Дитинство ніжне і сумну достоту старість
єднає страх перед самотністю: тривожно,
кругом ввижається усяка чортівня,
щемить докучливе “нікому не потрібен”…
Але дитинство проминає, і у неміч
хто із літами знову не впадає,
в собі не осягнувши досконалість?


2007

що там вечір.... і що там хмари
в мене чай солодкий з лимоном
щось тремтить у повітрі з нами
і в очах стигне щось солоне
що там люди .... і що там холод
цей мандраж платонічно стихлий
не чіпай мого серця знову
бо я мертвою бути звикла

Так хочеться спати,
Бачити сни…
Життя моє – нудне кіно.
Воно,
Так сильно й відверто,
Дратує мене.
Треба, щось змінити,
Або просто померти,
Бо далі так жити
Ні сил ні бажання,
Не маю я вже.
Навкруги,
Усе чорно-біле.
Їжа
Має присмак пластмаси.
Я забув…
Як пахнуть квіти?
Я забув…
Як потрібно кохати?
В голові
Одвічне питання.
В чому,
Сенс мого існування?
За ради чого,
Варто жити?
Саме так…
Жити,
А не існувати.
Весно!
Дай мені твою силу.
Торкнись мене!
Вітром змін.
Навчи мене!
Знову любити.
Скажи!
Я віддам
Все що схочеш в замін.

Ти пам'ятаєш, небо посміхалось
Та листя шепотіло про любов,
Та світло до зіниць твоїх торкалось,
Та нам хотілось жити знов і знов.
І дощ не зміг згасити це кохання,
І вітер не розвіяв по землі,
Таким живим було наше бажання,
І втілювали мрії ми свої.
Та вмить зламалась гілка-переправа,
Яка вела нас чітко до мети,
Твоє кохання стало в мить кульгавим,
Нічого не лишалось, як піти.
Тепер сміється небо лиш для мене,
Мій голос чути в шепоті листків,
Твоїх зіниць торкатися не треба,
Напевно, саме так ти жить хотів...

Тихим зітханням
смуток
виривається на волю
і губиться
у темряві ночі...
Щастя
грається у схованки.

Сьогодні в Луцьку був предивний вальс –
До танцю вітер враз покликав весну,
І сонце посміхалось раз-у-раз,
І хмарки – янголи небесні…
Після зимових завірюх,
Прихильниць танго й джазу,
Як радує мене цей дух,
Як хороше! Одразу
Душа зробила перші па,
Злетіла десь над хмари…
А Ви танцюєте?.. Оппа –
Весна, а я без пари…

Ось тут наш світ
У формових наростах цегли
Губимо ми щось невимовно цінне
І не відомо чи знаходимо

СкорИвся День вечірньому Спокóю,
Зайшов тихенько в графство Темноти.
Усе заснуло, окрім нас з тобою.
Усі підвладні Ночі. Я і ти

Милуємося блиском неба – в зорях
Ми губимо земну боязнь, страхи.
Розсіємо минулий біль по горах,
Очищуєм, колись сумні, думки.

Сьогодні вперше, через стільки часу,
Ми розуміємо усе без слів.
Переродилось все і Долю нашу
Змінити містер Випадок посмів.

А Ніч – царівна творить власну казку,
Голублячи, ховає під крилом.
Беру в дарунок, неначе скарб, я ласку,
Наповнююсь чарівним, тихим сном.

Контрасти нашого життя:
Яскрава розкіш золотава,
Яка не має співчуття
І попирає норми права.
Байдужість сіра до людей,
До міста нашого, держави,
Та показовий шарм ідей
У ностальгійнім сяйві слави.
Наживи щупальці стальні
І вседозволеність, як право,
І допомоги незначні,
І міліони для забави.
І неймовірна щедрість слів,
І обіцянки щось зробити…
Але, щоб я щасливо жив
Ще скільки треба говорити?

Містам невідома така первозданна весна,
Що пестить вітрами оголені груди полів.
Цнотливо тремтить приморожена озимина
Під сизим повітряним куполом без берегів.

Линялою рясою спрагло чорніє земля,
В чотири боки лісосмуги розкидали руки,
Конає морозом натомлений день і здаля
На захід летить галасливою зграєю круків.

Розхристані села дрімають на розі узбіч,
Глибокими зморшками вулиць добробут колишній.
Над їхньою долею, збитою із протиріч,
Дрібними сльозами поплаче безсилий Всевишній.

Дерева покручені міцно гілками сплелися,
Вздовж трас витанцьовують західно-східний аркан.
І гірко у горлі від диму паленого листя.
В долинах сивіє вологий вечірній туман.

А зранку запахне повітря вогкою корою,
Зелено здійметься з колін пожовтіла трава.
І свіжо задихає степ молодою весною,
І сукні жалобні з холодних дерев позрива.

13.03.07

не стрималась...
пробач мені цей шал
твій дотик втратив здатність гріти
розум і серце в статусі offline
а я навчиласи виживати й жити...
вже як вдалось
для чого сколихнув?
все по поличках... вдаваний порядок
для мене зайвий тектонічний зсув
для чого це??? скажи мені заради....

Безсоння, ніби покарання,
Та от за що - не розумію.
Я винесла такі страждання!
То за які ж гріхи я скнію?

Мов лиховісні чорні круки,
Мене терзають власні біси.
З безсилля опадають руки,
І утекти не можу звідси.

Як в зачарованому колі
Блука мій дух незримий,
Втрачає віру він поволі,
Стає сумний і нелюдимий.

Що серце стугонить від болю,
Того ніхто не чує.
Ніхто не випустить на волю...
Ніхто вже не врятує...

Вранці глянула в вікно, ох дарма,-
Хижо в очі зазирнула завірюха зла,
І душі передалась ота її нестримність,
Її дикий шал і морозна зимність.
У душі змішалися усі почуття,
Навіть ті що відгоріли, пішли в небуття,
Раптом полум'ям жарким серце обпалили,
І болючі давні рани знову роз'ятрили.
Серце мається, не знає й хвилини покою,
То сміється, а то плаче, ролзмовля саме з собою,
Раптом, ніби схаменеться, на мить оніміє -
Наче і не б'ється зовсім, а ледь чутно мліє.
Лихоманить душу й тіло, розум каламутить,
За вікном танок безумний завірюха крутить...

в Тебе руки теплі, як колись
тільки все змінилось.... ВСЕ змінилось
небо почорніло...
подивись!!!
і від крил все пір*я відвалилось
казка закінчилася нічим
і овації дощу на підвіконні
серце - безпритульний пілігрим
і душа стабільний гість безодні...

А осінь брала за руку літо.
Сестра з сестрою зустрілись знову.
Я Вам писала, що моє небо
До Вас схилялось.

Не треба слів, то лише звуки.
Скрипаль чиїсь теж грає п’єси.
Найкраще жити без ґрат у серці.
Вільніше просто собою бути.

Країна пекла наснилась вчора.
Дощ гуркотів по збитій шибці.
Я Вам писала, що моє небо
З дощем вінчалось, з дощем вінчалось.

замерзають волхви
півдорога і є півдорога
так буває коли
ніч перейдеш і знову у ніч
неосвітлений день топить сонце в сусідньому морі
і душа продає всі неназвані ще імена

Залишиться молитися на воду.
Летить кажан у прірву, на граніт.
Парафіянин випустить за брамою
Із воску дивних коників у світ.
Ми ходимо пліч-о-пліч.
Нам ще холодно.
Отерпли пальці в тіней без облич.
У храмі пам’ять залишає голуба
Гріхи клювати, свячені дощем.
За містом – міст.
За нами – я не знаю ще.

Загубилися люди і розклали багаття надії.
Хтось просив юрбу розступитись,
Щоб побачити першим світло.
Тіло плакало, билось об стіни,
І шукало вихід з безодні.
Всі загублені закричали:
“Не відпустим тебе сьогодні.”
А у сни ще приходили клени.
Сльози гілки упали в долоню.

Той, кому вірші мої несуть посвяту,
Мене не бачить більше уві сні,
Хотіла б я ніколи не пізнати
Того кохання якось на весні.
Та Доля обирає без підказки,
Ми стали жертвами її живих бажань,
Дарована була любов та ласка,
Ми їх згубили. Зараз без вагань
Скажу, що серце більше не співає,
Не вірить у відродження чуттів,
Та все, що було щиро вибачає...
Прощається навіки, і без слів...

Я за книжками... На дворі
Так пахне свіжою весною.
Збудились трави і ліси,
Буг-батько манить за собою.

Я ж за конспектами... Птахи
Крадуть увагу щебетанням.
Кричать, сміються дітлахи.
Струмок заворожив дзюрчанням.

Мій розум за книжками...Серце
Й душа помчали крізь вікно
До верб, дітей. Красі такій
Не протистОяв ще ніхто.

Прислухайся…
То дихає весна.
Запам’ятай струмків дзвінкі хорали!
У неосяжнім світі - ти одна,
Кому вони від мене дарували
Свою невпинність,
неймовірний шал
І відчуття нестримного польоту!
Скресає крига!
Сонце править бал!
Так неважливо
Все,
що буде потім…

Я думаю, прикинь а ти не знала
Про тебе думаю – чи ти таке чекала?
І з головою в мене все в порядку,
Хоч для мозку не роблю я зарядку.

Буває так, що їду я в маршрутці
Побачу дівчину у шубці.
Я уявляю, що то ти, -
В моїй фантазії з’являються думки…..

Закрию очі - і ми з тобою разом,
Йдемо під ручку лагідним морозом.
Сніжок політує і місяць світить,
Десь небо в тишині горить.

Але мороз дає про себе знати
Тому я вирішив тебе до бару взяти.
Не дам тобі я холод цей відчути,
Ти зіронька – не дам тобі згаснути!

І ось в кафе ми сидимо з тобою
Немов моряк з русалкою морською.
Який приплив у твоє водне царство
В якому ти - це все багатство.

Лиш варто глянути на твої губки,
Які торкались коміра твоєї шубки.
У них би жив, у них би вмер з тобою.
Їх посвятив би я свяченою водою.

Ти випила ковток напівсолодкого вина
Наблизилась до мене ти сповна
І насолоду цю мені подарувала
Мабуть думки мої ти прочитала.

Ти піднеслась зі мною понад зірки,
Туди, де вже не літають літаки.
Ми піднімаємось все вище й вище,
І ти не спинишся, а я тим більше.

Ми відчули ту магічну силу поцілунку,
Яка не дасть спочинку навіть на хвилинку.
Її ні з чим не мона порівняти,
Хіба що у поезії частково описати

Знову я торкнувся твоїх губ вустами
Іскра пройшла поміж нами.
Почув я твоє серце на своєму тілі
А ти його відчула моя Вілі?


Та все хороше має свій кінець.
І от настав вже наш останній танець.
Ще кілька раз і я зупинюсь
Ще кілька раз і я проснусь.

Моя зупинка, вже пора іти додому,
Ще є надія, що тебе в дорозі я зустріну
Та все це тільки сон, фантазія чи мрія
Цього всього нема – це все ілюзія!

4 лют. 07 р.se

Master © (ALL RIGHTS RISERVED)

(За L. Hughes)
Тому, що усмішкою сяю,
Тому, що пісня з горла б’є, -
Не знаєш ти, як я страждаю,
Як серце змучилось моє.

Я біль свій реготом маскую -
Не чути, як душа кричить.
Ти думаєш, що я танцюю,
А я вмираю у ту мить.

Подібна до змії, плямиста донна рибка
із потойбіччя, де вода і щедра зелень,
роками вже досліджує мене,
як очевидне та непоясниме - зовні
задовольнитися спроможні значно меншим,
аніж потрібно задля існування...
Мене бентежить глибина питання.


2007

Своїм родом приблизить
Житло променисте
Золотаве й міцне,
Як тютюн.
Розіб”є поминальні сади,
Де у осінь – у яму –
Сиплять грабові крильця
Петра та Павла
А ні лев, а ні равлик
Без дарів не підуть
З того саду.
Але він утіка
В неродючі піски,
Щоб імення згадати
І бджіл в бороді
За собою циклоном знести,
Наче пам”ять -
Чужу й хворобливу.
Такий дощ не зуронить на землю…
Лиш знаки бездонність
Розбризкає
Рвано і радо
По-людськи – простодушно, невміло.
Так він йтиме допоки не вмре
У гущавині роду.

Вода стоїть висока
Чорнилом залите повітря
Приходять з неба пророки
І листя.
Спиртом долоні пахнуть
Звичайне осіннє ню
В утому падає Жанна
Вогню!
На пагорбах Паркер
На пагорбах злива
Той джаз на Покрову
Зшитий.
А рештки від слів
Так зухвало красиві
Летять і зникають
За вітром.

Ой куме мій куме,
Де ти волочився?
Не було тебе неділю –
Думала женився.
І в шинках тебе шукала,
І в корчму ходила,
Від такаї біганини
Ледь не захворіла.
Вже тремтіли ноги й руки,
Та кололо в спині,
Як то добре, що знайшовся
Кумчику мій нині.
Як то добре, що знайшовся
Та прийшов до дому
Я тепер така слухняна
Кумчику в усьому.

Душа поета-ВсеCвіт осяйний,
В ній вміщене реальне і уявне.
Ймовірне й очевидне-також в ній,
Як героїчне й разом з цим - безславне.
Душа поета-ВсеCвіт осяйний,
В ній слово задихається з напруги.
Рахунок дій останніх літ – сумний.
Життя ж невдале не прожити вдруге.
Душа поета-ВсеCвіт осяйний,
В ній місце для великого й малого.
Бо прагне так пройти свій шлях земний,
Щоб не гнівити ні людей,ні Бога.
Душа поета-ВсеCвіт осяйний,
В ній є розгадки, є і таємниці.
Журавлик - мрія в небі голубім.
І вже у жмені зваблена синиця.

Олександр Морщавка

Якось мамонти об'їлись
Осоки та мишію,
І крізь землю провалились
Через жадібність свою.

Відшумують завірюхи.
І весною в тінь дахів
Проростають їхні вуха
Теплим листям лопухів.

Ми світилися - зліпки проміння
У фотонному леті. Воно
Западалося у піднебіннях
Та збирало по впадинах дно.

Ми живилися рухами тіней,
Оживали на дотиках рук.
І здавалось, що дихають стіни,
Та відпружнює диханням звук.

Розливались, зливались у змові
Проти злих язиків стиском вій.
Приурочивши зближення... мові
Карбування безпам`яттю дій.

Ми вслухались в налади... Акорди
Зачепили за дотики слух...
Пориваючи струнами гордість,
Переводячи пальцями дух.

12 Березня 2007

Ось і літо пішло,
Наче і не бувало.
На осонні тепло.
Тільки цього замало.

Все, що збутись могло,
Наче лист п’ятипалий,
Прямо в руки лягло,
Тільки цього так мало.

Надаремно ні зло,
Ні добро не пропало, -
Світлим жаром було,
Тільки цього замало.

Животворне крило
Берегло і спасало,
Мені справді везло.
Тільки цього так мало.

Листя не обпекло,
Гілки не поламало…
День умито, як скло,
Тільки цього замало.

На руїнах зими в погляді сонця,
Ростуть квіти весни під оплески неба,
Що теплим дощем миє вулиці міста
Та душі людей, які посміхнулись веселці.

І фарбує вже кольором усе навкруги,
Діва весна – красуня закохана в квіти.
Не сховатись тобі від їх аромату,
Тебе вражено вірусом, ти мусиш любити.

Вот и лето прошло,
Словно и не бывало.
На пригреве тепло.
Только этого мало.

Все, что сбыться могло,
Мне, как лист пятипалый,
Прямо в руки легло,
Только этого мало.

Понапрасну ни зло,
Ни добро не пропало,
Все горело светло,
Только этого мало.

Жизнь брала под крыло,
Берегла и спасала,
Мне и вправду везло.
Только этого мало.

Листьев не обожгло,
Веток не обломало...
День промыт, как стекло,
Только этого мало.

1967

...нема без Тебе мене сьогодні
І завтра теж не буде мене!
Як ти підеш, то десь у безодні
Побачиш обличчя моє сумне!

Втекти?
Чи мучитись і бачити?
Скоритись?
Чи набратися сміливості?
Залишитись?
Сховатися і плакати?
А може йти, незалишаючи можливості?

Вона чи я?
Турбота чи довіра?
Кохання? Дружба?
Може пустота?
У ввічі загляда Байдужість сіра!
Можливо то чужа?
А може саме та!

Безмежний океан твоїх очей
Мене поглинув... я не бачу неба,
І сотні днів, і тисячі ночей
Нічого не існує, окрім тебе.
Безмежна прірва твоїх фраз та слів
Заворожила тишею своєю,
І серце полонити ти зумів,
Мене розвіяти між небом та землею.
Безмежне щастя дарував щодня,
Моє кохання пестив, як дитину,
В тобі навік залишилась душа,
Тебе в думках ніколи не покину...

Вриваєшся вітром холодним
До неї зранку
В її кімнаті
Торкаєш легенько фіранку
Цілуєш заплакані щоки
Пошерхлі губи
Ти не любиш
Коли називають її коханкою
Бо вона нагадала тобі
Твою давню згубу...

Останні простúрадла сірого, темного снігу,
Розтанувши викрадуть крижини вини...
Струмків відголосся не стримати бігу
Живою водою наповнять джерела вони.
І паростки-гілля вогні запалять зелені
Кору пробиваючи, зморожену до глибини.
Магнолії пупляхи цвітом іще незбагненні
Щойно достигають у теплих долонях весни.
Усі запитання і бруд зима забере з собою,
Залишивши теплі й такі неповторні дні...
М’якою з-під ніг вони проростають травою.
Світ тихої музики знову належить мені.

Розпочинаю все з початку
Складаю в скриню біль, минуле
Натруджено малюю крапку…
Душа щемить – я не забула…

Розпочинаю все з початку.
Молюся Богові: дай спокій
Знедоленій душі, а згадку
Хай гонить вітер в степ широкий.

Розпочинаю все з початку.
Папір вражає білизною…
Заб'ється серце ластів’ятком –
Чи прийде спокій за весною?

Я учился траве, раскрывая тетрадь,
И трава начинала, как флейта, звучать.
Я ловил соответствие звука и цвета,
И когда запевала свой гимн стрекоза,
Меж зеленых ладов проходя, как комета,
Я-то знал, что любая росинка — слеза.
Знал, что в каждой фасетке огромного ока,
В каждой радуге ярко стрекочущих крыл
Обитает горящее слово пророка,
И Адамову тайну я чудом открыл.

Я любил свой мучительный труд, эту кладку
Слов, скрепленных их собственным светом,
загадку
Смутных чувств и простую разгадку ума,
В слове правда мне виделась правда сама,
Был язык мой правдив, как спектральный анализ,
А слова у меня под ногами валялись.

И еще я скажу: собеседник мой прав,
В четверть шума я слышал, в полсвета я видел,
Но зато не унизив ни близких, ни трав,
Равнодушием отчей земли не обидел,
И пока на земле я работал, приняв
Дар студеной воды и пахучего хлеба,
Надо мною стояло бездонное небо,
Звезды падали мне на рукав.

1956

я люблю це нестерпно коротке кіно
де вождів вибирають із племені смерті
де всі ролі завчили дублери
і грають дублери
а вмирати не їм

чи насправді є справжне
на дні цього міста
проклянеш
не почую
я знаю
не побачене важко судити
не відчуте можна вигадати
або
ще раз зіграти
по тому сценарію
що вже був
і так сотні разів
для нових облич будеш першим
і для них буде перше зізнання
для початку я добрий скажеш
для початку я добрий для всіх
я триматиму твою руку
я завчатиму лінію ліній
і скидатиме осінь зношений
плащ на поріг

і я знатиму
імя твого у титрах мого життя немає

коли пастух подумає про
речі які не стали душею
варто буде випросити одну
ще чисту
ми для цього зустрінемось
до схід сонця в четверту неділю
ми спитаємо
варто нам бути на ти
чи так довго буває
ми поїдем в нікуди
це не довго
олюднене поле
не одне
стане нами

та поки що попереду
знайомство із самими
собою
очікування пастуха
котрий нарешті
подумає

Зірки - це Сонце уночі
Мільйони сонць печуть, кричи...
Мільярди поглядів, мовчи,
Зітхань і ран - зціли, навчи...
Або - втечи...Це вибух, чи?
Зірки. Розсипалося Сонце вмить.
Давно б пройшло, але болить.
Віки - розсипані секунди днів,
Сліди від слів, твоїх вогнів.

Мне бы только теперь до конца не раскрытья,
Не раздать бы всего, что напела мне птица,
Белый день наболтал, наморгала звезда,
Намигала вода, накислила кислица,
На прожиток оставить себе навсегда
Крепкий шарик в крови, полный света и чуда,
А уж если дороги не будет назад,
Так втянуться в него и не выйти оттуда,
И — в аорту, неведомо чью, наугад.

1967

Поклич мене у сон свій, замани.
Приворожи ласкавими словами.
Візьми за руку – більш не відпусти,
Застав мене замовкнути устами.

Куди б не йшла – ходи за мною Ти,
Щоб не робила, будь тоді зі мною.
Я віддаю свою свободу. Полони
Мене, і сам заполонися мною.

Змішай своє буття з буттям моїм,
Зроби із нас єдине спільне ціле.
Кохай мене, цілуй мене, кричи
Про те кохання, що воно вже спіле.

***
чи можеш
заплутатись у пляжних пісках
коли босоніж
женеш
хвилю спокою
до кривавих подихів вітру
тіло своє впускаєш
гупаєш його жорстоко
об підлогу
старезної халупи
над якою титри
„шашл...ая” чи „закус...чная”.
смачного
приємного відпочинку
під дивовижні маніпуляції
жіночих стегон
уздовж ватерлінії

відсутністю боліло мені
літо
нашої першої радощі
незнайомства

Блукаєш вулицями
Ще не названого міста
Твоїми снами
Замісилась ніч у тісто
Це не фантазії
А просто твоє тіло
Бажає більшого,
Ніж недолуга смерть
Бажаннями
Заповниш небо вщерть
І полетиш на бутафорських крилах...

«И роза в кувшине и дождь за окном…»
«…боль, уступившая место злословью,
с подрезанных крыл облетит, как пыльца...»
Лев Болдов

І троянда, і дощ, і підрізані крила —
все збігається знову — усі манівці,
де нас доля намріяла, та не зустріла,
розминулася з нами, лишивши в руці

ненаписані вірші, а в наших зіницях —
неминучості пустку й минучості щем…
Хай тепер нам ночами примарними сниться
все, що в ринву поринуло сивим дощем…

Як тремтіли й хололи сполохані руки,
як було забагато повітря й життя!
Було б, Янголе, прикро — на штучні сполуки
проміняти польотів яскраве шиття…

Було б, Янголе, смішно ті крила з шухляди
витягати щороку й, почистивши пил,
наодинці лишившись, ізнов приміряти,
а затим на старий натягати копил…

Було б, Янголе, сумно (воно ж таки й сумно):
паралельність шляхів назавжди розвела.
Тож скажи, що ми врешті вчинили розумно…
І рукою торкнися слідів од крила…

ІІІ

Вчися чекати, друже,
вчися чекати.

Ластівки на електричних дротах,
почорнілі од сині неба,
ще наслухають стумні струми землі.
Ще підсліпі вікна
за тисячі проминулих літ
не витворили своєї духовності.
Ще людська душа
дрижить, як море,
в незручній западині екзистенції.
Ще потерпає вівериця
битий горіх
брати з твоєї руки.
Зарано, друже,
власним піддатись пристрастям.
Тільки так:
вияви - самострати.
Кам'яній. Кам'яній. Кам'яній.
Тільки твердь знає самозбереження.

березень 1969

Вірш читає Василь Стус (0,2 mb)

Свиданий наших каждое мгновенье
Мы праздновали, как богоявленье,
Одни на целом свете. Ты была
Смелей и легче птичьего крыла,
По лестнице, как головокруженье,
Через ступень сбегала и вела
Сквозь влажную сирень в свои владенья
С той стороны зеркального стекла.

Когда настала ночь, была мне милость
Дарована, алтарные врата
Отворены, и в темноте светилась
И медленно клонилась нагота,
И, просыпаясь: "Будь благословенна!" -
Я говорил и знал, что дерзновенно
Мое благословенье: ты спала,
И тронуть веки синевой вселенной
К тебе сирень тянулась со стола,
И синевою тронутые веки
Спокойны были, и рука тепла.

А в хрустале пульсировали реки,
Дымились горы, брезжили моря,
И ты держала сферу на ладони
Хрустальную, и ты спала на троне,
И - боже правый! - ты была моя.
Ты пробудилась и преобразила
Вседневный человеческий словарь,
И речь по горло полнозвучной силой
Наполнилась, и слово ты раскрыло
Свой новый смысл и означало царь.

На свете все преобразилось, даже
Простые вещи - таз, кувшин,- когда
Стояла между нами, как на страже,
Слоистая и твердая вода.

Нас повело неведомо куда.
Пред нами расступались, как миражи,
Построенные чудом города,
Сама ложилась мята нам под ноги,
И птицам с нами было по дороге,
И рыбы подымались по реке,
И небо развернулось пред глазами...
Когда судьба по следу шла за нами,
Как сумасшедший с бритвою в руке.

1962

Вірш читає А.Тарковський (1,8 mb)