Приїхав до Радянського Союзу
Гість із Країни сонячного сходу.
Тут, певне, оцінив він по заслузі
Мужчин статечність і жіночу вроду.

Крім того, несподівані й цікаві
Слова сказав, коли його спитали:
"З побаченого в нас тут, у державі
Що Вам найдужче до смаку припало?"

"Прикол" японець видав не відразу
І шпильку змусив хазяїв стерпіти.
Він перед тим звичайну мовив фразу:
"О! Бачив я - у вас чудові діти!"

"Але що ще сподобалось Вам, пане?"
Тут про дітей він повторив те саме
І враз додав: "А навпаки - погане
Усе те, що ви робите РУКАМИ!"

Відтоді лад у нас перемінився.
Змінив держплани ринок благодатний.
І на теренах наших вмить з'явився
Товар чудовий, конкурентоздатний.

Це... діти вищезгадані прекрасні,
Що виросли: ціна їм - грошей море.
Хоч їх виробники - батьки нещасні -
Отримали від продажів лиш горе.

Купилась молодь на обман торговців
І - "за бугор": "трудитися легально".
А ждала трудова неволя хлопців,
Дівчат же, звісно, - рабство сексуальне.

Зламавши сотні доль, ділки з наваром!
І нині продають, і будуть далі!
Але чому ж, чому живим товаром
З колишнього Союзу люди стали?!

Відгадку дасть нам солов'їна мова.
У ній "ТОВАР" існує не єдиний:
У селах багатьох співзвучне слово
Вживають на означення скотини.

В нікуди їдуть громадяни бідні
Чи не тому, що влада не бажає
Всім дати тут життя умови гідні,
Бо щиро нас худобою вважає?

Трикутники любовні... Різні долі,
І в кожній з них такий трикутник свій.
Моєму ж місце в замкненому колі,
В яке вписав три серця фатум злий.

Моя кохана дуже добре знає:
Чистішим від гірського кришталю,
Високим почуттям її кохаю
І тільки їй казав не раз: «Люблю!».

І знає, як душа моя все тужить,
Поринувши у холод і пітьму,
Бо іншого кохає мила дуже
І вже не раз освідчилась йому.

І третю річ ота красуня знає:
Що теж страшного болю зазнає,
Любов так само невзаємну має,
Не може щастя віднайти своє.

Та є ще й факти, милій невідомі,
Таке їй не присниться і вві сні:
Болить те саме й третьому, він “гомік”
І про любов казав не раз... мені.
1998

Світ шаленів у нестримному танці,

свідомість втрачала ознаки життя .

Розірване фото,де двоє коханців

-скалічений символ чужого життя.



Біль стугонів від солодкої втіхи,

відчаю крихти засипали стіл,

повержений янгол корчився від сміху,

посеред кров’ю заляпаних тіл.

Космополіти читають журнал Космополітен
Нам би радіти що ми від космосу порівну
Одержали світла
А літо на шворках гойдається
І попрані квіти на майках цвісти не встидаються
Усе ще скидається справжнім
Допоки не випито
Ти випитай в літа коли то летіти нам висланим
До нового світу
Із новозимовими рисами

*
Ми з тобою збудуємо дім із круглими вікнами
В ньому можна хоч завтра іти у відкрите плавання
Перестати бути комусь і в чомусь підзвітними
І не виявляти жодного зацікавлення

Задля чашечки кави у відкритому космосі
Перекреслити всі закони земної фізики
Щоб тримаючи руку на картонному глобусі
Відчувати всю землю і без жодної містики

Через круглі віконця-ілюмінатори
Нам з тобою усе довкола не заокруглити
Ми з тобою не космонавти не авіатори
Та корисно хоч іноді ролі місцями плутати...

Опустіла душа, наче темна кімната
Для прибульців
Старого тісного вокзалу
І думки нечіткі повні згадок зім'ятих
Як квитки, що уже непотрібними стали
Ми ще тут, на пероні
Ще разом, ще поруч
Ще шукаємо нашого щастя підкову
Та нема для нас місця в одному вагоні
Кожен з нас їде в напрямку іншому знову
Тягнучи за собою валізи бездонні
Днів понурих, самотності, докорів
Щему
Тільки здогад пульсує в натомлених скронях
Що нікуди від себе (на жаль?)
Не втечемо
Може завтра
За жовту потерту монету
Поворожить циганка без роздумів, знаю...

Скаже нам гучномовець захриплим
Фальцетом
"Пасажири, увага, поїзд ваш прибуває..."

When pain is inside of you
Like water in a boat,
Don’t say there is no hope…
Just sing your song and you’ll see
The river flowing through a desert…

Лісовая ти, лісовая
Тепла осінь тебе гойдає
Над водою у верболозах
низько-низько.

Відтужив та уже неблизькою
Клен порожньо скрипнув колискою
Впустить-вгорне тебе в серцевину
тихо-тихо.

Дно озерне застленеє ласками
І волосся зеленими пасмами
І по плесі розписуєш пучками
рівно-рівно.

Лісовая ти, лісовая
Тож дерева тобі співають
За молитвою світлу пісню
плинно-плинно.

7 жовтня, 2007

Вже Мiсяць на вежу вмостився,
Траву застилає туман,
Я знаю – ти знову наснишся
Менi, чарiвний Зурбаган,

I знов кришталевi обранцi
До Бiлої Cкелi ведуть,
Холодного мороку бранцiв
Ряди за рядами встають,

Коли зацвiте конюшина
I очi вiдкриє сурмач,
Я знаю – настане година,
Не плач, моє серце, не плач,

Тут сутiнки пахнуть iмбиром,
I м’ятою пахне вода,
I ледве помiтним пунктиром
Життя
.......по долонях
....................стiка.

Повсюду пыль,
Глаза блестят и зубы...
Циклоп-фонарь заводит свой каприз.
И кабеля (натужно) словно трубы,
Вгоняют в шахту электрическую жизнь.

А мы вгоняем
Крови цвет в вагоны:
За смену - тоннами - конвеер на гора!
Чужие-милые...
Всем ватникам лощёным
На жизнь подземную Бог выдал ордера.

На жизнь подземную
(без устали, до срока)
Вгоняет клеть, картечью, души в ствол
И вот вам - кровь
(С пласта ребристым боком)
На ленту падает, под окрики "пошёл!"

Такая кровь,
Какие - в землю - души:
Из чёрна-чёрные, от вашей нелюбви -
Лишь те "Донецкие",
Что (притчей) с губ да - в уши
(согреть дома, той твари... и свои).

Повсюду - "пыль",
Глаза горят...
И зубы
Скрепят на митингах: а шли-бы все вы на ... !
Забой чесней:
Там просто уголь рубим,
Из крови той, что портит нам Страна!

„Спочатку було слово...”

Розріджене слово сповзає по вертикалі
у завчасно зганьблену душу. Пауза виткана
з перебігу життя і натяків нашої співучасти,
викрешує в мозку суху ноту.
Просинається попіл на роздоріжжі горизонтів.
Заторкує тіло можливі змисли і зримість
через втілення. Лоно повітря викохує клони будинків.
Хижі міста узвичаюють оскал в очах.
Пожмакані глиби людей, щоранку й щовечора
опановують вутлість приміщень. У нутрощах
квадратних метрів, як зойк або вигук,
застрягає окраєць слова.

Вечір. Світиться віконце,
Вже зайшло за гори сонце.
В хаті тихо. Кицька-мати
Повкладала кошеняток.

Кошенята гарно сплять.
Сплять маленькі, сплять синочки,
Сплять пухнастенькі клубочки,
Лапкою прикривши ніс...

Треба їм багато спати,
Щоб змужніти всім, як тато -
На щурів, як він, завзято
Неодмінно полювати.

Котик-муркотик,
Сіренький животик,
Під ліжечком спить,
Тихенько мурчить.

Мурчить колискову
Для Петрика знову.
Бо нічка відкрила
Небесну комору,

Дістала ліхтар
Та тростинку чарівну,
Спускається з хмар,
Наче фея та дивна.

Як тільки з'ясує,
Що дІточки сплять,
Вона їм дарує
Рясну благодать

Ясних сновидінь
Із сюжетом казковим,
Де сутінків тінь
Стане сяйвом чудовим.

більше ніколи не повернуся на цю вулицю
там тобою розбитий ліхтар і вікно
там гуляють вітри, я знову простуджуся
підчеплю цей вірус, бажання, любов

зашмарканий вечір, закуска - цитрина у чаї
радянське кафе, обдерті столи і стільці
я сюди забрела... для чого, по кого? не знаю
я - частина декору, яка заблукала в собі.
вирум*янюю ніч... одинадцяту тікає втома
і здається потрібно по щось і до когось іти...
сірий котик Васько, зачекався уже мабуть вдома
крім його годувати у мене немає мети...

неможливе можливе палкіше,
а можливо, і це неможливо,
проминає життєвість тихіше,
коловерті, цунамі, обриви,

ми із вами потроху бездомні,
самоти запашне лиходійство,
безголов'я ідуть безсоромні
під литаври німих піккардійців,

неможливе: й можливе зникає,
випадковість зростає законом,
ну а людство іде і кульгає
під знаменами честі Платона

Мицю, же ти як сонце ясне,
Розгорни ми хмари:
Рипає відерками,
Рип-по-рип,
Хмара в злості, хмара сопуча.
Як же за цебер вхоплю!
Та потягну, та потягну, та по…
Чом ті рученьки та до неба –
Білесенького-святого, чи то
Чорного-злого, раз-по-раз.
Тягнуться, тя-г-нуть-ся –
Та дотягують.

Мицю-кицю-миценько-киценько,
Кітко мій злотний, срібельцем
Маяний та в молоках митий –
Моїми рученьками –
Та до весіллячка.
А я в барвіночку паренім –
Пахучо коса спада на плечі,
А я в медові мазана –
До твого батога, до твого…
Прирученая, присмиреная.

По бавлені, по Покрові –
До престола, під віночок,
Під хусточку,
А ти, любчику, в перстеник,
Що до інших гонор маю,
Бо лиш тя, милисенький,
Бо лиш тя…

Ты не тот, кого я любила…
На твоих губах соль и раны…
Только море воды ушло,
А осталось – море песка.
Иногда возвращаться – рано.
Ты не тот, кого я любила.
Я не буду тебя искать.

Изменяются даже камни…
Даже ночь нуждается в звездах…
Иногда возвращаться – опасно.
(На Итаке не ждут Одиссея…)
Иногда возвращаться – поздно.
Изменяются даже камни.
Чтобы жать, сперва надо посеять.

Без надрыва страстей – чужие.
В Одиссее ты видишь героя,
А мне его просто жаль.
И в золе не ищут огня…
Мы уже не умеем строить…
Без надрыва страстей. Чужие.
Ты не тот, кто любил меня.

Недостатньо для смутку
Лише вечірнього неба,
Замало для перемоги
Тільки сили сліпої,
Не вистачить для зневіри
Тіні в сонячну днину,
Одна краплина води
Спраглого не напоїть.

Усього буде замало:
І зради, і непокори.
Навіть зламаним криком
Не зможу тебе дістати.
Ватра перегоріла,
Залишились дим і попіл.
Не вистачить для любові!
А для ненависті ¬¬– достатньо.

Це ти, мій рідний? Скажи-но мені, це ти?
Я так чекала, що марила наяву.
Мовчить відлуння прогірклої самоти.
Я так чекаю, що, мабуть, не доживу.

А дні тремтять, і у венах вирує струм.
А дні летять божевільним рядком кантати.
І раз на рік одиноку сльозу зітру.
І я би краще в черниці, ніж так чекати.

І кожен подих минає мені, як вік.
І кожен день утікає мені, як птах.
Один земний напророчений чоловік
Не зміг дійти, загубивши себе в віках.

І він не хтів, чи хотів, а не знав доріг,
Чи проминув, загубивши мої прикмети.
І я навколішках, Боже, бо час пробіг,
Мені лишаючи тіні та силуети.

Бо стільки років – це ж, Боже, такий тягар,
Бо я забула врешті, кого чекала,
Бо в мене, Боже, зостався старий дзиґар,
А більше, Боже, я зроду собі не мала.

І тільки тиша лишилася наостанку.
Волосся сивіє, кров моя в жилах рідне.
Отак чекати роками безперестанку.
Це ти, мій рідний?

Дід Хрущак своїм малятам
Восени зробив санчата.
Позабув Хрущак-дідок,
Що потрібен їм сніжок.

Що узимку ті внучата
Всі у ліжках будуть спати.
Ще й устануть, справді сміх,
Як розтане зовсім сніг.

Бігла Киця до крамниці
Купувати паляниці.

Паляниці купувати,
Щоб сусідів пригощати.

Бо сьогодні вранці Киця,
Що купує паляниці,

Друзів буде всіх скликати,
Іменини святкувати.

Прийде в гості сіра Мишка.
Принесе їй що? Горішки!

Прийде чепурна Гусеня.
Принесе їй що? Варення!

Прийде Курочка, до речі.
Принесе їй що? Яєчко!

Прийде дядечко Індик.
Принесе їй що? Пиріг!

Їжачок іде з-під лісу.
Принесе... Грибів та хмизу!

Будуть Кицю всі вітати,
Подарунки дарувати,

Довголіття їй бажати,
Пісеньки гуртом співати.

Ось воно забуття -
жданий спочинок серця…
Рим вже повечорів,
спека об ноги треться.
Хтось нас навчив словам,
що розмикають брами…
Сутінки. Римський сад.
Камінці під ногами…

Я йшла кудись - розбещена вакханка,
В терпких обіймах сяйва неземного.
Весна мене у губи цілувала
І не було їй соромно від цього.

Я йшла помилуватись на руїни -
Туди, де мої храми зруйнували.
І янголи без сльоз в очах блакитних,
Заквітчану, мене не впізнавали.

Що тобі лишилось? Блазнювати!
І стоять смиренно біля трону.
В тебе геть не королівський профіль,
А мені судилася корона.

І тепер моїй особі скромній
Навіть прислуговують вельможі.
Я тепер тобі і посміхнутись,
Гонор свій не втративши не можу.

Я війшла. Всі дивляться на мене.
Затаїла подих тронна зала.
Господи, невже ще тільки вчора
Я тобі долоні цілувала.

Скажи мені, чужинце ясноокий,
для чого нам від вічності тікати?
Невже моїм, таким шляхетним, предкам
нема про що з твоїми розмовляти.

Невже це тільки вигадки брутальні -
Кохання вічність, неможливість втрати,
невже для того нас з"єднала доля,
щоб про свою жорстокість нагадати.

Спиню тебе перед порогом -
ми перед злом не безборонні!
Воскреслі мусять мать стигмати.
Тож, покажи мені долоні.

Ти кажеш: мир оцьому дому!
Три дні минуло і три ночі,
як ми навіки розпрощались…
Долоні швидко перед очі!

Вже погляди у вас,
як в знятих із хреста.
Блакитноока смерть
цілує вас в уста.

Та прозирають вам,
з очей її імли,
прикмети тих жінок,
що вашими були.

І тягнеться рука,
в мольбі своїй німій,
щоб квіточку зірвать -
подарувати їй.

Пахло в кімнаті дощем.
Тіні тинялись по дому.
Боже, коли це було?
Мабуть, в сторіччі не цьому.

Пахли троянд пелюстки.
Я так боялась даремно.
Дощ. І обличча твоє
низько схилилось до тебе.

Тіло бажає чогось.
Дивне щось сталось зі мною.
Боже, як добре було
бути безкарно собою.

Соромно трохи, проте
сорому більше немає.
Вперше свою наготу
я з кимось ще розділяю.

Духи шепочуть мені.
Співи прадавні я чую.
Дивний, незнаний танок
з вами, мій лорде, танцюю.

Сяє обличчя твоє.
Мить, і видіння зникає.
Пахло в кімнаті дощем.
Я тільки це пам"ятаю.

Не дитя вже, ще не жінка,
ледь сп"яніла поцілунком,
відьма з вітром у волоссі
твої очі зачарує.

І під місяцем, що колом
світить в небі бездоганним,
зажадає тіло тіла -
хижо, люто, невблаганно.

І запахне у повітрі
травнем, пеклом і полином,
й переможнє скавуління
з хащі темної долине.

Й цьому поклику підвладне,
Чи цього бажав ти, хлопче?
Тіло легко і без болю
перекинеться на вовче.

А небо рясно встелене зірками.
Вночі сьогодні спати не піду я.
Вовки крилаті - янголи небесні -
співають Богу вічне "Алілуя!"

З небес, як із розчахнутої прірви,
їх буде чутне скиглення до ранку.
А хто посміє кривдити невинних -
тому вони перегризуть горлянку.

Тіней долину перетнеш байдужо
і небеса прибульця привітають…
Блакитноокі янголи небесні
тепер тобі твій Реквієм співають.

З усіх усюд збереться товариство
таких як ти несамовито впертих,
де келихами еля відсвяткують
твою прибулість до домівки мертвих.

Молитви наші будуть долинати
до того краю вічного спочинку.
І Бог, зійшовши з трону, тобі скаже:
"Як добре, що ти повернувся, синку".

Щодня народжую думку,
мільйони незнаних вражень,
колись при дивнім стосунку
мені це Господь покаже.
Опинюсь на ангелів ложі,
від смерті німий у слові,
і той, на кого я схожий,
відкриє Книгу Любові.
Чи буде там що читати
святим і блаженним ликам,
а потім на полі розплати
радіти за мене стиха?
Щодня народжую гасло:
"Прийти.Любити.віддатись.",
щоб потім радісно й вчасно
з Ангелом привітатись.

Коли ти відчув владу?
Відразу? Чи трохи згодом?
Коли запитали: «Хочеш?»
І ти відповів: «Згоден!»?

Коли забуття закляття
Наділи тобі на шию?
Грізно спитали: «Зробиш?»
Прошепотів: «Не смію…»

Подарували мрію,
Занапастили душу…
Хитро спитали: «Твориш?»
Зніяковів: «Служу…»

Коли ти відчув владу?
Коли ти відчув втому?
Перепитали: «Прагнеш?»
Сказав: «Хочу додому».

Коли свічки схилять голови,
Коли сірники втратять полум’я,
Коли зневіра впаде зливою –
Залишиться в мене твоє ім’я.

І більше нічого, що можна втримати,
І більше нічого, що можна втратити.
Жодного слова, щоби молитися,
Жодної краплі, щоби заплакати.

Жодної стежки, щоб повернутися,
Жодної хати, щоб сторожити.
Треба купити собі собаку,
Щоб твоє ім’я залишилось жити.

Я тобі не дружина… я на щастя тобі не дружина,
і мабуть не коханка, бо те, що між нами, то інше…
Я земна, самобутня, я грішна! Й на жаль, не єдина…
А може так краще, бо в щасті не пишуться вірші…

Мені щастя замало! Через примху бешкетниці-долі
мені в книзі життя начертали: «одвічна розлука».
Залишатись твоєю для мене - конати поволі.
А не бути твоєю - це просто померти з розпуки…

Я за крила любові платитиму щедро сльозами.
Нарікання палю, як свічки на колінах у церкві.
Хай того, хто не зміг, зустрічають стрічками й вінками.
Я тебе не залишу… У клятій життя круговерті.

Ти вже сивий… Ти мій і зі мною постійно.
Будеш каву? (я знаю, міцну і без цукру).
Ми вже разом, і це означає - я вільна
від журби, від безсоння і сірого смутку.

Ніч неквапно розгортає
порцелянові крильцята
снів, наврочених чужою
долею, що сумом котить,
білим колом,
чорним колом,
місто-Гойя,
місто-морок...

Ні, давай-но спробуй знову!

... порцелянові крильцята...
місто-зрада,
місто-змова,
цвіллю вдягнуті калюжі
... снів наврочених. Чужою
тінню спогади паплюжить,
... білим колом,
... чорним колом
листячко над містом тужить
вітер-брате,
Місяць-друже...

А журавлі летять… І ти летиш…
І осінь відлітає за тобою…
Прийде зима і білою габою
укриє все… А потім… Втім, облиш!

Це буде потім, і мабуть, не з нами.
Ми лишимося в осені. Повір!
Із ніжністю меланхолійних лір,
магічних скрипок… Боги над Богами…

Цей жовтень дні, немов за віршем вірш
без поспіху гортає самотою…
А журавлі летять… І ти летиш…
І осінь відлітає за тобою…

Ти намагаєшся показати що ти крутий

Ти не знаєш істини, ти дуже малий,

Не розумієш Писання, не віриш у Бога

У диявола теж, і не маєш основи

Не розумієш що твориш, не бачиш що робиш

Усе усе хочеш, та нічого не маєш

Ти просто мурашка в цьому сильному світі

Ти думаєш зможеш усе зрозуміти

Але не дано, не рано не відчуваєш

Ні баб ні бухла ти внатурі не маєш.



Запрошую вас я до себе додому

В монастир темний, в брудні сугроби

Де вже не витає, дух, пустої слави

Де більше не має твоєї держави

Не має життя і не має любові

Не має брехні і не має війни

Там тільки існують думки тих що вмерли

Убогі їх речі і погляди в склі.

Ти вже відчуваєш що ти помираєш,

Твій погляд виходить з твоїх відчуттів

Але не зітхаєш, бо рота не маєш,

Не розповідаєш це всім на землі.



Ти брудний і речі вже твої в грязюці,

Мобільний украли а плеєр розбився

І бідний оце ти на світі лишився

На світі лишився в неволі зостався

Ув’язнений в склепі шаманської вежі

Одежі вже в тебе ніколи не має

Отравлені родичі ті що робили

Усе бля робили для твоєї прослави.



Вічні основи існують у світі,

Не знаєш куди тую думку діти

Грабунки і вбивства тебе переслідують

Вони ходять за тобою і тебе змушують

Вбивати жінок як овець, і розбивати мільйони сердець

Нищити людей, вбивати дітей,

Горілку пити і на все це плювати.

Вгризаєшся в жертву і пєш її кров

Твої рухи жадібні, ти ні з ким не ділишся

Постійно змінюєшся, нервуєшся, бісишся

І майже ніколи ти не смієшся.

Ублюдки скрізь заполонили світ

Убили родичів, згвалтували твій рід

Зіпсували твої погляди, спалили твій дім

І ти вже не ти, ти мертвий !



Забагато я вам усього сказав,

Переварити інфу або просто іти

Не слухати – не втикати,

Не гнати – не бухати,

Не нервуватися – не співати,

Не репувати – не ревнувати

Не біситися, і не вдаряти

В гонг !!!



Ти віриш у бога ?!

Чи може ти Дияволу молишся

Мені це байдуже, бо просто піклуюся про твою душу

Щоб її здобути в чистому стані,

Не обісрану твоїми брудними думками.

Я залюбки тебе уб’ю, і пошматую твої гарні очі

Що дивишся ними на світ так байдуже,

Не піклуєшся дуже про тих хто родив тебе із лона

Материнської утроби куди тебе загнали

Двоє тих людей що грішно кохались.

Ти злий на них, а я злий на тебе,

Бо ти ще існуєш а цього не треба

Така є потреба, вимога чи просто наказ

Не треба образ – поплюй краще у свій унітаз.



Мене хвилюють тільки твої образи,

Бо я Не чистий – як чортик замазаний

В грязюці твоєї душі гріхів, не треба слів

Якщо вони брехливі, не почуттів бо вони ще не дозріли

Ти краще мені віддайся сама,

Звільни свою душу від тіла і йди...

До мого єства...

До мене красуне ти притулися

А після, вмри чи засни, то не має різниці,

Не має різниці...



Твої злі дурниці є недоречні

А хто я насправді я знову не знаю

Уражений блискавкою смерті

Чи просто дурень яскравий...



Без друзів долаю життєву дорогу,

Проходжу і ноги не підіймаю

Бо знаю що мені не поможуть

Ніхто не поможе здобуть собі славу !!!

Одного вечора я зібрався

Побачення назначив її

Щось, та невже я закохався

Щось гарного було у ній

Падав дощ неначе злива

А я в сорочечці одній

Вона сказала що прийде

І я повірив їй.

Одначе я – мрійник завзятий

Подумав що я їй потрібний

Але таких як я у неї много

Навіщо я їй.

Я думав що оце кохання

Буду кохатись з нею вдвох

А виявилось так як завжди

І я дурний неначе лох

Життя важке

Але проблема

Кохати я не перестану

А сльози , сльзи всі пропали

Не сипте сіль на свіжу рану

Вона так любить веселитись

Пішла собі на дискотеку

Могла б на мене подивитись

Та що я їй , на серці легко

І сльози сльози заваджають

Мені і думати про неї

Писати вірш не марна справа

Проблема дня не чорна барва

Як склянка що з водою

Дрижить на рухомому об’єкті

Так почувається моє серце

Коли кохає.

Але серцю не накажеш

І продовжуючи вохати, воно змушує розум робити дурниці

І ніхто не може сказати Ні !

Перестає серце кохати тільки тоді

Коли кохана людина є дуже далеко

Або у неї є хтось

Серце у відчаї тріпочеться

І передчуваючи розлуку

Робить відчайдушне зусилля

І знов кінець кінцем залишається ні з чим.



Сльози падають з обличчя людини що кохає

І людина думає що буде кохати її все життя

Але незабаром це відчуття минає.

Так і у мене.........

Пастель осіння... Подихи розмиті,
Тіла сплелись плющем - і під дощем
Цілунки спраглі і несамовиті
Як на прощання...
А я хочу ще
Відчути тіла Твого смак і запах
Розплинутись у Тобі,
Ще хоч мить
Читати серцем потаємну мапу
Де пристрасті солодкий слід лежить
Я буду знову блискавкою,
Громом
Сьогодні будеш Ти,
Без слів і нот
Я вип‘ю з Тебе днів самотніх втому
Зрікаючись удаваних чеснот...
...Шалені ночі ласкою прошиті
Не вистигає в жовтні літа жар
І знову я дивлюсь на календар
Пастель осіння... Подихи розмиті

Перестрочена посмішка і можливо
Забувається смак у ній простоти.
А повірити б знов в обережне диво
Не зізнавшись собі, що це просто ти

Опинилась на іншому боці... За гратами
Амплітуда стабільності на нулю.
І душею розтятою вкотре зіграти би
Половина на сході, решта в раю...

Там де в дикого лісу присмак ожини
На галявинах схована впояс трава...
І пірнаєш у синь – в руках порожнина
А ти виткана сміхом і зовсім жива.

Де чекає на збавлення хтось за рогом
І надія звичайна, що саме ти
Озирнувшись раптом повернеш з дороги
Не тобі вготованої самоти...

Бумерангом слова розтинали удрузки шиби.
З найніжнішого шовку огортає думками шаль.
Непокошені квіти і запах свіжого хліба.
Осінь... хмари на захід, захопивши свою печаль.

Снить в ранковім тумані одвічності павутина.
Тиша не німота... на долонях відбитки бажань.
Перелившись із себе в дощ протікати по згинах
Ненакреслених берегів... відмінна піскова грань.

Відпускалось органзою, то й ловити без зойку.
Теплим снігом латаття з прозорістю світу у нім.
Бірюзою на сонці крило голубої сойки,
Повертаючись у небеса бумерангом твоїм.

25 вересня, 2007

Ти любиш осінь золоту?
А хто ж її не любить?
Цілує вітер молоду
тополю ніжно в губи,
а та пручається, немов
оте дівча, що досі
ще неціловане було...
Надворі справжня осінь!

А журавлі летять... І ти летиш...
І осінь відлітає із тобою...
Пихтиш, бурчиш, волаєш: "Киш!",
Бебехкаєш - же світ іде луною.

ДАІ перевіряє ближній хук,
Хитаєшсі, як флюгер на виходку,
Хитаютьсі з тобов гаї, ДАІ-мук,
Макітра їде і робить фотки.

І кіко б ти на лапу не давав,
Усім розхитаним в цю ніч ДАІ-мукам,
Усі вони на їдь жадають прав
І в кожне слово прибав`яють "сука".

Та дідько з ними - журавлі летять,
Вони мені в дорозі не в заваді
Чого ж то ті ДАІ-муки ще не сплять?
І палкою махають, наче... кампазітори.

12 Жовтня 2007

Для птахів, щоб не страждали,
ми їдальню змайстрували.
І в зимові, отже, дні
дуже вдячні нам вони.
Любимо пернатих друзів,
знаємо смаки їх, нужди.
Зернятка, плоди рослинні -
Ось, що треба для пташини.
Та й повірте, що скоріше
ситому в мороз тепліше.
Легше крихітним тоді
Холоднечі знести ті.

Які баби - таке і літо...
Яка ж ця ніченька розлога -
Коль-коль, стерня, небриті ноги,
Лямур, мур-мур, якась кубіта.

Які сто грам - таке і гопа...
Йой, кіко голок в тому сіні.
Тебе гойдаю на коліні,
А вчера ше гойдав ті Стьопа.

Який танок - такі і рухи...
Бум-бум, цьом-цьом, село у шпарці,
Лежать зірки на неба картці,
Ні комара тобі, ні мухи.

Які хлопи - такий і розум...
Справлєє весілє стодола.
А у сусіди радіола
Лапає знов ефірну дозу:

"Не треба Стьопа... опа...опа!"

12 Жовтня 2007

Оксамитово-ніжний смуток,
перламутрова порцеляна —
світ зав’язано в білий жмуток:
жити пізно, вмирати рано.

Твій дарунок, моя скарбниця,
стигла сіль на пекучу рану...
Серцю море ночами сниться
з ятерями і катерами.

Серце смокче льодяник тиші,
шепіт вітру та запах йоду.
Мов перлину, в собі колише
скрип ялиць, зеленаву воду —

всі скарби твої, всі багатства,
краєвиди твої й стежини,
всі зірки, що іще не згасли,
і коханку твою, й дружину.

Цілий світ у маленьких стулках,
і нічого не буде більше...
Біла мушля. І серце стука —
білим смутком гамує біль свій.

Я загинути хочу тоді
І пізнати всіх сліз гіркоту,
щоб до віку, в кривавій воді,
відмивати пусту самоту

Скам'яніти під поглядом часу,
дати ляпаса думам нікчемним
Від німого скривитися гласу
Шлях тернистий зробити даремним

Розсміятись недолі у вічі,
перервати рутинний ланцюг
Полягти у цій праведній січі,
щоб не стати одним з волоцюг!

День завмирає, у небо ховаючи душу...
Думку твою не зірвати з усміхнених вуст,
І не стрясти, як плоди із високої груші,
І не прикликати, хоч і до хрипу зову...
Не відламати, як крекер – посиплються крихти,
І не надпити... Допоки не глянеш у вічі...

Думка твоя не про мене…Я бачу, не встиг ти
Чесну байдужість сховати у зоряну вічність…

О, Дефініція, холодна королево,
В місцях, наближених до матінки-богеми
Нудьгою бавите гостей тривожних,
Ганьбою славите думки порожні,
Суворим поглядом окутуєте лемент.

Ах, скільки людності бажало полонити
Премудрі тонкощі незнаної палітри,
Льодові пестощі ідей пекучих,
Грайливі течії думок колючих.
Та ощасливились лише талановиті.

Вони, засліплені величчям перспективи,
Як птах, розпурхавши усемогутні крила,
Деруть до сонячних покоїв дзьоба,
Ніяк не сповнивши жагу утроби.
Не поціновують прихильну вашу силу.

Я ж, оббиваючи, ваш заповітний ґанок,
Не раз самотністю розважував світанок,
Чекав взаємності із трепетанням,
В словах оспівував черстві зізнання.
Ви ж відмовчалися понуро й невблаганно.

Словно глупый слепой мотылёк,
Не увидевший в пламени муку,
Я твою одинокую скуку
Принимала за счастья росток.

И сиреневый вечер впитал
Всё отчаянье хриплого блюза,
И моя захмелевшая муза
Долго смотрит на гладкий металл.

Погружение в этот закат –
Отражение мира иного,
Где ребёнок смеётся, и снова
Свет в душе изначален и свят...