шагов,
брызги прохладных фонтанов и слов,
песни о чем-то далеком теперь,
смех и улыбки в открытую дверь,
странные танцы и правда в глаза…
Нервно щекой пробежится слеза.
Верно – наивны и слово, и слог;
Жизнь – это пыль уходящих дорог.

Автор: Белла Донна
< За мотивами В. Черезової :) >

Надвечір’я ясне, наче стеля, упала на мене
Розрядився мій плеєр, бреду, як мана - і нехай.
Ти жонатий, моншер, тож копицю тобі не постелю,
Бо прийде твоя жінка й поріже нас, як коровай.

Чорну сукню охоче знімає руда куртизанка,
Бо просякнуте серце і тіло коханням без меж,
І утіхи в долонях дарує із ночі до ранку
Музі, демонам, вітру і чорному цигану теж.

Вип’ю ще коньяку, щоб зірвалося серце з розпуки,
Закурю "Біломор" – і для всіх в мене стане тепла.
Наскладаю віршів сороміцьких - найкраще про муки…
Я руда - не блондинка! А бестіям – честь і хвала!

Будильник озвався, і ковдру суворо із пліч
цей ранок стягає, як мама, що будить до школи.
Ти млявий - і теплий такий, мов напалена піч -
щось тихо бурчиш і обійми змикаєш навколо

Дві кави зварити. І спішне згадати на день.
Не п’ятниця ще, але настрій такий неробочий.
Колись нас залишать у спокої. Якось і десь.
Із рук вивільняюсь твоїх, аж до сліз неохоче.

Та ні, ще хвилину полежати. Дві. Або п’ять.
Метелик-невдаха вертає в належаний кокон.
Ти очі розплющив. Підвівся? І капці нап’яв?
Я ж нишком під ковдру, як в нірку, зариюсь глибоко.

Та сон не приходить. І, мовби Морфею на зло,
робуста й арабіка ніздрі у парі лоскочуть,
всміхається сік помаранчі крізь матове скло,
а з ним і знайомі лукаво примружені очі.

От пальцями клацнеш – повіє легким вітерцем,
тропічною зеленню вкриється шибка віконна.
Розтріпана, сонна в подушку ховає лице
твоя із юнацьких фантазій білява мадонна.

Папуги барвисті у тебе сидять на плечі,
ти пахощі моря несеш у смугастому збанку
і день особливий, що буднем заледве гірчить,
а ще - невагоме і лагідне «доброго ранку».

Кінчики пальців
такі вразливі,
цілуючи
треба злегка
покусувати.
Але боюся
слини,
весною
ферменти-
зованої.
Може, зібрати
в пробірку-
і на аналіз
ДНК:
"То ти?"

Аgain. Знову, як маленька,
боюся пустих просторів
за радянськими шафами.
Там моторошно
й різко
пахне крилами.
Ну навіщо
біла міль
сезонно
скидає крила?
Повірила у те,
що вона - ангел?
Again. Боюся
пробілів і
Caps Lock-ів,
як страшно,
коли хтось тебе
заCaps Locced.
Текст танцює:
знову курсивом.
П"яна.
Again. Боюся....
А навіщо боятися
Розлізлих посмішок,
налитих ботоксом
на обличчях
стомлених
порноакторів.
Страх - не існує,
його намріяла
я сама.