Ти, звісно, далі сподіваєшся - дарма.
Це листопад, передбачається зима...
Прихильна й так погода нині –
Весною пахнуть дні осінні.
Здається: завтра зацвіте бузок…
Ти й далі сподіваєшся казок?
А, може, й правильно отак –
В повітрі висне добрий знак,
Коли чекаєш на хороше –
То і погода допоможе…
Якби теплом сіяли ми,
То може й не було б зими?

Ми в кожному
кроці рвучко,
затягнуті в вихор
життя,
тямимо все
про "силу"
Страшенну!
Цокають звучно,
десь зліва а поруч-
машини снують.
Мов небо на мене
впало і
придавило.
Мов брила тяжкенна
скали.
Давить страшенна
Незвідана сила
На думки твої і мої.
Я один, жалюгідний
маленький
як атом в хаосі
таємного тіла.
Дивлюся і бачу
Сміюся і плачу
З немічності дитячої
доброти.
Що я? Що я можу
зробити?
Один жалюгідний
маленький атом
в хаосі хаосів, які
Мов невідвертна
тяжкенная брила
Здавила незвідана
Страшная сила.

Весна розтопить сніг в душі,
І все довкола зацвіте.
І прийдеш ти в квітучий сад,
Знайдеш там сонце золоте.

Розквітнеш квітко чарівна
В саду моїх солодких мрій
Для мене ж місяць угорі -
Країна зоряних надій.

Я прийду в сад де ти пройшла
Зрошу сльозами пелюстки.
Хто квітку чарівну зірвав?
Хто розтоптав її сліди?

Для мене ти - країна снів
І коломийки ясний спів.
І день і ніч і плач струмка
О квітко легка і стрімка!

Не буду більше сльози лить
Що зірвана ти назавжди.
В моєму серці ти - весна
І хвилі теплі, золоті.

Не чекай мене ти,
не чекай.
Відклади свою непрошену
печаль.

Не суди мене ти,
не суди.
Серця золото в долоні
поклади.

Не сумуй моє ти диво,
не журись.
Лише в очі, тихо в очі
подивись.

Лише в очі поклади
гіркий відчай.
І віддай свою
непрошену печаль.

Коли приходжу я сюди,
мене немовби і немає.
Вівальді в стилі рок-ен-рол
бурхливо в голові зринає.

Я перетрушую в собі
усе що сталося зі мною.
Смішні спіткання на межі
кохання вічного двобою.

Сердечних зривів недотяг,
можливих поцілунків страх.
Грошей сміття блаженний подих,
І справи справ щоденна плаха.

Коли приходжу я сюди,
мені немов не по собі.
Вівальді стиха наспіваю
імпровізуючи собі.

Трамвої розбивають колеса
кожен стук відбиває пульс міста
Серед тихого бруківкового плеса
Чи знайдеш для себе ти місце?

Трамваї розбивають душі
по кому дзвенять трамваї?
Маленький клаптик небруківкової суші
Маленькі залистянілі алеї

Трамваї повертають додому
у депо засинають смиренно
стара жінка зітре зі сидіння втому
нового дня чекають страшенно.

Литя горіха
в твоїм волоссі
такий як гріх
отой волоський

Горіха листя
на твоїх грудях
немає місця
у твоїх кудрях

Листя пожовкле
з голів злітає
і навіть сліду
не залишає

Литя горіха
як сонця пломінь
не заглушити
серця той стогін
25,11,06

Татари зраджували нас,
Поляки ставились байдуже
І кожну мить, і кожен час
Хтось чатував на наші душі.

Нас брали турки у полон,
В нас щастя москалі шукали.
І кожен нам міняв кордон,
А ми втрачали і мовчали.

А ми і досі мовчимо,
Чи сподіваємось на бога?
Чи вже бажаючих нікого,
Чи ми історій не вчимо?!

Туман колише рідне місто
І ти напевно, спиш давно.
В дворі дерева, як із тіста,
Здається це – старе кіно.

Знайомство, зустріч і кохання,
В очах бринить знайомий блиск.
Обійми знову аж до рання,
Від поцілунків скаче тиск.

А потім знову розставання,
На ранок залишу тебе.
Закоханість це – не кохання…
В тумані не шукай мене…
25.11.06

ще від якогось еллінського бога
у тебе ця ніжність,
ще від якогось прадавнього часу
у тебе ця сила,
зерном у долоні Доля тебе носила
для мене;

для мене -
явився ти дужий у день Сварога
прийшов на Землю
Родом вселиким, могутнім
і ніби списом
застряв ти у моїх грудях...

Назавжди!

Очима заблукалого блукальця
туди уперся електронний Вій,
де час прямий, як спис неандертальця,
де простір – просто пастка для подій
в непізнаних об‘єктах. А натомість
крізь бітумних повік рипуче тло,
занурюючись в чорну невідомість,
життя земне стікає у метро
й кудись несеться по лунких тунелях,
залишивши „летючі тарілки”
гойдатися, мов люстри, десь на стелях
печер з бетону. Атомні свічки
в реакторному світі саркофагів
запалюють відвідувачі прірв
і Вій кібернетичної наснаги
хрумтить слізьми розбитих ліхтарів...

тиша в тобі пробиває діри
Проростає корінням наскрізь
Катує без насолоди і неохоче
ти стаєш клубенем білого болю
і стаєш землею чорною чорніше глупої ночі

І ти стаєш димом, стаєш отрутою
Дні Содому згадуєш, посміхючись
Ти сам собі закидаєш колоди в очі
Із сумлінням світу в рулетку граючи
Буття без нього азотною кислотою точить

І ти сам собі кишеньковий пекельний сторож
Чорне марево, вариво третьосортної істини
Граєшся обманом, деміургом кидаєш псевдоформами
Наче й не пам*ятаєш, що усіма дорогами лише до нього йдеш
Як потяг до своєї останньої платформи.
Єдиної
Чистої

Приходить кохана.
Спускається вечір.
Цілує у губи.
Оголює плечі.

Беру у долоні,
Її стиглі груди.
Її я смакую,
Потроху усюди.

Заводять повільно,
Чуттєві цілунки.
Злились воєдино
Пупкові чарунки.

Я торкаюсь її –
Мої руки тремтячі,
Линуть вниз, мимо шиї,
Де перса дівчачі.

Я боюся її –
І не хочу втрачати.
Про минулі події,
Вона любить мовчати.

Я кохаю її –
І так хочу кричати:
Хай пробачать повії,
Мені є шо втрачати!

Я благаю її –
Пещу ніжно руками.
І цілую їй вії,
Любов є між нами.

ЇЇ тепле нутро,
Обійма його тісно.
І на спині тавро,
Нігті шкробають злісно.

О, як вони люблять,
Простирадла червоні.
В них чорнії стіни,
Тіла їх в полоні.

Вона чорна Богиня.
В її теплих руках,
Він як те немовля,
І любов є, і страх.

Є одвічне бажання.
Пізнання - таїни.
Що для них є кохання,
То для когось руїни…

Ти платиш
і це
твоє право
Ти платиш
Сьогодні
Володар годин
Стоїш усміхнений
Сяєш лазурево
Ключі від неба
У лівій кишені
Кладеш на коліна
Лілії,
Хвилі сиво-русі
Цілуєш між ніг
Шепочеш мені-
Моя царице...
Пестиш навідліг
Сміється сучка -
Сабейського царства
Вінценосна шльондра я!
Кажеш - літами
Міг би батьком бути
А ти ж ії
Син
Ненароджений
Якого тіло
Віками виношувала
Душу якого
Ділила з янголами
Якби вільною
Йшла б за тобою
Пленталася сукою
Спала під ногами
Але ти платиш
Мені за мене
Папірцями якими
Платять за хліб.
Тому сьогодні
В небесному логові
Кардамон і кава
Панчохи й вібратори
Сандал і мирро
Й отрутні лілії
І тіло суче
Розкладене в атоми
Папірці твої
Подарую хлопчику
Що робить мені
Фізично боляче
Та дістає з мене
Лише сміх-насміх
Бо ножі
Нелюбові твоєї
Крізь серце
Наскрізь
Пройшли
Й лишили
Тунель...

Кому життя таке потрібне,
Як ув'язнили в клітку срібну?
Усе, що хочеш – на… бери!
Чому ж бо просиш: "Відпусти!"

Всього доволі, все ти маєш,
Чому ж так сумно поглядаєш?
І рвешся ти на волю знов,
Хоча й приймаєш ту любов…

Не можна себе обманути,
Не можна грати в почуття
Не можна серцем не скрививши
Сказати, люблю, двічі за життя.
Не можна викинути з серця,
Не можна здогад загасить
Що в ніч цю поряд із тобою
На моїм місці - він лежить.

дев’ятнадцять діб без тебе
не багато і не мало.
придивляюсь, як у небі
сонце встало-сіло-встало

рух світил одноманітний
розглядаю чорним оком
я тепер монах-самітник
на зв’язку з собою й Богом

затамовуючи подих,
застигаю у чеканні,
підкоряючись природі,
в серці я слова чеканю

мудрість тане, слово в’яне
руки не знаходять місця,
у моїх віршів звучання
збилось дихання пречисте

Ти про гріх,
А я про сповідь.
Ти про втіху,
Я про слово.

А по суті:
Стеж - не стеж,
Всі ми
Про одне і те ж.

там, де блукає тиха тінь
і де не чути мов,
зійшлись навіки янь та інь,
ненависть і любов

у сутінках всесвітніх див
де вічність смерть зове
лише дзвенить струмочок снів
чекаючи тебе

твій подих зник, твій розум стих,
ти розчинив в собі
все щастя і страждання тих,
кого шукає Біг

малюють візерунки днів
на серці жили трав
і не існуюють "так" і "ні"
у вічності в вітрах

немає тут добра і зла
і правди й кривди теж
я місце це уже впізнав
тут кожен з нас живе

і серед тих маленьких див,
де вічність лиш сама,
живемо всі - і я, і ти,
і бог, і сатана

у півтонах мина краса
у тіні нам іти
постановили небеса
ходімо ж - я і ти

явись, маленька днів стріла
і серце розірви
по боці тім добра і зла
впади серед трави

і не шукай світів межі
вона - лише мана
вона лиш у людській душі
існує. нас нема

Якщо хто мовить словом лиш –
падеш і мреш
на терпкість лопухів,
дитинство збочене і встояне
на травах
на травмах, сміхах, плачах
стій дивись
запам’ятовуй в книгу,
щоб цвіло
старим вином
фільтрованим
землею
дрижання гнотика
невловного в паланні
і зльодянілого водночас
Юрським чаєм ...
на гобелені ангел і дитина
місток через ручай
і лопухи
ті, що мірило тишини
тобі до скроні
сирістю приложать
і усмішку – вужа
зженуть під тин
і там вусань – тюльпан
тінистий Морзе
на них пунктири нанесе вогкі
як збочений обов’язок
перед нестиглим торсом
дівчаток, що ступають на містки
ТА ПАМ’ЯТАЙ ПРО АНГЕЛА
СТАРУХ.

твої кайдани -
мої слова
а час
привертати
увагу
поетів
братів
журналістів
і лемків
бо так покохати
зумієш лиш раз

твої слова
самообман
імпровізація
сексу в
піснях
у думках
бо так покохати
зумієш лиш раз

твоя любов
за моє життя
за півцарства
дівочих мрій
й сподівань
отак
покохати
зумієш лиш раз

в емігранта кроваві сльози
щось шукає в країні мрій
сподівань
й притулку зневіри

в емігранта кроваві руки
(Йсу, не покинь!)
ади
завантажив
пів світу
на спину

в емігранта кровавий смуток
совість чиста
а вже не сила
тільки в снах
чути голос
свойого сина

Любов уразить Тебе до нестями,
До останньої кістки прониже.
Зацілує своїми, палкими вустами
І Ти не відаєш хто переможе...

Холодний розум чи поклик душі,
А можливо разом і обоє –
Зійдуться у ритмі кохання вночі,
У цілому світі, їх тільки двоє!

Роса зникає,
Червоніє обрій,
А далі й день
Згорає на осонні.
Зникають мрії,
Гаснуть сонні зорі,
Гаряча ковдра
Поспіхом холоне.

Зникають ріки,
І пташині зграї
Зникають теж –
Без звуку і без крові.
Усе минуще,
А тому – зникає.
Усе спочатку,
Та ніколи - знову.

І тільки віра
Нізвідки не береться,
Одна лиш віра
Нікуди не зникає,
Вона існує
У твоєму серці:
Немає серця
І її немає.

Я піду -
і останній акорд
стане снігом.
Я піду -
і зима обірве
всі сліди.
Я піду,
обминаючи фальш
твоїх ігор.
Я піду -
і не стане води.
Я піду,
обпікаючи поглядом руки,
та не буде дороги
назад.
Я піду,
у долоніх ховаючи звуки.
Я піду
у намріяний
сад.

Згорток образ...
Й за плечима хтось кине:
Ет, правди інфляція,
І де та нова генерація?
Та причал ваш - життєпис на білих снігах;
Голкасті слова,
І груда тих слів
На серці...
Ви й небо читаєте
Серцем.
А серце - мов птах,
Та в грудях вже виросла клітка,
І час розгубив ключі.
А, може, так треба?
Ви ж - знову король.
І добрий цей знак,
І кожен подих -
То квітка,
Котра пророста
У гірких словах.
А слово - рятунок.
Й між літер
Блукатиме голос
Світу.
І світ причаївся
На вашім плечі,
І ангел
Торкається листя душі...
Так,
Ви мудрий король,
Король
Золотого вітру.

Цей захеканий час
Не підвладний
Уже нікому...
Він - лиш відгомін днів
Минулих,
І, певно, потому
Я сміятимусь знов
У залі маленького щастя,
Бо сьогодні любов
Пошкрябує серцем об лід,
І весна аплодує,
І плеще в долоні, і плеще,
Наче вже й не було
Сценарію втрачених літ
В кінострічці життя,
Де віра панує і все ще
Не лишає мене
Мій тихий поезії світ.

Ми бачимось з тобою кожен день,
Ловлю на собі я твій погляд.
Щоразу подихом натхнень
Злітає твій незримий догляд.

Я розчиняюсь у твоїх очах,
А серце б'ється в такт твоєму,
Як замкнутий у клітку птах,
Співає в унісон моєму…

Своїм ти тільки поглядом мене
На мить аж до кісток проймаєш.
Ти зробиш крок чи це колись мине?
На скільки сильно ти кохаєш?
23.11.06

Не плакав я, то дощ ішов,
Краплини падали на землю,
Зривались наче з рани кров
І рвали ніби річка греблю.

В моїй душі дощило так,
А люди це не розуміли,
І лікували мені "дах",
Навчити жити всі хотіли.

Та ліки від грози в душі
лише одні були...Пропали...
Коли ти зрадила мені
Вони для мене ядом стали.

Не плакав я, то дощ ішов...
Ти з чоловіком йшла додому.
В мені кипіла дика кров.
Згоріло все. Не вірю вже нікому..

7
Для мене світ змінивсь увесь, відколи
Душі твоєї кроки донеслись,
Такі тихенькі, що мені здались
Між мною й смертю вітерцем у полі.
Й любов'ю осяйнули тьму юдолі
Й мене знов жити вчить вони взялись:
Жага, надія й сила віднайшлись;
Й причастя Бог дав -- й цей дарунок долі
Взяла я вдячно, й поряд із тобою
Молюсь Йому! Став обриси втрачать
Колишній світ -- ти заслонив собою:
У всім вже лиш тебе мені вбачать.
Й ця лютня, й пісня -- радістю й журбою
В них звуки твого імені звучать.

6
Залиш мене. Хоч знаю що віднині
Стоять у твоїй тіні вже мені.
Вже на поріг життя свого, й вві сні,
Скликать літа не зможу в самотині.
Вже навіть не здійняти рук в гордині
Назустріч сонцю, як в минулі дні,
Щоб не відчуть твоїх стиск в глибині
Долонь моїх. Хоч гори і долини
Між нами пролягли, днює й ночує
В моєму серці пульс твого -- в обох
Єдиний він; в вині так всяк відчує
Смак виноградин. У словах кількох
Молитв моїх й твоє ім'я Бог чує
Й в очах моїх Він бачить сльози двох.

5
Врочисто своє серце вверх здійму,
Немов колись Електра урну з прахом,
Й до ніг тобі впаде безкрилим птахом:
Як попіл вже -- не боляче йому;
Й переконаєшся, яку німу
Розпуку знало з відчаєм і жахом.
Ще іскри в нім, та можеш одним махом
Згасить їх, розтоптавши -- я сприйму
Спокійно це. Якби ж ти замість цього
Став ждати, й вітер долетів сюди,
Й роздмухав попіл... Лавр вінка твойого
Не зміг би вберегти вже, як завжди:
Вогонь такий -- він не щадить нікого!
То ж, любий, стань подалі. Відійди!

Серце чекає
легкого торкання
білих метеликів
снігу в ночі.
Згадку плекає,
мов мрію останню.
Відзвук мелодії
чуєш? – Мовчи!
Вдвох ми із нею –
і ти не підслухуй:
різні бентежать
мелодіїї нас...
У Гіменея
не вистачить духу
той, найщасливіший
скривдити час!
Вірю: не нас
поєднає сьогодні:
ти є тутешній,
а я вже не та...
Ти – не заброда,
а я – загородня.
День вже минає...
А з ним і літа.

Одягнула вінок із пташиного пір'я
сукню прозоро-білу,
насвітанку, розкинувши руки тендітні,
у блакитне безмежжя злетіла.
І посипались сльози на землю дощами,
насінням рослин чудесних -
наречена сонця, тепло осіннє -
щастя твоє небесне.
Твоє щастя небесне, тепло осіннє,
кохаєш Божича грішно;
вечорами вквітчаєш руки тендітні
поцілунками ніжно-ніжно.
Одягнула вінок із пташиного пір'я,
ромен-зілля в волосся вплела,
насвітанку - о, щастя, тепло осіннє!
Усе Божичу віддала.
І посипались слози на землю зірками,
насінням рослин казкових -
наречена неба, щастя безкрає -
пісня твоя колискова.

десь там на нью-йоркській вулиці
чи в львівській тихенькій крамниці
я вкотре уже абстрагуюся
у світ, де лиш я і птиці;
в сезонах дощів заплаканих,
в час літнього сонцестояння
я вкотре-таки занурююсь
у "сенс" і "буття" кохання;
в хвилини повного місяця
чи в час рівноваги денної
я серцем у тебе ховаюся
із поглядом навіженої...

...чи на нью-йоркських вулицях
чи в шумних якихось крамницях
блукає мій розум збуджено
світами, де ми і птиці.

1
Мед і груші
обліплені злющими осами...
Слухай, Спасе,
земля завагітніла осінню.
Я спочатку не вірив
вільховим пліткам,
На продовження літа
надію плекав –

Марно... Ранки вітають холодними росами,
Залізниця чекає зимового розкладу.
І жовтіє,
жовтіє,
жовтіє в гаях.
І вмирає
надія химерна
моя.

2
Час розкидати
зібране щойно каміння.
Ми свої золоті розміняли на мідні
на мітингах.
Надто рано
відчули себе переможцями.
Нас годують –
і навіть при цьому не морщаться –
міфами.

Небеса вже похмурі
і сповнені схлипами.
Галасливі базари заманюють сливами
стиглими.
Залишилось півкроку,
пів крику до вересня –
І тому нам, ровеснице,
дуже невесело. Скиглимо...

Стихне біль. Відлетить журавлиною зграєю.
Ми собі не дозволимо –
й іншим розраємо
бідкатись.
І воскресне
дощами затоплена сірими
Златоверхим дібровам
і світлу осінньому
відданість...

сховала ніч усі кохання дійства
і некохання дійсності також
всі душі і недуші,
їх каліцтва
всю воду з крана
і всю воду-дощ
вбралося в нову маринарку небо
кишені дерті викидають сніг
причастя тиші, як
причастя в церкві
і біль-отець відпустить
мені гріх
сховала ніч всі мої сповідання
і сподівання зрештою також
для когось перша,
а комусь остання
вода із крана
чи фатальний дощ...

чорним саваном ночі укрилося місто
чорні крила зими розірвали намисто

тут нема ні любови, ні щастя, ні смислу
тільки тиша промозгла безмежна і кисла

пам’ятаєш? надії звучали так ніжно
невимогливо з неба валилися сніжно

про любов щось на вухо тобі шепотіли
і на землю як пташки убиті летіли...

та сей камінь наріжний, сю тихую мрію
розлупили дощі, рознесли буревії

душу вийме це місто прокляте з людини
перемеле й безформеним чимось замінить

ти смієшся, чи плачеш, ти звір, чи людина
ти існуєш, чи ні - все єдино і рівно

альбатросом бодлерівським б’єшся об дні
та не чути тебе, ні не чути, о ні!

ти ж живий! чуєш? ти неповторний є самий!
вий! танцюй! голоси! рви буденність зубами!

удихни, набери повні груди повітря -
крикни, в небо віткни свого голосу вістря

хай ти череп розіб’єш об місто камінне -
це до себе є шлях. і цей шлях є єдиний.

Я слухав пісню трав,
Я чув як говорили,
Що Він Вас не кохав,
А Ви його любили

Любили, як могли,
Душею всею й тілом,
Але не вберегли -
Все швидко пролетіло.

Лишився тільки лід,
У мріях біле плаття
Та ще у серці слід
Від згаслого багаття.

Я слухав пісню трав:
Вони Вас так жаліли!..
Якби ж Він тільки знав,
Як Ви кохати вміли.

Я бачив вже ці сльози-
Це ніби дежавю:
Під пісеньку Глюкози
Хтось мовив не люблю.
І світ весь розколовся
На "решта" і на "ти".
Цей ребус не зійшовся
З відгадкою.Прости.
Знайди собі задачу
З відомими всіма,
А я піду. Не плачу.
Це лід дзвенить...Зима...

Попереду дні, тумани і вечора кроки...
Позаду - літа й любові обвуглений біль.
Сховається десь у серці щербатий неспокій,
І знову тобі чужа круговерть-заметіль.

У замку своєму матимеш книги та свічі,
Корону і трон, і навіть свого короля.
А дух чужини зозулею літ налічить,
Й заплаче за кимось сповідь пера здаля...

Тремтить повітря у долонях Божих.
А сніг - мовчить
Про тебе. І про нас.
І лиш гульвіса-вітер це вікно тривожить,
І грає в димарі хтось божевільний вальс...

Обростає
душа віршами...
А ти, як і тоді,
усміхнувшись,
все по серцю
ідеш...

Змінюється світ і ми у ньому,
Все мина, як ти, як я, як день...
Час перевіває справ полову
Крізь годинник, що біля дверей.
Доля, як погода, перемінна -
Все життя - то подруга, то знов
Завітає лихом чи невміло
Раптом нарубає мокрих дров.
І підкине у твоє багаття,
Що не гасне всупереч усім
Правилам тонких законів щастя
На життя невстояній осі.
Змінюється світ і ми у ньому,
Замітає хтось за нами пил...
І нехай чоло ховає втому,
Й кожна зморшка - блискавкою сил.

Розсипали вогні осінні ночі
Не погасити їх і не зібрати
В букет пекучий, тільки твої очі
Могли колись ще більше світла дати

І хоч я маю всі вогні на світі
Неони міст, святкові феєрверки
Ніколи вже не зможе обігріти
Вогонь, що у твоїх зіницях меркне...

Дай Боже силы мне, прошу!
Прошу меня не покидай.
Я скупость слов не выношу,
Мне красноречья, Боже, дай.

Дай для того, чтоб не обидел
Стихом своим я никого.
Чтоб только радость в лицах видел
И сам был счастлив оттого.

Дай, для того чтобы полней
Я мог любимую воспеть.
Чтобы потом в потоке дней
Я продолжал её хотеть.

Дай для того чтоб незабвенно
Я на бумагу чувства лил.
Чтоб пред Тобою откровенно
Сказать мог, Боже, я любил!

Клята робота – нас розлучає,
Та серце Твоє має бути моїм!
Для кохання часу – не вистачає,
Я лиш мрію втонути в полоні Твоїм.

Щодня на роботу зриваєшся Ти
Маршруткою їдеш повз вранішнє місто.
І мені аж до ночі, Тебе не знайти,
Та люблю я Тебе – не збочено, чисто!

Відчинені вікна.
Замкнені двері.
Рими вчорашні,
Лежать на папері.

Півтемрява криє,
Спальню поета.
В ліжку розпатлана,
Сонна “кобіта”.

Перший свій промінь
Сонце пускає,
В лігво митця,
І Вона оживає.

Чистяться зуби,
Колишуться груди.
Процедура миття,
Відбувається всюди.

Сила контрастів!
Під мелодію блюзу.
Вечірня кобіта,
Виростає у музу.