Зорепад. Хід планет. Грає вітер на плечі.
Ти сидиш і мовчиш. Тільки чути крик душі.
Ми нарешті без прикрас.
Я забрак. Грім, мов грим. На легеньких парусах
Ти гойдаєш мене. В моїм оці чорний птах.
Все розбилось два на два.
Час драконом злетів, далі вже нема куди,
Я із вітру-вогню, і цирконієва ти,
Смерті руку стиснув час.
На руці — твій браслет, а на ньому мамут-знак,
Я безсмертний із ним, арлекін, Синдбад-дивак,
Впала в прірву голова.
У мені — війни, шал, на тобі — кохання синь,
Ти мене вберегти вже не зможеш, відпочинь,
Потопає біль-баркас.
Крижаніє рука, чути дзвенькіт пальців рук,
І уран із очей виплітає, мов павук,
Нитку, стиснуту в слова.
Королі і орда, — все минуло і пройшло,
Тільки ми наче зойк у прочинене вікно...
Спомин — сон уже без нас.
Кавалькади доби, босоніж кульгає світ,
Ми не з ним, ми у бік, там, де сивий білий дід,
І в руках його трава.
Всі сліди всіх епох в нас на тілі мов клеймо,
Сатана — Господь Бог і маленький метроном,
Антураж історій вгас.
Вкрито світ у пітьмі, у чванливій самоті
Ти ідеш по мені, ми удвох на видноті,
Все, життя сказало: пас.
На крові чорних дів проростає час-жасмин,
у чадному часу, де і чоловік, і син —
я. Один — це те, що й два.

Давно обрид закам”янілий панцер
Без нього зле, тай з ним погано теж.
Ні друзів, ні подружок, ні коханців
Засніжена, холодна вдаль бредеш.

Давно обрид. Без сила, що ж тут вдієш?..
І з кожним па ти знову мусиш грати.
Втекти, втекти весь день до ночі мрієш,
А далі й страшно засинати...

Зізнатися, кричати – я проста,
Я – справжня, я – вразлива, я – реальна.
А в відповідь безмовна тишина,
Лиш голі стіна і обдерті шпальта.

Кому ти граєш, всім й так все одно?
Та в панцері напевно легше жити.
Були образи, біль, усе було,
Були емоції та їх не повторити.

Дійшли до серця? Це вже інша суть,
Задача інша, інша теорема,
Твій хрест лиш твій, його не понесуть,
Його примірюй на свої ремена.

Ховайся як умієш путь твоя,
Боїшся не боїшся твої сльози,
Яке ж воно жадане вороття
Як що тебе до себе хтось ще просить.

Покинуть панцер, Боже, як це просто,
А хто ж ти є, лиш шашка в чистім полі,
Росте колосся між колоссям просо,
Куди підеш ти? Кинеш виклик долі?

Сама собою залишатись хочу,
Проте яка ж я в глибині душі?
Дурні питання, вкотре себе мучу
А серце де? А серце на межі.

Та я це я, під маскою й знов скрита,
Шукаю щастя, граю чужі ролі,
Шкода що всетаки не вмію розрізнити,
Де старт, де фініш, де доволі...



20.03.06р.

Ой, живіт не до лиця!

Чоловік в сорочці модній
Вийняв гроші з гаманця,
Я його зустрів сьогодні, -
Мав живіт не до лиця!

Гроші вийняв, - пива кухлів
Випив зразу понад три -
Шик костюм й новенькі туфлі,
Мав живіт - неначе три!

Пий поменше, небораче,
Бо загибель дасть живіт,
Над тобою ворон краче,
Не протягнеш многа літ!

Той живіт - неначе куля,
Що висить над ремінцем.
Ой, життя покаже дулю,
Треба пам'ятати це!

Норма в їжі, більше руху,
Не ростуть хай черевця,
Будьмо легкі, наче з пуху,
Лише так всім до лиця!

31
Прийшов ти! Й цим все сказано без слів.
Під поглядом твоїм я, мов дитина,
Що їй для ігор випала хвилина,
Й так повна радості, що аж з-під брів
Вихлюпується. Любий, ти зумів
Розвіять сумнів мій: чи самотина
Не жде мене знов -- смутку в цім причина
Була. Ми -- наче двійко голубів,
Й один побіля одного кружляє.
Ще ближче сядь, грій подихом -- в мені
Єство все твого захистку бажає;
Від мене прожени думки сумні --
Хай бути вдвох ніщо не заважає,
Як птахам тим в небес височині.

30
Крізь сльози ти ввижаєшся щоночі,
А вдень дивлюсь на тебе сміючись.
Чому ж, коханий, й зараз, як колись,
По-різному тебе сприймають очі?
Богослужіння так слова пророчі
Врочистим піснеспівом линуть ввись,
В якому нероздільно вже сплелись
"Амінь!" сумне й бадьоре "Радуйсь, Отче!"
Спалахує сіяння і росте
Й мені явля скарби свої блискучі,
А потім згасне -- й снігом замете
Знов серце, й тоді сльози неминучі.
Чи ж вернеться те сяйво золоте,
Як зараз сльози ці, гіркі й пекучі?

29
Ти -- дум моїх володар: обвивають
Тебе, мов грушу дикий виноград,
Розрісшись так довкіл, що скоро сад,
Де все широкий лист вкрив, не впізнають.
О, знаю я, що тільки відтіняють
Мої думки твоїх стрій -- з ними влад
Полинуть, лиш своїх позбувшись вад.
Їх онови -- дерева так скидають
Гойданням віт зелені пута з себе --
Й ті з шумом вниз спадають з висоти.
Нічого більш мені уже не треба:
Щаслива тим, що випало зрости
Тут поруч, в твоїй тіні. Вже про тебе
Не думаю -- занадто близько ти.

...то був танець химерної тіні,
що тремтіла листком осіннім,
її очі, немов, голосили й, ніби, били
жалом осиним.
То неначе в минулі століття
ти ішов розміреним кроком,
підлітали втомлені роки - цілувати
по черзі руки.
То була дорога для янголів,
що зірки на долонях носили...

То був вечір нестерпних спогадів -
танцювали тіні щосили...

Відчай.
Від «чай»...
Від-пи-вай...
Відчуй.
Від «чуй»...
Від-чу-вай...
Чуєш?
Чаєм
Від-пи-ва-ю
Відчай...

4. 12. 2006

28
Папір німий -- листи мої зжовтілі!
Та знов вони для мене ожили,
Як тільки мої руки їх взяли:
Здавалось -- із них випурхнуть хотіли.
В цім прагнули так мене очі милі
Побачить; в цім благав мене, коли
Знов руки стиснем... Дні вже ті спливли...
А в очах сльози! В цім... небесні сили!..
Писав, що мене любить: й більш ні слова
Хай не було б -- й за це боготворить
Я б стала! В цім -- що мій навік: готова
На грудях жаром серця лист цей гріть!
А в цім -- о, вся твоя, Любове, мова
Безсила, як захочу повторить!

27
Коханий мій, із смертного порога
Підвів мене ти, як без сил була,
Й торкнувсь твій подих зблідлого чола,
Й воскресли знов життя в мені й спромога --
Мов ангелів остання допомога,
Був твій цілунок. Доля нас звела:
Коли блукала серед пітьми й зла,
Ти стрівсь, хоч я шукала тільки Бога.
Тебе знайшовши, встала я з колін
Й назад дивлюсь, в життя, в якім невільна
Була -- що в нім лишила й що взамін
Взяла -- й чи ноша ця мені посильна.
Й те навіть, що вже забуття взяв тлін,
Любов відновить, як і Смерть, всесильна.

У світі стільки вічних є загадок,
Що не злічить, не провести порядок.
Найбільша з них, немов пуста сторінка, –
Ще не досліджена ніким є Жінка.

То що є Жінка? Що у ній такого?
Вона – не просто гарні груди й ноги.
Окрім краси (важливого аспекту)
Буває трохи горе-інтелекту.

Буває ж навпаки: Жіночий розум
Переважає відповідну дозу,
Тоді страждання не минуть довіку
Її прислужникові – Чоловіку.

Одним цікавим непізнанним фактом
(Його дослідження доводять до інфаркту)
Є те, у чім відсутня сутність, –
Жіноча логіка, або її відсутність.

26
Між милих цих видінь я з малоліття
Жила -- не між людей, -- і так мені
Подобались їх музика й пісні,
Що кращих не шукала й в повноліття.
Та потім забруднило світу сміття
Їх пурпур, не такі вже голосні
Їх лютні стали, та й мене сумні
Думки обсіли. Й ось в це лихоліття
Явивсь ти, любий, -- і в тобі зійшлись
Вони й пісні їх (кращі вже, ніж тії:
Освячений фонтаном, лине ввись
Струмок так). Сподівання всі й надії
Мої, у тобі втілившись, збулись:
Так Божий дар соромить людські мрії.

Затягуй тугіше
~~~~~~~~~~~~~~корсет,
Скоріше
~~~~~~~роби макіяж:
Вже грюкає
~~~~~~~~~~в двері
~~~~~~~~~~~~~~~~~краса –
Відкрий порятунку
~~~~~~~~~~~~~~~~~~світ наш.
Відбитки
~~~~~~~~паскудства
~~~~~~~~~~~~~~~~~~душі
На стінах і стелі
~~~~~~~~~~~~~~~~~спогадів –
Пора їм знати –
~~~~~~~~~~~~~~~~підпишись –
Додай в свій образ
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~гордості!
Ти!
Цвяхи вганяв
~~~~~~~~~~~~в святу плоть!
Ти!
Винищив
~~~~~~~свій рід
~~~~~~~~~~~~~~~до тла!
Ти!
Ізерлі –
~~~~~~~~~ти той пілот...
Це ти –
~~~~~~~~вересневий
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~теракт!
І нема тут
~~~~~~~~~~ні бою крайностей;
Ні іншого боку медалі...
Що зло,
~~~~~~~що добро
~~~~~~~~~~~~~~~підносять
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~прекрасне
До рангу
~~~~~~~~~найвищої влади!
Закручуй
~~~~~~~~~накладені вії,
Помадкою
~~~~~~~~~губки
~~~~~~~~~~~~~~~намаж –
В природність вона
~~~~~~~~~~~~~~~~~~не повірить.
Наш шанс –
~~~~~~~~~~~макіяж...

Ти роздягаєшся кожної ночі,складаючи речі на стільчик.
Думки відкладаєш у погреб,а сни у когось запозичив.
Ти мариш коханням невдалим,шукаючи мрії у пиві.
Купуєш слова за безнали,що вуста їх кажуть красиві.
Ти вмієш співати як соло,не гучно,але щоб почули.
А ще ти складаєш промови,із лего а може з пачулі.
Коли ти виходиш з квартири,то бербері тягнеш з собою.
Ти можеш кохати щосили,ти мариш лиш єю одною.
Та твій стиль життя ніби проти,боїшся згубити свободу.
І вже скасували польоти,літак твій сідає на воду.
А все через що, через очі, побачені кілька разів.
І серце тікати не хоче,а ти відпустив водіїв.
Ти п*єш алкоголь ніби подих, хапаєш останні хвилини.
Іще один крок - буде подвиг,іще одна смерть буде нині.
Вона вже тебе затягнула, не втопишся в скруті проблем.
Нікуди тікати не будеш, заб*єш на помилки систем.
Один лише погляд ти мертвий, один лиш цілунок- живий.
Ти визнай для себе відверто, що ти теж потрібен і їй.
А речі лежать на стільці, і погляд солодко-гірчичний,
хай очі блукають у сні,та сон твій середньостатичний.
І покищо ти ще мовчиш, лиш бісиків хтиво пускаєш.
Але і вона помовчить, бо про тебе давно вже все знає.

Ти є, ти справді, ти існуєш?
Ти марево чи ти живий?
Принаймні мене ігноруєш,
Принаймні тут немає див.
Усе реально, аж занадто.
Відсутність правди, слів і я
Стою задумавшись. Чи варто
Боротись за таке життя?
Тебе придумано? Для чого?
Причина, наслідок, мета.
А я багатогранну мову
Для тебе покладу в уста.
Чи треба вірити у тебе?
Чи все сприйняти за абсурд?
Чи утекти на власне небо,
Створивши власний мур з тортур?
Я божеволію ночами,
Хапаю вітер за думки.
Для тебе відкриваю брами,
А ти на відстані руки,
Або ж на сотні кілометрів
Розкидано твої листи.
Уникни лиш поета нетрі,
Щоб не зробили неживим!
03.03.06.

кудись липкі маршрути
я не молилась Богу
я розівчилась бути
я відстань розписала
на префікс корінь суфікс
тебе в обличчя знала
як різновид розлуки
вклонялась попереднім
мій потяг запізнився
фрагментами комедій
під присмаком кориці
розклала по полицях
всі зустрічі й прощання
нанизую на спиці
петлю життя...
...остання

світ залишився хворим
біль залишився білим
струшує з антресолей
метеликів сірі крила
вечір лишився кислим
серце лишилось кволим
кілометрова відстань
по сантиметру колить
потяг бере мелодію
у такти і ритми втоми
час віддається злодію
вертається крок додому

Я розриваю в шмаття наше небо -
Ти так далеко;ти пішла;ти вже чужа.
Ні виправдань,ні вибачень не треба -
По серцю ти пройшла сталлю ножа.

Із рани кров рікою розлилася,
Ти ж руки вмила, як Пілат колись.
І ген удаль, до інших подалася.
Нехай...Та перед сном хоч помолись

За мертве серце,що жило тобою,
За рване небо (в воно б жило!..
І розливалося пянкою висотою,
Й таким далеким, як ось зараз, не було.)

А потім йди. Тебе я не тримаю.
І озиратися, мабуть, не варт.
Я рване небо якось залатаю -
Воно пережило вже стільки втрат...

З-під рожевої шкіри пальців вибивається
Світло
Зовсім як метелик, визволений із темного кокону
І розправляючи білі крила, кольору мертвого тіла
(така барва дозволяє йому бути непомітним удень)
відлітає геть
ти здивовано дивишся на свої патериці,
не в змозі втяти до чого зараз ті дива,
коли навколо холодно. Хочеться тільки
тиші та гарячих, попсованих іржею
батарей, у котрих тектиме кров

сусідів.
Ми спостерігали перехід.
Переходило тіло
З когорти живих
До сонмища мертвих.
Так риба, викинута на берег, яку покинула вода,
Здригаючись,
хапає ніжно-рожевими
зябрами холодне та гостре повітря,
що розтинає зсередини,
вирізуючи хворі та ворожі руни смерті.
І хоч із якою агонією
не витанцьовувала б рибина
темних улещальних сороміцьких танців,
вихиляючи напівзмертвілими

Морок всебічно мене огортає,
Хочу чи ні, ніхто не спитає.
Чорні по стінах розбризкані тіні,
Тепер я їй раб. На сьогодні. Віднині.
Лячно вронити хоч слово у тиші,
Краще стояти тихіше від миші.
Скуті кайданами руки і ноги,
Нема мені звідки, чекать допомоги.
Раптом пітьму різкий звук пронизає,
Це звук батога, і усе завмирає.
Серце ледь б`ється, пітьма ріже очі.
Відчинилися двері, бачу постать дівочу.
Тиша, мовчання, ні я, ні Вона.
Невимитий посуд – ось моя вина.
Вмикається світло, і перед очима –
Я бачу чортяку, авжеж не дівчину!
Розпатлані коси, корсет шкіряний,
На шиї дівочій, ошийник стальний.
Очі пантери, а може й тигриці?!
Слідів не лишилось від бувшої киці.
Зап`ястя закуті у шкіру з шипами,
А Вона нічогенька, з міцними ногами.
Ноги чарівні, а де те, що вище?
Гумові шорти стягнули сідлище.
Руками зминає батіг шкіряний,
Десь я вже бачив точненько такий.
І поки в безодні думок я тонув,
Цей же батіг враз мене обгорнув.
Боляче вжалив хлистом ягодицю.
Я поглядом впився у мою царицю.
Що за усмішка, і білії зуби,
Заводять мене, її чорнії губи.
Що?! Як заводять? Я маю благати,
Аби перестала мене так шмагати!
Чорт! Як звабливо підстрибують груди.
В такт батогу, я гарячий усюди!
О Боже, о що це?! У мене встає!
Безкрає захоплення моє видає!
Богиня побачила, зіщурила очі,
У нас попереду лишилось півночі.
Ходою звабливою коло пройшла,
Й стрибнувши, ногами мене обвила.
Не знав куди діти, енергії стільки,
В ту ніч я в кайданах торкнувся до зірки.
До неба, до сонця, у космос зринав,
Не менше кохання їй віддавав.
Прокинулись разом, у неї у спальні.
Привіт! Добрий день Вам! Забави оральні.
Чіпляю язиком її, як по нотам.
Стогне й сопе, обливається потом.
Руки розкинула, це те що треба,
Спочатку зв`язати, а потім до неба!
Ну ось і готово, лежить моя киця,
Моя чорна богиня, нічная цариця.
Роздута, розп`ята на билицях ліжка,
Домашня, спокуслива милая кішка.
Я можу робити з нею, що хочу.
Хоч зацілую, а схочу задрочу.
До вечора вільність собі дозволяю,
Її я за світла рабинею маю.
Та тільки лиш сонце за обрій сідає,
Як морок всебічно, мене огортає…

Помаранч. Помара... Помира.
Буква. Сенс. – Що насправді змінилось?!
Смак буття. Хоч слова, як слова.
Бо все інше, здається, наснилось.

Зріє тема – нікому не вір!
Знову осінь, щоправда – тепліша.
Все витримує білий папір.
Чорне небо дедалі рідніше.

Помаранч. Помара... Помира.
Спільний корінь на грані абсурду.
Щось в душі, наче й справді вмира,
пророкуючи ніч непідсудну.

Може варто любити не так –
Не того, чи не ту...Не країну.
Може варто прожити за так,
сторгувавшись за власну провину.

Помаранч. Помара... Помира.
Серце збилося в ритмі скорочень.
Зло не зло, а відсутність добра.
Архитвір екзальтованих збочень.

Може й справді усі ми не ті.
Не герої без фальші й облуди.
Помаранчеві дні золоті
довели тільки те, що ми люди.

Помаранч. Помара… Помира.
Людям хочеться, людоньки, жити!
Вік короткий. То може пора
щось бодай в власній хаті змінити...

Ніч королева під шатром небес,
свою земну викохуючи мрію,
запалить свічку і опустить вії–
аби хоч хтось та запросив на вальс.

Аби хоч хтось торкнув її плече!
Аби хоч хтось заглянув в темні очі...
Відважних мало. Таїна жіноча
крізь призму зір не гріє, а пече.

Ніч королева знає правду снів –
твоїх, моїх, вселюдських і утробних.
Навіть тоді, коли не бачиш жодних –
вона побачить те, що ти не смів.

Подібно тіні сяде за рояль,
пригубить келих і торкнеться клавіш.
Вона із тих, що не виходять заміж.
Вона – черниця, їй не личить жаль.

Рояль їй друг. Суддя на всіх один.
Як грішна тінь осмисленого світла,
ніч королева казкою привітна,
бо знає пекло нечужих провин.

Зухвалий вальс! Натхненно біло–білий
вона зіграє, дивлячись в вікно...
Аби її цілуючи чоло,
найперший промінь плакав, зсиротілий.

У королівстві зоряних висот,
що молитовно віддані любові –
Довірте звуку несказанне в слові,
танцюючи у прихистку свічок.

За крок до Різдва – ніч предовга і грішна.
Спустошений сад оголився до дна.
До дна в задзеркаллі старої криниці,
де зорі втопились. А інших нема...

За крок до Різдва, в листопадових нетрях
шукає душа сповідальну свічу.
Щоб Бога, нарешті, спитатися – Де Ти!?
Обітницю давши, що вдруге змовчу.

За крок до Різдва так правічно і тихо
вкривають сніги почорнілі ліси...
У межах вселенських ні болю, ні крику –
лиш порух прозріння в безлисті краси.

За крок до Різдва наче є і немає
сліду, що залишив ще хтось на землі.
Поет, не смішіть!.. Він у кригу вмерзає
в полоні своїх непочутих віршів.

За крок до Різдва наче й знаєш дорогу,
та щораз падеш на обмерзлу ріллю.
До Бога і справді високі пороги,
як маєш на серці так много жалю.

За крок до Різдва – усе чорне і біле
зійшлося на вагах великих начал...
І щось незбагненне, від сліз уціліле,–
вкотре за любов нам наповнить бокал.

За крок до Різдва по ялинових зрубах
той ангел, що вчора злетів нам з плеча,
вертає додому... Бо де, як не в людях –
усе, що зачалося Божим дитям.

Не хотілось вмирати важким
І не вмер, і зрадів, бо знав.
Стало соромно.П’ять хвилин ...
Ладен був це зробити сам.

Поцілунок , як зліт ножа,
Обірвавши той гріх на льоту
Дві хвилини себе держав ...
Хоч кохай тепер самоту.

Ось невроз і твоя правота,
По хвилинах вічність нашкріб
Розложив на цнотливих листах
Пам’ять блиску отруйних ножів.

Тримає жужмою ночі
графиня де’Лякроче,
Гербарій сушених дротів
з пустих холодних поїздів.
Співає опери вовків
на коліях і на вагонах
На провенційних полігонах
поліндромічних протягів.
А втім ... Зима.

Ворона на холоднім вітті –
Поодинокий плід. Папюс
Тут ворожив у лихолітті,
Чи верховітті.Снігу флюс
Під кучугурами пече.
Мене римує у плече
Холодне щось ... – несе.
А втім ... – зима на нім.

Поля. Без визнавання статі
Смердять вітри і поготів
У зібранні отих світів
Каталоги віддатись раді,
А втім ... Зима.
А втім ... – достатньо
Замело колію, ... а втім ...

Життя весь час жартує з нами:
То смуток падає до ніг,
То пестить ніжними словами,
Щоб ти на ноги встати зміг.

Ломають жарти душі й долі,
Але усе в твоїх руках,
Ти від нахабства та сваволі
Тримайся міцно на ногах!

Дай нам Боже жити й жити
Поміж друзів цілий вік,
За добро – добром платити,
А за зло – хто чим вже звик.

Щоб від заздрості та зради
Нас беріг Петро святий,
Щоб давали нам поради
Щирі друзі, в день важкий.

Щоб на серці, від образи
Люта помста не цвіла,
А неправедні накази,
Щоб душа не прийняла.

Дай нам Боже жити й жити
І кохати цілий вік,
Щоб нагоду мав творити
В Україні чоловік.

Їхав з Умані козак,
Їхав, зажурився,
Як заїхав за байрак,
На коня схилився.
То не куля, не стріла
Козака спинили,
Зради чорної слова
Серденько пробили.
В очі смерті він не раз
На війні дивився,
Не від кулі, а від слів
В полі похилився.
Наче колос до землі
Скошений спадає,
Козаченько молодий
Голову схиляє.
- Ти лети, лети мерщій
Конику до хати,
Там чекають вже давно
Батько мій та мати.
Ти лети, лети мерщій
Потім до дівчини
Розкажи їм, де їх син
Почиває нині.
Розкажи, що спить їх син
Зрадою повитий,
Від підступних чорних слів
Другом вірним вбитий.

У дзеркалі неба
Птахи відлітають геть,
Із їхнім маршрутом
Звіряюся на бігу...
Я знаю напевно:
Життя - це хода на смерть,
Лишаються тільки
Сліди на оцім снігу.

Лишаються коми
На тілі одвічних зим,
Лишається стати
Собою і на крило,
Лишається трохи
Отих божевільних рим,
В які заримовано все,
Чого не було.

Бо що вже там буде
І хто кого не долюбив -
Чи нам перейматися тим,
Ідучи навмання?
...А я розірвусь, мов граната,
Осколками слів
В окопах свого
Безкінечно
останнього
дня...

* * *

Прийде той час, коли за все в житті,
За праведне і грішне, і ніяке…
Нам на коліна впасти в каятті…
Прийде наш час за все відповідати!

Веди,
верши,
керуй
і властвуй…
Безумствуй у гріху,
веди на страту…
Кради, махлюй,
поміть всі масті…
Суди помилувати,
чи покарати…
Прийде наш час за все відповідати!

Ми грали з проспектом у покер,
То ніч роздала жовті карти...
Та вікна вже сплять одиноко,
Ми ж одяг програли за жарти.

І дама в руках не з колоди
Шкодує, що досі не бита,
Не мала стогнать насолоди
Під кінгами несамовито.

А скільки загасло в відбої!
Змішались погони і масті,
Лишились небитими двоє,
А може, то сталось на щастя?

Будиночок з карт виростає
Проектом стомовної вежі,
Та карти зриваються в стаї,
Окрилені духом пожежі.

Спроможеться хто переграти?
З відбою пожеж хто озветься?
Розкурюєш серце від карти,
Запалюю свічку від серця.

Було боязко -
стрімно з полиском,
Поза вікнами шаль грози.
Напросилася -
перелилася
За марусині пояси.

В трансі дикому
гість некликаний
Перехоплював мить пори...
Серце билося -
наживилося
Неба стрілами на вітри.

Хай же збудеться
все що судиться...
І пульсуюче гнало кров-
З кожним подухом,
з кожним подихом
Рвались спогади на любов.

9 Травня 2006

Тебе вже нема.
Хоча ти іще часом заходиш.

Ця розмова – складна,
І ти її чемно обходиш.

Мені ще болить...
І простіше – не помічати.

Це востаннє. Одну тільки мить!..
(Вже стомилась собі обіцяти
З тобою прощатись
І від правди втікати...)

Все знаю сама.
Тебе вже нема...

18.06.2005

Поцілунком торкнулася хвиля,
Обпекла загадковим бажанням.
Ти у снах повертаєшся, милий,
Ніжним спомином в нашім коханні.

Море ніжності, слів, поцілунків…
Серце згадкою знов завесніло.
Заглядаю у світ подарунків
Тих, що душу колись відігріли.

І за все лиш "спасибі" сказала –
Попрощатись не стало вже сили.
За кохання – кохання віддала.
Ти простив – я самотність допила…

25
Скорботу в серці з року в рік носила,
Коханий, доки ти не стрівсь мені;
Й за смутком смуток додавали дні,
Аж поки радість в нім не забриніла --
На грудях низка перлів би тремтіла
Так під час танцю. В голові сумні
Думки роїлись, доки в вишині
Бог змилосердивсь, хоч я й не просила,
Й моє скорботне серце вверх здійняв.
Й ось ти явивсь із просьбою своєю,
Що радо його в груди б свої взяв, --
Й від Нього з неминучістю всією
Цей дар -- буть посередником -- прийняв --
Між зорями і долею моєю.

24
Жорстокість світу, мов складаний ніж,
Захлопнеться хай, для руки любові
Ран не завдавши, щоб у жоднім слові
Не виявилась ворожнеча між
Людьми -- й життям в житті не брать рубіж.
Уста мої, коханий, вже готові
З твоїми злитись -- збліднуть, пурпурові,
Як їх оросить ніжності капіж.
Й захмарне в таку мить стає близьким.
Життя наші на лілії дві схожі,
Що обнялись на урвищі вузькім --
Роса небесна їм цвісти поможе;
Рукам до них не дотягтись людським:
Любов -- дар Бога, й Він забрать лиш може.

23
Чи ж справді так? Як буду я в могилі --
Й ти втратиш все, позбувшися мене?
Й тобі теж промінь сонця не сяйне,
Як очі мої зріть його безсилі?
Цей лист твій -- ах, які бентежні й милі
Рядки у ньому! -- сумнів прожене,
Що скоро -- хай і думка не майне --
Зімкнуться й наді мною Стіксу хвилі.
Лелій мене, грій подихом, кохай!
Не владна вже сама я над собою.
Як дами і знатніші втіх розмай
Віддать готові за любов з журбою, --
Так я могилу й з ангелами рай
Міняю на земну юдоль з тобою.

Ось вкотре пірнаю в самотності світ...
Здається, що там я пишу заповіт,
І в ньому розкрию нащадкам світи,
Що там вищий позов і творчі брати.

Спочатку, схвильовано й радо пишу,
Запитую в себе, чого ж я грішу?..
Усе ж є, чого бракувало в житті!
Таке не відчути в грошах та питті...

А потім, спустошений, йду до людей.
Шукаю чи вражень, чи, може, ідей...
І так, непомітно, вертаюся знов,
Туди, де панує брехня та любов.

Затамую гарячковість,
Мовби хата моя скраю,
І сумну країнну повість
Лиш приречено ковтаю.

Та знахожу виправдання:
"Що одна людина зможе?"
Ці низькі симулювання
Чи знайдуть оцінку Божу?

А душа чека сигналу,
До якого вже готова.
Щоб узять перо чи...шпалу
І...буде вже інша мова!

В спеці висновків диких, я вас залишаю!
Ґвалт виделок - не кращий рефлекс.
Попри все, підсолодите стриманим чаєм -
Мо', й забуду зневажний підтекст.

Так, потрапив під лезо. За інших, що вдієш...
І смиренно та гідно іду.
Кажуть завжди: пожнеш, милий те, що посієш,
Я - не сіяв, а маю біду.

Час розвіє безглуздії репетування,
Тиша відповідь дасть: хто був хто...
Та чи виникнуть знов кольорові бажання,
Де виделки пройшли долотом?

Богзнаколишню, перешиту,
Ще довесільну сукню вдяг.
Та по нескошеному житу
Поніс червоний зм`ятий стяг.

Його батькам комуни - пекло,
Його синам комуни - жах!
Йому ж комуни - юність спекла,
Що іншим - радість у казках.

При монстрах, слідчому - житуха:
Наради, крові тиск, політ.
На слідстві зламаним - мокруха,
А жертвам - в жахах некрофіт.
6-7.10.2001р.

Не бойся правды,
Одкровенья,
не бойся.
Посмотри в глаза.

Сберися с мыслью
и подумай;
страшнее темнота.

Зачем вопросами себя терзать,
Спроси, так будет проще.
Не бойся правды ты познать.
А бойсь её не слушать.

День стоїть з великим черевом
Трави схилились од вітру оглохлі
Тільки гілки непомітно посохлі
Тільки гойдалка стара під деревом

Решта зникла як туман ранковий
Забуто вхід у підсвідоме
Наївно вимагає назви невідоме
І вінцем вінок терновий

Ні це не бажання угледіти просвіт
Це ще одна спроба зробити як слід
Вельми невдало проведений дослід
Від крилатих богів нам лишився послід
І терпкий недоїдений плід

Мадригал
Омана сну глибока і ясна, –
З небес мені сподіване послання,
Енергії незнаної струна
Роз’ятрить душу струмом трепетання.
Озветься стоголосо далина,
Багрянцем озера умиється світання,
А десь там – гай і дім мій вирина, –
Чудова мить осягнення за гранню
Утрачених язичницьких часів –
У цих місцях наш праотець ходив,
Собі вподобавши цю Білозерську землю.
Нуртують хвилі озера, мов дзвін,
А берег лунко стримує розгін.
Хай сон трива – я нурт його приємлю.

1.
Омана сну глибока і ясна,
Незримо виникаючи із ночі,
В той вічний край запрошує вона,
Де хвиля загадкове щось шепоче,
Де марево самотнього човна,
Що на каналі веслами плюскоче,
Де ранньої зірниці таїна
Передріка бентежне і уроче...
Шаленство сну в душі моїй вита –
Їй до снаги безумна висота
Від досвітку до пізнього смеркання.
За мить відступить темінь-темнота –
Хтось явиться і тихо прочита
З небес мені сподіване послання.

2.
З небес мені сподіване послання
Я тільки в сні зумію осягти,
Бо вдосвіта словес тих одіяння
Порозриває буря суєти.
Залишиться хіба що спогадання...
Настане день – і, щоб дійти мети,
Новим тривогам і новим ваганням
Дозволю я у серці прорости.
Ах, тільки б знати, скільки там ще віку
Терпітимуть поета-недоріку
Ця путь-дорога й рідна сторона.
Та розум наш влаштований безлико,
Чи вмістить нашу пісню смутку й крику
Енергії незнаної струна?

3.
Енергії незнаної струна
Віщує сон – і де його загадки,
І смисл який у видивах зрина –
Хто пояснити зможе,
мов лампадка,
До глибини, до сутності, до дна
Туман розсіявши і вищого порядку
Слова знайшовши, в чому новизна
Трудів моїх і в чому їх розгадка.
Все витлумачить, видно, не дано
В видіннях тих, немов німе кіно,
Та дивних букв містичне поєднання
Розбудить все, що вже давним-давно
В мені дрімало летаргійним сном, –
Роз’ятрить душу струмом трепетання.

4.
Роз’ятрить душу струмом трепетання,
Відкриє код нечитаних письмен –
І десь за гранню світообертання
Почую голоси я тих сирен,
Що їх, забувши про самовладання,
Сприймав плавець, вирівнюючи крен
Своєї шхуни. Та нові страждання
Мені звістує „Книга мельпомен”.
І – вір не вір – немов на сполох птиця,
Злетить душа туди, де заіскриться
Зірок вервечка дзвінко-неземна.
І спалахне між них моя зірниця,
Моя розрада, втіха, таємниця,
Озветься стоголосо далина.

5.
Озветься стоголосо далина –
Прийдуть у сон і вулиця знайома,
І озеро, й щемливі імена,
Мов з аркушів забутого альбому.
Бульвару ген вказівка напрямна,
Що за тополями ховає втому.
Ось древній вал – історії луна...
Як легко тут, бо тут я знову вдома.
Мені звідсіль така видніє даль,
Що тонуть в ній і горе, і печаль,
В душі – непереборні поривання.
„Й нічого вже в минулому не жаль”...
Нехай пітьми розвіється вуаль –
Багрянцем озера умиється світання.

6.
Багрянцем озера умиється світання –
І ночі ніби зовсім не було.
А я – уся вагання, вся – благання:
А скільки літ, віків уже спливло
Мого напівдрімотного блукання?
І скільки рік в озера затекло,
І скільки доль, занесених в писання,
Зібрало їх вологе, тьмяне скло?
А час над нами напина вітрила.
На жаль, збагнуть здебільшого несила,
Коли підстереже нас мілина.
Тож ми умить, бодай нас лихо било,
Вже летимо, обпалюючи крила...
А десь там – гай і дім мій вирина.

7.
А десь там – гай і дім мій вирина...
Але сильніші бурі і знегоди,
І що крутіша дасться вишина,
Тим вниз стрімкіші стерегтимуть сходи.
І нас поглине час-трясовина.
Не вір: „не буде роду переводу”.
Тож марновірність наша і смішна,
І жалюгідна, як прогноз погоди.
Про що звіщає видиво зі сну,
Що зникло, наче сутінь на стіну?
Над ним не владне жодне заклинання.
То як же долю я свою збагну,
Знання про це, співмірне знамену, –
Чудова мить осягнення за гранню.

8.
Чудова мить осягнення за гранню
Колишніх днів, уривків сновидінь,
Але навряд чи ти на запитання
Знайдеш не відповідь – бодай химерну тінь
Того, що долею звемо чи безталанням,
Того, що з заводей виводить на бистрінь,
Бо є таки жорстка межа пізнання –
І недосяжна в неї височінь.
Та доль ланцюг мільйони літ не рветься,
До ланки ланка з віку в вік кується,
А значить вірю я, що й поготів
В моєї долі, наче у фортеці,
Є свій секрет, послання, пломінець є
Утрачених язичницьких часів.

9.
Утрачених язичницьких часів
Не зберегли нам книги літописні,
Тому не знаю, хто в мені ожив,
Чий голос озивається у пісні.
Минали дні, такі, як сотні днів,
Минала доля, тиха і безвісна.
Вони жили серед густих лісів,
Ще збереглася стежка їх первісна.
Імен нема. Але красиві лиця
І смуток, що таїться у зіницях,
В іконах бачу, наче диво з див.
В нічних дощах і в спалахах зірниці
Виразно уявляю, то не сниться:
У цих лісах наш праотець ходив.

10.
У цих лісах наш праотець ходив,
Назвав озера, болота і ріки –
І тим про себе пам’ять заронив,
І не зітреться карб оцей довіку.
Бурхливий час в віночок доль заплів
І мій букетик квіту невеликий:
Це вже увічнено – тут з’єднання шляхів,
Які зближали світ багатоликий.
Ішли в північний і в південний бік,
Добро й любов розносячи навік.
Де шлях більш сутній, я й не відокремлю.
У фресках храму – той далекий вік,
Коли якийсь незнаний чоловік
Собі вподобав Білозерську землю.

11.
Собі вподобав Білозерську землю
Не він один. Бо тут така краса –
Тремка, мінорна, чиста, позаземна...
Які тут ранки і яка роса!
І як зірки зчудовано й недремно
Вдивляються в глибінь, а небеса
Дарують водам барву синьо-темну.
Тут неповторна сонячна яса
Над схилом валу досить ще високим,
А коло озера врочистішають кроки –
Сама минувшина сягає тих глибин.
...Та не заріс кущами рів широкий,
Сюди із хащ біжать струмків потоки,
Нуртують води озера, мов дзвін.

12.
Нуртують води озера, мов дзвін.
І є канал біля старої лави.
О, як багато пам’ятає він!
Смолою пахне втомлена заплава.
Ідуть віки – й взнаки дається тлін,
Тополі лиш незмінно величаві,
А також не швидкий до перемін
Наш древній вал, величний в ратній славі.
Йому над світом довго панувати,
Хоча ніщо не вічне, будуть втрати,
Адже життя ніхто не спинить плин.
А місто хай понад віки і дати
Стоїть над озером, де хвиля різкувата,
А берег лунко стримує розгін.

13.
А берег лунко стримує розгін,
Лиш бічевник наплив його ударів
Відбити може в’яззю мотузин, –
На рубежі своїм стоїть недаром.
І пам’ятає шурхотіння линв,
Коли по озеру йшли баржі із товаром,
І бурлаки – могутні як один –
Із злидарем ділилися „наваром”.
Та непомітно сон свій біг спиня –
І я бреду вже майже навмання,
Аби за мить вернутися на землю.
Поглине нас химерна метушня –
Й поблякнуть радість і принади дня.
Хай сон трива – я нурт його приємлю.

14.
Хай сон трива – я нурт його приємлю.
Душе моя, ти вдома ще побудь –
Тут все таке бентежне і приємне,
А вдосвіта проляже інша путь.
Радію я відкрито, ніжно, щемно
Ударам хвиль – і осягаю суть
Летючих днів і крапель недаремних
На листі верб, як обважніла ртуть.
Вони для озера – нове життя й підмога,
А плескіт хвиль – про них немовби спогад,
Який повторить ранішня луна.
А я забуду знову всі тривоги –
Й полину у незвідані дороги –
Омана сну глибока і ясна.

Стікає свічка, плаче у долонях –
Це доля воском наповняє душу.
Холодний іній погуляв по скронях…
Хтось наказав собі: "Забути мушу"…

Колишню пісню знов шепоче вітер,
Та губляться слова в сумному лісі…
У серці запеклося кілька літер…
Десь журавель курличе сумно в висі…

Чарівна пора знову прилетіла,
Навкруги ліси всі озолотила,
Принесла дари людям на спожиток,
Погостила й згодом пішла на спочинок.

Перелітні птиці в небесах блукають,
Біле пір’я з неба, наче сніг кружляє,
Дощ, як сльози птахів печаль сповіщають,
Адже рідну землю вони покидають.

Холод, дощ осінній, зимній вітер виє,
І невдовзі , мабуть , все сніжок укриє,
І тоді у гості зима завітає,
Й морозець за щічки діток пощіпає.

Люблю я мову солов`їну
І цвіт калини навесні,
Люблю родину , Батьківщину,
Й святу хлібину на столі.

Вчора тут був панорами затишок
і просто прекрасно - позавчора.
Тепер от повз пройшов –
все як завжди і особливого нічого:
щогли дерев,
землі порошок,
небо, просякнуте
вітром.

Краса,
як випивка, -
не помічаєш, якщо звикнути,
тож іноді
переставляй і вікна.

Нікого, нікого, лиш море за друга,
І стіни усітчані вічковим віче,
Чого ти чекаєш з глибин, чоловіче?
Кого ти чекаєш удруге?

Пісок, як щоденник інтимних історій,
Вбирає строфічну симфонію хвилі,
Сліди на піску тільки коми похилі,
Порожній дріма санаторій.

Палаци з піску у пісок повернулись,
І син до отця, і курортники в місто,
І хвилі ховають в кишені минуле
І днів золотавих намисто.

З одужанням, усе минуло,
І білий сніг немов бинти,
Танцюєш знов натхненно ти
З партнером з кавового мулу.

Пелюстки знову молоді,
І не болять лілеї рани,
І тільки ніч, і тільки ранок
Побачать роси золоті.

Ще шкутильгає птах-каліка,
Та виднокола - на крилі,
Ти відірвалась від землі,
Святкує спиртом грудень-лікар.

Лети, минай сильце Інгулу,
Вже зачекалися світи,
Їм сонцем ніжним засвіти
Із чашки кавового мулу.