Корида на двох, не скандує пуста вже трибуна
І порвано стяг, і осліплений болем звір
Кому усміхнеться сьогодні продажна фортуна?
Кому відрахує зароблених єн чи лір?

Твоя перемога до часу, нещасний тореро
Лови захоплені погляди поки "біс!"
Тобі пощастило зустріти свою Венеру?
Можливо і їй пощастить не пролити сліз...

Сіяють очі винограду,
І відцвітає неба верес…
Сьогодні все сумне позаду,
На серце щастя ліктем сперлось.

"Хто це дивиться на мене
із портрету на стіні..."
( З відомого віршика
для дітей часів УРСР)


Хто це дивиться на мене
із портрету на... біг-борді?
Усміхається приємно,
Виглядає стильно, гордо.

Хоче вести за собою
Навпростець до перемоги...
Ще й киває головою:
"Йдем за мною - он дорога!"

Та не візьму я до хати
Обіцянок повні скрині.
Серцем зможу розпізнати
Хто потрібен Україні.

Цей тиждень себе не врятує.
Як завжди він спраглий до чогось,
Надію як стіни мурує,
Щоб потім покинути когось.

За днями лукаво зітхає
І знову пусті обіцянки,
Він скаже: ”Мене вже немає”,
А ти забираєш уламки.

Хлипко мені і холодно, мій П`єро,
Пальці мої розучились держати перо,
А ляпаси б`ю, аж лунко.
Ролі, мій любий, ці ролі сильніш за все,
Вічний пастух не овець, а себе пасе,
Не прагнучи порятунку.
*
Довічний блазень, загнаний у кут,
Вже звично молить, впавши на коліна,
Про першу милість на своїм віку.
Вистава йде. І вічна Коломбіна
З розмаху б`є підставлену щоку.
*
Дивися, мій любий, на жала моїх шпичаків –
Мальвіна щось, мабуть, наплутала: лапа Азора,
Проштрикнута наскрізь, лишає криваві узори
Не тільки на сцені, під соло захриплих смичків.

І тільки одне - жалюгідний коханий васале -
Несе поза сценою пам`ятю вічних агоній
Відбиток принижень і сміху, як обрис долоні,
Обличчя твоє бліде.
Я б руку собі відрубала!...
…Вистава іде.

Лед, говорите? Он не помеха.
Смерть, говорите? Это не про нас.
Боль, говорите? Не страшнее смеха.
Свет потух? Но пепел не угас.

Пол, говорите? Посмотрите в небо!
Крыльев нет? Так будут плавники!
Черный, говорите? Лучше все ж, чем серый.
Нет цветов? Полейте сорняки!

Без черного не видно белого.
И мира не бывает без войны.
Из искры зажигаются костры.
И лишь измена нам находит верного.

Прощання тісно зв'язане з тугою.
З сльозою витертою стиха вмить.
Із помахом руки біля останнього вагону.
Та з голови кивком із літака, що майже вже летить.

У цей момент ти мусиш все забути.
І водночас згадати все, що лиш було тоді.
Так хочеться глибоко і засмучено зітхнути.
А потім кинутися кораблю вслід по воді.

В середині щось взяло і розбилось.
На тисячі шматочків, що так просто не збереш.
Вони з поривом вітру розлетілись.
І ти, щоб склеїти те знов, їх більше не знайдеш.

Ти йдеш, закривши щільно очі.
Не думаєш, не дихаєш, а просто йдеш.
Хтось в голові тобі шепоче
Якісь слова, що їх ніяк не розбереш.

Щось змусить тебе раптом обернутись.
І твоє серце призупиниться на мить.
Ти знаєш – тепер має навіть дощ всміхнутись,
Бо ти побачиш хто до тебе під дощем біжить....

Что ты хотел сказать,
Когда расплавил лед?
Зачем пустил меня
В заоблачный полет?

Куда ты вдруг исчез,
Когда запел прибой?
Кто для тебя придумал
Слова «смерть» и «герой»?

Где след от твоих ног,
На каменной земле?
Как мог сказать: «Люблю!»
Ты призрачной луне?

И почему же сердце
Мне никогда не врет?
Я знаю, что тебя
Мне море не вернет…

Надежда… Дым и тонкий лист свинца.
Или стекло.… Хотя оно не бьется до конца.
Как больно сердцем ощущать порезы
От тех осколков из тяжелого железа.
А как приятно спать на шелковой постели
И чтобы звуки нежно только пели.
А иногда звучат басы так громко,
Что и не слышно звуков слишком тонких.

Надежда… Может погубить и воскресить.
Поднять наверх и так же опустить.
Повесить крылья за спиной большие.
И из свинца сковать две золотые гири
И привязать к ногам цепями.
Дарить цветные сны ночами.
А иногда кошмар послать ужасный по утру,
Что просыпаешься ты весь в сплошном поту.

Надежда.… Губит. Оживляет.
Бросает. Любит. И находит. И теряет.
В надежде сердце замирает.

А все зависит от того, что будет.
Надежду оправдают, иль погубят.

Солоний вітер випитих очей.
Холодний шлях. І білий морок серця.
Вулкан. І грім... І лінія плечей...
І сонце проливає сміх з відерця.

Мене немає, як немає й Вас.
Така самотність, хоч смереку гризти.
Ви вже без мене. Чути білий вальс.
Чи може, танго? Океанські бризки?

..............................
Він вибігає, береги зломивши.
І тільки погляд випитих очей
Мене ув’язнить, спогади накривши.

Самотній дощ. Холодний очерет.
Червоний кущ із випитого серця.
О ваші очі! Рандеву планет...
О ваше серце! Тищі кілогерців...

Так чи інакше люди
Лізуть постійно в очі
І бачу – діла не буде
Бо надто вже всі охочі

Позазирати в душу
І покопати яму
Товкти, як боксерську грушу
І гупати, як в тамтами

Кусками живої плоті
Свого задобрити звіра
Їм надто потрібна просто
У власну безгрішність віра...

Вслухаюся,як нескінченностопним ямбом
віршує сталь коліс про долі мандрівничі
і з ними в такт здригається позавіконне
кіно з банальним, передбаченим сюжетом -
поля, горби ганяються один за одним,
байдужі погляди селянок непорушних,
поодиноко вкраплених в зелену повінь
із сапами - зразком технічного прогресу.
Поклавши голову на брус червоно-білий,
про сенс життя свого розмислює кобилка
і поглядом наскрізь пронизуюючи потяг,
із тугою в очах вдивляється в минуле.

Останні кадри і метелики жовтаві
спинили біг на тлі нічного фіолету
і хвиля часу розкололась на хвилини
об берег довгожданий з назвою "Тернопіль"
з лицем багатооким, незворушно-мудрим.
А згусток метушливих зустрічей з прощанням
від греблі-потягу, як повінь відкотившись
струмками продзвенів по лабіринтах вулиць.
Знайомі назви їх я п"ю і не нап"юся,
цей запах кам"яний п"янить і гріє.
Десь тут по тротуарах бродить моя юність,
та я для неї вже чужий, незрозумілий.

Блищить долоня театрального майдану
зірками, змитими дощем з чола у ночі,
і заздрять їм, поміж колон сховавшись, вікна,
сліпі й німі, нездужають у міжсезоння.
Затіяла забаву ніч із ліхтарями -
сліпих метеликів із жмені випускає.
А у Катедри руки в вічному молінні
вознесені до хмар розмитого світіння...
...Я поспішаю повернути рік за роком,
свою відсутність, наче плівку на початок
відмотую. У кольоровості вітринній
посилуетно час задкує у минуле.

За рогом - двір. Гілками на балкон обпершись
у скло вікон цікаві заглядають клени.
З-поза дверей я чую голоси знайомі,
під пальцем - пружність електричного дзвіночка...
...Та раптом відкриваю очі серед ночі,
а у віконних тінях чужина глузує.

Душа спорожніла,
Завмерла,заснула,
Чи може, нещасна,
Про радість забула?
Бідненька стомилась,
Нехай одпочине,
Допоки образа
Із серця не згине.
Допоки отруту,
Що кров отруїла,
Злісттю гіркою
Думки обпоїла,
Не вимила чиста
Гаряча сльоза,
Щоб зуміла розпуститись
Прощення лоза.

Я смотрел бы в огонь и все дни вспоминал.
Может это лишь трюк от света люстр.
Но мерцаний страниц и тревог я не ждал.
Эту Книгу писать боюсь…

Книгу всех моих дней, Книгу Жизни Моей,
Коротка, словно фрукт, что был срезан скорей,
Чтоб понять, что все же мечтам вопреки,
Есть беда и у всех людей.

Можно видеть в ней пазл, или звезд лабиринт,
Но тогда не пойму в жизни я этот финт.
И я вынужден помнить,
Помнить всей жизни слова…

Слов не сдержанных там, и слова, что навек;
Слово, что позовет слезы горькие с век.
Есть там главы из тайн, есть признаний слова,
Если все, что имел, теряю я…

Есть там главы потерь, призрак, что не умрет.
Есть глава о любви, что никто не сотрет.
Есть слова – я укрыл их в тюрьме, что воздвиг я из лжи.

Припев:
Хоть страницам есть счет,
Я не вижу конца.
А конец – это тайна.
Не прочтешь и словца
В Книге Жизни Моей.

Есть глава об отцах и глава о сынах.
Ссоры есть, что не выиграл даже в мечтах.
Битвы, что проиграл, поражений всех боль,
Где не встретимся мы с тобой.

Есть рассказ об удаче, которой не ждал.
Есть о Боге глава – я понять так желал.
Обещанья Небес, даже Ада – проклятье оно.

Припев:
Хоть страницам есть счет,
Я не вижу конца.
А конец – это тайна.
Не прочтешь и словца
В Книге Жизни Моей.

Снова солнце поднимется.
Если нету здесь лжи,
То горят все страницы,
И только остаешься ты!

Ангелы…
Двусмысленное слово.
Слово любви и волшебства.
Добра. Загадки.
Света. Чувства.
Мне грустно…
Знать, что их крыльев не увижу никогда.
Не на земле.
Может во сне?
На берегу мечты?
Где через вечность брошены мосты.
Прикосновенье…
Когда тихонько плачешь ты.
Лишь на мгновенье.
Не думай.
Почувствуй свет любви.
Замри.
Открой глаза и посмотри.
Кто тот, что очень вовремя пришел.
Как и всегда.
Нашел.
Он пролетал случайно мимо.
И вдруг почувствовал незримо
Тебя…

Дома жара.
В Карпатах ветер.
Дома дожди.
В Карпатах лето.
Дома тепло.
В Карпатах холод.
Дома еда.
В Карпатах голод.

В Карпатах лес,
А дома окна.
В Карпатах лед,
А дома стекла.
В Карпатах снег,
А дома просто.
В Карпатах смех,
А дома слезы.

Там речки, бури, росы, вечность.
Тут газ, асфальт и бесконечность.
Тут улицы, очки, чья-то оценка.
Там люди, Бог, тонкая стенка.

Там каждый шаг равно - надежда,
Тут важен тот же шаг, фигура и одежда.
Тут жесты, взгляды, буквы и слова.
Там сердце, души, мысли и глаза.

Там… каждый шаг для сердца испытанье!
А тут… Что тут?! Простите.… До свиданья.

Я знаю, було б дивно це кричати в твою кригу.
Питати в неба, слати на домашній та гадати по очах.
Я просто хочу знати і знайти тебе у комусь.
Побачити в юрбі за сотні миль, залізши на найвищий дах.

Де ти? Кричу, намагаючись стати водою.
Пливсти і шукати тебе по слідах на землі.
Де ти? Стану пташкою, але німою.
Вслухатись і чути усі голоси.
І твій…

Твій голос поступово я забула.
Він злився із моїм в моїх думках.
Найбільше боюсь, що скоро скажу я:
«Це просто минуле, далеке минуле…»

Де ти? Поверни мені рештки моєї свободи!
Я хочу віддати її, а вона не моя…
Де ти? Ми мали з тобою даремну нагоду.
І кинули геть як звичайне сміття!

Дождь смоет все:
Хорошее, плохое.
Он смоет образы и сны
Не смоет лишь твои следы.
Ты мое сердце унесла с собою.

Там ты прошла давно когда-то,
Оставив след от каблуков.
Прошла тихонечко, без слов.
А дождь все плакал виновато.

Но ты ушла, ушла навеки.
Дождь плакать вскоре перестал.
А я без сердца жить устал.
Там на земле воды остались реки.

«Вернись!» - кричу я из последних сил.
Так год за годом, умирая.
Как птиц замерзнувшая стая.
След каблука на сердце…
Роковым он был.

Ты не вернешься никогда.
И ложь про то, что время лечит!
Жаль не спасет во сне нас встреча.
Все лишь вода, кругом вода…

Коли ми були
Малими дітьми
То хотіли стати дядьками
Щоб пити горілку
Разом при столі
З дядьками вусатими

Коли ми були
Малими дітьми
То хотіли стати дядьками
Щоб знатися
На всіх речах, так як вони
Коли вже трохи підпили

Коли ми були
Малими дітьми
То хотіли стати дядьками
Щоб мати нахабність
Загравати як вони
До тіток з великими цицьками

Вон та девушка смотрит искоса...
Я глажу кошку и мирюсь с рисками.
Она смотрела Китано? Вздрагивала?
Или может хмуриться - это такая тактика?

Эта девушка что-то задумала...
И честно говоря, зря она играет в "угрюмую".
Может быть и зовут её даже Виктория,
но что она делает с этим взглядом на море?!

Ладно, подхожу, угощаю её шампанским,
как сговорились, все пьют только игристое,
бокал, два и не останется ничего от панциря,
куда ж она денется в этом кричащем платье на острове?

Отошла позвонить по мобильному,
я заказал себе ещё сто виски.
Она и вправду знакома с правилами?
Или может приехала портить статистику?
Откуда-то из Пинска!?

Дальше - больше: улыбаюсь,
комплимент про изящную талию,
сам сутулюсь, трещу пальцами,
чтоб не казаться уж таким парнем,

Опускаю медленно затёкшую руку.
Она тоже опускает, вздыхает облегчённо.
И тут я выхватываю арбалет...
Стреляю.
Чёрт!?
Оказывается, она тоже стреляет!
Какая лажа!

Мы попадаем друг другу прямо в сердце,
и кричим как раненные в полёте птицы,
слева из-за столика поднялся Китано,
он тоже сегодня пил игристое.

В гостиннице он спросил у Наташи администратора:
Вы ничего не заметили необычного этим летом?
Наташа посмотрела на него внимательно
и ответила
для истории:
Знаете, много плохого кино...
И все так банально с хепи-ендом.
И, кстати...
Доставая ружьё...
Приятно познакомиться...
Родная сестра Виктории

Кому-то снова захотелось счастья,
Но для него осталось слишком мало места,
А вдруг из-за кармана вылезет ненастье
И убежит к себе расплывшым тестом ?

Когда-то снова захотелось счастья,
Но для него осталось слишком мало времени
Тяжелым взглядом далеко глядящим
Себя всего отдашь потоку бремени.

Обещание света, тихо мрака стесняясь,
Я прощалась с надеждой, ей в ответ улыбаясь,
И в неистовстве мести, разливаясь до боли,
Запеклась моя кровь на обложке тревоги.

Презирание страха, сквозь обман унижаясь,
Грусть молила пощады, о себе забываясь,
И обычная правда, забивая занозы,
Отняла мои игры в позабытые грезы.

Емоційність розбійною хмарою
З вихром, шквалом, вогнем і дощем,
Лютим ворогом, чорною карою…
Душу крає безжалісний щем.
Що ти робиш, просвічена логіко,
Як осикове листя тремтиш?
Чого варта твоя педагогіка?
В тяжку мить – наче риба мовчиш.
Хвилювання надмірне, безсовісне,
Я у нього, як кінь у вузді!
Научи побороти чудовисько,
Щоб не рвались літа молоді.
Світлі мрії, духовність, емоції…
Як розумно це все об’єднать
В гармонічні життєві пропорції?
Я не знаю, а хочеться знать!

Пришпорити б раптом стрімкого, як вітер, коня.
В сідлі золотому туди, де уже горизонт...
Отак і помчати. Нехай мене час доганя.
Прицілитись в небо з рушниці старої. І сон
Підстрелити вправно, удосвіта вставши. А так…
Ген по автостраді шалене женеться авто.
Де б випити кави? Майнув на узбіччі знак.
Весна на зупинці. Її не чекав ніхто…

Часто буває – згадуєш все, що було.
Дні, як термометр – міток і цифр каламуть…
Напередодні спекою в світі несло,
Нині тумани сипнули холоду ртуть.
Місту самотньо. Звідси дощі утекли.
Дипломатичний вересень ще не прибув,
Втім, вже серпневий ґазда віконце засклив
І на балконі сушить хтось зілля-журбу.
Часто буває – тихо наблизиться сум.
Літо минає… В сушених травах – казки.
У передмісті в сіні Телесик заснув,
Вітер подрібнює вічність у ступі Яги.

Душа і метелик припнуті шпильками до світу.
Війна вже позаду. А ти – таки любиш життя.
Опершись на літо, ідеш, оминаючи сіті
Дволикого щастя. Минув біль – і відчай відтяв.
Дрібні перегони. Абсурд коліщат. Метушіння.
А дійсність, як правда. Все просто і ясно, як день.
Поскрипує тихо твій пращур дверцятами в сінях.
Душа, як метелик. І сиплеться збіжжя зі жмень…

Гніздить мисливець на прицілі око,
у правім вказівнім на чаті потиск,
ледь чутно обирає подих спокій,
сумління не приставлене до "проти".

За спалахом до вій закрався сполох,
скидає скубане вбрання водойма.
Малює пострілом відлуння коло,
а небо одягає пір`я стойма.

Гурма кричить, а дріб гаптує тіло,
холодні краплі губляться, мов буси...
Вилазить дим крізь ніздрі вогнестріла,
немов здивований - волають гуси.

З дебелих пліч дерев злізає морох,
йому на руки опадає просинь.
Оплакане гусине горе хором...
В ковтках повітря защемило осінь.

16 Серпня 2007

Закохана? Чи тільки примха тіла?
Крок танцівниці, сукні давній крій…
Медоволоса відьмо, скільки мрій
журливих лицарів твоя рука згубила…

Вітаю, твого полку прибуло,
У вояків нових міцніють крила,
Ти всіх у зброєносці посвятила,
Хоч і без леза – в абсолютне зло

Юнацькі сильні руки пестять вміло,
Шаліє з серця лава вогняна -
Ти знову прагнеш випити до дна
Бо завше влучно цілять твої стріли

Чому ж морозить і кидає в жар,
Між днем та ніччю стерлася межа…

Чи ти в черговий раз забав схотіла?
Закохана? Чи тільки примха тіла?

Повні по вінця чари,
повні тобою сни…
Київ – німа почвара –
спатиме до весни…
Липне до ніг багнюка -
не перейти зими…
Просто візьми на руки.
Просто собі візьми -
Дивну, смішну, грайливу…
Тихо цілуй в чоло…
Хай до весни забуду
все, що уже було…
…Білі високі гори…
Відблиск чужих вікон…
Горечко моє, горе,
мій нереальний клон…
…В чорне глибоке море
падаю в дивних снах…
Будь мені – наче човен,
відговори мій страх...
…Тільки слова, як сливи,
сипляться за поріг…
Дай тобі, Боже, сили,
мій віртуальний гріх…

Я повільно стікаю бажанням
Безжально жити в твоєму вимірі
І не бачити переходу
Як з однієї станції метро на іншу
Тісно навіть у власній шкірі
Тому живу твоїми перфоменсами
Інтересами, телефонами і твоїми знайомими
Цікавлюся - ніби займаю чужу нішу
Тільки місця там вже немає... Того я схожа на тінь
...

Солоними хвилями з новими силами б’юся
Об твої холодні слова і гарячі цілунки
З морськими пейзажами на моніторі зіллюся
Хай сонце південне зігріє це тіло дикунки...
...

Байдуже... греблю прорвало і ллються сльози
То голод, то дике бажання вживання глюкози
І втратили сенс усі форми і зовнішні риси
То сльози прощання, а не загравання актриси...

Кін зустрічі - сниво; реальність
Дочасна, мов звук, що рояль ніс;
Можливо, неждана свобода,
Крихка, зап`янка нагорода,
Роковані зніме покрови,
Загуслою плямою крови
Під ранок полине у вирій...
Скажи, ти мені не повірив?

Набухають бруньки лисого каштана,
Світло-таємничі хмари-кораблі.
Ти сьогодні поруч стомлено-весняний
Щось шепочеш тихо бруньками мені.

І слова незнані плутають волосся.
У душі, як тіні, літери лягли.
Ми сьогодні разом. Кажуть, ми дорослі...
Ну, а ми дитинства щастям поросли.

На устах спинились волохаті маки,
Блискітки радіють у очах п’янких.
Я з тобою поруч. Тихо, не балакай,
Хай за нас в мовчанні скажуть все думки.

А потяг, блакитний і босий,
Спітнілий нічною росою,
Біжить по траві і голосить,
Співає доступно і просто.

Біжить то повільно, то швидко:
Злітає у небо гудок.
Йому так звиватись нерідко
Поміж ліхтаркових зірок.

А потяг все рветься до Львова,
Минає містечка і села.
І тінь від культурного слова
Блукає вагоном веселим…

Моя тоска – ночное бремя,
От тьмы укроюсь я с ума,
Но ты моя печаль безвремья,
Как сахар сладкий, смерть моя.
Как точка внутренней опоры,
Держусь за рукоять себя
И пуля жизни в поле боя
Пронзит итогом небытия.

У тебе вуста сірі бо очі насіння
бо дощ з роззявленою пащею сірою
на дні якої ми спинаємось навшпиньки
щоб дотягнутись до піднебіння

ти плакав би кругло та вишні вишні
літо завмирає на півдорозі до твоєї мислі
ти загортуєш своє серце у мокрі простирадла звислі
друзі мовчать десь далеко у них язики красномовні і кислі

і ти один на своєму заклечаному кораблі
бухнувши до цього вікна причалив пристав
вранці багато-багато яблук падає в туман
бо ти цілу ніч навіщось сидів не спав

Зберу докупи й вимету дочиста
Фантомні болі, конвульсійні пута.
З зірок багряних наберу намиста
Аби зігріти тіло. І відчути
Незмінний запах втомленого серця,
І відтиск на брудних, бездушних лицях.
Коли лиш дюйм, і, певна, доведеться
Втопити вічність у твоїх зіницях.
Спинити маятник життя, котрий щоденно
Вбиває сотні душ в любовній млі.
І ми на черзі, знаю, що, напевно,
Не перші й не останні на землі.
Та я чекаю, вперто, рівномірно
Щодня віршую і псую папір,
Бо ми не можемо кохати так наївно,
Про це давно вже написав Шекспір.
Тож дуримо самі себе спроквола,
Щоб Синю птаху втримати за хвіст
Вигадуєм якісь чарівні кола,
Де біль і ненависть танцюють твіст.
А меланхолія, що у душі захована
У каві топиться й тамує плач.
Я страхом та коханням екзальтована,
А ти – моє життя і мій палач
Водночас. Барабанить стиха злива,
Шматує мозок, ніби від похмілля
І я приречена, але така щаслива,
Бо донестями прагну божевілля
Аби забутись. Щоб єдиним махом
Гордіїв вузол розрубати в грудях,
Тоді звільнитись і до неба птахом.
Ну а птахи… їх і боги не судять…

переклад з давньогрецької

автор невідомий


Коли вже неживого
Адоніса Кітера
побачила з волоссям,
скуйовдженим жахливо,
з поблідлими щоками, –
сказали, щоби вепра
їй привели ероти.
Одразу легкокрилі,
розбігшися всім лісом,
знайшли страшного вепра,
попутали, зв’язали.
„Ти, перший, за мотузку
тягнути будеш бранця, –
а стусанами ззаду
ти підганяти будеш.”
І вепр ступа непевно,
злякавшися Кітери.
Сказала Афродіта:
„Зі звірів найгидкіший!
Це ти стегно поранив?
Це ти скалічив мужа?”
І відповів на те він:
„Клянусь тобі, Кітеро,
тобою, юнаком цим,
і путами своїми,
й мисливцями прудкими,
що шкоди юнакові
не хтів я заподіять –
як голого угледів,
то весь пойнявся жаром
стегна торкнутися
жадливими губами.
Тож не щади, Кіпрідо,
відріж їх, покаравши,
чи вирви геть нещадно –
ці ікла закоханця,
якщо цього замало –
то й із губами разом:
все витерплю охоче!”
І зжалившись, Кіпріда
еротам наказала
його із пут звільнити.
Відтоді вепр не ходить,
не блудить темним лісом –
а до вогню любові
з еротами простує.

Буду вдячний за поради щодо точності відтворення.

Сьогодні геть розмови телефонні
Й сітки розставлені дротів!
Сьогодні у вечірнім безгомонні
До мене голуб прилетів,

і не з листом, а з гілкою оливи
Від мене птаха утече,
Щоб звісткою про сушу перелинуть
У твій просмолений ковчег.

* * *
Зблідлою гримасою П`єро*
Вивернуло посмішку Евсеба*.
Пам`ятаєш міма Дебюро*,
Мага всіх стражденних...окрім себе.
* * *
Моя печальна муза срібнопера
Блука поміж зірок, немов сновида.
І чується мені псалом Давида:
"О miserere, Otce, miserere"
* * *
Очманіло виє хуга.
Дощ перІщить, наче пуга.
То, напевно, Йоган Бах
Разом з бісом пише фугу!

*Дебюро - видатний актор Франції,
П`єро, Евсебій - його маски.

Я тобі сказав (а серце – маятник),
Як три ночі самотою маявся,
Як про тебе мріяв одинокістю
В товаристві смутку сіроокого.
Тільки хмари в морі неба вершами,
Тільки чорноніч похмурим вершником,
Тільки дощ з татарськими очима
Бив чолом у вікна, як причинний.
Я не спав, та бачив сни про тебе.
У танку ходили сестри-верби
Й ти, заклечана коралями багатими
(Очі сяяли купальськими багаттями).
Ми пішли, побравшися за руки,
Наче праведники ірійними луками...
Я тобі казав – ти не дослухала...

Коли зіткнувсь на конях з Долею
І вибита з сідла душа –
Ти не тягнись рукою кволою
До захалявного ножа,

Бо в Долі – довгий лук зі стрілами.
Згадай минуле, в нім – людей,
І теплі дні, в які зустрілись ми,
І стежку, що в добро веде.

Болить вогненно в грудях рана ця –
На неї спомин поклади
Про те, як радісною працею
В чийсь пам’яті лишив сліди.

Цілющим зіллям цим напоєний,
Задивлений в лункий зеніт,
Відчуєш: таїнство сотворене –
Ти вдруге народивсь на світ.

Ти у сідлі, віч-на-віч з Долею,
Їй посилаєш гордий жест.
Вона ізнов меча оголює
І знов тривожно кінь ірже.

Щоб ваші живі не позаздрили тим, що в могилах
Щоб вашій землі вистачало родючої сили
Щоб ви не просили, та завжди, як просять, давали
Щоб жили під небом та мали глибокі підвали

І навіть коли перестало світити би сонце
Горіла б живильна свіча у дитячій долонці...

**
Коли думки починають відверто смердіти
Такий собі продукт переробки мозку
Розум перетравлює дійсність
У відходи
Хочеться сидіти і оплакувати себе
Або ж народити когось...
І веселіше буде від думки,
Що з тебе може виходити щось живе і потрібне

Хоча хто зна... можливо я і на це неспроможна...

Звуків витончений букет
Передав нам у спадок поет,
Полишаючи межі землі -
Наталі!
Поклоніння граційний флер
Увірвав непоступний бар`єр
Й затамований стогін здалів -
Наталі...
Прохолов бальних туфелек слід,
Та на згадку - дарунок послів -
Мармуровий шедевр Віталі -
Наталі.
Спомин серця міцніш за гранит!
Бухта схована хоронить
І окрилює кораблі -
Наталі!

Поки, вітре мій сивий, ти пишеш листи
гострим склом по пергаменту серця живому,
намагаючись шкіру товсту прошкрести
у мовчання моє, у байдужість і втому —
я до тебе крізь товщу земну й крижану,
крізь бетонний непотріб усіх нагромаджень —
всім єством здичавіло і спрагло тягнусь,
всім пластом, всім корінням, засушеним майже.

Я — податлива глина з прадавніх глибин,
шкарубка й затверділа — гнучка та слухняна.
Розімни мене в пальцях. Що хочеш, роби —
лиш зніми, наче гріх, каламутну оману,
віднайди в її надрах фігурку мою,
не згаси цей промінчик, цю іскорку Божу...
Задихнутись тобою я знову боюсь —
і надихатись вдосталь тобою не можу.

Люляй, моя кицю, люляй, моя мила,
Хай тобі насниться шуба із шиншили,
Шкіряний жакетик, туфлі на підборах,
І тепленький светрик, і хатинка в горах.
Люляй, моя кицю, люляй, моя мила,
Хай тобі насниться сумка з крокодила,
Золоті браслети, ланцюжки й перстені,
Опери, балети, ну і ти на сцені…
Люляй, моя мила, люляй, моя кицю…
Я ж – бігом по пиво, доки тобі спиться…

Розпускаєш руки під дощем
Розквітають пуп’янки-долоні
Свій давно загублений Едем
Не знайдеш на жодному пероні

То не жаль – пробиті жалом скроні
Антиусвідомлення проблем
Твій Едем не схожий на Господній
Ні на жодну із земних систем...

**

Затяжного дощу місто –
Корито з брудом і червяками
Їм там не тісно
І звісно життя за планом
Дощ іти перестане
І висохнуть залишки бруду
Погляньте на місто –
У ньому не черви, а люди...

Чисте повітря бальзамом зцілює груди

Ти — мрець…
А лише одне твоє слово
могло знищити всесвіт
Авангардний герой взяв
довічний тайм-аут для смерті
І тебе вже нема серед нас, ти є — труп
І по-всьому хорошому завжди настає кінець
Друже, мій любий, сьогодні ти —мрець!

Я не буду лити сльози скорботні
Бо душа невмируща, вона вічно жива
Ти не вмер, це лише тлінність плоті,
Твоя мудрість й досі наповнює наші серця

Ти ідеш з цього світу прекрасним героєм
Усміхаєшся з раю привітно до нас
Ти страждав на землі від браку любові
Сподіваючись, що твій профіль замінить її анфас

Ти — мрець…
А колись ти навіть грав у карти
І хоча ти не був затятим гравцем
Ти міг визначити тих, хто блефував
А хто просто торгував своїм лицем

Ти бачив людей — лідерів у стосунках
І тих, що плазували, наче сучи сини
Ти пив горілку з багатіями на рівних
І не цурався злодіїв, що вийшли з тюрми

Хоч сам не знав, що на нас усіх чекає
Сума, тюрма чи Божа милість
Все життя сам від себе подалі втікав
А друзям здавалось — ти дуже сильний

Ти вмер…
Твій шлях не особливий — смерть в кінці тунелю
Я і твої діти — теж станемо мерцями
Але є завжди шанс уникнути борделю
У наших головах, прогнилих до нестями…

Куда бежать?
С обочины к дороге?
Тебе не знать
Зачем мне так болеть.
А мне бы в пасть
Забрать свои тревоги
И от беспомощности
Не заржаветь.
Кому звонить?
Двуруким и двуногим?
Не интересно,
Даже если кризис.
Собрать быстрее
Зубы с атмосферы
И растянуть
В улыбочке на бис.

ти пам’ятаєш скутий груднем Аустерліц
холодний спокій впевненості на обличчях
і вишикувані на світанку легіони
ряди мушкетів
ти пам’ятаєш чи тремтіли там у нас коліна
і чи іржали коні у передчутті
здається ні
ми молоді були
не знали страху втоми від життя
від перемог
жінок
вина
свободи
весь світ лежав прип’ятий шпорою до мерзлої землі
трави придавленої чоботом я пам’ятаю запах
він збуджував
як збуджувала пляшка бургундського в наметі за обідом
струнка фламандка сіроока зі шпиталю
ми пили за життя
за душі тих солдатів
чиї прокляття нам дзвеніли в вухах
чиїми зойками ридала змішуючись з кров’ю злива
за матерів сліпих у чорнім горі
у чорних каптурах над чорною могилою єдиного
ти пам’ятаєш очі ворогів
поранених смертельно
полонених
чужих
інакших
очі
говорять більше ніж вуста

здається
ми розгубили там себе
свою звитягу залишили лежати горілиць в багні
схрестили шаблі
пальці
не метушіться святий отче
ходіть-но між рядів померлих
сьогодні в ніч я прийду сповідатись
за все
за всіх кому не вистачило часу
кого я можу нині врятувати
від пекла

ти пам’ятаєш скутий груднем Аустерліц
наш прапор в світлі сонця що заходить
мої слова яких я сам тепер не пам’ятаю
фламандки тіло вкрите рваним простирадлом
зневірився
кричав до ранку поки не втомився
на місяць вовком вив відхаркуючи боляче бургундське
тепер цього немає
ми хворі
божевільні
з вендетою у серці ми

ти пам’ятаєш
тебе там теж убито

Від життя не втікати, не боятися
Тих, що всі
І собою залишатися –
Тільки так досягають мети
Тільки в очі зустрінутим дивитися
Не за себе
За інших помолитися -
А такі вже були, вже були

Різних страхів вже мабуть не позбутися
Всі благають
Колись, та схаменутися
Хтось плете павутиння вини
Чи своє ти вже сам занапастив ім’я
Чи до кращого
Вже не буде вороття
Совість каже, що винний – це ти