Ти з іншою, я з іншим,
Ми разом і окремо
Ми аквареллю пишем
На небі... Ці проблеми!
Ти з іншою, я з іншим,
Це вже старе, не нове,
Ми віршами розпишем...
З тобою все казково.
Згадав, чи забуваєш,
Шукаєш зустріч знову;
Я знаю, що ти знаєш.
Без тебе все попсово.
Розмиті акварелі
В незрозумілім небі!
Зірватися б зі скелі
Тієї. Через тебе!
І наші білі квіти
Посипляться із неба,
І поховають діти
Колись саму. Без тебе!

В волосся тихо останній промінь
Сковзнув з-за хмари,
В вікно задумливо дивляться небо
Й старі каштани.
Дивні фігури пливуть крізь пальці,
Й стікають сріблом.
Як непомітно жовтіє листя,
Як непотрібно...
Вирує паром вечірня кава,
Не буду спати.
...Весна повернеться коли-небудь.
Можливо завтра.

Старість його вінчалась епохою благоденства.
Не було ні землетрусів, ані посух, потопів.
Стали примарними межі межи порами року.
З’яскравішали зорі, з’яскравішало сонце.

Навіть в провінціях дальніх більше не воювали.
Покоління зростали у пошані до ближніх.
Гірко було з такого йти досконалого світу.
Їх споглядаючи, він свого соромився смутку.
Вірив, утім, що з ним згине страшна і пам’ять.

За сорок вісім годин опісля його кончини
спустошливі урагани промчалися побережжям.
Із двохсотлітньої сплячки прокинулися вулкани,
лава зім’яла ліси, виноградники, і містечка,
і війна запалала на збуренім архіпелазі.


2007

Слово - це кров,
Це стікаюча ртуть поміж пальців,
Це краплина роси,
У якій умивається Бог;
Слово - вітер у крилах,
Мерехтливії тіні від танцю;
Слово - сонячний зайчик
Безтурботно-безжальних думок.
Тож скажи мені слово!
Влийся у мене крізь очі,
Змий останні мости,
Дай згадати усе і забуть.
Слово - значення - суть
У нервовім сплетінні емоцій...
Я чекаю! Мовчиш.
Кров холоне і труїть. Мов ртуть.

Даруючи тобі свої слова
я не казала
що дарую з ними їхні значення
а лише букви
_____________звуки
___________________і паузи між ними
що вимірюються тишею
яка помножена на
_________________нуль
багатозначний ззовні
та всередині пустий

ДЕНЬ:

Привіт вітрам! Я травень привідкрила.
А кров у скронях б`є, як б`ють копитом коні.
Душа моя – стривожені вітрила,
Стривожено-стриножено червоні.

І буде небо, море і Всевишній,
І я-піщинка, і піщинка-світ.
І мить – на кілька днів, на кілька тижнів:
У Всесвіті моєму квітнуть вишні.
А отже – все буде. Як слід.

Упасти б вгору – де найглибші зорі,
А найгостріша - проштрикне навічно.
І море знатиме. Припливи символічно
Лічитимуть миттєвості прозорі.

А Бог – усюди. Це його хода.
Цей травень і вітрильники, і зливи,
Коли душа солона, як вода,
Прозора вічність кольору оливи.

НІЧ:

Ніщо не вічне. Поготів – любов.
Коли нема для чого і для кого.
І всує! Всує сонми молитов!

Настояна на Часі до гіркого,
Надірвана мелодія трембіти,
Лише одне тепер прошу у Бога:
О, Господи! Не дай мені любити.

Коли нема ні сліз, ані жалю:
Холодний осад – як довічна втома.
Розбито все, що було з кришталю.
Жбурляю сни – іронію ловлю.
Чому я скло? Причина невідома.

Жила як вміла. І не вміла жити.
Сто першу вічність випито до дна.
Звершилося. Не дай мені любити.
Довершена. Довершено одна.

ДЕНЬ:

Сотні тисяч «якби» обплітають порожню долю.
Всі дороги пусті. На дорогах тебе нема.
Я тебе не люблю, мій чарівний червіний королю.
Ну, хіба на свята. Ну, хіба крадькома.

Зав`язати б дороги у вузлики – і усього.
Щоб на пам`ять, чи щастя, чи, зрештою, просто так.
Ти не любиш доріг, перестояних до гіркого.
А мої, калинові, якраз отакі на смак.

Перестояна ніжність, немов навісна оскома.
Не-моя не-любов, пережита у сірі вірші.
Сотні тисяч «якби» - я із ними давно знайома.
Ну, подумаєш, просто буде на кілька більше.

НІЧ:

(пауза на три удари серця)

Любов до зáпиту. На потім. На колись.
А термін вийшов, як виходять з ладу.
Були надії – та перевелись
На цілих кілька плиток шоколаду.

(два удари)

Любов мою до зáпиту
Сухим чеканням зáпито,
Сухим чеканням, як сухим вином.
І падають пробачені
Надії передплачені,
Надії передбачені в геном.

(удар)

Не потрібна. Всього лише. Хлепчу печаль з калюжі.
Видивляюся лиця на когось (на тебе?) схожі.
Я всього лиш щеня. Недолюблене дуже-дуже.
І відтоптують лапи засліплені перехожі.

ДЕНЬ:

І вийшла я в небо – висóко,
Весни до болю упилась,
І кров моя березовим соком
У жилах березових лилась.

А весни небесні линуть, линуть – ждуть,
Витягують душу на журавлине крило-плече,
У венах у мене гаряча солона ртуть
Пече.

І встану я рано озонової пори,
Щоб жити до вічності, дихати - до нестями,
Під шаром сухої потрісканої кори
На серцевині леліяти нові шрами.

І встану я, кану я - каменем, листом, сном,
Хвилиною вічності, вічністю скороплину,
Під акварельним натягнутим полотном
Падаю. Підіймаюся. Лину.


НІЧ:

Пуста і грішна. Ось він – горизонт.
Глухі кути, назад не повертати.
Порозбирати вчинки на цитати,
Де зникнув зміст і вигорів резон.

Живу – і крапка. Це важливо – як?
І дні як дні. Не завжди до лиця.
Гірке безсоння, як старий коньяк.
А «завтра» – нам ніхто не обіцяв.

Блукаю нічними скверами чужого для мене міста.
Ходжу за чужою радістю, а власної ще не маю.
Збагнути не можу іноді, чи янгол я, чи нечистий
І що у буденнім терені розпачливо так шукаю.

Стріваю я сотні поглядів, та жоден мені не в душу.
Крізь бруд балачок і витівок, спустошених дум про вічне,
Заплющивши очі, бігтиму і напасть умить розрушу!
Бо в мене ще все попереду! Будь воїном, чоловіче!

Все дуже просто: слова облуди –
Мов дим.
Брехати можна і торгувати
Святим.
Холодні губи. Слова любові –
Лиш звук.
Німіє мова очей коханих
І рук.
Все дуже легко у світі фальшу,
Та ти
Мене не зможеш на тому рівні
Знайти.
Зриває вітер холодну маску
Брехні.
Згоріли страхи і всі вагання
В огні.
Вже не боюся чужого болю –
Він мій.
Вже не збираю скалки розбитих
Надій.
Тепер у мене одне спасіння –
Люблю.
Лише ночами усе частіше
Не сплю.

Солодкий мед бажання на вустах,
у серці сполох вúстукала втіха,
усоте дораховував до ста,
уперше зрозумів, що значить "тихо".

Від ранку недокоханого... цвіль
в глухім кутку, омані - панацея.
А біль летить на спогад, наче міль,
щоби згоріти криком: "Панно, це я!.."

Признання довгожданного рядки -
прості до зрозуміння, зшиті збоєм...
і десь, на рівні атому, думки
розщеплені між небом і Тобою.

20 Квітня 2007

Хмільний листопад вбрався у стократе –
Отак воно буває на віку:
Вона тебе згубила у Карпатах,
А я тебе знайшла у кабаку.

Між доль, серветок і рудого чаю,
Між теплих пліток
і нетеплих брів
Ти не повірив дівчинці із плаю,
Але повірив пісні про зайців.

Вчепив усмішку. Слів приміряв лати.
Узяв рахунок.
Недопив вино.
...Останній потяг бродить по Карпатах,
А ми з тобою підемо в кіно.

Дощові хмари
кров’яні згустки
у венах неба
витягають з людей
енергію світла
і з кожним дощем
душа темніє
гіркне
і пахне осіннім лісом
і десь в глибині
ще теплиться літо
маленьким сонячним зайчиком
мружить свої оченята
важко дивитись в небо
що набрякає дощами
Ці захмарені вени
в ногах неба
ними так важко ходити
і так легко впасти
на наші душі
гнилим дощем
Може хоч хтось
спробує вилікувати
маленький шматочок неба
у себе над головою
життєдайною терапією
свого єства

Як є – не буде,
Як було – нема...
Нову історію для себе творять люди.
Жахливим сном для сивих є війна,
А юним сняться зради і облуди.
І з кожним днем
П’янким дощем покути
Вмиває лоно зранена земля.
А ми з тобою
Ближчі віддаля,
А нам з тобою залишається
Лиш бути...

Синім – церква. Жовтим – вогні.
Мокро-сірим – холодний став.
Ти не кинув мене, ні!
Ти ніколи мене не мав.
І розхристано-чорні світи…
І розідрано-сонна земля…
Білим-білим, як сніг — ти.
Синім-синім, як сон — я.

повний рот набрав тиші
ведуть до стіни чекати постріл
пов'язка ночі на обличчі
востаннє зорі зникає простір

Дим крізь щілину дверей
Дивні дерева ковтають його поміж листя
Думки, ніби струни
Натягнуті так, аби добре рвалися
Під пальцями
Мамо, кохана, не злися
Я знову не хочу додому
Пробач і не плач
Твої сльози не вимиють втому
І не виженуть дим із очей
Ним так добре не бачити
Мамо, самотніх людей
Посміхнися...
Я маленьку кружечку кави...
І біжу
Записати для тебе
Кілька слів на автовідповідач...

Тепер я вмію падати з-за хмар,
Ламати крила, кров*ю умиватись;
Я майже знаю хто такий Ікар
І як воно - Ікаром називатись.

Тепер хожу, як решта, по землі -
Ногами довго вчився дибуляти.
Вже не болять криваві мозолі...
(Ходити значно важче ніж літати.)

Тепер я майже свій серед людей -
Навчився випивати і брехати,
Паплюжити, не зводячи очей,
Умію з розрахунку вже кохати.

Тепер я майже вірю, що прожив
На цій землі з народження й до скону.
Та знаю: так нічого не любив -
Як неба позолочену ікону.

Тепер я майже повністю зітлів,
Лишилось тільки вітру зачекати,
Щоб знову в безкінечності світів
Разом із ним хоч попелом літати.

Панночко, гой-ці, не плачте!
Місяць торкається пліч.
Лізе гадюччям ледачим
Потяг в скривавлену ніч.

З олова злитий солдатик —
Біло базякає сніг…
– Панночко, годі ридати…
- Юнкере, як же ти міг…

* Вірш присвячено Т. Г. Шевченку.

Не він один її любив,
віддавна Україну
поети славили в піснях,
немов "красу-дівчину".

Від неї переймали сміх,
і жарти, і таночки,
її байки, немов квітки,
сплітали у віночки.

Той в ній давнину покохав,
той мрію молоденьку.
Він перший полюбив її,
як син кохає неньку.

Хоч би була вона стара,
сумна, змарніла, бідна,
для сина вірного вона
єдина, люба, рідна;

хоч би була вона сліпа,
каліка-недоріка, -
мов рана ятриться в ньому,
любов його велика.

Вкраїна бачила не раз,
як тії закоханці
надвечір забували все,
про що співали вранці,

і, взявши дар від неї, йшли
до іншої в гостину;
вони не знали, що то є
любити до загину.

Він перший за свою любов
тяжкі дістав кайдани,
але до скону їй служив
без зради, без омани.

Усе знесла й перемогла
його любові сила.
Того великого вогню
і смерть не погасила.

"Я, цар царів, я, сонця син могутній,
Собі оцю гробницю збудував,
Щоб славили народи незчисленні,
Щоб тямили на всі віки потомні
Імення"... Далі круг і збитий напис.
І вже ніхто з нащадків наймудріших
Царського ймення прочитать не може.
Хто збив той напис - чи сперечник-владар,
Чи просто час потужною рукою, -
То невідомо. Дивним візерунком
Багато слів написано край нього
Про славу безіменного владаря,
Змальовано царя славетні вчинки:
Он цар сидить високо на престолі,
Народи подолані йдуть з дарами
Коштовними й додолу клонять чола,
А він сидить, немов камінний ідол,
Під опахалами з барвистих пер.
Лице його подібне до Тутмеса,
І до Рамзеса, і до всіх тиранів.
Он далі він, схопивши за волосся
Одразу цілий гурт якихсь повстанців,
Кривим мечем над ними замахнув.
Лице його подібне до Тарака,
До Менефта, як і до всіх тиранів.
З лицем тим самим він левів полює,
Левіафанів ловить, б'є пташок,
І їде полем через людські трупи,
І бенкетує по своїх гаремах,
І на війну жене своїх підданих,
І посилає на роботу люд -
На ту страшну єгипетську роботу,
Що має вславити царське імення.

Іде той люд, мов хвилі в океані,
Без ліку, без числа на бойовисько
І стелиться під ноги коням царським,
А хто живим зостався з того люду,
Той гине на єгипетській роботі;
З його могили хоче цар зробити
Для себе пам'ятник - хай гине раб!
І раб копає землю, теше камінь,
Приносить мул з ріки і робить цеглу,
Виводить мури, статуї великі,
Запрігшись, возить самотужки, й ставить,
І щось будує вічне і величне,
Щось незрівнянне і потужно гарне,
Мальоване, мережане, різьблене;
І кожна статуя, колона, малювання,
Мережечка, різьба і навіть цегла
Незримими устами промовляє:
"Мене створив єгипетський народ!"

Умер давно той цар з лицем тирана,
Зоставсь по ньому - круг і збитий напис.
Співці! не марте, вчені! не шукайте,
Хто був той цар і як йому наймення:
З його могили утворила доля
Народу пам'ятник, - хай гине цар!

28/VIII 1904

Вийти в плащику з капюшоном –
І втопитись у венах вулиць…
Так, по всіх світових законах
Я вже мала тобі забутись.
Я вже мала тобі відснитись –
Адже перша любов – не остання…
…Поможи їй, вона втомилась!
…Пелюшки відкисають у ванній…

Щастя впало на плечі громом,
Зір прошило мільйонами голок.
Мене вигнав під зливу із дому
Невситимий чуттєвий голод.

Щастя ллється густим потоком,
Перекотом гримить надривно,
Прагне надер земних глибоких
Відшукати в кипучих ринвах.

Груди навстіж прозорим стрілам!
Воду обертом п’ють долоні.
Розтікається щастя тілом
І ритмічно пульсує у скронях.

Божевільно закохана, боса,
Замість одягу – мокра пристрасть,
Я кричатиму стоголосо
Серед вулиць старого міста.

Серед каменю, скла й металу,
На перетині ночі й ранку
Я віддамся дощу на поталу,
Обернусь на палку коханку.

І розтану у громі криком,
Розіллюся стрімким потоком,
Аби разом з дощем великим
Щастям впасти й тобі на щоки.

19.04.07.

Великими волами володію
Виорюючи власні віршугани
І власне вірую
Востаннє
У весну
...
Літаючим лелекам літо личить
Ластує личко
Літерами лічить
Логарифмічний літній лототрон
...
Надворі непокора, ніби небо
Над нами непомітно наболіло
Навіяло недавню ностальгію
Наснилось, ніби небо нас накрило
...
Зимову змову заспиртую
Значним зневодненням зусиль
Заради зради зацілую
Зустрічну заметіль...

Як жаль: цей світ - не для пророків.
Тут у пробірках рік за роком
Вирощують псевдолюдей.

Твій храм помер. На тому світі
Йому судилося ще жити,
А ти небажаний ніде.

Ти знаєш сам, чого ти вартий,
Тебе давно програли в карти,
А в тебе, як завжди, "хрести".

Ти мусиш в чомусь теж зізнатись,
Землі набридло обертатись,
Візьми хоч глобус покрути.

Сім Стріл
у Амура було-
по óдній на Небо
кожне.
Набрало повітря
крило,
а погляд
питав
"чи можна..."

До Першого Неба Стріла
влучила.
Вціливши в око,
вона до думок,
як дійшла -
то вилізла
десь під боком.

Лишився за Другою
слід,
пройшовши язик,
крізь зуби -
замовкнув навколо
прасвіт,
налились
чеканням губи.

Згорнувся від Третьої
вдих,
а видих
давився в кадрах -
вулкан,
лиш на мить,
ледь затих...
а потім
застигли надра.

Четверта
була невпопад,
задівши
вбрання та штори,
міняючи
розуму склад,
діагноз -
"Шалено Хворий..."

У П`ятої
вістря тонкé,
воно
прокололо руки.
По них
протікали струмки,
впадаючи
в перестукіт.

А Шоста...
та Шоста -
як сон,
лоскоче
живіт і спину.
Признався богам
Купідон -
від неї
вмирають стрими.

Зривається
мить з тятиви,
летить,
наче Ангел, Сьома...
Напевно,
ми з Щастям
на "Ви",
а може -
"не всі ще вдома".

18 Квітня 2007

Маяковський на десерт
Їм у їдальні облвиконкому.
Все, як у рідної мами, як дома.
Затишно, смачно, сяйні обличчя.
Ніжна кухарка сама тебе кличе.
Що забажаеш, те тобі й дасть.
Згадав Маяковського:
«Очень правильная
эта наша
Советская власть».

* * *
Сплять перелякані, зморені люди.
Все до ранкової стихло зорі.
Сиві ялини стоять коло суду.
То правдоборців старі матері.
Тут Береславського змучена мати.
Поряд Сокульського мати стара.
Сняться арешти їм, сняться їм грати,
доля синівська на схилах Дніпра.
Господи, в чому хлопців провина?
За що їх сила нечиста гребе?
Ніч. Ані звуку. Вся Україна -
архіпелаг КДБ.

* * *
Виглядав я з Києва в Камизяку волю
і в суботу рано посадив тополю.
Постелив їй землю і полив водою,
рідний край згадавши, освятив сльозою.
В листячко вбереться, виросте тополя
під вікном казенним, де мені неволя
наплювала в душу, вкоротила віку.
Треба жити б мовчки, а я все базікав.
Не була ні в чому, моя хата скраю.
Все мені боліло. І тепер ось маю -
в чужині, не дома, посадив тополю
і сиджу під нею, виглядаю волю.

У лікарні
Край Каспію. Не місто й не село.
Солончаки. Низькі, убогі хати.
Якому дурню в голову прийшло
мене сюди з хворобами заслати.
Лежу в очеретяній глушині
в міцних обіймах астми і гастриту.
Я тут потрібен лише комарні
та ще адміністрації для звіту.

* * *
Не побивайтесь. І не треба сліз.
Довіримося долі-господині.
Я лише тіло в Камизяк привіз.
Уся душа моя на Україні.

м.Камизяк Астраханської обл. Росії.

Надія
Круті чола зоріють із-за грат
у темряві безвихідного лиха.
Сексот у шию людства нишком диха,
і гільйотину точе ніжний кат.
Неправда ще у шані, ще жива.
Її боронять армії і роти.
Одне лиш слово - ти уже за дротом,
а то й на кахлю бухне голова.
Тваринний страх, коли пощезнеш ти?
Коли тебе з душі людина струсе?
Прокляття шлють з холодних камер Стуси
і Курбаси кричать із мерзлоти.
Ще й досі правда ходе між двома.
Подейкують, що чують навіть стіни.
Світ вже не світ - тісні, забиті сіни,
в яких і вдень німота і пітьма.
За горло відчай інколи хвата
і тягне з мосту кинутись, здуріти.
Та думка блисне: "Як же наші діти?
Чи їм засвітить правдонька свята?"
І хочеться стояти і рости,
щоб перед смертю, а таки діждати,
коли впадуть на всій планеті грати
і видохнуть сексоти і кати.


* * *
Я вистояв - не став сексотом
собі і людям на біду.
Іду людиною з роботи
і громадянином іду.


Гомерова одіссея
(з тоталітарного минулого)
У видавництво дід Гомер
свої поезії припер.
Редактор так сказав Гомеру:
-Не піде, бо нема паперу.
Скипів, образився Гомер
і вірші за кордон відпер.
Там хтось знайшов рулон паперу
і видав книжечку Гомеру.
Щоб був папір, сттарий Гомер
в тайзі рубає ліс тепер

Регіт на палі
Ми не гралися у жмурки
в Кафі, під Царградом,
i за це на палю турки
нас садили задом.
Та дива. На вісті там
ми здіймали кпини
й реготали - аж катам
холодило спини.
Не пропала із віками
українська вдача.
Що б не трапилося з нами,
терпимо, не плачем.
Ми не знаем, чого хочем
i що буде далі,
i регочем, i регочем
на державній палі..




Володимир Сіренко Політв'язень 1985-1988 рр. неволю відбував у м.Камизяк Астраханської обл.
Живе на Дніпропетровщині.

Іще у проміжку від кухні до трамваю
Потроху думаю про те, як ти живеш,
Хоч і приречено самотністю палаю
В пекучій заграві пригашених пожеж.

І не чекаю більш листів твоїх нізвідки,
Й надії вішаю на телефону довгий дріт.
Он за дверима - все тогó ж Єгови свідки,
Як діти скиглять, що невпинно тліє світ.

Мені ж здається, що, можливо, то й на краще,
Бо світ цей, зрештою, без тебе, наче бран -
Думок уламки у зневіри тягне пащу,
Як мишу голод запроторює в капкан.

Та він все змінить, бо на те ж він і Всевишній!
А біль із радістю в єдиний сплавить грув…
Я не заплачу вже за тим, що ти колишній,
Лише подякую… томý, що просто був.

Квітневої ночі зтишені барви
На смак - мигдалевий трунок
Стрибатимем з мосту в бруківку і камінь
Мов рибИни з площі Ринок
Небо на дотик як теплий мармур
Лискуче тверде надійне
Як північ - зірками туди пірнемо
Не бійся падіння - вільне
Гойдатись на хвилях півсонних парків
Повільно зливатись з містом
До самого ранку кохатись дахами
Аж змусити яблуні цвісти

Вродився Авель. Каїн підростав.
Дитячі гони між весняних трав!
Такі хороші, лагідні хлоп’ята…
А потім знову. Знову. Знову. Знов.
Важкі пологи. Як важка любов.
Згадай, як ти хотіла вибирати!

Що вибрала? Самотність між людей.
Густі думки, тягучі, ніби глей,
І чорні, ніби глей, і беззмістовні.
Відзимувала. Наче віджила.
Вже народила чи не півсела.
Комори, як душа, по вінця повні

Гріхом і криком, холодом і сном…
І вже блукає Каїн під вікном –
Він, кажуть, брата вбив. Та я не вірю…
Таке хороше, лагідне хлоп’я…
Високі трави. А у них – змія.
Ні, Змій. Той самий. В мене на подвір’ї.

Вагітність. Біль. Пологи. Буряки.
Вагітність. Поле. Через всі роки
Така нудотно-дика веремія…
А починалось…Вибір і любов…
А потім знову. Знову. Знов. І знов….
А чи не час покликати нам Змія?

Павучок мій, павучок
Лапки волохаті,
Загубив десь п’ятачок
Та й побіг шукати.
І за шафою шукав,
На вікні дивився,
Цілий день не присідав,
Цілий день журився:
Загубився п’ятачок,
Що тепер робити?
Не куплю вже кожушок,
Як зимою жити?
І пішов сумний в куток
Страшно там та темно,
Та й заснув наш павучок
До весни напевно.

До тебе прийдуть ляльки
А я їх у крові своїй купаю
У шматочки своєї шкіри вдягаю
...
Ну чи не гарна забава для мене
Васко Попа

Тому, хто колись поцупив
Кілька днів твоєї молодості
Сказали, що ти хво(ой!)да
На гойдалці гойдаєшся.
Побійтеся Бога!
Це вам не Вавилон
Із його химерними тінями
Від лебединих крил...
...
Але тут і зараз
Одружені демократи
Вирощують своїх Мальв,
Кидаючи їм під ноги
Нещасних рожевих слоників
Або м'яких, до спання, ведмедів
І Мальви звикають вдягати окуляри радості
Сідлаючи замість коня
Презентовані малолітражки...
Так і ти дуже скоро звикнеш,
Що язики демократів не менш демокрИтичні
Звикнеш Кохати
Але
Не
Віддаватися...

І
Аккум

Вже вкотре
над цією пустелею
сонце хворіє на лихоманку
і температура
що зашкалює за 40
збивається лише нічними антибіотиками
всього на декілька годин
Сонце
втомлене і змучене
все блідшає і блідшає
од чого і піски страждають на білокрів’я
Їм важко
Піщана країна не вдоволена
і кожна порядна піщинка
живе лише патріотизмом
Отак без крові загинуть усі

Безвітряно


ІІ
Каракум

Це знущання просто чорна несправедливість
Піщана країна
готується до бунту
білі бліді піщинки
бігають одна за одною по колу
все швидше і швидше
у вухах вже свистить вітер
і темніє в очах
Смерч
карасмерч
радісно наївним повстанцям
вони дикі
і не бачать за чужими спинами
хворого сонця
хоча й воно вже давно
знаходиться у стані ремісії
Раби
чорні-чорні раби
знову стають на коліна

Не розлютіть акімператора


ІІІ
Кизилкум

Сьогодні в піщаній державі
червоний день календаря
Кожна мільйонна піщинка
вже розтерта у порох
і тільки
краплі кривавого пилу
сіються через сито долонь
Сонце заходить червоно

Завтра чекайте вітру

Порой, мне трудно быть самим собою,
И слыша сердца зов немой
Парить беззвучно над водою
Как будто ангел золотой

Гулять по свету и смеяться
И в истинах реки купаться
Ловить снежинки знаний разных
Да в каждом миге видеть праздник

Иль быть ребенком полним жизни
Открытым для всего, что извне
Приносит, добрые плоды
Духовной силы, красоты

И изнутри смотреть на мир
Как будто на великий, тайный пир
Где вместо пищи и питья
Разносят мудрость бытия

Душі торкнувся - кришталевої струни –
Розлилась піснею в міцних обіймах…
Ти тільки на півслові не спини…
І вилитись дай їй – смутнíй і вільній.

Хай все стікає і згорить в сльозі,
Скипиться до останньої краплини.
І спопелиться хай тугА в тузІ.
І може вже тоді…. Навіки згине?!

Ти тільки… Чуєш? Тільки не спини…
Нехай біда ридає… Це – востаннє…
І вільно вже по килиму весни
Ступатиму… Назустріч – сонце раннє…

Пробач мені за все: за дощ і сонце,
За осінь, за весну і за вітри,
Пробач мені, що я вже не всміхаюсь,
Пробач мені за все. Aле не йди!
Пробач за спів, за радість і за ревність,
За поцілунки, пристрасть, почуття…
Не йди, прошу, залишся біля мене!
Без тебе я існую без життя.
Пробач за вірш, за риму, романтчиність,
За сльози, сміх, за вдячність, доброту,
За всі слова, не сказані до тебе.
Пробач, що досі ще тебе люблю.

Не посміхнувся ранку -
Ранок завжди взаємний.
В нього роса - коханка,
В мене ж нікого... певно.
Дню не вклонився гречно -
Нащо йому увага?
В нього клини лелечі,
Навіть твоя помада.
Вечір прийшов невчасно...
З ним не ділюсь думками,
В нього зоря не гасне, -
В мене ж болючі рани.

Ждатиму тої днини,
Коли кінець дорозі...
Вітер заграв мрійливо
Реквієм по тривозі

Під Лук’янівським СІЗО черга:
З клумаками рідні та друзі.
Поїсти несуть та одежу,
Цигарки на десерт ув’язненим.

За високими мурами – біль.
Деринчать металеві грати,
Відлуння це пульсу вмурованих,
Дротами від світу відсічених.

В пропускному ж пункті – оргія:
Хто на кому – пройти б поскоріш...
Черговий звіринно всміхається
І слина тече, мов у цербера.

А частинка Світу Божого
На той світ переправи просить.
Миттєво побачитись з близькими
Й назад готувати все наново...
……………………………
Під Лук’янівським СІЗО черга...

Судьба очікувань веснú...
Та не до всіх приходять весни, -
Їх кликать треба. А в небеснім
Краю не чути боротьби.
Покірно до чужого сну
Ти йдеш. А там не буде сміху
І навіть посмішок... Лиш тихо
Помрієш... і назад - в журбу.
Не вірю у правдивість слів,
Лиш серце знає справжню правду
Вона між мрій тепер розраду
Шукає... Та знаходить біль.

Судьба очікувань веснú...
Та не до всіх приходять весни.
Тому зову! - Вертайсь! Воскресни,
Й домів дорогу віднайди.

Розвіяна душа по дорозі життя
Кружляє на крилах надії,
Летить у самотність, у світ небуття,
Позаду лишаються мрії.
Когось полюбила і хтось покохав,
Комусь вона серце розбила...
А він не пробачив... а може не знав,
Що з ним в неї виросли крила.
І звикла душа до польоту небес,
Та крила зломала, згубила,
Не буде в житті її більше чудес,
Тому вона з болем згоріла.
Щоб знов, та востаннє злетіти з землі,
І волю відчути востаннє,
Розвіяти з попелом сльози свої
Та ніжний цілунок прощання...

Розбилась колиска – і серце ураз защемило,
Додолу полилося свіже червоне вино.
Те світло під стелею так невблаганно сліпило,
А ти за дверима молився в вечірнє вікно.
А потім отак понеслось і не раз помирали
Колиска й надія на перший дитячий крик.
День сльози ковтав, лікарі співчутливо мовчали,
А ти вже не плакав, змирився, чи, може, звик.
Обом вже ненависна темна шпитальна палата,
Й на тілі рубці, як сліди на асфальті від шин.
Я чула, що то за гріхи наші бувші розплата.
Та, Господи, …хто ж із нас так нагрішив?

За вікном давно вже ніч,
Та не спиться щось мені -
Я в полум'ї високих свіч
Лічу пройдешні дні.
У верениці днів отих
Усюди слідує за мною
Ностальгія, спогадів блідих
Сумною чередою.
Розрадити нічим не можу
Цю дивну спутницю свою,
Й на ласку уповаю божу,
Що перед нею устою.
А вона усе про щось шепоче,
Малює сцени іншого життя,
Мені мов нагадати хоче
Те, що давно забула я...
...Я відчуваю дикий раж,
Безумного галопу шал,
Аж раптом - поряд мене паж,
А навкруги розкішний бал,
Бал змінює дуель кривава,
Дуель - прогулянка в човні,-
Це розігралась так уява,
Було все наяву чи в сні?
Оце примарне відчуття
Терза мене безжально,
Й можливо на таке ниття
Хтось скаже: "Як банально..."
Ну що ж, банально - може бути,
Та ж як це відчуття забути?
Було зі мною то чи ні
Досіль ж невідомо мені!

* * *
Ах, ці дати. Ці дати!
Небувалий парад...
Помережаний в грати
Не один Листопад.

Хоч від мене далеко
Було небо сумне,
Ані холод, ні спека
Не спинили мене.

Я до тебе, Вкраїно,
Через темряву й сніг
Поверталась невпинно
Із найдальших доріг.


* * *
Що?
Недругів своїх любить?
А де ж така оказія?
А що, як серце зболене
Не може
Любити ворогів,
Мій Боже?
Навчи і просвіти!..
Ні, не мене,
А дику Азію.


* * *
Лиця квадратові,
Шалики червоні.
А по серцях наших
Копитами коні,
А по серцях наших
Копита, копита.
Кажуть наша правда
В Тайшетах зарита,
Кажуть наша правда
В Мордові, Норільськах,
А тут повсякденно
Наруга, злочинства.
Це кати Шевченка,
Курбаса, Косинки.
Це тавром на лицях
Їх ганебні вчинки.


* * *
(після карцеру в побутовій лікарні)

Дві горстки вати у матрацах,
На коцах бруд чужий і піт,
Стіни в печалі сірих рясах -
Палата з вікнами на дріт.

Сестра та лікар збайдужіли
До болю людського і мук.
Шибки від мату посиніли,
Важке безсилля рук.

Грабіжниця і проститутка,
А поруч весь злодійський рід.
І крутиться життя закрутка
В палаті з вікнами на дріт.

Ірина Сеник. Народилася у Львові 1926р.
Політв'язень 1945-1955 рр. та 1972-1978 рр.
Живе у Бориславі, на Львівщині

…Ну, чоловік. Ну, син. Ну, смертний гріх…
У твому світі, Боже, сипле сніг
Із дня у день... Замерзла твоя глина...
Одна хатинка – мерхла та сумна.
І я у ній – довічна, як зима, -
І перша, і остання, і єдина.

Вогонь і сон, турботи і пісні.
Які ті ночі, Боже, навесні?
Яка ото любов у сповиточку?
Він знову докоряє. Я мовчу.
Думки, мов саван білий торочу…
Ой люляй, люляй, Каїне-синочку…

Малий кота до хати приволік,
Той молоко розляв – і чоловік
Прогнав тварину… Хочеш, упізнаю?
Ха-ха! Він вдався в тебе – Божий син,
Господар світу – на землі – один –
Немов ця халабуда – привид раю!

Немов і я – його, і ще – немов
Цей світ чужий - то неземна любов,
Така ж холодна, Господи, як тіло…
І постіль, як пустеля, і вітри…
Ти бачиш, Боже? Тож сльозу утри…
Я знов вагітна…Себто, залетіла…

Перерізали линву,
А я було майже дійшла до вершини
Говорили
Чомусь про ковтання якоїсь там слини
На єдину хвилину
Здалися усі почування дюймовими
Світовими забутими мовами
Пахнуть твої слова
Нерішучими змовами
Літом горить трава
Зачекай, я хотіла сказати
Про те що змогла б...
Але ні...
Ми залишимось просто двома невідомими....

Твій фісташковий сміх
Надихає на подвиг, не більше
Майже триста доріг,
Але ти – це щось зовсім інше.
Підніматися вище,
Щоб аж до самого неба.
Щоби атоми кисню
Впивались розріджено в ребра
І пульсуючим подихом
Падати протягом ночі
Де фісташковий погляд
І вкриті повіками очі...

Ні слова про любов: лиш піна суперечок,
провалля Небуття між двох крихких світів —
і де вже вберегти нам зляканих овечок
на луках золотих, як ти того хотів!..

Не вийшла пастораль: в зіницях — по колоді,
і тиснуть постоли, і вечір догоря...
І стежку поміж хмар відшукувати годі,
коли іде з-під ніг розчахнута земля.

Та я ще шепочу, хоч віриться й не дуже,
що поки навкруги палає небокрай, —
все вернеться, дасть Бог,
мій бурелюбний друже!
— Все вернеться,— кажу,—
ти тільки зачекай...

***
Всесвіт викохує воїнів,
Здобич багатогранна.
Ті, що позаду, хто вони,
Чим прогнівили хана...

Стріли нерадісно послані...
Передчуття колиски –
Степ, від останньої осені
Змученого Чингіза.

Всесвіт викохує воїнів,
Щоб півстоліття втоми...
Спрагою нагодований
Задля чергової коми.

І четверта сестра порятує від щему у грудях.
Не цілунком - лиш подихом долі... Спинися на мить
І згадай не печаль, не хвилини розлуки й не будні, -
А усмішку закохану й чисту згадай, не журись.

Одпустити минуле і жити сьогодні... для себе
Не судилось мені, бо занадто ця правда гірка...
"Чи брехня?" - не корюся й тривожно запитую в неба.
"Чи, брехня..." надто тихо промовить четверта сестра.

Яка морока – я клялась забути…
Яка печаль – не хочу забуття!
Тікати в ніч – лише б не потонути,
Щоб вранці знову виплисти в життя.

І не забути в косметичці сміху,
Метелик вуст підняти догори,
Щоби стооке і сторуке лихо
У здивуванні кинуло: “Диви!

Диви яка! Ще не минуло й року,
А вже вона не в’яне у журбі…”
…Я засміюся! Голосно. Жорстоко.
З надривом. В сірість погляду – тобі.