Чекати по черзі: канікул, снігів, Миколая…
Різдвяна зоря догорає. І світ догорає –
Такий різнобарвний! Такий мандариновий ще!
Гірчичників зграя кислотним вогнем пропече
Застуджене тіло – бурульок смачне ескімо
Далося взнаки… Чорно-біле життя, як кіно,
І очі з-під ковдри – дві вишні – такі,
як у мами,-
Пантрують дорослу любов. І любов з голубами
Злітає до неба – і меншає пляма щомить -
І падає долу! І в серці незвично щемить –
Важке усвідомлення часу, минучість одвічна
Ангіни, дитинства, кохання, холодного січня.
І тане у горлі знайомий
гіркий стрептоцид…
І ліжко тече за водою по річці Коцит…
І сльози – гарячі. Гарячка налипла плющем,
Пролізла – прогризла – і ще догризає, і ще,
І чорне волосся на білій подушці згорає…
- Ми всі помремо?
- Ні, маленька… Бо смерті немає…

1.Я – кіт, чорний кіт,
Провісник усіх ваших бід.
Як стежечку перейду –
Жди лиха або біду.

Я кіт, чорний кіт,
Мене всім боятися слід.
З”являюсь то тут, то там,
Про лихо сповістити вам.

Приспів.
У кожного з котів
Дев”ять є життів,
А в мене – й поготів !
І вночі , і вдень
Муркочу пісень
В місяць бе-ре-зень !
А надворі - весна,
Холодна й сумна ,
Скрізь – купи лайна,
А на вас жде труна !
Незабаром травень-май,
А до того - зачекай !

2. Я кіт, чорний кіт,
Небезпечний, як месершміт,
Якщо ви зустріли мене –
Біда вас не обмине.

Хоч плюйтесь через плече –
Ваша доля від вас не втече.
І вже краще з порожнім відром
Вам зустрітись, ніж із чорним котом !

Приспів.

14-15.10.2007
© kokacherkaskij, 15-10-2007

** Ізя і Белла п’ють «Ізабелу»,
Зема і Фіра лають «Земфіру».

** Жорстокі втьоки в дикі крики
лаштують цьоць на «чікі–пікі».

** У зубрика ікло рубом:
як не «бублом», так бубликом.

** Вудили воблу.
Вобла – задубла.
От тобі вудла! –
вмірити вутлого
п’ятого бублика!

Коли пісний,
як пісня пса,
бульйон дудлили
без «віскаса»?

Ти побачиш усе: є вода піді мною і над –
Дощ небесний, джерела підземні. І цей листопад –
Він у тілі моєму звивається змієм – і душить...
І шипить через пори, лягає на подушку-душу –
Аби спокій, немов молоко, висисати щодня...
І коли ти прийдеш – щоб із черепа твого коня

Чи із черепа мого – яка вже різниця у тому? –
Завести тебе, любий, додому. Нарешті − додому,
Там, де час безіменний – куди не поглянеш – ні зблиску,
Там де я – молода – колихатиму тихо колиску,
І співатиму тільки губами – не серцем – довіку –
Колискову солодку чужому, як світ, чоловіку,

І слова, наче листя, з яких головні − «Не забудь»
Перекреслять кленовим вогнем водяну каламуть,
І накриється тіло тобою, неначе габою,
І летітиме сніг-камікадзе униз головою,
І покотяться титри…
А «Оскар» поділим на трьох –
Ми і наш режисер-постановник –
останній Бог.

Моя бабуня (царство їй)
Була поетом -
Бува до пісні "на ходу"
Додасть куплета.
А голос мала чарівний -
Співала в храмі.
Господь від неї щось вділив
Мені і мамі.
Воно незримо пророста
Годинно й денно...
У вчених відповідь проста:
"Спадковість,гени".
***********************
Я,власне,тут не про талант,
Не про природу, -
Як дивно в нас переплелось
Коріння роду.

А что, если измена?
Потоки лавы по стенам.
Мутная кровь по венам.
Сохнет веточка вишни.

Отзвук чужой страсти.
Призрак чужого счастья.
Ломтики. Дольки. Части.
Третий. Ненужный. Лишний.

Ножницами – по нитям.
Ангелы, извините.
Было солнце в зените,
Теперь лишь отблеск заката.

Памятью – в наказанье.
Изменою – в назиданье.
Горькое осознанье –
Мы любили. Когда-то…

Я буду любить тебя во вторник.
Тучи до края небо наполнят…
Деревья выпустят новые корни,
Тебя защищая и пряча.

Сплетут телефоны заговор черный…
Звери глубже забьются в норы…
Ты будешь задумчивый и покорный,
Я буду на грани плача.

Тебе понравилось жить в темнице,
Не замечать людей вереницы…
Только засохший цветок в петлице
О чем-то грустном напомнит…

Водой с потолка или шумным ветром,
Тревожным сном или словом запретным
Я приду к тебе за ответом!
Ты любишь меня во вторник?

Де є у світі, щоб раб катюзі
Поставив камінь волоцюзі
Клонився ідолу без честі
Який землю привів у безчестя.

Ви що, вже зовсім подуріли?
А може вас так оманили?
Чужинцям шану віддавати
Своїх родимих віддаляти.

Так Україна Катерині
За сльози, лихо і біду
Дякує , що закріпостила
Принесла горе і журбу.

Вітаю теба рідна мово
У сумі, журбі й самоті
Стоїш ніби кинута мати
Ти наш оберіг у житті.
Без тебе не буде народу,
Без тебе не буде землі,
Без тебе не буде держави,
Поки будеш ти в забутті.
А що, діти пращурів гідних,
Плекають про долю твою?
По мові справлятимуть тризну
Бо втратять свободу свою.

Сліпі кути
Глухі кроти
Я переплутала – залишитись чи йти

Чи взяти слід
Кудись на схід
І замітати спалені мости

В легенях дим
На серці грим
І театральна пустка закуліс

У світі драм
На всі сто грам
На цілі кубометри сліз...

Не незнаній дорозі, за вигоном днів

Я згадаю цю мить, ніби напад ядухи.

Що я, трепетом повен, сказати хотів,

Чи хоч трішки до твого долинуло слуху?

Наче листя в гаю, розметає стежки...

Захурделить на вулицях нашого світу.

Скрижаніє душа – й навіть потиск руки

За політтям не зможе її відігріти.

Наволоком розпушений лан по стерні

Недорідним, убогим віддячує жнивом.

Загадкові й всуціль нерозгадані дні

Ми, на жаль, не змогли ознаймити як диво.

Ми, на жаль, не змогли... Не сприяли зірки?

Не дали нам у жили небесного струму?

Поясни ж, поясни. Мені те невтямки,

Тільки душу надсадно стискає від суму.

На світ нарікати і битись у груди -
невдячна, воістину крихітна справа.
Отой, хто у дзеркалі - погляд маруди,
думок птахівник, що виловлює ґави.

Вдивляюсь уважно - он правда всезряча,
то отче обличчя, проникливість світу.
Очима блукаю, полюю на вдачу,
приглядуюсь - осінь оплакує літо.

Впускаючи світло, вітаюся з Богом.
Вбираючи звуки, наповнюю слово.
Долають уста безголосся пороги -
із них, мов крізь лід, прорізається мова.

Хід вилиць зласкавлює щира усмішка,
двійник мій сьогодні не йде на відвертість.
А голос вмира, як прикутий до ліжка,
та слово, мов птах обезкрилений, мертвий.

27 Жовтня 2007

Нам нашли занятие
Но на всех не хватило ружей
Мы шли в атаку голяком
Смеясь и смахивая на богов
И не заметили своих врагов.

Демоническое начало
Синий лес
На большой скорости
Пролетаешь
Он втекает в глотку
Звенит по коже
Бьёт по костям
Разрушает тело
Даже не пугает
И вот стесняясь улыбаясь
Снимаю шляпу
Робко прохожу
«А-а можно?»
«…заходи» -
ответят мне полуззевком.
И падаю в змеиные глаза
И улетаю.

Війна батьків дітьми обідає
І на ніч сіткою вкривається
Старих протоптаних і скислих споминів
На ранок з тої сітки
Виповзти не годна
Стара нездара
Бавиться словами
Що вона добра бажає
І поглинає гнилим ротом
Ще шматок
Дитячої погідної свободи
- А йди
І цур тобі і пек, -
Малі кричали
Іграшковим луком
Стрілили їй в око
Тай побігли.
Тепер в нас мир
Хоча вже осінь
А зимою
Тим більш розстелиться
Бо вільного
Багато
Місця стало.

Гей, нові Колумби й Магеллани,
Напнемо вітрила наших мрій!
Кличуть нас у мандри океани,
Бухту спокою облизує прибій.

Хто сказав, що все уже відкрито?
Нащо ж ми народжені тоді?
Як нам помістити у корито
Наші сподіваная молоді?

Кораблі! Шикуйтесь до походу!
Мрійництво! Жаго моя! Живи!
В океані рідного народу
Відкривай духовні острови!

Геть із мулу якорі іржаві —
Нидіє на якорі душа!..
Б’ються груди об вітри тужаві,
Каравела в мандри вируша.

Жоден вітер сонця не остудить,
Півень землю всю не розгребе!
Україно! Доки жити буду,
Доти відкриватиму тебе.

Мріяти й шукати, доки жити,
Шкварити байдужість на вогні!..
А якщо відкрию вже відкрите,
Друзі! Ви підкажете мені...

15.10.1962

Зашарілася калина
На морозі біля тину,
Шепотить до горобини:
- Є у мене вітаміни...

Та до неї посміхнулась,
Наче сяйвом огорнулась:
- Маєш рацію. До речі,
Треба знати це малечі.

Вдячна Вам за нічні телефонні дзвінки,
за доставлену тепленьку піццу,
за цілунки п"янкі, веснянії дощі,
за польоти в Тайланд й на Гаваї.
Вдячна Вам за рахунок у банку,
за Хонду "АКОРД", за шузи від "Армані".
(вони тиснуть мені, але, сволочі, гарні)

Я Вас щиро люблю!
Вас люблю як людину!
Але, бачте, життя є смугасте...
Зараз тут, завтра там,
адже я молода та і маю рахунок у банку.
Мабуть, треба іти.
Не сумуйте, не пийте занадто.
І мені не дзвоніть, бо, гадаю, не варто.
Наостанок лише попрошу:
оплатіть ще мені психіатра

* * *
Два роки Революцiї, Майдану...
А овочі знов змінюють личини:
Торік оранжевіли баклажани,
Зате тепер синіють апельсини!
Листопад 2006


* * *
Три роки вже перевороту скоро...
Пани, "б'ючись", "рішають то да ето",
Хамелеони - наче світлофори,
А в сім'ях мужиків тріщать бюджети.
Жовтень 2007

***
СпецПутчу ЦРУ уже чотири роки.
"Месіїному" виду ані стиду.
У світі криза, а його морока -
Лиш пам'ятники жертвам "геноциду".
Листопад 2008

Осінь. По вінця налити і випити…
Бо дозволяють здоров’я й конфесія.
Потім - комусь би в жилетку похлипати,
Бо загострилась у пані депресія.

Вилити нІкому тугу страшнючую?
Подруги давні також у прострації?
Чи повважали Вас надто липучою,
Вдатною тільки на маніпуляції?

Видно, втомились жилетки Вам вірити,
Вічно сприймати сердешною жертвою.
Певне, вже й годі тих подруг вампірити,
Бути в журбі та нещасності впертою.

Вирийте з шафи кофтинку, що радує,
Дозу прийміть вітамінів і магнію,
Виведіть усміх на губках помадою
І застосуйте підіть свою магію!

Не переграйте з «відвички» лиш, панечко.
Це Вам така терапія легесенька,
Щоб заглядали якрідше у скляночку:
Ох некрасивенька Ви, як п’янесенька!..

Із грудочки серця по дрібочці стуку -
роздати на пам`ять душі насолоду.
Налити по чаші нестерпну розлуку,
і хліб шматувати... Мов камінь у воду

так падає радість, так сонце заходить.
Важкий поцілунок, ще важчий за зраду.
За вас біль та муки добротно зародять,
у жменю зіб`ються жалі та упадок.

Умий свої руки й обличчя, катівне -
бо хто, як не ти, годуватимеш стогін.
Та хто, як не матір, розділить поривно
наруги, падіння і кинеться в ноги.

26 Жовтня 2007

…А життя назагал прекрасне…
Осінь листям вродила рясно,
дикі гуси в ставку – як ряска,
але ряски уже нема.
Є вода – сірувато-біла –
то тумани її покрили,
і зітхнути воді несила,
бо стискає її зима.
Мерзнуть руки синюшні в мене,
тисне шию кашне зелене,
от би вирватись з цього тіла –
і зависнути, наче йог!
Літаком він увись злітає:
“Все на світі, Ганнусю, майя!”
– Знаю, йоже! Ні, йогу, знаю…
Як і знаю, що добрий Бог
не залишить – бо що ж лишати?
Скоро стисне мене в лещатах
цього світу, цієї хати –
як комашку у бурштині…
Ти, що в серці, та поза тілом,
станеш білим під снігом білим,
і півподихом – так несміло –
про Любов промовчиш мені…
Бо слова – то вода і вітер…
Так чекати і так любити –
як вночі під дощем летіти!
От химера! – і слів катма…
…Є вода. Є будинків зграя.
Гуси є – ой, нема! – відлітають…
Знаєш, друже? Звичайно, знаю…
І у горлі дере…Зима…

Я одинок .
Я без судьбы.
Я тень в твоих глазах.
Я звук на твоих губах.
Я ничто… уж извини.
Мне прощения не надо.
Ты не смей меня прощать.
За такое не прощают.
Ты извини за грубость,
Ты извини за ложь.
Я лишь хотел помочь.
Я знаю, был с тобой жесток.
Влез в сердце я твое
Покой нарушив…
Ты извини…
Я был не прав, я признаю.
Ты прости меня,
За то, что не был рядом.

Мені смішно
дивитись,
як країна загине
Так потішно
журитись
з непутящого сина
Бузуспішно
молитись
про щасливий випадок
Але грішно
коритись,
що отримали спадок
Слід поспішно
миритись,
рятуватись з напасті
Щоб успішно
зцілитись,
і купатися в щасті
16.09.07

Осінь шаркає по листі,
Капці в неї з моху,
Окуляри тре імлисті,
Запітніли трохи.

Має двері відчиняти
Зимоньці, малята.
Прийде та хазяйнувати,
Осінь ляже спати.

Ти згодуєш рибам мене
Не через любов до тварин
І не задля беззвучної скороминучої вдячности
Просто коли ти один
Ти не маєш обачності
І кидаєш куски живого м’яса піраньям

Ти думаєш, хто стане черговим покупцем
Твоєї душі вже завтра
Зважуєш всі за і проти
І знову проти
Тому що за – це м'яко
За – занадно близько до згоди
Невже і обручку на пальці тонкі нареченої
Ти також натягнеш зі словом „ні”?
Нестимеш її на руках проти вітру...

Маєш над чим помислити
Поки твої риби сплять
І не просять чергової порції мого тіла...

** Як тільки кіт закриє ротик,
так на город тікає кротик.
Як на город крадеться котик –
перестає крутитись кротик.

** У клуні молоком кормить
карколомний клоун клонів.

** У клуні клондайки –
клоуна лякайка.

** Кирпатий краб з картатих карт
зробив вітряк петард.

Небо зорями рясніє,
Гасне світло по хатах...
Ніч казки в дрімоту сіє,
Щоб посходили у снах.

Хмарко, дощик проливай!
Наш садочок напувай!

Будуть яблука для Галі,
Ну, а груші - для Наталі,
Вишні, сливи - для Дем’янка,
Ще порічки - для Іванка.

Аґрус спілий – для малят!
Напувай, хмаринко, сад!

***

Гарна осінь–чарівниця
Випікала паляницю,
Груші, яблука знімала,
Ними діток частувала.

І ніби відболіло, а щемить,
І наче призвичаїлась, та де там?!
І ця любов – розірвана шкарпета –
Не гріє моїх ніг серед зими.

Всі пальці огортають холоди,
І мов би реп’яхом, цілують п’яти,
А ця шкарпета, цвяхом розіп’ята, –
Мого життя сліпого поводир.

Хоч як здається, доля - не моя,
І подихи із мрій цілують шию...
Я ж знов нитками слів любов зашию,
Бо ця шкарпета – все, що маю я.

Осінь неквапна, як літній китаєць,
лагідно вислала кленову постіль,
ставу старого незайманий глянець
з неба мембраною дихає поспіль,

і хризантеми елітні парфуми
знов надихнуть падолистові танці,
тонко і високо квиліють струни,
осінь злотава,
................Господні ятранці...

Вже вкотре в очі кажуть нам:
"живем на зламі",
"Програми" й автори "програм" -
одні й ті ж самі.

Їм вже вдалося задобрить
перо і ліру,
Лишився зовсім дріб"язок -
розп"яти віру...

Гей-гей, пастуше, зачекай,
Дорога темна поночі,
Лиха година в помочі.
В сінник мостися, спочивай.
Бо тяжка втома не з руки
У підневільній вільності,
В поневіряннях вірності,
Тим більш, коли ведуть сліпі...

Почуття, що не розкрились
Зникають як сніг повесні.
З тобою ми тоді простились
Та вірили, зійдуться наші ще шляхи.
А доля бачить все по свому,
Приховує від нас життя мету.
Рано чи пізно забудеш рідну мову
Ти в далекім краю.
Охопить тебе світу втома,
Почуєш зов рідної землі.
Не так вже страшно вмерти вдома,
Як помирать на чужині.

Ты упал в мой дом,
Как звезда.
Какая радость!
Жаль, что дом сгорел…

Занадто розумний, щоб бути добрим.
Капають сльози із-під повік…
Це плачу я, бо я – лише жінка…
А ти – ні. Звичайно, ти ж – чоловік!

Занадто чутливий, щоб бути сильним.
І логіка твоя – повія з повій.
У мене, хоч інколи – серце ниє,
А твої страждання – всі в голові.

Занадто суспільний, щоб бути вільним.
Твій світ поневолив тебе навік.
А я – над світом, я все ж таки – жінка!
А ти – всього-на-всього чоловік…

Словно ветра – стихли порывы, отошли от края обрыва,
И не пишут стихов с надрывом, потому что больше не верят.

Угнездились на скалах чаек, забывают, о чем кричали,
Их теперь уже не печалит, что бывают закрыты двери.

Будто не было горькой воли и не капали слёзы боли, –
Узнают свою нежность в поле и смеются над ней беспечно.

Они знают одно: где б ты ни был, будь то вымысел или небыль,
Возноси благодарность небу, что любовь не бывает вечной.

Задок у тебе гоноровий,
Так і хватає за живу...
Та стати Свідком ми Єгови,
Як до весілля доживу.

Та гріх в мені кортить роздорий -
Жадає сховищ та печер,
Він капає..., він хцянку оре -
Базар фільтрований тече...

Лечу назустріч любій дамці,
Дорога стовп-у-стовп пливе,
В ставку полоще баба штанці,
Корова кумова реве...

Таке воно моє сьогодні
Не гаю дармовито час.
Люблю панєнку доки годний,
Бо хлоп у неї ... поліцай.

У стаєнці світу Спас
Народився днесь для нас,
Вік за віком йшов і ось
Богом звіщене збулось.

Вифлеємська славна ніч,
Сяйво сяє із облич.
Спас родивсь – радіймо в Нім,
Хай співа Єрусалим!

Ось лежить у ясельцях,
Той, чий трон на небесах.
Херувим і серафим –
Всі вклонились перед Ним.

«Свят, свят, свят» співа усе,
Сходу цар дари несе,
Божий Син прийшов у світ,
Щоб сповнився заповіт.

Нас навчи, Святе Дитя,
Так провадити життя,
Щоби нині й повсякчас
Бог завжди радів за нас.

Вифлеємська славна ніч,
Сяйво сяє із облич.
Спас родивсь – радіймо в Нім,
Хай співа Єрусалим!

Певні піду у світ бомжею,
бо програв запорожцє в карти.
Хоч старий він був та з іржею,
все ж чогось та напевні вартий.

В нім возилем дівок на рантки,
кіко в нім їх си надусило.
Добре же не програвім майтки,
бо без них видко хлопську силу.

Жицє - бочка катми бездонна,
я програю її у карти.
Шо за щєстє те безпардонне -
переводит добро на жарти.

25 Жовтня 2007

А ніч така – забутись у коханні!
Хоч можна в житі чи копиці сіна.
Шалені зойки, пестощі, зітхання
і від стерні поколоті коліна.

Ти НА мені, і ПІД, і У, і всюди
Такий гарячий, пристрасний і милий.
Години дві з тобою ще побуду,
(на більше в тебе вже не стачить сили).

Отак з тобою спраглі, ненаситні
за цілу ніч не змарнували й хвильки.
І я ще тиждень колосочки житні
вичісувала з голови... й не тільки.

Диво дивне нам зсилає
Сам Господь, і промовляє:
«Не лякайсь, мале дитятко,
Пастир дбає про ягнятко».

Відчинились брами неба,
І Отець лицем на тебе
Вже засяяв: «Ти нетлінні
Вспадкував дари безцінні!»

Більш, ніж рідні батько й мати,
Буде Бог про тебе дбати.
Під Твою опіку, Отче,
Ми дитя віддати хочем.

Щоб воно – земне насіння,
Новим сталося творінням,
Вмите купіллю святою –
Божим Словом та водою.

Була не в силах
жити одна
І на вітрилах
плила до дна
Я не жалкую,
що було все
Просто бракує,
серце, тебе...

Сонце за гори зайшло,
кров налилася рікою
Коршуном ширилось зло,
світло закрили рукою

Сипались кості дощем,
щось усміхалося криво
Різало, рвало мечем
Музика грала зрадливо
04.12.06

Народжені, щоб вижити,
здобувши право в герці.
У грудях червоніє те,
що зветься “серце”.
В долонях рани, а не злитки.
Із шибениць цих слів були б
принаймні шибки.

Кроки застигли поночі.
Храми клекочуть боляче.
Серце-тварючка мишкою
точить крізь груди нішку...

Пора прийти на день раніше
й нарешті бути в несвійчас.
Зробити вірші досить іншими
і – камікадзе на Парнас.

...Те дерево росте на дверях хати:
Листочки – хлопці, квіточки – дівчата...
Предивний Диве, дай йому цвісти!
Та осінь креслить золоті хрести,
Перевертає чашу Святовида!
...Це вересень, нехрещений сновида,
Мішає мед з поганими грибами,
Щоб жити вічно між живими нами.

Такий ще безголовий та шалений,
Нуртує кров! – і у лісах зелених
Згорає крона! І птахи летять,
Налякані примарами багать.
Багатство полічив кошлатий Велес –
І спати ліг…Та ще квітує верес!
Ще сонце в серці, щастя повні жмені!
...Але готують коливо з ячменю,

І капища димлять... І танець дикий
Звивається. Це бог чотириликий
Приймає жертву... Павутинки літа
Летять за вітром: вбити! вбити! вбити!
...Остання тризна – і глухий вогонь
Жере життя з розтулених долонь...
...І човен вже маленький, ніби пляма,
До Вирію летить за журавлями…

Осінь. Просивінь ткалі на руку -
серце стуком до згадки приколото,
вигаптовує згубленим золотом
на душі журавлину розлуку.

Килимарнице світла і тіні,
надмайстрине пташиного леготу,
не лякайся надмірного скреготу,
не журися про сльози осінні.

Над тобою застелена стеля,
Час піклується - гріх зарікатися.
Згасне день, станеш в зорях купатися,
Виглядати на ніч менестреля.

Погляд босий - стернею промчати.
Ткале тчи - не скупися на злато ти.
Диво-тканку на віру розтратити -
щоб не в холоді Бога стрічати.

25 Жовтня 2007

Тихше!
Чуєте? - Осінь...
мовчки йду по алеї,
Крик опалого листя десь озвався у серці.
журавлі в листопаді...
Як в сповільненім кадрі -
Так повільно спадають на землю листочки.
Ні, я зовсім не плачу,
Де ви бачите сльози, –
То останній дарунок
швидкоплинного літа.
Тихше!
Чуєте? - Осінь!
Я навік закохався
В шепіт ніжних берізок.