ja nie czytałem brudnych ksiąg
nie trułem się głupotą
uwierzcie nie mam brudnych rąk
lecz męczy mnie słów krwotok

idąc pod górę patrzę w dół
gdzie będę musiał wracać
na wyobraźni pełnej kół
gdzie trwa mordercza praca

ja wierzę w jutro pełne snów
bo płonie ogień wiary
lecz popiół do czyszczenia głów
być może już za stary

biorę co mi daruje Bóg
a On nie daje mało
czy ponad siły moich nóg
jest nosić własne ciało

Там, высоко над землей,
парит белая птица.
А я смотрю ей в след
и не могу сомкнуть
свои ресницы.
Вот так и мне
хотелось бы лететь
куда-то вдаль-
вдаль за горизонт.



Ночью опять
приснится странный сон:
ты убегаешь от меня
вдоль берега моря.
А я кричу тебе: «постой».
Но волны заглушают
голос мой.



Вот и всё…
На исходе зима.
Прилетели домой
На югах отдыхавшие птицы.
Мы гуляем с тобой
По весеннему парку вдвоем.
И я счастлив тому,
Что это не сон.

ТИ і Я – епіцентр ночі,
енергеТИчне джерело темрЯви.
ТИ і Я – дрижаннЯ галакТИк,
безперервний імпульс всесвіту.
ТИ і Я – точка народженнЯ космосу,
найчорніша діра, з Якої
починаєтьсЯ і вибухає ВСЕ.

Еротизм оголених плечей,
Вже футболку не цілують груди;
Напівтемрява корисна для очей -
Бачиш те, чого не бачать люди.

Жар руки блукає по спинí,
Родимки рахує поіменно:
Цю - вже знаю, цю - поки що ні.
Познайомлюсь, - можна, коли темно.

Тільки ти, прошу, не говори -
Я тебе в беззвуччі відчуваю.
Казку тиші словом не зітри
(Може й справді вже тебе кохаю?).

Поцілунок стигне на вустах,
Пóстіль ніжна стомлено дрімає.
Розчинився у коханні страх,
Що зненацька хтось та й завітає.

Це так схоже на химерний сон... -
Але ж плечі ніжні обнімаю.
Ми тепер живемо в унісон!
Треба йти?.. Іди... Я зачекаю.

Розрослося нервами коріння
І бринить у гіллі темнота.
Над землею споночілі тіні
Вигнулись у танці живота.

Під плащем шматочок таємниці,
Пригоршня секретів в капелюсі.
Тіні танцюристи блідолиці -
Попід небом з місяцем у вусі.

Ці зірки вже знахабніли зовсім:
Морщать носа – падати не хочуть.
Над землею тіні голі й босі
Танцювали у обіймах ночі.

Байдужість - у генах запечена,
Бездушність - у вени вмонтована,
Біжу - в цьому світі приречених -
Кудись..., не питаючись: хто вона,-
Та дівчина в просторі дзеркала,
По той бік програмного мислення,
Що дивиться сумно на пекло це,
І прагне скоріш з тіла вислизнуть.

Броджу в цьому місті зачумленім,
Щодня продаю свою молодість,
Й не хочу, не можу, не чую я,
Що дівчина стогне неголосно...

Сиджу на ріжечку місяченька,
Я – вишневая панна,
Гетьманова донька,
Зодягнена в шовки-злото,
Розмріяна княжна...

По зірковім морі гостоньки
Несуться на різдвяному хвості –
У кишенях дукати,
Губи в меді,
Вишиваночки біленькі,
Хлопці добренькі.

То сватоньки з колядою,
З жданою новиною,
Несуть ми колачі
Від мого миленького,
Батькові неугодного.

Заходьте, любі, чи то слово
До любові загата?
Скину свої місячні окови
Та й полину до того,
Що буде мня кохати!

Зловісний кіт сибірської породи
І пазурами з ніжного заліза
Сон стереже, нечутно в тиші ходить,
Тре об дивана виступ бік облізлий...
Насниться ж...

Ти входиш в дім пустий і непривітний,
Вмикаєш світло, зігріваєш чайник,
А на столі мої прощальні квіти
І хтось сміється темний і безжальний...
Насниться ж...

Тривають дні сумбурної погоди,
Сніг випадає синій, незвичайний,
Зловісний кіт сибірської породи
Вмикає світло, зігріває чайник...
Насниться ж...

На Всесвіту засохлому склепінні
Німих богів тьмяніє обрис дальній...
Ми - ненароджені, ми - ще всього лиш тіні...
І хтось сміється темний і безжальний...
Насниться ж...

Сонячний промінь
Крадькома заповз до кімнати
Випив негідник мій чай

Самурай Саша-сан
Летить пелюсткою сакури в потоці життя
Та інколи він сам може бути вітром

Зорепадом літають
Замучені мрії.
І кричать, і співають
Таємні пісні.

Бо вони не вмирають -
Ховають під вії
Цю твою тиху лють,
Що живе десь вві сні.

21.11.2005

У вухах лиш шепіт бажань нових ангелів.
Мучить думки нерозбірливість слів.
Небо крізь сон розривається зорями.
Десь біля серця закінчилась кров.
Хтось зверху бавиться в копанку вічністю,
Хтось десь давно закрив двері життя.
Але лиш я, неслухняний і стомлений
Просто сиджу і чекаю тебе.

20.09.2004

Что в сердце неба под видом воли?
Вода опухла, набравшись боли,
Печальный ветер сезонно плакал,
Оставив место с запретным знаком.

Что в сердце тучи под видом ваты?
Пушыстый остров несет затраты,
Земля зарыта в щепотке соли
Послушным пленным и заключенным.

Вигадана правда,
Можливо так навіть було,
Чиясь постороння зрада,
А нас забрело у минуле.

Я так випадково плачу,
Хоч серце не мітить болю.
Тебе потихеньку трачу,
Спиваючись за спиною.

І може так навіть треба,
І може таких багато –
Я нищу сліпу потребу
Кохати тебе щоранку.

Свої порахую сльози
І в кошик складу для ночі –
Можливо зійдуть в нагоді –
Можливо ти їх захочеш.

Коли б я іще зрозуміла, коли не нині?
Коли би, як не сьогодні?
Минаю шляхи Господні,
Шляхи широкі аж сині,
Шляхи голодні,
І голод їх рівний безодні
Приреченості на спúні.

Я порох і глина, що вперто ступає по глині,
І врешті забувши закляті закони природні
Так вперто людиною хочеться бути людині.

Ми ніби не винні у тому, що бути повинні.
Дороги не згодні -
Ми винні у тому, що ми одинокі і жодні,
І кожній хвилині
Ми винні у тому, що плинні.

І дві застороги:
Це нас обирають дороги
На вічні свої етюди.
І нам випивають ноги,
І нас забувають еклоги,
А з ними – люди.

А ми – подорожні на вічній життєвій картині.
І все проминає, і ми проминаємо нині.

І оголену плоть поцілує голодний мольберт...
Вимальовує пензель жадано жіночії обриси –
Як по сходинках, тілом донизу, а потім уверх.
Божеволіє мить і звіряє години по компасу.

Від троянди пелюсток пурпур – соковиті вуста,
Бірюзовою хвилею море сховалось у погляді,
Ще не страчений часом, дівочий незайманий стан
(Будьте ж роки-мороки дідів присоромлено прокляті!),

Мов у грудні, така смаковита амброзія груш,
І нектаром упитися кличе печера між стегнами,
Там при вході до неї – густий непроріджений кущ,
(Обережно поводься, як будеш заходити, легіню).

Мов піску оксамит доторкнувся нечутно плеча,
Перейшов по руці та й засмаг на ногах непоголених...
Галерея. Збулося. Впізнав на картині дівча?
Оближися і сплюнь, і відчуй хоч на мить себе оленем.

Зникає тінь, неначе сон.
Я прагну вірити у щастя.
Стою одна біля вікон,
Можливо так й не буде краще...

А може й буде...тільки нам
Цього, мабуть, не зрозуміти

Серце
б`ється,
застукане кодом логіну.
Пристрасть
йонно блукає
по ниточках вебу.
Стали ближче
на байт
нам думки-пілігрими,
ритми
крапельок "Send",
звіртуалене небо.

Пальці
вправно летять,
відбиваючи коми,
і вкладають
три-крапки до "Лю..."
загадковість.
То уява ввімкнена -
стає невагомо,
не чорнилами звиклими
пишеться повість.

Не замерзти
прошу...
в навантаженім чаті.
Стільки щастя того,
що цей смайлик віншує.
Мов би
поруч десь
сон,
не від мишки зачатий.
Осідають
на "Вікнах",
мов птахи "Reply"-ї.

16 Червня 2007

Пізно, Пилате, пізно
Уже закінчилась злива
І вже позабули ріки
Життєву силу дощу

Рано, Пилате, рано
Казати, що я щаслива
Просто відкриті рани
Стікають замість плачу...

Зупиніть цей світанок - як згуба, його пришестя,
Бо на ранок, як завжди, я маю безспірно піти.
Та не втримати ночі...
Даю тобі слово честі! –
Тільки смеркне, вернуся.
Піщинками із самоти
Пересиплеться час, і зірветься твій день навтьоки.
І обернеться в темряву світлих небес голубінь.
Не топися в стакані,
Спрагни натхненням, а поки
Розпрягай, мій поете, думки і лягай відпочинь.

бачити - хотіти
а потім - убити
чекати...
кохати...
і знов
забувати.
уже не вірити,
і не жити,
а так -
проходити
між митями
.........
не мріяти,
не вміти,
не думати,
не знати
щоб потім
не розчаруватись...
так боляче
відривати,
забирати,
тебе у собі убивати
і віддавати,
знову віддавати
комусь
а серце закривати
від всіх -
від втіх,
від світу
й очей,
і недоспаних наших ночей...
а тепер:
прощай
і забирай
ніжність
і сни
тільки душу
верни!

бачити - хотіти
а потім - убити
чекати...
кохати...
і знов
забувати.
уже не вірити,
і не жити,
а так -
проходити
між митями
.........
не мріяти,
не вміти,
не думати,
не знати
щоб потім
не розчаруватись...
так боляче
відривати,
забирати,
тебе у собі убивати
і віддавати,
знову віддавати
комусь
а серце закривати
від всіх -
від втіх,
від світу
й очей,
і недоспаних наших ночей...
а тепер:
прощай
і забирай
ніжність
і сни
тільки душу
верни!

На осіннього міста
Пожовклу стару парсунку
Сни стають на сторожу,
Немов кам'яні леви...
Напишіть мені ніч,
Від якої нема рятунку -
Я у ній заночую,
Бо це написали Ви.

Я побуду ще трохи,
Бо хто ще за нас побуде?
Бо за мить до ніколи
Ми вже перейдем на "ти"...
Ти - моя випадковість,
Одна на усі усюди,
Тільки ніч розставляє
По місту свої пости.

Ніч полює на нас -
Ти писала її такою,
Ти шукала метафор,
Щоб годі від них втікти,
Щоб дійти переможцем
До краю цього двобою -
І упасти у осінь
З найвищої висоти...

В цьому місті ходять демонстрації
І праві бувають ще історики,
Я не знаю знаків пунктуації
Правил споконвічної риторики,

І тому мені у руку муляє
Транспарант із гаслами банальними –
Краще б я летів сьогодні кулею
До панянки у кафе вокзальному,

А, між тим, я йду собі колоною
Зі своїми вічними замашками
Підпирати небеса долонями –
Я Король у провінційнім Жашкові...

O’er the mist-shrouded cliffs of the lone
mountain straying,
Where the wild winds of winter
incessantly rave,
What woes wing my heart while intently
surveying
The storm’s gloomy path
on the breast of the wave.

Ye foam-crested billows,
allow me to wail,
Ere ye toss me afar
from my lov’d native shore;
Where the flower which bloom’d sweetest
in Colia’s green vale,
The pride of my bosom,
my Mary’s no more.

No more by the banks
of the streamlet we’ll wander,
And smile at the moon’s
rimpled face in the wave;
No more shall my arms cling
with fondness around her,
For the dew-drops of morning
fall cold on her grave.

No more shall the soft
thrill of love warm my breast,
I haste with the storm
to a far distant shore;
Where unknown, unlamented,
my ashes shall rest,
And joy shall revisit
my bosom no more.

Повільно іду додому
З ринку через магазини;
Південно-півлітня втома –
Олією по вітринах
Стіка неспішно додолу,
Хлюпаючи попід ноги.
Кружляю повільно в румбі,
В провулках гублячи кроки,
Безжурно - нестерпно! - вільна,
Ніби не знаю дороги...

А ти поїхав, не лишив
Ні телефону, ні адреси.
На капищі з календарів
Справляю я тужливу месу.

Ні свіч у мене, ні ікон,
На олтареві спозарання
Мовчить і цідить телефон
В жертовну чашу із чекання

Глуху заціпенілу тишу
Вином тягучим для причастя.
Я п`ю і краплі не проливши,
Моє гірке болюче щастя.

Ти відвертаєш обличчя,
І я дивлюся у бік.
Капають таємничі
Погляди з-під повік.

Очі твої приховані
Діляться вже на роки.
Чути лише знервовані
Тікаючі наші кроки.

І думки знову так старанно
Минуть недозволену тему.
Тобою мене покарано
Мною тебе покарано,
Ось бачиш: все таки пара ми.
Ми пара у цій дилемі.

Нічого, серденько,
Це просто – осінь.
Зима, мов зашпора,
Тривожить сни.
Це просто небо
Заходить в очі.
Пече, клятуще,
Дощить. А ти
Ніяк не виринеш
Із мого болю
Ніяк не втопишся
В моїй біді.
А я у небо ховаю очі...
Та навіть небо
Заступиш ти.
Нічого, серденько,
Переболюєм.
Ген-ген весна
фарбує сни.
Там, може, сонечко
Цвірінькне в грудях.
Боюсь лиш сонце
Заступиш ти.

Гей, козак – козаченько,
Тай хоробре серденько,
Ой, міцні в нього руки –
Ворогам для науки!

Як козак засміється –
Ворог з страху трясеться,
Як козак заспіває –
Той чимдуж утікає!

Як козак затанцює –
Увесь світ його чує,
Зелен-дубе розвивайся,
Гей душа, розкриляйся!

А душі тільки й треба –
Степ широкий та небо,
Під сідлом коник чалий,
Побратим не лукавий.

Гей, гуляти-воювати
Знов поїдемо брате,
Не топтали щоб чужинці
Наші землі українські!

Там чи смерть, чи життя -
Нам не буде забуття!
Якщо голови складемо –
У піснях доживемо!

Ти забути мене не бійся,
Навіть думкою не вернись.
Так зрікається дерево листя.
Так зрікається дерева ліс.

І не бійся, що я пам’ятатиму.
Стане якось в тобі мені тісно.
Навесні, за роботою хатньою,
Я забуду вплести тебе в пісню.

Наче ниточку від вишивання,
Я від себе тебе відкушу.
Не рясніти цьому забуванню
Чорним хрестиком на рушнику

А тато вже замовив окуляри.
А в тата молоком налився вус.
А я ж, здається, щойно бант сховала,
А я ж іще мізинчиком зовусь.

А вже у мене чеберяє нозями,
У пелюшках агука мізеня.
А вже у мене весняними грозами
Сімейні негараздоньки дзвенять.

Мені життя іще ніде не хмарить,
Ще роки на десятки не мінять.
А тато одягає окуляри,
Їх мама потай в кухні приміря.

Мелодію твого дихання
Записую на серці.
У відерце душі
По вінця
Стою і ллю.
Немовлятко моє!
Скільки ж сонця від тебе!
Що здається сам Всесвіт
Схилився,
І подих твій п`є.

Хто сказав, що кров солона?
Спробуйте мою на смак!
Ось стікають із долоні
Перші краплі для зівак.

Пригублю я краплю з леза –
Ця солодкість так п'янить!
Доки ще у смерть не вмерзла –
Всі бинти в сміттєпровід!

Це, гнилих інстинктів місто,
Розтривожив кровоспад.
...Мамо, вибач мені... Пізно
Повертатися назад...

Тані Холод
Я лежу. Мені страшно і холодно,
Моя плоть стискається в суть.
Розгляда мою душу оголену
На предметному скельці Прокруст.

Я лежу, розміряна й правильна,
На правічному ложі розтерзаних доль.
Голос мій в шматті закривавленім
Монотонно вивча нову роль.

Я до цього була просто вигуком,
Просто зойком без знятої мірки.
Чи скінчусь? Чи натужусь і вибухну?..
Чи скорюсь?..

Твої очі пахнуть зорями,
Що на небі розростаються
І яскраво усміхаються
Кольорами світлозорими.

Твої губи пахнуть маревом,
І туманами серпанковими,
Що проміннями світанковими
У танок подаються з хмарами.

20.03.2007

Плаває вітер в сріблястім тумані,
Горне у жмені пелюстки сніжинок.
Грається в лови з тополі гілками,
Свище у вухах слухняних дитяток.

Вітер танцює у парі із снігом,
З твоїми очима він разом сміється.
Шовком зимовим він нас обіймає,
І віддає у обійми весняні.

24.02.2007

Ви залишилися б - надворі злива.
Не їдте. Ніч. Мені ж не всеодно.
(я з Вами точно буду нещаслива,
але без Вас я - каменем на дно).

На кухні є коньяк: чотири зірки.
Така негода... будете коньяк?
(із Вами мені, знайте, дуже гірко,
але без Вас, як в вакумі, - ніяк).

А ось і чай! Ви де? ...не попрощались...
Пішли... Ваш вибір. я Вам не суддя.
(можливо, з Вами я б і наридалась,
але без Вас - я точно вже не я).

Моя Україно,
Поплач і умийся
Сльозами,з весняної
Зливи дощем
Прастарий народе
Даждьбога онуки
Перун був cлаветним
У тебе творцем.
Просили Кияни
Дощів і водиці
На пагорбі славному
Тут на Горі
На схилах Дніпрових
В гаях яворових
Народ Божу службу
Конає завжди.
І тисячу років
Ми славимо Бога
А щастя і долі
Не маємо ми
Очистись мусиш
Народе убогий
Поплакати, вмитись
І прозріти в душі.

а давай відчуємо акорди
мого світу, з вітром в полі, в житі.
не вдавай, що світ — померзлі фіорди,
треба жити, по хвилинах жити.

поки мить іде з учора в завтра,
поки світ іще іде по колу,
треба жити на перон-вокзалах,
хай лиш кров тече в артеріолах.

може, “завтра” варто зупинити?
хай то завтра, тільки не сьогодні!
я не хочу днями ворожити,
я люблю всі гори, ліс і воду.

наша вічність — мить, уламок тиші.
наші кроки — звук від тіней гами...
прогризають нитку білі миші;
ту, що зветься вижатими “днями”.

крок за кроком сумно повертати
час, що й так повернеться в початок,
але хочу в себе я вбирати
дух гірський й містерію колядок...

а давайте жити так, як треба,
може, вийде, може, ми зумієм?
будем руки простягати в небо,
і запустимо у космос змія!

не ракету, не космічне диво,
змія, кольорового, ручного.
нам би сонця влітку, в осінь — зливу,
хай ведмідь всміхається з барлога...

хай сміється світ — у цьому сила!
ллється сонце на моїй планеті!
складність — це оманлива трясина,
тож у світі ми чи в інтернеті!?

Мне не нужен сахар в чай,
А в бензин добавишь воду
Я тебе кой чё (ты знай!)
Оторву, тогда, уроду.

Водке разве нужен лёд,
А вину нужна закуска?..
Не дури и так пойдёт
Не застрянет в месте узком.

Если дружно...
Разве нам
Для чего-то нужен третий?
Или женщина?!
Мадам,
Ничего для вас "не светит"!

Мне обузой в рану соль,
Волосам пряда седая,
И не к стати тот король,
Что расклада суть не зная.

Полоной грудью...
Вот - ответ,
Не вертясь под ногтем вошью.
Ведь спине милее плеть
Правды разведённой ложью.

Солоний смак,
Солодкий гріх...
І все не так
Як ти хотів...

Про що мовчить
Твоя душа?
За чим болить
Твоя біда?

Чиму ти плачеш
Уночі?
Кого ти бачиш
На межі?

Ти вже не посміх...
Ти - гроза...
А на очах
Тремтить сльоза...

Зруйнуй примару
Своїх снів,
Закинь за хмари
Лють і гнів...

Образу в серці
Не держи,
Бо ти щасливий!,
Ти живий!!!...

Синій смуток...Синій...Сочний...
Сипле снігом смуток-сон.
Спи спокійно, спи синочку,
Сад самотній стелить сон...

Сну солодкий спокій сниться,
Стихли сонно співи струн...
Серце стомлено сміється -
Серце слуха срібний струм...

Сипле-стелить срібний сніг
Серед саду сірий смуток...
Срібні співи, спокій, сміх -
Спи, синочку, страх не слухай.

Сипле снігом сад самотньо -
Синій смуток - срібний сніг...
Світ сьогодні спить скорботний -
Сірий смуток - сивий сніг...

Чи було кохання у серці твоїм?
Напевне, що НІ...
Чи було чекання, бажання, туга?
Напевне, що ТАК...
Чи можеш здолать забобони свої?
Напевне, що НІ...
А чи заспіває колись ще душа?
Напевне, що ТАК...

Робить мені що з тим коханням скажи...
Лише не мовчи...
Хоч поряд з тобою - всерівно одна...
Кохала? Дарма...
Навіщо зустріла тебе у Путі?
О, радості дні...
Щаслива що люблю, що серце співа,
Хоч знову сама...

Так пристрастно коляться очі Твої,
у них я шукаю свій подих.
Зволожене тіло, налиті краї
напружено стримують води.

Прорветься цілунків нестримна ріка,
затопить всі пагорби й луки.
У танці тілеснім змієво-в`юнка
звиватимеш рухи і звуки.

А очі закотяться хвилями Ах,
в поривах тривкого цунамі
від поштовхів - неба зриватиме дах,
хай дотик роздасться устами.

А серцю не вирватись криком у вись -
воно переповнене щастям.
Шаліє бажання, краї розійшлись -
то небо зірвалось, щоб впасти...

15 Червня 2007

І золотої, й дорогої
Тобі, на жаль, мене не жаль,
Твоєї жінки молодої,
Що під тобою… І печаль
Охопить душу – аж заплачу…
З-під тебе стелю я побачу –
Брудний могильник комариний…
- О, так! О, ще! О, мій, єдиний!

…Змінили позу… Гарцювати
У безладі цієї хати
Так болісно для господині….
- О, так! О, ще! О, мій єдиний!

Position three… Стіна нівроку –
Брудна, подерта, кособока…
- Ще хочеш знизу? Збоку?
- Ні!
Зміни шпалери на стіні!!!

Ми так хотіли!
І очі були в притул.
Кохались і чули
У вýхах шалений гул.

Боролися з часом,
Секунди щоби тягти,
І тенором й басом,
До мене мовляла Ти.

Словами і криком,
Тендітним тремтінням,
Зпотворенним ликом,
Ще, збожевіллям!

І чулось благання,
І ляскання мокрих тіл.
Жертви кохання, –
Обідній покрили стіл.
2007

Тремтять слова, що не злетіли з вуст
І я боюся втратити їх в звуках
Лиш подихом, вібрацією духу
Я передам, як сильно я люблю

Крізь вітру пісню і води вінчання
Останній спогад, перше сподівання
Моя душа твоєю стати хоче,
Щоб поруч прокидатися щоночі!

Я не боюсь, та сльози на обличчі
Твій голос тихий мене криком кличе.
Твій погляд довгий - Я втрачаю віру
У те що істинне, бо тільки ти важливий

Закрию очі, і злечу до неба
І запитаюся у Бога, що ж ще треба?
Щоб щастя розтягнулося до віку,
Щоб поцілункам бракувало ліку
Щоб кожна мить секунда, наче втіха
Заполонила серце? І признаюсь тихо
Нічого вже, крім тебе, не потрібно…

Тож обійми мене так сильно, як можливо
Щоб не відчула обрисів від тіла,
І щоб здалося на одну хвилину,
Що ми тілами, серцем і душею
На мить і вічність, на життя єдині!

Я будувала уночі
Красивий світ, подібний раю.
У ньому вільно я літаю
І крилами торкаюсь зір!

Та ось тепер я вже не знаю,
Де крила мої загасають,
Де та межа, що відділяє
Простий і мій едемський світ.

І він, обіцяний богами,
Що якось в серці вишив рани,
В якому світі проживає?
Чи має адрес на землі?

Я не за правилами граю
В моєму світі їх не має,
А в цьому лиш людські, банальні
Закони сильних і слабких.

Я їм на розсуд залишаю
Усе, що маю і не маю.
І тільки душу забираю
З собою, в зоряний політ.

Нема крил у моєї любові…
Тільки зорі прозорі і море
Знають скільки сліз у любові,
Знають скільки мрій у любові,
Що тримають її на землі.

І немає бажань у любові…
Тільки полум’я, іскри і гори
Знають скільки вогню у любові,
Скільки пристрасті у моїй крові,
Заважають палати у сні

І немає у неї надії…
Тільки горлиці сизокрилі,
Тільки квіти невинно білі
Знають скільки було пролито,
Знають скільки було убито,
Щоб в любові втопити гріхи

Я молюся своєму Богу,
Щоб забрав у неї дорогу,
Щоб забрав у моєї любові
і свободу, і навіть сни.
Щоб усе, що людське, пропало
І жага, і душа, і провина.
Щоб любов моя вільною стала,
І легка, неначе пір’їна,
Залишила кордони світу,
Поєднавши мене з тобою,
Стала вічною серця любов’ю.
І коли проминуть віки,
Ми і тілом і серцем єдині
У любові цій були живі!