Ділитися словом: збирати скрушини,
Пройтися від гирла на витік причини.

Забитися в горлі... і в серці напевно.
Розміряти вимір на все недаремне.

Ходити до Бога за думкою часто,
І гублячись в небі не падати пластом.

Схиляючи світ, наче яблуні віти,
Тягнутися далі, зриваючи вітер.

Мовчати навзаєм - всю душу збагнути.
(Здається, що плитко - та днo каламутить)

Ділитися словом - Тебе передчути,
Щоби у Тобі себе осягнути.

25 Серпня 2006

***
вбиваю босоніж в пісок
передсвітанкові ритми
від страху злетіти без сну
без відпочинку земля

із оповідань пересохло
у горлі словами старими
від самогубства існує
до самострати обряд

розводиш багаття у кошику
непереможна хвиля
мудрішає на латину
відтінок татуювань

лише жовтий Місяць - пошук -
своєї закутої сили
щоб врятувати тінню
неприйняту вами саванну

Пізній вечір.
Затіяна гра у слова.
Білий аркуш біліє
біліш, ніж спочатку.
Рідна мова жива! Рідна мова жива!
А мовчання вирізьблює мовчки печатку.

Шлях угору згубивсь
на високій горі,
де сніги ще біліші, ніж аркушик білий.
Пересвисти вітрів,
переплески морів,
картярів пересмики сумні і несмілі,

Вже проклюнулась північ. А слово з пера
не злітає нікуди. Сидить, як папуга…
На хера та висока
стоїть ой гора.
На хера ой ще вища
та друга…

2000

Кіт на глині.
Очі сині.
Жменя кігтів у руці…
Золотим мішком —
не клином —
відлітають горобці.

Недалеко. Не останні.
Відлітають,
але ні.
Сіль клювати на лимані,
пил купати на стерні.

Тут на зоні був Овідій —
зек на прізвисько Назон…
Між медей, медуз і мідій —
молодий масон
Ясон.

Заколотник. Злодій, може.
Раб руна і пан погонь.
Темний,
мов таємна ложа, —
поміж хвиль
його
"Арго".

Хтось іще бував, напевне,
умирав чи відлітав, —
в берег білий,
в шерех темний
тобто втоптував літа.

Ну, а нам це все…
І потім
поміж пальців —
і дай Бог…
Наш лиман лежить Потопом
з чорним човником для двох.

2000

Я не знаю,
що сказати.
Може, буде інший раз.
Обраних — не обирати,
убивати
скаче час.

Коник б'є копитцем глину,
три хрести — такий алюр.
І крило — мов куля в спину.
Три хрести. Церковний мур.

А якщо впаде на краще,
що й казати — не кажи.
Антологія пропащих —
апологія. Режим.

Наче сіть сплітає казку
і хрипоче букви злі
від Палажки
до Поразки
і до чорної землі.

2000

Вітер відкотиться каменем чи кураєм,
чорним лиманом
сповзе, вигинаючись, хвиля.
У бур'янах заспіває, присипана пилом,
польна сирена, убита натільним ножем.

Не самоти, а відсутности душ і людей
прагне душа
під турецьким понищеним муром.
Дні приосінні гортати, як лисячі шкури, —
власне, остання з останніх посутніх ідей.

Попри усе — не вдається. На крок і на крик
друзів багато. Це південь. Базар, наче спосіб
жити.
…Зміняти останню цигарку на осінь —
це дуже просто, але так ніхто і не зміг.

Тільки б зуміти. І тільки б зуміти навік.
…В тиші, якій ні вінця, ні кінця, ні закону, —
тишу впіймати,
і тиша заб'ється в долонях,
наче у мідному дзвоні кривавий язик.

2000

Вийти — ходити. Ввійти — і ходити знов.
Думати щось
або думку гадати — краще.
Власне, історія — вмочєння корогов
в кров посполитих
на землях, від смерти пропащих.

Отже, на тлі історичному — осінь така ж.
Листя в темницях гілок виколисує масову втечу.
Дощик осінній —
не днесь, і не ввесь, і не даждь.
І течією потоку — тече голова Предтечі.

Тільки відчую, можливо, а зрозуміти — зась…
Хай зрозуміють розумні, що все розуміють люто:
Тільки в селі, у мороці вступить собачий князь,
тільки при склі, у Моринцях
нікому буде почути.

2000

І кликав Мойсей до Господа, кажучи:
"Що я вчиню цьому народові?
Ще трохи, — і вони вкаменують мене".

Ще трохи, — й вони вкаменують мене.
Пісок насипали руками
  віками.

Ні птиця не перелетить, ані камінь,
ні амен,
  що губи мені розітне,

Лиш марево звір заблукалий жене,
і тихо ковза на мій ніж празниковий
ненависть, яка — не зі зла,
а з любови.
Ще трохи, — й вони вкаменують мене.

Якби мені очі, і слово дурне,
й знання про дорогу — заліплені воском…
Ці люде, вони не від Бога —
від Босха.
Ще трохи, — й вони вкаменують мене.

Ще трохи, — й вони вкаменують мене…
І дійдуть — не перші, так треті — крізь темінь…
І вітер з пустелі
в селі Віфлеємі
порожніми яслами тихо гойдне.

2000

Отче наш,
осінній сад…

Повні золотим насінням
сині стільники осині.
Реr spem spero astra ad.

Тільки чорний виноград
упаде на білу шию.
Люба, все туман укриє —
двоє урвищ, троє хат.

Час летить. Він під і над —
довга безнадійна линва.
І кленове листя — клином,
мореходом на Синдбад.

Три змії із моря вряд —
на три камені над морем.
Хтось один співає хором.
Шия. Чорний виноград.

2000

-Ти не проти, якщо я підсяду?
Це звичайна кав’ярня у Львові.
Я ховаю оголену правду,
Що до зустрічі з ним не готова.

-Поговоримо, вип’ємо кави…
Він улесливо дивиться в очі.
Він забув, як заради забави
Розчавив мої мрії дівочі.

-Ти змінилася – годі й казати.
Компліменти такі недолугі.
Я не буду шукати розплати.
Він для мене залишиться другом.

-Ти мовчиш… Ну, пробач за минуле.
Пізно й смішно про це говорити.
Я давно все безслідно забула.
І майбутнім навчилася жити.
18.11.06

Перейшла недоступну межу
Крізь туман нафарбованих вій.
Я ніколи тобі не скажу
“Мій”.

У глибокому рові брехні
Хай потонуть любові хребти.
Тільки так необхіден мені
Ти.

І за будь-яку грішну ціну
Я куплю зацілований час.
Щоб ця мить пробудила весну
В нас.
14.03.05.

Не тільки ілюзій —
реалій нема.

Стільці Іонеско. Дванадцять, здається.
Листочком зеленим осіння зима
над літнім століттям тріщить і сміється.

За спиною — вузлик на згадку про кри—
ла. Шлях, як в нору, заповзає у стежку.
Повітря немає — усуціль вітри.
І поводирі, що сліпіші од решти.

І виклик. І поклик. І заклик. І крик.
І доля приходить походом зі сходу.
І цей, що назустріч іде, чоловік
у чорнім лахмітті,
що зветься народом.

Шикується шабаш під музику ґрат.
Ілюзій нема. І реалій немає.
Лиш перстень на пальці — як чорний квадрат
з портретом
чорт знає кого
з горностаєм.

2000

У тебе на вустах молочний запах.
Ти знову цілував мою дочку́.
В своїх необлаштованих кімнатах
Ти грав їй на фальшивому смичку.

І сипалися звуки, як дзвіночки.
І голос якось зірвано тремтів.
Ти пильно зазирав в розумні очки.
Щось довго їй на вушко говорив.

Заснула наша дівчинка слухняна,
Муркотиком згорнулася в клубок.
А в тебе на вустах з’явилась рана –
Дитячої відвертості ковток.
2.03.06

Ти не спиш?
Так хотілось почути
Рідний голос і добрі новини.
Розкажи про мою Україну,
Як живуть наші сестри й брати.

Ти вже спиш…
Навіть зорі тут інші.
Довша ніч у сріблястій оправі.
І світанки такі величаві.
А у нас – пам’ятаєш? – прості.

Ти не спи –
Заспівай мені пісню.
Колискову, як мама навчила.
Я так пізно, на жаль, зрозуміла,
Що лиш вдома дійду до мети.
11.11.06

За спиною - майже нікого нема.
Може лиман.
Могила, може, покú що - скіфська.
Кущ кизилу над урвищем,
мов бусурман,
Що молиться
або просто відбився від війська.

Вужик лиманський,
як елінський перстень, лежить
взявши камінчик у темну свою оправу.
Горлиця в дзьобі несе
оливкову віть,
або іншу якусь приправу.

Попереду - теж небагато:
власна суха рука.
Оце, напевно, і все,
принаймні, найбільш цікаве.
Могла би бути деталлю наявність на ній жука,
наявність у нього крил, якби він ті крила розправив.

Сенс життя - якщо був -
артикульовано весь.
Друзі - якщо були -
зблукались у різних списках...
... Стіни відкриті, як двері.
І коні збивають овес,
злітаючи, наче ворóни,
з вечірнього тамариску.

2003

Зимно… На вулиці – дощ і машини,
Сірими крапками люди між ними,
Скачуть бруківкою, тануть від зливи,
Мокрі, негарні і нещасливі.
Зимно… В трамваї штовхають і лають,
Одяг деруть, парасолі ламають,
Всі один одного злісно картають,
Гірко і голосно дощ проклинають.
Зимно… Я вранці із лівої встала,
Кицьку з дивана ногою піддала,
Маму образила, чаю не пила,
Йшла по калюжах і мало не вила.
Зимно… І раптом мене перемкнуло:
Найголовніше заледь не забула!
Просто, в цей день я могла б і не жити,
Міста не бачити, світла не пити.
Просто могла народитися хмарою
І для людей стати Божою карою:
Литись дощем, потім стати калюжею,
Сумно розхлюпатись ботами дужими…
Гарно і весело враз мені стало!
Зустрічним людям усмішки роздала,
І закружляло над дзеркалом площ.
Люди! Дивіться! Як гарно - йде дощ!

Знов музика... Як владно й незбагненно
Чарівних звуків гомінливий рій
Бентежить душу пристрасно й натхненно;
За ними лину у полоні мрій.

Мов тільки вчора -- пам'ять доторкнеться
Таких глибин, такої далини!
Як трепетно і ніжно в серце ллється
Акордів повінь -- спробуй зупини!

Так вся тремтить в обіймах сонця квітка,
Дощі так заціловують ріллю...
Зайшлась в риданні і зомліла скрипка
У невимовнім, світлому жалю.

О слово, музикою стань!
Смичком і струнами -- гортань!
1.12.1998

Розгулявся, розприндився вітер:
Свище в лузі, в діброві гуде,
Голі кленів розгойдує віти,
По стежках гонить листя руде.

Сонце зблисне й заплакані витре
Небо й даль, знов поля осяйне.
Щем надії верни мені, вітре!
Обвівай, заціловуй мене!

Обтрусила давно дичку-грушу
Листопаду пора золота.
Як втішає й наснажує душу
Невгамовність твоя молода!

І хоч серце так втомлено б'ється --
Полягли, не цвітуть вереси --
Та все стерпить воно й ще діждеться
І любові, й весни, і краси.
11.11.1998

Коли спомини знову наплинуть,
Від жалю і тривоги спочинь;
Хай думки несполохано линуть
У дитинства ясну далечінь.

З глибини, мов хмарки легкоплинні,
Ніжно й щемно воскреснуть в мені
І поля у задумі осінній,
І гаї в золотому вбранні.

Візерунки торкне з павутиння
Вітер й знов забринить в бур'яні...
День згасає і сонця проміння
Струменить в золотистій стерні...

О дитинство! Хай в'янучим цвітом
І на мить лиш -- прилинь з далини;
Усміхнись мені бабиним літом,
Журавлиним ключем помани.
22.10.1998

Мліє полудень в мареві соннім...
Йду стежками, де бігав колись.
Як тоді, край села, на осонні,
В своє лоно прийми мене, ліс!

Продзвенить вітерець легковійний;
Серце знов, як колись, защемить.
Зусрічай, розкривай же обійми,
Як чекав я бентежну цю мить!

Безнадії і смутку -- не треба;
Пам'ять лиш осяйне воскреша.
Як зраділа і проситься в небо
Разом з соснами й вітром душа!

В метушні й щебетанні пернатих
Мов вертаюсь в далекі ті дні.
В твоїх світлих і лунких пенатах
Як привільно, як гарно мені!

Крізь роки хай сяйне білизною
Цих берізок нетлінна краса.
Як бездонно цвітуть наді мною
Твоїх весен п'янких небеса!
15.10.1998

Синь. Полудень. І більшої не треба
Любові й ніжності, як зараз у мені.
Самотній ключ завмер в безодні неба;
Гортанний поклик тане вдалині.

То журавлі в прощальному польоті
Востаннє рідні згадують поля.
Стоять гаї в осінній позолоті;
Багряне листя землю устеля.

Глянь, горобини кетяги -- як близько --
Горять червоно, ну а далі -- ген --
Немов свічки, у полум'ї берізки;
В калин багатті як палає клен!

Із забуття блаженно й щемно зринуть
Ті дні далекі, юні й осяйні...
Немов хмаринки, в сині далі линуть
Осінні думи і осінні сни.

Хай лиш на мить ці золоті обнови
І завтра день розплачеться дощем --
Не відгорить в душі вогонь любові,
Не відпалає серця ніжний щем.
8.10.1998

почути почуття слоновим вухом...
марно
бридка байдужість барв бракує...
темно
нестерпно терпкий тобі притаманний
присмак... довго
тягар у гарячу гору тягне...
диво

порожня годівниця птах сумує
зима затягнулась звуки виморожено
завірюха без стогону вітрує
день нарешті страчено
власним тілом відігрів землю
немічний розчулив лід
сумую за нею
птах могила хліб

зачинені двері на вікнах дощані хрести
тебе немає вдома не перший рік
цієї ночі наважусь зректись
завітаю востаннє ремонтувати поріг
на всяк випадок зацементую листи...

залишки твоїх парфумів на светрі
безсонню набридло моє хобі
засинаю вдихаючи обійми відверті
цієї ночі тобі даровані
ще один прозаїчний спогад
на гачок минулості почеплений
зі мною самотність поряд

перегортаю очі непотріб паперовий
на звороті невдале фото душі
ти впевнена мій розум хворий
в почуттях частіше дощить
встигла придбати ліки «відстань»
звик до снодійних за час відсутності
у почтовій скрині листівки вітань
напевно чекала відповідної звітності…

відтворюю твій голос сопілкою
спотворена гармонія іншої не пам'ятаю
повторюють руки за віконною гілкою
так вони пестили, пахло м'ятою
звуки непомітно танули
луною десь вигукують
справжню тебе на касеті прослухаю
ніби дует імпровізую

[07.12.05]

протягом знайомства застудив тебе хворобливу
нащо читала мої вірші ліричні
вночі простирадло вбирає слину
від бажання залишити її на моєму обличчі
бери мені не шкода тіла
на радощах цуценя миле
лизне господаря не зрозуміла
для мене ти тільки хворіла

[30.12.05]

ще інколи тремтять вуста
на згадку про останні сльози
долонь криниця вже пуста
вже не напитись у дорозі
душі нема пустеля тіло
то болю шлях то гіркота
хоч серця сонце потускніло
і з розпачу випалює життя
не втратила і досі співчуття

[30.11.05]

втомлено
сни у ліжку втоплено
біль болю біліє
тишею кричить "тихо"
з очей вирізали ніч
нерухомо
тіло
моє прохання - знищ
почула
на язиці пігулка
ковтаю з поцілунку
смерть

[04.01.07] 01:47

вдягни моє тепло
за тілом
місяць
в якому падає листя
і помирає осінь
звільняє місце
зимовій прозі
квитки птахів
перевіряє південь
на півночі останній дощ
у світло ліхтарів
пливуть кити
думки важкі
твоїх очей прозорість льоду
за тілом
вже забагато
холоду

[26.12.06] 20:49

Так і не знаю,
що таке-що жінка має.
Для кого чутливу шию
в діаманти та рубіни
огортає,
для кого у відстанях
скорочує помилки,
і вранці відірвавшись,
відштовхнувшися від сну
впадає знов в обійми
відстань подолавши
навіки прокусивши поцілунком?

Розкажи мені казку
про бубликів в"язку,
про темнії ночі,
про заспані очі,
про гарну розвагу
зірок в небесах,
про мирную тугу
вітрів в парусах,
про гавані дальні
які починаються в нас,
про те, як ми падали
серцем униз,
і лик цілували
торкаючись сліз,
про те, які дивні
ця казка і ніч,
про те, як заснули
торкнувшися пліч...

***
він плив у гори, ця форель у ванній,
там, де весна на сходинках граниту...
випльовував слова у воду шрифтом:
на власні сни ранкове озирання.

під шум хвилин з усіх можливих кранів,
у цій зеленій весняній воді... то
від майже неіснуючого світу
він плив у гори, ця форель у ванній,

він почувався у воді, як риба
його знесло... в кошмарнім лабіринті
тваринний страх перед усім на світі
мабуть людину з нього сотворив би...

Пробачити зуроч, пірнати світанням
в забілений ранок знеболеним «ти».
Запізно міняти слова із гортані,
усе — роздягаєшся — крок до води.
Не ранишся, поруч — улесливий муркіт
витримує паузу — логіка гри.
Налитий бокал так і проситься в руку,
з неправди у правду вертається гріх.
Живеш і дивуєшся — глибша коріння
і тягнеться зелень націлених віть.
Падіння плода — тайна суто осіння,
щось пізно міняти.
Зірвався?..
Лети...

Повії не бавляться в бабине літо,
і вулиці голос — згасаючий спокій.
По тілу сузір’я — прабатьківські міти,
я п’ю власну слабкість — риторику кроків.
Цикаду почую чи стрекіт напруги.
Шукати хто крайній?
Та краще — по чарці.
Поет не п’яніє, він вип’є по другій,
ніч раною буде, у рані — п’ять пальців,
такі недовірливі, як фарисеї.
Цілунки уявні у щоки і скроні
чекають пришестя у грішні оселі...
Свідомо і довго, терпляче і сонно...

стікає піт з обличчя гарбуза
краплинами тугими і липкими
ти тінь мою скибками нарізав
ніяк не міг наїстись ними

я соком розтеклася по столі
і цибеніла на брудну підлогу
ти тер її аж поки мозолі
не вкрили тісно руки душу ноги

ти вимив стіл і серце ледь відтер
від мого духу вишкрібав сумлінно
схибнувся день у каві і завмер
і ніч упала з неба на коліна

якщо в тебе вистачить сміливості
візьми мене за руку
я зроблю нас єдиним
мінорним звуком

якщо в тебе вистачить сили
ходімо зі мною полем
я напою твоє тіло
солодким болем

якщо в тебе вистачить крові
поділись зі мною
я своєю фарбувала
переможців зброю

не вміючи шити все-таки шила
тобі сорочку
із власних тепло-білих
мрій клубочків

не вміючи жити все-таки жила
з осіннім серцем
а твоєї сміливості крові сили
на дні відерця

я замовлю любові з грибами й беконом
і побільше червоного перцю та сиру
ти набрала ваги скажуть подруги хором
я набрала центнер непотрібного жиру

не врятують дієти чаї і пігулки
втрата шарму і талії плюс целюліт
а я хочу любові з стегенцями курки
і мене не хвилює обвислий живіт

ніч полила волосся дешевим бензином
підпалила зорею набряклі думки
а мені б ще любові із дрібкою тмину
жаль що в нас із тобою відмінні смаки

Вже розлучить мелодію не в змозі
Й серця, що б'ються з нею в унісон.
Не залишай в скорботі і тривозі,
О музико! Бери мене в полон!

Із забуття, мов з вирію лелеки,
Вертаються дитинства мрійні сни;
Таким бентежним і таким далеким
Війнуло в душу подихом весни.

О як хвилюють ці чарівні звуки!
Як щем і ніжність в грудях нароста!
В цілунку так після тортур розлуки
Закоханих зливаються уста.

Бринить в акордів тихому тремтінні
Те, що не здатні виразить слова;
І серце, мов у вільному падінні,
То завмира, то знову ожива.

Хай знаю я: це щастя і блаженство --
Всього лиш мить, що спалахом майне, --
Благаю знов: даруй своє шаленство,
О музико! Не покидай мене!
8.04.1998

Ніжним сяйвом і срібними дзвонами
Забриніли поля і луги:
Все навкруг, цілий світ заполонили,
Занавісили білі сніги.

Дальній ліс ледь помітними пасмами
Бовваніє в сріблястій імлі
І іскриться сонцями незгасними
Весь наряд урочистий землі.

Білим маревом дня зачарований
У засніженім лузі стою --
Ніби кращі літа не змарновані,
Наче юність вернули мою!

І хоч цими дарами нежданими
Зим останніх ти душу зігрій --
Знов воскреслими в серці бажаннями
В ореолі розквітлих надій!

В час, коли, забуттям припорошене,
Вкриє морок усе навкруги --
Хай сяйнуть тихо в серце спустошене
Чистим спалахом білі сніги!
10.11.1997

Ніжністю прощальною зігріта
Й полум'ям, що з листям обліта,
Мить блаженну бабиного літа
Нам дарує осінь золота.

Відмирання сяєвом тремтливим
Освітились луки і поля;
У його промінні мерехтливім
Безтурботно ніжиться земля.

День прозорий голосисто й лунко
Кожен звук розносить навкруги;
Павутин блискучі візерунки --
Мов намиста й перли дорогі.

І прощальним жестом запізнілий
Ключ над неозорістю полів --
Щоб повік в душі не відбриніли
Заклики гортанні журавлів.

Знов -- коли в тривогах і знемозі
Так тужливо серце защемить --
Ти цей день в краси апофеозі
Пригадай, продовж іще на мить!
19.10.1997

Світ прекрасний і мудрий природи!
Мов блаженства, з ним зустрічей жду.
В дні погожі і в пору негоди
Знов до тебе я, матінко, йду.

Ти жалі всі мої і провини,
Всю любов зрозумієш без слів.
Глянуть в душу твої горобини
Із осінніх узлісь і гаїв.

Килим з вересу ніжно-ліловий
Під ногами розстелить земля;
Тихим сяйвом згасання діброви
Спорожнілі наповнять поля.

Сили дай від дубів, що вершини
Піднесли так могутньо в блакить!
Груші-дички твої і ожини,
Пізню терпкість їх дай долюбить!

Коли серце в журбі і тривозі
Ще не зна, чи діждеться весни, --
Свого сина в далекій дорозі
Журавлиним ключем осяйни!
28.03.1997

Бруньки беріз напіввідкриті
В солодкім мареві краплин
Тремтять, а в вицвілій блакиті --
Хмаринок-пав повільний плин.

Торкнув легенько срібні дзвони
Вітрець-пустун -- і знову, й знов.
Сонця маленькі -- анемони --
Сяйнули в сутінках дібров.

Весни прикмети вже у всьому:
Верба у тозі золотій...
І в серці крізь журбу і втому
Пробились проліски надій.

Поманить лиш, та не зігріє,
Обмане хай і ця весна --
Але бринить душа й радіє
І далечінь -- така ясна!
17.03.1997

Не відроджуй , знову не відроджуй
ні безумств,ні примх моїх шалених-
у дзвінкій ажурності Шопена ,
в сновидіннях сподівань тривожних.

В мареннях ім"я це не повторюй,
з пам"яті не клич життєві муки,
наче вигнанцеві знов відчути
краю співомову ілюзорну.

Хай прикритість вій багатозначна-
за байдужістю - забута пристрасть.
І шепоче нам вино іскристе
ці слова - чарівну необачність...

Або ж ні ! Зриваємо покрови !
Хай вже краще лихо божевілля,
спалах,ніж облудливе жевріння,
ніж удавана холоднокровність...

Багато є сил, але таку як Він ніхто не має
Він створив Всесвіт, Він кожному допомагає
Тому хто блукає, тому хто чекає
Тому хто благає, бере та не повертає
Усім Він все прощає, іноді і карає
Багатьох Він оберігає, при собі тримає
Він той, хто завжди вибачення приймає

Душа,
не прагни вічного життя,
але намагайся вичерпати те,
що можливо!
ПІНДАР

Для чого жити?
Набити пельку, поклацати пультом усі канали,
передивившись сотні разів реклами
снікерсів, памперсів, йогуртів, тампаксів,
орбітів, олвейзів, якобсів,
діролів й стіморолів,
а потім лягти спати, захропти?
Чи, може, вийти вночі під безмежне небо
й завити вовком,
побити всі шибки у хаті,
а потім вставити євровікна,
і, вставши зранку з гарбузовою головою,
клясти того бузувіра,
що вчора, розкіпішувавшись,
побив усе з нікчемності своєї?
Оце та вічна істина життя?
Наґлиґатись шампусіка чи самогону,
що аж не можеш навіть взяти ноту «ля»,
побити жінку, тещу і сватів,
а потім ізлиняти з дому, світ за очі…
Чи пропахати на заводі без перепочинку,
не помічаючи, що час іде,
а жити треба?
Треба жити?
Чи краще існувати, животіти,
плазувати по сухій землі
як проклятий boa constrictor,
роздираючи до крові живіт,
ковтати слину і отруту?
Як жити?

= Закрити очі, розтулити вуха, мовчати
І слухати, як до Тебе промовляє Всесвіт,
Він Тобі підкаже, де шукати смисл.
Прислухавшись, Ти зрозумієш, що життя не має сенсу
і що єдиний смисл лиш у тому, щоб слухати Його підказки.

Напередодні Різдва, змучені з дороги,
крізь вечірній холод і старі пороги,
ми увійдемо в тепло,
що не стирають ні години, ні дні,
ми загорнемось в запах знайомих сіней,
ми отримаємо свої поцілунки,
як і кожного року, і усміх щасливий,
бо діти вдома.

З пахучої кухні - приглушені звуки,
То мама розказує, що сталось і як,
А я в присмерку святкової кімнати
Гостей приймаю, про яких не знає
Ще ніхто.

Дідусь прийшов, приніс ялинку,
Як тоді... мені було вісім!
І з лісу на санях приїхало чудо –
Зелене, пухнасте, але й колюче,
Припорошене снігом, незнане.
Зі стриху –
павутинням покриті коробки,
а в них – цілий скарб для
маленької внуки:
кругленькі бомбони, подовгасті сомплі,
зірки з фольги, паперові ангели...

діду, пробач...
я принесу тобі ялинкову гілку,
може проб’ється крізь землю...

перша блискітка Ісуса,
кутя, перехрещена татом,
тарілка лишня, пуста...
за одною ложкою – вся сім’я
(то зірки прилетіли, то ваші душі),
я молитимусь за кожного з вас.

І вже навіть не крок, а півкроку...
І вже навіть слова недоречні.
Ми у центрі святого потоку
обігріті, щасливі, безпечні.
Ця довіра не знає кордону.
Забуваю про маски і втечі.
Теплий промінь пройшов крізь ікону.
І тоді опустився на плечі.

...БЛАГОСЛОВЕННЯ...

4 січня” 07

римський шлях будували наші стратегічні партнери
йдучи на схід
українці віднайшли його
жебракуючи світами усіма напрямками
пам’ять роду затирається пилом історичних доріг