Убитій горем
матері...
Зневіреному
батькові...

Просто
чистій
душі...


У нього
за вікном
ховали
прощення...

І хтось
все кидавсь
на коліна
по кутках.
І в зімкнутість
долонь
втискав
те “Отче наш”...

Не вміючи
читати
по губах.

А хтось
в ту мить
давився
голосінням...

Обвили
терном
голову
старечу.
І небо
плакало
квітками
у вінках.
А чиєсь
марення
оспівувало
втечу...

Та він якраз,
засліплений
видінням,
Своїх дітей
в скуйовджених
кутках

Ставив
на гречку...

26. 11. 03.

Вимела сонце з хати:
„Іди, погуляй по світу!” –
Вигнала конопате,
Промінням тепла сповита.
Бачте, лиш заважало –
Вкрадалось у дім крізь вікна,
Гризло повіки жалом,
Допоки очі не звикнуть.
Збудить було зарано,
Тоді давай підглядати,
Як мій ніжний коханий
Мене голубить завзято.
Хоч би згадало сором!
Та мовить, що не розкаже,
Як в кімнатних просторах
Малюють тіла пейзажі,
Як стираються грані,
Як пристрасть вирує звірем,
Прагнучи воз’єднання...
Пробач, але я не вірю!
„Геть всюдисущі очі!” –
Волаю... А мій коханий:
„Завтра приходь.” – шепоче -
"Повторимо мить нірвани."

Зим-зимовість. Слова минули.
Шарфосонність. Тепло руки.
Янгол з неба накрише булку.
Чорний ворон склює гріхи.

Сніг-сніжинність. Дверей одвертість.
Кар-прокльонності віща мить…
На, налий оковиту з перцем,
Не мовчи лиш, бо це болить.

Я їм вже слова умерли.
Два холоди, наче шарфи,
Лягли – і поклали руки
на місце обрубків крил…
Ангелику, милий, чуєш?
Налий їм прощання кварту,
Бо хтось ще когось чекає.
І хтось вже когось згубив.

А їм вже упало небо.
Дві цівочки кавоболю,
Кав’яренька-рукавичка
(сюди не вміститись трьом).
Ангелику, це все кара?
Заплаканий, це все доля –
Ділитися пиріжками,
мов яблуко-смертним гріхом?

На дворі осінь,
В душі весна.
На мій кохання крик
Прислала відповідь вона.

Дерева чисті й голі,
Як ми з тобою,
В тім волошковім полі,
Минулою весною.

Ти посміхаєшся до мене
Все тим же ніжним вітерцем,
Що так пестив мою душу,
Під тим весняненьким дощем.

Ми стояли тоді разом
Пригорнувшись до тепла,
Наших закоханих сердець,
Що розпалила та весна.

Пройшло не мало часу,
Пройшли роки,
Та не забути нам ніколи,
Тієї нашої весни.

У Львові був дощ – і у Львові не було тебе…
Брудних парасоль ластовиння іржаво-руде,
В гондолі трамваю, прилиплі до своїх вікон –
Я, кілька сновид і похмурий кондуктор Харон.

І Лета по сірій бруківці витляє гадюкою,
І хочеться кави гіркої з солодкою мукою,
І мріється-мариться, та отверезлює страх –
Ми в різних гондолах на різних крутих берегах.

І докір регоче Цербером у три голови:
“Куди ж ти у зливу поперлась, кобіто, куди?!
Потонеш, вар’ятко, в холодних калюжах прозрінь!!!”
У Львові був дощ. А у серці – веселка.
Амінь.

І дзвіниця захрипла на рання від пізніх дощів.
Чорнобривна печаль пелюстки недопалені губить.
За один телефонний дзвінок білий день почорнів...
....Він не любить тебе, мудра жінко,
Не любить. Не любить...

Відійшли всі плачі. Ти по нотах збираєш слова.
Осінь дихає в руки міцним перегаром готелів.
І слова, як по вервиці, лізуть у мозок – Сама....
Він не хоче твоєї холодної, жінко, постелі...

Крила спину натерли. В кімнаті вовтузиться мати.
Чорні краплі, як груші схололі, прокрапали дзвінко...
Пів на другу пробило, а ти все боїшся лягати...
...Це іще одна осінь минула, маленька жінко....

Не хвилюйся
світе
я піду тихо
і непомітно
мені тебе вже
не вдосконалити
так
як і тобі мене
не хвилюйся
бо кожен мій крок
лише для тебе
і цей осінній лист
що знайшов притулок
у моїх долонях
зігріє
тебе й мене
до наступного
листопаду
о не хвилюйся
світе

Ми з Вами
не порозумілись.
І тому я вперто
продовжую мовчати,
рятуючи таким чином
себе і Вас.
Мовчання - єдине,
що сприйматиме
усе так, як є,
ховаючи болі
в своїх теплих
обіймах,
не обкрадаючи
і не ображаючи.
Мовчання - єдине
ввічливо чекатиме,
коли я почну говорити.

Осене, не окрадай цей сад,
Залиш на дні ще трішечки талярів.
Даруй ще раз у душу листопад,
Продай на мить своїх туманних марев.
Осене, не окрадай цей дім,
Його тепло не все іще дотліло.
Ти бачиш: сум по вікнах, на воді...
Не відлітай - мені ти наболіла.

Напророчено чи наврочено
Заколочено, заморочено
Переспівано, перемовчано
Перекраяно, перестрочено
Пересипано, перескочено
І причиною неосяжною
Стане доля знов недосяжною...

Сьогодні стало тепло й добре
Щось відпустило чи втекло
Перекотило, перелило,
Не відболіло ще, та відлягло.
Сьогодні просто так напевно
Можна потішитися сонцю
Без оправдання і пояснень
Чого вглянуло до віконця.
У всьому мабуть своя доля
І пізнається щось нове...
Мені потрібна просто воля
Душа в неволі не живе....

Іду вперед - не озираюсь
Неначе морок на очах
Та всеж єством своїм вчуваюсь,
Як б´є крильми міфічний птах.

Що було вчора - я не знаю,
Що буде завтра - не збагну
Та всеж єством я відчуваю,
Що я ізвідкись та іду.

Іду з часів, яких не знаю,
Іду в часи, яких не зрю.
І таїна в мені співає,
Яку ніяк не розберу.

Мамо, ти така проста
Всміхаєшся дитиною
Беззубим ротом.
А я...
Я як і 30 літ тому
лиш їм та гаджу
тихим ідіотом.
Я вийшов з хати
й пустота
І спалах білого волосся
І серця гуркіт
зціплює вуста
Мамо, ти така проста
(всміхаєшся дитинкою
беззубим ротом).

Що це?! знову мій будильник?
Тихо. Я не хочу!
Звук ранковий, підсумковий,
Після соні-ночі!
Вимикаю свій будильник, -
Запізнюся!
В дитсадок будить дитинку -
Схаменуся!
Будуть нерви, будуть плями
від зубної пасти;
Все це - новий добрий ранок,
Метушливе щастя...
Будем плутатись в сорочках,
У моднявих штанцях,
Потягну його за ручку("Швидше!!!")
Рано вранці.
(Уявляєш,як це? -
Забувати спайдермена,
Рюмсати в дорозі,
Опинитись без мамусі
На чужім порозі!?)
Я вигадую щоранку...-
Ось експромт для малюка:
"Приїздив підйомний краник,
Витягнув із ліжечка!"
Або:
"Мишка йшла по ручці,
Мишка йшла по ніжці,
Мишка йшла по спинці,
Час вставать дитинці!"

симетрія суму
солодко снитись самому собі?
серце старіючи слухає спів
сум серед серпня суне

сміх сподіватись свободи
серйозність – сміливих свита
сиве смеркання
світе!
свічку світи на спомин суботи.

сльозами скапує старий суїцид
сестронька-смерть
сум-суддя
сон-сусід
схиблено сяють сонети суботні

сенсації скромно схоронить стіл...
скільки світанків схоронять стіни?
самотність сестричко
самотність...

Я цю долю не кляну, хоч і боляче.
На коліна не впаду – тільки стоячи.
Дощ і вітер б’є в лице, але не зігнусь.
В двері де мене не ждуть я не повернусь.

Кожне вогнище колись стане згарищем.
По любові - все рубці, гіркота і щем…
Клятви вірності дають тільки зрадники.
А тканина розпадається на нитки…

Вибирали - не мене… А надіялось…
Та на скроні сивина дрібно сіялась.
Що в житті у цьому суть, а що дріб’язок?..
Люті біди не сплели з мене мотузок.

Я цю долю не кляну… Хай мені – моє…
Марципанів находу Сірий не жує.
Що було – те загуло, душу гоячи…
Хоч не сито, не в теплі, хоч і боляче,
На коліна не впаду – тільки стоячи!!!

До Д.

Ми в цьому світі тільки гості…
Дарма, будуючи кар’єру,
Ламаєм голови і кості -
Не дорости до Гулівера!

Циклоп не виросте з мурахи!
Облізлий пес не стане сфінксом!
Із черв’яка не буде птаха!
А із піску не буде тіста!

Невігласи в сенат попали,
І зажиріли наче свині…
Коло корита їли й спали,
Їдять і гадять і донині…

Не буде із свині вояки!
/Не через те що їсть багато…/
А через те, що честь за свято,
І не для того щоб віддати…

Не буде із раба владики!
Не переплавиш в домні серце.
Хто звик жувати м’ясо дике,
Не вдавиться із-за сестерції!

…І комірець хай буде білий,
Який із рила профіль римський?
Не буде варвар поетом вмілим
І горб у полі – Палатинським*!

Ошуканий народ незрячий
Схиляє голову до трону…
А я давно на троні бачу -
Лиш тінь Нерона...


*Палатинський горб – центр Риму.

При штовханині біля трону
У нас затопчуть кого хочеш
І кинуть в римські води зточні
Святі ідеї непорочні
…було, і є, і так до скону,
при штовханині біля трону.

Я вхожу в дім оцей величний,
Багатства і краси створіння.
Дивуюсь амфорам античним,
Химерним фрескам, що настінах.

Величні ангели тримають
І каменять мій кожен рух…
І невловимо тут витає
Вся велич Риму, сила й дух!

І гобелени в позолоті,
І мармури і кришталі,
У сфінксах вікна наче гроти,
Китайський фарфор на столі.

І лавра благородний запах
Витає у повітрі тут...
Коли ж ввійшов господар знатний,
Мене страшна жахнула суть –
Це пахне не вінок а суп !

Про що ти пишеш
і папір марнуєш
Невже не маєш
інших ти занять
Ти проповідуєш,
чи ти мандруєш
Чи просто хочеш
інше щось спізнать.
Що спізнаєш ти,
коли й питань не маєш
А якщо й маєш,
то боїшся відповіді знать,
Що так ретельно
за словами ти ховаєш
Дай відповідь
на апологію своїх занять.

Коли прожито майже все,
Коли від крові день багряний
Ти озирнись назад – хто з нами
І скільки правди проти нас.
Коли вся правда проти тебе
Покайся й поклади меча,
Змирись і не рубай з плеча
І рани вилікує час.
Коли ж супроти лиш брехня,
А за тобою тільки небо
Не здайся й не впади в відчай,
Віддай і душу і коня,
Останнім що лишилося не гребуй,
Умри, а правди не віддай.

15.12.03

У присмерковій зоні власних катаклізмів
Снуватиму повільно, тінню скрізь
Не взявши до уваги всіх колізій
Я вибуховий пристрій покладу під низ

І перегаром з аспірину і горілки
Дихну усміхнено, цигарку запалю
Обставини диктують нам помилки,
Так я обставини пластидом обліплю.

...10...

Ти зараз медитуєш...Ти не спиш,
німий годинник в очі зазирає.
Четверта ночі. Паростками тиш
в Твоїй кімнаті ніжність проростає.
Я знаю, Ти зі мною...Навіть так,
на відстані. За сотні кілометрів.
О Господи, я дякую за знак,
така Любов сильніша страху смерті.
Питання часу стерлося. Нема.
Обходить ніч логічну установу.
Півсонця задивилось на лиман.
Півнеба – у рожевість світанкову.
Тебе цілую. Вперше у житті
торкаюся душею, не вустами.
І сонячні іскринки золоті
сплітають світлу ауру над нами.

15 листопада”06

Сиджу на роботі,
Дивлюсь в монітор.
За дверима хтось ходить,
Міряючи кроками нічний коридор.

На екрані вікно
Повідомлень твоїх.
В них болю образа,
Що оселилася в думах моїх.

Ти сердишся на мене,
Що сьогодні я знов не з тобою.
Я серджусь на себе,
Що сьогодні ти знов не зі мною.

І гнучка ця лоза,
І дозріла давно,
Шардоне з гарбуза -
Незабутнє вино.

І пульсує між рук
Келих сповнений чар,
Розчиняє журу
Незабутній нектар.

І дісталися вин
Із жагучих долонь,
І горить із глибин
Незабутній вогонь.

І заснули навзнак
У халатах небес,
На губах післясмак
Незабутній Тебе.

Всё отдав взамен на чувство
И оставшись без крова ночью
Я безкрылая...Вокруг так пусто..
Перестала быть просто дочью.

Быть всем миром твоим желала
Быть подругой, сестрой, женою
Быть я дочерью перестала
Ради часа любви с тобою

Променяв на то чувство крылья
И оставшись без крова ночью
Кувыркалась от счастья в листьях
Укрывалась твоей любовью

Ты обидел меня едва ли,
Прикоснувшись своей ладонью
Я горела твоей любовью,
Умерла под твоими губами

Я согласна быть тенью что ж..
Так удобно для многих, знаю
Ты бы в жертву себя не принёс..
Ты не не знал, что она такая

Не зникай
У мереживі міста,
Серед авт,
Серед вулиць
Та кроків.
Не зникай
Серед листя
І вітру,
В коридорах
Сумних
І широких.
Не зникай
На дорогах,
В туманах,
У слідах,
Припорошених
Болем.
Не зникай,
Як зникаєш
І танеш.
Не зникай
В цьому світі
Ніколи...

Останнім, хто бачив її і... востаннє -
Був сивий, старезний дідок-домовик.
Тривожно здригнулися коні у стайні,
Ледь тільки ступила вона за поріг.

Пішла, залишаючи сонну господу
Синам і дружині. Прозора, німа
І раптом згадала: від власних народин
Вона не виходила з хати сама...

Підвладна турботам і радощам того,
Хто сіяв і жав, будував і беріг.
Хто власним жалем не обтяжував Бога,
А ранком ледь чутно зітхнув і... затих.

А сонце червоним підводило стріхи...
І вже відлітаючи в край прабатьків,
Вона посміхнулася щасно і тихо.
А так тільки він посміхатися вмів.

Сьогодні на небі
Не має зірок.
В кімнаті залишились
Ми з тобою удвох.
На дворі холод,
В серцях вогонь.
Я відчуваю ніжний дотик,
Твоїх палаючих долонь.
Увірвався в тишу
Мій томний подих,
В твоєму шовковому волосі.
Його приємний аромат
Пам’ятаю й досі.
Я пригорнув тебе до себе,
Немов другу половину свого тіла,
Яка на місце стати захотіла.
Злилися губами, сплелися руками,
Полетіли у вирій раю думками.
Розлетілись по кімнаті
Ґудзики з моєї сорочки.
Ти зірвала з мене штанці,
Порвала білизну на шматочки.
Розстріляла мої груди,
Залпом своїх поцілунків.
Я відчув твою пружність сідниць
Ніжним дотиком кінчиків пальців.
Ми пірнули у ліжко,
В боротьбі за екстаз.
І до самого ранку
Ніхто не поступився із нас.
Зійшло сонце, щоб загасити
Наші розпечені тіла росою.
А так ще хотілось
Хоч на мить зостатись з тобою.

Цілую у лобик,
Вдягаюсь хутенько.
- Я на роботу,
Чекай на мене, моя маленька…

Мій День народження і ти –
Найкращий в світі подарунок.
Зійшлись в один усі світи,
У найсолодший поцілунок.

Шампанське, музика, свічки
І ти так близько… Твої очі...
Коханням повняться річки,
А ми напитися б охочі,

Бо сушить серце спрага мрій.
Хмелію від твого кохання.
Ти подарунок (долі) мій –
Загадане моє бажання.
15.11.06

…а сніг таки пішов…
і кожна ніч розверзлась,
як шопка, як вівтар,
перетерпівся мак
Візник диктує рими аби-як
І можна тихо клеїти конверти
Небесним клеєм хмар
…бо сніг пішов…
а ви його стрічайте ,
а ви його тримайте за рукав
на виворіть зелений.
Музикант пригадує
Надісторичні тембри
І тих і сих
Середньоплинних мантр
Захованих у згублені предмети:
У кубики, у кульки, у хрести
З дубів і лип, з людей і глибини
Бо завтра буде ранок по Потопі
Легке проміння, вітерець і гладь…
Є гра - “Топтати сніг на стадіоні
І смислами дерева напихать”-
Тужливий акт
За тим, що недовірив
Себе мовчанн В чорному Ковчезі
…стоїш і мерзнеш
хто за Сонцем в черзі
останній?

Не кидайсь ніколи словом,
Бо воно немов стріла,
Ранить серце, ранить душу
Й наше щастя розбива!

У проблему ми не вірим
Як її у нас нема,
А вона зростає звіром
В лоні ніжності й тепла.

Час іде. Вона зростає!
Вмить завдасть вона удар.
Нас ламає і кидає
В страху вогнище і в жар!

І ніжно-ніжно хай так буде...
І хай ніколи не забуде
Твоє обличчя сміху спів,
Хай прокидається зі снів,
То все, що в серденьку дрімало,
Хай сонцю місця стане мало...
12.11.2006(LO)

Летить трамвайне світло у холодну ніч,
Блищить бруківка скраю, біля площі.
Біжить тепло з-під рук, з-під пальт і віч,
Втікає світ у вересневий розчин.

Алхімік мудрий сотворив туман...
Під ним бруківка - камінь філософський,
Як і його життя - непевність і обман,
Як і його життя - один і найдорожчий.

А ключ в шухляді смерті. Хто ж тепер суддя?
І де шукати день - минуле і майбутнє, -
Коли поважний час, згрібаючи сміття,
Кидає крізь вогонь всі сумніви та сутність?..

My Sandy gied to me a ring,
Was a' beset wi' diamonds fine;
But I gied him a far better thing,
I gied my heart in pledge o' his ring.

Chorus.-My Sandy O, my Sandy O,
My bonie, bonie Sandy O;

Tho' the love that I owe
To thee I dare na show,
Yet I love my love in secret,
my Sandy O.

My Sandy brak a piece of' gowd,
While down his cheeks the saut tears rowed;
He took a hauf, and gied it to me,
And I'll keep it till the hour I die.
My Sand O, &c.

There's nane that's blest of human kind,
But the cheerful and the gay, man,
Fal, la, la, &c.

Here's a bottle and an honest friend!
What wad ye wish for mair, man?
Wha kens, before his life may end,
What his share may be o' care, man?

Then catch the moments as they fly,
And use them as ye ought, man:
Believe me, happiness is shy,
And comes not aye when sought, man.

But lately seen
in gladsome green,
The woods rejoiced the day,
Thro' gentle showers,
the laughing flowers
In double pride were gay:

But now our
joys are fled
On winter blasts awa;
Yet maiden May,
in rich array,
Again shall bring them all.

But my white pow,
nae kindly thowe
Shall melt the snaws of Age;
My trunk of eild,
but buss or beild,
Sinks in Time's wintry rage.

Oh, Age has
weary days,
And nights of sleepless pain:
Thou golden time,
of Youthfu' prime,
Why comes thou not again!

Породжені за дня питання
Знаходять відповідь вночі
Немов законспіровані завдання
Ти доручаєш самоті

Кастрюля кави, кілька пачок цигарок -
Твої шпаргалки неодмінні
І що не знайдено на сторінках книжок
Вичитуєш як надписи самотності настінні.

Купити тебе?.. Але ж я бідна!
Вкрасти тебе?.. Але ж я боягузка!
Вихід є? Та його не видно?
Дорога є? Але надто вузько?!

Згвалтувати тебе?.. – Але ж мало тіла!
Така ось проблема. Таке ось горе.
Сни замовляю – вражаюче-сміло –
ти ж мені снишся монстром потворним!!!

Вбити тебе?.. Як в бурхливому серіалі?..
Вбити себе?.. Але ж я хочу жити!
Ми поганенько цей пафос юнацтва зіграли,
я недостатньо хотіла тебе залишити.

Тепер зі стипендії я відкладаю гроші:
знаю, ти зможеш продатися гідно...
Альтернатива: купити, украсти,
прийти без запрошень...
Імідж: дурна (закохана), злякана, бідна...

Вже вкрили зорі сріблом небо,
І місяць золотий блищить
І ніч закутала дерева
У чорну шаль, вже місто спить.

Ти спиш. Ніщо не потурбує
Твої солодкі, ніжні сни,
Хай вітер віє, хай вирує,
А ти так само міцно спи.

Отак, коли ти будеш спати,
До тебе ангел хай прийде
І на твоє чоло похмуре
Зорю він ясну покладе;

Засяє та зоря ясна,
Прогонить тінь з твого чола,
І будуть снитись тобі сни,
Мов зорі – ясні, осяйні...

Ти далекий - а я тебе чую,
Загадковий - а я тебе знаю!
Я сльозами тебе задарую,
Знов своїми сльозами-морями.
Тільки так, щоб не знав, щоб не бачив...
Ти далекий - а я тебе чую,
Божевільний, а я розумію,
Всі неправди про тебе зруйную,
Через тебе, ж, дурепа, зомлію,
Серед натовпу очі закрию...
Й полечу на легкім дельтаплані,
Над морями, містами, роками,
Ми закохані та не кохані,
Так буває, нажаль, із нами.
Ти також колись зникнеш навіки,
І хтось інший прокинеться рано,
І даремно шукатиме ліки
Від закоханості - некохання.

Дивні люди оточують нас,
В очі хвалять, за спиною зляться,
Хвильку ще – почнуть матюкатися,
Раптом – «медом намазані» враз.
Мусиш брехнею знов смакувати:
«Щирість» – на перше,
Секрет – на десерт,
Ти вже як вправний кривдо-експерт,
Маєш всі «проти» і «за» врахувати.
Заздрість-розправа, дрібні пересуди,
Жадібність, псевдо-добро,
В серцях палає злоби тавро…
Хто вони є? Дивні люди…

Асфальт, наче жар. І пече до кісток.
І ми наче босі. Ми десь. Де завгодно.
Твої поцілунки на смак цигарок.
Люблю не тебе, та з тобою сьогодні.

Я знаю, закінчиться вечір. Колись.
О Господи, дай мені трохи наснаги.
Скоріше, скоріше би ми розійшлись.
Мене ти не вартий. Ти вартий зневаги.

...9...

Я б віддала за Тебе все.
І більш нічого б не просила.
Небесне зоряне шоссе
проходить той, хто має крила.

Каскадом падають вогні ,
мов заповільнені салюти.
Душа Любові у мені.
Позаду мене – шлях покути.

Повітря гусне, як бурштин,
безмежно довго і тягуче.
Я відчуваю пульс хвилин
і те, як Ти за мною скучив.

14 листопада”06

...8...

Обіймаю...Цього досить,
щоб полинути в безодню,
де пречисті Божі роси
нам освячують „сьогодні”.
Бо не „вчора” і не „завтра”
принесе в долонях щастя.
...Не кидай Любов на карти,
щоб у грішну мить не впасти.
Бережи маленьку свічку,
хай не гасне...не тьмяніє...
Не штовхай Любов у звичку.
Слухай Небо, що синіє.

Вже скликає Місяць звірів,
що сузір’ями вважають.
Це співзвуччя всіх ефірів
йде крізь душу. Обіймаю...

12 листопада”06

Так не буває!
Я погляд твій ловлю!
Ніхто не знає,
Як я тебе люблю!
Просила в Неба
Я долю. І в зірок.
Мені лиш треба
Зробити перший крок.
Просила в долі
Я щастя земного.
Молилась в полі
За тебе молодого.
Тебе відчула
Душею і серцем.
Ця ніч минула.
Ти - моє Сонце! :)
14.11.2006

В думках борсається рядок,
Вірші – це як наркотик,
В них зміст, тверезості ковток,
Частіше – божевілля дотик…

Шалений секс,
Жадана сигарета,
Ти не сказав: «Пока!»
Пішов в ночі тенета…
Нестримна чашка кави,
На дні – швидке серцебиття,
Ой, як не вистачає мами!..
Та, щоб сказало їй блудне дитя?..
Гарячий подих.
Перегар.
Мені залишив краплю?..
Коли ж на праведний вівтар
Нарешті я натраплю?
Нестримні ласки…
Почуття?
Звідки б вони взялися?..
Шалений секс
…і каяття.
Любов мені насниться…