Легенька сукенка і блискучі чорні очі –
Що ще потрібно, аби відчути себе звабливою?
Зливою з лівою рукавичкою – праву десь посіяла…
Парасольку вирвав вітер і скинув з мосту
Так просто… Закінчилось літо
І тільки вересень, верес, айстри і яблука
Блукають містом, мозком, думками, руками…
Періщить дощ…
Таксі!

Не пишеться... не кається внутрІшній самогубця.
Встромивши в серце важілі холодні. І гайки
Вкрутивши на чужі у нім кілки. Натуго.
Рука не піднімається на біль.
Паперу пластир не лікує цього сказу.
І вкотре сухо й коротко у золотім вогні
Я пробігаю поглядом знеструмлені екрани.
Кам"яне небо нині не заплаче,
Лиш споглядає, кляте, на суєти й наші сльози.
А потім - холод. Чистота така в душі.
Що хочеш спати і хропіти всім на вушко.
Бо спів пройшов. А спів новий помер іще в ідеї.
Не пишеться. Буденно. Господи спаси.

Тихий голос – густий, мов бурштин,
і глибокий, як сніг, –
Заколисував розум і повз у свідомість змією,
Він повторював мантру:
“О Анно, ти будеш моєю” –
Чорна сукня стече по колінах,
як хвиля,
до ніг.

…І півпогляд злітатиме віялом втомлених вій…
…І зітнуться мечі у двобої…
І стогін зметнеться
попід стелю. І ласо, як ласо,
постеля всміхнеться:
“Я клянусь Командором, Жуане,
що ти будеш мій”.


Аве Цезарю! Viva! Смішний переможець Victor!
І простелиться тіло, і тихо зросте трава…
На оголену шию сповзає моє боа…
Не пручайся, Жуане…
Це просто боа констріктор…

Ти чуєш музику тиші?
Вона легка.
І ллється вином беззвучно,
Із темних струн.
І тиснуть на тебе звуки,
Тихих дум.
І тихо охоплює душу
П’янкий дурман.
Бере в свою твою руку
Легка рука.
Веде тебе за собою
Музика струн.
Ти йдеш у ложе спокою –
Тиші раб.
У темряві світла бачиш
Промінь-алмаз.
Ти знаєш про це.
Лиш раз –
Ти чуєш музику тиші…

Процокаю тоненькими підборами через весь Хрещатик
Аж до Прорізної. Старенька кав’яренька на розі,
Що давно вслухається в столичний гамір
з відкритими від подиву дверима,
Запропонує нехитрого трунку зі світлою назвою «Біле»…
Лечу!... просто на розпечене сонце,
крізь зграї метеликоподібних дівчаток
І солідних дядечок. Не стійте на дорозі!...
Я сьогодні вчуся літати! Знову і знову
падаючи під колеса новеньких авто, незримо
Розмахуючи неіснуючими, проте надто тяжкими крилами, невміло
Перестрибуючи з одного даху на інший…
…нетямуща,
зате на голову не напаскудить – скаже хтось знизу…

[Замість епіграфа]
Карооке на майдані -
Гра для хитрих та «лохів».
Щогодини в скриньку Тані -
Десять-сорок гривняків!
Кіндрат ІГОРЮК
***

Коло церкви на люднім майдані
Ігри добре приховані йдуть:
За законом «просіть - буде дАно»
Жебраки подаяння беруть.

Хтось співа голосочком високим,
Бубонить молитви інший Хтось...
А маленьке дівча карооке
За плакатик обіруч взялось:

БРАТІК ХВОРИЙ! ПРОШУ НА ЛІКАРСТВО!
ПОЖАЛІЙТЕ ЙОГО І МЕНЕ!
ХАЙ ПРИЙМЕ ВАС ГОСПОДЬ В СВОЄ ЦАРСТВО,
ХАЙ ВСІХ ВАС БЛАГОДАТЬ НЕ МИНЕ!

Добрі люди шкодують дівчатко,
А чимало їх, що не кажіть!
Щогодини не менше десятки
Виграє мала в гру «Поможіть!».

Копійки все шпурляючи в скриньку,
І не думають подавачі,
Що з них мало хто стільки й за днинку
Заробля, тяжко спину гнучи.

Скажу більше: я був би готовий
Присягтись (от якби це не гріх!),
Що той братик без ліків здоровий -
Ще й на кпини бере нас усіх.

А прибуток, що нам і не сниться -
Сотні гривень це, не копійки! -
Йде на випивку мамі-п’яниці
Й брату «хворому» на цигарки.

І хоч краще сидіти, як миша...
Чи бодай «фільтрувати базар», -
Не змовчу, що й банди... тьху ти! «криша»
Має з дівчинки кльовий навар.

А насправді нещасних і хворих
Не злічити дітей, далебі,
Та вони не стоять під собором -
Мовчки терплять і злидні, і біль.

...Нащо все це сказав я, читачу?
У самого полізти рука
В гаманець може, щойно побачу
Десь малого гравця-прошака.
2004

Якось одного дня - чи може, й нічки -
Компанія сиділа, випивала.
Наприкінці до одного п’янички
Цікава мрія раптом завітала.

Чому б щось геніальне й не загнути?
І думкою він поділився тою:
- Якби ж я міг всі гроші повернути,
Що за життя усе пропиті мною!

Його спитав один співкомпанійник:
- І що з грошима тими ти зробив би?
Здивовано плечима знизав мрійник:
- Та як це „що”? Відомо, що - пропив би!

...Ну от. Торік пропрезидентські сили
Хоч мали більшість у Верховній Раді,
А дульки коаліцію створили;
Причина ж зовсім не в Мороза „зраді”.

Втім, „Наша Україна” й БЮТ щозмоги
До виборів крокують дострокових -
Змарновану безглуздо перемогу
Надіються вони здобути знову.

Та більш ніж половиною мандатів
Якщо ці сили навіть опанують,
Що зроблять зграї їхніх депутатів?
Гадаю, перемогу знов змарнують!
Липень 2007

Нас перетравлює місто токсичними соками,
Механістичністю дій на всі типи подразників.
Ми розчавлені ним, збиті з курсу його лжепророками.
І у нас по нулях весь ресурс стратегічних показників.

Я піддослідний щур у недрах руїн мегаполісу.
І некрофілія сучасної кібер-еротики
Роз`їда кислотою, ніби під час електролізу,
І чарує естетика смерті новітньої готики.

Ти прилітав до мене в снах щоночі,
Ховаючись у власнім стоголоссі.
Я й закохалась у твої бездонні очі,
Мій янголе із сонцем у волоссі.

Лиш ти умів торкати струни долі
І пір’ям зорі накривав вночі.
Ти клітки не любив, бо прагнув волі,
А я ховала у руках ключі.

Твій німб я малювала аквареллю
І крила ткала з срібного серпанку.
Залишся в мене, любий менестрелю,
Посидьмо разом на даху до ранку.

Лічитимемо в зорепаді зорі,
Мовчатимемо вголос, як належить…
- Чому ж сльозяться очі, ніби хворі?
- В житті не все лише від нас залежить.

Ти знов летиш кудись увись, до щастя,
Я залишаюся з собою сам на сам.
І хочу все забути, та не вдасться,
Бо душу всю до крапельки віддам.

Зроблю ще крок – торкнусь устами неба
І цілуватиму, допоки стане сил.
Я знайду іншого, подібного на тебе,
Із сонцем у волоссі, та без крил…

Казала мати метал кувати
А син подався в поети
Свої куплети не вмів ховати
Як в рукав сигарети

І хай бюрократи цілого світу
Довідки свої строчать
Скульптору дайте кусок граніту
І воду, що камінь точить

Переберуться щаблями вгору
Збиті "вершки" народу
Дайте художнику мідну гору
І, як скульптору, воду...

І вітри, що не скажуть тобі своїх справжніх імен,
Пролетять і залишать в серці лише порожнечу,
І спиняючи кроки останніх провісних знамен,
Розіб‘ються об небо, народжуючи предтечу…

І розхристаний світ на коліна впаде і прозріє,
І гаряча сльоза обпече майже зношені крила
На ангельських плечах…Тільки погляд святої Марії
Білим світлом проб‘ється крізь стіни космічного пилу…

І зомліє земля і побачить царів небесних,
І постане цей світ перед очі страшного суду…
- Ти не бійся Його, як помреш, то, мабуть,воскреснеш.
Помолюся за тебе… Ім‘я твоє як?
- Іуда…

И вот молчание обезображено тобою,
Как белокурой простыню изгаженной мечтами,
Как птицы боли пролетают между нами,
Размокли перья, как в похмелье с перепою.

Уйди невеста призрака несчастья,
Я отвергаю участь белладонны,
Сорву твою печать с твоей короны
В обмен на сантиметр своего запястья.

Так режь и пей! Ну что же ты застыла?
Неужто не попала ногтем в жилу?
Смеюсь и плачу кровью через силу —
Я призрак, от которого спешила...

Моя осінь… Незвідана… Меланхолійна…
Пряде туман, дощем гаптує ранок
І пасма листя жовтого на ґанок
знічев’я кине порухом граційним…

Під стогін вітру й плач старої ліри
бруківкою іде в Старому місті*…
Розхристана в жовтневім падолисті,
така відверта, пристрасна і щира…




* Луцьк умовно поділений на Старе і Нове місто.

Cонце ховає опухле рило.
Сонце немов напилось абсенту.
Я корабель, та мої вітрила
вітер усі розірвав дощенту.

Сонце у небі – сп’янілий шершень.
В тілі терпіння мені не стане.
Я відчуваю уже не вперше,
що наближається день останній.

Схожий на мокре брудне ганчір’я,
на невідому людям хворобу,
я поринаю в туман знечів’я,
наче тікаю від свого гробу.

Рибою вислизну поміж стіни:
там, де прозорого неба казка,
там, де вночі увіходиш в сіни
де звіробою засохла в’язка.

Запах сушеної тої квітки,
начебто літа слова останні,
мене вколише. Скліплю повіки
й неба сягну обома руками.

В пам’яті грубі хліби-молитви,
я їх зап’ю молоком надії,
вийду тихенько, і двері рипнуть.
Будуть зі мною квітки і мрії.

Стану під небом, в якім повислі
понад землею, схилвшись друзі,
погляд відчую, почую пісню
і заспіваю за ними в тузі.

[Еккл.1:2]
Повір, це не пафос,
Я просто отак відчуваю, -
Трагічно марнується нами
Зошит життя.
Пожовклу траву
Я до вицвілих вуст пригортаю.
Вона вже не знами, -
Її потяг пішов.
В небуття...
Чи ти відчуваєш
Як падає з неба краплина?
Вона камікадзе, що
Землю бере на таран.
Я відпускаю,
- летить
За вітром стеблина.
Все промине, наче біль
Від загоєних ран.

Точки.net и Путей-к-отступлению.net,
И Бразилии.net: Интер.net переполнен отказом.
От себя не уйти, - поисковые выйдут на след,
На святом не поймают, из памяти вытрут не сразу.
Вот и вышел поэт, отплясав золотую муру.
Приходите его отпевать на окраину.ru.

1.
Как красиво солгали, что ночь
Будет с нами накоротке!
А она - многоточ... - точь-в-точь -
И Кабанов в первой строке.
И не пишется, и не спится, -
Почему бы теперь не спиться,
Не откладывать на потом?
Полушёпотом в каждом стакане
Выколдовывать Капакабану:
Соль и сок, воду, кровь и песок...
Знаешь, Родина, на волосок
От предательства я и обмана,
Если ты мне открытою раной
Глаз своих обжигаешь висок.


2.
Октябрют наливать перевёрнутым звёздным ковшом -
Всех забот у тебя, Виннича..., виночерпий вечерний.
Открывая оффшор к позаброшенным нашим кочевьям,
Береги себя! Вот, - под язык положи валидол.
Пиколистья клематиса сушит осенняя ночь,
Пикселится звездастое небо в проломленной крыше.
Мы подслушали Вечность. Нам страшно. Мы больше не дышим,
Как заточку в спине ощущая последнюю точ...

Сатиру писати - звичайно, що гріх:
На все ж воля Божа - то нащо насмішки!..
Але до іронії хист як на сміх
Пером моїм править, мов конями віжки.
За все Тобі, Господи, щира хвала.
Надіюсь, мені, шалапуту, пробачиш,
Що кривдникам ницим і світові зла
Під тиском таланту пером "даю здачі".

Лаври київської дзвони,
Неба ніжного блакить,
Мелодійні передзвони
З глибини тисячоліть.

Між хмаринок білокрилих
Сяє Лавра золота,
На крутих Дніпрових схилах
Прадідів земля свята.

Над землею дзвін злітає,
Доторкається душі,
Струни серця колихає
Велич постаті її.

Зітри мої сльози коханням до іншої жінки,
І сум від молитви за тебе сховай в небуття...
В душі моїй тихо протри запорошені стінки,
Й надією вилікуй моє миттєве життя.

Давай ми пройдемося разом з тобою по болю,
Ось так як учора – навшпиньках, неначе по склі...
І разом відчуєм таку освіжаючу волю.
Цікаво, ти й досі говориш з собою у сні?

Ця рідність не зможе вже стати шаленим коханням,
А я більше в долі не прошу кохання собі...
Нехай це прощання не буде насправді прощанням,
А лиш поцілунком, що я залишаю тобі.

Збираючи докупи залишки надії
Яка ще не зникла в коловороті прикростей...
В пошуках точки опори
У Всесвіті, що невпинно обертається...
В бажанні нарешті підвестися,
Або хоча б доповзти
До прозорого струмка...

Шукати однодумців на цвинтарі,
Приймаючи відлуння за відповідь...
Іще один крок до себе,
Тримаючи свічку замість компаса,
Яка ніколи не покаже
Північ на Чумацькому шляху...
Все обертається. Присядь, бо впадеш.

Дивлячись в очі,
Як в тест Роршарха,
Вдивляючись в безодню
Неподільної самотності,
Я ніяк не можу зрозуміти, -
Це життя чи набір кольорових картинок?

Відкрила дверцята авто –
На мене не схожа, несправжня.
Якась нафарбована жінка
В спідниці з ажурних тканин.

Ввійшла під безпечне шатро.
І так гордовито-поважно
Затиснула в пальцях кермо –
Влилась у шеренгу машин.

В оздобі прикрас дорогих
Обличчя застигло безкровне.
Кишені купюрами повні.
…Відкрила дверцята авто.
11.08.07

На звалищі старих пателень
намагаєшся скласти докупи
порцелянові уламки спогадів
розбитих на твій н-ний день народження
Гостробокі сюжети минулого
врізаються смутком у серце
і болять у ньому воскреслими образами
Шукаєш найприємніші згадки
та вони чомусь найдрібніші
хоча може у них полягає спасіння
може
та тільки до чого їх притулити
коли у сервізі твого життя
залишилася одна супниця
та й у ній самі лиш помиї

Царёвы забавы потешны богам:
Положен "во славу..." костьми сирый хам.
И резво да вволюшку, тело дробя,
Мостилась погостушком Родина-бля...

Доселе, доселюшки (всё невпопад),
Другой ради верушки, сломан солдат:
Листочком, да листиком (выборы чтоб)
За тварей неистовых крестиком в лоб.

Им жаждется (аюшки), с вышних окон,
По Родине-Матушке сцать кипетком
(В проёмы оконные) где, веселы,
Шагая колонами, блеют,... КАЗЛЫ.

Гематома струни, коли п’яний уже музикант
Б’є по них, щоб здобути давно вже забуту мелодію
Б’є надривно, відлунює звук від стіни до стіни
Закрадається в серце тривога і страх, ніби злодію

У пустому фойє, біля входу в зачинений зал
Не збереться народ, не збере цей акорд ані шилінга
Музикант награє, а за вікнами грається шквал
І мелодія рветься на волю до струн пришпилена...

Паперовими крилами укомплектована, наспіх окрилена
Та ув’язнена в плетиві струн і від того знесилена...

Трамвайні колії, вплетені в місто стрічки
Лінії долі, сьогодні комусь до кінцевої
Десь переповнені людом бредуть електрички
За вікнами осінь, а все ще ідуть до Травневої

Епіцентр буденної сутички міфу з реальністю
Колиска життя, що пропахла суіцидальністю...

Розвіялось з вітром
Ілюзій розкішшя;
Монаршого скіпетра
Дощ оперіщив.
За блискотом кованим
Плямами - ржа;
За словом лакованим
Правда? Олжа?
* * *
Злива вщухла.І громом не вдарило.
Безнадія спливла за водою -
То до мене вернулось луною
тих солодких хвилин марево.

Ясна тиша зійшла на душу.
(завітала з четвертого виміру!)
Її в себе тихенько залишу,
Бо не відаю ще твого наміру.
* * *
Глуха пора у павутинні глуму,
В зрадливім плетиві спокусливих оман.
Душа занурена у вир німого суму
Дописує спустошення роман.

Розбились вщент твої високі мури,
Якими був обведений мій світ.
Ламким відлунням пращура Тімура
На пагорбі розквітнув дивоцвіт.

До чого б я не нахилився
(хилюсь до радощів і мрій),
Мені ще досі не явився
Едемський хитрий зрадник – змій.

Але й мені надокучає
Своїм шипінням чи мовчком, -
Зміюка намір грізний має
Мене вжалити потайком.

І хоч я знав, що він Адама
Підступну Єву спокусив,
Чомусь потрапив у оману
Гріховних діл його яси.

Бо те шипіння не злорадне,
У нім солодкі звуки є.
Тому стаємо безпорадні,
Що змій петлю із шовку в’є.

Він добрим ранком привітає,
Він теплий усміх вам пішле.
Він повелителем у зграї,
Що крам гребе у жовтий шлем.

І так між нами повелося,
Що підсвідомо гинуть всі,
Кого невидимим волоссям
Горинич в’яже у красі.

А я, до чого не торкнуся,
ЖереміЮ відчую скрізь,
Бо вже, нарешті, схаменувся,
Придбав собі духовний кріс.

Жеремія, ї, ж., розм.. Гадюка, що лазить по деревах.
Горинич – Казковий змій.

Ті двоє - звірята
Ведмедики на поличці
Один іноді плаче вночі
Іншому не личить це

Ті двоє - іграшки
Твої, гратися ти мастак
Одному буває боляче
А іншому не личить так

Хто пришив очі-гудзики,
Що мають ті двоє?
Знаєш, то синтетичні руки
Того, хто грає тобою

«На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми...»

Я уявляла тисячу разів,
Щоб тільки раз – один єдиний – зрозуміти,
Якими силами вдається жити
Вже навіть не на шальці терезів,
А поза... Поза всим. Не тліти,
Триматися надіями й думками...
Хіба існує там така надія,
Що не вмирає довгими роками?
Хіба існують там такі думки,
Які не доведуть до божевілля?
Хіба збагнеш, що мусиш це знести
Через чиєсь безглуздя і свавілля?
Здається, там нічого не існує,
Здається, то по інший бік життя.
І що душа давно вже не сумує,
А тільки кличе спокій-забуття.
________________________________
Я уявляла тисячу разів,
Як в інший бік хитнуться шальки терезів,
І що усім, хто забирав тоді життя,
Чекати марно спокій-забуття.

Я сьогодні ходила до церкви
і там не молилась,
я просто стояла, дивилася, слухала…
Душевне сум‘яття гріховних думок
у горлі застрягло,
неначе смог міських коридорів,
вам відомих як вулиці,
криві і недороблені,
однією з яких я прийшла
до церкви.
Вона мовчала,
сумна, як свята Богородиця,
цій церкві доводиться просто мовчати,
ще просто нікому не спало на думку
з нею порозмовляти.
Вона змогла б тоді розказати,
скільки слів не долетіли до Бога,
а залишилися в стінах
і муляють спину,
і судомлять в руках…
Йде обертом голова…
Молитви?
Слова… слова…
Якби ж вони були щирими,
якби ж люди вірили…
Вірите?
Вслухайтесь в мовчання церкви,
прислухайтеся до голосу серця,
там принишкли справжні молитви…

"Ой у вишневому краю
Гарант парламент розпускав.
До влади я проситимусь -
Народ мене весь час пускав.

Піарщики! Настав момент -
Напав на мене опонент.
Про кризи каже, лиходій,
Яких накоїв Уряд мій". -

"А дайте Ви такий одвіт:
Який ще гірший нині світ -
Угору ціни теж повзуть,
Олігархічна влади суть.

Народ уже заждався див -
Пообіцяємо ПРОРИВ.
І віщунів всіх запряжіть -
Що провістили Вас, кажіть!" -

"О Леді Ю, скажіть мені:
Чому Ви в білому вбранні?
Чому заплетена коса,
А голосують люди "за"?" -

"Надходить виборів пора,
А я масонам, як сестра:
До влади рвусь, її люблю -
І ти підтримуй Леді Ю!

Коса моя заплетена -
Її стиліст мій заплела.
В магічно білім я вбранні.
"За" голосують, бо... РОЗУМНІ!!!"

А ті, що поети – вбирають свій біль в кольорову обгортку,
Подають на столи, частіше, мабуть, на сніданок.
І доки вгорі хтось триматиме їх за невидиму шворку,
Так схожу на душу - писатимуть. Ніч, чи світанок –
Яка їм різниця… Яка їм потреба чекати приливу,
Коли вже і повня сп’яніло сповзла в мармеладові вікна,
І човен прогнилий. Лиш болем їх серце щасливе
Та зрештою й ти вже до болю в цукерницях звикла,
Немов до солодощів з дивного східного краю –
Розгорнеш обгортку і підеш босоніж до раю…

Викочуся перекотиполем по тротуару,
В найближчий генделик,
Де наливають приреченим в борг холодного пива.
А потім обличчям на сіру бруківку – опа!...
Не личить так упиватися юним панянкам…
…Що продаєте? Щасливі талончики? Дайте-но пару…
Далі стрибаю – потворний безкрилий метелик,
З гілки на гілку, мов білка…
з’їла талончик і стала на 20 відсотків щаслива.
Гай-но, промчатися б верхи вогненним галопом!
Ті-і-іх… знову бруківка. І я простягаюсь на ганку
Якогось білявого і чорноокого,
і, певно, безмежно гостинного дому…

Озирнімося трохи назад.
Може, слово й було це зухвалим,
Та „кучмізмом” в народі назвали
Донедавна існуючий лад.

Мав він ряд негативних сторін,
Та й погано загалу жилося.
А тому багатьом забаглося
Кардинальних до кращого змін.

Саме їх людям наобіцяв
Розпіарений в дупель месія
І багато кому дав надію,
Що для них час і справді настав.

Кучми вірний наступник якось
Та програв за клейноди змагання,
І з кучмізмом веселе прощання
У мільйонах умів відбулось.

Швидко ж радість та зникла кудись!
Бо не видно яснішої днини.
Адже сьомої тільки частини
Ми кучмізму, на жаль, позбулись.

І так само біль серце пече
Тим, хто все за народ вболіває...
Що за сьома частина - всяк знає?
Ні? Це ж просто: „КУЧМІЗМ” втратив „Ч”.

Для верхів - це не втрата, а скарб.
Хтось найвищі міняв ешелони?
Тільки сотнями хамелеони
Набули помаранчевих фарб.

А якщо хтось новий до посад
За кумізму пробився в напрузі,
Він з чиїх-не-чиїх ЛЮБИХ ДРУЗІВ -
Як не кум, то свояк або сват.

А стосовно до кращого змін -
Я, наприклад, істотних не бачу.
Ми гірку їли редьку, одначе
Не солодший і нинішній хрін.

Хтось мені ткне під носа кулак:
„Гад! Не смій про кумізм говорити!”
А народ, значить, можна дурити?!
Чую крик помаранчевих:
„ТАК!!!”

Легка, прозора хмаринка
Нас огорнула ласкаво
І, мов обличчя травинка,
Думки дразнила лукаво.

Плела розмову в косичку
Й радо вплітала з словами
Щастям заквітчану стрічку,
Навскрізь прошиту зірками.

Приязно й мило всміхалась,
Звично ліпила, мов з глини,
Те, що хотіла щоб сталось
З нами в наступні години.

Легка прозора хмаринка,
Ніжності повна і ласки,
Сіяла щастя краплинки
Зливою нашої казки.

Злодій-час натягає капронові дні на голову
І краде похвилинно таку швидкоплинну ніч
Під твоїми руками і я розм'якаю, як олово
Під твоїми губами не тіло - доменна піч

Першовересень кавові згустки в крові примножує
Стільки часу для роздумів, стільки під ноги мрій
Вже не перша без тебе осінь печаль народжує
Я погоджую з нею стратегію своїх дій

Не самій щоб провести обряд осквернення вічності
Недосягнення мрій у твоїй та моїй пересічності...

Слова близькі, по змісту різні,
з віками сплетені в одне.
Веду я пошуки непізні,
яке ж для мене головне?
Чи тепле слово Батьківщина:
дитинства спогадів туман,
сади квітучі і калина -
те, що нікому не віддам.
Там ллється пісня над садами
і перші звуки після сну.
В росі умиюсь, в кожнім грамі,
в прозорих краплях потону.
Казенне слово - це держава:
кордони, армія, закон.
Для громадян це не забава
бо кара ляже, як прокльон.
Слуга Феміда у держави,
із терезами у руці.
Сліпа розгляне наші справи
без тіні смутку на лиці.
Я розділяю ці два слова.
Мені близьке лише одне.
Беру росу. Зі мною мова.
Вона для мене - головне.

Ми були на Гаваях - скажу
І ти мене не питай
Давно бо було і Гаваї ці дуже близько
Ми були піонерами щастя
Першовідкривачами і першопрохідцями - баста!
Твій гавайський вінок висох весь до кісток
Паперові пелюстки, фломастер
Намальована радість фальшивих і мертвих квіток
...

Взуває серпень тепліші капці
А я в'єтнамки до сих пір ношу
На лавах гріють хустини бабці
І розквітають на хустках рожі

Бабусі голови нахиляють
Щоб їх онуки зривали квіти,
А діти бігають, не вгавають
Мов доганяють гавайське літо...

Твоє кохання, милий мій,
Всякчас пишається в розкошах,
Моє, ти тільки подивись,
На жебрака, сердешне, схоже.
На твому - оксамит червивий,
На плечах - золота парча,
Моє ж - в полатаній свитині,
І срібло чисте - лиш в очах.
Те срібло чисте - то сльоза,
Мрій нездійсненних щедрий спадок,
Сховав ті мрії старий склеп,
Та, все ж, лишилось кілька згадок.
І хоч твоє вінчає зоряна корона,
На мому ж - з терена вінок,
В кохання мого лик святий,
А в твого - маска із кісток.

Гламурно носити свій світ у пакеті BOSS
Десь поміж томиком Борхеса та Муракамі,
Будиночком Барбі та вовняними нитками,
Годинником без циферблату, "пачкою папирос".
І між цвітінням лип та суцільним "падінням нравів"
Заявляти в розшук на втрачені в натовпі сутності.
Чиєїсь долоні примхливий і ніжний равлик
Щоб жінку шукав і плекав у районі розкутості.
І планомірно губити набуті з роками цінності
Та переважно втрачати жахливо важливі важелі.
Гламурно: начхати з вежі на закономірності
Та перечатитись ніч з першим-ліпшим небажаним.
Бо краще вже так, якоюсь напіврозумницею,
Ніж недокоханою з безсонням і комплексом
Міряти кроками міста чужого вулиці,
Міряти оком на пляжах серпневих топлеси.
...І негламурно хотіти до хлопчика із мегаполісу...

...І в'януть фарби в тихій порожнечі
Самотніх, непотрібних, зайвих днин,
Що порохом вкривають мої плечі...
Безглуздий лабіринт зі стін і спин,
Де лише стіни мають вуха й очі,
Щоб чути, як я вию тут щоночі,
Моє життя смакуючи, мов фільм...
Зів'яли фарби. І життя, як дим
Посеред збайдужілих сірих спин!...
Й тебе нема... Півсерця мов відтяли...

Простори пам`яті
Тобою ретельно міновані,
Там спогади сплять
Під могильними плитами.
Дзеркало совісті,
Тріснуте і забинтоване,
Замордовано в карцері
Охороною та замполітами

Божевільна країна
Заблукала у стані депресії.
Її було ошукано
І багаторазово згвалтовано.
Чим лікувати тебе,
Як зупинити регресію?
Долю зцілити як
Покалічену та пошматовану?

Я п`ю із третім ангелом
Чай на бéрезі Прип`яті
Полином води напоєні
Але ще не всі розіп`яті

Ще не всі блудниці прощені
І кати ще не всі розкаялись
Я не знаю як жити - вчора
Моя совість на мене лаялась

Грішим, наче нічого не сталося
Нам далеко до небожителів
Наші діти по крові наслідують
Першородний гріх прародителів

Вкотре Каїн вбиває Авеля
Вівтарі переповнені жертвами
На них серце Бога скривавлене
Та ми так і живемо... мертвими.

Теплі, як свіжоспечений хліб
Сни, що тебе нагадують
Падають тіні з обличь
І я бачу твій дружньо протягнутий
Смак шоколаду
Я не люблю солодкого
Коротко-мягко
Ти вдягнутий так, ніби маєш дружину
Правду, хоча і примяту
Не личить ховати опісля спільних вже снів
Та я знаю - виймаю з печі підгорілий хліб

*
Несмілива думка виповзає з ліжка
Щоб ніхто не бачив тихо засміється
По росі стрибає в синіх босоніжках
Думка, як і мрія - їй усе вдається

Цікаві приколи, холера, готує
Нам виборів цих дострокових сезон.
От партія „Братство” свій список формує
З осіб, що ув’язнені нині в СІЗО.*

При звістці такій можна з подиву впасти...
Немов для відбору моделей чи міс,
Між в’язнями буде проведено кастинг
У тюрмах найбільших п’яти чисто міст.

Там авторитети конкретні, в натурі,
Ніштяк пробазарять із „Братства” кєнтам,
Які "сАмі правильні" кандидатури,
На користь чию і робИть вибір нам.

Дімон** перевагу тим хоче надати,
У кого в акордах шансону життя
І вся біографія, лиш розказати,
З „лохів” зразу виб’є сльозу співчуття.

Ну що ж! Пахани нам достойних - нарадять!
Та що, як ця шобла в парламент пройде?
Для кого вони її в орган цей садять -
Для себе чи добропорядних людей?

Паханська у нас Конституція буде -
Так само, як свинська була за Франка?
І плем’я бандитське назавше забуде,
А що це - „тюрма”, а вона хоч яка?

Бандюги всі шкури з „лохів” поздирають,
І буде - хоч шию в петлю та й виси?
Такі депутати ж не поспівчувають
Тим, хто із жалю їм віддав голоси!

Втім, люди давно балабонять дурниці:
В парламенті й так вже бандити, мовляв.
Виходить, що стертися зовсім різниці
Між зоною й ним час фінальний настав?

Стоп! Ця вся риторика надто шалена:
У в’язнів ні шансів нема, ні надій.
Були ж ото в Раді Верховній „зелені” -
Не долари! - сильних екологів рій.

То фракція та захистила природу?
Чи нищать і далі її, навпаки?
От, певно, і в’язням хіба тільки шкоду -
Не тачку! - спричинять від „Братства” братки.

Липень 2007

__________
*Партія „Братство” (лідер Дмитро Корчинський)
оголосила про формування виборчого списку
з ув’язнених СІЗО. Таку інформацію
оприлюднено в газеті „АиФ”
від 19 липня ц.р. (прим. авт.)
**Який-який Дімон? Лідер
(див. попередню примітку - авт.).

Я ситий голодом, не більше,
Нечуваність і дерзкість слів -
Лиш мара недовіри серця,
Що так бентежить простір нив.
Я ладен їсти із підлоги,
Змітати крихти зі столів,
Лиш заберіть мою тривогу,
Катів моїх лиш заберіть.
Шматочок правди, жменьку віри,
Краплинку совісті, подай.
Подай хоч те, чого не шкода,
Я не забуду...Забувай
Мій нерв оголений у холод,
Мій спокій у твоїх очах,
Не гнівайтесь, лукаві люди.
Я – божевільний. Не жебрак !

А ти нiчого так, хмаринко,
I форма, й колiр, i полiт...
Стiй, хмарко! Передай привiт
Однiй знайомiй. На хвилинку

Спустися нижче. Я сто лiт
Її не бачив. Я б в торбинку
Щось поскладав, тобi на спинку
Вчепив i твiй обтер би пiт,

Щоб ноша не здалась тяжкою
То, в рештi решт, не свiт за очi,
В твоїх масштабах -- так рукою
Подати можна. Ти до ночi

Вже будеш там. I вiд душi, щосили
Привiт мiй на Варшаву вилий

Заглянь під старим диваном
Десь там завалялося щастя
Дешевим бульварним романом
Забутися знову не вдасться

Дощу прохолодою літо
Зваблює в довгу дорогу
Дорослі плачуть як діти
Благають смертності боги

Вмивають стомлені ноги
В брудному лоні фонтану
І йдуть, не маючи змоги
Зректися святого сану

Розчинюся в тумані сивому,
Припаду до землі горілиць,
Дивуватимусь всьому дивному,
Буду слухати пісню дзвіниць.

Я пройдуся по водах босою,
Упаду поза краєм ріки,
Настраждалася вже удосталь я,
Най же кануть в минуле роки!

Край дороги я стала тополею,
Прислухаюсь до шуму вітрів,
Не вдалося життя моє долею -
Мабуть,Бог сам цього не хотів.

Що БЮТ, що „дони” - жодне панство не тупе.
За владу ж борються без всяких сентиментів.
Зомбують виборців, напевно, з НЛП*,
Наводячи при цьому й масу аргументів.

Ті кажуть - їх „сердечне братство” не скупе,
У соціалці купу видало „презентів”.
А ті змаслали цифру росту ВВП,
Що, з їхніх-таки слів, не знає прецедентів.

Насправді ж - ні! не встала нація з колін;
При Юлі теж був, як при „Янеку”, ріст цін;
Покращення життя і не було, й немає.

А ми - під чарами „бігмордів” та коси.
І хто в лайні живе - точніше, виживає, -
Все рівно віддає тим самим голоси.

Липень 2007

__________
*НЛП - нейролінгвістичне програмування. (прим. авт.)