Добрий ранок!
Чути жайвора у лузі:
"Добрий ранок, всім вам, друзі!"
Iз гнізда свого лелека
Відгукнувся недалеко:
"Добрий ранок! Добрий ранок!
Зустрічаємо світанок!"
I шпаки завжди веселі
Визирають із оселі:
"Добрий ранок! Чи здорові?"
Дякую на добрім слові!
Ластів'ята на балконі
Дружно плещуть у долоні.
Привітались недаремно!
Добрий ранок! Як приємно!

Добре душі неполоханій,
Доки не рветься назад.
Світе мій, світе непроханий,
Ти – як на вії сльоза.

Стану-пристою на хвилечку,
В щастя на самій межі…–
Боже, за пам’ять аж винесе,
Навіть за берег душі…

Діти гасають галасвіта,
Їхня пора – від і до…
Двері лишають, і ластівка
В сінцях зліпила гніздо.

Стільки тут зав’язі зв’яжеться…
Вічних питань прошумить…
Вітер і той не наважиться
В хату дверей причинить…

Ходять дорослі – щасливляться,
Бабця – навшпиньках стара,
В вічі їм ластівка дивиться, –
Аж у грудях завмира…

Здрастуй, душа моя, ластонько…
Як же хатам без дверей?
Чом ти, не навчена пастками,
Вічно летиш до людей?

Що ти намислила все-таки?
Що провіщаєш, скажи?
Тісно в дворі і у Всесвіті,
Хочеш у грудях пожить…

Ластонько, літа принцесонько,
Сонячний зайчик душі…
Слід твій записують весноньки
У золоті віражі…

Спіла босенька черешенька,
Хміль оно грушку трясе,
Воду у божому решеті
Хмарка од річки несе.

Старості юність не застує,
Віє Той Світ полином.
Човником вічності ластівка
Тче те усе в полотно.

Заполоч срібною ниткою,
Донечок білі банти,
Півень червоною квіткою,
Ось на порозі й свати…

Як тобі ніколи, ластонько,
Жде жовторотий букет.
Тільки б не впасти, не впастоньки,
Тільки продовжити лет…

Стільки тих літ одкружлялася
У клопітливім танку!
Всім наша хата всміхалася,
Наче стояла в вінку…

Звісно, тому і пускали ми
Дні – мов рікою вінки…
Доки в дворі щебетала ти,
Вічні були ми таки…

Впала грозою обпалена,
Звідки – впізнать не вдалось…
Небо в дворі прихиляла нам,
Стільки в нас неба було!

Крилечка-ручки і ніжечки…
Все – розказать не берусь…
Ткала, як бабця доріжечки,
Пісню життя у обрус…

Сядь же, присядь, моя ластонько, –
Ось і долоня й плече…
Чому нестерпно і часто так
Світу в сльозі гаряче?

Хай що було – не до осуду…
Як же я жив – не тужив? –
Навіть довіри у Господа
Ластівки не заслужив…

Мало в житті неспалимого
Істини мить запита…
З дерева віку незримого
Щебет, як цвіт, обліта…

Я вже заплутавсь прояснювать
Наші родинні зв’язки.
Маю дружиноньку – ластоньку,
Доньки мої – ластівки…

Де іще стільки я знатиму
Ласки, пісень нічиїх…
Може, ти й справді не мати нам,
Ми ж усі – діти твої…

8 березня 2007р.

Кого ж я зраджую із вас?
Коли сліди мої правдиві?
Змішала цноту й сором злива –
Не розберешся водночас
В чиїй розтала я долоні,
Хто отруївся хто сп`янів?
Черкнувся, наче кремінь, гнів,
Спіткнувшись об поріг іронії.
Лиш ніжність ця не на показ,
Ще повні пригорщі у лиха.
І я сміюсь, чи плачу сміхом:
Кого ж я зраджую із нас?

...І таки дочекалися, чуєш? Кохання, весна,
Горобці верещали, дружина несла ахінею.
І сусідська руденька дивилась зі свого вікна,
І я нявкав до неї – неначе молився на неї,

Я ступав підвіконням, так буцім ішов до шлюбу!
Я не бачив межі, я не вірив, що все – зникоме!
…Прибігала учора поетова ніжна згуба,
Цілувались, допоки дружини не було вдома.


Потім він бурмотів через сон: «Я щасливий, Мачо»,
Я дивився у шибку – її не було, не буде…
Це – довічна в’язниця…Я плачу? Коти не плачуть!
Плачуть люди, поете, маленькі, як Всесвіт, люди…

Потім я звар’ював. Як шуліка, злітав до стелі,
Я карнизи зривав, я зривався, я падав долу,
Я цей світ руйнував, наче Бог. І почав з постелі –
Жовті плями на ковдрі. І пір’я спадало кволо,

Осипалось, кружляло, у рот набивалось, билось
Щось у серці. Він потім сказав – каструвати треба.
…Операція. Світло у світі. Та щось змінилось
Може, колір гардини, а може, і колір неба.

Щось таке…Порожнеча побільшала. Все простіше.
Я лежу в завіконні, її ірреальну бачу…
В неї п’ять кошенят. Мій господар поему пише.
Час від часу торкнеться рукою: «Тримайся, Мачо».

Я вже знаю, що світ – трикімнатний, що те кохання –
Це марничка минуща. І що за вікном - байдуже.
Я щасливий. Бо я – досконалий. Лише прохання:
- Називай мене краще Платоном, двоногий друже…

Він сидить за столом. Він у капцях. Бо він – удома.
Він тут вірші складає від ранку. А вже обід.
Він – поет український, собакам усім відомий.
Я лежу біля нього. Бо я – його чорний кіт.

Він годує мене і зове претензійно – Мачо.
Але – будьмо відверті! – ця кличка – одні понти,
Бо усе, що я бачив – а я так негусто бачив! –
Тільки танці пташині з віконної висоти….

Тільки танці пташині… Тоді я ступив – і… випав!
І життя прокрутилось, як стрічка німого кіно:
П’ятий поверх, горобчик, пір’їнка, крислата липа,
Латка неба. Бур’ян. Матіола. Життя – лайно.

Потім довго лежав. У траві. А тоді на ліжку.
Він приносив ковбаску – і клав до покоцаних ніг…
Час минав. Мені снилась руденька сусідська кішка -
А йому – карооке кохання. І перший сніг

Закрутив-забілив, і зиму замутив нехилу,
Дні були однотонні, були кольорові сни,
Так ми жили тоді. Але й файно тоді ми жили!
І чекали любові – як перших слідів весни.

Коли зі скривленого рота VIP-лиця
Летять «перлини» політичного маразму,
Не зрозуміло: чи то задум був Творця,
Чи наслідки невдалого оргазму…

:))

Чому це сталося, я ж ще сама дитина?
Навіщо Боже дав мені цей дар?
Для когось став б він радістю незримою,
А ось мені все це лише тягар...

Я стану матір’ю, ... якою в біса матір'ю?
Я стану посміховиськом лише...
А це дитятко, крім жалю і розпачу,
Нічого більше в світ не принесе...

І що скажу, коли спитаєш:
“ Мамо, де татко мій, чого він не прийде?”
Що відповісти маю, моя рано,
Коли сама не знаю з ким він й де.

Сказав так холодно, немов крізь зуби:
“Люблю тебе",- і зник у небуття.
Якби ж я знала, ще тоді я знала -
Назавжди він піде з мого життя.

Моє дитятко, сонечко прекрасне,
Ще вчора я не знала – ти в мені.
Та твоя зірка засвітилась й гасне,
Немов кохання, що прийшло у сні.

Тебе не буде, скоро ти помреш,
Нікому не потрібна ти, дитино,
І на руках у мене не заснеш,
Не народившись, сину, ти загинеш.

Я вже стояла там, перед дверима,
Які розділять нас на все життя,
І розуміла ясно як ніколи,
Назад уже не буде вороття.

Не знаю чи почулось, чи насправді,
Десь гірко так заплакало дитя,
Та що ж я роблю – раптом думка спала,
Хіба то я дала тобі життя.

Це ж воля Господа, що ти під моїм серцем,
І лиш Господь нас в силі розлучить.
А лікар із байдужими очима
Не має права волю цю чинить.

............................

З того страшного дня пройшло вже більше року,
Який став найщасливішим в житті!
Тепер я вже чекаю твого кроку,
Моє дитятко, скарбе золотий!

У мене син, я гордо звуся “МАТИ”,
І що би не судила доля нам,
Нікому не під силу вже відняти,
Мою кровиночку нікому не віддам!!!

Так несподівано скінчилося усе,
Мені нема в що вірити і мріяти,
Моя молитва жаль в собі несе –
Як ти могла таке з собою вдіяти?

Ще кілька місяців і мав я стати татом,
Гуляти з донькою малою, круглолицею
Не вірю в дійсність, важко визнавати –
Моя дружина виявилась вбивцею.

А навкруги усе цвіте весна...
Мені так хочеться забути і простити,
Закрию очі і з’являється вона -
Маленька доня, так безжально вбита.

Мені у вічі заглядають оченята,
Маленькі ніжки тихо тупотять,
Знов чую голос ніжний: “Татку, тату!”
Невже колись нам небеса простять?

Як ти могла із нами так вчинити?
Не хочу чути виправдань пустих,
Невже це вихід, взяти тай убити,
Нащо на душу взяла ти цей гріх?

Кар’єра, гроші, стан тонкий, посада,
Усе це проміняла на життя
Моєї крихітки. Ти гірша за Пилата.
Тож не проси у Бога каяття.

“Аборт”- звучить мов грім мені в вухах,
Смертельний вирок безневинним дітям.
Як жити далі, бачачи цей жах,
І знаючи про них, безкарно вбитих.

Як не крути – минуле вже позаду,
І я нічого вдіяти не зміг,
Не розпізнав я твій жахливий задум,
Свою кровинку від ножа я не вберіг.

Сьогодні знов приснилася мені,
І мовила: “Я дуже вас любила,
Чом в тебе очі таточку сумні,
Я ж нашу маму вже давно простила!”

І наснилося мені,
І здивувалося,
В чистім озері зими
Купалося,
Від холодної води
Захлиналося
Моє щастя, у журбі
Зізнавалося,
Що коса руда
Розтріпалася,
Шепотінням думок
Умивалася,
Для чужих очей
Прикрашалася,
Врешті серцю твоєму
Віддалася.

Шановний злодію, ходімо в дім.
Негоже з гостем на порозі
(Та ще й у лютії морози)
Гримасувать немов люб’язний мім.

Проходьте любчику. Своє взуття,
Начищене багном поживи,
(Ті горлорізи страх примхливі)
Залиште при своїх брудних ступнях.

Не знайте сорому своїх очей
В моїх розхристаних пенатах,
(Ох, ти пристойносте триклята )
Не знайте темряви глухих ночей...

Прости мені, великий Дант, зухвалі спроби
занотувати плин думок високим стилем
твоїх карбованих терцин - важкий той стилос,
що сховано в Равенні, як в утробі.
Але намарно - вірю я, що дух піїта
безсмертний, бо цілований зірками,
у легкім леті над поснулими віками
шукає вибраних і ставить тайні міти.
Сумлінно вчусь, гортаю сиві фоліанти.
Горять у присмерку століть вогні причальні.
Сотають Парки нить з лахміття й діамантів.
Вузлами - вірші - кораблі мої печальні.

Дорогі співвітчизники, милі,
чом дрімають знов ваші серця,
немов голуби ті, сизокрилі,
що злетіли з чужого вінця?
Не прогавте ви долю, благаю,
адже шанс - лиш один на мільйон!
Так байдужі до власного краю,
вже дефолту звели павільйон
На сусідів молитися марно:
в своїй хаті - будь пан і слуга
Навіть мова - відверто базарна
і навчатись пропала снага
Сни рожеві, за тим океаном,
ви щоночі стрічаєте радо
Щоб труїтись дешевим дурманом,
на зелених полях Колорадо
Вже давно спакували валізи -
і до дідька її, ту країну!
Нетерпляче чекаєте візи,
наче зробить з вас...іншу людину
04.12.07

ТИМКО

"Худенький" кіт ppрудий
"пишається" – лежить
у Сфінкса гордій позі.
Коли там ті морppози?!
Життя прекрасну мить
зловив у вус м’який

й маленький рppотик свій
немов чешірppський кіт
усмі́шкою лоскоче.
Свої замрppужив очі.
А порppуч стишив літ
там промінець ppрудий.

21/10-1995

ПРОСТО "ГРА РОЗУМУ"
або ж Дев’ять синонімів до слова "завірюха"

Глянув у вікно – пурга́,
а чи, може, завірюха,
а чи, може, просто ху́га
сніг із себе видиха.

Придививсь – ні, сніговій,
а точніше – хуртовина;
й холод мов із домовини,
чи ще більший. Хуговій –

о́сь, найкраща назва – ця́.
Втім, все’дно вони всі білі:
це́ й заві́я, й заметіль, і
ві́хола, й хурде́лиця.

21-07-1998

Покарала донечку...там на жменьку лиха
Киці не наплакати...розридалась тихо.

Жде кровинка посмішки, прощення, як свята.
Вірить в те, що мама на ніжність багата.

Стоїть чаєнятко від горя прозоре,
Все готове стерпіть, все простити готове.

Лясне сором, аж виляски - по душі бурунами,
Лихо моє лишенько, що ти робиш з нами.

Невдячна робота, маленька зарплата,
Давно аліментів не видно від тата.

І ніжки ростуть, дай бог вам здоров’я
А в дзеркалі очі ще тужать любов’ю.

А під серцем туги – возити возами,
Гірко плаче донечка моїми сльозами.

Злизують з ніг твоїх шкіру,
Шумлять у волоссі твоїм язикато,
Як гримучі грифони, дихають дзвінко,
Кардамонними випарами,
М’ясними зашкварками, хлібними крихтами,
Неціловані юнки ними пашать
З долин міжніжжя-міжгір”я,
Язикато, язикато, язикато…
І жовта троянда теракотовими загравами
Палахкоче мілко крапками летальними
На пелюстках і листі.

Ввиділося, спасибоже…
Під собором вночі, на порозі стою
В тривозі, за хвилину гроза – горітиме,
Краплями мороку зимними,
Розгортатиме тіло доторками.

Ввиділося, спасибоже, ввиділося…
Опадає крупинками кава в горнятку,
І ти, і ти…
Ввиділося, спасибоже, ввиділося…
Вечір позолочує цятками,
І ти, і ти…
Ввиділося, спасибоже, ввиділося…
Чи був останнім вогнем?...

Я- в тобі. Про вогняні язики я –
Безпристрасно.

Я не бачив зроду маму
І не знаю тата.
Як у Бога – в них повірив… –
Світ не звинуватив.

Гірше голоду і глуму,
І жалінь ворожих.
Сиротіший – на всі думи –
Тільки ти, мій Боже!

Цвіте терен, терен цвіте
Щедро в Україні…
Як волосся посивіле
На малій дитині…

Ту зозулю, що кувала,
В ланцюг закували.
Тих синочків – як листочків –
Голови на палях!

Ой, колиско моя, земле,
Ти мені і мати!
Дай душею пригорнутись,
Душу обійняти.

Дай загоїть голос туги,
Що луна і досі.
По балках і по яругах
України сльози…

Цвіте терен, терен цвіте,
Стежку замітає.
Мов сльозами, білий світе,
Тебе застилає…

Де б не був і де б не жив я –
До небес – рукою…
І по цей бік, і по той бік –
Терен за рікою…

Вже збирається на пісню,
Вже душа – як хмара…
За сльозами – тільки блисне –
Прийде Божа кара!

На пыльной полке пыл поэта
приляг на том, молча об этом,
глядя с приветом между строк,
качая смерть за волосок.

Волнует мир, как ночь подругу,
он в мыслях жмет полярным кругом,
он на любовь мою похож,
в преддвери счастья - страсть и ложь.

Стихи строчат, как пулеметчик.
До болевых касаясь точек
летят слова, как моль на свет.
Но свет - не Бог, а просто бред:

От многоточия, в три очи
комар свой хобот пеньем точит,
а рак свистит - ни в бровь, ни в глаз.
Луна - лишь в профиль, жизнь - в анфас.

От одноточий толку мало,
в полку на убыль - мы, да сало.
Но перевод богатырей
могуч, как волны батарей.

Какой язык Ты изувечил
и чей напиток сердце лечит -
мне все равно, как дважды два,
как вместо дров колоть слова.

Страны не вылепить из теста,
не переспав, назвать невестой.
И в отчужденьи красоты
томится взгляд, она ведь - Ты.

6 Декабря 2007

Що не кажіть, а в кожній музі - жінка
(По-перше жінка, муза - вже по-друге).
З одною одружився, у декреті - друга,
До третьої ще й не топтав стежинку,

А вже вона не поцуралась зради,
До грошей більше, ніж до рими ласа,
Ще й хвицьнула не гірше за Пегаса.
І де мені тепер шукать розради?

І на чиїх би розридатись грудях?
В чию спідницю висякати носа?
...лежить без діла ліра безголоса
І зовсім я зневірився у людях...

Ото й спроможний тільки на халтуру -
Плоджу віршовану макулатуру.
30-31.03.03

Як помістити у долоні,
Шум океану або запах вечірнього міста,
Як помісти в крихітній долоні
осінній дощ, весняний аромат півоній...

Як у розбитому серці помістити любов?
Лише у пам"яті є безліч місця
І свій сум згадаю вкотре знов!

Три дні підряд голодували мої вікна
Обвисло все на пересохлих рамах
На перший погляд схоже непомітно
Що це був замах, мій невдалий замах

Замурувати свій мобільний номер
Заборонити всі вхідні у хату
На сантиметрі сірого картону
Тебе у повен зріст намалювати...

::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::

Я посилала голубів до твого дому
Вони ж верталися до мене вже сліпими
На крилах з пилом приносили втому
І були швидше мертвими ніж злими

Я перед ними винна
Я ж бо знала,
Що їм не пережити нашу зиму...

::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::

Сніго-дощ, -
Майже плюс на термометрі;
Пустотілість громадсько-транспорту;
Тротуари слідами пом’яті;
Десь відчинено,
Іншим - замкнуто;
Пішоходів ковтають сутінки,
Ніч заклеює вікна пластирем;
Одноокі летять супутники
І орбіту креслять фломастером…

Пронісся вихором по зболеному серці
І на прощання залишив печаль німу,
Яка в мені лише жалобою озветься
І криком розпачу, закинутим в пітьму.

Сторінка довгої життєвої дороги
Вже перегорнута тобою без жалю,
А ти орлом летів до рідного порогу
І відрікався від забутого "люблю".

Ще буде все: і каяття, і щем у серці,
Стрімкі провалля, і вино із полину...
І зрозумієш ти, що світ перевернеться,
Якщо від тебе своє серце відверну.

Ти знов мене не зрозуміла.
Cлова, мов міріади крапель
весною. Круговерть зімліла
й пружинить об земну канапу.
Відбившись, ділиться на сто,
на сто мільярдів. Відчепитись
не можна від мільярдів втом,
але й напитись.
А пити хочеться усім.
І все, що сказано, ввіллється.
І ти набрякнеш швидко ним,
та не нап’єшся.
Воно для тебе неживе,
воно для тебе чураївське,
підступне зілля лісове
і ти його боїшся.
Та все ж приймаєш за своє:
такі часи – міняй начиння!
А світ трима гріховність Єв
від сотворіння.

І
...Старезний храм перестояв свій вік.

Без огорожі, сходів до Ріки,
розчахнутий, втопає у піску,
що кам'яне плато під ним поглинув.

А скільки літ вивершувався блиском
глибоких знань, діянь достойних, сяйвом
покрівлі гостроверхої.
                                            Донині
зберіг ще ладну форму кришталю
понад пірамідальним злетом стін -
з колись убраних в мармур, грубих брил.

Такий величний, осяйний, і гордий –
вже не одне століття вщент розбитий,
обідраний, у дивному лахмітті,

немов роками вибілений старець
засидівся на сонці, і заснув,
і марить про тінисті крила смерті.

І крила ці вже шелестять в повітрі.

На днях тут закипить перебудова -
рости почне черговий дім Амону,
аби на тому березі Ріки
утішити заупокійний храм
Аменхотепа Третього собою.

Старе повинно тихо відійти,
в убрання слави наряджають інших.

ІІ
Допоки жрець докінчував прощання,
син Пераа присів неподалеку
старого олтаря, що із піску
стовбичив нагромадженням каміння.
Очікуючи, споглядав уламки,
здебільшого зчорнілі від огню.

Породжені майстерними руками
з німого валуна, доладні форми
занурювалися у забуття.

Невже немає вічності на світі
і все, що батько зараз ген будує
очікує така ж печальна участь?

Жрець говорив, що місто в давнину
лежало тут, неподалік од храму,
а зараз бо – могили і піски.

Улюбленець Царя глядить у далеч,
за Річку, де так високо знялися
над місцем розбудови насипні,
увінчані дорогами, хребти,
і безліч впряжених комах на окрик
наглядача відповідають дружньо,
і тягнуть, тягнуть глиби по відкосах.
- На славу Пераа!
- На славу! Славу!

ІІІ
Наблизившись, жрець раптом помічає
геть сірого від жаху охоронця,
а ще змію, яка перед стрибком
позаду здійнялась Аменхотепа.

Із-під накидки виринає посох,
прикрашений різьбою голови
якогось птаха. І його політ
перешкоджає нападу змії,
напрочуд вчасно скинувши її
з плаского каменю в пісок.
                                               Змія
чіпляється до посоха і жалить.
І крапельки отрути янтарем
виблискують на дерев’янім дзьобі.

Нападниця, помилку осягнувши,
збирається втекти. Та стражник стрімко
здіймає хетський меч - яскраве сонце
спалахує на нім. Пащека й тулуб
надалі рухаються вже окремо.

Жрець думає, що з хетами війна
почнеться швидше, аніж таємницю
литва мечів оцих зуміють взнати.
А ще печалить марна смерть змії.
Дух втілений у ній тепер звільнявся
плазуючого тіла, наче мудрість
цих древніх місць - знівеченого храму.

Зітхаючи, жрець підіймає посох
і молиться за упокій змії.

Царевич наполохано завмер
в обіймах ошалілого вельможі
і з подивом вглядається в судоми
сьогодні переможеної смерті.
.............................


2001 - 2004

Ті вибори, хоч незаконні - дарма,
Указами зрушені аж чотирма,
Були дуже схожі на Кубок з футболу,
В якому держави глава і Гарант
Водночас у формі одної з команд
І в ролі арбітра виходив на поле.

Гадаєш, брешу я? Згадай і відстеж...
Казав він, що вибори пройдуть (авжеж!)
І чесно, й прозоро, і демократично -
А сам, хоч і пахнув при цьому, як скунс,
Підтримував свій мегаблок,тобто НУНС,
З щитів та екранів завзято й публічно.

Ой, круто ж арбітр потрапляв на TV!
Канали пускали - тому ще живі,
І так не було, як у Грузії згодом?..
Тим часом у певних краях (областях)
Хтось вумний "велів":
"Ні" - ПР на щитах,
"Так" - Юльці і Ющенку перед народом.

Читачу, цікавишся, хто б то "велів"?
Напевне, росли язики із голів
ОДА, що за вибори чесні скрізь брались.
Двох зняв тоді Ющенко без подання
Прем'єра - й не знаю, чи не навмання:
Щоб в НУНСу штабах дужче інші старались.

Підтвердити може прозорості курс -
І чесно, й спортивно на адмінресурс -
"Майданців" тріумф на дільницях закритих.
Чи милий бандитам месія-глава,
Що тюрми колись їм напророкував?
Про це жартома можна лиш говорити.

А тьма галичан, для яких влада ця
Так ревно створила робочі місця,
Що пашуть в Європі з цієї причини,
З'явилися вдома у всенькій красі
І знову ж "майданцям" дали голосів -
Але не питайте мене, яким чином...

Та хоч "мертвих душ" до дільниць ринув вал,
Хоч добрий, либонь, "підрахуй" Шаповал
І хоч мегаблок - помаранчева сила,
А менш як 15 відсотків вона
Набрала - і тут аксіома сумна:
Арбітра тим самим послали на мило!

Втім, блок із нунсистів - то вічний борець,
А в нього й тринадцятий є ще гравець,
І це - Білий Дім, де самі демократи;
Арбітр і без правил зіграти мастак,
Тим самим тринадцятим навчений так, -
Тож треба 0:7 Україну програти...
Серпень - листопад 2007

Є в садочку годівничка.
Там обідає синичка.
Звуть її красиво – Цінька,
Вона пісеньку цвірінька.
Виніс їй Андрійко сала.
Цвірінчить синичка: "Мало!
Жменьку зернят і пшонця.
Ой, смачна пожива ця!"

Крила від ýсмішки, долі проталина -
в небо розбурхане вирвалось
стримано "так".
В'ється довіра сердець - простирадлами,
близькість оклично витискує
поспіхом знак.

Хочеться - дихати дикістю п'яною,
відкарбувати цілунком
гарячим "моя",
кликати святість, упитись осанною
та розділити в розхлюпинах
розум та "я".

Яблуко вкушено, цноту знебожено,
світ перевернуто. Східцями
поступу вниз
пальці крокують - в очах заворожено
пестить спокусу думками
тілесний каприз.

Виведи формулу волі небесної,
сило бажання, щоб пристрасть
вогнем зацвіла...
Те, що написано - все перекреслено
кольором тиші, рукою
земного тепла.

То не уста - то забутості паливо,
дотик готує новий,
мандрівний переліт.
Крила від усмішки, долі проталина -
ніч розпускає в коханні
вогню первоцвіт.

5 Грудня 2007

Я затаюся у сонних обіймах
Мого нерідного і некоханого.
Як я стомилась в постійних війнах
За місця на обіді званому.

Мій неєдиний, твої долоні
Ніжністю скрапують тихою,
Мов молока материнського повні.
Я завмираю й не дихаю,

Щоб не злякати – бо раптом розгубиш,
Диво таке не вертається знову.
В мене на грудях синці вже від туги,
А ти, мій чужий, гадав – від любові.

Спи... просто Мій... залишилось так мало нам.
Стрінемось ранком – холодна й байдужий.
Зникнуть в очах весняні проталини
Тобою на мить відвойовані в стужі.

Лікарняна журба. У вікні –
Забинтовані рамою хмари.
Тінь далеких дерев на стіні,
Мов у безвість споряджені мари.

Вже розвиднілось. Ніч – як роса:
По шибках зісковзнули краплинки.
Не мені, не мені ця краса...
Задрімати хоча б на часинку...

А ковалики тишу кують
У сумній холодниці палати,
Де недуг і страждань каламуть,
А надій і жадань – ані цяти.

Лікарняна журба. У вікні –
Забинтовані рамою хмари.
Тінь далеких дерев на стіні,
Мов у безвість споряджені мари.

Як побрались ми з Богданом,
Підвелась я рано-рано…
Встала борщику зварити –
Чоловіка покорити.
Та й пішла я по капусту,
А там діток густо-густо:
І окаті, і кирпаті…
Зупинилась я на Каті…
А пішла по бараболю,
Глип, у ній пустує Коля, –
Голосисте, рожевеньке,
Упізнав одразу неньку…
Хниче: “Хочу я до Каті…”–
Зроду всі в нас язикаті…
Щоб на дні збиралась сила,
По буряк я ще ходила.
Був там вибір із Христин,
Не могла не принести…
А як рвала я горох,
Упіймала зразу трьох:
Олю, Йванка ще й Софійку –
Каверзушку-довговійку.
Доки монялася з ними,
Бог послав мені Якима,
А верталась по окріп,
То знайшовся ще й Охрім.
Так допоки борщ варила,
Вісім діточок зловила.
Гей, сідайте всі до столу,
Насипатиму по колу.
Всі ви любі дітки божі,
Ніби з грядочки, пригожі…
– А в сусідів ця примовка
І коротка, і не ловка.
– Так у них же тих дітей –
Лиш Федот, як соловей…
Он в Оверка – то сімейка,
Доки скличе – попогейка.
Наче маку, дитинчат,
Вже імен не вистача…

Грицик, Мицик, два Степани,
Шура, Ліда, Роксолана,
Саша, Маша, три Володі,
Ще Андрії в них у моді:
Батько, прадід з Базавлука,
Люся-баба, Люся-внука,
Галя, Аня, Королина,
Надя, Віта і Ярина,
Гапка, Діна і Мелашка,
Полікарп, Семен і Пашка,
Геть замучили дяка,
Як побачить їх – гика,
Це вже є, а це негоже,
Це – чужинське, це – не Боже…
Кожен рік по три, по п’ять –
Легш родить, ніж називать!
8 березня 2004 р.

...Жрець задоволений. Та почуття
не прийнято являти в цій країні.
Тому його розмова з учнем більше
нагадує строкату пісню вітру,
відомого сухим пустельним жаром.

Але переплітаючись з відлунням,
породжуваним гомінким камінням
і подихом п’янких цвітінь знадвору,
слова звучать із потаємним змістом,
святилищу великому дозвучні,
торкаючись і мудрості глибин,
покладеної у основи храму.

Жрець раптом згадує те відчуття,
так гостро, тонко - він і з ним учитель...
Як радісно вбирати словоспів,
відлуння, мову, значення і обсяг...

Відкрите, що ховалося так довго
у пам'яті, тілесне відчуття -
насичене, яскраве. Та за ним
було і інше, - те, що налякало
тоді, і зараз виринає знову
в багряних полисках огню, чіткіше...

...Могутня і прозора течія,
кружляють знані і незнані форми
живого, раз за разом виринають
украй здивовані людські обличчя...
Ні, не обличчя, наче зсередини
видніються, немов одна їх суть.

Раптово виникають і зникають,
як інше, різне. Наче зміст часів,
відпущених для кожного творіння,
зібрався в ціле, в результат кінцевий,
і дужим виром огортає обсяг,
спиняючись лише побіля ніг
здобулих вічність видатних Рех Хету.

З одними він, бувало, зустрічався,
про декого читав, про когось чув,
а інші - незнайомі, та усі
споглядачі спокійні і глибокі,
воістину Величні, Вищі Духом.

Немов і не померли у свій час,
не зникли, не розвіялися прахом.

Чомусь зійшлися знову коло нього...
Тоді були ледь зримі, нині чітко
осяяні зсередини і ззовні...

Мить - і видіння тане. Тіні вщухли.

Жрець міцно тре долонями обличчя...


2004

Так. Я влітаю в світ дитячий
Де все було таке просте
І все що своїм зором бачив
Тулив душею мов святе

Правди батьків моїми стали
Їхнє слово хлібом життя
Воно минуле розсівало
Щоб зберегти від забуття

Вертаю в пам’ять. Там їй святість
Виловлюю кожного дня...
Ох, як батьки були багаті
Любов’ю лиш до СВОГО Я

Історія роками писана
Вона є книжкою життя
Молитва в кожний вечір, рано
Правд стерегла від забуття

Тому так любо там влітаю
В землю батьків в рідне село
З того що бачу я читаю
Все те що є і що було.

Що прочитав я вам співаю
Може де хто почує спів
Сина з Закерзонського Краю
Який своє так полюбив.
04.12.2007р.

У переддень зимового Миколи
Страшенно тягне залягти у сплячку,
Чи підхопити б хоч яку болячку,
Розгрипитись і "не піти до школи".

Просачкувати всі свої "уроки",
По барах лікуватись від застуди,
І вийти знов у білий світ, на люди
Ну от хоча б десь так з нового року.

А краще навіть вже під самий лютий,
Коли вже відшумить останнє свято,
Коли вже можна весну виглядати,
І дні вже довші, вище сонце... Тьху ти!

Розмріявся, тролейбуса прогавив.
Не спати, блін! Приїду - вип'ю кави.
17.12.03

Зливаюсь з пасажирами маршрутки – наче хамелеон…
....Сьогодні знову снідала димом марихуани…
…А де збираються приречені, що чекають на диво?

І важко озиратись назад, а попереду очі осліпли….
Запишу в органайзері - « щаслива»
І поплентаюсь в люди… Радіти…

Ось так воно буває згодом – примерзаєш тілом до буденності -
І на вечерю знову марихуанна…

А приречені ніде не збираються…
Вони на самоті чекають те диво
Чи на небі…?!
…Самообман…

Затягується день, мов зціпить зашморг шию.
У пережитім світлі відстоюється дух,
в листавій голові зефір сто "ша" сповиє
і попадеться сутінь на ока хижий рух.

Відбилася гроза у карбі лапи звіра,
в нім баражує небо над вічком в дикий сад,
на рани ліг язик, а голод на офіру -
ламає слух у вусі лякливий променад.

Крадеться - чути хруст, німіє враз у чаті,
вразливий нюх невпинно сліди веде за ніс.
Кидається життя на сонячне багаття -
здеревеніє миттю бурхливий море-хмиз.

4 Грудння 2007

В душі вже - не полова, -
беріть свою медаль
Не клеїлась розмова
про побратимів жаль
І усмішка фальшиво,
з моїх злітала вуст
Всередині паршиво,
і корчить з їх розпуст
Не вмію я брехати,
не гнівайтесь, прошу
Від спаленої хати
залиште хоч межу
Не зватиму я братом,
хто нищив у вогні
В свідомості лиш катом
ввижаєтесь мені
Вам горя не бажаю -
зоставте тільки спокій
Бо чаша вже - до краю,
а світ таки широкий
04.12.07

(Партія в шахи)

Мої почуття в бандеролях прокурених рим
Давно загубили шляхи до свого адресата.
Зроблюся німою. І серце хай буде німим.
За будь-яку помилку мусить відбутись розплата.
Босоніж по склу... О, прийми цей шалений кан-кан!
Останній бар’єр перед завченим зваженим кроком.
- Хіба він месія?! Та він же не був і пророком!
І права ступня заступила в іржавий капкан…

(Партія в шахи)

Твоя осінь, промерзла до самого мозку кісток,
Затиска моє горло, і вже відчувається подих
Потойбіччя і смерті. І пульс уповільнює крок,
А в очах заклякає останній невпевнений подив.
Твоїм холодом стуляться мушлі тремтячих повік
І зсутуляться плечі, з яких обриватимуть крила.
Східний вітер, мов ляпас, війне по безкровності щік,
Вириваючи з рук парасольки червоне вітрило…
…замри…

Багато хто пішов від багатьох
Мені ж здається – лише ти від мене!
Зі мною смуток і, можливо, Бог,
І самота гірка, але приємна…
А вранці на деревах чистий сніг,
На кухні кава, стиглі мандарини
Як запах щастя…Ти б отак не зміг
Воскреснути на ранок. Ти б загинув…
Моя-Твоя зима (чи сивина?)
Сніжинкою впаде на одяг чорний.
Розтане. А ти скажеш: «Це вона!
Була – єдина – правильної форми…»
Авжеж, була. В якімсь далекім сні
Сніжинкою розтанула в віках,
І літерами на чужій стіні
Ти пізно їй зізнався в почуттях.

В тобі нема й не буде стриму.
Хмільніша від усіх ватаг.
Неначе течія гольфстриму,
Що підмива архіпелаг.

Але коли спливає повінь
Й остання крапля із руки,
Лишаєшся, як пульс на скроні –
Як живчик дикої ріки.

У мене груди, повні молока,
Сосок рожевий щедро стікає білим,
І радості й жалі вбирає усім тілом
Моє мале продовження в віках.

Стіка душа у душу молоком,
Вростають мої мрії в оченята,
І мріється, що я не просто мати,
Я Україна, з вічності соском.

Похмурий день,
Похмурий день весінній.
Дванадцять жмень,
Дванадцять жмень насіння.
Рясні дощі,
Рясні дощі. Пологи.
Гілки кущів,
Гілки кущів розлогі...

Iз поля, з лісу віхола
На ковзанах приїхала.
Вертілася, кружлялася,
У вікна задивлялася:
– Мерщій виходьте з хати,
Беріть свої санчата.
Давайте в сніжки гратися,
Iз гірочки спускатися!

И тогда ты поймешь, задремав в жигулиной арбе,
что я - зверь о тебе, что я - муж о тебе,
что я - мысль о тебе…
Александр Кабанов

Нет ни слов, ни силков,
Чтоб тебя удержать и остаться,
Словно жук в янтаре,
В этом августе, в этом меду…
Душно… Дудочка, слышишь, призывно играет?
Я иду, Крысолов, как всегда, я покорно иду.
Я иду, опуская глаза, как нашкодивший школьник,
К чёрной смерти и к белому свету невиданных врат
И, оставив меня, врач смывает следы в рукомойник.
И теряешь ты слёзы – огромные – в сотни карат.
А в полынных полях разыгрались искристые феи.
Ты ловил их и требовал, мир разломив, как гранат,
Из рассыпанных зёрнышек складывать бывшее время,
Перенизывать луны в гармонию лунных сонат.
Но – играй не играй – рассыпается бисером писем
Тот чудесный мирок и бодрящий коктейль-Коктебель.
Как себе предлагаю: оставим печальные мысли,
Что ты – зверь обо мне,
Что ты – муж обо мне,
Что ты – мысль обо мне.

йняв
мольбу
трав
мабуть

світ
сказав
— смів
без трав
— будь
хосен

бук
спасен
: і
нова
з ніг
трава
з рук
пирій
дрок
посій
ніс
зачах
— зріс
типчак

Ти надумав летіти – надувся і вперся у стелю
І не думай, що високо – кілька щаблів по драбині
В голові гвинтокрили ніяк не вгамуються, хмелю
Забагато, щоб втриматись на підозрілій дощині.

Я скрипучими скронями скрині розбуджу комору,
Розглядатиму довго обличчя старих фотокарток.
У зворотному відліку пиво і пляшка кагору -
За щасливий політ всіх закоханих в себе хлоп’яток.

Горобенята жовтодзьобі,
зимові заспані тюльпани...
Їм ніч лишає у жалобі
крижинки сліз на целофані.

Мені рішучості забракне
тебе в щоку поцілувати...
Тих пелюсток торкнувшись, як нам
зрадливу ніжність приховати?

Зліта словесна шкаралупа,
мов з алебастру позолота,
і десь між нас очима лупа
підранок-доля жовторота.

Я мрію про миті з тобою,
Про дотики ніжні твої.
Моє серце наливається любов'ю,
Коли ти усміхаєшся мені.

І хлюпоче океанським прибоєм
Те кохання п'янке, чарівне,
Що мов скрипка своєю струною
Так мінливо торкає мене.

Я мрію про теплі обійми,
Про небо, що в твоїх очах.
Про тебе, кохана, я мрію,
Ти завжди у моїх думках.

Ти завжди жадана, єдина,
Навіки потрібна мені.
Тебе я кохаю невинно!
Кохаю і наяву, і уві сні.

Ця апріорна тимчасовість,
Недоотриманих утіх,
І приколисувана совість,
І недовиплеканий гріх...

Все інше просто й тривіально,
Як у дешевому кіні:
Мовчу самотньо і печально,
Бо ти дісталась не мені.
04.07.07

1
Там, де верхівки сосен
сходяться разом,
де велике сонце,
нанизане
на молоді ніжні голки,
розпадається
на тисячі сонечок,
кожне з яких
тягнеться до тебе
по тонких рожевих
стовбурах,
лоскоче, смішить,
заглядаючи прямо в очі:
дивись, дивись на мене!

2
є перехід,
по якому можна пройти,
але краще злетіти
(це ж легко),
і тисячі маленьких сонечок,
що живуть у тобі,
на своїх теплих долонях
віднесуть твою безтілесність,
таку легку
таку невагому
таку прозору
Додому