Шум. Дощ. Я засинаю
В мрії свої десь поринаю.
Краплі на склі, то сльози мої –
Мене вже немає!
Очі відкрила я ще живу.
Музику кап-кап, кап-кап
Не ворухнувшись слухаю.
Повтору не буде я відчуваю.
Буде щось інше, а що? –
Далі не знаю.
Глибоко в серці тихенько караюсь
Відповідь знаю, питання немає.
Розум заводить в шовкові тенета
Плаче душа, сердиться небо
Блискавки кидає прямо на землю.
Розум замовкни, серце…спинись
Хочу збагнути, що це за вись.
Тіло і душу з’єднати я маю
Себе компенсую, тебе роз’єднаю.
Скоро почнеться пісня дощу
Тепер я з покоєм навіки засну.

Моє життя нічого ще не варте.
Життя, кохання, а тим паче я.
Я ще маленька дівчинка й удача
Не настигала. Заспання.
Дитя природи. Небуденність. –
Це все прекрасно знаю я,
А що розкажеш ти сьогодні
Казки, а може про буття?
Людина скаже, що все зможе,
А завтра скаже, що помре
Отак кажи, що когось любиш,
А потім серце роздере.
Ти ще мала, чого питаєш?
Відповідають всі, кого не запитай.
Вони чогось сердиті і незграбні
Кохання – кажуть люди – це не рай.

Осінь. Тиха осінь.
Накинула свій “плащ” на наше місто.
У лісі опада багряне листя,
Земля вдягається у жовте та руде намисто
І незабаром буде готуватися до сну.

Маленькі першокласники ідуть у школу
З великими букетами в руках.
Сьогодні тут, для них уперше залунає дзвоник,
А час за ці роки пролетить наче птах.

Ось ми з тобою тут,
Зустрілись через декілька століть.
І знову осінь нас звела,
У танці листя завертіла
І десь далеко залишила.
Вже нас нема!
Осталась осінь лиш одна
І мертва тиша, як імла.

Все. Набридло. Досить.
Не втомився грати?
Ділять теплу постіль
крижані квадрати.

Не любов – потреба.
Явище сусідки.
Темно. Мало неба.
Я виходжу з клітки.

Про мене кажуть, що вродливий, -
Мужчини падають до ніг.
Здавалося, б з якого дива?
Я звик їм буть за оберіг.

Мене підтримують і хочуть
Всі мрії справдити нараз.
Та всі безсилії щоночі
Затанцювать безглуздий джаз...

Чому ж це все мене так тішить?
Чому ж такий щасливий я?
Чи написать якогось вірша,
Надії засвітить маяк?

С. Ушакову

Призупинись в осіннім герці,
бо кожен день — наш день останній:
вже вересень чілійським перцем
горить в палаючій гортані...
Міцний букет осінніх спецій,
парфуми пряні та зникомі,
і твій, з палаючих монтбрецій,
букет горить на підвіконні.

Скажи, що жевріє у слові:
вогонь цей — світло чи загроза?
Ще мить, і захлинеться проза
В потоці світлої любові...
Ти ж розумієш, ненадовго:
таке надовго не буває.
Поки бринить старенька домра,
і музику видобуває
із неї осінь-підмайстриня, —
призупинись, і ти почуєш
це бурмотіння, ці пачулі,
цей шурхіт шат з важкої скрині...
.................................................
Летять десанти легкокрилі,
риплять возів незримих осі...
В цю пору гриму та плюмажу
що всі бажання наші важать?
у місті — Осінь!..

Майбутні хлопчики, прийдешнії дівчатка!
Ви вже от-от появитеся сміло.
Хоча безкровні ви та ще безтілі,-
Моїм нащадкам мій кінець початок.

Мої нащадки в мене на долоні:
Ковзькі, порські і липкі, мов сироп.
Це, може, донька; може, мій синок
Зникають у міському водогоні.

Нехай вас не впізнають матері,
І хай життя триватиме добу.
Я Богу помолюся:”Хай побудуть!
Хай їх догляне пані Боварі!”

Десь серед молитов і сподівань
Тихенько і сумирно захолону.
Бо ж не життя це, а мерзотна твань,
З якої вже не вирватись полону.

Міняє світ багно і кров на сизий лід,
Ти вже не та, що бачив я і прагнув.
А Сонце зрадило і повернуло знов на схід
І роль повітря взяв на себе вакуум.

Так боляче. Торкнися моїх ран!
Я у клубок мотаю нервочерви.
Та десь у мене був ще тут наган,
Однак рука здригнулася непевна.

Я проколов би серце долотом,
Я б задушив себе в своїй подобі.
По кождій другій спробі я — ніхто,
Тому що лиш одна дається спроба…

На смак мов вишня –
Солодка, стигла насолода,
І навіть кісточка не лишня.
Тобі уся моя свобода.

Приперла тілом до стіни...
Якби не так, якби не зараз,
То вже й не тут, і вже не ми
Лежали поруч в ліжку-хмарах.

Я зміг би усе,
І міг би то все
Тобі лиш одній дарувати...
І навіть, як не будеш знати,
То є однаково мені –
Живу без імені.

Рука в руці,
Душа в душі,
Хоч не моїй, але й не шкода...
Ключів нема – нема свободи.

Тому і знати я не хочу
Куди діваєш свої ночі,
І з ким у ліжку свому спиш.
Смієшся, плачеш чи мовчиш...
Мене то більше не обходить –
Нехай душа сльозою скотить.

... рука лиш тягне телефон,
І знову чує мікрофон,
Коли спитаю: „Шо ти робиш?...”

Тож вересень. Переді мною сад.
Далекий грім. Тисячолітній свідок.
Кімери й скіфи вийшли на парад
І п'ють горілку по шатрах бесідок.

При кожнім боці меч
Забрязкотить рингтоном.
То незборимий смерч
Йде плиткою й понтоном.

У рунах рам'я,
Рамена під руном,
Сто грамів раю
Осяються вином.

Цілую милу під салютом
На плитах чорного Інгулу,
В обіймах стоголосих люду
Я пещу кочівницькі скули.

Пливемо в ніч. По Адміральській.
Ти протекла. Корма на крен.
Ну годі. Час вже забираться.
- Іди. Іди собі.

Мені нестерпно від тривоги.
Мені незатишно від слів.
Світанок падає під ноги
нічних містичних королів.

У світі дивних відображень
Твоєї постаті нема.
Нема п’янких весняних вражень,
хоча надворі – не зима.

Все навпаки. Нема віддачі
у почуттях і у думках.
Сміються всі. Лиш небо плаче
з маленьким світом на руках.

4 квіт.”04

Перемога...
Чия перемога?
Ми обоє упали подолані,
І даремно вишукувать Бога
Ув очей божевільному промені.
На білій траві боєвища
Під горни північного радіо
Ми прагли здійнятися вище
У наших цілунків параді.
Та сонце сховало обличчя
В долоні жалю і розпуки,
Й скотилося наше величчя
За нами на шовкові луки.
Як лаври ділити по бою?
Чию ускульптурити міць?
Ми лежимо горілиць
Пробиті одною стрілою.

2005

Я залишилась одна….
Я помираю в журбі…
Як же, скажи, повернутись назад?
Ти і досі потрібний мені!

Думала я все пройде…
Думала серце помре…
Але щемить і душа завмирає –
Я й досі кохаю тебе!

Приспів:
Вернися, коханий, вернися до мене, -
Я жду.
Вернися, вернися до мене, -
Забудем біду…
Якщо серце палає коханням
І ти вже не можеш забуть...
Повертайся, коханий,
Мелодія вкаже тобі вірну путь.
(2 рази)
Тобі вірну путь…

Я пам’ятаю твої
Всі поцілунки п'янкі
Я не забула ті очі ясні, -
Ти й досі ще снишся мені!

Знову літаю у снах,
Знову щаслива з тобою.
Вернися до дому,
мелодію серця
зіграєм навіки з тобою.

Приспів:

Про мене кажуть, що вродлива, -
Мужчини падають до ніг.
А ще говорять, що щаслива,
Якийсь везучий оберіг

Мене підтримує і хоче
Всі мрії справдити нараз,
Та він безсилий і не може
Моє життя – безглуздий джаз…

Чому ж це все мене не тішить?
Чому ж це нещаслива я?..
Невже кохання серце душить?
Невже не радує життя?!

Осінньо в очах і у барі,
Ми пили янтар золотий,
І рибу, що була у парі,
Безжально донищила ти.
Ти в рибі.
І риба в тобі.
Не буде для неї "спасибі",
Лишились на жирній губі
Останні ознаки по рибі.
Ти в рибі, не знаючи це.
І посмішка жирна є хибна,
Бо вже проковтнула лице,
Нічого не кажучи, риба.

2005

Оце і все.
Розтанула романтика.
Усе, усе...
Загублена семантика.

Усе і все.
І те, чого не сказано.
Дарма шукати
Єдність понадфразову.

Скінчивсь контракт:
Вдягаю нову маску.
Комусь антракт,
Мені провал. Фіаско.

2003

Знов кава міцніша за скоч,
З пельменем в тарілці корида,
Дівчино, будь-ласка, помовч,
Я хочу послухати рибу...

2005

Замало днів, ночей замало,
щоб розділити час на двох.
Вже скільки мрій життя ламало
об гострі обрії тривог;
і скільки снів порожніх снилось,
ні світла в них, ні кольорів...

Прозоре небо розстелилось
в підніжжі білої зорі.
Світанок хмарам очі виїв
і зупинив нічний політ.
...Ти повертаєшся в свій Київ.
А я – у свій колишній світ.

Цей дощ розмив речам роти
та вікна всі твої отверзті
ти зоофіл - міняй світи
на тугу рідкісної шерсті

і будь обділений а втім
святкуй же свій злиденний вимір
де світ не може бути всім
лише тваринкою на вибір

Попурі із Шопена,
Теракотова даль.
Шарф - на плечі тендітні,
На обличчя - вуаль.
По-аматорськи гарно
Життєстійко роками
Насувається ніч,
Ніби пікова дама.

Роздає реверанси,
Сумно зітхає,
Поміж трав золотавих
Щастя шукає.
Щось шепоче - нашіптує
Сонним поетам,
Домальовує пензлем
Коханих портрети.

В час, коли, ми самі,
тет-а-тет, віч-на-віч,
По-аматорськи гарно
Спускається ніч...

Тут сади все все ще пахнуть осінню,
і блукає сумний Пегас.
По оплаканій стежці росами
він проходить двадцятий раз.

Він збирає побиті яблука,
витирає з них бруд крилом.
Так самотньо тут, ані равлика...
Все не так, як колись було.

А далеко віконце світиться,
і над хаткою в’ється дим.
Він походить і десь подінеться...
Бо пегаси не люблять зим.

Побачило, приглянулось, вдивилось,
Поближче підійшло, в очах втопилось,
Застукало, напевне закохалось,
Себе на весь світ розірвати дало.
Спочило втихомирене, спинилось,
За звичкою в любові знову билось,
Росло і квітчало, літало,
Найчервонішим в світі стало.
Однак ... приглянулось, збентежилось, схопилось,
Засумнівалось, роз’ятрилось, розізлилось,
Побачило, подумало, відчуло,
Пробачило, заплакало, забуло.
Не знаю, чи кохало серце те, чи не кохало,
Не знаю, чи страждало, чи вмирало, оживало,
Одне лиш бачив, як воно так сміло,
Любов’ю палко на весь світ горіло.

В душі з любові вилило озерце,
Таке просте, звичайне людське серце.

Тепла кав’ярня за містом.
Музика, наче нізвідки.
Можна за столик присісти.
Тихо. Спокійно. Без свідків.

І без питань про майбутнє
(як ви плануєте вечір?)
Навіть думки тут відсутні.
(Як і прокурені речі.)

Круглий акваріум. Риби
мовчки вирішують справи.
Затишно...Лірика Скиби.
Запах гарячої кави.

спав на болоті
з кров'ю сни випивали комахи
намагався звестись на ноги
падав на м'які троф'яні мати
теперішнє зникало в небуття
потреба в пам'яті відсутня
а зорі - ночі сивина -
додолу падали як сукня
залишивши бажання на землі
відбитком відпочинку мого тіла
прямую далі до мети
у напрямку очей - сіріло...

біля ніг поклав капелюха
сопілки торкнулись вуста
повз мене проходили люди
чи чули музичні слова?
що мушу жити за гроші
з вірою у безкоштовне життя...

по розбитому шклі я проходжу останні азарти
ноги в шкельця січуться і ллється черлене вино
вишиваю любов ... осінній мотив на асфальті
лягає як гладь на роздерте ущент полотно
розсікаю слова, розмежовую бути і не бути
вию вовком вночі, а під ранок щаслива до сліз
по розбитому шклі я танцюю свій танець коханки
вишиваю любов
рву нитки
демоструую стриптиз

Був теплий дощ, і теплий вечір,
Іще вночі тепло було,
А вже на ранок нам на плечі
Пожовкле листя потекло.

Воно спадає у знемозі,
А вниз, до мосту, до ріки,
По фіолетовій дорозі
Каштани котяться лункі.

І дивна тиша, й ранок світлий
Прошепотіли нам про те,
Що перевтілилося літо
В осіннє диво золоте.

Полюєм в каві на невловний зміст
на справжнє й втіху думати щосили
на нас полює в каві холод міст
в яких усе уже давно зловили

не вийшов ще на чорні лови час
який вполює цю тонку забаву
і поки справжнє десь полює не на нас
ми в нетрях міст полюємо на каву

На Спаса, дев’ятнадцятого серпня
Лелечин день, - готові всі летіть.
Душа болить, шепоче, плаче, терпне…
Ой сурми вічності, не рвіть її, не рвіть!

Прощальний ранок, он вони кружляють
В рідному небі над своїм селом.
Пора прийшла, птахи це добре знають,
Скінчилось літо, осінь під крилом.

А ми в селі вже вибрали картоплю,
Дари осінні щедрі на столі…
І я готова з ними у безодню
Пушинкою на дужому крилі.

Я не можу стабільно лишатись прозора і ніжна
Цілувати дроти телефонної лінії меж
Я можливо якась
(не Якась)
Та усього лиш жінка
Я буваю слабка
за найвищими рівнями веж
Я скрутилась в клубочок, залізла під ковдру і плачу
Чи зворушить мене телефонно розмірений звук?
Я сьогодні - маленький скуйовджений болю калачик
Що боїться чужих заборонених дотиків рук
Я втомилася бути свята... на іконах страждання
Я напитися хочу з джерел що дарують життя
Телефонні дроти поскривлялися в знаки питання
Я скутилась в клубочок...
Світ мовчить
І мовчу в ньому я...

Оксюморон сосни і ліхтаря.
Дивлюсь крізь кінескоп вікна
На сонний вулик стомленого Раю,
Цигарка гасне ігодинник замовка.
на серці вітряно, бо я тебе чекаю.

І водоспадами вирує в жилах кров,
Кардіограма вимальовує провалля й гори,
Зима оздобить снігом шалик змов,
Катана намалює свій автограф про "Ніколи".

Неологізмом дзвоник пролуна,
Розіб'є тишу в буцегарні серця,
А, може, справді це моя вина –
Клептоманія подиху...
Не сердься!..

Тебе в обійми я візьму,
Скажу тобі – кохаю!
Від тебе, мила, перейму
Тепло земного раю.

І ти мені відповіси
Так хороше й незвично.
Я поклянусь твоїй красі
Тебе любити вічно.

Я відречусь людських скарбів,
Бо ти мій скарб єдиний
І шепотітиму тобі,
Що вдвох ми до загину.

В очах твоїх в сум’ятті дум
Я світ знайду казковий
І на вустах твоїх складу
Обітницю любові...

Тож вересень!
Передімною сад.
Далекий грім колише
сірі хмари.

Це ж вересень!
І з висоти посад
вам всім такі
далекі саду ці примари

Це ж вересень!
І кожен лист
свинцем налитий
землю розбиває.

Це ж вересень!
Такої чудо-
дивної і золотої
смерті більш немає.
18,09,06

Нема кінця ,бо не було початку.
Навіщо мені знов безмежність волі?
Усе засохло навіть без зачатку.
Хто написав такі звороти долі?

Нема бажань, бо і страхів немає.
Як можна втратити того, кого не маєш.
Як може зникнути знов те, що не зникає.
Як незворотнє ти знов повертаєш?

Нема кінця, бо не було початку.
Хай в безкінечності мене це почуття терзає.
17,09,06

ножиці годинникових стрілок
щоразу відрізають трошки
від моєї лінії життя
і ніч приходить
як аутичний батюшка в чорній рясі
сповідувати

Переклад
Венцлова Томас

Не впевнений, бУло життям це чи ні.
Чи маренням снило над морем мені...
Та від узбережжя вузького пасмом
посипана сріблом поверхня води -
південного сонця гарячі сліди.
Човен, підпираючись довгим веслом,
канал розриває тупим лемешем
і берег під міст підкладає плече.
Від гнутих мостів - до крапчастих дахів
це місто - достиглий, розколотий плід
під оком небес на забрудненім склі,
лиш тиша облизує дошки бортів.

Неквапно повзе наполеглива тінь,
долає затоку, бароковість стін,
полотна синіють на них навскоси,
по цеглі червоній лишайник поріс.
ФарбІв потемніння,розпливчастість рис.
І Гварді прошили вітрами часи.
Calli;campi;campelli.Вже почорнів
в камінні застиглий історії спів.
Від пензля лагуни волого блищить
лице аркатури.Зір Кліо в пітьмі
прогледіла обриси стін кам"яні.
І погляд у неба із інших століть.

Цим стінам - загроза в прийдешній імлі -
намула, припливи, тяжіння землі,
бо місто, як човен із діркою в дні.
І паща морська - негодований змій,
ковтає у черево мирних стихій,
скорочує вічність у роки і дні.

У просторі й часі, мов річкою в брід
бреде по коліна, лиш піниться слід.
Фасад мармуровий? Морський гобелен?
Від піни - машинні мастила і гниль.
А там, на долоні у височини
пливе білогриво задуманий лев.

З ним книга життя, наймудріша із книг,
наповнений жалем до мертвих й живих,
бо присуд відкритий йому, а не нам
по волі Творця. І миттєвостей біг,
і ангел святий, і земний трилобіт,
фронтону поколота раковина -
підвладні Його і рукам і словам.
Ще острів, де кості покрила трава
в чеканні ще ненаступаючого
Господнього ранку. Мереживо стін
шматує сіроко в густій спекоті,
маскує лице (хоч нема вже його),

затьмарює полиск луски куполів,
зеленить на флюгерах мідну червлінь.
І місто спливає в первісність глибин,
в слизотність потвор у беззвучності вод,
де скатів,асцидій кружля хоровод,
де очі скляні у байдужих рибин.
У склянці вино з надвечір"ям навпіл.
По той бік майдану в безодні сліпій
суворістю дихає пан монохром.
але у пітьмі півзакритих повік
собор многогранністю пам'ять просік,
як скриня з приданим, весільним добром.

Склепінь коливання - б'є дужий метал,
здавалось вже часу не здужить мета,
долоня в долоні,під шкірою м"яз,
аортою стогін , плямисто в очах,
потами зпливає намисто з плеча...
...Та вже переможені болі і час.

Тут темно й нічого не чути.
А що ти хотів би почути?
Крики нещасних удов?
Молитви невірних?
Чи може, як хляпає кров
Чиїхось батьків чи то рідних?
Лиш місиво з м’яса й кісток.
І не поставиш вільно крок,
Щоб не вступити в чиюсь спину...
Кровоспади замість голубих річок,
Подерті лиця лиш від крику...

Тут темно й нікого не чути,
Нічого не можна відчути,
Ні заздрості, ні сподівання.
Змішались болото й бажання
І так там засохли в траві...
Наповнені груди стражданням
Розкинули ребра одні...

...І більше вже нічого не проси
...І більше вже нічого не проси.
Залишу мрії ангелам на каву,
Повештаюсь до пабу на забаву,
Зідру наліт з отої ковбаси,
Що ще зі свят нагадує тебе.

Осіннім помаранчевим вінком
Жоржин та айстр, нічних білетів
Я вже не зву тебе „кохана, де ти?”,
Не зодягаюсь фартухом чи лопухом,
Чекаю на весну. Зима ж іде.

Залишу добрі спогади про себе
І те, як час, немовби чарівник,
Сповна усе давав й, напевно, звик
Драбину підставлять на сьоме небо.
На тому небі вічна весна є.

Мій друг про це ніколи не писав,
"Мій друг"–це я себе так називаю,
Підсилюю-римую, що „кохаю”,
Рядок четвертий схлипнув,що„кохав”.
Адам уже порад не роздає.

Тоді, гайда на теплу полонину
Бажань, смаків і під рясним дощем
Укотре один одного знайдем.
Як руту-мяту, дику конюшину,
В яких і є все наше існування.

А поки серед нас оте кохання,
Хвилюється-бентежиться воно,
Стає чистішою душа-вікно,
У небеса злітає на світанні
Щоб заспівавши, полюбить Його.

12.05.2006 / виправлено 16.09.2006

Стук-стук-стук..
Слова-слова-слова...
І де наша тиха розмова,
Тиха лиш в глибині.
Бо на поверхні океани слів і мрій.
І блискавки з очей, здається зараз запалає потяг.
І потяг між нами теж вже має скоро вибухнути,
Розвіятися десь кримськими рейками.
Певно, нащадки знайдуть на цій коліїї попіл спалених слів,
Що так дивно пасують до небуття.
Коханий, ти - диявол. Люба, ти - стерво.
На кого ми залишимо наші почуття?
Хто буде їх доглядати, якщо зараз розірвемо одне одного.
Хіба зможе ще хтось стримувати в руках цю мішанину.
Ні, вона інших спались, розірве, розтовче..
Наші почуття звідкись..Не з цієї планети.
Коханий, вибач.
Люба, я ідіот.
Стук-стук-стук...
Думки-думки-думки...
Через наш самозакоханий в себе егоїзм,
Ми мали минути потяг.
Потяг – Бог. Дякую.

Привіт, Світ. Ти чуєш мій голос?
Ти розумієш сказані слова?
Чи просто застеляєш смуги полос,
Щоб було видно, як іде пітьма?
Для кого ти живеш сьогодні,
Якщо ще вчора був ти мій.
Ми проказали слова „згодні”,
Й померли в тій траві густій.
Ти маєш свій, таємний запах,
Так пахне світ, ти можеш уявити?
Стираєш, мертві слова на столах,
Хіба так можна далі жити?
....
Привіт, Світ, для когось ти все,
Для тебе все – я.
Можливо це вже пассе,
Але є жага до життя.

Небо
_______самотньо-
________________синє.
В нього
________нема
_______________ нікого.
Роси
_______дощу
______________німого
падають
________по
______________краплині.
Плачу
________Тобі
______________піснями,
поглядом
__________біль
_______________ковтаю,
в душу
________сльозу
_______________вертаю –
ту, що
________немов
_______________вогнями
палить
________ мене
_______________ і гине,
гасне
________сама
________________від себе.
Скоро
_______душа
_______________полине
в синьо-
______ самотнє
________________небо.
Вітру
______позичить
________________тугу
і
______не прийде
_______________забрати
Буде
______всю ніч
______________вмирати,
щоб
_____народитись
_______________вдруге.

14 трав.”2000

Бути надпродуктивним,
........працювати на благо суспільства;
в світовій павутині
........шкребти до копійки копійку
з восьми до шістнадцяти.

До дня, коли торішні
........на чубаті геніталії плавки
вдягти на два тижні,
........і смердіти горілим жиром
та паленим волоссям.

Невиспаний,
ще сонний стою,
цитую сни.
Та скоро заскриплю,
нутром заклацаю:
мільйонами замки
вмикають процедурами
накручувань кишок прямих
дня раціо…
Я чую за стіною
«дррин-дир-дир» -
сусід завівся;
шаткують тишу за вікном:
з 5-ти дирчать.
Вдививсь я в дзеркало
у юному ще віці –
Там жовтий апельсин
з дірою для
ключа.

***
Субота. Туристи і прості люди.
Трохи іспанської на площі Ринок.
І я в новій ролі, в ролі приблуди.
Кажуть дзеркала – зовсім без гриму...

Така байдужа, що аж прозора,
така прозора, що аж зелена,
так непідвладна людському зору,
що всі проходять вони крізь мене.

Тому ніхто мене не спитає,
чого мені в світі цьому ще треба.
І я, повна сумнівів, пророцтв і таїн,
слухаю скрипку під синім небом

Ти йдеш на Світло. І вода
бере останні краплі болю.
Ти врешті став самим собою,
коли всі сумніви віддав...

Ти бачиш день завжди новим.
Ти любиш ніч без призми лампи.
Тобі чужими стали штампи,
шаблони слів, сигарний дим...

Ти йдеш на Світло. У вогні –
роки, прожиті під копірку...
В Твоїх долонях – сонна зірка.
І перший промінь – у вікні...

" Ти свою застрелив пташку,
що у грудях трiпотiла...."
Лариса Вировець


Серіал "До речі о пташкахх"
не може не знайти жвавого
відклику у серцях птахолюбивих
поетів, а також римолюбивих
птахознаїв.
(Див. "Жив собі півник")





Щоб та птаха не сконала
Й знову почала стрибати,
Треба дати кусень сала
Й тричі в дзьоб поцілучати!!!

А щоб пташка без розбігу
Просто в небо полетіла -
Поцілуй (кажу без сміху)
В іншії частини тіла...

Всякий-кожний і усюди
Хай собі напам`ять знає:
Не цілуєш жінку в груди -
В грудях пташка завмирає!!!

Що мовчиш? Чому? Все знаю,
Співчуваю, не шуткую :
Сам до тебе причвалаю -
Всіх пташок реанімую !!!

"...Ти свою застрелив пташку,
що у грудях тріпотіла,
і співала... Чи боявся, щоб на люди не злетіла..."
Вировець Лариса, "Пташка"


Жив собi пiвник



Жив собi у грудях Пiвник,
прегарнесеньке курчатко!
То не був природi виклик,
нам здавалося спочатку.
Дуже довго ту пташину
ми ретельно годували –
I пшеном, і чачавицей.
По недiлях – борщ iз салом.

Все дивились, щоб наш Пiвник,
не дай Боже не зачах,
Вiн же вiльно вiд’їдався
зважте, на моїх харчах).

Пiдросло.З’явились шпори,
дзьоб великий у курчати,
Гребiнець такий крислатий –
очi можно затуляти!

Я терпiв. Старанно. Тихо.
Птах горлає проти ночi
То спiває, то клюється,
там i сям... i де захоче!
Пiвник став статтєвозрiлим.
Грають гени у курчати.
I почав (у моїх грудях)
вiн своїх курей топтати!!!

Що робити, люди добрi!
Хоч мерщiй тiкай iз хати!
Не втечеш! Хай йому трясця –
бо ж всереденi прокляте!
Нiц не зробиш, хоч пручайся –
ти в обiймах у облуди...

...Не злякався, не вагався –
CАМ СОБI СТРIЛЯВ У ГРУДИ...

відчинені двері
абстракція втечі
я завтра розірву всі наші листи
Котракти кохання, вірші й есемеси
я змаркну
я зникну
раз і назавжди
зруйную е-мейли, замки поміняю
інакше обличчя
не своє життя
відчинені вікна
я все відчиняю
щоб мало втікати куди власне "Я"

Мене так швидко впіймали
Холодні і злі ліхтарі
І смерть не врятує від слави,
Похованим бути в землі,
Я бачив на власні зіниці
Як тиша виходить з нутра,
Байдужа, холодна десниця
Німа, наче совість меча.
Нехай… ти віднімеш мій одяг,
Тілесний пошитий часом
Отримаєш з ним лише втому
І сміх гострозубим бичем просякне твій образ….