Сонце світить нам з небес
Душу зігріває.
Теплим променем пронизує серця.
Теплим подихом вічність звеселяє.
Теплим запахом до себе манить.
Сонце зайде.
Закінчиться день.
Прийде зоря і нічка настане.
Будуть усі засинати
І чудові сни побачать вони:
Хтось матінку свою,
Хтось віллу на Канарах,
Хтось осатаню любов свою,
А хтось збагне для чого нам життя.

Зоря буде їм світити
І розказувати казку про любов:
Любов Андріса і Фарадеї.
Любов , яка закінчиться, а точніше почнеться
Новим, світлим життям, яке буде звати Аракей.
Син-нащадок двох богів.
Богів, що порушили усі закони.
Закони, які написав у книзі життя Зевс.

Казка ця нескінченна тому,
Що боги живуть вічно
Так і любов їхня буде вічна.

Зоря засне.
Прокинеться день.
І кожної ночі з Андрісом і Марадеєю
Будуть траплятись різні дива і пригоди.

Кожна зірка буде розказувати по-своєму цю історію.

Ніч
приносить полегкість,
вона
дарує натхнення
бажання
й жагу.
Приходить,
і стукає в двері
самотній людині,
котра не спить,
а чекає.
Чекає когось,
чи чогось.
А може і не чекає,
а просто шукає себе.
Коли навколо
спокій
і тиша,
легше знайти (чи загубити?),
а ніж
удень,
коли світить сонце,
і люди навколо
(щоправда, також самотні),
бо вдень
надто світло,
і шумно,
і лячно,
і ти не зважаєш на
власні й чужі
почуття.
Тільки вночі,
у темряві
спокій,
і тишу,
і стукіт
власного серця
можна почути,
й відчути,
і осягнути
надцятим відчуттям,
вловити щось невловиме
удень.
Побачити світло
у темряві
можна лиш,
почути звук
лиш у тиші,
вдихнути нічне повітря
і зрозуміти
що
ти
живеш...

(моему печальному другу посвящается)
Тихой походкой в двери заходит
Также бесшумно на место садится
Комнату прищуром серым обводит
Снова в ночные минуты не спится

Голову мучают мысли шальные
Душу терзают дурные сомненья
На сердце давно уж оковы стальные
В них неразрывные, прочные звенья

Тихо мурлыкает под нос ответы
Голос дрожит из-за внутренней муки
Пальцы давно превратились в стилеты
Легонькой шерсткой укрылись и руки

Жизнь перекрасилась в темные краски
Смысл ее потерял он в дороге
Детство и юность – прекрасные сказки
Ну, а теперь видны смерти чертоги...

Моє життя –
як дипломат з подвійним дном.
Ховаю там те,
що мені відтепер не належить.
Я пильную слова
і боюсь зловживати вином...
Ну а решта...
на жаль, не від мене залежить.

Знову згадую парк –
дощового осіннього дня,
В тому місті,
де завжди вважалась своєю...
Все вже знала –
і просто йшла навмання.
Тільки дощ на щоках
й нескінченна осіння алея.

І якийсь перукар,
що сушив мені потім волосся,
Запитав: „Вам погано?”
(проявив, так би мовить, турботу)
Я відрізала:
„Ні. То вам, мабуть, просто здалося.”
Що поганого?
Дощ у жовтневу суботу...

Ще був плащ. Дуже світлий.
І темне думками безсоння.
Як намисто збирала я миті
на нитку ночі...
А на ранок – нарешті спокій.
Багато сонця.
Знов гірка необхідність –
ховати від світу очі.
....................................

В той день я не шукаю вороття –
Хіба що в парк, де відцвітає фрезія.
Ти говорив – проза минулого життя...
Не чула я – в мені жила поезія.

Знеміг, втомився від життя
І лицемірних тих поклонів,
Від болі, ран і забуття
В вині, у пиві, в самогоні...

Від холоду, що так пече
І від вогню, що не палає.
Втомився від німого крику!
Але цього ніхто не знає...

І жити, все ж, я хочу, мушу.
Й не прагну щоб усі це знали.
Та не відкрию більше душу,
Щоб в неї знов не наплювали.

В середені туга шкребеться,
І щось забути намагаюсь,
Знайомо в грудях серце жметься,
І є життя! Та сил немає...

Сховатись би подалі, в ліс,
Або у хвилі трав високих,
Мрійливо дивлячись у низ
З верби або з дубів широких.

І просидíти б мовчки з цим
Хоч день, від ранку до нічев'я
Забуть проблеми, смуток, сплін...
І привідкрити волі двері.

На мить від натовпу втекти,
Від міста злої павутини.
Щоб було з чим по долі йти,
Знов повернувшись у рутину.

Амур, ти - п*яний!!!

П*яний і не голений.

від тебе тхне спиртним і перегаром

серця людей голодні і знедолені

а ти гуляєш по дешевих барах

і що за пиво, що за сигарета

подерті штані і розбитий ніс

де твої стріли??? тюнінг кулемета

червоні очі, цілиш кудись вниз...

Амур, ти - п*яний...

складай зброю й спати...

я заспіваю гарну колискову

а зранку Алькаприн і геть із хати

зачати дві... а може і сто любовей

Мені не стати ні поетом, ні собою,
Я кожне слово лиш присвячувала вітру,
А він зрадливий знову не зі мною,
А я зрадлива більше не напишу.

Мені не стати... Зрештою не боляче.
Тримай свої безглузді самоцвіти,
Іди і пожирай усіх хто стоячи,
Не боячись дививсь тобі у вічі.

І знову дощ… сумні слова
Зриває вітер прохолодний,
З сумним дощем сумую й я,
Цей стан речей цілком природний.

Несуть похмурі хмари нам
Минулі спогади журливі,
І відчуваєш серцем сам
Акорди суму в літній зливі.

Краплинки суму б’ють в вікно,
Негода в душу поглядає,
А тлінне тіло зігріває
Масандри сонячне вино.

Коли в душі йде дощ весь час
Вино найкраще зцілить нас.

А місяць, чаруючи, жде посланців
На березі білого моря...
І древо схилилось, туман загустів -
Наповнились хмари журбою.
Хатина під древом гука молодих
(Хатині болить порожнеча).
Чи любі забули дорогу сюди?
Вже й древа опущені плечі.
Чия в тім вина, що спізнився юнак?
Прийшов же, і кликав кохану.
Заплакав, не знав, що вона не прийшла.
І сяйва напивсь наостанок.
Заснув і шукає її поміж снів,
Хатина змирилася з горем.
Лиш місяць, чаруючи, жде посланців
На березі білого моря.

Ночь растаяла новыми веснами.
Я с тобой так хочу побеседовать.
Вот бы мысли читать научиться,
Вот тогда все могло б получиться…
Хотя кто его знает, что вышло бы -
Все закончилось – может быть, к лучшему.
Ты теперь только боль и прелюдия.
Без тебя все как-то обыденно…
Я с тобой так хочу побеседовать,
Только ты для меня not available…
Будто все с тишиной сговорились,
Одиночество мэром назначили.
Так хочу знать, что все это значило;
Неужели вокруг лишь предатели?
Мне в окно слепят два «Юпитера»,
От того тяжело засыпается.
Даже если закрою жалюзи -
Все равно мечты не сбываются.
Мы давно уже разные разницы.
Наша сумма равняется казусу.
И осталась лишь добрая память.
Или мне это все только кажется…
Я читала газету – астрологи
Говорят, что еще все наладится.
Только верить уже не можется -
Мы давно уже разные разницы….
Вспоминается буд-то вчерашнее.
Все на сердце… (или в сознании?)
Почему-то, в народе считается,
Буд-то время – лучший из знахарей.
Только мне в это больше не верится -
Это поза моим восприятием -
Я уже не вхожу в эти правила -
Я и время снова приятели.
И так хочется верить в лучшее,
И ему в меня верить хочется.
Надо было мне сердца слушаться,
Ведь оно и есть мое лучшее.

Королево-кондуктор, продайте квиток на місяць
Звідти можна побачити зеленооку Землю
Посадити в космічний грунт паперові квіти
На безводному руслі поставити вічну греблю.

Можна бачити сни про минуле і про майбутнє
Змайструвати собі календар без часу і дати
Без надуманих свят і без сіроманітних буднів
І за ним будуть жити усі нові космонавти.

Королево-кондуктор, продайте квиток на місяць
Не кажіть, що погода сприяє хіба до Львова
Бо зірки під дощем грязюватих доріг не місять
Напишіть на квиточку “туди і назад” – два слова…

Мисливці, впольовані здобиччю,
Нацьковані власними псами
Вчорашні герої зализують рани
Від карбованих ініціалами куль-бумерангів
Шкурами тих, хто ще вчора виковував зброю вкриті дивани…

…

Рибалка, який закидає з берега саморобну вудочку,
Знаючи, що клює тут насправді зле, трішки нагадує філософа.
Адже той пророкує істини без найменшої надії
Впіймати на них хоча б одного слухача…

…

Ти вполюєш його, подивися уважно в дзеркало:
В тебе форми пантери і розріз очей хижака.
Так чого ж ти муркочеш і обіймаєшся з жертвами?
Ти – приручена жалом, зомбована зором бика…

Ти все ще віриш у казку -
Чекаєш якогось дива.
Здається,якщо скинути маску,
В душі ти все ще дитина.
На думці ти маєш посміх,
У серці - сумне мовчання.
Коли здається вже досить,
Ти все ще продовжуєш грати.
Великий зміст
За дитячою грою
Ховаєш у серці,
Щоб бути собою.
Чиим далі ховаєш,
Тим менше ти знаєш
Що ти на справді.
Себе забуваєш...
Кожен день різний,
Щоразу інша думка.
Хтось гляне грізно,
А хтось скаже "дура"...
Та тобі всеодно,
Ти не бачиш нікого.
Ти просто йдеш -
Шукаючи Бога.

Скоро весна вже прийде
В Україну мою.
Виростуть першi квiти,
Стане мов у раю.

Сонце засяє весело,
Радість пришле землi.
I прилетять iз вирiю
Бiлiї журавлi.

Лiс одягнеться в листячко,
Кружлятиме все у танку.
Буде природа оспiвувать
Диво-весну у вiнку.

Чому ми сидимо у школi,
Ми - кiльканадцять чоловiк,
Якi прийшли, скорившись долi,
Що закувала нас навiк
В важкi кайдани. Повтiкали
Колеги нашi, замели
Свої слiди i позникали.
А ми, мов загнанi воли,
Попхали далi. Ще й зрадiли,
Що обiйшлося друзям все
I що вони не прогорiли –
I ми б... Та нас не пронесе..:)

мене кружляє уявний танок
це наша мелодія (так, Франсуазо?)
більше немає важких думок
більше немає до цього відрази

і всі слова не потрібні - на захист
я можу навіть кричати що винна
мене вже навіть фізично нема тут
давай-но папір - буде явка з повинною

Не відстраждалось. Не перегоріло.
Не відридалось. Лелечко, болить!
Навіщо взагалі тебе зустріла?
Щоб так от стільки років голосить.

Об згадку спотикаюсь ненароком.
А ми ж кохали!!!! Що накоїв Ти!!!!
...було то так по-вовчому жорстоко
Без жодного пояснення піти.

10 червня 2007

загнана загнана загнана
чекає вона по-звірячому
коли я згорю й відпущу її -
нечувану та небачену

вона не буде мовчати
бо розсуду в неї нема
і мовчки не буде кричати
як я - наодинці
сама

я ховала її і втішалася
що без неї мудріші слова
може й так - але мертві
мертві
бо у неї правда нова

Галерея душ
хроніка минулого
піди пошукай свою
он бачиш
чиясь душа світла і гарна
наче у немовляти
а он
беззуба і зморщена
з рубцями від ударів долі
а ось подивися
біле полотно
з маленькою чорною цяткою
а поряд ще одне
і ще одне
і ще
ці душі
нічого не варті
це просто
банальна фіксація
людського тіла
яке народилось і вмерло
і навіть
не відчуло різниці
Тобі не здалося
що їх стало забагато

Не боїшся позувати ?

Знесилена. Знебарвлена. Одна.
У вікна зазирає п'яний вечір,
І морок захмелілий пестить плечі,
Сьогодні п'ю. З собою. І до дна.

Знекровлена. Але іще жива.
І ллється розкорковане страждання.
Прикрию спину хусткою ридання,
Щоб не світилась рана ножова.

червень 2007

Я звикла вже до тебе, моя ніч.
Як пелюстки зів’ялої троянди,
Я покладу тобі до ніг весь світ –
Дивись на нього і тримай в уяві.

Я витру за тобою всі сліди,
Ні зорі, ні вогні тобі не личать.
Бери життя... і душі забери,
А я навпомацки блукатиму все нижче.

Все нижче до зірок і точно пекла,
Вони однаково горять усі невтримно –
Душі моїй тепер не буде зимно;
Тримай мене за руку дуже сильно.

Рухами, жестами
виліплюю лінії музики,
Підперті нитками голосу, вертикальним промінням,
Плавною порослю звуків, яка набігає згори.
Левада радості
Заростає струмистою зеленню.
І, мерехка, гойдлива, тихо несе
мене.
Стан закохання - це блюз.
Спазми ніжності перехоплюють горло.
Синкопи смутку і жага водночас.
І вуха повні зустрічного вітру.

Вибрести з нестерпного лісу людей,
Зірвати ошийник - не дамся!
Розпадиста сальва - о, цей саксофон мерехтливий!
І вимислива мелодія лащиться. Треться о серце.
Ласа на ласку, жадаю роздати її, що прибуває.
Стан закохання - це блюз.
Встигнути кожен може
збожеволіти з болю і крику.
Синедріон дрімає - ти ж бо живи!
Вічноголодне серце здерло прокляту маску -
Яке ж воно беззахисне і бліде.

Як я люблю заглядати
в сумну оркестрову яму:
Тільки стільці і пульти - тайна іще дріма.
Кров же тремтить і хоче - ось я розповиваюсь,
Ось я ліплю мелодію - чи ліпить вона мене...

Стан закохання..."

Суміш вітру і ніжного соло
Переливами ллється у руки.
А крізь пальці втікають три звуки:
Меланхолія, вірність і холод...

Залишаються теплі й солодкі
Сльози неба із променем сонця.
Я ховаю від світу в долоньці
Галасливі, розбещені нотки.

Я ковтаю акорд за акордом:
Для початку гірку необачність
Потім спогад, романтику, вдячність -
На завершення втомлений сором.

Утікають пісні кришталеві
Із очей, до небес долітають.
А у золоті сонця згорають,
Повертаючись знову у шепіт…

Я чекала ранку, щоб тебе зустріти,
У полон віддати лагідним рукам,
Холодно і палко цілий день любити,
А тоді лишити на поталу снам.
Я чекала ночі, щоб тебе забути
І не зізнаватися у почуттях.
Хоч на кілька сотень років повернутись
У моє колишнє праведне життя.
Крок вперед - надія, крок назад - спасіння:
На порозі неба я вагаюсь знов.
Я чекаю смерті, або воскресіння...
Бо моє кохання зупиняє кров.

Тихо-неголосно…
Світ протираючи …
Їде самотній вагон.

Тихо-неголосно…
В вітрі купаючись…
Листя шепоче про сон.

Тихо-неголосно…
Вічно…не гаснучи…
Світло горить у вікні.

Тихо-неголосно…
Пошепки…граючись…
Вітер співає пісні.

Тихо-неголосно…
Ледь долітаючи…
Звідкись лунають слова.

Тихо-неголосно…
Світ обіймаючи…
Ніч напливає нова.

Тихо-неголосно…
Спогад, вертаючись…
Пам'ять бентежить мою.

Тихо-неголосно…
Ніжно…кохаючи…
Душу тобі віддаю.

О, привіт! (цілий рік не дзвонив) Як воно?
Не впізнала твій голос (манірний, зрадливий)
Мій також...Ну і що...Як, питаєш, давно?
Може рік, може два, може три (я змінилась)

Ти на друзів не маєш часу (і на мене)
Це робота, я знаю (невже тобі вдалось?)
Ти дзвонив, щоб забрати старі гобелени?
(Їх і досі ніхто не дістав із підвалу)

Так, заходь (а казав, що робота) Ні, зранку.
Я увечері йду до театру (без тебе)
Що візьмеш? Шардоне і веселу циганку?
(Ні, кохання на цей раз, будь-ласка, не треба...)

Сегодня будут слезы
Из вечера искрится,
Потерянными в жизни
Бродягами страницы,
Искатели дороги,
Умения забыться,
Оставив все тревоги
Чтоб в сердце утопится.

Сегодня будут грезы
Заманчиво ленится,
На волю из неволи
Отчаянно просится,
Роняя предрассудки
Изменчивого страха.
Наверно я устала
Купаться среди праха.

Прости меня за эти строки
И не суди меня, молю,
У всех грехи есть и пороки…
Мой грех - что я тебя люблю…
Что, не смотря на километры,
Я не сумела позабыть.
Твою любовь качнуло ветром,
Я не сумела разлюбить…
И, не смотря на униженья,
Сейчас я мысленно с тобой,
Ты не прислушался к моленьям…
Сейчас ты вовсе мне чужой…
Тебе смешны слова все эти?
Пускай осудит тебя Бог.
Ты не один на белом свете-
Ты просто полюбить не смог…

Спасибо тебе, мой милый,

За все минуты, проведенные с тобой,

За то, что была любимой, как говорил ты,

Самой близкой и родной…

Спасибо за нежные взгляды,

За вдохновенье жить,

За желание быть рядом

И просто тебя любить…

Спасибо за поцелуи,

Что согревали в дикий мороз,

Их храню на губах дрожащих

Я любила тебя до слез…

Спасибо за объятья,

Что защищали от бед и грез…

Как мечтала тебя обнять я

Я любила тебя до слез…

Спасибо за все, что было…

За мгновенья рядом с тобой

Тебя я до слез любила,

Любовь заменила боль…

Спасибо, что был любимым,

Самым близким и самым родным,

Единственным, неповторимым

Ты был просто незаменим…

Необычайной простотой
Ромашка взор мгновенно манит
И вдохновляет, и дурманит
И не сыскать такой иной…

И лепестки её хрупки,
Хрустальною росой покрыты,
Волшебной белизной обвиты,
К невинной нежности близки…

В ней всё: и роскошь жемчугов,
И драгоценность бриллиантов,
Ни капли гордости, обмана
И страсть не знает берегов…

Господом благословенна,
Подобно солнцу озаряет светом,
Одарена загадочным секретом,
Ромашка истинно бесценна…

Утоплена лежить серед дороги

У білому лляному сарафані.

І очі, мов, живі блищать в тумані,

Вона уже годину як не з нами...

Сльоза однак ніяк не висихає,

А губи ще життям налиті,

Вона цей світ проте вже покидає,

Душа її не тут, хоч тіло ще зігріте...

Утоплена - як лялька непотрібна,

І страх, і біль всю душу ту проймають,

Ту що немов до терезів подібна,

І тут її нема, і там ще не приймають...

Утоплена вона не в озері, не в річці,

Така вона не перша, не остання...

Віддалась вічнім сну і чорній нічці,

Утоплена в болючому коханні.

Ніхто не зна, що слід на сарафані -

Кривавих сліз потоки безнадійні,

Ця смерть - мов крапля в океані,

Кохання чарів наслідок злодійний...

Ридала Україна гіркими сльозами,

Ридала за померлими її синами.

Ридала й ,мабуть, до тепер ридає

І де втопити свій біль, не знає.



Ридала на порозі сивая мати,

Бо не хотіла сина на смерть пускати.

Бо знала, що не вернеться він ніколи,

Й не виборе жаданої всіма волі.



І от, сидить на його могилі

Спинити сліз тих не має сили.

Всіх померлих у молитві згадає,

Про криваву волю Бога благає.



Щоб тільки жорстока війна скінчилась,

Щоб всі здорові й живі лишились.

Ох, скільки бід нам війна завдала,

Скільки невинних життів забрала.




Коли Україна оце згадає,

Гіркими сльозами ридає, ридає…

Может быть, никогда
не засну я счастливой уже,
может быть, никогда
не найду теплоты в душе…
Может быть, никогда
не проснусь после сладкого сна,
может быть, никогда
чашу страсти не выпью до дна…
Может быть, никогда
не сумею уже полюбить,
может быть, никогда
не смогу не любить и жить…
Может быть, никогда
обрести не смогу покой,
может быть, никогда
не стану уже иной…
Может быть, никогда
не увижу родные глаза,
может быть, никогда
не смогу о любви сказать…
Может быть, никогда
не коснусь сладких губ рукой,
может быть, никогда
не расстанусь уже с тоской…
Может быть, никогда
не тронется твердый лед,
может быть, никогда
Он уже ее не нейдет…

По склонах гір, по хвилях неба
Тече вона - вода зі стелі.
Тече по вулицях по місту,
Тече по парку і по лісу,
Тече у морі, у квітках,
Тече в руках і у ногах,
Тече в безмозких головах.
Тече в повітрі як вологість -
Стікає потом по спині,
Стікає нам до водогону -
Стіка в стакан тобі й мені.
Тече до кожної квартири,
Тече, заповнюючи діри.
Тече в акваріум до рибок.
Тече до вас в "сістєму скідок".
Тече із серця у серця
Цілющая, жива вода.

Упавши з неба,
Забившись сильно,
Ще не оговтавшись
Здіймаєш очі -
Навколо темно,
Ця темінь сліпить.
Ти знову впала -
Ще більший злочин.
Ножем у серце
Одне лиш слово...
Ножем у сеце -
Ти звикла до болю

Ти мариш світом, якого немає.
Ти маєш мрії - які - не знаєш.
Ти є людина, яка не існує.
Ти маєш серце, яке всі катують.

Ти м'яка, хоч хочеш бути твердою.
Ти одна, хоч не можеш бути самою.
твій сві - невідомість.
Твій світ - неможливість...

Не бійся любити,не бійся вразитись
Любов - це мистецтво,це радість і біль
Висока,як небо
Широка,як море
Це двері відкриті для нас обоїх

Чому ж ти боїшся мистецтва Любові
двобою священного і боротьби
Будь воїном в ній,це найтяжча із воєн
війна з почуттями своїми й її

Мужчино,не бійся,люби свою жінку
В наш час це є рідкість - красива любов
Ми рідко літаєм,ми все заземляєм
Ми чуєм лиш шелест від ризи її

Не бійся давати
Не можна лиш брати
Любити потрібно красиво,тоді
Ти будеш Людина
Ти будеш Мужчина
І будем щасливі
і Ти,і Я,і Ми...

У кожного є своя глибина,
І своє небо,і своя вода,
І тиша,що запалює свічки
Маленькі свічечки лавандові,
Тобі...

Я би вирвався з свого тiла,
полетiв би до тебе крiзь хмари,
нахилився i склав би крила,
й цiлував твої очi карi...

Або краще, я б струмом пронiсся
по дротах телефонних до тебе,
щоб торкнутися твого тiла
i полинути разом в небо...

Ти покинула,
ти залишила...
Загубила мене
у всесвiтi
наших думок,
бажань i пристрастей,
що без тебе вiн
розлiтається
у безмежжя чужих
свiтiв...
Я лечу, мов у прiрву,
спалахом
думки - блискавки,
що прорiзує
навпiл всесвiт наш
сумом й тугою -
ти назавжди пiшла...
й не повернешся...

Нехай живе у серці в тебе
Біла частина синього неба,
Хай сонце цілує твої руки
і очі твої не бачать розлуки
Пальці нехай торкаються світла
Зубами білими їж повітря,
Не забувай,що тобі треба
І живи собі,лиш не на небі
(Присвячено кращому другу)

Бесполезно.
Быть может, скажешь даже почему?
Теряются в догадках у прохожих взгляды.
Все безнадежно.
Вот иду, куда-то без причини и сознанья
И, кажется, на пропасти краю
Останется нелепое признание.
Все безутешно.
Я просто закурю, остатки неизведанной тревоги,
И, не имея ничего в виду,
Я потеряю у тебя свой облик.

Я не верю,
Ты сказка –
Очень страшная;
Ласка,
Слишком страсная,
Маска,
Не срываясь
Во век.
Снова красная
Краска –
Расспишысь кровью,
Мастер!
Ты с козырною картой...
Не играеш теперь.

Вірш напишу про чаплю та їжачка.
Знову куплю коробку фарб акварельних
і зачудуюсь, як небо у став стіка.
Потім поллю квітник і зварю варення.

Цвях увіб’ю, до рамки виріжу скло —
свіжий пейзаж повішу в кінці кімнати.
Знаєш, від нього дивне іде тепло,
в сутінках добре дивитись — і засинати...

Поки ж до ночі є час, зі старої скрині
з-поміж спідниць нафталінних, рюшей, торочок
витягну дещо — повітряне та нестримне:
сукню пошию собі у білий горошок.

Так ось і житиму: зранку холодний душ,
стиглі суниці, шпаки, кропива з молочаєм...
Ввечері — з сотень книжок, наче з сотень душ,
виберу рідну. Посидимо вдвох за чаєм...

Телефонуй тоді. Знаєш, я буду рада
хоч би й до ранку слухати голос тихий,
роздуми довгі про Рим, про життя та зраду,
про невгамовність мрій та підступність лиха...

Поки ж в маршрутці щодня я трясусь до міста,
ниє спина, монітор виїдає очі —
ти не питай, бо не знаю, як відповісти,
чим ти для мене є, і чого взагалі я хочу...

Искусство гениев людских
В великих истинах простых
Без мысли той недостижимо
А вместе с ней несокрушимо
Ту мысль зовем мы все мечтой
Как рыцарь храбрый, удалой
Она надежду в нас вселяет
Уныние и тьму сгоняет
И вдохновляет на дорогу
Которой ми приходим к Богу.

Пелюстки солодко відкривають шлях
Для непримиренного мандрівника,
Що вибухами зірок прокладає дорогу,
Змітає рештки сорому,
Розгортає квіткові принади:
Припадає до нектарового потоку,
Розгладжує і зіжмакує найтемніші
Проміжки солодкої щілини.
І вершить свою справу олімпом,
Котрий перероджується у звуки
Щойно розпуклого пуп’янка.

Округлений жіночими формами,
Пурпурно-рожевий, він приємно
Пробігає фруктовим пагоном,
Заковтуючи налиті життям плоди,
Розкошує на принадах достиглої
Плоті, котра вибухає найтривкішим
Задоволеним струменем літа.

Утоплена лежить серед дороги

У білому лляному сарафані.

І очі, мов, живі блищать в тумані,

Вона уже годину як не з нами...

Сльоза однак ніяк не висихає,

А губи ще життям налиті,

Вона цей світ проте вже покидає,

Душа її не тут, хоч тіло ще зігріте...

Утоплена - як лялька непотрібна,

І страх, і біль всю душу ту проймають,

Ту що немов до терезів подібна,

І тут її нема, і там ще не приймають...

Утоплена вона не в озері, не в річці,

Така вона не перша, не остання...

Віддалась вічнім сну і чорній нічці,

Утоплена в болючому коханні.

Ніхто не зна, що слід на сарафані -

Кривавих сліз потоки безнадійні,

Ця смерть - мов крапля в океані,

Кохання чарів наслідок злодійний...

Необычайной простотой
Ромашка взор мгновенно манит
И вдохновляет, и дурманит
И не сыскать такой иной…

И лепестки её хрупки,
Хрустальною росой покрыты,
Волшебной белизной обвиты,
К невинной нежности близки…

В ней всё: и роскошь жемчугов,
И драгоценность бриллиантов,
Ни капли гордости, обмана
И страсть не знает берегов…

Господом благословенна,
Подобно солнцу озаряет светом,
Одарена загадочным секретом,
Ромашка истинно бесценна…

* * *
В тигрячій шкурі безглузда самотність,
Душу накриє холодним теплом.
Зоряне срібло стікає по ночі,
Зоряне срібло за моїм вікно.

Золото осені знов накриває
Біль ностальгії за серцем твоїм.
Золото сонця навіть не знає,
Що таке бронза на серці моїм.

Ти не один в цьому світі чужому,
Моє серденько – це світ не чужий.
Ти назавжди залишаєшся в ньому,
Наша любов – це повітряний змій.

В тигрячій шкурі безглузда самотність.
Душу накриє холодним теплом.
Зоряне срібло стікає по ночі
Зоряне срібло за моїм вікном.

* * *
Дощ на вікнах стікає… самотністю,
Я не хочу печальних очей.
Вітер стогне і плаче скорботою,
Крізь безжальний рукопис ночей.

Вітер мчить крізь етап ностальгії,
І стривожено світить зоря.
А я хочу повірити в мрії,
Щоб здійснилася мрія моя.

Загубився розгублений подих
У повітрі розсіяних слів.
Від емоцій реальних і нових
Хтось безмежно сховатись хотів.