ця туга – як тога
мій брате мій бруте
забута тривога –
метеликом в горлі
вітрильник канапи
причалив у грудні
до берега буднів
...ми нині – в бемолі...
все буде як завше -
а отже – холерно.
ми станемо старші
на кілька ілюзій
ножем межи плечі -
ця тиша сталева
нам сняться дерева
ми начебто друзі
годинник захриплий
від сну і застуди
відлічує рипко
хвилини до втоми
пробач мене брате
я більше не буду
убий мене бруте
й ходімо додому

Холодний дотик змія і води...
Солодкий присмак стертої помади...
У цьому листопаді, моє ладо,
закурить ладан всі твої сліди...

У тих садах, де відспівали нас,
так перегіркло, Господи, і віщо...
...і вітер свище у порожніх свищах
на попелищах змовчаних образ...

Ти чуєш цей чарівний спів?
Це ніжна музика зими...
Мелодія звучить без слів,
У ній вже розчинились ми.

Засипле снігом каяття.
До горя не знайти доріг.
Весняне гріє почуття
І твій чарівний, ніжний сміх.

Сніжинки плачуть на щоці,
Палають на твоїх губах.
Моя рука в твоїй руці –
Втопаю в зоряних очах.

Звучить симфонія зими…
В колисці снігу сплять міста.
Літаєм, мов сніжинки, ми –
Любов'ю, щастям посипа...

... а тоді примарились лілеї,
сяєво зволожених лілей.
По дзюрчанню залишався глей
пагорбів, де зéла Галілеї
по ранковій пáзолоті, мла
коло джерела зникала, коло
диму, пéрсті, папороті, кволо
три воли плуганились, мала
горлиця витуркувала, вітер
тихо поза пагорбами тлів
там, де ще не вимовлено слів,
там, де ще не виписано літер,
там, де ще не гострено списи,
там, де ще безодні не розверсті,
там, де ні сльозиночки у пéрсті.
Онде вже відлунює: „Спаси!”

26 березня – 9 липня 2006 р., Київ

Вірш читає М.Фішбейн (2.0 mb)

Досі смакує скоринка черства,
Досі лежить недосяжна верства,
Ондечки нота – одна, неповторна,
Поміж дерев помирає валторна,
Ондечки леготи, сон божества,
Тепла жорства і кульбабовий рай,
Грай же, валторно, воскресни і грай,
Станьмо до раннього раю на чати
І почнемо, як хотіли почати –
Лагідно й тихо почати на „драй” –
Де за деревами, поміж зелá,
Ондечки нам не обіцяно зла,
Ондечки ще не поплутано дати,
Ондечки ще не судилося ждати
Зимної мли, де холодна зола.

2005, Київ

Чи приверзеться, чи то примикититься:
Трощена цямрина, брижі при дні,
Перського безу зволожена китиця
Світиться в листі, три снива, три дні
Млисті, три проливні млисті, три пломені
Горнього присмерку млисті, коли
Вдосвіта сниться порожнє кубло мені,
Трощена цямрина, грудка золи,
З-поза криниці нечутно проїхала
Трощена хура, в досвітнім бузку
Мерхне обличчя. Навпомацки віхола,
Хвища по душу мою боязку.

Ані світиночки в темряві, ані
Голосу темної корби, коли
Поза криницею тихі воли
Бачили, як до пресвітлої Пані –
Там, де краплини живої смоли,
Там, де худобина в переступанні, –
Впала лелітка, молися й моли
Вдосвіта, поміж зелá і золи,
Попелу й цвіту: „Затьмарено бані,
Ані світиночки в темряві, ані
Голосу корби. Хай буде. Звели”.

8 – 11 березня 2006 р., Київ

падаю - падаю - падаю -
вільне самотнє падіння
як куля із рук жонглера
я падаю у провидіння;
віщими снами котиться
з годинника сота година:
із тіла твого світи усі,
із тіла простолюдина;
життя динамічно виконує
із нами незвичні трюки
я падаю, падаю, падаю -
піймай - простягни ж бо руку!
розгойдується мотузка
незграбний самотній погляд
сюжет заскладний - кульмінація
...я падаю...поряд...поряд...

...люби цей дощ,
це місто,
цих людей.
Люби цю тишу,
оці хмари,
це повітря,
що як вогонь пекельний,
гостре вістя -
тебе розбуджують.
Люби цей день,
ці сльози,
цю блакить.
Люби моменти ці,
оці холодні пальці,
що як напій міцний
в прозорій склянці -
уяву збуджують.
Люби романтику,
самотність
і цю ніч...

(розмова із собою
віч-на-віч)

...люби це місто,
день цей,
цих людей,
самотність їх...

(вершина - апогей)

1.
Сиджу під стінкою
Як смітник
Смітник-самітник
Мене всі минають
Нікому не потрібного
А як кому й потрібний
То лише для того
Щоб плюнути в душу
Жбурнути сміття
Живих нарікань
Пораненого часу
Вбитої надії
2.
Навкруг суцільні
Совість і турбота
Про екологію
Власних брудних душ
А я атомний реактор
Якому загрожує вибух
Та ви не зупиняйтесь
Думайте про себе
Думайте...
Ду...
...-дух!

Проводжав тебе коридорами,
Мого ангела барвінкового
На сходини тебе підіймав
Доки сам архангелом став.
Проводжав тебе у повітрі
Розстеливши крила на вітрі
Молитов чужих не чіпав –
Я тебе проводжав ...

Цей сніг старий, немов єврейський Бог -
Холодний, мовчазний і невситимий…
В останню ніч завиємо удвох,
Мій ніжний вовче з сірими очима

Дуетом смертників… З ким ще отак утнеш -
Судомно, сніжно, синьо, що є сили?
По кабельному Місяця - the best -
Як Каїн садить Авеля на вила.

Над нами - сосни, вплетені в панно,
І ми тілами сплетені під ними…
Мого причастя золоте вино,
Моє кохання, мій Єрусалиме…

Ну притулись міцніше, Провідник,
Від Мудрості вагітне моє лоно...
Чому такий солодкий твій язик?
Чому така сльоза моя солона?

Разом по тих роках, як по гріхах,
Де з неба манна чи омана крише…
Ти правду вчив - найгірше в світі - страх…
Не бійся, вовче, я тебе не лишу…

Там ялинки ростуть
на горища крізь стелю,
Там сніжинки не тануть
у теплих пригорщах,
Там горить по свічці
в усіх оселях
І тому там зовсім
немає прикрощів.

По кутках заметами
лежать сутінки,
На ялинках опівночі
оживають іграшки.
Простягають зірки
тоненькі прутики,
Щоб торкнутися казки,
хоч би трішечки!

Там, зібравшись гуртом,
всі уважно слухають,
Притлумивши подих,
старі історії
І одні лиш годинники
гучно стукають,
Та ще в темному небі
пульсують зорі.

Та ще дивно торкається
подихом тихим,
Тулиться до серця,
зазирає у вічі
Невеличка мрія,
невеличка примха
Нова мить, новий день,
новий світ, Новоріччя.

Знову серце кровоточить,
Знову боляче в грудях,
І допомоги душа просить,
Та ти вбиваєш глибше цвях...

За що мене ти так караєш,
За що повинна я страждати?
Гадала я що ти кохаєш,
І зняла сталеві лати.

Тобі лише те й було треба,
Щоб нанести удар підступний.
Я піднеслася аж до неба,
Ти ж крок не дав зробить наступний.

Та за що мене караєш
Ти, мабудь, і сам не знаєш...

Твої вуста давно не ті -
Холодні і німі.
Вже не солодкі, як меди -
Гіркі як полини.
І поцілунки вже не ті -
Мені такі противні.
І ти давно не та,
В тобі душа не янгола, а біса
В твоїх очах німа пітьма -
Ти справжня відьма!
Оце твоє гріхопадіння
к втеча із життя,
Як руйнування власного кохання.
26.12.06

Життя вдягло багряні шати
Із крові, осені, дощу,
Вдягло готичні сірі лати,
Саванни паломників, що йшли на прощу.

Життя себе розп"яло на хресті,
Поклало голову під гільойтину,
І стало самогубцем на мості,
Чекаючи нам останню свою годину.

Смерть поєдналась у життя
І стала невідємним, цілим,
Вплелась ненависть у кохання
І стала компромісом чорно-білим.
26.12.06

Кружальця льоду сняться нині відрам,
Уже міська сьогодні ця зима.
Шугають потай на колесах видри,
Блакитним вікнам спокою нема.
Меди і кварти сняться ресторанам,
Хисткі шинкарки, покоївок сміх...
Прикласти б зілля до блідої рани
Важкого міста. Як ковальський міх
Сопе базар. Шахрайка каламутить
Самотню суть простого мандрівця.
Сократу знову гірко від отрути...
Сковорода насниться манівцям.

Вогники в зелені. В темені
Блиск ялинковий.
Тихі зелені вогники, мов світлячки.

Тихо, ну майже пошепки,
Диха розмова
Там, де палають вогники,
Світлі такі!

Вимкнути світло, дихати
Теплим простором,
Щоб не злякати вогників
Трепетний вир

І уявляти начебто,
Вогники – зорі,
Що на ялинці сплетені
Блиском сузірь.

От дивовижа – вогники,
Зорі зелені,
Ніби без мрій, без радощів,
Прагнень, зусиль...

Тільки у них приховане
Щось незбагненне:
Гасне один із тисячі –
Гаснуть усі...

26-27 гру’ 06р.

На ніжних дитинних руках
Спокійно вмостилося літо.
Їжак на шпичастих голках
Втікає подалі від світу.
Клубочком згортається дим,
Бо серпень рихтує портфелі
І хтось школярем золотим
Штовхає життя каруселі.
В них прадід, і тато, і дід...
І бабця хустиною світить.
По мамі впізнаю весь рід,
Спитаю, де ділося літо.

Кленовим листям біля ніг
Вкотилось сонце на поріг,
Вдяглось усе в осінню тогу,
Й тобі встелилося під ноги...
Тобі одній дарунок клена,
Отой, що з Осені, від мене:)

Розшарований вечір на кількість хвилин...
Просипається в зошит з позначкою “вчора”.
Намалює пастелі поміж ліхтарів і вітрин.
Нетривкими штрихами розмитої штори
Небо падає снігом, та тане за мить до землі.
А на ранок про нього ніхто вже не взнає.
Майже приспана ніч у срібно-холодній імлі
Наче диво притихле по сходах додолу ступає.

Бруківка сіра. І дерева – в тон.
Маленький Янгол снігу запізнився.
Від Міста, що заковане в бетон
за кілька днів у часі зупинився.
А Місту вже бракує сновидінь.
(Зима без снігу схожа на безсоння.)
Літописи минулих поколінь
вже третю ніч стоять на підвіконні.
Годинник заповільнює свій хід.
Маленький Янгол дивиться у вічі.
Повільно починається політ …
і перший сніг - сльозою на обличчі…

27 грудня”06

Кімната ховaє тінь рухів
В заслони бліду торочку.
Я світла збираю окрухи,
Твій наспіх порвав сорочку.

Родріблено б`ється в клітинах,
Защем (ще сліпий на дотик).
І кров, мов не кров судинам,
А кипіть з дендер й цикоти.

Відлегло-залеглий пів-подих,
Та прикуси губ і тіла.
Розтікся руками крил роздвиг -
Завмерли пружні... і сіли.

Відліт перебрався угору,
Тремтять у зачині пальці -
Вознісся до неба, стих порух
(Тай падає у потайці).

Пройшла, мов кітва, поміж груди
Наставленість... їжиться шкірі -
Виводячи з тіл все, що людне...
Лишивши для втіхи звірів.

29 Липня 2006

Невідати назв безлічі речей

Здригнувся.
Плач твій під ребра щепленням ліг.

В чужому досвіді каятись перед
вимкненим іконостасом,
не розуміючи перше в ефірі затемнення.

Сторінка середня –
словник символів –
коріння метафори, чи мандрагори –
хай зостається непрочитаним.

Дивна і дика випадковість ...
Чую як м’ясо риби ритмічно
облуплюється од кістяка.

Й наразі розумію –
заплющувати два ока
є відкриттям часу.

На моніторі третє тисячоліття.

Контра-ктники.

Від неба до неба
зрікались родин,
Коліно зачавши своє.
Підступає гаряче повітря
Й несе сіль сльози
На прицілі.

Самохідна гармата…
Каска збилась на вухо.
Забиваєш різдвяного цвяха-
У юність. Щодуху.

Порізи дерев ховають комах.
Ртутні кульки
Язик баламболить.
На полі бездомної битви
Зозулю слухає воїн

Снайпер-шуліку,
Серце-сапер,
“Ніхто не забутий”-
“Ніщо не забутого”слуха.

Диявол натяжки слини
Між гарячими соснами
Тче.

Пророкує цвіркун канонаду.
Пахне ранок іщенеубитими
…пахне ранком-
посполито, гарматно.


Голка циганська
Пісні нитку
натужно пронизує,
Через хибе й поверхневе дихання .
…Плугом волоче

Ворог ворога
слухає спазми
-Окопатись в очах!
В гренадерськім гармидері глорії.

Гарячий терпкий з лимоном цукрований-
На тебе очікує…
Дюка скрип у старім грамофоні
Час-корегований і охолоджений
У закіптявілім не бритім свічаді…
Без джазу тридцять квадратів.

Бджоли у серпні-
розтертим сухим тютюном-
собою засіюють поле,
обвішують маки медалями.
І сниться вино воякам
й прохолода ріки Румбарбар.

Коли виросту- стану ангелом,
А вирісши,- демоном
І той погляне очима старого погонича снів.
Як на теплій сухій акації
Ангели в шахи… з дроздами…
Задзвенить ясночолий ранок
Дитинства для ангела й демона-
Однаково в синіх очах
Без перешкод для Біланів капустяних
В тунелях з каміння і туй
Незавершино і майже довершено-
…Літо. Осінь. Зима.
Лід. Повітря. Вогонь. Телевізор.
Хліб зі смальцем,цибулька і сіль,
І порічковий дощ на траву.
Із мурів вилуплюю мушлі
Безпам”яцтва
Й перли у них
Як сльози з дзеркал
Поглинають чорнильне минуле
Ні мовчання ні слів
Лиш саме поглинання і диво.

Плакала вона… натомлену спину
День ховав за дахами дач.
А я з усіх фраз памятаю єдину:
- Годі, не плач.

Годі, не плач? Як це дико, їй-богу!
Ой як мертве усе в словах!
Взяти б серце своє – й об підлогу!
- Ах!

Скрикнула б раптом. В одну хвилину
Бачила б версти моїх шляхів…
Горбив день натомлену спину
Над горбами дахів.

Ти така смішна, коли сердита.
Сваришся на мене, погрожуєш побити.
А я сміюся, обіймаю і цілую
З тобою сперечатися не вмію
Ти ображаєшся немов дитя
Надула губки, очі відвела.
Я пригортаю тебе міцно,
Враз ти все мені прощаєш.
І я знаю, що ти знаєш,
Чого б не сталося, поганого
У нашому житі,
Все це, лиш прикра неприємність.
Бо головне!
Це кохання нашого взаємність.

... і сад, і коло золотаве
навколо саду і чола,
і знову коло, і бджола,
і літо в літеплові, аве
Марія, аве, горня вість,
і кружеляння до нестями,
і поза горніми вістями
прозорі крила... крила... шість
у полудневім палахтінні,
коли довкіл не чаклуни,
не чорна мла, не час луни,
коли бджола навколо тіні
за колом коло, замалі
в липневім літеплі істоти,
легке крило війнуло, хтó Ти,
недонаверненій землі.

21 – 23 серпня 2005 р., Крим

Не полонез. Ні жидів, ні поляків
Поле не знає. Це поле не макове.
Полум’я... Поле... Примарилось, Якове?
Це з-поза попелу: ”Якове... Яків...”
Там, поза полем, барлоги ведмежі,
Там, поза полум’ям, олово, олово,
Грай, моя скрипонько, сни, моя голово,
Попелом, полем, перейдено межі,
Скрипонька ляже в хустину картату,
Не полонез, не примарилось, Якове,
Олово, олово, поле не макове,
Якове... Яків...Татусеньку... Тату...

1 – 2 серпня 2004, Київ

... пошепки: „Димовища, сірчані
Пломені од мене одведи,
Онде, Отче, пагорби в сюрчанні
Поночі дісталися води,
Онде сон сумирного ягняти,
Голубина злагода, зело,
Кубла і оливини, обняти
Все, що є, що житиме й жило,
Леготи злетіли”. Не займало.
Не було. Не снилося. Сюди –
Онде, Отче, – явлено замало.
Онде, Отче, ондечки. Суди.

17 – 20 березня 2004 р., Київ

Місто. Небо. День. Кохання.
Квіти. Щастя. Страх. Признання.
Сміх – і квіти. Сміх – і зваба.
Клятви – вірність, вічність, правда.
Місто. Зорі. Ніч. Чекання.
Віра. Мрія. Сподівання.
Серце. Очі. Вікна. Сльози.
Місто... Ніч..... Зима..... Морози.....

Дім – це не місце,
дім – це стан душі.
Там легко заховатися від снігу.
Там йде годинник і не йдуть дощі,
Там будить мама вранці тихим сміхом.
Додому йдуть порожні поїзди,
І там не зустрічають, а чекають.
Туди всі повертаються завжди,
Хоч, може, цього і не помічають.
Удома квіти. Чайник закипів.
З дитинства хтось сміється
вперто в трубку.
Додому ми не пишемо листів.
Ми просто простягаєм туди руку....

* * *
…Я навчив тебе літати…
крила ластив – цілував
і з тобою забував,
що собі забороняв
в небо крила підіймати…

…Я навчив тебе літати,
знаючи, що розіб’юсь,
якщо в небо підіймусь,
бо з моїх зсивілих літ
падати – смішити світ…

…Я навчив тебе літати…
а самому (гріх сказати)
боляче собі признатись,
що кохати – не кохати
не підвладно вже мені…
я лежу, як на стерні,
почорнілий і розіп’ятий…
…бо навчив тебе літати.

Плаче небо білим пухом,
Хтось накрив калюжі склом.
Та мені від того, ніяк не легше.
Зостався я один, на самоті із вітром.
Що залетів до мене в серце,
Крізь відкриті двері, що ти залИшила,
Коли пішла.
Кудиж ти мила?
І не купив ялинку я до свята.
А навіщо,
Як нема кому і привітати?
Зима пришла не в радість,
Вона пришла у душу.
Минула сварка фільтрується в думках,
Немов в телеекрані, вперед назад.
В пустоті звучать слова
"Я йду від тебе назавжди.
Забудь мене, що така є
І не шукай і не дзвони."
На дворі люд вітає з Новим роком,
А я все живу старим.
Ти дотримала обіцянки...
Ти не прийшла...
А я помер від самоти.

роззявили пащеки ешафоти
зраджені люди священним оракулом
у відповідь на запитання "Хто ти?"
малюють букви безколірним маркером
між поверхом четвертим і останнім
хтось вікнам надає нового значення
довгий ланцюг
замість зіниці - камінь
і на виделці страва передбачення
він пофарбує голову у біле
когось заразять змістом капюшони
м*яч покотився...
залишилось тіло
без поруху
без крику
без корони

Ти не шукай мене в саду,
Давно живу я в іншім світі,
І не пиши мені листа,
Поштар не передасть його в могилу.

Мене ж убила ти сама! Хіба забула?!!
Своїм мовчанням серце вщент розбила,
Дотла вогнем спалила мою душу,
В могилі поховала почуття.

Тепер пошкодувала, запізно зрозуміла,
Мене нема, Мене нема,
Пішов вже я. Поглинула пітьма,
Моя домівка то тепер сира земля.

Час проллє безглузді звуки,

Камінь упаде на руки,

І в самотність серце обплете.

Тихою зажурою листя золоте

Упаде на чиєсь вікно…

І чиїмось пальцями як сценарій фільму для кіно

Хтось напише на портреті ночі

Гарну казку про любов, про пророчі очі,

Про сердець два голоси,

Що зливаються у мелодійні пісні –

Це гарний сон. Можливо, трохи і мінорний

Він лиш на ніч,

Як роздум на цілий день і пошук протиріч,

Чи компромісів власного життя,

А може невідомого доти кохання?..

Хочу пити любов із твоїх долонь,

Як з чаші іскристе вино,

Вустами хочу торкатися скронь,

Коли ти прокидаєшся зі сну,

Я хочу так тебе кохати, як весну,

Сонечко моє сонцесяйне і чути "Кохаю!",

Я хочу… Але не те і не там, мабуть, чекаю,

Бо не та ти… "Не судилось, не судилось",

Щось у серці деньком покотилось,

Мабуть, оте вщент розбите дзеркало,

В якому був образ твій. А що воно? – Скло!,

Лише на мить ти у нім була.

А раз… і зникла

Але я хочу… Навіщо? Хіба я знаю…

Монолог у вічність зі словом одним:

"Кохаю… Кохаю…Кохаю…"

Без інших слів, бо все інше – дим…

... ще невтаємничені... ще ниці...
У прачорній пíтьмі прастоліть
білу прохолоду плащаниці
змученому тілу простеліть.
О, ранкові душі – о, блавати!
Чорний виднокрай заголубів.
Миро зливи буде обливати
в золотім серпанку голубів,
золота ранкова паляниця
за пралісом сходитиме, ось
те, що нам у снах довіку сниться,
те, що нам серпанками взялось,
у блакиті легшатиме тіло,
білино, пір’їночко, війни
понад тим, що відпалахкотіло,
у прийдешнє сяйво Таїни.

6 – 7 серпня 2005 р., Крим

Коли осатанілі зави й зами
Задихано посунуть на пором,
Він житиме папером і пером
Там, де пором заповнено возами.

Він, відданий паперу і перу,
Помітить на поромі три бідони,
Затерту репродукцію „Мадонни”
Й малюнки з краєвидами Перу.

Подумає: „Не переймаюсь тим я,
Що гарбузи – мов купа черепів,
Що повний віз чи плакав, чи рипів,
Коли спекота пропікала тім’я”.

І навіть не торкнувшися пера,
Він вимовить і сам себе послуха:
„Тамтого року тут була посуха.
Та й нині тут посушлива пора”.


Святвечір 2004 року, Київ

* * *
скнію
в своєму
гріху
невідкупному
незамоленому…
якби забув тебе –
пішов би сповідатись…

* * *
ти можеш вимкнути світло
я бачу руками…
я бачу губами…
я бачу тілом…
і я буду тебе пам’ятати
такою
якою?
я всі слова перебрав
і не знайшов…
бо ти вимкнула світло,
ховаючи в темінь
свою ніжність…
ховаючись в темінь,
аби я не запам’ятав
тебе такою…
оголеною
тілом,
душею…
ти заховалась в темінь,
ти вимкнула світло,
а я…
я бачу руками…
я бачу губами…
я бачу тілом…

Зрослись в октаві такти музики,
Згубили ноти `ля` і `до`.
І розшпилялись пальці в ґудзиках
Її осіннього пальто.

Позаходились капці хатою,
Думки хатні порядком змін.
Вона стелилася цератою,
І церувався нею Він.

Вона шукала: в ритмі поверхів;
В землі, що крутить нею, вісь.
Та знаходились тільки подихи,
Що вже зі стінами зжились.

Не переходячи на сумніви,
На лежа танго в п`янкісь тіл.
Не переходити ж знова на "Ви",
Коли в Амура бракне стріл.

Вона і він - дві пересічності,
Стара історія, мов час:
В на лежа танго все в незвичності,
Коли танцюєш перший раз.

29 Липня 2006

Маленька ніч – поміститься в руці.
На небо сходить Місяця величність.
...Залишиш поцілунок на щоці,
і потім ще на крок приблизиш Вічність.
А далі – невагомість без цензур.
Ніхто не вкаже, скільки в небі місця
і скільки ще виносити тортур,
щоб з висоти не падати, як листя...
Маленька ніч... Вона – за оберіг.
Таке буває раз на сотню років.
Зима у решеті гойдає сніг,
щоб потім він озвучив наші кроки.

25 грудня”06

Знов ніч і знову тихий сум...
Заплутані думки і почуття...
Так важко від вчорашніх дум...
Чому складне таке життя?

Листок осінній впав під ноги
і хтось на нього наступив.
За що розгнівалися боги,
що так мою ти душу вбив?

Ти розчавив її,як той листочок,
який нікому лиха не зробив.
Навіщо цей із терену віночок
на страдницьке чоло моє надів?

За гріх який отак страждати мушу
і сплачувати борг слізьми?
Якщо мою ти вбив вже душу -
уламки потворні собі ти візьми!

Вона була тендітна, мов кришталь,
а ціну їй впізнати ти не зміг,
та не носитиму я трауру вуаль,
бо не буде в нас спільних доріг!

Життя гойдається на тоненьких нитках,
і мрії розбиваються як скло.
У чому ж сенс у прожитих роках,
чи й далі б все воно так йшло?

Безглузді речі й непотрібні справи,
жахливі вчинки й невиправні помилки,
і душі, як засохлі мертві трави,
і долі, як обламані гілки.

Нащо життя, коли нема надій,
і серце нащо твоє б'ється,
керуєш ти, немов сліпий водій,
і як кубло дорога в'ється.

А може варто покінчити з цим
і припинити все за раз - та й край.
Хіба життя можливе з тим,
і крикнути в останнії раз прощай.

Поставив крапку - і про все забув,
немов нічого й не було,
а поруч раптом янгол промайнув,
піднявшу душу грішну на крило.

Тут зовсім не так, як мені казали,
ми вже не є, як колись, простими.
В цих коридорах майбутні Шаґали
вчились писати свої перспективи.

Погляди довші, посади вищі,
жести широкі, манжетами стримані.
Черство жуються зубами тиші
семеро літер твойого імені.

Завтра настануть зміни на краще,
списані в скриптах ранкових комедій,
у гаражах будуть шкірити пащі
збуджені зграї залізних леді,

будеш виходити з власних пропорцій,
сірого сну зачерпнувши на дні.
Будуть тебе святі чудотворці
класти вночі під подушку мені.

Хвища вгорнула повісмо бараків,
Там, поза хвищею, жевріє Краків,
Грай, моя скрипонько, скрипонько, грай,
Там, поза Краковом, тиха Равенна,
Зграя вовків стрибоне на рамена,
Онде пантрує ще тисяча зграй.
Знову повіяло кров’ю від Ками,
Знову від Ками відгонить вовками,
Що ні про нього не знали, ні про
Це закривавлене шмаття білизни,
Ні про його незагоєні близни,
Ні про його незагойний Дніпро.

13 січня 2004 року, Київ

Оця свіча погасла, і оця
Свіча погасла, і оця свіча є
Згасання, коли око помічає
В імлі позанебесного Отця.
Пломінчик гасне. Це алмазна кліть.
Це чорнота. Це темрява. Нахилим
Алмазний безмір темряви на килим
Земної мли, що починає тліть.
Там, поза тливом, зéла, і барліг,
І дим, і джерело, і знову тливо,
І знову Він торкається пестливо.
Досвітній світ Йому в долоню ліг.

3 – 4 жовтня 2004 р., Київ