Сніг на зелене
Зненацька дерева повились.
“Японський садок”- мугиче бабуся до внука.
Яскраву таку чорноту
Ти не бачив з минулого часу
Старий каганець,
І добірна алмазна пилюга,
І вітер-стодув сторінки перспективних книжок
Гортає
І шумно, і добре
На цілому білому світі.
А хтось похилився
Над теплим колодязьним паром
І слухає сповідь води
Та луну земляних катакомб,
А хтось у горіхах
Минулого літа шукає
Святу борозну.
“Садок коло хати японський…”-
дитина вторить
золотій і коханій старушці.
А вітер тим часом
Нагнав комуфляжних небес
(від НАТО куtюр)
і щось циркулює у трубах,
чи гріє?
Готуються прісні галушки
І як Миколай,
На порозі дід Рамадан
неося…

Переплетіння рук,
Переплетіння тіл...
І серця твого стук...
І від розлуки біль...

Мереживо думок.
Мереживо бажань.
Зробила перший крок
До дерева пізнань.
13.11.2006

Ти мене мені відкриваєш -
Такі дивні мої відчуття!
Таємниці усі ти знаєш
Наперед про усі відкриття!
Я вірю тобі і довіряю!
За тобою слідом іду.
Я того й половини не знаю,
Хто є я? Я себе знайду
В собі... Час ти повернув назад
Я знову юна - зовсім інша
Твого й мого кохання аромат
Лунає свіжо й цікавіше!
13.11.2006

Свобода шкіриться, як череп,
Сіяє тьма з очних печер,
І між її трухлявих щелеп
Примар людських ріка тече.

Хто не жадав її кохати:
В безодню з нею – райський лет,
Злиття міжстегонь волохатих ?
Її ж усього то – скелет...
З косою, мабуть, бо за нею
Мільйони збочень і смертей;
Мільйони бачили знамення –
Зривались із нудьги петель.
Від шепоту німфетки стерви:
«Лети, Герой! За мене! В бій!»
За суку щастя було вмерти,
Ніж неприступність витерпіть ...
Гниють кістки батьків у шафі –
Сьогодні в неї норов шльондри,
Безвідсотковий дар держави
Всім індивідам ліберальним:
«У кожному існують зерна,
Їх треба виростить і жать...»
Та це примари ілюзорність –
Мрій обивательських іржа.

І так завжди: до Волі кожен
Кричить: „Візьми мене, твій весь я!”
Та й далі шкіриться вороже,
Мов: „ На свободі не живеться...”

Мріями я серце заколишу,
А думками полечу до тебе.
Всі тривоги, смуток згублю, лишу,
Бо ти поряд… іншого не треба.

Бо з тобою падаю й злітаю,
Із жаданням знов лечу світами.
Ти найкращий – я тебе кохаю!
І мандрує Щастя поряд з нами.
10.11.2006

Ображене серце пірнуло у спокій,
Розгнівану душу затримали грати,
Кривавлять безболісно рани глибокі,
На спраглих вустах лиш гіркий присмак втрати.

У сутінках – пусто. І віра розбита,
Надія повільно крокує до страти,
Живе лиш кохання, сльозами умите,
Ти перепроси – я умію прощати.

І навіщо я до нього доторкнулась?
І чому на ліву кнопку тисну?
І чому ти не прокинешся, не скажеш:
Поклади! Не лізь! Йди геть! Ти що, навмисно?!
І навіщо серце ніжне так тріпоче?
Наче загнана у клітку пташка.
Та невже воно, дурне, дізнатись хоче,
Що вже зраджене… Господи, як важко…
І чому душа жіноча як у лиса?
Все підозрює, тиняється, блукає…
Господи… Щастя на волосинці висить,
Та чому ж його, дурна, не вимикаю?
А читаю, схлипую, читаю…
Як вона тебе… кохає...
І на зустріч натякає...
Ось, і зранку привітає...
Вечір, восьме.. Присилає...
За вчорашнє вибачає...
І цілує... Знов, кохає…
Все. Скінчились.
SMS-ки…
Ви життя мого - трагедія бурлескна...
Для нього ж – пристрасті шалені сплески…
Спить, не ворухнуться вії…
Хто вона?
Казка?
Повія?
Що? Любити краще вміє?
Чи дає тобі надію?
Чом ти спиш? Прокинься, чуєш?
В очі глянь. І все скажи.
Ти не бійсь. Кажи, як вмієш…
Ну, а хочеш?
В SMS-ці напиши …

Сатир щоночі забирає в гори.
Збирає ноти, поки чемно сплю.
Під ранок, як сховались мари в нори,
читає “Я без болю і жалю...”
Втомився чути сто разів про болі.
Я сам — один великий чорний грім.
Мій атом — вибух, хоч і руки кволі,
не запустить їм атомних руїн.
Сатир один, таких, як я, — огнища.
Я — елемент із атому й вогню.
В моїй крові войовниці-ордища,
їх музика огидна скрипалю.
Я потойбічний дон-Квізадо, Чалий,
Орфей і мавр, убивця і сатрап.
Не маю очних яблук. Лиш кинджали.
Я сам голем, і я ж бо — Ескулап.
Мій содоміт сатир гортає книги,
і випливають марева нічні.
Навколо карлики танцюють реґі,
і бісенята чорні з-за печі.
Усі зі мною, всі вселенські сили:
Гомер, Горацій, Люципер і Фавн,
П’є каву Гегель, чути крик Сивіли,
Ось встав з загроб’я Фауст Томас Манн.
Нічні гулянні, оргії до ранку.
Гортає фавн закляття. Грає час.
Лупцює атом смерть безперестанку...
Світанок... Світло, де немає нас.

Твої пальці слідопита
Вперто вивчають мене...
Поруч чаша недопита,
В ній п'янке "Шардоне"...
У гарбуза сонячнім лоні
Зріє дуже дивний напій.
І мої тріпочуть долоні...
І наші тіла, як пара змій.
Знов осяяні твої очі
Блиском п'янких свіч...
Цілунків губи мої хочуть -
Це - наша перша ніч...
12.11.2006

Напевно було б легше жити
Якби назавтра стати іншим кимось
Прокинутися зранку і обличчя вмити
У дзеркало на себе подивитись поглядом чиїмось.
Своє ім’я забути, придумати якесь.
Дивитися кудись у бік від себе.
Прийняти щось і загубитись десь.
Назавтра просто стати такою як треба...

Нехай навчить хтось як саказати
Щоб слово вигадкою не здавалось.
І розповів би як намалювати
Щоб кольори всі передались.
Бо я таки не вмію...
І пробувала вже мовчати
Старалась вже не малювати
Лише до крові губи покусались
І фарби всі порозливались...

Згадалося-забулося.
Бува...
Так важко розчинятися у інших.
Твоя рука вигадує щось більше,
і горизонт — насуплена брова.
Тікали і верталися.
Хіба?
Тепер нам ні до чого еполети.
Зникай, аби не бути зайвим третім,
дивуючись удавано: «Ти ба...»
Здавалися і билися.
А ще –
бувають перемоги — не радієш...
І маю сон, де попри все є ти лиш.
Між холодом і страхом.
І дощем.

Я заздрю сонцю золотому,
Коли знімає з тебе втому...
Як пригортає твої плечі,
Як долива тепло у вечір.
Я заздрю каві тій ранковій,
Що гріє руки цілий день.
Співає серце їм пісень...
Лиш пропіка той спів до крові.
Немає слів, немає знов,
І дуги перевернутих підков,
Моє обличчя заступили,
По цвяху в серце моє вбили.

Ти десь там в Огайо
вгадуєш майбутнє.
Тіні сновигають
по вечірній кухні.
Вітерець кудлатий
дує по-англійськи.
Ти сидиш у хаті
і вивчаєш віскі.
Свічка мала довгу
сповідь канделябру.
Дощ до ранку човгав
по осінній фарбі –
ось сліди навколо
від маленьких ніжок.
Не кажи „ніколи”
і не вір у кішок
чорних і не дуже.
Це усе химери.
Відпусти в калюжу
корабель з фанери.
Хай пливе поволі
у моря солоні.

Ключ твоєї Долі
в тебе на долоні.

11 листопада”06

Вона так не хотіла в цю любов
Впиралася, ховалася, змагалася.
Він влив у серце всю гарячу кров
Відкрилася, віддалася, призналася.
Він не повірив їй чи не почув
Накрилася, згубилася, зламалася.
Він думав що Вона іде, здавалося що Він.
Розбилося, розмилося, зім’ялося.
Хай свій для кожного задзвонить щастя дзвін
Подумалось, почулось, побажалося.
Та з чим залишились Вона і Він
Змовчалося, змовчалося, змовчалося.

"... в четвертом часу мы поедем в местную
книжную лавку,где двенадцать приятелей
своими скромными
аплодисментами проводят его стихи ..."
З авторського підстрочника "Дюни в Уотермилі"
Вецлова Томас

Сосни плакали й співали ,
чи підспівували морю.
Сонце сльози вигрівало ,
покохавшись з раннім бризом.
У піску солоні бризки
запліднили прибалтійство,
народивши Жямайтію .

Поховалися у дюнах
до пори соснові сльози.
Незворушливий Нямунас
лоскотав тим соснам ноги.
А по ночах жовторогий ,
як по росах небо зрідне,
розсипав по хвилях срібло.

Що це ? Кольори симфоній ?
Віртуальність співу фарби ?
Королі , свічки , долоні ...
Нерозгаданий Чурльоніс -
переплетення гармоній,
співомовна бурштиновість
безотвітної любові .

Час кору з тих сосен злущив ,
розрівняв пісок над ними ,
золотаву жовтизну ще
встигло сонячне проміння
в полотно меланхолійне
вмалювати.
-------І лишило
------------дозрівати
--------------------горошини...

...Просипаючи крізь пальці
віковічну таємницю ,
шепотів пісок прибалтський
про кохання моря й сосен ,
потім золотаві роси
скочувалися з долоні
поперек - по руслу долі .

По якій котитись далі?
Розділилося те русло ...
Про які дороги дальні
магія зірок мовчала -
про човен біля причалу,
збитого з канадських сосен,
про чужих кленовість осен ?

Між Лонг Айленду каміння
не просієш бурштиновість,
хмарочос - не Гедимінас,
і Флоридна спеки хтивість -
це не Паланги цнотливість,
і приклеяна усмішка ,
як медовості надлишок.

Лиш оазою в пустелі
ця книгарня. І дванадцять,
як апостоли із келій
п"ють долонями з джерела
ностальгії п"яні зерна.
Ніч і пляшка - як удома.
Лабас нактіс , пане Томас!

Липо-липонько не поспішай,
Трішки-трішечки не засинай.
Заквітчай мене своїм цвітом
Заколиш мене шелестом-вітром.

Липо-липонько ще зачекай,
Хай заварить бабуся чай.
Сік малиновий в слоїку на віконці
В ньому бавиться захід сонця.

Тихо-легко впала роса.
Було щастя і була краса...
Пахло сонцем, медом і цвітом
Мого дитинства останнє літо.

А тоді закрутила життя заметіль
Дарувала кохання, з ним смуток і біль.
Щось відбулось, а щось забулось
Все ж я знову сюди повернулась.
..............
Лиш порожня хата
Й криниця розбита...
І давно вже зрубана липа.

Моляться епіскопати.

Моляться епіскопати,
Вже не шлють прокльонів
І анафему ізнято
З гетьманського скону.

Та йому ваші прокльони,
Як й молитви ваші,
Й він молився на ікони,
Гетьман бідолашний.

Вірив у царя Мазепа,
Вірив, ой як вірив,
І анафеми не треба –
Край свій втратив милий!

Моляться епіскопати,
Церква спокутує:
Петра буде проклинати,
А потім спростує?

Чи велику Катерину,
Чи вже Ленін в черзі?
Ні, Росія не нестиме
В пекло своїх мертвих.

Лише доля Україні
Випала недобра.
Чи ж ми справді такі винні,
Чи такі хоробрі?

Пізно, пізно схаменувся,
Гетьмане Мазепа,
Вже й Батурин захлинувся
У кривавім крепі.

А якби опам'ятався
І під булавою
Твій народ увесь піднявся
За велику волю,

Осторонь була б Росія,
Чи ж були не справні
Твої війська золотії,
Твої хлопці славні?

Воювали до загину
За чужу державу,
Здобували без упину
Для Росії славу.

А коли зміліли військом,
Пішли побиратись,-
Ой, як падали занизько
Під чужі палати.

Бачив, бачив, та все думав,
Листував цареві.-
Схаменувся, глянув з сумом:
- Запорожці, де ви?

Вже і Швеція, голубка,
Помогти не в змозі,
Полягли твої здобутки,
Гетьман при дорозі.

З Кочубеєвим доносом
Покотилась воля.
Три століття - кров і сльози -
Українська доля.

Заподіяв горя гетьман
І собі й державі –
Стільки років його в пекло
Церква проводжала!

Храми будував нащадкам,
В них і проклинався
Нащадками! Гетьман, батько,
Хіба сподівався?

А тепер у дзвони дзвонять,
Не дзвоніть у дзвони,
Не спасли його молитви –
Не дійшли й прокльони.

Лише воля України
Долине у Ясси –
Повернула собі сина
Через стільки часу.

Якби була не біда
Та не Дике поле,
Якби була не орда,
Зрада та неволя,

Якби була не пішла
Доля у руїни,
Якби була не Москва
Біля України!

Якби гетьман не любив
З ворогами пити,
Якби ж було та якби
Все не так робити.

Радієш: воля, повітря, простір!
Мов із психушки чи втік із зони.
Мені ж ті зорі – то пера гострі,
На мене небо тисне озоном.

Не піду в гості, посиджу вдома.
Не хочу, друзі, з вами до столу.
Бо мої мізки корчить судома,
Я бачу склянку напівпустою.

Може посплю чи піду до парку,
Зберу (котрий вже?) сумний гербарій,
Сприйму людину, як пусту чарку,
А всіх докупи – як чарки в барі.

Увесь світогляд свій перегляну
Крізь призму ока. О сірий погляд!
Я бачу сонце, як сіру пляму,
Слова – обгризки перекотиполя.

Всім чужа...
Самотня...
Стривожена...
Як самої себе луна я...
Я блукаю конем
Стриноженим
По світах,
Де Тебе немає...

Я звикаю, милий,
Увесь свій час
Існувати
Власною тінню...
Ти звикаєш теж,
Бо з Тобою в нас
Паралельні життя
Лінії...

2.
Ти пильно так на мене не дивись,
Мій некоханий... Далебí, не треба!
Забудь усе, що в нас було колись,
Забуду й я... І притамую злість,
Що серце залишилося без Тебе...

Ми вже чужі... І різні в нас шляхи,
І навіть не скажу Тобі я „друже”...
Лиш недбайливим порухом руки
Змахну солону краплю зі щоки...
А так... повір, Ти вже мені байдужий...

Холодні ввічливі слова,
Холодні посмішки нещирі...
Прийшли? Мої вітання Вам.
Йдете? Ідіть собі у мирі.

Якщо ж один із нас впаде,
Хто допоможе? Хто подбає?
Ми живемо у світі, де
Душа душі не відчуває.

Агов, живі! Чи ви ще є?
Де щирість? Дружба де? Де ласка?
Обличчя втомлене моє
Вже не обличчя – тільки маска...

Від сердця згублені ключі...
З пустелі людської цієї
Тікаю у кохання, чи
У всесвіт ямбів і хореїв...

Ти, звісно, далі сподіваєшся - дарма.
Вже листопад, передбачається зима.
І те, що ти так пристрасно хотів
Холодний, мертво-білий сніг замів.

І не ходи - не вдовольнити спраги знов,
Земля замерзла, спить моя любов.
А до весни ще так далеко… до життя…
О листопад, заледенілі почуття…
12.11.06

Я знову бачу цей чарівний сад
У ньому вчора лиш була з Тобою
Мені Ти подавав солодкий виноград
І я брала його безпечною, щасливою рукою.
Та опинився за високим парканом цей сад
І паркану я малювала візерунки.
Поклич мене з собою в листопад, чи снігопад
В чарівні вірші чи малюнки.
Чи в танець пелюстків весняних білосніжний
У танець Твій, у танець ніжний.

Це палкий, шалений танець –
Наше танго рідних душ…
Ти володар мій і бранець,
Я - краса ранкових руж…

Пристрасть шепче кожним тактом,
І рука в твоїй тремтить –
Ми впиваємося раптом…
В нас ця музика горить…

В ній без залишків згораєм,
Та відродимося знов.
Танго стане ніжним раєм,
І запалить нашу кров.
12.11.06

...7...

несподівані кроки тонує весняна вода
Ти приходиш як сон і важливіших митей немає
прокидається тиша лише ледве чутна хода
заколисує ніч і мене всю до краплі проймає
я вже знаю напевно що дотики можуть зійти
із повітря коли Ти з думками про мене ночуєш
я вже знаю напевно що „Я” половина від „ТИ”
залишається крок і я буду з Тобою
відчуєш

11 листопада”06 р.

...6...

В Тобі, єдиний, світла – через край.
Воно – моє повітря. І я лину
в Твої долоні, в Твій безпечний рай.
І мрію відпускаю, як світлину,
а Ти приймаєш. Без вагань і слів.
Без сумнівів...О Боже мій, не знаю,
з яких іще незвіданих полів
беру тепло...І серце відчуваю...
В Твоїй руці – малесенькі ключі.
В Твоїх очах таке безмежне літо…
Ти чув, як несподівано вночі
опало небо сніжно-білим цвітом?
Злетілися веселі снігурі.
Вітається Зимова Королева.
Я бачу дві окрилені зорі
посеред інших. У сузір’ї Лева.

11 листопада”06

Заплакана дощем, моя магноліє?
Не плач.Бо ще не час.А дощ – мине.
Та скільки ж тих доріг таємних в Долі є?
Заплутались, як нитки муліне...

Вдивляюся...Торкаюся...Розплутую...
Тримаю у руці м’який клубок.
...Ця відстань, може, є мені покутою.
А, може, перехрестям для думок.

Ти – сон, котрий ось-ось – і знову втілиться.
Ти – лев, що пригортає левеня.
Колись ця диво-ніч таки розділиться
і стане по два боки диво-дня.

І хмари розійдуться в небі згустками.
І жовтий кіт дорогу перейде...
Коли зійде проміння над пелюстками,
застигне час. І росами впаде.

7 листопада”06

я його люблю як умію
як невинне дитя, як вчорашня повія
діалог наш почнеться – як завжди печально,
я до нього словами, він до мене – мовчанням.

лиш надранок приб’ється поранений вітер,
перевтомлений мандрами, з іншого світу,
жовтим листям приліпить до вікон новину:
ти говориш зі мною завжди, Божий сину

і стираю я вкотре самотності накип
вітер каже, що ти посилаєш нам знаки,
я напевно криптолог у пошуках суті,
але як їх читати – всі змісти забуті?

та, буває, на мить всепроймаючий спалах
вимальовує суть на листочках опалих.
ради тебе живу і плекаю надію,
я ж люблю тебе, чуєш? люблю як умію

...як літо пролетять літа
ти будеш поряд. Ти довіку
пускатимеш із люльки дим,
примруживши свої повіки;
любитимеш вишневий сад
і гомін золотого лісу,
червоні маки і ставки,
напій із м'яти і меліси...
...а я любитиму тебе,
правічне небо і собори,
і ще, ти знаєш, певно я -
завжди вертатимусь до моря.
...як літо пролетять літа,
ти будеш поряд, ти - навіки.
Від полум'я нічних свічок
щасливо мружаться повіки.

Принеси мені пригорщу
теплого сонця
і стане затишно,
і запахне любистком день,
напевно, завтришній.
Принеси мені пигорщу
ніжних мрій
я їх плекатиму
і неначе в жасминових берегах
у них блукатиму.
Принеси мені пригорщу
свіжих суниць -
щоб пахло літом,
щоб покрилися сірі, неясні дні
барвистим цвітом.

… Вже надвечірок літа,
Дрімає сонце в кроні дуба,
Шумить верба, росою вмита,
А вітер їй: «Моя ти люба.»
Калина, вбрана у намисто,
Стоїть як пані серед лугу,
І лиш береза шепче листом,
Шукає одіж собі другу,
Таку ж, як в сонця, золотаву,
Чи мідно-буру, як у жита…
Давно скосили вже отаву.
В коморі хліб. Смеркає літо…

Відчини мені у свою душу двері,
Дай зазирнути хоч в малу шпаринку,
Ти називаєш мене «моя добра Фея»,
На палець забереш сльозу-краплинку,
І станеш шепотіти без зупинку,
Доки не налетять слуги Морфея…
А вранці знову ти сердитий:
Недобрі друзі, гроші, вороги.
Всіма халепами на світі ти вже ситий,
А ще на завтра передбачили сніги,
І Фея не врятує від нудьги,
Ти так не любиш холод ниций той і вітер…
Віддай мені свою печаль і тугу,
Я – Фея! Врятувати тебе мушу!
Я буду тобі кращим в світі другом,
Веселим, щирим, сильним… Просто, другом.
Вкажи мені на двері в свою душу…
Та не вкажи на ті, за котрими зла хуга…

Вони ходили вулицями світу,
І заглядали у зелені смітники.
Шукали в них якість частинки змісту,
Перевернувши всі поняття навпаки.

Вони тримались міцно і за руки,
Ділилися останніми думками.
Слова перетворилися на звуки,
І загубились десь серед містами.

Вони ділили світ один на трьох,
І роздирали його простір не словами.
Вони плювали на культуру вдвох,
Пояснюючи мову матюками.

Їх вже шукали КГБ і інтерпол,
Через надмірне випромінення кохання.
А їм самим було так добре втроьх:
вона, він, світ - премагали це змагання.

Місячна дорога кличе вдалину,
А внизу веселка від чиїхось сліз,
На вустах цілунок диво-полину,
А душа сумує, наче верболіз.

Місячна дорога кличе до зірок,
Й Маргарита руку знову простягає,
Як зроблю до неба я один лиш крок –
То земна дорога кличе-повертає.

Місячна дорога манить у світи,
А в моїх долонях сніг сріблясто плаче,
Вже не знаю я куди тепер іти –
Місячна дорога кликала неначе…

Але де це взявся кам’яний місток,
Місячна дорога виросла в світанок,
І в душі з’явився спокою вінок,
Бо вона знайшла останній той пристанок…

В словах моїх не холод і не байдужість.
Лиш намагання встояти у чомусь
Бо вже потоком зносить з ніг.
Здається й пролісок вже засипає сніг.
Я тішилась промінчиком Твоїм
І як дитина бавилась у нім.
Переверталась в річку чи у вітер
Для Тебе розквітали квіти.
Та звідкись сумніви прокрались
Думки і почуття заплутались, перемішались.
В тумані десь сховались стежки
Листям зім’ятим місячні осипались сережки.
Не знаю як колись жила без Тебе
Та якщо ще хоч трохи любиш Ти
Візьми мене за руку, прошу, й з цієї виведи біди.
В тепло своє, у свою душу приведи...
Мене назад у радість приведи...

Сполохані невдачами думки
Як часто, ви ховались позатинням
Лишаючи у колах самоти,
Мене самого з інієм осіннім.

Гортаючи колекцію невдач
Переглядаю кожну, як останню
А битий, ще німецький програвач
Співає сумно арлекінське танго.

Розтягнене до краю
Душі моєї полотно
Недавно непомітно тріснуло.
Тепер здається зовсім розірвалось.
Дірою, порожниною зосталось.
Де ще недавно наповнений був світ любов’ю.
Тепер неначе плаче кров’ю.
Розірване намисто зібрати б по коралику
На нитку на шовкову.
І сонцю тішітися знову.
Здавалося що зможу і зумію
Та пальці лиш чомусь німіють.
Чи замерзають, бо сонце вже не гріє...

А може ти так сильно мене любиш,
Що біллю переповнюєш рядки???...
Сумуєш, скаженієш, нерви губиш.
Між нами ж 10 років - 100 віків!
А може досі хочеш бути разом?
А може ТАК бажаєш ти добра?
Прости, незрозуміла я відразу:
Любов в вогні "ненависть" не згора...
Напевно, наші мови - різні мови,
І досить вже незрозумілих слів!
Розсіють сум ночей ранкові зорі,
Їм більш ніж 10 років й 100 віків...
Багато сліз - лише грамина солі,
Напевно наші долі - різні долі (Олі?),
Не знаєш, де знайдеш, а де загубиш...
А може ти так дивно мене любиш?

дощ до землі приклеює листя
аплікація осені в альбомі днів
безсоння то нехай виллється
у дощ у мені у вірші сумні

спів ночі
поцілунок півночі
антибіотиків приймач
хвиля
хвора музика
реагують на дотик язика
слова
виймаю голос
вибач

Ти, звісно, далі сподіваєшся - дарма.
Вже листопад, передбачається зима...
Ти більше не приходь до мене уночі,
До нового замка не підійдуть старі ключі,

Ти цілий жовтень голову мені дурив,
На вуха сім мішків гречаної мури
Мені ти понавішував , - пардон,
Я бачу – ти не лицар, ти – гандон !

Тобі я вірила і віддавалася сповна,
Тепер я бачу : ой , якая ж я була дурна,
Що я довірилась такому мудаку,
Та краще б я ото втопилася в ставку !

Ти , хитрий і підступний мудрагель !
Та краще б я ходила на панель ,
Ніж за „спасіба” із тобою ночувать,
Та ще й кровать ти обіцяв зремонтувать !

Казав, що ми поїдемо в Туніс ,
Насправді ж ти водив мене за ніс !
Ще в червні обіцяв купить путівку, гад,
А вже – поглянь ! - зима надворі, листопад !

Усі мої подруги ще ото давно
Мені казали, що насправді ти – лайно,
Та я й приснить собі такого не могла,
Що замість принца доля дасть тебе, козла.

Ти висмоктав із мене весь нектар,
Мої пів-хати виніс на базар,
Ти – хам, ти – солдафон, ти – просто глист !
Терпіння кінчилось. Надворі – падолист.

Самотня ніч,
На рані – сіль,
Я серцю не належу,
У ньому брудну темну вежу
Споруджує жорстокий біль.
Ти вранці – геній,
Вночі – труп,
Мандруєш в домі тіней,
З душі, як пил, зганяєш іній,
Зриваєш смерті подих з губ.
Ось тут колись жила надія,
Тут ледь вловимий віри звук,
У цій кімнаті – жила дружба,
Правдива, щира, відчайдушна,
Та вже похований той друг…
А цю я міцно зачинила,
На дверях – праведний замок,
Зграя образ, як кажани на крилах,
Між них я почувалася безсила,
Та, дякую, за якісний урок…
Ступаю тихо,
Як примара,
Несу як свічку болю вежу
Тобі я більше не належу,
Та серцю я знайду ще пару…

* * *
У світі – тисячі думок,
У небі сотні молитов,
Ми ділимось на гнів і радість
І тільки мудра обережна старість
Так щиро скаже – то була любов…

Коли Тебе утома огорне,
Коли скорбота горло стисне міцно,
І бракуватиме Тобі в повітрі кисню,
Лише поклич – хоч пошепки – мене.

Повір, почую! де б я не була...
Навшпиньках тінню підкрадуся тихо
І віджену Твій відчай, біль і лихо,
Губами доторкнувшись до чола.

В долонях скронь зігрію сивину,
Скажу Тобі про щастя і весну,
Про те, що ця зима Твоя мине,

Дам сил Тобі, аби, коханий, Ти
Життям, як переможець, міг іти...
Лише поклич – хоч пошепки – мене...

Дивитися під ноги – бачити бруківку,
Часом іще зімяте листя мрій без віри.
Калюжі сліз пролитих і на них бензину плівку.
Дивитись в небо - кажуть жити так не можна.
Помилишся і боляче впадеш колись.
І вже нераз зашпорталась, чоло, коліна розбивала.
Ставало серце, сльози і бідкання,
Та тільки не почути нарікання...
Що погляд був спрямований у вись.
Про небо спогадом бруківку прикриваю,
Відблиск Веселки у калюжах розглядаю.
І підіймаю голову - така вже непокора.
Лише здається, що куди подивлюсь те й побачу.
Хоч падаю, але все менше плачу.
Дивитись собі в душу - Богом дану
До світла проведе, врятує від обману...

Заплутані слова,
Відповіді не нові.
Тремтячі пальці
Радки нервові.
Хвилини мовчання
А може вічність
Вечір чекання.
Любов як збічність.
Не почута, не побачена
Не розпізнана, не заплачена
І не прийнята, з серця вийнята
Даром рідкісним подарована
Заклеймована і розтрачена
Не почута і не побачена…

Розсипаються вкрадені рими...
Терпнуть думки від болю.
Я знаю у чому винна –
Я надто хотіла любові.

В слова не складаються звуки.
Минуле – тромбом у вени...
Вечір... мате... самбука...
Дощ... і таксистка Лєна...

«Втікай від нього, дитинко,» –
І Всесвіт застиг від жалю.
Та вагітна вже кожна клітинка
Отим твоїм, першим, «люблю»

Ним огорнуті наші світанки,
В ньому наслідки і причини.
Бажана, жадана... коханка...
І краду тебе у дружини.

Щогодини, щомиті – невтомно...
Благаю, давай без пояснень...
Тобі час повертатись додому...
Я замучилась... красти щастя.

10.11.2006

Одна… Чому ж така ти одинока,
Коли з любов'ю по життю ідеш?
Кричиш на світ, мов в парку та сорока,
Що людям лиш добро, любов несеш.

Це падаюче листя танцем крутить
Свідомість і придуману любов…
Засуджений ніколи не осудить -
Вже знає: трунком в жилах тече кров.

Ти розумієш все, не треба й слова...
Я відчуваю серцем отой біль
І знаю, що даремна ця розмова -
Все для похвал, що чуєш звідусіль…

Крізь порване небо, дивлюся угору
Вгрузаю ногами в асфальтну мугу
І бачу як рушаться товсті підпори,
Що довго тримали самотність мою.