Зайшла у гості подумки до тебе
Хотіла запитати: як життя?
Ти не забув ще ті плакучі верби,
Що пильнували наші почуття?

Ті верби… Знаєш… Вже посохли…
Їх порубали й вивезли дрова.
На місці їх дуби порослі,
Оберігатимуть чужі слова.

Я… Так, лиш на хвилинку прилетіла –
Загляну в твóї очі і – вперед,
Бо довго не живе душа без тіла…
На місці квітів виріс очерет.

Питаєш, як це я живу без тебе?
Чому літаю до сих пір у снах?
Понині відповідь шукаю в небі:
Як віднайти тебе в чужих світах?

Крізь темряву у світлі благовіснім,
Крізь попіл, між ваганнями сія ,
Терплячим сонцем у душі постане ніжним
Святенний образ із домашнього кутка.

Я падаю перед тобою на коліна;
Я бачу у тобі усе буття.
Мене дорогою вела незмінна
Твоя велична віра у життя.

Ти надавала сили у знемогу;
Ти підіймала і зі мною йшла.
Твій образ втілив допомогу;
Ти теплотою сповнила серця.

І у блаженну, і в гірку хвилину;
Я пам`таю обриси твої,
Де б небула до них завжди я лину,
Бо в них життя дароване мені.

Коханий, лягай зі мною.
Я подихом і травою
тебе огорну… В сувої,
як в савані, ми заснем…
Трава проросте крізь тіло -
зелені, як стебла, жили…
Ромашками ворожили –
з ромашками і помрем.

Вино молоде, несміле…
Пелюстки повз нас летіли –
так біло, смертельно біло…
Торкнутися твоїх рук.
Коханий, поглянь, - це осінь…
Сивіє твоє волосся,
і зморшечки біля носа
плете золотий павук…

Для того смішного літа,
в якому були, як діти,
ми вмерли. Сніжинки літер
мережать чужі міста…
Пославшись на час і втому,
ти знову ідеш додому…
…Коханий, скажи по тому:
“Травинка Моя Золота”.

Коли в нестерп органіки виття,
на сурмах двигунів заграй ноктюрна
в руїнах кристалічного життя
на шестикутних полюсах Сатурна,
загвинчених по саме небуття
туди, де навіть електрони вільні
робити з атомів передчуття
думок, по-магматичному повільних,
але таких, що пам‘яті меандри
ворушать, в небо розпочавши мандри,
і проектант сатурнових кілець
вдягає кришталевого скафандра.

Задзеленчить спіраль невороття
в прозорому до музики безсонні,
все там розпочинаючи з нуля,
де висять небеса за ліком сьомі,
і де, втрачаючи уламкам лік,
колишній світ лягає на поля,
а хмари видихають тихо сніг,
щоб кристалізувалася Земля,
відроджуючи суть усіх легенд.
І вірячи, що ранок оживе,
ядро найкрижанішої з планет,
неначе айсберг, по Дніпру пливе.

Органіка ж, у валяне взуття
убравшися, щовечора й щомиті
зсува кристали, ці чернетки квітів,
в неоковирні білі кучугури
та й, вихиливши склянку палітури,
тужливо підвиває: „Ой, моро-о-оз!..”
Але всередині її натури
багатокутників зростає стос,
вкарбований в молекулярну вроду.
І ось дитина – добрий жарт природи –
до темного вікна зробивши крок,
в ніч дивиться крізь паморозь зірок.

А десь в кав‘ярні, вже не за готівку,
зненацька опуска сумний гарсон
сатурнових кілець стару платівку
на антикварний грамофон.

Цокати фібрами
Схлипувати зябрами
Наливатися кров’ю
Потом і міццю
Дихати квотами
Точити вишневими соками
Розмащувати гнів
по обличчю

Позачергово лаятися
Клясти систему
Друга і подругу
Вірного собацюру
Підкорятися збоченню
Чинити злочини
Ходити на вибори
Цитувати Сосюру

…І Жадана по крихтам цитувати
З надією, що зможеш писати так само
Нерви глибинні в собі оголяти
Лишати на серці незагоєні шрами…

Захотілось оженитись,
Захотілось дуже,
Дайте жіночку мені,
А яку – байдуже.

Чи русяву, чи чорняву,
Товсту, чи худеньку,
Чи високу й працьовиту,
Чи таку – маленьку.

Мовчазну, або крикливу,
Хоч криву – байдуже,
Захотілось оженитись,
Захотілось дуже.

Чи із хатою у місті,
Чи без хати буде,
На неділю, чи на місяць
Дайте жінку, люди!

Не тобі довірюсь - поїздам.
На вокзал прийду, а не до тебе.
Ти не будеш, ти не будеш сам -
Із тобою буде моє небо.

Не тебе чекаю. Сивий гнів
Виллється сльозами в сірій школі.
Вже не буде сонячних листів -
Із тобою будуть мої зорі.

Не тебе кохаю?! Чорний став
Обіймає неба чисту просинь...
Ти не будеш, ти не будеш сам -
Із тобою буде моя осінь.

Коли ти посміхнешся мило,
Як сонячний промінь в весні ,
В мене виростуть , як в янгола крила ,
І радію я від щастя, як в сні...

Коли словом гострим ,як жало
Ти дістанешся серця мого ,
Воно стане холодним ,мов камінь ,
Плач дитини ,- ніщо для його .

Я дияволом стану могутнім ,
І крушитиму все навкруги ,
Під поглядом божевільно-відсутнім ,
Будуть танути вічні сніги .

І розбитий ,стомлений ,грішний ...
Я навколішки впаду в траву ,
І заплачу надривно ,невтішно .
Як дитина від болю ,з жалю .

І молитимусь довго і щиро ,
І проситиму Бога - прости !
І промовить Господь- Іди з миром !
Жити , творити ,любить . ..

Я не знаю куди.
Я не знаю для чого.
Я не знаю чому.
Я не знаю нічого...
Душа рветься кудись...
Я йти хочу до тебе...
Серце каже – лети!
Розум каже - не треба...

Дощ сліпий - краплі губляться...
По Тобі ласки шилися.
Ти хотіла летіти -
вії впали... Лети!
Розбудив шибу дріб,
краплі променем впилися.
Що не рух - то у вир
відправлялася Ти.
Ми зійшлись в недовершенні
через втрати свідомості,
нам було не до світу -
існували лиш ми.
Пролітали тіла
крізь шпаркú невагомості,
приземлялись в думках
і ставали людьми.

10 Травня 2007

Все гірше і гірше –
Зневір’я, зневірш’я,
А стеля все нижча –
Навіщо?
Я вчуся мовчати,
Слова-потерчата
В лещатах у тиші –
Як миші.
Не матиму права
На голос і каву,
І зліва, і справа –
Заграва.
Ні рими, ні коми.
Алхімія втоми.
День творення сьомий.
Додому

Потяг різко зупиняється
І ти відчуваєш, як з грудей вистрибує серце.
Повертаючись з карпатського села,
Ти ще пам’ятаєш колір джерельної води;
Всіх тих численних потоків:
Гірських річок, людської свідомості,
місцевого алкоголю


Запах ватри пробуджує в тобі
Любов до ближнього —
Ближній відповідає взаємністю.
В цих горах потрібно
Поводитися саме так,
Якщо ти хочеш, щоби бог сонця
Опустив свої русяві пасма на твої плечі,
Огорнув, і захистив твою духовну цноту...

Гуцули, ці діти сонця (наче племена майя),
Наряду з бринзою та банушем
Можуть пишатися незайманою душею...
Либонь не виставляли її на продаж

Скільки слів не сказаних, забутих...
Час минув, навколо все мовчить...
І тебе мені вже не забути,
Хоч душа моя вже не болить...

Все! Доста! Схаменися! Я простила...
Це доля нам розлуку замісила
І напекла коржів. У добру путь!
Забудь мене. Забудь мене. Забудь.

Все сказано. Все зібрано. Все сплакано.
Моя печаль на сукню воском капає.
Все сплачено. І в цьому - вища суть.
Не гудь мене. Не гудь мене. Не гудь.

Банально. Нежиттєво. Неоправдано.
Два горла джгутом болю перетягнуто,
І совість стоплямиста, ніби рись...
Приснись мені. Приснись мені. Приснись.

...А завтра буде тиждень від весілля
Твого із Нею. Холодно від лиць.
Я не зварю, як Чураївна, зілля,
А Ти не вип"єш, як нещасний Гриць.

Я не скажу, що вже одгостювала.
Ти не попросиш прощі. Я сама.
Сніги на місто зледеніле впали
І вмерзли сном у посмішках вікна.

А завтра буде тиждень від весілля
Твого із Нею... Господи, прости...
Я не зварю, як Чураївна, зілля,
А Ти - не Гриць. Його не вип"єш Ти.

Я бачила ввісні ці очі:
Бездонні, як безодня моря,
Налиті мудрістю пророчих,
Заплутані вінками горя.

Вони блищали, мов сп'янілі,
Ховаючи недавні жахи.
Самовіднайдені у вірі.
Ці очі... мертвої комахи.

1.
Нечиста сила стримує пориви,
Які живуть у праці молодій.
Не можу я спинитися без дій,
Бо навстріч йде знайомий чорт зрадливий.

Триватиме ще довго поєдинок
З тобою, чорте, на крутих шляхах.
Від дідька лине знахабніле “Ха..!”,
Смеродом тхне від тебе, сучий сину.

Не олігарх ти, не банкір, а злодій,
Який високі титули набув,
Коли при владі в чорнім пеклі був...
Клясти тебе, напевне, чорте, годі.

За фрак не будем братися сьогодні,
Аби тебе швирнути геть від нас,
Аби сконав сваволі прикрий час,
Аби втекти подалі від безодні.


2.
Захоче чортик руку потиснути,
Щоб привітати з ювілейним днем.
Але не зможе пальці розігнути, -
Впече долоню щось жахним вогнем.

Напевно, гріх, бо сімдесятку років
Він ангела від мене відганяв,
У душу слав пекучість і неспокій,
Які тепер палючістю огня

Йому долоню обпікають, мучать,
Хоч я не мстивий, і йому б простив,
Не обзивав би чорта сином сучим,
Якби той чорт покаявсь,
охрестив

В святім соборі чортенят, що бродять
І ангелів шукають, щоби їх
У чорний круг втягнути,
чорний одяг
Накинути на білий, чистий сміх,

Аби на світ лиш голосіння хрипле
Змогло пробитись, пуджати людей...
Нехай до мене, Боже, не прилипне
Долоня чорта в ювілейний день.

5.10.2005р.

Химерність рук, дитинно-віщі очі,
Слухняність кіс у капелюшку снів...
Яка банальність чи яка пророчість
В міжріччі воску і міжгрішші брів?

Люстерко часу - вдрузки! Дивні ролі...
Приреченість - мурахами Далі...
...І сірники допаленого болю...
...І дощове, невчутне "Мир Тобі"...

...Трістане, бачиш - сніг? Піврічний сум.
Глуха печаль прогірклого напою...
Її прокляття, мов вінець, несу,
Здираючи лице об чорну хвою.

Гадюччя рук, образ колюче просо...
Мете...мете...докрикнути несила...
Трістане, пам"ятаєш мої коси?
Ну не вмирай! Вітрило ж біле, біле!

Мій цезарю, втечі я вже не планую,
я мовчки блукаю в твоїй огорожі,
а час доокола тече і руйнує
минуле, що я зруйнувати не можу.

Тече крізь солоні стовпи, вздовж дороги
на всіх перехрестях полишені мною,
і поли твоєї пурпурної тоги
вкриваються пороха бурою хною.

Ескізи, які ще не встигли згоріти,
і наших щоденних розмов фоліанти
гортає гарячий зажерливий вітер —
коштовні дрібнички — куди не поглянь ти...

Осяє їх сонячний промінь з-під стелі,
і вихопить раптом з-під ретуші й гриму...
Це — білі уламки старих капітелей,
це залишки Риму.

Я хочу з міста геть,
Щоб верхи їхати
По узбережжю див -
Така потреба...
Усе б закинути
І геть поїхати
Туди, де дихати б
Змогла без тебе!

*****
Тобі так пасує любити мене -
Мої номери, заборони, кредити,
Мої тисячі есемес - не тобі,
І цю безнадію так жадібно пити;
Тобі не сховати сумних таємниць,
Я бачу крізь ночі очима хижачки,
Я п*ю біль і щастя із чистих криниць,
І думаю: як це - любити дивачку?

Розвіяв вітер мигдалевий цвіт
В світанні сонячнім, барвистім.
Гілля шепоче йому в слід,
Що квіт той – то життя намисто.

Згубились у твоїх очах
Туманні, весняні світанки.
І багряніють на вустах
Червоні маки літнім ранком.

Згорають десь вдаличіні
Зів`ялі здогади, надії;
А разом з ними танеш й ти,
Стлівають радості та мрії.

Даремно зазираю я
У чудирнацьку, сіру тугу
Ти, мов не ти - я, мов не я
Блукаєм опівнічним лугом.

Збагнути тяжко нам усім,
Що в один одного на серці;
Та ми шукаєм радість в тім,
Що ніжно так коханням зветься.

Я обійму тебе крильми,
Коли нестане сил терпіти.
Я пошепки скажу – “ Живи!”
Кохай – і завжди будеш жити!

Хоч серце рветься на шматки;
І розум відчайдуш тікає,
Зостанся, зупинись, не йди
Хтось завжди є; завжди чекає...

Немає в відчаю думок;
Немає прагнень та надій.
А ти зроби наступний крок
Піди на зустріч світлу мрій.

Росяний квітневий ранок;
Місячну червневу ніч;
Пожовклий осені світанок;
Зимову казку - ти поклич.

І як на серці не боліло б;
І на душі як не пекло б
Хай як втекти тобі кортіло
Ти зупинися все одно.

Лиш озирнися на хвилину,
Лиш обернись і завжди хтось
У тебе вірить безупинно,
Щоб, що бажалось все збулось.

Пройдуть холодні затяжні дощі
Забравши за собою туги та тривоги.
Залишимось лиш я і ти,
І наші паралельні дві дороги.

Сумує липа за вікном
І час летить так безупинно.
Гілля віщує новий сон,
Співає пісню дивну, дивну.

Світанок швидко промайне
І вечір перші зорі кине;
Ось ніч до липи припливе,
До неї місяцем прилине.

Неспиться липі у ночі
І листя срібне відбиває
Ті поцілунки неземні,
Що в ночі місяць посилає.

Ось зацвіте, буває липа;
В танку із літом закружля.
Ревниво місяць зорі сипе
У коси липі їх впліта.

Кружля чарівна наречена
З задухи літа вирина.
Духм`яно пахнуть її квіти,
І срібним блиском сміх луна.

Як мить мина, минає літо;
Піде в блакить, шалену даль.
І осінь прийде пожовтіти;
Вбереться липа в злота шаль.

Так грає легко вітер в листі,
Один за одним обрива.
Стоїть сама, одна без лиску,
До сну готується вона.

Прикриє білим покривалом
Гілля оголене своє.
Із ніжним інеєм, так вдало,
До неї сноведіння йде.

Стоїть самотня, в сні яскравім;
У шовку білім, у снігах.
І місяць спогляда незванний
За тонким станом у шовках.

Зійдуть сніга, зас`яє сонце,
Мов мавка в зелені п`янка.
Полине пісня у віконце,
То шелест липи з-за вікна.

День незакінчується швидко,
А ніч коротка, нетривка.
Все сипле місяць з зір намисто,
Розлуку довгу відганя.

Сиджу, вдивляюся в екран,
нічо не бачу...
Мов туман закрив своєю тінню очі.
Я бачу тільки твій обман.

Перед очима пропливають всі зустрічі, усі розмови.
Я чую кожне твоє ніжне, тепле слово...
І бачу очі щирі і прозорі,
Й не вірю, що вони завдали мені болю.

Я не можу дальше жити так,
Зрозуміти хочу в чому річ.
Бо болить ще більш душа моя,
І заснути я не можу цілу ніч.

Знаю, ти далеко десь від мене,
І думками ти не є зі мною.
Взагалі не згадуєш мене.
І не знаєш що скучаю за тобою.

Я скучаю і душа моя страждає,
Серце виривається з грудей,
Хоче крикнути, що я тебе кохаю,
Щоб той крик донісся до людей.

Всі почують, та не озирнуться,
Бо нема їм діла до душі,
До душі яка кохає,
І чекає милого вночі.

Тільки ти далеко десь від мене,
Не почуєш крику і мольби.
І не прийдеш ти вночі до мене,
Не почую тихої ходи.

У снах приходиш ти до мене,
Й не тільки ти, вона з тобою.
Чому ти переслідуєш мене?
Я й так скучаю за тобою.

Я страждаю, та чому,
Невже я щастя не знайду?
Знайду, та зовсім не такого,
За Тебе я молюсь до Бога.

І вірю, Бог нам допоможе,
І всі незгоди у двох ми переможем,
Її забудеш Ти, мене згадаєш,
Надіюсь, що навіки покохаєш.

Щось защеміло в серці в мене:
Чому всі відвернулися від мене,
Чому самотність відчуваю я,
Чому болить душа моя?

Та відповіді не знаходжу,
Немов той привид всюди ходжу,
І щось шукаю, що, не знаю,
Та все іду, іду й шукаю.

Шукаю теплої пори,
Пори кохання й на душі весни,
І вірю, що знайду її,
Що щастя посміхнеться і мені.

І знову ця весна – пора кохання.
Мені ти принесла одні страждання.

Та вірю я що все минеться,
І щастя знов до мене повернеться.
І радість у душі знов запанує,
І любий в губи ніжно поцілує.

І ніжно він візьме мене за руку,
Він прожене від мене тяжку муку,
І я коханням відплачусь йому,
І будемо разом ми не мить одну.

Ми будемо вічність, до кінця життя,
І у минуле нам не буде вороття.
На крилах радощів полинемо в майбутнє,
І все життя в нас буде незабутнє.

І знов приїхала додому,
Побачила тебе з малою.
І серце наче розірвалось,
На це воно не сподівалось.

Росли ми разом, я й вона,
Красуні дві, велика і мала,
Хоч ми й сусіди, були наче сестри,
Сюрпризи доля вміє нам піднести.

Ти обіймав її, ти з нею танцював,
На мене ти уваги навіть не звертав,
Я танцювала й усміхалася до всіх,
Хоч на душі не було радощів і втіх.

Не підійшов, не привітався ти до мене,
Хоча у друзів ти питав за мене.
Серце болить, душа моя страждає,
Не вірю я, що ти її кохаєш.

А як кохаєш, я за тебе рада.
Простити зможу, та забути ні.
Для мене не велика втрата,
Тобі бажаю щастя у житті.

Здавалося усе забула,
усе пішло уже в минуле,
Та ти не зник, не одружився,
Додому знову повернувся.

До мене мило привітався,
Як справи, в мене запитався,
Чи заміж вийшла, чи ще ні,
І каву ти пропонував мені.

Сиділи довго, розмовляли,
Про різне одне одного питали,
Розмова йшла у нас не щира.
У мене ще душа боліла.

Чому тоді пішов від мене?
Чому тепер ти підійшов до мене?
Чому говориш ти зі мною,
Немов завжди дружили ми з тобою?

Душа болить, а слів немає,
Чому би це – сама не знаю...
Неначе серце щось стискає,
А може, я тебе кохаю.

Минають дні, минають ночі,
А я шукаю Твої очі,
Я розглядаюсь навкруги...
„Його нема...” – шепчуть ліси.

Його нема, й не скоро буде,
Про мене зовсім він забуде,
Я не побачу щирої усмішки,
Й не пройме погляд вже мене ні трішки.

При зустрічі зі мною ти мовчиш,
Зніяковієш, посміхнешся і біжиш.
При зустрічі я теж мовчу,
Зніяковію й в іншу сторону іду.

Й так кожен раз, і знову й знову...
Коли ж з Тобою розпочнемо ми розмову?
Розмову... І не тільки ті два слова:
„Як справи?”, і закінчилась розмова.

Коли ж зав’яжеться у нас з Тобою мова,
Чарівна й мила, й тиха та розмова?
Коли не будеш Ти вдавати що спішиш,
А скажеш, що на розмову Ти до мене і біжиш?

Доля дарує зустрічі не часто,
Та й в ті хвилини ми не спілкуємось достатньо.
Ти привітаєшся тихенько й несміливо,
І посміхаєшся до мене Ти так мило.

Та я відповідаю ще тихіше,
Твоє обличчя здається ще миліше,
Твій погляд душу всю мою проймає
Мине хвилина, – і Тебе немає...

Та постать, та постава, темні очі...
Полонять всі серця м’які дівочі.
Й моє серденько молоде не залишила,
Немов в тенета душу полонила.

Твоя хода, твій погляд, твоя мова...
Ніколи не сказав поганого ти слова,
Ти не такий як всі, незграбні й грубі
Хоч в мозолях, як і в усіх, і твої руки.

Твій погляд кожен раз мене чарує,
Обличчя посмішки ніколи не дарує,
А в колі друзів мовчазний і скритий
Чому завжди такий ти гордовитий?

Нема думок, не винайдено літер,
лиш пари свист і хрип летючих гранул –
над варивом киплячим океану
камінні хмари важко тягне вітер.

Дощі піщані сипляться в тумани.
Настала осінь. Гейзерів фонтани
вже остигають і над ними зрана
летять ракетопланів каравани.

Ракетопланів корпуси трикутні,
тривимірне в них точиться розмова,
що на екзопланеті цій присутні
ми завдяки програмам помилковим.

А позивний, тривожний і ледь чутний,
стає вже цього світу першословом.

Доторкнутись поглядом до народженого первоцвіту каштану...
глибоко вдихнути пригорщу дощового вітру...
вхопити з губи теплу крапельку весну і,
усміхнувшись на мить, засумувати...
що життя - одне, навіть у каштанів...
Та опісля знову безмежно зрадіти,
захотівши просто дарувати себе Л Ю Д Я М,
мовляв, каштани теж так роблять щовесни!...

Сьогодні в двері стукала Весна
Я не чекала, але відчинила.
Меланхолійно увійшла вона
І за собою душу поманила.
У темних коридорах забуття
Чи в лабіринтах я шукала ейфорію.
Вона ж вела до сонця та життя,
Не помічаючи, що я на смерть хворію.
Терпкий коктейль із суму і страждань
Розбавила надією на зміни.
Додала радості та капельку бажань
І розмішала, бризнувши на стіни.
Непотріб позбирала, стерла пил
Та бруд з душі і зі скляного серця.
Навчила йти в атаку хитро, в тил
І, замість цукру, насипати перцю.
Затиснути у жмені «не щастить»,
І кожен день прожити як останній.
Знеболити свідомість, хоч на мить,
Й створити собі трошечки кохання.
Побудувати замок з кришталю,
Та не зважати, що судомить тіло,
А просто вірити, без страху й жалю.
І я повірила, бо так цього хотіла.
Розфарбувала блідолицість стін,
Вчепила крила, крикнула: «Лети!».
І романтично-героїчне «Він»
Змінила на буденно-звичне «Ти».

Як заволоче ніч злотисті лики гір,
Притрусить серпантином замріяні поля,
Пришпилить до небес кардіограму зір,
Ледь чутно, агонічно, здригається земля.
Тоді, мов у полоні блідих фантасмагорій,
В чіпких обіймах морфію і запаху вина
Танцює на краю безодні алегорій,
Замріяна у небо, зажурена Вона.
Закутана у атлас, огорнена промінням,
Гуляє по дахах, шукаючи міраж,
І підбирає зорі, що вирвані з корінням,
Малюючи на шибках туманами пейзаж.
Вона не заглядає у вікна крізь фіранки,
Воліє не стояти, а повільніше йти.
Загублені думки ув’язненої бранки,
Заховані глибоко - тобі їх не знайти.
Не варто нарікати на примхи злої долі,
Чекати від сліпої Фортуни забуття,
А жити кожну мить, по вінця повну волі,
При зустрічі із Нею зупиниться життя.
І забринить в очах аморфна потойбічність,
Симфонії думок сплітаються в одну.
Бемолі та дієзи вкарбовані у вічність,
У брязкоті кайданів приглушують вину.
Лірична героїня занадто романтична,
Але герой, на щастя, звичайний реаліст.
Історія знайома та до смішного звична.
Вона її напише, знівелювавши зміст.
Розділить штрихпунктиром суміжні ареали,
Для трагіки сюжету змішає почуття,
Розіб’є на друзки затерті ідеали,
Збере усі шматочки і склеїть два життя.
І врешті, як обридне у поетесу гратись,
Зміняє стиль на стилос у пошуках атак.
Ми будем далі жити, нам не дано дізнатись:
Якби ж перо зламалось все склалося б не так?

Скажи, прошепочи, ну що в мені не так?
Чи, може, я для тебе якась занадто інша?
Не граюся з життям, не падаю навзнак,
А тільки на коліна і підіймаюсь – гірша!?
Та ж сотнями снують такі «оригінальні»,
Купуючи обновки на секонд-хенді душ.
Впіймай хоча б одну, гидуєш? Маргінальні?
То, може, знайдеш інших, тільки мене не руш.
Я так втомилась грати бездушну феміністку,
Про рівність та свободу кричати із трибун,
Ти ж за вуаллю слів не оцінив артистку,
Котра, така слабка, жене вітрів табун.
А у волоссі сонце ховається крилате,
Сталевий блиск очей - вологість кришталю.
Та сила не в словах, не у руках, а в ґратах,
У металевій клітці з образи та жалю.
І розірвати пута, чомусь, сама не в змозі
Чекала, що поможеш, та де там – егоїст!
А, може, боягуз, чи нам не по дорозі?
Є тисячі варіантів, та жоден не без сліз.
Отак, на роздоріжжі, я виходу шукала
Колись стелився шлях, тепер застиг цемент.
Й дорожній вказівник сама собі скувала,
А щоб не страшно йти – музичний інструмент.
На лірі дротяній ще так невміло граю
І сліпо йду вперед, не хочу відпочити.
Ти показав мені містичну браму раю,
Та золоті ключі забув, чомусь, вручити.
І, може, ще колись, я пройду до фіналу,
Бо в марафоні в вічність я, знаєш, не мастак.
То прошу про одне, серед похвал і шалу
Скажи, прошепочи, ну що в мені не так?

Зупинялися на заправках
Пити каву, яку не готують з медом
І ховати запахи тіла
Під в’язаним светром
Всю дорогу – метр за метром
Відміряли поглядом
Повертались дуетом,
Щоб стати єдиним голодом...

Перший том
Ненаписаних мною відвертостей
Залишаю для тебе сторінку нотатків-записів
Сантиметри паперу білого
Для відбитків зневоднених губ
Поцілуй мою книгу, але не клянися у люб...
Ти любитимеш тільки коли прочитаєш повністю
І відчуєш бажання колись погортати знову...

Блазню з довірливим поглядом, маєш хвилину?
Справа у тому, що я загубила свій сміх.
Ні, не раптово. Все ніби стекло по краплині.
Мабуть, тепер не згадаю, коли він притих.

Блазню, а знаєш, і серце забуло про радість.
Квіти зів’яли навколо, барвіниться біль.
В стомлених літерах книжки шукала розради,
Ліки приймала... Все марно. Не варте зусиль.

Блазню, ти бачиш, і стрічних тримає тривога...
Схоже, що втіха давно не торкалась облич.
Світ загнітився, ступивши на грішну дорогу...
Блазню, рятуй! Відплачуся, ти щойно поклич.

Кажеш, все просто? Потрібні усюди дзеркала?
Дивно та й годі, що сміх мій у склі заблукав.
Тільки подумати, де я його не шукала?!
Щастя у люстрі чомусь не відчула рука.

Ні, не рука? Подивитися прямо ув очі?
В очі напроти? – Холодні, бездушні, пусті...
Їм підморгнути??? Кривлятись??? – Той хтось там регоче...
Хтось... Та це ж я!!! Сміх на волю мене відпустив!

Блазню, повіриш, мене привітав перехожий...
Так, незнайомець. І радість панує в душі.
...Кажеш, я – блазень?.. Напевно, ми трішечки схожі...
Спершу себе розсмішивши – ти інших сміши!..

Нам Миколай принесе подарунки щирі ,
Хай живуть у світі люди всі у мирі ,
Новий рік постука – двері відчиняйте !
Радісну ,веселу пісню заспівайте !

Ой , у небі ясно зіронька засвітить…
То Христос родився –будуть раді діти ,
Що прийдуть у гості праздники веселі ,
В нас на Україні до кожної оселі .

Новий рік сніжинками стукає в віконце ,
“ Христос ся рождає ! “- засміється сонце ,
Щастям й добротою душі нам зігріє ,
Збудуться нехай самі кращі мрії !

Тепло відчути твоїх рук,
шалений серця твого стук,
відчути ніжність губ твоїх,
почути твій приємний сміх,
у серці погляд твій відчути,
в очах твоїх так хочу потонути,
тепло відчути твого тіла,
торкатися тебе несміло,
в обіймах ніжних потонути,
так хочу я тебе відчути...

В громаді нашій - Понтій і Христос,
В громаді нашій - Сталін і Бандера.
Дає пораду нерозумний Хтось,
Щоб ми сварились, як гієни жерлись.

А ми ввімкнім історії мотор
І повернім в минуле чорні справи,
Бо ми живем і боремось за то,
Щоб збудувати міст для переправи

В світлицю добрих і надійних мрій,
У дім турбот і благодійних правил,
Аби Христос холодні душі грів,
Аби Христос у ріднім храмі правив.

Що від Бога — що від лукавого —
розберешся тепер — авжеж! —
коли той чоловік — руками лиш —
нашепоче про шал пожеж,

коли доля (така розсудлива!),
мов конячка, оком пряде:
хоче пити з тії посудини —
мов ніколи іще й ніде...

Наче вперше бруньки каштанові
викидають свої свічки,
наче зими усі потанули
й позбігалися у струмки,

наче з пасем волосся білого
змиті надлишки молока...
Світ, що навпіл було поділено —
весь у келих оцей стіка.

Шепот - по венам,
По нервам - крики.
...Осталось совсем немного.
Что там: презрение или жалость
В рваной улыбке бога?
Крестами - в землю,
Глазами - в стену,
Но кто-то упрямо ползет на арену,
Им кажется: сердце сжалось
Оттого, что длинна дорога...

Бувають
такі моменти в житті
коли все здається таким
незрозумілим
і нікому не потрібним
що хочеться просто втекти кудись
від цього брудного
аж жовтого світу
розкресленого на дві паралелі
в одній з яких
живу я
а іншої зовсім не знаю
В такі моменти
мені являється мій ангел
він сідає на підвіконня
охайно
по-небесному
складає свої
біліші за сніг крила
за спиною
як метелик
і розповідає мені
про ту іншу паралель
про той прихований тут-таки
у цьому величезному світі
той
іншій світ
де небесних ангелів немає
є тільки ті
чорні ангели
з білими
лукавими посмішками
зміїними язиками
і червоними очима
Але мій ангел
не такий
він чистий
праведний
він охороняє мене
від цієї іншої паралелі
і зараз
я думаю разом з ним
і пишу його рукою
золотим пером
яке бачу
чомусь тільки я
і мій ангел
Мій ангел
одягнений у білу одіж
і в нього біле волосся
але над його головою
сяє золотий німб
який на диво
не осліплює мене
а ще у нього
блакитні очі
і в мене блакитні очі
але всі чомусь кажуть
що карі
І ніхто не вірить мені
що у мене є
ангел
І він тими вечорами
коли моє життя
здається порожнім
і безкорисним
показує мені
ту паралель
Я бачу
низку брудних забігайлівок
у приміській зоні
біля яких
стоять дівчата
які занадто рано
стали жінками
з білими очима
і порожніми душами
В них немає такого ангела
як мій
в них є один на всіх
який не дає їм права
на душу
чи то пак не продає її
назад
Виявляється
душа -
це така суміш
поганої і хорошої енергії
і в залежності від того
чого більше
ціна душі
то падає
то піднімається
Душі цих маленьких жінок
уже нікому не потрібні
навіть чорному ангелу
адже
його основна пожива -
спокуса душ невинних
чистих
світлих
білих-білих
як крила мого ангела
Напевне
не всім щастить так
як мені
Інколи
хочеться закричати -
дивіться
ось він
мій ангел з блакитними очима
ось вона
Божа рука
у мене на плечі
але ангел мене зупиняє -
мовчи
мовчи
навіщо комусь знати
вони все одно не повірять
Ніхто не повірить
що всі негаразди
можна розповісти
білому ангелу
Більшість
намагається втопити їх
у вогненній воді
або забутись
у наркотиках
Я бачу
як перед очима
тих нещасних
нерозуміючих
осліплених людей
скачуть бісики
веселять їм душу
знецінюють їм душу
а з деякими
навіть торгуються
ось тобі ще грам кайфу
а ти свою душу продай
Один
два
три
продано
Вам сьогодні пощастило
ви дістали
непогані гроші
за вашу нікчемну душу
вам їх вистачить
до ранку
А що буде ранком
Ранку не буде
Я дивлюсь у ту паралель
слухаю мого білого ангела
і навіщо
він показує мені
ті порожні душі
Невже щоб я боялася
Ні
мій ангел
мене ніколи не лякає
він сидить на підвіконні
хоч би ніхто
не зайшов у кімнату
бо йому доведеться зникнути
а я зостанусь на самоті
у товаристві людей

Нежданий вітер в долю зачастив -
Волосся рве і б`є відчАйно в груди,
Обпалюючи холодом. А все ж
Я не зверну.
Нехай мене остудить
Безжальна смерть,
що пАлить всі мости
І надає притулок безпритульним.
Я не зверну.
А ти, мій друже, ти?
Чи ти зумієш берег віднайти
І в темряві,
не знаючи дороги,
Пустелю цю безлюдну перейти,
Кохаючи і віруючи в Бога?
Чи зможеш ти у пеклі самоти
Очиститись, і, не проклявши долю,
Немов вербова гілка прорости
Усім назло, розквітнути весною?
Шалений вітер.
А навколо – ніч…
І лише ми у темряві з тобою.
Сліпі.
Ідем навпомацки.
Дурні.
Ми хочем обдурити власні долі...

У білосніжнім сарафані
Берізка листям шурхотить.
В урочищі глухім і дальнім
Солдат сном праведника спить.


Красуня та зимою, літом
Навіює веселки – сни.
Берізку посадили й квіти
Ті, кого звуть дітьми війни.


...Йому було ледь – ледь за двадцять.
Прохав кохану: ”Ти ж чекай!”
Тепер вуста звабливі сняться
Й весільні дивень, коровай...


Промінням сонячним до нього
Біжать доріженьки, стежки...
Людьми благословенні й Богом
Стоять в задумі старики.


Їм випала щаслива доля –
До переможних днів дожить.
Юначе, не дозволь ніколи
Землі цій за дітьми тужить!

вони звертають завжди наліво
щоб не зіткнутись із власною совістю
забувають про всіх
і зникають
із настанням тиші

вони мовчать
коли їх не кличуть
вони тікають
якщо їх згадати

вони - це тіні наших очей
яких ми ніколи не бачимо